XI Під київським небом

— А Слово можна й іншими методами віднайти, — втішив своїх рухомих колєґ Клим, закінчуючи розповідь про свою мандрівку Деревом Життя, про свої сумніви, запеклу внутрішню боротьбу і, зрештою, таке малодушне рішення: залишитися з цією нікчемною плоттю.

— Тяжку місію, братове, поклало Провидіння на наші кволі плечі, — гірко сказав магатма Миколай Бардотодьол, — а відступати нікуди, позаду — Всесвіт. Хто що пропонує?

— Наїстись грибів, — сказав наґваль Шарль Кастенко, — а потім воно покаже. Десь у тріщині світів мусить воно лежати. Я — про Слово.

— Як відомо, нічого всього цього нема, — мляво вимовив чернець Ан-Ти-І-Цзи, — але якщо Небо хоче, аби ми знайшли його, я теж про Слово, то ми його знайдемо. Я не знаю, коли і де, але це несуттєво. Якщо є проблема, треба зробити вигляд, ніби її не існує і чекати, поки все вирішиться само по собі.

— Все зрозуміло, — сказав Свамі Раджірамаян.

Клим Староігл поштиво промовчав.

Зате довго і багато говорив рабі у 47-му коліні Алеф Елохімович. Він дорікав Климові за те, що той поставив власні інтереси вище за загальногалактичні, мовляв, знаємо ми вас таких хитрих, все чужим горбом хочете в'їхати в... в...

— В кращу карму, — допоміг йому Свамі Раджірамаян.

— Отож і я про це, — гарячкував рабі, — бути в самому Бріа і повернутись! Цього моя вчена голова не хоче розуміти. І не просіть. Ні, ви не просіть мене!..

— Камлати треба, однако, — перебив його чукотський шаман В.І.Олєнін, — кожного дня по букві можна й назбирати на Слово.

— Ні, — заперечив йому друїдський жрець старий Шон, — вже зрозуміло, що жодним земним ритуалом нам Слова не відкрити...

— Ну, це якщо користуватись позеленілими бронзовими кадильницями та інкунабулами в чорних палітурках, а якщо сісти за добрий комп'ютер, то за кілька днів ми його знайдемо, — сказав Вася Макінтош.

— А що, як напитись, — несподівано запропонував каліфорнійський гіпі Джоні (без прізвища).

Усі зацікавлено поглянули на нього.

Під київським небом діялось, якщо подивитись збоку, щось таке, здоровим розумом незбагенне: на загал — все було завмерлим, як на гігантському "полароїді", лише десятеро по-різному вбраних чоловіків колотились містом і робили хто що хотів.

— Воно десь ще з цивілізації Ор, — говорив вельмичеснотливий магатма Миколай, підкидаючи на долоні той самий бронзовий амулетик, що мав виконати таку важливу місію, як відновлення руху у Матеріально-Сущому.

— Та ти що, брате, — не погодився з ним духовнозосереджений Раджірамаян, — це ж з Атлантиди!

— Якби воно було з Атлантиди, — відстоював свою думку Миколай, — то ми мали б іншу символіку: піраміду замість восьмикутної зірки, зображення крилатого ока замість хреста і камінчик був би не синій, а — коричневий.

— Якщо воно з країни Ор, то вже легше знайти Слово, — роздумуючи, сказав Раджірамаян, — ще ж мають бути ті, хто розмовляє мовою ор.

— Справді, — спохопився Миколай, — це ж так просто. Треба лише проникнути у той сегмент сущого і швиденько вивчити мову ор. Це у минулому?

— Ні, — відповів Раджірамаян, — це у паралельному. Треба зазначити, що розмову цю згадані достойники вели на Хрещатику, сидячи на червоних пластмасових стільцях, винесених з однієї вишуканої кав'ярні. Мало того, вони винесли з тієї кав'ярні ще й смачні канапки з сиром та ікрою (м'ясо ці мудрі люди не їли), а також горілку "Гетьман" (це темним заборонено алкоголь, а просвітленим можна все) — допивали вже другу пляшку.

Інші Рухомі теж не обтяжували себе надмірними клопотами про долю застиглого Сущого.

Смиренний Ан-Ти-І-Цзи вирішував дуже важку для себе місцеву головоломку: чому тубільці, які мають самоназву "українці", для передачі своїх думок на газетному папері користуються московськими ієрогліфами. Це все одно, докучав колегам цим своїм парадоксальним відкриттям вчений Ан, якби дуже древній і шляхетний народ — китайці — писали ієрогліфами японськими. Тобто знаками того народу, якого вони ж самі колись навчили грамоти. Гіпі Джоні, який подав колегам таку цікаву ідею, найактивніше впроваджував її — в життя. Він знайшов на Хрещатику бар, у якому було справжнє шотландське віскі, і своїм прикладом заохочував колег: Джоні уже не міг ні стояти, ні сидіти, а лежав боком на шинквасі і хлебтав віскі з кришталевої попільниці.

Шарль Кастенко, не знайшовши у парку біля пам'ятника великому князеві Володимиру жодного потрібного йому гриба, наївся якихось піґулок з аптеки імпортних ліків і тепер весело мандрував паралельними світами.

Вася Макінтош сидів в одному з офісів за комп'ютером, намагаючись за допомогою цієї диво-техніки, а не якимись варварськими методами, віднайти Слово. Біля нього валялося з десяток порожніх пляшок від тубільного пива "Оболонь".

Старий Шон і рабі Алеф, перекуштувавши за прикладом гіпі Джоні кілька сортів різних алкогольних напоїв, завзято грали в карти, сидячи на білих стільчиках за білим столом під червоним тентом із написом "Coca-Cola". З точки зору просвітленого вони творили цілком блюзнірську і навіть святотатську річ: картами Таро грали в дурня.

Зате шаман В.І.Олєнін, який напився дуже доброго французького одеколону, та тверезий Клим Староігл розмовляли за високе. Шаман пояснював Климові особливості техніки довготермінового пророцтва та способи його розуміння.

— Ось дивись, брате Климе, ці люди, — він кивнув довкола на застиглу київську публіку, — вони такі самовпевнені, що будь-яке пророцтво, чи то біблейське, чи михайлівське...

— Це ви маєте на увазі Мішеля де Нотр-Дама? — чемно перебив його Клим.

— Отож, — недбало кивнув Олєнін, — цього поміркованого звіздаря, який через свою обережність так зашифрував свої пророцтва, що навіть я часом не все можу втямити.

— А може, він святої інквізиції боявся? — спитав Клим.

— Нострадамус? Інквізиції? — залився сміхом Олєнін. — Цей Михайло нікого не боявся, окрім своїх кредиторів, але за вдачею був обережним, бо знав притчу про перли і свиней. Та й гумористом неабияким був покійний Михайло. Князь жаху з неба прийде, розбудить великого короля якогось монгольського! Людці в 1999 році трясуться від страху, на кінець світу сподіваються, а він так куртуазно повне затемнення Сонця провістив. Просто вирахував з точністю до дня і склав віршика за канонами маньєризму.

— Але ж багато чого з його пророцтв збувались саме у цьому, двадцятому столітті, — захищав того, хто не потребує захисту, Клим.

— Багато, — погодився Олєнін, — бо ж століття таке видалось. Буйне. Та я не кажу, що Михайло був лжепророком. Ні. Він бачив картинку і чув голоси, але не все розумів, що відбувається. До того ж його пророцтва — це аматорство, не витримане в нормах професійної майстерности.

— А що таке професійне пророцтво? — рішуче спитав Клим.

— Фахове пророцтво, — пояснював Олєнін, — це таке, що є своєрідною матрицею, моделлю, схемою, на яку накладаються події у різні епохи.

— І скільки разів? — поцікавився наївний Клим.

— Звичайно ж, три рази, — дивуючись з Климового невігластва, відповів Олєнін і ковтнув з пляшечки туалетної води "Climat", — все у цьому світі підпорядковане потрійному ритму буття. А Михайло міг зафіксувати лише один вияв пророцтва. Ось, наприклад, про зруйнування поганської імперії. Є правильне фахове пророцтво в Біблії. Там в Ісая, 21,9 ясно сказано:

"Упав Вавілон, упав і всі різьблені подоби його богів на землі розбиті". Це стосується, власне, Вавілонської імперії — раз, Римської імперії з її політеїзмом — два, та Комуністично-російської імперії з її партійним поганством — три. А у Михайла зафіксовано лише останній цикл руйнування імперії — третій.

— Але ж він жив уже після зруйнування двох перших згаданих імперій, — ще раз захистив Клим давньофранцузького віщуна.

— У цьому випадку так, — скривився Олєнін, — а взагалі він віщував непрофесійне і аж надто вже літературно. Ну, зрозуміло, що велика імперія варварів завалиться, перш ніж бог сонця Феб визначить віковий цикл, тобто до 2000-го року, це я цитую катрен 97-й з третьої центурії, але навіщо тут таки в двох перших віршах вмонтовувати зовсім інше пророцтво, про новий закон, що охопить землі Сирії та територію нинішнього Ізраїлю? Навмисне заплутував хитромудрий Михайло...

— А чому би, брате, не спробувати? — спитав магатма Миколай бодгісатву Раджірамаяна, — чому б не відвідати паралельний часопростір, де є тамта країна Ор?

— Спробуй, брате, — спокійно відказав Раджірамаян. Миколай зосередився, провів довгу медитацію на символі часопростору, уявивши собі хрест з безкінечними раменами та такою ж безкінечною віссю в центрі, а потім різко вдарив кулаком правої руки в уявну стіну перед собою. Рука провалилась і стала невидимою.

— Є! — вигукнув Миколай і зробив крок уперед. Там, де починається молодий дубовий гайок, стояла хата, збудована з плетеної лози та обмащена синьою фарбою. Двері, оббиті турячими шкурами, відсунулись, і вийшов білявий синьоокий хлопчик, одягнутий у лляну сорочку, довгу безрукавку з ведмежого хутра, підперезаний поясом з вичиненої шкіри, оббитим бронзовими бляшками. В руках хлопчик мав міцну палицю з сухого в'яза.

— Карба! — крикнув він. З повітки вибіг великий чорний з білим кудлатий пес і радісно замахав хвостом.

— Тгу ну дан, — вигукнув хлопчик і побіг стежкою до річки. Пес відразу ж перегнав його і понісся з шаленою швидкістю...

Магатма Миколай, який стояв за дубовим стовбуром, ретельно почав запам'ятовувати щойно почуті слова. Раптом на стежці, якою пробігли орійський хлопчик та пес Карба, з'явився цілком сторонній суб'єкт.

Зовсім сторонній як на епоху раннього заліза, в якій, очевидно, перебувала ця цивілізація, що має назву "Ор". Бо це був його, Миколая, колега, один з Десяти Рухомих — нагваль Шарль Кастенко. Заблукав, сердешний, між світами. Щоб тебе вже Орел забрав! Всю операцію з вивчення такої необхідної для віднайдення Слова мови цивілізації Ор зіпсував.

Миколай мусив узяти колегу Шарля попід руки і, як п'яного друга з сільського буфету додому, відпровадити його у квітневий Київ 1999-го року від Різдва Христового. Тобто у той застиглий часопростір, який вони так і не зуміли знову привести у рухомий стан. Через пиятику! Дозабавлялись у гостинному Києві до того, що у паралельні світи випадати почали. Як п'яні вуйки з фіри. Доста!