XII Щит і меч

Агент спеціяльної служби, шляхтич і лицар Климентій Зорекіл прибув на Малу Хортицю в Запорізьку Січ, аби своєму начальнику руському князеви з династії Рюриковичів Дмитрови Вишневецькому відзвітувати за виконану роботу. На жаль, звітувати вже не було кому, — відчайдушний і непосидючий князь уже сконав у Цареграді, тобто Істанбулі, підвішений за наказом султана гаком за ребро. Тяжка смерть, але на легшу цей патріот Руси-України й не сподівався. Тепер — вмер. Позаяк рапортувати не було кому, то таємний агент Климентій Зорекіл вже було хотів сам себе демобілізувати з органів, але наостанок вирішив доповісти про себе комусь з керівництва Січі. Кошовий отаман з козаками десь товклись степами, вовтузячись з татарськими зайшливими збройними формуваннями, тому Климентій Зорекіл з начальства знайшов лише генерального писаря. Він сидів у своєму кабінеті в замку, збудованому покійним князем Дмитром Вишневецьким, і, начепивши на ніс окуляри, читав найсвіжіший бестселер — продукцію Острозького видавництва — "Центурії" французького віщуна по звіздах Михайла де Нотр-Дама у перекладі руською мовою.

— Ти диви! — здивовано пробурмотів Климентій, — поки я у Києві відтягувався, видавці князя Острозького встигли вже й видати ці вельми пророчі вірші.

— Нічого дивного нема, — промовив генпис і поглянув на Климентія поверх окулярів гострим поглядом сіро-сталевих очей, — адже ви, пане Зорекіл, пиячили і валялись у Києві цілих шість місяців. І то за кошти, виділені вам на агентурну роботу. Климентієви стало лихо.

— Як будете звітувати? — твердо спитав Климентія генпис. Це був ще досить молодий, високий, жилавий києво-могилянець, вдягнутий у військову уніформу запорізького офіцера.

— Я би відзвітував, якби було кому, — спромігся на відповідь

Климентій.

— Мені, мені будете звітувати, — невблаганно сказав генпис і, виструнчившись, відрекомендувався: — Начальник спеціяльної служби Козацького війська усієї Руси-України полковник Евгеніус-Марко Правозалізняк! Мене на цю посаду призначив князь Дмитро, царство йому небесне, яко ж і героям слава. Тож тепер я — ваш начальник.

— А якщо я вас пошлю до сраки і самодемобілізуюсь? — спитав Климентій.

— Не раджу, — сухо відповів полковник Правозалізняк, — ви ж знаєте наші звичаї, з органів демобілізовуватись можна лише на той світ. Або в списки героїв, або в списки зрадників. А якщо захочете втекти, то попереджую: у нас довгі руки.

— Ех, — зітхнув Климентій, — на ваше вийшло. Дайте за це чарку горілки.

Полковник вийняв з шафки два срібні келішки і гарненьку дубову бочівку на п'ять літрів. Акуратно витягнувши чопик, полковник націдив у келішки жовтуватої прозорої рідини.

— Прошу, пане Зорекіл, — він підсунув келих до Климентія, — це напій усіх розвідників світу, навіть бусурмани його не цураються — шотландська житня горілка. Уїскі називається.

Климентій випив. Уїскі було добрим.

— Щодо звіту, — сказав він полковникови, — то пропив я капшук червінців, це була моя винагорода, покладена князем.

Гонораріум.

— За гроші до вас великих претензій нема, — перебив його полковник Правозалізняк, — а ось за те, що не прибули вчасно на службу після виконання завдання, оголошую вам сувору догану.

— Слухаю, — понуро промовив Климентій, підводячись з-за столу.

— Сидіть, сидіть, — заспокоїв його полковник, — вважайте, що офіційну частину ми завершили, а тепер дозвольте привітати вас з народженням сина. Графиня Ірен щасливо звільнилась від тяжі здоровим хлопчиком. Щоправда, він носитиме прізвище дюків Шампіньйонів.

Клим мовчки потягнувся до бочівки з напоєм "уїскі". — А тепер, пане Зорекіл, — сказав полковник Правозалізняк по тому, як вони випили ще трохи віскі, — приготуйтесь отримати нове завдання.

...Таємне посольство московського царя Іоанна Четвертого, відомого під прізвиськом "Лютий", під прикриттям вірменського купецького каравану з вантажем воску, меду та хутр, прибуло в Очаків. Звідси морем купці мали намір перебратись в Істанбул. Таємний царський посол боярський син Стьопка Свіньїн мав розпорядження зустрітись в Очакові з резидентом московської зовнішньої розвідки і отримати деякі матеріальні ресурси та подальші інструкції. Головні ж інструкції Стьопка отримав від самого надьожі-государя царь-Іоанна. Той виклав йому сім разів таємну диспозицію. Мовляв, величі і подальшому розростанню Московської держави найбільше заважає не Туреччина, не Шведчина, навіть не Польща, а — Русь! Саме ця територія, що частково носить тепер назву Велике Литовське князівство, а частково належить польській короні, є найбільшою загрозою не те що розширенню, а самому існуванню Московського царства, говорив цілком таємно Стьопці великий князь і царь Іоанн. Ця Русь, мовляв, рано чи пізно почне воювати усіх у тому регіоні — і поляків, і татар, а коли ввійде в силу, то піде на Москву. Нам не можна чекати, поки зацьковане вовченя стане лютим і сильним хижим звіриною, говорив надьожа-государь, треба задушити вовчука ще малим. Тому й посилаю тебе, Стьопку Свіньїна, до турецького султана з секретною місією. Скажи, що цар і великий князь усієї Москви Іоанн пропонує його султанській величности військовий пакт проти Руси. Вдаримо, скажи, наступної весни з обох боків і влітку зустрінемось у Києві. Розділимо Литовсько-Руське князівство спочатку на сфери державних інтересів, а за тим і геть анексуємо — кожен собі — свій кавалок. Заодно й Польщу завоюємо. Бо інакше вони, я маю на увазі Русь-Литву і Польщу, об'єднаються і утворять якусь Річ Посполиту на нашу голову. Так і скажи султанови. Йди, детальніші інструкції тобі дасть Малюта Скуратов. І цар на дорогу широко перехрестив боярського сина Стьопку Свіньїна.

Малюта Скуратов довго вчив Стьопку, як йому поводитись у ролі вірменського купця, мовляв, ці вірмени знають усі мови світу, а позаяк Стьопка володів лише московською і шведською, бо готували його у розвідшколі на скандинавський напрямок, то має здебільшого мовчати і вдавати з себе похмурого неговіркого типа, а вже під час розмови з султаном — розкритися і вести розмову через товмача, хрещеного кримчака, якого Малюта посилає разом з ним. Звісна річ, що поки Стьопка добереться до Очакова, політична ситуація може змінитись, тому там він має зустрітися з резидентом московської зовнішньої розвідки в Чорноморському регіоні і одержати від нього додаткові інструкції. Цей резидент працює під прикриттям арабського картографа, який на замовлення турецького міністерства освіти складає географічну мапу чорноморського узбережжя. Ім'я йому, звичайно, Гусейн, а прізвище значення не має. Він чекатиме на Стьопку кожної п'ятниці пополудні у такому собі кабаку, де п'ють не хлібне вино, а якусь каву, тому й називається цей заклад — каварня "Духм'яний кейф", а знаходиться під південними мурами Очаківської фортеці. Стьопка його впізнає по перстню на безіменному пальці лівої руки: на зеленому камені в золотій оправі — дві схрещені змії, що нагадують цифру "8". Пароль (Стьопка має вивчити цю латинську фразу, як Отченаш) "Quo vadis?", відповідь — "Аллах акбар".

...Козацький спецагент Климентій Зорекіл прибув в Очаків під прикриттям географа з далекої Британії Гленна Старкіллера, що прибув сюди складати для наукових цілей мапу узбережжя Чорного моря.

— Смішне прізвище, добродію, — говорив він ламаною турецькою мовою своєму новому приятелеви і колезі арабському картографу Гусейну, з яким вони сиділи в каварні "Духм'яний кейф", — моєю рідною мовою означає воно "Убивець зірок".

— Справді смішно, — веселився араб і підливав своєму новому приятелеві чорної, як душа грішника, кави, — а моє прізвище значення не має.

— А ви знаєте, добродію, — продовжував ономастичну тему британець, — що найсмішніші прізвища можна надибати серед козаків.

— О, козаки, — пожвавився араб, — войовничі гяури!

— Отож поміж ними трапляються дуже смішні прізвища, — жваво говорив брит, — наприклад: той, що випиває цебер пива, чи той, що за одним разом вбиває одразу двох вовків, чи той, що відбирає у ведмедя мед, або такий, що голими руками ловить щуку, а є й такі, добродію, — британець нахилився до араба і тихо сказав, — що вбивають турка, ріжуть бусурмана чи нищать татарву.

— Щодо татарви, то ці хахли молодці, — весело кинув араб, не помітивши, як британець нервово смикнувся.

— Але водночас у тих козаків є прізвища, які вказують на їх велику вченість і знання латини, я знав одного на прізвище Paternoster, а один взагалі називався Quovadis...

— Як, як? — перебив його араб.

— Quovadis, — повторив брит.

— Аллах акбар! Аллах акбар! — радісно вигукнув "араб" і кинувся на шию "британцеві". — Здравствуй, брат! Как там Москва?

— Хрєново, братішка, — відповів географ Старкіллер, акуратно вводячи гострющий стилет в серце "араба".

У каварні ніхто не звернув уваги на двох іноземців — араба і британця, які пили каву, курили кальян з гашишем, потім обіймались, а потім араб зблід і впав на стіл — з ким не буває, обкурився гашишем.

— Обкурився гашишем, — пояснив брит духанникови, виносячи свого колегу на свіже повітря.

Через годину в каварню повернувся чоловік, який, без сумніву, був іноземним картографом, обличчям схожий був на попереднього британця, а вбраний у одяг араба. Дива! Щоправда, на ці метаморфози увагу звернув лише духанник, але позаяк ремесло навчило його тієї мудрости, що коли менше знаєш, то здоровішим перебуваєш, то він зробив вигляд, що нічого не сталось. Хоча він готовий закластись на десять золотих піастрів, що той, хто носив ще годину тому це арабське вбрання, вже лежить на дні Чорного моря і їдять уже його ненажерливі анчоуси — може, тому вони потім такі смачні, а цей, що тепер перебраний в араба, щойно був бритом, але кого цікавить, хто в що вбраний, хай би лише побільше замовляв кави і брав кальян з гашишем. З того часу так повелося, що цей картограф у арабському вбранні внадився пити каву в "Духм'яний кейф" кожної п'ятниці пополудні.

Це вже стає моєю фірмовою маркою — зарізати московського розвідника і поховати його під водою, але ось не можу сам себе зрозуміти: навіщо було робити це саме у каварні, а не десь у глухому місці, фахову хвацькість демонструєш, лицарю, з фортуною бавишся, дивись, аби в гординю і немилість долі не впасти, думав брито-араб, а насправді агент Січі Климентій Зорекіл, черговий раз у п'ятницю пополудні йдучи пити каву в "Духм'яний кейф". Коли зустріну третього шпигуна Москви, то цього нарешті вже різати не треба буде, йому треба підготувати іншу долю. Хоча не виключено, що свій життєво-шпигунський шлях він теж закінчить під товщею води.

У каварні з'явився новий відвідувач — молодий вірменський купець з водянистими очима і пофарбованими басмою бровами, ріденькою борідкою та вусами.

Він, подумав Климентій і поклав на стіл ліву руку з золотим перетнем, що мав зелений камінь, на якому вирізьблені дві змії у формі цифри "8", але не на безіменному пальці, а на мізинці, бо мав руки трохи більші, ніж покійний "араб". Не міг, ніяк не міг Климентій одягнути перстень на безіменний палець, і тепер дуже хвилювався: чи не викриє його московський спецагент через цю неточність. Він демонстративно повернув руку з перетнем у бік вірменського купця і демонстративно ж поглянув на нього.

Він чи не він, напружено думав Климентій, якщо не він, а справжній вірменський купець, то, очевидно, прийме мене за голубого, що зваблює цього намальованого содоміта, а перстень з каменем пропонує як плату. Чи не задорого як на його паскудну борідку і нездорові зуби?!

Він чи не він, у свою чергу теж напружено думав "вірменський купець", якщо він, то чому перстень на мізинці, а не на безіменному пальці? Може, це просто розбещений араб-содоміт залицяється до моєї фарбованої бороди, а перстень виставив як плату? Щось дорого за протиприродне сукуплення. Гм. Треба все-таки спробувати, якщо не він, а правдивий гомик, то треба буде дати в зуби і втікати. Але спробувати конче треба.

— Quo vadis? — спитав Климентія "вірменин" несміливо, підійшовши до його столика.

— Аллах акбар! — відповів Климентій і, встаючи, додав: — Здравствуй, брат! Как там Москва?

— Хрєново, братішка, — відповів "вірменин" і поспіхом поправився: — В смислє, врагам царя Іоанна Грозного хрєново, а вообще — заєбісь.

Вони сіли за столик і уважно, з неприхованою радістю почали вивчати один одного. Потім Стьопка Свіньїн запропонував перейти до нього в готель, де він займає окремі апартаменти.

Стьопка поставив на стіл фляжку зі справжньою московською самогонкою, настояною на хріні, і весело сказав своєму колезі-шпигуну:

— Мене Стьопкою звуть, боярський син Свіньїн, а тебе, брате, як?

— Е, брате, краще тобі не знати мого прізвища, сам розумієш, я ж нелегал, глибоко законспірований резидент, тому поки що клич мене Гусейном, а прийде час, зустрінемось після великої перемоги в Москві, тоді й я тобі відкриюсь. Не ображайся, брате.

Стьопка розуміюче закивав головою і налив повні чарки горілки.

— Ех, добра! — скривився Климентій, який з великими зусиллями волі проковтнув цю московську гидоту, яку вони називали "водка". — Налий ще одну чарку, брате!

Щасливий Стьопка налив.

Випили. Климентій ще раз виявив силу волі, притаманну українському спецагенту, проштовхуючи в своє нічого не винне нутро московську самогонку, настояну на хріні. Саме в ці миттєвості, коли його шпигунський шлунок боровся з цією рідиною, у Климентія з'явився план.

— А скажи-но, брате Стьопко, які дари ти везеш турецькому падишахови від його величности царя Іоанн Лютого, тобто лютого до ворогів Матушкі-нашої-Московщини?

— Везу я, — урочисто почав Стьопка. — сорок соболів...

— Це добре, — задоволено сказав Климентій.

— Дві бочівки золотих червінців...

— Скільки?

—Дві.

— А тобі, братчику, Малюта Скуратов нічого не казав? — стурбовано спитав Климентій Стьопку.

— Нічого.

— Значить, забув, ех Малюта, Малюта, — скрушно похитав головою Климентій.

— Міг і забути, — підтвердив Стьопка, — дуже заклопотаним виглядав. Що, брате, він забув?

— Та він мав передати бочівку золота на потреби чорноморської резидентури. Не передав... — зажурився Климентій.

— А якщо ми тому бусурманському цареви лише одну бочівку червінців передамо? Доста йому й однієї, — гарячково заторохкотів Стьопка, набундючуючись від того, що вперше в житті йому доводиться приймати державне рішення, — й так мало не лускає від християнської крови!

— Слушно, брате, — радісно потер долоні Климентій.

— То я потім передам тобі бочівку, — сказав Стьопка.

— Ні, брате, давай вже, давай швиденько, — енергійно сказав Климентій, — бо розмова у нас буде державна, серйозна, а значить довга, можемо й забути про це нікчемне золото, а мені завтра агентурі платити, та й хабара треба дати декому...

Стьопка вийняв з-за пазухи кований ключ, відімкнув свій дорожній кований сундук і, червоніючи від напруження, витягнув бочівку з засмоленими обома денцями. Климентій схопився і допоміг Стьопці принести бочівку і покласти біля свого стільця.

Після цього Климентій став набагато говіркішим. Він почав викладати Стьопці диспозицію.

— До Істанбула й надалі, брате, добиратимешся під прикриттям вірменської купецької експедиції. Ба, навіть у самому місті на варто відразу викривати себе як спеціяльного амбасадора московського царя. Дуже вже багато є противників нашого з султаном зближення. Істанбул кишить шпигунами — тут і польські, і козацькі, і венеційські, і шведські, і навіть французькі агенти, тому мусиш бути уважним, потайним і законспірованим. Найбільше остерігайся, аби про твою місію не дізналась турецька цариця — дружина падишаха Сулеймана, ця клята узурпаторка Роксолана...

— Знаю, мене Малюта навчив боятись цієї змії, — перебив Климентія Стьопка.

— Бійся, брате, бійся її більше, ніж великого візиря, ніж генерала яничарів, ніж старшого ката, навіть більше, ніж самого падишаха, бо це глибоко вкорінений і законспірований, автентичний агент впливу Руси і козаків. Вона родом із якогось руського князівства, чи то з Волині, чи з Галичини, і найдужче ненавидить усіх близьких сусідів свого вітцівського краю — Польщу, татарву, Москву... Ностальгія, мабуть, чи що?.. Я не впевнений, що й Порту вона любить...

— Ну, це ти вже, братчику, загнув, — засміявся Стьопка, — аби цариця та й не любила свого царства!..

— Та ні, по-своєму вона турецьку імперію, звичайно... не те, щоби любить, як би це сказати, має в ній інтерес: сама в ній мешкає, не на останній державній посаді перебуває, діти в неї — турки, один з синів султаном стане... Але як би там не було, бійся Роксолани більше, ніж на Москві боїшся Малюти Скуратова!

Климентій багатозначно замовк і запалив люльку. В кімнаті запахло невідомим для Стьопки ароматом.

— Це і є всі твої інструкції, брате? — несподівано спитав Стьопка і нахабно подивився у різнокольорові Климентієві очі.

Оце так, подумав собі Климентій, цей кацапчук не такий собі простий, як виглядає. Треба придумати новий план, бо той може не спрацювати, все-таки цього Стьопку чогось там вчили у розвідшколі...

Климентій щось молов Стьопці про порядки при султанському дворі, а водночас напружено думав, думав, думав...

Отож, той план, який я склав, коли поборював у собі блювотний рефлекс після московської самогонки з хріном, не такий вже бездоганний.

Бо що ми маємо? Диспозиція така: цар Іван Лютий хоче укласти військовий пакт з Оттоманською Портою проти Русько-Литовської держави, яку пропонує султанови розділити навпіл. Боярський син Свіньїн — таємний посол, що має викласти султанови царську пропозицію. Він, спецагент Климентій Зорекіл, мусить цього не допустити. Найлегше — відправити Стьопку на корм чорноморським бичками, але що завадить цареви Лютому послати через три місяці ще одну місію?! Ні, треба зробити так, аби царський посол втнув щось таке, що посварило би султана з царем на довгі роки. Коли Климентій вольовими надзусиллями змушував свій шлунок не віддати назад порцію московської горілки з хріном, у нього з'явився план — навчити Стьопку, що, мовляв, султан Сулейман — таємний алкоголік і намовити, аби в числі царських дарів посол підніс барильце цієї бридкої московської самогонки, настояної на хріні. Мовляв, "царь і вєлікій князь Іоанн Васільєвіч" посилає твоїй султанській величности цебер горілки під назвою "водка"... Зрозуміло, що після такого "подарунка" Стьопку одразу б зашили в шкіряний мішок і викинули б у Босфор, його посольство батогами вигнали би з держави, а "царь і вєлікій князь Іоанн" став би особистим ворогом султана Сулеймана Пишного на довгі роки... Що і треба було довести! Але, очевидно, посол Стьопка Свіньїн таки не дурний і може не впійматись на цей алкогольний гачок. Все-таки професійний розвідник має щось знати... А якщо поставити на службу руським інтересам хитромудрого Михайла? Де Нотр-Дама!

— ...Тому, брате, особливу увагу ти мусиш приділити дарам, які його царська величність посилає його султанській величности, — продовжував інструктувати посла Свіньїна резидент Гусейн, — сорок соболів і барило золота — це добре, але цим не розворушиш "володаря світу". Треба щось особливе, таке політичне, я би сказав навіть — геополітичне. Ти маєш знати, брате Стьопко, що у Франції вийшла книжка знаменитого віщуна-звіздаря Михайла Нострадамуса під назвою "Центурії".

— Знаю, Малюта Скуратов навіть давав мені потримати в руках цю книжку. Шкода лише, що я по-французьки не вмію, а то б навіть трохи почитав. Але Малюта мені дещо перекладав, там і про наше Московське царство є...

— Так, брате, на жаль, там добре віщунство і щодо цієї Руси на берегах Бористена є, але не про те мова. Французька військова цензура немилосердно викреслила кілька віршів пана Михайла, які, на думку цензорів, мали стосунок до потенційного воєнного противника Франції. Викинуто дещо з того, що в позитивному сенсі стосувалось Німеччини та Іспанії, викреслено пророцтво про те, що Франція втратить свої заморські території і так далі. Серед поскрибованих вірш і пророцтво про майбутнє Туреччини.

— Та ти що?! — не втримався Стьопка.

— Ми ж усе знаємо, — поблажливо сказав Климентій. — Більше того, у нас є цей вірш! Ти читаєш турецькою, брате?

—Ні.

— А хтось у твоєму посольстві читає?

— Крім товмача — ніхто.

— А арабською? — стурбовано розпитував Климентій.

— Таки геть ніхто.

— Шкода, — фальшиво зіграв стурбованість Климентій, — тому мусиш повірити мені на слово.

— Я тобі вірю, брате! — патріотично вигукнув Стьопка. Даремно, подумав Климентій, а вголос сказав:

— Завтра я тобі дам шматок паперу, де буде викладено арабською мовою зміст Нострадамусового вірша, викресленого французькою військовою цензурою. Там звіздар Михайло прорікає Туреччині світове панування, а падишахови Сулейманови та його дітям — довгі роки царювання.

— Та ти що?! — ще раз не стримався Стьопка.

— На жаль, це так, брате, — скрушно зітхнув Климентій, — тому нам, тобто Москві, краще з турками дружити, аніж воювати.

— Твоя правда, брате, — теж зітхнув Стьопка.

— Папір цей покладеш у золотий футляр, — повчав посла Климентій, — коли будеш вручати, словами перекажеш суть справи, мовляв, кляті французи викреслили таке гарне пророцтво щодо Оттоманської Порти, але всюдисуща, крім Великої Порти, звичайно, таємна розвідка московського царя роздобула цей текст і тепер у перекладі арабською я, недостойний посол, маю честь передати яко дар царя Москви падишаху Порти, яко ж запоруку нашої дружби і майбутнього військового союзу...

— ...Військового союзу, — ледве виходячи з такої куртуазної і заплутаної промови, закінчував посол московського царя Степан Свіньїн, схилений, як лише можливо низько, у поклоні біля трону, на якому сидів сам Сулейман Пишний, султан, падишах, каліф і прочая, прочая, прочая. Степан простягнув золотий футляр, який підхопив великий візир, і з поклоном передав султанови. Футляр спочатку взяв один з охоронців, відкрив, вийняв папір, добре обдивився його, обнюхав і навіть відкусив і прожував, а через кілька хвилин з поклоном простягнув султанови.

— Московський цар, кажеш, посилає дар? — спитав.

— Дар, ваша величносте, гарне віщунство Нострадамуса про Туреччину. Навмисне для вашої величності перекладено арабською мовою.

Султан дочекався перекладу Стьопчиних слів і почав читати текст.

Там було написано таке:

Мішель де Нотр-Дам, він же Нострадамус

Центурія VII, катрен 74-й

(Майбутнє Порти Оттоманської)

Після Першої Великої війни
Грецькі солдати ввійдуть в Порту,
А за тим турки під червоними прапорами
Зруйнують трон султана.

Султан читав і наливався кров'ю, нарешті обличчя його стало схоже не гнилу вишню...

Словом, руський розвідник Климентій Зорекіл виконав завдання. Посла Стьопку Свіньїна, зашитого в шкіряний мішок, було відправлено в Босфор на корм рибі, а між Москвою і Туреччиною запала ворожнеча. На довгі роки.