XIII Паризькі таємниці

Клим Звєздо-Орловський поселився у готелі "Ріц". Сказано було грати плейбоя і грошей не шкодувати, ось він так і чинив. Для початку він вирішив пройнятись духом Парижа і походив по борделях, кілька разів напивався до втрати свідомости, ходив на футбол, де навіть його мало не побили бритоголові, словом, через кілька тижнів Клим відчув себе парижанином. Як цього й вимагала легенда. Адже за документами він, француз, що народився у родині білоемігрантів, але після подій 1991-го року виходив собі громадянство Російської Федерації. Для чого? На це питання Клим Звєздо-Орловський не відповідав, а лише втуплював у співрозмовника дивний погляд своїх різнокольорових (праве — синє-синє, ліве — чорне-чорне) очей. Знявши попередньо дуже дорогі темні окуляри в золотій оправі. Співрозмовник після цього надовго замовкав.

— Як, ви не знаєте, що таке патріотизм? — мовби запитував цей різнобарвний погляд.

І навіть якби співрозмовник Клима, скажімо, лівий інтелектуал був твердо переконаний, що патріотизм — це останній прихисток негідника, він після такого погляду починав би сумніватись у своїх радикальних переконаннях.

Ось такий це був погляд!

Тепер можна було братись до роботи.

Клим напився міцнющої кави, одягнувся більш-менш офіційно, тобто натягнув штани і всівся перед телефоном у своєму дорогому, як примхи олігарха, готельному номері. Правда, це вже був не запаморочливий "Ріц", у якому Клим відчув себе повелителем духів, а значно скромніший готелик із закрученою французькою назвою — якийсь "Сен...". Але все одно було дуже дорого.

Клим вийняв адресу професора, який, за версіями ерудитів з Кандидатового штабу, ймовірно, міг погодитись на співпрацю. На аферу, іншими словами, що вже там говорити, Мойсею, цинічно обірвав тоді Клим свого шефа по іміджмейкерській справі. "Ось адреса професора, Климе, вирушай до Франції і виконай цю роботу — якісно і вчасно, як ти вмієш, а якщо відмовляєшся, то так і кажи!" — руба поставив тоді питання Мойсей Десятинний, на що Клим сказав коротко: "Єсть!"

Тепер він збирається дзвонити до професора-історика, аби схилити його на авторство невеликої сенсації, мовляв, знайшли досі невідомий вірш з сьомої центурії відомого астролога Мішеля Нострадамуса. Для світу це незначна пересічна наукова сенсація, але для України це — епохальна звістка, бо пише там звіздар XVI століття про президентські вибори в Україні року 1999-го. А тим часом інші вчені, уже українські, мають віднайти десь у спецхранах примірник книжки "Центурії" Михайла де Нотр-Дама, виданої у тому XVI столітті в друкарні князя Василя Острозького. У перекладі давньоукраїнською мовою. І там, звичайно, буде згадка про рік 1999, країну "Русь" обабіч Бористена та вибори короля...

Щодо самого раритету, то Мойсей казав, що книжку змайструвати вони не подужають, тому знайдено буде лише фрагменти. Звичайно, це — сенсація! Але якщо не буде французького джерела, яке відкриє новий вірш Нострадамуса, та припустить можливість перекладу руською мовою і друку в Острозі, то відразу ж запідозрять у цій "сенсації" передвиборчий трюк. Ні, послідовність сенсації має бути такою:

французький професор — українські науковці, які пошукають і — о! — знайдуть, щоправда, не цілу книжку, а лише шматки, — вірш про Русь на берегах Бористена. Справді сенсація. Після цього навіть найаполітичніші газети та радіостанції не зможуть не процитувати цей вірш. А це вже як мінімум десять відсотків на користь Дуже Реального Кандидата. Бо якщо Михайло-звіздар ще у XVI столітті побачив, що переможе Кандидат, то інакше й бути не може...

Операція "Михайло XVI" вступила у свою вирішальну фазу. Клим набрав номер професора-михайлознавця.

— Алло, професор Шампіньйон слухає, — почув Клим у слухавці старечий голос після довгих і затяжних переговорів з професоровою покоївкою.

— Пане професоре, — урочисто почав Клим, — з вами розмовляє ваш палкий шанувальник і, можна сказати, заочний учень, науковець із колишнього Радянського Союзу. Мене звуть Клим Звєздо-Орловський. Я теж, як і ви, займаюсь Мішелем Нострадамусом.

— Як ваше прізвище, колєґо? — продеренчав голос у слухавці.

— Я ж кажу, пане професоре, — розгублено пробелькотів Клим, — я науковець Звєздо-Орловський, з колишнього есесесер, а тепер з України, хоча приїхав з Москви, — геть заплутався Клим.

— Серед нострадамусознавців таких прізвищ нема, — розлючено проджеркотів голос у телефоні, — говоріть швидко, чого вам треба, перш ніж я покладу слухавку.

— Зустрітись, пане Шампіньйон, зустрітись, — благальним голосом промовив Клим. — Дуже пильна справа, стосується науки, тобто відомостей про Мішеля Нострадамуса.

— Гаразд, — після хвилинної паузи промовив професор і знову замовк.

— Ми можемо пообідати, професоре, — порушив мовчанку Клим, — де б ви хотіли? В "Максимі"? В "Колізеї"? В "Ріці"?

— Молодий чоловіче, — проскрипів професор, — я вже сорок років, як не обідаю в публічних місцях. Ви би мене ще на Ейфелеву вежу запросили! Можете зайти до мене після третьої години. Я мешкаю на вулиці Карла П'ятого, адресу ви, мабуть, знаєте?

— Так, пане професоре, дуже дякую, — заторохтів Клим, — я буду о третій, сьогодні.

— Ні, — невдоволено сказав професор, — я ж вам сказав — після третьої. Бо рівно до третьої я думаю про вічність.

...Клим натиснув ґудзик дверного дзвінка квартири професора Шампіньйона о пів на четверту. Двері відчинила середнього віку покоївка і питально глипнула на Клима.

— Звєздо-Орловський, науковець з Росії, тобто з України, словом, звідти, — відрекомендувався Клим, — мені призначено.

— Говорити з професором можете не більше, як півгодини, бо він стомлюється, — вишколеним тоном сказала покоївка і жестом запросила Клима до кімнати.

Дорогою до кабінету Клим не витримав і спитав покоївку:

— Скажіть, а скільки професорові років?

— Як? — покоївка з осудом подивилась на нього поверх окулярів. — Ви не знаєте? Клим знічено посміхнувся.

— Професорови за тиждень виповниться сто років! — проголосила, як вирок, недотепному Климови покоївка.

Ну, бляха, Мойсей підсунув мені клієнта, обурено подумав Клим про свого роботодавця, але, згадавши про те, скільки він уже витратив грошей, придушив у собі цю думку.

Професор у своєму старомодному кабінеті сидів у шкіряному фотелі біля столика, на якому було багато сучасних газет і журналів. Одягнутий він був, як відчайдушний яхтсмен, — синя бавовняна фуфайка, білі штани, лиш картуза із золотим якорем бракувало, та й узагалі, майже сторічний дідуган виглядав на неповні вісімдесят.

Після десятихвилинної розмови про погоду і про шарлатанів, які наживаються на спадщині геніяльного астролога Нострадамуса, Клим зважився висловити професорови свою пропозицію.

— Ви пропонуєте мені стати автором такої великої фальсифікації? — спитав професор.

— Так, професоре, — чесно відповів Клим, а сам приготувався до найгіршого: до того, що його зараз виженуть з ганьбою, плюнуть у ще й обізвуть шарлатаном, все пропаде, а за тим рано чи пізно настане час розплати, тобто доведеться відзвітувати штабови Кандидата про проведену роботу. Боже, хай мине мене чаша сія!

Але професор не плюнув на Клима, він байдуже спитав його:

— Як ви думаєте, чого мені ще треба у цьому житті?

— Ну, — забурмотів Клим, — це поставить ваше ім'я у центр світових сенсацій, до того ж підсилить інтерес до вашого кумира, до Нострадамуса, та й грошей додасть. Суттєво.

— Молодий чоловіче, — зітхнув професор, — за тиждень мені виповниться сто років, мені вже нічого не треба, та є одна причина, через яку я вам не відмовляю категорично. Але мені треба ще подумати. Приходьте через три дні. Хоча одне я вже вам можу сказати: автором цієї вашої сенсації я не стану за будь-яких умов. А якщо ви знайдете якогось шарлатана, то я вас викрию з великим скандалом. А якщо захочете мене нейтралізувати, чи як там на вашому шпигунському жаргоні, то не раджу...

Професор кашлянув, і з-за портьєри, яка затуляла двері в сусідню кімнату, вийшов похмурий здоровенний чолов'яга з відеокамерою в одній та пістолетом з глушником у другій руці.

— Наша розмова вже записана, — ніяково посміхнувся професор. — Самі розумієте, не кожного дня до мене навідуються шпигуни з Росії.

— З України, — поправив професора Клим.

— Вибачте, — чемно сказав професор, — але прилетіли ж ви з Москви, та й за паспортом — росіянин.

— Прикриття, — криво посміхнувся Клим, — "криша", якщо вже ми згадали Росію.

— Отже, ми з вами домовились, пане... е... одне слово, не має значення, — енергійно сказав професор, — автором сенсації я не стану. Але я вам допоможу в цій вашій авантюрі, я прокоментую ту вашу знахідку фрагмента українського видання "Центурій" у друкарні князя Острозького... прокоментую у прихильному до вашої справи дусі. Тобто так, що це, мовляв, дуже і дуже можливо. Може, я це зроблю, але не за гроші. А за послугу. Яку? Приходьте за три дні.

Клим мовчки позадкував до виходу.

— Та не надумайте шукати іншого професора, — кинув йому навздогін професор, — по-перше, вони всі неуки і шарлатани, по-друге, ви у мене, вибачте, вже на гачку. — І він кивнув у бік здорованя з відеокамерою.

Коли Клим вийшов, професор зателефонував до свого давнього приятеля-українця професора Мішеля Добренка, який, хоч і був молодший за професора Шампіньйона, проте давно уже відсвяткував своє 90-ліття.

— Така справа, Мішелю, — сказав професор Шампіньйон після етикетних фраз про здоров'я, погоду та нікчемність нинішніх часів, — мені потрібен консультант з сучасних українських справ. Цікавить особливо політика, не допоможеш?

— Звичайно, Луї-Ксав'єре, — відповів професор Добренко, — я до твоїх послуг, що тебе цікавить? Доба УНР? Події сорокових? Чи, може, давніша історія? Хмельниччина? Шведчина?

— Ні, Мішелю, ти мене недочув, — обірвав його професор Шампіньйон, — мене цікавить сучасна, вже і тепер, політична ситуація. Що нині там діється? Наскільки я знаю, у них восени будуть президента обирати.

Професор Добренко засоромлено замовк і сказав через деякий час:

— Я зрозумів, Луї-Ксав'єре, дай мені зібратися з думками, я тобі зателефоную за півгодини.

Професор Шампіньйон поклав рурку і задоволено потер долоні:

— Як я обставив цього всезнайка! Старіє друг Мішель, старіє, не та вже реакція. Шарлю, — звернувся він до громили-відеоаматора, — чи не здається вам, що я сьогодні заслужив маленьку чарку доброго коньяку?

— Особливо за те, професоре, — відповів несподівано людяним голосом здоровань, — як ви обламали цього українського шпигуна.

— Є в мене передчуття, Шарлю, що він допоможе мені у справі, яка не дає мені спати останні сорок років. А поки що — скажи Шарлотті, хай принесе чарки, а сам відкоркуй пляшку коньяку.

— Якого, професоре: мартелю, курвуазьє, генесі?

— Звичайно, курвуазьє.

Поки вони виконували приємний ритуал розлиття наперсткових порцій дорогого коньяку, з професорового обличчя не сходив вираз задоволення і приємного передчуття.

Потім зателефонував професор Добренко.

— Я тобі знайшов експерта з сучасних українських справ, Луї-Ксав'єре, — сказав професор Добренко, — він навіть не стільки експерт, скільки учасник, бо приїхав щойно з України, а за фахом — письменник. Звуть його Пако Георгійчук. Дуже популярний у себе на батьківщині!

— Мені не треба, аби популярний, Мішелю, — засміявся професор Шампіньйон, — мені — аби він у політиці тямив.

— Цей тямить, — заспокоїв його професор Добренко.

— Тоді приходьте з ним вечеряти. До речі, він не надто молодий за віком?

— Є у нього цей недолік, — зітхнув професор Добренко, — чесно кажучи, шмаркач, п'ятдесятка минула.

— Е, все одно приходьте.

Професор Шампіньйон знав лише двох українських письменників — Тараса Шевченка та одну гарненьку дамочку, ім'я якої він забув, але знав, що така є, бо вона перекладала "Центурії". Отже, якщо це письменник з України і який має більше як сорок сім років, то мусить мати ще довші, ніж у Тараса Шевченка, вуса, вбраний, очевидно, буде у кожух та баранячу шапку, так, шапку вовною наверх... Та й чоботи у нього, мабуть, дьогтем намащені...

— Шарлотто, — звернувся професор до покоївки, — на вечерю маємо двох гостей. Професор Добренко прийде з одним чоловіком. Я вас прошу, прослідкуйте, аби той зняв у передпокої кожух і баранячу шапку і поставте ще одну пару капців, може, він здогадається роззутись зі своїх намащених дьогтем чобіт.

З професором Добренком прийшов чоловік, який дуже не виправдав очікування професора Шампіньйона. Це був не вусатий дідик у кожусі, а молодявий богемний франт у джинсовому костюмі з хустиною на шиї, взутий у піжонські кросівки. На обличчя виглядав він не, як український письменник (за версією шановного професора Шампіньйона), а, як капітан мушкетерів, — чорне кучеряве волосся до пліч, тоненькі вусики, з'єднані з акуратною борідкою, гачкуватий ніс... До того ж добра французька мова!

Після вечері, за якою гість з України самотужки випив дві пляшки бургундського, а потім суттєво налягав на коньяк, професор Добренко делікатно засів за шахи з громилою Шарлем, давши змогу колезі Шампіньйону тет-а-тет побалакати з "паном письменником з самої України".

— То кажете, пане професоре, у нього праве око синє, а ліве чорне? — перепитав Пако Георгійчук професора Шампіньйона, коли той, не розказуючи геть усього, а лише — що прибув, мовляв, гість з України, цікавиться, що там Нострадамус писав про цьогорічні осінні вибори президента в їх державі.

— Праве — синє, ліве — чорне, — підтвердив професор.

— Ні, не знаю, — зітхнув Пако. — А щодо виборів президента, то я вам скажу таке...

Український письменник допив пляшку "курвуазьє", професор Добренко виграв ще три партії в шахи у Шарля, але вже за північ професор Шампіньйон орієнтувався в політичній ситуації в Україні не гірше, ніж політичний оглядач газети "Дзен".

Прощаючись, професор Шампіньйон сказав українському гостеви:

— Тепер ви дещо знаєте і про мене, Пако, отож якщо мені не допоможе цей синьо-чорноокий, то перед тим, як будете повертатися в Україну, завітайте ще раз до мене. Може, ви допоможете мені у моїй справі. Бо за тиждень мені стукне сто років, я можу вмерти, навіть раніше, а однієї справи я так і не зробив... Ну, ви знаєте.

Коли через три дні до професора Шампіньйона знову прийшов цей дивак Звєздо-Орловський, професор уже прийняв рішення: ні, не буде він допомагати Кандидатові запосісти президентське крісло в Україні. Відмовить цьому синьо-чорноокому рішуче й категорично. Ну та й що, що обіцяв, він же не сказав "неодмінно зроблю", а — "може зроблю", сподівався на послугу з того боку. А тепер категорично відмовляю: професійна честь понад усе! А послугу йому зробить цей симпатичний "капітан мушкетерів", тобто український письменник Пако Георгійчук.

У призначений час прийшов Звєздо-Орловський. Професор Шампіньйон прийняв його дуже гостинно: запропонував сісти у шкіряний фотель, випити будь-що на вибір і довго розпитував про здоров'я. Усе було так чемно і привітно, що Клим зрозумів: зараз йому відмовлять. Він відчув це дуже предметно, але постановив собі, що не вийде з професорового помешкання, поки не доможеться від нього згоди хоча б на сякий-такий нейтральний коментар щодо можливості друкування у друкарні князя Острозького "Центурій", перекладених руською мовою, та віднайдення невідомих досі віршів з сьомої центурії, в якому не було б ні підтвердження фактів цих відкриттів, ні спростування.

Інтуїція не підвела Клима, професор, дуже ніяковіючи і соромлячись, почав:

— На дуже й дуже превеликий мій жаль...

— Професоре, — перебив його Звєздо-Орловський, — я вас не кваплю з відповіддю, подумайте ще раз, зважте усе, це ж так важливо для нашого Кандидата, для України, для світового прогресу!

— На дуже й дуже превеликий мій жаль... — ще зніченіше почав професор.

— Для мене! — закричав Клим. — Для мене це теж важливо! Не губіть невинну людину, професоре, ваша відмова для мене — смерть!

— Та це вже занадто, — сказав професор. — Доведеться покликати Шарля, аби він допоміг вам знайти двері на вихід.

— А-а-а, — схопився на ноги і заревів Клим, — смерть, професоре, моя смерть буде на вашому сумлінні!

Він рвонув на грудях дорогу синю сорочку так, що кімнатою розлетілись ґудзики, і навзнак гепнувся на підлогу, попередньо розрахувавши, аби впасти на м'який килим.

— Шарлю, — гукнув професор, — потрібна ваша допомога. Професор схилився над "непритомним" Климом — і раптом зблід, схопився за серце і важко сів у крісло.

— Шарлю, не треба, йдіть собі, — сказав він громилі, який, увійшовши, злякано дивився на розпростертого на долівці Клима.

Коли здивований Шарль вийшов, професор тихо сказав непритомному Климу:

— Підведіться, сідайте в крісло, будемо говорити. Клим швидко встав і, притримуючи розчахнуту сорочку на грудях, сів навпроти професора.

— Як ваше прізвище? — суворо спитав той.

— Староігл, — зітхнув Клим.

— А тепер скажіть мені, — ще грізніше спитав професор, — звідки у вас це?

Він тицьнув своїм сухим твердим пальцем Климові в груди, радше у бронзовий амулет з блакитним камінцем на золотому ланцюжку.

— Це подарунок моєї дружини, — сказав Клим і подумки звернувся до чорнявої дівчини в далекій Україні: "Бачиш, кохана Ірен, як оригінально я роблю тобі пропозицію, про яку ти навіть не здогадуєшся?"

— А в неї звідки? — допитувався професор.

— Від діда-прадіда, це їх спадкова сімейна реліквія, — відповів Клим.

— А діти у вас є? — чомусь поцікавився професор.

— Ще нема, — відповів Клим і, дивуючись сам з себе, додав упевнено: — Але будуть!

— Прізвище, прізвище вашої дружини? — прохрипів професор.

— Печеричівська.

— Гм, — задумався професор, — а чи не було у її роді Шампіньйонів?

— Так, Печеричівські — це і є Шампіньйони, — радісно відповів Клим. — Переклад!

— Чому переклад, який переклад? — захвилювався професор.

— Печериця — це той самий гриб, що й шампіньйон, — говорив Клим, відчуваючи, що в ситуації позначається перелом, — а прізвище прадід моєї Ірен поміняв після більшовицької революції 1917 року. Бо відтоді дуже почали не любити шампіньйони, називали їх в одному ряду з рябчиками та ананасами як їжу, чужу пролетаріятови.

— А тепер будьте уважні, — урочисто сказав професор і вийняв з шафки якийсь дуже давній папір. — Дивіться!

На пожовклому папері було зображено у збільшеному вигляді амулет. Той самий бронзовий з камінчиком, який теліпався на грудях у Клима.

— Я останній герцог де ла Шампіньйон, але я побічний спадкоємець, а основна гілка цього славного роду занурилась після революції 1789-го року десь у Росію і звідти не виринула. Мій рід був оберігачем титулу, і якби на мені він обірвався, то й пропав би титул "Дюк де ла Шампіньйон". Ви мене розумієте? — плутано й емоційно говорив професор.

Клим, звичайно, мало що розумів, але він уже відчував, що завдання штабу Кандидата буде швидше виконано, ніж не виконано.

— Я би не хотів померти, не передавши титул герцогів Шампіньйонів законним спадкоємцям. Тому я й говорив вам про послугу. Вона полягала в тому, аби ви відшукали нащадків Антуана де ла Шампіньйона, який втік від гільйотини 1792-го року в Росію. Достеменно відомо, що осів він був у Києві. А ще — десь із XVI століття, починаючи з герцога Людовіка, родовою реліквією Шампіньйонів став цей амулет, — професор помахав папером із старовинним малюнком. — А тепер я бачу цей амулет на шиї у вас! Що накажете мені думати?!

— Що ситуація змінюється, — чесно відповів Клим, маючи на увазі дещо інше, ніж професор.

— Отож, ваша дружина є прямою спадкоємицею титулу, — розмірковував професор, — але не зовсім добре, що вона жінка. Вона ж уже на вашому прізвищі?

— Ще ні, — сказав Клим, — ще ні. Ми ще не записались у загсі.

— В такому разі, ви можете взяти її прізвище і передати вашому синови титул "Дюк де ла Шампіньйон".

— Без проблем, — думаючи про зовсім інше, відповів Клим.

— Але ж ви не аристократ?! — спохопився раптом професор. — Чи не буде мезальянсу?

— Не буде, — заспокоїв його Клим, — я круглий аристократ, бо маю права на титули українського князя з роду Рюриковичів Вишневецького, принца Староігла, а також барона Рабіновського та графа Радзивілла!

— Тоді треба негайно оформити папери, — вигукнув професор.

— Я не проти, професоре, — рішуче сказав Клим, — але тепер, коли ми вже такі близькі родичі, чи не змогли 6 ви все-таки підтвердити письмово автентичність острозького стародруку "Центурій" та віднайдених кількох раніше невідомих віршів із сьомої центурії Мішеля Нострадамуса?

— Та що вже там, — посміхнувся професор, — приходьте через три дні. Я усе підготую.

...Через три дні гарно вбраний Клим подзвонив у двері квартири професора Шампіньйона. Йому відчинила Шарлотта. Вона була в жалобному вбранні. Клим усе зрозумів.

— Коли? — спитав тихо.

— Вчора ввечері. Він один день не дожив до своїх ста років. Але вмирав дуже щасливим, — говорила Шарлотта. — Повторював раз по раз, що, мовляв, справу, яка докучала останні сорок років, залагоджено, тепер вже можна...

— Він мені щось передав? — ледве тамуючи крик, видушив з себе Клим.

— Так, пане, — сказала Шарлотта, — для вас є папери. Вона принесла конверт і дала Климови. Той таки тут, у передпокої, розпечатав його і хапливо почав розглядати папери. Були якісь грамоти, старі листи та сучасний, комп'ютерного набору, заповіт на титул дюка Шампіньйона. І — все.

На цей раз Клим зомлів і впав на долівку по-справжньому.