XIV Чотириста років самотности

Україноруський супераґент Климентій Зорекіл після успішно виконаного завдання, в результаті якого не став реальністю московсько-турецький військовий аґресивний антируський блок, повернувся на Січ. Там трохи попиячив, а коли протверезів, то поїхав у Київ. Там він мав знайти свого прямого начальника, полковника військ спеціяльного призначення Козацької армії Евгеніуса-Марка Правозалізняка, який склав свої повноваження генерального писаря Січі і очолив київську резидентуру.

Зустрілись вони у таємній канцелярії спеціяльної служби, що розміщувалась у кам'яниці навпроти святої Софії Київської.

Полковник Правозалізняк, незважаючи на свою професійну стриманість, вельми тепло зустрів Климентія і трохи пафосно виголосив:

— Від імени Руси-України виношу вам подяку і нагороду! — він витягнув з кованої скрині і чемно подав Климентієви важкий гаман із золотими дукатами.

— Служу народу України! — відповів Климентій, за новими правилами запорізького стройового статуту.

— Сідайте, лицарю Зорекіле, — запросив полковник, — та вип'ємо, за давньою розвідницькою традицією, шотландської горівочки.

Полковник вийняв квадратовий штоф з жовтуватою рідиною і налив келихи.

— Чим тепер ви би хотіли зайнятись, лицарю? — спитав Климентія полковник після того, як вони зробили по ковтку віскі.

— Хотів би, якщо це можливо, осісти в якійсь спокійній західноєвропейській резидентурі, займатись своєю справою, але не в таких екстремальних умовах.

— Як щодо Франції?

— Ви ж самі знаєте...

— Хочете на рідного сина, дюка Шампіньйона, поглянути?

— А чому 6 і ні?

— А тому, пане Зорекіл, що зі своїми батьківськими почуттями ви як розвідник — повний нуль. Легка здобич для французької контррозвідки.

Клим з ненавистю подивився на полковника, причому ненависть випромінювало лише праве, синє око, а ліве, чорне, залишалось цілком байдужим.

— Але ми теж люди, — трохи м'якше сказав полковник, — ми вам можемо надати паризьку резидентуру, але за двох умов.

— Не думаю, що у мене є великий вибір, — покірно промовив Климентій.

— По-перше, у Франції ви за жодних умов не вийдете на контакт ні з герцогинею Ірен...

— Це я вам гарантую, — перебив полковника Климентій.

— Ні зі своїм сином, молодим герцогом Шампіньйоном.

— Теж, — похмуро буркнув Климентій.

— По-друге, ми відправимо вас у Париж після виконання ще одного завдання.

Клим мовчки кивнув головою.

Полковник налив ще віскі.

Після того, як вони випили, полковник, вказавши на дерев'яні двері навпроти, спитав Климентія:

— Що ви там бачите намальоване?

— Козака Мамая.

— А де ви ще бачили такі парсуни?

— Та їх повно Україною.

— Добре, — підсумував полковник, — а тепер я вам покажу справжній портрет козака Мамая!

Він підвів Климентія до стіни, оббитої липовими дошками, і натиснув потаємний важіль за різьбленою шафою. Фрагмент дерев'яної панелі відчинився, як дверцята, полковник підніс канделябр з трьома свічками і Климентій побачив кольоровий гарної роботи портрет козака Мамая. Все те ж, що і на численних малюнках, — сидить Мамай під грушею, грає на кобзі, в зубах люлька, поряд чарка і пляшка, шабля і пістоль, рушниця і порохівниця, трохи далі осідланий кінь, прив'язаний до встромленого в землю списа.

— Придивіться уважно, лицарю Зорекіл, що ви бачите?

— Що-що? Мамай як Мамай!

— А очі? Зверніть увагу на його очі.

Климентій нахилився до портрета і з жахом побачив, що праве око Мамая — синє, а ліве — чорне. Як у нього самого. Мало того, Мамай навіть синім оком підморгнув Климентієви, люлька в його роті здригнулась — він посміхнувся...

Полковник натиснув важіль, дверцята зі стуком зачинились, Мамай щез.

— Все зрозуміли? — насмішкувато спитав полковник.

— Нічого, окрім, що у нього очі теж різні, — відповів наляканий Климентій, — як у мене.

— Але ви уже розумієте, в чому полягає суть вашого нового завдання?

— Не розумію! — впирався Климентій, хоча вже з жахом здогадувався, ЩО на нього чекає.

— Тоді я вам ще два рази даю можливість відмовитись, отже, згодні чи ні?

— Згоден, — відповів Климентій, хоча хотів зовсім іншого.

— Ще раз, згодні чи ні?

— Ще раз згоден!

— Так, — посерйознішав полковник, — тоді слухайте. Ви уже, мабуть, маєте знати, що у світі є багато націй...

— Знаю, — буркнув Климентій.

— Надалі прошу мене не перебивати, — невдоволено сказав полковник і продовжив: — Кожна нація лише тоді може повноцінно існувати, коли має повні комплекти як екзотеричних, так і езотеричних атрибутів. До перших належать: держава з кордонами, мова з писемністю, зверхник з урядом та армією і подібні речі. Руська нація, яку по-новомодному називають українською, дещо з цього має — ну, мову, писемність, військо; дечого, як-то держави і короля, ще не має. Але це речі набутні. Трохи гірше з езотеричними атрибутами. Русь не має потужного егрегора, це лише спонтанні клапті, що намагаються возз'єднатися в ціле. Не вироблено також сакральночинної символіки — барв, емблем, славеня, які б забезпечували автентичність нації у Вищих Світах. Немає — що найгірше! — також у Руси-України свого вищодуховного Народопровідника. Думаю, вам, лицарю Зореколе, не треба зайвий раз нагадувати, що лише з набуттям та віднайденням атрибутів езотеричних можна говорити про матеріалізацію екзотеричних атрибутів... Можете відповісти, пане Зорекіл.

— Це я знаю.

— Гаразд, тоді слухайте далі. На цьому етапі земного існування україноруської нації найефективнішим Провідником Нації у Вищих Світах може бути козак Мамай. Він має духовний потенціал, аби в населення Руси, яке перетворюється на гречкосіїв, свинопасів та жебраків, посіяти зерна войовничости, сили, шляхетности, що проросте козацтвом, лицарством, воїнством у Руси-Україні. Розумієте важливість ролі козака Мамая?

— Розумію, — нічого не тямлячи, підтвердив Климентій.

— А чи розумієте ви, лицарю Зорекіл, що козака Мамая нема — нема ні у Вищих, ні у Нижчих Світах!

— Як нема? А той, що в стіні, що мені підморгував?

— Це лише його енергетична тінь, а завдання полягає в тому, аби козак Мамай набув астрального тіла і розпочав, активно й потужно, свою місію.

Полковник замовк, подивився на Климентія, який раптом усе зрозумів.

— Чого ж ви мені голову морочите? — після гнітючої паузи сказав Климентій. — Чого ви мене Францією дражните? Син, герцогиня Ірен, резидентура? Сказали 6 зразу: лицарю, Вітчизна потребує твоє життя! Я б віддав без будь-якого торгу. Навіщо все це?

— Ви закінчили, пане Зорекіл? - терпляче вислухавши Климентія, спитав полковник.

— Надалі слухайте мене уважніше. Якщо полковник Правозалізняк щось каже, то так воно і є! Якщо я обіцяв вам Париж, то ви там будете. Але після виконання завдання. Ви все правильно втямили — від вас вимагається віддати своє астральне тіло для матеріалізації в тонкій субстанції Провідника Нації. Духовного, як я уже казав. Віддавши своє тонке тіло, ви, лицарю Зорекіл, у своїй фізичній іпостасі зможете дожити належний людині вік з усіма радощами і зажурами людського існування, а потім помрете. Можливо, від старости, а може, десь на дуелі від французької шпаги, хочете знати, де, як і коли?

— Ні! — вигукнув Климентій. — Але я хочу знати, що буде потім, коли я помру?

— Ось тоді й почнуться проблеми, — зітхнув полковник.

— Великі? — з надією в голосі спитав Климентій.

— Та так собі, — сумно сказав полковник, — ти не зможеш знайти спокій. Ти станеш волоцюгою бездомним у потойбіччя, як в українськім менталі козак Мамай. Найстрашніше те, що ти будеш цілком самотнім, тобто тебе не буде полишати відчуття самотности.

— Це на всю вічність? — пригнічено спитав Климентій.

— Ні, ні, — енергійно заперечив полковник, — це далеко не на всю вічність! Це десь на якихось триста-чотириста років, за земним обрахунком. Поки козак Мамай не вичерпає своєї місії і йому на зміну не прийде новий Народопровідник! Зате потім на вас, лицарю, чекає нова цікава пригода, можете це розцінювати як винагороду, а можете — як покарання: нове народження, нове тіло, нове життя!

— Може, навіть очі такими ж різнобарвними будуть, праве — синім, а ліве — чорним? — пожартував Климентій.

— Це неодмінно, — серйозно відповів полковник. — До того ж за таку самопожертву вам належить приз: у тому житті ви згадаєте попередню карму, тобто це життя...

В першу весняну ніч повного місяця на майдані навпроти Святої Софії Київської зібрався Синкліт Руси-України — сорок найдостойніших мужів, одягнутих у довгі з каптурами плащі синього кольору з жовтими хрестами на передпліччях.

— Братове, — звернувся до присутніх голова Синкліту Князь Василь Острозький, — ми зібрались, аби здійснити ритуал "Раор-Каор-Латаор", покликаний матеріалізувати у тонкій субстанції Провідника Нації у Вищих Світах — козака Мамая. Кому доручимо бути виконавцем? — спитав князь і, не чекаючи відповіді, сказав: — Є така думка, аби це був наш новонавернутий брат, adeptus junior, полковник і лицар Евгеніус-Марко Правозалізняк. Ніхто не заперечує?

— Ніхто! — хором відповів Синкліт.

— Прошу на місце Сили, братове, — сказав князь, — а вас, брате Евгеніусе-Марку, прошу починати.

Схвильований полковник Правозалізняк оголив великий меч з довгим лезом і накреслив на землі квадрат, потім ще один перехрещений з ним квадрат так, що утворилась восьмикутна зірка, за тим у центрі цієї фігури полковник накреслив хрест.

— Прошу, братове, зайняти свої місця, — сказав він членам Синкліту.

Ті по п'ять на кожну грань обох квадратів вишикувались у ряд обличчям до центру. Одна грань залишилась неповною, там стояло лише четверо Обраних.

— Хай прийде донор! — вигукнув полковник Правозалізняк, який стояв у центрі з мечем у руках. Підійшов попередньо проінструктований Климентій Зорекіл, він був простоволосий, у синій рясі із жовтими хрестами на грудях і плечах, у лівій руці він тримав той самий портрет козака Мамая, який так налякав його тоді в канцелярії полковника Правозалізняка. Климентій ледве тримався на ногах від страху і раз по раз хрестився правою рукою.

— Во ім'я Господа нашого Єдиносущого, — вигукнув полковник і підняв меч з широкою Гардою догори руків'ям так, що на центр накресленої на землі фігури упала тінь хреста, яку від місячного світла кинув меч.

— Лицарю Зореколе, прошу стати в центр! — звелів полковник. — І підняти над головою портрет.

Коли бідний Климентій виконав цю команду, полковник вигукнув:

— Раор!

Обрані і достойні члени Синкліту запалили свічки.

— Каор!

Синклітники почали вголос промовляти лише їм одним відому молитву.

— Латаор!

З усіх кутів накресленої на землі фігури в центр, де стояв Климентій, спрямувались потужні промені ясно-синього світла. Климентій відчув, як його невідома сила вивертає навиворіт. Він закричав, як скажений вовк, що потрапив у капкан, і зомлілий упав на землю. З портрета щезло зображення. Натомість з Місця Сили у небо підіймалась срібляста хмара, яка поволі набирала обрисів козака з люлькою в зубах, потім утворилася зброя, потім кінь з сідлом, і так воно все здіймалось кудись у небеса...

Наступного дня байдужий до всього Климентій Зорекіл під іменем італійського інженера-фортифікатора Клименто Стилетто у критому візку з охороною їхав кудись на захід.