XIX Жовта картка

За сорок днів до виборів президента професійний технолог-піармен Клим Староігл самоусунувся від такої прибуткової справи, як виборча кампанія, і осів у своєму рідному місті, що на заході України. Щоправда, слід сказати, що "зістрибнув" він, попередньо заробивши трохи грошей. Дещицю. Тепер з почуттям погано прихованої гидливости Клим спостерігав за цими боями без правил, що вели в українському слоїку амбітні тарантули, фаланги, каракурти, скорпіони та інша політична живність. Хоча здогадувався, хто стане переможцем, проте з млявим інтересом (а раптом!) чекав на висліди цієї вовтузні. Намагався хоча б чимось себе захопити, аби не думати про... Бо свобода є свобода!

Коли він лише повернувся у місто, їх обох з Ірен підхопила така хвиля піднесення, яка мало не жбурнула його на матримоніяльні скелі. Він уже було мало не погодився стати майбутнім батьком ще ненародженого герцога Шампіньйона, принаймні, не відмовився категорично. Ще трохи 6 — і... він майже втратив волю до опору... Але після тижня безпробудного кохання у Клима стався напад свободи. Не те щоби він втік від Ірен, але якось почав уникати її і довів справу до того, що вона гримнула на нього і сама змушена була піти... Не бачились вони уже другий тиждень.

Клим сидів у корчмі і маленькими порціями наливав у себе віскі "Балантайн". Пити він не хотів, їсти теж, як також курити і взагалі. А що робити?

— О, кого я бачу! Скільки літ, скільки зим!? Якими судьбами? — почув він набір штампованих фраз і, не відводячи голови, зрозумів, що до нього звертається журналіст. Так і є, підійшов головний редактор газети "Припрутська правда" Нестор Паперовський.

— Що занесло столичного світського лева у нашу скромну провінцію? — фальшиво радіючи, спитав Нестор Клима. — Мабуть, невідкладні державні справи?!

— Які в дупі державні, — огризнувся Клим, — я женитись приїхав. Підсідай, Несторе.

— О, то я вітаю пана, — бадьоро заторохтів Нестор, — совєт да любовь, як кажуть брати-москалі, а по-нашому...

— За здоров'я молодих! — буркнув Клим. — Давай вип'ємо, Несторе.

— Давай, — радісно верескнув Нестор, а потім відразу ж спохмурнів: — 3 цими грішми... — Він заклопотано почав нишпорити кишенями.

— Я виставляю, — заспокоїв його Клим, — хоча б тому, що я втік.

— Звідки втік? — співчутливо спитав Нестор.

— Мало не з весільного рушника, — криво посміхнувся Клим і всвердлив погляд свого чорного ока Несторови в горло, а правим синім лагідно глипнув на нього і спитав:

— Віскі п'єш?

Питання виявилось риторичним.

Після спожитку двох півлітрових плескатих з гарними етикетками пляшок "Балантайну" розмова Клима і Нестора набула важливої державної ваги.

— А якщо ні, — стурбовано допитувався Нестор.

— Таж кажу тобі, що так, — заспокоював його Клим.

— А раптом? — висловлював підступний сумнів Нестор.

— Це виключено, — вперто гнув своєї Клим.

— А коли цей об'єднається з тими? — висловлював малоймовірне припущення Нестор.

— Жодного сенсу у цьому альянсі нема, — роз'яснював Клим, — програють і ті, й цей...

Тому ніхто не зможе дорікнути Климови і Несторови в аполітичности або суспільній байдужости — ні, розмову вели справжні державні мужі, громадяни і патріоти.

— А ти знаєш, Климе, — тривожно сказав, перейшовши на шепіт, Нестор, — завтра розірветься бомба.

— Яка бомба? — здивувався Клим. — Ми ж не в Москві!

— Газетна бомба, — збуджено прошепотів Нестор, — сенсація! Велика політична сенсація, яка спричинить гучний скандал в Україні.

— Йди геть, — відмахнувся Клим.

— Слухай сюди, — нервово забелькотів Нестор, — виявляється, нинішній режим готував силовий переворот, що мав здійснитись дев'ятнадцятого серпня. Був детальний план, який склав один відомий київський політолог. І знаєш, що?

— Що? — байдуже спитав Клим.

— Завтра в моїй газеті буде надруковано цей план!

— Що, проблема з кросвордами? — знущально спитав Клим.

— Це буде бомба, — зігнорував репліку Нестор, — і не проста, а атомна! Заголовок на всю шпальту "Серпень минув без "августа".

— А до чого тут "авґуст"? — заворушився Клим.

— Так план перевороту називається — "Авґуст-Авґусто" під авторством знаменитого політолога Каріота Юдка...

Клим зареготав. Він так сміявся, що аж впав зі стільця. Довго сміявся.

Нестор образився.

Клим, аби його перепросити, взяв пляшку київського "шампанського" і сказав примирливо:

— Цей план, Несторе, — велика фальшивка, лажа і провокація. Це я тобі можу сказати як такий, що має стосунок до його появи в Україні.

— А кому вигідно? — недовірливо спитав Нестор.

— А ти хіба не знаєш? — хитро перепитав його Клим.

— Та здогадатись неважко, — зітхнув Нестор, ні про що не здогадуючись.

— Тобі його підсунули, Несторе, — продовжував Клим, — аби "відмити" сенсацію. Є така технологія, знаєш, береться "деза", запускається в якусь закордонну газету, а потім з посиланням уже на цей ЗМІ друкується по всіх газетах у вітчизні. Нібито: ми — що? Ми — нічого, ми прочитали це в якійсь "Кор'єрі..." чи "Фігаро", ось самі дивіться. Цитуємо. Це саме робиться тепер з твоєю сенсацією: але позаяк організовувати "витік" за кордон довго і нудно, а 32 жовтня ось-ось настане, то в Києві вирішили, що роль якоїсь там "таймс" може зіграти й провінційна "Припрутська правда". Зрозумів тепер свою роль?

Нестор протверезів.

— Газета вже в друкарні, — дерев'яним голосом сказав він. — Що робити? Зупинити чи хай іде?

— Сам вирішуй, — відповів Клим, — якщо ця фальшивка з'явиться в твоїй газеті, то я можу тобі гарантувати одне: славу. Не виключено, що й — посмертну. Іншими словами, галасу довкола твоєї "Правди" трохи здійметься, але подумай про 32 жовтня. Навіть я не можу на сто відсотків стверджувати, що вибори закінчаться саме так, а не інакше. А якщо не так? Уяви собі, як і перед ким ти будеш відповідати за цю провокацію, Несторе. Прорахуй майбутнє хоча б на місяць вперед і вирішуй.

— Прорахував! — вигукнув блідий, як його газета, Нестор і витягнув з кишені мобільний телефон.

— Вася, — схвильовано заговорив у мікрофон Нестор, — це Паперовський. Слухай мене уважно, газету зупиняємо, матеріал з четвертої і п'ятої сторінок знімається... Так! Директору друкарні скажи, що з мене за клопоти — файний могорич. Сторінки переробляй, кидай усе, що є в запасі: матеріали, фотографії, ліпи квіточку, рекламу, голу бабу, — все, що хочеш, лише аби того проклятого "Августа" не було!

Досхочу натішившись з цієї провінційної газетної вовтузні і заплативши за видовище Несторовим надмірним вживанням алкогольних напоїв, Клим почав збиратися. Він по Несторовому мобільнику викликав радіотаксі, а коли авто прибуло, завантажив у нього тіло самого Нестора Паперовського. Допровадивши Нестора до самого його помешкання, де здав особисто в руки рідній дружині пана головного редактора, Клим відправився й собі додому.

У своїй поштовій скриньці через круглі дірочки він побачив, що має кореспонденцію. Це був жовтий саморобний конверт без будь-яких написів. У помешканні Клим розпечатав його і витягнув таку ж жовту фотокартку. Радше, це звичайна "кодаківська" світлина, але позаяк двоє з чотирьох людей на ній були одягнуті в жовте, та й стояли вони на тлі драпування такого ж кольору, то й виглядала ця картка жовтою.

У центрі на світлині з букетом жовтих троянд стояла... не може бути... та ні, це вона, Ірен Печеричівська де ла Шампіньйон у вишуканій весільній сукні, вельоні та довгих білих рукавичках. Поряд з нею жених — наляканий і зацькований Жанно Журавель у завеликому костюмі. З обох боків молодят — вінчальні батьки: Валєра Гепкало у жовто-гірчичному костюмі та його хтива дружина в блискучій парчевій золотистій сукні...

На все приходить час розплати, зрозумів Клим. Крім того, він зрозумів, що у нього розпочинається нове життя... Але яке? Він уже знав, що у цьому місті йому залишатись не можна і почав обдумувати варіянти можливого нового повороту своєї долі.

Грошей трохи є, до того ж можна квартиру продати, тож якийсь час не конче шукати роботу. Головне — якомога швидше виїхати.

В Київ? Допоки той балаган електоральний триває, там можна собі хронічну ідіосинкразію на будь-яку піарівську працю заробити.

В Париж? Стати професійним михайлознавцем, досліджувати спадщину Мішеля Нострадамуса і відкрити кілька невідомих катренів, якщо... якщо в якійсь країні знову така жорстока виборча кампанія розпочнеться. Чому б, скажімо, тому середньовічному Михайлови-віщунови не побачити зі свого XVI століття, чим закінчаться вибори короля у далекій північній країні — Татарії, столицею якої є місто Москва?! Але це ще невідомо, чи будуть у тій Татарії "вибори короля".

На Кавказ? Гм, добре було б, можна легку смерть знайти, але за кого воювати? Це вже. не зовсім та війна, що тоді, коли з одного боку були борці за праведну справу, а з іншого — окупанти. Там усе перемішалось, а йти воювати без хоча б будь-яких ідейних мотивів — це ознака дуже поганого смаку.

На Балкани? А туди чого?

В Москву? До адмірала Розгіна. Гм... Але колобок не повертається.

Це ж треба! Кажуть, що земна куля велика, а сховатись чоловікови, який так послідовно шукає спокою, нема де. Тобто запхатись можна і в нору, викопану в якійсь покритій лісом горі, але чи знайде цей чоловік там спокій?

А якщо... Е, якби він не знав, що — далі, що — за цією межею, що — там. Але ж він знає, що ні спокою, ні забуття, ні звільнення ТАМ він не знайде. Навпаки, якщо він сам добровільно відправиться ТУДИ, то створить для себе багато нових неприємних проблем.

Клим сидів, думав, крутив у руках ту несподівану фотокартку і далі думав. Раптом він помітив, що на звороті карточки є якийсь напис. Придивившись, він прочитав: "Це примірка. Вихід у люди — через тиждень". Підпису не було, та й не треба, бо він впізнав почерк.

— Ах ти так! — закричав Клим. — Мало крівці моєї попила!? Горнятками!!! — Він люто почав рвати ту фотокартку, спочатку наполовину, потім на четвертину, за тим на восьмушку і так аж до таких маленьких клаптиків, які лише можна в руки взяти... Але на цьому Клим не зупинився, він зібрав усю ту січку з фотопаперу, склав її копичкою у попільницю і запалив. Фотопапір горіти не хотів, і Клим облив копичку спиртом. Матеріалізувалась метафора: горіло воно синім полум'ям.

Опівночі хтось подзвонив у двері. Вона, самовпевнено подумав Клим, вона, горличка сизокрила...

Але це був поштар, що розносить телеграми, з сумкою через плече.

— Пан Клим Староігл?

— Так.

— Це вам, — він подав Климови прямокутний шматок жовтуватого картону завбільшки, як звичайна візитівка. На ній Клим побачив букви такі ж, як на бронзовому амулеті, що його тепер носить ця кохана шантажистка Ірен. Але тепер уже Клим умів їх прочитати. Це була не телеграма, це була повістка.