XXI 32 жовтня та інші дні

Минали дні... Але позаяк нічого в цих і тих світах не минає безслідно, то й дні, що вже минули, мусили десь опинятись. Але де? На початку часів Провідники Промислу хотіли просто спалювати минулі дні, як доктор Адольф непотрібних людей, у спеціальних печах, але згодом з'ясувалось, що серед них дуже багато святкових, визначних, пам'ятних, символічних, ювілейних та інших непересічних і нерядових днів. Так просто їх не позбавишся. Спробуй-но спалити в крематорії, скажімо, "І Травня", та ж важко навіть уявити, який ґвалт здійметься у Вищому й Середньому Світах, не кажучи вже про Нижній. Ба, навіть більше, саме у Нижньому Світі станеться такий лемент, що може призвести до масових заворушень, а це вже — загроза Сущому. Тому й було ухвалено створити для днів, що минули, такий собі пансіонат, де б вони спокійно і небідно існували аж до Скінчення Часів... Усім стало добре.

В пансіонаті, де перебували минулі дні від Різдва Христового, панувала страшенна нерівноправність і дідівщина. Старші і значні дні немилосердно експлуатували молодих і пересічних. Але найбільше бундючились дні, що належали до так званої номенклатури, або еліти, як вони самі себе називали, — "І січня", "І Травня", "4 липня", ще недавно в пишній фаворі був "7 листопада", але згодом його відсунула від корита нова номенклатура, серед яких і "24 серпня 1991 року". Ось він походжає алеями в офіційному костюмі, справленому державним коштом, та вишиванці. Прогулюється після обіду.

Привезли новенького.

Зазвичай таки гоноровий день як "24 серпня 1991 року" не звертав уваги на дрібних сірих і незначних новеньких, але цей його зацікавив: надто вже екстравагантний, та й до того ж земляк, з України, — "32 жовтня 1999 року".

— Доброго дня, колеґо, — привітався новоприбулий. — Чи можна вас дещо запитати?

За інших умов високопоставлений "24 серпня 1991 року" дав би прочуханки зухвальцеви — висварив та ще й покарав би "борзого салабона". Але настрій у нього після гарного обіду був добрий, погода — не по-осінньому сонячна, та й дивак звертався неабиякий, майже гоголівський персонаж, мало не брат "32 мартобря".

— Питай, чого ж, — поблажливо пирхнув "24 серпня 1991 року".

— Ви тут давно мешкаєте? — простодушно спитав "32 жовтня 1999 року". — Чи не могли 6 ви мені організувати маленьку екскурсію пансіонатом і розповісти, що до чого?

"24 серпня 1991 року" аж не спам'ятався від такого зухвальства — та я тебе, шмаркача такого... Але, трохи подумавши, він заспокоївся: по-перше, цей новенький нахаба не знає, з ким розмовляє, а по друге, якщо він такий зухвалий, то, очевидно, теж не рядовий день, а має якусь вагу. Може, в ієрархії денної номенклатури стоїть навіть вище за нього самого, хоча це вже зі сфери фантастики. Але цей абсурдний "32 жовтня 1999 року" і сам є фантастикою. Як би там не було, та з цим авантурником треба бути обережним.

— Що ж, колеґо, — стримано сказав "24 серпня 1991 року", — я готовий вам надати цю дрібну послугу, але для того, аби не було якогось непорозуміння, я маю честь рекомендувати себе, — він виструнчився й урочисто виголосив: — Двадцять четверте серпня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року! Самі ж знаєте... який я є день!

— Тридцять друге жовтня, — байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на такий запаморочливо високий ранг свого співрозмовника, промовив новенький, а після ніякової паузи додав: — Дев'яносто дев'ятого року...

— Одна тисяча дев'ятсот? — суворо спитав його "24 серпня 1991 року".

— Тисяча дев'ятсот, — підтвердив "32 жовтня 1999 року".

— Треба, колеґо, називати повне своє ім'я, — сказав "24 серпня 1991 року", — бо якби я представився так, як ви щойно, то мене могли би сплутати з "24 серпня 91 року від Р.Х.", а це простий, нешляхетний такий собі день. На відміну від мене!

"32 жовтня 1999 року" розуміюче мугикнув.

— Таким чином, колеґо, — бадьоро заторохтів "24 серпня 1991 року", — ми вже розпочали нашу екскурсію цим благословенним Пансіонатом Днів, Минулих від Р.Х. Ви вже знаєте, як треба правильно називати своє ім'я, а тепер ходімо, пройдемось бережком нашої річки Дні-Пра.

Вони йшли вимощеним гранітними плитами надбережжям і "24 серпня 1991 року" розповідав "32 жовтня 1999 року" про їхніх колєґ, що траплялись їм назустріч.

— Оцей пенсіонер з орденськими колодками і безліччю алюмінієвих значків, — пояснював "24 серпня 1991 року" своєму екскурсантови, — це колишній можновладець і олігарх, а тепер майже бомж — "7 листопада 1917 року". Подивіться, колеґо, який він старий, поношений, немічний і дуже верескливий, а ще зовсім недавно був такий молодий...

— І юний октябрь впєрєді, — буркнув "32 жовтня 1999 року".

— Що? — спитав екскурсовод.

— Нічого.

— Тоді дивіться, колєґо, на цього інваліда в кривавих бинтах, це — "22 червня 1941 року".

— Ровно в чєтирє часа, — знову кинув "32 жовтня 1999 року".

"24 серпня 1991 року" не зрозумів і цієї репліки, але на всяк випадок підтвердив:

— Жахливий суб'єкт.

Назустріч їм ішов середньовічний день, дуже сумний, похнюплений, увесь у жалобному вбранні.

— Це хто? — спитав "32 жовтня 1999 року". — Варфоломіївська ніч? Тобто день тієї ночі, чи як? — і весело засміявся зі свого каламбуру.

— Ні, колеґо, — скорботно прошепотів "24 серпня 1991 року", — це інший день. Я не раджу вам з нього насміхатись, навпаки, краще нам підійти і віддати йому шану. Бо це ж "1 липня 1566 року" — день смерти самого Мішеля Нострадамуса. Ви знаєте, як його тут шанують?! Майже так, як особисто я — поета Шевченка. Тараса Григоровича.

Вони підійшли до жалобного дня, чемно привітались, поговорили, а потім усі троє присіли на поблизьку лавочку.

— А вас, колеґо, — звернувся "І липня 1566 року" до "32 жовтня 1999 року", — великий Нострадамус, для якого я так і не настав, бо помер він у ніч на мене, чомусь не згадував у своїх пророцтвах, проте виглядаєте ви на епохальну дату. Невже покійний Мішель міг не знати про вас?

— Річ у тім, колєґо, — відповів "32 жовтня 1999 року", — що я так і не настав там! У тому світі, де наші колеги мають статус Сьогоднішніх. На мене з острахом чекали, мною лякали один одного політики, але я так і не настав. Я виявився паперовим тигром, — гірко промовив він і мало не заплакав, розгублено позираючи на своїх співрозмовників.

"24 серпня 1991 року", почувши таке, аж посинів, а потім пожовтів від прикрощів — перед ким розпинався, пансіонат показував, екскурсію проводив?! Тьху! Він зневажливо глипнув на "32 жовтня 1999 року", встав і сухим тоном проголосив:

— Мені дуже шкода, колеги, але я мушу вас покинути, маю офіційну зустріч з "28 червня 1996 року". Бувайте.

І він ображеною ходою пішов у напрямку дорогої корчми "З ночі до ранку".

— В гординю впадає, — сумно зітхнув "І липня 1566 року". — А ви, колеґо, не засмучуйтеся, ви теж маєте свою символічну значущість.

— Яку? — наївно спитав "32 жовтня 1999 року".

— Ви ж символізуєте майбутнє, колеґо. Непізнане і незбагненне, таємниче і загадкове, моторошне і дивовижне. Ви — це знак епохи, про яку просвітлений Нострадамус, що не дожив до перших променів настання мене, писав:

Божественне Слово стане субстанцією.
Вбере в себе небо, землю, окультне золото з містичним молоком.
Тіло, душа, дух стануть всемогутніми,
Як під ногами, так і в небесах.

— Справді? — розчулився "32 жовтня 1999 року".

— Отож, — відповів "І липня 1566 року".

Повз них пройшли два дні, які ліниво пересварювались між собою чужою, але зрозумілою "32 жовтня 1999 року" мовою.

— Невже росіяни? — здивовано подивився він на "І липня 1566 року".

— Так, — відповів той, — це два нерозлучні диваки, з яких весь пансіонат сміється, — "17 серпня 1998 року" і "17 серпня 1999 року". Перший справді — значний і помітний день, він перевернув усю Росію, обвалив рубль і скинув уряд. А ось другий — претензійний невдаха, якому не дає спокою гучна слава його минулорічного попередника. Він ходить скрізь за "17 серпня 1998 року" і скиглить, що, мовляв, за інших умов МІГ БИ стати таким же, як той, — "чорним", але для України. Він теревенить нісенітниці, про якийсь план "Авґуст-Авґусто", за яким ніби в Україні мало щось відбутись, якась провокація, а йому, "17 серпня 1999 року", мала бути відведена головна роль. Насправді він проминув пересічним днем, але через хворобливі амбіції і неадекватне сприйняття дійсности докучає тепер елітарному "17 серпня 1998 року": "А якби, колеґо, те, а якби, колєґо, се..."

Несподівано "І липня 1566 року" замовк і, показуючи на галасливого розхристаного дня, що наближався до них, сказав:

— О, цей башибузук "20 квітня 1999 року" йде, даруйте, колєґо, але я краще відкланяюсь, не маю жодного бажання зустрічатися з цим харцизом...

— А що він?.. — встиг спитати "32 жовтня 1999 року".

— Хуліган, мафійник, рекетник, до того ж упертий, як віслюк! — вже на ходу кинув "І липня 1566 року".

"20 квітня 1999 року", вихиляючись по-блатному, підійшов до "32 жовтня 1999 року" і зневажливо процідив:

— Закурити є?

— Вибачте, колєґо, дуже шкодую, але я не палю, — чемно відповів "32 жовтня 1999 року".

— А-а-а, — недобре засміявся "20 квітня 1999 року", — та ти інтєліґєнт!

— А що в цьому поганого?

— Як?! Ти ще смієш мене щось запитувати?! Та ти, пацан, не тямиш, з ким розмовляєш! Ти що, не знаєш, який я крутий? Та я, бляха, Всесвіт строїв! Я чисто весь рух там був зупинив!..

— Так це ви, колєґо, навесні нашого року такий ексцес влаштували?

— Ну ти в натурі муділа! Що з тобою робити?

— А чому взагалі ви мені тикаєте, я з вами віслюків не пас, — обурився "32 жовтня 1999 року".

— Уб'ю, конкретно! — верескнув "20 квітня 1999 року" і накинувся на свого співрозмовника.

Почалась бійка.

Вони вовтузились сімнадцять хвилин, за земним годинником, і "32 жовтня 1999 року" переміг!

Він наступив на ушкодженого противника і йому нестерпно захотілось співати. Хоча глядачів довкола не було, "32 жовтня 1999 року" визнав за необхідне проголосити:

— Пісня переможця! Музика народна. Слова Мішеля Нострадамуса.

І в манері "реп" забубонів:

Мине октобер і мине новембер,
Будуть мінитись і змінюватись барви,
Буде звужуватись і розширюватись простір,
А Рутенія на берегах Бористена — буде...

І хоча "32 жовтня 1999 року" знав, що мелодія ця зовсім не народна, а слова не зовсім Нострадамуса, він все одно співав. Пісня ж бо переможця.