Володимир Кравченко
Юрій Красноносов
Петро Панченко
Анатолій Перепелиця

Україна у 20-30 роки ХХ ст.
Мовою документів та очевидців.

Донецьк – 2002

ББК? ІSВN?

УДК?

Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П.,Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст.. Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002. - ст.

В навчальному посібнику на основі широкого кола джерел розкриваються історичні події 20-30 років ХХ ст. Висвітлюються проблеми кордонів і територіально-адміністративних змін українських земель у міжвоєнний час, особливості соціально-економічних перетворень в умовах нової економічної політики, формування командно-адміністративної економіки, насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 рр. В посібнику знайшли втілення також питання утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму з політичними репресіями, проблеми національно-культурного будівництва, особливості політичного та соціально-економічного становища західноукраїнських земель у складі іноземних держав; проголошення Карпатської України ,включення західноукраїнських земель до складу УРСР та їх радянізація”.

Пропоноване видання розраховано на істориків, вчителів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України.

Відповідальний за випуск:Футулуйчук Василь Миколайович - кан. іст. наук.

Рецензенти: Даниленко Віктор Михайлович – докт. іст. наук, проф., Морозов Анатолій Григорович - докт. іст. наук, проф.

З М І С Т :

Передмова

1. Кордони України та її територіально-адміністративний устрій.

2. УСРР в умовах нової економічної політики.

3. Входження України до СРСР.

4. Індустріалізація в Україні.

5. Колективізація в Україні та її наслідки. Голодомор 1932-1933рр.

6. Утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії.

7. Українська культура у 20-30-ті рр. Політика українізації “Розстріляне відрядження”.

8. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливості їх політичного та соціально-економічного становища.

9. Карпатська Україна. Окупація Закарпаття хортиською Угорщиною.

10. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР “Радянізація”.

Післямова.

Хронологія найважливіших подій.

Джерела та література.

Передмова.

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. зумовила новий етап політичного і теріторіального розколу українського народу, вкотре підірвавши вікові мрії українців про об’єднання в межах єдиної національної держави.

Більша частина українських земель під назвою “Українська Соціалістична Радянська Республіка” була підпорядкована Москві та ввійшла до складу Радянського Союзу, поступово втрачаючи риси державного суверенітету. Доля Радянської України в 20-30-ті рр. XX ст. Була неразривно пов’язана з історією радянського суспільства, що переживалона той час суперечливі та кардинальні зміни в усіх сферах життя. Наприкінці 20-х років в умовах здійснення сталінських соціально-економічних реформ більшовицьку партію було остаточно відкинуто тактику компромісу міжринкового та централізованого (державного) ... , скасовано деякий лібералізм і ... у духовній ... .

30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою в повітній історії України, що в цей час виступила своєрідним випробувальним полігоном для експерементів сталінського тоталітарного режиму, зазнавши тяжких і драматичних демографічних, соціально-економічних і духовних втрат.

Не менш скрутна доля спіткала і західноукраїнське населення, що в міжвольовий час (1921-1939рр) опинилися під владою Польщі, Румуніі, Чехословаччини, ставши об’єктом жорсткого соціально-економічного та національно-політичного гралення.

Висвітлення соціально-екологічного та політичного, духовного буття українського народу В 20-30-ті рр. XX ст. Завжди привертало увагу дослідників, знайшовши втілення в багаточисленних манографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо в радянські часи. Але радянська історіографія, що характерезувалася надмірним суб’єктивізмом і комуністичною заідеологізованістю, створила черговий міф щодо “первічноі доби перших п’ятирічних планів, промислових новобудов і успіхів колгоспного будівництва” завжди потребувала критичного аналізу та наукової невипереджувальної оцінки.

1. Кордони України та її адміністративно-територіальний устрій.

Напередодні першої світової війни українські землі входили до складу двох імперій: Австро-Угорської та Російської. Зазнавши поразки, Австро-Угорська імперія розпалася. В політичному хаосі 1918 – 1920 рр. Закарпатська Україна опинилася у складі новостворенної Чехословацької держави, Північна Буковина та придунайські землі – Південна Бесарабія (Ізмаільський, Хотинський, Аккерманський повіти) під владою Румунії.

На теріторіі Східної Галичини – Львівське, Тернопільске, Станіславське воєводства в жовтні 1918р. була проголошена Західно-Українська Народна Республіка ( ЗУНР), визвольні змагання якої закінчилися поразкою. В результаті чого вона опинилася під владою Польщі.

Пізніше у 1920 р., коли радянська Росія фактично зазнала поразки у війні з Польшею, згідно Різького мирного договору 1921 р., більшовикам довелось поступитися на користь Польщі північно-західними землями України (Західна Волинь, Полісся, Холмшина). Тим самим західні кордони України (УСРР) стабілізувалися на лінії р. Збруч – на захід від м. Ямпіль – на схід від м. Острог і далі по сучасному кордону Рівненської та Житомирської областей. У цих кордонах Україна знаходилася до вересня1939р. У вересні 1939р. після того як Червона Армія увійшла до західних українських земель,і ці землі опинилися у складі Радянської України, західні кордони України стали проходити по річкам Західний Буг та Сян (крім Холмщини, Підляшья, Посянья та Лемківщіни, які за пропозицією Сталіна відійшли до Німеччини, після її окупаціі Польщі). В червні 1940р. частини Червоної Армії вступили в Чернівці, Хотин і Аккерман, коли вони вийшли на нові кордони з Румунією. Після воз’єднання в складі Української РСР, Західної України, Північної Буковини, трьох повітів Бесарабіі в складі СРСР населення республіки збільшилося на 8,8 млн. чоловік і складало майже 41,7 млн. мешканців, а її теріторія розширилася до 565тис.км² .

На протязі 20-30рр. XXст. неодноразово змінювався і адміністративно-територіальний устрій України. Зокрема, в 1923р. замість повітів були утворені округи і райони. У 1925р. були ліквідовані губернії внаслідок чого був здійснений перехід на триланкову систему територіального поділу та управління: центр-округ-район. У 1930р. з метою спрощення керівництва були ліквідовані округи. Натомість районів значно збільшилось, їх було утворено понад 500. Система управління стала дволанковою центр-район. Проте вона виявилася неефективною. Практично було неможливо охопити безпосереднім керівництвом таку кількість районів за умов, коли центр прибрав до рук максимум повноважень. Тому в 1932р. знову повернулися до триланкової структури управління, утворивши нову ланку адміністративно-територіального поділу – область. Спочатку їх було сформовано 6: Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська, Чернігівська. Протягом 1937 – п.п.1939рр. утворено було ще 9 областей :Житомирська, Миколаївська, Полтавська, Кам’янець-Подільська, Сталінська, Ворошиловградська, Запорізька, Кіровоградська, Сумська. Таким чином їх стало вже 15.

В 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

В грудні 1939р. в Західній Україні після вступу до цього регіону частин Червоної Армії ( вересень 1939р.), у відповідності до радянсько-німецького пакту ( Молотов - Ріббентроп ), було утворено ще 6 областей : Волинська, Рівненьська, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Станіславська. Кількість областей збільшилась до 21, а після того як в серпні 1940р. Північна Буковина і західноукраїнське Причерномор’є утворили в складі УРСР відповідно Чернівецьку та Аккерманську (з грудня 1940р.Ізмаілську)області їх стало 23.

В тому ж році зі складу УРСР вийшла Молдавська АРСР, яка знаходилась у складі України с 1924 року.

2. УСРР в умовах нової економічної політики

Змушене відмовлення від "воєнного комунізму" органічно взаємозалежний з рішеннями Х з'їзду РКП/б/, що відбувся в березні 1921р.

Цей з'їзд, як і попередні фетишизував ліквідацію "воєнного комунізму" як велику політичну перемогу. Він проголосив скасування продовольчої розверстки продовольчим податком. Це було першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики.

На підставі рішень Х з'їзду РКП/б/ Усеросійський центральний виконавчі комітети і СНК РРФСР, а на Україні - усеукраїнський центральний виконавчий комітет, СНК прийняли ряд декретів і розпоряджень, спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу розверстку повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до всього іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в тім, що після виконання державного податку селянин одержував право зовсім вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для трудівника села економічні стимули для подальшого розвитку свого господарства, піклуватися про завтрашній день.

Однак широко розрекламований лап у 1921 р. в українське село фактично так і не прийшов. Держава саме всіляко гальмувало цей процес.

По-перше, назвавши розкладку проподатком, в Україні радянське керівництво насправді майже не зменшило. Більш того, в окремих губерніях так називаний продподаток фактично дорівнював валовому збору зернових культур. Це значить, що вилученню практично підлягало усе, що було вирощено.

По-друге, продподаток вилучався в примусовому порядку, за допомогою військових частин, що здійснювали цю місію відповідно до команд органів радянської влади на місцях.

Як і в період «воєнного комунізму» влади в селах, що не скоряються, забирали заручників, розтріпували їх, застосовували інші самі тверді форми натиску на селянство.

Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у центральних районах Росії, в українському селі продовжувало політику "воєнного комунізму". Його селянство вже не могло терпіти, тому що це власне кажучи з'явилося необмеженою формою експлуатації. Це було обумовлено прагненням "викачати" з українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни методами. НЕП у сільську місцевість прийшов наприкінці 1921 - на початку 1922 р. Однак голод, що охопив південні райони України в 1922 р. відсунув ще на рік - дві нормалізації обстановки в сільському господарстві України.

Затягування введення непу на Україні живило антирадянське повстанство. У містах України перехід до непу особливостями в порівнянні з Росією не відрізнявся.

Наміру радянського керівництва затягти введення непу на Україні порозумівалося його намірами як можна довше користатися без яких-небудь обмежень продовольчими ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше говорячи - користатися дійсним беззаконням в інтересах радянської держави.

3. Входження України до СРСР

Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр – ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації».

Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. Для нормалізації відносин між радянськими республіками ЦК РКП(б) створив спеціальну комісію на чолі з наркомом національностей І. Сталін.

Комісія спеціально розробила і виступила з проектом організації взаємин республік. Цей проект одержав назву “план автономізації”. Відповідно до цього плану радянські республіки включалися на правах автономних до складу Російської Федерації. Це означало, що ліквідувався навіть формальний суверенітет республік. Росіяни бюрократична верхівка одержувала право всеохоплюючого контролю над ресурсами, економічним потенціалом радянських республік.

План автономізації викликав справедливе невдоволення багатьох радянських і партійних працівників національних районів. В Україні проти нього активно виступав Голова Раднаркому Х. Рокоссовський. У той же час перший секретар ЦК РКП(б) Д. Мануильський потримав И.Сталіна.

Небезпечним для радянського ладу і більшовицької партії вважав сталінський план В. Ленін. Він виступав із власним проектом, що передбачав створення Союзу радянських республік, на підставі рівноправності.

Створювалися загальносоюзні органи, що здійснювали загальне керівництво Союзом. “Ми визнаємо себе рівноправними з Української РСР і ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію, - писав і неодноразово підкреслював В.Ленін.

На основі ленінського плану на 1 з’хді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. було створено нове державне об'єднання – Союз Радянських Соціалістичних Республік. У свій час навіть йшла розмова, що документ про цей союз підписали керівники відповідних республік, але як виявилося насправді пізніше такого документа вчені знайти не удалося, у руки дослідників він не попадав.

Прийнята в 1924 р. Конституція Союзу РСР обмежила повноваження союзних республік. У тому числі, зрозуміло, і Української РСР, зокрема в питаннях керівництва сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Всім іншим у повному обсязі здійснювалося керівництво із союзного центра.

По оцінці істориків і юристів СРСР був псевдофедеративною державою. Усі повноваження союзних республік буквально зводилося на немає центральним керівництвом РКП(б), що не надавало своїм республіканським парторганізаціям автономії. Влада в республіках була в руках комуністів, членом жорстко централізованої більшовицької партії – РКП(б).

Цей дискримінаційний порядок стосовно республіканських організацій не міг та й не бажав змінити і В.Ленін. Тому його заклики до рівності, до федеративних відносин між союзними республіками були несподіваними, чисто декларативними. До самих останніх днів свого існування Союз РСР був унітарною централізованою державою, фактично імперією нового типу, де усі підкорялося тільки Московському центру.

4. Індустріалізація в Україні

ХХІ з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію, однак на шляху його здійснення виникли великі труднощі.

3 1926 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб "наздогнати і випередити капіталістичний світ" в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.

Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п'ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.

З метою підняття ентузіазму трудящих, використовувалися всілякі методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті "Правда" (січень 1929р.) статті В. Леніна "Як організувати змагання". Ініціатором такого змагання з'явилося керівництво шахт "Центральна" і "Артемвігілля". Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них - 310 тис. на Україні.

У тім же 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те ні було ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкої промисловості. Тон цим зусиллям задав Сталін у мові в 1933 р., у якій сказав, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти ця відстань за 10 років, чи ми це зробимо, чи нас зімнуть".

За виконання плану бороли заводи, міста, республіки. Працівникам, що досягали найбільшої продуктивності, привласнювалися звання Героя Соціалістичної Праці, практикувалися інші форми стимулювання. До тих же, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові міри. Запізнення на роботу, прогули були кримінально карним.

Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці.

Планами передбачалося на 1930-1931 р. 45% приросту промисловості. Це було майже в три рази більш того, що у свій час пропонував Л. Троцький, обвинувачений у «надіндустриалізації».

УРСР, як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політику штурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, коли підводилися підсумки першої п'ятирічки в 1933 р. політбюро ЦК ВКП/б/ заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Україні запропонували сформульовані И. Сталін узагальнюючі цифри щодо випуску валової продукції, на підставі яких п'ятирічка була виконана за чотири роки і три місяці. Насправді ж знизилися з 23, 7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., і п'ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним.

Політика штурмівщини провалилася, однак помітних позитивних результатів усе-таки було досягнуто. Так, у травні 1932 р. видав енергію Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Були введені в експлуатацію заводи Дніпроспецьсталь у Запорожжя і тракторний завод у Харкові.

Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 - 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.

В перші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.

В роки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти "Центральна". Стаханов нарубав за зміну 102 тонни вугілля, що в 14, 5 рази перевищувало норму. На залізничних магістралях відомим новатором став П. Кривоносий.

Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Норми виробітку збільшуються на 35-45%, що нерідко викликало невдоволення працівників. Друга п'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.

У цілому ж за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу.

5. Колективізація в Україні та її наслідки. Голодомор 1932 – 1933 р.р.

Перехід до суцільної колективізації з метою “підхльостування” індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаду 1929 року Постановою Пленуму ЦК ВКП/б/об здійсненні в самі короткі рядки колективізації в Україні, почався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 року. Узагалі ж у республіці цей процес здійснювався до осені 1930 року.

З метою зломити антиколективізаційну тенденцію і відповідно настрою в тім змісті селянства, Постановою Пленуму ЦК ВКП(б) “Про міри в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 року) на Україні розкуркулюється 200 тис. селянських господарств. Але бажаних результатів це не дало, хлібозаготівельні плани не виконувалися. Протягом січня – листопада 1930 року селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба. За цей період 1931 – 380 млн., а з липня по жовтень 1932 р.- 132 млн. пудів.

30 жовтня 1932 р., найбільш наближений у И. Сталіну голова хлібозаготівельної комісії В. Молотів на політбюро ЦК ВКП/б/У проінформував українських керівників про зменшення зобов'язань для неї на 70 млн. пудів. Було визначено для України план в обсязі 282 млн. пудів, у тому числі для селянського сектора – 261 млн. пудів. Таким чином, із селян було потрібно взяти зерна стільки, скільки вже було заготовлено з липня по жовтень.

До виконання плану хлібозаготівель надзвичайна комісія на чолі з тим же В. Молотовим перевела Україну на блокадне положення: райони, що не виконували план, заносилися на “чорну” дошку: їх охоплювали навколо військами, не поставляли ніяких товарів і т.д. до виконання планів хлібозаготівель. Це прирікало людей на повну смерть, адже з обложених районів заборонялося виїжджати навіть у сусідні райони. У селян цих районів працівники ГПУ відбирали не тільки залишки зерна, але й інше продовольство: сухарі, картоплю, буряк, капусту, соління, сало і т.д., що було придбано навіть в інших районах. Здійснювалися такі конфіскації навіть у потягах, на дорогах і ін. місцях.

Застосовуючи таку безмежну жорстокість молотовська комісія з листопада 1932 р. по лютий 1933 р. додатково "заготовила" в Україні всього 104,6 шт. пудів зерна. Загальна ж кількість хліба, вилученого державою з врожаю 1932 р., склало 260, 7 млн. пудів. На початку 1933р. в Україні практично ніяких хлібних запасів не залишилося. У такий спосіб держава застосувала до українського народу такі акції, що свідомо і цілеспрямовано були спрямовані на повільне фізичне знищення селянства. Жорстока і нещаслива доля українського селянства була закрита завісою мовчання. Люди вмирали цілими родинами, селами, трупи валялися по дорогах, на вокзалах. Мали місце неодиничні випадки людожерства, трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, відвозили їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях, особливо багато - на вокзалам.

В страшні роки голодомору (1932-1933 р.) в Україні загинуло понад 10 млн. чоловік, насамперед селян. Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище - колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.

Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішучим образом змінити свою політику щодо села. Було зовсім очевидним, що такої подальшої жорстокої міри, що держава застосовувала стосовно села, яких не застосовувалося до інших соціальних шарів, абсолютно безперспективно, вони вели в тупик, до цілковитої деградації села. Уряд центра змушений було перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозгорстки, установленню твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлюються ринкові відносини, звертається увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно починаються міри до організаційного і матеріально - технічному зміцненню молодого колгоспного виробництва, матеріальному стимулюванню результатів праці. Оплата його виробляється тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).

Одночасна держава вживало заходів до посилення репресивного апарата буквально всіх рівнів. От ці останні міри потім досить активно виявлять себе при застосуванні подальших репресій трудівників села, особливо сільської інтелігенції.

6. Утвердження в Україні сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії

Ліквідація елементів ринкової економіки і проголошення курсу на державний розвиток промисловості, насильницьку суцільну колективізацію села виступили наприкінці 20-х років своєрідним соціально-економічним фундаментом кардинальних політичних змін у Радянському Союзі, Україні.

В умовах перманентної “надзвичайної ситуації” зростання психологічного напруження в суспільстві для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що остаточно сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Його головними ознаками виступали: безмежна влада одноосібного лідера, який спирався на партійно-державний апарат, бюрократизація суспільного життя, утворення однопартійної диктатури, монополізація влади більшовиками, формування командно-адміністративної економіки з одужуванням усіх засобів виробництва, політичне відчуження громадян від управління державою, тотальний ідеологічний контроль правлячої партії над усіма сферами суспільного життя, запровадження масового терору, репресій проти громадян.

Збереження і зміщення системи одноосібної влади Й. Сталіна продовжували поступову активізацію насильницьких дій, створювали атмосферу страху та абсолютної покори.

Беззаконня сталінської тоталітарної доби не обминули і території Радянської України, що виступила в цей час своєрідним місцем полювання репресивної каральної машини ВКП(б). У довоєнний період, починаючи з 1928р., Україною прокотилися три хвилі масових репресій і перша (1928-1931рр.) – шахитська справа та боротьба з “шкідниками” у промисловості, розкуркулення, депортації, друга (1932-1936рр.) – штучне посилення та організація смертоносного голодомору, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова, третя (1936-1938 рр.) – доба “Великого терору”.

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід’ємною частиною сталінського тоталітарного режиму, мав на меті три головних завдання: ліквідувати організовану опозицію на індивідуальне інакомислення в партії та країні, забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою, тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Першим об'єктом тиску з боку комуиністичної номенклатури ще за ліберальної доби непу стали представники української на- ціональної інтелігенції, фундатори політики "українізації, що були звинувачені в буржуазному націонал-ухильництві" (див, вище). Кінець цього ідеологічного цькування в 1928 р. співпадає з початком пошуку "винних" у вугільній промисловості Донбасу Сфабрикований ДПУтак званий "Шахтинський процес", на якому група інженерно-технічних працівників Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві, започаткував фізичні каральні репресії проти громадян. Ці антиправові та жорстокі санкції повинні були відвернути увагу від некомпетентного втручання партійно-господарських структур у економіку в умовах штучного форсування індустріалізації, перекласти провину за падіння виробничих показників, зрив планових завдань, аварії на підприємствах на так званих "ворогів", "буржуазних наймитів". Жупел класових ворогів - "противників соціалізму" став зручною знахідкою сталінських репресивно-каральних органів, започаткувавши наступну низку політичних процесів.

Наприкінці 20-х рр. органи ДПУ приступають до фізичного знищення української науковоїтворчої інтелігенції, учасників Української національної революції. У червні 1929 р. у Харкові було розстріляно колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, які були звинувачені в організації таємного терористичного підпілля. З метою штучно розпалити боротьбу проти "націоналістичних" настроїв у 1929-1930рр. каральні органи сфальсифікували процес над неіснуючою "Спілкою визволення України" (СВУ). Основними звинуваченими стали відомі українські вчені, письменники, політичні діячі колишньої УНР, що брали активну: участь в українському національно-культурному відродженні. Серед них були віце-президент ВУАН, заступник голови Центральної ради в 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, історик Осип Гермайзе, педагог В. Дурдуківський, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський, що був міністром закордонних справ УНР, колишній голова уряду УНР В. Чехівський. У березні - квітні 1930 р. у Харкові закінчився судовий процес над 45 членами "СВУ", що були засуджені до різних строків тюремного ув 'язнення. Згодом більшість з них рішенням так званих сталінських "трійок" було розстріляно.

Після процесу над "СВУ" в республіці було "відкрито" цілу мережу "ворожих контрреволюційних організаціТй". Серед них "Український національний центр", "Українська військова організація". Репресії цього періоду не обминули і релігійне життя: у січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква. Ліквідуючи найосвіченішу, інтелектуальну верству населення України, комуністичний режим позбавляв народ історичної самосвідомості, прагнув зробити його слухняним.

Масштабного характеру на межі 20-30-х років репресії набули і серед соціальних низів, насамперед серед численної верстви українського населення - селянства. Проведення насильницької суцільної колективізації супроводжувалося фізичним знищенням десятків тисяч селянських родин, звинувачених у "куркульському саботажі". Другий період масових сталінських злочинів супроводжувався вже тотальним знищенням українського селянства, що зазнало бага-томільйонних жертв під час штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Голодомор збігся у часі з каральними акціями проти партійно-господарських кадрів республіки, що обвинувачувалися в "націонал-ухильництві". У 1933 р. в Україну з Москви прибув П. Постишев, який разом з головою ДНУ УСРР В. Балицьким розгорнув масовий терор, "партійну чистку". 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством звинувачений в націоналістичному ухилі М. Скрипник. 13 травня того ж року також трагічно обірвав своє життя М. Хвильовий. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, що поклало край сподіванням на продовження політики українізації.

Кульмінацією другої хвилі сталінських репресій стали події після вбивства С. Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 р. Втрата вірогідного суперника в боротьбі за владу виявилася надзвичайно своєчасною для Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Він дістав підставу для розгортання масового фізичного терору проти "ворогів народу". Сталін шляхом страху і насильництва остаточно утверджував свою абсолютну політичну владу. В країні було знято навіть декоративні залишки юриспруденції й організовано Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду СРСР ("трійки") як органи позасудових репресій. Українське республіканське керівництво на чолі з С. Косіором, П. Постишевим та іншими заходилося ретельно вичищати Україну від "терористичних формувань". У грудні 1934 р. було розгромлено "Український центр білогвардійців-терористів", в 1935 р. відбулися процеси над міфічними "Всеукраїнським боротьбистським центром", "Націоналістично-терористичним центром", "Блоком українських терористичних груп", "Троцькістсько-націоналістичним терористичним блоком". У 1936 р. були сфабриковані справи "Українського троцькістського центру", "Соціал-демократичної партії України".

Уступна й остання напередодні другої світової війни хвиля масових репресій офіційно розпочалася після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому - березні 1937 р. і дістала назву "єжовщина" (за прізвищем наркома НКВС М. Єжова). Так званий "великий терор" 1937-1938 рр. був спрямований проти усіх соціальних верств населення країни, в тому числі проти пар-тійно-державно-господарської номенклатури, військових командирів. Сталін намагався таким чином позбутися небажаних свідків свого кривавого шляху до лідерства, винищити "стару партійну гвардію" і розчистити місце новій бюрократії, щоб була вдячною і покірливою запорукою його необмеженої влади.

Україна постраждала від цього "полювання на відьом" більше, ніж інші республіки. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не врятувало місцеве партійно-державне керівництво. Серед репресованих були організатори Компартії України Е. Квірінг, В. Затонський, Ю. Медведєв, колишні голови українського уряду X. Раковський, В. Чубар, П. Любченко (загинув за загадкових обставин). З 62 членів ЦК КП(б)У, яких було обрано XIII з'їздом комуністів республіки в червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбю-ро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи одного з головних організаторів попередніх репресій - С. Косіора.

Об'єктом звинувачень у цей час став командний склад армії: в 1937 р. було репресовано офіцерські кадри Київського і Харківського військових округів на чолі з командуючими І. Якіром і І. Дубовим. Більшість керівних армійських посад довелося заміщати людьми, які не встигли здобути навіть початкової військової освіти, що негативно позначилося на боєготовності Червоної армії напередодні другої світової війни. Тотальний терор в 3 0-х рр. торкнувся усіх верств населення і супроводжувався насадженням в суспільстві атмосфери страху і підозрілості, моральним стражданням людей, яких спонукали займатися доносом, наклепницькими заявами, ідеологічним тавруванням на сторінках газет, журналів, книг, зборах і мітингах.

Фізичне, духовне, моральне знищення населення власної країни наприкінці 20-х - у 30-ті роки сталінським режимом поставило його на рівень найжорстокіших і найкривавіших у світовій історії і суттєво вплинуло на подальшу долю радянського суспільства, українського народу.

7. Українська культура у 20-30-ті р.р. Політика українізації. “Розстріляне відродження”

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.

Українізація означала виховання кадрів із представників корінної національності. Крім цього, впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарата рідного для населення мови, розширення мережі шкіл і інших навчальних закладів, де навчання повинне вестися рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення при цьому мало і те, що керували ключовим у долі українізації Наркоматом утворення в 20-і роки переконані прихильники національного відродження - Г. Гринько, А. Шумський і Н. Скрипник. Переважне більшість співробітників Наркомату також володіли українською мовою, на ньому велася відповідна документація.

Із самого початку українізація зштовхнулася з опором партійного і державного апарата. Більш того, згідно з офіційними даними уряду УРСР на початку 20-х років органи радянської влади в Україні в абсолютній більшості обслуговували російські чи російськомовні чиновники. Багато хто з них зовсім не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою "петлюрівщині" і всіляко як тільки могли саботували її здійснення. З великими утрудненнями в другій половині 20-х років удалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Надзвичайно повільно здійснювалася українізація партійного апарата, що повинний би в рішенні цих проблем задавати тон. Вся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років проводилася російською мовою.

Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювалося переважно російською мовою. В другій половині 20-х років ситуація трохи змінилася, але не на стільки, щоб її можна вважати на гарному рівні. Все-таки українізація поступово початку усе більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно виявився на практичній діяльності школи. Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російському, грецькому, польському, німецькому, чеському, єврейському й ін.

Однак же українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам і ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося таки тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки

У 1933 р. починається помітний відхід від українізації активних її учасників репресують. Вони піддаються іншим переслідуванням. Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, що у свій час так проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, що вважали, що української мови не існує взагалі. Як бачимо, іноді історичні паралелі між собою перетинаються, залишаючи самий темний слід по собі.

У 1917-1920 р. Україну залишили видатні письменники, у тому числі Н.Вороной, А.Олесь, В.Самийленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули до відновлення мистецтва, створенню художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них А.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Н.Куліш, М.Рильський, А.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Н. Хвильовий і ін. Багато добутків цих письменників ввійшли в українську літературну класику досить міцно.

У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛИТ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х років була дискусія, у центрі якої був Н. Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛИТ. У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею Н. Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив сміливий, сміливий по тим часам гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало відсіч усьому той, що критики пізніше називали «московським комплексом».

Більшість українських письменників прийняли заклики Н.Хвилевого з непідробленим захватом. Офіційні влади оцінили їх дуже негативно, вбачаючи в них не що інше як підкоп під імперію. Пізніше виступ Н.Хвилевого з'явилося приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.

З переходом до непу в значній мірі зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Підсилюється увага до музичної творчості, театру. В Україні виникає цілий ряд творчих об'єднань художників. Серед них - асоціація художників Червоної Армії, члени якої проголосили своєю основною задачею правдиве зображення сучасності. Збагачували мистецтво художники блискучої, яркою школи И.Бойчука (бойчукивці). У їхній творчості в неповторному синтезі зливалися в гармонії елементи стародрукованого і візантійського живопису. Відбувається становлення прикладної художньої творчості.

У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченко в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. И.Я. Франко під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві заблискала зірка театру “Березіль”, з одним з найвидатніших і талановитіших реформаторів українського театру за увесь час його існування – Лесем Курбасом. У 20-і роки його чудова творчість досягла воістину найвищого рівня.

В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. будівництво Київської в той час найбільший у Європі, який пізніше буде привласнене ім'я чудового кінорежисера А.Довженко. Але в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсалан”.

У сфері музичного мистецтва на 20-і роки приходиться творчий зліт композиторів Г.Мотузки, П.Козицького, Л.Ревуцького й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела “Думка” на чолі з незмінним керівником Н.Городовенком. Таким чином, 20-м рокам властиво бурхливий розвиток літератури, образотворчого мистецтва. Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру, дозволив кращим його представникам досягти феноменальних висот. Ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження.

30-і роки на Україні безумовно ознаменовані відчутними зрушеннями в культурному житті. Вони з'явилися наслідком модернізації країни, що самим рішучої, "революційним" образом настійно проходила в роки перших п'ятирічок. Культура, так сказати, йшла слідом за перетвореннями в матеріальному виробництві, точніше - розвивалася в одному руслі, освячувалася одним пафосом рішучих "поривів" уперед по шляху соціалістичних перетворень, що розцінювалися тільки в позитивному аспекті.

Головним, визначальним явищем культурного процесу в 80-і роки з'явилася організація утворення дітей і дорослих. Наука, література і мистецтво. їхніх сферах відбувалися досить складні й одночасно суперечливі процеси. Їхня істота полягала в тім, що, з одного боку, прагнучи до створення сучасної економіки, підвищуючи рівень військової моці країни, держава і правляча партія прагнули і до розвитку культури. З іншого боку - усі прояви культурно-духовного життя строго контролювалися, уніфікувалися, наповнялися пропартійним, просталинським ідеологічним змістом. Культура була знаряддям тоталітарної системи в її спрямованості неодмінно закріпити свій усеохоплюючий контроль над суспільством, усіма народами багатонаціональної величезної держави.

Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усі таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з'явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об'єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.

30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури, наступального гоніння на них. Діячів культури неодмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ГПУ різного роду "контрреволюційних організацій". Заарештовується поет і драматург Н. Ялової. Його друг письменник Н. Хвильовий у результаті цькування і гонінь покінчило життя самогубством. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення репресовані С. Слюсаренко, А.Досвітний, відомий гуморист О. Вишня.

У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".

Ті ж з письменників, що залишилися в живих, змушені минулому без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто И. Сталіна. Але, проте, навіть у цих неймовірно складних соціально - економічних умовах письменники республіки зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал можливості для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.

8. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Особливості їх політичного та соціально-економічного розвитку

Період між війнами (1921-1939 р.) у Західній Україні відзначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні шари населення. Політичні режими, що існували в країнах, до складу яких входили західні українські землі (Польща, Чехословакія, Румунія), допускали можливість, до відомого ступеня, волі політичної діяльності, тому політична боротьба яскраво проявилася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольній Польщі території Західної України було Українське націонал-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристського напрямку. Вона орієнтувалася на одержання Україною незалежності без терористичних актів, на її демократичний розвиток. В другій половині 30-х років УНДО у відношенні польської влади проводило угодовську політику. Другий по впливі в Галичині була Радикальна партія, що прагнула об'єднати принцип демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Незалежність радикали вважали необхідною передумовою земельної й іншої реформ.

Частина західноукраїнського суспільства схилялася до об'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. Її інтереси виражала Компартія Західної України (КПЗУ), що була складовою частиною Компартії Польщі. Введення в Радянській Україні непу і процес українізації сприяли посиленню авторитету КПЗУ, впливу її на маси. Пізніше, коли почалися масова колективізація, голодомор, репресії, вплив КПЗУ істотний упало. Окремі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. Це було однієї з причин розпуску КПЗУ, рішення про цій прийняв Комінтерн у 1938 р., тобто напередодні другої світової війни, що діяв за вказівкою керівництва ЦК ВКП(б). Частина західноукраїнських комуністів була викликана в СРСР і репресована.

Переважна більшість населення Західної України після поразки у визвольному русі початок зневірятися в традиційні цінності західної демократії і надію за допомогою західних країн, домогтися незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростало нетерпіння, схильність до безкомпромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З їхньою участю в 1923 р. у Відні на з'їзд офіцерського об'єднання Української військової організації радикальних студентських груп була створена організація українських націоналістів (ОУН). Керівником. ОУН до 1938 р. був Е. Коновалець, а після його убивства агентами НКВД - А.Мірошник. Ідеологічною основою ОУН був "інтегральний націоналізм", що розробив Д. Донцов як теоретик українського націоналізму.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. СУП використовувала різні форми і методи боротьби. Найдійовішими вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після убивства оуновцями і 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пероцького були арештовані майбутні лідери ОУН – С. Бандера і Н. Лебідь.

У Закарпаття, що входило до складу Чехословакії, політичне життя мало свої особливості. Української партії, яка б діяла самостійно, так не було. Політичні групи Закарпаття перебували під "дахом" близьких їм політичних партій. Одночасно вони схилялися до визначених національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, що денаціоналізувалася під впливом визначених історичних умов); русинства (плин, що вважало жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства. Але український плин було самим впливової, тому що глибоко відбивало настрої і традиції українців Закарпаття.

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і суспільних об'єднань. Вони діяли нелегально і напівпідпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була цілком заборонена, свої організації зберегли тільки лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Сигуранца (політична поліція) жорстоко переслідувала навіть самі незначні прояви націоналістичного руху, до населення українського походження і влади і тим більше поліцейські структури відносилися дискримінаційно.

Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства були такі головні питання, як визначення шляхів національного звільнення України, створення української незалежної держави, твердження справедливого суспільно-економічного ладу. Усі ці питання були сподіваннями не тільки політичних партій і об'єднань, українського населення, але і всього народу краю.

9. Карпатська Україна.

Окупація Закарпаття хортиською Угорщіною

Закарпатська Україна після закінчення першої світової війни знаходилася в складі Чехословакії. У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпаття різко змінився. У результаті Мюнхенської змови західних держав з Гітлером почався розділ Чехословакії. Влада центрального уряду Праги була номінальною. Словаччина одержала автономію в рамках Чехословацької республіки. З'явилася можливість надати самоврядування також і Закарпаттю, про що уряд барився цілих 20 років.

В остаточному підсумку 11 жовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономну адміністрацію краю спочатку очолили русофіли, але, скомпрометовані всієї попередньою політикою в суспільстві вони підтримки не одержали. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин очолив новий крайовий кабінет. У Закарпаття почалася побудова автономної української держави. З ініціативи А. Волошина в січні 1933 р. була утворена політична організація закарпатського населення. Ця організація стояла на платформі державотворення і мала назву «Українське національне об'єднання» (УНО). Дане об'єднання очолило процес державного будівництва в Закарпаття. На 13 лютого 1939 р. були призначені вибори в парламент-сейм Карпатської України. Вибори в сейм завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття - за них проголосувало 92% усіх виборців, що брали участь у виборчій акції.

15 березня 1939 р. на засіданні Сейму з ініціативи УНО була проголошена самостійність Закарпатської України. Сейм прийняв закон, що містив такі пункти:

1. Карпатська Україна - незалежна держава.

2. Назва держави - КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

3.Карпатська Україна - республіка на чолі з президентом, обраним сеймом Карпатської України.

4.Державною мовою Карпатської України є українська мова.

5.Кольору державного прапора Карпатської України - синій і жовтий. Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт снарядів, що рвуть: 14 березня угорські війська вторглись у Закарпаття й окупували його. Ще раніш вони захопили частину краю, змусивши уряд провести засідання в Хусті. Воєнізована організація, утворена для захисту краю - Карпатська Січ, незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення переважаючих сил супротивника. Закарпаття виявилося в міжнародній ізоляції.

З відкритою ворожістю відносилося до нього сталінське керівництво СРСР, вбачаючи в цьому негативний приклад і вогнище українського «самостійництва». У своїй мові на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. И.Сталін з неприхованим знущанням і сарказмом говорив про прагнення Карпатської України домогтися самостійності і почати справа звільнення всієї України. "Комашка, що хоче приєднати до себе слона", - такими словами характеризував він карпатоукраїнців.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, що активно підтримувала фашистська Німеччина. А.Волошин разом з урядом змушений бути емігрувати. Незважаючи на морок окупації, що знову опустився на Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало нездоланне прагнення українського народу до утворення власної держави, його неприборкану готовність до жертв в ім'я досягнення цієї бажаної світлої мети.

10. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР . “Родянізація”

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася друга світова війна. На той час між СРСР і Німеччиною був укладений Пакт про ненапад, секретним протоколом, по якому передбачалася передача східних польських територій Союзу РСР.

17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті німецькими військами, частини Червоної Армії перейшли польсько-радянську границю в Західній Україні і Західній Білорусії. Перевага радянських військ бути досить значним, до того ж вступ частин Червоної Армії в західні регіони, що перебувають у юрисдикції Польщі, було несподіваним, і польські війська були деморалізовані, не в змозі чинити опір. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхав у Румунію, видавши наказ фронтовим командирам не вступати з більшовицькими частинами в бій і відвести польські частини до румунської границі.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону Армію. Цьому сприяло, зокрема, то обставину, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянської границі прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли злість на цивільному українському населенні, не зупиняючи навіть перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення досконале нічого не знало про таємні договори між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала визначений психологічний ефект. Треба мати на увазі, що західні українці здавна гаряче прагнули до об'єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців.

Щоб узаконити радянський режим у Західній Україні, під рішучим контролем нової влади були здійснені вибори в Народні Збори. Вибори проводилися по безальтернативному списку кандидатів і насправді були виборами без вибору. Наприкінці жовтня 1933 р. Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаду відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР. Вони прийняли закони про включення Західної України до складу Союзу РСР і возз'єднанні її з Української РСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР зажадало від Румунії відвести війська з Бесарабії, а також частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки з боку Німеччини, уряд Румунії прийняло рішучий ультиматум Союзу РСР і Північна Буковина і Придунайські українські землі відійшли до УРСР.

Акцією приєднання західноукраїнських земель до СРСР почався процес їх наполегливої советизації, тобто ламання у всіх сферах життя відповідно до виробленого за роки радянської влади зразком і організації функціонування суспільних процесів по аналогу в Союзі РСР.

Окремі заходи радянської влади викликали в народу задоволення й одержували його позитивну оцінку. До числа таких заходів відносилися: розширення мережі шкіл і турбота про оволодіння утворення не тільки молоддю, але і дорослим населенням, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини жителів міст у добре обладнані квартири й ін.

Однак незабаром населення відчуло і негативні наслідки діяльності нової влади. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що удосконалювався на Наддніпрянщині протягом цілих двох десятиліть. У краї почався масовий жорстокий терор, жертвами якого виявилися як окремий обличчя, так і цілі групи населення. Заарештовували діячів політичних партій і громадських організацій, власників підприємств, чиновників, священиків, відставних військових, багатих селян - усіх тих, кого вважали супротивниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні і Західній Білорусії в 1939 - 1940 р. арештовано і вислано в Сибір більш 10% населення. Нерідко жертвами репресій були поляки, однак не уникали такої долі і сотні тисяч українців.

Об'єднання всіх українських земель у складі Української РСР мало, поза всяким сумнівом, велике позитивне значення. Уперше за багато сторіч своєї історії українці об'єдналися в одній єдиній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тім, що його майбутнє на інтеграції в Радянський Союз, а саме в створенні незалежної соборної держави. Ці обставини міцно закріплені де - юрі в умовах незалежності.

Післямова

Хронологія найважливіших подій

1920 р.

22 квітня – Варшавський договір між УНР і Польщею.

25 квітня – Початок польсько-радянської війни.

6 травня – Польські та українські війска зайняли Київ

26 травня – Контрнаступ більшовиків на Україну

12 червня – Більшовики зайняли Київ.

28 жовтня – 17 листопада – Більшовицький наступ проти Врангеля в Криму.

Грудень – Союзний договір між УСРР і РСФРР про військову і господарську співпрацю.

1921 р.

Березень – Введення нової економічної політики (НЕП).

18 березня – Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР.

Серпень – Більшовики розгромили загони Нестора Махна.

4-29 листопада - Другий Зимовий похід армії УНР під проводом Ю.Тютюнника. 23 листопада розстріляло 359 його учасників під Базаром.

Осінь 1921- весна 1922рр. – Голод на Півдні України.

1922 р.

2 січня – Угоди між УСРР і Туреччиною про дружбу і співробітництво.

26 жовтня – Рішення про утворення у Львові нелегального українського університету.

30 грудня – Утворення СРСР.

1923 р.

1 серпня – Постанова ВУЦВК і РНК УСРР про українізацію.

1924 р.

Березень – Повернення М. Грушевського з еміграції до Київа.

12 жовтня – Утворення Молдавської АСРР у складі УСРР.

1925 р.

5 квітня – Обрання Л. Кагановича генеральним секретарем ЦК КП(б)У.

1926 р.

Травень – Звинувачення О. Шумського в націоналістичному ухилі.

10 листопада – Відкриття Українського наукового інституту в Берліні.

1927 р.

7 червня – Засудження Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) за націоналістичний ухил (“шумськізм”).

1928 р.

Березень – травень – “Шахтинська справа”. Безпідставні звинувачення групи інженерно-технічних працівників Донбасу в шкідництві.

14 липня – Обрання на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора.

1929 р.

27 січня – 3 лютого – Створення Організації українських націоналістів (ОУН) на конгресі У Відні.

Липень – вересень – Арешти визначних діячів української науки, культури за приналежність до Спілки визволення України (СВУ).

1929-1930рр. – Перша фаза колективізації і “розкуркулення” в Україні.

1930 р.

9 березня – 19 квітня – Процес Спілки визволення України (СВУ) в Харкові.

1931 р.

Лютий – Арешти колишніх діячів УНР – В. Голубовича, П. Христюка,

М. Шрага та ін. Депортація М. Грушевського до Москви.

1932 р.

9 лютого – Постанова ВУЦВК про утворення областей.

Весна – Початок голодомору в Україні.

7 серпня – Постанова ВЦВК і РНК СРСР “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності” (“Закон про п’ять колосків”).

Жовтень – Пуск першої лінії Дніпрогесу.

1 листопада – Початок “роботи” надзвичайної хлібозаготівельної комісії на чолі з В. Молотовим.

1933 р.

Січень – жовтень – Масовий голод в Україні.

14 січня – Призначення П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У.

13 травня – Самогубство М. Хвильового.

7 липня – Самогубство М. Скрипника.

1934 р.

21 січня – Ухвала про перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва.

Кінець року – Арешт діячів літератури України Г. Косинки. Д. Вальківського, К. Буревія, О. Близька, В. Підмогильного, Є. Плужника та ін.

1935 р.

Квітень – вересень – Арешт групи неокласиків – М. Зерова, П. Пилиповича,

А. Лебедя, М. Драй-Хмари, М. Рильського та ін.

1936 р.

Весна – Підірвано Михайлівський Золотоверхий собор ХІІ ст. у Києві. (До 1939р. понад 70% церков в Україні були закриті або зруйновані).

Квітень – Арешт і розстріл у 1937р. Ю. Коцюбинського як нібито керівника українського троцькістського центру.

Жовтень – Початок масових репресій і терору в Україні (так звана “єжовщіна”), що тривали до кінця 1938 р.

1937 р.

25-30 січня – Надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив нову Конституцію УРСР.

1938 р.

27 січня – Призначення М.Хрущова першим секретарем ЦК КП(б)У.

24 квітня – Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах УРСР.

1939 р.

15 березня – Проголошення самостійності Карпатської України, президентом якої обрано А.Волошина.

15-18 березня – Угорські війська окупували Карпатську Україну.

23 серпня – Німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розподіл сфер впливу у Східній Європі.

28 вересня – Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною.

26-27 жовтня – Народні збори Західної України прийняли Декларацію про входження Західної України до складу УРСР.

1-2 листопада – Верховна Рада СРСР прийняла рішення про прийом до СРСР Західної України і Західної Білорусії.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. — У 2-х кн. — К.:Либідь, 1994.-кн. 1 .

Бенько А. Машина репрессий 1937-1941 гг. на Украине. – Киев – Днепродзержинск, 1993.

Боєчко В., Ганжа 0., Захарчук Б. Кордони України: Історія та проблеми формування (1917-1940 .) // Укр. іст. журн. - 1992 . -  1.

Боротьба за возз”єднання Західної України з Українською РСР. 1917-1939: Зб. док. та матеріалів. – К., 1979

Бут А. , Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920-1930-е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению. – Донецк, 2000

Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 рр). – К., 2000

Голод на Україні (1931-1933): Документи і матеріали // Укр. іст. журн. — 1989.-7; 1990.-1.

Гонтар О. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті рр. // Укр. іст. журн. - 1991. -  7.

Гриневич Л. Військове будівництво в Україні (1917- початок 30-х років ХХ ст. // Історія українського війська (1917-1995) / Упор. Я.Дашкевич. – Львів, 1996

Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття . Нариси політичної історії - К.: Либідь, 1993.

Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні 20-30-ті рр. -К: Либідь, 1991.

Данильченко О. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України в 20-ті рр. ХХ ст. // Укр. іст. журн. – 1999. -  3

Донецький обласний державний архів

Історія України в особах. ХІХ-ХХ ст. - К.: Україна, 1995.

Известия ЦК КПСС. – 1989. -  9

Коваль М. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. – у 2-х т. – К., 1995

Коваль М. Україна в другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) :спроба сучасного концептуального бачення. К., 1994 і сьогодення. Роздуми історика // Укр. Іст. журн. – 1995. -  3.

Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з”їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2, 3

Конквест Р. Жнива скорботи.-К.: 1992.

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України . - К. :

Україна, 1993.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – пер. з англ. – К., 1997.

Культурне будівництво в Українській РСР 1928-червень 1941 рр. : Зб. док. і матеріалів / упор.: Даниленко В., Луговський О. та ін. К., 1986

Кульчицький С. 1933: Трагедія голодомору. -К.: Політвидав України, 1989.

Кульчицький С. Ціна "великого перелому" -К.: Україна, 1991.

Кульчицький С. Між двома війнами (1921-1939 рр.) К., 1999.

Кульчицький С. УСРР в добу НЕПу // Історія України: нове бачення. - У 2-х т. - К.: Україна, 1995 - Т. 2.

Кульчицький С. Комунізм в Україні : перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996

Кульчицький С. "Великий перелом" // Історія України: нове бачення. - У 2-х т. - К.: Україна, 1995. - Т. 2.

Лельчук В. Курс на индустриализацию и его осуществление // Страницы истории советского общества. -М.: Политиздат, 1989.

Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні. - Донецьк, 1996

Луганський обласний державний архів.

Марочко В. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр). – К, 1995

Міщенко 0. Книга свідчень. Безкровна війна. —К.: Молодь, 1991.

Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // Укр. іст. журн.-1995.-1.

Морозов А. Село і гроші. Українська кредитна кооперація в добу непу. – Черкаси, 1993

Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. В.Панібудьласки. – К., 1997

Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. – 2001 . -  2

1 съезд Советов Союза Советскиъ Социалистических Республик: Стеногр. отчет. – М., 1923

Симоненко Р. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами // Історія України; нове бачення. - У 2-х т. - К.: Україна, 1995. - Т. 2.

Соболь П. Українізація освіти Півдня України: 1920-30 ті роки // Історія України. – 2000. -  8

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Мюнхен, 1983. – Т.2

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії. — К.: Наук. думка, 1993.

При підбірці документів та матеріалів використані видання

Білас І. Репресивно- коральна система в Україні 1917-1953 р.р. – У 2-х кн..- К.: Либідь, 1994.-кн.1. С. ; Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917-1939: Зб. док. та матеріалів. – К., 1979. С. ; Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2, 3, С. ; Культурне будівництво в Українській РСР 1928-червень 1941 рр. : Зб. док. і матеріалів / упор.: Даниленко В., Луговський О. та ін. К., 1986. С. ; Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. В.Панібудьласки. – К., 1997. Ч.2, С ; Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Мюнхен, 1983. – Т.2 С. ; Культурне будівництво в Українській РСР 1917-1927. К.1986. С ; КПСС в резолюциях и решениях

Индустриализация СССР ; Голод 1932 -1933 на Украине ; Бугай

Культурне будівництво

Збірник

 1. По отчету Центрального Комитета

Из резолюции XIV съезда ВКП(б)

18—31 декабря 1925 г.

В области экономического строительства съезд исходит из того, что наша страна, страна диктатуры пролетариата, имеет «все необходимое для построения полного социалистического общества» (Ленин). Съезд считает, что борьба за победу социалистического строительства в СССР является основной задачей нашей партии.

<•••>

Съезд поручает ЦК руководствоваться в области экономической политики следующими директивами:

а) во главу угла поставить задачу всемерного обеспечения победы социалистических хозяйственных форм над частным капиталом, укрепление монополии внешней торговли, рост социалистической госпромышленности и вовлечение под ее руководством и при помощи кооперации все большей массы крестьянских хозяйств в русло социалистического строительства;

б) обеспечить за СССР экономическую самостоятельность, оберегающую СССР от превращения его в придаток капиталистического мирового хозяйства, для чего держать курс на индустриализацию страны, развитие производства средств производства и образование резервов для экономического маневрирования;

в) основываясь на решениях XIV партконференции, всемерно способствовать росту производства и товарооборота в стране;

г) использовать все ресурсы, соблюдать строжайшую экономию в расходовании государственных средств, увеличивать скорость оборота госпромышленности, торговли и кооперации для повышения темпа социалистического накопления;

д) развертывать нашу социалистическую промышленность на основе повышенного технического уровня, однако в строгом соответствии как с емкостью рынка, так и с финансовыми возможностями государства;

е) всемерно содействовать развитию советской местной промышленности... всячески стимулируя местную инициативу в деле организации этой промышленности, рассчитанной на удовлетворение разнообразнейших потребностей населения вообще, крестьянства в особенности;

ж) поддерживать и толкать вперед развитие сельского хозяйства по линии повышения земледельческой культуры, развития технических культур, повышения техники земледелия (тракторизация), индустриализации сельского хозяйства, упорядочения дела землеустройства и всемерной поддержки разнообразных форм коллективизации сельского хозяйства.

Съезд считает, что одним из необходимых условий для решения этих задач является борьба с неверием в дело строительства со-циализма в нашей стране и с попытками рассматривать наши предприятия, являющиеся предприятиями «последовательно-социалис-тического типа» (Ленин), как предприятия государственно-капита-листические. Такие идейные течения, делая невозможным сознательное отношение масс к строительству социализма вообще и социалистической промышленности в частности, способны лишь затормозить рост социалистических элементов хозяйства и облегчить борьбу с ними со стороны частного капитала. Съезд считает поэтому необходимой широкую воспитательную работу для преодоления этих извращений ленинизма.

КПСС в резолюциях и решениях съездов, конфе-ренций и Пленумов ЦК — М 1984 — Т 3— С 428—430

Основные проблемы пятилетнего плана СССР на на 1928\29-1932/33 гг. из доклада Госплана СССР на V съезде президиумов госпланов союзных республик

Не ранее 7 марта 1929 г.

О двух вариантах плана

Госплан исходит из необходимости составления пятилетнего народнохозяйственного плана в двух вариантах. При анализе вопроса о вариантах нужно прежде всего со всей категоричностью подчеркнуть единство экономического курса и экономической программы в обоих вариантах. Задачи индустриализации и обобществления являются определяющими в обоих вариантах. Строительство обобществленного сектора в сельском хозяйстве намечено почти в одинаковых масштабах для обоих вариантов с максимально доступным для ближайшего пятилетия форсированием этого дела ввиду его особого значения. Распределение народного дохода вообще, и в частности движение доли пролетариата в сумме доходов населения, принципиально идет по общим линиям в обоих вариантах. Наконец, программа работ по усилению обороноспособности страны является почти тождественной для обоих вариантов.

Различие между отправным и оптимальным вариантами при единстве их экономического курса идет по следующим линиям. Отправной вариант учитывает:

а) возможность частичного неурожая в течение пятилетия;

б) примерно нынешний тип отношений с мировым хозяйством (в особенности в смысле прироста долгосрочных кредитов, увеличение которых запроектировано в темпе, характерном для последних лет);

в) относительно менее быстрый (во времени) ход реализации высоких качественных установок в народнохозяйственном строительстве вообще и в сельском хозяйстве в особенности;

г) при условии примерно тождественной оборонной программы в обоих вариантах ее большую относительную тяжесть для отправного варианта. Напротив, оптимальный вариант исходит из:

а) отсутствия в течение пятилетия сколько-нибудь серьезного неурожая;

б) значительно более широкого размаха экономических связей с мировым хозяйством как в силу наличия больших экспортных и говорить не приходится. Ручаюсь, что нет и одного, который в душе не ругал бы и партию, и соввласть... Трудящиеся говорят втихомолку (боятся громко), что Сталин или умышленно ведет страну к катастрофе, или уж очень ловко ему очки втирают местные работники...

Да и к тому же, где будет энтузиазм в массах, когда верх партии говорит о том, что мы накануне катастрофы, и рабочий думает (зная это), что Вы с умыслом ведете так дело Ленина, чтобы погубить. А открыто сказать все боятся потому, что неокота стать жертвой рационализации. Вот и я фамилии своей не подписываю. Знайте только, что мне дорога партия и ее дело, и не причисляйте меня ни к правым, ни к троцкистам. Плевать на них я хотел. Дорого только дело Ленина, а оно гибнет... (Рабочий).

ЦГАНХ.—Ф. 7486—Оп. 37.—Д. 65.—Л. 102— 104, 106, 107.

Из материалов к отчету правительства СССР за 1928/29 гг.

Не ранее 1 октября 1929 г.

Промышленность

Общепромышленный план и его выполнение Выполнение производственного плана

Выполнение производственного плана отчетного года характеризуется превышением предположений пятилетнего плана, в особенности по отраслям тяжелой индустрии.

Производство 1928/29 гг., начавшееся для ряда отраслей в очень тяжелых и напряженных условиях, при расшатанной трудовой дисциплине отсталых слоев рабочих, при ограниченных возможностях по завозу импортного сырья и при наличии напряженного положения с сельскохозяйственным сырьем, выявило широкие возможности и резервы, имеющиеся в социалистической промышленности и коренящиеся в производственном энтузиазме рабочего класса.

План на 1928/29 гг. был превышен по всей промышленности в целом на 2,3%, при этом по группе «А» — на 2,4% и по группе «Б»-на 2,2%. (...)

Организация новых производств

Процесс индустриализации СССР шел в отчетном году не только за счет количественного роста существующих производств, но и за счет качественных сдвигов в составе продукции. Наряду с дальнейшим расширением существующих производств создался ряд новых отраслей промышленности, не существовавших до революции, и ряд новых производств в составе старых отраслей промышленности. (...)

По приблизительным подсчетам продукция новых производств общего машиностроения в 1928/29 гг. составила не менее 200 млн. руб. Поставлено было производство машин и инструментов для нефтяной промышленности (бурильные станки, глубокие насосы, насосы для нефтепроводов и т. д.), каменноугольной (врубовые машины, отбойные и бурильные молотки, конвейерные приводы, углемойки, сортировки и т. д.) и металлопромышленности (станки для обработки металлов, разное специальное оборудование и т. д.); развернуто было производство химического машиностроения, оборудования для строительства заводов строительных материалов, дорожных машин, машин для механических стекольных заводов и кожевенных машин. В широком размере поставлено было производство текстильных машин (прядильные, красильно-аппретурные, ткацкие автома-ты, трикотажные и т. п.).

В области постановки тракторо- и автостроения также имеются большие достижения. Тракторостроение поставлено было на заводах «Красный путиловец» и Харьковском паровозостроительном. В 1928/29 гг. ими было выпущено из производства 3267 тракторов. Значительно расширилось производство автомашин: 1900 против 800 в 1927/28 гг.

В области сельскохозяйственного машиностроения постановка новых производств также достигла значительного развития. Эти производства в 1928/29 гг. дали больше 20% продукции всего сельскохозяйственного машиностроения. (...)

Электростроительство и электроснабжение

План и итоги электростроительства

По утвержденному СТО плану электростроительства в 1928/29 гг. сеть государственных районных станций должна была увеличить свою мощность за счет постройки новых станций и расширения существующих на 170,5 тыс. кВт, в том числе: по Шатурской станции имени Ленина — на 44 тыс. кВт, по 1-й Московской имени Смидовича — на 35 тыс. кВт, Каширской — на 22 тыс. кВт, Нижегородской — на 22 тыс. кВт, Штеровской — на 22 тыс. кВт, Бакинской «Красная звезда» — на 20 тыс. кВт, новой Саратовской станции — на 5,5 тыс. кВт. Фактическое же увеличение в отчетном году составило 155 тыс, кВт. (...)

Из сопоставления этих цифр видно, что вступившая в эксплуатацию мощность составляет 91% плана, причем нужно указать, что к 1 Октября 1929 г. предусмотренные в плане новые турбогенераторы на Каширской, Штеровской и Бакинской станциях были уже установлены, но не переданы в нормальную эксплуатацию, а Саратовская станция при готовности всего оборудования не могла вступить в эксплуатацию вследствие опоздания в получении паропроводов, заказанных за границей. (...)

Концессии

Действующие концессии

Всего на протяжении истекшего года действовало в СССР 59 концессионных предприятий. По национальности эти предприятия распределяются следующим образом: Германия — 12, Япония — 11. Англия — 6, Австрия — 5, США — 4, Польша — 4, Франция — 3, Швеция —- 3, Финляндия — 2, Дания — 2, Норвегия — 2, Италия — 1, Литва — 1, Голландия — 1. Чехословакия — 1, международные филантропические организации— 1.

По отраслям народного хозяйства действующие концессии распределяются следующим образом: горнодобывающая промышленность— 11, сельское хозяйство и промысла— 11, машиностроение и металлопромышленность—7, транспорт и связь—6, торговля — 6, химическая промышленность — 4, галантерея — 4, лесная и лесообделочная — 4, текстильная промышленность — 2', строительство—2, канцелярские принадлежности—2. <...)

Если сравнивать число действовавших в отчетном году концессионных предприятий с количеством концессий, работавших в течение предыдущих лет, то обнаружится общая тенденция к уменьшению числа существующих в СССР концессионных предприятий. Если на 1 октября 1927 г. действовало 73 концессии, на 1 октября 1928 г.—68, то на 1 октября 1929 г. уже действует только 59 концессий, причем в этом числе имеется и ряд концессий, находящихся в стадии ликвидации или ведущихся на этот предмет переговоров. <...>

Договоры технической помощи

На протяжении отчетного года поступило 63 предложения по технической помощи, ^в 1925/26 гг. поступило 21 предложение, в 1926/27 гг.- 32, в 1927/28 гг.- 48. Таким образом, в отношении предложении технической помощи в отчетном году наблюдается значительный рост по сравнению со всеми предыдущими годами Кроме того, следует отметить, что большинство предложений исходило от крупных и солидных фирм, обладающих большим организационным и производственно-техническим опытом. <...>

В течение отчетного года было заключено 25 новых договоров технической помощи, из коих 13 падает на американские фирмы и 10 — на германские. Всего с ранее заключенными на 1 октября 1929 г. действует 70 договоров технической помощи.

Индустриализация СССР. 1929—1932 гг.: Документы и материалы.—М., 1970.—С. 196, 198 199 201, 202, 204, 205. 215, 216, 218.

Из докладной записки горнометаллургического сектора Госплана СССР заместителю председателя Госплана СССР об итогах капитального строительства черной металлургии в период первой пятилетки

16 декабря 1932 г.

Пятилетка черной металлургии, разработанная Главчерметом и вошедшая составной частью в общий пятилетний план развития промышленности СССР, впоследствии была скорректирована специальными постановлениями ЦК ВКП (б) о работе Югостали — 8 августа 1929 г. и о работе Уралмета — 15 мая 1930 г. Поэтому формальное сопоставление того, что намечалось пятилеткой, с тем, что фактически выполнено, может привести к неправильным выводам.

Значительное (более чем в 1,5 раза) увеличение проектной мощности новостроящихся заводов (вместо установленных раньше 5980 тыс. т чугуна мощность всея заводов была увеличена до 10 млн. т) повлекло за собой удлинение сроков строительства и тем самым изменило сравнительно с планом относительный объем закон* чеиных капитальных работ каждого года.

Концентрация работ по реконструкции на нескольких наиболее эффективных заводах (заводы Макеевский металлургический, им. Дзержинского, им. Ворошилова), а также и укрупнение самого масштаба реконструкции делает в известном смысле условным простое сопоставление капитальных затрат по этой линии с данными пятилетнего плана. (...)

В 1929 г. начали строиться Магнитогорский и Кузнецкий заводы, в 1930 г.— Запорожский, Азовсталь, в 1931 г. — Ново-Липецкий и Ново-Тульский, Криворожский, Ново-Тагильский и Никопольский (трубопрокатный), причем форсирование строительства большинства этих заводов относится к 1932 г. <...>

Доля Востока (Урала и Сибири) за годы пятилетки значительно выросла: с 23,5% в 1928/29 г. до 59,8% — в 1931 г. и 47,5% — в 1932 г.

Значительное повышение удельного веса Юга в 1932 г. (46% про-тив 34% в 1931 г.) объясняется, во-первых, чрезвычайно низким выполнением плана капитального строительства по отдельным новостройкам Урала (в особенности Ново-Тагильскому заводу), во-вторых, форсированием строительства на Украине трех металлургических гигантов — Запорожстали, Азовстали, Криворожского завода, имеющих огромное народнохозяйственное значение...

Удельный вес законченного строительства в общей сумме капитальных вложений данного года изменился в исследуемый период следующим образом: 1928/29 г.—67,7%; 1929/30 г. — 78,3%;

1931 г.— 48%; 1932 г.— 50%.

Резкое снижение относительной доли законченных работ в 1931 г. и последующем году объясняется характерным для этих лет огромным размахом капитального строительства.

Для того чтобы судить об относительном значении капитальных вложений 1931 г. и 1932 г., достаточно указать, что сумма вложенных средств за оба эти года в 2,2 раза превышает основные фонды черной металлургии на 1 января 1931 г. (в оценке с учетом износа).

1931 год является годом значительного развертывания строительных работ по основным гигантам пятилетки: Магнитострою, Кузнецкстрою и другим заводам. Это развертывание строительства характеризуется значительным объемом затрат на вновь начинаемые работы. В 1930 г. вновь начато работ на сумму в 214 млн; руб., или 47,4% общей суммы затрат данного года. В 1931 г., соответственно, имеем около 260 млн. руб., или 32,5%. Кроме того, укрупнение масштаба строительных работ приводит при прочих равных условиях к удлинению сроков их окончания, а следовательно, также является одним из факторов, действовавших в сторону снижения относительной доли законченного строительства в 1931 г. <...)

Вместо предусмотренных пятилеткой 60 (в том числе 40 новых доменных печей) фактически будет введено 32 (в том числе 16 но-вых). <...>

Из намеченных пятилеткой 70 мартеновских печей войдет в эксплуатацию 38. (...)

Значительное отставание сравнительно с проектировками пятилетки мы имеем по прокатным цехам. Вместо предусмотренных пятилеткой к пуску 57 (в том числе 44 новых) прокатных станов фактически будет введено в эксплуатацию 13 (в том числе 7 новых).

При этом так же, как и по мартеновским цехам, уральские заводы характеризуются наибольшим отступлением от плана. Из 29 намеченных к пуску новых станов фактически пущен только один, что также объясняется новыми (отличными от принятых в пятилетке) принципами реконструкции уральской металлургии.

Индустриализация СССР. 1929—1932 гг.: Документы и материалы.—С. 170—176.

Из объяснительной записки сектора труда и кадров Госплана СССР к плану по труду, культуре и быту на 1935 г.

1 января 1935 г.

В 1934 г. армия пролетариата во всей системе народного хозяйства составляла 23224,9 тыс. человек. Как известно, IV сессия ЦИК СССР определила этот состав в 23,4 млн. человек. По крупной промышленности состав пролетариата определяется в 6396 тыс. человек при плановом задании в 6128,6 тыс. человек; по строительству —2679 тыс. человек при плановом задании 3017 тыс.; по сельскому хозяйству— 3015 тыс. при плановом задании в 3213 тыс.; по транспорту — 2509,8 тыс. при плановом задании в 2332,8 тыс. Таким образом, при некотором перераспределении состава рабочей силы по секторам хозяйства общий план по численности рабочих и служащих 1934 г. выполнен. Значение этого факта выступает более рельефно, если вспомнить, что великий план хозяйственных работ первой пятилетки мы начали с составом в 11 559 тыс. человек. Армия пролетариата, следовательно, у нас более чем удвоилась за это время. <...)

Дело, однако, не только в вовлечении новых масс в процесс общественного производства, а и в приобщении их в кратчайший при этом срок к новейшей технической культуре. А ведь в производство влились громадные массы молодняка и женщин. В составе рабочих и служащих на 1 января 1934 г. мы имели: по промышленности—35,6% женщин, по транспорту—15,1%, по системе совхозов—26,9% и МТС—8,9%; в составе рабочих крупной промышленности на 5223,8 тыс. человек мы имеем 1918,9 тыс. женщин, в том числе 319 тыс. в металлообрабатывающей промышленности из общего состава рабочих в 1357,3 тыс.

В составе рабочих и служащих промышленности удельный вес молодняка (до 23 лет) достигал в 1934 г. 34,4%, а среди рабочих крупной промышленности — 37,4%. Этот молодой отряд работников мог быстро подняться на высоты социалистического труда, только подкрепив себя необходимыми техническими знаниями и пройдя солидную общественно-воспитательную школу.

Прослеживая с этой стороны итоги 1934 г., мы видим, что это год ликвидации неграмотности, год проведенной большой массовой работы по овладению техминимумом, год роста квалифицированных кадров, в том числе из состава ранее отсталых окраинных национальных районов. 24 036,2 тыс. учащихся в начальной и средней школах, 683,4 тыс. учащихся в техникумах, 472,6 тыс.— в вузах и втузах, 344 тыс. человек выпускников из ФЗУ, которые, опираясь на 7-летнюю школу, крепко встали на путь массовых выпусков квалифицированных рабочих в короткие при этом сроки.

Индустриализация СССР. 1933—1937 гг.— С. 409—411

ПОСТАНОВА РАДИ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УСРР "ПРО ЗМЕНШЕННЯ ЗЕРНОВОЇ РОЗКЛАДКИ НА ВРОЖАЙ 1920 р."

29 березня 1921 р.

У виконання постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 27 березня цього року про скорочення розкладки збіжжя на врожай 1920 року на 450 млн пуд. Рада Народних Комісарів ухвалю є;

1. Волинську, Катеринославську, Харківську й Чернигів-ську губ., які виконали найбільший відсоток хлібної розкладки і які налічують найбільшу кількість селянських господарств, на яких тяжко відбивалася ця розкладка, цілком звільнити від виконання частини її, що залишилася.

2. Для останніх губерній відповідно загальному економічному стану і відсоткові виконаної по сей час хлібної розкладки встановити таку скорочену цифру розкладки, що обов'язкова до здачі негайно після кінця засівної кампанії в розпорядження державних продовольчих органів :

Олександрівська 15 млн пуд.

Полтавська 13 млн

Кременчуцька 6500 тис. »

Київська 9500 тис. »

Одеська 3 млн »

Миколаївська 3 млн »

Донецька 2500 тис. »

Подільська 1500 тис. »

3. Зобов'язати Наркомпрод в триденний термін подати на затвердження Ради Народних Комісарів правила про розпорядження селянами своїми лишками, що залишаються у них після розкладки.

4. На назначені в точ. 1 чотири губернії негайно, після затвердження в Раді Народних Комісарів поширити вказані в точ. З правила, на останні губернії поширити ті правила в міру того, як вони цілком виконають значно скорочену розкладку.

5. Обов'язати Наркомпрод почати негайно організацію державних товарообмінних пунктів у тих губерніях, де селянство звільнено від розкладки і лишки відходять в розпорядження селян.

6. Поручити Нарііомпроду і Наркомвнусправ у триденний термін подати на затвердження Ради Народних Комісарів проект заходів по урегулюванню ринків, базарів, ярмарок і по боротьбі з перекупщиками і спекулянтами.

7. Поручити Наркомпроду А той же термін подати на затвердження Ради Народиих Комісарів положення про надання професійним спілкам права і пблеґіайння можливості закуповувати через сільські споживчі товариства продовольчі продукти у селян, що виконали розкладку, або звільнених від неї.

8. Ця постанова вводиться в силу телеграфне.

Харків, 29 березня 1921 р.

Голова Ради Народних Комісарів X. Раковський Керуючий справами Радванаркому Солодуб Секретар РНК Ахматів

ПОСТАНОВА РАДИ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УСРР «ПРО НАТУРАЛЬНИЙ ПОДАТОК НА ЗЕРНОВІ ПРОДУКТИ»

29 березня 1921 р.

З метою вчасного інформування українського селянства про ту кількість зернових продуктів, яку воно повинно буде здати в порядку трудового податку з урожаю 4921 року, виходячи з бажання полегшити тяжкий стан селянського господарства через передання в його власне розпорядження можливе більшої кількости витворених продуктів, Рада Народних Комісарів ухвалює:

Встановити натуральний податок на зернові продукти на 1921 і 1922 рік у 117 млн пуд., замість 160 млн пуд. 1920/ 21 року, при чому з цих 117 млн пуд. утворити губерніяль-ні продовольчі фонди в розмірі 18 мли пуд., що повинні служити для продовольчого забезпечення незаможнього селянства і придбання за кордоном товарів для українського селянства. Таким чином, на безпосередні потреби робітничо-селянської держави для забезпечення Червоної Армії і робітників залищається тільки 99 млн пуд.

Постанову ввести в силу телеграфно.

м. Харків, 29 березня 1921 р.

Голова Ради Народних Комісарів X. Раковський Керуючий Справами Раднаркому Солодуб Секретар РНК К. Ахматів

ПОСТАНОВА РАДИ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УСРР «ПРО ЗНИЖЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОГО НАТУРГЮ ДАТКУ, ЗАМІНУ ЙОГО НА ГРОШІ І ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД НЬОГО В ГУБЕРНІЯХ ТА ПОВІТАХ, ЯКІ ОГОЛОШЕНІ НЕВРОЖАЙНИМИ»

14 січня 1922 р.

З метою збереження сільського господарства, забезпечення насіннєвим матеріалом і полегшення внесення належного податку з місцевостей, що потерпілії від неврожаю, як крайній виняток для біжучої кампанії, Рада Народних Комісарів ухвалила:

1. В губерніях Запорізькій, Донецькій і повітах Дніпровському, Харківському, Миколаївському — Миколаївської губ., Одеському, частині Тіраспольського і Вознесенського пов.— Одеської губ., Катеринославському, Новомосновському пов. Катеринославської губ., Константиноградському, Кобеляцькому пов. Полтавської губ., які оголошуються неврожайними, губвиконкомам на пропозицію опродкомгубів надається право:

а) понижувати ставки продовольчого натурподатку окремих відомств,

б) дозволяти окремим господарствам заміну продовольчого натурподатку на гроші,

в) зовсім звільнювати від продовольчого натурподатку.

2. Гроші, яки надходять замість натурподатку, вживаються на утворення фонду, який в в розпорядженні губземвід-ділів і повинні бути використані тільки для добуття насіннєвого матеріалу.

3. Для виконання цієї постанови доручається Нарком-продові по згоді з Уповнаркомфіном і Наркомземом в якнайскоріший термін видати інструкції про заміну продподат-ку на гроші, про порядок прийому грошей і відчитів по цій операції і порядок використання отриманого грошового фонду.

м. Харків, дня 14 січня 1922 р.

Голова Ради Народних Комісарів X. Ракобський Керуючий справами Раднаркому Солодуб

ПОСТАНОВА ВУЦВК «ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СПРАВИ ПОДАННЯ ДОПОМОГИ ГОЛОДУЮЧИМ»

1 березня 1922 р.

Приймаючи на увагу величезні розміри нещастя, що охопило Україну й Росію, та необхідність самої нещадної боротьби з злочинами й правопорушеннями, що перешкоджають справі переведення допомоги голодаючим — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет вважає необхідним збільшити відповідальність за невиконання обов'язків, покладених на урядових осіб та населення, по поданню допомоги голодаючим і з нею метою ухвалив:

1. Всі урядові особи, винні в невиконанні покладених на них службових обов'язків у відношенні допомоги голодаючим, а також винні в невчаснім або недбайливім їх виконанні, підлягають суворій карі, як за тяжкий службовий злочин, аж до позбавлення волі на п'ять років та конфіска-ти майна.

2. Тій же карі підлягають і службовці транспорту, винні в затримці продовольчих, засівних і інших вантажів, направлених на адресу голодаючих.

3. Члени комісій допомоги голодаючим й представники відомств, що викликаються ва засідання цих комісій, винні в неприсутності на засіданнях без поважних причин, підлягають як за преступну недбайливість до службових обов'язків, або саботаж — карам, з'єднаним з усуненням з посади й позбавленням права займати посади в державних та громадських установах.

4. Керівники й співробітники громадських організацій, а також приватні особи — винні в невиконанні без поважних причин обов'язків по поданню допомоги голодаючим, взятих ними по умов з державними установами, а також за невчасне або недбайливе їх виконання підлягають карі до п'ятирічного позбавлення волі й конфіскати майна.

5. Приватні особи, винні в невиконанні без поважних причин зобов'язань у відношенні до подання допомоги голо-даючим, підлягають карі вв'язаній з конфіскатою майна, але без позбавлення волі.

6. Урядові, або приватні особи, винні в грабунках, або привласненні призначеного для допомоги голодавдчим майна або вантажів, а також підпомогачі та переховувачі підлягають найсуворішим карам, згідно а декретом ВУЦВКу од 15 червня 1921 р. про боротьбу з грабунками аж до вжитку найвищої кари.

7. Тій же карі підлягають й урядові особи винні в вима-ганні або бранні хабарів у всіх виглядах за допомогу голо-даючим, що робиться в порядку службовому, або ті, що використовують свій службовий стан в особистих корисливих цілях і на шкоду голодаючим.

8. Всі справи по перерахованих в п. п. 6 та 7 злочинах підсудні революційним трибуналам по військовому відділові й мусять слухатися не пізніше двохтижневого речинця з дня вступу при самій широкій привселюдності.

м. Харків, дня 1 березня 1922 р. Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету

Петровський Секретар ВУЦБКу А. Іванов

104. ПрвГопешення самостійності Карпатської України

Самостійність Карпатської України проголошено 15 березня 1939 р. Законом 8. І Першого сойму Карпатської України.

Закон Ч. 1 й

Сойм Карпатської України ухвалив цей закон;

§ 1. Карпатська Україна е незалежна Держава. § 2. Назва Держави е: Карпатська Україна. '-§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. § б. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідьу лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі і Тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові. § 7. Державний гімн Карпатської України е: «Ще не вмерла

Україна...» § 8. Цей закон обов'язув зараз од його прийняття.

Українська суспільно-політична думка в XX ст.— Т. 2— С. 398.

105. З політичної програми Організації Українських Націоналістів

(УХВАЛЕНО II ВЕЛИКИМ ЗБОРОМ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ)

26—27 серпня 1939 р.

РОЗДІЛ І

Ідеольогічні засади

1. Український націоналізм стоїть на становищі психольоп'ч-но-суспільного волюнтаризму й чинного ідеалізму в синтезі повноти творчого життя.

Ідею націоналізм розуміє як творчу силу й образ нової дійсно-: сти нації — за які йде постійний змаг.

Воля, ідея та чин становлять творчу синтезу й динаміку життя Та його постійного росту. Тому націоналізм головний натиск кладе на свідомий організований чин і на постійне — ідейно узмістов-лене та суспільне визначене — зусилля.

2. Український націоналізм — це духовий і політичний революційний рух, зроджений із унутрішньої природи й традицій Української Нації в боротьбі за підстави й цілі творчого буття.

3. Українська нація — це підстава й мета кожної чинности українського націоналізму.

4. Органічна звязаність націоналізму з нацією—це факт при-роднього порядку, і на ньому спирається ціле розуміння істоти нації.

5. Нація — це найвищий тип людської спільноти, що при своїй духовій й суспільній зрізничкованості має один унутрішній зміст—витворений однаковістю природнього положення, спільним пере-життям історичної долі та невпинним змаганням до повното са-моздійснення.

6. Внутрішня форма нації — це основний чинник її динамічного тривання й водночас із тим принцип її органічного єднання, що дає нації впродовж її історичного розвитку суцільну, означувану в різних її виявленнях, духову окресленість.

У цьому означенні внутрішня форма нації — це ідея, -що упід-ставнює її історичне ставання. , ,

7. Історичне ставання — цей наглядний вираз постійної акту-альности національної ідеї — виявляє вічний ідеал нації втриматися в світовій дійсності в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.

8. На шляху до власного самоздійснення в історії нація збільшує свої біофізичні сили, поширюючи рівночасно свою територі-яльну базу.

В ній відбувається невпинний процес переформлювання етнічних первнів у синтезу органічної національної едности, з погляду цієї своєї чинности — нація завжди знаходиться в стані власного

росту.

9. Найвидатніший засіб росту нації—це її творчий дух, що узмістовлюється у вартостях культури.

Ці вартості скріплюють унутрішнго спійність і окремішність нації, посилюють її відборонність назовні та простелюють їй шляхи впливів на зовнішнє оточення.

10. Умова, що забезпечує нації тривалу й активну участь у світовому середовищі,— це найбільше пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

11. Держава—це зовнішня форма такої взаємочинности всіх

діючих сил нації, яка відповідає основним її яі:остям і в цей спосіб уможливлює її нормальний розвиток.

Держава — це також форма організованого співвідношення сил, замкнених ув органічну цілість-синтезу, відмежовану назверх як самостійна збірна одиниця.

12. Через державу стає нація повновартним чинником світової історії, бо тільки державна організація надає нації всі прикмети історичного підмету.

13. Державна форма життя нації найвимовніше підтверджує чинний характер національної ідеї.

Зєдинення всієї етнічної території у власній державі—це най-природніше намагання й найважливіша живлоза підстава будуч-ности нації.

14. Найперше завдання Української Нації з стані її політичного поневолення — це відновлення політично-правної організації, означеної як Українська Суверенна, Соборна Держава.

15. Для створення, закріплення й розвитку держави необхідно, щоб вона вможливлювала всебічну творчість усіх суспільних складників нації в системі їх взаємочинности на засаді інтеґра-лізму.

16. Український націоналізм змагає до здійснення державного ідеалу зусиллями українців — організованих на принципах чинного ідеалізму, героїчної моралі та індивідуального почину.

17. Носієм ідей українського націоналізму та реалізатором його завдань є Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах всеукраїнства, надклясовости й протипартійности.

РОЗДІЛ II Державний лад

; 1. Устрій Української Держави будуватиметься на засадах на-Ціократії.

2. Націократія — це влада нації в державі, що спирається на зорганізованій й солідарній співпраці всіх соціяльно-корисних верств, обєднаних — відповідно до їх суспільних функцій — в представницьких органах державного кермування.

3. Основні засади націократії: національна солідарність, над-клясовість й протипартійність.

Тільки спільні узгіднені зусилля цілого національного суспільства для забезпечення сили й ладу держави запевнять у лоні наші всім її верствам внутрішній мир, працю, законність й соціяль-•ну справедливість.

4. Місце в суспільній ієрархії та участь в державному житті

акя

залежатимуть від обовязків громадянина та його праці в користь нації, держави й суспільства.

Тільки соціяльно-творчі складники Української Нації будуть управненними й гідними участи в кермі державою.

5. Всі верстви нації обєднюватимуться — відповідно до родів праці, професій і господарських функцій — в професійно-станових організаціях.

6. В часі боротьби та переходових етапів державного будівництва України лише диктатура Вождя Нації забезпечить державі внутрішню силу й відпорність.

Устроєві форми державної влади розвиватимуться відповідно до ступневих етапів державного будівництва України, а саме: національного визволення, державного скріплення і дальшої розбудови.

7. На чолі держави стане покликаний організованою волею нації Голова Держави — Вождь Нації.

Він уосіблюватиме суверенність і єдність нації, стоятиме на чолі її збройної сили й кермуватиме державою через призначені ним і відповідальні перед ним органи виконавчої влади.

8. Органи законодатної влади держави творитимуться на засаді представництва всіх — обєднаних у професійно-станових організаціях — суспільних верств нації.

9. Професійно-станові організації сполучатимуться, згідно з ідміністративно-територіальним розподілом держави і за принципом вертикальної організації, в центральні обєднання.

10. Задержуючи засади інтегралізму й централізації в державному управлінні, держава водночас сприятиме здоровим формам децентралізації й широкій участі населення в місцевій самоуправі.

11. Судівництво в державі буде незалежне.

Підстава націоналістичного права — це внутрішня повязаність між нацією та її правом.

Держава встановить відповідне правосвідомості й традиціям українського народу право, що розірве з чужими його духові прав-ними системами окупацій.

12. Існування політичних партій буде заборонено законом. Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН — як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя.

13. Своє відношення до національних меншин держава узалеж-

нить від їхньої постави до визвольних змагань України та її дер-

жавности. <...>

Українська суспільно-по' літична думка в XX сг.— Т. 2— С. 899—402.

106. З відозви II Великого Збору Українських Націоналістів

Серпень 1989 р.

Націоналісти! Українці! ^ Українським народом після довгих років неволі відновлені та його іменем проголошені державно-правні акти Самостійності й Соборності України існують і зобовязують нас!

Героїчною смергю тисячей і тисячей борців закріпили ми їх у наших душах і чинах. І хоч хвилево нас переможено, то духово ми знову стали державним народом.

Сьогодні ще немає Української Держави, та вона не вмерла. Як ідея й боєве гасло вона живе в наших серцях, а її здійснення є справою обовязку, чести й гідности кожного українця.

Володіння Сходом Европи колись належало нам. Перша Великокнязівська Київська Держава, Галицьке-Володимирська Держава й Гетьманщина Богдана залишили нак світлі традиції.

Черпаючи в героїці й трагічній величі нашого історичного минулого силу для відродження нації, теперішний керівник боротьби українського народу, Організація Українських Націоналістів, піднялася зруйнувати окупації та здвигнути Українську Державу.

На шляху тієї боротьби згинув Вождь ОУН і народу—Евген Коновалець.

Вбиваючи Вождя, сподівалася Москва заломити визвольний рух Української Нації. Але не досягла своєї ціли! Загинувший Вождь, як символ боротьби, ще сильніше зеднав увесь український нарід.

Перемога або смерть! — це заповіт, що його залишив нам Вождь, Основоположник і Обновитель.

В найглибшій пошані до священної волі Першого Вождя Націоналістичної України, визнаючи довічне значення Його зусиль і трудів для народу, Великий Збір Українських Націоналістів од-нодушно затверджує рішення Евгена Коновальця призначити своїм наступником колишнього шефа штабу Дієвої Армії й корпусі/ СС та краєвого команданта УВО полковника Андрія Мельника.

Великий Збір Українських Націоналістів, що складається з провідників революційно-визвольної боротьби в підсовєтській Україні, Галичині, Волині й сумежних із ними північних Землях, в Буковині, Бесарабі" й в Карпатській Україні та з представників націоналістичних кадрів української еміграції в Европі, в Зєдине-них Державах Північної Америки, Канади, Аргентини, Бразилії й Далекого Сходу, є виразником волі всього українського народу.

Боротьба націоналістично-революційних сил всієї України —

остаточно оформлена Першим Конгресом Українських Націоналістів у 1929 р. в ОУН— показала могутній порив борців, що збройними чинами кинули визов окупантам в імя Нової ідеї.

З гордістю дивимося ми сьогодні на ту боротьбу, що змобілі-зувала всі здорові сили українства на площині непримиренного змагу з ворогами.

Ми горді, що ОУН вийшла з рядів фронтових вояків — учасників нашого збройного Визвольного Зриву.

З чину, з крови й смерти для ідеї зродилася нова Віра українства—Український Націоналізм!

Те, що початок організованому націоналістичному рухові дало вояцтво Великого Визвольного Зриву, має глибоке значення!

Українська збройна сила від століть високо держала прапор національної ідеї всупереч усім силам розкладу і рабства. Вірна своїм традиціям вона вилонила тих, що здвигнули Націоналістичну Революцію.

Хвилина, яку тепер переживаємо, вимагає від нас найбільших зусиль, щоб зорганізувати сили нації для рішального бою з зай-манцями українських земель.

Щоб успішно повести революційний зрив, треба ще сильніше і з більшою напругою волі продовжити творення і відбудову Української Армії.

Збройна сила — це завдання дняі

Виховати політичних та громадських провідників у дусі націоналістичних ідеалів, які потрапили б зорганізувати народні маси для організованого чину і були б взором усіх особистих і громадських чеснот, це наше повсякчасне завдання.

Перевиховати нарід у націоналістичну спільноту, виплекати націоналістичну людину волі, чести й посвяти, створити новий, героїчний тип українця — це вічне завдання націоналізму.

Або українство стане націоналістичне, або ми останемо рабами!

<„.>

Українці/

Наша зовнішна політика залишається незмінною від хвилини, коли впали перші стріли Боєвиків-націоналістів. Ключове положення України на грані двох світів визначає її особливу ролю в Европі. Тому боротьба за Українську Державу не буде ні легкою, ні простою, ні, тим більше, безкровною.

Легка річ не гідна слави!

Щоб проділати важке завдання відбудови Української Держави, треба ще тіснішого зєдинення всіх українських патріотів, усунення слабодухів, винищення запроданців і перевертнів!

Великий Збір Українських Націоналістів закликає всі понево

лені окупантами України народи, що боряться за своє визволення, до співділання з ОУН.

Проти Росії і большевизму, проти Польщі, Румунії, Мадярщи-ни, а за Суверенну Соборну Українську Державу бореться ввесь український народ під проводом Андрія Мельника і ОУН. З того шляху він ніколи і серед ніяких умовин не зійде, хоча б і довелося йому стати на прю з цілим світом.

Грядуть переломові та грізні дні, що можуть нам принести і чергові удари. Проте ж ми віримо в остаточну перемогу нашої Великої Святої Ідеї!

Хай живе Суверенна Соборна Українська Державаї

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Слава Першому Вождеві Націоналістичної України Евгенові Коновальцеві!

Слава Вождеві Андрієві Мельниковії

Слава Українії Дано у місці постою в серпні 1939 р.

Президія II Великого Збору Українських Націоналістів

Українська суспільно-політична думка в XX ст.— Т. 2— С. 420—423.

107. Маніфест вождя *

З нагоди II Великого Збору Українських Націоналістів

Серпень 1939 р.

Український Народе!

В особливо важкий час доля судила мені взяти керму революційної боротьби народу за свободу. Напередодні рішаючих подій злочинна рука агента ГПУ вирвала зпоміж наших рядів Евгена Коновальця. З волі Його та Великого Збору Українських Націоналістів перебрав я провід боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу.

Преважкий обовязок, що його я рішився взяти на себе, та Історична відповідальність за визволення Батьківщини, що її я

* Подається із скороченнями (Ред.)

несу, диктують мені в оцей переломовий час звернутися до Вас, українці, з цим словом.

Передумовами успіху в дужанні народів завжди були: моральна сила, мобілізація мас довкола одної Ідеї, одної Організації, одного Проводу та передусім організації свідомої своїх цілей та великої характером провідної верстви.

На першому й вирішному пляні при організації її ми поклали творення військового кадру. Збройна сила вирішить наш змаг! Тому ставимо її розбудову сьогодні на передове місце. Творення української збройної сили вимагає спільних зусиль усього українського загалу, усіх українських патріотів.

Безспірною була і є та правда УВО—ОУН, яку потверджує історія усіх часів і народів,—саме те, що лише власними силами, під єдиним проводом, в єдиній організації, з єдиною ідеєю, якою горіли серця усіх великих патріотів, визволялися народи. Зокрема, тепер більше як коли-небудь ідея власних сил знаходить у житті своє підтвердження. Бо тільки зі сильними рахується світ і тільки сильні мають у ньому приятелів. У жорстокій боротьбі народів слабим місця немає.

Українці!

Вимагаю від вас сьогодні повного і-беззастереженого довіря до Проводу визвольного революційного змагу. Мусимо зосередити всі наші сили на фронті боротьби з займанцями українських земель, приборкати всі відосередні течії та прочистити національні ряди від вислужників ворогів! Всі українські патріоти знайдуть собі належне місце в широкому руслі національного росту і боротьби. Всім їм буде дана можність праці і служби Батьківщині, а й збаламученим і несвідомим, що в час пізнають свої похибки, не буде замкнений поворот до національної спільноти.

Але теж з усією рішучістю додаю, що не буде пощади яничарам! Гарячим залізом випалимо їх з національного організму!

Відкидаючи творення т. зв. єдиного національного фронту з партійних угруповань, змагаємо за націоналістичну спільноту ідеї й чину! Нам йде про якість, про характер, не про скількістьі Проте ж ми захищаємо ідею єдиного національного революційного фронту боротьби нації за суверенність, ідею зєдинення спільних, однакових душ, душ борців! Хто живе, хто горить нашою ідеєю, іде з нами та не потребує скріплювати себе штучними й оманливими міжпартійними зліпками й порозуміннями. Кожен український патріот підчиниться в усьому ОУН, що право кермувати визвольно-революційною боротьбою народу здобула собі гекатомбами жертв на вівтарі Батьківщини! <...>

Український народе!

Коли перед 13 роками в Парижі, а перед роком у Ротердамі з рук Москви падали Симон Петлюра й Евген Коновалець, Головний Отаман і Вождь-Основоположник та Обновитель, думали вороги, що завдали смертні удари самій ідеї. Та завелися. Освячена кровю Вождів ідея зросла буйними паростями в душах наших! Українська Держава існує в серцях народу сьогодні, а завтра буде наявним фактом.

ОУН, не зважаючи на важкий удар, скріпила свою діяльність на СУЗ і в рішальних подіях виконає своє історичне завдання. Ідеї українського націоналізму під тими чи другими формами проникають вже сьогодні всю дійсність над Дніпром. Організаційним завершенням цих ідей була й є ОУН Евгена Коновальця! Смерть Евгена Коновальця — це доказ тієї великої небезпеки, якою є для Москви Українська Національна Революція,—це доказ сили ОУН на СУЗ.

Польща, другий відвічний ворог України, вогнем і мечем винищує борців за волю. Слідами Москви і Польщі ідуть у боротьбі з українством Румунія і Мадярщина. Даремні зусилля ворогів! Щоб вбити ідею свободи, треба винищити всіх українців. Воліємо згинути, ніж жити рабами. Наша боротьба та смерть на полі хвали залишила б світові на віки вічні спомин великий про нарід лицарів, нарід, що ставить честь і свободу понад усе. Героїчний і трагічно величний змаг за волю Срібної Землі — проречисте свідоцтво наших слів!

Українці! Найблищий час може поставити нас перед нову історичну пробу. На порядок дня, по нашій силі і волі, прийде може вже незабаром рішальний бій за Суверенну Соборну Українську Державу. ^

Проте ж я звертаю водночас нашу увагу на те, що можуть нас зустрінути нові, ще важчі, ніж досі, удари.

У переломових хвилинах окупанти України вживатимуть нових заходів нової облуди, щоб внести роздор у народ, використовуючи для цього національних відступників і партійних слабодухів. Тому треба повного довір'я у ці важливі дні до Проводу боротьби, до ОУН. Щоб уже ніколи за чужі ідеали не гинули українці! Хто в сьогоднішній грізний час поборює ОУН, той служить інтересам ворогів, той зраджує Націю! Ті противизвольні українські політичні чинники, що саботують нашу боротьбу, мусять тямити, що в Українській Державі зустріне їх заслужена кара.

ОУН стоїть в обличчі міжнародніх подій по стороні тих сил, що респектують і респектуватимуть ідею українського державного соборного визволення. П боротьба була, є і буде завжди визна-

чена протимосковським, протипольським, протирумунським { про-тимадярським фронтом!

Москва, червона чи біла, большевицька чи націоналістична, Польща й другі окупанти українських земель, під якими формами вони не виступали б, зостануться ворогами української землі.

Змаг проти Москви й актуального вияву її імперіялізму, боль-шевизму, всіх окупантів Українських Земель вестиме Україна без-втомно навіть коли б прийшлося вести його самотньо.

Щоб скріпити фронт боротьби проти окупантів, я закликаю усі поневолені окупантами України народи тісно співпрацювати з ОУН, щоб досягнути швидше кожному народові свою мету. <...>

Висловлюю непохитну надію, що в дальших змаганнях як мо-йому Попередникові, так і мені увесь український нарід дасть свою піддержку, а революційні кадри в краях є запорукою організованого проведення боротьби й перемоги.

Я певний теж, що українська еміграція усього світу й надаль-ше буде помічною у боротьбі за свободу Батьківщини. <...>

Андрій Мельник

Українська суспільно-політична думка в XX ст.— Т. 2— С. 416—420.

108. Секретний дополнительньїй протокол к договору о ненападении между Германией й Советским Союзом

23 августа 1939 г.

При подписании договора о ненападении между Германией й Союзом Советских Социалистических Республик нижеподписав-шиеся уполномоченньїе обеих Сторон обсудили в строго конфи-денциальном порядке вопрос о разграничении сфер обоюдньїх ин-тересов в Восточной Европе. Зто обсуждение привело к нижесле-дующему результату:

1. В случае территориально-политического переустройства областей, входящих в состав Прибалтийских государств (Финлян-дия, Зстония, Латвия, Литва), северная граница Литви одновре-менно является границей сфер интересов Германии й СССР. В зтой связи заинтересованность Литви в районе Вильно признана обеими Сторонами.

2. В случае территориально-политического переустройства областей, входящих в состав Польского государства, граница сфер интересов влияния Германии й СССР будет приблизительно проходить по линии рек Нарева, Висли й Сана. Вопрос, является ли

в обоюдньїх интересах желательним сохранение независимого Польского государства й каковьі будут границьі зтого государства, может бьіть окончательно вьіяснен только в течение дальней-шего политического развития. В любом случае оба Правительства разрешат зтот вопрос путем дружеского согласия.

3. Касательно юго-востока Европи с советской сторони под-черкивается интерес к Бессарабии. С германской сторони заяв-ляется о ее полной политической незаинтересованности в зтих областях...

4. Данньїй протокол рассматривается обеими Сторонами как строго секретини.

109. Секретний дополнительньїй протокол

к германо-советскому договору

«О дружбе й границе между СССР й Гермакией»

Нижеподписавшиеся уполномоченньїе кон;татируют согласие Германского Правител