Проблема державності. Новий період української історії, період творення держави, розпочало повстання 1648 р.

Що час нової Української Держави назрівав, це було помітно від кінця XVI ст., як тільки козаччина почала виявляти сильніший розвиток. Вже Наливайко виступив із проектом створення окремої козацької території між Дністром та Богом, а одночасно Верещинський*, польський єпископ у Києві, з походження українець із Холмщини, радив зорганізувати козаччину на Лівобережжі, під проводом одного з князів. Ці плани зреалізувала Запорізька Січ, що створила свою владу на широких степових просторах і звідти проводила самостійну політику, входячи у зв'язки з різними державами. Існування козацької "держави в державі" визнавав польський уряд, який намагався всіма силами її знищити. Зв'язків з козацькою республікою шукали різні політики Західної Європи. Зрозуміння державності зростало також серед міщанської інтелігенції — під впливом розбуджених історичних традицій. Автор "Перестороги" задумувався над причинами занепаду давньої держави, а українські владики з захопленням порівнювали козацькі походи на Чорне море з походами Олега, Ігоря, Володимира. Але тогочасна інтелігенція, що з такою енергією вела боротьбу проти наступу Польщі, не зуміла підготувати основ власної державності: вона занадто була зв'язана з польським устроєм і власними державними категоріями не вміла думати. Державні фундаменти створили буйні народні маси, що не мали ніяких традицій, не знали державних теорій, але тримаючи зброю в руках, йшли за власним інстинктом — творили свою владу. Козацькі самостійницькі стремління заломлювались і безнастанно, повстання за повстанням спливали кров'ю, але ці змагання поновлювалися постійно з дедалі більшою енергією. У довголітній боротьбі витворився цінний державницький матеріал, що тільки чекав будівничого, який ужив би його для завершення будови. Цим будівничим став Богдан Хмельницький*.

Виступ Хмельницького. Він виступив на історичну арену як маловідома людина, але життя дало йому знання людей і обставин. Бувши сином незначного шляхтича, магнатського слуги, він уже за молодих літ пізнав і навчився ненавидіти пиху "королев'ят". Єзуїтська школа в Ярославі навчила його мов і виявила облуду шляхетської освіти. Під проводом батька вправлявся у колонізаторській праці та війні на краю диких піль. Попав у турецьку неволю і два роки перебув у Константинополі, в серці інтриг Орієнту. Вернувшися до батьків-

170

ського Суботова, вступив до реєстрового війська, ходив у походи проти татар і був свідком усіх змагань козаччини з шляхетським світом Але не висувався на провідне місце, задовольнявся непомітним становищем чигиринського сотника. Порушили його щойно плани турецької війни, що їх підняв Володислав IV*. Він їздив на переговори з королем до Варшави, де козацькі старшини дістали обітницю поліпшення долі реєстрового війська і наказ готуватися до походу. Але магнати зірвали королівські плани і з ще більшою ненавистю взялися нищити козаків. Хмельницькому довелося зазнати тяжких переслідувань від панів, що намагалися видерти йому батьківський хутір і гнобили його як бунтівника. Врешті він утратив спокій і терпеливість: покинув свій Суботів, подався на Запоріжжя і почав організовувати повстання.

Тоді нараз виявився його геніальний талант, що зробив його вождем усієї України. Венецький посол Віміна характеризував його так: "Здається, ніби в ньому міститься два єства — одно діяльне, тверде, віддане правлінню, друге сонне, стомлене, мрійливе". Назверх був він стриманий, простий, ввічливий і приступний для всіх. Але як тільки схвилювався чим-небудь, як вивело його що-небудь з його спокою, несподівано вибухав його вулканічний темперамент, лавина пристрастей, демонічна енергія. Він промовляв з незвичайною силою і експресією, рисував сміливі, величні картини, що чарували і жахали слухача. "Дерев'яніли ми, його слухаючи",— признавалися польські посли. Умів приєднувати собі масу, мав й довір'я і любов, знав, як здобувати з неї енергію, хоробрість і жертвенність. Умів

171

згуртувати коло себе найкращі, найталановитіші одиниці. Свої плани проводив залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі скупчив усі прагнення своєї епохи, свого народу.

Народне повстання. Повстання 1648 р. спалахнуло з тих самих початків, як і давніші козацькі рухи: козацька верства стала в обороні своїх вольностей. Але новий виступ був підготований всебічно і грунтовніше, як попередні. Приготування тривали якісь два роки. Центр повстання, який творили довірені реєстрових полків, приєднував до своїх планів не тільки випищиків, що жили ідеологією Запорізького Війська, але також проводирів селянства і міщанства: як тільки прийшов перший вибух, на широких просторах Наддніпрянщини всюди були готові люди, що вогонь повстання понесли далі. Маси майбутніх повстанців забезпечено зброєю: у переддень виступу в самій Лубенщині князь Єремія Вишневецький* сконфіскував кілька тисяч рушниць.

Організатори повстання ввійшли також у порозуміння з Кримом. Це був союз непопулярний, бо нищив дотеперішні запорізькі традиції боротьби за доступ до Чорного моря — союз шкідливий у дальшій перспективі, бо втягав Україну в орбіту згубних орієнтальних впливів. Але цей союз був політичною і мілітарною конечністю: він забезпечував запілля* повстанців від несподіваних нападів і дозволив усі сили повернути проти Польщі; разом з тим татари давали козакам свою швидку кінноту, якої в Україні було мало, і самою своєю появою могли ширити паніку в польських військах.

Перші перемоги. На Запоріжжі Хмельницькому вручено гетьманську булаву. Навесні 1648 р. він рушив проти польських військ. Перші бої, на Жовтих Водах і під Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.), він назвав пізніше "іграшками",— але це були серйозні перемоги над усією польською армією, що стояла у Наддніпрянській Україні. Повстанці заскакували поляків незвичайною скорістю своїх рухів, добирали собі вигідне місце для зустрічі, татари викликали переполох, а самий бій проводила козацька піхота, яка під заслоною шанців підсувалася аж до польських становищ і стрільбою з рушниць розбивала ворога. В полон попали гетьмани польського війська, Потоцький і Каліновський, з цілим штабом шляхетської старшини. Це був великий тріумф української зброї.

Козацькі перемоги дали гасло до народного повстання, що обняло цілу Наддніпрянщину, від Лубенщини до Поділля. Приготовлені заздалегідь сили почали діяти. "І так нарід посполитий в Україні, почувши про знищення військ коронних і гетьманів, зараз почав збиратися в полки,— не тільки ті, що козаками бували, але хто ніколи козацтва і не знав",— оповідає Самовидець*. "І на той час туга велика людям значним всякого стану була і наруга від посполитих людей, а найбільше від гультайства, тобто броварників; винників, могильників, будників*; наймитів, пастухів: що хоч би який чоловік значний не хотів приступати до козацького війська, то мусів, щоб позбутися того посміховиська і нестерпних бід". Прихована здавна ненависть проти панів вибухла тепер із грізною силою. "Де не знайшлася шляхта, слуги замкові, жиди, урядовці міські — всіх забивали, не щадячи ні жінок, ні дітей їх, маєтності грабували, костели палили і обвалювали,

172

ксьондзів убивали, двори та замки шляхетські і двори жидівські пустошили, не лишаючи жадного цілого. Рідко хто в тій крові на той час рук своїх не мачав і того грабежу не чинив".

Всюди появилися народні ватажки — з давніх вояків, з дрібної шляхти, навіть з духовенства, і творили охотничі загони. На Сіверщині визначився шляхтич Петро Головацький*; повстанці здобули тут Чернігів, Стародуб, Гомель і уладили велику різню жидів. В Уманщині старшував Ганжа*, у Брацлавщині — Трифон* з Бершаді. Тут, на Правобережжі, в руки повстанців попали всі великі замки, як Немирів, Тульчин, Вінниця, Брацлав, Полонне; майже вся шляхта втекла на захід, багато жидів вирізано, повстанці захопили масу зброї і всякої здобичі.

Найбільшої слави зажив полковник Максим Кривоніс*. Про його походження були різні чутки: одні вважали його за міщанина З Острога чи Могилева, інші — за чужинця, шотляндця, що забрів в Україну як мандрівний вояк. Він визначився в боротьбі зі шляхтою як ватажок селянських загонів, а з особливою ненавистю переслідував князя Єремію Вишневецького — за те, що він знущався з повстанців: карав їх муками, забивав на палі, свердлами очі вертів. Кривоніс у боях під Немировом і Махнівкою розбив війська князя і примусив його втікати на захід.

Народний рух незвичайно скріпив сили повстання. Всі осередки польського опору по містах і замках були винищені безпощадно. Маси населення дістали зброю і палали жадобою далі вести боротьбу, "кінчати ляхів". Ніколи ще повстання не мало такого всенародного характеру. Але ці виступи одночасно приносили багато труднощів Запорізькому Військові. Недисципліновані відділи вели війну на свою руку, незважаючи ні на який план, амбітні ватажки не визнавали ніякого проводу. І тут Хмельницький виявив свій незвичайний організаційний хист, що з цього різнорідного військового матеріалу зумів створити регулярну армію. Він належно оцінював значення "черні", народної маси — "це права рука наша"; але не віддавався химерній юрбі, а владною рукою полководця проводив у ній селекцію — нездатних до війська відсилав додому, грабіжників карав смертю, а до своїх полків допускав тільки вибраних людей. Основу нової української армії творили реєстрові полки з "старовинними" полковниками, як Бурлій*, Вешняк*, Гиря*, Джалалій*, Нестеренко*, Топига*; але полковничі перначі дістало також багато шляхти, як Богун*, Теодорович*, Гоголь (Яновський) *, Нечай*, Морозенко-Мрозовицький*, Кричевський*, далі бояри, як Пободайло*, міщани — Гладкий*, Небаба*, Золотаренко*, і так само немало талановитих одиниць з народних низів. Кривоніс за сваволю був покараний за запорізьким звичаєм — прикований до гармати, але з своїми відділами піддався під владу гетьмана.

Похід на західні землі. З новоорганізованою армією Хмельницький рушив проти польських військ, що йшли з Волині під проводом трьох вождів ("перина, латина, дитина")*, і одним ударом розбив їх під Пилявцями (23 вересня 1648 р.). Він скористувався тут мало уживаною в тих часах стратегією розтрощування: велику масу війська кидав у центр ворога, татарська кіннота своїми наскоками викли-

173

кала дезорієнтацію, а козацьке військо тісним перстенем оточувало шляхетські полки і рушничним боєм їх перемагало. Польські полководці перші кинулися втікати, за ними пішло все військо. Вперше селянсько-козацька армія зустрілася з шляхетським посполитим рушенням і з великої битви вийшла переможцем. Це високо піднесло самопочування українців супроти поляків: "Минули ті часи, коли нас ляхи сідлали! Тепер ми їх не боїмося! Дізнали ми того під Пилявцями: це не ті ляхи, що давніше бували, що били турків, Москву і татар — не Жолкєвські, Ходкевичі, Конєцпольські, Хмелецькі — це Тхоржевські, Зайончковські, діти, в залізо повбирані! Померли зі страху, як тільки нас побачили!" Це свіжонароджене почування вищовартості супроти шляхетського світу стало основою перемог українського війська.

Дальший похід відбувався без ніяких перешкод, бо польського війська вже не було. Волинь, Галичину, Холмщину охопив огонь повстання. Західні землі, що пережили найгостріший гніт і здавна вели боротьбу проти польської влади, з особливим захопленням зустрічали козацьку армію, творили повстанчі загони і винищували польську шляхту. Міста, в яких здавна діяли братства, відразу приймали козацький лад (Городок, Рогатин). На Покутті Семен Височан* зорганізував кількатисячне військо за запорізькими зразками. Але мета походу Хмельницького не була вже стратегічна, а тільки політична — добитися миру з Польщею. Він не здобував Львова, а прямував на Варшаву; під Замостям він уклав перемир'я з новим польським королем Яном Казимиром*.

Державна програма. Епопею великих воєнних успіхів Хмельницький закінчив тріумфальним в'їздом до Києва, старої столиці України. Немов тим способом зазначав, що Запорізьке Військо переймає традиції князівської епохи. Тут його зустріли міщани, духовенство, академія — ті гурти, що здавна організували спротив польському наступові і тепер з захопленням вітали перемогу української зброї, вітали гетьмана як "другого Мойсея, що визволив український нарід із лядської неволі".

В поході і під час перебування в Києві Хмельницький із старшиною вирішували плани дальшої політики. Повстання, що спершу мало на меті тільки справи Запорізького Війська, обняло всі українські землі, розворушило нарід, усунуло з України польську владу. Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорості вказував один шлях — утворення Української держави.

"Виб'ю з лядської неволі руський нарід увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тому чернь уся — по Люблін, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не ударили. Буду мати тисяч двісті, триста своїх, орду всю при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер,— досить вчасу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам:

сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за

174

Віслою брикати, знайду я їх там певно". Так говорив Хмельницький польським послам у Переяславі.

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з'єднати їх у велике незалежне князівство. Для проведення цих замірів він вважав потрібним використати сили народних мас, створити велику армію і утримати союз з Кримом. Ці стремління видавалися цілком реальними. Селянські маси проявляли в той час незвичайне напруження і енергію. "Вся чернь зброїться, смакуючи собі свободу від робіт і податків, і навіки не хоче мати панів". "Так чернь роз'ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче". "Перше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати!" Ненависть до Польщі була така велика, що здавалося неможливим, щоб польська влада могла ще вернутися. Бажання своєї держави проявлялося сильно, і все повторювалися чутки, що Хмельницький творить "вільне князівство козацьке", "удільну і відокремлену державу", що має коронуватися "митрою руського князівства".

Але реалізація цих планів перепинилася через зовнішні і внутрішні обставини. Польща не була ще вповні розгромлена, магнати вжили всіх зусиль, щоб війну продовжити і здобути собі назад, свої землі в Україні. Союз з Кримом виявився непевний: татари вважали небезпечним для себе зріст козацької самостійності і намагалися його спинити. До того ж внутрішні відносини України не були ще сконсолідовані. Наростали противенства між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою, з другого: готувалася боротьба за здобутки повстання, які кожна сторона бажала присвоїти тільки собі. Ці різнорідні причини нахиляли Хмельницького до обережної і поміркованої політики і наказували максимальні задуми відкласти до пізнішого часу.

Зборівський мир. Під літо 1649 р. війна розгорілася наново. Хмельницький розумів, що це вирішальні події: "Стіна з стіною зудариться, одна впаде, друга встоїться". Польські пани зі своїми військами перейшли річку Случ, якою ішла демаркаційна лінія, і почали громити пограничні українські залоги. Одночасно литовські магнати рушили в напрямі на Київ. Щоб убезпечити Наддніпрянщину, Хмельницький вислав на Полісся полковника Михайла Кричевського; він поляг у бою під Лоєвом, але спинив похід литовського війська. Сам гетьман рушив на Волинь і своїми передніми полками загнав поляків до Збаража. Потім з головною армією рушив назустріч Янові Казимирові під Зборів. Українські і татарські полки виявили таку дисципліну і самоопанування, що польський штаб не дізнався про їх прихід і гетьман зміг вибрати відповідне місце і час наступу на ворога. Він кинув кінноту на польські обози, що розтягнулися на великому просторі, змішав їх і знищив, а піхотою звідусіль оточив короля з його вибраними відділами. Поляки пробували були звести бій і пробитися через козацьку блокаду, але Хмельницький з кожним днем сильніше затискав перстень своїх полків. Врешті Ян Казимир був примушений просити перемир'я.

Дня 18 серпня 1649 р. укладено зборівський мир. Число реєстрового війська визначено на 40 000. Козаки мали право жити трьох

175

воєвідствах: київськім, брацлавськім і чернігівськім,— від Случа і Дністра на заході і по московський кордон. На козацьку територію королівським військам увіходити не вільно; не вільно також проживати жидам. Державні посади в названих трьох воєвідствах мала діставати тільки шляхта грецької віри. Справу унії мали вирішити на найближчому соймі; київський митрополит мав увійти до сенату. В Києві не вільно єзуїтам закладати шкіл. За всі воєнні провини проголошено амністію; шляхта, що була в повстанні, мала дістати назад сконфісковані маєтності.

Зборівський договір був укладений під натиском хана, який не хотів допустити до зросту сил України і підпирав польські домагання. Хмельницький був примушений прийняти ряд некорисних умов: обмеження території, заведення реєстру, поворот польської адміністрації. Але Хмельницький не надавав великої ваги паперовим актам, розуміючи, що справу вирішить фактична сила, і позірно прийняв постанови договору. Зборівська умова все-таки давала Україні широкі права, і гетьман використав їх для державної будови. Хоч і мала вернутись на козацькі землі польська адміністрація, проте вона без військової допомоги була безсила.

Організація держави. Фактична влада перейшла в руки Запорізького Війська. Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина, набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Цілу територію поділено на полки і сотні, військові старшини виконвали також функції цивільної влади. Всі суди набрали козацького характеру. Всі податки і данини, що належали польській владі, надходили тепер до військового скарбу. Не в'яжучися формальною приналежністю до польської держави, Хмельницький повів широку дипломатичну діяльність за кордоном. Так ступнево йшла вперед будова Української Держави — на тій базі, яку забезпечував зборівський договір.

Козацька старшина в цей момент цілком щиро спирала свою політику на зв'язки з Польщею; вона уявляла собі, що козаччина зможе осягнути свій повний розвиток у Речі Посполитій, якщо тільки король скріпить свою владу, буде "самодержцем" і не допускатиме до впливу магнатів,— козаки все ще вірили в добру волю короля. Тому Хмельницький утримував поправні відносини до Польщі і лояльно виконував постанови зборівського миру. В першу чергу почав складати реєстр Запорізького Війська. Шляхта не втрачала надії, що усунене з реєстру селянство вернеться під панську владу, і польський уряд особливо натискав на проведення цієї постанови. Адам Кисіль, що став київським воєводою, всіма способами намагався переконати козацьку старшину, що й для неї краще буде, як "козаки будуть воювати, а мужики орати". Але проведення реєстру спричинило небезпечну кризу в козацькій державі, бо селянство не хотіло зрікатися військових прав і підняло грізний бунт. Ще більше невдоволення викликала поява панів, що верталися до своїх земель і намагалися повернути свої давні домініяльні права*.

Але на лояльність гетьмана Польща не відповіла рівною лояльністю і не поспішала виконувати зобов'язань зборівського миру. Православний митрополит не дістав обіцяного місця в сенаті, бо

176

цьому спротивилося католицьке духовенство; не повернено православним спірних церковних маєтностей. Польський уряд не провів навіть амністії, яку запоручив учасникам повстання: багато повстанців покарано смертю. Це викликало в Україні незвичайне обурення.

Крим і Молдавія. Супроти непевного становища Польщі Хмельницький намагався забезпечити незалежність України зв'язками з іншими державами. На першому місці стояв далі союз із Кримом. Щоб зберегти приязнь хана, гетьман погодився відступити татарам давній замок Іслам-Кермен на нижньому Дніпрі. Через те Запоріжжя втратило прямий шлях до Чорного моря; пів сторіччя пізніше Мазепа дуже засуджував політику Хмельницького за таку поступку татарам. Але для Хмельницького союз із Кримом мав основне значення, і він не щадив ніяких жертв для цього.

Одночасно нав'язано близькі зв'язки з підкарпатськими державами, передусім з Молдавією. Ця країна мала значення для України як торговий шлях до Туреччини, також були живі культурні зв'язки, а молдавські воєводи здавна завели приязнь із львівським братством,— посилали пожертви на будову церков, а діставали львівські видання. Тогочасний воєвода Василь Лупул* у своїй політиці лавірував між Туреччиною і Польщею, а під час козацького повстання немало допомагав польській шляхті. Щоб здобути вплив на цю ключову країну, Хмельницький в 1650 р. несподівано рушив на Молдавію з 70 тисячами українського війська і татарами, блискавичним походом захопив Лупула і присилував його до миру: Лупул уклав союз з Хмельницьким і погодився віддати свою доньку, славну красуню Розанду, за жінку старшому гетьманському синові, Тимошеві*.

Туреччина. Молдавський похід був вступом до дальших планів Хмельницького, до яких він бажав втягнути Туреччину. Турецька держава не проявляла в ті часи значної сили: бракувало їй великих володарів, що підняли б значення ісламу; але простором це була величезна імперія, що обіймала країни Азії, Африки і Європи. Хмельницький від початку гетьманства нав'язав зв'язки з Портою і золотом здобув собі в Стамбулі такі впливи, що навіть мав свою партію в султанській раді, яка його плани підтримувала. Польща дуже боялася зв'язків України з Туреччиною і заохочувала козаків до походу на Чорне море; до Чигирина в 1650 р. приїздив також венецький* посол і обіцяв допомогу своєї республіки в разі війни з турками. Але гетьман вибрав протилежний шлях — тісного союзу з Портою. Після обміну посольствами з обох сторін султан в 1651 р. окремою грамотою заявив готовність прийняти протекторат над Запорізьким Військом. Україна мала ввійти у васальні відносини, на подібних умовах, як під султанською рукою були християнські держави — Молдавія, Волощина, Семигород. Союз із Туреччиною мав дати Україні сильніше становище супроти Польщі, яка не відважилася б вести війни з турецьким васалом, а також супроти Криму, що мусів рахуватися з Стамбулом. Разом з тим була надія розвинути широку торгівлю в балканських країнах і на Чорному морі.

Берестечко і Батіг. Але поки закінчено переговори з Туреччиною, року 1651 дійшло до нової війни з Польщею. Надії на турецьку до-

177

помогу розвіялися. Порта не вжила навіть свого впливу на Крим і не зобов'язала татар підтримати Україну. Хан почав піддаватися під польські намови і під час самого розпалу битви під Берестечком зрадив: відступив з поля битви. І що більше — захопив з собою гетьмана і не дозволив йому вернутися до війська. Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх засобів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявляли незвичайне геройство,— моральна сила армії заломилася. Селянські відділи залишили свої становища і пішли врозтіч. Поляки вперше здобули перемогу. В той самий час литовські війська зайняли Київ. Митрополит Косів* піддався загальній паніці і з духовенством вітав переможців.

Хмельницький, видобувшися з татарського полону, з незвичайною енергією взявся організовувати оборону. Під Білою Церквою побудував великі фортифікації, зібрав тут нові полки і затримав польський похід. Але не мав ще сили до наступу і мусів погодитись на переговори. За білоцерківським миром козацьку територію зменшено до одного київського воєвідства, а число реєстрового війська обмежено до 20 000; польська шляхта мала повернутися на свої давні землі.

Але цей мир виявився дуже короткотривалим. Вже наступного, 1652 року почалася нова війна, і Хмельницький помстився за берестецьку невдачу: в бою під Батогом (над Богом) несподіваним ударом розбив польське військо; гетьман Каліновський поляг на бойовищі. Українські війська зайняли знову давню територію по ріку Случ. Хмельницький ще раз виправився на Молдавію і остаточно провів подружжя сина з донькою Лупула; але невдовзі, у внутрішній боротьбі, Тиміш був поранений і помер.

Війна з Польщею продовжувалась. Під Жванцем 1653 р. Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути зборівський договір. Але в таємній умові дав згоду на те, щоб татари взяли ясир з козацької території.

Союз з Москвою. Порозуміння між Польщею та Кримом, при пасивності Туреччини, ставило Україну в дуже небезпечне положення. Хмельницький був примушений шукати підпори в іншій стороні і звернув усю увагу на Московщину. Українські політики ще перед Хмельницьким намагалися здобути для України протекторат Москви:

згадати тільки Сагайдачного, митрополита Борецького, повстанців з 1637—1638 рр. Хмельницький також від початку намагався здобути приязнь царя Олексія*. Вже після перших перемог над поляками закликав царя, щоб він сів на польському престолі, потім безнастанно закликав Москву рятувати православну віру; коли ж ці заклики не допомагали, почав погрожувати: провів демонстративну мобілізацію лівобічних полків, грозив татарським походом, тримав на своєму дворі московського претендента, що звав себе князем Шуйським*. Москва не відмовлялася сприяти Україні господарською допомогою, висиланням хліба і солі, але в політичних справах вичікувала, який буде вислід українсько-польських змагань. Ці довгі вагання Московщини коштували Україні багато зайвої витрати енергії і крові.

Щойно на початку 1654 р. приїхало до Переяслава московське по-

178

сольство для переговорів про союз. Хмельницький зібрав тут козацьку раду, але вона мала тільки формальне значення: старшина і представники війська наперед погоджувались на конечне порозуміння з Москвою. Але під час вступних переговорів виявилася різниця між політичним думанням українців і москалів: українські представники жадали, щоб бояри в імені царя склали присягу — так, як це робив польський король; а бояри заявили на те, що цар, як самодержець, своїм підданим не присягає. Ця різниця поглядів мало не розбила переговорів; лише коли бояри дали запевнення, що цар своєю грамотою затвердить вольності України, гетьман і старшина погодилися на присягу.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (т. зв. березневі статті). Цар забезпечив Україні її права, що торкалися таких справ: гетьмана і старшину вибирає рада; українська адміністрація і судівництво не піддягає Московщині;

податки збирає український скарб; козацького війська має бути 60 000;

залишається давній поділ на стани — козацький, шляхетський, міщанський і духовний, кожний стан зберігає свої права; Україна має право вести переговори з іншими державами. Українці визнали такі права царя: держати в Києві воєводу з залогою; про закордонні посольства гетьман повідомляє царя; також про вибір нового гетьмана цар має бути повідомлений. Права всіх станів цар затвердив своїми грамотами.

Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання "відрізаної вітки до матернього пня", як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство. І сам Хмельницький неохоче прийняв становище царського васала і не думав піддаватися під керівництво Москви. Як при всіх давніших політичних комбінаціях, так і тепер він не рахувався з накиненими зобов'язаннями, а йшов своїм власним шляхом, до скріплення своєї влади і держави. Союз з Москвою означав повний розрив з Польщею. Українська політика остаточно видобулася з-під впливу польських традицій і могла йти до власної мети. Московський режим був ще надто свіжий, щоб їй у тому перешкодити.

Спустошення південної України. Хмельницький бажав використати нового союзника передусім для боротьби з Польщею. Військова допомога — це було найцінніше, що московський союз міг принести. Ситуація на фронті стала ще важча через те, що разом з поляками виступили татари. Хан, бачачи в союзі України з Московщиною смертельну загрозу для себе, зірвав приязнь із козаками і перейшов на польську сторону. Рік 1654 і початок 1655 були виповнені польськими і татарськими наскоками на Поділля і Брацлавщину. Тамошні замки і містечка хоробро відбивалися від наступів, не піддаючися ні на які умови; в Буші жінка сотника Зависного* порохом висадила замок, щоб не попасти в неволю; в іншому місці поляки водою за-

179

лили печеру, де ховалися повстанці — всі вони погинули, але не здалися. Польські війська заганялись аж у Київщину; двічі оборонялася від них Умань, укріплена так сильно, що порівнювали її з славною нідерландською Бредою. Недалеко Охматова, на Дрижиполі (в січні 1655) дійшло до завзятого триденного бою. Битва велася на лютому морозі, а ненависть була така велика, що бралися рукопаш і билися голоблями; трупів лежали цілі гори, і військо заставлялося ними, як окопами.

Ці війни і напади спричинили страшне спустошення Поділля, Брацлавщини і південної Київщини. Один із сучасників оповідає, що між Дністром та Богом орда спалила 270 містечок, тисяча церков лягла в попелищах, татари погнали до Криму 200 тисяч людей, скільки ж загинуло у боях, важко було порахувати. "Самих дітей, подушених по дорогах і в замках, рахую на десять тисяч. Велів я по полях їх ховати, і до одної ями накидали 270, а решту і ховати залишили. Не було між ними старших від одного року,— старших орда забирала. Селяни ходять юрбами, оплакують своє нещастя".

Міжнародна політика. Врешті Московщина оголосила війну Польщі. Головні московські сили здобули Смоленськ, а опісля зайняли майже цілу Білу Русь і Литву, аж по Вільно і Ковно. Хмельницький із своїм військом і московською допомогою рушив 1655 р. на Галичину. Під Городком недалеко Львова розбито польське військо під проводом Потоцького, а один українсько-московський відділ здобув Люблін. Польські війська відступили за Віслу; справа приєднання західних земель під гетьманську булаву стала знову актуальна.

Занепад Польщі використав шведський король Карл Густав*, розпочав війну і зайняв головні частини польської держави, разом з Варшавою і Краковом. Ян Казимир мусів шукати захисту за кордоном. Тоді виринули плани поділу Польщі: корінні польські провінції мала взяти Швеція, Велике князівство Литовське — Московщина, а українські землі мали перейти до козацької держави.

Серед нових міжнародних відносин почало зростати політичне значення України. Польща, розбита московським і шведським наступом, не мала вже сили виступати проти України і, навпаки, готова була визнати українську державність, щоб тільки відтягнути козацьку республіку від Московщини. В інтересах Польщі виступив також римсько-німецький цісар і вислав своє посольство до Чигирина. З другого боку, дедалі напруженіші ставали шведсько-московські відносини, бо Швеція вважала Балтицьке море своєю доменою* і вороже ставилася до московської окупації Литви. Швеція зрозуміла роль України в цих змаганнях і намагалася приєднати Україну для своєї політики; шведські посли, що приїхали до гетьманської столиці, підготовили проект договору про приязнь між обома державами. Активніша стала також і Туреччина і продовжувала переговори про давніше проектований союз. Амбітний семигородський воєвода Ракоцій* увійшов у тісні зв'язки з Чигирином, бажаючи взяти участь у поділі Польщі.

Богдан Хмельницький умів майстерно використати ці суперечні інтереси держав для скріплення міжнародного становища України. Він вів переговори на всі боки, приймав пропозиції від усіх, під-

180

сичував суперництво сусідів, але не ангажувався вповні ні в яку сторону, а всі ситуації використовував для зміцнення становища України.

Скріпилася також позиція України супроти Москви. Московський уряд від початку намагався притягнути Україну під своє керівництво. Московські бояри зараз же, в перші місяці після переяславської ради, привели все українське населення до присяги цареві. Далі почали встрявати у фінансові справи, бажаючи захопити українські доходи в свої руки. Всі здобуті у війні території Москва намагалася взяти під свою владу і усувала з них українські залоги. Врешті, коли у Вільні 1656 р. почалися переговори з Польщею, московська комісія не допустила до них українських делегатів, що викликало незвичайне обурення Хмельницького. Гетьман назверх пильнував добрих відносин із своїм сильним союзником, але одночасно докладав зусиль, щоб визволитися з-під його гніту.

Хмельницький приступив до реалізації давніх планів — здобути Українській Державі повну самостійність. У переговорах з Польщею він жадав, щоб польська Річ Посполита зреклася прав до всього руського князівства — аж по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль — так, як проголосив голландців іспанський король. Рада старшини ухвалила не вступати ні в які пертрактаціі з Швецією, поки шведський король "не визнає за ними права на всю стару Україну, або Роксолянію, де грецька віра була і мова їх ще існує — до Вісли". Хмельницький прикладав велику вагу до того, щоб до Української Держави приєднати також західні землі. Вже під час перебування під Львовом 1655 р. він заявив, що "став уже паном усієї Русі і жадним чином не віддасть її нікому іншому". Генеральний писар Іван Виговський заявив польським послам: "Доки зайшла козацька шабля, доти і козацька влада мусить бути". В розмовах з московськими послами козацька старшина доводила, що в князівські часи кордон Української Держави доходив до самої Вісли. Це покликання на історичні аргументи свідчить, якого високого рівня досягла тоді державницька свідомість.

Біла Русь. Одночасно українські впливи поширювались також на Білу Русь. Українські війська, під проводом полковника Золотаренка, що ввійшли туди як допомога московським силам, здобули багато білоруських міст, але вони піддавалися не на царське ім'я, а під гетьманську владу. Всюди поширився козацький устрій і поділ на полки; селяни і міщани записувались до козацького війська і навіть по-козацьки голили чуприни. Наступник Золотаренка*, Іван Нечай*, почав титулуватися білоруським полковником і з'єднав білоруську займанщину з Україною ще тіснішими зв'язками. Білоруси, яких з українцями єднала культура і спільна оборона православної віри, воліли бути в політичних зв'язках з Україною, ніж підлягати Москві.

Під козацький "регімент" почала піддаватися також шляхта з різних околиць Волині, Поділля і Полісся, що воліла мати в себе українські залоги, ніж московські або шведські. Князь Степан Святополк Четвертинський, волинський магнат з давнього українського роду, просив гетьмана прислати йому козацьке військо для охорони.

181

Під гетьманський протекторат просилися навіть могутні колись Радзивіли, і Хмельницький узяв під свою опіку слуцьке князівство, де володіла сестра Розанди. Дуже урочисто прийняла українську владу шляхта Пінського повіту, делегати якої в Чигирині 1657 р. склали присягу вірності Запорізькому Військові "в щасті й нещасті — на вічні часи".

Таким способом територія Української Держави поширилася далеко на захід і північ. Українська політика стреміла до того, щоб цю займанщину поширити ще далі і здобути спільний кордон з Пруссією. Це забезпечило б Україні власний шлях до Балтицького моря та комунікаційну лінію, незалежну від Московщини і Польщі.

Разом з цими територіальними планами Хмельницький закінчував внутрішню будову держави.

Соціальні відносини. Повстання принесло основний соціальнополітичний переворот в Україні. Давня панівна шляхетсько-магнатська верства, що під своїм гнітом тримала все населення, була усунена; частина полягла в перших боях, багато шляхти втекло на Захід, а ті останки, що залишилися, не мали вже впливу на життя. Провідне місце здобув тепер козацький стан. До нього ввійшли давні запорожці та реєстрові козаки, селяни, міщани, дещо дрібної шляхти — це була верства, що репрезентувала активну більшість населення. Козаки несли на собі обов'язок воєнної служби, а за те мали окремі привілеї: право на землю, звільнення від податків, право на військові становища. Спершу доступ до Запорізького Війська був вільний для всіх, але пізніше заможні козаки намагалися створити упривілейований клас на зразок шляхти і взяти провід у свої руки. Хмельницький, хоч і сам належав до цієї заможної групи, цінив доплив народніх мас до війська і не допускав до надмірного розросту старшини.

Другий клас творило міщанство, незвичайно численне, бо на Наддніпрянщині здавна існувала маса укріплених містечок і до міщанського стану приставав кожний, хто не хотів належати до війська, а бажав бути вільним громадянином. Міста намагалися захопити в свої руки всю промисловість і торгівлю, але зустрічали в тому сильну конкуренцію зі сторони козаччини. Селянство внаслідок повстання здобуло собі легші умови, бо мало обов'язок тільки платити чинші, а панщизняних робіт не виконувало; але козацька старшина проявляла вже стремління привернути знову давнє кріпацтво.

Господарство. В нових соціальних відносинах господарство набрало нового характеру. Зникли магнатські латифундії, а головне місце мало дрібне козацьке землеволодіння. Хліборобство опанувало нові простори в степовій смузі по обох боках Дніпра. Мир з татарами спричинився до поступу колонізації в напрямі Чорного моря. Зріст хліборобства, скотарства і дрібної промисловості довів населення до значного добробуту і оживив торгівлю. Експорт з України скеровувався ще далі до Балтицького моря, але одночасно набирав значення новий східньоєвропейський шлях, що з Московщини через Україну вів на Балкани. Молдаван Остафій Астаматій (Остаматенко)* з доручення гетьмана зорганізував митні комори на московському і молдавському кордоні. В той самий час укладено проект конвенції

182

з Туреччиною про українську торгівлю на Чорному і Середземному

морях: українські кораблі мали б право вести торги в усіх турецьких провінціях, на всіх островах і в портах, без оплати мита; на долішньому Дніпрі Україна зобов'язалася побудувати кілька пристаней;

усіх торгових справ мав пильнувати український резидент (посол) у Стамбулі. Українське господарство було самовистарчальне, а при розвитку торгівлі давало основи для самостійного політичного життя.

Державна влада. Устрій держави спирався на старому запорізькому ладі. Але організаційні форми, які діяли успішно серед нечисленного населення Січі, виявилися невідповідними на широких просторах країни, і тому мусили зайти різні зміни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства — ради. В перших часах повстання Хмельницький доволі часто скликав повну або генеральну раду, до якої мали доступ всі козаки. Але така рада, на яку збиралися тисячі козаків, не могла обмірковувати ніяких справ, щонайбільше могла прийняти внесення, які подавав їй гетьман, але не раз перетворювалась на анархічне, бунтарське зібрання. Тому пізніше Хмельницький збирав повну раду тільки винятково, коли треба було всенародною ухвалою санкціонувати якесь особливе рішення,— таке значення мала, наприклад, переяславська рада 1654 р. Функції генеральної ради перейшли до ради старшини, що збиралась кілька разів на рік для вирішування важливіших справ. Але й ця рада не мала повних законодатних компетенцій, а була тільки дорадчим органом,— останнє слово мав сам гетьман.

Авторитет влади гетьмана усталився не відразу. Хоч Хмельницький своїми першими перемогами здобув собі незвичайне довір'я маси, проте різні амбітні старшини неохоче піддавалися під його владу. Славний проводир черні, Максим Кривоніс, сказав йому в очі: "Ти нам не присяжний гетьман,— я так само ним можу бути і тебе слухати не буду!" І пізніше не раз іще виринали претенденти на гетьманську булаву. Але Хмельницький володарським хистом, умінням кермувати масами і політичними успіхами здобув собі таке тверде і непохитне становище, що міг себе звати "єдиновладцем і самодержцем" України. Авторитет його був такий великий, що козацькі старшини до його імені почали додавати титулятуру "Божою милістю", церква у своїх молитвах поминала його "гетьманом і государем Великої Росії", а чужі посланики звали його князем Русі. Була поширена думка, що Хмельницький справді прийме князівський титул,— але він зверхнім формам не надавав значення і вдовольнявся фактично владою. Але спадщину по собі бажав передати своїм синам. Спершу на наступника підготовляв старшого сина Тимоша, талановитого і енергійного юнака, і, щоб піднести його значення, здобув йому за жінку молдавську князівну. Коли ж Тиміш поляг, гетьман переніс свої надії на молодшого сина, Юрія і, хоч той був малолітній і не виявляв особливих здібностей, за кілька місяців перед смертю провів його вибір на гетьмана. Ці плани Хмельницького підтримувала частина старшини, що передбачала небезпеки вільного вибору гетьмана — всі знали добре "вільну елекцію" в Польщі — і для забезпечення держави бажала утримати спадщинну владу в роді Хмельницького: "щоб була тая слава, що Хмельницький гетьманом".

183

Хмельницький довів гетьманську владу до верхів могутності: сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів, орудував скарбом,— всі державні функції скупчував у своїх руках. При гетьмані найвищі становища займала генеральна старшина: писар, обозний, два осавули і два судді. Це був одночасно військовий штаб і кабінет міністрів,— тут сходилися всі військові і цивільні справи. Найбільший вплив мав генеральний писар Іван Виговський*, найближчий дорадник гетьмана, що вів усю внутрішню управу та дипломатичні зносини. Генеральні осавули заступали гетьмана в походах; обозний мав догляд над артилерією та обозами.

Адміністрація і фінанси. Територію держави поділено на полки і сотні, а військові старшини мали одночасно адміністраційну владу. Козацька адміністраційна система виявилася більш доцільною і діючою, як давніша, польська, бо округи були менші простором і легші до управління, а призначені для них управителі, полковники та сотники, розпоряджаючи військовою силою, мали більшу екзекутиву*. Також і судова влада була з'єднана з адміністраційною. Міщанство в містах мало самоврядування під виборними війтами, але козацька адміністрація виявляла тенденцію усувати міську владу і на її місце вводити військову. Церкві залишено давні церковні суди.

Успішно зорганізовано державні фінанси. Доходи йшли найбільше з прямих податків, які платили міщани і селяни, бо козаки, як військові люди, підлягали невеликим податковим обтяженням;

значні прибутки давали оплати з млинів і горілчаних оренд, з пограничного мита тощо. До державного скарбу належали також королівщини, державні землі, які служили на утримання старшини. Прибутки українського скарбу раховано на мільйон золотих річно.

Військо. Незвичайно численне було військо: під час перших воєнних походів сам гетьман рахував його на 200—300 тисяч — таких армій не бачила Західна Європа навіть за часів тридцятилітньої війни. Але дійсно бойове значення мало тільки реєстрове військо в числі 40—60 тисяч; реєстрові козаки мали обов'язок завжди бути готовими до війни, а на заклик гетьмана йти в похід із власною зброєю, амуніцією і запасами. На війну йшли також численні охотники, але їх уживали тільки до помічної служби та фортифікаційних робіт. Хмельницький творив також наймані частини із сербів, волохів, татар та ін.— це був початок постійного війська. Військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю.

Викінчуючи будову держави, Хмельницький вирішив ще раз активно втрутитися в боротьбу з ослабленою Польщею, щоб забезпечити Українській Державі західні кордони. Він увійшов у порозуміння з семигородським князем Юрієм Ракоцієм, щоб допомогти йому здобути польський престіл — і одночасно закріпити українську владу на західних землях. Київський полковник Антін Жданович* з 30-тисячним військом пішов на допомогу князеві і разом з ним пройшов усю Польщу — з Кракова, через Сандомир і Люблін до Варшави; це був блискучий рейд, що надзвичайним жахом наповнив польське населення. Але через політичну неповороткість Ракоція цей похід не приніс сподіваної користі; князь остаточно мусив скапітулю-

184

вати перед поляками. Ця невдача, а також бунт у війську прискорили смерть Богдана Хмельницького, що сталася 6 серпня 1657 р.

Історична роль Хмельницького. Історичну роль Хмельницького розуміли вже сучасники. "Виною синів Володимирових Росія (Русь) упала,— за Хмельницьких, при Богдані, на ноги встала",— віршував панегірист з академічної школи. Державу, яка занепала в князівських часах, Хмельницький спорудив на нових основах. Упродовж сторіч ішла боротьба з Польщею, але вона завжди мала тільки оборонний характер,— Хмельницький повернув усі сили народу до могутнього наступу; козацькі повстання повторювалися щокілька років, але ніколи не могли осягнути успіху — Хмельницький здобував перемогу за перемогою. Він зосереджував у собі всі надії і задуми свого часу, але що в інших було неповне, недокінчене, несміливе, те в нього виходило широке, величне, небуденне. Свій шлях, свої майбутні діла він бачив перед собою у великій, яскравій перспективі. "Стіна з стіною зудариться — одна впаде, друга встоїться",— в такому образі він уявляв собі наступ на Польщу. Своїм зором окидав такі широкі обрії, до яких ніхто інший не міг досягти. Мав жест володаря і полководця. Безоглядно йшов до своєї мети, не барився в дорозі, не любив "здобувати курників"*, а могутнім ударом розбивав ворога. При величезній своїй уяві не був фантастом, а кожну справу проводив з холодним реалізмом. Мав глибоке знання людей, умів добирати собі співробітників із різних кіл громадянства — з козаків, шляхти, міщан, навіть з чужинців. Діставав завжди докладні відомості з усіх сторін держави, безнастанно висилав кур'єрів, провадив пошту, а добре зорганізована розвідка інформувала його про ситуацію в країнах, ворожих Україні. Власними зусиллями збудував державу з новим устроєм і соціальними відносинами, з упорядкованими фінансами, з великою армією, ввійшов у зв'язки з усіма сусідніми і дальшими державами і вмів приєднати їх до своїх планів. Підняв свій нарід з вікового занепаду і забезпечив йому волю і самостійність. Поклав печать свого духа на дальший розвиток України.

Десятиріччя воєн за волю і державу внесли великі зміни у психіку українського народу. До того часу національна боротьба мала оборонний характер: братства, церква, школа, письменство тільки відбивали наступи противника. Жалі і скарги, судові процеси і літературна полеміка — такий був зміст політичної акції. Збройні виступи мали місце тільки на козацькій території. Щойно повстання Хмельницького розбудило цілу Україну і вивело нарід на інший шлях. Тепер засобом боротьби стала шабля. Маси озброїлися і всі свої намагання вирішували військовою силою. З'явилася в них незвичайна енергія, завзяття і ненависть до неволі. "Всі на голову вийшли на війну — тільки діти і баби залишилися". "Чернь готова на все і завзята на панів своїх, бажає війни". "Мужики пекельним ядом заражені — плюють на ляхів". "Нехай ляхи, як собаки, з голоду здихають". Такими словами характеризувала сама шляхта ненависть своїх недавніх підданих. Понад усе вибивалося прагнення волі. "Доконче хочуть скинути з себе ярмо підданства". "Чернь така роздратована, що готова бути кому-небудь підвладною, щоб тільки не нам, панам своїм природженим — хоч би й поганству, а тим паче, де один нарід і одна

185

віра". Народилося зрозуміння, що таке держава. "Люди живуть у цих городах вільно — і то стала вже їх козацька земля, не польська і не литовська". "Широко і гордо вимірювали свою лінію" — державний кордон. У масах зросла певність себе, віра в свої сили. "Тяжкі вони були до послуху, тим більше тепер, коли сліпе щастя наповнило їх пихою". Після берестецької невдачі козаки запевняли: "Хоч Хмельницький програв, ми можемо виграти — перше нещастя нам з лихвою нагородиться". У соціальних низах, що визволилися з-під панського гніту, виросло почування людської гідності, особистої честі, лицарства. Козаки, що залишилися поза реєстром, "не хочуть бути при ріллі по-давньому, а кажуть, що всі вони разом за віру християнську стояли і кров проливали". Сотник Пилип Уманець у листі до московського воєводи зазначив ті зміни, що сталися в народних масах від часу повстання: "А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвід грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська Запорізького. Правда, що посол великий коронний, небіжчик Адам Кисіль постановив був з государем праведним і з боярами великими, що тільки вільно було писати грамоти до воєвід воєводам, старостам, суддям, писарям земським і гродським. А тепер у нас за ласкою Божою, поки Його воля свята, тут у всьому краю сіверському ні воєводи, ні старости, ані судді, ані писаря нема — Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорізького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю!" Так пробивалася горда свідомість "простих людей", що почували себе вивищеними до стану лицарства.

Високий розвиток і талановитість соціальних низів відчували також вороги України. Микола Потоцький, що довгі роки вів боротьбу з українськими повстаннями, у припливі щирості писав королеві:

"Чи у них один Хмельницький? Тисячами їх рахувати б треба! Одного сьогодні стратять,— на його місце іншого, справнішого і розумнішого виберуть, і то такого, щоб їх справи пильнував!" А при іншій нагоді, коли шляхта з легковаженням висловлювалася про козаків, київський латинський єпископ відповів: "Це не хлопи, а войовники, страшні самому цісареві оттоманському". Визвольна боротьба висунула цілий ряд визначних індивідуальностей, що визначилися як військові старшини, полководці, адміністратори, дипломати — згадати тільки Кричевського, Богуна, Джалалія, Зарудного, Тетерю, Виговського,— незвичайні таланти, що спільно з Хмельницьким вели будову Української Держави.