с. 22. Туран — давня назва частини Середньої Азії на схід від ріки Амудар'ї
(територія сучасної Узбецької РСР і південної частини Казахської РСР. Ту-
ранська низовина (рівнина) включає плато Устюрт з окремими острівними
горами, що чергуються з низовинами, окремі з яких лежать нижче від рівня
моря. Поширені безстічні улоговини, сухі русла, є солоні озера, її перети-
нають річки Амудар'я і Сирдар'я. Більша частина зайнята пустелями Кара-
кум і Кизилкум. До Туранської низовини входить Мангишлацький нафтога-
зоносний комплекс. Про Туран знаходимо згадки у творах Фірдоусі.

с. 22. "Ворота народів" — територія сучасного Дагестану.

с. 22. Озівське море — давньоукраїнська назва Азовського моря. В зв'язку
з тим, що саме так вживали цю назву у своїх працях українські історики і
географи М. Грушевський, І. Крип'якевич, Д. Яворницький, С. Рудницький
та ін., ми залишаємо Ті тут і далі у цьому варіанті. За цим принципом ріка
Буг — Західний Буг, а Бог — Південний Буг.

с. 23. Рудницький Степан (1877—1937?) — визначний український географ.
Народився у Перемишлі в сім'ї учителя гімназії. Навчався в Львівському
(1895—99) та Віденському (1899—1901) університетах, де вивчав історію і
географію. Учень М. Грушевського, Ф. Пенка, Е. Брюкнера. В 1902—1909 —
учитель гімназії Тернополя і Львова, з 1908 — доцент географії Львівського
університету. Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка з 1901 р.,
співредактор "Збірників" математично-природописно-лікарської секції. В
1914—1921 рр. жив переважно у Відні, співпрацював у Союзі Визволення
України, був експертом уряду Західно-Української Народної Республіки,
одним з організаторів Українського Вільного Університету у Празі, де
працював професором у 1922—1926 рр., співпрацював у Товаристві "Просвіта"
на Закарпатті. В 1927 р. на запрошення уряду У РСР переїхав на Україну.
Очолив Український науково-дослідний інститут географії і картографії,
редагував його "Записки". В 1929 р. Рудницького обрано дійсним членом
Всеукраїнської Академії наук, з якої в 1934 р. було виключено, заарештовано,
заслано на Соловки (1935—37 рр.) і знищено сталінським режимом. Руд-
ницький — автор понад 70 наукових праць з географії, в т. ч. кількох з мето-
дики і історії географії, історії України ("Козацько-польська війна 1625",
"Укр. козаки в 1630—1635 рр." — всі в записках НТШ), він творець укр. на-
ціональної географії, її термінології, видавець карт, двотомної монографії "Ос-
нови землезнання України" (1924—1926) та ін., засновник школи географів
України.

с. 23. Маврикій (539—602) — візантійський імператор з 582 р. Правив Візан-
тією після краху режиму Юстиніана І, стримував натиск на імперію слов'ян,
лангобардів, персів. Старався противитися втручанню папи римського Гри-
горія І у візантійські справи і домагався для константинопольського патрі-
арха титулу вселенського. Позбавлений влади повсталими військовими, яких
очолював центуріон Фока. Маврикію приписували так званий "Стратегікон
(злам б—7 ст.) — трактат з військової справи Візантії та її сусідів в епоху

299

раннього середньовіччя, а також побуту та суспільних відносин давніх сло-
в'ян, аварів, персів. З цього питання можна прочитати: Бліфольд Д. І. З при-
воду тлумачень про антів Псевдо-Маврикія (Археологія, 1962, т. 14; Брайчев-
ський М. Ю. На захист Псевдо-Маврикія) (Там же, 1963, т. 15).

с. 24. Олег — (помер за Лаврентіївським літописом в 912 р., за Новгород-
ським першим літописом — в 922 р.) — давньоруський князь, за походжен-
ням з варягів, якому, за літописами, Рюрик, вмираючи передав у 879 р. кня-
зювання у Новгороді і опіку над своїм неповнолітнім сином Ігорем. Зібрав-
ши велику дружину у 882 р. оволодів Смоленськом, Любечем, за допомогою
хитрощів убив київських князів Аскольда і Дира, пізніше підкорив древлян,
сіверян, радимичів, воював за підкорення слов'янських племен у басейнах
Дністра і Дунаю. В 911 р. зробив похід на Константинополь (Царгород),
взяв у візантійського імператора великий викуп (48 тис. гривнів золота) і
заключив вигідний для Русі договір з Візантією. Про похід Олега на Констан-
тинополь див: Літопис Руський. Переклад Л. Махновця. К., 1989, с. 17—18 (да-
лі на цю книгу будемо посилатися: Літопис Руський, з вказівкою на сторінку).

с. 24. Ольга — (християнське ім'я Олена) — померла 969 р. Велика княгиня
київська, дружина Ігоря, мати Святослава Ігоровича. Після повстання древ-
лян і вбивства ними її чоловіка, князя Ігоря (945), жорстоко помстилася,
знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши в 946 р. м. Іскоростень. Правила
Київською державою під час неповноліття Святослава і у значній мірі пізніше,
позаяк Святослав майже все своє життя провів у походах. З метою укріп-
лення торгових і політичних відносин з Візантією, їздила у Константино-
поль (за давньоруськими джерелами — в 955 р., за візантійськими — в
957 р.). Напередодні поїздки до Константинополя прийняла християнство.
Обмінювалася посольствами з германським імператором Оттоном І. Пере-
конала Святослава не здійснювати після її смерті язичницької тризни. Каноні-
зована православною церквою. Про похід Ольги на древлян див. Літопис
Руський, с. 30—33.

с. 24. Білгородський кисіль — літописне оповідання про часи облоги Білго-
рода печенігами у 997 р. Коли у городі розпочався голод, один старець пора-
див, як обдурити печенігів, буцімто у криницях Білгорода замість води є
кисіль і голод білгородцям не загрожує, після чого печеніги зняли блокаду і
повернулися у свої степи (Літопис Руський, с. 71—73).

с. 24. Ібрагім ібн Якуб — мандрівник, єврей за походженням, знаний в Ні-
меччині, добре обізнаний із справами Середньої і Східної Європи, котрий
побував на Русі у середині Х ст. Його подорожні записки приводяться у тво-
рах арабського письменника XI ст. Аль-Бекрі.

с. 24. Кий, Щек, Хорив і Либідь — три брати і сестра, які, за легендами, були
засновниками Києва (Літопис Руський, с. 4—6). Ця легенда має реальну істо-
ричну основу. Археологічними розкопками на згаданих у літописі горах
знайдено поселення і городища, які передували Києву. Археологи мають під-
стави думати, що Кий був реальною історичною особою, полянським князем,
котрий жив наприкінці VI — на поч. VII ст. Він підтримував зв'язки з візантій-
ським імператором, напевно, Юстиніаном І (482—565), бував у Константино-
полі, де його прийняли з великою шаною, на Дунаї збудував городок Києвець,
залишки якого існували в XI—XII ст. (Історія міст і сіл Української РСР.
Київ. К., 1968; Бранчевський М. Ю. До питання про виникнення міста Киє-
ва // Укр. іст. журн. 1959, No 5).

300

с. 24. Прокопій Кесарійський (між 490 і 570 — після 562) — візантійський
історик. У своїх творах "Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і го-
тами" (553), "Про будови" (553—555) та ін. висвітлював історію Візантійської
імперії у VI ст. Перші відомості про слов'ян приведено у його праці "Історія
воєн..."

с. 24. Дажбог-сонце — у східнослов'янській міфології бог, пов'язаний із сон-
цем. У давньоруських джерелах звичайно згадується із Стрибогом. Ідол Даж-
бога стояв на горі у Києві. Є гіпотеза, що слово Дажбог утворено з двох слів:
дієслова "дати" та іменника "бог", уособлює перший член міфологічного
протиставлення: доля — недоля, правда — кривда, багатий (той, що має бо-
га) — убогий (бідний, без бога).

с. 24. Перун-грім — бог грози, грому, вважався покровителем військової дру-
жини і князя. Його зображали у вигляді немолодого мужа, як це описано у
давньоруських джерелах. У пантеоні Київської Русі Перун вважався од-
ним із найвищих богів.

с. 24. Стрибог-вітер — назва походить, очевидно, від українського слова
"стрий" — дядько по батькові. У давньоруських джерелах ім'я Стрибога по-
стійно поєднується з іменем Дажбога, що дає підстави протиставити або на-
близити їх функції і значення. В "Слові о полку Ігоревім" вітри названі Стри-
божими внуками. Ідол Стрибога був встановлений у Києві 980 р.

с. 25. Ігрища — місця, де проводилися ігри, забави.

с. 25. Заховалися — збереглися.

с. 25. Рід, Рожаниця — у слов'янській міфології уособлення роду, єдності
нащадків одного предка. Співставлення літописних даних із свідченнями про
Рід, Рожаницю в "поученіях" проти поганства показують, що в XI — XII ст.
ще збереглося міфологічне осмислення єдності княжого роду як суб'єкта і
об'єкта права руських князів, територіальної одиниці та родової землі, що не
підлягали поділу. Рід і Рожаниці йшли безпосередньо за головними богами.
Можливо, що культ Роду довгий час зберігався у чоловічому середовищі
(в т. ч. і в князівському), тоді як Рожаниці стали численними істотами
множини жіночого роду (приміром, берегині, лихоманки і т. п.). Культ Ро-
жаниць має, певно, безпосередній зв'язок із ідеєю продовження роду і долею
народженого.

с. 25. Домовик — дух дому. Уявлявся, як людина, яка мала однакове обличчя
з хазяїном дому або як невеликий старий з обличчям, укритим білою шерстю.
Можливо, перейшов у ближчі до нас часи від культу бога Велеса, покрови-
теля домашніх тварин, бога багатства. При переїзді до нового будинку
треба було звершити спеціальний ритуал, щоб Домовик переїхав разом із
сім'єю, інакше не буде вестися на новому господарстві. В жертву Домови-
кові приносилось трохи їжі, яка виставлялася, як правило, у хліві. Найдавні-
шою назвою Домовика могла бути Мара.
с. 26. Мілет — давньогрецький поліс (місто-держава) у гирлі р. Меандра
на західному узбережжі Малої Азії. Архаїчний Мілет (VIII—VI ст. до н. е.)
був одним із найбільших торгових і ремісничих центрів елліністичного світу,
центром грецької науки. Тут жили такі представники натурфілософії, як
Фалес, Анаксімен, Анаксімандр. У 334 р. здобутий і зруйнований Алек-
сандром Македонським.

с. 26. Тіра (Тірас) — давньогрецька колонія, заснована у VI ст. до н. е. на
західному березі Дністровського лиману (тепер м. Білгород-Дністровський).

301

с. 26. Ольбія (Ольвія, Бористен) — давньогрецьке місто на Бузькому лимані
недалеко від сучасного Очакова Миколаївської області. Засноване у пер-
шій половині VI ст. до н. е. У II ст. до н. е. Ольвія входила до Скіфської дер-
жави Криму і Нижнього Придніпров'я. В середині II ст. н. е. введено римський
гарнізон, Ольвію включено до римської провінції Мезія. Припинила сює
існування у IV ст. н. е. 1920 р. на території Ольвії створено державний істо-
ричний заповідник.

с. 26. Херсонес Таврійський, у середньовіччя — Херсон, Корсунь, давнє місто
в Криму (в межах сучасного Севастополя), заснований в 422—421 р. до
н. е. У V—XI ст.— найбільше місто Північного Причорномор'я. У 989 р.
Херсонес покорив київський князь Володимир Святославович (Великий).
На початку XIII ст. знаходився під владою Трапензундської імперії. Пере-
став існувати у XIV ст.

с. 26. Теодосія (Феодосія) — тепер місто обласного підпорядкування Крим-
ської області. Відома з 2-ї половини VI ст. як грецька колонія. В 355 р. вклю-
чена до складу Боспорської держави. На початку 40-х років XIII ст. захоп-
лена Золотою Ордою. В 70—80 рр. XIII ст. генуезці влаштували факторію,
яку назвали Кафа (назва збереглася до 1783 р.). У 1475 р. Кафу загарбала
Туреччина. В 1616, 1628 1675 запорізькі козаки здобували місто та визво-
ляли українських невільників. У 1783 р. із здобуттям Криму Феодосія при-
єднана до Російської імперії.

с. 26. Пантікапея, Пантікапей — місто, засноване у першій половині VI ст.
до н. е. переселенцями з Мілета на місці сучасної Керчі. Близько 480 р. до
н. е. — центр Боспорської держави. Наприкінці V — поч. III ст. до н. е. —
найбільше місто Північного Причорномор'я. У 70 рр. IV ст. Пантікапея за-
знала руйнівних ударів гуннів. Перестала існувати у V ст. н. е. Про Пантікапею
згадують Демосфен, Птолемей, Пліній Старший та ін. діячі і вчені античного
світу.

с. 26. Фанагорія — античне місто, розташоване поблизу сучасного
селища Сінне на Таманському півострові на Кубані. Засноване у 2-й поло-
вині VI ст. до н. е. Розквіт припав на V—II ст. до н. е. З V ст. до н. е. — у скла-
ді Боспорської держави. У І ст. до н. е. тимчасово називалось Агриппією. Місто
існувало до XI—XII ст. н. е.

с. 26. Танаіс — давнє греко-меото-сарматське місто в дельті Дону, що вхо-
дило до складу Боспорської держави, тепер городище на правому березі
північної притоки дельти Дону,— Мертвого або Гнилого Дінця біля станиці
Недвиговської Ростовської області. Виникло у 1-й половині III ст. до н. е.
Період найбільшого розквіту припадає на II — початок III ст. н. е. Близько
середини III ст. зруйноване готами. Остаточно занепало в кінці IV ст. н. е.

с. 26. Демостен, Демосфен (бл. 384—322 до н. е.) — давньогрецький оратор і
політичний діяч. Народився в м. Афінах. Його промови (збереглося близько
40) є головним джерелом з історії торгівлі Боспорської держави з Афінами
(Атенами)

с. 26. Пірей — великий порт і промисловий центр у Греції, частина Великих
Афін (Атен). Вже з V ст. до н. е. Пірей — торгова і військова гавань столиці.
Зруйнований Суллою у 86 р. до н. е. Як порт і місто відновлений зі середини
XIX ст.

с. 27. Боспорська держава — одна з античних держав Північного Причорно-
мор'я. Виникла, як прийнято вважати, близько 480 р. до н. е. внаслідок об'єд-

302

нання грецьких полісів Пантікапеї, Тірітака, Мірмекій, Гермонасса, Фанаго-
рії та ін. Спартакіди були другою династією держави і правили там з 437 до
кінця II ст. до н. е. До Боспорського царства увійшли згодом окрім Криму
весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський пів-
острів, пониззя Кубані та Східне Приазов'я, що їх населяли меотські племена.
За свідченням Демостена, до самих Афін щороку довозили з Боспорської
держави близько 1 млн. пудів хліба. У II ст. до н. е. Боспор увійшов до Понтій-
ського царства. Мітрідат VI Евпатор намагався перетворити Боспор на свою
опорну базу у боротьбі з Римом, але після його самогубства у 63 р. до н. е.
Боспор попав у залежність від Риму. У II—III ст. н. е. боспорський цар отри-
мав фактичну незалежність від Риму, однак у середині III ст. навали готів і
боранів підірвали життя Боспорської держави, а остаточну її загибель спри-
чинила навала гуннів у 70-х рр. IV ст.

с. 27. Мітрідат VI Евпатор (132—63 доін. е.) — цар Понтійського царства
у північно-східній частині Малої Азії. Після його третього поход у Крим Бос-
порська держава була приєднана до Понтійського царства. Спроба Мітрідата
VI поширити владу на центральні і західні області Малої Азії призвела до
трьох так званих Мітрідатових воєн з Римом. Внаслідок 3-ї війни у 71—70 рр.
до н. е. римські війська оволоділи Понтійським царством. Мітрідат втік до
Пантікапея, де, бачачи безнадійність своїх змагань (антимітрідатське повстан-
ня очолив його син Фарнак) покінчив життя самогубством.

с. 27. Скити — давня українська назва скіфів.

с. 27. Дарій І (Дараявауш) — перський цар із династії Ахеменідів. Правив в
522—486 рр. до й. е. За час. його владарювання могутність Ахеменідів до-
сягла своєї вершини. Похід Дарія І проти скіфів приблизно 514 р. до н. е. за-
кінчився відступом перської армії, котра почала після цього терпіти поразки
у грецько-перських війнах 500—449 рр.

с. 27. Сосенко Ксенофонт (1861—1941) — український етнограф, наро-
дився в с. Межигірці біля Галича. Був священиком у різних селах Галичини.
Автор багатьох етнографічних праць: "Про містику" (Поступ, 1922), "Пра-
джерело українського релігійного світогляду" (1923), "Культурно-історична
постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора" (1928) та ін. У своїх
дослідженнях обгрунтовував спільність української культури з давньо-
іранською, пов'язував українські релігійні обряди, звичаї, символи, узори із
староіранськими.

с. 28. Германаріх — король остготів в IV ст. н. е. До складу держави Герма-
наріха входили різні племена Східної Європи, в їх назвах можна розпізнати
естів, мерю, мордву. Були підкорені Германаріхом і венети, або венеди, як
західні історики того часу називали слов'ян. Державу Германаріха описує
історик готів VI ст. Йордан.

с. 28. Йордан — історик готів VI ст., автор праці "Про походження та історію
готів" (закінчив 551 р.) — одного з основних джерел з історії готів, племен
Північного Причорномор'я. Там містяться цінні відомості про місце розселен-
ня та етнічну єдність слов'ян.

с. 29. Константин VII Багрянородний (Порфирородний) — (905—959) —
візантійський імператор з Македонської династії, письменник. За його прав-
ління внаслідок походів Ігоря 941, 944 р. було укладено торговий договір з Ки-
ївською Руссю, 957 р. Константинополь відвідала княгиня Ольга. В праці

303

імператора "Про управління імперією" є цінні відомості про слов'ян і пече-
нігів.

с. 29. Прокопій — див. прим. до стор. 24.

с. 29. Бож, Боз, Бус — (р. н. невід.— помер бл. 375) — цар антів. Як повідом-
ляє історик Йордан, Бож у IV ст. очолював боротьбу проти готів. Спочатку
анти розбили готів, яких очолював Вінітар, але потім Вінітарові вдалося
захопити Божа в полон. За наказом Вінітара він був розіп'ятий разом з сина-
ми і 70-тьма своїми прибічниками.

с. 29. Мезамир — князь антів, жив у VI ст., провадив війни з аварами.

с. 30. Костянтин Порфирородний — див. прим. до стор. 29.

с. 32. Тут мова йде про град Києвець, див. прим. до стор. 10.

с. 32. Масуді, Абу-ль-Гасач Алі ібн аль-Гусейн аль Масуді (р. н. невідомий —
помер приблизно 957) — арабський історик, географ, мандрівник. Автор 7-ми
історико-географічних праць, з яких до нас дійшли лише дві. У книзі "Проми-
вальні золота та копальні самоцвітів" присвятив окремий розділ описові
слов'ян, серед яких налічує 11 племен. Тут є також відомості про русів,
зокрема про їх похід на прикаспійські країни після 913 р.

с. 32. Волинь — перша столиця Волинської землі, містилася в Південній Холм-
щині на лівій притоці Західного Бугу, Гучві, біля правого берега її гирла. Ни-
ні — с. Грудек Надбужний (городище на горі Замчисько, сліди валів) Гру-
бешівської гміни Замойського воєводства, Польща.

с. 33. Черяен, Червень — город у Волинській землі, центр удільного кня-
зівства, на лівому березі р. Гучви, біля лівого берега гирла Синюхи. Нині —
городище біля с. Чермно Тишовецької гміни Замойського воєводства, Польща.

с. 33. Кий — див. прим. до стор. 29.

с. 34. Смухатих — смушкових, хутрових.

с. 34. Херсонес — див. прим. до стор. 26.

с. 34. Боспор — друга назва Пантікапея, див. прим. до стор. 26.

с. 34. Сурож — місто в Криму, яке згадується у давньоруських літописах.
Тепер — м. Судак біля Феодосії.

с. 34. Обсервувати — спостерігати.

с. 34. Експоненти — ті, хто виставляє напоказ.

с. 35. Ту ран — див. прим. до стор. 22.

с. 35. Оріент — Схід.

с. 35. Володимир (після хрещення — Василій) Святославович Великий (р. н.
невідомий— 1015)— великий князь Київський (бл. 978—1015), видатний дер-
жавний діяч, син Святослава Ігоровича. Бл. 988—989 р. запровадив християн-
ство на Русі, завершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі
Київської Русі, кордони якої простягалися від Карпат, включно із Закарпат-
тям, на Заході, до Волги на Сході, від Новгорода на Півночі до Чорного моря
на Півдні, повернув Перемишль і Червенські городи від поляків, почав заснову-
вати школи, бібліотеки. За князювання Володимира Київська Русь досягла
найбільшої могутності. Після смерті канонізований православною церквою.

с. 36. Ібн Хордадбег, Абу-ль-Касим Убайдаллах ібн Абдаллах (біля 820 — бл.
912/913) —арабський географ, за походженням іранець. Його книга "Кни-
га шляхів і держав" — перший твір географічного змісту, що дійшов до нашого

304

часу на арабській мові. Тут вказано назви провінцій, міст, даються точні мар-
шрути, відстані, є згадки про східних слов'ян.

с. 36. Русь, руси, рос, роді — власна назва племені і території його заселення.
Вперше згадується у писемних джерелах під назвою "росомони" ("розомани")
у праці готського історика VI ст. Йордана. Плем'я жило на території сучас-
ного Середнього Придніпров'я ще у 3-й чверті першого тисячоліття нашої
ери. Отже, виходить, "Русь" є старою назвою України. Київський літопис
застосовує її до варягів, а далі вживає назву "Русь" для означення території
полян, трикутника Київщини, обмеженого Дніпром, Ірпінем і Россю.
Походження назви Русь — об'єкт численних гіпотез монографічних дослід-
жень як історичного, так і лінгвістичного напрямків. Головні з них:

варязька (норманська) — висунута на поч. XVIII ст. Баєром, далі розви-
нута у працях Міллера (1749), Куніна (1844), Томсена (1877). Ця теорія
грунтується, окрім свідчень "Повісті временних літ", на варязький, а не сло-
в'янський характер терміну, що, на думку авторів, засвідчують західноєвро-
пейські, арабські і грецькі джерела. Костянтин Багрянородний у своєму
трактаті (949) р.) подає назви дніпровських порогів окремо "руською",
"слов'янською" мовами. Але жодного шведського племені, яке б мало таку
назву, історія не засвідчує, а виведення її з фінської мови від давньошведського
слова "roper" — стерно, дуже сумнівне. Ця теорія не з'ясовує також вживання
назви "Рос" у грецьких джерелах VIII ст. Не може дати відповіді і варязька
теорія, згідно з якою ця назва зустрічається ще у V ст., у зв'язку з нападом
гуннів 434—437 рр.;

автохтонна — висунута М. Максимовичем в 1837. Але її початки ведуться ще
від Густинського літопису 1670 р. Вишукується етимологічний зв'язок між
назвою Русь і такими гідронімами, як річки Рось, Росава, Русна, Роставиця
(О. Потебня). Варягів ця теорія трактує як військові і торгові дружини не із
самих шведів, а як різнонаціональні, куди входили також і слов'яни. Але відомі
імена варягів (князів, дружинників), є, одначе, шведського походження;

іранська — виводить назву "Русь" від назви племен іранського походження,
типу роксолан (іранське слово rokhs означає "світло".) Ця теорія добре
пояснює найбільш ранні назви, але дуже слабо в'яжеться з історичними і гео-
графічними реаліями — роксолани жили на Дону, а назва "Русь" вперше
вжита для означення території коло Києва. Вважати, що ця назва була пере-
несена з Дону до Києва, сумнівно, це, по суті, пошук компромісу з варязько-
норманською теорією.

Назва "Росія" була прийнята у візантійській термінології як відповідник до
"Русі". Цей термін (латинізована форма "Russia") застосовувався інколи
для означення Великого князівства Московського, пізніше — Московського
царства у тогочасних московських документах, починаючи з XV ст., а також,
рідко, і на заході. Як політичний термін Росія (або Російська Імперія) була
усталена 1721 року з прийняття Петром І титулу імператора для всіх земель
Московського царства та завойованих або інкорпорованих територій і на-
родів. Відтоді на вимогу царського уряду назву "Росія" замість "Московія" по-
чали вживати на Заході.

с. 36. Орієнт — див. прим. до стор. 35.

с. 36. Рюрик (р. н. невід.— помер 879) — ватажок варязької дружини, якого,
згідно з літописною легендою (Літопис Руський, с. 12—13) новгородці разом
з його братами Синеусом і Трувором, покликали князювати на Русь. Став родо-

305

начальником князівської династії Рюриковичів. Ця легенда є підставою для
гіпотез школи норманістів. Частина істориків вважає Рюрика історичною осо-
бою (його братів — за міфічних героїв). До Рюрика могли звернутися пред-
ставники одного з угруповань Новгорода, які боролися між собою за владу. Де-
хто ототожнює Рюрика з вождем дружини вікінгів Реріком Датським, відомим
своїми походами на західноєвропейські країни.

с. 36. Аскольд і Дир — київські князі (2-га половина IX ст.). Згідно з літопис-
ними даними під їх керівництвом Русь здійснила перший похід на Константи-
нополь 860 р., ще до "примикання варягів". Це є додатковим аргументом проти
норманської теорії походження назви "Русь". За літописом 882 р. Аскольд і
Дир були вбиті новгородським князем Олегом, який об'єднав Новгород і
Київ. Поховано Аскольда, як твердить літопис, на київській горі, на місці, де
тепер ротонда "Аскольдова могала", а Дира — за церквою "Орини" (Ірини),
тобто за межами київського дитинця. Про це див. Літопис Руський, с. 12—13.

с. 37. Ігор (р. н. точно невідомий — помер 945) — великий князь київський
(912—945). Літопис приписує йому походження від Рюрика. Але фактично
він — родоначальник другої київської династії, що заступила нащадків Кия.
Ігор підкорив древлян, уличів, у 941 р. здійснив невдалий похід на Кон-
стантинополь, а в 944 р. уклав з Візантією договір. Вбитий під час древлян-
ського повстання. Після його смерті державою правила його жінка, княгиня
Ольга.

с. 37. Бравлин (рр. народження і смерті невідомі) — новгородський князь, який
у першій половині IX ст. зі своєю дружиною здійснив похід у Крим, за-
хопив Херсонес (Корсунь), Сурож (Судак), Корчев (Керч). Про цей похід
Бравлина, зокрема про напад на Сурож, є відомості в "Житії Стефана Су-
розького".

с. 37. Фотій (бл. 820 — середина 890-х рр.) — науковий і політичний діяч
Візантії, 858—867 і 878—886 рр.— константинопольський патріарх. Сприяв
поширенню християнства серед слов'ян, зокрема в Болгарії. Проповіді Фотія
за 860 і 866 рр. дають відомості про Русь IX ст.

с. 38. Масуді — див. прим. до стор. 32.

с. 38. Олег — див. прим. до стор. 23.

с. 38. Ібн-Фадлан, Ахмед — арабський письменник і мандрівник першої
половини Х ст. У книзі про подорож з Багдада через Середню Азію до Волзької
Болгарії дає цінні дані про багато народів, в т. ч. і слов'ян. Детально описав
зовнішній вигляд і побут давніх русів, їхню торгівлю, релігію, військову орга-
нізацію.

с. 39. Костянтин Порфирородний — див. прим. до стор. 29.

с. 40. Ібн-Русте (Ібн-Руста) Абу Алі Ахмед ібн Омар — арабський письменник
і географ кінця IX — початку Х ст. Написав "Книгу дорогоцінних скар-
бів", якої зберігся лише 7-й том. В книзі розповідається про народи Близько-
го і Середнього Сходу і Східної Європи, в т. ч. — про слов'ян, вказує на те,
що у русів було багато городів, що вони об'єднували свої сили у боротьбі проти
ворогів.

с. 41. Ігор — див. прим. до стор. 37.

с. 41. Пересічин, Пересічень — центральний город (місто) уличів. Після
трирічної облоги близько 940 р. київський воєвода Свенельд здобув Пересі-

306

чин і приєднав його до Київської Русі. Деякі вчені вважають, що Пересічин
був розміщений на місці селища Пересічиного Орхейського (Оргіївського) р-ну
Молдавії.

с. 42. Березань — невеликий острів на Чорному морі при вході у Дніпров-
сько-Бузький лиман, за 13 км від сучасного Очакова. Перші поселення на
Березані з'явилися у VII ст. до н. е. У 10—12 ст. тут було слов'янське посе-
лення, знайдено землянки, печі, велику кількість кераміки, залізної зброї. На
Березані знайдено єдиний відомий на території СРСР надгробок з рунічним на-
писом (XI—XII ст.). Запорожці використовували Березань як опорний пункт
в морських походах проти Туреччини.

с. 42. Нізамі Гянджеві Абу Мухамед Ільяс ібн-Юсуф (бл. 1141—1203) —
азербайджанський поет і мислитель, писав перською мовою. Основний його
твір "П'ятериця" ("Хамсе"), складається з п'яти поем. У поемі "Сім красунь"
змалював образ сміливої і мужньої руської дівчини, виявив велику повагу
до Русі. Могила і мавзолей Нізамі біля міста Гянджі (донедавна — Кіро-
вобад).

с. 42. Ольга — див. прим. до стор. 24.

с. 44. Святослав Ігорович (942—972) — син Ігоря Рюриковича, князь русь-
кий, великий князь київський (945—972); до 957 р. регентом біля нього була
мати Ольга — Олена. Після смерті Ольги Святовлав у 969 р. поставив своїм на-
місником у Києві свого старшого сина Ярополка, а сам далі провадив життя
у походах. Вбитий печенігами коло Дніпрових порогів.

с. 44. Пард, пардус — різновид леопарда, що зустрічається в пустелях Турк-
менії.

с. 44. Консеквентнo — послідовно.

с. 44. Туран — див. прим. до стор. 22.

с. 44. Таким робом — таким чином.

с. 48. Володимир — див. прим. до стор. 35.

с. 49. У "Повісті временних літ" (див. Літопис Руський, с. 49) під роком
6489 [981] є таке повідомлення: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи
їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю". Цей
запис є предметом особливої спекуляції з боку шовіністичних амбіцій Поль-
щі на ці території. Однак, як свідчать археологічні розкопки в районі Пере-
мишля, там, на прастарому шляху з Подністров'я у Повіслянський край,
існував важливий торговий центр ще у перших століттях н. е. Розкопки, здій-
снені у 1958—60 рр. на Замковій горі, виявили фундаменти круглої кап-
лиці-ротонди і княжого палацу IX—Х ст., ставлені за галицьким (українським)
зразком із тесаного каменю, а не за типом краківським — із цегли. Це під-
тверджує думку, що вже у IX ст. Перемишль був столичним городом князя
білих хорватів та центром єпископату східного обряду. При цьому назва
города є явно східнослов'янського, а не чеського походження. Пограничне
розміщення Перемишля спричинило те, що за нього деякий час боролися
Київська Русь і Польща, а також Угорщина. У 1071—79 рр. Перемишль знову
захопили поляки. Наприкінці XI ст. Перемишль став столицею окремого
Перемишльського князівства, в якому княжили Рюрик Ростиславич (1087—
94) і Володар Ростиславич, який у бою під Перемишлем розбив угрів і збуду-
вав катедральну церкву — собор св. Івана Хрестителя. Наступники Володаря
Ростиславича — Ростислав (1124—ЗО рр.) і Володимирко продовжували

307

об'єднання галицьких земель" У 1141 (або 1144) Володимирко переніс сто-
лицю князівства до Галича. У першій половині XIII ст. у Перемишлі від
часу до часу княжили самостійні князі (Святослав Ігорович; 1206—11 рр.
Олексій Всеволодович, 1231 та ін.), доки Данило Романович, зламавши оста-
точно боярську опозицію не приєднав Перемишльщину до Галичини.
До складу Червенських городів (див. також прим. до стор. 21) входили окрім
Червена, Волинь на р. Бузі (тепер с. Грудек Надбужнии), Сутейськ (тепер
с. Сонсядка) на р. Пор та деякі інші. Територія Червенських городів у 2-й
половині І тисячоліття н. е. була заселена східнослов'янськими племенами ду-
лібів, бужан, волинян. Червенські городи виникали в ході формування схід-
нослов'янського об'єднання на чолі з дулібами. На початку Х ст. Червен-
ські городи мали тісний зв'язок з Київською Руссю, але у третій чверті
Х ст. місцева племінна верхівка потрапила у залежність від Чехії. В 981 р.
київський князь Володимир Святославович приєднав Червенські городи до
Русі. В 1018 р. польський князь Болеслав І Хоробрий, повертаючися з по-
ходу на Київ, захопив ці городи, але вже 1031 р. Ярослав і Мстислав Воло-
димировичі їх відвоювали. В XI—XII ст. територія Червенських городів
частково входила до складу Володимир-Волинського князівства, а в XIII—
XIV ст.— до Галицько-Волинського князівства. В середині XIII ст. Червен-
ські городи зруйнували татари, після чого вони занепали. В XIV ст. ця тери-
торія була загарбана польськими і литовськими феодалами. Про історію цих
територій українського пограниччя можна детальніше дізнатися з праць
Я. Д. Ісаєвича "Територія і населення "Червенських градів" (X—XIII ст.)
//Український історико-географічний збірник. Вип. 1. К., 1971; "До питання
про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання.
К., 1971. Вип. 6.

с. 50. Про це див. прим. до стор. 24 — "Білгородський кисіль".

с. 50. Тут йдеться про битву у 993 р. князя Володимира з печенігами на р. Тру-
бежі, де місто Переяслав-Хмельницький (див. Літопис Руський, с. 68—70).

с. 51. Фока Варда (р. н. невідомий — помер 989) візантійський полководець,
племінник імператора Никифора II Фоки (963—969 рр.). У 987 р. підняв пов-
стання проти імператора Василія II (976—1025), переміг іншого керівника
повстання — Варду Скліра і заволодів майже всією Малою Азією. При вій-
ськовій підтримці Київського князя Володимира Святославовича, Васи-
лій II розбив війська Фоки Варди 13 квітня 989 р. біля Авідосу. У цій битві
Фока Варда загинув.

с. 51. Херсонес-Корсунь, див. прим. до стор. 26.

с. 51. Іларіон (рр. народження і смерті невідомі) — давньоруський церков-
ний письменник XI ст., перший митрополит з місцевого населення. Був свя-
щеником у с. Берестові під Києвом. В 1051 р. Собор руських єпископів (цьому
сприяло бажання князя Ярослава Мудрого, який прагнув звільнитися від
прямого втручання Візантії в українські церковні справи), обрав Іларіона
митрополитом, Іларіон був великим поборником політичної і культурної
самостійності Київської Русі, автором визначної пам'ятки вітчизняної писем-
ності "Слово про закон і благодать" (між 1037—1050 рр.).

с. 52. Настас (Анастас) Корсунянин — перший священик Десятинної церкви у
Києві, брав участь у хрещенні киян 988 р., сприяв поширенню християнства
на Русі (див. Літопис Руський, с. 61, 65—67).

308

с. 52. Охрід — місто в Македонії (тепер СФРЮ), на березі Охрідського озера.
У 861 р. увійшов до складу Болгарії. Тут в 886 р. розпочав свою просвітницьку
діяльність, учень Мефодія (Методія) Климент (Охрідський). У Західно-
Болгарському царстві (971—1018) — столиця і резиденція болгарського пат-
ріарха. Від часу входження у Візантію (1018 р.) — центр Охрідської авто-
кефальної архієпископії (1018—1762). З 1394 р. — під владою турків.

с. 52. Бруно, Брунон (974—1009) — німецький єпископ, мандрівник, місіонер.
Служив при дворах імператорів Оттона III та Генріха II. У 1006 р. відвідав
Київ, у якому пробув місяць, гостинно прийнятий князем Володимиром Свято-
славичем, який його з військом супроводжував до печенігів. Опис перебування у
Києві здійснив у листі до Генріха II. Там є цінні свідчення про кордон Київ-
ської держави, укріплений частоколом. Загинув під час мандрівки до Пруссії.
с. 52. Райнберн (рр. н. і см. невідомі) — єпископ Колобжеський (Колбер-
ський), який прибув до Турова разом з дочкою польського князя Болеслава
Хороброго, яка стала дружиною сина Володимира Святославича, Святополка І
(Окаянного). Райнберн, з руки Болеслава, підбурював Святополка до повстан-
ня проти батька. Володимир, дізнавшися про ці інтриги, посадив Святополка з
жінкою і Райнберном до тюрми. Це стало однією з причин війни з Болеславом
1013 р.

с. 52. Про тризуб можна детальніше дізнатися, прочитавши статтю Б. Якимо-
вича "До питання про українську національну символіку" (журнал "Пам'ятки
України", 1989. No 3).

с. 52. Взори — зразки.

с. 53. Відосередні — відцентрові.

с. 53. Святополк 1 Окаянний (бл. 980—1019). Князь туровський (988—1015),
Великий князь Київський (1015—19), син Ярополка Святославича, наро-
джений після його смерті жінкою-грекинею, яку взяв собі за третю дружину
Володимир Святославич. Тому числиться також серед синів Володимира.
Одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, провадив про-
польську орієнтацію. Вбивця братів Бориса, Святослава, Гліба, за що отримав
своє прізвисько Окаянний. Вигнаний з престолу братом, Ярославом Мудрим.

с. 53. Партикулярні течії — течії, що ведуть до розподілу, поділу цілого на
частини.

с. 53. Волинь — див. прим. до стор. 32.

с. 53. Альта, Ільтиця — річка у Баришівському та Переяслав-Хмельницькому
районах Київської області, права притока Трубежу.

с. 53. Ярослав Мудрий (978—1054) — державний діяч Київської Русі, Вели-
кий князь Київський з 1019 р., син Володимира Великого. Після війни з бра-
тами з'єднав під владою Києва майже всі руські землі (окрім Полоцька), по-
ріднився з багатьма європейськими дворами — його дружина Інгігерда,
була дочкою шведського короля Олафа, дочки: Єлисавета Ярославна вийшла
заміж за норвезького короля Гаральда Суворого; Анна Ярославна — за
французького короля Генріха І, після смерті котрого (1049) стала короле-
вою Франції; Анастасія Ярославна — за угорського короля Андраша І. Яро-
слав Мудрий впровадив звід законів "Руську правду", на місці розгрому пече-
нігів (1036) збудував св. Софію Київську, зібрав перекладачів і переписува-
чів, які перекладали з грецької і переписали багато книг. За Ярослава було
складено літописний звід. Похований у Софійському соборі.

309

с. 54. Мстислав Володимирович (р. н. невід—помер 1036)—син Київ-
ського Великого князя Володимира Святославича, брат Ярослава Мудрого.
З 988 р княжив у Тмуторакані Боровся з хозарами (1016), здійснив з візан-
тійцями похід у Тавриду. В 1022 підкорив косогів, перемігши у поєдинку їхньо-
го князя Редедю і заклав у Тмуторакані собор. Воював з Ярославом, після
примирення з яким допомагав в усьому братові. В 1031 р. допоміг Ярославові
повернути Червенські городи (див. прим. до стор. 33, 49). Похований у закла-
деному ним Соборі Спаса у Чернігові Християнське ім'я — Костянтин.

с. 54. Тмуторакань (Тмутаракань, Таматарха, Матарха) — давньоруське
місто на Таманському півострові, на місці сучасної станиці Таманської (те-
пер Краснодарський край РРФСР). Вперше згадується в літописі як центр
Тмутораканського князівства у 988 р. Залишками міста є городище. Вияв-
лено також залишки церкви св Богородиці, збудованої 1023 р. Мстиславом
Володимировичем Наприкінці XI ст. Тмуторакань загарбали половці, потім Ві-
зантія, в XIII ст. — генуезці, а трохи пізніше — Золота Орда. У XV ст. місто
зруйнували турки і татари.

с. 54. Казимир Обновитель (1046—1058) — польський король з династії П'яс-
тів. Провадив політику об'єднання польських земель, з допомогою Київської
Русі в 1047 р. повернув Мазовію, а в 1054 — Сілезію, яку на той час захопили
чехи.

с. 55. Володимир Ярославич (1020—1052), другий син Ярослава Володими-
ровича, князь Новгородський.

с .55. Вишата (р. н. і смерті невідомі) — воєвода Ярослава Мудрого, що брав
участь в поході 1043 р на Візантію, попав на три роки у полон.

с. 55. Всеволод Ярославич (1030—1093) — Великий князь Київський, син
Ярослава Мудрого і батько Володимира Мономаха 3 1054 — удільний князь в
Переяславській та Суздальській землях. Разом з братами Ізяславом і Свято-
славом створив союз Ярославичів у боротьбі з торками і половцями. Допоміг
братові Святославу стати Великим князем Київським, а після його смерті
став на його місце, одначе невдовзі передав престол братові Ізяславу, а сам
до його смерті 1078 р. князював у Чернігові. Після смерті Ізяслава став знову
Великим князем Київським. Був високоосвіченою людиною, знав 5 інозем-
них мов, разом з братами розробив "Правду" Ярославичів.

с. 56. Ізяслав Ярославич (1024—1078) — Великий князь Київський з 1054 р.,
син Ярослава Мудрого. До 1054 р. був князем туровським. Під час Київсько-
го повстання 1068—69 рр. втік до Польщі звідки повернувся з польськими
військами і жорстоко розправився з повсталими. В 1073 р. був знову вигна-
ний з Києва братами Святославом і Всеволодом, але в 1077 р. при підтрим-
ці поляків знову захопив великокняжий престол у Києві. Брав участь у скла-
данні "Правди Ярославичів". Загинув на Нежатиній ниві коло теперіш-
нього Ніжина у бою проти князів-ізгоїв Олега Святославича і Бориса Вяче-
славича.

с. 56. Інгігерда, Ірина (р. н. невід.—п. 1051)—дочка шведського короля
Олафа Скетконунга, дружина Ярослава Мудрого з 1019 р. Мала шість синів
(Володимира, Всеволода, Святослава Ізяслава, Ігоря та Вячеслава) і три доч-
ки (Анну, Анастасію, Єлисавету).

с. 56. Єлизавета, Єлисавета Ярославна (р. н. невід — п. 1076) — дочка Яросла-
ва Мудрого, з 1044 р. — дружина лицаря Гаральда Суворого, який згодом, з

310

1046 р., був королем Норвегії. Після загибелі Гаральда під час походу до Анг-
лії в 1066 р. вийшла заміж за короля Данії Свена Естрідсена.

с. 56. Анна Ярославна (р. н. 1024 або 1032 — п., можливо, 1075). Королева
Франції з 1049, дружина французького короля Генріха І. Після смерті чоловіка
(1060) була регентшею під час правління свого сина Філіппа І, до 1075 р.
підписувала документи сина. В гербі Анни Ярославни є тризуб. Можливо, що
в останній рік свого життя вона повернулася до Києва. За іншим твердженням,
яке має багато суттєвих аргументів, Анна похована в церкві Вільєрського
абатства неподалік французького міста Етампа (див.: Котляр М. "Листок,
відірваний від гілки..." // Всесвіт.— 1990.— No 3.— с. 136). Фрескове зоб-
раження Анни є у Софійському соборі в Києві, скульптурне — на порталі
церкви св. Вінцента в Санлісі (Франція).

с. 56. Карл Великий (742—814) — франкський король з 768 р., імператор з
800 р., засновник династії Каролінгів. Видавав багаточисельні закони і поста-
нови, так звані капітулярії.

с. 56. Тітмар Мерзебурзький (975—1018) — німецький церковний діяч і хро-
ніст. Автор "Хроніки" (1012—1018), що висвітлює події 908—1018 рр. в
Німеччині та суміжних країнах. Описав взаємини Київської Русі з Польщею
та Німеччиною, київський похід польського князя Болеслава І (описано за
свідченнями німців, учасників походу). Називає київських князів королями.

с. 56. Адам Бременський (р. н. невідомий — помер бл. 1081 р.) — німецький
хроніст, автор "Діяння гамбурзьких єпископів", де подав відомості про життя
народів північних держав, про життя та звичаї прибалтійських слов'ян. У цій
праці згадується Київ, якого називає суперником Константинополя.

с. 57. Іларіон — див. прим. до стор. 51.

с. 57. Атоній Печерський (983—1073) — церковний діяч Київської Русі,
один із засновників Києво-Печерського монастиря. Народився у Любечі. Під-
тримував князя Святослава Ярославича у його боротьбі за Великокняжий
престол проти князя Ізяслава Ярославича.

с. 57. Теодосій, Феодосій Печорський (бл. 1036—1074) — церковний діяч
Київської Русі, письменник-полеміст, після 1062 р.—ігумен Києво-Печер-
ського монастиря. Народився у Василькові у сім'ї княжого тіуна. Автор по-
слань до князів Ізяслава та Святослава Ярославичів, повчань, молитов, в
яких проповідував основи християнської моралі. Твори Теодосія широко відомі
з українських збірників XVI—XVIII ст.

с. 57. Дефензивний — оборонний.

с. 57. Офензивний — наступальний.

с. 59. Ізяслав Яросдавич — див. прим. до стор. 56.

с. 59. Святослав Ярославич (1027—1076)—князь чернігівський (1054—
73), Великий князь Київський (1073—76), син Ярослава Мудрого. В 1054—
72 рр. разом з братами Ізяславом та Всеволодом утворили союз, який вершив
всі справи на Русі. В 1060 р. спільно з братами завдав поразки полоцькому
князеві Всеславу. В 1073 р.— при підтримці Всеволода Ярославича відібрав у
Ізяслава київський престол. Один з авторів "Правди Ярославичів" — про-
довження "Руської правди". На його замовлення 1073 та 1076 р. було скла-
дено Ізборники Святослава — найдавніші пам'ятки писемності Київської Русі.
Ізборник 1073 р. містить в основному твори релігійного характеру, а 1076 р.—

311

публіцистичні твори переважно вітчизняних письменників, в яких роз'яс-
нюються норми поведінки в різних обставинах.

с. 59. Всеволод-Андрій (1030—1093) — п'ятий син Ярослава Володимировича
Мудрого, князь переяславський, ростово-суздальський, білозерський, князь
смоленський, князь чернігівський. Великий князь Київський (01.01.1077—
15.07.1077,03.10.1078—13.04.1093).

с. 59. Офензивний — див. прим. до стор. 57.

с. 59. Всеслав Брячиславич (р. н. невідомий — помер 1101) — князь полоць-
кий з 1044 р. В 1067 р. розбитий на р. Немизі трьома Ярославичами. В 1068 р.
був визволений з темниці внаслідок Київської революції і за волею віча 7 міся-
ців княжив у Києві. Пізніше втік до Полоцька, де остаточно закріпився в
1070 р. Вперто боровся з князем Всеволодом Ярославичем і його сином Во-
лодимиром Мономахом за збереження незалежності Полоцького князівства.

с. 60. Григорій VII Гільденбранд (народ, між 1015 і 1020 — помер 1085) —
римський папа з 1073 р. У боротьбі з німецьким імператором Генріхом
IV ставив проблеми невтручання світської влади у духовні справи. Його про-
грама викладена у "Диктаті папи" (1075).

с. 60. Мова йде про Ізборники Святослава — див. прим. до стор. 59 — Свято-
слав Ярославич.

с. 60. Всеволод Ярославич — див. прим. до стор. 55.

с. 60. Олег Святославич (р. нар. невід.— помер 1115) — князь, син Великого
київського князя Святослава Ярославича. Після смерті батька (1076) отримав
у володіння м. Володимир-Золинський. В 1078 р. разом з половцями (виступив
з Тмуторакані) вирішив заволодіти Черніговом, але зазнав поразки на Не-
жатиній ниві (біля сучасного Ніжина). До 1083 р. був на засланні на острові
Родос. У 1083—94 рр. князював у Тмуторакані. За рішенням князівського
з'їзду у Любечі (тепер Чернігівська область) отримав у володіння Новгород-
Сіверське князівство, де князював до смерті. За постійні інтриги і збройні акції
дістав від автора "Слова о полку Ігоревім" прізвисько Гориславича.

с. 60. Тивун, тіун — у Київській Русі — господарський управитель князя,
боярина. В окремих місцевостях, де зберігало чинність давньоруське право,
тивуни були виборними представниками сільських громад.

с. 60. Святополк Ізяславич (1050—1113), внук Ярослава Мудрого. Князь по-
лоцький (1069—71), новгородський (1078—1088). Великий князь Київський
(1093—1113).В 1103, 1107І 1111 брав участь в успішних походах Володимира
Мономаха на половців. Учасник Любецького (1097) і Витечівського (1100)
з'їздів князів. Підтримував лихварство. Причетний до осліплення Теребовель-
ського князя Василька Ростиславича (1097).

с. 61. Володимир Мономах (Володимир Василій Всеволодович, 1053—1125) —
Великий князь Київський (1113—1125), державний і політичний діяч, пись-
менник. Внук Ярослава Мудрого. Великий прихильник припинення
князівських міжусобиць, здобув славу боротьбою проти половців (1103,
1111 рр.). Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньорусь-
ких земель. Скасував холопство за борги і зробив інші полегшення для народ-
них мас. Ці постанови відомі як Статут Володимира Мономаха. Автор видат-
ної пам'ятки давньоукраїнської літератури — "Поучення Володимира Мо-
номаха", яке вміщене у Лаврентіївському списку літопису. В цьому творі за-
кликав до об'єднання земель, просив припинити міжусобиці.

312

с. 61. Давид Ігорович (1059—1112) — син володимиро-волинського князя Іго-
ря Ярославича. З 1084 князював у м. Дорогобуж, а з 1085 у Володимирі на
Волині. Причетний до осліплення Теребовельського князя Василька Рости-
славича (1097). Після Витечівського з'їзду (1100) княжив у Буську, Острозі,
Дубно і Чорторийську, а незабаром знову у Доробужі, де й помер. *

с. 61. Василько Ростиславич (р. н. невідомий— помер 1124) — князь тере-
бовельський (1092—1124). Син тмутораканського князя Ростислава Воло-
димировича. Разом із братом Володарем Ростиславичем вів боротьбу за не-
залежність удільних князівств Галицької землі від Києва, успішно боровся
проти зазіхань Угорщини і Польщі. Осліплений 1097 в с. Звенигороді коло
Києва. Василько і Володар розгромили військо Святополка Ізяславича на
Рожному полі, пізніше — його союзників угорців під Перемишлем.

с. 62. Про половецького хана Отрока (Атрака), сина Шаруканя Старого,
магічну силу Євшан-зілля (полину) є запис в літописі за 1201 р. (Див. Літопис
Руський, с. 368—369).

с. 62. Путята Вишатич (р. нар. невідомий — помер не раніше 1113) — видат-
ний воєвода, тисяцький (начальник народного ополчення, міський суддя) у
Києві в часи князювання Святополка Ізяславича (1093—1113), учасник Ви-
течівського з'їзду 1110р., брав участь у війнах з половцями. Двір Путяти було
розгромлено під час Київського повстання 1113 р.

с. 62. Бирич — представник князівської адміністрації, збирач податків.

с. 64. Мстислав Володимирович (р. н. невідомий — помер 1132) — Великий
князь Київський (1125—1132), найстарший син Володимира Всеволодовича
Мономаха. У 1095—1117 — князь новгородський, 1117—25 — князь пере-
яславський. Брав участь у походах Володимира Мономаха на половців (1107,
1111), один з учасників князівського з'їзду у Любечі (1097). В 1029 р. покорив
полоцьких князів і поставив у Полоцьку князем свого сина Ізяслава. В 1130 і
1131 рр. здійснив вдалі походи на литовців. З його іменем пов'язана най-
старша із збережених в оригіналі князівських грамот (1130 р.).
с. 66. Ярополк Володимирович (1082—1139)—переяславський князь, з
1132—Великий князь Київський. Син Володимира Мономаха. В 1116 і
1120 рр. воював з половцями, а також, ставши київським князем, воював з
чернігівськими князями Ольговичами, зокрема з Всеволодом II Ольговичем,
який з допомогою половців хотів захопити київський престол. Дбав про
єдність Київської держави.

с. 66. Ізяслав Мстиславич (бл. 1097—1154) — Великий князь Київський
(1146—1154). Старший син новгородського князя Мстислава Володимиро-
вича, онук Володимира Мономаха. З 1134 по 1143 княжив у Володимирі-
Волинському, а в 1143—46 — у Переяславі. В результаті Київського повстання
1146 р. став Великим князем. У 1149 р. Юрій Долгорукий, князь владимиро-
суздальський вигнав Ізяслава Мстиславича з Києва, але 1151 р. той знову
став Великим князем і князював зі своїм дядьком Вячеславом Володимиро-
вичем до кінця свого життя. В 1147 р. Ізяслав розірвав церковний зв'язок з Кон-
стантинополем і призначив київським митрополитом Климента Смолятича.
Про нього описано у літописі, складеному боярином Петром Бориславичем,
що частково зберігся в Іпатіївському списку.

с. 66. Ростислав Мстиславич (р. н. невідомий—помер 1167)—Великий
князь Київський (1154, 1159—1167). В 1127—1154—князь смоленський.

313

Син Мстислава Володимировича, онук Володимира Мономаха. В 1149 р. під-
тримував брата Ізяслава Мстиславича у боротьбі з Юрієм Долгоруким за
київський престол. У 40-х рр. XII ст. брав участь у походах батька і братів на
половецьких князів, чудь, литовців, половців.

с. 66. Мстислав Ізяславич (р. н. невідомий — помер 1170) — Великий князь
Київський (1167—1170). Син Ізяслава Мстиславича. В 1151—1154—
переяславський князь, з 1154—волинський. Допомагав своєму дядькові
Ростиславові Мстиславичу захопити київський престол, який отримав після
смерті Ростислава. В 1169 р. змушений був віддати Київ Андрію Боголюб-
ському. На короткий час оволодів Києвом у 1160 р.

с. 66. Юрій Долгорукий (бл. 1090—1157) —владимиро-суздальський князь.
Наймолодший син Володимира Мономаха. Прагнув впливати на політику
Новгорода, вперто боровся за великокняжий престол у Києві. Вперше оволодів
Києвом після битви з Ізяславом Мстиславичем 1149 р. біля Переяслава, але вже
1150 р. був вигнаний звідти та згодом зайняв його знову. Після поразки на
р. Руті (1151) повернувся до Суздаля, але 1155 здобув Київ втретє і залишився
Великим князем до смерті. Вважається, що він заснував Москву (вперше згад-
ка в літописі 1147 р.).

с. 66. Олег Святославич — див. прим. до стор. 60.

с. 66. Андрій Боголюбський (бл. 1111—1174) — син Юрія Долгорукого, суз-
дальський князь. Зробив Владимир на Клязьмі столицею. В 1169 р. зруйнував
Київ. Засновник майбутньої Московської держави. Вбитий суздальськими
боярами, що противилися його автократичній політиці.

с. 66. Всеволод Велике Гніздо (1154—1212) — син Юрія Долгорукого, князь
владимирський. Вигнаний Андрієм Боголюбським до Константинополя.
Після загибелі останнього в 1174 р. повернувся і допоміг братові Михайлові
оволодіти Владимиром, по смерті брата став князем. Почав іменувати себе
"великим князем". Згадується в "Слові о полку Ігоревім".

с. 67. Всеволод 11 Олегович (Ольгович) — (р. н. невідомий — помер 1146)—
Великий князь Київський (1139—46), син чернігівського князя Олега Свято-
славича. У 1115—1127 рр. князював у Новгороді-Сіверському, а 1127—39 рр.—
у Чернігові. Після його смерті кияни, підбурювані його противниками, висту-
пили проти його наступників (Київське повстання, 1146) і вигнали Ольго-
вичів з Києва.

с. 67. Святослав Всеволодович (бл. 1125—1194) — Великий князь Київ-
ський. Син Всеволода Олеговича. Князював у Турові, Пінську, Володимирі-
Волинському, Новгороді-Сіверському. За новими даними, Святослав Все-
володович посів Великокняжий київський престол 1180 р. Успішно провів
походи на половців 1183 і 1184 р. Двоюрідний брат Ігоря Святославича, го-
ловного героя "Слова о полку Ігоревім".

с. 67. Олешє, Олешки— тепер м. Цюрупинськ Херсонської обл.

с. 69. Святослав Всеволодович — див. прим. до стор. 67.

с. 69. Ігор Святославич (1151—1202) — князь новгород-сіверський (з 1178) і
чернігівський (з 1198 р.). Син чернігівського князя Святослава Ольговича.
Брав участь у боротьбі за великокняжий престол, спираючись на допомогу по-
ловців, проте посилення їх нападів привело до виступу проти них 1185 р., що
закінчився невдачею. Цей похід послужив сюжетною основою "Слова о полку
Ігоревім".

314

с. 69. Всеволод Святославич (бл. 1155—1196)—рідний брат Ігоря, князь
трубчевський і курський. Спільно з Ігорем брав участь у поході проти
половців у 1185 р.

с. 69. Офензива — наступ.

с. 69. Роман Мстиславич (р. н. невідомий—помер 1205)—галицько-во-
линський князь (1199—1205), великий державний діяч і полководець України-
Русі. Син волинського князя Мстислава Ізяславича. По смерті останнього
галицького князя з династії Ростиславичів, Володимира, сина Ярослава Осмо-
мисла, у 1199 р. об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-волинську
державу. Приборкував непокірних бояр, провадячи добру політику, зміцню-
вав кордони князівства. У двох походах (1201—1202, 1203—1204) його
війська розбили половців і визволили багатьох бранців. Завершенням його
успіхів було здобуття Києва та включення його у сферу своїх впливів.
Загинув біля Завихорста в засідці, яку зробили поляки. Сучасний князеві
Романові літописець називає його "самодержцем усієї Русі", оцінюючи його
заслуги у справі з'єднання більшості руських земель.

с. 69. Темуджин — власне ім'я Чінгіз-хана (бл. 1155—1227) — засновник пер-
шої в історії великої монгольської держави, полководець. Проголошений
Чінгіз-ханом (Великим ханом, від тюркського слова тенгіз—океан, море).
В 1206 р. організував письмове діловодство, залізну дисципліну в армії.
с. 70. Батий, Бату, Саїн-хан (р. н. невідомий — помер 1255) — монгольський
хан і полководець, онук Чінгіз-хана. В 1236—1243 рр. очолив похід на Європу,
в результаті чого була знищена Русь. Проте знекровлені опором Русі,
татаро-монголи Бату-хана зазнали поразок у Чехії та Угорщині і 1242 р.
повернули на Волгу, де створили свою державу Золоту Орду, що простя-
галася від Волги до Іртиша.. Наша земля, за влучним висловом Ліни Костенко,
стала "гранітним щитом готичної Європи",—врятувала її від нищівного удару
Азії.

с. 70. Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галиць-
кий, король Русі з 1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича
(1205) разом з матір'ю, рятуючись від боярських заворушень перебував при
угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у дрібних волинських
князівствах. Зумів у 1238 р. об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих
спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила
Угорщина в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у
1246 р. під Ярославом Данило переміг коаліцію і остаточно поширив владу на
Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підко-
рився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм
IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник
Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив захід-
ні культурні впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах.
Оцінюючи мудрість князя, літописець пише, що його можна ставити другим
після біблейського Соломона.

с. 70. Дмитро — (рр. н. і смерті невідомі) — київський воєвода, намісник
Данила Романовича Галицького. В 1240 р. керував обороною Києва від орд
хана Батия. Будучи пораненим, потрапив у полон. Здивований його мужністю,
Батий дарував Дмитрові жит

315

с. 71. Гогенштавфени (Штауфени) — династія німецьких королів та імпе-
раторів "Священної Римської імперії" в 1138—1254 рр. До цієї династії на-
лежали Фрідріх І .Барбаросса, Генріх VI, Фрідріх II Штавфен.

с. 71. Жидачів —тепер районний центр на Львівщині.

с. 71. Стара Сіль — тепер містечко у Старосамбірському районі на Львів-
щині.

с. 71. Просмики — перевали.

с. 71. Ростислав Володимирович (р. н. невід.— помер 1067) — князь тмутора-
канський, син князя Володимира Ярославича. Вважається (літописних да-
них нема), що після смерті Ярослава Мудрого (1054), Ростислав княжив
у Ростові і Суздалі, потім — у Володимирі-Волинському. В 1064 р. вигнав
Гліба Святославича з Тмуторакані. Покорив плем'я косогів та інші сусідні
племена. Отруєний візантійцями в Корсуні, які боялися його впливів.

с. 71. Рюрик Ростиславич (р. н. невідомий — помер 1092), найстарший син
князя Ростислава Володимировича Тмутораканського. В 1084 р., скористав-
шись від'їздом Ярополка Ізяславича до Києва, разом із братом Васильком
захопив місто. Великий князь Володимир Мономах змусив повернути князів-
ство Ярополкові. Після цього Ростиславичі отримали уділи в Галичині.

с. 71. Володар Ростиславич, Василько Ростиславич — див. прим. до стор. 61.

с. 72. Ривалізація — змагання.

с. 72. Печеніжин —тепер село Коломийського району Івано-Франківської
області.

с. 72. Торки — тепер село Радехівського району Львівської області.

с. 72. Берендовичі (Берендновичі, Берендієвичі) — село коло Фредрополя,
тепер — Перемиського воєводства, Польща.

с. 72. Володимирко Володарович (р. н. невідомий — помер 1152) — князь га-
лицький, об'єднав перемиське і звенигородське князівства, захопив спадщину
по дядькові Василькові — Теребовля і Галич. У 1141 переніс столицю князів-
ства до Галича. Був спритним політиком, вміло боронив Галичину від поля-
ків, угрів та київського князя Ізяслава Мстиславича.

с. 72. Ярослав Осмомисл (р. н. невідомий — помер 1187) — князь галицький
(1153—87), син Володимирка. Прізвисько "Осмомисл" (той, що має вісім
смислів) означало мудрий, розумний. Свої союзницькі відносини з Угор-
щиною закріпив шлюбом дочки з королем Стефаном III (1167).

с. 72. Іван Ростиславич (Берладник) (р. н. невід.— 1161) — князь звениго-
родсько-галицький, пізніше берладський (від м. Берлад у Молдавії), син
Ростислава Володаровича перемиського. Прогнаний з Звенигорода Володи-
мирком (1140). Воював з Володимирком і Ярославом Осмомислом. Помер
в Солуні (Греція), на засланні, мабуть, від отрути.

с. 73. Юрій Суздальський — Юрій Долгорукий, див. прим. до стор. 66.

с. 73. Володимир Ярославич (1188—1198) — князь галицький, син Ярослава
Осмомисла, останній з династії Ростиславичів. Прогнаний боярами, був по-
вернутий на князівство з допомогою німецького імператора Фрідріха І Бар-
баросси. Підтримував дружні зв'язки з київським князем Рюриком та Всево-
лодом Суздальським.

316

с. 74. Роман Мстиславич — див. прим. до стор. 69.

с. 75. Кадлубек Вінцентій (бл. 1150—1223) — польський хроніст, автор "Хро-
ніки поляків". В питаннях історії Русі, Галицько-волинського князівства часто
вдавався до домислів і перекручень.

с. 75. Інокентій III (1160—1216) — римський папа з 1198. Активно втру-
чався в державну політику, організатор IV хрестового походу 1198 і взяття
Константинополя його учасниками 1204 р. В 1202 р. з його благословення
засновано орден мечоносців, а ордени францісканців і домініканців, які тоді
ледве животіли, перетворив у могутню зброю своєї політики.

с. 76. Данило Романович Галицький — див. прим. до стор. 70.

с 76. Володислав Кормильчич (рр. н. і смерті невідомі) — галицький боярин.
Наприкінці XII — поч. XIII ст. очолював галицьке боярство, у боротьбі проти
князівської влади спирався на іноземні сили. З угорською допомогою у 1213ро-
ці взяв Галич і проголосив себе князем, в результаті чого угорські феодали за-
гарбали галицькі землі, а Кормильчича в 1214 р. вивезли до Угорщини, де він
і помер.

с. 76. Коломан (бл. 1207—1241) — син угорського короля Андрія II. На
основі Списької умови взимку 1215—16 рр. коронований галицьким королем
за умови окупації Галицької землі угорським військом. Взимку 1220—21 рр.
Мстислав Удатний вибив угорців з Галича, взяв у полон Коломана і відправив
його до свого города Торчеська.

с. 76. Мстислав Мстиславич Удатний (р. н. невідомий—1228) князь торо-
пецький (з 1206), новгородський (з 1210), галицький (з 1219), прозваний
Удатним за військову доблесть. У 1223 р. командував авангардом руських
військ в битві з татаро-монголами на р. Калці. Однак після його смерті бояр-
ська верхівка допомогла угорським феодалам загарбати Галицьке князів-
ство.

с. 77. Михайло Всеволодович (народився між 1180—1190—помер 1246)—
князь чернігівський, син князя Всеволода Святославича Чермного. У 20 рр.
XIII ст. декілька разів був князем у Новгороді, потім вів боротьбу з Данилом
Галицьким і Ярославом Всеволодовичем за Київ. У 1238 р., коли насувалася
татарська орда, втік спочатку до Угорщини, пізніше — до Польщі. Не знай-
шовши там підтримки, у 1246 р. відправився до Батия, розраховуючи отри-
мати від нього Чернігівське князівство, але татари його вбили. Причиною
цього була відмова пройти татарський ритуальний обряд, що називався "пройти
через очищуючий вогонь". Канонізований церквою.

с. 77. Ростислав (Костянтин?) Михайлович (р. н. 1223 — помер 1264) — син
чернігівського князя Михайла Всеволодовича, одружений на Анні, дочці
угорського короля Бели IV. Князь новгородський, князь галицький, князь
луцький, князь чернігівський, князь галицький. Про ворогування його з Да-
нилом Галицьким детально розповідає Галицько-Волинський літопис (див.
Літопис Руський, с. 392—395, 398—406).

с. 77. Судислав Бернатович Великий — боярин галицький, радник Мстислава
Мстиславича, прихильник угрів і противник Данила Галицького.

с. 77. Доброслав Суддич — онук священика, боярин галицький, противник
Данила Романовича, деякий час був фактичним князем у Галицькій землі.

с. 77. Мстислав Ярославич Німий (р. н. невідомий— 1225?) — князь пере-
сопницький (потім буський), князь галицький, князь пересопницькии, луцький

317

і чорторийський. Син Ярослава Ізяславича. Старався посісти князівський
престол у Галичі.

с. 78. Курило, Кирило II (р. нар. невід.— помер бл. 1281) — печатник (канц-
лер) Данила Галицького, пізніше, від бл. 1246 р. до смерті — митрополит
київський.

с. 78. Бакота — город у Галицькій землі на лівому березі Дністра. Тепер —
с. Бакота Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. На околиці
нинішнього села Бакоти є городище в урочищі Біла Гора.

с. 78. Дмитро, воєвода — див. прим. до стор. 70.

с. 78. Сарай, Сарай-Бату — город, столиця Золотої Орди. Містився на лі-
вому березі Ахтуби (лівий рукав Волги). Тепер — село Селітрене Харабалин-
ського району Астраханської області РРФСР. Збереглися руїни города.

с. 79. Інокентій IV (бл. 1195—1254) — папа римський (1243—1254). Воював
проти німецького імператора Фрідріха II і його спадкоємців. В 1245 р. скликав
вселенський 'собор до Ліона, в якому брав участь і архієпископ руський
Петро. На соборі ухвалено надати допомогу Східній Європі перед татарською
загрозою. Робив заходи про приєднання до Риму Східної Церкви, висилав до
Монголії, Суздаля та на Україну посольства. У 1246—1247 рр. листувався
з князями Данилом і Васильком Романовичами, яких закликав до ство-
рення антитатарської коаліції та церковної єдності. В 1253 р. передав Дани-
лові Галицькому королівську корону, видав буллу з закликом боротьби проти
татарської навали, але хрестовий похід, що планувався, не був реалізо-
ваним.

с. 79. Дорогичин — город у Волинській землі, центр удільного князівства,
на правому березі Західного Бугу. Тепер — м. Дрогичин у Білостоцькому
воєводстві, Польща.

с. 79. Куремса (Куруміші, Хурумші) — воєвода золотоординський, третій
син Урдюя, сина хана Джучі і засновника Білої Орди. Здійснив невдалий
похід 1253—1254 рр., на володіння Данила Галицького — Пониззя і південну
Волинь.

с. 79. Бурандай, Бурундай (р. нар. і смерті невідомі) — монголо-татарський
воєвода, темник хана Батия, примусив волинського князя Василька Рома-
новича взяти участь на його боці в доходах на Литву (1258) та Польщу
(1259).

с. 80. Лешко Білий (у Галицько-волинському літописі Лестько, нар. бл. 1186—
1227) — князь сандомирський (з 1194) і краківський (1194—98, 1201, із
1202). В 1214 р. уклав у Спиші угоду з угорським королем Андрієм II, за якою
його зятя, угорського королевича Коломана, було проголошено королем
Галича. Після вигнання угорців з Галича (1219 р.) продовжував спроби під-
корити собі Галицько-волинські землі, однак зазнав невдачі.

с. 80. Каліш — город у землі Лядській (Велика Польща), на лівому березі
Просни і на острові між двох її рукавів. Тепер — м. Каліш, центр воєводства.
Є залишки городища, збереглися вали.

с. 80. Бутне — бунтівниче.

с. 80. Мендовг, Міндовг, Міндаугас (р. н. невідомий — 1263) — князь литов-
ський і жемайтійський, який почав у 1230 р. формувати з литовських племен
державу. Прийняв католицтво в 1251 р., якого зрікся в 1260 р.

318

с. 80. Роман Данилович (рр. життя невідомі) — третій син Данила Галицького,
князь Чорної Русі (новгородський, слонімський, волковийський).

с. 80. Шварно Данилович (бл. 1230— бл. 1269) — князь галицький і холм-
ський, Великий князь Литовський з 1267 р., син Данила Галицького, зять
Великого литовського князя Мендовга. Після смерті батька володів Галицьким,
Холмським, Дорогичинським князівствами; з 1263 разом з Войшелком Мен-
довговичем правив у Великому князівстві Литовському, з 1267 — і Великий
князь Литовський.

с. 80. Войшелк Мендовгович (р. н. невідомий — помер 1269) — Великий
князь Литовський з 1263 р. У 1267 р. передав престол Шварнові Даниловичу,
чоловікові своєї сестри, а сам пішов у монастир.

с. 81. Бабенберги — князівська династія у Австрії з кінця Х ст. У XII—XIII ст.
за Бабенбергів Австрія перетворилася в одно із найсильніших князівств Свя-
щенної Римської імперії. Останній представник династії — Фрідріх II (1230—
46).

с. 81. Лев Данилович (бл. 1228—бл. 1301) — галицький князь. Після смерті
батька, Данила Романовича Галицького (1264), успадкував Перемишльське
князівство і Львів, а після смерті брата Шварна Даниловича (бл. 1269) — Га-
лич, Белзьке, Холмське і Дорогичинське князівства. Підтримував дружні зв'яз-
ки з Угорщиною і Чехією. Після смерті краківського князя Болеслава Сором-
ливого (1279) намагався приєднати до своїх володінь Краків. Однак це йому
не вдалося зробити, натомість бл. 1292 р. повернув українське Закарпаття,
а бл. 1292 — Люблінську землю. На честь князя Лева названо місто Львів.

с. 81. Василько Романович (1199—1271) — князь Володимир-волинський, син
галицько-волинського князя Романа Мстиславича, рідний брат Данила Галиць-
кого. Після польсько-угорської інтервенції на Галицько-волинській землі
Василько і Данило, закріпившись спочатку на Волині, поступово відвою-
вали втрачені князівства. Брав участь у Ярославській битві 1245 р., ко-
ли було розгромлено польських і угорських інтервентів.

с. 82. Володимир Василькович (р. н. невід.— помер 1288) князь волинський
1272 р., син Василька Романовича. Під тиском татар виступав 1280, 1283,
1287 проти Польщі разом із полками Золотої Орди, відбивав наскоки литовців
на Волинське князівство (1273, 1274, 1276, 1277). За літописом був великим
книжником і філософом, мав велику бібліотеку і переписував книги.

с. 82. Тройден 1 (нар. бл. 1285 — помер 1341) —син Болеслава II, князь
сохачевський і черський.

с. 82. Кам'янець, Каменець — город у Волинській землі на лівому березі ріки
Лосни, тепер селище Кам'янець (городище біля вежі), районний центр Брест-
ської області Білорусії.

с. 82. Олекса — будівничий городів за князювання Василька Романовича та
Володимира Васильковича.

с. 82. Юрій Львович (р. нар. невід,— помер 1308) — син Лева Даниловича,
князь галицький, князь Володимир-волинський, король руський. За даними
сучасної історичної науки був королем з 1301—08 рр. Розбіжність у датах
смерті Юрія Львовича передусім тому, що Галицько-волинський літопис за-
кінчується 1292 р.

с. 82. Цікаве свідчення щодо кольорів княжих прапорів збереглося від часу
оборони Любліна, яке приводить М. Грушевський у своїй праці "Історія

319

України-Руси" (т. З, 1905, с. 112, примітка): Марцин Бєльський у своїй "Хроні-
ці..." (перше видання 1597 р., с. 205, друге видання Туровського, с. 353), по-
кликаючись на Яна Длугоша (т. З, с. 39), дає інформацію, що гербом галиць-
кого воєводи Петра Гальки, який у 1302 р. утримував з руською залогою Люб-
лін, був герб: три золоті хрести на блакитному полі.

с. 83. У 1299 р. митрополит київський Максим, за національністю грек,
переїхав до Владимира на Клязьмі, що викликало бажання галицьких князів
мати свого митрополита для Галицько-волинської землі. 1303 р. у Константи-
нополі на митрополита галицького висвячено Ніфонта (1303—1305). Однак
галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта, Петро Ратнен-
ський, що був родом з Волині або Галичини, у 1305 р. був поставлений номі-
натом на митрополію Галицьку, у 1306 р. став митрополитом Київським і
всієї Русі. Переселився спочатку до Владимира на Клязьмі, а пізніше,
1326 р. остаточно переніс митрополію до Москви, чого дуже домагався Іван
Калита, князь московський (1325—1340). Сприяв московським князям у
зміцненні Московського князівства. Помер 1326 р. Похований у Москві.
Його наступник, грек Теогност (1326—1353) добився ліквідації Галицької
митрополії — завдяки підкупу і інтригам. У 1347 р. патріарх Константинополь-
ський видав грамоту про прилучення Галицької митрополії (Малої Русі) до
митрополії Київської (а властиво тоді Московської) — на підставі "Неохоти
вірних" до цього поділу, про що повідомив патріарха... московський князь Се-
мен (Див. Голубинский Е. История русской церкви. Т. 2. Ч. 1. С. 162).
Це привело до втрати українськими землями власної церкви.
Утворення окремих Галицької та Київської (фактично дуже скоро — Москов-
ської) митрополій проф. Гарвардського університету (США) О. Пріцак вбачає
у поділі сфери впливу між Угорщиною (в коло її інтересів потрапило Га-
лицько-Волинське князівство) та Золотої Орди (в коло інтересів якої потрапи-
ло Суздальське (Московське) князівство). Угорщина та Золота Орда до ве-
ликої міри спричинилися до розділу митрополій шляхом свого впливу на
Константинополь.

с. 83. Андрій і Лев Юрійовичі — галицько-волинські князі, що правили
спільно, останні з роду Мономаховичів. За іншими даними, правили держа-
вою у 1308—23 рр., трималися союзу з німецьким орденом і Польщею, вели
боротьбу з татарами і литовцями.

с. 83. Володислав Локеток (1260—1333) — польський король 1320—33 рр.,
активно провадив закордонну політику. Намагався об'єднати польські землі і
воював з хрестоносцями.

с. 83. Юрій II Болеслав Тройденович (бл. 1306—1340) — галицько-волин-
ський князь (бл. 1324—40). Намагаючись зміцнити свою владу, спирався на
міщан, а також на іноземних колоністів. Підтримував союзні взаємини з
Тевтонським орденом, мав дипломатичні зв'язки з Московським князівством.

с. 84. Гедимін, Гедимінас (р. нар. невід.— помер 1341) — Великий князь
Литовський (1316—41). Загарбав Вітебське, Мінське, Друзьке, Турово-Пін-
ське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. В 1340 р., після
смерті Юрія II, поставив свого сина Любарта князем на Волині. Залежними від
Гедиміна були київські і смоленські князі.

с. 84. Любарт, після хрещення — Дмитро (р. нар. невід.— помер 1384) — ли-
товсько-руський князь, наймолодший син Гедиміна. За допомогою Великого

320

князя Литовського Кейстута оволодів Волинською, Холмською та Белзькою
землями. За його князювання у Луцьку збудовано фортецю — замок Любарта.

с. 84. Казимир III Великий (1310—1370) — польський король з 1333 р. З ди-
настії П'ястів. Підтримував тісний зв'язок з Угорщиною. В 1340 р. організував
похід польсько-угорського війська на Галицько-Волинське князівство, а в
1349 р. захопив і приєднав до Польщі Галицьку землю. За його правління роз-
почалося загарбання Польщею Волині і Поділля.

с. 84. Дедько (Детько, Дятько) Дмитро (р. нар. невід.— бл. 1349) — галиць-
кий боярин, у 40-х роках XIV ст. очолював боярський уряд Галицького князів-
ства, захищаючи його від нападів Угорщини, Польщі і татар. Казимир III зумів
захопити Галичину зі Львовом лише після його смерті.

с. 88. Овочеві дерева — фруктові дерева.

с. 88. Гарбарство — ремесло обробки шкір.

с. 88. Зложища — поклади.

с. 88. Звягель — тепер м. Новоград-Волинський Житомирської обл.

с. 89. Херсонес (Корсунь) — див. прим. до стор. 26.

с. 89. Сурож — див. прим. до стор. 34.

с. 89. Тама, Танаїс — див. прим. до стор. 26.

с. 89. Тмуторакань — див. прим. до стор. 54.

с. 89. Туран — див. прим. до стор. 22.

с. 92. Інсигнії — відзнаки, клейноди.

с. 93. Про це — див. прим. до стор. 52 (тризуб).

с. 95. Премедитація — попередній намір, навмисне.

с. 96. Бирич — збирач податків, данини.

с. 96. Отрок — молодший дружинник князя, що займався також князівським
господарством і був особистим слугою князя. Пізніше особа нижчої князів-
ської адміністрації, що здійснювала суд, збирала податки.

с. 96. Дітський — дружинник, що виконував роль особистого охоронця і
слуги князя.

с. 96. Городник — будівничий оборонних укріплень, мостів, насипних
зрубів.

с. 96. Мостник — збирач плати на проїзд через мости.

с. 96. Митник — збирач мита.

с. 96. Осмник — побирач торгового мита, судово-поліцейська посада в Київ-
ській Русі.

с. 96. Володимир Мономах — див. прим. до стор. 61.

с. 96. Ольга — див. прим. до стор. 24.

с. 96. Ігор — див. прим. до стор. 37

с. 96. Мстислав Данилович (р. й. і см. невідомі) — четвертий син Данила
Галицького, князь луцький, князь Володимир-волинський і берестейський,
потім і волковийськнй.

с. 96. Метальник, метельник — посада на Русі, обов'язком якого було збиран-
ня і зберігання матеріальних цінностей, плати за судове розбирання. Помічник
вирника.

321

с. 96. Вирник — князівська посадова особа, що проводить слідство з кримі-
нальних справ і збирає вири — штраф на користь князя за вбивство вільної
людини.

с. 97. Володимир Великий — див. прим. до стор. 35.

с. 97. Святополк 1 Окаянний — див. прим. до стор. 53.

с. 97. Ярослав Володимирович Мудрий — див. прим. до стор. 53.

с. 97. Ізяслав Ярославич — див. прим. до стор. 56.

с. 99. "Пересторога" — публіцистичний, полемічний твір, написаний близь-
ко 1606 р. під впливом творів І. Вишенського. Авторство приписують або
українському церковному діячеві І. Борецькому, або діячеві львівського брат-
ства Ю. Рогатинцю. Зразок української полемічної літератури XVII ст.

с. 99. Василій Великий, Василій Кесарійський (бл. 330—379) — християн-
ський церковний діяч, з 370— єпископ Кесарії Кападокійської. Прихильник
ортодоксального християнства, виступав проти аріянства, що відкинуло
догмат Нікейського вселенського собору про єдину сутність Бога-сина і
Бога-отця. Проповідував аскетизм, насаджував монашество. Його твори,
особливо "Шестоднев" (тлумачення Біблійного міфу про шість днів ство-
рення світу з метою пристосувати природознавство до засад Біблії) був
покладений в основу "Шестоднева" болгарського екзарха Івана (Іоанна) і
служив джерелом для знайомства з ідеями античних мислителів. Василій Ве-
ликий — один із основоположників схоластики.

с. 99. Іван (Іоанн) екзарх — один із найвидатніших представників "золотого
віку" болгарської літератури в часи болгарського царя Симеона (893—927).
Іван екзарх, правдоподібно був керівником бібліотеки і групи вчених та пере-
кладачів. Як намісник грецького архієпископа управляв церковними справами в
східній частині Балканського півострова, де була резиденція болгарського
царя. Див. також попередню примітку.

с. 99. Затьми — затемнення.

с. 100. Святоша (Святослав) Панкратій (?) — (після постригу — Миколай)
Давидович (р. н. невідомий — помер бл. 1142) — син Давида Святославича.
Князь луцький, пізніше — чернець (за літописом з лютого 1107).

с. 100. Індикоплов Козьма — візантійський купець 6 ст., що здійснив подорож
по Червоному- морю і Індійському океанові. Свої подорожі описав у книзі
"Християнська топографія".

с. 100. Данило Мних, ігумен (XI — поч. XII ст.) — як гадають, родом з Чер-
нігівщини. Автор опису подорожі до Святої землі—Палестини в 1106—
1107 рр. Відомо понад 100 списків його твору під назвами "Хожденіє", "Стран-
ник", "Паломник" та ін., що був одним із найпоширеніших в давньому україн-
ському письменстві. Поряд з елементами географії, економічного опису цей твір
містить численні оповідання про святі місця, взяті з Біблії, легенд і апокрифів.
Твір перейнятий виразно виявленим патріотизмом автора.

с. 100. Клим (Климентій) Смолятич (р. н. невід.—помер поч. 1155)—
церковний діяч та письменник, другий після їларіона, київський митрополит
(1147—1154) з місцевого населення, обраний собором духовенства заходами
князя Ізяслава II, після вигнання котрого втратив митрополичу катедру і був
єпископом у Володимирі-Волинському. Збереглося його "Послання" до
пресвітера Фоми (Хоми), що свідчить про його широкі знання (символічне

322

трактування святого Письма, згадки про Платона і Арістотеля) та літера-
турний хист.

с. 100. Платон (бл. 428 — бл. 348 до н. е.) —давньогрецький філософ-ідеа-
ліст. Відомі його діалоги "Апологія Сократа" та інші. В низці творів "Хар-
мід", "Евтідем" та ін. є етнографічні і побутові факти. Вчення Платона відоме
в Київській Русі з XI ст.

с. 100. Арістотель — (384—322 до н. е.) — великий давньогрецький філософ і
енциклопедист, учень Платона і вчитель Александра Македонського. Основні
твори "Фізика", "Метафізика", "Категорії", "Нікомахова етика", "Політика",
"Про душу", "Поетика". Творчість Арістотеля мала великий вплив на роз-
виток суспільних та природничих наук.

с. 100. Іван (Іоан) Дамаскин (бл. 675— між 749 і 753) — християнський
богослов і церковний письменник. Активно виступав проти іконоборства.
Основний твір — "Джерело знання" у трьох частинах. Частково перекладений
в Болгарії у Х ст. Пізніше був відомий у повному перекладі на Україні.
Вплинув на українську термінологію, зокрема граматичну. Дамаскин автор
ідеї, що філософія має бути служницею богослов'я.

с. 101. Малала Іван (Іоан) (бл. 491—578) — візантійський історик. Автор
всесвітньої хроніки у 18-ти книгах, яка починається з легендарної історії
єгиптян і доведена до 563 р. Містить багато поетичного матеріалу зі східної
грецької міфології, з оповідань про Троянську війну і Александра Македон-
ського. Слов'янський переклад має вставки: апокрифічні завіти 12 патріархів і
Слово Атанасія Александрійського про Мелхиседека.

с. 101. Юрій Грішник (Гамартол) — візантійський історик IX ст. Його хро-
ніка доведена до 842 р. Відомо два переклади на Русі — один давній, дру-
гий — XIII—XIV ст. У хроніці змішано історичні факти з вигадками, опові-
даннями про Сивіллу, царя Соломона, царицю Южську. До XIV ст., за тверд-
женням М. Возняка, хроніки Малали і Гамартола були єдиним джерелом іс-
торичних відомостей.

с. 101. Никон Великий (помер бл. 1088) — церковно-політичний діяч Київ-
ської Русі, літописець, ігумен Києво-Печерського монастиря. Деякі вчені
вважають, що він був автором літописного зведення іб73 р.— одного з дже-
рел "Повісті временних літ".

с. 101. Нестор (р. н. невідомий — помер після 1113) — видатний давньорусь-
кий літописець і письменник XI — поч. XII ст. В "Читанні про життя і згуб-
лення... Бориса і Гліба" (80-ті роки XI ст.) закликав князів до єдності. Автор
церковно-історичного твору "Житіє Феодосія, ігумена Печерського" (бл.
1091). На думку багатьох дослідників був автором і упорядником "Повісті вре-
менних літ".

с. 101. Сильвестр (р. н. невідомий—помер 1123) —літописець, церковний
діяч Києво-Видубицького монастиря, з 1118—єпископ переяславський.
Вважається упорядником другої, так зв. Лаврентіївської, редакції (пере-
яславського зведення) "Повісті временних літ", яку переробив і доповнив
після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 рр. Великий прихильник
Володимира Мономаха.

с. 101. Василь (р. н. і см. невід.) — автор повісті про осліплення (1097) Тере-
бовельського князя Василька Ростиславича. Повість написана живою мо-
вою і має багато подробиць про побут того часу.

323

с. 101. Александр Великий — мова йде про Александра Македонського
(356—323 рр. до н. е.), видатного політичного діяча і полководця, котрий
внаслідок завойовницьких дій створив найбільшу державу Давнього світу
від Інду до Дунаю, що завершила історію класичної Греції і Давнього Сходу.

с. 101. Будда (у перекладі з санскриту—просвітлений) — у буддійській
релігії істота, яка досягла найвищої святості. У буддійському пантеоні
налічується понад 1000 будд. У вужчому значенні Будда — епітет Сіддхартхі
Гаутами, засновника буддизму, котрий жив з 623 по 544 рр. до н. е., або на 60
років пізніше. Народився, за легендами у царській сім'ї Готами (з племен
шак'їв, недалеко від Непалу). У віці 29 років, згідно із традиційною біогра-
фією, залишив батьківський дім і після семирічних блукань, аскетичних под-
вигів і роздумів став проповідником нового вчення. У 1956 в Індії та деяких
інших країнах відзначалося 2500-річчя з дня смерті (відхід у нірвану) Будди
Гаутами.

с. 102. "Пчола" (власне Бъчела) — збірник цитат з християнської та античної
літератури. Складена Максимом Ісповідником у VII ст. Переклад з'явився на
Україні на межі XII—XIII ст. Багате джерело античних афоризмів та анек-
дотів, частина яких увійшли до українського фольклору. Пізніше "Пчолу"
переробляли, значно скорочуючи античний матеріал. Найстарший рукопис
з XV ст. видав М. Смирнов у 1894 р. Мотиви "Пчоли" використовував у
своїй творчості І. Франко.

с. 102. "Золота Ціп" — ("Златая Цъпь" — збірник, що має повну назву
"Книгы глаголемыя Златая Чепь, на поученіе всъмь крестьяномъ" (Книга
Золотий Ланцюг для поучення всіх християн"). За поученнями про віру і лю-
бов тут вміщено розділи про піст, сусідів, монастирі, єпископа, священиків,
князів, приятелів, рабів, жінок та ін. З творів українських проповідників
увійшли писання Кирила Туровського і Серапіона. Належав до найважли-
віших компілятивних збірників.

с. 102. "Моленіє Данила Заточника" — збірник політичних і життєвих порад
новгородському князеві Ярославові Володимировичу (в інших списках —
Ярославові Всеволодовичу). Написано цей твір імовірно в XII—XIII ст., про-
те він зберігся лише у пізніших копіях. Раніше "Моленіє" вважалося про-
ханням гаданого автора Данила Заточника. За новими дослідженнями —
це літературна форма. Має багато спільних мотивів з іншими творами дав-
ньоукраїнської літератури.

с. 102. Іларіон (р. н. невідомі — помер бл. 1054?) — перший київський мит-
рополит (з 1051) з місцевого населення, блискучий промовець. Окрім слова
"О законе і благодаті" йому, належить "Визнання віри" Гіпотези про його
ідентичність з Никоном Великим і про його авторство обробки літопису (бл.
1070) та "Ізборника" (1076), як це твердять О. Шахматов та А. Попов, не-
доведені. Див. список митрополитів (С. 394) та прим. до стор. 51.

с. 102. Див. прим. до стор. 61 (Володимир Мономах) та стор. 62 (про поло-
вецького хана Отрока).

с. 102. "Слово о полку Ігоревім" — героїчна поема кінця XII ст., поетичний
твір невідомого автора княжої доби. На сьогодні є понад 3 тис. праць про цей
шедевр літератури. Про автора "Слова" див. дослідження Л. Махновця "Про
автора "Слова о полку Ігоревім" (Київ, 1989).
Через відомі політичні умови перед у дослідженнях цієї пам'ятки вели ро-

324

сійські вчені. Зваживши, що мова, якою написано "Слово", в основі староруська
літературна, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і
росіяни. Проте ніхто із серйозних вчених не заперечує, що поема виникла на
Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво виражений
український характер. М. Скрипник у 20-х роках домагався визнати "Сло-
во" приналежним тільки до української літератури. За ухвалою ЮНЕСКО
у 1985 р. відбулося міжнародне святкування 800-річчя "Слова".

с. 102. Мартель Антуан (1899—1931) — французький славіст, професор уні-
верситету в Лілі. Працював над історією словянських літературних мов на
широкому історичному тлі, однак, висвітлюючи занепад української книжної
мови у XVI—XVII ст., не враховував польського економічного і політичного
тиску.

с. 102. Свенціцький Іларіон (1876—1956) — український філолог, мистецтво-
знавець і музеєзнавець. Після закінчення Львівського університету (1899),
продовжував студії у Петербурзі і Відні. Дійсний член НТШ з 1914 р. Дирек-
тор Національного музею у Львові (тепер Львівський музей українського
мистецтва) від його заснування (1905) до 1952 р. у 1921—1925 рр.— професор
Львівського таємного університету. З 1939 — професор Львівського універси-
тету, керував також відділом мовознавства Інституту суспільних наук АН
УРСР. Наукові праці з мовознавства, літератури, історії мистецтв, етногра-
фії, фольклору та ін.

с. 103. Пастернак Ярослав (1892—1969) —український археолог, дослідник
праісторії та княжої доби Галичини і Чехословаччини. Навчався у Львівському
та Карловому (Прага) університетах. У 1928—1939 рр. директор музею
НТШ у Львові, 1939—1941 —старший науковий співробітник Інституту ар-
хеології АН УРСР (Львівський філіал). З 1944 — на еміграції. Автор багатьох
наукових праць з археології Карпатського регіону та Волині. Головні з них ---
"Старий Галич" (1944), "Найстарші часи Волині" (1952), "Археологія Ук-
раїни" (1961) та ін. Численні статті на археологічні, етнографічні та музейні
теми.

с. 103. Кам'янець Литовський — див. прим. до стор. 82.

с. 104. Антоній Печерський — див. прим. до стор. 57.

с. 105. Теодосій, Феодосії". Печорський — див. прим. до стор. 57.

с. 105. Феодор (Теодор) Студит (759—826) — візантійський церковний
діяч, автор суворого монастирського уставу, ігумен заснованого у V ст. мо-
настиря Студіос у Константинополі. Студитський устав-правило ввів близько
1070 р. у Києво-Печерському монастирі Теодосій Печерський, звідки він
поширився по інших монастирях. На початку Х ст. устав студитів відновлено
в Галичині заходами митрополита Андрея Шептицького. Перші монахи отри-
мали 1904 р. обителі спочатку на Вульці, потім Скнилові, а 1919 р. засновано
монастир в Уневі (тепер Перемишлянський район). Студити займалися
рільництвом, вели господарство, опікувалися бурсами (в Уневі і Львові, мали
малярську школу і бібліотеку "Студіон" у Львові). Черниці-студитки ма-
ли свою обитель на Кайзервальді. В післявоєнний період монахи-студити
були піддані репресіям і переслідуванням (у Свято-Успенській лаврі в Уневі
було влаштовано концтабір для тих, хто не визнавав російського право-
славія). Обителі студитів є в Канаді, в м. Кастельгандольфо біля Риму та в Па-
рагваї. Монастир студитів відновлено весною 1990 р у Львові на території

325

Музею народної архітектури і побуту в Шевченківському гаі (колишній
Кайзервальд).

с. 108. Вишатич Іван — син воєводи Ярослава Мудрого (див прим. до с. 55).
Вишатич Іван був тисяцьким Києва. Можливо, що тут малося на увазі Вар-
лаама Вишатича, сина Івана, котрий був ігуменом Києво-Печерського мо-
настиря.

с. 108. Інвазія — окупація.

с. 108. Експозитура — від лат. ехроsitus — виставлений, представлений. Те
саме, що агентура, сукупність агентів.

с. 109. Закшевський Станіслав (1873—1936) — польський історик, професор
Львівського університету. Його праці з історії середньовічної Польщі мають
значення для української історіографії.

с. 110. Юрій II — див. прим. до стор. 83.

с. 110. Детько Дмитро — див. прим. до стор. 84.

с. 110. Казимир — див. прим. до стор. 84.

с. 111. Людвік І Великий, Людвїг Угорський (1326—1382) — король угорський

від 1342, король польський від 1370 р. Син Карла Роберта і Ельжбети Локеток.

Вів активну войовничу боротьбу за висунення Угорщини на провідне місце у

європейській політиці.

с. 111. Сулимів— тепер село Нестеровського району Львівської обл.

с. 111. Шлезьк— Сілезія.

с. 111. Володислав Опольський (р. н. невід.—помер 1401). З 1356 р.— князь
Опольськии, намісник Галичини 1372—78 і 1386—87. Син Болеслава II Ополь-
ського. Після смерті Людвіка І брав участь у справі заміжжя Ядвіги з Ягайлом
і підготовці Київської унії.

с. 112. З майоризувати, майоризувати (нім. majorisieren від лат. major — біль-
ший) — використати більшість голосів для відхилення пропозицій меншості.

с.. 112. Ядвіга (бл. 1374—1399) — польська королева з 1384, наймолодша дочка
короля Людвіка І. Її шлюб з Великим князем Литовським Ягайлом (1348—
1434) оформив Кревську унію (1385) Польщі і Литви. 4 березня 1386 р. Ягай-
ло під іменем Володислава II був коронований у Кракові польським коро-
лем. В 1387 р. Ягайло захопив і приєднав до Польщі Галицьку Русь.

с. 112. Партикулярна політика, партикулярні течії—див. прим. до стор. 53.

с. 112. Ягайло — див. прим. до стор. 112 — Ядвіга.

с. 113. Гедимін — див. прим. до стор. 84.

с. 113. Ольгерд (Альгірдас) (бл. 1269—1377) — Великий князь Литовський.
У 1345—1377 рр. правив разом із своїм молодшим братом Кейстутом. Праг-
нув розширити володіння Великого князівства Литовського за рахунок пів-
денно-західних і західних українських земель. Здійснив три походи на
Москву (1368, 1370, 1372). За його правління українська (руська) мова стала
офіційною мовою у Великому князівстві Литовському.

с. 114. Витовт (1350—1430) Великий князь Литовський (1392—1430), син
Кейстута, обстоював незалежність Литви від Польщі. Усунув Володимира

326

Ольгердовича з Києва, удільних князів волинських, подільських та чернігів-
ських. Під Грюнвальдом (1410) очолював литовські війська. В Городлі (1413)
підписав литовсько-польську унію, що гостро обмежила права православного
населення в Литві. Українська і білоруська шляхта ставилися із-за цього
неприхильно до Витовта і шукала допомоги у Свидригайла.

с. 114 Федір Любартович (р. н. невід.—помер 1431) —князь волинський,
син Любарта-Дмитра.

с. 114. Володимир Ольгердович (р. н. невід—помер 1398)—князь київ-
ський, син Ольгерда, Великого князя Литовського.

с. 114. Федір Коріятович (р. н. невід.—помер 1406) —князь подільський
і мукачівський, син Коріята-Михайла, князя Новгородка Литовського.

с. 114. Тімур, Тімурленг (європ.—Тамерлан) 1336—1405—середньо-
азіатський полководець, 1370—1405 — емір. Збудувавши військо за системою
Чінгізхана, створив внаслідок загарбницьких походів велику державу зі
столицею в Самарканді. Наприкінці його життя окрім Маверапнахра, Хорезму
і Хорасану до неї входили Закавказзя, Іран і Пенджаб. Відзначався жорстокі-
стю до населення завойованих країн.

с. 115. Тохтамиш (р. н. невід.— помер 1406) — золотоординський хан, пото-
мок хана Джучі. У 70-х роках XIV ст. перейшов до Тімура. У 1380 р., скорис-
тавшись поразкою Мамая в Куликівській битві, став ханом Золотої Орди.
В 1382 р. розгромив Москву. Підтримував нижнєгородсько-суздальських і
тверських князів. У 1389 спробував звільнитися від влади Тімура, одначе в
1395 зазнав від нього повної поразки. У 1398 р. був розбитий ханом Заволзь-
кої орди Темір-Кутлуєм і втік до Литви. В 1399 Тохтамиш разом з Великим
князем Литовським Витовтом зазнали поразки від Темір-Кутлуя на р. Ворсклі.
Пізніше був вбитий сибірським ханом Шадибеком.

с. 115. Гарач — данина.

с. 116. Тут мова йде про так зв. Кревську унію укладену в м. Креві (Литва) між
Польщею і Великим князівством Литовським 14 липня 1385 р. Передбачала
об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської коро-
леви Ядвіги (див. прим. до с. 112) та литовського князя Ягаила. Польська
шляхта використала Кревську унію для загарбання українських і білоруських
земель, що були під владою Литви.

с. 116. У 1413 р. було підтверджено Кревську унію 1385 р. За цим актом право-
славна шляхта остаточно втратила свої привілеї, які були надані виключно
панам римо-католицького віросповідання.

с. 116. Свидригайло, Швитригайло (православне ім'я—Лев, католицьке Бо-
леслав (1355—1452) — Великий князь Литовський (1430—1432), син Оль-
герда. Воював проти Ягайла, Витовта, ходив походами на Москву. Позбав-
лений престолу Великого князя Литовського польськими і литовськими маг-
натами за те, що залучав до державного управління українську і білоруську
шляхту. Багато разів після 1432 р. пробував захопити Великий княжий
престол, однак спроби були невдалі. До кінця життя володів Східним По-
діллям і Волинню.

с. 116. Жигмонт Кейстутович—Великий князь Литовський (1432—1440),
молодший брат Витовта, вірний прихильник Польщі, яка підтримувала його
в боротьбі проти Свидригайла Ольгердовича, свого двоюрідного брата, що від-
стоював незалежність Великого князівства Литовського і опирався на укра-

327

їнські і білоруські елементи. У 1432 р. Жигмонт напав на Свидригайла, ви-
гнав його з Вільно, а в 1435 р. остаточно переміг в битві під Вількомиром.
Володіння Жигмонта зміцнило польські впливи на литовсько-руських зем-
лях і загострило національно-релігійну боротьбу. Вбитий внаслідок змови
руських князів і бояр.

с. 117. Герасим—київський митрополит 1431—1436 рр., за походженням з
Московщини. Під час боротьби між Жигмонтом і Свидригайлом, брав участь у
змові проти останнього, метою якої була передача Смоленська під владу
Жигмонта. Змова була викрита і за наказом Свидригайла Герасима було
спалено на вогнищі.

с. 117. Олельковичі — рід удільних київських князів, засновником якого був
Володимир Ольгердович. Його син Олександр (Олелько) і внук Семен
Олелькович (помер 1471) були останніми удільними київськими князями. Від
князя Михайла Олельковича, страченого 1481 р., внука Володимира Ольгер-
довича, походили князі Слуцькі, споріднені з князями Острозькими, рід яких
згас на поч. XVII ст.

с. 117. Ці князі правили невеличкими удільними, так званими Верховськими,
князівствами (Новосільське, Воротинське, Одоєвське, Перемишльське,
Мезецьке, Білівське), що утворилися внаслідок феодальної роздрібленості у
Чернігівському князівстві в XIV — поч. XV ст. Посилення гніту литовських
феодалів у другій половині XV ст. викликало незадоволення не лише народу,
а й князів і бояр. Використовуючи це, московський князь Іван III, з кінця
80 рр. XV ст. активно втручався у справи верховських князів. Пішли "від'їзди"
їх до князя Івана III. За договором 1494 р. Литва була вимушена визнати
прилучення Верховських князівств до складу Московської держави. Окремі
з них (Воротинське та Новосільсько-Одоєвське) проіснували як уділи до
1573 р.

с. 117. Ольгердовичі —див. прим. вище — Олельковичі.

с. 118. Глинський Михайло (р. н. невід.— помер 1534) — князь з роду Глин-
ських. Навчався в Німеччині, був при дворі цісаря Максиміліана, служив у
курфюрста Саксонського Альбрехта. У 1500 р., повернувшись додому, став
маршалом двору Великого князя Литовського Олександра. У 1507—08 рр. очо-
лив повстання проти Жигмонта, після невдачі якого втік до Москви. Але в
1514—26 рр. був ув'язнений, нібито за зраду на користь Литви. Повторне ув'яз-
нення 1534 рр. закінчилося його смертю.

с. 118. Олександр (1461—1506) — Великий князь Литовський (1449—1506),
син Казимира IV Ягеллончика. За Олександра великий вплив мали україн-
ські магнати на чолі з М. Глинським. Після смерті Олександра цей вплив змен-
шився до мінімуму.

с. 118. Жигмонт 1 Старий (1467—1548) —польський король і Великий
князь Литовський (1506—1548), син Казимира Ягайловича. За його воло-
діння внаслідок довготривалих воєн до Москви відійшли північно-східні укра-
їнські землі (Чернігово-Сіверщина) і дійшло до перших спроб організації
реєстрових козаків.

с. 118. Жигмонт II Август (1520—1572) —польський король (1548—1572),
великий князь Литовський з династії Ягеллонів. Внаслідок Люблінської
унії (1569), коли Польща і Литва стали об'єднаною державою—Річчю
Посполитою, більшість українських земель (Підляшшя, Волинь, Поділля,

328

Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. На цей час припадає зріст
українського козацтва, діяльність Дмитра Вишневецького, організація ко-
ронним гетьманом Язловецьким у 1572 р. загону реєстрових козаків.

с. 119. Чорторийські (Чарторийські) —спольщений князівський рід україн-
ського, можливо, білоруського походження. Своє походження Чарторий-
ські вели від Гедиміна.

с. 119. Острозькі—визначний український княжий рід, який походить,
на думку багатьох дослідників, від турово-пінських Рюриковичів.
Острозький Костянтин Іванович (бл. 1463—1533) — староста брацлавський
і луцький, маршалок волинський, каштелян віденський, воєвода троцький,
великий гетьман литовський. В 1514 р. розбив московське військо під Ор-
шею. Був оборонцем православної церкви, будував храми, щедро допомагав
Києво-Печерській Лаврі, де і був похований. Його надгробок зруйновано
1941 р. Батько князя Василя Костянтина Острозького (1527—1608), воєводи
київського, відомого мецената української культури, найвизначнішого
представника роду, син котрого Януш (1564—1620) перейшов на католицтво
і з ним згас рід Острозьких. Володіння Острозьких перейшли пізніше до кня-
зів Заславських. споріднених з Острозькими, а згодом до князів Сангушків та
інших магнатських родин.

с. 119. Корецькі — український князівський рід, що від початку XV ст. воло-
дів містом Корець на Волині (тепер районний центр Рівненської обл.)

с. 119. Вишневецькі — гілка українського княжого роду Несвіцьких з Воли-
ні, що походить від турово-пінських Рюриковичів. За родоначальника
вважається князь Федір Несвіцький, що е прабатьком 4-х княжих родів —
Вишневецьких, Збаразьких, Воронецьких та Порицьких. Прізвище Вишне -
вецькі походить від містечка Вишневець на Волині (тепер — Тернопіль-
ська область). За історичними джерелами Костянтин Вишневецький 1583 р.
був старостою житомирським.

с. 120. "Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-полі-
тичної думки кінця XVIII — поч. XIX ст., де подано яскраво, часом у художній
формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої
половини XVIII ст. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Геть-
манщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів.
По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх
власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історич-
ним особам минулого. Автор твору невідомий. Група дослідників схилялася до
думки, що ним був архієпископ Г. Кониський, інші — Г. Полетика, ще інші —
князь О. Безбородько. Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл Новгородсіверського
патріотичного гуртка 80—90 рр. XVIII ст., тісно зв'язаних з кн. О. Безбородь-
ком. Перша згадка про "Історію Русів" є з 1825 р. Цей твір добре знали кирило-
мефодіївці, і насамперед, Т. Шевченко. Вперше "Історія Русів" видана О. Бо-
дянським в Москві в 1846 в "Чтениях Общества Истории й Древностей
Российских", а також окремим виданням. У 1990 р. планується видати "Іс-
торію Русів" у Києві.

с. 120. Осочник — облавник, той, що заганяє на мисливців звірину.

с. 121. Червець—хоботна комаха роду рівнокрилих, яка живиться соками
рослин, шкідник Сільськогосподарських культур і плодових дерев. З барвної

329

речовини, наявної в тілі самки цієї комахи, виготовляється яскраво-червона
фарба.

с. 121. Керат — механічний пристрій, що приводиться в дію живою силою,
наприклад, коня.

с. 122. Колодій — те ж, що й колісник.

с. 122. Шаповал — майстер, який виготовляє з вовни шапки та інші вироби

способом валяння.

с. 122. Конвісар — ремісник, що виливає з олова ліхтарі, свічники, посуд.

с. 122. Зложища — поклади.

с. 123. Овочі — в т. ч. і фрукти.

с. 125. Путні бояри — бояри, які отримували в русько-українських князів-
ствах XIV — першої половини XVI ст. пута (харчування) при дворі.
У Великому князівстві Литовському путні бояри — проміжний стан між
"благородними" боярами і багатими селянами. Несли подорожну службу (гін-
ці), охороняли шляхи.

с. 125. Панцерні слуги — феодально залежні люди на Україні і Білорусі у
XV—XVI ст., які несли військову службу у Великому князівстві Литовському і
жили у великокняжих маєтках.

с. 125. Барська шляхта — дрібна шляхта на Поділлі, частина якої вважала-
ся нащадками бояр.

с. 125. Мани — залежні люди, васали, які володіли маєтком на леннім праві, в
основі якого була певна залежність від того, хто цю землю надав (сплата да-
нини тощо).

с. 126 "Устава на волоки" 1557 р.— закон, затверджений польським королем
Жигмонтом II Августом про проведення аграрної реформи на території Вели-
кого князівства Литовського. Землі селян і вільні землі за цим законом ді-
лилися на однакові ділянки — волоки, що дорівнювали приблизно від 16,8 до
21,8 га- залежно від місцевості. Кращі землі забиралися під державні володіння
та передавалися магнатам, а гірші — закріплювалися за селянами по одній
волоці, половині, четвертині волоки на двір. Селянські землі поділялися на три
поля з обов'язковою трипільною системою обробки. За цим законом було знач-
но збільшено податки, розширено права землевласників, старостів, війтів,
лавників щодо селян, їх зобов'язано відпрацьовувати по 2—3 дні на землях
магнатів. Реформу було проведено в Литві і Білорусії, у Кременецькому по-
віті на Волині, де були великокнязівські володіння. Наприкінці XVI — поч.
XVII ст. волочний спосіб впроваджували на Правобережній Україні, що
спричиняло до селянсько-козацьких повстань.

с. 126. Казимир Ягеллончик (1427—1492) — Великий князь Литовський (з
1440) і польський король (з 1447). Вів централістську політику. 1452 р. скасу-
вав Волинське князівство, 1470—Київське, 1481 р. викрив змову київ-
ських князів під керівництвом Михайла Олельковича і покарав їх на смерть,
інші князі зі своїми землями перейшли на бік Москви. За його правління відбу-
лося остаточне відокремлення Московської митрополії від Київської.

с. 127. Прийняті в місті Нєшаві — тепер в повіті Александрівськім, воєводство
Бидгощ, над Віслою.

с. 127. Тестамент — заповіт.

330

с. 129. Манявський Скит—монастир, заснований 1611 р. біля с. Манява
(тепер Богородчанський р-н Івано-Франківської області) Йовом Княгинець-
ким. У 1620 р. від Константинопольського патріарха Тимофія II отримав
право Ставропігії. Мав значне число монахів (у XVII ст.— близько-200 осіб),
впливав на інші галицькі і буковинські монастирі. В монастирі створено зна-
менитий іконостас роботи Йова Кондзелевича (1698—1705), який відомий
як "Богородчанський", зберігається у Львівському музеї українського мистецт-
ва. Закритий у 1785 р. австрійськими властями. Реставраційні роботи прове-
дено в 70— поч. 80 років XX ст. Зараз на території Скиту — музей.

с. 129. Чорне духовенство — монахи, ченці, названі так від кольору свого
одягу. Біле духовенство — священики.

с. 129. Заховалися — збереглися.

с. 130. Каштелян 1) управитель замку; 2) сановник, котрий засідав в поль-
ському сенаті.

с. 130. Екзекутива — виконавча влада.

с. 130. Косинський Криштоф (р. н. невід.— 1593) — гетьман запорізьких ко-
заків (1586). За походженням — шляхтич з Підляшшя. Із-за майнових супе-
речок з Острозькими провадив з ними боротьбу (1591—1592), яка перетвори-
лася на перше велике козацьке повстання проти Польщі. Зазнав поразки в бою
під містечком П'яткою, але ще деякий час продовжував боротьбу. Загинув при
облозі м. Черкас.

с. 131. Франціскани, францісканці — чернечий орден, заснований в Італії у
1207—1209 рр. Франциском Асізьким з релігійного братства міноритів, що
було утворено з метою проповіді у народі євангельських істин"— бідності,
любові до ближніх, аскетизму і т. п. Жіноче відгалуження ордену — орден
Кларисок утворено 1212 р. У 1221 створено братство терціаріїв, що примикало
до францісканів. Статут ордену францісканів затвердив у 1223 р. папа Гоно-
рій III. Від ордену францісканів беруть початок жебручі ордени. Поряд з до-
мініканами брали участь у інквізиції. З 1256 р. дістали право викладання
в університетах. У 1525 р. як відгалуження утворився орден капуцинів. На
Україні франціскани проводили латинізацію місцевого населення.

с. 131. Домініканці, домінікани — "жебручий орден" католицької церкви, за-
снований Домініком і затверджений папою Гонорієм III у 1216 р. З 1220 р. ого-
лосив себе "жебручим", однак обітниця бідності не дотримувалася, і в XV ст.
була відмінена. У 1232 р. домініканцям була передана інквізиція, орден пере-
творився у своєрідну жандармерію папства у боротьбі з єрессю. Тримали
низку учбових закладів (Болонья, Оксфорд, Кельн). З XIII ст. розгорнули
велику місіонерську діяльність — монастир домініканців під Києвом заснова-
но в 1233. Взяли активну участь в колонізації Америки. Сильно підупали під
час Реформації в Європі, а далі — у боротьбі з єзуїтами. В середині 60-х років
XX ст. мали близько 300 монастирів у 50 країнах. Орден керується з Риму гене-
ралом, підпорядкованим папі римському.

с. 131. Єзуїти — орден католицької церкви, заснований в Парижі Ігнатієм
Лойолою в 1534 р. і затверджений папою Павлом III в 1540 р. Став одним з
найголовніших у боротьбі католицької церкви з Реформацією. Брав участь в
інквізиції. Організаційна структура була дуже чіткою і міцною — сувора
централізація, безумовна військова дисципліна, абсолютна воля керівника —
генерала, "чорного лапи", який був підпорядкований лише папі римському.

331

Система моралі давала можливість трактувати дії єзуїтів стосовно до обставин.
Мали право ходити в цивільному одязі, відмовлятися від клятв, здійснювати
будь-який злочин (підсилали вбивць до французьких королів Генріха III,
Генріха IV, голландського короля Вільгельма III Оранського та ін.). Єзуїтам
приписується принцип "мета виправдовує засоби". Проникли на усі конти-
ненти і в багато країн світу. В 1773 р. орден був ліквідований папою Климен-
тієм XIV, одначе відновлений в період Реставрації у 1814 р. В середині 60-х
років XX ст. чисельність ордену складала близько 36 тис. осіб.

с. 131. Ходкевич Григорій—білоруський магнат, литовський гетьман, який
заснував друкарню в Заблудові (північне Підляшшя, укр.-біл. суміжжя), де
працював Іван Федоров (1569—70). У Заблудівській друкарні надруковано
Учительне Євангеліє 1569 р., передмова якого написана від імені Г. Ходкевича,
Псалтир з часословом (1570).

с. 132. Острозький Костянтин —див. прим. до стор. 119.

с. 132. Загоровський Василь (р. н. невід.—помер 1577), за іншими даними
1580 — брацлавський каштелян. У 1576 був у татарській неволі, де 1577 напи-
сав "Завіщання" — цінну культурно-історичну пам'ятку. Помер в неволі.

с. 132. Прухніцький Ян Анджей (1553—1663) — польський архієпископ у
Львові, автор родинної хроніки, меценат і бібліофіл.

с. 132. Смотрицький Мелетій (6л. 1578—1634) — визначний церковний та
культурний діяч. Навчався в Острозькій школі та Вірменській єзуїтській ака-
демії, слухав лекції в Ляйпцігу, Нюрнбергу й Віттенбергу. У 1618—20 рр.—
викладач і ректор Київської Братської школи, архієпископ полоцький (з
1620). З 1627 р. жив у монастирі у Дермані. Після 1628 р. явно перейшов на
сторону унії. Автор низки трактатів спочатку на оборону православ'я ("Тре-
нос", 1610), згодом — унії, цікавих зразків проповідницького мистецтва.
Найзначніший твір—"Граматика словенська..." (1619), де він упорядкував
церковно-слов'янську мову. Книга витримала багато перевидань в 17—18 ст.

с. 133. Кисіль Адам (1580—1653) — польський державний діяч і дипломат
із старого волинського шляхетського роду, постійний представник поль-
ського уряду на переговорах з козаками, далі — з Б. Хмельницьким (1648—
52). Пробував знайти компроміс між Польщею і Військом Запорізьким. Брав
активну участь у церковних справах, володів великими маєтками.

с. 135. Макарій Тучапський (р. н. невідомий — 1549) — намісник київ.
митрополита в Галичині (1535—39). З 1539 — перший (по відновленні га-
лицької єпархії після майже 80-річної перерви) православний єпископ львів-
ський, висвячений київським митрополитом Макарієм II. Ініціатор скликання
1539 р. Львівського собору, що сприяв відновленню занепалого церковного
життя.

с. 135. Йоаким V — патріарх антіохійський. Бл. 1581—1592 рр. відвідав сло-
в'янський схід з метою збору пожертв. Мав доручення від константинополь-
ського патріарха дослідити стан київської митрополії. У 1586 р. побував у Льво-
ві, затвердив новий статут Львівського братства, надав йому широких прав і
повноважень, обмеживши владу єпископа. Цей статут став зразковим для
інших українських братств.

с. 137. Лютерани — одне із основних напрямів католицизму, що виникло
підчас Реформації у XVI ст. в Німеччині на основі вчення М.Лютера (1483—

332

1546). Відкидає папську владу, а єдиним авторитетом визнає Святе письмо —
Біблію. Основна теза — виправдання тільки вірою, що дарується людині
безпосередньо Богом, без посередництва церкви. Головну увагу лютерани при-
діляють не обрядам, а проповідям. На сьогодні налічується понад 70 млн.
лютеран (Німеччина, Скандінавія, США та ін.). На території СРСР існують
естонська і латвійська євангелістсько-лютеранські церкви, на чолі яких стоять
єпископи, обрані самими віруючими.

с. 137. Аріяни — прихильники аріянства — течії в християнстві, що виникла в
IV—VI ст. в Александрії на основі вчення священика Арія (помер 336 р.). Від-
кидає догмат Першого Вселенського Собору християнської церкви в Нікеї
про те, що Бог—син (Христос) єдиносутній Богові-отцеві. Вважає, що Ісус
Христос істота не вічна, є посередником між Богом і людьми. Як єресь аріян-
ство було засуджено кінцево на соборі в 381 р., однак дістало поширення
серед германців.

с. 137. Антитринітарії—загальна назва християнських сект в Римській
імперії у II—IV ст. (монархіяни, аріяни, сабеліяни та ін.) і в XVI ст. у період
Реформації (анабаптисти), які відкидали догмат про Трійцю. Переслідували-
ся і католиками, і протестантами. Наприкінці XVI ст. поширилися в Польщі і
на Україні.

с. 137. Чеські брати, Богемські брати. Община чеських братів — релігійна
секта, що виникла в Чехії у XV ст. після гусистського революційного руху.
Перша община заснована в 1457 р. в м. Кунвальді Ржегором. Брати мали жити
за прикладом ранніх християн в бідності і смиренні, суворо дотримуватися
правил моралі, не займати ніяких громадських посад, проповідувати неспро-
тивлення злу насильством. З середовища Чеських братів вийшло багато чесь-
ких вчених: Ян Благослав, Я. А. Коменський та ін. Після поразки чеського
повстання 1618—1620 рр. Чеські брати були повністю розгромлені, вигнані з
Чехії і Моравії і розселялись по різних країнах.

с. 137. Кальвіністи — протеста