пошук:  

>> Ломонос Марина: Жінкозвір

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lomonosm

 

 

У великому столичному місті з'явився Звір. Він різав людей вночі. Ніхто його не бачив, ніхто нічого про нього раніше не чув. Звідки з'явився він? Хто і за які гріхи наслав Звіра карати оце сонне, отупіле місто з його змученими, напівмертвими людьми? Та чи й варто було їх карати? Можливо, то вже й не люди були... Вони розучилися думати і не могли творити. Вони не мали честі. Вони не мали прав. Вони не мали майбутнього. Вони втратили віру... І від того стали жорстокими. Злидні висотали їхні душі, серця їхні закам'яніли, і вже ніщо не могло зруйнувати їхньої рабської покори... Вони навіть не оборонялися — дозволяли грабувати, принижувати і вбивати себе. І при цьому спокійно чекали кінця.

Вони й цього Звіра не злякалися б, бо вже звикли до перевертнів, монстрів і маніяків, що нахлинули на їхню землю разом із чужою мовою і культурою... Але він, той Звір, отой невидимий і всюдисущий, убивав якось не так, як решта...

То був якийсь особливий вовкулака — не заморський. То був вовкулака свій, рідний, кров від крові і плоть від плоті народної, і від того ще страшніший. У його вчинках не було нічого хаотичного, випадкового, і жертви він вибирав неабиякі. Дітей, жінок, старих та слабких не чіпав. А брав лише чоловіків — молодих, сильних, тренованих... І вбивав їх без застосування зброї, легко, завиграшки. Очевидно, сили були нерівними. То не скидалося на боротьбу людини з людиною... Швидше, на змагання людини з левом, у якому міг перемогти хіба що Самсон. І все ж таки той Лев-Звір мав людське тіло...

З'яві маніяка передувала подія: вбили дівчину. Це зробили на очах в усіх, серед білого дня. У цьому місті, де не існувало права на життя, щомиті могли вбити кожного, кого не охороняли гроші...

Дівчину вбили на шкільному подвір'ї. Вона затято оборонялася. Кликала на поміч, але ніхто не приходив. Вбивав її не один. Їх було чоловік дванадцять, і вже не хлопчиків, а тих, які пізнали смак насильства і крові. То була їхня випадкова іграшка... Дванадцять безликих убивць, боязких поодинці, з'єдналися і утворили одного потворного, божевільного монстра... І все живе довкола кинулося від нього врозтіч, зачаїлося, немовби сама природа окреслила навколо цього багаточленного безголового вбивці застережне коло, за яке жоден живий не осмілився б ступити. Поодинокі свідки поховалися у свої нори... А в школі у цей час проводилися уроки.

— Людину вбивають!

— Тихше, діти! — зацитькували учнів злякані вчителі, безпорадні й безпомічні, зведені нанівець своїм вічним жебракуванням, боязню втратити роботу.

Діти припадали до вікон — подивитися, як вбивають людину... Менші, ще не зіпсовані, чистіші, плакали, а старші — хто сміявся, а хто й придивлявся, запам'ятовував, як треба вбивати...

Нарешті людину вбили. Понівечене дівоче тіло кинули в кущі попід парканом... Учитель праці наступного уроку разом зі своїм класом прибирав шкільну територію і натрапив на ще тепле тіло... Чи то вже він так отупів, чи ще не протверезів як слід, наказав учням вирити ямку і загребти вбиту дівчину разом зі сміттям. Якась жаліслива душа принесла саван — запилену червону скатерку з колишньої ленінської кімнати...

Директорки того дня в школі не було, підлеглі побоялися подзвонити в міліцію — без її згоди повідомити про вбивство, аби не прислали слідом комісію з міністерства перевіряти якість навчання...

— Краще не привертати до себе уваги, — вирішили вони, а що того дня їм мали видавати зарплату, швидко забули за цю пригоду і побігли отримувати свої жалюгідні копійки...

Увечері, коли впали сутінки, до школи почали скрадатися тіні... Звірство, що тут відбулося, заразило дитячі душі... На місце вранішнього кривавого дійства збиралися вже не діти, не учні й не класи. Тепер це були зграйки жадібних до чужого болю звіренят. Вони відкопали мертву дівчину, запалили багаття, аби краще було видно, зірвали з тіла саван і... Але тут чи то небо над ними розкололося, а чи земля під ними розступилася — з'явилося ВОНО. Ніхто не встиг як слід розгледіти, яке ж ВОНО з себе. Вогняна куля, оперезана блакитним лискучим поясом, обпікала на відстані невидимими променями... Від неї відділилися, а може, з неї вийшли чотири розпливчасті тіні... Четверо в чорному підняли мертву дівчину... Ні, і це найбільше перелякало дітей-звіренят, не підняли, а зробили так, що мертве тіло саме попливло до них, поволі огортаючися в білу одіж. Четверо в чорному взяли його попідручки і зникли разом із вогненною кулею...

На ранок прибула міліція — земні ангели земного порядку. Тіла такі не знайшли...

Через сорок днів по тому і ще раз через сорок з'явився у місті страшний людинозвір, що убивав лише чоловіків... Він убивав їх скромно і тихо, вбиті мали по-християнськи благопристойний вигляд — людинозвір їх не мучив, не спотворював, не залишав на тілі рваних ран, не проводив над ними поганських культових обрядів і навіть очі їм сам закривав... Немов убивство — то було для нього не задоволення, а необхідна для існування праця. Хтось із фахівців зауважив, що так акуратно могла б убивати лише жінка, бо жінка, хоч якої роботи її не навчи, все одно краще від чоловіка її зробить... Чоловіки навчили жінок убивати, і ось тепер жінкозвір убиває майстерніше від них. І... людяніше...

Спочатку боялися, а потім потроху звикли і до жінкозвіра.

— Гуляй-гуляй, — під'юджували дружини мужів-гультяїв, — ось як зустрінеться тобі жінкозвір... Отоді на кутні посмієшся... Пий та засиджуйся допізна, та ходи вночі, то й зустрінеш жінкозвіра. Жінкозвір п'яниць любить...

Жінкозвір затьмарив "летючу тарілку", котра забрала мертву дівчину, вбивство якої нікого по-справжньому не зацікавило...

Так уже на Землі повелося і з Неба так нас учать, що багатому ще примножиться, а у вбогого останнє відніметься... І, якщо нікому не потрібна вбита дівчина була єдиною донькою одинокої матері, то це, мабуть, не дуже суперечило законам земним і небесним...

Жінку, яка втратила дочку, звали Марією. Так сталося, що вона була самотня. Так сталося, що вона народила свою єдину дитину, не взявши шлюбу і виростила її сама, без чоловіка...

Чи могла скластися інакше її доля? Роки її не спливли за водою... Вони згоріли... Чому не вийшла заміж? У неї були чоловіки. Колись, здається, вона їх кохала... Але все траплялися якісь такі — без серця. Вони хотіли у неї все забрати і нічого не віддати натомість: їжу, житло, любов, здоров'я. Вони порушували споконвічний закон відтворення живого в природі: він і вона, самиця і самець на одній території не ворогують. Чому так траплялося? Може, вона не була справжньою жінкою... Може, вони не були чоловіками, протилежністю справжньої жінки... Важко сказати. Марія нікого з них уже не любила... Щонайменший спогад про близькість з ними завдавав щемливого болю і нестерпного сорому перед самою собою і силами небесними... Вона й пізніше могла б вийти заміж, але не змушувала себе, бо не навчилася прощати. Так, розуміла, що чоловіки — слабкі, не здатні до правди істоти, що не можна сприймати всерйоз навіть найсильнішого з них... І все ж таки не прощала брехні та зради. Її можна було обдурити, від неї можна було піти. Але до неї не можна було повернутись. Якби могла народити дитину без участі чоловіка, вона б це зробила... Проте, на жаль, так у природі задумано, аби й чоловіки були навіщось потрібні... Творець прилаштував їх коло жінки, щоб вони якось вижили, не пропали...

Та після народження дочки Марія навчилася гарно без них обходитися... Бо вже не була самотньою... Бо вже було кому віддавати тепло душі й тіла... І от тепер... Тепер вони забрали її єдину дитину. Погралися і вбили. Чому вони зачепили її дитину? Чи ж вона кого зачіпала? Чи, може, відібрала в кого їжу або житло? Це була немов якась страхітлива помста за те, що Марія зневажила чоловіка — перше і не зовсім вдале, бо яке ж воно може бути вдале, якщо воно перше, творіння Господа...

Ось вбили її дитину... А вона навіть убивць не знає, аби їм у вічі болем своїм вистрелити, аби серця з їхніх грудей власними руками вихопити... А ніхто й не шукав тих убивць, живуть десь, може, поруч ситі й спокійні... І не звершилося правосуддя на землі. Але й це, навіть це ними було передбачено. Отой апостол Павло, якого вся братія заморська, що з усіх усюд сюди поназлазилася, на кожному перехресті уславляє, порадив: "Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому... Отож, як твій ворог голодний, — нагодуй його; як він спраглий, — напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!"

— Де ж ви, вороги мої? Де ж ви там по світу блукаєте? Може, ви голодні, вороги мої, які дитину мою вбили, то прийдіть — я нагодую вас. Може, ви спраглі, то я, мати вбитої вами, напою вас. Може, вам холодно, то зігрію... І, може, тоді, як ви нап'єтеся моєї крові й наїстеся мого тіла, апостол Павло з того світу згорне розпалене вугілля вам на голову? Може, він, отой апостол, пожаліє мене, аби мені самій, власноручно, не довелося виривати серця з ваших грудей?..

Жоден чоловік не оборонив, не захистив її... І не захистить... І не помститься... І не полегшить долю... Марії захотілося хоч на мить прихилитися до чоловічих грудей, оповити схололими руками стан воїна-оборонця, тоді, здається, їй полегшало б... Біль матері по краплині перелився б у груди воїна...

Нехай би то був якийсь випадковий чоловік, на одну ніч зайшов би до неї та на ранок би знову дорогою своєю полинув... Але щоб то був воїн... Просто таких їй не траплялося...

На цій злиденній, відданій на поталу звірові землі не існувало чоловічого права... Немов тут ніколи матері не втрачали дітей і не народжували лицарів...

— То що ж робити мені з вами, вороги мої? Чи ж дочекаюсь я дня того святого, миті тої спасенної, коли апостол Павло згорне розпалене вугілля на ваші голови? Бо ось сили полишають мене, і ніщо вже не затримує тіло моє на цьому світі, і лаштується душа моя в далеку дорогу слідом за дитиною моєю... То що ж мені? Шворку на шию і до мертвих? Дарма, що не звершилося правосуддя на землі... Апостол Павло потурбується, щоб воно над убивцями моїми на Небі звершилося... Прости, Боже, отого апостола Павла, що не допомагає він мені на світі цьому, не віддаляй його там, у царстві Божому, від свого престолу. Бо що ж із нього візьмеш, із того Павла? Він же й разу не народив? Чи ж йому знати, що таке справжній біль?

І звернулася Марія до Бога мертвих. Вона не знала його земного наймення, але душею відчувала, що такий Бог є... Бо якщо існує Бог живих, то повинен існувати, певна річ, і Бог мертвих. Вона не знала, в яких взаєминах перебувають між собою ці боги, але подумала, що, мабуть, у непоганих, бо зміг же Христос вийти з царства мертвих... Одпустив же його від себе до батька небесного Бог мертвих... І благала Марія Бога невблаганного:

— Прости, що турбую тебе, великий Боже, що звертаюся до тебе словами буденними, бо й молитви такої не знаю, щоб до тебе звернутися... Десь там, у тебе, великий Боже, дитина моя... Десь вона там у царстві твоєму сама-самісінька, квітка моя, загубилася... Ти не карай її там дуже, великий Боже, вона ж іще дитина, на світі не нажилася... Підучи її, Боже, як вона якої роботи в тебе не зуміє зробити, вона в мене тямуща, помічницею мені була... Прохання в мене до тебе, великий Боже. Не встигла я з дитиною своєю попрощатися... Дай мені на останок голосочок її почути. Дозволь дитині моїй із того світу один разок зі мною поговорити... Один-єдиний разочок, великий Боже... Я ніколи більше не турбуватиму тебе...

І зглянувся Бог мертвих на її благання. І почула Марія голос дочки своєї, що промовляв до неї зі світу мертвих. І звернулася Марія до дочки своєї:

— Мало часу нам відведено, мені й тобі. Може, нам ніколи і не доведеться більше зустрітися, бо ти без гріха на той світ пішла, а я на свою душу гріх збираюся взяти і порушити заповіт Божий, і тому після смерті мене можуть до тебе не пустити. Не питаю, як тебе вбивали. Скажи лишень: хто убив тебе?

І назвала дочка імена тих, хто вбив її, бо всевидющі ангели смерті відкрили їй на тому світі імена убивць.

І закарбувала Марія в серці своєму імена звірів у людській подобі, які вбили дочку її... І зневажила вона поради апостола Павла, і не стала чекати, допоки Павло згорне розпалене вугілля на голови ворогів... І вийшла вона з покори Божої, і підвелася з колін, і надумала сама правосуддя звершити...

Не одразу стала вона жінкозвіром... Хто схоче стати ним, нехай знає, що це дуже тяжко. Бо справжній жінкозвір повинен бути прекрасним на вигляд, таким прегарним, щоб від краси його втрачали голову навіть чоловікозвірі. Таким сильним, щоб в обіймах його задихалися. Таким швидким, щоб не могли його наздогнати прокльони чоловікозвірових матерів. Таким хитрим, обережним і обачним, щоб ніякі гроші, ніякі кордони, ніякі охоронці не могли захистити від нього чоловікозвіра. Він повинен бути таким всевладним, щоб не було чоловікозвіра, здатного його ослухатися. Він повинен закохувати з першого погляду, заманювати з першої зустрічі, задушувати з першого потиску, залишати з першої миті, зараховувати до числа вбитих, закреслювати в оперативній пам'яті, забувати в серці своєму і розпочинати все заново...

І заглибилася Марія в душу свою, і вселила в домівку душі своєї страшного жінозвіра, якого сама ж і створила, відлила його, як ідола, з болю свого невгасимого. І сяяв той ідол, мов золотий, бо біль її дуже пекучим був... І почала вона поклонятися ідолу — Звіру, якого поселила в собі, аби допоміг створити їй нове тіло — молоде, та зі старими ранами... І порадив їй ідол-звір проголодувати сорок днів і сорок ночей...

А як минали ті ночі! Так голодувати могла лише українська жінка-мати... У крові і плоті її спали страшні спогади. І голод пробудив їх. Зазвучали голоси предків, що підвелися з могил, аби навчити її цьому нехитрому на перший погляд ремеслу — створити себе з нічого. О, її предки знали, що таке голод, їх навчили голодувати. їхнє вміння голодувати подібне було до каменя, обточеного морем... Поставив Бог той щербатий камінь над водою і присудив йому втихомирювати своїм тілом бурі... І пішли на нього навали чужоземців, аби сокрушити... І кожна чужоземна хвиля несла з собою голод та мор й обточувала камінь... Марія знала, що мине й ця хвиля, брудна, спінена, котра накрила зараз з головою той камінь, поставлений Господом на її землі. Хвиля чужоземна, ясна річ, відхлине... Але от чи вистоїть камінь? Цього вона не знала, і тому сподівалася лише сама на себе...

Щоб навчитися голодувати, Марії не потрібно було читати Брега1. Більше того, їй було страшенно шкода заморського чоловіка, котрий віддав своє життя, аби пізнати, що таке голод... Він помер, так і не пізнавши справжнього голоду. Шкода, що не зміг навчитися голодувати у її предків.

Українська Марія й американський Брег, мабуть, були протилежностями за долею землі своєї, і тому голодування відбувалося в них зовсім по-різному... Якщо Брег протягом трьох перших днів відчував страшенний голод, який поступово зникав на четвертий день і вже не з'являвся до кінця голодування, то з Марією все було навпаки. Перші три дні провела спокійно, більше того — їй зовсім не хотілося їсти, справжні муки розпочалися на четвертий день, з кожним днем страждання від голоду посилювалося. Не могла в цей час думати про щось приємне, вдосконалювати себе та молитися, бо думки постійно розщеплювала одна-єдина тривога, чи не подівся ніде запас харчів, якими вона збиралася відновлюватися... У неї була настійна, нав'язлива потреба ховати ті харчі невеликими порціями у різних потаємних закутках своєї оселі...

— Ось прийдуть, дитино, будуть харчі трусити, — здавалося, промовляв до Марії бабусин голос, — з голоду помреш. Борошно ховай... І сіль... І на вулиці бережися... І до чужих осель не заходь. Ти така гарна, як та пампушка... Як би тебе не з'їли...

Та й що було в тому дивного, що Марія спокійно перенесла перші три дні голодування, — голод до трьох днів в Україні голодом не вважався... Звідки й приказка пішла: "Робить, наче три дні не їв..." Якщо робить день чи два не ївши, то, бач, по ньому й не видно. Треба аж три дні не їсти, щоб помітили...

Якось, аж на тринадцяту ніч голодування, Марія збагнула — їй не вистачить сорока днів, щоб очиститися і відтворити своє тіло. Вона ж виросла на цій землі, вона живилася лише з цієї землі... А скільки ж бруду нанесли на цю землю чужоземні навали! Скільки ж того бруду увібрала в себе її земля! Не те, що сорока днів, тут тисячоліть не вистачить... Щоб очиститися... І відтворити... Спалахнув у її свідомості чорний біль, як Чорнобиль.

Світ отруїв її... Марія відчувала, як під шкірою в неї нуртують ріки, сповнені труєної води. Тіло розбухло від води, котра вимила бруд із серця, кісток та м'язів і пішла під шкіру. Вона очистилася б, якби тої води можна було якось позбутися...

Даремно Марія гнівила Бога своїм розпачем... Вона ще не знала, на що здатне її вистраждане на тисячолітніх голодоморах тіло. Бреґ також не знав, на що здатне треноване багатьма поколіннями тіло.

Маріїна шкіра все розтягувалась і розтягувалась від води, тоншала, потім почала сохнути, відмирати і на сороковий день лопнула, вихлюпнувши на світ Божий кілька відер отруйної масної вологи. І—о диво! Чи міг би апостол Павло собі таке диво уявити? Марія сама себе не впізнала! То ж була таки вона! Але тіло стало вже іншим, і вкривала його нова, молода, матова, міцна, мов гадючий панцир, шкіра... Вона, подібно до змії, скинула свою стару оболонку. Нове тіло було чудовим! Гнучке, наділене швидкістю кобри і смертельною чіпкістю удава. Ось що народила на світ Божий отруйна морська піна! Що ж... Жінкозвір втілився.

Дванадцять кіл смерті треба було пройти Марії в новому тілі, дванадцятьох ворогів убити, дванадцять разів порушити заповіт Божий...

Одинадцятьох Марія уже вбила. Залишався дванадцятий. Чи то найспритніший, а чи дуже вдатний... А може, хтось із його найближчих родичів угодним апостолові Павлу був, що таланило тому дванадцятому вбивці минати Маріїних рук...

Нарешті вона його наздогнала... Нарешті він, отой дванадцятий, останній і єдиний з непокараних, був перед нею. Був із нею сам на сам. Був відданий їй на поталу... Спокусився на красу її. І заманився у пастку.

Марія дивилася на нього і думала: ось уб'є цього вбивцю — і життя втратить для неї усякий сенс. А що далі?..

Перед Марією — вбивця її дочки. Він молодий, непоганий на вроду і шалено бажає жити. О, як він горить, аби швидше дістатися до Маріїного тіла, аби увійти в жінку... І, можливо, створити вдвох із жінкою нову людину. Та Марія не подарує йому останньої земної радості. Він повинен померти до того, як оволодіє нею. Повинен померти від найперших її обіймів...

І раптом подумалось: "А може, це вже й не гріх — задушити ворога в своїх обіймах? Може, тоді ненависть дорівнюється до любові і стає неосудною? Що сказав би з цього приводу апостол Павло?.."

— Ти знаєш, чого я хочу від тебе? — запитала Марія убивцю своєї дочки. Наостанку вона хотіла, як це зробила уже з одинадцятьма попередніми, відкрити жертві правду: хто вона і за віщо карає.

— Ти хочеш, штоби я дал тєбє сто доллараф вместо абєщанних пятідєсяті? — спробував відгадати він. — Єслі би ти не разгаварівала на етам жлобскам їзикє, тєбє платілі би больше! Ти тянєш на большеє, вот толька культура у тєбя не даганяєт...

— Я хочу не цього! — перебила Марія його пустослів'я.

— А чєво же? Я дам тєбє сто баксаф. Но атрабативать тєбє...

— Подивися на мене. Не упізнаєш? — жінкозвір налаштувався приголубити свою останню жертву...

І, о диво! Він упізнав її... Як і оті одинадцять його попередників, котрих уже вбила... І в останню мить свого життя перейшов на рідну мову:

— Ти — її мати! — прошепотів, сполотнівши. А руки вже не слухалися його, не захищали життя. І ноги оніміли, не вели від вірної смерті.

— Ти — її мати! Ти хочеш мене вбити?!! Це ти, ти вбила усіх. Ти — жінкозвір. Але давай поговоримо, як людина з людиною. Візьми з мене викуп. У доларах. Мій батько заплатить, скільки скажеш... Моя мама останнє віддасть...

І раптом Марію немов струмом ударило. Він хоче виграти час. Відтягує час. Десь там, за її спиною, він помітив допомогу, його рятівники наближалися.

Сторожко озирнулася. До них наближалися люди. Скрадаючись. Його охоронці. Але вони не встигнуть. Вона спровадить свого ворога у світ мертвих!..

— Да, ти убйош мєня! — стрепенулася жертва. — Но й тєбє тоже не уйті. С табой разбєруцца, — він засміявся задоволене. І то був останній у його житті сміх, бо наступної миті Марія приголубила його. Обвила останнього ворога зміїними руками і стисла...

Вбивши останнього, підвелася, розправила плечі й закам'яніла... Наближалися ті, які мали убити її, і в них була, можливо, зброя. Але вона вже не могла врятуватися, бо вичерпала своє право вбивати, і жінкозвір, що жив у її тілі, щойно залишив її й пішов супроводжувати останню свою жертву. Вона не могла вбивати ні в чому не винних перед нею людей...

Так стояла Марія і чекала наближення своєї смерті... Ось уже прийшлі оточили її. Скільки їх, вона навіть не лічила. Не оборонялася.

І раптом чи то небо над ними розкололося, а чи земля під ними розступилася: з'явилася вогняна куля, оперезана блакитним сяйливим поясом. А з неї вийшли четверо в чорному. Невидимими променями пронизали вони тих, хто оточував Марію.

— Ти вільна. Живи.

— Хто ви, голуби мої? Хто ви, синочки?

— Ми — ангели смерті...

— Вас не існує...

— Ми — з потойбіччя. Якщо існує Бог мертвих, то й ангели його існують...

— Але ж ви... Ви ніколи не втручаєтеся в наші справи... Як змогли ви вийти звідти, з Пекла, до мене, грішної?! Я ж людину щойно вбила... Я вбила їх усіх... Я апостола Павла ослухалася, а ви до мене прийшли! Дітей палили, святих катували, Христа розпинали, і ви того не зупинили, а тут втрутилися...

— А тут втрутилися! Бо вийшла ти з рабства Божого, і тепер тебе охоронятимуть ангели смерті силою Христовою... Живи!

— Нащо ж мені жити? Ви ж забрали дитину — моє найдорожче!

— Живи. Бог мертвих — милосердний Бог. Він повертає тобі дитину твою. Ти знову носиш у собі свою дочку, хоча ще й не знаєш про це. Ти народиш дочку. Дочку твою... І дочку Бога мертвих, бо полюбив він дочку твою, як свою дитину рідну... Іди й живи...

Вона пішла, хоч і знедолена, та щаслива. А в лоні її уже тріпотіло нове життя...


1 Брег — американський вчений, який проводив на собі досліди тривалого голодування, помер.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...