пошук:  

>> Литовченко Тимур: Аукцiон душ (мiстичний роман)

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

Лот 1

"Морква"

…Всi урочистi промови були вже виголошенi, настав час дiяти. Причому -- дiяти якнайшвидше i якнайрiшучiше! Безжально р-р-розчавити, зр-р-руйнувати цей нiкчемний, i без того занепалий бастiон вiковiчної кровожерливої пiтьми, опиряче гнiздо, джерело шкiдливого опiю…

Владним поглядом обвiвши сумирний бидлоподiбний натовп, вiн зробив декiлька крокiв до сапера, який зосереджено перевiряв, чи все гаразд з його "пекельною машинкою", та тiльки-но розкрив рота, як iззаду пролунав потужний i несподiвано грiзний вигук:

-- Стiйте!!! Люди добрiї, стiйте! Облиште!..

Натовп одразу сколихнувся, хтось зойкнув. Всi погляди, досi спрямованi на нього, нацiлилися на щось, що тiльки-но з'явилося бiля ненависної будiвлi. Вiн гнiвно обернувся -- i що ж побачив там?!

Бiля розсохлих дубових дверей старенької церкви впав навколiшки простоволосий i сивоголовий, старий-престарий дiдуган у латанiй-перелатанiй одежi, сухий i скарлючений, мов верба понад рiкою. Дiдуган простягає до нього, але водночас i до всього натовпу довгi руки з вузлуватими пальцями, чорними вiд довгої роботи на землi, i благає:

-- Люди! Людоньки добрiї, схаменiться!.. Це ж -- святе! Це -- храм Божий!.. Хiба так можна?! Що ж ви робите, людоньки?!

А з блiдо-блакитних очей виповзають каламутнi сльози i котяться зморшками, якими невблаганне життя перепахало обличчя старого.

Та даремно дiдуганчик почав благати, ой, дарма! Бо коли просто скрикнув, то дiйсно змiг зупинити подiї, що розгорталися на майданi перед церквою. Тепер же дехто з присутнiх встиг оговтатися вiд несподiваної перешкоди. Хтось огрядний та великий… так, просто величезний начальник -- до того ж i зросту велетенського, -- грiзно поглядає з-пiд здвинутих брiв i шепоче:

-- Давай, дiй… не вагайся… Хто перед тобою? Жалюгiдне старчисько, хай йому грець! Або ти -- або вiн…

"Або ти -- або вiн… Або ти -- або вiн… Або ти -- або вiн…" -- рокоче хвиля могутнього начальницького голосу. Жахливi чорнi очi, величезнi, мов полумиски, погрозливо виблискують на яскравому травневому сонцi. I одразу виникає дивне вiдчуття, нiби цi очi, якi цiлком природньо мiють надо всiм владу, вже неодноразово наказували йому або комусь iншому: знищуй… руйнуй… вбивай… пали… рiж… рубай… I яка рiзниця, хто чи що перед тобою: церква -- чи божевiльний дiдок; демонстрацiя виснажених до прозоростi робiтникiв -- чи обложене твоїми вiйськами мiсто, гарнiзон якого майже перебито; прив'язана до стовпа та пообкладана купами хмизу й смолистих дрiв безневинна жiнка, яку на догоду переляканим обивателям неправеднi суддi визнали вiдьмою -- або юрба зв'язаних рабiв, абсолютно беззахисних перед твоїм мечем…

Що за навiженi марення?!

Та ще й iдiот-сапер розгублено белькоче:

-- Що робити, товаришу начальник?..

А натовп мовчить завмерши i чекає, чим скiнчиться протистояння. Бидло, справжнiсiнька собi бидлота! В усi часи так було, є i буде. Ото було заради кого i чого боротися, робити революцiю i проливати кров -- заради них i щастя їхнiх вилупкiв…

Та нi! Є тут рiшучi борцi! Все залежить вiд нього, вiд його волi. Малесеньке колiщатко мiсцевої iсторiї застрягло на мiсцi i не йде в жоден бiк. Тiльки трiшечки його пiдштовхнути… I це цiлком у його владi!

Тому стрибнувши впритул до розгубленого сапера, рубанувши рукою повiтря, вiн реве в саму пику, блiдо-зелену вiд переляку:

-- Да-ва-а-а-а-ай! -- i для певностi додає брудну брутальну лайку.

Замруживши очi вiд напруження, сапер з усiх сил тисне на важiль "пекельної машинки". Вигуки натовпу перекриває гупання потужного вибуху. Ненависна "свята" будiвля, якiй не допомагає нiякий облудний бог, ба навiть жалюгiдний божок чи нiкчемне дияволя, розбухає, мов весняна брунька чи опара, далi вся площа вкривається рудою курявою. Тiльки обшарпанi зеленi банi декiлька секунд висять над хмарами пилу, та потiм i вони валяться униз й зникають у вируваннi вибуху. Коли ж зрештою на майданi розвидняється, на мiсцi, де перед тим стояла церква, лишається тiльки купи чевоної цегли, битi рiзнокольоровi шибки, покорьоженi бляшанi листи та розкиданi бруси. Лише де-iнде напiввцiлiлi сволоки стирчать у небо, немов ребра чудернацького доiсторичного динозавра.

Тепер не буде жодного слiду вiд старого, бо з уламкiв дармової цегли можна побудувати, скажiмо, школу, будинок культури або нову казарму. Та ще й для власної дачi матерiалiв стане.

Бидлоподiбний натовп перелякано перешiптується, не насмiлюючися виступити проти влади. А великi чорнi тарелi, якi в начальника замiсть очей, заохочувально виблискують. I тихий голос каже:

-- Молодець…

I вiн таки дiйсно вiдчуває себе неймовiрно щасливим i гордим. Розумiє, що не зважаючи на всiлякi дурнi перешкоди й забобони, заради великої мети дiйсно можна пожертвувати багато чим i вдiяти будь-що…



* * *

-- Петре!

-- Ге?!

Вiн пiдвiв голову, розгублено клiпаючи посоловiлими очима.

-- Петре, ти що? Хiба можна отаке робити?! Засинати просто на робочому мiсцi -- либонь ти здурiв був?! Завлаб побачить -- розшматує тебе як кiшка курча, це точно!

Хтось наполегливо торсав його за плече.

Петро обернувся, зпересоння впаявся лобом у стiйку мiкроскопа i тут зрозумiв, що будив його Яшка Чмiльов. Точно, це його голос.

-- Та прокинься ти нарештi, йолопе!

Пiсля зiткнення з мiкроскопом перед очима ширяли пасма рудого туману чи то пилу -- як увi снi. Голова гула, немов велчезний дзвiн. На лобi мабуть вскочить гуля -- ото видовище буде, хай йому грець! I як це вiн втрапив у таку халепу…

Все це через недосипання та надмiрну схвильованiсть останнiх днiв. Вчора пiшов з роботи о десятiй вечора, до гуртожитку дiстався об одинадцятiй. Та й перенервував добряче, годi й казати. А нервування -- через клятого Марчинського! Отаке от стерво колись називалося товаришем! Щоб йому не дiждати, падлюцi…

-- Вiдчепися, -- Петро рiзко та грубо вiдмахнувся вiд настирливого Чмiльова, який все ще стискав його плече. -- Ну, чого тобi треба?

-- Як-то чого треба? -- Яшка перейшов на хрипкий шепiт. -- Я-то чого? Восьме березня за тиждень, а ти ще питаєш!

Чмiльов обережно озирнувся, перевiряючи, чи не чують його присутнi жiнки, та знервованим рухом переклав з руки в руку список з прiзвищами.

-- Поздоровляти їх будемо, чи що? -- Петро досi не оговтався.

-- Так, поздоровляти! -- шепотiв своє Яшка. -- Жiнки ж тебе вiтали з Днем Радянської армiї, хоч ти не воював. А ти не бажаєш? -- але побачивши, що Петро замружив очi, знов трусонув його за плече.

-- Ну, не сплю я вже, не сплю, -- стрiпонувся Петро. -- I загалом, ти нiчого не бачив! Зрозумiв?

-- Ну, так, так, ясна рiч, -- Яшка делiкатно кахикнув. -- Ти мене знаєш, Петре, я тебе не викажу. Ти тiльки здай тридцятку, i все. I я вiд тебе одразу ж одчеплюся. Якби от тiльки iншi пiд монастир не пiдвели…

-- Цить!

-- Та я…

-- Цить, сволота!!! -- звився Петро. Рудий туман остаточно розвiявся. Тепер вiн бачив, наскiльки перелякався Яшка. Аж зiбранi грошi ледь не розсипав. Також вiн побачив, що лаборанти пооберталися i тепер з цiкавiстю поглядають на них. Петро знiяковiв, попригладжував скуйовджене волосся i удав, що шукає якiсь записи в робочому зошитi. Лаборанти один за одним повернулися до своїх лаборантських справ. Тодi Петро прошепотiв:

-- Якове… Ну-у, Якове!

Той мовчав.

-- Я-а-аш…

-- Що?..

-- Ти пробач… я не хотiв…

-- Е-ет, пусте, -- Яшка махнув рукою, потiм згрiб докупи розкиданi по столу журнали, спокiйно кинув: -- Я до бiблiотеки, -- i неквапом вийшов з кiмнати.

Петро примружився i потер скронi. Яке неподобство сталося! Дарма вiн на Яшку насичав, не можна так з колегами поводитися. З одним посварився, з другим, потiм iз третiм… Якщо ти плюнеш на колектив, колектив обiтреться; якщо ж колектив у вiдповiдь плюне на тебе -- потонеш у слинях! Проста iстина, не треба її забувати.

А радше за все -- не можна куняти в робочий час на робочому мiсцi. Ну, Чмiльов -- той не викаже, але ж є скiльки завгодно заздрiсникiв i заздрiсниць, вони не стануть панькатися, а вмить "стукнуть" завлабу -- i все! I вилетить вiн звiдси, мов та корка з шампанського.

А дiйсно, чи не стежить хтось за ним часом?..

Петро настрожено озирнувся довкола, але побачив ту саму картину, що i завжди: всi сидять за своїми столами, всi дуже серйознi й зосередженi, всi сумирно працюють пiд пильним поглядом товариша Йосипа Вiсарионовича Сталiна, котрий прискiпливо оглядає простору кiмнату з портрета зi стiни навпроти вiкна. Отже, загалом все гаразд, повний порядок, як i належить передовiй науковiй лабораторiї провiдного наукового iнституту.

Затуливши рота рукою, Петро обережно позiхнув, потiм присунув якнайближче до себе коробку з-пiд цигарок, повну полiрованих зрiзiв зварних швiв, i зробив вигляд, що зосереджено вiдбирає потрiбнi зразки. Так, зараз конче треба зосередитися на роботi. Адже невдовзi вiдбудеться конференцiя, на якiй вiн неодмiнно виступатиме з доповiддю. Ясна рiч, це робитиме саме вiн. А хто ж iще? Невже цей пiдступний негiдник Марчинський?! Нехай цьому лицемiровi Аркадiю стане зле!

Мимоволi пригадалися в'їдливi рядки записки, яку причепили йому на портфеля ще колись пiд час навчання у вузi:

Як для нашого Аркашi

Наварили миску кашi.

А наш Аркаш --

Зовсiм i не наш!

Тьху!!!

Петро трусонув головою, знов мало не вдарившися об мiкроскоп, й обережно озирнувся довкола. Знов нiхто не звертав на нього найменшої уваги. От i добре -- пощастило! Вистачить того, що пiзно повернувшися з роботи, вiн цiлу нiч не заплющував очей з-за цього нiкчемного кар'єриста, крутився на рипучому пружинному лiжку, декiлька разiв виходив курити на схiдцi. Найцiкавiше от що: варто було десь ближче до ранку хоч трохи задрiмати, як йому наснилася дивна нiсенiтниця. Щось на кшталт iсторiї про пiдiрвану церкву, яку вiн бачив тiльки-но, але менш жорстока: великi збори чи засiдання, чи то нарада, де пiсля його виступу когось заарештували. Просто в залi. Петро миттю прокинувся i вже не лягав нi на хвилинку, а просидiв на брудному кухонному пiдвiконнi аж до ранку. I нiяк не мiг пригадати, чим саме скiнчився отой дивний сон. Здається, чимось жахливим…

До того ж, i в цьому снi також було щось чорне, велике та незрозумiле, незбагненне. I дуже моторошне…

Одне слово, мiстика!

I тiльки тепер пригадав, що саме. У вранiшньому видiннi хоча й доволi смутно, але теж вимальовувався огрядний чолов'яга, якийсь великий посадовець, що схвально позирав на нього з президiї. Петро не мiг згадати лише, яка саме деталь його зовнiшностi була чорною: шкiряна куртка, волосся чи може… все-таки очi… Але чорна деталь , до того ж дуже помiтна й виразна, точно була. Цiкаво, що означає такий подвiйний сон?..

Перто скуйовдив волосся, зневажливо всмiхнувся. Справдi, чи то вiн циганка якась, чи недолуга ворожка, щоб розгадувати чудернацькi сни?! Загалом, сни -- то суцiльна нiсенiтниця. Просто вiн заздрить успiхам вилупка Аркашi, що незаслужено сипалися на нього останнiм часом. Авжеж, незаслужено…

З коридора долинула чиясь швидка хода. Хтось невiдомий швидко йшов, мало не летiв коридором. Петровi здалося, що то була якась чорна хода.

Чому чорна?!

В нього точно не все гаразд з головою! Хоча з iншого боку, мислить ця голова дiйсно прекрасно.

…От хто справдi має право на успiх, то це аж нiяк не нiкчема Аркадiй Марчинський, а саме вiн, Петро Мазюра, найлiпший на весь iнститут фахiвець iз контактного зварювання…

Зарипiли i грюкнули вхiднi дверi. Кроки лунали вже у не в коридорi, а в серединi кiмнати.

…Те, що наш Аркаш вже вибився у ме-не-еси, ще нi про що не свiдчить. Ич, кар'єрист який! I те, що з сiмейного гуртожитку невдовзi переселиться в окрему квартирку, отриману в "академiчному" будинку, теж нiчого не означає. Це швидше здобуток Фiри…

-- Встати, слов'яни! -- ревонув хтось за спиною.

Ч-чорт!!!

З розгубленим виглядом Петро оглянув порiзаний палець, придивився до крихiтної крапельки кровi, що потроху наливалася на пучцi. Це ж треба так рiзанути! Шкода, що подряпина зараз не знадобиться. А хто це там репетує?..

Запустивши пальця в рота, аби зiсмоктати крiв з порiзу, Петро озирнувся. Посеред кiмнати стовбчив цей нiкчемний вилупок, колишнiй його приятель по полiтехнiцi, а тепер ненависний кар'єрист, котрий бозна яким неправедним шляхом вилiз у ме-не-еси. Коротше, там стояв Аркаша Марчинський i щодуху волав:

-- Всiм встати i стояти струнко! Моя доповiдь пройшла на конференцiю! Ви чуєте?! Пройшла! Пройшла! Прой-шла-а-а!!!

Всi полишили свої робочi мiсця та швиденько позбiгалися до Аркашi.

-- Тобi хто сказав? Бережний чи Кондратюк? -- скривившися немов вiд болю i не виймаючи пальця з рота, спитав Петро.

-- До чого тут Бережний?! I чому обов'язково Кондратюк?! -- щиро здивувався Аркашка. -- Менi сам академiк повiдомив! Ясно?!

Марчинський пiдскочив до Петра, рвучко обiйняв його за плечi i мало не розцiлувавши вiд надлишку почуттiв, роздiльно повторив:

-- А-ка-де-мiк!!! Ясно тобi, друже мiй любий?

Петро ледь стримався, щоб не вiдповiсть Аркашi належним чином. Але цей самовдоволений йолоп навiть не помiтив його роздратованостi, тiльки мiцно потис Петровi руку.

-- Та ну?! -- зойкнула лаборантка Таїсiя.

-- Ну, так! -- полишивши Петра i повернувшися на середину кiмнати, Аркаша одразу набундючився.

-- Не може бути… -- продовжувала дивуватися Таїсiя.

-- Ну, як-то не може? Я тiльки-но вiд нього.

-- I тези дивився? -- пiдключилася до розмови машинiстка Зоя.

-- Дивився.

-- I що?..

-- А що? Нiчого, -- Аркаша трохи заспокоївся. -- Сказав, що в тезах, поданих на розгляд науково-технiчної ради, ти зробила напрочуд мало помилок, значно менше, нiж зазвичай.

Всi зареготали, Зоя розшарiлася.

-- Ну, а далi? -- спитав студент-заочник Болеслав, за сумiсництвом -- молодший лаборант.

-- Що далi? -- Аркаша з виглядом переможця обернувся до нього. -- Далi -- працювати! До конференцiї два мiсяцi…

-- Аж цiлих два мiсяцi, -- знизала гарненькими плечиками Зоя.

-- Всього лише два мiсяцi! -- миттю накинувся на неї Аркаша. -- Доповiдь! Де моя доповiдь, я тебе питаю?!

-- Та буде, буде. Я ж не хотiла сiдати за неї, доки все остаточно не вирiшиться… -- слабко запротестувала машинiстка.

-- Доки остаточно не вирiшиться?! Ну, от i вирiшилося! От i маємо! I що ж?! Усе є, крiм найнеобхiднiшого! А ну, сiдай i мерщiй друкуй! -- щасливий Аркаша легенько турнув Зою, жартома хлопнув Таїсiю понижче спини i додав: -- А ти щоб до пiслязавтра пiдготувала всi фотографiї, яких не вистачає! Пачка печива до чаю для кожної за мною, а коли вiдбудеться доповiдь -- шоколадка…

-- Кожнiй? -- з надiєю поцiкавилася Зоя.

-- Кожнiй -- то занадто! Одна на всiх, -- вiдрубав Аркадiй, -- зате "ротфронтiвська". Нумо, вперед, до працi!!!

Машинiстка вискнула i побiгла до своєї машинки, лаборантка -- до шафи, у якiй зберiгалися фотознiмки. Iншi повiльно розiйшлися по робочих мiсцях, сам же винуватець подiї заходився перебирати чорнетки у пошуках таблиць мiцностi з'єднань.

Не сказавши жодного слова та залiпивши порiз клаптиком папiрця, змоченого в слинi, Петро повернувся до своїх зразкiв i мiкроскопу. Та зображення в окулярi чомусь розпливалося, вiн нiяк не мiг налаштувати пристрiй. Остаточно розлютившися, пiдкликав Таїсiю. Та миттю пiдбiгла до Петра i завмерла бiля нього, мов дресироване цуценя: адже була потайки закохана в нього i не в змозi забути колишнє, весь час чекала, дурненька, що Петро зрештою освiдчиться. Але вiн негайно вiдправив дiвчину переробляти геть усi мiкрошлiфи, до того ж накричав на неї. Ображено пiдiбгавши губки i потупившися, лаборантка пiшла геть. А Петро уткнув лице в долонi i болiсно зiтхнув.

Ну, що за велика справа -- розмова з директором iнституту! Ну, справдi, хiба немає осiб, вищих та видатнiших за нього?! Є, є! Звичайно, є.

Петро удав, що стомлено розтирає долонями обличчя, а сам потайки, крiзь розчепiренi пальцi позирнув на портрет Вождя. Товариш Сталiн дивився на Петра досить поважно. Але в той же час Петровi здавалося, що вiн намагається щось порадити йому. Тiльки от що саме?..

Нi, нi, не може бути! Все це марення пiсля безсонної ночi, маячня. Якщо таке починає ввижатися, й недовго збожеволiти.

Петро вiдклеїв папiрця, оглянув подряпину на пальцi: загоїлася.

А серце?! Серце чим гоїти?..

Єдина правда полягає в тому, що вiн заздрить Аркадiєвi. Дуже заздрить! Дiйсно, так. I не те, щоб по-доброму -- по-злому заздрить, от в чiм рiч! А колись же друзями були!

Були. Доки вчилися в iнститутi. Аркаша тодi зовсiм не був таким огидним. Тiльки-но вони познайомилися, Петро (соромно тепер згадувати!) вiдчув незрозумiлу приязнь до цього худорлявого хлопця у великих рогових окулярах. В обох батьки загинули на фронтi. Точнiше, батько Аркадiя загинув у Сталiнградi, а Петрiв тато пропав без вiстi ще восени сорок першого -- але все одно клята вiйна посиротила обох. Аркаша бiльш за все прагнув знань, але аж нiяк не був "куркулякою", бо завше давав Петровi списувати. Для Петра це було вкрай важливо, особливо коли справа стосувалася математики. А пiсля першого курсу, пiсля проведеного на будiвництвi лiта вони навiть заприятелювали! В гуртожитку мешкали поруч, разом ходили вночi на товарну станцiю розвантажувати залiзничнi вагони, аби заробити на харчi та сяку-таку одежину. Разом їли-пили. I захистивши дипломи, розподiлилися в один НДI.

Отут все й почалося! Розумник Аркаша дуже швидко впав в око начальству i зарозумiвся. Важко було уявити, що буквально на очах люди можуть так рiзко змiнюватися. Хоча змiни, ясна рiч, можливi. Не зважаючи на давнiсть, Петро добре пам'ятав, як змiнився його покiйний батько, коли випхався у начальники. Вiн не зробив дуже стрiмкої кар'єри, але культурним вiддiлом у мiськвиконкомi завiдував. Коротше, вибився в люди. Так, в нього бували напади похмуростi й замкненостi, що подеколи швидко переходили у справжнiсiньку лють. Особливо роцi у тридцять шостому-тридцять сьомому. Петровi нiколи не забути випадок, як батько за справжню дрiбну дурничку по-звiрячому вiдшмагав його ременем, а потiм закрився в кiмнатi i пив сам-один до глибокої ночi; матерi зранку теж перепало. Тодi хлопцевi не було ще й семи годочкiв… Точно, це сталося у тридцять шостому, за п'ять рокiв до вiйни!

Але Петро вважав, що за темпами i непередбачуванiстю переродження Аркаша далеко обставив покiйного тата. Найперше, пiсля трьох мiсяцiв роботи в iнститутi вiн якось ненав'язливо заявив Петровi:

-- Послухай-но, друже, я ж не можу давати тобi списувати результати власної роботи?! Годi вже бiгати у коротких штанятах, я не стану й надалi пiдтягувати тебе. Навчання навчанням, а робота -- то є робота. Коротше, Петре, зроби нарештi в науцi щось самотужки. Ця краля не любить невiгласiв, але ж ти можеш гору зрити, як тiльки зажадаєш, я ж тебе знаю!

Поплескав по плечу -- i пiшов коридором.

Як помиями обдав, стерво! А скiльки лiт вони доти приятелювали, скiльки солi без хлiба з'їли -- це що, не враховується?! Отож!..

Петро сприйняв Аркадiєвi слова як найтяжчу образу, i у його пораненому серцi причаїлася вличезна злiсть на зарозумiлого кар'єриста у великих рогових окулярах, що з часiв студентства, здавалося, стали ще бiльшими та огиднiшими. Але Петро нiчим не виказав своєї ненавистi, тiльки приналiг на роботу. I вiн таки дiйсно домiгся значних успiхiв. А те, що наш Аркаш вибився у ме-не-еси i що саме Аркадiєву доповiдь випхнули на конференцiю -- безумовно, то Фiрин здобуток! Робити ж кар'єру за допомогою "переднього мiсця" власної дружини -- о-о-о-о!!!

Петро ледь чутно загарчав. За спиною хтось тихесенько зойкнув. Вiн озирнувся -- там стояла Таїсiя. Стояла i дивилася на нього величезними закоханими очима, синiми i гарними, мов польовi волошки в житi. Здається, вже забула, як Петро тiльки-но накричав на неї за мiкрошлiфи…

-- Тобi що? -- спитав похмуро.

-- Та я хотiла лишень уточнити, у якiй пропорцiї давати азотну кислоту… -- знiяковiла вона.

-- Пропорцiї тобi ще назвати?! -- одразу накинувся на неї розгнiваний Петро. -- Пропорцiї?! А ну, марш до бiблiотеки! Вiзьми з полицi довiдник, знайди там свої затрьоханi пропорцiї i не смiй чiплятися до мене iз рiзними дурницями!

Таїсiя розвернулася, схлипнула i дрiбно зацокотiла пiдборами, поспiшаючи до дверей.

-- Ти чого розкричався, друже? Ти несправедливий до Таї. На твоєму мiсцi я би вибачився.

А оце вже був наш Аркаш! Петровi дуже хотiлося виплюнути йому просто в його вчену пику, в кожне кругле скельце його ненависних окулярiв: "Друже?! Який я тобi друг?! Як ти смiєш називати мене другом, ти, коров'яче лайно!.. Ти ж вiдiбрав у мене все!!!" Може, сьогоднi вiн нарештi спромiгся би зробити таке… ще з пiвгодини тому спромiгся б. Аби наш Аркаш нарештi второпав, що вони давно вже нiякi не товаришi-приятелi.

Але зараз, пiсля звiстки про розмову з академiком… Так, треба бути справжнiм самогубцем, щоб так наскакувати на ме-не-еса, до якого виявив прихильнiсть сам директор iнституту. А може, навiть хтось вищий…

-- До того ж, Петре, не такий вже ти великий дiяч науки, аби отак зневажати людей з-за кожної дрiбнички, -- додав Аркаша, спокiйно роздивляючися на Петра крiзь ненависнi свої окуляри.

Мимоволi Петрiв погляд ковзнув по портрету на стiнi. Так, є ще хтось бiльший та могутнiший, який розсудить…

Нi, неможливо! Це божевiлля! Звiдкiля…

Бiдолашний Петро лише стиснув зуби, могутнiм зусиллям волi змусив себе заспокоїтися, прорипiв:

-- Хай ця дурепа самотужки добуває знання, це ж твоя улюблена теза. А менi вона всi шлiфи зiпсувала…

Вiн ледь не додав: "Тому як академiк може вiдзначити мою роботу, коли декому навмисно псують робочi зразки, а декому навпаки все падає просто з неба завдяки нечесним маневрам!" Але знов зумiв стриматися i в свою чергу вибiг з кiмнати.

Та попрямував Петро не до бiблiотеки. Вiн не хотiв вибачатися перед Таїсiєю -- з чого б ото?! I зовсiм вже не прагнув зiткнутися з Яшкою Чмiльовим, котрий став небажаним свiдком знесиленої розслабленостi на робочому мiсцi. Нi. Петро дременув до туалета, вскочив до єдиної кабiнки, де не був вiдламаний гачок, старанно замкнувся. Дрiбно тремтячими руками розстiбнув ремiнь, мало не вириваючи "з м'ясом" гудзики, приспустив брюки, труси. Сатанiючи, вхопився за розпашiлого "дрючка"… Замружився…

…Так! Найголовнiше, з-за чого Петро люто зненавидiв Аркашу i водночас -- найостаннiше, що цей ненависний хробак в окулярах вiдiбрав у нього, була Фiра. Досi кохана, але недосяжна. Вiдтепер i назавжди. А мiж iншим, тiльки вiд однiєї згадки про Аркадiєву дружину, про її мигдалевi очi, чорне волосся, червонi губи й нiжнi руки Петровi робилося млосно. Чим далi, тим сильнiше паморочилося в головi, i поволi виникала чоловiча прикрiсть. Тодi вiн змушений був рятуватися в туалетi i термiново приводити себе до ладу. Йому було бридко, до того ж тут завжди огидно смердiло хлоркою. Проте Петро нiчого не мiг вдiяти.

То було справжнє божевiлля! А почалося все з елементарної дурницi: з вiзиту до медпункту, де Фiра працювала медсестрою. Тодi всьому НДI робили щеплення. Коли черга дiйшла до Петра, вiн зайшов у крихiтну кiмнатку -- й остовпiв! Нi, вiн неодноразово мав справу з дiвчатами i жiнками, особливо влiтку пiд час студентської практики або восени на сiльгоспроботах. Вiн аж нiяк не був дiвичем, проте чепурненька медсестричка пiдкорила Петрове серце одразу i назавжди. Вражений у саме серце Петро стояв посеред кабiнета як бовдур, розшарiвшися, мов наречена на оглядинах, дивився на Фiру, аж доки вона не сказала невдоволено i навiть трiшки обурено: "Ну, товаришу Мазюро, так i будемо стояти? Погляньте у коридор, там он яка черга! Скидайте штанi i лягайте на кушетку. Мерщiй!" I вiн був змушений роздягнутися перед нею, лягти на холодну клейончату кушетку голим задом догори. А коли Фiра торкнулася його сiдницi, вiн так сiпнувся, що медсестра мало не зламала голку шприца. За що потiм довго вибачалася. Бiдолашний Петро ледве не кiнчив просто пiд її лагiдними руками на цiй самiй кушетцi, оскiльки терпiти бiль виявилося так… приємно…

Тобто, терпiти бiль вiд Фiри, вiд її нiжних турботливих рук. Петро iз здивуванням винайшов у собi таку особливiсть. I тепер кожного разу, коли тiльки йому треба було скидати штанi будь-коли i з будь-якого приводу, то одразу згадував чарiвливий голосочок: "Пробачте, товаришу Мазюро, я ненавмисно! Я ще не досить досвiдчена, всього лише пiвроку працюю…"

Та це була не єдина перемiна, що сталася з Петром. До незабутнього щеплення вiн досить обережно ставився до євреїв як до занадто загадкової, якоїсь таємничої нацiї, вважав їх геть зарозумiлими й пихатими особами. Але знайомство з Фiрою одразу змусило його змiнити погляди на протилежнi. Вiдтепер загальновживанi у народi слова "жид", "жидiвка" якось прилiпали до пiднебiння, не йшли з язика -- тiльки "єврей", "єврейка". В останньому випадку вiн знов-таки особлио трепетав i згадуючи красуню Фiру, подумки додавав: "Моя чарiвна королева!" Йому навiть почали подобатися дотепнi єврейськi анекдоти, якi вiн почав потайки колекцiонувати. Єврейська манера розмовляти, ця м'яка гаркава говiрка зробилася приємною для вуха. Також коли хтось згадував Марка Бернеса або Леонiда Утьосова, Петро неодмiнно додавав: "Так, це великi артисти!" А вдома над лiжком повiсив репродукцiю з картини Левiтана.

I ще одна особливiсть з'явилася в Петра: пiсля короткої зустрiчi з медсестрою вiн бiльше не мiг зробити нiчого путящого з жодною iншою дiвкою! Тепер за жiнку йому правила власна рука. Вiн навiть не мiг приязно дивитися нi на кого, окрiм Фiри! Колись же пробував загравати з Таїсiєю, мiж ними навiть почала вже виникати якась приязнь… Але вiдвiдання медпункту все перекреслило! Може, Фiра прищепила йому щось таке особливе? Може, дiйсно якось причарувала? I цiлком можливо, євреї все-таки недарма вважаються таємничим народом…

Петро страждав, любовна жага краяла йому серце й сушила голову. Вiн декiлька разiв дiставав незначних травм лiвої руки, як-то порiзи, подряпини й опiки, та обов'язково бiг до медпункту, щоб Фiра швиденько зробила йому перев'язку. Петро нiколи не зiзнався би жоднiй живiй душi (навiть в руках найдосвiдченiшого ката!), що несвiдомо наражається на небезпеку, тiльки би побачити свою кохану медсестричку. Можливо, вiн сподiвався, що колись йому таки випаде нагода поговорити з Фiрою спокiйно i освiдчитися їй у коханнi. Та кожного разу нiмiв i мовчки давав себе лiкувати, насолоджуючися дотиками вправних пальчикiв. А пiсля медпункту бiг до туалетної кабiнки, маючи хвору шуйцю, зате здорову i як завжди готову до невтомної роботу десницю.

Але одного разу Петро таки догрався, коли його рука потрапила мiж контактами зварювальної машини, стиснутими гiдравлiкою. I вiд цього не тiльки серйозно пошкоджена лiва долоня загоювалася цiлих два мiсяцi. Своїм безрозсудним вчинком Петро зiпсував собi все життя, оскiльки нiкчема Аркаша на правах друга проводив його до медпункту, а потiм довго розмовляв з Фiрою про стан здоров'я Петра. Так i познайомилися майбутнi молодята. Звичайно ж, вони були знайомi i досi, адже Фiра робила щеплення всьому iнституту. Тобто, знiяковiлий Аркаша теж роздягався перед нею, медсестра теж вводила йому внутрим'язово декiлька кубикiв чарiвностi й нiжностi… Та по-справжньому вони звернули увагу одне на одного, добре роззнайомилися саме пiсля прикрого випадку з Петром! Знав би -- не пхав долоню мiж контактiв зварювального напiвавтомату…

Звiсно, Петро був свiдком на їхньому весiллi. Але чого коштувала йому ця подiя -- один бог знає. (Якщо, звичайно, цей нiкчемний дiдуганчик усе ж ширяє десь у пiднебессi на своєму бiлявому облацi, а не розвiявся остаточно як мiфiчний непотрiб темних вiкiв…) Пiсля весiлля Петро остаточно втратив спокiй. Перший тиждень бiгав до туалетної кабiнки по декiлька разiв на день. Тепер хоч трохи вгамувався й протягом останнiх двох мiсяцiв дотримувався жорсткої норми "раз на день". Та все ж мана не минала. Вiн просто скаженiв вiд думки, що пiсля роботи цей нiкчема має вiльний доступ до тiла коханої Фiри, що має законне право розкошувати з нею…

А-а-а, ч-чорт!!!

Як завжди, Петро уявив, що отамтечки, в чорному отворi унiтазу Аркаша i Фiра займаються якимось страхiтливим непотрiбством. I хоч насправдi це було неможливо, оскiльки Аркашка зараз розкручує бурхливу дiяльнiсть в лабораторiї, а Фiра очiкує пацiєнтiв у медпунктi, вiд обурення Петро зцiпив зуби, напружився особливо мiцно й вихлюпнув жемчужно-бiлу цiвку у зяючий чорнотою отвiр, окропивши уявних розпусникiв життєдайною рiдиною. Немов таким чином намагався оживити власнi бруднi фантазiї. Повiльно заспокоюючися, одягнувся, похитуючись, неквапом вийшов з кабiнки, попрямував до рукомийника i вмив лице та шию холодною водою, аби дiстати хоч абияке полегшення.

А все ж Фiра може бути не на роботi… себто, не працювати… не зовсiм тобто працювати, хоча й у власному медпунктi…

Недарма ж бо вона там одна!..

Так, якщо поразмислити тверезо, завiтати до гарненької медсестрички може особа найвищого рангу. Хоча б, скажiмо, академiк, директор їхнього iнституту -- не обов'язково ж з кожною подряпиною звертатися до клiнiки учених, можна й до медпункту! Петро почав пiдозрювати це вже давно, близько мiсяця тому, якраз коли повiдомлення про майбутню конференцiю тiльки-но надiйшло до лабораторiї. I тепер, пiсля сьогоднiшньої поразки вiд колишнього приятеля, Петро твердо переконався: так, справа не обiйшлася без впливу на академiка Фiриних чар. Аякже! I завлаб, i заступник директора, їхнiй куратор неодноразово наголошували на важливостi контактного зварювання для майбутнiх потреб промисловостi, а тут -- будь ласка! На конференцiю виноситься доповiдь цього нiкчеми. Справдi, невже Аркадiй не скористався певними перевагами… тобто, невже дружина не зробила заради чоловiкової кар'єри такої собi дрiбнички, маленької послуги академiковi…

Петро засичав крiзь зцiпленi зуби i був змушений знов пiдставити тiм'я пiд потоки холодної води, аби вгамувати душевний бiль. Е-ет, був би вiн фронтовиком -- наскiльки легше все вирiшилося би! Адже задля цього його батькам варто було злягтися на рiк-другий ранiше -- встиг би ще повоювати. Фронтовикам зараз -- сама тiльки шана й суцiльне сприяння. Та й на цього жалюгiдного Аркашку вiн позирав би гордовитим поглядом з недосяжної височини переможця, а так вони обидва опинилися унизу. I завдяки зусиллям дружини…

Негiдник, клятий розпусник! Та як вiн тiльки смiє робити таке?!

Нещасний Петро пiдняв голову, подивився у брудне порепане дзеркало, та завбачивши у його мутнiй глибинi, як Фiра улещує академiка, змушений був утретє занурити голову пiд холодну воду, жалiбно стогнучи вiд безсилля.

Так, нiчого вiн не вдiє. I це найгiрше…

-- Ну, хiба так вже й нiчого? Вибачте, юначе, я з цим категорично не погоджуюся.

Петро здригнувся, рвонувся i мало не обдираючи шкiру на скронi, розпрямився.

-- Обережнiше, юначе, обережнiше! На вас ще чекають неабиякi справи, а ви поводитеся напрочуд нерозсудливо. То з мiкроскопом, то з оцим краном. Тим бiльше, з деякими особливо глибокими ранами, як-то проломлена скроня, Фiра навряд чи впорається.

Набравши води у зiгнену кiвшиком долоню й потроху обмивши скроню, Петро зазирнув у дзеркало. I не повiрив власним очам: у мутнiй глибинi дзеркала, де за мить нiкого окрiм нього не було, тепер майорiла величезна темна постать. Не може бути!..

Вiн рвучко озирнувся, та змушений був переконатися, що не з'їхав з глузду. Осяяний тьмяним свiтлом слабенької туалетної лампочки, позаду нього стояв гарно вдягнений кремезний чолов'яга у величезних чорних окулярах, за якими зовсiм не було видно очей. Стояв i приязно посмiхався, виблискуючи рiвними бiлими зубами, немов красень-кiноактор.

-- Пробачте… Хто ви такий?

Посмiшка одразу ж зникла з чоловiкових вуст, i Петро iз деяким запiзненням второпав, що його запитання не є дуже доречним. Швидше за все воно скидалося на образу.

-- Так, товаришу Мазюро, ви маєте рацiю: мушу вибачитися за те, що не вiдрекомендувався належним чином, -- не зважаючи на грубiсть Петра, незнайомець розмовляв досить приязно. -- Мене звуть Ве-Е-Зебель. Прошу…

Назустрiч Петровi впевнено простяглася величезна розчепiрена п'ятерня. Молодик знiяковiв.

-- Ну, що ж ви, Петре? Хiба що не вмiєте вiтатися належним чином… Або хвилюєтеся.

-- Звiдки ви знаєте, як мене звати? -- пробелькотав молодик.

-- Отакої! -- В.Е.Зебель знов щиро посмiхнувся. -- Та хто ж не чув про провiдного iнститутського спецiалiста iз контактного зварювання?! Ви -- персона досить знана… хоча й не визнана досi належним чином, прошу.

Не зводячи з Петра чорних окулярiв, незнайомець повiльно пiдняв руку до шиї, поправив iдеальну темно-вишневу краватку та застiбнутий комiр крохмально-бiлої сорочки, навiщось пригладив дорогий чорний костюм, на якому не було жодної зморшки, рипнувши надраєними до дзеркального блиску чоботями, розвернувся, попрямував до дверей i кинув через плече:

-- Проте тут занадто тхне хлоркою, аби вихованi люди, такi от, як ми з вами, могли вести розважливу бесiду. Чи не вважаєте за краще пiти у бiльш зручне мiсце?

-- Еге… так, звiсно! -- Петро повернувся до рукомийника з намiром закрити воду. Його погляд сковзнув по дзеркалу -- i!.. Петро просто остовпiв: у ньому не було нiякого В.Е.Зебеля, анi найменшого натяку на присутнiсть цього дивного чоловiка. Не закрутивши кран як слiд, Петро вибiг у коридор та полегшено зiтхнув: виявляється, не зважаючи на вельми солiдний вигляд, товариш Зебель просто вибiг з туалета i тепер чекав молодика, недбало спершися об пiдвiконня.

-- Ну, то що, пiдемо до мене? -- спитав трохи насмiшкувато, побачивши розгублену схвильованiсть Петра.

-- Так, пiдемо, тiльки… Тiльки скажiть, будь ласка, як вас звати? Тобто, не прiзвище з iнiцiалами, а як вас називати?

-- А що, є проблеми? -- над чорними скельцями окулярiв здiйнялися густi кошлатi, чорнi як смола брови.

-- Так, менi незручно, -- пояснив Петро.

-- Ну, що ж… будь ласка: мене звуть Валентином Едуардовичем, -- товариш Зебель знов поправив краватку, яка у залитому сонячними променями коридорi виявилася не темно-вишневою, а криваво-червоною. Зате костюм спiвбесiдника вигляда тепер ще ошатнiшим, нiж у туалетi. -- Тепер усе? Формальностi скiнчилися? Чи вам, може, посвiдчення особи показати?

-- Нi-нi, що ви! Звiсно, я не маю жодних претензiй, -- Петро несподiвано вiдчув якесь дивне полегшення i навiть задоволення, мовби не про iм'я та по батьковi довiдався, а бозна яку державну таємницю взнав.

-- Ну, то йдемо до мене, чи як?

-- Пiшли.

I вони попрямували хитромудрим лабiринтом коридорiв i переходiв мiж iнститутськими корпусами, не орiєнтуючись в яких, можна було запросто заблукати. Але було очевидно, що Валентин Едуардович орiєнтується добре. Хоча (свята правда!) Петро не розумiв, куди вони йдуть. Спочатку здавалося, що в адмiнiстративний корпус, потiм -- що в другий лабораторний, згодом -- що в конструкторський. Якби не солiдна зовнiшнiсть В.Е.Зебеля, можна було б вирiшити, що вiн навмисно кружляє iнститутом без жодної конкретної цiлi. Зрештою ж вони все-таки повернулися до адмiнкорпусу, попрямували в бiк бiблiотеки. Але туди не пiшли, а в одному з переходiв звернули у непримiтнi дверi, де несподiвано для Петра виявився лiфт.

-- Заходьте, будь ласка, -- легким рухом Валентин Едуардович гостинно розчинив перед Петром дверцята пофарбованої чорним кабiни. Увiйшли, i Зебель натиснув одну з двох великих червоних кнопок, що горiли на стiнi, немов зловiснi лiхтарики. Кабiна плавно зрушила з мiсця. Але замiсть того, щоб поїхати вгору, вони почали плавно спускатися униз. Наскiльки мiг уявити собi Петро, це було поруч з пiдвальним книгосховищем наукової бiблiотеки, розташованим у колишньому бомбосховищi, тiльки глибше. Причому значно глибше.

-- Що це за шахта? -- нарештi зважився спитати вкрай здивований i заiнтригований Петро.

-- Терпiння, мiй юний друже, терпiння, -- Зебель загадково всмiхнувся, наставивши на Петра чорнi скельця окулярiв, -- просто ми пiд'їжджаємо до моїх володiнь.

Молодиковi зробилося якось моторошно. I вiдверто кажучи, вiн пошкодував, що не пристав на пропозицiю добродiя i не подивився його документи…

-- Бачу, ви нiяковiєте, мiй юний друже. Ну, що ж…

I Валентин Едуардович вiдточеним рухом витягнув з внутрiшньої кишенi малесеньку книжечку з малиновою корочкою, на якiй iдеальними золотими лiтерами були викарбуванi слова: "Посвiдчення особи". Прочитавши написане у книжечцi, Петро мало не зомлiв вiд переляку, зрозумiвши, що в даному випадку справи його -- ягнячi. Не дивно, що така людина вгадує Петровi думки з легкiстю професора, що заради цiкавостi зазирнув у буквар.

-- Ну-ну, юначе, не треба так лякатися, не треба, -- Зебель лагiдно поплескав його по плечу, -- вас нiхто не збирається заарештовувати, катувати…

-- Т-так… я р-роз-зумiю… -- вiд переляку бiдолашний Петро весь тремтiв, сiпався i заiкався, -- ал-ле ж т-тодi нав-вi-що…

-- Зараз дiзнаєтеся.

У цю мить лiфт м'яко зупинився, дверцята кабiни самi собою розсунулися, чому Петро немало здивувався.

-- Прошу, виходьте.

На жодну секунду не забуваючи про свою жалюгiднiсть i лише здогадуючись про iстине призначення цього пiдвалу, Петро перетнув порiг кабiни. Тут не було жодної живої душi, самi голi стiни, пофарбованi у сiре, та яскраве свiтло ламп, що сяяли високо пiд стелею. Валентин Едуардович випередив Петра i знаком наказавши йти за ним, впевненою ходою попрямував вперед. Молодик пiдкорився.

Довжелезний коридор закiнчувався невеличкими, всього у п'ять щаблiв схiдцями зi шлiфованого базальту та величезними броньованими дверима. Петровi знов стало зле, бо вiн уявив на мить, що тут, просто в iнститутському пiдвалi розташована справжнiсiнька катiвня. Але броньованi дверi вже беззвучно прочинилися, i Валентин Едуардович лагiдно запросив:

-- Будь ласка, проходьте, юначе.

Всупереч безглуздим необгрунтованим фантазiям, тут було дуже приємно та затишно. До шпалер свiтло-рожевого кольору, вкритих дрiбненьким жовтогарячим вiзерунком, дуже пасували масивнi меблi з червоного дерева та пурпуровi штори, якi виконували суто декоративну функцiю -- адже жодного вiконця на такiй глибинi просто бути не могло. Не зважаючи на велику глибину, тут не було нi холодно, анi вогко -- сухе тепле повiтря приємно пестило шкiру обличчя. Вздовж стiн вишикувалися чудернацькi кактуси, геть усiянi рiзноманiтними рожевими та червоними квiточками, яких Петро нiколи у життi не бачив. А от тиша панувала просто незвичайна.

-- Ну, як, подобається вам у мене?

Зебель вже всiвся на величезний м'який диван i зробив широкий жест, пропонуючи Петровi приєднуватися.

-- А тиша яка, оцiнили? Це все ефект глибини. Зате нiхто i нiщо не потурбує.

-- Ви, може, думки читаєте, як Вольф Месiнг? -- насторожився Петро, оскiльки Валентин Едуардович вже вкотре вгадував, про що вiн мислить.

-- Ну-у-у… а як ви хотiли? З моєю професiєю… -- двома пальцями Валентин Едуардович знов витягнув з кишенi "корочку", не розкриваючи повертiв перед носом Петра i таємничо прошепотiв: -- Розумiєте, про що йдеться, друже мiй?

-- Авжеж, -- охоче погодився Петро (а чоло вкрилося рясним потом). -- Ясна рiч, вам без цього нiяк не можна. Гiпноз i все таке iнше.

-- До чого тут гiпноз? -- над правим чорним скельцем здивовано випнулася смоляна бров.

-- Ну-у-у… як-то до чого… -- нiяковiючи, Петро знизав плечима. -- Не знаю. Просто я так… уявляю проблему. Потрiбно, i край.

Вiн трохи помовчав, пiдбираючи слова, i додав:

-- В iнтересах держави, еге ж?

-- Дивнi уявлення про людей нашої професiї, -- посмiхнувся Зебель.

-- Аякже, без цього не можна, -- Петро розслабився i одразу ж бовкнув невiдомо з чого: -- бо через такi темнi окуляри ви, мабуть, нiчого не бачите. Як же тодi…

Вiн занадто пiзно зрозумiв, що вже вдруге веде себе вкрай нетактовно iз такою людиною. Проте здавалося, його спiвбесiдник анiскiльки не образився. Валентин Едуардович лише мотнув головою i повчально мовив щось загадкове:

-- Найтаємнiша справа -- дивитися не на зовнiшнiсть, а зазирати в душу. А цього, мiй юний друже, нiякими очима не зробити. Тому й не потрiбнi менi для цього очi, затямте, будь ласка.

-- То ви просто в душах читаєте, -- не насмiлюючися вiдверто насмiхатися з такої чудернацької думки, Петро ледь чутно кахикнув, прикривши рот долонею. -- Ну, i що ж в мене у душi? Скажiть, як буде ваша ласка.

-- У вас в душi я бачу саме те, що менi потрiбно: вiдданiсть iнтересам, -- впевнено вiдповiв Зебель. Трохи дивно було, що вiн не сказав, яким саме iнтересам вiдданий Петро. Проте той подумки продовжив: "…iнтересам партiї… народу… країни…" Тонкi губи Валентина Едуардовича посмiхнулися, але запитав вiн цiлковито серйозно i зовсiм не те, на що сподiвався Петро:

-- Чим же вас почастувати, молодий чоловiче?

-- Менi б чайку… -- Петро зовсiм знiяковiв.

-- Чайку? Пити чай у мене в гостях -- це, звiсно, добре. Та це було б замало для такого багатообiцяючого товариша, як ви.

Не встиг Петро подякувати за "багатообiцяючого", як Зебель позирнув кудись за його спину i голосно та рiзко гукнув:

-- Ей!

Петро обернувся, проте з не помiчених ранiше дверей, що розкрилися лише на мить, викотився невеличкий двоповерховий столик на гумових колiщатках, безшумно покотився по дубовому паркету з чудернацьким вiзерунком i зупинився бiля дивану, точно мiж ним та Зебелем. Дверi ж зачинилися так само швидко й безшумно, i Петро навiть не встиг роздивитися, чоловiчий чи жiночий силует промайнув у рудiй напiвтемрявi за ними.

-- Прошу, -- коротко сказав Валентин Едуардович. Ошелешений Петро перевiв погляд з таємничих дверей на Зебеля, потiм на столик. Зверху на ньому ближче до господаря стояла на пiдставцi турка iз запашною чорною кавою, порожня фарфурова чашечка, скляночка зi збираним молоком, з боку гостя -- склянка мiцного чаю на кружечку з ялiвця. Також там були: цукорниця, повна цукру-пiску; декiлька золотавих ложечок; два ножа; розетки з варенням та джемом; двi розкритi пачки галетного печива на окремих блюдечках; вмiло нарiзаний скибами бiлий хлiб; тарiлка з нарiзаною шинкою; маслянка з жовтим як сонце маслом; серветки у держаку. На нижнiй склянiй полицi вишикувалося декiлька рiзномастих пляшок.

-- Не соромтесь, пригощайтеся.

Зебель налив з турки кави у свою чашечку, дiстав з нижньої полицi пляшку коньяку (судячи з незвичних лiтер -- армянського), вiдкоркував, вiдмiряв одну золотаву ложечку ароматної рiдини та плеснув собi в каву. Потiм вiдмiряв нову порцiю i потягнувся до склянки чаю.

-- Нi-нi! -- замахав руками Петро. -- Що ви, Валентине Едуардовичу, що ви! Я взагалi не п'ю. Та й не годиться на роботi…

-- То ви не вживаєте алкоголю чи не п'єте у робочий час? -- спитав Зебель, хитро примружившися.

-- Взагалi не п'ю… -- почав був Петро завченим тоном, та вчасно схаменувшися, нiякво посмiхнувся i докiнчив: -- …на роботi. Себто, взагалi не п'ю на роботi. Я -- людина дисциплiнована.

-- Дисциплiна -- то дуже добре, молодий чоловiче, -- пiдтвердив Валентин Едуардович, наливаючи коньяк у Петрiв чай, -- та оскiльки ви вiдвiдали мене уперше, я вважаю, що можна дещо пом'якшати виробничу дисциплiну i розслабитися. Нiчого, нiчого, чай з коньяком смакує найкраще. Беру вiдповiдальнiсть за вашi сьогоднiшнi виробничi показники на себе. Так що не напружуйтеся надмiру i спокiйно пригощайтеся.

Петро все ще нiяковiв, та врештi-решт вирiшив, що їхня розмова, мабуть, буде занадто довгою, отже, робота на сьогоднi зачекає. А Зебель, мiж iншим, анiтрохи не поспiшав, знай собi потягував каву з коньяком, мовчки їв печиво i, здавалося, зовсiм забув про Петра. Тiльки наливши другу чашечку кави, тепер вже зi збираним молоком, нагадав молодиковi:

-- Будь ласка, скуштуйте варення. А найлiпший тут -- сливовий джем. Давайте, давайте, їжте.

Петро намастив джемом декiлька галет i з'їв. Дiйсно, джем виявився напрочуд смачним. А вiд чаю з коньяком по тiлу поступово розлилася млявiсть. Чи це через те, що вiн не спав минулої ночi? Чи може "туалетнi справи", про якi тепер соромно було згадувати, вiдiбрали в нього забагато сил i енергiї?.. Тепер би дiйсно прилягти на цьому зручному диванчику та трохи поспати…

-- Ну, тепер i про серйознi справи можна поговорити, -- прозвучав звiдкiлясь голос товариша Зебеля. Петро стрiпонувся, озирнувся довкола i побачив, що столик на гумових колiщатках кудись зник, а Валентин Едуардович встиг пересiсти за письмовий стiл i тепер сидить непохитно, мов гора, втупивши у гостя скельця окулярiв.

-- Про якi ще справи?

Пiсля розслаблюючого чаю з коньяком нi про що серйозне думати аж нiяк не хотiлося. Тепер би краще про щось приємне, як-то про майбутнi успiхи Петра, про те, що десь там, у високих сферах його таки дiйсно вважають видатним спецiалiстом з контактного зварювання, "багатообiцяючим" спiвробiтником, про його останнi успiхи у роботi…

Петро здригнувся, бо згадав, що сьогоднi його випередив цей негiдник Аркаша, якого сам директор iнституту удостоїв особистої бесiди. Втiм, нехай! Зате його дослiдження привернули увагу не менш шанованого… кгм-кгм-м-м… пiдроздiлу, якщо можна так висловитися. I цiлком можливо, що вiн принесе Вiтчизнi набагато бiльше користi, нiж цей негiдник в рогових окулярах.

-- Шановний громадянине Мазюро! -- у тонi Валентина Едуардовича вiдчувалося певне розчарування, -- ну, хiба б ото я став вiдривати вас вiд виконання надважливої роботи заради якихось дурниць? Та навiть заради того, щоб мати приємнiсть попити з вами кави i скуштувати печива, я б не наважився на таке! Будемо серйозними, товаришу Мазюро: ми ж з вами, сподiваюся, люди iз державницьким мисленням, хiба нi?

-- Певна рiч, ви б не робили цього.

Коли Валентин Едуардович назвав його "громадянином" замiсть "товариша", Петро одразу посерйознiшав, вiдiгнав геть пiдступну млiсть, посунувся на край дивана, всiвся якомога прямiше i додав:

-- Слухаю вас, товаришу Зебель.

-- Отак значно краще, -- похвалив Валентин Едуардович. Петро кивнув.

-- А тепер скажiть, будь ласка, чи давно ви знайомi iз спiвробiтником вашої лабораторiї Марчинським Аркадiєм Венiамiновичем?

Петро знов здригнувся, оскiльки усiєю своїю напруженою пiдсвiдомiстю чомусь очiкував, що мова пiде саме про Аркашу.

-- Так, давно. Ще з часiв iнституту, -- вiдповiв вiн. -- А що? З ним щось не так? Не те?..

-- Чом ви вирiшили, що "не те"? Вам щось вiдомо? Вiдповiдайте, не замислюючися, -- вiд раптового напруження Зебель подався трохи вперед.

-- Ну-у-у… як це… м-м-м… -- Петро засовався на краю дивана, -- що менi вiдомо… Та, власне, нiчого.

Вiн розгублено замовк.

-- Ви замислилися, -- Зебель погрозив йому пальцем, -- спробуйте лишень сказати тепер, що це просто так!

-- Це дiйсно просто так! -- Петро не на жарт перелякався, почервонiв i навiть трохи привстав.

-- А чому ви взагалi спитали: "З ним щось не так?"

Тепер Валентин Едуардович бiльше не являв собою зразок гостинностi. Навпаки, немовби втiлював те, що й мала втiлювати людина його професiї: суворо-чорну законнiсть, слiпу до розпачу, розгубленостi та рознюненостi звинувачуваних, ким би вони не були…

До звинувачуваних?!

Петровi стало морозно. Вiн вiдчув, як його чоло вкривається рясною вологою. Невже ж вiн зараз -- звинувачуваний?! Але в чому? I чому…

-- Кажiть, у чiм рiч, -- звернувся Петро до Зебеля якомога твердiше.

-- Ви щось перплутали, товаришу Мазюро, -- Валентин Едуардович говорив монотонно i безбарвно, -- тут не ви ставите питання, а я.

-- Пробачте…

-- Отож, -- Зебель посмiхнувся лiвим куточком рота. -- Так чому ви це спитали?

-- Ну-у-у… -- Петро знов завовтузився на диванi, -- якби все було гаразд, ви б, мабуть, не вiдривали мене вiд виконання важливої наукової роботи i не запрошували у свiй кабiнет. Я вiрно мислю?

-- Вдруге нагадую: тут запитання ставлю я, -- тепер в голосi Зебеля бринiла сталева погроза.

-- Винуватий. Пробачте, -- Петро зовсiм знiтився.

-- Гаразд. Але повернiмося до вашого товариша.

-- А вiн менi нiякий не товариш, -- поспiшив завiрити грiзного Валентина Едуардовича Петро.

-- Як се -- не товариш? -- над чорним скельцем миттєво злетiла права бров. -- Що ви таке кажете! А в нас дещо iншi вiдомостi.

Сказавши це, Зебель зазирнув в одну з шухляд столу, витягнув звiдти чималеньку сiрувато-жовту теку, розв'язав торочки i почав дiставати з теки та зачитувати рiзнi папiрцi. Коли вiн скiнчив, стало остаточно зрозумiлим, що Петро i Аркаша не звичайнi знайомi, а найлiпшi друзi-приятелi.

-- I пiсля розподiлення ви разом потрапили не просто в один НДI, а в одну лабораторiю. Так що, Петре Пилиповичу, ви i тепер стверджуватимете, що не товаришуєте з Марчинським?

Пiд настирливим поглядом Зебеля, силу якого анiскiльки не послаблювали непроникно-чорнi окуляри, Петро мало не зомлiв.

-- Ну-у-у, т-та-ак… Загалом, в нас дружнi стосунки…

-- То навiщо ж ви збрехали? I кому -- менi! -- заговорив Зебель. Дивним було те, що вiн залишався непохитно спокiйним, немов би заздалегiдь знав, бiльш того -- розраховував, що молодик не скаже правди. "Оце справжнiй тобi спецiалiст людської душi! А мiг би бiгати, кричати, лаятися", -- мляво подумав Петро.

-- То навiщо? -- наполягав Зебель.

-- А я й не брехав, -- сказав Петро, знов червонiючи.

-- Як-то?

-- Отак.

-- Ну знаєте, юначе!..

-- Просто останнiм часом в нас iз Аркадiєм Венiамiновичем… як би то сказати…

-- Просто i вiдверто.

-- Так, звiсно…

-- Тiльки цього разу вже не перекручуйте…

-- Що ви, що ви! -- Петро махнув рукою. -- Так от, останнiм часом в нас iз товаришем Марчинським…

-- Що саме?

-- Коротше, мiж нами виникли деякi розбiжностi у поглядах на-а… перспективу роботи нашої лабораторiї.

Сказавши це, Петро замовк i ошелешено подивився на господаря кабiнета, перевiряючи, наскiльки довiрливо Зебель ставиться до його слiв. Адже нiчого подiбного насправдi не було! Не сперечалися вони стосовно цих перспектив. Не було в них нi приводу для таких суперечок, анi вiдповiдних повноважень. Такi питання могла вирiшувати хiба що дирекцiя iнституту, а не якiсь рядовi спiвробiтники.

Проте слово з Петрових вуст злетiло, та ще й у такому кабiнетi! Треба було якось продовжувати… А як?! Коли тiльки товариш Зебель в курсi… або навiть якщо вiн тiльки запiдозрить… Попереджав же: не перекручуйте! Ч-чорт, i чому це тiльки з язика зiрвалося…

Проте Валентин Едуардович як i досi незворушно дивився на Петра, чекаючи продовження. Коли ж мовчанка занадто затяглася, Зебель просто сказав:

-- Далi, товаришу Мазюро. Я уважно слухаю.

I Петро повiв далi. Та так вже добре повiв, що хвилин за двадцять стало цiлковито зрозумiлим: стосовно перспектив роботи помиляється не тiльки його колишнiй товариш Марчинський Аркадiй Венiамiнович, але i завлаб, i завсектором, й iншi, бiльш вiдповiдальнi посадовцi аж до замдиректора iнституту включно. I тiльки-но Петро збирався перейти до особи директора, як господар кабiнета перервав його новим запитанням:

-- Гаразд, гаразд, товаришу Мазюро, я все зрозумiв. А що ви можете сказати стосовно спiвробiтницi медсанчастини iнституту Марчинської Есфiрi Якiвни?

-- Стосовно Фiри?.. -- досить-таки тупо перепитав Петро, розгублено клiпаючи очима.

-- Так, так, саме так, шановний мiй товаришу Мазюро! -- Зебель знов посмiхнувся лiвим куточком рота.

-- А що тут можна сказати…

-- Насамперед, чом ви назвали її просто Фiрою, а не якось iнакше?

-- Тобто…

-- Погодьтеся, "товариш Марчинська", "громадянка Марчинська" або "Есфiрь Якiвна" -- це бiльш офiцiйно та водночас в данiй ситуацiї значно доречнiше. А вашi слова свiдчать про бiльш тiснi стосунки з родиною Марчинських, нiж ви тут менi намагаєтеся продемонструвати, -- i зневажливо пiдiбгавши тонкi губи, Зебель видобув з шухляди другу теку, за розмiрами не меншу вiд першої.

Петро заплющив очi, перевiв дух, проковтнув слину, що заповнила рот. А потiм заходився плутано пояснювати, чому назвав Аркадiєву дружину просто Фiрою, а не якось iнакше. Тепер, з огляду на наявнiсть у господаря кабiнета другої теки, вiн намагався бути найточнiшим у найменших деталях. I якими б iнтимними не були його почуття до симпатичної медсестри, не приховав нiчого.

Здається, Валентин Едуардович нарештi оцiнив вiдвертiсть Петра. Принаймнi, пiд кiнець бесiди вiн вийшов з-за столу i знов пересiв на диван. А коли Петро нарештi закiнчив сумну сповiдь про нероздiлене кохання та про Аркашину пiдступнiсть у сердечних справах -- навiть дружньо поплескав молодика по колiну i кинув:

-- От тепер ви справдi молодець, тваришу Мазюро.

Далi пiдвiвся, пройшовся кабiнетом туди-сюди, зупинився перед Петром, нахиливши голову трохи влiво, i сказав так:

-- Добре. А чи могли б ви зробити дуже велику послугу нашiй Радянськiй Батькiвщинi?

-- Зрозумiло, так! -- з палкою готовнiстю вiдповiв Петро i чомусь став бiля дивану струнко.

-- Сидiть, сидiть, -- заспокоїв його Зебель, -- не треба так хвилюватися.

-- Я зовсiм не хвилююсь, -- ковтаючи слину, заперечив Петро.

-- Хвилюєтеся.

-- Нi…

-- Не заперечуйте, я ж бачу. А в нашiй справi важливе не тiльки палке серцi й чистi руки, але й холодна голова, -- Валентин Едуардович показав на портрет, що його Петро чомусь ранiше не помiтив, як i прихованi дверi кухнi.

-- Добре, не буду.

-- Отак-то, Петре Пилиповичу, -- повчально мовив Зебель, -- я завжди маю рацiю. Хiба нi?

-- Звiсно, так.

-- Гаразд. Але ви погодилися надати послугу, не знаючи ще, чого вимагає вiд вас Батькiвщина!

-- А хiба вона може вимагати зле?

-- Звiсно, нi! -- тепер Валентин Едуардович посмiхнувся щиро й вiдкрито. Приємне враження вiд посмiшки та пом'якшеного тону розмови псували тiльки непроникно-чорнi окуляри.

-- Ну, от я й погодився.

-- Тодi зробiть таку ласку, Петре Пилиповичу: вiдкрийте всiм правду про пiдготовку замаху на життя нашого дорогого товариша Сталiна.

-- Як?! Як ви сказали?!!

У Петра очi полiзли на лоба. Вiн впав на диван так, що його пружини вереснули, мов поранене пострiлом мисливця зайчатко.

-- Я сказав те, що сказав, товаришу Мазюро, -- не зважаючи на вибухонебезпечнiсть цiєї страшної новини, товариш Зебель залишився абсолютно спокiйним, хоча й надзвичайно суворим, -- ви маєте вiдкрити людям правду. I тодi ми, вiдповiдальнi спiвробiтники вiдповiдних органiв, почнемо дiяти i встигнемо вчасно попредити величезне зло: пiдступне вбивство улюбленого Вождя радянського народу товариша Сталiна.

Декiлька хвилин Петро не контролював себе, бiльш того -- абсолютно не бачив i не чув, що вiдбувається в кабiнетi. Отямився тiльки тодi, коли Зебель довiрливо обiйняв його за плечi. Петро стрiпонувся i нiяковiючи, попрохав:

-- Будь ласка, Валентине Едуардовичу, повторiть, що ви сказали.

Зебель охоче повторив усе спочатку. Згiдно з його вiдомостями, справи були кепськi. Виявляється, цей негiдник Аркаша завжди був невдоволений тим, як Радянська Батькiвщина поставилася до його батька. ("Чи знаєте ви, товаришу Мазюро, що батька Аркадiя Венiамiновича за суворе дисциплiнарне порушення вiдправили до штрафбату, звiдки вiн втiк до нiмецько-фашистських загарбникiв? А потiм, вже пiсля вiйни, на нього вполював СМЕРШ?.. Як, невже ви про це не чули?!" -- i справдi, тепер Петро пригадав деякi двозначнi вислови та натяки свого колишнього приятеля.) Тому, просякнутий люттю й ненавистю до радянської влади, Аркаша увiйшов до злочинного угрупування, яке готувало замах на найсвятiше -- на життя товариша Сталiна.

-- Але Фiра!.. До чого тут Фiра?! -- дивувався Петро.

-- Ну, як се до чого?! Як се до чого, шановний Петре Пилиповичу! Невже ви не читаєте газет, не слухаєте радiо…

-- Та-а-а… звiсно… -- знiяковiв молодик.

-- Невже ви настiльки аполiтична людина?!

-- Нi-i-i, чом се одразу аполiтична…

-- А тому, що не знаєте ситуацiю в країнi!

-- Знаю, Валентине Едуардовичу, повiрте!.. -- Петро мало не збожеволiв вiд переляку.

-- Тодi ви самi мусите назвати найгучнiшу справу сучасностi.

-- Мушу, згоден…

-- То як?

-- Це… це…

I тут в мозоку мовби блискавка сяйнула! I все одразу зрозумiвши, Петро прошепотiв:

-- Це -- справа лiкарiв-отруювачiв.

-- Саме так, мiй дорогий Петре Пилиповичу, саме так!

Зебель сидiв на диванi, довiрливо обiйнявши молодика за плечi, i дихаючи йому у вухо, нашiптував:

-- От тепер ви нарештi зрозумiли? Зрозумiли, я питаю?!

-- Так…

-- Що саме?

-- Фiра… Себто, Есфiрь Якiвна -- вона ж медсестра…

-- Саме так, Петре Пилиповичу, саме так!

-- То ж вона як -- медсестра-отруйниця?!

-- Ну, ясна рiч, ясна рiч! Ким же їй iще бути?

-- Як-то ким?! Нормальною людиною!

-- Ви так вважаєте?

-- Ну-у-у… вважаю.

-- Цiлком серйозно?

-- Звiсно!

-- А пiдпишитеся пiд такою заявою?

Немов вправний штукар, Зебель просто з повiтря видобув аркуш паперу з надрукованими на машинцi словами i з переможним виглядом простягнув його Петровi. Проте той не мiг читати: лiтери розпливалися, злiтали з аркуша i чорною комашиною зграйкою ширяли туди-сюди у повiтрi.

-- Я не можу пiдписуватися тут… Пiд цим…

-- Чом це не можуте? Якщо ви впевненi у невиновностi громадянки Марчинської…

-- Я непевен… але впевнений!

-- Так не буває, Петре Пилиповичу! Не може бути.

-- Буває.

-- Тодi пiдпишiться, прошу.

-- Пробачте, але я не можу нiчого прочитати! А як я буду пiдписуватися, не прочитавши?

-- Цiную такi вашi якостi, як обережнiсть i помiркованiсть. Але це не причина, щоб приховувати власну громадянську позицiю.

-- Я й не приховую…

-- Тодi пiдписуйтеся!

-- Нi!..

-- А якщо я прочитаю вашу майбутню заяву -- тодi як?

-- Ну-у-у… не знаю.

-- Отакої! -- Валентин Едуардович сплеснув руками. -- А спочатку ви здалися менi серйозним, молодий чоловiче.

-- Я серйозний! -- iз запiзненням зрозумiвши усю мiру ризику, вигукнув Петро i поспiшив пристати на пропозицiю Зебеля: -- Ну, гаразд, гаразд, читайте.

-- Будь ласка, -- i господар кабiнету прочитав заву: мовляв, я, громадянин Мазюра Петро Пилипович, готовий поручитися за те, що громадянка Марчинська Есфiрь Якiвна не завербована злочинною єврейською терористичною органiзацiєю "Мосад"; також готовий поручитися, що зазначена громадянка Марчинська Есфiрь Якiвна не укладала злочинної змови з таємною антирадянською органiзацiєю, вiдомою як товариство лiкарiв-отруювачiв; насамкiнець згадана громадянка Марчинська Есфiрь Якiвна не мала найменшої гадки про те, щоб взяти участь у пiдготовцi замаху на життя улюбленого вождя радянського народу товариша Сталiна, який згадана вище антирадянська органiзацiя лiкарiв-отруювачiв спланувала вчинити наприкiнцi квiтня мiсяця тисяча дев'ятсот п'ятдесят третього року…

-- Стривайте, стривайте! -- захвилювався Петро. -- Невже вам настiльки точно вiдомi i термiни, i подробицi…

-- Нам все достеменно вiдомо, -- незмiнно спокiйний Зебель навiть не поворухнувся, лише скельця його непроникно-чорних окулярiв якось загадково сяйнули.

-- Але якщо так, чому я маю розписуватися за думки та намiри Фiри… Тобто, Есфiрi Якiвни? Власне, громадянки Марчинської… Коротше, звiдкiля я знатиму, що вона й гадки не мала…

Петро розгублено замовк, зрозумiвши, що виправдовується iз гарячковiстю справжнього звинувачуваного.

-- В тiм-то й рiч, любий мiй товаришу Мазюро, в тiм-то й рiч, -- Зебель iз багатозначущим виглядом пiдняв пальця вгору, -- ви дiйсно не можете знати, про що думає громадянка Марчинська. Хоча тiльки-но готовi були заприсягтися у її чесностi i вiдданостi нашiй радянськiй Батькiвщинi, принаймнi -- у лояльностi до влади.

-- Та не робив я цього… -- спробував виправдатися Петро, проте Зебель одразу зупинив його коротким:

-- Облиште.

I Петро знiтився, замовк.

-- Вам лишається єдине, товаришу Мазюро.

Валентин Едуардович повiльно розiрвав аркуша навпiл, склав половинки.

-- Єдиний вихiд.

Зебель знов розiрвав папiр i склав шматки до купи.

-- Одне-єдине вiрне рiшення…

Папiр в його руках розiрвався iз сухим трiском на зовсiм вже дрiбнi клаптики.

-- …яке не буде жалюгiдним блюзнiрством.

Уривки листа пурхнули з долонi Валентина Едуардовича бiлявими метеликами.

-- Напишiть усе, як воно є. Зрозумiйте, з будь-якої точки зору конче потрiбно викрити цих злочинцiв. Це потрiбно нашому народовi. Це потрiбно i вам. В iм'я справедливостi. Згода?

В руках Зебеля з'явився черговий аркуш, цього разу вже чистий.

-- Сiдайте за стiл i пишiть.

-- Про що? -- слухняно спитав Петро, який ледь отямився пiсля пережитої напруги.

-- Як-то про що? Про злочинну змову, про що ж iще!

В руках Зебеля було вже два аркушi паперу.

-- Але я нiчого не знаю…

-- Хiба? -- вiдверто здивувався Зебель.

-- Авжеж!

-- Я ж сказав: пiдбурюванi "Мосадом", злочинцi замислили замах на життя товариша Сталiна…

-- Але я нiчого про це не знаю!

-- А хто знає?

-- Ви!

-- Овва! -- вiдверто здивувався Валентин Едуардович. -- А менi чомусь здавалося, що ви розповiли менi в усiх подробицях…

-- Хiба?!

-- Ну, звичайно! Пригадайте, дорогий мiй Петре Пилиповичу: ви доповiли, що громадянин Марчинський Аркадiй Венiаминович переконав i вашого завiдувача лабораторiєю, й iнших, бiльш високоповажних товаришiв у величезнiй важливостi своєї доповiдi -- хоча насправдi вона ламаного шеляга не варта.

-- Так, але… -- Петро вже остаточно розгубився. Здавалося, тут все було правдою, окрiм одного: найнесподiванiшi висновки з дiйсних Петрових припущень зробив сам товариш Зебель. Тож молодик не знав, як до цього поставитися.

-- Безумовно, керiвники iнституту недарма запланували проведення конференцiї напередоднi одного з найбiльших радянських свят -- Дня мiжнародної солiдарностi трудящих. Вiдтак очiкується, що на конференцiї будуть присутнi сам товариш Сталiн та iншi радянськi керiвники. В цей момент i має спрацювати воiстину пекельний план зрадникiв: дехто з оточення товариша Сталiна пiдмiшає у його їжу порцiю отрути. Зовсiм малесеньку порцiю, аби Вождь тiльки занедужав. Завдяки цьому пiдступний негiдник зможе уникнути пiдозри. Проте пiсля отруєння товариш Сталiн опиниться в руках медсестри Марчинської Есфiрi Якiвни…

-- Але чому?! -- Петро був вкрай здивований. -- В товариша Сталiна мають бути свої лiкарi.

-- Так, звiсно, вони є. Та тiльки-но Вождевi стане зле, треба буде дiяти якнайшвидше. В iнститутi є медчастина, а у медчастинi -- подвiйний агент "Мосаду" й антирадянської терористичної органiзацiї медсестра Марчинська. От i все, пастка спрацювала! Досить однiєї маленької iн'єкцiї або якоїсь незначної пiгулки -- i все! Чорну справу зроблено. Таким чином, саме вона, злочинна спiвучасниця, лiкарка-єврейка, як i бiльшiсть отруювачiв…

-- Даруйте за таке делiкатне запитання… але хiба ж ви самi не-е-е…

-- Що?

Петра вже настiльки перелякала несподiвана власна смiливiсть, що вiн нiяк не мiг вимовити кляте запитання.

-- Так що саме вас цiкавить? -- здивувався Валентин Едуардович.

-- А хiба ви самi не єврей? -- зрештою насмiлився Петро. Зебель мотнув головою так, що у чорних скельцях окулярiв сяйнуло свiтло ламп пiд стелею, зневажливо посмiхнувся i вiдповiв щось незрозумiле:

-- Так, я i єврей теж.

-- Що-що? -- Петро розгублено заклiпав очима.

-- Я про те кажу, товаришу Мазюро, що нацiональнiсть окремої людини для нашого єдиного радянського народу значення не має.

-- Але ж…

-- Але ж у даному випадку факт є фактом: переважна бiльшiсть злочинцiв-отруювачiв -- євреї. Отже, це зайвий раз свiдчить проти громадянки Марчинської. Та й, мiж iншим, проти Аркадiя Венiамiновича теж, врахуйте це.

Як слiд обмiркувавши почуте, Петро змушений був повнiстю погодитися з Валентином Едуардовичем.

-- Отже, Петре Пилиповичу, тепер вам все зрозумiло?

-- Так, -- впевнено вiдповiв Петро.

-- А тепер уявiть, наскiльки велика подяка та шана чекає на ту людину, яка допоможе викрити злочиннi плани зрадникiв.

Сказавши це, Зебель налив собi ще одну чашечку кави з коньяком, пiдсiв упритул до Петра i почав змальовувати воiстину райдужнi перспективи. Двiчi чи тричi вiн махав чашечкою настiльки iнтенсивно, що мало не вихлюпнув холодну каву молодиковi на брюки, за що одразу вибачався. Але Петро не помiчав цього, бо, зачарований словами господаря кабiнета, з головою поринув у вир золотих мрiй про перспективу просування по службi та вiдповiдне покращення власного життя. А перспективи вiдкривалися i справдi захоплюючi! Такi перспективи, що та дурепа Фiра i нiкчемний зрадник Аркаша тодi просто луснуть вiд заздрощiв…

Проте про них краще вже не думати, бо доля кривавих зрадникiв Вiтчизни незавидна. Нiчого, так їм i треба! Нехай катюзi буде по заслузi.

Зайнятий такими думками, Петро й не помiтив, як взяв з рук Валентина Едуардовича чистi папiрцi, пiдсiв до столу i красивою ручкою з коштовного письмового приладдя, що прикрашало стiл господаря кабiнету, написав два доноси на задану тему: перший -- на спiвробiтника їхньої лабораторiї i свого колишнього iнститутського приятеля Марчинського Аркадiя Венiамiновича; другий -- на iнститутську медсестру Марчинську Есфiрь Якiвну. Зупинився тiльки раз, щоб уточнити:

-- "Мосад" -- це як пишеться?

-- По лiтерах: Ем-О-Ес-А-Де.

-- Дякую.

-- Прошу.

Загалом товариш Зебель сприйняв Петрiв вчинок iз великою прихильнiстю. Сховавши кожний з доносiв у вiдповiдну теку, довго тиснув Петровi обидвi руки, сипав комплiментами, мовби дiрявий лантух дрiбним горохом. Потiм проводив молодика назад до лiфта й наостаннє сказав урочисто i водночас трохи розчулено:

-- Запам'ятайте, дорогий мiй Петре Пилиповичу: вiднинi я нi на мить не полишатиму вас своєю увагою. Невдовзi ви вiдчуєте це, обiцяю. Так що готуйтеся до грандiозних змiн у життi.

На мить Петровi зробилося моторошно: вiн аж нiяк не збирався лишати наукову кар'єру i ставати професiйним спiвробiтником органiв безпеки -- нехай навiть це дуже почесна й потрiбна Батькiвщинi робота. Та Зебель поспiшив заспокоїти його:

-- Не хвилюйтеся, мiй дорогий, не хвилюйтеся, вас використовуватимуть за прямим призначенням. Будь-де, у будь-яких обставинах можна знайти використання вашим чеснотам i якостям -- затямте це, мiй любий.

Потiм дверi лiфта зачинилися, кабiна плавно поповзла угору. I чим вище пiднiмався лiфт, тим бiльше заспокоювався Петро. А й справдi, що страшного сталося? Зебель пiдвiсив йому "моркву", i просто грiх не скористатися несподiваною нагодою. До того ж, вони обидва сами винуватi в усьому -- i Фiра, й Аркаша. Навiщо було вплутуватися у таку кепську справу? Це ж не жартики якiсь, це -- по-лi-ти-ка! Велика, страшна та жорстока рiч. I кiнець кiнцем, якби Петро не зробив того, що зробив, хiба Зебель не знайшов би якогось iншого виконавця?..

Нi, Петро все зробив вiрно! Вiрно -- i край! I нема над чим сушити голову.

Дiйшовши цього висновку, Петро вiдчув велике полегшення. Немов величезна брила впала з душi i розкололася на друзки, а друзки цi зникли бозна де. Вiдтак молодик повеселiшав та швиденько дiстався до лабораторiї. Нiхто не питав, де вiн вештався декiлька годин поспiль -- отже, певна рiч, Валентин Едуардович зателефонував завлабу i дав вiдповiднi вказiвки. Отже, Зебель виконує обiцянку щодо пiдвищеної уваги до справ Петра. I то добре, дуже добре!

Петро настiльки пiдбадьорився, що навiть похвалив Таїсiю, яка пiд вечiр принесла переробленi наново мiкрошлiфи. А наступного дня, коли Аркаша не з'явився на робочому мiсцi, Петро просто сяяв вiд радощiв. Ще б пак! Адже тепер, коли вiдповiднi органи взялися за цього негiдника, вiн не братиме участi у роботi конференцiї. В нього тепер буде багато, дуже багато iншого клопоту.

Отже, замiсть Аркадiя Марчинського з доповiддю виступатиме не хто iнший, як Петро Мазюра. Справедливiсть таки торжествує у свiтi! Отакi-то приємнi справи, товаришi…

Лот 2

Ганчiрка

Чорнiша за чорнила нiч огортає все довкола, пронизливий вiтер рве з тонких ламких кiсток висохлу шкiру, безжальний дощ змиває останню надiю на смерть. Чому ж його нiяк не вб'ють?!

-- Гансе! Гансе! Ну, чого ти там либешся, сучий сину?! Чого либешся, ге?! Ну, вбий мене, вбий, сволота!!! Щоб ти не дiждав, падлюча душа!!

Вiн намагається пiдвестися на ноги, та лише знесилено борсається у крижанiй багнюцi. А звiдусiль лунає регiт i ненависна нiмецька мова. З пiтьми вимальовуються безкiнечнi ряди шибениць, на них пiд поривами вiтру гойдаються i крутяться сiрi тiла. I ще -- пасма смердючого чорного диму, який буває вiд горiлого м'яса.

Так, тут вбивають! О, яке то блаженство -- вмерти! Вмерти, будь-що вмерти! Припинити iснування у будь-який спосiб, аби тiльки заспокоїтися! Чорне провалля забуття у небуттi -- що може бути кращим для вкрай виснаженого тiла i затьмареного болем розуму?!

Вiн i сам пробував пiти з життя, та йому не дали. Адже за ним пильно наглядають…

-- Вбий мене, Гансику! Вбий, Фрицику, Адольфику затрьоханий, драний, -- вiд безсилля вiн навiть починає благати, та не втримавшися, волає: -- Ну ж бо, вбий, стер-рво-о-о!!! Навiщо мене так мучити?!

Вiтер завиває, мов зграя голодних вовкiв, що переслiдує жертву. Регiт i ненависна нiмецька нарештi вщухають. З чорноти ночi випливає жахливе обличчя, чорнiше за пiтьму, i страшний шепiт незвично тихо шелестить у вухах:

-- Гаразд, мiй любчику, згода. Зараз скiнчаться твої муки. Але ж у тебе є син. Либонь, стане видатним вченим…

-- Навiщо ти згадав про сина? Що тобi до нього за дiло?

-- Хочу, щоб вiн теж належав менi.

-- Навiщо?

-- Яке тобi дiло? Просто я так хочу: ти -- мiй, i вiн -- теж мiй…

-- Ну, гаразд!

-- Тож пам'ятай: ти -- мiй, i вiн -- теж мiй… ти -- мiй, i вiн -- теж мiй… ти -- мiй, i вiн -- теж мiй…

Самовдоволений смiх чорного нiмця знаменує перемогу ворога у цьому далеко нерiвному двобої.

-- Добре, добре -- твiй… вiн твiй… назавжди твiй!.. Обiцяю!

Його пошерхлi вiд спраги губи теж слухняно розтягуються у вимушену посмiшку, вiн перевертається горiлиць i намагається упiймати хоч трохи дощових краплин… якби вдалося -- став би найщасливiшою людиною у свiтi! Ще б пак: зараз скiнчиться багатодобове наджорстоке катування, i вiн загине… Нарештi!

Та не зважаючи на суцiльну зливу, жодна крапелька не потрапляє на змарнiле обличчя. Громоподiбний смiх роздирає навколишню пiтьму, здається навiть, що трупи на шибеницях теж регочуть та ще й весело пiдтанцьовують тропака. А голос найвiдомiшого на весь концтабiр ката стає могутнiм до нестерпностi:

-- Нi, нi, i ще раз -- нi! Вiн -- мiй, та ти теж -- мiй! Вiдтепер ти нiколи не спробуєш води, бо в пеклi її немає! А зараз -- остання репетицiя, що повiльно переходить у вiчнiсть! Хочеш дiзнатися, яка пiч крематорiя iзсередини?

I лунає зовсiм театральний вигук:

-- Завiса!..

Вiн намагається перевернутися долiлиць, аби на прощання, пiд завiсу життя принаймнi занурити лице у холодну багнюку i бодай востаннє напитися (бодай з калюжi!) -- та замiсть крижаної кашi його губи торкаються розпеченого жару. Чорна нiч з мiрним колиханням далеких сiрих удавленикiв раптово щезає, i звiдусiль лунають зойки, крики, стогiн, волання про допомогу. Звiдусiль вже б'ють язики полум'я. В них i помiж них карлючаться душi людей, спалених ранiше. Вони давно вже стали полум'ям i тепер накинулися на свого погубителя, викажчика, нiмецького пiдлабузника, щоб помститися йому, душогубовi.

I сам вiн -- це вже теж суцiльний жмуток живого полум'я, що роздiлив долю загублених ним людей!

А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!



* * *

-- Па-а-ад-йо-о-о-ом!!! -- лунає пiд низьким склепiнням камери. Петро боязко здригнувся, перебуваючи чи то пiд впливом жахливого сну, чи то очiкуючи якогось пiдлотного "сюрпризу" вiд спiвкамерникiв. Але добре вiдпрацьований iнстинкт сильнiший за будь-який переляк, отже, ноги-руки, працюючи автоматично, без найменшої участi розуму, взули й одягнули змарнiле тiло. Вiн має встигнути, обов'язково має встигнути, бо iнакше його битимуть!

-- Iз празнiком те', Пєтушок!

Вiд самого лише голосу Пикатого Петро незграбно кинувся убiк i одразу налетiвши на парашу, впав на пiдлогу.

-- Нiчо, Пєтушок, можеш не сiпаться: сьоднi в те' вихiдний. Мiжнародний жiночий день -- це ж твiй законний празнiк! Радiй, падла.

Зачувши iдiотичний жартик, всi в'язнi як один зареготали. Хтозна, чи справдi їм сподобалися слова Пикатого, проте смiялися всi, щоб не наражатися на небезпеку з боку Мотнi або Бика i не мати зайвого клопоту на свою поголену зекiвську голову.

Петро сумно зiтхнув. Дехто має клопiт лише тiльки на голову, i це велике щастя. А от вiн має клопiт на iнше мiсце. Одразу вiдчутно заболiв зад. Ч-чорт!.. Петро вiдчув, що червонiє.

-- Слухай, Пєтушок, ти шось дуже розшарiсвя, мов целка у постiлi. А мо', тебе перейменувать у Червоную Шапочку, ге?

Зеки знов зареготали. Проте в розмову втрутився Мотня:

-- Ладна, Пикатий, облиш: у Пєтушка ж усамдєлє сьоднi празнiк. Не чiпай його, ну йо' на хрiн!

-- На чий хрiн? На мiй чи на чийсь iнший? -- з безневинним виглядом спитав Пикатий. Спiвкамерники мало не попадали вiд реготу, Петро здригнувся. Але Пикатий вже слухняно вiдбiг убiк, тож Петро пiдвiвся з пiдлоги та одягнувся. Потiм всi шикувалися, потiм була перевiрка, снiданок. Далi мала бути прогулянка. До останньої митi Петро хвилювався, чи то справдi його не займатимуть хоча б сьогоднi. Адже окрiм багатостраждального заду, пiсля снiданку в нього не на жарт розболiвся пеньок, що лишився вiд одного з корiнних зубiв i ранiше тiльки час вiд часу потроху скнiв. Тому Петро не знав, як перенесе чергову порцiю "розваг", оскiльки не мiг обслуговувати спiвкамерникiв нi iззаду, анi зверху. А вiдмов вони не люблять. Ну просто не розумiють вони вiдмов! Їх не хвилює, хворий "пiвник" чи здоровий. В Мотнi вирок лаконiчний: скидай штанi та лягай долiлиць або ставай на колiна -- i вперед! Працюй, хлопчику, вдовольняй хiть "старшого", якому закортiло!

Та мабуть сьогоднi пахан i його гiсть справдi вирiшили влаштувати Петровi святковий вiдпочинок. Ото добре! От спасибi їм за це!

Петро здригнувся, заялозив плечима, скривився. Подумати тiльки! Щоб найталановитiший з усього їхнього випуску молодий спецiалiст, колись найперспективнiший фахiвець iз контактного зварювання дякував якимсь жалюгiдним злочинцям за те, що вони змилостивилися i принаймнi у Мiжнародний жiночий день вирiшили не гвалтувати нещасного хворого "пiвника", в котрого все болить! Який сором! Який жах…

"Не хвилюйтеся, мiй дорогий, не хвилюйтеся, вас використовуватимуть за прямим призначенням", -- непохитний мов величезна чорна скеля, товариш Зебель нависає просто над Петром.

"Будь-де, за будь-яких обставин можна знайти використання вашим чеснотам i якостям", -- пiдступно шепоче вiн.

Величезнi чорнi окуляри товариша Зебеля як завжди непроникнi для погляду, тому здається, що Валентин Едуардович посмiхається самими лише блiдими бескровними губами, а в душi цiєї незбагнено-загадкової людини -- така сама чорнота, як i в його окулярах.

Чорнота душi?.. Можливо, цiлком можливо. Навiть бiльше -- ймовiрно.

А може, ця чорнота виїла, проковтнула його очi, i товариш Зебель просто слiпий?! Певна рiч, так! Оскiльки саме душевний слiпець може бути таким короткозорим. Казати те, що цей добродiй казав Петровi -- це ж яке жалюгiдне блюзнiрство! Мовляв, не хвилюйтеся, вас використовуватимуть за призначенням. Ти диви! Перспективного талановитого спецiалiста кидають до в'язницi на поталу справжнiсiньким збоченцям, якi тiльки й вмiють, що безжально вiдбивати нутрощi або настромляти його на свої прутнi. I що то за чеснота така -- бути зекiвською пiдстилкою, безсилою, безправною ганчiркою, об яку усi лише витирають ноги?!

"Вас використовуватимуть за прямим призначенням… за призначенням…"

Отакої! Та це не краще, нiж забивати будильником цвяхи або мити шибки кiшкою!

А все через цього ненависного Аркашу, хай йому грець!!!

Не в змозi стримати злiсть, Петро схопив себе за комiр сорочки, стиснув його у кулацi, рвонув i вiдчайдушно крикнув. I одразу почув презирливо-насмiшкувате запитання Пикатого:

-- Шо, Пєтушок, в те' ще не вщухли "жiночi дiла"? То марш на парашу i продуйся!

-- А мо', йому трохи помогти? -- спитав Кривуля, iнший пiдручний Мотнi. Спiвкамерники вбивчо реготали хвилини зо двi, згадуючи, як позавчора Петро мучився жорстоким проносом. I це саме в той лиховiсний день, коли до їхньої камери пiдсадили Бика, старого Мотнiного друзяку! Ясна рiч, злодюгам було начхати на iснування у карному кодексi статтi за мужолозтво, i пахан одразу пообiцяв друговi непогану розвагу з "пiвником". Бик полюбляв такi забави. Точнiше, певний їх рiзновид. Якби йому подобався мiнет, Петро б iще мiг сяк-так викрутитися. Проте Бик мав неабиякi види на його сiдницю. Та як пахановому тваришевi вдовольнити цю примху, коли "пiвник" от-от дрисне?!

Довелося Кривулi термiново дряпати ногу (саме так, в iншому життi колись робив Петро!) i звертатися до медсанчастини, де вiн вправно, як i належить професiйному крадiєвi-"золотi руки", поцупив клiзму. Потiм Кривуля, Пикатий i Сiрий влаштували справжнiсiньке полювання на жертву, оскiльки пересилюючи колючий бiль у животi, Петро гасав камерою мов скажений, видирався на верхнi нари, ховався пiд нижнi, дико верещав, коли його витягали звiдти, вiдбивався, кусався й мало не видряпав Сiрому лiве око, за що той добряче надавав "пiвниковi" по нирках. А потiм троє Мотнiних пiдручних вживали певних заходiв, аби привести Петрiв зад до ладу i пiдкласти його пiд високого гостя. Зеки реготали, кричали: вiд "пiвника" так смердить, що аж до самої Москви всi понатягували протигази. Дякували, що газовою атакою вiн передушив усiх вартових, i тепер можна тiкати на волю без будь-яких перешкод.

Петровi мiж тим було зовсiм не до iдiотичних жартикiв. Нi тодi, коли вiн пручався у марних спробах вiдбитися вiд пiдручних пахана, нi коли йому чистили клiзмою кишки, анi потiм, коли огрядний могутнiй Бик навалився на нього i мало не розчавив, та ще й порвав йому зад. Тим паче не до веселощiв було Петровi наступного дня, коли iз нього лилася кров, як iз зарiзаного поросяти, але Бик знов зажадав розваг. Петро благав, щоб хтось iз "шiсток" принаймнi дiстав у їдальнi масла -- тодi вiн зможе намаститися. Але у вiдповiдь зеки тiльки смiялися, i Бик знов безжально пiдiм'яв страдника та насадив на свого чималенького "дрючка". Добре, хоч сьогоднi йому дали спокiй. Можна перепочити…

-- То помагать чи шо?

Вiд могутнього штурхана вiн полетiв на пiдлогу i вдарився тiм'ям об нiжку нар. Вiд болю голова мало не луснула, проте, як не дивно, зламаний зуб скнiти перестав.

-- Дякую…

I знов регiт, ненависний регiт бидлоподiбних iстот, що були колись людьми.

Перевiряючи стан зубiв, Петро потер неголене пiдборiддя, що поросло рiденькою м'якою щетиною. Дивна рiч: в усiх зекiв бороди росли як бороди, зате в нього -- так, пару дюжин свiтлих волосинок. Мотня з цiєї прикрої обставини дуже втiшався, казав, що в "пiвника" так i має бути, бо вiн не є повноцiнним мужчиною, а швидше жiнкою без "жiночої дiрки". З iншого ж боку навпаки добре, що щетина така м'яка та рiдка, оскiльки однiєю з улюблених зекiвських розваг було вискубування "пiвникової" бороди. Волосинка за волосинкою…

I хоч iз зубами тепер все стало гаразд, Петро зiщулився, тихенько застогнав. Кляте життя! Навiщо воно йому таке? Чом вiн досi не помер?! Як пiсля такого взагалi можна жити?! I цей сон…

Так, сон саме про це! То його вiщий сон, Петро знав це напевне, оскiльки видiння повторюється не одну нiч поспiль. I найцiкавiше полягає в тому, що сьогоднi вiн, здається, роздивився, хто ж командував всiма увi снi. У тому числi й ним. Тобто, героєм сну.

Нi, все ж ним…

Тим, хто був увi снi…

Ким вiн був увi снi…

Але краще най буде безкiнечний жахливий сон, вiчний кошмар, нiж отаке життя! I все з-за чого? З-за кого?! З-за нашого Аркашi! З-за цього паскудника!!! Кляте стерво той Аркаша! I Фiра треклята разом з ним!!!

Єдине, чим вiн зрiдка тiшив себе, була картина подвiйного згвалтування ненависних змовникiв, якi його згубили. Адже тепер Петро напевне знав, що саме зеки роблять з отакими iнтелiгентами, якi потрапляють до в'язницi. I розбурхуючи хворобливу фантазiю, немов застарiлу вавку, Петро уявляв приємну картину: звiрюги-в'язнi роздiлилися навпiл; одна половина зекiв скрутила i гвалтує ненависного Аркашу, iнша -- не менш ненависну Фiру; а цi двоє плачуть -- i водночас жалiють одне одного, цiлуються…

Плачуть -- i цiлуються…

Плачуть -- i цiлуються…

"Егей, друже мiй! А чи знаєте, що ви -- справжнiсiнький збоченець? Не робити з вами того, чого ви настiльки палко бажаєте iншим -- просто непростимий грiх".

Товариш Зебель знов стоїть перед ним i нагло всмiхається одними губами. А очi, чорнi очi, невiддiлимi вiд окулярiв, так i жеруть Петра, жеруть хижо, жують живцем i смачно ковтають.

"Ви були збоченцем, дорогий мiй, збоченцем i лишилися. Згадати хоча б вашi туалетнi вправи й фантазiї, картинки, якi ви бачили в отворi унiтазу -- i все стає зрозумiлим. Клiнiка, мiй любий, це справжнiсiнька клiнiка. Отже, годi й дивуватися, що з вами сталося те, що сталося".

Вiдiйди, згинь, дух нечистий…

Який ще дух?! Вiн же атеїст, вiн не вiрить у рiзнi там потойбiчнi нiсенiтницi, у цi попiвськi витребеньки й старечi забобони…

"Овва! Не вiрите? А в те, що зграя напiвзвiрiв використовуватиме вас замiсть жiнки без вашої згоди -- у це ви здатнi були повiрити якихось дев'ять рокiв тому?"

Дев'ять рокiв! Подумати тiльки! Невже вiн просидiв стiльки у пересильнiй в'язницi?! I скiльки ще триватиме це неподобство…

"Скiльки менi заманеться, дорогий мiй Петре Пилиповичу, скiльки менi заманеться".

А точнiше?

"Тут я запитую, не забувайтеся!"

Ну, будт ласка!..

"Доки менi не набридне милуватися на вашi страждання".

Як-то?! Та хiба стражданнями можна милуватися?!

"Хiба ж нi? Овва! А чи не милувалися ви власними негiдними фантазiями стосовно Аркадiя Венiамiновича, колишнього вашого товариша, та Есфiрi Якiвни, його законної дружини i колишної вашої пасiї? Хiба ж не було цього? Ну ж бо, вiдповiдайте!"

А-а-а… М-м-м… Е-е-е…

"От бачите, педерастику мiй миленький -- милувалися! Вам навiть вiдповiсти менi нема чого. От i домилувалися, що аж збожеволiли".

Хiба ж вiн збожеволiв?! Хiба ж…

"Безумовно! Ясна рiч! Авжеж! Чи ви ще не зрозумiли цього?"

I знов -- нищiвна посмiшка тонких губ Зебеля.

Але ж це неможливо!

"Ну, чом одразу неможливо… Навпаки -- цiлком природно. Тим паче, збожеволiли ви значно ранiше, нiж тут, у цiй тюрмi. Пригадайте, це сталося ще тодi, у судi".

I як вам, товаришу Зебель, весело вiд цього?

"Безперечно, весело".

Вас це тiшить? Ви вдоволенi тим, що зробили зi мною?

"Ще б пак, мiй любасику, ще б пак!"

А якщо ви помиляєтеся? Якщо я не збожеволiв?

"Виключено".

Хiба?

"Це, Петре Пилиповичу, рiшуче виключається".

I чому ж, цiкаво знати?

"Все дуже просто. Вашi фантазiї не мають жодного пiдгрунтя, отже, є породженням хворобливої уяви".

Чому? Адже тепер я точно знаю, що саме роблять злочинцi iз видатними вченими i доброчинними гормадянами й громадянками, якi потрапляють їм до рук…

"Невже! Оце так новина".

Достеменно!

"Цiкаво! А що ж з вами робили у камерi попереднього ув'язнення? Теж гвалтували?"

Так! Так!! Та-а-ак!!!

"Ось перша ознака вашого божевiлля, шановний мiй Петре Пилиповичу -- причому, врахуйте, тiльки перша. Нiхто вас тодi ще не займав…"

Брехня, паскудна брехня!!!

"Не бешкетуйте, мiй миленький педерастику…"

-- Брехня-а-а-а!!! -- мов навiжений, заволав Петро вже вголос.

"Вгамуйтеся! Вам же краще буде. Хiба не пам'ятаєте, як Мотнiни пiдручнi вгамовують вашi безглуздi бунти?"

Та могутнiй кулак вже влучив у щелепу. Мов пiдхоплена буревiєм комашка, Петро пролетiв крiзь усю камеру i гепнувся об стiну.

-- Шо, Пєтушок, у дупi засвербiло? "Дрючком" тобi там почесать, чи шо? -- спитав Кривуля пiд загальний регiт та на додачу ще й непристойний жест зробив.

Вiд удару Петро ледь оговтався, жалiбно застогнав. Мов зацькований, спiдлоба оглянув камеру i всiх її ненависних до нестями мешканцiв. Але згадавши про власну немiч i безсилля, вкотре вiдчувши у тiлi бiль, а в душi -- нестерпно пекучий сором, бiльше вже не насмiлився виявляти будь-якi почуття.

А було б непогано розкричатися, затупотiти ногами, почати битися головою об стiну, порозкидати речi, вщент розтрощити тут усе… Та цього йому не дозволять -- смiшно сказати! -- нинiшнi хазяї його злиденного буття. Таке могли дозволити собi лише пахан або його друзяка, але нiяк не жалюгiдний "пiвник". Нема в нього права на це. Взагалi жодних прав тут вiн не має.

А так добре все починалося! Цей клятий, пiдступний товариш Зебель змусив його написати доноси на нiкчему Аркашу, не вартого найменшої уваги, i на зрадницю Фiру, яка залюбки скакнула до Аркашi у постiль, пiддуривши найперспективнiшого молодого спецiалiста… себто його, Петра. Обидва великi достойники, що Аркаша, що Фiра. Обоє рябоє.

А вiн -- просто нещасний дурень, який не встояв проти тортур товариша Зебеля з пiдручними. Адже пiдвальчик товариша Зебеля був справжнiсiнькою катiвнею, Петро свято вiрив у це! Вiн все добре пам'ятав -- заляпаний кров'ю жорсткий стiлець, рiзноманiтнi страшнi машини i пристрої для катувань, канчуки, величезну жаровню з розпеченими жовтогарячими головешками, кайдани, iржавi ланцюги, голки пiд нiгтями, гаки та клiщi…

Вiн усе пам'ятав, нiчого не забув, анiчогiсiнько!!! Вiн нi в чому невинен, це все клятий товариш Зебель! А вiн -- тiльки жертва. Отже, не дивно, що нещасний, якому ламали кiстки i пiдсмажували боки, не встояв i "настукав" на цю парочку мерзотникiв. А пiзнiше виявилося -- зробив зле собi…

Ба нi, спочатку все йшло добре. Спочатку Петро став справжнiм героєм. За його подвiйним доносом Аркашу заарештували, Фiру теж. Ясна рiч, Аркашину доповiдь зняли з порядку денного конференцiї. Коли ж завлаб вiдмовився натомiсть висувати доповiдь Петра, варто було лише натякнути Валентину Едуардовичу…

Власне, нi. Тодi товариш Зебель просто знов викликав до себе Петра i погрожуючи новими тортурами, змусив написати вже вiдвертий наклеп також на завлаба. Цей добродiй зник наступного ж дня, а Петра викликав… щоправда, не сам директор, але Кондратюк i доволi прозоро натякнув, що йому свiтить посада завлабораторiєю.

Овва! На таку милiсть долi Петро навiть не сподiвався! Але ж було!..

Так, було. Хоча Яшка Чмiльов перестав вiтатися з ним, хоча всi iншi спiвробiтники дивилися якось пiдозрiло-недовiрливо, почувався Петро добре. I через те довелося ще раз поступитися тортурам катiв з таємничого iнститутського пiдвалу i замарати руки також об Яшку. От вже пiсля четвертого арешту всi нарештi вгамувалися. Тепер нiхто вже не насмiлювався косо дивитися на Петра. Тiльки -- прямо у вiчi! I тiльки лагiдно, довiрливо або iз захопленням.

Отак!

Проте тривала вся ця ейфорiя не бiльше десяти днiв. На початку березня сталося те, в що важко було повiрити: несподiвано помер товариш Йосип Вiсарионович Сталiн. Ця подiя переполовинила Петрове життя, закреслила геть усе, що було до того й лишила тiльки те, що сталося пiсля. Вiн сподiвався, що тепер, по смертi обожнюваного Вождя його недруги будуть знищенi з великою швидкiстю i нечуваною досi жорстокiстю. Можливо, вважав Петро, буде влаштовано показовий судовий процес -- адже цiлком ймовiрно, що товариша Сталiна отруїли iншi члени таємної органiзацiї лiкарiв-вбивць.

Проте подiї розгорталися зовсiм не так, як розраховував молодий кандидат на посаду завлаба. Не встигли вiдзвучати траурнi марши, не вгамувалося ще всенародне горе, як Петра… заарештували! Вдерлися уночi до гуртожитку, до його вбогої кiмнатки i пов'язали, як снiп.

Впродовж тривалого часу Петро взагалi нiчого не мiг збагнути. Як?! Як це сталося, тим паче -- iз ним?! Як взагалi могло статися -- адже, вiн такий вiрний, вiдданий справi та науцi?! I взагалi, в нього ж є такий впливовий покровитель! Що ж тодi iз товаришем Зебелем? Куди подiвся сам Валентин Едуардович, врештi решт?! Петро навiть не уявляв, за яких обставин доведеться побачитися з ним.

А поки, перебуваючи у камерi попереднього ув'язнення, сподiвався, що невдовзi все минеться, все вирiшиться на його користь. I не дуже-то засмучувався з приводу сусiдства всяких покидькiв i злодюг. Втiм, були там i полiтичнi, яким "свiтила" п'ятдесят восьма стаття. Кримiнальнi злодiї анiскiльки їх не поважали, а тому не тiльки ставилися з презирством i огидою, але й нерiдко били. А тепер Петровi здавалося, що й гвалтували теж. Всiх по черзi, за жеребом. Згiдно з розкладом. Безперечно, так! Але Петра чомусь -- найчастiше. Вiн так настраждався…

Полiтичнi не чинили опору, а просто пiдкорялися. Всi без винятку. Така їхня доля. Тiльки Петро один виявляв справжню мужнiсть, тому його ще й лупцювали. По печiнках-нирках. Били чимало, з хеканням… добре били… вони на тому розумiються… специ…

"О-о-о, та ви справжнiй мазохiст, голубе мiй Петре Пилиповичу. I переносите своє ставлення до подiй на iнших. А це є другим незаперечним свiдченням на користь мого припущення. Отже, ви -- божевiльний. Чи ж i тепер заперечуватимете?.. Та невже!"

Петро рiшуче вiдмахнувся вiд настирливого товариша Зебеля, та Валентин Едуардович наполягав на своєму:

"Ну хiба всi цi злодiї такi вже дурнi? Хiба в карному кодексi не iснує статтi за гомосексуалiзм? Либонь їм кортить отримати додатковий термiн ув'язнення з-за такого покидька, як оце ви, мiй любасику?"

А-а-а, щоб ти не дiждав! Вiдчепися, реп'ях!

"Ви смакуєте власне страждання, культивуєте його -- i се менi в вас до вподоби. Який ви, Петре Пилиповичу!.."

А ви який, Валентине Едуардовичу?!

"А я -- справжнiй!"

Лайно ти справжнє -- от в чiм рiч! От в чому рацiя!

"Нi, мiй миленький голубочку. Я не лайно. Я -- особистiсть у собi. Поважна особа. Либонь, пам'ятаєте ще фiлософiю? Що в вас за оцiнка була з фiлософiї? Четвiрка? Ну, от!.."

Так, фiлософiя. Хто може вiдрiзнити моголя вiд гоголя, Гоголя -- вiд Гегеля, Гегеля -- вiд Бебеля, Бебеля -- вiд Бабеля, Бабаля -- вiд кабеля, кабеля -- вiд кобеля, кобеля -- од суки, той i є справжнiм фiлософом.

"Жартики, все жартики! Пустун ви одначе, Петре Пилиповичу! А як щодо ваших нинiшнiх товаришiв?.."

Петро аж скривився. Оцi вже точно не в змозi вiдрiзнити кобеля вiд суки, оскiльки прирiвняли його до жiнки i мають за жiнку…

Лайно!!!

"Так, лайно, любчику мiй дорогий. Лайно, зеками ображене i зневажене. I лайно се -- ви. А я лише бавлюся з вас, як i вони. Особливо там, в судi… Пам'ятаєте?"

Петро застогнав, заскреготав зубами. За що знов-таки по зубах отримав, цього разу -- вiд Сiрого. Та це не знищило згадки про суд. Такої болючої, просто пекельно-болючої згадки…

Адже найдивовижнiше i водночас -- найжахливiше полягало в тому, що суддею на його процесi… був сам товариш Зебель!

Тобто, iм'я в суддi було якесь чудернацьке, що й не вимовити не тiльки з першого, але й з другого разу. Пафнутiй Порфирович -- не Пафнутiй Порфирович… Аполiнарiй Методiйович -- не Аполiнарiй Методiйович… Теофiль Гевтихiйович -- не Теофiль Гевтихiйович… Кирило Теопемптович -- не Кирило Теопемптович… Досi не пригадати! А от прiзвище Петро запам'ятав добре. Подвiйне єврейсько-росiйське прiзвище: Везель-Бiлов. Довiку не забути ту сволоту, яка нiзащо засудила його на п'ять рокiв i засадила до в'язницi.

"Овва, мiй любчику! Хiба так вже й нiзащо?.."

А за що ж тодi?!

"Самi знаєте, шановний Петре Пилиповичу, самi знаєте: за наклеп на товаришiв по роботi, що мав надтяжкi наслiдки".

Так, саме так -- мав! Наслiдки дiйсно виявилися надтяжкими, оскiльки пiд час перебування у в'язницi агент "Мосаду" i таємної антирадянської органiзацiї Есфiрь Якiвна Марчинська померла вiд нападу астми. Виявляється, в неї були негаразди з легенями -- та хто ж у тюрмах звертає увагу на подiбнi дрiбнички… Пiсля арешту Петра всiх ув'язнених за його доносами вiдпустили: негiднка Аркашу, нiкчемного завлаба, паскудного Яшку Чмiльова… Але не Фiру! Бо вона померла. Не витримала якогось там двотижневого ув'язнення, не те, що от вiн. Хоча, можливо, рiч зовсiм не в легенях. Просто її гвалтували найчастiше i найжорстокiше…

"Фу-у-у, Петре Пилиповичу, зупинiться, годi! Це вже несмiшно. I загалом, як вам не соромно навiть думати про таке?!"

Але що вдiєш -- Петро не був у змозi зупинити потiк брудно-гарячкуватої фантазiї. Перед його очима стояла приємна змученому серцю картина: двi групи зекiв, а Аркаша i Фiра -- у їхнiй найповнiшiй, неподiльнiй владi; пiд час знущань цi двоє як завжди плачуть i цiлуються, плачуть i цiлуються, плачуть i цiлуються…

"Петре Пилиповичу, схаменiться нарештi! Хiба незрозумiло, що для цього жiнку мають ув'язнити у чоловiчiй камерi?! Згоден, у вашiй в'язницi панує найповнiший розгардiяш. Але такого немає навiть тут. Ну, от, знов почалося! От божевiльний…"

Петро бiльше не звертав уваги на образ настирливого Зебеля, який мiцно засiв в його хворiй головi, оскiльки нарештi зрозумiв причину смертi Фiри. Так, вона просто… захлинулася! Не змогла проковтнути цю кляту рiдину -- i нiкчемне життя зрадницi Батькiвщини обiрвалося в жахливих муках ядухи! А нiкчема Аркаша ридма ридав, стискав в обiймах тiло, що поступово холонуло, цiлував миле обличчя трупа…

А їх обох у сей час продовжують гвалтувати. Гвалтувати, гвалтувати, гвалтувати!!! I його, i Фiрин труп. Там, у тiй камерi обов'язково були некромани, от i скористалися нагодою.

"О-о-о, мiй любий збоченцю, мушу визнати: я явно недооцiнив вас! Що ж, сподiваюся, у вашого нащадка фантазiя буде ще розвиненiша. Ото я з ним пограюся, ото звеселюся… До речi, треба буде пiдказати йому вигаданий вами сюжет: вони тримаються за руки i дивляться одне одному у вiчi. Здається, тут є щось таке… знаєте…"

Стоп-стоп!!! У нащадка?! Як це -- у нащадка?! В якого ще нащадка…

"Спокiйно, Петре Пилиповичу, спокiйно".

Але ж у мене немає дiтей! Колись давно, у тому ще життi… себто, у його закресленiй частинi я дiйсно спав з декiлькома дiвчатами. Та жодна з них нiколи менi не казала, що завагiтнiла. Тодi якi ж дiти?!

"Не дiти, милий мiй педерастику, а дитина. Точнiше -- син. Ваш син, на iснування якого ви навiть не сподiваєтеся".

Так що, вiн вже є?

"Тобто як це -- вже є? У якому розумiннi?"

Вiн є? Народився? В кого? Коли? Як його звуть?

"Ич, скiльки запитань одразу!"

Чи побачу я його колись…

"Стривайте, мiй любчику, стривайте. Спокiйнiше. Я ж не вiдповiв iще на ваше перше запитання".

То як?..

"У такому розумiннi сина у вас не iснує. Ще не iснує".

Тобто?!

"Вiн є поки що в моїй уявi. Це -- мiй проект, над яким я зараз активно i наполегливо працюю".

Проект?! Що ви таке кажете, Валентине Едуардовичу?! Як це -- планувати чужу дитину?

"Все можливе, мiй маленький блазнику, все можливе! Хiба ви ще не зрозумiли, що для мене не iснує неможливих речей?"

Так, товаришу Зебель, ви маєте рацiю: ви можете вчиняти найкарколомнiшi речi. Навiть iснувати водночас у двох особистостях.

"Та що там у двох! Дурницi це, Петре Пилиповичу, дитячi забави. Бути трьома, десятьма, сотнею осiб водночас -- це теж дитячi забави. От примiром, бути галактикою, галактиками, свiтами -- оце вже вправа, виконати яку в змозi справжня особистiсть! Але вiдпочивати треба навiть менi. I я теж можу стомлюватися".

I?..

"Що -- "i"?"

I що?

"Ну, от я й вiдпочиваю. Бавлюся. Зараз -- з вами, а надалi бавитимуся з вашим хлопцем".

Не розумiю.

"Це несуттєво. Але ж дуже весело".

Ще б пак! Звичайно, весело. Варто лише згадати Петрове здивування, розгубленiсть, а по тому -- величезну радiсть, коли з'ясувалося, що його справу розглядатиме саме товариш Зебель, який так несподiвано виявився суддею Везелем-Бiловим.

"Так-так, Петре Пилиповичу, я пам'ятаю, як ви зрадiли! Звiсно, пам'ятаю".

I що ж, Валентине Едуардовичу, ви дуже втiшалися, коли я назвав вас справжнiм iм'ям, по батьковi та прiзвищем?

"Звiсно, я дуже тiшився, голубе мiй. А ви?"

А я вiрив!!! Уявiть собi -- вiрив, що мене врятують! Що врятуєте -- ви…

"То я дiйсно врятував вас".

Цiкаво, яким чином?

"Овва! Хiба не здогадалися?"

Нi!

"Анiтрохи?"

Анiтрiшечки.

"Але ж прокурор вимагав найвищої мiри покарання! Хiба розстрiл i смерть кращi за життя?"

За таке життя… Мабуть, кращi.

"Не верзiть дурниць, мiй любий. Життя завжди краще од смертi, оскiльки це завжди -- щось! Смерть -- то є небуття. Нiщо. Анiгiляцiя спочатку -- душi, згодом -- тiла. Холодне порожнє тiло лежить у землi, i його гризуть гробаки…"

Так, гробаки. Повiльно жеруть, перетравлюють… знищують…

"…доки вiд холодної спорожнiлої оболоник не лишиться нiчого, що нагадувало би колишню людину…"

Вгвинчуються у протухле м'ясо, що вiдiйшло вже вiд кiсток… перетравлюють…

"Е-е-е… Ей! Ви знов за своє? Ну, Петре Пилиповичу, годi вже на сьогоднi. Спокiйно, спокiйно! Пригадайте: що занадто, те не здраво. Зважте: моє терпiння не безмежне".

А я терплю, терплю, терплю…

"Знаеш, любий мiй педерастику, менi набридло твоє безсиле кувiкання".

Тодi, як помру, вони встромлятимуться в мене, як от тепер…

Могутнiй гупанець привiв Петра до тями. Своєю скалiченою постiйним приниженням свiдомiстю вiн навiть вловив рештку фрази Мотнi:

-- Сьоднi в нас буде краща розвага, чим настромлять тебе. Застiбни штанi, сука, доки хуч одна пугвиця є!

О, це ненависне гигикання! Коли вже скiнчаться зекiвськi тортури?

"Щось не так, мiй любчику? Вам же подобається терпiти знущання! Спiвкамерники розважаються, бавляться з вами, як кiт з напiвудавленою мишкою. я бавлюся, спостерiгаючи за цим. Отже, всiм весело: вам, зекам i особливо -- менi!"

Петро розмазав по щоцi юшку, що витiкала з розбитого носа, i, нiяковiючи, поглянув на розстiбнутi штанi. Коли це вiн встиг їх зняти? Мабуть, як уявив гробакiв, що вгризаються, вгвинчуються в тiло.

Тьху! Треба ж ото переплутати їх дещо з iншими гризотами

-- Нiчо, обiцяю: завтра я таки зрiжу в тебе отую пугвицю, шоб не мiшала. Не валнуйсь, Пєтушок, твою хорошеньку дупку нi з чим нєльзя зрiвнять. Воня не стоїть нi одної пуцьки. Та даже трьох, я серйозно! Ото розвеселiмося! -- Сiрий мугикнув, iншi дружно заiржали. А Пикатий ще загугнявив глузливо:

-- А я з столовки ма-а-аслиця принесу, нашему Пєтєнькє дупцю густенько намазюкаю. А шоб вона не заросла, прийдеться морквочки дiстати i нашому Пєтюнчику туди вставити.

Зеки мало не луснули вiд реготу.

-- То шо, як ти нащот походить до завтра з морквою, га?

Бик згрiб Петра за комiр, пiдтягнув поближче до себе i спльовуючи у величезнi вiд переляку очi, просичав:

-- А то диви, заросте целка -- знов нада її рвать. А мiй "дрючок" дуже товстий, ба нi?

Петро слухняно кивнув.

-- То походиш до завтра iз морквочкою?

Всi так i завмерли, очiкуючи вiдповiдi Петра. Вiн боязко озирався на всi боки, немовби шукав якоїсь, бодай найменшої пiдтримки. Коли ж зрозумiв, що марно сподiвається на це, спробував заспокоїтися i помiркувати тверезо. Справдi, якщо вiн вiдмовиться, Бик може розлютитися не на жарт. З iншого боку, вони вже поснiдали. Оскiльки ж поцупити моркву можна лише у їдальнi, зробити це негайно просто неможливо. А потiм Бик може просто забути про свою примху.

Отже, скорiш за все, це просто чергова "пiддьовка", iдiотичний, але ж цiлком безпечний жартик.

Зваживши на це, Петро догодливо кивнув.

-- Нi, ви тiко погляньте: вiн згоден на морквочку!

Бик пiдняв його у повiтря. Петро безсило сiпнувся, тканина комiра затрiщала, а Бик ревонув якнайпотужнiше i якнайбезжальнiше:

-- Сам погодився -- от тепер i ходи!

Сталевий кулак вибухнув розкритою п'ятернею, Петро лантухом впав в обiйми Сiрого i Кривулi, якi одразу ж приспустили його штанi, розвернули задом до Пикатого i зiгнули. Пикатий мiж тим видобув з-за пазухи товсту нечищену, але вимиту моркву. I де це вiн дiстав її?! Либонь, роздобув заздалегiдь! О-о-о-о, ч-чорт забирай!..

Петро iз запiзненням почав пручатися, проте вiд могутнього удару важким чоботом пiд дих ледь не знепритомнiв.

-- Ти шо, Пєтушок, хiба вже не хоч морквочки? Е-е-е-е?..

Петро задихався, беззвучно вiдкриваючи рота.

-- Ото дива! А шо ж такеє твоя згода? Ну?!

Удари ставали дедалi сильнiшими й вiдчутнiшими.

-- Я згоден… Згоден, -- нарештi прошепотiв Петро, ледве переборовши нестачу повiтря в легенях.

-- А як згоден, то чо рипаєсся?

Наостаннє "засвiтивши" Петровi по селезiнцi, Пикатий видобув з-за пазухи саморобного ножа i почав вирiзати на товстiй частинi моркви канавку. Скосивши очi, Петро спостерiгав за його дiями.

-- Це шоб не вискочила, -- пояснив Пикатий. Закiнчивши, бриденько посмiхнувся i мовив:

-- Ну, Пєтя-Пєтушок, роздвигай задок, до те' у гостi папочка прийшла i тебе одразу зає…ла!

Петро майже не чув радiсного ревiння спiвкамерникiв, тому що скерована безжальною рукою морква нагло увiпхнулася у тiло, i все його єство затопив шалений роздираючий бiль, що оглушив свiдомiсть.

-- Жери, свиня, -- Пикатий кинув на пiдлогу морковне лушпиння. Петро впав рачки i слухняно злизав його.

-- Молодець, -- похвалив Бик. -- Як проходиш до завтра з морквочкою i не втєряєш її, те' не будуть бити… хоча б завтра. А як нi, то диви, -- i вiн показав, що їхнi "шiстки" зроблять в цьому разi з "пiвником".

-- А як йому на парашу схочеться? -- подав голос котрийсь з пересiчних "мужикiв".

-- То його проблема, -- холодно зауважив Бик i знов ревонув на Петра: -- Тобi ясно, я кого питаю? Ясно, падла?!

Вiн гнiвно дивився на Петра. Поруч стояв Мотня i криво всмiхався.

-- Ясно, -- слухняно вiдповiв Петро.

-- Ну, то молодець, пiонєр. А тепер надягай штанi. Зараз пiдемо прогуляймося.

-- Повеселитися тре', -- пiдхопив Мотня. Всi розiйшлися по мiсцях.

Петро повiльно пiдвiвся. Не те що розiгнутися -- навiть поворухнутися i те було важко. Пiд куприк немов би розпечену головешку забили, а не сиру моркву. Краще би вже просто згвалтували, без оцих садистських витребеньок. Але ж чомусь не хочуть…

От чорт! З цiєю штукою ще до завтра ходити! А як вилiзе, ще гiрше стане, бо тодi Мотнiни пiдлабузники його битимуть до запаморочення. А далi пикою в парашу, кухоль води на потилицю, щоб прийшов до тями -- i знов "мiситимуть тiсто". Бiдолашний вiн, бiдолашний!

Втримавши жалiбний стогiн, Петро застiбнув штанi на єдиний гудзик, та раптом вiдчув, що в нього… стоїть! Саме цього ще не вистачало: коли зеки помiтять в "пiвника" ознаку "мужньостi", точно iще щось вигадають. Тому Петро зiщулився, затуливши живiт руками, ледь-ледь доплентався до лiжка i намагаючись не сiсти на моркву, обережно завалився на бiк.

I тiльки уявити, що вся ця мука чрез примху товариша Зебеля…

"Через яку ще примху?! Ви, шановний Петре Пилиповичу, дивiться менi, не забувайтеся. Бо стане ще гiрше, значно гiрше, попереджаю. Тодi з радiстю згадаєте нинiшнi тортури як нiжнiсть коханої".

Яку таку нiжнiсть коханої? Коханi нiжними не бувають, коханi -- то кати у спiдницях.

"Дурницi, мiй любчику, дурницi. Ви самi -- кат".

Я?!

"Ви".

Чому?

"Хiба не пам'ятаєте суд?"

Петро замружився i спробував пригадати судовий процес. Усi поводилися по-рiзному. Товариш Зебель, котрий найзагадковiшим чином перетворився на Везель-Бiлова, був чемним i розважливим. Найбiльше леметував i намагався образити пiдсудного Яшка Чмiльов. Знесилений, зовсiм посивiлий завлаб час вiд часу тихесенько плакав. А от Аркаша навiть не плакав, хоча страждав, напевно, не менше вiд iнших. Аркаша дивився просто перед собою спорожнiлими, застиглими очима. Коли ж їхнi погляди випадково схрещувалися, Петровi ставало моторошно. Бо був це холодний погляд бездушного манекена. Немов разом зi смертю Фiри згорiла, перетворившися на сивий попiл, Аркадiєва душа.

Так, Аркаша став бездушним, отже -- безжальним! Саме вiн бiльше вiд iнших мрiяв про те, щоб Петро потрапив за грати. Саме вiн i винен в усьому, що сталося!

"Нi, Петре Пилиповичу, я перепрошую, але цього разу -- категоричне нi!"

Чому?..

"Оскiльки не Аркадiй Венiамiнович винний у смертi Есфiрi Якiвни, своєї власної дружини, а саме ви. Тож посудiть, Петре Пилиповичу, хiба можна було не покарати вас? Це -- розплата за неповоротно загублене життя, от i все".

Але ж…

"За все у цьому недосконалому свiтi треба платити. Чи ви не погоджуєтеся, шановний?"

Петро розгублено мовчав. Так? Нi?

Так… Нi…

Аркаша ж дивився на нього у судi так… так!..

Невже вiн заслуговує на таку лиху долю?!

Не може бути! Це несправедливо! Покарання несправедливе! За що його засуджувати -- за смерть Фiри?! Та хай їй грець, цiй Фiрi! Теж менi -- цаца!

"Так, Петре Пилиповичу, так!"

Що "так"?

"Ви повний досконалий егоiст, от що! Тому у будь-якiй ситуацiї дбатимете тiльки про себе, про власну вигоду. I не скарати вас за це -- теж непростимий грiх".

То ви що, все ж таки суддя?

"А ви не знали?"

Ну, дiйсно так, суддя. Спокусник товариш Зебель -- i водночас безжальний суддя Везель-Бiлов. Тьху!!!

"I ще багато, багато, багато хто, повiрте менi, товаришу Мазюро!"

Вiрю, немов самому собi.

"Слушна думка! I вiрний вибiр".

Ви вважаєте мiй вибiр вiрним?

"Авжеж, мiй любий педерастику, авжеж".

I навiть тут, у тюрмi?..

Бо в цiй пересильнiй тюрмi, ще не в далекому i недосяжному тепер таборi, а тут, у тюрмi сталася пересiчна i надприродна водночас, зовсiм вже незбагненна подiя:

Петро i тут зустрiв товариша Зебеля!

Здавалося, цей добродiй в непроникно-чорних окулярах просто всюдисущий. I скрiзь вiн був великим пурицом, розмовляв тихим голосом, вiд звуку якого оточуючi чомусь тремтiли, скрiзь вiддавав розпорядження, наказував, вирiшував… Скрiзь Петро натикався на Зебеля -- i незмiнно страждав вiд їхнiх зiткнень.

Цього разу "благодiйник" постав як спiвробiтник тюрми товариш Бельзе. Тутешнi зеки називали його або ж "латиським стрiльцем", або просто "кумом" i, очевидно, трохи побоювалися. Пiсля прибуття Петра до пересильної тюрми "кум" одразу викликав до себе новачка. Коли перший подив минув, а запас рiзноманiтних звинувачень на адресу удаваного покровителя зiйшов нанiвець, "кум" Бельзе, iгноруючи минуле, холоднокровно й дiловито звернувся до Петра з новою пропозицiєю:

-- Ви лояльний до влади громадянин, чи не так? Ну, зрозумiло, Петре Пилиповичу, зрозумiло! Якби ви не були лояльним, то не намагалися б виявити свою лояльнiсть у такий дивний спосiб, як написання доносiв на колишнього товариша i колишню кохану дiвчину. Тому я пропоную вам продовжувати самовдосконалення на обранiй царинi…

Коротше, поправляючи незмiннi чорнi окуляри на перенiссi, "кум" Бельзе запропонував Петровi "стучати" на спiвкамерникiв. Iнакше кажучи, негайно доповiдати про всiлякi негаразди iз зекiвського життя: хто, кому, що й коли саме зробив. Хто був ватажком i хто допомагав ватажковi. Хто й що замислив. Таким от чином.

Петро погодився. Тим паче, за дружню спiвпрацю "кум" Бельзе пообiцяв деякi послаблення та полегшення. Також вiн натякнув, що може передати "по власних каналах" iнформацiю про Петра начальству того виправно-трудового табора, куди мав потрапити засуджений. Якщо ж Петро продовжуватиме спiвпрацю з лагерним начальством, йому забезпечений перегляд судової справи iз значним скороченням (аж до повного скасування) вироку. Отже, не погодитися було просто грiх!

Але далi сталася просто жахлива рiч, у якiй, до того ж, Петро був частково винен сам. Не повнiстю, а так, вiдсоткiв на п'ятдесят. Дiйсно, хiба ж вiн винен, що iншi зеки дуже швидко розсекретили його?! Так, в цьому вiн абсолютно невинен! Це просто невезiння, звичайнiсiньке i досить традицiйне його невезiння. Таким вже невезучим Петро народився, що вдiєш!..

Ну, а зеки пiсля викриття дуже розлютилися на "стукача", зробили йому особливе "суче" татуювання на пицi i, вочевидь, замишляли вбивство. Як на грiх, "латиський стрiлець" Бельзе поїхав кудись у вiдрядження -- особисто вибрати "зону" для Петра, як вiн сказав на прощання ошалiлому вiд переляку "стукачевi".

-- Нiчого, нiчого, мiй любий Петре Пилиповичу, я ненадовго, тiльки на тиждень -- i назад. Потерпiть, будь ласка, все буде гаразд.

Сказавши так, на прощання мiцно потиснув руку, сяйнув круглими скельцями окулярiв -- i все! Поїхав. А коли ж "все буде гаразд"? Коли рак на горi свисне чи коли розлюченi зеки вб'ють Петра?! Не сказав про те "кум", випустив з уваги. А шкода, справдi, шкода, бо бiда так i ширяла у повiтрi над бiдолашною головою "стукача".

Врятував його тюремний лiкар. Сказати правду, вiн кинув оком на несправедливо засудженого правдолюбця одразу ж по тому, як Петро потрапив до цiєї пересильної тюрмi. Оглядаючи нових прибульцiв у день приїзду, лiкар придiлив Петровi особливу увагу. Крутив i вертiв у лазаретi i так, i сяк, придивлявся, немов прискiпливий колекцiонер до цiкавої древньої статуетки. Особливо ж уважно вивчав щось у задньому проходi, надягнувши гумовi рукавички i примусивши Петра нахилитися, довго длубався там двома пальцями. Потiм замислено цокотiв язиком, казав, що пiдозрює хворобу на грибок чи щось таке. Але все минулося, аналiзи довели, що Петро цiлком здоровий.

Так от, пiсля того, як над головою "стукача" почали густiшати грозовi хмари, лiкар несподiвано викликав Петра до тюремної медчастини, щоб оглянути побої, завданi зеками. Синцi i подряпини вiн намастив чимось пахучим, вправив звихнену руку, сказав, що зламаних кiсток немає, а все iнше швидко загоїться. I несподiвано запропонував "палке i нiжне кохання" -- лiкар так i висловився, достеменно. Молодик перелякався, знiяковiв. I весь тремтiв, коли пiдступний лiкар притис його до стiни, обiйняв, мiцно вхопив обома руками за сiдницi та почав нашiптувати:

-- Ну, чого ти злякався, голубе мiй? Чого, я питаю? Що в цьому такого жахливого або неможливого? Навпаки, все можливе! Ти тiльки зваж: тi, на кого ти "настукав", вб'ють тебе. Сьогоднi або завтра, або ж на етапi -- яка рiзния! А я захищу тебе. Обiцяю, що захищу твою голову в обмiн на твiй м'який привабливий задочок. Покладу тебе в окрему палату. Чисте лiжко, харчi, абсолютний спокiй -- що тобi iще треба, голубе мiй сизий?! Тiльки роздiли шпитальне лiжко зi мною! Тiльки не бiйся! Покохай мене, хлопчику мiй маленький, целочка моя… ти ж iще незаймана дiвчинка, чи не так? Тебе нiколи ще у дупцю не "дрючили"? Ну, бачиш!

А коли Петро почав несмiло пручатися, палко притиснувся щокою до його щоки i нiжно зашепотiв у самiсiньке вухо:

-- Згадай, мiй маленький, що кажуть твої сусiди по камерi: один раз -- не педераст. Чи не так?..

Що було робити Петровi?

А що вiн мiг зробити, до речi!!! Чи був у нього насправдi вибiр? Жодного. Там, зовсiм поруч притаїлися осатанiлi зеки, готовi розшматувати його i притрусивши сiллю i перцем, з'їсти шматки з кiстками, шкiрою та волоссям. Там не було "латиського стрiльця" товариша Бельзе, який пiд час вiдрядження не мiг захистити свого пiдопiчного. Натомiсть тут… Так, доведеться пожертвувати власним задом для задовiльнення протиприродної примхи лiкаря. Та пропонованi натомiсть речi: свiжа постiль, їжа, спокiй i захист вiд смертельної небезпеки -- повною мiрою перекриють гiрку прикрiсть жертви.

Дiйсно, один раз -- ще не педераст. I хто засудить Петра, якщо пiд тиском нездоланих обставин вiн здасться на милiсть сильнiшому?..

Вирiшивши отак, Петро боязко, невмiло чмокнув лiкаря у гладко поголену щоку, вiдсторонився, червонiючи, розстiбнув гудзики штанiв (тодi ще їх було декiлька), скинув їх i вiдводячи погляд кудись убiк, лiг долiлиць на холодну клейончату кушетку, мiцно замружив очi i почав чекати, що ж буде далi. Та все пройшло значно краще, нiж можна було очiкувати. Трохи посмiявшися з його сповненого нерiшучостi етузiазму, лiкар повiвся з юнаком дуже обережно й лагiдно: густо намастив iззаду слизьким вазелiном, проникав зовсiм повiльно, не дуже глибоко, голубив, пестив. Коли ж закiнчив, то вiдверто зрадiв. Аби належним чином вiдсвяткувати втрачену хлопцем незайманiсть, налив Петровi невеличку скляночку медичного спирту, дав закусити скибою справжнього бiлого хлiба з тушкованою яловичиною, вiдвiв у палату, поклав у чисте лiжко, на прощання поцiлував у губи. I бiльше того дня не турбував.

Якщо казати чесно, Петровi це навiть сподобалося. Так, вiн розумiв, що подiбнi стосунки мiж двома чоловiками -- рiч дуже бридка i протиприродна. Вiд огиди й ненавистi до себе в юнака паморочилося в головi. До того ж потривожений зад трохи болiв. З iншого ж боку вiн принаймнi на мить вiдчув щось таке… таке приємне лоскотання… i так млосно було пiсля того…

Отже, "iнтим" тривав i надалi. Петро досить швидко пристосувався, почав всiляко догоджати лiкаревi. I вже майже не соромився, коли цiлувався з чоловiком в губи. Бiльш того -- вiн почав робити це з власної iнiцiативи i дуже навiть палко.

А чом би, справдi, не догоджати благодiйниковi, якщо Петро дуже швидко звик до чистоти, хороших харчiв i повної захищеностi! Лiкар дотримався обiцянки, перевiвши Петра з камери до лiкарняної палати на невизначений термiн. Петро нiжився там, як кiт на сонцi. I навiть не дуже засмутився, коли "кум" Бельзе одного дня навiдався до нього у медчастину i суворо запитав, хто ж тепер "стучатиме" на зекiв. Петро бездумно знизав плечима.

Бельзе пильно подивився на нього, здвинувши брови над непроникно-чорними скельцями окулярiв, невиразно пробуркотiв:

-- Ну, побачимо, побачимо ще… -- i вийшов геть.

Але Петро не надто сумував з цього приводу. Справдi, "кум" поставився до своїх обов'язкiв стосовно пiдшефного "стукача" дуже таки безвiдповiдально. Навiщо вiн кидав його напризволяще, навiщо залишив один на один iз розлюченими зеками?!

"А навiщо ви, любий мiй Петре Пилиповичу, повелися настiльки необережно, що одразу ж дозволили викрити себе? То є ваша провина, а не моя. Отже, за все вiдповiдаєте ви, i нiхто iнший!"

Чом це я мушу вiдповiдати за все?! Це несправедливо!

"А чи свiт взагалi справедливий?"

Нi!

"То якi до мене претензiї?"

Але ж мусить хоча би хтось…

"Я нiчого нiкому не мушу робити. Тим паче -- заради якихось зрадникiв".

Заради зрадникiв?! Це я -- зрадник?!

"Саме так, Петре Пилиповичу, саме так".

Але чому?!

"А хто примушував вас скакати у лiжко до цього бридкого типа, недостойного представника породи ескулапiв?"

Вiн мене примусив! Вiн мене повiльно розбещував -- i таки розбестив!

"Овва! То ви й цього разу стали жертвою прикрих обставин?"

Саме так!

"Та хоч перед собою не брешiть, Петре Пилиповичу! Нiхто вас не розбещував -- це такi вашi природнi здiбностi".

Та як ви смiєте!..

"Смiю. Бо iз самого початку сказав: вас завжди використовуватимуть за призначенням".

То моє призначення…

"Так".

Що-о-о-о?! Я не зекiвська ганчiрка, я талановитий вчений, перспективний молодий працiвник!

"Якби так, ви б чинили опiр. А ви не спротивлялися, ви iз задоволенням пiшли назустрiч обставинам, мiй бiдолашний мазохiст".

Так… але не зовсiм. Я не мав жодного задоволення.

"Хiба ж?! Мали, Петре Пилиповичу, ще й неабияке. Ви ж так полюбляєте страждати вiд болю! Тим паче, насправдi нiхто вас не примушував злягатися з лiкарем".

Брехня! А обставини?

"Не буває таких обставин, якими можна виправдати недостойнi вчинки".

Мене би вбили у камерi. Закатували. Жорстоко i безжально.

"То померли б з рештками честi, якi ще лишалися в вас. Саме так лiчить помирати чоловiковi. А тепер помиратимете збезчещеним. Вiдчуваєте рiзницю, любий мiй педерастику?.."

Та я!..

Але Петро не збунтувався проти нав'язливих думок, лише непомiтно помацав моркву -- чи часом не вислизнула? Бо тодi його битимуть! Можливо, зовсiм заб'ють.

"А ви все ще хочете жити? Навiть таким нiкчемним життям?"

Хочу! Це ж бо -- життя!

Або не хочу -- воно справдi нiкчемне…

Коротше, не знаю.

"Ну от, навiть стосовно такої елементарщини ви не в змозi визначитися".

Нiчого не знаю!

Петро вiдчув, що не може бiльш терпiти товстелезного стороннього предмета iззаду. Хай би краще Бик просто вкотре згвалтував його, тiльки б без цих iдiотичних мордувань.

Або не краще… Все-таки до моркви можна якось пристосуватися, звикнути…

"От бачите, ви завше i до всього пристососовуєтеся. У вас i справдi гумова совiсть. Совiсть-презерватив, що роздувається i вмiщує будь-яку бридоту".

Совiсть, замовкни.

"Нi. Нiколи. До того ж, нi лiкар тодi, анi зеки тепер не користувалися презервативами, чи не так? Отже, саме ваше тiло вмiщує всю бридоту, яку вони крапля по краплi впирскували в вас".

Замовкни! Я не можу бiльше терпiти!

"Щодня. По кiлька разiв на день".

"Бiдолашний мiй педерастик! Вам подобається потерпати вiд рiзних прикрих обставин, якi ви самотужки створюєте для себе, от i все! Ну, зiзнайтеся в цьому, мiй хороший, зiзнайтеся! Вiдшукайте в душi принаймнi крапельку мужностi… або де ця ваша мужнiсть подiлася, там i шукайте. У п'ятах може або… кгм-м-м… в iншому мiсцi. Що, хiба й там нема?"

Мимоволi Петро схопився за голову, збавив ходу…

-- А ну, вперед, стерво! Шо ти там повзеш, як воша по мокрому?

Вiд конвоїрового штурхана Петро полетiв шкереберть. Зеки засмiялися.

-- Ну шо, Пєтушок, морквочку не втєряв? -- пролунало насмiшкувате запитання Сiрого.

Петро нiчого не вiдповiв (не мав права рота розтуляти), пiдвiвся, обтрусив колiнки, перевiрив моркву -- чи справдi на мiсцi? Мовчки зайняв своє мiсце поряд з iншими.

Вони йшли на прогулянку. I на горе Петровi, проходили саме повз медчастину, де все нагадувало недовгий промiжок спокiйного, безтурботного i вiдносно щасливого iснування. Там промайнули п'ятнадцять мiсяцiв, що назавжди скiнчилися i не повернуться вже нiколи…

…Петро не помiчав (або примушував себе не помiчати), що лiкар ставав дедалi грубiшим i брутальнiшим. Тепер вiн не називав Петра "голубом" й iншими нiжними словами, тiльки "роздовбанцем", не пiклувався вже про нього так, як у першi днi тiсного знайомства, пiд час "любощiв" вже не мастив його так густо й ретельно, iнодi зовсiм забував зробити це. Час вiд часу навiть прив'язував коханця до лiжка й сiк шматком тонкого дроту -- щоправда, це "нiжне побиття" не можна було навiть близько порiвняти з тим, на що здатнi були розлюченi гiрше вiд хижих вовкiв зеки. Петро слухняно терпiв усе. I ладен був терпiти скiльки завгодно, лише б не повртатися до камери, де на нього чекали по-справжньому звiрячi тортури.

Все скiнчилося одного похмурого зимового дня, коли лiкар увiйшов до палати i сказав, дивлячися просто Петровi в очi:

-- Так, роздовбанцю, виметайся звiдси.

Петро нiчого не зрозумiв. I страшенно злякався: як це "виметайся"?! Там же вороги, на яких вiн "настукав" товаришу Бельзе, вони ж його живцем зжеруть i не похлинуться!

-- Та в чiм рiч, кiнець кiнцем?! -- заволав вiдчайдушно, коли лiкар схопив його за комiр i потягнув до дверей.

-- Мене переводять на iншу посаду. До iншої в'язницi, -- доволi сухо i стримано вiдповiв лiкар.

-- А я?! А як же бути менi?!

-- А ти вертайся до iнших i крути своїм роздовбаним задом перед ними.

-- А хто мене спаскудив?!

-- С-с-сволота! -- вперше за цей час лiкар вдарив Петра по-справжньому жорстоко -- пикою об стiнку. -- Хiба ж я не вiдплатив тобi за твої зас…нi послуги, нiкчемо?! Хто годував тебе i утримував у чистотi-спокої, га?!

Вiд удару з носа потекла юшка, перед очима попливли хвилi червоного туману. Та не зважаючи на це, Петро вiдчайдушно пручався, опирався i благав:

-- Не кидайте мене! Вiзьмiть iз собою! Я все зроблю, все що завгодно -- тiльки не кидайте! Не хочу! А-а-а-а-а!!!

-- Та хто тебе питатиме, роздовбанцю?! -- лiкар нарештi викрутив Петровi руку i повiв довгим коридором. Потiм здав конвоїрам, якi вiдвели Петра назад, до камери. Так вони й розлучилися. Назавжди.

Повернувшися на належне йому мiсце, Петро з острахом чекав на суд спiвкамерникiв та скору смерть. Проте сталося зовсiм iнше. Вдвiчi, втричi, можливо, вдесятеро жахливiша рiч, нiж вiн очiкував. Перебуваючи у медчастинi, Петро зовсiм втратив вiдчуття часу. Мiж тим вiдтодi, коли вiн погодився стати лiкаревим коханцем, минуло цiлих п'ятнадцять мiсяцiв -- аж рiк з чвертю. Звiсно ж, тих зекiв, на яких вiн "стукав" товаришу Бельзе, тут вже й слiду не лишилося. А перед новими мешканцями камери вiн не встиг ще нiчим завинити. Проте за татуюванням на обличчi новi спiвкамерники одразу впiзнали "стукача". А коли хтось радiсно вигукнув:

-- Та то ж дохторова пiдстилка! -- отут i розпочалося справжнiсiньке пекло. Петровi одразу надали чин "пiвника", на додачу до старого зробили нове татуювання, вночi побили, потiм навалилися на нього всiєю камерою, потiм знов побили.

-- Тiко спробуй бовкнуть хоч би слово "кумовi" -- тобi не жити! -- пообiцяли наостаннє.

Та наражаючись на небезпеку, Петро все одно прорвався до "латиського стрiльця" i про все йому розповiв. Про все, що сталося з часу вiдрядження товариша Бельзе. А заодно поцiкавився, чому його досi утримують у пересильнiй тюрмi, а не вiдправили на зону.

-- А тому, громадянине Мазюро, що лiкар наш повiвся дуже хитро, -- спокiйно вiдповiв "кум", втупившися в Петрове обличчя непроникно-чорними окулярами i поправляючи комiр напiввiйськового френчу. -- Аби мати можливiсть спокiйно, без зайвого клопоту утримувати у медчастинi постiйного коханця, вiн загубив чи, може, зовсiм знищив вашу особову справу. Таким чином, подобається вам це чи нi, а ваша сiдниця перейшла в його повне беззастережне користування.

-- I тепер… -- Петро вкрився рясним холодним потом.

-- I тепер, громадянине Мазюро, ви довiку перебуватимете тут, у цiй пересильнiй в'язницi. Подобається вам це чи нi.

"Латиський стрiлець" криво всмiхнувся, i бiдолашний Петро згадав фразу, неквапом кинуту колись давно: "Ну, побачимо, побачимо ще…" Так от що мав тодi на увазi товариш Бельзе!

-- Як це довiку? Стривайте! -- заметушився Петро.

-- А отак, -- "кум" розвiв руками. -- Як немає справи, нiхто не знає нi призначеного вам термiну покарання, анi куди вас мали вiдправити.

-- А якщо спробувати вiдшукати мою справу…

-- Повiрте, громадянине Мазюро, лiкар спрацював на совiсть.

-- Але якщо особисто ви…

-- Це було зроблено за моєї вiдсутностi. Що ж я можу вдiяти тепер, через п'ятнадцять мiсяцiв?

-- Ви все можете!

-- З чого це ви вирiшили? -- "латиський стрiлець" презирливо скривив нижню губу, тонку й блiду, немов солiтер.

-- Тому що можете! Я знаю, насправдi ви зовсiм не товариш Бельзе…

-- Дiйсно, для вас товариш -- тамбовський сiроманець. А я для вас громадянин Бельзе, -- поправив Петра "кум".

-- Насправдi ви -- Валентин Едуардович Зебель i суддя Везель-Бiлов, от ви хто!

-- Та як ви смiєте?! -- обурився "латиський стрiлець". Губи його одразу стягнулися у пряму сизу лiнiю.

-- Та нi, нi, я переплутав, даруйте, -- Петро одразу знiяковiв, весь зiщулився.

-- Отож, -- Бельзе суворо кивнув. -- Тодi чом ви натякаєте на мою всесильнiсть? На якiй пiдставi?

-- Та я так… чи не можна спробувати?

-- Нi.

-- А-а-а… а чи не можна мене в такому разi просто вiдпустити? -- несподiвано пожвавiшав Петро.

-- Теж нi.

-- Але чому?! Ви ж самi сказали: немає особової справи…

-- Але ви є тут, у в'язницi, без документiв, -- суворо i недвозначно нагадав "кум", -- на якiй же пiдставi вiдпускати вас?

-- На пiдставi вiдсутностi справи i повної невизначеностi…

-- На пiдставi невизначеностi вас якраз i триматимуть у пересильнiй в'язницi вiчно. Досхочу.

-- А нашi стосунки? Наша спiвпраця! -- спробував нагадати Петро.

-- Ви самi перервали плiдне спiвробiтництво, самi стали коханцем лiкаря. Я вас до нього у лiжко не клав, свiчку вам не тримав. Менi непотрiбнi рiзнi там розбещенi покидьки, якi не вмiють маскуватися i робити доручену справу з максимальною виваженiстю й обережнiстю.

I побачивши, що Петро збирається щось заперечити, "латиський стрiлець" махнув рукою, немов прогнав осоружну муху, i наказав:

-- Ну, все, все, йдiть i не заважайте працювати.

I Петро повернувся до камери нi з чим. Зеки таки довiдалися про його вiзит до "кума". Але оскiльки таємниця розкрилася лише через день, а за цей час нiкого нi за що не покарали, вони не вбили Петра, як погрожували, а просто вiддубастили до непритомностi. I продовжували щоночi гвалтувати. Себто, "використовували за призначенням", як висловлювався "кум" Бельзе.

Минали днi. Спливали мiсяцi. Проповзали роки. Як i було обiцяно, Петро продовжував сидiти у тiй самiй камерi пересильної тюрми, що й на початку свого перебування тут. Мешканцi камери постiйно змiнювалися, затримуючись на певний час i вирушаючи далi на пiвнiч i на схiд, в рiзнi зони. Незмiнним лишалося одне: вiдверта ненависть до "пiвника", тортури вдень i вночi. I чомусь завжди тут опинялися збоченцi, якi полюбляли гвалтувати чоловiкiв. Чи то "кум" Бельзе так витончено мстився колишньому "стукачевi", навмисно пiдбираючи вiдповiдний контингент? Тьху!

Спочатку Петро зненавидив життя, навiть декiлька разiв хотiв вдатися до самогубства, та кожного разу чомусь зупинявся. А потiм просто збайдужiв до всього, отупiв i огруб. Тепер його нiщо не хвилювало. Якщо ж вiн i оживав, принаймнi жвавiшав на певний час пiд впливом внутрiшнiх голосiв, то дуже швидко вгамовувався, мирився з постiйним приниженням. I продовжував слухняно терпiти будь-що.

Коротше, зеки його остаточно зламали.

Але чом його не займали сьогоднi? Що там ще вигадали Мотня напару з Биком? Що їм таке Мiжнародний жiночий день? Чому нiхто до них не звертав уваги на це радянське свято? Забили "пiвниковi" зад кляпом, немов середньовiчний лицар, що замикав дружину у "пояс вiрностi", вирушаючи у похiд -- i чогось чекають.

А от чого саме, цiкаво б знати?..

Оглянувши зiгрiте весняним сонечком подвiр'я тюрми, в кутку якого весело цвiрiнькав одинокий горобчик, Петро здивувався. Рiч у тiм, що у цiй пересильнiй тюрмi було загалом-то два величезних вiддiлення: чоловiче i жiноче. Ретельно розгороджений навпiл колючим дротом, що постiйно перебував пiд високою напругою, майданчик для прогулянок тим не менш мав єдину лазiвку, через яку можна було потрапити з однiєї частини в iншу. Це була невеличка хвiртка в самiсiнькому куточку двору, щоправда, теж з колючого дроту, та ще й на додачу огороджена iззовнi з'ємними щитами. Проте сьогоднi щити були прибранi, хоча хвiртка залишалася зачиненою. Зараз тут щось таки вiдбуватиметься, оскiльки з обох бокiв майданчика: i з чоловiчого, i з жiночого, з'юрмилися в'язнi, якi немов чекали на якусь справдi святкову подiю. Чоловiки i жiнки. Чи так подiяло на них ласкаве тепло весняного сонечка, вiд якого навiть почорнiлий вiд пилюки снiг трохи пiдтанув? Або саме лише усвiдомлення, що сьогоднi свято? Ну що б, здавалося…

I тут Петро нарештi все зрозумiв! Завдяки прибраним щитам до обтягнутої колючим дротом хвiртки можна наблизитися упритул. Як з одного боку, так i з iншого.

Ого-о-о… Жiнкам це пiде на користь: якщо вдасться завагiтнiти, вони отримають певнi попуски, пом'якшання режиму. Якщо ж злочин не дуже серйозний -- можливо, їх вiдпустять на волю достроково. Чоловiкам теж добре: можна непогано розважитися з жiнками, не те що з остогидлим "пiвником". От чому його сьогоднi не займають! Зрозумiло, тепер усе зрозумiло.

Цiкаво тiльки, яким чином зеки задобрили тюремне начальство, що воно дозволило принаймнi сьогоднi зiйтися їм? Оглянувши високi вежi, Петро побачив, що вартовi iз зацiкавленiстю, проте без найменшої стурбованостi состерiгають за обома групами людей, за чоловiками i жiнками. Чекають на видовище. Так i має бути: охорона про все знає, проте нiкого не розганяє. Ну, так що, починається?..

Немов би пiдкоряючися Петровiй думцi, вiд жiночої юрби вiддiлилася довготелеса чорнява дiвчина, пiдiйшла упритул до хвiртки, розвернулася спиною до колючого дроту, широко роздвинула ноги, задерла спiдницю i впершися руками в колiна, завмерла. Пiд спiдницею в неї нiчого не було, i Петро добре бачив, як колючки врiзаються у шкiру її сiдниць та стегон. Отже, електрику точно вимкнули.

Тут вiд чоловiчого натовпу вiддiлився кремезний зек, на ходу розстiбуючи штанi, повiльно наблизився до хвiртки. Просунувши руки крiзь дрiт, схопив чорнявку за стегна i!..

I пiшло-поїхало: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… Дiвчина раз-по-раз скрикувала -- мабуть, колючки дроту впивалися у тiло. Зек гарчав як злий собака, його м'язистi ноги i сiдницi то напружувалися, то м'якшали. Iншi зашумiли, загомонiли. Пролунали бадьорi вигуки, маснi поради: мовляв, вставляй глибше, давай-давай, не жалiй курву… Нарештi зек зробив декiлька особливо потужнiх ривкiв, дiвчина вереснула особливо голосно i радiсно -- i вiдскочила. Поки вона розправляла спiдницю, Петро встиг побачити подряпини на її ногах, з яких точилася крiв. Точно, подерлася об колючки.

А по рiзнi боки хвiртки вже сходилася нова парочка: огрядна руда дiвиця i широкоплечiй чоловiк iз фiзiономiєю справжнього бандюги.

Захопившись побаченим, Петро примружив очi i спробував уявити на мiсцi цiєї випадкової парочки ненависних йому людей -- Аркашу i Фiру. Либонь, їх так само ставили до колючого дроту. Тiльки Фiру -- з чоловiчого боку, а Аркашу -- з жiночого. Певна рiч, ставили!

"Ну от що, мiй любий: це вже зовсiм нецiкаво. Якщо навiть врахувати, що чоловiки могли при цьому гвалтувати вашу колишню пасiю, скажiть вiдверто -- що такого могли зробити з Аркадiєм Венiамiновичем жiнки?.."

Петро стояв як бовдур i тiльки потилицю чухав.

"Набридли ви менi, Петре Пилиповичу, чесне слово набридли. Вiдверто кажу вам. Зовсiм збiднiла ваша фантазiя, нiякої тобi насолоди. Треба кiнчати iз цим якнайшвидше".

Кiнчати! Якби ж…

Петро сумно зiтхнув i тут почув:

-- Диви, бля, диви! А в нашого Пєтушка стоїть! Ого-го! Га-га-га!

Петро здригнувся, опустив погляд i побачив, що в цьому таки є рацiя: його штанi спереду нагло настовбурчилися, демонструючи всiм в'язням його душевне напруження. Звiдусiль посипалися запитання:

-- Шо, Пєтушок, хорошо на те' морквочка дєйствує?

-- Засвербiло, кажецца?

-- Баби захотiлося?

-- Закортiло?

-- А як ми iздєлаємо "пєтушинi" бої! -- раптом запропонував Пикатий.

-- Шо таке? -- не зрозумiли iншi.

-- А отак. "Пропєтушить" ще якусь "суку" -- i хай пхають одне одному! Кого на бiльше хватить -- той i побєдiв. А потiм ми його подавимо. А хто програв -- тому iздєлаємо "тьомную".

Зеки весело загомонiли, обговорюючи цiкаву пропозицiю. Мiж тим парочки бiля хвiртки сходилися i розбiгалися. Петро з якимось хворобливим напруженням спостерiгав за ними, бо вiдчував: зараз станеться щось. Щось незвичайне. Має статися.

"Овва! Здається, я таки недооцiнив вас, шановний Петре Пилиповичу. Ви ще не втратили чутливостi… Так, станеться! Неодмiнно станеться. Ось зараз. Дивiться уважно…"

Саме цiєї митi розбiглася п'ята чи шоста випадкова парочка, i до дроту побрiв Бик, на якого по той бiк хвiртки вже з нетерпiнням чекала худорлява бiлявка. Проте не зважаючи на худорлявiсть, сiдницi в неї були чималенькi. Отже чи то зваблений розмiрами пухнастих форм, чи то вирiшивши побешкетувати, Бик не повiвся належним чином, а спрямувавши "дрючка" трохи вище, зробив з бiлявкою те, що вчора ще робив з Петром.

Бiдолашна жiнка закричала щодуху i почала вiдбиватися вiд наглого гвалтiвника, щосили пручатися. Проте колючий дрiт заважав їй, тож Бик закiнчив свою чорну справу i цiлком задоволений, попростував назад. Бiлявка ж заголосила, розкорячившися, пiдтюпцем вiдбiгла до подруг i мало не впала їм на руки.

В грудях у Петра все захолонуло: вiн бо достеменно знав, чого вартi витiвочки Бика! I вiдверто пожалiв жiнку, яку цей покидьок так несподiвано скалiчив. Б-бидло!

Вiдчутно i виразно заболiв зад, хоча Петро завно вже не вiдчував моркви, навiть встиг забути про неї.

А може, це вже онiмiння? Якби тiльки вiд встромленого овочу в нього почалося зараження кровi -- ото було б добре! Вiн би помер за кiлька днiв. Тюремне iснування таки непереносиме, дiйсно непереносиме…

"Не бiйтеся, дорогий мiй Петре Пилиповичу, не бiйтеся i не хвилюйтеся: ви помрете неодмiнно. Але тiльки тодi, як я цього зажадаю, не ранiше".

А чи скоро це станеться?

"Так, незабаром. Я вже пiдготував свiй план, i вiн почав дiяти. Дивiться лишень".

По той бiк колючого дроту жiночий натовп вирував, як розбурхане штормовим вiтром море. Ще б пак! Бик не тiльки нагло роздер бiлявцi зад, та ще й позбавив її надiї на вагiтнiсть. Отже, не залишив жодної перспективи на пом'якшання режиму або дострокове звiльнення. I це отаке поздоровлення на свято, на Мiжнародний жiночий день?!

Жiнки розсердилися не на жарт.

-- Покидьки! Вилупки! Паскуди! Педерасти смердючi! Мерзотнi бахури! -- це були найбiльш лагiднi епiтети, якими розлюченi фурiї нагороджували чоловiкiв.

-- Шо такоє?! Бабин бунт?! А ну ставайте в позу, ви, шалави! -- гукали зеки.

Та замiсть того, щоб пiдходити до хвiртки, жiнки задирали спiдницi якнайдалi вiд огорожi i плескали себе по звабливих, але недоступних сiдницях. Дарма черговий зек чекав бiля колючого дроту -- зважаючи на вчинок Бика, нiхто з жiнок не наважувався наблизитися до нього.

Нарештi зек, що так i не отримав задоволення, розвернувся i пiшов до винуватця жiночої вiдмови, стиснувши кулаки. Мотня з пiдручними з'юрмилися за спиною Бика. Назрiвала бiйка. Вартовi на вежах напружилися, приготувавши зброю.

"А тепер дивись он туди…"

Петро вiдвiв погляд вiд готових зчiпитися зекiв -- i остовпiв, приголомшений побаченим. До хвiртки шкандибала… нi, не жiнка i не дiвчина -- якась потвора жiночої статi й невизначеного вiку. Худа мов кiстяк, якась зкривлена, кульгава, сiре обличчя зрите вiспою, лiве око жовтаве, праве -- каре, рот кривий, брудне розпатлане волосся швидше нагадує клоччя. Одне слово, вiдьма, потвора якась, а не жiнка.

Коли вона наблизилася упритул до хвiртки, стало очевидним, що ця жалюгiдна iстота аж нiяк не претендувала сьогоднi на короткi стосунки з чоловiчим населенням в'язницi. Перше, що вона зробила -- то зняла бруднi трико, а вже потiм притулилася голими сiдницями до колючого дроту. Так, це була чиста iмпровiзацiя. Якби вона на щось розраховувала, то заздалегiдь зняла би спiднє.

Побачивши цю потвору "на вихiдних позицiях", все жiноцтво зареготало. Звеселилася навiть згвалтована в зад бiлявка.

-- Ото-то! Отак вам i тре', сучi дiти! -- кричали мстивi жiнки. -- Як хочте, можете вдовольняться Кривою Манькою. Вона на все согласная, в усi дiрки лупити себе позволяє! То пользуйтеся нею, паскуди, а нас не займайте. Пхайте їй, кому, скiльки i куди завгодно.

Готовий побитися з Биком зек стояв i тiльки ошалiло клiпав очима, роздивляючися на змарнiлий, мовби у недогодованого курчати, зад Кривої Маньки. Вiн не знав, що ж тепер робити. З одного боку, от вона, чергова "мiшень", стоїть i чекає, доки її вiзьмуть. I зараз саме його черга. З iншого ж боку -- як можна зiйтися з такою потворою?! Уявити навiть важко…

-- Та нi, шоб я не дiждав! -- вiдповiв нарештi скривджений до глибини душi зек. -- Ставте нормальну курву, а не оцюю драную суку.

-- Дзуськи! -- смiялися жiнки. -- Вона теж жде сюрпризу! Сьоднi i її празнiк, так шо давай, кайфуй, падла, з тою, шо дає!

Зрозумiвши, в яку халепу втрапив бiдолаха, чоловiки теж звеселилися. Не зважаючи на те, що перспектива вдовольнити хiть з жiнками, схоже, зiйшла нанiвець. Адже серед них не знайдеться жодного, хто би…

Жодного?! Хiба що…

"Ну, то в чiм рiч, я не розумiю! Давайте, Петре Пилиповичу, мерщiй до хвiртки i зробiть нарештi те, чого так давно прагнули".

Петро затремтiв. Як насмiлитися зробити таке?! Адже за всiма тюремними канонами вiн не може вважатися повноцiнним мужчиною. Вiн давно вже не чоловiк i не жiнка -- вiн просто нiхто. Одне слово -- "пiвник". Це образа для всiх…

"Нi, зараз можна. Жiнки скривдили чоловiкiв своєю вiдмовою. Чоловiкам треба чимось вiдповiсти. От ви i станете вiдповiддю! Злучка вигнанця i вигнанницi -- хiба це не взаємна компенсацiя? Тож не барiться, мiй любий".

Але ж пiсля цього мене вб'ють!!! Це -- розвага для справжнiх мужчин, а я -- нiхто. Отже, не маю жодного права…

"Ви добре засвоїли уроки в'язницi, Петре Пилиповичу. Так, вас вб'ють неодмiнно. I не сподiвайтеся на щось iнше".

Тодi…

"Але ж хiба таке ваше iснування може називатися життям? Петре Пилиповичу, Петре Пилиповичу! Не варто чiплятися за те, що не має цiни. Ловiть свiй шанс на смерть, доки вiн є. Бо потiм будуть безпросвiтнi роки тортур. Зважте на це".

Петро дихав рвучко i хрипко. Вiн все ще вагався, коли пригадав щось дуже важливе…

То що, саме у такий спосiб вiд нього може з'явитися дитина?! Саме сьогоднi?!

"Так! Так! Сто разiв так! Нарештi ви все зрозумiли, мiй миленький".

Саме вiд цiєї потвори…

"Так-так!"

I саме в цьому полягає план…

"То скiльки можна вагатися, я не розумiю? Йдiть i робiть свою справу. Мерщiй!"

Навiщо ота дитина?! Не розумiю…

"Не ваше дiло".

А якщо чесно?

"Ну, розважатися. Я вже казав. Не вiрите?"

Нi.

"Повторюю: то не ваше дiло. Все одно вам не збагнути. Ти -- мiй. Вiн -- теж мiй. Ти -- мiй i вiн -- теж мiй. Ти -- мiй i вiн -- теж мiй".

Петро зiщулився, бо одразу ж пригадав страшне нiчне видiння. I не тiльки одне це видiння, але й силу-силенну iнших, немов би побачених в iншому життi… Або в iнших життях?! Хтозна!

Тепер у мiзку пташкою билася єдина настирлива думка: "Ти -- мiй. Вiн -- теж мiй. Ти -- мiй i вiн -- теж мiй. Ти -- мiй i вiн -- теж мiй".

Петро затулив i здавив руками вуха, але внутрiшнiй голос став вiд цього тiльки бiльш виразним:

"Ну от, ти все пам'ятаєш. Це добре, молодець, мiй любий педерастику, молодець, знаєш свого повелителя".

А якщо…

"Та йди вже, йолопе! Чого стоїш? Я чекаю на цю дитину. Бiгом!!!"

Ошаленiвши вiд того, що внутрiшнiй голос, схожий на голоси товариша Зебеля, на суддю Везеля-Бiлова i на "кума" Бельзе водночас, зробився розгнiваним, Петро зрушив з мiсця i пiшов до хвiртки. Не одразу, але всi замовкли: i чоловiки, й жiнки. Тiльки хтось з "шiсток" вавакнув:

-- Диви, диви, та це ж "пiвник"!

-- Тю-у-у!.. -- вiдгукнувся здивований жiночий голос з другого боку подвiр'я. Але Крива Манька стояла незворушно i спокiйно чекала на кавалера. Вона навiть не поворухнулася, немов мiцно начiпилася на колючки дроту. Схоже, її анiтрохи не засмучувала перспектива зiйтися з "пiвнем". Аби завагiтнiти, а iнше її обходить.

Мiж тим Петро наблизився до хвiртки, охоплений давно нечуваним нетерпiнням, скинув штанi i приступив до "поздоровлення" Маньки. Весь час вiн натикався на колючки, морква муляла, напружений зад болiв. Проте не звертаючи нi на що уваги, Петро совався туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди… Вiн бачив, що його партнерцi теж боляче, що колючки теж дряпають її охляле тiло. Проте на вiдмiну вiд iнших жiнок Манька стоїчно мовчала. Мабуть, дуже хотiла завагiтнiти. А може, вона на додачу до всiх своїх "чеснот" ще й нiма?! Як би там не було, своє вона отримає. Так…

Побачивши, як старається Петро, iншi зеки навiть почали заохочувати його схвальними вигуками:

-- Так їй, так! Давай, Пєтушок, довбай її! Покажи цiй замазурi, як обращаються з курками настоящi пiвники!

-- З курками чи з курвками? -- пожартував хтось. У вiдповiдь пролунав дружний регiт.

-- А диви, моркву вiн не втєряв, так i стирчить iззаду… -- почав хтось, та у цей момент над майданчиком пролунав вiдчайдушний зойк:

-- Шу-ухє-єр!!!

Стривожено загомонiла чоловiча юрба позаду Петра, по той бiк огорожi захвилювалася жiноча. Але Крива Манька стояла непохитно, мов пам'ятник, i Петро продовжував рвучко соватися туди-сюди, туди-сюди. Тiльки прискорив рухи, напряг сiдницi, мiцнiше притиснув партнерку до хвiртки… нарештi Манька засичала крiзь зчiпленi зуби. Та Петро i на це не звернув уваги, бо морква тепер особливо заважала.

Ч-чорт!!!

-- Вшивайсь оттудова, Пєтушок! Вшивайсь! -- волали переляканi зеки. Петро i на це не звертав уваги. Здавивши стегна жiнки, вiн вiдкинув назад голову, востаннє напружився… Краєм ока побачив, що вартовi на вишках захвилювалися, отой, що найближче вiд iнших, схопив рушницю i цiлиться просто в нього…

Але в цю мить приємна тепла хвиля охопила усе єство Петра, почала приємно перекочуватися вiд нiг до голови, щось залоскотало всерединi. Потiм в очах потемнiшало, весь свiт поринув у вир небуття, а цей щумний вир почав ритмiчно сiпатися сам собою, спалахуючи чарiвними вогниками. Його бiльше нiчого не цiкавило, крiм двох речей: як не випустити Маньчини стегна, яки сiпалися разом з вируючим свiтом, i щоб ця пульсацiя тривала нескiнченно.

Та щось спалахнуло на краю свiдомостi, потiм Петро вiдчув удар у плече, нестерпно гострий бiль вибухнув бомбою, вмить збив i пошматував всю п'янку приємнiсть останньої хвилини життя. Вiн безжально розiрвав також усi зв'язки душi з тiлом. Неслухнянi ноги пiдкосилися, пальцi випустили стегна партнершi, i Петро впав на зiгрiту першими весняними променями, просякнуту талою водою землю. I перш нiж свiт остаточно згас в його очах, вiн встиг побачити Маньчини трико, що зачiпилися по той бiк огорожi за колючий дрiт пiд час її поспiшної втечi. А з iншого, чоловiчого боку майданчика для прогулянок до нього наближалася величезна чорна постать.

Невже це "латиський стрiлець" Бельзе?

"Так, мiй любий, це я".

Он як ви стрiляєте…

"Так. Я нiколи не помиляюся. Тiльки точно в цiль!"

Точно в цiль! Але чому…

"Бо ти порушив домовленiсть в'язнiв з начальством. Сьогоднi не день покидькiв. Тебе не було у списку тих, хто заплатив охоронi за сходження з жiнками. Тож я просто мусив вбити тебе, багатостраждальний мiй педерастику".

Але навiщо…

"Бо Манька вiднинi носитиме дитину. Ти молодець, Петре, виконав усе, як належить. Ти тепер остаточно мiй, та твiй хлопець -- теж мiй. Ти -- мiй i вiн -- мiй. Ти -- мiй i вiн -- мiй.

Поки що нi… Я вам не дозволяв, точно не дозволяв… i не дозволю…

"Хiба? Ну-ну. Тодi ти, маленький мiй збоченцю, повернешся до попереднього життя. Зараз тебе пiдберуть, вiднесуть до шпиталю…"

I?..

"I полiкують. А потiм -- назад до камери. Житимеш там iз ще бридкiшими типами, нiж Мотня i Бик, це я тобi забезпечу".

Нi! Нi! За що?!

"Нiзащо. Просто тому, що менi цiкаво на це дивитися. Весело".

Не хочу назад!..

"Тодi давай мiнятися".

Як?..

"От йолоп! Ти менi -- свого сина, я тобi -- смерть. Вiн значно перевершить тебе, мiй блазню. Вiн стане, скажiмо, людиною мистецтва. Так, це саме те, що треба!"

Людина мистецтва…

"Фантазiя йому дозволить. Твоя фантазiя. Ото я з ним побавлюся! Ти -- мiй, вiн теж -- мiй… ти -- мiй, вiн теж -- мiй…"

Син?.. Нi!..

"А бiль! Рана в тебе болить?"

Ще б пак…

"Знаю, ти любиш страждати, але ж не вiд такого болю! Хочеш, бiль стане удвiчi… втричi… вдесятело сильнiшим?"

Нi! Нi!! Нi-i-i!!! Це нестерпно!!! Припини!!!

"Тодi сподiваюся, твiй маленький хлопчик -- тепер мiй?"

Так! Так!! Так!!!

"Тож не забувай про це…"

Так, я пам'ятатиму… пам'ятати-му-у-у…

Це була остання думка Петра. Свiдомiсть востаннє ворухнулася, все в очах остаточно затьмарилося. Вiн перестав вiдчувати будь-що.

Вiдтепер назавжди.

Лот 3

Жертва

О, яка ж вона чарiвна! Таку можна тiльки кохати -- кохати нiжно, пристрастно, палко. Кохати до нестями.

Красунечко моя люба, чи чуєш ти мене, чи розумiєш?..

Але щоб зненацька пiдiйти та раптом наважитися, освiдчитися в коханнi -- даруйте, нi! Так не можна.

Та й навiщо?! Раптом вiн дiстане вiдкоша… Що тодi станеться? Звiсно, вiд одного розбитого серця свiт не загине. Свiт iснуватиме i надалi, але… iснуватиме вже без нього. Адже кохання не тiльки втамовує найжагучiшу спрагу -- спрагу почуттiв. Якщо поводитися з ним необережно, кохання здатне вбити.

Кохання -- то насолода, жива вода з Джерела Вiчностi.

Кохання -- це гiркота, суцiльна прикрiсть, найжорстокiша в свiтi отрута.

Лови кохання, лови -- не впiймаєш цього чарiвного метелика…

Стережися кохання, стережися -- не втечеш вiд цього жорстокого безжального хижака…

Вiд найприємнiшої в свiтi приємностi…

Вiд найнебезпечнiшої в свiтi небезпеки…

Не втечеш, не втечеш. Не втечеш…

Поглине…

Проглине…

Краще вбити кохання разом iз коханою! Власноруч!

Вiдчай стискає горло, душить сталевою удавкою. Нема чим дихати. Несила терпiти… Пустiть! Пустiть! Не можу…

I цiєї митi з'являється Той-Хто-Добре-Замаскований. Великий. Непохитний. Весь чорний, з голови до п'ят. З дивними якимись очима. Цiкаво, що вiн таке є? Що за ними ховається?..

-- Ви занадто багато замислюєтеся над життям, а тим паче -- забагато розмiрковуєте, мiй любий, -- каже Той-Хто-Добре-Замаскований, всмiхаючись тонкими й блiдими, мов два солiтера, губами. -- Життя того не варте, берiть його за паличку й їжте, мов морозиво. Берiть вiд нього, а не вiддавайте йому! Навiщо вам цi складнощi? Вiд них бувають самi душевнi муки -- навiщо ж потерпати? Ось папiр, берiть i пишiть донос.

Що-о-о?.. Навiщо?! I головне -- чому…

-- А тому, мiй любий, що слово вбиває надiйнiше за кулю. Хочете вбити кохання -- стрiляйте словом.

Великий Переполох огортає його, розслабляє волю. Губи-солiтери заповзають крiзь очi всередину й жеруть душу. Не в змозi бiльш терпiти, вiн покiрно пише пiд диктовку солiтерiв: моя кохана, моя душа -- то є ворог народу. За грати душу!

I тiльки передавши папiрець Тому-Хто-Добре-Замаскований, вiн розумiє, що саме написав.

Так це ж… так це ж вiн клевеще на себе!

Нi, нi! Зачекайте, вiн зовсiм не те мав на увазi!!!

Пiзно. На превеликий жаль, вже запiзно. Двоє конвойних хапають його, витрясають з тiла душу.

Не замислюючись, розподiляють: спорожнiле тiло -- у вогонь, душу -- за грати. Туди, де скрегiт зубiв i вiчна пiтьма, де жорстокiсть i знущання, де скорбота i плач.

Тiло корчиться у вогнi, чорнiє i згоряє, а душа…

Так хочеться врятуватися, втекти вiд катiв!

А вони не дають врятуватися. Їм що? Їм весело, їм подобається знущатися з того, хто немiчний, хто колись оступився. Їм вiд цього -- лише радiсть.

На волю, подалi вiд цих недолюдкiв! На волю! На волю!

Не мо-о-о-ожу-у-у-у-у!!!



* * *

Боря здригнувся, розплющив очi, розгублено подивився довкола.

Але все було, як зазвичай бувало на їхньому маленькому знiмальному майданчику. Тобто, абсолютно нiяк. На вкритому зiм'ятим простирадлом широкому лiжку сидiла майже гола Лєра, в самiй тiльки бiлiй фатi нареченої i однiй мереживнiй панчосi з пiдв'язкою. Замрiяно завiвши очi до стелi, вона картинно всмiхалася i тикала просто в обличчя недбало одягненому Витьковi майже поржнiй келих. В свою чергу цей вiслючий довбак (iншого слова не пiдiбрати!) удавав, що палко обiймає наречену, вiдсторонившися вiд акторки на цнотливу "пiонерську" вiдстань. Зате Колян вiдверто вирячився на дбайливо поголену Лєрину пуцьку i зовсiм не слiдкував за тим, щоби її келих був наповнений шампанським. Та й не шампанським вже зовсiм, бо воно давно вже видихнулося, жодної бульбашки газу немає. А йолоп Сашище, в кремезних ручищах котрого камера здавалася просто iграшковою, справно знiмав усе це неподобство.

-- Камера -- стоп!!! -- гнiвно ревонув Боря, пiдстрибнувши на жорсткому стiльцi. -- Чи бракованi кадри ти з власної кишенi оплачуватимеш?!

Усе в "сонному датському королiвствi" моментально змiнилося. Сашище сiпнувся так, що мало не зламав камеру. Витько з переляку вхопив Лєру за сiдницю, а у вiдповiдь дiстав лункого ляпаса. Одразу ж Лєра мило зашарiлася i з приємнiстю позирнула на режисера. На довершення Колян занадто нахилив пляшку i вихлюпнув на пiдлогу та й просто на постiль бiльшу частину рiдини, що донедавна була шампанським.

-- Так. годi з мене. Перерва -- двадцять хвилин, -- оголосив Боря, хоча напевне вже знав: менш нiж сорок не вистачить. А то й годину…

Та нема в нього зайвої години! Немає!!!

Е-ет, байдуже. Все одно з клятою зйомкою нiчого не виходить. Зв'язався на свою голову з цими сисунцями -- от тепер жери лайно повною ложкою.

-- Борю… -- як завжди у подiбних випадках, Сашище вiдверто розгубився. Та режисер лише недбало кинув через плече:

-- Потiм.

Перш нiж вийти зi "знiмального майданчика", Боря встиг помiтити, як Лєра пiдняла з пiдлоги шовковий бежевий халатик i почала вдягатися. Режисер розсердився, гримнув:

-- Лєра, а ну давай менi працюй! Диви-но…

Дiвчина тiльки знизала гарненькими плечиками, запахуючи поли халатика.

-- Як же менi працювати, цiкаво?

Боря дивився на неї з ненавистю.

-- Цiлуватися взасос iз стiнкою, чи що? Зробити "танець живота" перед дзеркалом?

-- Як хочеш! -- Боря остаточно розсердився i плюнув на пiдлогу.

-- Зараз почну…

Колян облизнувся, мов кiт бiля повнiсiнької молочної кринки. Боря лише зiтхнув.

-- Мене не турбувати! Двадцять хвилин, -- нагадав суворо, прожогом вилетiв геть, пробiг крiзь кухню, вдерся до меншої кiмнати, що правила i за гримерну, i за костюмерну, i за куточок вiдпочинку, з розбiгу впав на канапу. Тут, у цiй найманiй квартирi вiн жив п'ятий день. За переконанням естета, "вживався в мiсце дiї". Вiдтак перший його "справжнiй" фiльм мав стати найкращим шедевром радянського андеграунда.

Та не ставав же! Замiсть естетичного твору неформального кiнематографа виходила низькопробна заяложена вульгарщина -- от що знiмав зараз Сашище! А все чому? Тому, що Боря заснув на "знiмальному майданчику". Головна дiйова особа -- режисер -- i заснув! Якщо недолугий солдат засинає в траншеї перед атакою, його або вб'ють вороги, або пiсля бою стратять свої ж. Як зрадника. Зрадити мистецтво? Неможливо, неможливо! Навпаки, мистецтво вимагає жертовностi. I жертва буде принесена. Будь-що…

Власне, що там йому наснилося? Якась нiсенiтниця. Якби вона ще допомогла у справi, а так… тiльки заважає. Вiдволiкає вiд сутi.

Хоча… чому вiдволiкає? Вбити кохання? Добра iдея! Вбити кохання -- оце i є жертва. Справжня жертва справжнього митця…

Пролежавши спокiйно пару хвилин, Боря вiдчув, що вiд застiйного кислого повiтря кiмнати його невдовзi знудить. Тодi намацав на тумбочцi, що стояла поруч з лiжком, зiм'яту пачку "Прими" та сiрники. Витягнувши нервово тремтячими пальцями цигарку, закурив. Тiльки-но легенi сповнилися гiркуватим димом, стало значно легше дихати. Настрiй теж полiпшився, але тiльки трiшечки.

Попiл падав брудно-сiрим снiгом на жовту поверхню простирадла, на кiнчику цигарки тлiла червоненька квiточка. Змiївся сивий димок. Кажуть, у лiжку не можна палити: небезпечно.

Трясцi його матерi! На фiг цi загальноприйнятi дурницi! Ну їх! Якщо брати до уваги отакi забобони, одразу стає зрозумiлим, що всi ми-- в'язнi сумлiння. Ми замкненi в однiй камерi разом з цiєю безжальною гризотою, що шматує нас живцем. Вбити совiсть -- i на волю! Якщо ти неспроможний побороти комплекси у власнiй душi, не зможеш працювати розкуто, у справжнiй вiльнiй манерi вiльного митця. Власне, саме це й вiдбувається з Витьком i Лєрою. Просто треба викинути весь мотлох, що заважає, а якщо потрiбно -- зрiктися власного ego…

Втекти вiд себе? Зрiктися ego? Господи, якi дурницi! Вiд себе не втечеш, власноруч побудована iз брил снiв та привидiв минулого в'язниця так просто не вiдпустить.

Боря брутально лайнувся, розчавив недопалок просто об тумбочку, недбало струсив попiл на обшарпаний паркет, почапав до ванної, на ходу здираючи рубашку. Не ввiмкнувши свiтла, вiдкрив холодну воду i довго обливав голову. Потiм присiв на холодний бiлий край ванни, прислухаючись в дрiботiння води, що била в емальовану поверхню.

Клятi сни… Ч-чорт! А ще подейкують, що людина є господарем i будiвничим власної долi, що спадковiсть у життi не має жодного значення. Дурень той, хто це каже, хай йому цур! Все має значення. Для Борi ж -- особливе. Недарма оцей сон причепився до душi колючим реп'яхом… Нi, кажiть що завгодно, а спадковiсть має у життi велике значення. Особливо -- з боку матерi.

Недарма все це, недарма! От i має клопiт.

Рiч у тiм, що Боря люто ненавидiв свою матiр, котра була (соромно зiзнаватися в такому навiть собi!) злодюжкою. Не видатною, нi. Звичайною пересiчною особою з темного кримiнального свiту, так собi, нi те, нi се. Про таких кажуть: сiра мишка. Проте й сiрому мишенятку теж треба якось жити, свої зернятка та цукриння гризти. Чим саме вона промишляла, Боря точно не знав. Та й нiколи не намагався довiдатися, якщо чесно. Знав лише, що матiр звали Кривою Манькою -- цього йому вистачало.

Взагалi iсторiя його життя складалася якось незвичайно. Вiд самого початку. По-перше, батьки. Ну, мати, ота Крива Манька… Кгм-м-м… Але ж iз батьком було ще незрозумiлiше. Судячи за куцими розповiдями тiтки Женi, мати завагiтнiла у в'язницi. Боря не дуже-то уявляв, як таке могло статися, адже навколо там -- самi жiнки-охоронницi. Але тiтка Женя так казала, отже, залишалося вiрити. Матiр дiзналася, що вагiтна, вже в колонiї. "На зонi", так би мовити. Там Боря й народився, у таборному шпиталi. А десь за пiвроку злодюжку вiдпустили: амнiстiя була якась, дякувати "дiдусевi Хрущову". Проте Крива Манька на волi не затрималася. Пiдкинувши немовля двоюрiднiй сестрi Женi, бездiтнiй одиначцi, знов вдалася до крадiжок.

Її вдруге заарештували, вдруге засадили. Цього разу Крива Манька вже не побачила волi: щось зле сталося з нею у в'язницi. Що саме -- Боря так нiколи й не дiзнався, бо був тодi ще замалим. Знов-таки, про це вiн навiть не хотiв нiчого нi знати, анi просто почути. Тiтка Женя всиновила племiнничка, i Боря тривалий час вважав її своєю справжньою матусею. А свою непутящу матiр не пам'ятав зовсiм. Правду ж йому розповiли "добрi дворовi бабусi" десь рокiв у дев'ять. Вiдтодi Боря й зненавидiв всiх: злодюжку Маньку -- за те, що на свiт народила, невiдомого батька -- за те, що дозволив собi розважатися з якоюсь кривою стервою, добру тiтку Женю -- за те, що брехала. Саме життя вiдтодi стало йому немилим.

Як завжди при згадцi про свiй "головний бiль", Боря тiпнувся вiд огиди. Вiн повiльно вiдвiв зiгнуту в лiктi руку назад i рiзко вдарив кулаком у стiнку. Кiстки пальцiв заскнiл. Вiн кахикнув i знов пiдставив тiм'я пiд воду. Тепер рiдина, що хоч трохи нагрiлася в трубi, стекла. Потiк став майже льодяним.

Добре, оце вже зовсiм добре!

I якщо подумати, не все в цьому паскудному життi складалося так вже погано. Подеколи Борi щастило -- хоча, чесно кажучи, не завадило б мати цього щастя побiльше. Це стосувалося не тiльки тiтки Женi, яка вiддавала названому синочку все невитрачене тепло одинокої душi. Вчителька лiтератури у старших класах, яка на громадських засадах керувала шкiльним драмгуртком, помiтила в нього явний талант до лицедiйства i допомогла зорiєнтуватися у життi.

"Тобi, Борисе, єдина дорога -- до Щукiнського училища", -- пiднесено напророкувала вчителька, коли у шкiльному спектаклi вiн зiграв Чацького, першу свою любительську роль. Так i сказала, вiд захвату притиснувши до грудей кулак iз затиснутою мереживною хустиночкою, мокрою вiд слiз.

Щоправда, до Москви Боря не поїхав -- надвисокий конкурс вiдлякав. Вирiшив, що провiнцiйного iнституту культури з нього досить. I справдi -- цього вистачило. Тепер вiн дипломований дiяч мистецтв, молодий режисер, який може собi дозволити забути попереднє незграбне життя, сповнене ненависної брехнi! Якби тiльки його не мучили сни, не дошкуляли перiодичнi згадки про непутящу матiр… Хтось iз стороннiх дiзнається -- сором, та й годi! Либонь, тодi вiд Борi вiдстороняться всi бiльш-менш поряднi люди.

Все ж як добре, що твої сни нiхто не здатен бачити, крiм тебе самого!

Боря закрутив кран, втерся великим рушником. Вийшовши на кухню, зазирнув в безнадiйну порожнечу старенького холодильника, звiдки на нього iз зацiкавленiстю позирнули у вiдповiдь двi всюдисущi хатнi тварюки -- коричневi таргани. Дмухнувши на них, щоб мерщiй вшивалися, режисер недовiрливо оглянув схожий на брусок парафiну засохлий сир, про який зовсiм забув, але вирiшив вiддати перевагу бляшанцi морської капусти. Зачинивши холодильник, знайшов у буфетi цибулю, напiвчерству хлiбину i все це з'їв, запивши рештками вчорашнього чаю.

Невже паскуднi думки переслiдуватимуть його все життя, чорт забирай?! Та ну їх, з рештою, до бiса! Кiнець кiнцем, сьогоднi занадто вiдповiдальний день, щоб розводити нюнi. Треба якнайшвидше закiнчувати тяганину з фiльмом. Подiбнi "вправи" можуть вилiзти боком, отодi стане по-справжньому кепсько.

Отже, сьогоднi -- або нiколи…

Нiяких "нiколи"!!! Агов, Борисе, отямся! Що це ти вигадав?! Якщо "нiколи", то доведеться повертати замовниковi аванс. Але аванс вже бiльш нiж наполовину розiйшовся туди-сюди: потроху заплачено всiм учасникам картини, за квартиру, за "студiю", за п'яте, десяте й п'ятдесяте…

Нi, вiн вже нiзащо не поверне усiєї суми. Тож залишається єдине -- сьогоднi.

Але ж як бути з Витьком i Лєрою? Ну, не можуть вони зiграти шлюбну нiч! Не можуть, i край. Таланту в Лєри не вистачає. Замiсть палкої пристрастi i нестримного вирування почуттiв, замiсть жаги полум'яного кохання, замiсть нестямного кружiння над вогнем свiчки двох вiдчайдушних метеликiв -- слинява романтика в очах, непевна напiвпосмiшка.

Хоча якщо чесно -- тут є i його прорахунок. Аби залишити якнайбiльше грошей для себе, Боря вирiшив заощадити на акторах. Окрiм нього, з-помiж iнших учасникiв андеграундних зйомок тiльки першокурсницю естрадно-циркового училища Лєру можна було вважати професiоналкою, та й те наполовину. Витько працював на мiсцевому заводику помiчником електрика. Вiн з дитинства мрiяв знiматися в кiно i от нарештi спробував. Боря розраховував, що на тлi його природної незграбностi героїня Лєри виглядатиме особливо виразно. Але все вийшло навпаки: Витько закомплексував, тому тiльки заважав дiвчинi зосередитися на ролi, увiйти в образ. Вiдтак в них виходило бозна що, тiльки не живе втiлення справдi непоганого задуму. А розслаблятися зараз нiяк неможна, треба працювати, працювати i ще раз працювати! Рятувати картину.

Напруги в них не вистачає, напруги! Мiльйони вольт, мiльярди кiловат потрiбнi, а не жалюгiдне кривляння перед камерою! Все картинно-еротичне, що можна було вiдзняти, Сашище вiдзнiмав, всi цi екраннi кiнометафори виглядали дуже гарно i красиво. Все це потiм змонтується в єдине цiле, Боря вже домовився з друзями на студiї про монтаж. Лишилося вiдзнiмати тiльки найвiдвертiшу сцену у спальнi. На нiй все спинилося -- але без неї руйнувався весь задум! Без неї не буде нiякого фiльму.

А те, що назнiмав Сашище, доки Боря дрiмав -- це просто посмiховисько. Тьху на них на всiх! На пролетаря Витька, на здорованя-оператора, який, власне, i вiдшукав його на Борине прохання, на помiчника Коляна, ще одного мiсцевого пролетаря, що понад усе прагнув зануритися в свiт кiно… Особливе ж тьху -- на цю дурепу.

Не так, не так все це ввижалося Борi. Не так i не те. Хоча й з Лєрою у головнiй ролi. На центральнiй позицiї, так би мовити.

Можливо.

Та нi, дурницi! Все тут до ладу, все гаразд. Окрiм єдиного…

"Я кохаю тебе, Борю. Ти мусиш знати, що я погоджуюся на це лише задля тебе".

Бiдолашний режисер поморщився. Ну, кохає -- ну i що з того? Невже якщо вони пару разiв переспали, це вже означає кохання?

"Порутчику Ржевський!" -- "Мадмуазель! Хiба ж ми знайомi?" -- "Що ви таке кажете, порутчику?! Мi ж тiльки вчора провели бiльше трьох години у лiжку…" -- "А хiба лiжко -- привiд для знайомства?!"

Так i в нього з Лєрою: переспали, i все. Перепхнулися. Якщо чесно, це справжнiй собi робочий контакт. "Дiловий трах" режисера з акторкою. Вiн же мусить знати, наскiльки палко вона кохається, наскiльки пристрасно виглядатиме її героїня на екранi…

До чого ж тут освiдчення в коханнi? Божевiльна дурепа, що ти собi нафантазувала!..

Боря втер руки подолом недбало зiжмаканої рубахи, що валялася на обшарпаному табутерi. Придивився до долоней -- ну, руки як руки. Звичайнiсiнькi. I сам вiн весь такий же звичайний, пересiчний.

Хоча нi, руки в нього якраз незвичайнi. Нещодавно, лише два тижнi тому вони тримали задаток за фiльм -- великий пакунок сизих "чвертакiв". I це було ще однiєю величезною вдачею його життя. Безумовно, справжнє кiно зараз можна знiмати лише в андеграундi. А тут ще за зйомки зовсiм непогано платять! I як пройде все "на ура" -- грошей стане удвiчi бiльше. А з грiшми… Так, от iз ними вiн вже розвернеться! Стане на ноги, не залежатиме нi вiд кого…

Еге ж, стане! З Лєрою i компанiєю iнших невмiлих любителiв -- якраз! Готуйся, дурненьке пташеня, роззявляй дзьобика, проси в батькiв смачного черв'ячка.

А непоганий шанс для нього. Справдi великий шанс. Заробиш грошей -- буде добре. I не тiльки йому, а й усiм цим дурням, якi лiнуються зiграти кохання як слiд. Зобразити таку шлюбну нiч, щоб в усiх, хто потiм дивитиметься замовлений фiльм!.. Коротше, щоб всi вони нi про що iнше й гадки не мали, окрiм любощiв. Отак треба грати. А вони -- слиньки, справжнiсiнькi слиньки. Кепсько! Кепсько, що пропав такий задум. I стiльки вже зроблено, такi iдеї, такi кадри!..

Нi, не можна отак просто взяти i здатися. Потонути, покiрно склавши ручки. Це найлегший варiант -- але ж це не вихiд! Вихiд зi скрутного становища сам по собi мусить бути. Вихiд простий i очевидний -- але настiльки простий i настiльки очевидний, що його дуже важко розгледiти. Та Боря зможе! Вiн обов'язково знайде рiшення, змусить цих нероб працювати на "майданчику" так, щоб все виглядало натурально. Щоб все було, як насправдi…

Як насправдi?! А чому, справдi -- як?!

Боря зазирнув у порожню чашку, не побачивши там нiчого, окрiм чорних чаїнок, поставив її на мiсце. Походив туди-сюди. Дуже хотiлося закурити, та "Прима" лишилася в кiмнатi. Нiчого, обiйдемося без "мiзкового допiнгу"…

Але ж це буде не акторська гра перед камерою, а натуральний непiдробний статевий акт, який наше пуританське суспiльство беззастережно засуджує! Якщо Лєра звернеться до суду з позовом про згвалтування…

Дурницi, не звернеться. Оскiльки iснує стаття не тiльки за згвалтування, а також -- за виробництво i збут порнографiчної продукцiї. Але в такому разi з жертви чоловiчих зазiхань Лєра перетворюється на спiвучасницю колективного злочину. А за такої умови краще мовчати.

I загалом, це зовсiм не згвалтування. Це -- жертва.

Так, мистецтво вимагає жертви. Витько i Лєра не повиннi грати, зображуючи шлюбну нiч -- вони повиннi зробити все по-справжньому. Виховання не дозволяє? Комплекси? То не берiться за невдячну роботу! То вже, як кажуть, хто на що вчився. Вчиться Лєра на акторку -- будь ласка! Мрiє Витько про кiно -- прошу пана до канапи! Кохайтеся перед камерою, голубки, якщо цього вимагає роль. Кохайтеся, а не клейте дурня.

Отже, хто хоче отримати грошi за цю маленьку пiдпiльну роботу, хто хоче пити шампанське -- той не мусить пручатися i скаржитися на важку долю. I край! "Я кохаю тебе, Борю…" Що ж, буде тобi кохання, жорстоке i полум'яне!

Але ж… є ще те саме "але"! Там, на "знiмальному майданчику" лишилася справжня, а не удавано-бестiлесна Лєра зi справжнiми почуттями. I змусити по-справжньому вiддатися перед камерою Витьковi потрiбно не удавану Лєру, а справжню. А це трохи складнiше, нiж здається на перший погляд.

"Я кохаю тебе, Борю. I роблю все це лише задля тебе".

Лєра втрiскалася в нього по самiсiнькi вуха, це точно. Здається, саме про таких дiвчат невiдомий вуличний поет склав вульгарну пiсеньку:

…I так вона закохана була,

Що гола перед хлопцем роздяглась,

Дозволила себе на фото зняти.

А фотографiя пiшла собi гуляти,

I всi казали: "Йо-ма-на!

Яка ж ця дiвчина дурна!"

Почути освiдчення в коханнi вiд такої чарiвної юначки, як Лєра… бо вона насправдi чарiвна…

Втiм, все це дурницi. Високi почуття i таке iнше. Насправдi кохання -- то добре замаскованi iнстинкти. Все iнше вигадали люди, аби прикрасити прикру дiйснiсть. Якби це було не так, якби кохання iснувало саме собою i для себе, а не як красиве прикриття брудних статевих стосункiв, Боря не отримав би заказ на нинiшню пiдпiльну кiнострiчку. Ще б пак! Адже кохання -- це щось чисте, святе. Святу чистоту нiхто не стане знiмати озах на кiноплiвкукрупним планом в рiзних п.

Отже, кохання не iснує. Є лише звiряча хiть, все iнше -- пусте. Тож Лєрi не потрiбно вводити в оману i себе, i його! Вставай i вiдпрацьовуй аванс перед камерою, як лялечка! I годi базiкати про високi почуття.

Саме цiєї митi свiдомiсть, намагаючиась захиститися, висмикнула з небуття фрагмент сну, що привидився Борi на "майданчику":

Кохання не тiльки втамовує найжагучiшу спрагу -- спрагу почуттiв. Якщо поводитися з ним необережно, кохання здатне вбити.
Кохання -- це гiркота, суцiльна прикрiсть, найжорстокiша в свiтi отрута.
Лови кохання, лови -- не впiймаєш цього чарiвного метелика…
Стережися кохання, стережися -- не втечеш вiд цього жорстокого безжального хижака…
Не втечеш вiд найнебезпечнiшої в свiтi небезпеки…
Не втечеш, не втечеш…
Воно поглине…
Проглине…
Краще вбити кохання разом iз коханою! Власноруч!

Так, вбити. Дякую тобi…

Боря здригнувся. Цiкаво, кому вiн зiбрається дякувати?! Боговi? Дiдьковi? Долi, чорт забирай?! Все це -- жалюгiднi вигадки для недоумкуватих йолопiв, дитяче белькотiння. А потрiбно єдине -- й справдi стати господарем своєї долi. В цьому є рацiя.

Таким чином, людина з її звiрячою сутнiстю -- оце i є єдина в свiтi реальнiсть, все iнше -- омана. I годi вагатися! Вiн тут вже пiвгодини копирсається у помийницi власної душi, а це -- неприпустимо велика витрата часу.

Вперед, тiльки вперед! Анi кроку назад!

Сповнений рiшучостi Боря пiдiйшов до столу, легко пiдхопив брудну чашку, ще раз зазирнув в неї, всмiхнувся. Далi пiдiйшов до мийницi, пiдняв чашку якнайвище й розiмкнув пальцi. Чашка впала i жалiбно дзеленькнувши, розлетiлася на друзки.

Отак просто все робиться. Р-раз -- i кляц! Дзинь-бом! Нiяких дурниць, все вщент. Годi вагатися.

Навiть не пiдiбравши друзки, Боря рушив на "знiмальний майданчик". Ясна рiч, тут панували цiлковите безладдя i повна анархiя. Сашище зачохлив камеру, вважаючи, що на сьогоднi робота закiнчена, присiв на розiбране лiжко разом з iншими хлопцями. I всi вони (такi паскудники!) вже встигли не тiльки видудлити рештки шампанського з "робочої" пляшки, але й вiдкоркувати запасну.

Сучi вилупки! Якщо вип'ють i це, з чим знiматимуться? Про зйомки Колян зовсiм не думав. Нiкудишнiй з нього асистент режисера! Колiнкою б його пiд зад за таке ставлення до роботи! А й справдi -- навiщо Борi такi помiчники, якi тiльки витрiщують баньки на гарненьких акторок, а про реквiзит зовсiм не дбають. Теж менi помiчник, трясцi його матерi! Нiякий вiн не асистент, вiн молодий огир, от вiн хто…

Боря так i остовпiв. Ну, точно! Додатково розпалений теплим шампанським, Колян так i уп'явся в Лєру. Коли на "майданчику" з'явився режисер, Сашище i Витько одразу припинили базiкати. Черговий анекдот лишився недосказаним, смiх -- недосмiяним. Лєра привiтно кивнула, непомiтним рухом пiдправила волосся. Зате ассистент режисера не помiтив появи Борi. Вiн мовби прикипiв поглядом до стрункої фiгурки головної героїнi маленької пiдпiльної кiнокартини, до молодого пружного тiла, загорнутого лише у шовковий бежевий халатик. Халатик на голе дiвоче тiло -- це так сексуально…

Ага-а-а! Отаким-то чином, Борисе, досягається бажана мета. В разi чого -- до дiдька лисого нездару Витька, а що ж до Лєри… так, вiн знайде на неї управу! Бiльш того -- вже знайшов.

Анекдотики розповiдаєте? Шампанське дудлите? Давайте, давайте! Буде вам зараз палка пристрасть першої шлюбної ночi, буде шалений поклик плотi, люта хiть i вирування пристрастей -- все буде! Я вам!..

-- Лєра, чом не працюєш? -- Боря вирiшив почати саме з юначки, щоб життя нiкому не здавалося медовим коржиком з маслом.

-- А що я маю робити? -- вiдверто здивувалася Лєра.

-- Як це що робити?! Я ж наказав -- репетирувати!

-- То я все-таки мала сама з собою лягти в лiжко? Так, я тут дiйсно трохи полежала. Добре вiдпочила, дякую.

Витько i Сашище дружно гигикнули.

-- Вiдпочила? Це добре. Зараз ти в мене попрацюєш.

Колян нарештi вiдiрвав погляд вiд Лєри i тепер приходив до тями. Але по всьому було видно, що вiн i досi напружений. Дiвчина всмiхнулася, але цього разу якось не дуже впевнено. Нiчого, нiчого, смiйтеся, зараз я вам…

-- Всi по мiсцях, -- Боря почав вiддавати накази хрипким шепiтком, що означало в нього найвищий ступiнь збудження, -- а ну, мерщiй. Кому сказано?..

Це вже стосувалося Лєри, яка вирiшила, що можна не баритися, а краще замiсть того пiдправити макiяж.

-- Та йду вже, йду, -- вона одразу вiдклала на полицю шафи люстерко й косметику i пiшла до лiжка, на ходу скидаючи хлатик. Сашище спокiйно готував камеру. Колян без особливої надiї зазирав в останню пляшку.

-- Ти забув там щось, або як? -- поцiкавився Боря з уїдливою iронiєю. Колян зиркнув на нього невдоволено i винувато водночас.

-- Не забув. Вiн просто жалкує, -- пожартував Витько.

-- Що ж, обiйдемося й тим, що лишилося, -- вирiшив Боря.

-- Як це? Стривай, стривай, так не можна, -- Витько погрозив йому пальцем. -- Далi в сценарiї чiтко сказано: молодята розпивають келих шампанського, пiсля якого потроху починають цiлуватися, спочатку обережно, потiм все пристраснiше й пристраснiше…

-- Де моя фата? Хто бачив фату? -- спитала Лєра.

-- До дiдька той сценарiй, -- впевнено вiдрубав режисер, -- i до дiдька фату, ти її вже скинула та давно загубила.

-- Як це до дiдька? Як -- до дiдька? Чому? -- здивувалися всi.

-- Ти що -- несповна розуму, чи як?

-- Сценарiй належить замовниковi.

-- Це його iдея, розумiєш?

-- Його iдея, яку вiн вважає генiальною!

-- I за яку платить грошi.

-- А хто платить грошi, той замовляє музику, не забувай, Борю…

Нарештi йому все це набридло.

-- Так. Всi висловилися? -- спитав вiн.

Мовчання.

-- Бiльше нi в кого немає якихось свiжих оригiнальних iдей? -- на "свiжих" i "оригiнальних" Боря зробив особливий наголос. Всi знов промовчали.

-- Тодi послухайте мене. Клiєнт чого бажає?.. -- Боря почекав трохи, чи хтось iз них не вякне чогось непутящого, i вiдповiв сам собi: -- Клiєнт чекає вiд нашого кiно емоцiй. Такого накалу пристрастi, як в "Єсенiї", тiльки iншого спрямування. Зрозумiло?

-- Так. Але…

Зневажливий погляд режисера зупинив Коляна. Вiн вiдкрив i одразу ж беззвучно захлопнув рота.

-- Що?

-- Нiчого.

-- Щось не так?

-- Все так, Борисе.

-- А якщо так, тодi на фiг сценарiй! -- переможно пiдсумував Боря.

-- Ну як то -- на фiг? Так неможна. Поясни.

-- Можна. Саме тут має бути кульмiнацiя фiльму, невже ви не розумiєте? Спочатку -- кульмiнацiя шлюбної ночi, потiм -- вже вiдзнята сцена з молоком. Ось до цього ми зараз i перейдемо. Такий сценарiй тобi подобається?

-- Так, сцена з молоком просто супер, але…

-- Що, знов якесь "але"?

-- Але ж це означає…

-- Так.

На "майданчику" запанувала тиша. Подумки Боря самовдоволено посмiхався: до них таки починає доходити. Допетрали нарештi! Тiльки чомусь нiкому не вiриться. Адже сцена з бiлим молоком, що ллється на Лєрини груди, має певний прихований змiст. Це -- символ чоловiчого завершення акту кохання -- от про що йдеться.

Боря озирнув купку дармоїдiв, якi абсолютно не розумiлися на мистецтвi. Овва! А що ж вони iще хотiли?! Перед такою символiкою вiдбутися "пiонерськими" поцiлуночками-зажиманочками, чи що?! Неприроднiй перехiд мiж двома сценами тiльки зiпсує шедевр. Як вони собi все це мислять, цiкаво?..

I Боря спитав наполегливо:

-- То що ви хочете, не розумiю?

У вiдповiдь -- мовчання.

-- Ну, тодi ставай в позу, -- спокiйно звернувся вiн до Лєри.

-- Що-що? Як це? -- Лєра знiяковiла.

-- В позу!! -- гримнув Боря.

-- В яку позу…

В Лєри посинiли i засiпалися губи.

-- В колiнно-лiктеву! В коров'ячу! -- подумки режисер ще трохи пiдкрутив себе i сердито крикнув: -- Рачки!!!

-- Борисе… -- насмiлився подати голос Витько.

-- А ти скидай штанi -- i давай менi працюй! Мерщiй! -- тепер Боря накинувся на "нареченого".

-- Що значить -- працюй?! Чого це ти тут розкомандувався?! -- Витько почервонiв вiд злостi.

-- Тому, що це -- твоя шлюбна нiч! Твого героя по фiльму, тобто… Я її режисую, а ти працюй i не лiнуйся. Ясно?

-- Але ж ми так не домовлялися. Це не входило в угоду, -- заперечили Лєра i Витько разом.

-- Он як! -- Боря зневажливо посмiхнувся. -- Це, бачте, не входило в угоду. Нам, бачте, не пiдходять грошi, частину з яких ми вже розсували по кишенях або взагалi розтринькали.

-- Все так, але…

-- Але?

Витько наморщив чоло, поцокотав язиком, щось мугикнув, проте жодного аргументу на власну користь так i не висунув.

-- Ну-ну, я тебе слухаю.

Хлоп-хлоп губами -- i нi пари з вуст.

-- Так, менi все зрозумiло, -- Боря вирiшив бути безжальним, хоча й справедливим. -- Отже, ти вiдмовляєшся вiд ролi?

-- Нi.

-- Тодi…

-- Я не буду її гвалтувати, -- жест у бiк переляканої Лєри, яка мiж тим тишком-нишком загорнулася в халатик i мерзлякувато зiщулилася.

-- Iдiот! Нiкчема! Нiхто тебе не змушує нiкого гвалтувати. Просто зiграй нареченого в шлюбну нiч. Ти ж наймався.

-- Але я… удати таке я теж не можу.

-- Тодi зроби все по-справжньому.

-- То це якраз буде згвалтування! Та ще й перед камерою. Iншi побачать…

-- То чого ти боїшся? Мiлiцiї?

-- I мiлiцiї теж.

-- Ну, ти точно iдiот! -- Боря сплеснув руками. -- Адже утримання i демонстрацiя порнографiї карається так само, як i її виробництво. Невже ти вважаєш, що наш замовник хоче потрапити за грати?..

Боря вчасно замовк, бо ця тема була дуже неприємною особисто для нього.

-- Рiч не тiльки в мiлiцiї, -- Витько трохи оговтався. -- Попри все це… це брудно.

Вiн нервово ковтнув слину.

-- Так тобi, либонь, дуже подобається iшачити на своєму заводику за свої кровнi копiйки?

Цього разу Витько не вiдповiв.

-- Та-ак, -- Борис прийняв картинну позу. -- Та-а-ак. Отже, я дарма пiклувався про тебе? Прагнув зробити з тебе людину, справжнього актора -- а ти що? Чим ти менi вiддячив? Тим, що поводишся так брутально?

-- Хто ще з нас брутальний… -- несмiло ввернув Витько.

-- Ти, Вiкторе, саме ти, -- втiшив його Боря, -- оскiльки не бажаєш виконувати обiцянки. Взявся знiматися в кiно -- i що? I в кущi? Так?

-- Я в кiно хотiв знiматися, а не…

-- А якщо в кiно потрiбно телицю трахнути -- то що? Або ти вважав, що режисер буде щадити твої нiжнi почуття i твоє самолюбство? Та начхати менi на них разом iз тобою! Не хочеш знiматися в цiй сценi, не хочеш отримувати грошi понад аванс -- давай, дуй звiдси! Вшивайся, йолопе, i не заважай iншим заробляти на життя!

-- Що-що?..

Витько здивовано клiпав очима.

-- Геть, -- проскреготав Боря. -- Аванс лиши собi i вважай, що ми розрахувалися. Тiльки костюм не забудь зняти.

Всi мовчали, спостерiгаючи, як Витько покидає "майданчик" i простує до дверей у костюмерну.

-- То як же ми закiнчимо фiльм? -- цiлком слушно запитав Сашище. Вiн стояв бiля непотрiбної тепер камери i дивився на неї, як Залiзний Фелiкс на ворога народу. Либонь, подумки уявляв на мiсцi камери Витька, якого сам же привiв сюди, чи Бориса. Або навiть їх обох. -- Робити фiльм без головного героя -- це…

-- Не хвилюйся, все буде як слiд, -- Боря змiряв оператора з голови до нiг презирливом поглядом. Ех, переiнакшити б вiдоме прислiв'я про довге жiноче волосся! Справдi, на зрiст Сашище завеликий, а от з розумом в нього кепсько. Навiть не здогадаується, як викрутитися.

-- Ти певен?

-- Звiсно.

-- Це точно?

-- На всi сто.

-- Дивись, Борю, ти тут головний!

-- Так.

-- А все ж…

-- Напевно вiн хоче, щоб я таки переспала сама з собою, -- ввернула Лєра. Видно було, що пiсля Витькового вигнання вона заспокоїлась i бiльше не куталася в халатик. Хоча й позирала на Борю, готового заради високої мистецької мети пiдкласти її пiд iншого, з ненавистю.

Режисер удав, що не чує зауваження дiвчини.

-- Послухайте, друзi мої, -- менторським тоном сказав вiн, -- я дуже здивований. Ви ж маєте розумiти, що це -- кiно! Найбiльш досконале мистецтво.

-- Тобто… -- Лєра знов наструнчилася, певно, щось таки запiдозривши.

-- Тобто, в кiно можлива така рiч, як монтаж.

Лєра здригнулася, потiм повiльно розпрямилась, пiдвелася. Халатик зiсковзнув з дiвочих плечей на лiжко. Лєра знов лишилася в самiй мереживнiй панчосi з пiдв'язкою на лiвiй нозi i тепер навiть без фати, та не помiчала цього. Здається, вона все ж здогадалася!

-- Так, вiрно. Ти не обов'язково мусиш бути перед камерою з Витьком.

-- Але…

-- Не вiн, так iнший -- яка, зрештою, рiзниця?

-- А як же… -- почав Сашище.

-- Ти знiматимеш Лєру, триматимеш камеру так, щоб чоловiкове обличчя i по можливостi -- тiло теж не потрапляло в об'єктив, от i все. А кадри з Витьком домонтуємо потiм. Ну, що ви на це скажете?

Боря переможно огледiв кожного по черзi. Велетень-оператор знов дивився на камеру, але цього разу -- iз зацiкавленiстю. Колян лише чухав потилицю, високо задерши брови -- це вiн так дивувався режисерськiй кмiтливостi Бориса. Лєра закусила нижню губку, вiдчуваючи, що зараз дiстане… Але вiд кого?

Вiдповiдаючи на її нiме запитання, Боря тицьнув пальцем Коляновi в груди i коротко виголосив:

-- Ти.

-- Я?! -- здивувався помiчник.

-- Так, саме так.

-- Але ж… -- вiд настiльки несподiваного перебiгу подiй Колян знiяковiв.

-- Треба рятувати картину, -- Боря поплескав його по плечу i додав, зiтхнувши: -- треба, Коляне! Ти сам чудово все розумiєш. Ти ж мiй помiчник -- от i давай, допомогай! Рятуй.

Немов i сам не хотiв, немовби це рiшення далося йому дуже нелегко.

-- Так, я, звичайно, розумiю, -- несмiло повiв Колян, -- ти режисер i все таке iнше, я лише "на пiдхватi"…

-- Так у чiм тодi рiч?! -- Боря майстерно удав здивування, як колись робив це в школi пiд час перевiрки домашнiх завдань: стривайте, Катерино Семенiвно, а хiба ви задавали нам вивчити оцей параграф?! А на додачу ще довiсив: -- Хiба ж тобi не подобається Лєра?

Катерина Семенiвна негайно i сама починала вагатися i подумки запитувати себе: а чи справдi задавала?.. Так само Колян миттю стрiпонувся i вiдповiв, широко й масно всмiхаючись:

-- Подобається! Ще й як подобається.

-- Ти її хочеш? -- Боря зробив якнайсерйознiше обличчя.

-- Авжеж, -- Колян проковтнув слину, що заповнила рота. Його нiздрi хтиво роздулися.

-- Але ж я… -- почала тихо Лєра.

-- А тебе, люба, нiхто не питає.

-- То я тобi хвойда якась, чи що?!

-- Нi, звiсно, нi.

-- Тодi чому…

-- Для особливо тупих пояснюю востаннє, -- Боря удав найповнiше розчарування i навiть широко позiхнув, -- якщо ти не могла зiграти кохання перед камерою, мусиш зробити все насправдi.

-- Але…

-- Нiяких бiльше "але". По мiсцях, мої любi, -- Борин голос став абсолютно безбарвним.

Всi дивилися на нього, не рухаючись з мiсця. От бовдури! Чого вони iще чекають?

-- Лєра, Колян, Сашко, давайте покiнчимо з цим якнайшвидше.

-- Ну, давайте, -- Колян вдоволено всмiхнувся, пiдтюпцем оббiг лiжко i почав розстiбувати гудзики на брюках. Як тiльки вiн скинув їх, стало видно: цей боєць не пiдведе!

Проте Лєра чомусь лишалася на мiсцi.

-- Любi?.. -- вона поглянула на Борю з надiєю. -- I я тобi теж люба?

Вона лагiдно всмiхнулася, провела правою долонею по череву, пальцi сковзнули нижче, нижче…

Це був такий собi легкий натяк на обтяжливу обставину. Лєрини очi несподiвано засяяли, як двi сiро-зеленi зiрочки. Вони немовби промовляли до Борi: ти пам'ятаєш? Пам'ятаєш нашу нiч, любий? Навiщо ж тодi штовхати мене в обiйми iншого? Iди до мене, до мене. До мене…

Ось вже права рука простягнулася вперед, нiжнi тоненькi пальчики так i манять…

Ч-чорт! Якщо вона починає впиратися, якщо на додачу влаштує сцену… Занадто це недоречно. I чому вiн не втримався тодi, чом дозволив собi розкiш переспати з цiєю дурепою?! От тобi i "дiловий пересип", от i маєш "пробу на роль"…

Час! Час! Вони катастрофiчно втрачають час замiсть того, аби закiнчувати клятi зйомки. Лишився тiльки останнiй штрих!..

-- Ставай в позу, -- скомандував Боря, не звертаючи уваги на призивнi жести Лєри.

-- Давай-давай, -- пiдтримав його Колян.

Навiть не поглянувши на помiчника, дiвчина продовжувала дивитися на Борю заклично i водночас -- благально.

-- Ну, чого тобi ще треба?! -- розсердився режисер.

"Тебе. Я хочу саме тебе, i нiкого iншого. Хiба це ненормально, якщо жiнка жадає тiльки одного конкретного мужчину?" -- читалося в сiро-зелених Лєриних очах.

Колян мiж тим стовбчив без штанiв по той бiк лiжка, весь напружений i готовий до бойових дiй. А Сашище переводив критичний погляд з Лєри на Борю, криво всмiхаючись. Певно, давно вже про все здогадався, розумник.

Ч-чорт! Чорт, чорт, чор-р-рт!!!

Боря вiдвернувся, перевiв дух i зауважив тоном, що не допускав жодних заперечень:

-- Гаразд. Згода. Я тебе розумiю. Але зрозумiй i мене…

I вiн заговорив напiвшепiтом i швидко-швидко, щоб принаймнi Колян не почув його слiв i не змiг розiбратися, про що йдеться, а Лєра в свою чергу не змогла перебити:

-- Згадай, що казала про подiбнi до нашої ситуацiї неперевершена Мерiлiн Монро: якби я не спала з режисерами, у черзi дiвчат я була б тридцятою, як не п'ятдесятою, -- пам'ятаєш?

-- Мiж iншим, водити на людях секрети непристойно, -- зауважив Колян, стурбований вже не тiльки сексуально. По всьому видно було, що йому наскучило стояти у повнiй бойовiй готовностi. Мабуть, вiн встиг пошкодувати, що погодився грати дурну невдячну роль статиста.

-- Вiдчепися, -- кинула через плече Лєра.

-- Так, Коляне, не втручайся, -- Боря трохи пiдвищив голос, звертаючися до помiчника, -- ти ще встигнеш втрутитися.

Вiд цього зауваження Колян знов масно всмiхнувся, Лєра здригнулася. Тодi Боря продовжив нашiптувати:

-- Ну, чого ти тепер хочеш? Ти опинилася в моєму списку пiд номером першим, отримала свою роль в моєму фiльмi -- навiщо ж тепер пручаєшся, мов бабка на шпильцi?

-- А ти хочеш подивитися, як мене напинають на шпильку? Ти отримаєш вiд цього задоволення? -- тепер в Лєриних очах з'явилося презирство.

-- Не в задоволеннi рiч.

-- То в чiм же?

-- У виконанiй роботi. В додержаному словi.

-- За будь-яку цiну?

-- За будь-яку цiну. Зрозумiй, у нашому недосконалому свiтi за все доводиться платити…

-- I ти готовий заплатити нами…

-- Це не платня. Це -- жертва, принесена на вiвтар мистецтва.

-- Ти диви, який високий стиль! -- Лєра аж скривилася.

-- Це й справдi високi почуття.

-- Отже, по-твоєму, це називається принести нас…

-- I вас всiх, i себе в тому числi.

-- Ти просто жахливий, Борисе! Я й не пiдозрювала.

-- Та який вже є, люба.

-- I навiть пiсля цього ти смiєш називати мене любою?! -- обурилася Лєра. Боря не встиг нiчого вiдповiсти, оскiльки його помiчник голосно кахикнув i сказавши:

-- Ну, все. Менi набридло, я вiдмовляюся, -- сiв на лiжко й почав вдягатися.

-- Коляне?..

-- Не робiть з мене iдiота, годi!

Руки в Коляна трусилися вiд обурення, i вiн нiяк не мiг застiбнути ширинку.

-- А з тебе i не потрiбно робити iдiота. Ти вже iдiот, -- презирливо мовив Боря.

-- Що-о-о?! -- такий закид здатен був розлютити кого завгодно, а не лише твердолобого Коляна.

-- Ти точно iдiот, оскiльки вiдмовляєшся вiд половини Витькового гонорару, -- Боря кинув на помiчника iнтригуючий погляд.

-- Чого-чого?..

-- Вiд половини Витькових грошей.

-- Вiд яких…

-- За те, що вiн вiдмовився вiд ролi, я не дам йому анi ламаного шеляга. Вистачить з нього авансу, а iнше най заробляє на своєму заводику, -- пояснив Боря. -- Виходить, половина грошей Витькових грошей залишається у премiальному фондi. Отже, можеш розраховувати на додаткову частку.

-- Точно? -- Колян аж засяяв.

-- Певна рiч!

-- О, так би й казав, -- помiчник знизав плечима i знов заходився роздягатися. -- Грошi нiколи не бувають зайвими, вони завжди стануть у нагодi.

Тепер Колян почав докладати всiх можливих зусиль, щоб знов привести себе у повну бойову готовнiсть.

-- То ти його купуєш? -- спитала Лєра, гордовито пiднявши голову i випнувши пiдборiддя.

-- Купую, бо…

Боря замовк, роззявивши рота, немов риба на березi.

Але ж яка iдея!.. I як вiн досi не дiйшов до неї?! Ну, стерва уперта, тримайся! Добре, що з них двох закохана тiльки вона. Себто, тiльки вдовбила у свою бебешку, що закохана. Теж менi -- Єсенiя номер два! Нiчого, зараз ти дiзнаєшся про цiну кохання.

-- Бо що?

-- Бо всiх нас купують.

-- Всiх?! Ну, ти мене не рiвняй…

-- Якраз у першу чергу це стосується тебе, люба, -- i насолоджуючись збентеженiстю дiвчини, Боря урочисто проголосив: -- Адже друга половина Витькової частки -- твоя.

-- Моя?! Її?! -- разом вигукнули Лєра i Колян. Сашище тiльки всмiхнувся.

-- Але ж я гадав, що вся рештка Витькових грошей…

-- …буде роздiлена мiж вами на рiвних, -- докiнчив Боря, -- оскiльки ви удвох знiматиметеся в необумовленiй сценi. Акторська участь рiвна -- грошi рiвнi.

Колян замислився, почухав пiдборiддя, потiм мугикнув: "Ну, гаразд, нехай буде ще половина вiд половини, тобто, чверть. Це теж непогано", -- i знов заходився працювати над собою.

-- А ти що скажеш на таку пропозицiю, люба? Чи тобi цього замало?

Лєра здригнулася, але промовчала.

-- Ну гаразд. От тобi ще червонець особисто вiд мене.

Боря дiстав з кишенi зiжмаканi десять карбованцiв, вирiшивши, що розмiру подiленої мiж акторами Витькової винагороди все одно нiхто не знає, тому вiн зумiє компенсувати i цю свою витрату.

"Десятка" впала до нiг мовчазної Лєри. Вона навiть не ворухнулася.

-- Що, замало? Ну, от тобi ще десять.

На появу наступної купюри Лєра теж нiяк не зреагувала.

Мiж тим Колян привiв себе до ладу, пiдвiвся i з ентузiазмом звернувся спочатку до Сашища:

-- Давай, готуй камеру, -- потiм до Лєри: -- А ти ставай на вихiдну позицiю -- i поїхали!

Не сказавши жодного слова, Сашище почав готувати технiку. Лєра навiть не глянула нi на червонi купюри, на на Коляна. Вона дивилася Борi в очi. I щось таке було в тому поглядi, щось таке…

Боря не витримав, вiдвернувся.

-- А може, в тебе щось негаразд? -- раптом захвилювався Колян. -- Може, в тебе сифiлiс, звiдки менi знати? Тодi я…

-- Все в мене добре, -- вiдрубала Лєра. -- А хто в нас хворий, так це Боря.

-- Чом це я хворий? -- вiн все ж не наважився глянути у вiчi Лєрi, потилицею вiдчуваючи її полум'яну люту ненависть.

-- Пропонувати менi грошi… менi

Чутно було, що вона задихається вiд гнiву.

"Ну що, невже тепер дезертуєш вдруге? I перед ким -- перед якюсь недовченою циркачкою? Нумо, годi!" -- i Боря вiдважно подивився в сiро-зеленi дiвочi очi. Але напруження вже спало. Тепер Лєра позирала на нього без ненавистi -- її погляд став просто нiяким.

-- У меня такое ощущенье,

Что её устроила цена, --

процiтував Борис рядок з блатної пiснi Висоцького.

-- Iдiот. Сучий син. Покидьок, -- беззлiсно кинула Лєра. -- Нiчого ти не зрозумiв.

-- Насамперед, я тут режисер, ти -- акторка. I все.

-- А я помiчник режисера i дублер Витька. Камера готова. Так що давай працювати, -- якомога вагомiше додав Колян. Судячи з його напруження, напоготовi була не тiльки камера. Самому Коляновi теж дуже закортiло. I цього разу Боря був майже вдячний йому за реплiку, хоча, вiдверто кажучи, помiчник з Коляна був нiякий, а актор iще гiрший. Його щастя, що роль тут абсолютно куца…

Лєра кивнула, покiрно пiдiйшла до лiжка, стала на колiна, сперлася на лiктi, тихо мовила:

-- Ну, давай…

I тiльки-но Колян зiбрався дати, а Сашище -- почати зйомку, як Лєра вiдсторонилася i скрикнула:

-- Борю!..

-- Ну що це таке?! -- рознервувався Колян. -- Я ж вам не залiзний!

-- Борю!

-- Чого тобi? -- вiдгукнувся вiн невдоволено, передчуваючи якусь нову чудернацьку витiвку.

-- Дай менi свої долонi.

-- Навiщо?

-- Тримай мене за руки. Так буде краще. Легше, -- Лєра ледь помiтно затремтiла.

-- Що за дурницi…

-- Прошу тебе. Благаю!

-- Облиш…

-- Тiльки це.

Боря знав, що то лише дурна примха, якiй не можна пiдкорятися. Знав, що мусить бути бiльш жорстким, вимогливим, що має диктувати умови зйомки, а не виконувати iдiотичнi настанови цiєї iстерички…

Та з iншого боку, фiльм конче потрiбно рятувати. В них обмаль часу, i на сперечання з Лєрою не було вже нi хвилин, анi сил. Тому Боря пiдiйшов до лiжка, опустився навколiшки, взяв Лєру за руки, спитав:

-- Отак?

-- Ага. А тепер -- поїхали…

Боря ледь встиг скомандувати: "Мотор!" -- як Колян ушкварив. Лєра сiпнулася, застогнала, проте погляду вiд Бориних очей не вiдiрвала.

-- Давай, давай. Ти -- наречена, ти вперше опинилася в лiжку зi своїм судженим, тобi боляче i неприємно, та ти все ж очiкувала цього невiдворотного моменту, знала, що його не уникнути, -- шепотiв Боря. Лєра мовчала. В її поглядi якраз вiдбилося те, що потрiбно: бiль, мука, вiдчуття невiдворотностi. Все гаразд!

Так вони i стояли, й дивилися одне на одного. Раптом у Борi з'явилося вiдчуття, що ця сцена зрежисована i заздалегiдь запланована зовсiм не ним i не зараз. Десь там, у незвiданiй глибинi часу щось подiбне вже вiдбувалося: вони пристрасно дивляться одне на одного, їхнi руки з'єднанi -- але їх обох гвалтують… I хоча це було справедливо тiльки по вiдношенню до Лєри, Борi здалося, що хтось зараз плюндрує i його тонку нiжну душу художника. Щось велике й чорне насувалося на нього нiзвiдки з невiдворотнiстю або ворожого танка, або самої долi.

Чи це так дiяв безжальний пекучий погляд дiвчини? Ич, цяцька! Що вона собi дозволяє?! Якби була незайманкою, все було б зрозумiлим. Але ж вона давно вже втратила цноту, ще до "дiлового пересипу" з Борею! Навiщо ж цi коники?!

-- Камера -- до мене! -- прошипiв вiн. I коли Сашище повiльно наблизив камеру до його голови, наказав: -- Лєра, дивись тiльки в об'єктив.

Тепер Боря нарештi змiг вiдiрвати погляд вiд потьмянiлих дiвочих очей i хоч трохи передихнути. Але тим мiцнiше Лєра стискала Боринi долонi, тим сильнiше вiдчував вiн кожен її рух, кожне здригання, викликане поштовхами Коляна, який просто оскаженiв вiд довго стримуваного бажання, перевернув Лєру на спину i впав зверху, потiм сам перекотився на бiк, на спину, мiцно стискаючи її тiло…

Та пiд час всiх цих кульбiтiв дiвчина все одно тягнулася до Борi, якимось чином не випускала його рук.

I ще було щось незрозумiле. З глибин пiдсвiдомостi, звiдки виринула чорна небезпека i де тепер коїлося щось жахливе, лунав глухий задоволений голос: "Тепер i ти мiй, теж мiй! Мiй! Мiй…"

Лот 4

Великий естет

Бiле жiноче тiло в'юнилося в центрi екрану у такт з виснажливо-млосною музикою, iнодi з-пiд нього виринала м'язиста чоловiча рука, пальцi пробiгали по пружистiй макiвцi лiвої грудки, або на мить його нога оповивала її гомiлку. Та це були лише дрiбнi рисочки загальної картини, незначнi деталi, що хоча б деякою мiрою прив'язували до земного буття двох молодят, якi нарештi залишилися самi у спальнi i вiддалися шаленiй пристрастi. Подеколи у кадр потрапляло i тiло чоловiка, проте глядацька увага перш за все концентрувалася на дiвчинi. Зiм'ята постiль, пристрасний юнак, стiни примiщення -- все це лишалося на другому планi. В центрi уваги -- вона, що несмiливо вiддалася коханому, уся слiпучо-бiла, як мереживна панчоха на лiвiй нозi, що тiльки пiдкреслювала бiлизну тiла, i пофарбованi бiлим перламутровим лаком довгi нiгтi. Блiдо-рожевими були лише сосцi i незвичайної овальної форми ареоли на невеличких грудях.

Нарешті ось вона, блаженна мить довгоочiкуваної розрядки! Тіло дiвчини вигинається дугою, вона протяжно стогне, різко випрямляється, обличчя частково потрапляє в смугу світла. Камера наближається впритул до обличчя -- і пішли заключні кадри. Широким планом -- яскраво-червоні губи, злегка прочинені, за ними виблискують рівні дрібні зубки, з губ зриваються сповненi любовної жаги стогони і зітхання. І одразу перебивкою -- краплі змішаної з молоком води, що летять одна за одною, вони потрапляють то в щілину між ледь прочиненими губами, то на висушену немовби спекою пристрасті землю, колись родючу, а тепер безплiдну. Та вода з молоком бризкає на грунт тонкою цiвкою, земля одразу відроджується до життя, стрiляє веселими паростками, бруньки на коричневих гілках вибухають пишними крохмально-мереживними квiтами. Нова перебивка -- i в перламутрі лака на нігтях спалахують зелені полиски, жадібно та широко розчиняються губи, ловлячи вже не окремі водянисті краплі, а рівний струмінь збираного молока -- і зображення зникає. Екран вiдеодвiйки вкривається мерехтливою сiрою сiткою.

-- Так, це саме той фільм. І думку мою ви чули: блискуче! Те, що ви створили, просто бли-ску-че, от що я маю сказати. Мої вам вiтання!

-- Ну що ви, отак вже й блискуче, -- Нескінченність удав, що дуже збентежений, нахилив голову так, що довге волосся впало на обличчя і зовсiм приховало його, пройшовся туди-сюди кімнатою, зупинився біля стіни під величезною чорно-білою фотографією застиглої в позі Венери Мілосської дівчини-"ню", гарнесеньке черевце якої було спотворене виведеним криво-косо написом: "В СРСР сексу немає!"

Проте, якщо говорити відверто, Нескінченність і справдi прибiднявся, тiльки удаючи збентеженiсть. Він прекрасно знав, що того разу створив далеко не банальну "порнуху", а сповнену витонченої символіки еротичну видеомiнiатюру високого класу, що безперечно мала неабияку естетичну цінність i забезпечувала йому гiдне мiсце на Олiмпi мистецтва поряд з такими кiномайстрами, як, скажiмо, Спiлберг, Фелiнi i Тарантiно. Взяти хоча б фінал фільму: рівний білий струмінь молока, що потрапляє в яскраво-червоні жіночі губи... бiлий життєдайний струмiнь, котрий приймає в себе, вбирає жінка -- немов цілюща волога для випаленої сліпучим сонцем стражденної пустелі. Яка чудова аналогiя з чоловічим сім'ям, яке теж зрошує жінку! Яка тонка алегорія!.. Таким чином, його режисерська знахідка без сумніву геніальна. Це -- справжня мова символів і образів. Живi картини Сальвадора Далi i Рене Маргiта на екранi.

Хоч правда також полягає в тому, що створити настiльки досконалий шедевр вдалося один-єдиний раз. Це була перша "заказна" робота режисера-новачка, якого тодi нiхто не знав пiд гучним мистецьким псевдонiмом "Нескінченність". Тоді вiн звавася просто Борею i не вiдав ще, що до чого і головне -- що за яку цiну продається у світі підпільного кiно, в який він тодi тiльки-но боязко вступав. Тодi, в перший і останній раз Боря напрочуд щедро розплатився з акторами, яких до того ж сам прискiпливо пiдiбрав. Бiльш того: зробив усе на вимогу замовника, аж до діставання прямо з молокозаводу цілого бідону збираного молока, який був повністю вилитий пiд час зйомок фіналу. Навiть зважаючи на "вбиту" технiку, напiвпрофесiйний монтаж та напiвлюбительську гру найнятих акторiв, видовище при такому підході вийшло неабияке.

Однак і прибуток від фільму був не настiльки високий, як розраховував Боря. А скiльки нервiв вiн витратив! Особливо пiд час зйомок постiльної сцени. Мавши необережнiсть переспати з тiєю дурепою Лєрою, що так чудово виглядала тепер на екранi, дiстав собi завеликого клопоту. Коли виконавець ролi нареченого Витько вiдмовився грати у постiльнiй сценi, Боря вигнав його.

Але навiщо було дiлити решту Витькового гонорару мiж його помiчником Коляном, який, власне, врятував фiльм, продублювавши нездару Витька, i Лєрою, що настiльки невчасно засоромилася?! Навiщо було платити Лєрi додатковi двадцять карбованцiв? За те, що ця початкiвиця не зумiла зiграти наречену в шлюбну нiч i пересилюючи себе, просто вiддалася Коляну перед камерою? Та це ж не акторська гра! За такi прорахунки не платити треба, а гнати невдаху з картини слiдом за Витьком! Не берися за складну роботу, якщо виховання не дозволяє!

Згадка про тодiшнє марнотратство й досi подеколи гризла режисерову душу, як от зараз. Час вiд часу вiн розмiрковував над давнiми подiями, чесно намагався розiбратися з усiм, що трапилося i врештi-решт дiйшов єдиного розумного висновку. Якщо Лєра до початку зйомок зляглася з ним, то потiм, на "майданчику" вона скорiш за все тiльки удавала, що соромиться. Насправдi ж їй просто захотiлося обдурити Борю або навмисно подратувати, привселюдно пiдставившися iншому. А кому саме? Все єдино: Витьковi -- то Витьковi, Коляновi -- то Коляновi. Справдi, якби ця шльондра була по-справжньому закохана в режисера, то нiзащо не зробила б того, що зробила! Зрозумiвши це, Боря спочатку осатанiв, але досить швидко заспокоївся. I наступного ж тижня пiсля остаточних розрахункiв обiрвав усi зв'язки з Лєрою. Пiсля того вiн не бачив дiвчину i навiть не знав, що з нею сталося. Коротше, роботка була ще та.

Нескiнченнiсть позирнув на гостя, але той, мабуть, вирiшив не заважати господаревi i зробити якiсь нотатки у невеличкому записнику з рипучою шкiряною палiтуркою. Тому режисер перевiв погляд на плакат "В СРСР сексу немає!" Якщо по секрету, то це була своєрiдна помста минулому. Так, за часiв Союзу в нас дiйсно нiчого не було. Нескiнченнiсть став, можливо, першим режисером, який в умовах андеграунду намагався осексуалити нудотно-сiру буденщину пiзньорадянського життя. I нехай сумлiння пiдказує будь-що, нехай як незатишно почували себе Лєра i компанiя, незаперечним лишається твердження: Нескiнченнiсть безперечно став першопроходцем, творцем нових стандартiв мистецтва, пiонером нової ери. А це велика честь, нi з чим незрiвнянне щастя! Тут є чим пишатися.

Отже, загалом першi андеграунднi зйомки виявили неабияку поблажливiсть з Бориного боку до спiвробiтникiв. Надалі вiн навчився заощаджувати як на матеріалах, так і на оплаті акторів. А також досягати мети "малою кров'ю" i оберiгати нерви.

Але, на жаль, в цiєї медалi теж був свiй зворотнiй бiк. Нескiнченнiсть будь-що намагався не вкладати в наступнi фiльми "нерви", i можливо, тому жодна подальша робота навіть віддалено не дотягувала до першої стрічки. Та нiчого страшного в тому не було: чимало митцiв увiчнили себе в iсторiї мистецтва одним-єдиним шедевром, тож Нескiнченнiсть не дуже-то сумував з цього приводу.

До того ж фільм за участю Лєри в певному розумінні продовжував приносити Нескінченності дивіденди: адже половина клієнтури, що приходила до режисера, розшукувала його саме з-за "Шлюбної ночi", як вiн умовно назвав перший i останнiй свiй генiальний витвiр. Рятувала та проста обставина, що в новоспечених вітчизняних нуворишів був відсутній жоден смак і вiдчуття естетики. Їм просто хотілося з шиком витратити гроші, будь-яким способом вирізнитися з-помiж iнших, от вони і замовляли індивідуальні порнозйомки, щоб похизуватися потім перед друзями, такими самими тупими нуворiшами, як i вони.

У пiдпiльному кiнематографi тепер стало працювати значно легше: i з темою пiдлiткового сексу Нескiнченнiсть остаточно визначився, i певнi шаблони накатав, i попит був, i пропозицiю можна забезпечити. Чим далi, тим розкутiшими ставали звичаї у молодiжному середовищi -- це вам не удавано знервована Лєра i не розгублений дурень Витько! Нескінченність навчився без особливих зусиль знаходити шморкачiв i шморкачок, які, обкурившися "косячком", вiдверто i безсоромно трахалися у всі дірки перед камерою. В молодого поколiння все було просто, без сопливих примх, зате чесно. Залишалося платити їм якнайменше, а із замовників лупити якнайбільше, мотивуючи подiбну цiнову полiтику тим, що, мовляв, неповнолiтнi в порнокартинi знімалися, а це ризиковано, підсудна справа, але він старався, всiляко догоджав замовниковi, щоб матеріал знайти якнайсвiжиший... Щастило йому, загалом.

Нескiнченнiсть знов крадькома позирнув на замовника, непроникно-чорнi окуляри якого все ще були прикутi до записника з бордовою палiтуркою, на якiй виблискували золотавi латинськi лiтери. Мабуть, сьогоднiшнiй гiсть на вiдмiну вiд багатьох iнших був неординарною особистiстю, режисер чомусь був у цьому конче впевнений. Зовсiм , лише подеколи в пастку першого фільму потрапляли справжнi багатiї, якi хотiли вдовольнити дійсно нетривіальні вiдеопримхи. Тут вже доводилося Нескiнченностi йти на рiзнi хитрощi, бо такі клієнти в основному були недовiрливими, мали згубну звичку контролювати весь хід зйомок і нерiдко навіть безпосередньо втручалися в процес створення фільму. І хоч платили вони набагато більше, причому принципово не торгувалися, Нескінченність не любив таких прилипав. Схоже, суб'єкт, що вiдрекомендувався паном Зельбеловим i сидiв зараз у гостьовому стоматологічному кріслі, був саме з їхнього числа. Принаймні в голосі замовника пробивалася певна особлива інтонація, коли Зельбелов називав Нескінченність "дорогий мій". Відчувалося, що ця людина просто розпухла вiд грошей, любить їх, але знати їм ціну не хоче. Або ж Зельбелов чудовий актор і чудово розігрує режисера, вдаючи сучасного мултiбагатiя -- подiбний варіант теж не можна повністю виключати.

"Нiчого, нiчого, я тебе розколю", -- гордовито думав Незкiнченнiсть. Поки що здавалося, що рахунок у їхнiй грi був на користь режисера. Незкiнченнiсть недбало натякав, що перша його робота "ще так собі", що в нього були стрiчки набагато кращi вiд "Шлюбної ночi". Він завжди поводився таким чином, щоб "тримати марку". Не мало значення, що після всіх красивих розмов справа дуже швидко зводилась до звичайнiсiнької потворної порнострiчки. Важливо було красиво вiдрекомендуватися, піднести клiєнтовi себе і свою студію "на золотавому блюдечку". А там вже можна було погодитися, так би мовити, на більш прості і суворі вимоги замовника. Тобто, зляпати порнуху з неповнолiтнiми шморкачами. Брехня, пропонована клiєнтам протягом багатьох рокiв, зробилася настiльки звичною, завченою, що Нескінченність і сам давно вже повірив в неї.

Тому ввiчливо кахикнувши, щоб пан Зельбелов вiдiрвався нарештi вiд нотаток i сховав рипучу книжечку, режисер зацвiрiнькав соловейком. Нескiнченнiсть вдався до перевіреної тактики, змішуючи удавану скромність з туманними натяками, демонструючи, що не зважаючи на показову скромнiсть, підсвідомо він більш ніж упевнений у власній геніальності і не забуваючи захоплюватися тим фактом, що не перевелися ще заможні люди, здатні по достоїнству оцінити талановиту творчу особистiсть, що животіє в андеграундi. І якщо тепер все піде як слiд...

-- Добре, добре, мiй дорогий, не намагайтеся мене обдурити, не вийде, -- гiсть не дуже гречно перервав слововиливи режисера, i той одразу наструнчився, -- тим паче, що ціну собі ви чудово знаєте. А також врахуйте: я відвідав вас не заради пустопорожньої балаканини, а з цілком конкретною метою. Так от, я хочу замовити вам фільм, як зробив наш спiльний знайомий, що вiдрекомендував вас як справжнього професiонала. Причому моє замовлення не тільки дозволить вам удосконалитися духовно. Воно важливе для вас і в плані фінансовому. I ви це також чудово розумієте, мiй любий, так що годi базiкати, давайте ближче до дiла.

Ось!! Ось вона, пропозиція!!!

Нескінченність помітно повеселішав, мотнувши головою, відкинув назад пасмо волосся і життєрадісно вигукнув:

-- Що ж, я готовий вислухати вас! І не просто готовий -- маю велику приємнiсть вислухати. Люблю тонких цінувальників моєї творчості, полюбляю отримувати від них не тільки похвалу, але й замовлення, -- в цьому місці кучерявої промови режисер витримав ефектну паузу і абсолютно змінивши тон, докінчив: -- Але про всяк випадок змушений попередити вас, дорогоцінний мій пане Зельбелов: я не згоден знімати "круте порно". Передусім мене цікавлять естетичний і... м-м-м... психологічний аспекти буття.

Все це було справжньою дурницею, зухвалою брехнею і вiдвертим позуванням. За відповідну винагороду Незкiнченнiсть готовий був знiмати не тільки "круте порно", але й дещо гіршi сцени. Він і підкреслив це приховане бажання "йти назустріч замовниковi" не дуже доречним звертанням "дорогоцінний мій". Проте режисер, схоже, дещо перестарався, "вішаючи лапшу" на відповідні паростки голови гостя. Або гість не зрозумів режисера. Принаймні пан Зельбелов виставив перед собою широкi пухкi долонi, немов відмежовуючись від несправедливого звинувачення, і поспішив завірити Нескінченність:

-- Що ви, що ви, мiй дорогий! Невже-то я схожий на того, хто готовий за допомогою певних заходiв примусити... ну, скажiмо, якогось Рубенса або, примiром, Пікасо малювати комікси для журналів?

Мила бесіда двох інтелігентних людей про мистецтво розвивалася не в дуже приємному напрямку. Адже непристойно так одразу зводити все до грошей! І режисер спробував виправити становище, загладити заподiяну гостем незручність, ошляхетнити фiгуру продажного художника, поспішно заперечивши:

-- Помиляєтеся, пане Зельбелов. Рубенс або Пікасо, так само як Тіциан, Ель Греко, Леонардо і багато хто інші, як, до речi, абсолютно всі професіональнi митцi, жили вiд замовлення. Вони впоралися б з коміксами про Мікi Мауса, Королеву Джунглів або Людину-Скорпіона анітрохи не гірше вiд Уолта Діснея. Якщо не краще. І хіба розписати фресками собор святого Петра або принаймнi зробити декорації до театрального спектакля -- це не те ж саме? Абсолютно! Тi самi комікси, але більш масштабні. Так що хай живе Його Величність Замовлення!

Спершися об підлокітник крісла, гiсть витягнув губи трубочкою, поцмокав трохи, немов смакуючи підкинуту iдейку, а потім раптом до непристойності голосно розреготався. Так смiються солідні дядьки, коли зібравшись суто чоловічою компанією, спорожнять пляшку-другу коштовного коньяку, їх трохи розвезе від цього, ну зовсім трiшечки... I тодi пригадають вони юність свою вбогу, босяцьку, а душа зажадає горiлочки з пивком в необмеженій кількості, до того ж без закуски. І коли продере нутрощi цим жорстоким "йоржиком" та злізе з єства останній фальшивий наліт цивiлiзованостi, коли починаються п'яні неподобства, розв'язуються скуті культурою і світською умовністю язики -- отоді підуть по колу вульгарні "бородатi" анекдоти та сальні приказки. Тоді і гелгочуть до знесилення, до розiрваних шлейок і вiдiрваних "з м'ясом" гудзиків, до хрипiння і свинського рохкання ті дядьки, що тiльки-но поводилися так солідно...

Саме так реготав пан Зельбелов. Проте його відчайдушна веселість чомусь торкнулася лише нижньої частини обличчя. І якщо козлина борідка гостя тряслася так, що навiть трохи розпатлалася від абсолютно непристойного сміху, то непроникно-чорні окуляри на м'ясистому переніссі взагалі не ворухнулися. Вони сиділи, немов приклеєні. Дивно було бачити, як гість веселиться тiльки ротом. Вiд цього видовища в режисера з'явилося вiдчуття незручностi i навіть якогось побоювання. Нескінченність терпляче чекав, доки пан Зельбелов припинить сміятися, одночасно намагаючись зрозумiти, що це за суб'єкт такий загадковий. Як-не-як, а пiсля грошовитої пропозицiї пан Зельбелов перейшов з розряду просто приємних iнтелiгентних співрозмовників в категорiю замовників, що платять. Їм треба терміново порозумiтися...

-- Пробачте, але ви, мiй дорогий, висловили дещо незвичайну точку зору на мистецтво. Хоча мушу визнати -- ваша думка напрочуд слушна. Фрески в соборі -- все одно що комікси, тiльки на камені? Гм-м-м, почув би вас будь-який священик... -- пан Зельбелов перестав нарешті веселитися, пропустив крiзь кулак борідку і наставив на режисера непроникно-чорні окуляри.

-- А скільки коштує зараз на аукціоні задрипаний олівцевий ескiз на серветці з дешевого ресторанчика, якщо олівцем водила рука Модільяні, -- зітхнув Нескінченність, сідаючи на улюблений стілець на коліщатках, який свого часу був здобутий в інтернаті для недоумкуватих дітей. (Між іншим, під овальним отвором стільця була підв'язана фарбована теракотою німецька каска часів Великої Вітчизняної з лимонно-жовтим написом: "Вмістовище найсвіжiших ідей".) -- Тож не говорiть презирливо про комікси, дорогоцiнний. Я зовсім не те мав на увазі. Комікс можна намалювати геніально, тоді він перетвориться на шедевр, що підкорив свiт. Так само можна геніально зняти порнографічний фільм, тільки додати до демонстрації чисто зовнішніх деталей переживання, почуття, думку -- і перед нами вже не пересiчний тваринний акт, скоєний безвлосими, безхвостими мавпами перед об'єктивом камери, а витончена еротика. Високе мистецтво, дорогоцінний мій пане! Так от, я не згоден залишатися на найнижчiй сходинці подiуму, де є місце тiльки пересiчнiй голотi. Я працюю для того, аби триматися на найвищому рівні! Власне, виключно це я і мав на увазі. І це моя єдина умова -- не робити нiчого пересiчного, а тiльки -- мистецький твiр високохудожньої вартостi.

Закінчивши пишну промову, Нескiнченнiсть замовк, скромно похнюпившись. Здається, пан Зельбелов i справді був солідним замовником з товстим гаманцем, а не вводив режисера в оману. Такому не завадило зробити зайву "ін'єкцію словесної шляхетностi". Принаймнi, коли справа неодмiнно зведеться до вбогої порнухи, можна буде смiливо завищити пропоновану цiну -- своєрiдна компенсацiя за нехтування високими принципами.

-- Чи дiйсно ця умова єдина? -- над непроникно-чорними окулярами питально здійнялися густi кошлатi брови, і разом з ними відстовбурчився вгору вказівний палець гостя. Нескінченність подумав трохи, від'їхав на стільці до стіни, картинним жестом запустив розчепірену п'ятерню в довге волосся і розважливо мовив:

-- Чи бачите, пане Зельбелов... Це не умова, а швидше побажання, навіть прохання. Зрозумійте мене вiрно, але... Загалом, щоб краще зрозуміти вас... щоб вгадати, чого вам насправдi хочеться... а це неодмінно відіб'ється на якості фільму, зрозумійте!.. Загалом... -- режисер запнувся, злякавшися думки, яка несподiвано виринула бозна звiдки. I головне -- як гiсть про це здогадався?! Та зібравшися з духом, він рішуче закінчив:

-- Та що це я плутаюся, як паршивий двiйочник бiля дошки?! Ви самi по собi надцiкава особа, пане Зельбелов, і робити для вас фільм -- цікаво удвiчi. Але дещо в вас для мене, м'яко кажучи, лищається незрозумілим. Загадковим, якщо відверто. І щоб читати ваші побажання у ваших очах, я попрошу вас для початку прибрати до дiдька ваші кляті окуляри! Чесне слово, вони збивають мене з пантелику! Не можу працювати, не побачивши очей клієнта.

Знов гість розсміявся однією нижньою частиною обличчя, але цього разу не так голосно і досить поблажливо, погрозив режисеру пальцем і дуже ввічливо зазначив:

-- Перепрошую, але ж я не вимагаю, щоб ви, скажiмо, відмовлялися від свого псевдоніма. Адже наскільки я розумію, "Нескінченність" -- то не прізвище, не ім'я і не по батькові. А тим часом мене, можливо, також дратує, коли співрозмовника доводиться iменувати безглуздим прізвиськом.

-- "Нескінченність" зовсім не безглузде прізвисько, це є стан духа, -- парирував режисер, але злякавшись, що тон його заперечення може здатися гостеві занадто зухвалим, одразу ж миролюбно додав: -- І крім того, прошу зрозуміти мене вiрно. В нашому недолугому карному кодексі досі існує стаття за виробництво і поширення порнографії. Ясна рiч, до того, що ви бачили, пристосувати це принизливе слово не можна, просто язик не ворухнеться... У нас з вами не ворухнеться, я маю на увазi. Що ж до всіляких заздрiсникiв, конкурентів... і як сумний підсумок -- що ж до міліції...

Режисер скроїв поважну і водночас дещо сумну фiзiономiю, багатозначно розвів руками і додав:

-- От і доводиться перестраховуватися, маскуватися. До речі, існує додатковий запобіжний засіб: я виготовляю лише дві копії, одну для себе, другу для вас, при спробі перезапису...

-- Так-так, знаю. Наш спiльний знайомий мене попередив, -- підхопив пан Зельбелов. -- Але ж, дорогий мій, до запобіжних заходів різного роду доводиться вдаватися не тільки пiдпiльним режисерам. Тому вже якось доведеться вам звикати до моїх окулярiв. Се ля вi, як кажуть французи, нічого не вдiєш! -- губи пана Зельбелова зігнулися в усмішці. -- Єдине, що можу для вас зробити -- це збільшити розмір гонорару. Накинути на незручності, так би мовити.

-- Для кращого взаєморозуміння! -- весело вигукнув Нескінченність, не дуже-то соромлячись свого захоплення.

-- Взаєморозуміння в нас буде досхочу, це я вам твердо обіцяю. Взаєморозуміння до нескінченності, -- пожартував гість, зберігаючи на обличчі вираз найповнішої байдужості. Режисер вимушено посміхнувся. -- Тим паче, що досягнути цього стану нам буде легко. Тут вже я переходжу до моїх умов.

Почувши цi слова, Нескiнченнiсть чомусь здригнувся. Якщо чесно, режисер трохи побоювався сьогоднiшнього вiдвiдувача. Щось колись йому ввижалося чи, може, просто наснилося якесь страхiття про "велику чорну людину"… Але в кого не буває подiбних марень?! Тим паче -- в кiномитцiв та iнших творчих людей!

-- Що з вами, дорогоцiнний мiй? -- спитав Зельбелов, втупивши в Нескiнченнiсть непроникно-чорнi окуляри. -- Будь ласка, не вiдволiкайтеся, слухайте уважно. Я кажу занадто важливi речi.

-- Я слухаю, слухаю, -- завiрив його режисер i спробував сконцентруватися.

Гість кивнув та витягнувся на "клiєнтському" стоматологічному кріслі, що було гордістю Нескінченності і водночас -- "найприкинутiшими" меблями в його студії. Витягнувся так, що між штанинами чорних брюк і чорними гостроносими черевиками відкрилися бездоганно білi шкарпетки. І знов стало дуже помітно, яким високим зростом природа-матінка обдарувала сьогоднішнього відвідувача.

Нескiнченностi чомусь знов стало зле. Але пан Зельбелов крекнув, закликаючи до уваги, закинув ногу на ногу і заходився дуже серйозно перелічувати, загинаючи пальцi правої руки:

-- По-перше, я не просто замовляю тему фільму, не просто визначаю загальну сюжетну лінію. Я сам розробляю весь сценарій, від початку до кінця.

По-друге, я відкриваю перед вами сценарій поступово, поетапно в процесі зйомок, а не знайомлю з усім задумом відразу.

По-третє, я керую зйомкою, вказую, що і як знімати, а ви повністю підкоряєтеся мені.

По-четверте, всіх акторів підбираю я.

По-п'яте, фільм робимемо в мене вдома і на моїй апаратурі.

Зiбравши всi пальцi в кулак, пан Зельбелов пiдняв його повище й докiнчив:

-- І нарешті по-шосте: буде виготувано не дві, а всього одна копія. Для мене, ясна рiч. Отакі мої умови.

Оце Нескінченність і називав зухвалим втручанням примхливих клiєнтiв в процес створення фільму, ось за це й не любив подібних замовників. Ач, по руках і ногах зв'язати його хоче! Розігнався, стерво... Тож режисер почухав потилицю і сумовито спитав:

-- Ну, i яка ж моя скромна роль у ваших наполеонівських планах, дозвольте поцікавитися?

-- Скромна, -- чи то відповів, чи то підтвердив гість, -- але попри все досить вагома. І врахуйте: високооплачувана.

Нескінченність роздратовано поморщився. Занадто рано продемонструвавши зайву стурбованiсть матеріальною стороною справи, він виказав себе. I тепер пан Зельбелов анітрохи не соромлячись купує його. Купує абсолютно нахабно, відкрито. Нескінченність був надто обурений таким ставленням, проте поки що вирiшив не виявляти ніяких ознак роздратованостi. І причина була та ж сама: гроші. З-за грошей він обурювався, з-за грошей він мовчав.

Режисер не любив працювати з заможниками не тільки тому, що вони постійно втручалися в процес створення фільму, заважаючи таким чином вільній творчості -- а сьогоднішній відвідувач зі своїми шістьма вимогами тiльки являв наочне підтвердження цьому. Заможники охоче розщедрювалися i витягали з кишень гаманцi. Однак в той же час прискiпливо стежили, щоб їхнi грошенята йшли лише на намiченi цілі, а не осiдали в кишені спритного режисера.

Наприклад, один багатiй замовив Нескінченність видеоклiп "Бризки шампанського". Так він особисто простежив, щоб невеличкий мармуровий басейн, в якому купалися оголені акторки-"німфи", був наповнений виключно шампанським, щоб обливали вони одна одну тільки шампанським і щоб пили також шампанське. І примусив знімати процес відкорковування пляшок, а також їхнi етикетки широким планом. Попри всi намагання режисера, йому не вдалося замінити жодну краплю ігристого вина дешевою шипучкою. З піною на вустах доводив він заможному клієнтовi, що шипучка і піниться краще, й іскриться красивіше -- нічого не допомогло. А розплачувався ж за все не замовник, а сам режисер! Воiстину, кожна передана в чужi руки купюра краяла йому серце …

Також можна було пригадати неприємні моменти, пов'язанi з порнофiльмом жахiв "Замогильнi сексомани" про зомбі, який не шматував запізнілих мандрівників, а гвалтував їх iз застосуванням витончених садистських витребеньок. І от замість того, щоб "забутафорити" пiд зйомки перший-лiпший пустир, клієнт примусив режисера давати "на лапу" адміністрації міського цвинтаря і робити фільм саме там. І знов-таки -- намагатися, щоб в кадр потрапили написи з справжніх надгробків!

А для зйомок "Морських дияволів" довелося продиратися на рибний склад...

I хоча гроші для оплати всіх пов'язаних з фiльмом витрат видiляли щедрi клієнти, але всі суми так чи інакше проходили через руки Нескінченності. Для нього ж отримати від замовника пачку "зелененьких" і пiд суворим наглядом розподiлити її мiж iншими було найгіршою в свiтi тортурою. Така вже жадiбна вдача була в режисера. Краще б не знати про супутні витрати, краще не бачити кляті "бакси", що протікають між пальцями, мов вода! Але як тоді знімати фільми для заможникiв?..

Теперiшня пропозиція в корені відрізнялася від інших. Судячи з усього, пан Зельбелов бажав взяти абсолютно всі турботи і абсолютно всі розрахунки на себе. В такому разi ніякі гроші крім гонорару, призначеного особисто йому, в руки Нескінченності не потрапляли. Чесно кажучи, він занадто втомлювався від організаційної колотнечi -- адже він передусім людина мистецтва, а не адміністратор! Отож не гріх і відпочити вiд марноти марнот. З іншого боку, гостеві був потрібен не стільки режисер, скільки тямущий оператор, а Нескінченності хотілося грати першу скрипку, а не танцювати під чужу дудку.

Хоча навряд чи пан Зельбелов зможе повністю відокремити його від режисури... Ну, і про третiй бiк забувати не слід. Режисер все ще не переставав тішити себе надією, що коли вдасться пiднакопичити грошенят, тодi закине вiн до дiдька лисого всю навколокiношну комерцію та й відкриє собi добротну приватну студію. Отоді й стане знімати для душi, на власний розсуд не першу-лiпшу нісенітницю, а щось серйозне, сучасного "Гамлета", скажiмо, або "Короля Ліра" -- цікаво було б перенести шекспірівських персонажів в кінець ХХ столiття! Або зробити суперкласну постановку "Майстра і Маргаріти" з відповідними трюками і спецефектами... На все це потрібні знову ж таки гроші, так чому б не злупити з пана Зельбелова необхiдну кiлькiсть папірців в особливо великих розмiрах?.. Загалом над пропозицією треба дуже порозмислити.

І Нескінченність думав, мiркував цілих півгодини, роз'їжджаючи на колiсному стільці по кімнаті туди-сюди. Гість не наполягав на якнайшвидшiй вiдповiдi. Він лише видобув з-за пазухи вишитий кисет та старомодну чорну люльку з бурштиновим мундштуком, набив її запашним тютюном, мовчки закурив. Потiм знов зайнявся нотатками.

Зрештою Нескінченність вирішив принаймнi вдати, що готовий погодитися на запропоновані умови, остаточне ж рішення прийняти лише після узгодження розміру оплати. Невідомо ще, що за цяцька цей пан Зельбелов -- останнi його дiї знов змусили режисера засумнiватися у його платоспроможностi. Так-так, розлiгся тут, бачте, в почесно-гостьовому кріслі, костюмчик модерний, черевиками та скельцями окулярiв виблискує, руки виплекані, пика сита, борідка цапина... Нотатник з бордової шкiри… У-у-у, цап недорізаний, буржуй новоявлений, немає на тебе революції, Леніна, Сталіна і Залізного Фелікса! Ну, нічого, Нескінченність і не таких типчикiв бачив. Бува, бундючиться фраєр, пил в очі пускає, а дійде до справи, до розмови про гонорар -- миттю відкриється всередині цукерково-барвистої упаковки найостаннiший жлоб, який трясеться над кожною копiйчиною (себто, над кожним центом) мов Плюшкiн над останньою ниткою. Ой як не любив Нескінченність подібних скнар! Можливо, не усвідомлюючи того, не любив так само, як ненавидить свій задзеркальний образ iз скляно-плаского, але лякливо-об'ємного світу самець-бабуїн?..

Проте, режисер намагався не замислюватися над неприємними порівняннями, якi були не на його користь, а делікатно спроваджувати незручних неплатоспроможних візитерів. Хоча бували й інші, абсолютно навіть протилежнi варіанти...

Так що хто його знає, того пана Зельбелова! Побачимо, пане Зельбелов, що ви за птах. Поживемо -- побачимо. Принаймні якщо вам потрібен тямущий оператор, який естетично знімить фільм виключно на ваш розсуд -- що ж, буде вам оператор. Чом би нi? Заплатіть тільки. Та бажано ще авансик повагоміше. Для змiцнення відданості господаревi. Ви самі заговорили про високу оплату -- отже, не ображайтеся! Якщо ж не в змозi заплатити -- геть звiдси.

А для початку потрібно добряче обуритися з приводу отриманої пропозиції. Що Нескінченність і поспішив зробити.

-- От дивлюся я на вас, дорогоцінний мій пане Зельбелов, і просто дивуюся, -- розпочав Нескінченність украдливо, але негайно змінив тон і набравши картинну позу, заговорив обурено: -- Та за кого ви мене маєте?! Невже ви серйозно вважаєте, що я продамся, немов останя хвойда?!

-- Ну, чом одразу як хвойда, -- гість здивовано знизав плечима, знов ховаючи нотатник, -- від вас мені потрібна послуга абсолютно іншого штибу. Якби я був стурбований сексуально, тоді б дiйсно торгувався з повією, маєте рацiю. Або з вами, якби я сполум'янiв несподіваною пристрастю до вас, дорогий мій, а так... Ні, як об'єкт сексуальних домагань ви мене не надихаєте. Мені хочеться, щоб ви зняли задуманий мною фільм -- от і знімайте, будь ласка.

Пан Зельбелов виклав свої міркування абсолютно серйозним тоном, жодного разу не посміхнувшися і навіть не зморщивши чола. Він був таким же безпристрасно-непроникним, як скельця його чорних окулярiв. І Нескінченність раптом з огидою усвідомив, що гість не тільки не жартує, а, можливо навіть, просто не вміє жартувати. Стискаючи в правиці згасаючу люльку, перед ним сидів чоловік, який точно знав, чого йому хочеться. Він не теоретизував абстрактно, він впевнено крокував немовби вздовж струни саме до наміченої ним конкретної мети, йшов з прямотою, впевненістю і непереможністю криголама. І якщо йому заманеться отримати жінку, отримати на мить, на годину, на день, на місяць або на рік -- він її отримає, причому саме на визначений ним термін. А захочеться бачити у власнiй постілi такого собi талановитого підпільного кiнорежисера -- будьте певнi, він і його там побачить.

Нескінченність здригнувся, усвідомивши невідворотнiсть такого стану речей. Чомусь знов з'явилося вiдчуття, що це з ним колись вже вiдбувалося. Вiн -- i велика чорна людина, жахлива та бридка, небезпечна й всемогутня. Протистояти такiй iстотi -- все одно що йти на танк з голими руками. Нескiнченностi дуже захотілося в туалет "по-великому", а відповідне місце його тіла -- незручно говорити, але що зробиш! -- напружилося й заніміло. Але нема чого боятися, брате, в даний момент тебе купують всього лише як оператора.

На твоє щастя...

Останнє міркування викликало в режисера якусь знервовану веселiсть. Вiдтак він одразу ж вирішив остаточно і безповоротно відкинути пропозицію гостя. Будь-що не погодитися працювати на цю дивну людину! Понад усе Нескінченність цінував приховану гармонію і естетику людської душі, але яка ж естетика може народитися від спілкування з криголамом, з отакою бездушною машиною?! Естетика від внутрішнього холоду застиглих форм iз скла, бетону і стали? Ні, даруйте! Такою на сто вiдсоткiв передбачуваною евклiдовою геометрією міг захоплюватися в минулому віці революцiонер Чернишевський. Він міг навіть оспівувати її в єдиному своєму жалюгідному романі (який там це сон Віри Павлівни? перший? третій?). А естет-киношник родом iз сьогодення, з презент контiнiус, як висловилися б друзі-американці, по макiвку ситий залiзобетонними чудасiями. Так пiшов вiн, цей сучий син Зельбелов! Нехай летить звідсiля легеньким вiтерцем та сiється дрiбним дощиком, а то розвиває тут iдiотичнi прожекти, бачте...

-- Я не можу, -- суворо й коротко сказав Нескінченність, мов вiдрубав.

-- Не можете чи не хочете? -- негайно поспішив уточнити гість, просто на підлогу витрушуючи попіл з люльки і ховаючи її у внутрiшню кишеню.

-- Яка різниця, -- режисер намагався бути таким же непроникним, як відвідувач.

-- Ваша рацiя: яка? -- нижня частина обличчя гостя знов ожила, губи склалися бантиком. -- Різниці, як ви вельми влучно помітили, і справді немає. Звідси я роблю висновок, що ви не бажаєте знiмати для мене фільм. Чудово! Однак я більш ніж упевнений, сам не знаю чому, але впевнений на всi сто вiдсоткiв -- все впирається в оплату. А це навіть не добре, а просто надчудово. Отже, мiй дорогоцiнний, скільки ви хочете? Конкретно. Без вагань.

Криголам залишився криголамом. Так, криголам -- він і в Африці криголам...

Нескінченність всміхнувся. Криголам в Африці -- що за iдiотичний жартик! Кому і навiщо там потрібно ламати григу?! Хіба що впевнено борознити сніги на вершині Кiліманджаро. Каламбурчик в гірших традиціях анекдотичного поручика Ржевського... А довiв його до такого стану вогетривкий невтопимий "танкер "Дербент", щоб йому!!!

Але можна лаяти пана Зельбелова досхочу, а відповісти на його питання все одно доведеться. Це ж клієнт, нехай до вiдрази прямолінійний та наполегливий, але клієнт. Клієнт запитав, отже, необхідно відповісти. Та хутчiш, бо гість ще дійсно вирiшить, нiбито режисер розмiрковує над його пропозицією, не вартою найменшої уваги!

І Нескінченність зважився на відчайдушний крок: побити противника на його власній території. А що? Це ж найефектнiший рiзновид перемоги! Бажаєте знати ціну, пане Зельбелов? Гаразд, буде вам зараз ціна. Тільки от за підлокітники крісла якомога міцніше візьміться, щоб не впасти... А для початку не завадить удати, що ми, тут добряче подумали, порахували все до копiйки, порадилися з народом і от вирішили...

-- Сімдесят дві тисячі доларів, -- різко сказав режисер і мотнув головою, щосили намагаючись зобразити носову гармату крейсера "Аврора", залп з якої приголомшив свiт. Проте, за хитромудрим задумом Нескінченності, це ще не був власне постріл, а так, брязкотiння затвора пiд час перезарядження. Якщо дорогоцiнний пан Зельбелов є нікчемною "обсмоктанкою", він і від цього лиховісного звуку накладе повні штани, а якщо навпаки…

-- За суто операторську роботу за моїм сценарієм, на матеріалах, обладнанні і з акторами, пiдiбраними знов-таки мною? -- гість поки що лишався абсолютно незворушним.

-- Угу, -- Нескінченність кивнув, не зводячи уважних очей iз співрозмовника.

-- Тiльки й того?! -- пан Зельбелов зобразив кошлатими бровами над і відстовбурченою нижньою губою під непроникними чорними окулярами найповніше презирство, подив і спiвчутливий жаль водночас. Ось тут режисер і гепнув крупнокаліберним фугасом, внісши невелике, до смішного невинне уточнення:

-- Я, дорогоцінний мій пане Зельбелов, називаю ціну за хвилину екранного часу, а не за весь фiльм. Чи відома вам така пікантна подробиця?

Насправді подробиця ця була щойно вигадана для того, аби пан Зельбелов негайно відмовився від співпраці. Справдi, не стане ж він викладати за вшивотну короткометражку мільйон "зелененьких"! Але відмовитися від послуг Нескінченності, коли їх спiльний знайомий домiгся свого -- ой-йо-йой, яка ганьба! Як соромно буде пану Зельбелову зустрiтися з цiєю людиною! Адже на вiдмiну вiд нього, вiн не змiг…

Та всупереч очікуванням режисера гість не те щоб не зніяковів, а навпаки повеселішав. І бадьоро так мовив:

-- Ось це вже справдi схоже на нормальну пропозицiю. Хоча я чекав, що ви вимагатимете принаймні тисяч сто п'ятдесят, як не двісті за хвилину. Що ж, не хочете -- ваша ласка. Однак я за вдачею альтруїст, не звик розмiнюватися на копiйки, тому пропоную принаймні округлити сімдесят дві тисячі до ста. І рахувати буде легше. Як ви поставитесь до ста тисяч за хвилину екранного часу? Чи не утискаєте ви себе в чомусь? Чи може це все ж таки замало? Помiркуйте гарненько, дорогий мій.

-- Сто тисяч? І все мені? -- пробелькотав бідний режисер.

-- Вам, вам одному. Судячи з баченого мною матеріалу, ви вартi таких грошей. Чи ні? Чи так? Або як? Що каже з цього приводу ваша самокритична совість художника?..

Залп з носової гармати "Аврори" насправдi був холостим. Таким самим виявився залп, зроблений Нескінченністю в бiк гостя. Криголам залишився на плаву і з повсякчасною лискучою самовпевненістю продовжував крушити засніжені тороси найвищої точки Африканського континенту.

На режисера просто неможливо було дивитися без спiвчуття. Блідий, спiтнiлий, він весь сiпався, немов уражений раптовим нападом танцю святого Віта. І навіщо він тільки надумав битися на території відвідувача?!

-- Так ви згодні?

-- А яка тривалість фільму? Передбачувана. Попередня.

-- Хвилин тридцять... мінімум. Можливо, буде й бiльше, але поки що розраховуватимемо на цей термiн.

Тридцять хвилин! Не десять, не п'ятнадцять і не двадцять. А рівно тридцять. Або більше!!! Тридцять помножити на сто тисяч. Три мільйони "баксiв". Мінімум. Таку суму в Голівудi залюбки могли б заплатити оператору якоїсь там затрьохканої "Клеопатри". Це тобі не "відстiбнути" нашому майстровi-золотi руки за підпільну зйомку. Одне з двох: або пан Зельбелов завершений i досконалий ідіот, або він розігрує режисера.

А якщо не розігрує? Раптом це правда?! Ну як тоді не погодитися, адже всі "зелененькі" -- йому, йому одному і нікому іншому! Добре, що ділитися ні з ким не треба. А вже на ці гроші... та що там -- на ці грошища він вже розгорнеться! Розмахнеться з шиком, чорт забирай!! Він такого на них назнiмає, та-акого... Всi "Оскари" загребе!!!

Та пан Зельбелов поки що лише провів невеличкий струс повітря, вимовивши декілька фраз (не беручи до уваги шоку, який його слова справили на довірливого телепня-режисера). Тому Нескінченність ледве перевів подих і мужньо попросив про аванс. Гість посміхнувся.

-- Зрозуміло, зрозуміло. Ваша вимога цiлком законна. Я вважаю, половина гонорару вас влаштує?

-- Половина -- це традиційно, -- погодився режисер, який ще не зовсім оговтався від потрясіння. З несподіваною легкiстю гість зіскочив зі стоматологічного крісла, обсмикнув піджак, поправив краватку-"метелика", наблизився до дверей в коридор, які один з приятелiв Нескінченності, спитий художник-авангардист розмалював губною помадою п'яти тонів, зеленкою і ожиновим варенням (завдяки чому розпис привертав увагу не тільки відвідувачів з числа людей, але також тарганів, ос і мух), покликав свого охоронця і коротко наказав:

-- П'ятнадцять пачок.

Охоронець зник і майже одразу повернувся з невеличким чемоданчиком. Передаючи чемоданчик Нескінченності, гість недбало кинув:

-- Як ви вже, очевидно, підрахували, половина платнi складе рівно півтора мільйона доларів. Для зручності попередніх розрахунків я прихопив великі купюри. Тут п'ятнадцять пачок, в кожній сто банкнот номiналом у тисячу американських доларів. Перевірте, будь ласка.

Нескінченність розкрив чемоданчик. У нижній його частині дійсно були акуратно складені стотисячнi пачки "зелененьких", обандероленi згiдно з усіма правилами. Режисер не тiльки гроші в пачках не став перераховувати, але навiть до самих пачок не доторкнувся. Лише відзначив про себе, що в чемоданчику може вміститися набагато більше таких от бандерольок.

-- Платня могла бути ще вищою, -- немов відповідаючи на його думки, мовив пан Зельбелов, знов розташувавшися в гостьовому кріслі, -- але все залежить від вас, як і досi. Побачимо ще, що ви заспіваєте на зйомках. Можливо, первинна ціна вас і не влаштує.

Нескінченність насторожився. Як це "ще побачимо"?! Що за зйомки такі? Невже-то гість зазделегідь розраховує, що найманий оператор не вдовольниться обіцяною сумою...

-- До речі, дорогоцiнний мій, чом би вам не пересвідчитися в автентичності цих папiрцiв? Звiдкiля ви знаєте, раптом я підсунув вам фальшивку. Тому не соромтеся, зі мною не варто церемонитися.

-- Ніколи не тримав в руках жодної "штуки", -- пробелькотав Нескінченність.

-- Так ви не знаєте навіть, як виглядає тисячна купюра і який президент на ній зображений? Бідолашний, -- гість iз розумiнням кивнув. -- Співчуваю вам. В цих краях подiбна купюра -- рідкість, згоден. Існує навіть клуб власникiв тисячедоларових банкнотiв.

-- А ви, мабуть, його президент, -- спробував пожартувати режисер, -- а тепер я стану вашим заступником.

Негайно над лівим скельцем чорних окулярiв вигнулася брова, і пан Зельбелов вiдкарбував повільно і надзвичайно виразно:

-- Попрошу запам'ятати на майбутнє: я нiколи не об'єднувався з кимось i не маю таких намiрiв. Я завжди сам по собі. Якнайкраще завчiть це просте правило. І в жоднi клуби або iншi об'єднання я не входив, не входжу і входити не буду. Перевiрте нарештi грошi -- і до справи. Годi базікати. А як не тримали ще в руках тисячедоларовi банкноти, то я вам трошки розповiм про них. Слухайте i запам'ятовуйте…

Пан Зельбелов був до непристойності правий: Нескінченність тримав на колінах принаймні половину майбутніх "Майстрів і Маргарит", "Гамлетiв" та "Звіроферм", і до цієї половини потрібно було ставитися з належною повагою. Як би там не було, а зеленуваті папірці уособлювали майбутні шедеври. Тимчасово заміняли їх, так би мовити. І перед обличчям цієї правди всілякі "викрутаси" і "витребеньки", задовге волосся, стілець на коліщатках з нiмецькою каскою під сидінням, гостьове стоматологічне крісло та розписані неймовірними вiзерунками двері раптом здалися режисеру нестерпно недоречними й навiть вульгарними. Йому стало дуже соромно перед відвідувачем. Соромно було приймати настiльки поважного клієнта подібним чином і в подібній обстановці. Але що зробиш! Нескінченність не мiг відмотати назад плівку часу і хоч якось ошляхетнити власну студію.

Замість цього режисер тупо слухав поради пана Зельбелова і водночас покірно розривав стрічки, якими були обгорнені пачки, роздивлявся банкноти на світло, обмацував купюри, хрустів ними, водив но паперу кiнчиком вказівного пальця. Хоча в той же час чудово усвідомлював, що його поведінка просто дурна: дійсно, як можна пересвідчитися в автентичності того, чого раніше і в очі не бачив і що невідомо як перевіряти?! Папір, припустимо, може бути справжнiм, а от красива картинка на ньому -- фальшивою. Хiба нi?..

Лише в одному Нескiнченнiсть зміг пересвідчитися достеменно: в чемоданчику дійсно лежить півтори тисячі банкнот з новою президентською пикою, і на всіх цих папірцях були різні номери, так що їх принаймні підробляли грунтовно... якщо підробляли взагалi. А думка про підробку виникала. Папірці ж бо всі до єдиного новісінькі, жодного разу не перегнені, без жодної зморшки або iншої вади...

Зрештою Нескінченність був змушений припинити явно безплідні спроби розпізнати, "липу" вiн тримає чи ні, і капітулювати в досить ганебній формі.

-- Знаєте, пане Зельбелов, я дiйсно у вiчi не бачив тисячу "баксiв" одним папірцем, я вам казав. Чого ж тут перевіряти? -- вбитим голосом повідомив режисер. І куди тільки зник з його лексикону епітет "дорогоцінний мій", яким він нагородив нинiшнього гостя! Навіть сам псевдонім "Нескінченність", взятий ще на початку режисерскої кар'єри, був, здавалося, занадто бундючним. А сидіння стільця на коліщатках майже відчутно палило стегна, немов в каску хтось всипав жменю розжарених головешок! Огидно, все настiльки мерзенне!..

Відвідувач чудово зрозумів душевний стан режисера і поспішив скористатися з його паніки, прикинувшися для початку таким собi люблячим дбайливим татусем.

-- Ну-ну, не хвилюйтеся, не хвилюйтеся, -- ласкаво заговорив він. -- Я ціную відвертість і ні в якому разі не збираюся обманювати ваші очікування. Купюри справжні, всі до останньої. Більш справжніх просто не буває. Як хочете, по дорозі можемо заїхати в перший-лiпший супермаркет, де є обмiнний пункт. Або в банк зазирнемо. Головне, не соромтеся, дорогий мій.

Вилита на Нескінченність дiжка меду містила невелику, і, мабуть, традиційну в подібних випадках ложку дьогтю. Правда, "пацієнт" з превеликим задоволенням з'їв величезну порцію підступної отрути і навіть не поморщився. Отже, не зрозумів...

-- А можете весь аванс залишити в такому вигляді. Великі купюри особливо підходящi для зберігання. А решту я велю видати більш дрібними, більш звичними "сотками" або "пiвтинками", якщо забажаєте. Хоч це вже навряд чи влізе до чемоданчики... Гаразд, щось таки вигадаємо. А поки що поїхали працювати. Годi штани просиджувати, мiй дорогий.

Ось і відкрився під прегарною приманкою тривіальний гачок. І Нескінченність знов нашорошився, напружився.

-- Це як? Це ми негайно розпочнемо працювати, чи що? -- спитав він недовірливо. Дуже вже підозрілою здалася подібна квапливість.

-- А навiщо тягнути, -- бадьоро мовив гість. -- Хіба ж задурно я плачу вам три мільйони у твердій валюті? Погодьтеся, це хороші гроші. Тим паче -- для вас одного. Ні з ким ділити не треба. Так що поїхали до мене, там і вiзьмемося до справи. І без зайвих балачок! Все.

Аргумент про єдиноосiбнiсть одержувача подіяв бездоганно. Погодився дорого продатися -- отож, будь ласка, виконуй всі примхи того, хто платить і відповідно "замовляє музику". І якщо плата справдi щедра, танцюй лезгiнку або тарантелу, коли наказують якнайшвидше. Велять на руках -- танцюй на руках, накажуть на вухах -- отож, валяй на вухах. Allegro, хлопчику!

Вирішивши негайно продемонструвати зразково-піонерську готовність до виконання будь-якого завдання, Нескінченність навіть не став акуратно пакувати таку суму грошей, залишивши купюри в чемоданчику упереміш з обривками розiрваних смуг паперу. Він просто відніс чемоданчик в задню кiмнатку (колишню щитовую), замкнув у сейф, що знаходився всередині колишньої силової шафи, вздовж і впоперек розцяткованого написами на кшталт "Не вилазь, уб'є!" та "Стій! Небезпечно для життя", повернувся до гостя і в унісон йому бадьодренько вигукнув:

-- Що ж, їхати, то їхати!

Пан Зельбелов пригладив борідку, кивнув... На мить непроникно-чорнi скельця його окулярiв відбили світло люстри, і режисеру здалося, що це виблискували самі очі гостя. Негарно якось виблискували, хижо, кровожерливо. Цей спалах був помітний навіть крізь непроникнi скельця. Але зрештою, то все гра полисків, а ще більше -- уяви й нервів, розпатланих фантазією і несподіваним, незвичайним, неправдоподібним у всіх відношеннях замовленням. Ну, кивнула тобі людина, ну i що тут такого? Ти теж кивни у вiдповiдь.

Нескінченність нахилив голову і трiшки зігнувся, немов займаючи позицію для стрибка. Гість підняв підлокітник стоматологічного крісла, пiдвiвся і коротко кинувши через плече: "Ходiмо", -- попрямував до розмальованих дверей. Режисер слухняно почимчикував слідом. У передпокої один навпроти одного сиділи два охоронці. Дві вірні собаки, так би мовити. Охоронець гостя пiдстрибнув на жорсткому стiльцi мов чортик на пружинцi, тiльки-но побачив пана Зельбелова, миттю прилаштувався позаду господаря та режисера. Своєму ж охоронцевi Нескінченність сказав, що терміново виїжджає працювати "на замовлення" і повернеться швидше за все тiльки завтра.

-- Ми взагалі-то і за сьогодні впораємося, -- сказав режисеру пан Зельбелов, коли вони вийшли на вулицю, -- але вам, зрозуміло, захочеться відпочити після важкої роботи. Так що ви маєте рацiю -- завтра.

"Невже вiн уявляє, що хороший фільм можна зняти за якихось пiвдоби?! Ну і йолоп!" -- подумав Нескінченність, замружившися від яскравого сонячного світла, потрапивши з темного підворіття на тиху вуличку. Однак згадка про щедрість пана Зельбелова примусила його тримати за зубами -- язика, а в найпотаємнiших глибинах душі -- зневажливе роздратування, що з'являється в душі істинного професіонала, який випадково став свiдком невмілих і необгрунтованих дій дилетанта-аматора. Зрештою, якщо тобі платять шаленi грошища, дійсно можна промовчати, зняти за пару годин таку нісенітницю, що потiм огидно буде дивитися, і пiти собi... Ну, та це вже нехай пан Зельбелов пiклується про те, як найкраще витратити свої грошi.

Величезний чорний лімузин гостя був припаркований на бульварі за рогом. Шофер ввічливо вклонився і запрошувально прочинив задні дверцята автомобіля. Пан Зельбелов легенько підштовхнув режисера до машини, і коли Нескінченність пiрнув у просторий салон, сів сам.

Дзеркальні iззовні шибки машини зсередини виявилися такими ж непроникно-чорними, як окуляри пана Зельбелова, а тому режисер не утримався i запитав, навiщо це потрiбно.

-- Все ті ж запобіжні заходи, -- безбарвно-рівним голосом пояснив пан Зельбелов. -- Зрозумійте нарешті, я ні в якому разі не можу допустити, щоб мої гостi бачили, куди ми прямуємо. Мій будинок... м-м-м, як би точнiше висловитися, тек-тек-текс-с... -- він трохи помовчав, скуйовдив кінчик борідки і знайшовши нарешті потрібне визначення, пояснив: -- Так от, я мешкаю, так би мовити, в будинку закритого типу, туди потрапити не дуже-то просто. А хто захоче сунутися до мене без попереднього узгодження...

-- Той залишиться без носа, -- вирішив пожартувати Нескінченність, пригадавши дитячу приказку. Він навіть поспiшно розреготався. Даремно, до речі, розвеселився, тому що абсолютно не зважаючи на його жартик співрозмовник зберіг крижану байдужість, навіть бровою не повів, тож поведiнка режисера здалася абсолютно недоречною.

-- Хто захоче сунутися до мене без попереднього узгодження, той вважатиме за щастя залишитися всього лише без носа. Насправді ж він просто не повернеться назад, -- докінчив свою думку пан Зельбелов, терпляче дочекавшися, коли ж Нескінченність видавить з себе останнє натужне "хи-хи". Режисер поспішив відвести очі, оскільки зрозумів: його спiврозмовник дійсно не жартує. Пан Зельбелов тим часом тихо віддав шоферу розпорядження: "Їдьмо", -- покрутивши блискучу нікельовану рукоятку, відгородився від водія знов-таки непроникним для світла чорним склом і прокоментував свої дії таким чином:

-- Ну, тепер ви нічого не побачите, а водій і охоронець не побачать вас. Але не хвилюйтеся, то все для вашої ж безпеки.

-- Бачу, вам подобаються чорний колiр, вiдокремленiсть вiд свiту, нiч, самотнiсть, тиша i все таке iнше, -- несмiло зауважив режисер, який все ще не отямився.

-- Подобаються.

-- А чому?..

-- Бо нервова система не напружується i вiдпочиває.

Зрозумiло, це був недвозначний натяк на те, щоб Нескінченність трохи помовчав. Отже, мовчазний режисер виявився закупореним в салоні лімузина разом iз паном Зельбеловим, немов сардина, що потрапила разом iз товаришками в консервну бляшанку. Хоча, треба визнати, тут було набагато зручнiше, ніж в бляшанці: все довкола м'яке, звуковбирне, приємних оку сiрих або темно-сiрих тонів. Шуми міських вулиць: гудiння й ревiння двигунiв, сигнали зустрічних машин, рипiння гальм, свистки постових регулювальникiв, крики й інші звуки майже не проникали сюди. Автомобіль їхав, повертав, набирав і зменшував швидкість надзвичайно плавно, майже невідчутно. Пан Зельбелов таємничо мовчав. У такій обстановці Нескінченність дуже скоро втратив будь-яке відчуття не тільки простору, але й часу... хоча як скоро? За чверть години? За годину? За хвилину? Режисер крадькома поглянув на свiй наручний годинник, однак з розчаруванням пересвідчився, що його циферблат "засліп". Ото ще прикрiсть! І збирався ж поміняти батарейки ще минулого тижня, та все чекав, тягнув, щоб старі до кінця виробили ресурс. От і дочекався. Ідіот.

-- Ви не скажете, котра зараз година? -- обережно звернувся він до пана Зельбелова, який мовчки розвалився поруч на сидінні.

-- I вас ще цікавлять отакі дрібнички, -- чи то констатував, чи запитав у відповідь пан Зельбелов. З незрозумілої причини режисер зніяковів, немовби настiльки безневинний вияв цікавості насправдi був діянням надто непристойним. Ця розгубленiсть вельми красномовно свідчила, наскiльки Нескінченність вибитий з колії останніми подіями. А потрiбно зауважити, що довести звиклого до всього естета-кiношника до такого стану було дуже нелегко. Вiн почувався так, немов стояв геть роздягнений на центральній міській площі в годину-пік. Або немов його публiчно страчували, посадивши на кол.

"Що ви ото верзете, мiй дорогоцiнний? Теж менi спецiалiст по стратах! Чи знаєте ви, наскiльки страшна ця повiльна смерть? Чи знаєте, який то непереносимий, жахливий бiль, нестерпна мука?!"

Режисер здригнувся i поглянув на спiвбесiдника. Але як не дивно, виразно чутний голос, очевидно, не належав пану Зельбелову, оскiльки вiн сидiв абсолютно незворушно, дихав рiвно i, здавалося навiть, задрiмав. Проте внутрiшнiй голос зазвучав знов:

"Цивiлiзована людина не в змозi насолоджуватися такою жорстокою стратою: нерви вже не тi, припустимий рiвень жорстокостi значно поменшав. Ви ж сучасний європеєць, хоч i схiдний, а не варвар якийсь, не давнiй перс, не середньовiчний турок чи татарин. Втiм, якщо побажаєте, буде вам це видовище…"

-- Теж менi вчитель моралi знайшовся! -- зухвало вигукнув ображений режисер. -- А ви самi за національністю хто? Татарин чи може болгарин?

Пан Зельбелов мовчки наставив на режисера непроникні окуляри. Тільки тут бiдолаха второпав, що пiд впливом несподiваних думок втратив найменший контроль над собою i вiдповiв цим думкам уголос. Та коли безвинне запитання про час здалося пану Зельбелову вкрай непристойним, то спроба з'ясувати його національність є найогиднішою i найбрутальнiшою нетактовністю. I справдi дикунською безсоромністю.

Нескінченність миттю спiтнiв від макiвки до п'ят, тужливо пробелькотав:

-- Та нi, що ви, що ви... Тiльки не подумайте чого, це я так, дурницi всiлякi в голову лiзуть... так вийшло, я ненавмисно. Прізвище у вас на "ов", але неросійське якесь, от я і подумав, може, воно болгарське? Цікаво ж. От і все. А так я нічого, -- і вичікувально застиг iз роззявленим ротом, не знаючи, як викрутитися.

Але попри всi побоювання, пан Зельбелов поставився до нової режисерової витівки набагато поблажливiше, ніж до запитання про час. Блiдi тонкi губи під чорними окулярами розкрилися в поблажливiй усмішці, виплекана рука лягла на плече Нескінченності, ласкаво поторсала його... і пан Зельбелов ніжно промуркотiв:

-- Болгарин я, болгарин. Абсолютно вірно. В нас там ціле болгарське поселення.

Неадекватна реакцiя i несподiвана поведiнка пана Зельбелова остаточно доконали режисера. Він навіть не спробував з'ясувати, що це за дивна адреса в болгарського поселення: "там в нас". Режисер просто про всяк випадок відсунувся подалі від співрозмовника і надалi мовчав, тiльки б часом ще якусь дурницю не бовкнути. Ні, справдi, ну це ж треба: національність пішов з'ясовувати! І головне, в кого?! В грошоплатника!!! Так хто ти такий є? Контррозвiдник? Сексот? Ку-клукс-клановець? Неандерталець ти немитий, недорізаний, недострелений з рогатки в сімнадцятому році пiд час взяття Рейхстагу Наполеоном на полi Ватерлоо, байструк, народжений Штирлицем від Мюлера в таємних казематах Третьої республіки, засранець і селюк нечесаний. Одне слово, козел безрогий.

Перебування у конче мінорному настрої сприяло швидкому виснаженню душевних сил режисера. Нескiнченнiсть просто не уявляв, як зніматиме фільм у такому станi. Він взагалі не міг повноцінно працювати після того, що трапилося! Найкраще було просто зараз взяти i відмовитися від пропозиції.

Але ж як бути з авансом?! Півтора мільйона "зелененьких" залишилися в конторі, отже, взяв грошi -- то працюй, парубоче...

Нескінченність примружив повiки, втомлено відкинувся на спинку найм'якiшого в свiтi автомобiльного сидіння і спробував налаштуватися на щось приємне. Наприклад, думати про другу половину гонорару, яку він отримає вже не невідомими заморськими "штуками", а знайомими "стольниками", на котрих надрукований приборкувач блискавки дiдусь Франклін. Або про "Лоліту", яку, мабуть, почне знiмати насамперед.

Чудові думки заколисували, тим паче що режисер втомився просто до неможливості. Він не чинив опору дрімоті, що тихо й непомiтно заповнила салон лiмузина. Варто поспати, якщо не можна ні у вікно подивитися, ні зі супутником поговорити про те про се...

Нескінченність прокидався тiльки пару разів. Вперше режисеровi здалося, що автомобіль плавно котиться вниз по похилій площині, тому що він почав потроху сповзати з сидіння уперед, немов корабель зі стапеля, в той час як жодного прискорення розслаблене тіло не відчувало. Але швидше за все то була лише комбінація дрімотної фантазії i якихось примх вестибулярного апарату, тому що наскільки Нескінченність знав навколишню місцевість, рівну як барабан, з'їжджати з гори тут було просто ніде й нікуди.

Вдруге його охопило щось подiбне до нападу клаустрофобiї. Режисеру здалося, що їде він не в лімузині, а в запаянiй цинковiй труні, що пан Зельбелов, котрий мляво завмер поруч, зовсім i не людина, а бездушний восковий манекен на зразок фігур мадам Тюсо. I що їдуть вони не по шосе, а по рейках, якi ведуть просто в піч крематорія. Ще трохи -- і розжариться обшивка салону, попливе, розплавиться, немов шматок масла на сковороді, лопнуть шибки, вибухнуть з усіх бокiв язики пекельного полум'я, його загадковий супутник спалахне гігантською чорною свiчкою, запахне паленим волоссям, горілим м'ясом... Яка жахлива задуха!..

Нескінченність учепився пальцями за комір сорочки, рвонув його щосили...

…I прокинувся.

-- Ось ми й прибули нарештi. Виходите.

Здивовано клiпаючи очима, режисер втупився у свою ліву долоню, що міцно стискала видертого "з м'ясом" перламутрового гудзика. Отакi химери можуть наснитися модерновому представниковi сучасної творчої інтелігенції, який завдав собi великого клопоту, зв'язавшився з "грошовим мішком"! Нічого собі сни, розтуди тобi в орелi, в каруселi і в чайник. З'явилися страхiттячка у дiрявому ситечку...

-- Виходьте, виходьте. Прошу.

Наймач-роботодавець Зельбелов (або як там його тепер назвати) вже вилiз iз машини, став поруч з відчиненими дверцятами та запрошувально манив режисера до себе, в той же час не демонструючи найменших ознак нетерпіння або роздратування його неповороткістю. Просто час виходити, кінцева станція, поїзд далі не йде...

Нескінченність трусонув головою, намагаючись остаточно вирватися з полону сновидінь, відкинув назад пасмо волосся, що як завжди недоречно впало на очі, і слухняно підкорився запрошенню господарської руки. Виявилося, що шофер з охоронцем зникли хтозна куди, що автомобіль стоїть в розширеному освітленому кінці довгого темного тунеля, а в двох десятках метрів попереду знаходяться розкриті навстіж двостворчастi різьблені двері, за якими тягнеться залитий рівним рожевим сяйвом коридор. Пан Зельбелов мовчки повернувся на пiдборах і пограваючи на ходу чорним iз срiбною iнкрустацiєю цiпком (в салоні лімузина він його прихопив, чи що?), рушив до гостинно розкритих дверей. Режисер пішов за ним. На порозi він на мить озирнувся та iз здивуванням виявив, що розкішний лімузин найзагадковiшим чином немов крізь землю провалився! Розчинився в повітрі, як до того водій і охоронець...

Нескінченність уповільнив ходу.

-- Не зупиняйтеся, дорогий мій, не зупиняйтеся. Мої люди працюють непомітно, але чітко, -- одразу ж сказав пан Зельбелов.

Врештi-решт, за три мільйони "баксiв" не гріх і примиритися з деякими дивацтвами клiєнта. Навіть з дуже підозрілими дивацтвами...

I Нескiнченностi вкотре вже пригадалися марення про "величезну чорну людину" та iншi неприємнi речi, пов'язанi з цими спогадами. Певна рiч, краще і спокійніше думати про кіно. Стоп-стоп, а що це йому наснилося в машині? Щось цікаве, про труну в крематорії.

…Яка там "Лолiта"! Навiщо гаяти час i сили, коли твiр Набокова жували-пережовували-перетравлювали iншi?! Варто спробувати насамперед iдею про крематорiй…

Братики мої кролики, тримаєтеся мiцнiше, та це ж просто геніальна знахідка! Дійсно, що за пост-радянсько-соціалістичні стандарти мислення володіють свідомістю такої видатної особистості, як Нескiнченнiсть? Що це за нівелювання мiзкової активностi і розумових здiбностей по праці?! Кому й навiщо потрібна чергова екранізація "Гамлета"?! На фiг вона комусь і за сто років! Мало його експлуатували всiлякі холуї від кінематографа?! Блювати від їхнiх протухлих постановок хочеться! А ставити "Майстра і Маргариту" -- то взагалі злочин, за який належить вішати на сталевій струні, та не за шию вішати, як робив зі своїми бунтівними генералами Адольф Гiтлерович, а за чоловіче достоїнство. Щоб болісніше було. Скажiмо, як втiлити на екрані хоч би привабливого котяру Бегемота? Лялькою, як Кiнг-Конга? Мультиком, як Кролика Роджера? Актором? А фінальний політ Воланда з почтом, а бал сатани?.. Ні, тут замало екрана, і нехай буде проклятий навiки аморальний вилупок, що вирішиться вiдтворити це.

Треба знімати не чиєсь чуже, а тільки своє. Отак! Взяти хоч би вогненно-домовинну фантазію. Кого там з великих живцем поховали? Гоголя, чи що? Був десь неветичкий нарис про те, що коли розкрили труну письменника, кiстяк лежав на боку. Ах, Миколо Васильовичу, бiдолашка, сердега летаргетик. "Мертві душі" ще написав...

Мертві?!

Мертва душа! Так-так...

Окрилений новою iдеєю, Нескiнченнiсть обмiрковував її на ходу.

…Отже, пливе це домовинка в пiчку, прогоряє, Микола Васильович, скажiмо, повставає звідти, а довкола у вируючому полум'ї танцюють Діви Вогню. Вихор танцю. Він з ними кружляє, мертвий Гоголь як душа. А тлінне тіло шкварчить на дощечках під його ногами.

А нічого собі iдейка! Гоголя зробити натуральним, одягненим за тодішньою модою, в плащику такому з розлетайкою зверху, в циліндрі і з цiпочком, точнісінько от як у пана Зельбелова...

-- Ось ми і в студії.

Рожевий коридор закінчився, і вони опинилися в досить просторiй, освітленiй шикарною люстрою кімнаті без вікон, що правила, очевидно, якiйсь пані за спальню. Біля протилежної від входу стіни стояло широке ліжко червоного дерева з різьбленим узголів'ям, на матрац якого було натягнуто блакитне атласне простирадло-чохол. Натягнуто дуже добре, без жодної зморшки. На ліжку і на підлозі довкола були розкидані у живописному безладдi кокетливі подушечки в формі яскраво-червоних сердець. По кутах кімнати стояли глибокі м'які, добротно зробленi крісла, оббиті тканиною кольору морської хвилі, що добре гармоніювала з бірюзові шпалерами, розцяцькованими дрібними біленькими квіточками. Лiворуч бiля узголів'я ліжка була розставлена чотиристулкова ширма, розписана в китайському стилі, праворуч вміщувалися трельяж з овальними дзеркалами в розкішних різьблених рамах і високий пуфик.

-- Хіба це студія? Менi здається, це будуар вашої дружини. Якщо ви одруженi, звiсно… Даруйте... -- якомога тактовніше зауважив режисер. І одразу ж зрозумів, що знов уклепався.

-- Уявіть собі, це все-таки студія. Просто я вирішив приготуватися для зйомок заздалегiдь, не дочiкуючися вашого приїзду. Адже сценарій все одно мій, -- спокійно відповів пан Зельбелов.

Отже, це не справжня спальня, а декорація. І посеред декорацій стоїть телепень-режисер. Стоїть і ляпає дурницi, немов і не був ніколи в павільйоні для зйомок. Ні, взагалі-то причина помилки зрозумiла. Він же звик знімати дешевеньку порнуху в кiмнатинцi з голими побіленими стінами і абияк задрапованим стареньким диванчиком. Або з незадрапованим, так що на ньому видно всі до останньої латки, подряпини і цвяхи, що вивалилися. Це цілком в стилі "панк" і по-сучасному круто. Круте порно з обкуреними пiдлiтками в крутій обстановці! А тут -- витончено-вишукана розкіш...

Все одно соромно "купуватися на дрiбничках".

Вже вкотре вирішивши не казати бiльше дурниць і не задавати безглуздих питань, Нескінченність удав самовпевненого маестро, пройшовся по кімнаті, нахилився, діловито помацав одну з подушечок і невимушено поцікавився:

-- Гаразд, а де апаратура?

-- Для початку переодягніться, -- не дуже суворо наказав пан Зельбелов і торкнувшись кінчиком цiпка коміра режисерової сорочки, пояснив: -- Одяг ваш у повному безладдi, дорогоцiнний мій.

-- Гудзик? Ну, то дрiбниця, -- відмахнувся режисер, однак брови пана Зельбелова негайно злетіли над чорними окулярами, і довелося терміново погоджуватися. Очевидно, пан Зельбелов любив у всьому грунтовнiсть. Меблі в павільйоні справжні, не бутафорські і, можливо, навіть антикварнi, подушечки, наволочки -- все зроблене як слiд. Чому б у такому випадку і операторовi не нарядитися у спецодяг?

Роботодавець мiж тим розташувався в одному з крісел, закинув ногу на ногу і постукав набалдашником цiпка в стіну. Негайно вхідні двері відчинилися, з них швиденько пурхнула молодесенька дівчина-покоївка в глухiй коричневiй сукнi, замшевих черевичках на низькiй ходi і крохмальному біленькому очiпку з крильцями. Зробивши кнiксен, вона подала Нескінченності акуратно складену свiтло-сіру сорочку, темно-сірі брюки, широкий чорний пояс з сріблястою пряжкою і сірувато-кавові парусинові черевики.

-- Ось ваш робочий костюм, переодягайтеся, -- велів пан Зельбелов.

-- А чом ви вирiшили, що він мені в пору? Звідки ви знаєте мої розміри? -- недовірливо спитав режисер. Губи пана Зельбелова зігнулися в презирливій усмiшцi. Нескінченність знизав плечима і попрямував за ширму. Коли він вийшов звідти, покоївка, що терпляче чекала, прийняла його старий одяг і винесла геть.

Режисер обійшов ліжко, встав перед трельяжем, прискiпливо вдивився в дзеркала. Тканина сорочки була прошита блискучими нитками, тому Нескінченність сяяв, мов ялинкова іграшка. Та більш за все в цьому вбранні він скидався на артиста цирку. Іскриста сорочка з широким коміром, застiбнута лише до сонячного сплетiння (вище ні гудзикiв, ні навіть петельок для них не було), відкривала його широкі груди. Схожiсть з циркачем довершували трохи розклешенi штани i довге волосся. Ще б хлиста в руки -- точнiсiнько приборкувач тигрів вийде.

-- Ну, і для чого весь цей маскарад? -- незадоволено спитав режисер.

-- Вам ніколи не доводилося підiгрувати акторам, яких ви знімали? -- запитав у вiдповiдь пан Зельбелов.

-- Зазвичай я знімаю інших, а не вони мене. Отже, я ними лише керую. Зрозуміло, можна більш ретельно грати живцем окремі моменти і навіть цілі епізоди для максимальної переконливості...

-- От саме для максимальної переконливості ви носитимете цей костюм під час зйомок. Чи закортiло посперечатися з тим, хто вам платить? -- в голосі роботодавця відчувалася якась лінива нудьга, немовби він вже неодноразово викладав Нескінченності свою думку з даного питання і встиг сильно стомитися. -- Ви будете буцiмто актором. Так, по суті ви і є актор, лицедій. Просто ваші підопічні працюють перед камерою, а ви на відміну від них -- за камерою. Для вас це створiння техніки все одно що межовий стовп на кордоні двох держав. Можете залишатися на своїй половині, будь ласка. Тільки одягнiться відповідним образом. Так вам легше вловити душевний стан акторів, а вони краще зрозуміють вас. І крім того, я так бажаю.

Режисер лише плечами знизав. Ну, просто конче потрiбно пану Зельбелову, щоб він сьогоднi блазнював! Ну і цур йому пек, заможнику цьому клятому! Мало які дивацтва бувають у багатеньких дядечок. За три зелененьких "лимони" можна потерпіти. Отож, Нескiнченнiсть потерпить... Однак вiн одразу ж поцікавився:

-- А тепер я можу нарешті отримати апаратуру і перейти до справи? Ви ж самі наполягали на цьому, мене квапили, самi поспiшали…

Пан Зельбелов знов постукав цiпком у стіну. На цей раз замість покоївки в студію увійшов немолодий лисий чоловік, одягнутий як офіціант ресторану при п'ятизірковому готелі. Щось кричущо дивне було в його зовнішності. Спочатку Нескінченність лише смутно вловив цю незвичайнiсть, вiдчув чи то шостим почуттям, чи може селезінкою. Лише коли офіціант наблизився до режисера впритул, той із завмиранням серця... ні, навіть iз великим переляком побачив, що очi в цього чоловiка не просто витрішкуватi. У нього взагалі не було найменшого сліду повік! Була ця потворність уродженою або тут попрацював скальпель досвідченого хірурга, Нескінченність зрозуміти не встиг. Безвiкий офіціант простягнув до нього праву руку долонею вгору. Ледь змусивши себе відірвати погляд від витріщених жаб'ячих очей і подивитися на простягнуту долоню, режисер побачив, що йому подають невеликий яйцевидний камінчик на крохмальній серветці.

-- Ось вам апаратура, -- прокоментував жест офіціанта пан Зельбелов, -- ковтайте, будь ласка.

Нескінченність недовірливо покосився на роботодавця, взяв яйце. Було воно напрочуд легке, розміром з велику квасолину. Абсолютно гладенька поверхня яйця аж лиснілася. Судячи з ваги і з iнших ознак, було воно не кам'яним, а швидше пластмасовим.

-- Навiщо ви мене в дурнi шиєте? -- спитав нарешті режисер.

-- А чом ви так вирiшили?

-- А як iще це можна назвати!..

Нескiнченнiсть з останнiх сил намагався стримати роздратування, що потихеньку накопичувалося в душі вiд самого початку знайомства з паном Зельбеловим. Безсоромна спроба купити його з усiма тельбухами за нечувану ціну, що поки увінчалася повним успіхом; чемоданчик з валютою або з фальшивими доларами (з'ясувати це достовірно поки що неможливо); поїздка в автомобілі, що мало чим відрiзнялася від конвоювання бранця із зав'язаними очима; якийсь ідіотизм з переодяганням; і нарешті, абсолютно недоречне блюзнiрство з пластмасовим яєчком. Ні, досить! І якогось одного "фiнта" з репертуару пана Зельбелова вистачило би для того, щоб вивести з рiвноваги будь-яку нормальну людину. Тепер Нескiнченнiсть остаточно зрозумiв, що не можна було вплутуватися в цю авантюру. Навіть заради авангардного фiльму жахiв про кремацію Гоголя на власній приватній студії, цілком офіційно відкритій на одержанi грошi.

-- Я просто відмовляюся розуміти вас, дорогий мій, -- спокійно сказав пан Зельбелов. -- Я ж недарма попереджав, що в мене власна знiмальна апаратура. Чому ж тепер ви маєте якiсь претензiї?

Отже, цей примхливий багатiй вкрай знахабнів! Він не став удавати ні подиву, ні розчарування, ані жалю. Він надто недипломатично, надпрямолiнiйно відмовився приймати виклик режисера. От сволота! Вважає, якщо сунув простаку чемодан невідомо з яким лайном, то вже може розпоряджатися цим простаком немов власним цiпком?! Захоче -- об стінку набалдашником, а захоче -- запросто об коліно зламає?! А дзуськи тобі, стерво!! Фігу з маслом!!!

Картинним жестом Нескінченність поклав яєчко назад на серветку, потiм взявся за верхній гудзик сорочки, підкреслено повільно розстібнув його, розстібнув наступний гудзик, далi ще один, перейшов до рукавів і тільки тут процiдив крізь зуби:

-- Послухайте, пане Зельбелов або як вас там звати. Я все чудово розумію, до вашого вiдома. Розумію, що вам закортiло поблюзнити. А чом би й нi, справдi? Але ж і моєму терпінню є межа. Ось, забирайте вашу сорочку, штани забирайте -- і пішли ви до...

Не встиг режисер зірвати з себе і жбурнути під ноги iскристу сорочку, не встиг назвати точну, хоч і малоприємну для вуха семиповерхову адресу, за якою приготувався послати жартівника-роботодавця, як дiстав такого нищівного удару, що незграбно змахнувши руками, ляпнулся на підлогу і весь скарлючився від болю. Це було щось неймовiрно жахливе! Він фізично відчув удар і міг би заприсягатися, що дiстав його всім тілом, не тільки iззовні, але і зсередини! Боліло все, що тільки могло боліти: очі, ніс, зуби, печінка, нирки, суглоби, м'язи, нігті. Боліло навіть коріння найменшої волосинки на тілі, немов за кожну з них з силою смикнули. Зуділа шкіра, як пiсля сильного хімічного опіку. І найгiрше -- режисер не бачив того, хто його вдарив! Витрішкуватий офіціант як і досi незворушно простягав йому чорне яйце на серветці. Пан Зельбелов спокiйно сидів у кріслі. Ні за спиною, ні з бокiв ніхто не з'являвся... Але хтось же вдарив його! Та ще й як уміло вдарив! У якийсь життєво важливий нервовий центр заїхав, не інакше. Або радше це був удар у психіку?! Справжня тобi містика...

-- Зi мною краще не сперечатися, мій дорогий, -- прозвучав крізь бджолине гудiння у вухах рівний голос пана Зельбелова. Нескінченність ледве підняв налиту свинцем голову. Шия гнулася погано, хребці рипіли, коли терлися один по одному, але не це головне...

Найгiрше те, що пан багатiй дійсно покидьок і сволота, яких мало. Такий і вбити може, якщо потрiбно... Нi, з найменшої примхи, якщо тiльки закортить!

-- В iншому разi вам буде дуже зле, -- немов відповідаючи на думки режисера, вiв своє роботодавець. -- Тому я щиросердо раджу: припиніть чванитися і робіть те, що велять. У вас все одно немає вибору. Ну скажіть, будь ласка, куди ви підете звідси? І яким чином? Ви ж доросла, розумна людина. І я знаю, ви чудово розумієте, що піти звідси просто так я вам, м'яко кажучи, не дозволю. Точніше, мої люди не дозволять, але це, як кажуть, хоч круть, хоч верть. А тому годi удавати скривджену доброчесність, дорогоцiнний мiй…

Нескінченність готовий був вити від досади, настільки роботодавець був правий. Очевидно, відчувши це (а може й не відчувши, а просто передбачаючи подібний перебiг подiй зазделегідь), пан Зельбелов абсолютно несподівано змінив крижаний гнів на гарячу милість і дружнім тоном докінчив:

-- ...i прийміть нові умови нашого контракту. З цього моменту оплата подвоюється. З метою компенсації моральних збиткiв, так би мовити. Вiдтак, подвоюється і сума авансу. Отже, з мене належить. В яких купюрах ви бажаєте отримати ці півтора мільйони?

Нескiнченнiсть тупо дивився в непроникно-чорнi окуляри пана Зельбелова. Це що ж виходить? Його побили, відразу ж по тому попестили і тепер додатково кидають смачну кістку. Точно як собаці. Але відмовляти просто нерозумно! I режисер не вагаючись випалив:

-- "Сотками".

Не встиг він зніяковіти, не встиг вирішити, чи все ж не занадто поспішно капітулював, як в студію увійшов другий офіціант (щоправда, в цього очi були абсолютно нормальними), але не з серветкою, а з товстенькою клітчастою валiзкою. Нескінченність прийняв ношу, розстібнув нікельовані замки, підняв кришку -- і побачив викладені рівними рядами сто п'ятдесят пачок сотенних банкнотiв.

Ось вже на портретиках Франкліна режисер розумiвся як слід! Виваливши вміст валiзки на підлогу, Нескiнченнiсть навмання витягнув з купи вісім пачок, розірвав обгортки, перерахував банкноти, перевірив кожну "на хрускіт", "на металографію", "на ворс", "водянi знаки" і на неспівпадiння номерів. До того ж пару десятків купюр обстежив з особливою ретельністю.

-- На жаль, в цій кімнаті немає детектора валют, -- сказав пан Зельбелов, який терпляче очiкував завершення експертизи, і одразу ж дипломатично додав: -- проте, якщо побажаєте, я тiльки накажу, і його принесуть. Або пiдемо в мій робочий кабінет, там детектор є.

-- Що ви, що ви, не треба, -- запротестував Нескінченність, який зовсiм не хотiв ворожо налаштувати пана Зельбелова виявом недовіри, -- я і без всякого детектора бачу, що купюри справжні, та ще й у відмінному стані. Всі банкноти до останньої новісінькі!

-- Інакше не можна, честь мундира не дозволяє, -- сказав роботодавець абсолютно серйозно.

-- Отже, ви наполягаєте, щоб я взяв ці гроші...

Режисер декілька секунд мовчки ворушив губами, звiвши до перенісся брови і закотивши очі до стелі, нарешті вирішив скаламбурити і весело докінчив:

-- Так-так, ви висуваєте аргумент, вартий уваги, отже, справа теж варта уваги, і відмовлятися не варто.

Як i в машинi, Нескінченність знов дуже поспішно хихикнув. Ні роботодавець, ані тим паче служник навіть не посміхнулися.

-- Ви намагаєтеся дотепно жартувати. Чудово. Прекрасно. Браво, -- пан Зельбелов декілька разів абсолютно беззвучно звів-розвів долоні, удаючи бурю аплодисментiв, що переходить в овацiї. -- Я задоволений тим, що ви нарешті опам'яталися. Добре, молодець. Справдi, дорогий мій, якби я хотiв заподiяти вам шкоду або просто посміятися з вас, то не став би робити цього настiльки хитромудрим чином. Можете сміливо ковтати цей... кгм-м... цей прилад. Втiм, я хочу продемонструвати вам його повну нешкiдливiсть. Судiть самi.

Пан Зельбелов клацнув пальцями. Безвiкий чоловік негайно витягнув з нагрудної кишеньки піджака друге яйце (точну копію першого), також поклав його на серветку і почав міняти їх місцями, допоки режисер остаточно не заплутався, яке з яєць перше, а яке -- друге. І яка мiж ними рiзниця.

-- Вибирайте.

Нескінченність трохи повагався, потім блискавичним рухом схопив те яєчко, яке було трохи подалі від нього, отже, трохи ближче до служника.

-- Це не має жодного значення, -- прокоментував його вибір пан Зельбелов. Тим часом безвiкий чоловік двома пальцями взяв яйце, що залишилося, і не пережовуючи проковтнув.

-- Тепер дивiться туди.

Пан Зельбелов покрутив проти годинникової стрілки набалдашник цiпка, і верхня його частина засвітилася райдужними кільцями. Не встиг режисер і рота розкрити від здивування, як пальці Зельбелова пробіглися по кільцях, і зi стелі безшумно спустився на кронштейнах монітор, екран якого одразу ж засвітився. Безвiкий чоловік підніс до обличчя руку -- і Нескінченність побачив велике зображення цiєї руки на екрані!!! Безвiкий чоловік поворушив пальцями, повернув долоню, стис кулак -- з рукою на екрані сталося те ж саме.

-- Це що... японське? -- тільки й зміг вичавити конче здивований режисер. Пан Зельбелов поблажливо посміхнувся і підтвердив:

-- Японське, японське, дорогий мiй. Чудова техніка.

Нескінченність аніскільки не заспокоївся. Таке поспішне підтвердження першої-лiпшої висловленої вголос думки жодним чином не могло розвіяти його сумнівiв. Проте вже вдруге за сьогоднішній день він отримав нечувану суму у твердій валюті, причому тепер це добре знайомі "сотки", а не напiвлегендарнi "штуки". Так що зараз варто наважитися, проковтнути яєчко і нарешті розпочати...

-- Ну, то розпочнете ви працювати тепер? -- лiниво поцікавився пан Зельбелов. Нескінченність здригнувся і подумав, чи вiн не телепат, або чи немає в нього часом якогось детектора для читання думок. Якщо є, то... то нехай йому, катюзi, гикнеться!!

Пан Зельбелов і не думав гикати. Він як і досi спокійно сидiв у кріслі і незворушно розглядав набалдашник цiпка. Набалдашник був виточений у вигляді невеличкої матової кульки кольору слонової кістки. Відразу під ним тьмяно сяяло мідно-червоне кільце, нижче йшло бордове, ще нижче глиняно-руде... i так далi за веселковим спектром.

-- Звiдкiля я знаю, раптом це бомба уповільненої дії, а не капсула з отрутою, -- заявив режисер, дивуючись власному нахабству. Миттю чорні окуляри наставилися на нього, і пан Зельбелов з докором мовив:

-- Менше фільмів про Джеймса Бонда дивитися треба, дорогий мiй.

-- Менше дивитися, менше дивитися, -- пробуркотiв Нескінченність вже абсолютно покірно й миролюбно. -- Професія моя така: фільми дивитися, щоб потім робити. Нічого не вдiєш. Гаразд, проковтну зараз.

-- Ви, здається, хочете, щоб вас умовляли. Ламаєтеся як нецiлована дівчина, чесне слово, -- пан Зельбелов роздратовано знизав плечима. -- Або оплата все ж замала? Так ви прямо скажіть, чого там.

Режисер мало не сказав, що оплата навпаки занадто щедра, проте наступної ж митi несподівано для себе азартно вигукнув:

-- От би ще "лимончик" до авансу!

-- Тобто, ще два мільйони до загальної суми? Гаразд, -- тiльки-но мова зайшла про конкретні суми, голос пана Зельбелова знов став нудно-безбарвним. Нескінченність подумав, що для цієї дивної людини дістати зайвий мільйони "баксiв" все одно, що для іншого витягнути з кишені носовика. На блiдих губах пана Зельбелова промайнув непевний натяк на слабку посмішку. Та цiпок стукнув у стiну, й наступної ж митi третій служник вніс сумку з черговою порцією грошей і завмер поруч з першими двома.

-- У мене вишколений персонал, -- зазначив господар.

Нескінченність перерахував пачки, звалив всі гроші у те з вільних крісел, яке не потрапляло в поле зору пiд час зйомки, потримав трохи на долоні призначене йому "яєчко", невисоко підкинув, упіймав. Потім одним рiзким рухом вкинув його до рота і відважно ковтнув. Ніяких особливих відчуттів не було: яйце не мало смаку і не було ні холодним, аані гарячим. Так, абсолютно ніяким.

-- Отак-то краще, -- пан Зельбелов крекнув від задоволення. Його пальці знов забігали по кiльчастiй верхiвцi цiпка. Зi стелі спустився другий монітор, і подивившись на його екран, режисер побачив те, що і слiд було чекати: нескінченний ряд телевізорів, вкладених один в одного. Він моргнув. Зображення на екрані блимнуло, зникло і одразу ж відновилося.

-- А от від моргання доведеться утриматися. Кожний рух ваших повік -- явний брак пiд час зйомки, що потiм ускладнить монтаж. Але за вісім мільйонів, я думаю, можна потерпіти і не клiпати очима. Ви в дитинстві грали в гледiлки?

-- Абсолютним чемпіоном школи не був, але задніх теж не пас, -- туманно відповів режисер. Чесно кажучи, він не знав напевно, чи зуміє не моргати взагалi або принаймнi дуже часто. Ох, доведеться помучитися ще з цим незвичайним замовленням! Хоча з іншого боку, чом би не помучитись за такі-то гроші...

-- Ну, то дивiться менi, -- сказав пан Зельбелов. Якби не суворий тон і не кляті чорні окуляри, в яких він, здається, навіть спав, повчання можна було б сприйняти за жарт, за каламбур. Однак суворість і суцiльна чорнота справляли належне враження. Пан Зельбелов навiть не думав жартувати. Тому режисеровi залишалося тільки пов'язати навколо голови сріблясту стрічку, люб'язно подану безвiким служником (щоб волосся на очі не спадало), повернутися до ліжка, трохи потерти очі долонями, розiм'яти шкiру обличчя і вiдтак виявити повну готовність до початку зйомок.

-- Ти залишся, інші геть, -- коротко наказав пан Зельбелов. Нескінченність обернувся, щоб з'ясувати, кому роботодавець звелів залишитися. Виявляється, безвiкому служниковi. Втiм, про це можна було й здогадатися: аякже, друга "жива камера"...

-- То я буду знімати не один? -- вирішив все ж уточнить режисер.

-- Одне дiло -- бачення світу людиною з фантазією і абсолютно інше -- погляд пересiчної особи. В комбінації виглядає непогано, -- пояснив пан Зельбелов. -- Крім того, ця японська апаратура дозволяє відображати на екрані почуття того, хто знімає фільм. Це не простий механічний запис, це плотська стрічка, приправлена почуттями -- розумiєте, про що йдеться? Тому ваш фiльм анітрохи не знеціниться, якщо у його створеннi вiзьме участь зайва пара очей.

Безвiкий чоловік тим часом відійшов до стіни, щоб не заважати Нескінченності, і мовчки вирячився на ліжко.

-- Увага обом, -- скомандував пан Зельбелов. Режисер також слухняно перевів погляд на ліжко, хоч в душі продовжував дивуватися ефективностi небаченої досi японської "апаратури".

-- Викиньте з голови зайві думки, вони псують картинку на екрані, -- суворо наказав роботодавець. Нескінченність спробував не думати про "яєчко" в шлунку,

-- Зосередьте увагу на ширмi, -- коротко кинув пан Зельбелов, який стежив за напрямком поглядів "живих камер" за допомогою моніторiв.

-- На ширму, то на ширму, -- тихенько пробурчав Нескінченність.

-- Не базікайте, звук також записується, -- роздратовано осадив його пан Зельбелов.

-- Даруйте, не знав, -- вибачився режисер, -- але хіба не можна озвучити фiльм потім?

-- Я визнаю лише натуру, а не сурогати чи сурогатнi вставки. Так що замовкнiть нарешті і стежте за ширмою. Все, поїхали. Зйомка!

Пан Зельбелов стукнув цiпком об підлогу. Хтозна звідки полилася тиха ніжна музика. Кiмната сповнилася помаранчевим ароматом. Нескінченність озирнувся довкола i в глибинi кiмнати побачив невеличку статуетку у формi оголеної жiнки, що тримала над головою кошика. Над кошиком змiївся легенький запашний димок: мабуть, то була ароматична курильниця.

-- Я сказав: увага на ширму! -- невдоволено проскреготав пан Зельбелов.

І ледве переляканий режисер встиг перевести туди погляд... як з-за ширми випливла тридцатип'ятирiчна пані в розкішному рожевому пеньюарі і попрямувала до трельяжу! Йшла вона дуже повільно і плавно, ступала абсолютно безшумно, гордовито піднявши голову і з суто королівською величчю несучи пишну високу зачіску, що вінчала її на зразок корони. Проходячи повз ліжко, пані на декілька секунд затрималася, нахилилася і загадково посміхнувшись, любовно приголубила атласне простирадло.

Заклякши на місці, режисер так i вирячився на пані. Адже це була нi хто iнша, як… Лєра!!! Він абсолютно не розумів, звідки вона взялася. Тобто, звичайно ж, вийшла з-за ширми, нема про що казати... Тільки от чому пан Зельбелов обрав для зйомок фiльму саме Лєру?! Звiдки вiн її витягнув, як розшукав?! Хiба немає в свiтi iнших акторок?!

До речi, виходить, Лєра таки стала акторкою, закiнчивши естрадно-циркове училище. А Нескiнченнiсть i не знав! Адже пiсля пiдпiльних зйомок першого свого еротичного фiльму, коли дiвчина на його очах, в його присутностi нагло пiдставилася Коляну, перед тим розiгравши згвалтовану незайманку, режисер почав вiдверто гребувати нею i швиденько обiрвав усi зв'язки. Ще б пак!

Теперiшня поява Лєри, та ще й настiльки вродливої, прекрасної, сповненої непiдробної жiночостi… Та що там казати -- це була справжня привабливо-спокуслива Єлена, заради самого лише погляду якої можна розпочати нову Троянську вiйну! Та ще й сталося це з подачi загадкового пана Зельбелова… Коротше, несподiвана зустрiч подiяла на Незкiнченнiсть, немов удар кийком по головi.

До речi, також залишалося незрозумiлим, як Лєра потрапила за ширму. Нескінченність переодягався там і щось не помітив найменших ознак дверей. Ймовірно, там знаходився добре прихований люк. Оце вже точно справжнi цирковi фокуси, заподiянi циркачкою Лєрою! Одне зрозумiло: якщо замовник і надалі постачатиме подібнi сюрпризи, за результат гри в гледiлки можна не боятися. Тут і схочеш моргнути, а не вийде, бо від здивування очі самі на лоб вилізуть.

"Гей, ви там! Чом ви стали, як той бовдур?! Ведіть актрису, поглядом ведіть, вiслюче клятий!" -- несподiвано для себе Нескінченність вiдчув голос пана Зельбелова, що йшов просто з хребта в мозок. Тільки він хотів обернутися і перевірити, де ж знаходиться замовник, як відчув нову думку:

"Я сказав, не стiйте на місці, а ведiть!.. Так, це телепатичний зв'язок. Так, вiн здiйснюється за допомогою того ж таки яйця. Ну і що?! Знімайте ж нарешті фiльм, ледар нещасний! За красиві очі я вам вiсiм мільйонiв доларів плачу, чи що?! Де супровід?! Де милування грою нiжного свiтла на ще нiжнiшiй шкiрi героїнi?! Де захоплення лініями лебединої шиї моделі, її профілем?! Та загляньте ж їй в очі, колода!!"

Тiльки-но Нескiнченнiсть зiбрався сказати, що не може спокiйно дивитися на акторку, як вiдчув нову думку:

"Не словами, вiслюче, не словами!!! Ви менi весь фiльм зiпсуєте! Думки вже достатньо!.. Ну, чому це ви не можете дивитися на неї? Що за дурницi?! Вона що -- кусючий Сiрий Вовк, а ви -- Червона Шапочка?"

Та це ж Лєра…

"Яка ще Лєра?!"

Валерiя, першокурсниця естрадно-циркового училища, котра…

"Що-о-о?! Яка може бути першокурсниця у тридцять п'яти рокiв?! Що ви ото верзете, дорогоцiнний мiй?!"

Ну-у-у… Ой! Тобто, все вiрно, вона була колись першокурсницею…

"Ну i що з того?!"

Та це ж вона знiмалася у тiй картинi, що ми з ранку переглядали у студiї…

"Ну i що з того?!""

Як-то що?!

"Що з того менi?! Звiдки менi знати, дорогоцiнний мiй, кого i коли ви знiмали у своїх пiдпiльних картинах! I загалом, яке менi до цього дiло?! Пояснiть, будь ласка!"

А й справдi -- яке?! Адже Лєра -- акторка, вiн -- оператор…

"Так, так, так!!! Ви обидва зараз працюєте на мене -- ви i вона, ота ваша Лєра! Второпайте ж нарештi: ваші емоції відбиваються на екрані всi до єдиної, а робити повторнi дублі я не буду. Не визнаю цього! Так що працюйте!!! Не стiйте пам'ятником! Працюйте i не псуйте картину!!! Запевняю вас, дорогоцiнний мiй: наприкiнцi ви будете просто в захватi i вiд цього шедевра, i вiд отриманих коштiв!"

Пан Зельбелов посилав досить багато складних думок, Нескінченність вiдповiдав боязко i нерiшуче. Проте думки та вiдчуття дивним чином накладалися одне на одне, i режисер сприйняв весь цей конгломерат одразу, неначе єдиний коротенький вигук. І цьому згорненому сприйняттю він здивувався вже меншою мірою, ніж Лєринiй появі з-за ширми. Чи Нескiнченнiсть поступово звикав дивуватися всьому в цій незвичайній студії, перейшовши певну межу здивованостi, чи сама телепатія як явище незнайоме неодмінно мала стати для нього дивною, і він наситився й переситився незвичайним. А може нагадування про оплату заторкнуло прагматичну струну його душі. Принаймні Нескiнченнiсть облишив зображувати соляний стовп, немов отримавши команду "Вiдiмри!" пiд час гри у "Море хвилюється".

Отже намагаючись рухатися плавно, режисер наблизився до Лєри, яка опустилася на пуфик і зайнялася туалетом. Вибравши найбільш вдалий ракурс, окинув її поглядом уважним... не без легкої домішки захоплення, треба визнати. (З огляду на колишню вiдразу, це було трохи дивно; правду кажучи, Нескiнченнiсть не очiкував такого вiд себе.) Лєра дійсно перетворилася на розкішну жiнку. В її тiлi i рухах не залишилося й сліду колишньої юної дiвоцької легкості та безпосередності. Перед режисером була справжня зріла соковита ягiдка без найменших ознак зiв'яння у вигляді зрадницької сiточки зморшок біля кутків очей чи на лебединій шиї (має рацiю пан Зельбелов, цього в неї не відняти!), або легких жовтувато-блакитних тонів шкіри. Свіжа неморожена продукція, як сказав би товариш Нескінченності, художник-п'яничка, котрий розмалював його двері варенням. І якби не королевська постава і не великосвітські манери, та якби Лєра була б років на десять молодшою, з нею можна було б, мабуть...

Нескiнченнiсть аж сiпнувся. Як?! Пiсля всього того, що клята хвойда вчинила тодi, пiд час зйомок першого пiдпiльного фiльму -- i уявляти собi таке!.. Та як вiн тiльки може?!

"Гай-гай, дорогоцiнний мiй, ви знов за своє?!" -- вколола режисера сувора думка пана Зельбелова.

Але як же не братися за своє, коли…

"Так. Я вже починаю шкодувати, що запросив вас бути оператором. Ви абсолютно не вмiєте тримати себе в руках".

Але ж…

"Берiть приклад хоча б iз цiєї своєї Лєри! Вона хоч якимось чином натякнула власною поведiнкою на те, що знає вас? Нiзащо й нiколи вона не зробить цього! Оце i є справжня майстернiсть. Тож затямте собi, дорогоцiнний мiй: я цiную людей саме такого штибу. I якщо не приборкаєте власну натуру, я вас…"

Нескiнченнiсть вiдчув новий удар по психiцi, цього разу порiвняно легкий. Проте думка пана Зельбелова лишалася дуже суворою i безжальною:

"Я тiльки вкотре можу порадити: не дратуйте мене, бо пошкодуєте. Дуже пошкодуєте, дорогоцiнний мiй! На вiдмiну вiд вашої Лєри".

Режисера болiсно зачепило останнє дорiкання роботодавця. Справдi, якщо ця шльондра -- справжня актриса з точки зору пана Зельбелова, тодi виходить, що вiн поганий режисер, який не вмiє вiдрiзнити талановиту особистiсть вiд пересiчної?! Нi, вiн обов'язково переконає господаря, що той помиляється! Мусить переконати! А для цього потрiбно єдине -- працювати, працювати і тільки працювати! Благодiйник-роботодавець уважно спостерiгає за всім.

Врештi-решт режисер відверто замилувався Лєрою, котра прекрасно увійшла в роль поважної пані і трималася дуже природньо, невимушено. До того ж Нескінченність вiдстежив ряд красивих кадрів, якими був вельми задоволений: струмені дезодоранта і туманні хмари пудри, що поступово розсіюються в повітрі; гра світлових полисків і відображень в стулках трельяжу; сліпучий блиск діамантових сережок на ніжно-рожевих мочках її крихітних вушок; тонкі довгасті пальці з блідо-бузковими лакованими нігтями, що поринають в пiнно-легкий блискучий крем; паличка криваво-червоної помади, що дуже еротично торкається губ, за якими біліють дві трохи розімкнені лінії ідеально білих дрібних зубів; чарівне мереживо, яким закінчується рукав пеньюара, підкреслює ніжність матової шкіри руки... І багато чого іншого.

Поступово режисер "розiгрiвся". Йому вже подобалося вiдстежувати кадри набагато більше, ніж знімати за допомогою порівняно громіздкої i незручної відеокамери. Він навіть пристосувався клiпати очима в той момент, коли різко переводив погляд з однієї деталі на іншу. Тоді кадр все одно розмивався, і можна було дати хоч би секундний відпочинок очам...

Невловимо-легкими рухами Лєра витягнула із зачіски декілька шпильок, і блискучий каскад шовковистого червоно-коричневого волосся впав на її плечі і спину. В музиці, що продовжувала тихо награвати, намітився невловима злам. Помаранчевий аромат змiнився трояндовим, i настiльки густим, що його, здавалося, можна було рiзати ножем. Лєра непокiрно мотнула головою, пiдвелася... Дивна рiч, Нескінченність побачив перед собою абсолютно іншу жінку! Ні, постава її як і раніше залишалася гордою, однак зруйнувавши монументальну зачіску, Лєра втратила королівську велич, рухи її сталі більш розкутими. Пані немов опустилася на один-два щабля таких собi статусних сходів і перетворилася на прекрасну, привабливу, але водночас… не таку вже недоступну жінку. І режисер з острахом відчув, як його захоплення поступово стає... не просто захопленням, а чимось бiльшим -- непiдробною пристрастю!

Жінка наблизилася до ліжка. Халатик пеньюара зісковзнув з плечей і впав на підлогу. Ще декілька легких рухів -- і слiдом впала мереживна сорочка. Стрункі довгі ноги переступили через неї. Мелодія захлинулася, розбилася кришталевим передзвоном ксилофона, нова мелодiя зазвучала з новою силою. Тепер в ній не лишилося й сліду ніжності, спальню заливала пристрасть. Торяндовий аромат душив. Лєра озирнулася, подивилася просто режисеровi в обличчя довгим кличним поглядом. Одразу ж Незкiнченностi здалося, що вiн завжди пам'ятав цi палкi сiро-зеленi зiрочки, їхнє чисте сяяння, весь час тужив за ними. В Лєриних очах читалася туга за ніжнiстю і ласкою, в них було і бажання, і зазделегідь обіцяна взаємність, і всепрощення...

Нескінченність зробив крок назустрiч акторцi. Відсутність відеокамери, занадто незвична натуральнiсть вiдстежування кадрів зіграли з ним злий жарт. Режисер вже майже забув про фiльм і про роботодавця, що розташувався у цій же кімнаті. Він жадiбно розглядав ідеальні пропорції Лєриного тіла, уявляв, як зараз обiйме її, як зiллється з нею, порине в блаженство... Будь-якi стримуючi обмеження, мораль і правила поведiнки, розумiння стосункiв найманця з роботодавцем, обов'язки та iнша бутафорiя в його душі були остаточно зруйнованi, на Лєру вже готовий був обрушитися водоспад бурхливої фантазії і неприборканих інстинктів. Здавалося, його ніщо не утримає...

Як раптом в цю саму мить режисера немов батогом по спині уперіщили, і він вiдчув обурену думку пана Зельбелова: "Стоп-стоп, не дуже-то захоплюйтеся, мiй дорогоцiнний! Все йде добре, проте не час ще включатися у спектакль. Тримайте широкий план". Нескінченність не вловив повністю прихованого змiсту зауваження господаря, не спробував уточнити, що це за новина така про включення у спектакль оператора, який на зйомках завжди залишається за кадром. Він не міг думати ні про що iнше, окрім цієї жінки. Його вже охопила i повнiстю поглинула пристрасть. Він же художник, чорт забирай!! Вiн вiльний майстер вiльного мистецтва!!! Хіба заборонено режисеровi кохатися з акторкою? Та з чого б це?! Якби ж то вона дала йому відкоша, тодi iнша рiч. Але ж тодi, пiсля першого фiльму Нескiнченнiсть кинув Лєру, а не навпаки. А тепер був її пристрастний закличний погляд!.. Чи все це також гра, запланована iдiотичним сценарієм пана Зельбелова? Може й так... а може й нi! Якщо це дійсно гра, то гра геніальна! Його Лєра справдi геніальна актриса свiтового рiвня! Так розпалити Нескiнченнiсть за задумом пана Зельбелова…

Дурницi, до чого тут він?! Був замовлений фiльм, судячи з усього, еротичний? Будь ласка, буде вам еротика, мiй дорогий пане Зельбелов. Та ще й яка! Тільки вже не за вашим сценарiєм. До бiса сценарій!!! Очі в очі вiдстежить Нескінченність все, що відіб'ється в Лєринiй душі під час акту кохання. Хоче вона того чи нi -- зрештою, яка різниця? Якщо хоче, то будуть позитивні емоції задоволеної жінки, до якої пiсля довгих поневiрянь повернувся зрадливий коханець. Якщо ж нi -- нехай будуть негативні емоції згвалтованої незайманки. Адже колись вона чудово розiграла згвалтовану… В будь-якому разi це унікальні кадри! Чому ж не дозволити режисеровi віддатися миттєвому пориву? Раптом пристрасть через секунду вщухне... i які кадри будуть тодi втрачені назавжди, які кадри!..

"Стій де стоїш, стерво. Ти мені весь задум псуєш, паскуда! Не забувай: сценарій мій i тiльки мiй, я плачу тобi грошi! I нiякої непокори я не терпiтиму".

Думка пана Зельбелова їдкою отрутою влилася в жили Нескінченності, і клянучи себе за найповнішу нездатнiсть хоча б щось змінити, стиснувши кулаки, скрегочучи зубами і трохи погойдуючись в такт пульсуючому ритму музики, режисер залишився на місці.

Жінка все стояла біля ліжка. Близько хвилини постоявши, немов роздумуючи, опускатися їй на ложе чи ні, потім все ж немовби неохоче сiла, повільно прилягла, ще повільніше підняла на ліжко ноги, дуже еротично витягнулася на повен зріст, вигнулася, немов тугий лук в руках дужого стрільця і голосно покликала:

-- Євгене, милий мiй хлопчику, кохання моє! Де ж ти, серденько?..

Грюкнули двері. З-за спини Нескінченності вибіг абсолютно голий юнак, майже хлопець, проте відмінної статури. Він стрімко ринувся до ложа, але несподівано завмер за два кроки від бажаної мети, немов наткнувся на невидиму скляну стіну. Клята хвойда перекотилася по блакитному шовку простирадла-чохла, сексуально випинаючи сiдницi, пiдповзла ближче до юнака, набула дуже відвертої пози, демонструючи всю свої чарiвнi принади, як експонати вернісажу, проворкотiла:

-- Ну, що ж ти стоїш, юний мiй Тристане? Чоловік поїхав на цілий день. Не бійся, любий, сміливіше.

І підліток ринувся вперед і накинувся на її ласу гарячу плоть, немов спраглий, зголоднілий мандрівник, який натрапив посеред випаленої нещадним сонцем пустелі на заставлену стравами скатертину-самобранку!

А Нескінченність стояв і дивився на любовну битву, що розгорталася на його очах... і нічого не міг вдiяти! Як не прагнув опинитися зараз на місці цього молокососа -- але ж він зобов'язаний всього лише вiдстежувати, як молодик намагається наповнити насолодою жінку, що вимагала все нових пестощiв і несамовитих любощiв. Здавалося, її апетит набагато перевищує можливості хлопчиська. От... от він вже знемiг, відвалився від неї вдоволений, як клоп, котрий виссав забагато крові... Але нi! Десяток поцілунків, декілька витончених вмілих рухів, нова поза -- і зовсім згасле багаття хiтi розгоряється з новою силою, пурпурові відсвіти несамовитої любовної лютi миготять в зіницях юнака, пекуче полум'я виривається з роздутих ніздрiв, з роззявленого рота, він весь вже охоплений пристрастю, що безжально пече плоть, вiн звивається, корчиться і щосили штовхає, штовхає, штовхає... А музика шаленіє, спальня наповнюється гупанням турецького барабана, диким дзвоном литавр, цiлим букетом пахощiв, в котрому змiшалися жасмiн, пачулi, iланг-iланг, сандал i ще якiсь незнайомi схiднi аромати...

Серце режисера билося об грудну клітину неначе спійманий і посаджений в банку метелик, що рветься назад до квiтiв, до духмяних лукiв, до вільного повітря і сонячного світла. З кожним відкатом юнака назад серце здiймалося на небачену висоту, з кожним ривком уперед падало в бездонне провалля, ризикуючи розбитися вщент. Нi на мить не припиняючись стежити за коханцями, Нескінченність рухався по хитромудрій траєкторії, описуючи кола, петлі та зигзаги, то наближаючись до лiжка, то віддаляючись від нього. Режисер погано розумiв, що вiдбувається. Навiть бiльше -- вiн повнiстю втратив вiдчуття часу, простору i свого власного ego, яким надзвичайно дорожив. Вiн не знав, чи став вже досвiдченим пiдпiльним майстром на прiзвисько Нескiнченнiсть, чи вiдстежує незвичайне видовище для багатого замовника пана Зельбелова -- чи все ще лишився нiкому невдомим початкiвцем Борею, який нiяк не закiнчить першу свою еротичну картину в "андеграундi". Він то зазирав в очі жінці, бажаючи дізнатися, чи немає там бодай найменшого протесту проти того, що робить з нею хлопчисько, то дивився в обличчя юнака, спотворене гримасою судомного щастя. Незкiнченнiсть не мiг навiть второпати, хто це парується з його Лєрою: чи то розбещений юнак, чи телепень Витько, чи завжди готовий пiдстрахувати його Колян, чи сам вiн.

Хто ж це? Хто?..

Так це ж!.. Це!..

В головi запаморочилося, коли Нескiнченнiсть нарештi упiзнав знайомi риси. Двi родимки: перша -- над правою лопаткою, друга -- в дуже iнтимному мiсцi, мiж кругленькими сiдничками, бiля самого початку хребта; а також очi -- двi яснi сiро-зеленi зiрочки… зовсiм як в його матерi! Цi милi серцю очi нiколи не забути, не витравити з пам'ятi. А от колiр волосся, тонкий нiс, примхливi губи, i особлива прикмета -- середнi пальцi на ногах довшi вiд сусiднiх… Так, цi риси хлопець успадкував вiд свого батька.

Вiд талановитого пiдпiльного кiнорежисера Бориса на прiзвисько Нескiнченнiсть.

Себто, вiд нього.

Точно, цей юний розбещений покидьок -- син його i Лєри!

I зараз синуля на очах власного батька кохається з власною матiр'ю!

Та що ж це таке?! Рятуйте, люди, гвалт!!!

"Ну от, нарештi ви все зрозумiли, дорогоцiнний мiй".

Але Незкiнченнiсть не звернув увагу на трохи насмiшкувату думку пана Зельбелова. Свiдомiстю заволодiв лише вiдчайдушний переляк: люди! людоньки! Що ж це коїться на бiлому свiтi?..

"Стривайте, мiй дорогоцiнний! Знов ви пiрнаєте у власнi емоцiї замiсть того, щоб займатися своєю справою?"

Та що ви там торочите про якiсь справи?! Це ж Лєра -- i мiй син!..

"Ну, то вважайте це вашою особистою жертвою…"

Що-о-о?! Жертвою?!

"Звiсно, так. Це є жертва заради мистецтва, необхiдна i достатня. Наскiльки менi вiдомо, у своїй творчостi ви завжди особливо наполягали саме на необхiдностi жертви! Можете вважати, що це ваш внесок на вiвтар Мельпомени… Адже в нас тут розгортається трагедiя, я не помилився?"

Яка ще Мельпомена?! Яка до бiса жертва?! Це ж огидне нагле кровозмiшення!

"Ну, дорогоцiнний мiй, знаєте що!.. Мельпомена -- то є муза-покровителька трагедiї. Також мушу нагадати, що багато хто з великих свiту сього проходив через подiбне випробування i не вмирав, а навпаки -- жив, та ще й як жив! Згадайте хоча б царя Давида i його синочка Авесалома. Вважаєте, легко довелося батечку, коли вiн дiзнався, що синуля оддовбав його наложниць на очах у всiх iзраiльтян?! Отож бо…"

Хто такий Давид?! Який ще Авесалом?! Про що йдеться?! Навiщо це все?! Лю-ди-и-и!..

"Ну, знаєте!.. Iсторiю потрiбно вчити, йолопе! Вчiть iсторiю. А зараз просто заспокойтеся".

Але Нескiнченнiсть бiльше не слухав роботодавця. Вiн все кружляв i кружляв довкола лiжка, пару разів хотів силою скинути невгамовного загарбника і знехтувавши всіма перешкодами, договірними зобов'язаннями і, цілком ймовірно, накликавши на себе гнiв могутнього заможника, звернути хлопцевi в'язи i одразу ж зайняти його місце на ложі втіхи... Але обидва рази режисера зупиняв невловимий, проте дужий вплив пана Зельбелова, який надiйно зупиняв Нескінченнiсть, немов вхопивши за комiр, а потім відганяв геть від коханцiв.

Режисер невиразимо мучився, далi почав дратуватися, i чим далi, тим дужче. Зрештою він шалено розлютився і на клятого замовника, і на безсоромних коханців. Та оскільки пан Зельбелов платив гроші, отже, замовляв музику, усю свою жовчну лють Нескінченність приготувався вилити на парочку коханцiв. Дійсно, чом ця підла повія, яка колись вправно прикидалася згвалтованою незайманкою, а тепер -- королевою, вибрала собі коханцем власного синулю?! I як це щеня смiє торкатися власної матерi?! Чому Лєра досі нехтує великим естетом?! Чом взагалi не помічає режисера? Хіба ж не бачить його страждань? Або все це -- гра, страхiтлива гра?! Нехай же Лєра подасть Нескінченностi бодай якийсь обнадiйливий знак, що скоро вже кiнець його мукам, що потім, після вона кинеться йому в обiйми, вибачиться, нiжними словами розвiє смуток...

Але нi, нi! Немає ніякого знаку!! Була Лєра хвойдою, хвойдою залишилася. Вона все чудово бачить і не бажає поступитися вимушено німим домаганням режисера! У-ух i шльондра!!! Все це робиться навмисно, все це не гра, а життя! А малолітній байструк, який на любовному фронтi святкує перемогу за перемогою, тiльки сміється... ні, просто знущається над ним! Над власним батьком!!!

Що-о-о?!

"То покарайте їх".

Виходить, у найкритичнiший момент пан Зельбелов все ж вирішив прийти йому на допомогу. Але про яке покарання йдеться?..

"Дуже просто. Звелiть покарати коханцiв своїм вiрним служникам".

Не розумiю…

"Гаразд, мiй дорогоцiнний, годi вам мучитися. Дозволяю робити з цими двома, що вам заманеться".

Серце радісно затрепетало, та все ж Нескінченність вважав за потрiбне не діяти зопалу, а почути останнє підтвердження. А раптом він помилився? Раптом він вже марить наяву і сприйняв бажане за дійснiсть? Він все ще не вірив. Боявся вірити.

"Та нi, дорогий мій, ви не марите! І я ніколи не помиляюся. Гукнiть зараз же якнайголосніше, покличте служникiв. Це ж стандартний, тривіальний, досить заяложений поворот сюжету: несподіване повернення чоловіка додому саме в той час, коли дружина старанно наставляє йому розлогі роги. Чи то мені вчити вас, професiонала, людину мистецтва, правилам інтриги в "любовному трикутнику"? Посоромилися б, мiй дорогоцiнний!"

Нескінченність нерішуче наблизився до ліжка і несмiливо мовив:

-- Ей...

Музика, що звучала в спальні, обірвалася абсолютно неймовірним пасажем, пронизливим виском скрипкових струн, що лопнули і передсмертним завиванням труб. Сповнену пахощiв застiйну атмосферу кiмнати сколихнули холоднi струменi повiтря, якi почали поступово витiсняти важкi, нестерпно-задушливi аромати. Не розмикаючи обіймiв, коханці завмерли і мовчки дивилися на режисера. На їхнiх обличчях читався непідробний жах.

"Так кричіть же, чорт забирай!!!" -- обурився пан Зельбелов. -- "Задовольнiть нарешті свою ненависть та жагу помсти, чи може я маю заплатити вам ще і за це?! Мені здавалося, ви вже дозріли для того, щоб помститися їм..."

Платити додатково не було потреби. Нескінченність дійсно бажав "випустити пару", в iншому разi йому загрожував негайний інфаркт, інсульт або суцiльне божевілля. І вiдкинувши геть всi побоювання, не думаючи про можливі наслідки, він залементував:

-- Ей, де ви там?! Позасинали, чи що?! Всi сюди!!!

З коридора долинув тупіт безлічі ніг, що поступово посилювався. Юнак і жінка зiстрибнули з ліжка, забилися в куточок між стінкою і ширмою і, немов то був найнадійнiший в світі спосiб захисту, завмерли обiйнявшись. Поглядаючи в цю хвилину на коханців, Нескінченність трохи занепокоївся. Чомусь пригадалися слова пана Зельбелова про те, що він не визнає ніяких сурогатів, лише саму тiльки натуральну натуру. Якщо так, то що ж відбувається зараз тут, в цій ось студії, дуже натурально обладнаній під спальню?

Стривай, стривай, а чи студія це?! Можливо, це справжня спальня? І чи актори ці двоє? Ну, Лєра, припустимо, справжня циркачка, так. А хлопчина?! Чи справдi вдався його син у батька з матiр'ю, чи успадкував їхнiй артистичний талант, хист до акторської гри...

А якщо це не гра?! Раптом це життя, найсправжнiсiнька реальність?! Раптом ця парочка дійсно насмерть перелякана...

До того ж, це не просто коханцi. Це -- Лєра, його колишня подружка, i їхнiй син.

Син…

Нескiнченнiсть почувався вкрай розгубленим. Виявляється, усвiдомлення того, що ти став батьком -- рiч настiльки незвичайна…

"Дорогоцiний мій, будь ласка, приборкайте вашу палку художню уяву", -- і Нескінченність відчув, як разом з цією думкою роботодавця його оповиває хмара непереборного заспокоєння. -- "За ширмою є прихований люк, самі знаєте. Якби те, що відбувається тут, було реальністю, хіба не спробували б вони втекти? Хіба вони настільки сліпі, що iз самого початку не бачили вас і мене? І хіба дозволили б стороннім спостерігати за своїм любощами, якби це не були заздалегiдь спланованi зйомки? Годi, дорогий мій! Просто вам час активно включатися у фільм не тільки на правах оператора, але й актора. Чи не бажаєте?"

Тим часом кімната наповнилася служниками. Всі вони завмерли перед Нескінченністю в шанобливих позах, очiкуючи наказів.

"Але це начебто не передбачено контрактом", -- спробував заперечити режисер, на що пан Зельбелов коротко відповів:

"П'ятнадцять мільйонів в яких вам завгодно купюрах. Негайно по завершенні зйомок".

"Але..."

"Якщо є бодай найменше "але", тоді двадцять. Тільки звелiть покарати їх".

Пан Зельбелов діяв до огиди щиросердо. І пропозиція була до огиди прекрасною і переконливою! Однак Нескінченність несподівано вперся. Ні, він не думав насправдi про те, щоб відмовитися від нечуваної за розмiром платнi. Просто режисера охопили ті ж настрої, що володiли ним ще в його студії. I щоб приховати суть справи інжирним листочком найменшої чутливості, Нескінченність додав:

"Двадцять мільйонів плюс побачення тет-а-тет з цієї акторкою. Коротше, по завершеннi зйомок я забираю Лєру собi. Себто, з собою. Тільки щоб без жодних спостережень та інших ваших фокусів!"

Він не бачив обличчя пана Зельбелова, оскільки мав спостерігати весь час за героями фільму. Однак майже фізично відчув, що роботодавець уважно дивиться просто на ширинку його штанів. І ще відчув, як там одразу ж усе набухло...

"Зрозуміло, мій дорогоцiнний, зрозумiло. Хліба і видовищ, як казали давнi римляни? Грошей і жінок. Що ж, цi пожирателi винограду розумiлися на принадах земного життя. Ви отримаєте цю вашу… як там її звати? Валерiя, чи що?"

"Так".

"Ну от, цю вашу Валерiю ви отримаєте слідом за доларами в подарунок. У повну й неподiльну власність! Будете робити з нею, що... душi заманеться", -- Нескінченність уловив якусь ненормальну веселість пана Зельбелова. -- "А зараз пiдтвердiть мої сподiвання. Карайте й милуте на власний розсуд. Я нiчого не пiдказуватиму".

Нова угода була укладена. Роботодавець зазделегідь вирішив примусити режисера зіграти у фільмі роль чоловіка-рогоносця. (Навіть костюм для нього приготував і про другу живу камеру не забув -- оце молодець, оце психолог!) Вирiшив -- і за допомогою вагомих аргументів таки домiгся свого. Досхочу намилувавшись таким вмінням переконувати, Нескінченність розпрямився, обвів приголомшених служникiв суворим поглядом, зневажливо кивнув у бік коханців, що мiцно обiйнялися:

-- Взяти їх і покарати. Нехай не думають, що можуть принижувати мене в моєму власному будинку без жодних наслідків, -- і завмер у величній позі, продовжуючи вiдстежувати поведiнку закляклої парочки.

"Браво, дорогий мій! Нiякий володар "Оскара" не зіграв би краще", -- подумки похвалив його пан Зельбелов.

"Дякую. Я точно дотримуюся ролi?"

"Так-так. Все розвивається за моїм задумом, все вірно".

Якщо пана Зельбелова все влаштовувало, то і Нескінченність остаточно заспокоївся. Однак довго перебувати у відноснiй безтурботностi не довелося. У студії зазвучала неголосна ніжно-сумна мелодія (особливо вирiзнялися скрипки). Отримавши наказ "господаря", служники кинулися ревно виконувати його. Шестеро навалилися на "прелюбодiїв", витягли їх з кутка і утримуючи за руки і за ноги, розтягнули на широкому ліжку, причому юнака перекинули долiлиць, жінку поклали на спину. Коханцi тягнулися одне до одного, хоча кожного з них утримували троє дужих чоловiкiв, шепотіли щось ніжне, але слiв не було чути з-за музики і тупотiння служникiв...

Інші вибігли з кімнати і повернулися досить швидко. Цього разу їхнi кроки були важкими і неквапливими. Стежачи за коханцями, режисер не міг обернутися, щоб подивитися на служникiв, що увійшли. А ті зупинилися, немовби готуючись, потім знов рушили, поступово прискорюючи кроки. Коли служники потрапили в поле зору Нескінченності, той побачив, що вони несуть два не надто довгих і товстих, але судячи з усього надзвичайно важких шкворня з блискучого жовтого металу, увінчаних гострими наконечниками з великих сяючих прозорих каменів. "Золото і діаманти", -- встиг визначити режисер. Однак навіщо знадобилося це знаряддя?..

Далі сталося щось непередавано жахливе. Причому вiдбулося все настільки швидко, що режисер і рота не встиг розкрити.

Раз!.. Служники, що тримали бранців, поширше розсунули жертвам ноги, а ті, хто нiс золоті шкворнi, з розгону настромили на них засуджених.

Два!.. Тіла бранцiв конвульсивно сіпнулися, музика ревонула так, що заглушила зойки болю.

Три!.. Служники налягли на золоті шкворнi, привели їх у вертикальне положення та укріпили на спеціальній широкiй підставці, принесеній слідом.

Чотири!.. На довершення на ноги юнаку і жінці начепили кайдани із золотими гирями, залишивши вільними руки.

Вiд побаченого Нескінченність просто сторопів. Він очiкував чого завгодно, окрiм настiльки стрімкого повернення до варварського звірства середньовіччя, та ще й готично-витонченого! Гирi на ногах додали приреченим ваги, і їхнє сповзання вниз по гладким золотим кiлкам було вiд цього досить помітним. Вони намагалися загальмуватися, оповивши шкворнi ногами, але заважали кайдани і слизька кров, що стiкала по золоту. Тоді коханці спробували зупинити один одного, тим паче що знаходилися поруч. Юнак схопив Лєру за талію і спробував підтягнути вгору, але в результаті ще глибше насадився на свiй кілок, закинувши голову вереснув і розціпив руки. Слідом Лєра схопила юнака за лікті, щоб затримати його просування вниз, але також дiстала протилежного результату для себе...

Скрипки змовкли. Віолончелі ридали. Нестямно вив саксофон. У кiмнатi запахло ладаном, немов на жалобнiй церемонiї у церквi. Коханці мучилися страшенно, голосно стогнали, кричали, моталися на кiлках немов дощові черв'яки, настромленi на риболовецькі гачки... і невідворотно сповзали все нижче й нижче назустріч смерті. На золоту підставку натекло вже доволi крові. Спочатку то були дві криваві калюжі, тепер вони злилися в єдину. Юнак і жінка тепер немовби з'єдналися не тільки руками, але також зловісними яскраво-червоними шлейфами ниток, що були просмикненi у вушка клятих голок з клятого металу, а вiльними кiнцями сплуталися в єдиний клубок...

Режисеру стало зовсiм зле. Пересилюючи нудоту, він одвернувся від страчуваних, тупо вирячився на роботодавця і хитаючись, пішов на нього. Негайно пан Зельбелов плеснув у долоні. Музика змовкла, і не заглушенi тепер нічим стогони лунали дуже голосно та виразно. Два дужих молодика професійно заламали Нескінченностi руки і потягнули його на місце. Режисер чинив слабкий опір, намагався відвернутися вiд страшної картини, щоб не бачити колишню коханку i власного сина насадженими на золотi шкворнi. Та його як слід струсили, схопили за волосся й розвернули обличчям до страчуваних. Нескінченність встиг помітити, що тiла юнака і Лєри також підтримують служники, тимчасово відтягуаючи їхню смерть. Тоді він мiцно примружився. І одразу ж почув невдоволену думку пана Зельбелова:

"У чiм рiч, дорогоцiнний мій? Вас знов щось не влаштовує?"

-- Це ж не комбіновані зйомки, це справжнє вбивство!!! -- залементував режисер що було сили.

"Не кричіть, ви на знiмальному майданчику. Здається, такий серйозний добродiй, так добре розпочали працювати, а тепер так бездарно псуєте кадри..."

-- А мені плювати!!! Менi байдуже!!! -- гаркнув Нескінченність.

"Не зважаючи на всю мою симпатію до вас, я просто змушений буду вас оштрафувати..."

-- Плю-ва-ати-и-и-и!!! -- і намагаючись ні в якому разі не розплющувати очi, режисер бунтiвничо мотнув головою, хоч його продовжували тримати за волосся, і біль від пориву був жахливий. -- Я протестую! Ми так не домовлялися!

-- Гаразд, чорт забирай, давайте з'ясуємо ситуацiю, -- пан Зельбелов також заговорив вголос. -- Будь ласка, викладiть свої претензії, мені просто кортить почути, про що саме ми не домовлялися.

-- Вiдпустіть мене, -- похмуро пробуркотiв Нескінченність.

-- Відпустити, -- м'яко наказав пан Зельбелов, і руки, що тримали режисера, раптом зникли, немов дужі молодики розчинилися в повітрі. Нескінченність обережно розплющив очі, озирнувся. У безпосередній близькості від нього ніяких служникiв не було.

-- Я чекаю на вашi претензії, -- нетерпляче нагадав роботодавець.

-- Ми не домовлялися, що я маю бути присутнім при вiдвертому вбивстві, -- сказав режисер.

-- Ви погодилися знімати те, що я накажу, не знайомлячись зазделегідь із сценарієм -- отака наша точна умова. Я запланував за сюжетом страту -- от і знімайте страту, будь ласка. Тим паче, таку екзотичну нинi. Адже ви взялися за це.

-- Але ж це не комбіновані зйомки, це непiдробна натура! --протестував далi Нескінченність.

-- Гола правда життя і голий реалізм завжди кращi вiд будь-яких вивертiв і прикрас. Скажіть як художник художниковi, що може бути кращим за натуру? До речi, колись кiно якраз i починалося з натуральних зйомок. Тому в моєму фільмі не буде i не може бути ніяких комбінованих зйомок, отак! Саджати на кілок, то вже саджати, -- холодно зробив пiдсумок пан Зельбелов, нiбито мова йшла не про смерть двох людей, а про купiвлю модних рукавичок.

-- Але ж це не першi-лiпшi незнайомцi! Це -- дорогi менi люди, мой близькi!! -- скрикнув нещасний режисер.

-- Як?! -- пан Зельбелов був украй здивований. -- Як ви сказали?!

-- То -- мої рiднi! Моя плоть i кров!!

-- Якась студенточка, покинута напризволяще багато рокiв тому? Синочок, про iснування котрого ви навiть не здогадувалися? Це ви їх називаєте рiдними, я не помилився?

-- Так… -- Нескiнченнiсть трохи розгубився.

-- Колишня коханка, яка наставляє вам роги з ненависним байструком -- це близькi вам люди?! -- ще бiльше здивувався господар. -- Ну, знаєте, дорогоцiнний мiй! Як не помиляюся, вам тiльки-но хотiлося жорстоко скарати їх. I що ж? Куди подiлася ваша рiшучiсть?

-- Здається, ви пiдслухали мої думки ще там, в машинi, коли ми їхали сюди, -- прохрипiв Нескiнченнiсть. -- Я на єдину мить подумав про таку страту…

-- Що-що? -- пан Зельбелов був вкрай здивований. -- В чому ви мене звинувачуєте?

-- У пiдслуховуваннi думок, -- режисер трохи посмiливiшав.

-- Дорогоцiнний мiй, я нiколи не займався подiбними дурничками! -- всмiхнувся пан Зельбелов. -- Либонь, ви забули про те, що можливiсть телепатичного зв'язку забузпечує японська технiка, яку ви нещодавно проковтнули. Тому читати вашi думки в машинi я не мав найменшої змоги.

Нескiнченнiсть прикусив язика, бо зрозумiв, що прохопився i бовкнув зайве.

-- Якщо ж вам хотiлося подивитись, як саджають на кiл -- будь ласка, дивiться! Якi претензiї?

-- Як би там не було, та я тепер став свідком вбивства, що вже почало здiйснюватися, -- похмуро констатував режисер, остаточно розчавлений останнiми аргументами пана Зельбелова. -- Ви розумiєте? Тепер я -- свідок!..

-- Овва! Так ви боїтеся такої дрiбницi, як відповідальність перед законом? -- замовник презирливо пхекнув. -- Але дорогоцiнний мій, хто ж iз присутніх зацікавлений в розголошенні нашої маленької таємниці? Ви? Я? Ці ось виконавці? -- пан Зельбелов кивнув на служникiв, що й досi підтримували приречених.

-- Ну... припустимо, -- обережно погодився режисер. -- Однак iснує ж не тільки колективна відповідальність і кругова порука. Є міркування і відповідальність іншого роду...

-- Еге, погляньте лише, він про совість пригадав! -- пан Зельбелов саркастично гмикнув. -- Ач який моралiст знайшовся. Так я ж за вашу затрьохану совiсть якраз вам і заплатив! Купив я вас, дорогий ви мій, купив разом iз сумлiнням!! Купив гуртом i в роздрiб! Брудна випала робота, не заперечую. Зате і оплата відповідна. Або ви так не вважаєте? Добавки захотілося?

-- Та не потрібні мені ваші долари!.. -- остаточно розлютився режисер.

-- А я їх і не пропоную, -- пан Зельбелов скроїв зневажливу гримасу. -- Оскiльки ви люб'язно погодилися... е-е-е... трошки підiгравати по ходу дiйства, я згоден... е-е-е... трошки збільшили ваш гонорар. Цю надбавку та ще й понад надбавкою ви зараз і отримайте. А щодо штрафу... Вважайте, що я невдало пожартував. Ось.

Роботодавець постукав цiпком. Двері спальні розчинилися, в кiмнату увійшли новi служники пана Зельбелова, вишикувалися ланцюжком, заходилися передавати з рук в руки невеликі золоті зливки, акуратні мішечки, в яких щось перекочувалося і постукувало, та складати скарби до ніг режисера.

-- Що таке ваші горезвісні "бакси"? Так, папірці, -- пан Зельбелов зробив презирливий жест, немов струсив з брюк попіл коштовної сигари. -- Ось це -- цінності дiйсно нетлінні. Щоправда, алмази за деяких умов горять, все ж це тiльки вуглець. Зате золото в мене особливе. Воно чистiше вiд банкiвського, без жодної домiшки! Воно i у вогні не горить... хоча так, згоден, у воді тоне. Що ж, дорогоцiнний мiй, немає в цьому світі досконалості.

Роботодавець невиразно мугикнув, що мало означати веселий сміх. Нескінченність знов заплющив очі, проковтнув слину i прохрипiв:

-- Ну і куди я все... всю... все це... коштовнiсть оцю подіну?

-- Можете закопати у вишневому садочку, як Буратiно. А можете покласти в швейцарський банк і стригти купони, мов справжнiй рантьє, це вже як заманеться, -- пан Зельбелов був серйозний, немов прокурор пiд час судового засідання.

-- А як переправити все це до вашої хваленої Швейцарії? -- цілком резонно спитав режисер.

-- Я допоможу iз цим. Причому без жодних комісійних, -- просто сказав пан Зельбелов.

-- І ви гадаєте, я вам повірю? -- насмiшкувато спитав режисер.

-- Я гадаю, у вас немає іншого виходу, -- відверто констатував роботодавець.

"Справжнiсiнький маразм", -- необережно подумав Нескінченність, абсолютно забувши про телепатичний зв'язок. І тут же отримав у відповідь:

-- Не маразм, мiй дорогоцiнний, а найреальнiша реальність. Я поки що не настiльки постарішав і анiтрохи не збожеволів, щоб стати маразматиком.

Бiля ніг режисера постукували-подзенькували нагромаджуванi скарби. Тихенько стогнала Лєра. Закинувши назад голову, глибоко і переривчасто дихав юнак. Нескiнченнiсть зацьковано поглянув на жiнку. Вона теж дивилася на нього, але в той же час -- немов крiзь нього. Немов i не бачила йолопа, з котрим колись недовго кохалася i вiд якого народила теперiшнього свого бахура. А може, Лєра вже збожеволiла вiд болю й страждань i тепер просто не помiчає Бориса?

Так, нічого ще не скінчилося, але доки алмазні наконечники не рвали їхнi нутрощi, страчуванi відчували тимчасове полегшення...

-- Абсолютно вірно, мій дорогоцiнний, їм поки що легше. Однак всупереч власному бажанню ви свавiльно подовжуєте їхню муку. Не даєте їм нарештi померти. Погоджуйтеся, і все дуже швидко скінчиться.

Режисер закусив губу так, що вiдчув солонкуватий присмак кровi на язику, втупився просто в ненависні чорні окуляри і зухвало заявив:

-- Помиляєтеся. Не візьму я у вас нічого. Ви... ви мерзотник, пане Зельбелов. На ваших грошах, на вашому найчистiшому в свiтi золоті і на ваших камiнцях насправдi -- людська кров. Пiшли б ви...

-- Візьмете, вiзьмете, куди ви подінетеся, -- з непохитною самовпевненістю заявив пан Зельбелов.

-- Помиляєтеся, не візьму.

-- Ні, візьмете все. Долари -- на дрібні витрати, інше -- для швейцарського банку. А ці двоє помруть, і ви вiдстежите їхню смерть похвилинно, посекундно. Так буде.

Роботодавець говорив настiльки впевнено, що режисер на одну-єдину мить, на мацiпусеньку миттєвiсть завагався... i одразу ж розгубив свою твердiсть хтозна як. Велика китайська стіна, нашвидкоруч зведена в його серці проти переконливих аргументiв роботодавця, обтяжених коштовностями, завалилася немов картковий будиночок. І сам режисер полетiв з вершини саморобної стіни в безодню, а схопитися ж не було за що... Як і цим двом страчуваним на кiлках, його колишнiй коханцi i його ненависному сину...

Режисер подивився на них спідлоба. Як і досi, обох підтримували служники, і Лєра, і юнак завмерли в напружених позах, намагаючись ні в якому разі не ворухнутися. Бідолаги...

А по золоту досi тече кров. Їхня кров. Його рiдна кров, що збирається внизу калюжею i невдовзi доповзе до його сірувато-кавових парусинових черевикiв…

-- То дасте ви їм померти чи нi? -- спитав пан Зельбелов, позіхаючи від удаваної нудьги. Нескінченність перевів погляд на величезну купу скарбів і подумав, що все це жахливе неподобство нагадує казку про скупого імператора, який або мав перетворювати на золото все, до чого доторкався, включаючи хліб і воду, або крикнути: "Годi!" -- і дивитися, як придбане багатство обернеться черепками.

-- Взагалі-то цікава думка, -- похвалив пан Зельбелов. -- Ви маєте рацiю, це схоже на ту саму казку. Проте воля ваша: погодьтеся на продовження страти, зупиніть потік коштовностей і... пересвідчіться, що станеться, чи перетворяться скарби на черепки.

Нескінченність цвiкнув крізь зуби, прохрипiв:

-- Гаразд, ви перемогли, -- перелiзши через купу коштовностей, повернувся на своє місце, поправив волосся і пов'язку та знов уп'явся поглядом широко розкритих очей у напнених на золотi кiлки. Перестук скарбів вщух, втомлені служники вийшли з кімнати, ступаючи якомога тихіше. Знов заридали віолончелі, завив саксофон, юнака і жінку відпустили, їхнi смертнi муки поновилися і тривали доти, доки два виструнченi тіла остаточно не застигли на кiлках. Пальці ніг мерцiв майже торкалися залитою кров'ю підставки, і режисеру здалося навіть, що насправді ці двоє живі, просто стоять дуже прямо. Варто тільки покликати їх -- і стрепенуться, обернуться, рушать з місця... Істиний стан справ видавали хіба що мляво обвислі руки, схилені голови та зведені передсмертною судомою обличчя.

Музика поступово вщухла, в кiмнатi запанувала тиша. Та не бажаючи вiрити у те, що сталося, Нескiнченнiсть все ж тихо покликав:

-- Лє-є-єра-а-а…

-- Зрозуміло, вони обидва мертві, -- голосно заперечив пан Зельбелов, -- iнакше в моєму фільмі бути не може.

Нескінченність вiдвернувся вiд страчених, зміряв роботодавця презирливим поглядом, багатозначно гмикнув. Здається, він таки знайшов, у який спосіб насолити йому...

-- Ви ідіот, дорогоцiнний мій.

Тьху ти, клята телепатія! Режисер знов забув про неї. Нічого, нехай знає, зараз він Зельбелову все в обличчя висловить!

-- Ні-i-i, це ви прорахувалися! -- заявив Нескінченність колишнім самовдоволеним тоном, неначе знов опинився на улюбленому стільці з коліщатками у власній студії, а не продовжував перебувати у повній владі пана Зельбелова. -- Ви не зможете виконати нашу угоду до кінця. З вами було домовлено, що ця актриса пiсля зйомок належитеме менi...

-- Ну, то отримайте її. В чiм проблема?..

Пан Зельбелов плеснув у долоні. Служники, що негайно з'явилися на виклик, зняли кілок з напненою жінкою з підставки, витягнули перемазаний кров'ю і нечистотою золотий шкворiнь з рани, зняли з ніг кайдани. Труп Лєри лежав перед Нескінченністю в калюжi кровi, вся вона теж була в кровi, мiж нiг -- зяюча кривава рана.

-- Це вже не смішно! -- обурився режисер. -- Це ж не...

-- Це саме те, мiй дорогоцiнний, що ви просили: тіло в чистому вигляді, -- велично мовив пан Зельбелов. -- Чи ви розраховували також на душу небiжчицi?

Режисер миттєво розгубився. Все вірно. Не була йому потрiбна якась жалюгiдна циркачка, кинута бозна коли. Він жадав зустрiтися з Лєрою один-єдиний раз з цілком певною метою -- вiдновити колишнi вiдчуття, якi володiли ним в молодi роки! I все. Не більше того. Це як автомат з газованою водою: набрав скляночку, випив, задовольнив спрагу -- та й пiшов собi геть, і не пригадати потім, яка саме склянка стояла в автоматi, гранована або тонка, з щербинкою на ободку або цiла, який у воді був сироп і якого кольору корпус автомата...

-- Абсолютно вірно, дорогоцiнний мій, абсолютно вiрно. Ви тiльки того й хотiли, що дiстати задоволення, випустити пару. То чом тепер розгубилися?! Давайте, дійте. Ось вона перед вами, ця ваша Валерiя -- гола, абсолютно покірна і поки ще тепла. Паруйтеся з нею досхочу.

Нескінченність вирячився на роботодавця абсолютно оскаженiлими очима. Ну і жарти в пана Зельбелова!

Проте, чи жарти це? І взагалі, чи вміє господар жартувати несмертельно...

-- А? Що? Як?! -- роботодавець посунувся ближче до режисера і приставив до вуха зігнену кiвшиком долоню, немов прислухався до слів, а не до думок. -- Незвично? Жахливо? Огидно? Ніколи не займалися некрофiлiєю? Облиште, ще й як займалися! Хіба купити дiвку на годину, "віддерти" її як слід і вигнати -- то не є бездушшя? Так ось тобi тіло як таке, будь ласка, дорогоцiнний мiй, повтори те, що робив вже неодноразово! До того ж, мертва жiнка з тебе ніякої платнi не стягне -- як економно!.. Або скажеш, що ніколи не "знімав" повій?!

Нескінченність вбито мовчав. Він не помітив навіть, що з шанобливого "ви" пан Зельбелов перейшов на зневажливе "ти".

-- А може, ти чекаєш, щоб тобі заплатили?

Режисер здригнувся. Роботодавець пiдвiвся, обійшовши купу коштовностей, наблизився до нього і завмер, якось недобре всміхаючися. В головi у Нескінченності запаморочилося, коли він уявив, як злягається з небiжчицею. Найстрашнiше в цiй ситуацiї те, що пан Зельбелов мав цілковито реальні шанси для здійснення своєї дикої витівки... Та передчуваючи надзвичайні прикрощі, режисер зібрав рештки душевних сил і пробелькотав:

-- Так, ви мене купили. Так, мене і зараз можна купити на ці ваші бiсовi мільйони і брудне золото... і за це я зневажаю себе! Але ці двоє -- ви що, i їх також купили? Але як? На що вони розраховували? Або вони не знали, що помруть?

Пан Зельбелов багатозначно мугикнув.

-- Нарештi ти маєш рацiю, дорогоцiнний мій! Все в цьому недосконалому безладному розбещеному світі має свою цiну, все купується і все продається. Але в даному випадку помилка твоя... малесенька така помилочка, мацiпусенька… -- пан Зельбелов показав пальцями, наскiльки маленької помилки припустився режисер, -- так от, прорахуночок в тiм, що не я платив їм, а вони -- мені.

-- Вони?! -- Нескінченність був вражений. Роботодавець кивнув.

-- Так, мій дорогоцiнний, ці двоє платили менi цiну смертi. Особливо ж -- твiй син, оцей Євген.

-- Як це -- особливо?

-- А так. Вiн подарував менi життя свого сина. Тобто, твого онука.

-- Але навiщо?

-- Аби я дозволив померти йому i твоїй Валерiї.

-- Та чому вони мусили помирати…

Режисер був вiдверто уражений, не знаючи, що й думати про всю цю дивну iсторiю. Як не дивно, не зважаючи на критичність ситуації, він не втратив здатності переживати сильні почуття.

Над чорними окулярами пана Зельбелова обурено здійнялися брови.

-- І отакий от бовдур хотів втрутитися в мій сценарій! Та це тебе потрібно було напнути на кілок, а не твого байструка! Невже провiдний дiяч "андеграундного" кiнематографа не в змозi уявити бодай єдину життєву ситуацію, найкращим виходом з якої є смерть? Матiр i син -- i раптом коханцi! Уявляєш, що вони вiдчуватимуть, коли про це дiзнаються люди?! Та краще вмерти в моторошних муках, нiж терпiти подiбний сором! От бачиш, насправдi все дуже просто, йолопе мiй безцiнний!

А хто з'явився перед ними в найжахливiшу мить їхнього життя? Я!!! Я дав коханцям можливість красиво, з блиском померти. Та ще й разом, на очах і навіть майже в обіймах одне в одного. І наближаючись до порога смерті, коли алмазні наконечники рвали їхнi нутрощi, вони, можливо, хоч трохи втiшалися думкою, що кров і лайно паскудять найчистiше в свiтi золото. В вiдтак всі у світі коштовності -- також лайно! Головне ж -- померти разом! І спокутувати стражданнями тяжку моральну провину. Над цим ти не замислювався, ти, естет?!

Нескінченність зіщулився під поглядом, який вибивався з-за чорних окулярiв, тому що вцьому погляді було... пекельне полум'я?!

-- Ти ач, він ще кремацію Гоголя зібрався знімати! Нездара!!!

Режисер відчув, що повільно, але впевнено божеволіє.

-- Так, ти й досі не зрозумів, з ким маєш справу, -- пан Зельбелов зробив розчарований жест. -- Мені й справдi не потрібне ніяке диво-яєчко, щоб читати чужі думки або демонструвати твою точку зору по телевізору. Ніяка то не японська техніка, це моя техніка... і навіть не техніка зовсім! Просто моя, і край! А головне лайно в цій брудній справі -- ти! Ці двоє бодай мені заплатили, грошей в мене не брали. А ти помилився -- і взяв. А простим смертним у мене й ламаного шеляга брати не можна. Так що їм хоч невелика, але знижка вийшла...

Пан Зельбелов несподівано сильно штовхнув Нескінченність у груди та проревiв:

-- А от ти плати сповна!!! Ти знаєш, чим мені платять! Вони померли по-своєму. Мені кортить побачити, як помреш ти!

Намагаючись утриматися на ногах, режисер вiдступив назад… Але наткнувшися гомілкою на перешкоду, що несподівано опинилася за спиною, втратив рівновагу, змахнув руками, впав і дуже болiсно вдарився головою. Наступної ж митi побачив, що лежить у величезному, але низькому, до блиску надраєному мідному казані -- і істерично залементував:

-- Нi-i-i-i-i-i!!!

-- Так, -- з абсолютно крижаним спокоєм заявив пан Зельбелов, -- i ти гідний такої долі хоча б тому, що наказав вбити двох закоханих. А водночас -- колишню коханку i власного сина.

-- Але я не знав!.. І мене примусили ви!..

-- Тільки не треба казати, що ти абсолютно ні при чому. Адже наказ служникам віддав саме ти. Чи ти забув, мiй дорогоцiнний, що я брехні не терплю? Будь-яка брехня була, є і буде фальшивкою. Навіть так звана "біла" брехня, яка ніби-то йде людинi у благо.

Тут пан Зельбелов нахилився, підняв два золотi зливки і тихо сказавши: "Ось, забирай свою нагороду", -- жбурнув їх до казана. Зливки почали плавитися ще в його руках (принаймні режисер встиг з подивом помітити на золотавiй поверхнi виразні вм'ятини від пальців і долонь роботодавця). Впавши ж до казана, досить швидко розтанули, немов маргарин на розжареній сковороді. Нескінченність хотів підвестися, щоб вибратися з казана, однак туди летіли все нові й нові зливки й боляче ударяли в тіло. Кiмната наповнилася служниками пана Зельбелова, всi вони подавали господареві пачки доларів, розв'язували і насипали йому в жменю нешліфовані алмази з мішечків, кидали самi, і до граду золотих зливків додався важкий сліпучий дощ коштовних каменів і грошовий листопад. Купюри спалахували на льоту, обсипалися в казан вже наполовину згорілими, i з жовтогарячих вогненних віночків, крізь легку завісу кіптяви на бiдолашного режисера дивилися тисячі здивованих очей товстуна Франкліна. Алмази з булькотiнням ляпалися в густу золоту кашу, пробкою вискакували на поверхню і з ледь чутним шипiнням палали майже непомітним синім полум'ям.

Нескінченність борсався в швидко прибуваючому золотому розплавi, як щеня в глибокій калюжі, безуспішно намагаючись бодай підібратися до краю казана. Найдивовижнiше полягало в тому, що він досі залишався живим. Режисер не знав температури плавлення золота, умов горіння алмазів. Не знав, чому разом із золотом не плавиться мідь казана. Одне було зрозумiло: занурена в подібне вариво людина давно мала згоріти! А режисер все ще живий. Так, рідина обпiкає, йому боляче, просто нестерпно боляче -- але він живий! Нескінченність підніс до очей руки. Шкіра почервоніла, вкрилася пухирями, тканина сорочки почала чи то плавитися, чи обвуглюватися...

Ні, не може всього цього бути!!! Це не-мож-ли-во!!! І вiдбувається не з ним!!!

-- Може, дорогоцiнний мій, і сталося це саме з вами, -- байдуже зазначив пан Зельбелов, не припиняючись вкидати до казана коштовності. Раптом режисер з особливою гостротою відчув, що таємниця цієї вкрай дивної особи криється за двома непроникно-чорними скельцями-заслiнками, що прикривають вхiд до ворiт його душі. Ще у себе в студії вiн хотів...

-- Окуляри!!! -- нестямно крикнув Нескінченність. -- Благаю, зніміть їх! Швидше!!!

Пан Зельбелов вкинув у густу рідину останнiй зливок золота, повільно випрямився. Ще повільніше підніс десницю до скроні, взявся за заувшник. Надзвичайно повільно стягнув непроникно-чорнi окуляри.

За ними нічого не було! Ні зіниць, ні райдужних оболонок, анi просто очних яблук, немов у "сліпих" грецьких статуй. З божевiльним переляком і огидою Нескінченність побачив через порожнi очницi, як всередині черепа пана Зельбелова палахкотить полум'я, по краях повік замість вій трiпочуть тоненькі блакитнi сірчані вогники, потрошку тлiють волосинкi густих смолистих брiв…

І перехопивши незвичайний вогненний погляд, якому не заважала більше жодна перешкода, Нескiнченнiсть вмить відчув, що якимось дивним чином і сам теж спалахнув, і запалав всередині. Шкіра на руках зморщилася, луснула, почорніла, з розривів бризнули іскри, зашипіло м'ясо.

Яка жахлива мука!

-- Ну що, здається, тепер ви повною мiрою відчуваєте, наскільки добра була ідея з кремацією Гоголя? -- почув режисер знущальне запитання роботодавця.

Останнє, що встиг вiн побачити, перш нiж від жару луснули i повитiкали очi, було потворне безвiке обличчя служника, який схилився над бурлячою в казані золотою рідиною і пильно дивився на людину, що згоряє живцем...

Пан Зельбелов знов надягнув окуляри, виловив з поверхні розплавленого золота невеличке чорне яєчко, що танцювало з-помiж палаючих алмазів, покрутив у пальцях, зважив на долоні, кинув на підлогу і наступив на нього. Яйце луснуло з глухим клацанням. Коли пан Зельбелов прибрав ногу, від яйця не залишилося й сліду.

-- А цей дурень вирішив, що йому дали проковтнути японську апаратуру. Нi, це ж треба! Навіть ваятелi мистецтва тепер вірять в чудеса техніки, а не в чудеса без техніки. Що за дивні часи настали?..

Обернувшись до безвiкого служника, спитав:

-- Ти все уважно відстежив?

-- Так, пане, -- служник шанобливо вклонився.

-- Молодець. Можеш відпочити годинку, потім зроби фільм. Подивлюся на дозвіллі, повеселюся, повтiшаюся ще раз з його дуростi.

-- Слухаюся, пане Баал...

-- Ну ти!!! -- гримнув господар, замахнувшися на служника. -- Не смій називати мене справжнім ім'ям!!

-- Хіба не всі сторонні мертві? -- спробував виправдатися служник.

-- Яка різниця, -- грізно заперечив пан Зельбелов. -- Раптом при живих гостях пробовкнешся -- уявляєш, що тодi станеться. Заборонено -- i край! А нi -- то язика вирву!!! В мене це швидко…

-- Слухаюся, пане. Пробачте.

Безвiкий чоловiк ще раз вклонився і відступив. Виблискуючи непроникними скельцями окулярiв, пан Зельбелов повернувся, вийшов iз спальні, на ходу кинувши служникм, що стовбурчили біля дверей:

-- Прибрати звідси все сміття, казан надраїти.

У коридорі ж уповільнив ходу, замислившись, зупинився... Ні, навiть на ніготь не шкодував вiн за занапащеним нездарою-режисером або за цими невдахами, коханцями-збоченцями. Просто в наповненій пекельним полум'ям голові зрів задум нового аукцiону душ, від якого пан Зельбелов (вiн же товариш Зебель, вiн же Везель-Бiлов, вiн же Бельзе i багато хто iнший) тільки й отримував істину насолоду.

Аби забезпечити спадкоємнiсть доль учасникiв поставленого ним життєвого спектакля, пан Зельбелов мав зробити плавний перехiд до нового акту. Все ретельно обмiркувавши, вiн плеснув у долоні i коротко наказав безвiкому служниковi, який вмить з'явився мов з-пiд землi:

-- Завтра їдемо до міста. За спадкоємцем.

Безвiкий служник шанобливо вклонився.

Лот (не)останнiй

Психо…

…Похитуючись, тротуаром бреде високий, вже немолодий чоловiк, худорлявий, довговолосий, одягнений вельми дивно (як артист цирку, інакше не скажеш). Час від часу він запускає руку в середину великої спортивної сумки, що висить в нього на лівому плечі, дістає звідти жменю попелу і розмахнувшись, кидає його у повітря, голосно вигукуючи при цьому:

-- Ось! Ось, пане Зельбелов! Ось вам, чорт забирай! I ви забирайте! Подавіться вашими доларами! Не потрiбнi вони мені! І алмазів не треба! І золота! Подавіться!..

Пiсля кожного такого вигуку на щоках чоловiка спалахує гарячковий рум'янець, який негайно зникає, ледве він замовкє. Тоді стає помітним, наскiльки він блідий. Перехожі, що випадково зхрещувалися з ним поглядами, перелякано відсахувалися. Їм здавалося, що в очах чоловiка, в найглибших глибинах його зіниць палахкотить невгасиме всепоглинаюче полум'я.

-- Тільки поверни її!!!

Раптом чоловiк гепнувся на коліна, впустивши сумку, ткнувся обличчям в долоні і заплакав, невиразно белькочучи:

-- Поверни!.. Її!.. Їх!.. Тiльки не вбивай... Я їй пробачу… Навiть хлопцевi теж… їм обом… Тiльки не вбивай!..

-- П'яний, чи що? -- тихо звернулася до своєї супутницi жінка, яка проходила поруч. Супутниця гидливо поморщилася і переклавши в іншу руку повну авоську картоплі, прошепотiла:

-- Та не займай...

-- П'яний?! Я п'яний?! -- заволав чоловiк, миттю звившися на ноги. -- Сама ти п'яна! Ти!.. Ти!.. Хто? Де?

Він почав озиратися на всi боки, шукаючи жінку, що образила його, хоча жiнка стояла тут же, просто перед ним, ледь жива вiд переляку.

-- Сліпий ти, чи що? Придурок, -- роздратовано сказав громадянин, на якого вкрай збуджений чоловiк раптом наштовхнувся.

-- Сліпий? -- той завмер, виструнчився і немов прислухаючись до чогось всередині, замислено проговорив:

-- Мабуть, так... Нічого не бачу.

-- Тож окуляри носити треба, -- гидливо вiдсторонившися, кинув громадянин. Жінки перезирнулися та пішли геть, намагаючись крокувати якомога ширше i в той же час чомусь вставши навшпиньки, хоча з картоплею в авоськах це було нелегко. А чоловiк тим часом знов замислено повторив:

-- Так, окуляри треба носити... треба...

І знов заволав:

-- Окуляри!!! Точно, на ньому були окуляри!!! Непроникно-чорнi!! Вірно!

Жінки з авоськами побiгли щодуху, аж картопля на асфальт посипалася (та вони чомусь не звертали на це уваги). Навколо збудженого чоловiка почав збиратися натовп гультяїв і просто допитливих. А він опустився на карачки, повзав по асфальту і ляпаючи долонями, все повторював:

-- Сумка! Де моя сумка?! Там гроші, багато грошей. Я розплачуся, я все поверну. Я викуплю Лєру, та й сина теж викуплю. Не треба їх страчувати. Тільки де ж ця клята сумка?! Там же грошi! Де ж мої гроші?! Як я без них врятую Лєру?!

-- Оце твоя сумка, чи що? -- крізь натовп пропхався старшокласник.

-- Мабуть, оця, -- прогугнявив чоловiк, слiпо обмацуючи сумку.

-- Але там немає грошей. Там самий лише попіл. Твоя?

-- Попіл? -- здивувався чоловiк, притискаючи сумку до грудей. -- Не може бути! Там долари. Багато доларiв. I золото. I алмази. Золото не горить, хоча й тоне. А алмази горять, хоча й твердi. Але то не є важливо.

Чоловiк сiпнувся, запустив руку по лікоть в надра сумки, витягнув чергову жменю попелу і полегшено зітхнувши, блаженно посмiхнувся, розтер попiл по обличчю й мовив: -- Ну от, а ти кажеш, що попіл...

-- А що ж це? -- здивувався старшокласник.

-- Iдiот! Ясна рiч, це "бакси"! "Баксюки". "Баксята". "Зелень". "Капуста". Кожен папірець -- по тисячі. З незнайомою президентською пикою, але то не є важливим. В нього... У пана Зельбелова цього, чи хто він там насправді є... Так от, в такого інакше просто бути не може, нiж "штуки" в пачках, а пачок -- немiряно.

Чоловiк вкинув рештки попелу назад в сумку і тихо засміявшись, довірливим тоном повідомив:

-- Тому що він -- чорт! Самий натуральний! Справжній чорт!

Чималий вже натовп загудів, люди закивали, дехто почав крутити пальцем бiля скроні.

-- Так-так, чорт, я знаю, -- вiв далi чоловiк, -- він напнув на кілки мою колишню коханку Лєру i мого сина вiд неї. Уявляєте, вони теж стали коханцями, як i ми з Лєрою свого часу! А мене цей чорний дiдько зварив в казані із золотом.

Від натовпу відділилися троє і пiшли шукати телефона, щоб викликати "бригаду" iз психiатричної лiкарнi.

-- Ну от. Iз цим блазнем тепер все остаточно вирiшено, -- вiдкинувшися на м'яке сидiння i закриваючи вiкно лiмузина, задоволено зазначив пан Зельбелов, коли в кiнцi вулицi завила сирена санiтарного автомобiля. -- Тепер в цьому спектаклі всі крапки над "i" нарешті розставлені.

-- Ти уважно дивився, нiчого не впустив? -- спитав вiн безвiкого служника, який розташувався на передньому сидiннi.

-- Нiчого, пане, авжеж. Як можна інакше?

-- Ну, звiдси й справдi все добре видно.

Крiзь невеличку шпаринку вiкна пан Зельбелов продовжував спостерiгати за тим, як санiтари намагаються упiймати збудженого чоловiка, а люди з натовпу тiкають в рiзнi боки. -- Хоча як згадати "полювання" зекiв на його батька, на цього нiкчемного тюремного "пiвника"… Все ж у нинiшньої уявної кумедiї з наднатуральним кiно є свої переваги над реалiстичною кумедiєю в'язницi. Як ти вважаєш?

-- Так, пане.

-- Ще б пак! Дозволив би ти собi не погодитися…

-- Нiзащо, пане.

-- От i добре.

З вiкна шикарного лiмузина, припаркованого буквально за два кроки від місця, де розгорталося драматичне і водночас неймовірно безглуздее дійство, було видно, як худорлявого довговолосого чоловiка нарештi схопили, скрутили i кинули в санiтарну машину.

-- Давай за ними, -- кинув господар шоферовi. Лiмузин плавно відкотився від брівки, зайняв другий ряд і стрiлою понiсся між іншими машинами, немов гоночна яхта між крихітними тихохiдними човниками. Дзеркальнi шибки надiйно вiдгороджували людей, якi розташувалися в салонi, вiд вулицi. Тому нiхто не мiг бачити пана Зельбелова, на обличчі котрого вигравала самовдоволена посмішка.

Нарештi дiсталися психiатричної лiкарнi. Лiмузин проскочив слiдом за санiтарним автомобiлем у розчиненi ворота, перш нiж вони зачинилися. Чомусь сонний черговий, що сидiв у будцi при в'їздi, не звернув найменшої уваги на шикарне чорне авто, не запитав у водiя перепустку.

Але на територiї лiкарнi їхнi дороги розiйшлися. Якщо санiтарна машина помчала до приймальної, лiмузин беззвучно поплив до жiночого корпусу i там припаркувався. Пан Зельбелов вийшов один, без "живої кiнокамери" i повiльно попрямував до зеленого лужка, на якому гуляли хворi. Його увагу привернули двi жiнки. Одна з них, вже немолода, iз зморшкуватим, але якимось просвiтленим обличчям, захоплено торохкотiла, вдивляючись у безхмарне блакитне небо:

-- А ти повiр у Того, Хто знiмає усi хвороби -- i одразу одужаєш! Я ж повiрила -- i одужала. Отже, ти теж можеш, як змогла я! Це просто -- повiрити, тож повiр!

-- Ну, що ти, що ти, -- сумно всмiхнувшись, вiдказала друга жiнка, що сидiла просто на землi не зважаючи на чималеньке черевце, яке недвозначно вказувало на вагiтнiсть мiсяцiв семи, -- якби ти була здоровою, то не потрапила б сюди.

Жiнка опустила додолу сiро-зеленi, колись схожi на зiрочки, а тепер стомленi заплаканi очi. I вся вона теж здавалася вкрай стомленою. Пан Зельбелов кивнув: так, вона мiцно сидить на гачку! Не зiрветься.

-- А я не хвора, анiтрiшечки не хвора! -- весело торохкотiла перша жiнка. -- Просто всi оточуючi: рiднi, подруги, спiвробiтники, лiкарi, -- вважають мене хворою! Вони вiрять в мою хворобу, а я -- нi! Але то нiчого, то пусте! Я їм пробачаю. Вони ж бо не читали Святого Письма, а там ясно сказано: ми божевiльнi заради Христа. Тому божевiлля -- це нормальний стан душi. Отже, я нормальна, i я їм пробачаю. Вони невиннi, вони просто не розумiють, що накоїли. До того ж, тут я стану в нагодi, проповiдавши тобi Слово Боже…

-- Так! Але ж моя хвороба…

-- Це не хвороба, це -- благословення! -- говiрлива трiщуха лагiдно посмiхнулася, глянувши на округлий живiт подруги.

"Вiн -- мiй, я купив його!" -- подумав пан Зельбелов.

-- Це не благословення! -- зойкнула вагiтна. -- Ця дитина -- вiд мого власного сина! Я колись переспала з кiнорежисером-початкiвцем, нагуляла вiд нього немовля. А тепер Женя вирiс i став моїм коханцем -- i я завагiтнiла вiд нього теж! Сином -- вiд власного сина! Що це за дитина?! Чий вiн син i чий онук?! О Боже, що ж менi робити?!

-- Звичайно, це грiх, -- сумно сказала перша жiнка, -- та не журися: Бог, до якого ти зараз звертаєшся -- Вiн всемилостивий, Вiн все пробачить.

"Ти не маєш жодного впливу на мою лялечку. Твої слова мертвi. Нездара ти, а не рибалка!" -- пан Зельбелов самовдоволено всмiхнувся.

-- Ви помиритеся i ще будете разом… -- торохкотiла далi трiщуха.

-- Нi, нi, не будемо! -- вагiтна затiпалася, заридала. -- Я на власнi очi бачила, як мiй колишнiй режисер зустрiвся з сином, як Женя зарубав Бориса величезною сокирою, а далi вдавився! Що в мене пiсля цього лишилося?! Оця дитина, онук Бориса, син мого сина i його ж брат. А тодi пан Забiлецький…

-- Ой! Краще не згадуй його! -- трiщуха засмутилася. -- Казала ж я тобi, що нiякий вiн не Забiлецький. Це вiн так пiддурює, новi iмена вигадує, складаючи їх з лiтер справжнього свого iменi. А вiн -- нечистий. Менi пастор колись казав, що був такий прадавнiй азiатський iдол: Баал Зебуб. А ми називаємо його Вельзевулом або просто Ваалом.

"Ти боїшся мене, дурна вiвця. Це добре. I в цьому твоя фатальна помилка".

Пан Зельбелов цвiкнув крiзь зуби. Пора обiрвати їхнiй контакт. Якби трiщуха впевненiше спиралася на свого Бога, це було б i справдi небезпечно, а так… Ну, годi вже, годi!

-- I саме з цих лiтер цей нечистий дух… що з тобою, Лєро?!

Та вагiтна вже не слухала слiв трiщухи. Повалившися на землю, вона почала вити, скреготати зубами, качатися по травi, вириваючи скарлюченими пальцями цiлi пучки. Трiщуха перелякалася, залеметувала, одразу розгубивши всю свою впевненiсть. Вiд жiночого корпусу до лужка вже бiгли дужi санiтарки.

"Нiчого, нiчого, тобi це не допоможе. Через жоднi сльози й iстерики ти не зiрвеш вагiтнiсть. Ти доносиш сина i ще народиш наступного блазня, який розважатиме мене надалi".

Чорний чоловiк в непроникно-чорних окулярах з лагiдною поблажливою посмiшкою спостерiгав, як санiтари клопотали над вагiтною.

Дiйсно, чого хвилюватися? Все було гаразд:

Аукцiон душ триває!..

1995, березень-серпень 2000, Київ

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...