пошук:  

>> Литовченко Тимур: Диверсiя, або Розповiдь про повне життя цивiлiзаций однiєї галактики

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

...Той ще не жив повним
життям, хто не знав
злиднiв, кохання i вiйни

О.Генрi



Глава 1

Вiйна. Облога i полон

Вночi почалися заморозки. До ранку Професор зовсiм закляк. Йому навiть здалося, що дихання осiдає морозним налiтом на вiях. Насправдi ж в нього просто злiпалися очi (особливо середнє). Доводилося весь час протирати їх. Та навiть крiзь бiлувату завiсу Професору кожного разу ввижалися палаючi лiтери: як?

Як сталося, що загадкова цивiлiзацiя стерглiв, що мешкала у сусiднiй галактицi, настiльки стрiмко деградувала?

Професор глибоко симпатизував стерглам. Вони теж вели внутрiшньопланетну вiйну... хоча заради дрiбниць, ясна рiч, а не за високi iдеали Тюльпанiв. Та не зважаючи на подiбну "дрiб'язковiсть" Професор дуже добре розумiв їх. Вiн навiть iнодi вiдчував себе бiльш досвiдченим просвiтленим вищим знанням старшим братом, який поблажливо заплющує очi на пустощi нерозумного пiдлiтка.

Отже, вiн неодмiнно повинен розiбратися, чому гинули цiлi загони стерглiв, озброєнi мечами з високолегiрованої сталi, загартованої за всiма правилами металургiї. Чом голодомор спустошував величезнi областi, що потопали у буйних садах i тучних нивах. На жаль, Червонi майже не лишили Професору часу на пошуки вiдповiдi. Облога мiста наближалася до нищiвного фiналу. Фронт вiдсунувся далеко, розраховувати на допомогу не доводилося. Професор просиджував днi та ночi в унiверситетському кабiнетi не змикаючи очей. Зараз вiн вiдчував: зiгрiтися вкрай необхiдно, в iншому разi вiн помре не вiд рук Червоних, а вiд холоду, так i не розгадавши причини загибелi стерглiв. До речi, багаття вони теж чомусь не могли розвести...

На столi у Професора лежав меч стерглiв, широкий, короткий, з полiрованим лезом i карбованою рукояткою. Цей меч i ще деяку зброю привезли з мiжзоряної експедицiї сусiди по Галактицi i милостиво подарували Професоровi пiд час одного наукового семiнару. Електрику треба було заощаджувати для дослiджень, тому вчений вирiшив наколоти трiсочок i розкласти невеличке вогнище в куточку кабiнета на бляшаному листi. Таку роботу зазвичай робив Дайсi, проте його мати лежала вдома хвора, i лаборант приходив тiльки о другiй половинi дня.

-- Дайсi! Дайсi! -- про всяк випадок покликав Професор. Лаборант не вiдгукнувся. Тодi вiн поставив посеред кiмнати старенький стiлець, мiцно стиснув обома руками меч стерглiв, як слiд замахнувся i що є сили вдарив по дерев'яному бильцю. Лезо меча розлетiлося на кiлька частин, немов зроблене з крихкого скла. Уламки посипалися на пiдлору. Стiлець стояв цiлий-цiленький, лише в одному мiсцi лишилося кiлька неглибоких подряпин.

Не повiривши власним очам, Професор пiдiбрав уламки i уважно придивився до них. Так само ретельно вiн обстежив вцiлiлу половину меча, навiть перевiрив її пiд мiкроскопом. На блискучих уламках не було жодних натякiв на трiщини або навiть їхнi зародки. Тим не менш Професор зрозумiв, що тримає в руках розгадку таємницi загибелi стерглiв. Нарештi! Вiн повернувся до стiльця i намагаючися не пропустити жодної подробицi знов вдарив уламком меча по бильцю. Старе дерево триснуло, в повiтря здiйнялася невеличка хмарка пилу. Половина бильця впала до нiг вченого. На лезi меча, певна рiч, не лишилося жодної щербинки. Професор знов замахнувся уламком клинка, i пiд жалобний стогiн пружин стiлець розвалився навпiл. Вiн рубив ще i ще, захоплено бив по уламкам стiльця, по пiдлозi i по стiнах, бажаючи лише зламати кляту половинку меча та приблизно визначити мiсця i причини руйнувань. Дарма! Старання вченого виявилися марними.

Зрештою Професор знесилився. Але разом з тим вiн вiдчув, що зiгрiвся. Тiльки тепер вчений згадав, навiшо, власне, почав рубати меблi. Вiн побачив також, що хоча стiлець буквально перетворився на купу уламкiв, зроблено це досить безладно. Рипнувши вiд прикростi вухами, Професор вибрав з купи деревини половинку нiжки, поставив її вертикально i спробував вiдколоти декiлька скалочок для розпалення. Варто було йому лише трошечки натиснути на дерево, як вiд зламаного клинка знов вiдскочив шматочок. Половинка нiжки лишилася неушкодженою. "Невже менi так i не вдастся розвести вогнище?" -- засмутився Професор. Вiн стояв i розлючено тiпав пещену борiдку. Що ж це дiється, кiнець кiнцем?! Чому сталь то ламається практично без найменших зусиль, то начебто схаменувшися раптом знов стає нормальною сталлю? Кров шалено приливала до голови, з гуркотом пульсувала у вухах, вiд чого тi починали противно порипувати. Щоб охолодити розпашiлий лоб, Професор притиснув до нього зламане лезо меча.

Негайно з цiєї дивної зброї у голову вповзла думка (принаймнi, так здалося Професоровi): "Сталь просто не хоче пiдкорятися чужiй волi. Коли ти намагаєшся зламати меч, сталь твердiшає. Коли прагнеш розрубати дерево, вона ламається".

Годi й казати, думка була безглуздою. Професор навiть уявити не мiг, чому вона виникла. Вiн не вiрив нi у бога, нi у диявола, анi у привiдiв. Тим бiльше -- у меч, що ожив. Єдине, у що професор здатен був повiрити -- це могутня позитивiстська наука та життєдайнi їдеї Великого Чорного Тюльпана. Та не зважаючи на це, думка, що виникла дуже добре погоджувалася з усiм, що зараз вiдбулося. Тому Професор вiд усiєї душi щиро подякував Великому Чорному Тюльпану, витяг з сейфа другий меч стерглiв i деякий час вивчав його, пiдiйшовши упритул до вiкна.

Нарештi Професор наважився на невеличкий експеримент. У нижнiй шухлядi стола зберегався подарунок його колишнього товариша по навчанню, а нинi дуже вiдомого рудознавця (вiдомого нинi, якщо його ще не повiсили Червонi негiдники). Коли Професор витягнув подарунок, рiзноманiтнi залiзнi дрiбнички з рипiнням i стукотiнням завовтузилася в усiх iнших шухлядах, мов жива. Вчений поклав стерглiвський меч на уламок магнiтного мiнералу i прикрив зверху бiлим папером. Пiсля цього витяг з радiоприймача малесенький скляний балончик, розбив його i висипав невагомий чорний порошок. Мiкроскопiчнi порошинки розсипалися, вкривши папiр ровним шаром, проте у деяких мiсцях його прокреслили ледь помiтнi мережi бiлих зигзагiв.

Усе життя Професор вивчав переважно iсторiю. Вiн майже не розумiвся на фiзицi i навряд чи мiг би самостiйно дослiдити клинок бiльш ретельно. Тим бiльш зараз, коли перед лицем противника, що наступав на мiсто, усi унiверситетськi мужi, усi молодшi працiвники запанiкували та розбiглися, мов мишенята. Лишився лише Професор з Дайсi: перший -- тому що зневажав Червоних мерзотникiв i їхнього так званого могутнього вождя, другий -- з-за хворої матерi... До речi, де ж вiн?

-- Дайсi! Дайсi... -- покликав Професор наполегливо, але не без нотки протегування у голосi. Зачекавши трохи, повторив майже безнадiйно:

-- Дайсi.

Лаборант несподiвано виник у дверях.

-- Вона померла, -- повiдомив юнак сповненим слiз голосом i ледь чутно прошепотiв: -- Мамуня...

Професор вiдверто засмутився. Лаборант нестримно ридав, великi сльози котилися по обличчю з усiх трьох очей, а Професор згадав манiрну сухеньку лiтню жiнку, яка стояла поруч iз сином i сором'язливо бубонiла: "Як ви вважаєте, пане мiй, чи стане Дайсi великим вченим? Вiн такий скромний... А мiй покiйний чоловiк тiльки про це й мрiяв".

-- Мати померла, -- повторив Дайсi крiзь схлипування.

-- Це вельми сумно, мiй любий, -- сказав Професор. На околицi мiста ритмiчно загупали важкi станковi ядромети. Крiзь вiкно було видно, як у небо здiйнялися велетенськi язики полум'я.

-- Усе дуже сумно, -- мовби узагальнив Професор i тут-таки згадав, про що, власне, хотiв попросити Дайсi. -- Сумно й те, що я, так би мовити, ледь не замерз. Я розумiю ваш стан, любий мiй, та все ж прошу зробити менi одну послугу. Ось меч. Будьте ласкавi, наколiть якнайбiльше скалочок для розпалення.

Лаборант слiпо пiдкорився. Професор уважно спостерiгав, як той нетвердими кроками наблизився до купи уламкiв, узяв перший-лiпший... i ледь Дайсi махнув мечем, як клинок стерглiв розколовся.

-- Ой, професоре, вибачте. Я сьогоднi такий незграбний... Мамуня, мамунечка...

Лаборант заходився вiд плачу. Вiн явно не вiдчув нiчого недоладного у тому, що сталося.

-- Дрiбницi, мiй любий, дрiбницi. Можливо, ви значно сильнiшi, нiж здається.

Професор вийняв з пальцiв байдужого до всього Дайсi рештки стерглiвського меча i пiднiс їх до магнiтного малюнка. Розломи досить точно збiгалися з бiлими лiнiями.

-- От що, Дайсi, вiдшукайте десь лещата i терпуг та зберiть з поверхнi розлому порошок для аналiза.

Канонада за вiкном посилилася. Професор подумав трохи i з наполегливою ласкавiстю додав: -- Та хутчiш, мiй любий.

Проте Дайсi не був в змозi вiдшукати майстерню без сторонньої допомоги. Професоровi довелося вiдвести його на перший поверх. Поки лаборант працював, вчений повернувся до кабiнету, сiв за свiй улюблений стiл, нiжно провiв долонею по його блискучiй полiрованiй поверхнi i присунувши поближче портрет Великого Чорного Тюльпана деякий час благоговiйно споглядав на священне зображення. Охайно пригладив свою борiдку лопаточкою (точна копiя його борiдки), зачiску (майже точна копiя його зачiски, наскiльки дозволяла лисина). Видобув з шухляди план мiста i розклав на столi.

До кабiнету увiйшов Дайсi з приготованим порошком у паперовiй серветцi. Професор негайно вихопив з пальцiв лаборанта, що дрiбно тiпалися, дорогоцiнний порошок. Насипавши його тонким шаром на предметне скельце, прикрив другим скельцем i поклав пiд мiкроскоп. Втiм, усi способи дослiджень, якi в змозi був вигадати Професор, нiчого особливого виявити не дозволили. Даремно вчений змiнював збiльшення, кут огляду, освiтлював зразок рентгенiвськими, ультрафiолетовими та iнфрачервоними променями, пiдносив шматок магнiтного мiнералу. Глумливо висунувши язика i порипiвши на прощання вухами, Її Величнiсть Таємниця найнепристойнiшим чином вислизнула з рук Професора.

Нарештi вiн вимкнув розшарiлий мiкроскоп i повернувся до столу. Лаборант спав поруч на стiльцi бiля стiни. Увi снi вiн щохвилини охкав i схлипував. Аби дати можливiсть пiдсвiдомостi спокiйно попрацювати, Професор вирiшив зайнятися поки планом мiста.

-- Дайсi, любий, пропоную вам прогулятися вулицями i розпитати, де конкретно точаться бої. Слово честi, я втрачаю голову вiд невизначеностi нашого становища. А ви заразом, так би мовити, розвiєтеся.

Дайсi вийшов з кiмнати похитуючися. Пiсля виходу лаборанта Професор уважно вивчив небокрай з рiзних вiкон, потiм вiдмiтив на планi мiсця пожеж i окреслив приблизну дислокацiю обложникiв. Що ж, можна сподiватися, в запасi вiн мав у крайньому разi добу. Вчений з крекотiнням пiдiйшов до мiкроскопа, аби продовжити двобiй з упертим порошком стерглiвської сталi. Для початку вiн вирiшив обробити його легкою кислотою та повторно оглянути в ультрафiолетовому промiннi. Усе життя до найостаннiших часiв Професор мав справу в основному з полив'яним та дерев'яним посудом. Був би вiн металознавцем, а не iсториком, вiн би безсумнiвно вигадав кращий спосiб аналiзу. Втiм, уся ця метушня, що скорiше нагадувала гру у науку, нiж справжнє дослiдження, не мала сенсу. З iншого боку, чом би й не погратися у науку наостаннє, якщо завтра тебе, швидше за усе, вб'ють...

Професор видобув зразок з мiкроскопа i спробував розняти предметнi скельця, але тут з'ясувалося, що порошок мiж ними зник хтозна куди, а самi скельця зклеєнi. Вчений пiдстрибнув вiд несподiванки i озирнувся. Йому здалося, що вiн не один у лабораторiї. Позаду нiкого не було. Тим не менш Професор стиснувши кулаки кiлька хвилин поспiшно ходив пустими кориборами i кабiнетами, запитуючи себе: хто насмiлився зiпсувати зразок, ссипав порошок i зклеїв предметнi скельця? I взагалi навiщо так невдало жартувати? Коли ж роздратування спало, вчений повернувся до мiкроскопу. Судоми пробiгали тiлом, поки Професор повторював процедуру дослiдження, сподiваючися все ж виявити шов. Її Величнiсть Таємниця явно змiнила гнiв на милiсть i милостиво повернулася. У всякому разi клей, що намертво з'єднав предметнi скельця, виявився настiльки прозорим, а його шар настiльки тонким, що найменшого слiда шва не було видно.

Це вже не були два скельця! Це було єдине цiлiсне скельце!

Професор стомився. Вiн видобув предметне скельце з мiкроскопа i заходився бездумно гратися ним, пiдкидаючи на долонi. Потiм хтозна навiщо затиснув його повiкою середнього ока на манiр монокля i скорчив гримасу, зобразивши найогиднiшу особу в свiтi -- нiкчемного Червоного Тюльпана. Так вiн, гадається, бавився ще пiдлiтком...

Тут скло бутафорського монокля почало мутнiти. Професор швидко витягнув його з ока i не встиг ще подумати: "Що це ще за фотохiмiя?!" -- як скельце стало цiлковито матовим. Її Величнiсть Таємниця на секунду висунулася зi скельця, пустотливо позирнула на вченого i iнтригуюче прошепотiла:

-- Агов, пане iсторику, а чи не порошок стерглiвської сталi зклеїв скельця? Чи не перетворився вiн сам на шар скла?

Професор не пам'ятав, як дiстався до кабiнета. Коли вiн отямився вiд сомнамбулiчної закляклостi, то уторопав, що стискає у руках старовинну бронзову ступку. Цiкаво, що це за бiлий порошок у нiй? Вчений напружив пам'ять. У мозоку з'являлися i зникали уривки невиразних вiдчуттiв. У горлянцi немилосердно драло. Невже вiн спустився до унiверситетського музею, зняв з вiтрини лю старовинну ступку i змолов у нiй предметне скельце?.. Здається, так. Ось номерок на днi ступки. Колись у такий спосiб готували лiки. А тепер? Що вiн хоче зробити зараз?

Вiд прикростi Професор зарипiв вухами. Авжеж, необхiдно провести контрольний експеримент! Протягом наступних пiвтора годин, поки у скляному порошку лежали три цвяшки та клаптик паперу, вчений гарячково спiвставляв факти i перевiряв логiчнiсть висновкiв. Отже, зброя стерглiв ламається вiд найменшого удару. Предметне скельце мутнiшає, якщо через нього дивитися на оточуючий свiт. Порошок сталi зникає, хоч нiхто не виймав зразок з мiкроскопа. Усе це вiдбувається, якщо дiї ненавмиснi. Якщо спробувати навмисно зламати меч або роздивитися шов клея, нiяких аномальнi явища не спостерiгаються. Тiльки у разi, коли дiї стають ненавмисними, основна функцiя предмета моментально порушується: сталь ламається, iдеально прозоре предметне скельце мутнiшає. Робоча гiпотеза така: причина всього криється у атомах, з яких складається метал зброї стерглiв, а тепер i скляний порошок. Звiсно, цi мiркування дуже скидаються на мiстику, проте з iншого боку робоча гiпотеза непогано пояснює усi вiдомi Професоровi факти. А факти -- найупертiша у свiтi рiч, фактам вiн звик довiряти. Отже, потрiбно занотувати основнi моменти гiпотези.

Професор пошукав у шухлядi, нiчого не знайшов. Тодi вiн видобув клаптик паперу зi ступки, обтрусив з нього порошок i вивiв крупними лiтерами:

ПРИЧИНА -- У АТОМАХ.

Ледве вчений поставив крапку, як клаптик беззвучно лопнула точнiсiнько по лiнiях лiтер. Ясна рiч, чогось подiбного слiд було чекати, проте вчений вiдсахнувся i часто-часто заморгав усiма трьома очами. Мабуть, тепер не потрiбно прохати Дайсi забивати цвяхи у стiну. Можна вважати, що божевiльно-генiальна iдея стосовно атомiв повнiстю пiдтвердилася.

-- Вони зайняли околицi, продираються сюди.

Лаборант мав настiльки жалюгiдний вигляд, що Професор не змiг на нього дивитися i якнайшвидше вiдвернувся. Не хотiлося псувати урочисту хвилину. Його погляд зупинився на портретi невмирущого Чорного Тюльпана, i лише тодi вчений усвiдомив усю велич вiдкриття, подарованого йому долею.

-- Чи вiрите ви у перемогу, Дайсi? -- прошепотiв вчений, ледь стримуючи почуття, що вирували у грудях, i несамовито скубаючи борiдку.

-- Яка там перемога?! Нас вб'ють, можливо, сьогоднi ввечерi... Або завтра. Ми усi помремо як... матуся, -- лаборант схлипнув.

-- Помиляєтеся, Дайсi, -- мовив Професор розтягуючи й мовби смакуючи слова. I вигукнув так, що задеренькотiли шибки: -- Ми переможе-м-м-мо-о-о-о!!!

Лаборант позадкував до стiнки. Вiн вирiшив, що бiдолашний лагiдний Професор збожеволiв вiд переляку перед зграями обложникiв. А щасливий вчений тим часом iстово шепотiв слова подяки, звертаючися до портрета безсмертного Чорного Тюльпана. Потiм кинувся до серветки, у якiй лежав приготований лаборантом порошок.

О несподiвана радiсть! Порошка майже не лишилося, зате над ним утворилося декiлька аркушiв такого самого паперу, з якого було вирiзано серветку.

-- Зброя! Ось наша зброя, Дайсi! -- горлав Професор розмахуючи аркушиками, що лише двi години тому були сталевим порошком. -- Ми переможемо, мiй любий Дайсi, неодмiнно переможемо Червоних. Але для цього ви маєте якнайшвидше спуститися до саду i нарiзати оберемок рiзок.

Дайсi тихенико заскиглив i стрiмголов кинувся у двiр. Вiн намагався не озиратися на Професора, котрий збожеволiв так несподiвано. Вчений же учинив у кабiнетi справжнiй розгордiяш, поки шукав мотузку. Було схоже, що тут вже побували Червонi негiдники або служаки з Комiсiї у справах iнакомислення. Зрештою мiхнувши на все рукою, вiн зiрвав шнур, на якому висiли гардини. Професор нiколи не був жадiбним i не забував про ближнього, тому перш за все акуратно розрiзав шнур навпiл, а потiм старанно втер в обидвi половинки рештки стального порошка. Якраз коли вiн закiнчив цю немудрящу операцiю, у дверi обережно увiйшов Дайсi з рiзками. Вiн дивився на Професора з неприхованим жахом, немов той був одним з Червоних загарбникiв.

-- А, Дайсi! Дякую, красно дякую. Ось вам мотузка. Нi, що ви, мiй любий! Нi в якому разi не зараз. Збережiть мотузку для Червоних. Нехай вони вiшають вас неодмiнно на нiй.

Почувши цi слова, нещасний юнак дременув геть, жалiбно заверещавши i кинувши рiзки. Хоча мотузку вiн усе ж не кинув.

-- Дайсi, Дайсi, чекайте! Я ж не приготував рiзки.

Проте Професоровi не вдалося наздогнати переляканого юнака. Розстебнувши комiрчик одягу i шалено обмахуючися долонею, вiн спостерiгав з розкритого вiкна, як лаборант летить куди ноги несуть безлюдною алеєю чистенького унiверситетського садочка назустрiч вибухам i диму. "Так i бiжатиме, доки не потрапить до Червоних. А там... хай допоможе йому мотузка i безсмертний Чорний Тюльпан!" -- подумав Професор. Передихнувши, вiн зiбрав розсипанi по пiдлозi рiзки й заходився старанно натирати скляним порошком кожну лозинку. Потому зав'язав рiзки разом iз мотузкою та аркушиками паперу в клумачок, розлiгся на старенькiй канапцi у сусiднiй з кабiнетом кiмнатi, поклав клумачок пiд голову i преспокiйно заснув. Це був єдиний мешканець мiста, який спав того вечора не зважаючи на гупання важких ядрометiв, що наближалося. Професоровi снилася Її Величнiсть Таємниця, Великий Чорний Тюльпан та завершальна i безповоротна перемога безсмертної Чорної справи. I ще йому снилося, як сталевий i скляний порошки атом за атомом, молекула за молекулою перетворюються на структурнi одиницi мотузки, паперу та лозин...

Прокинувся Професор вiд жахливого удару, що розколов дверi кабiнета навпiл. Тiльки-но вiн встиг учiпитися за клумачок, як до кiмнати увiрвалися Червонi солдати. Один з них схопив вченого за комiр, щтурханами вигнав до коридору й штурханами спустив по схiдцях до парадних дверей унiверситетського корпусу. Решта солдатiв перевернули улюблений полiрований стiл Професора, несамовито розтоптали портрет Чорного Тюльпана, обшукали кабiнет. Потiм вибiгли у коридор i заходилися стрiляти на всi боки запальними набоями. Коли полонений Професор крадькома озирнувся через плече, будова унiверситету вже геть палало.

Червоний солдат гнав його без передиху аж до самої площi iменi Чорного Тюльпана. Професор бiг пiдтюпцем. Вiн зовсiм знесилився i анiтрохи не вiдчував нiчної прохолоди. По дорозi до площi вiн тiльки раз прошепотiв:

-- Я здаюся. Я зрозумiв власну помилку iбажаю працювати на благо величної Червоної справи.

Конвоїр бебехнув Професора рукояткою ядромета по головi i суворо гримнув:

-- Давай-давай, вол вчений! Нема в нас часу на таких паскудних зрадникiв, як ти. I без цього засидiлися бiля вашого задрипаного мiстечка. Мотузка усiх виправить.

"Отже, карають усiх пiдряд. Що i мало бути доведено", -- подумав Професор i заспокоївся: клумачок вiн стискав з усiх сил.

У центрi площi у вiдсвiтi пожеж тьмяно поблискували уламки опаскудженого зображення Великого Чорного Тюльпана. Бiля пiднiжжя старих кремезних дерев, висаджених вздовж периметра площi, як навiженi працювали Червонi солдати. Їхнi запорошенi обличчя були геть покресленi свiтлими дорiжками поту (дарма що усi були здоровезнi хлопи!). Червонi ледь встигали знiмати i вiдтягувати убiк повiшених, щоб звiльнити зашморги для нових полонених. Конвоїр штурхонув Професора у хвiст однiєї з довжелезних черг, де жiнки жалiбни скиглили пiд прицiлом багатозарядних пружибоїв, i ревонув:

-- А оцей в унiверситетi сидiв! Ич бовдур!

Червонi зареготали. Їхнiй капрал помiтив у руках вченого клумачок i гаркнув:

-- Гей, ти ще мотузку припер, чи що?! Давай сюди, паскуда! Набридла менi уся ця тяганина, а тут хоч один розумник знайшовсь!

-- Авжеж, авжеж є мотузка, -- Професор намагався говорити якнайлагiднiше i посмiхатися якнайулесливiше, наскiльки йому дозволяла iнстинктивна ненависть до ворога. -- Я свято дотримуюся звичаїв священної тюльпанської вiйни.

-- Ич, звичаїв вiн дотримується! -- презирливо пирскнув Червоний капрал, розв'язуючи клумачок. -- Агов, хлопцi, та тут навiть рiзки є! Ти що ж, смердючка стара, обiрватися сподiваєшся? Вважаєш, ми таких паскудникiв вiшати не вмiємо? А от я сам тебе i повiшу зараз! Врахуй, стерво, я на такi штуки майстер. Тодi й подивимося, хто з нас iдiот. А ну виходь з черги!!!

Червонi дуже звеселилися, а вчений, не зважаючи на передбаченiсть наслiдкiв, нежартома злякався. А якщо вiн помилився... Дрiбними хиткими кроками наблизився вiн до капрала. Той поважно, демонструючи неабияку обiзнанiсть у карнiй справi, перевiряв мотузку на мiцнiсть i вправно робив удавку. Дивлячися на шнур вiд гардин, що струною натягнувся мiж величезними кулаками капрала, Професор про всяк випадок молив у Великого Чорного Тюльпана прощення усiх грiхiв. Коли ж зашморг обвив шию, вiн мiцно замружився. Капрал смикнув мотузку. Ноги Професора вiдiрвалися вiд землi... i тої ж митi вiн мiшком звалився униз. Проуч на всi трiски лаявся Червоний капрал, люто роздивляючися на уривок мотузки.

-- Усе... Тепер екзекуцiя... -- прохрипiв захеканий Професор.

-- Що-о?! Вважаєш, один раз обiрвався, то я не можу повiсити тебе як лантух з лайном удруге чи втретє?! -- загримiв капрал.

-- Але священнi звичаї вiйни... -- почав вчений. Точним ударом важкого чобота капрал розбив йому губи i без подальших пояснень почав ретельно зв'язувати розiрвану мотузку. Коли ж Професор знов благополучно впав на землю, вiн склав мотузку навпiл, перекинув через товстелезну гiлку i повиснув на нiй, випробовуючи мiцнiсть. Проте i це не допомогло. Втретє Професор звалився до нiг ката, надсадно кахикаючи, хапаючи роззявленим ротом повiтря, i з нiмим благанням подивився на нього витрiщеними очима.

-- Добре, стерво, таке твоє паскудне щастя, -- похмуро буркнув капрал, стиснув у дужому кулацi горстку рiзок i загрозливо пробурмотiв: -- Але тепер скидай штанi... i тримайся! Заб'ю...

Професор несподiвано виявив, що не передбачив у своєму хитромудрому планi боротьби однiєї прикрої "дрiбнички". Адже пiсля невдалого повiшення за священними звичаями тюльпанської вiйни полоненого потрiбно було сiкти рiзками та вiдправити до концентрацiйного табору. I от тепер йому доведеться оголити вiдому частину тiла i лягти долiлиць на землю. Ця процедура була б терпимою, якби не присутнiсть жiнок. Яснк рiч, кожна з них мрiяла опинитися на мiсцi Професора, хоча жiнок солдати не сiкли, а зазвичай досхочу гвалтували усiм скопом. Проте Професоровi вiд цих мiркувань не робилося легше, тим паче коли вiн розстiбав гудзики на брюках, усi нещаснi жiнки втупили у нього погляди. I не превеликий жаль деякi -- не без заздрощiв.

-- Давай-давай, -- єхидствував клятий Червоний капрал, який помiтив нерiшучiсть Професора i з виглядом непереможної вищостi грався рiзками, звиваючи їх у кiлькя i поплескуючи себе по руцi. -- Я тобi зараз врiжу, трахнутий ти шморкач! Усю дупу до кiсток подеру на мочало. Пошкодуєш в мене, що не сконав в удавцi...

Кров прилила до голови Професора так, що вуха затвердiли i огидно рипнули. Вiдчуваючi пекучi муки сорому, якi можна порiвняти хiба що зi стражданнями вiд погляду на спаплюженi уламки зображення Чорного Тюльпана, вчений лiг до нiг капрала. Рiзки з диким свистом розсiкли повiтря. Та варто було лозинам торкнутися сiдниць Професора, як вони усi разом зламалися.

Вибух лютi Червоного капрала нагадував залп батареї важких ядрометiв. Вiн що є сили пнув лежачого у вiдповiдне мiсце i обдав потоками вiдбiрної солдатської лайки. Найлагiднiшим словосполученням, якого удостоївся вчений, було "заговорена дупа". I все ж капрал був неабияким йолопом. Вiн явно не вiрив у переваги могутньої позитивiстської науки, проте тремтiв перед чаклунством i магiєю. У всякому разi вiн якомога мiцнiше скрутив Професоровi руки його ж власним паском i вирячивши очi шепнув солдату-конвоїру:

-- Егей, наглядай за цим, аби вiн не шепотiв нiчого, не плював на землю i не махав руками, хоча б i зв'язаними, бо таке буде...

Завдяки "передбачливостi" капрала по дорозi до найближчого табора Професора не били, не лаяли i загалом намагалися не чiпати. До мiсця призначення вчений прибув у веселковому настрої. Ледве вiн пересiк межу силового поля, що оточувало барак i вiдчув, що руки в нього вiльнi, як одразу ж заходився здiйснювати заздалегiдь намiчений план. Винягнувши з кишенi складену декiлька разiв паперову серветку, Професор пiдiйшов до першого-лiпшого в'язня i з найневиннiшим виглядом спитав:

-- Перепрошую, шановний, чи не пiдкажете ви, де тут...е-е-е... вiдхоже мiсце?

Полонений на прiзвисько Лисий No5 втупився у Професора, потiм згрiб його за комiр i почав що є сили трясти. Лисий No5 брутально пояснив, що терпiти не може "усiляких цивiльних смердюкiв", котрi зрадили велику Чорну справу i добровiльно вiдправилися до табору, а не потрапили за силове поле непритомнi, контуженi у чеснiй битвi, як от вiн.

-- Вiддай папiрець сюди, байструк! Твоя цивiльна с... не достойна бути пiдтертою, в тебе i так висохне! -- гримнув наостаннє Лисий No5, видер серветку з рук вченого i гордовито пiшов геть пiд схвальний регiт усього барака.

Професор намагався будь-що втриматися, проте все ж не мiг не розгладити гордим жестом борiдку лопаткою (котрою як i досi дуже пишався не зважаючи на засохлi у нiй крiв i порох). Лисий No5 напевне вiдправить папiрець за призначенням. А оскiльки з вмiсту каналiзацiї виробляють найкращi добрива, то безсумнiвно замаскованi у паперi атоми стерглiвської сталi отруять продукти Червоних.

Веселковий настрiй не покидав вченого. Iз насолодою проковтнувши пiвмиски помиїв, вiн до пiзньої ночi возив повнi грабарки руди до вогняних челюстiв плавильної печi з такою легкiстю, начебто раптом помолодшав рокiв на п'ятнадцять. Декiлька разiв його збивав з нiг всюдисущий Лисий No5. Дико поводячи усiма трьома очима i щосили рипочучи очима, вiн рикав:

-- Ти заради чого стараєшся, зрадник падлючий?!

Втiм, Професора це анiтрiшки не хвилювало. З першою ж грабаркою руди до печi вiдправилася ще одна порцiя стерглiвських атомiв пiд виглядом серветки i цвяха, що його лаборант так i не вколотив у стiнку i який машинально був схований до кишенi ще в унiверситетському кабiнетi. Таким чином, сумлiння Професора було чисте: зброя Червоних пiд час бою обов'язково вiдмовить.

Увечерi, коли виснаженi каторжною роботою полоненi спали, затиснутi силовими лiнiями, а охоронець барака Величезний Грюк час вiд часу починав куняти, вчений не спав. У гнитючо задушнiй, смердючiй темрявi йому ввижалися яскравi, барвистi картини всетюльпанської перемоги безсмертної Чорної справи. У цих надзвичайних мареннях сам Найвеличнiший з великих Чорний Тюльпан вiдроджував з прiрви небуття iм'я Професора i власноруч твердо карбував золотими лiтерами це iм'я на скрижалях iсторiї. Тодi сльози екстазу починали душити вченого, вiн гучно кахикав, Величезний Грюк пiдвивався, грiзно водив довкола ручним ядрометом i кучеряво лаявся.

Серед ночi до бараку вкинули новоприбулого в'язня. Щось знайоме було у його незграбних рухах, у всiй охлялiй фiгурi. Коли в'язень повиснув у тенетах силового поля лiворуч вiд Професора, той з неприхованою радiстю упiзнав у новоприбулому Дайсi. Дочекавшися, поки розбурханний охоронець знов задрiмає i насилу долаючи опiр силового поля, Професор пiдтягнувся до лаборанта i торкнувся його плеча. Дайсi знесилено застогнав. Пiдготовлена Професором мотузка дiйсно врятувала його вiд негайної смертi. Та вiн не взяв рiзок, тому дуже постраждав вiд екзекуцiї. У бiдолахи був жар, уся спина та сiдницi розпухли та горiли, одяг присох до кривавих ран. Дайсi раз у раз починав марити i кликати мамуню, яка померла пiд час облоги i яку вiн не встиг навiть поховати по-людськи. Вкотре вже опритомнiвши, лаборант почав молити Професора про допомогу. Вчений вiдвернувся, не будучи в змозi дивитися на страждання Дайсi. Але тут йому дещо спало на думку. Кiнець кiнцем, навiщо надалi затримуватися у таборi... i взагалi у життi? Саме так!

-- Гаразд, мiй любий. Я врятував вас вiд зашморгу, полегшу вашу долю i тепер.

Професор видобув з кишенi останню серветку, розiрвав навпiл i простягнув одну половинку лаборантовi.

-- З'їжте оце. З'їжте, мiй любий.

-- А... допоможе? -- спитав Дайсi невпевнено.

-- Я ж урятував вас один раз.

Дайсi насилу розжував i проковтнув папiр разом iз Професором.

-- Гаразд, мiй хлопчику, -- похвалив вчений i якомога гучнiше загорлав: -- Ну, що iще тут можна з'їсти?

Величезний Грюк прокинувся i несамовито горлаючи кинувся до них. За декiлька хвилин розбурханi в'язнi вишикувалися перед бараком i заспано моргаючи дивилися на Професора i Дайсi, котрi корячилися бiля їх нiг i жалiбно стогнали. Розлючений охоронець ходив туди-сюди перед шеренгою i повчально рикав:

-- Ви, чорнотюльпанськi вилупки! Я вам посховую жрачку по кишенях! Я вам пожеру скоринки, коли усiм належить пiдiбрати соплi i спати! Ей, глитаї! Усiм дивитися на цих свинячих покидькiв! Я вiдправляю їх на бензин! На бензин!!! Негайно! Нехай на них поїздять нашi машини на славу непереможного Червоного Тюльпана i на загибель вам, щуряче стерво! I таке буде з кожним лайном, що не виконає наказ про вiдбiй, або я не Величезний Грюк!

Коли приречений вели до центробiжної фiльєрочавилки для попереднього подрiбнення, лаборант шепнув Професоровi:

-- Що ви накоїли! Хiба це полегшення?

-- Авжеж, мiй любий, -- бадьоро вiдкликнувся вчений. -- Я помилився, рятуючи нас вiд повiшення. Вибачте менi за це, адже ви дуже потерпiли вiд екзекуцiї. Я аж нiяк не уявляв, що iснування у таборi таке нестерпне. Тепер ми помремо, хiба ж це не полегшення?

Дайсi схлипнув: вiн страхався фiльєрочавилки.

-- Нiчого, мiй любий, пусте. Це вiдбудеться майже миттєво. Кiнець кiнцем, усiх тут вiдправляють на бензин, живих чи мертвих. Так, нашi надра настiльки багатi органiкою, що це здається безглуздим. Високооктановий бензин з полонених -- це крапля у морi нафтопродуктiв, та хiба не всеодно? Зате...

Професор вчасно замовк, але подумки все ж продовжив: зате вже бензин ми робимо пречудово, i всi до останньої органiчнi молекули наших бренних тiл пiдуть у дiло. I папiрцi з наших шлункiв теж перетворяться на бензин...

Перш нiж люк фiльєрочавилки опустився над ним, вчений хитро посмiхнувся i востаннє у життi гордо розгладив свою борiдку лопаточкою. Не зважаючи на досить жалюгiдний стан пiсля усiх митарств Професора, вона усе ще трохи скидалася на борiдку самого Чорного Тюльпана.



Глава 2

Вiйна. Зброя

Загiн просувався густим лiсом повiльно й обережно. Похмурi тiнi вiд лiан-тенеток, що низько нависали над зарослою в'юнкими рослинами стежиною, iнодi зовсiм приховували настороженi обличчя новачкiв. Тiльки вчора вони були випускниками прискорених курсiв Школи загонщикiв iменi Червоного Тюльпана. Сьогоднi ж їх кинули на пошуки розсiяних решткiв П'ятої Колони Сьомої Пелюстки Чорного Тюльпана. Суворi були обличчя нечисельних капралiв-ветеранiв. Вони злiсно порушували стройову дисциплiну, постiйно нашiптуючи новачкам:

-- Будьте уважнi, йолопи! Чорнi пацюки можуть ховатися де завгодно, навiть за стовбуром о-он того дiодiда чи пiд корiнням он тої старезної пiхтоти. Усiм протерти свої дранi зiнки, якщо не хочете, щоб Чорнi провертiли зайвi дiрки у ваших i без того дiрявих макiтрах!

Командир не припиняв цих неподобств, бо й сам ще був необстрiляною "зеленкою" i не знав iнших способiв покарання, окрiм гауптвахти i нарядiв на очищення ефiру вiд радiопомiх. Можна було вiдправити усiх порушникiв у дозор, та це було б нерозумно: безпосередньо у загонi теж мають лишитися досвiдченi бiйцi!

Новачки рипiли величезними хрящуватими вухами вiд розпачу, тому що i без iдiотських настанов були до знесилення, до потьмарення в очах пильними. I новенька зброя пильно поплескувало їх по спинах, затягнутих у новенькi мундирчики, мовби повторюючи: "Слухай! Дивись!" I прапор Червоного Тюльпана, що гордовито майорiв попереду колонни, теж наполегливо повчав: "Не спи! Пильнуй!" А клятi капрали пiдзужували новачкiв, вичитуючи їм:

-- Чому вуха не змазуєте, бовдури?! От лишитеся разок без вечерi, отодi триматимете себе у належному станi! Бидлота...

Несподiвано дуже пильний Помiчник дуже доречно звернувся до Командира, який невпинно озирав безпросвiтнi чагарники їжовника:

-- Пора вже, одначе, приймати доповiдi дозорцiв.

"Ач, доповiдi дозорцiв! Навчили їх в академiях лайнуватих! У дюдюльку цi доповiдi тобi й тобi", -- подумав пузатий Фельдфебель, крокуючи позаду них нестройовим ветеранським перевальцем. I ще вiн подумав, що з жовторотими командирами можна навоювати Чорний Тюльпан зна що, тому що ловитву клятих ворожих вилупкiв вони планують за якимись вiслючими схемами, вигаданими тиловими цапами-генералами у їхнiх баранячих школах.

-- Справдi, рапорти запiзнюються вже на вiсiмдесят шiсть секунд, -- стурбовано вiдповiв Командир.

"Вiсiмдесят шiсть разiв те по кумполу", -- подумав Фельдфебель. Бiльше нiчого розумного вiн не встиг придумати, бо тої ж митi груди Помiчника простромив патрiотичний чорний тетразуб, кiнкик якого був виконаний к формi тюльпана ненависного кольору. Командир розгублено закляк над Помiчником, що конав у агонiї i, як встиг помiтити Фельдфебель, наклав повнi штанi. Але не такий був хвацький Фельдфебель на прiзвисько Пузатий Тик.

-- До бою!!! -- ревонув вiн своєю лудженою фельдфебельською горлянкою.

-- Розвернутися... -- прийшов до тями Командир. Та цiєї ж митi гупнув пострiл з ядромета, що тягнули троє Чорних, якi давно вже без зайвого шуму прилаштувалися у хвостi загону. Ядромет був крупнокалiберний, тому результати пострiлу були вражаючi: заряд вибив з Командира дух разом з усiма тельбухами, i вiн з порядною дiркою у грудях вiдлетiв далеко уперед та й лишився там висiти, зачепившися за низьку лiану-тенетку.

-- Слава Чорному Тюльпану! -- ревонули смiливцi смертники. Загонщики (дарма що "зеленки"!) моментально уторопали, що зiткнення розгортається за якимось хибним сценарiєм, що не вписувався у шкiльну програму, i вправно нацiлили на смертникiв ядромети. Кинувши на землю непотрiбну зброю, троє смiливцiв розправили плечi i усвiдомлюючи, що присяга виконана ними остаточно, гордовито пiдставили груди пiд ворожi дула. Пузатий Тик на мить замилувався героями... та тiльки на мить. Подумки вимолюючи в Великого Червоного Тюльпана такої ж монументальної смертi, Фельдфебель ревонув:

-- Гати!!!

Центр загона оповив густий дим. Коли ж дим розвiявся, очам загонщикiв вiдкрилася жахлива картина. З зовсiм незрозумiлої причини усi ядромети вибухнули в руках стрiльцiв. Вiд залпа загинула велика кiлькiсть загонщикiв, ще бiльше було поранено. Уламками ядрометiв вбило також двох смертникiв. Третiй же затискав долонею лiве око i очманiло клiпав двома iншими, немов питаючи: "Чом це я досi живий?!"

I тут мовби розбудженi гуркотом зловiсного залпа, з чагарникiв їжовника почали вистрибувати, гучно леметуючи, солдати розгромленої П'ятої Колони Сьомої Пелюстки Чорного Тюльпана. Вони мало скидалися на солдатiв: замурзанi, у подраних ущент мундирах, з блиском триденного голоду в очах. Пружибоїв в них не нараховувалося й десяти, а ядромет, з якого смертники стрiляли у Командира загонщикiв, взагалi був єдиним. Тому Чорнi солдати в основному стискали в руках патрiотичнi тетразуби i дiяли ними, мов короткими пiками.

-- Ах ви смердюки недобитi! -- заволав Пузатий Тик. -- Ви ще рипаєтеся?! А ну вогонь по мерзотникам! Вогонь, скотськi свинi!!!

Фельдфебель щедро роздавав стусани i штурхани на усi боки (це виходило в нього майстерно, недарма ж бо вiн одержав прiзвисько Тика!). Пiд його ударами загонщики валилися на землю i нестройно стрiляли у ворога. У деяких ядрометах стався перекiс набоя, в iнших зламалися замки, проте бiльшiсть знов-таки вибухнула.

-- Слава Чорному Тюльпану!!! -- загорлали пiдбадьоренi таким несподiваним успiхом нападники й накинулися на заслiплених, оглушених загонщикiв. Панiка охопила молодикiв. Вони у вiдчаї кидали на землю ядромети й затикали вуха, аби не чути зойкiв гинучих товарищiв. I у свою чергу ставали здобиччю Чорних.

-- У р-р-рукопашну!!! -- ревiв Фельдфебель. Проте прийоми рукопашного бою на прискорених курсах викладалися вкрай поверхово. До того ж тут велике значення має практика. Для рукопашної годилися хiба що нечисельнi капрали-ветерани. Та саме вони першими стрiляли з ядрометiв, першими ж i загинули.

-- Не здаватися!.. До останнього!.. -- ревiв Пузатий Тик, все ще намагаючися битися з полудюжиною супротивникiв, коли iнших загонщикiв вже розвiшували на уривках лiан. Якийсь худий незграбний солдат з Чорних кинувся йому пiд ноги. Бравий Фельдфебель спотикнувся i повалився на землю. Тут вже нападники нарештi скрутили його. Несподiвано виниклу проблему страти (Пузатого Тика не витримала б жодна лiана) вирiшили просто. Оточивши його кiльцем, вистрiлили упритул з усiх наявних пружибоїв. Втиканий чотними тетразубами Фельдфебель простогнав:

-- О Всемогутнiй Червоний Тюльпане, чом я здох так безславно... -- i сконав. Ледве покiнчили з Пузатим Тиком, смертник з вибитим оком гукнув:

-- А ну всiм шикуватися!

Чорнi солдати, мовчки i безперечно визнавши командирськi права найхоробрiшого серед них вояка, вишикувалися у довгу шеренгу. Командир неспiшно пройшовся перед строєм. Тут стояли хвацькi хлопцi, шибайголови, битi жаки й стрiлянi горобцi, котрi зумiли не потрапити до полону, витримати багатоденнi злиднi i при цьому зберегти вiрнiсть справедливiй Чорнiй справi. Ясна рiч, нi поставою, анi зовнiшнiм виглядом вони не могли б похвалитися, зате вмiння їм не позичати...

-- Командир Двоокий Вепс, -- кинув хтось за спиною Командира i хихотнув. Декiлька солдатiв реготнуло у вiдповiдь.

-- Це в якої холери там недержання язика? -- з цiкавiстю спитав Вепс. З шеренги вийшов худий незграбний солдат, який збив з нiг Фельдфебеля. Командир наблизився до нього, спокiйно вiдiрвав рукав мундира i акуратно перев'язав вибите око. Потiм довго i дбайливо розглядав худого i зрештою сказав:

-- Iдiотськi в тебе жартики. I б'єшся по-дурному. Отже, бути тобi Обозним Дурником.

Усi дружно зареготали. Хтось не забарився навiсити новопризначеному стусана, на що той весело i бадьоро (як i належить пристойному Дурню) ревонув:

-- Овва!..

Командир пiдчепив носком облiзлого чобота i кинув пiд ноги Обозного Дурника потрощений ядромет Червоних (бо хто ж дасть дурню годящу зброю?!). Коли той нахилився, аби пiдняти ядромет, то лед втримався на ногах вiд добрячого штурхана. Солдати знов зареготали.

-- Пiш-шов на мiсце! -- гримнув Двоокий Вепс. Обозний Дурник вiдповiв як заведено невлад: "Дайош!" -- i затрусив убiк обозу. Вдовольнившися такою помстою за образливе прiзвисько, Командир проголосив утворення Летучого загону iменi Чорного Тюльпана з Винищення Усiх До Єдиного Червоних смердюкiв, призначив двох Помiчникiв i наказав пiдрахувати втрати i трофеї.

-- Втрати двоє загиблих, -- доповiв Перший Помiчник i подавився черствою скоринкою, котру намагався потайки жувати. Командир знав Голодного Хука вже два роки. Знав, що в нього недарма перебитий нiс i не вистачає половини вуха. Заради старої дружби Двоокий Вепс не наказав негайно повiсити мерзотника, а лише вибив йому пару жувальних пластинок, сказавши повчально:

-- Ти, собака голозадий! Не смiти менi жерти, доки я не накажу.

-- Двоє вбитих, що разом з вами вколошкали Командира Червоних, -- повторив Перший Помiчник, вiдчайдушним зусиллям проковтнувши нерозжовану скоринку та жорстоко обiдравши при цьому горлянку. -- Є кiлька поранених. Ядромети нi в бiса негоднi. Крiм тих, що поперекосило набої, ясно. Iншi порозривало. Кишенькових пружибоїв повно, та нашi тетразуби у них не лiзуть.

-- Це ти в мене на неприємнiсть лiзеш, мавпа бараняча, -- одказав Вепс, вагаючися, врiзати цiй бидлотi по печiнцi чи нi.

-- Ну, тетразуби не того калiбру, -- виправив сам себе Голодний Хук i шморгонув перебитим носом. -- Зате у обозi повно новеньких ядрометiв i до них по вiсiмсят боєкомплектiв. I жрачки теж повно, -- додав вiн, блаженно всмiхаючися розбитими губами.

Бiйцi Летучого загону схвально загули. Командир наказав усiм озброїтися, вiдпочити, поїсти i за годину вирушати на пошуки Червоних. Битi жаки i стрiлянi горобцi розбрелися вздовж лiсової дороги. Вони лiниво гризли трофейнi галети, розважалися тим, що змагалися мiж собою, хто доплюне до нiг найближчого повiшеного, мародерствували або просто дрiмали у тiнi їжовника. Двоокий Вепс неквапливо обходив своє вiйсько, супроводжуваний молодецькими вигуками:

-- Здорово ми їх вiддубастили!

-- Вправно ви їхнього Командира прибрали!

-- А дозорцi нi пари з вуст не встигли!

-- I сигнальницi в усiх вiдмовили.

-- I ядромети порозривало...

-- Слава Чорному Тюльпану! Слава!

Зрештою Командир пiдiйшов до обозу. Двоє хвацьких хлопцiв, якi не могли вирiшити, хто з них точнiше плюнув на середину просторої сiдницi Фельдфебеля Червоних з дванадцяти крокiв, зганяли злiсть (як заведено) на Обозному Дурниковi. Той смiшив їх рiзними безглуздими вигуками. Помiтивши Двоокого Вепса, сперечальники ще пару разiв штурхонули Обозного Дурника i поквапилися повернутися до свого змагання. А Обозний Дурник одразу взявся робити те, чим, очевидно, займався досi: розкривши набої ядрометiв, широким жестом висипав на землю їхню начинку. Поправивши пов'язку на оцi, Командир перш за все дiловито трiснув Обозного Дурника своїм тризарядним ядрометом у живiт, а потiм загрозливо рикнув:

-- Що ж це ти, йолопе, набої псуєш?!

Обозний Дурник весело вiдповiв: "Слухаюсь!" -- i вказав на землю. Там начинкою вiд набоїв було виведено кiлька нерiвних рядкiв:

ЧИМ ЗМОЖЕМО, ТИМ ДОПОМОЖЕМО
ЧИМ ЗМОЖЕМО, ТИМ ДОПОМОЖЕМО
ЧИМ ЗМОЖЕМО, ТИМ ДОПОМОЖЕМО

-- Так ти ще й розважаєшся, бидло паскудне! -- розсердився Двоокий Вепс. Обозний Дурник швиденько тицьнув йому у руку розкритий набой. Зi словами: "Я тобi зараз дам", -- Командир замахнувся на веселуна. При цьому начинка набоя розсипалася i широкою дугою лягла на землю. Командир кинув побiжний погляд собi пiд ноги... та й остовпiв з пiднятою рукою. Дещо збоку вiд витiвок Обозного Дурника вигинався новий рядок:

ЧИМ ЗМОЖЕМО, ТИМ ДОПОМОЖЕМО

-- Вiдставити, -- сказав Обозний Дурник. Командир розгублено моргав i не рухався. Нарештi вiн спитав:

-- Що це означає?

-- Вiдставити, -- повторив Обозний Дурник.

-- Говори по-людськи! -- гримнув Двоокий Вепс. Замiсть вiдповiдi Обозний Дурник простягнув йому свiй ядромет. На рукоятцi бiля самого початку розiрваного вибухом ствола красувалося зображення Червоного Тюльпана i стояло тавро:

"Зведений табiр No36-ВО"

-- Ну то й що? -- не зрозумiв Командир.

-- Його робили нашi, взятi у полон. Можливо, це їхня робота? -- єхидно сказав Обозний Дурник людською мовою i про всяк випадок додав iдiотською: -- На мiсцi! Кроком -- р-руш!

-- Бовдур! Вiслюк! Як вони могли зробити таке? Стерво паскудне! -- розлютився Двоокий Вепс i заходився щосили лупити жартiвника, та цiєї митi пролунали крики обох Помiчникiв.

-- Червонi! Черво-нi-i-i! -- горлопанив Другий Помiчник, на бiгу застiбуючи мундир неслухняними товстими пальцями сизих клешнятих ручищ.

-- Червонi! -- волав Голодний Хук, намагаючися не подавитися величезним шматом трофейної ковбаси. "Знов жере пiд час рапорта", -- обурився Командир i зiгнавши злiсть на Обозному Дурнику, скомандував:

-- Загi-i-i-iн, триво-о-о-га-а-а-а!!! До зброї!

-- Ей, не раджу стрiляти з ядрометiв. Їх слiд було б спочатку випробувати... -- почав Обозний Дурник, та Двоокий Вепс вдарив його наостаннє прикладом по головi i рикнув:

-- Поговори менi ще, вилупок! Вб'ю!

Обозний Дурник зрозумiв, що людська розмова закiнчилася, повiсив ядромет за спину (ясна рiч, догори ногами) i побiг пiдтюпцем перед строєм, отримуючи плевки у лице i вiдчутнi стусани iззаду. Чорнi солдати так i кипiли вiд патрiотичного духу священної боротьби, тому били вiд щирого серця. Командир схвально дивився на хвацькi розваги шибайголiв i подумки складав план операцiї. Зважаючи на доповiдi дозорцiв, Червоних було як мiнiмум разiв у п'ять бiльше. Отже, доводилося розраховувати виключно на несподiванiсть атаки. Адже вони тiльки-но вщент розгромили чисельнiшу колону загонщикiв...

-- Солдати! Помремо чи зiтремо Червоних свинiв на порох! -- проголосив Двоокий Вепс. Рiшення Командира битi жаки, стрiлянi горобцi i шибайголови зустрiли одностайним:

-- Слава Чорному Тюльпану!

За декiлька хвилин Летучий загiн залiг по обидва боки сусiдньої дороги. Тiльки-но ворожа колона порiвнялася з мальовничими хащами їжовника, Чорнi скочили i дали одностайний залп. Вони били упритул, напевне. Бiля нiг кожного лежало ще по два ядромета, щоб не гаяти на перезаряджання анi секунди. Втiм, перезаряджати не було кому. Геть усi ядромети повзривалися, смертоноснi уламки зi свистом встромилися у тiла атакуючих, поранивши також декiлькох Червоних. Усе почалося i закiнчилося за декiлька секунд.

Ошелешенi Червонi завмерли, не знаючи, що все це означає. Зрештою вони отямилися, зiбрали вцiлiлих Чорних солдат, стiкаючих кров'ю, оглушених та акуратно розвiсили їх на гiлках вкритих мохом розлогих дiодiдiв. Найбiльше клопоту було з Обозним Дурником. Вiн не стрiляв з ядромета (бо його зброя була негодяща), тому бився з насiдаючими на нього ворогами сам на сам. Бився вельми винахiдливо, iз застосуванням iдiотських прийомiв. Вiн ще встиг крикнути заюшеному кров'ю Двоокому Вепсу, котрого тягнули на iмпровiзовану шибеницю:

-- От наробили нашi зброї нам же на нещастя--перш нiж його горло простромив червоний тетразуб. Втiм, Командир не бачив i навряд чи чув Обозного Дурника. Двоокий Вепс втратив внаслiдок вибуху решту очей, а його вуха зрiзали осколки. За декiлька секунд Командир метлявся на лiанi, звиваючися i тiпаючися у судомах.

Червонi вже два днi поспiль не отримували боєприпасiв з-за недбалостi бовдурiв-шоферiв, котрi посилалися на неякiсний бензин, а тому дуже зрадiли великiй кiлькостi ядрометiв i набоїв до них, знайдених на мiсцi сутички. Ядромети були помiченi знаком Червоного Тюльпана. Прочiсавши найближчу дiлянку лiсу, вони знайшли мертвих загонщикiв i урочисто поховали їх. Командира, Першого помiчника i Пузатого Тика поклали до окремої могили, прикрасивши її прапором. Мерзотники Чорнi закоптили його у диму багаття у свiй ненавистний колiр, проте тепер прапор випрали i повернули йому початковий колiр, витративши на цю шляхетну справу пiвдобовий запас води. Командир Червоних виголосив двi урочистi промови: над братською могилою юних героїв i над останнiм тримiсним притулком старшин. Одне слово, усе вiдбулося якнайкраще, просто навiть душевно.

Загiн Червоних проiснував до рокової сутички з Тринадцятою Колоною Чорних, у ходi якої усi пiдiбранi Червоними ядромети знов вибухнули. Здобувши досить легку перемогу, Чорнi поспiшили поповнити обознi запаси набоями, захваченими у противника. Цi набої пiдвернулися досить доречно, тому що за тиждень планувався грандiозний наступ, Тринадцята Колона мала проривати оборону ворога, а пiдвезення боєприпасiв припинилося з незрозумiлої причини.

А за тиждень сам Великий Чорний Тюльпан у приступi лютi кидав стiльцi у голови своїх генералiв, якi невиразно жебонiли щось стосовно провала фронтової операцiї, масових страт солдатiв Тринадцятої Колони за зраду i контрнаступ Десятої Пелюстки Червоних...

Невiдомо, скiльки б iще переходили клятi боєприпаси з рук у руки, сiючи панiку у серцях i затьмарення у розумах, якби меч-маятник громадянської вiйни не було зупинено найнесподiванiшим чином. Сусiди по Галактицi, якi стояли на значно вищому щаблi розвитку, заявили, що на їхнiй планетi-метрополiї вичерпалися усi родовища рiдких органiчних речовин. Це загрожувало зупинкою спочатку хiмiчної промисловостi, а згодом -- усiєї промисловостi взагалi. Обидва Тюльпана, суцiльно зайнятi вiйною, тiльки вiдмахувалися вiд пропонованих контрактiв. Кiнець кiнцем терпець галактичних сусiдiв увiрвався, вони випалили вщент один з континентiв Тюльпанiї i заходилися термiново зводити там видобувнi комплекси.

-- Ми обскубаємо цих зухвалих кур! -- розгнiвано вигукнув пiд впливом патрiотичних почуттiв Великий Чорний Тюльпан, який оговтався першим i негайно звернувся iз палкою промовою до усього народу. Вiн стояв на даху найвищого урядового будинку, а сотнi, тисячi, ба навiть сотнi тисяч пересувних рупорiв розносили його заклики по всiй Чорнiй Тюльпанiї.

-- Так, безсумнiвно перетворимо цих чужакiв на мокрих курок. Не лишиться вiд нiх нi слiду, анi курячого послiду, -- не вiдставав вiд Чорного Великий Червоний Тюльпан, налаштований найрiшучiшим чином. А по всiй Червонiй Тюльпанiї вже розклеювалися плакати, на яких Верховний простромляв зграї прибульцiв патрiотичним тетразубом.

Пiсля цього обидва вождя впали в обiйми один до одного, привселюдно розцiлувалися та пiдписали Загальний Мирний Пакт. Вiднинi i довiку Тюльпани зплеталися у Єдиний та Неподiльний Вiнок, який мав перетворитися на "терновий вiнець на могилi будь-якого агресора", як проголошував Пакт. Подейкують, що пiд час пiдписання всетюльпансько вiдома чорна борiдка лопаточкою Великого Чорного Тюльпана полиняла вiд слiз до рожевуватої старечої сивини (за що наступного ранку був страчений йолоп-перукар, який не зумiв пiдiбрати стiйку фарбу для волосся). А шляхетна червона чуприна Великого Червоного Тюльпана почорнiла вiд поту, i замiсть мужнього його лице зненацька зробилося майже хлоп'ячим (за що також наклав головою йолоп-перукар, тiльки вже iнший).

Отже, Тюльпани проголосили мир, що готується до вiйни. Усе населення було залучене до надтермiнового збирання металобрухту. На жаль, тюльпанцi ще не вмiли будувати таких же потужних космiчних кораблiв, якi були в незваних гостей. Тому для початку пропонувалося стерти на порох видобувнi комплекси прибульцiв i встановити якнайбiльше зенiтних ядрометiв, аби не допустити нової висадки, а там... А там -- "Великi Тюльпани з нами!"

Згодом загарбники чимало дивувалися незвичайному способу самогубства тюльпанцiв, оскiльки надважкi атомнi ядромети Армiї Неподiльного Вiнка найнезбагненiшим чином вибухали один за одним, знищуючи усе довкола. Обидва Тюльпани вкрай осатанiли, влаштовували показовi масовi страти конструкторiв i виробникiв ядрометiв (якi до самого зашморгу запевняли переляканих спостерiгачiв i катiв у вiдданостi загальнiй тюльпанськiй справi) i закiнчили взаємними обвинуваченнями у зрадi.

А прибульцi витiснили корiнних мешканцiв, що лишилися живими, у резервацiї, викачали з надр усi запаси рiдкої органiки i зникли у небi пiд переможне ревiння стартових прискорювачiв.



Глава 3

Кохання

-- Дрофкочка! Дрофкочка!

Гусятяс Дрiмлюгайн влетiв до кiмнати, сповнений окриляючим захватом.

-- Радiй, Дрофкочко! Я усе провiз.

Дрофка Дрiмлюгайна незграбно пурхнула з м'якенького сiдальця й радiсно заквохтала:

-- Ах, моє курчаточко! Ах, мiй пiвничок! Ах, невже це правда? Провiз, провiз! Ах, яке щастя, яке щастя!

-- Дрофкочка, дрофкочка, буде тобi кофточка!

Гусятяс пiдхопив дружину пiд крильця i начебто пушинку завертiв по кiмнатi. Роки, роки! Як давно не пиходило у цей дiм настiльки повне щастя...

-- Ти що, Гуся?! Яка кофточка?! -- ображена Дрофка спробувала звiльнитися з обiйм чоловiка. Нiжнi пiр'їнки на її тiменi, укладенi за останньою модою, настовбурчилися вiд обурення. Пан Дрiмлюгайн вiд душi розсмiявся i почав пiддражнювати її:

-- Та ти просто забула. Забула, забула! Я склав цього вiршика, коли був ще ледь убраним у пiр'я пташеням. Не кофточка тобi тепер буде, а сукня. Двi, три, десят суконь! Скiльки зажадаєш! Прикраси! Пурхавки! Позамiське гнiздечко! Тому що я усе провiз. Дрофкочка, Дрофкочка, буде тобi кофточка! I ще багато чого!!!

-- А й справдi забула, -- збентежилася панi Дрiмлюгайна, припавши до грудей чоловiка. -- Здається, ти склав цього вiршика, коли подарував менi ту кофточку, рябеньку...

-- На першу стипендiю придбав, -- пiдтвердив Гусятяс.

-- А де ж контрабанда? -- тихо проквохтала Дрофка.

-- Звiсно, на складi, моє пташеня, -- нiжно вiдповiв Гусятяс i несподiвано запропонував: -- Летiмо дивитися зараз же, негайно!

Дрофка з новою силою вiдчула крилату радiсть чоловiка у повiтрi. По волi Гусятяса їхня непоказна тримiсна пурхавка виписувала такi складнi пiруети, начебто спортивна машина найвищого класу, а не скромний сiмейний екiпаж пiдприємця дуже середненького достатку. Дрофка лише припадала до плеча Гусятяса, коли вiн виконував чергову "дiжку" чи "пiсочний годинник" i пищала:

-- Гуся, Гуся! Припини! Облиш! Ну що ти робиш?! Ай!

Лише пiсля того, як вони ледь не врiзалися у землю, виконуючи потрiйну "мертву петлю", пан Дрiмлюгайн втихомирився. I всеж час вiд часу вiн бавився однiєю-двома "гiрками" або "iмельманом", доки попереду не забовванiли довгi складськi будiвлi. Вибираючися з пурхавки, Гусятяс недбало кинув на сидiння плащ i пухнасте кашне. Дрофка, яка продовжувала вичитувати йому за божевiльну поведiнку у повiтрi, завмерла з розкритим дзьобиком.

-- Гуся, як ти поводишся з речами?!

-- Дурницi, -- зневажливо кинув Гусятяс. Тут серце панi Дрiмлюгайни уперше стрiпонулося: якою солiдною має бути контрабанда, якщо її ощадливий чоловiк не боїться сплатити зайву копiйчину за додаткове прасування речей! Дрофка припурхнула слiдом за Гусятясом, щасливо лепечучи щось незрозумiле, а вiн переможно крокував до найближчого склада. З дверiв невеличкої конторки назустрiч йому пурхнув секретар, перелякано квохкаючи:

-- Ось, пане Дрiмлюгайне, погляньте. Штраф з полiцiї за порушення режимiв польота над мiстом.

Гусятяс набундючився. Гусятяс спогорда поглянув на нього. Секретар явно не знав, як повестися. Пан Дрiмлюгайн зазвичай вiв себе тихше вiд вечiрнього бриза, тому штрафна квiтанцiя в очах секретаря скидалася на шалений порив мусона з тропiчною зливою.

-- Може, хабаря пiд крильце? -- невпевнено запропонував вiн нарештi. -- Удвiчi дешевше...

Гусятяс зробив крок до секретаря. Гусядяс гидливо узяв квiтанцiю, як великосвiтська курочка бере брудну ганчiрку. Гусятяс розiрвав квiтанцiю навпiл i ще раз навпiл, i ще раз... Секретар, в очах якого застиг переляк, сiв на пiдлогу. Навколо його голови бiлявими метеликами кружляли шматочки квiтанцiї.

-- Майте на увазi, моє пташа, я не звик розмiнюватися на дрiбнички. Найкраще, що ви можете зараз зробити -- це зателефонувати до полiцiї i передати тамтешнiм бовдурам, щоб зачекали з квiтанцiями та надсилали штрафи за усi порушення гуртом. А порушення ще будуть! -- крила Гусятяса урочисто здiйнялися угору. Вiн змiряв бiдолашного секретаря поглядом, яким новоспеченi мультiмiлiардери дивляться на оточуючий свiт у першi днi свого мультiмiлiардерства, i повчально зауважив: -- I не чiпляйтеся бiльше до мене задля подiбних дрiбниць, пане Вальдшнепсусе, бо полетiте вiд мене i пiр'їнок не зберете!

-- Гуся!.. -- прошепотiла Дрофка.

-- Ко-о-о-о-о... -- застогнав секретар.

Гусятяс рушив далi у надра склада. Дрофка на самiсiньких кiнчиках крильцiв припурхувала за ним.

Величезнi стелажi, що впиралися у стелю i губилися у пiтьмi примiщення, були щiльно заставленi машинами незнайомої конструкцiї. Неподалiк того мiсця, де стояв Гусятяс, дах склада був роздвинутий, i крiзь отвiр вантажнi пурхавки опускали на стелажi усе новi машини. Робiтники на даху почали роздвигати наступну секцiю.

-- Що це? -- розчаровано спитала дрофка. -- Я вважала, ти провiз рiдку органiку. Навiщо тобi трофейний металобрухт?

Намагаючися удати дiлову курочку, яка дає чоловiковi цiннi поради, Дрофка старанно наморщила пiр'ячка на лобi, так що їхнi рiвненькi чорно-бiлi смужки вигнулися хвилями, i проголосила:

-- Наскiльки менi вiдомо, курс на органiку складає близько семи до одного вже пiвроку, у той час як сталь ледь утримується на межi пiвтора до одного, а ти...

Її слововиливи зупинив суворий погляд чоловiка.

-- Дрофкочка, сонечко моє, твої вiдомостi застарiлi. Курс органiки впав до чотирьох до одного. Недарма нашi викачали досуха усi запаси у цих одвiчних воякiв. Та все ж органiка знов почала потроху пiдростати, приблизно на два пункта за тиждень. А от курс на метал неухильно падає. Його ввезення заборонили. Проте я встиг оформити документи i розпочати транспортування до введення ембарго, отже, тепер подав судовий позов щодо несправедливого застосування санкцiй i отримав компенсацiю, бо виграв процес.

-- Ага, так справа у компенсацiї, -- трохи вимушено посмiхнулася Дрофка. -- Це треба подякувати пану Гороб'їньшу. Чи багато вiн узяв?

-- Половину, -- не моргнувши оком, вiдрiзав Гусятяс.

Дрофка роззявила клювик.

I оце так радiти, так божеволiти? Вiддати суддi половину зиску i пiсля усього вести себе, мов мiлiардер? Але ж цей сталевий брухт нiкому не потрiбен! Що це за контрабанда, яку не можна вигiдно продати?..

Нарештi пан Дрiмлюгайн удосталь натiшився збентеженiстю дружини. Вiн з юнацькою легкiстю пурхнув до найближчої машини, театральним жестом вiдкрив люк у її верхнiй частинi i спробувавши надати голосу iнтригуючу таємничiсть, сказав:

-- А це що таке?

Рiзко запахло бензином. Голосно квохчучи, Дрофка кинулася чоловiковi на шию.

-- Уся ця купа трофейного брухту навiть не обкладалася митом. Бiльш того, я спромiгся отримати за неї компенсацiю, зiгравши на рiшеннi уряду про заборону iмпорту, -- повчально, але вже значно м'якше пояснив Гусятяс. -- Але я провiз усю знайдену органiку до останньої краплинки, моя пташка! Уявляєш, нашi б'ються мiж собою за право експлуатацiї дiлянок, та ще й пiд постiйною загрозою нападу воякiв-тюльпанцiв, а вздовж усiх дорiг стоять покинутi бензовози, щiльно наповненi цистерни, i нiхто не звертає на них найменшої уваги!

-- Ти мiй розумненький, найрозумнiший у свiтi! -- квохтала Дрофка, ледь не падаючи непритомною вiд щастя.

-- Довелося термiново прибрати багатство собi, доки нiхно не додумався наблизитися до нього, -- невинно зазначив Гусятяс. -- Найдивнiше те, що аборигени не користувалися бензином, який самi ж робили. Автомобiлi, тягачi чи як вони там звуться, кинутi, а цi бовдури вручну тягають деталi гармат. Та й зiбрати нiчого до пуття не можуть, оскiльки гармати одразу -- уяви собi! --вибухають. Одне слово, чого ще чекати вiд забитої провiнцiї. Дикуни, та й годi.

-- Стривай, стривай, -- завагалася Дрофка. -- То як це вони не могли їздити? А раптом...

-- Люба, з бензином усе гаразд, -- запевнив її пан Дрiмлюгайн. -- Я одразу ж випробував його, заливши повний бак власної пурхавки пальним з покинутої штабної машини. В них, сонечко моє, це зветься бензином вищого гатунку, хоча в нас вiн вважався би поганеньким. Випробування завершилося успiшно. Та ти сама розумiєш, що я розбився би на тiй Тюльпанiї, якби пальне пiдвело. Нi, безумовно, то справжня органiка, ще й перероблена, i уся вона опинилася в мене! -- i Гусятяс широким жестом крила махнув убiк гiгантських пiдземних резервуарiв, куди комiрники зливали контрабандне пальне.

Радiсть подружжя Дрiмлюгайнiв тривала рiвно тиждень. Вона навiт пiдростала пропорцiйно зростанню бiржевого курсу рiдкої органiки у зв'язку iз завершенням вiйськових дiй на Тюльпанiї. Дрофка просто купалася у рiзноманiтних утiхах i благах. Вона змiнювала пурхавки як сукнi, а сукнi як зачiски, а зачiски як... I таке iнше. Гусятяс прихильно дивився на цi милi примхи, i серцю його було тепло, а у головi повзли соннi думки про те, як добре, якщо усе життя вiдмовляти собi у всiляких радощах, берегти кожну копiйчину, вкладати заощаджену готiвку у дiло, а коли ти ще не старий тiлом i молодий душею, улучити момент, мiцно схопити свою синю пташку щастя за хвiст i на один шанс з тисячi отримати усе сповна за минуле, теперiшнє i майбутнє одразу, за допомогою витонченої афери з контрабандою забезпечивши себе i дружину до глибокої старостi... На п'ятий день витання серед пухнастих ейфорiчних хмарин, коли курс рiдкої органiки на сировиннiй бiржi сягнув нарештi шести до одного, вiн кинув секретаревi скупе:

-- Продавати.

Пан Вальдшнепсус, який на радощах вiд несподiваного збагачення шефа завiв собi три костюма, барвисту краватку у стилi "гребiнець пiвня" й дiвашку-курчаточку, почав продавати. Ах, краще б вiн не виконав цiєї вказiвки! Але слово, як вiдомо, не горобець, а вже справа -- тим паче.

Внаслiдок цього вранцi восьмого дня пiсля пам'ятної демонстрацiї панi Дрiмлюгайнi контрабанди до однiєї з аеростанцiй, що заправляють машини клiєнтiв "лише найкращим у свiтi бензином "Гусьгусь", прозорим мов сльоза", аварiйний транспорт пiдтягнув вишукану швидкiсну пурхавку. Її володар по-орлиному клекотiв, лаявся i час вiд часу кидав собi пiд ноги вишневого кольору кашкетик спортивного стилю. Сенс його нарiкань був у тому, що "найкращий у свiтi бензин" придатний хiба що для швидкiсного гасiння пожеж, оскiльки ця рiдина не горить, а двигун пурхавки безнадiйно заглух. Ввiчливi механiки злили весь бензин i заповнили бак новим. Двигун перевiрили, вiн чудово завiвся. Клiєнт мовби заспокоївся. Вiн обтрусив кашкетик, войовничо насадив його на тiм'я, пурхнув на сидiння... I двигун замовк, ледве клiєнт зiбрався летiти.

Гнiв його скидався на торнадо. Механiки швиденько злили клятий "Гусьгусь" i спiшно сховалися у найближчу канаву, оскiльки клiєнт почав заради розваги розбивати усi шипки, що бачили очi. Вiн не схотiв утретє заправлятися на цiй станцiї i подався на аеростанцiю конкуруючої фiрми, гордовито всiвшися на пасажирському сiдальцi аварiйного транспорта i волаючи щосили:

-- Крила мого тут бiльш не буде!!!

Аякже, "не буде"... Клiєнт звалився з неба на станцiї рiвно за годину, гнiвно сповiщаючи, що двигун його пурхавки завiвся лише пiсля повної розборки та промивання усiх його частин вiд найменших слiдiв "Гусьгуся", внаслiдок чого потерпiлий вимагав компенсацiї за ремонт. Втiм, його вже нiхто не слухав. Слухати просто не було кому. На станцiї вже бешкетувала цiла дюжина обурених клiєнтiв i клiєнток, а механiки вiдсиджувалися у канавi.

За день становище перетворилося на погрозливе. До сховищ пана Дрiмлюгайна повернувся увесь проданий бензин. Сума штрафiв i компенсацiй удвiчi перевищила прибуток вiд продажу, який i без того сплив назад до клiєнтiв. I нарештi найжахливiше: акцiї "Дрiмлюгайн-компанiї" почали повiльно, але невблаганно падати.

Бiдолашний Гусятяс Дрiмлюгайн, вiдiмкнувши геть усi факси, телефони, монiтори, радiо i телетайп, лежав у м'якенькому гнiздечку, котре дбайлива Дрофкочка спорудила просто у його кабiнетi. Дружина (єдина особа, котру вiн допускав до себе) час вiд часу змiнювала примочки з охолоджуючою есенцiєю на лобi любого Гусятяса, дбайливо вкривала його ковдрою i шепотiла:

-- Ну-ну, заспокойся, любий. Не вперше таке трампяється. В тебе i ранiше бували зриви, але ти завжди знаходив сили усе виправити... Свiтло лампи не рiже тобi очi? Може, вимкнути її?

-- Весь мiй бензин зiпсовано! -- волав безталанний пiдприємець. -- Вiдколи я пiдмiшав оту тюльпанську гидоту до своїх запасiв...

-- Попереджувала я тебе, що недарма цi вояки не змогли використати власний бензин, -- м'яко квохтала Дрофка.

-- Так, сонечко моє, ти мала рацiю, -- стогнав бiдолаха, поволi заспокоюючися пiд дотиками нiжних крильцiв дружини.

-- Добре, Гуся, заспокойся. Зараз тобi полегшає.

-- Дрофка зняла ковпачок з флакона i почала обережно втирати крем-бальзам у скронi чоловiка. Несподiвано у посклянiлих очах пана Дрiмлюгайна блимнула якась думка.

-- Стiй... що це... таке? -- проквохтав вiн затинаючися.

-- Бальзам, -- вiдповiла Дрофка, -- в мене ще лишилося трохи.

-- Нi, крем-бальзам... Крем! Крем!!! -- заклекотiв пан Дрiмлюган. Тої ж митi вiн пурхнув з гнiздечка i полетiв коридорами, несамовито горлаючи, розкидаючи на всi боки примочки, розмахуючи мокрим рушником i зриваючи з вiкон ретельно запнутi штори. Дрофка ледь встигала за ним i перелякано пищала:

-- Гуся, Гуся, що сталося? Заспокойся!

Пан Дрiмлюган пронiсся домом мов смерч, розполохав притихлу з вчорашнього дня челядь i завершив вояж у кабiнетi. Вiн порозкривав усi вiкна, внустивши у кiмнату шквал ароматизованого повiтря. Вражаюча купа квiтанцiй звилася i закружляла кiмнатою. Вдовольнившись заподiяним безладом, Гусятяс переможно всiвся на командне сiдальце. Коли панi Дрiмлюгайна впурхнула до кабiнету, телетайп, факс та iншi засоби зв'язку знов ожили. Гусятяс з головою занурився у роботу. Прилаштувавшися на краєчку спорожнiлого стигнучого гнiздечка, Дрофка стомлено попрохала:

-- Що сталося? Поясни, будь ласка.

-- Збитки? Дурницi це, а не збитки, -- бубонiв пiдприємець, почiсуючи дзьоб. -- Це навiть добре, що я прогорiв на бензинi.

-- Добре?! Гуся, ти про що? Ти що? Як ти можеш!

-- Так, люба, добре. Iнакше мене б не вiдвiдала деяка щаслива iдея... От ти кажеш, що бальзаму в тебе замало. Так, останнiм часом з-за дефiциту рiдкої органiки виробництво парфюмерiї скоротилося на користь пластикiв для промисловостi. От я i хочу тепер попiклуватися про таких самих нещасних курочок, як ти. Хочу, аби ви одержали нарештi достатню кiлькiсть косметики. Кiнець кiнцем i бензин, i основа кремiв органiчнi. Бензину забагато, кремiв замало.

Десь хвилину Дрофка мовчала, намагаючися осягнути змiст слiв чоловiка, а потiм раптом з радiсним пищанням пiдлетiла до нього.

-- Фотографе!

Дрофка здивовано обернулася до вхiдних дверей, та у кiмнату вже встиг влетiти молоденький пiвник у клiтчастому костюмчику i клацнути апаратом.

-- Блискуче, блискуче, -- квохтав пан Дрiмлюгайн. -- Вiдмiнна реклама...

Унiверсальнi комп'ютернi юристи ще не встигли уточнити i узгодити спiрнi пункти багатотомного контракта з урядом, а столичнi вулицi вже переповнилися рекламними щитами, на яких зi стереографiй дивилася найщасливiша Дрофка Дрiмлюгайна (пухнаста голiвка напiвобернута до перехожих, сяючий погляд трохи убiк, iдеальна зачiска свiтської курочки з трьома пiр'їнками, що мило вибилися убiк -- справжнiй шедевр стереомистецтва i ретушi). Повiтря i уяву слабкої статi струшували галасливi автопровiсники:

-- Курочки! Цiпу-цiпочки! Вгамуйте своє пурхання i огляньтеся довкола. Чи бачите ви квочок-домосiдочок, краса яких змарнiла i передчасно зiв'яла?

Це сталося тому, що вони вчасно не придбали наш новий крем
"Дрофкочка"!

Тiльки вiд нашого крему вашi пiр'ячка набудуть надзвичайної еластичностi i пухнастостi! Тiльки якщо ви станете користуватися кремом "Дрофкочка", вони не випадуть нiколи! Пам'ятайте про це, курочки, цiпу-цiпочки! Пам'ятайте i поспiшайте у магазини парфумiв, де ви зможете придбати наш диво-крем!..

I таке iнше.

На презентацiї новинки панi Дрiмлюгайна хизувалася усiма дорогоцiнностями, якi подарував їй чоловiк пiд час тижневої ейфорiї. Недарма, бачте, подарував, бо очi усiх без винятку курочок так i стежили за блищанням коштовних цяцьок, поки Дрофка м'якими рухами втирала крем у пiр'ячка, а її жести вправно повторювали найкращi манекенницi столицi. Потiм курочки почали купувати. Не дуже жваво почали, оскiльки всi ще потайки поговорювали про бензинову аферу пана Дрiмлюгайна. Можливо, без такої пишної презентацiї взагалi б не купували, хоча з кремами у парфумних магазинах було не густо.

Втiм, справа пiшла. Спочатку просто пiшла, потiм добре пiшла. А згодом ще й як пiшла!

Аромат чудового крему заволодiвав думками курочок з найрiзноманiтнiших прошаркiв суспiльства, i не тiльки у столицi, а й у далекiй провiнцiї. Чудеснi тонкi пахощi носилися не тiльки у повiтрi фешенебельних салонiв, а й найскромнiших гнiздечок ("Дрiмлюгайн-компанiя" поряд з дорогими виробляла декiлька дешевих сортiв). Здавалося, пахощi огортають усю планету. У чому ж був секрет такого грандiозного успiху? Чому навiть найбiльшi скупердяї й економи розв'язували гаманцi, аби видiлити своїм цiпушкам монетку-другу на придбання чудодiйної коробочки, прикрашеної портретом щасливої Дрофки? I в чому, власне, полягала чудодiйнiсть новiтнього крему?

Це важко пояснити... Нi, не те щоб неможливо. Важко в iншому значеннi. Авжеж, дуже приємно, коли пiр'ячка твоєї дружини стають такими прекрасними, блискучими та пухнастими, м'якими на дотик, якi бувають лише у крихiтки, що тiльки-но вилупилася з яйця. Приємно голубити такi пiр'ячка, ну й...

Нi, не так. Зовсiм незрозумiло, що коїлося з курочками. Так, якщо твоя зачiска стає... Та хiба у зачiсцi справа? Хоча i у нiй теж... Втiм, швидше особлива жiночiсть...

Не те!!! Риса характеру, яка суцiльно змiнювалася в курочок, настiльки тонка та iнтимна... Настiльки важко висловити...

Нi, краще сказати iнакше.

Якщо на сонячнiй галявинi парку зустрiчаються двi-три цiпушки. Якщо вони бачать неподалiк солiдну стару квочку, котра знай собi пурхає i пустує у слiпучих промiнях, мов юначка. Тодi у їхню розмову неодмiнно впливає божествений аромат "Дрофкочки" i починають точитися довгi легенди про...

Ба нi, це таємниця! Таємниця сердець, яка вища над будь-якi нашiптанi плiтки, зiбранi з цiлої планети. Зiтхання, блищання очей. Та iнше.

Iнше. Що за грубе куцехвосте слово! Але ж розповiдати про це непристойно. Це таємниця двох сердець, його i її... Ах, що за розкiшна таємниця, коли цiпушка дбайливо доглядає за пiр'ячкам за допомогою чудодiйного крему! Жоден чоловiк не пошкодує жодних грошей на таке диво, жоден... Тим паче, вiддамо належне пану Дрiмлюгайну -- грошi вiдносно невеликi.

До речi, про нього. Нi, власне, про них.

Одного спекотного вечора, коли пiвникiв i курочок так i тягнуло понестися свiт за очi на крилах кохання, що виблискують усiма кольорами веселки, коли божеволiють вiд пристрастi навiть найстриманiшi, коли просто неможливо не... Так от, у ту саму нiч Дрофка легко впурхнула у робочий кабiнет Гусятяса й нiжно проспiвала:

-- Гуся, ти ще довго займатимешся справами? Я давно вже вiдiслала челядь. Ми тут самi, зовсiм самi.

Пан Дрiмлюгайн не пiдняв голови. Вiн просто боявся зустрiтися поглядом iз дружиною. Вiн знав, що Дрофка чарiвна, нi -- чарiвлива. Що вiн ще не старий тiлом i молодий душею. Що дружина одягла сьогоднi спецiально для нього не якийсь дорогий новий халат, а саме той, старенький, улюблений, з глибоким викотом... Гусятяс знав усе це i боявся саме цього. Зараз, саме заразмаоа нарештi з'явитися iдея, вiн це вiдчував. Як не зараз, то коли ж?

-- Знаєш, Дрофкочко, я невдовзi завершу свої справи i неодмiнно припурхну до тебе.

Вона млосно сперлася на його сiдальце i протяжно покликала:

-- Гу-у-уся... Давай гульнемо... як тодi-i-i...

Аромат крема "Дрофкочка" i сама Дрофка ледь не зводили бiдолашного пiдприємця з глузду. Гусятяс на мить замружився, та з непохитною твердiстю, яку вiн старанно приховував за м'яким ласкавим голосом, проквохтав:

-- Я припурхну, неодмiнно припурхну до тебе, моя пташечко. Тiльки дай вирiшити, що менi робити з усiма тими цистернами та iншим брухтом, у якому я протягнув контрабанду.

-- Гуся! Хiба недостатньо тобi самого бензину? -- невпевнено i нерiшуче заперечила Дрофка. -- Iншим разом придумаєш.

-- Сьогоднi, моє сонечко, сьогоднi. Ти ж знаєш, я терпiти не можу, коли справи лишаються незавершеними. Я вiдчуваю, що саме сьогоднi... А вже потiм гульнемо, як тодi.

Панi Дрiмлюгайна розчаровано позiхнула. Здається, вiд чоловiка зараз не дочекатися любощiв.

-- Я чекаю на тебе, Гуся. Чекаю у нашому гнiздечку, -- протуркотiла вона голосом пораненої пташки i спiшно випурхнула з кабiнету. Пан Дрiмлюгайн примусив себе не обертатися.

Дрофка вмiло й любовно убирала спальню, пiдготувала кiлька милих сюрпризiв, надягнула найрозкiшнiший мереживний пеньюар, комфортно влаштувалася у гнiздечку i почала чекати. Невдовзi вона задрiмала.

У той же час Гусятяс дрiмав на своєму робочому сiдальцi, опустивши стомлену голову на складенi крила. Перевтома останньої доби, внутрiшня боротьба з бажанням кинути усе i кинутися пiд крильце до дружини нарештi далися визнаки.

Отже, подружжя Дрiмлюгайнiв спало у своєму затишному позамiському особнячку. Якби вони i досi жили у столицi або навiть якби Дрофка просто не вiдiслала челядь, спокiйно спати їм би не довелося. Гай-гай, у цю зловiсну нiч, напоєну чудовим ароматом "Дрофкочки" й любовi i у столицi, i в усiх iнших мiстах та селищах, та й просто у кожному затишному гнiздечку, над яким трiпотiли крильця кохання, коїлися дивнi й жахливi речi.

Де-iнде лунало обурене: "Проворонив! Проворонив, недоскубаний! Проворонив, мокра курка!" -- i то важкi, гучнi удари, то дзенькiт посуду, що б'ється. Парочки курчат, котрi пурхали у яснозорянiй духмянiй ночi або ховалися у густiй тiнi дерев, час вiд часу спостерiгали, як у якомусь вiкнi з трiскотом репалася рама i звiдти вилiтав шкереберть пiвник, жалiбно квохкаючи:

-- Нi-i-i-i, я не винува-а-а-а!..

У вибитому вiкнi з'являлася розкуйовджена мегера. Вона проводжала жалюгiдного пiвника гнiвним поглядом до самої землi, розлючено квохтала:

-- Випереджалки свої також забирай -- i жбурляла навздогiн йому жменю бордових пiгулок.

Курчонок перелякано дивився на пiвника, котрий безпомiчно корчився на землi (або не корчився, в залежностi вiд поверха, з якого його скинули), нiжно цiлував свою цiпушку у запашний вiд "Дрофкочки" лобик i клятвено запевняв:

-- Не бiйсь, я нiколи не провороню. Я-то вмiю стримувати себе.

I цiпушка свято вiрила йому й вiдповiдала також нiжно:

-- А я нiколи не викину тебе з вiкна. Нiколи!

Отже, весь цей гармидер анiтрохи не порушував спокою подружжя Дрiмлюгайнiв. Тому коли вранцi Гусятяс прокинувся на своєму робочому сiдальцi, то надзвичайно здивувався з приводу вiдсутностi свiжої кореспонденцiї на столi. Вiн декiлька разiв подзвонив. Секретар не з'явився. Тодi пан Дрiмлюгайн, дратуючися все сильнiше, набрав його хатнiй номер i ледве на iншому кiнцi дроту зняли слухавку, погрозливо спитав:

-- Вальдшнепсусе, пташеняточко моє, що ви собi дозволяєте? Чом ви досi не на роботi? Треба ж мати хоч якесь вiдчуття вiдповiдальностi! Як заведете моду спiзнюватися, то швиденько вилетiте вiд мене швидше за...

Гусятяс розгублено замовк. Зi слухавки лунали жалiбнi молитви, стогнання та лемет його секретаря. Проте їх негайно змiнили верескучий до нестерпностi вигук: "Та я твого роззяву!.." У слухавцi гримнуло, вiдчайдушно кукурiкнув Вальдшнепсус, а потiм усе зникло, немовби тедефонний дрiт перерiзали.

Пан Дрiмлюгайн повiльно повiсив слухавку, та раптом аж пiдскочив: Дрофка!!! А що як i на неї напали злодiї?!

Не помiчаючи нiчого довкола Гусятяс кинувся у покої дружини. Та Дрофка вже сама летiла йому назустрiч.

-- Гуся, ти уявляєш, iз Синчичею сталося лихо! -- одразу заквохтала вона i вже тихше додала: -- Пана Гороб'їньша... дуже делiкатно... Отже, з причини його необережностi Синчича знесла уночi вiсiмнадцять яєць. Яке горе! Любий, вона телефонувала i дуже просила прилетiти.

Панi Дрiмлюгайна щулилася i куталася у халат розкiшного пеньюара. Так, Дрофка розумiла: пiклування про дiтей, святий обов'язок материнства та iнше. Розумiла, що вони з чоловiком заналто довго гребують цими речами. Хотiла можливо навiть зараз, навiть минулої ночi... Щоб проклюнулося двоє дiточок: цiпушка i пiвничок...

Але Синчича! Хiба могла собi дозволити iнтелiгентна, емансипована курочка знести два десятки яєць одразу?! Отже, тут щось не так. Тiльки б Гусятяс погодився летiти...

-- Пташечка моя, одягайся i лети до пурхавки, -- несподiвано швидко погодився чоловiк. -- Менi теж треба до мiста. Хтось напал на Вальдшнепсуса.

Дрофка скрикнула. Вона дуже симпатизувала секретаревi Гусятяса. Не те щоб це була якась нечиста, непристойна симпатiя. Просто вiн дуже нагадував їй Гусю, коли той був ще невкритий пiр'ями пташеням.

-- Бiдолашний Вальдшнепсус! Летiмо негайно.

У пурхавцi подружжя мовчало. Пан Дрiмлюгайн розмiрковував над тим, що за катастрофа звалилася на столицю. Перед вiдлiтом вiн спробував викликати на квартиру до секретаря наряд бiйцiвських пiвникiв. У п'яти казармах до телефона взагалi не пiдiйшов нiхто. У шостiй слухавку зняв черговий i пробелькотав, що в нього з курочкою вночi сталося таке, що ох-хо-хох, що вiн тут один та й те прийшов тiльки тому, що двадцять рокiв зразкового служiння й iнше, а так в нього взагалi розвалюється голова. Пiсля цiєї незрозумiлої промови черговий стогнучи впустив слухавку. Гусятяс дивувався: доки iснує птаство, iснує порядок; якщо iснує порядок, його хтось має пiдтримувати; що ж тодi сталося з усiма бiйцiвськими пiвниками, якщо невiдомi гангстери безкарно нападають на квартиру його секретаря?!

Дрофка сидiла, втиснувшися у сидiння. Звiсно, їй було дуже сумно i прикро, що не зважаючи на дану напередоднi обiцянку чоловiк провiв цю нiч наодинцi з власними думками, а не пiд покровом її нiжних крильцев. Та супротив волi знов i знов ставлячи себе на мiсце бiдолашної Синчичi, панi Дрiмлюгайна повторювала: як добре, що вiн вiдсидiвся сьогоднi у кабiнетi! Нехай це станеться iншим разом, нехай -- але добре, що не сьогоднi.

-- Еге, бач, не один Гороб'їньш сьогоднi завинив, -- сказав раптом Гусятяс, перегнувшися через бiк пурхавки. -- Дивись, моя пташка, скiльки їх!

Вулицями похнюплено, намагаючися не пiднiмати спаплюжених голiвок i не дивитися одна на одну, чвалали курочки. Кожна тягнула не манше двох дюжин рожевих яєць. Одразу було видно, що яйця знесенi раптом, нашвидку, тому що були вони покладенi не у традицiйнi розкiшнi колиски, а у коробки найрiзноманiтнiших кольорiв i розмiрiв. Та й не вмiстилося б стiльки яєць у колиску. I якi ж великi! На перший погляд -- звичайнi рожевi, желеподiбнi кубики, що дрижать при кожному струсi, i тодi на їхнiх гранях чудово грає ласкаве сонечко. Але наскiльки ж гiгантськi яйця!.. I курочки йшли похнюпившися, соромлячися розмiрiв i кiлькостi яєць. Це й справдi було неiнтелiгентно.

-- Гуся, швидше поверни до Центрального Iнкубатора, -- попрохала Дрофка.

-- Сонечко моє, а як же Вальдшнепсус?..

-- Прошу тебе, любий!

Гусятяс поступився. Чим ближче до Центрального Iнкубатора, тим бiльше ставало на вулицях курочок. Спочатку вони йшли поодиночцi, потiм шикувалися у ланцюжки, а на пiдходах до Iнкубатора сунули валом.

Швидше до Синчичи! -- скомандувала Дрофка. -- Швидше, або вона не встигне здати яйця. Ти повезеш її на пурхавцi.

-- Сонечко моє, але ж Вальдшнепсус... -- почав благально пан Дрiмлюгайн. -- До того ж сiдалодром для пурхавок геть забитий, хiба ти не бачиш?

-- Нiчого, якось прорвемося. Благаю...

Втiм, поспiшали i сперечалися вони даремно. Просто на порозi, одразу ж за розчиненими навстiж дверима апартаментiв Гороб'їншiв лежала записка: "Люба Дрофко, я дуже поспiшаю. Будь ласка, потурбуйся про Пелiксанса". У кiмнатах нiкого не було, тiльки у кутку вiтальнi слабко стогнав похований пiд силою-силенною кришек, каструль, взуття, капелюшкiв, коткiв, клубкiв i уламкiв посуду пан Гороб'їньш власною персоною. Купу довершало також декiлька ложек, чайник, чайничек, праска та качалка -- отже, були майстерно використанi усi речi, хоч трохи масивнi або придатнi для кидання.

-- Ну, я до Вальдшнепсуса, -- кинув пан Дрiмлюгайн i швидко ретирувався. По-перше, вiн почав пiдозрювати, що за гангстери напали на його секретаря. По-друге, занадто вже жалюгiдне видовище являв собою його старий приятель, помiчник в усiх аферах, найкращий юрист столицi, помiркований жартiвник i завзятий гравець Пелiксанс Гороб'їньш. Дрофка перетягнула його, непритомного, одягненого у подряпану кiгтиками Синчичи пiжаму на м'яку канапу.

Втiм, як невдовзi виявилося, секретар перебував у значно плачевнiшому станi. Його цiпушка була сильнiшою вiд розпещеної Синчичи i до того ж молодшою. Тому у голову Вальдшнепсуса були кинутi, не враховуючи всiляких дрiбничок, два сiдальця, телефон, радiоприймач i телевiзор. Пан Дрiмлюгайн, надзвичайно зрадiвши з того, що на його секретаря вчинила напад лише коханка, заходився визволяти постраждалого з-пiд уламкiв. Коли Гусятяс завантажував тiло непритомного Вальдшнепсуса у задню частину пурхавки, його нарештi вiдвiдала та сама думка, яку вiн даремно намагався вхопити вночi. На мить Гусятяс навiть вiдпустив крила секретаря. Той гупнувся пiд сидiння i застогнав. Пан Дрiмлюгайн насилу поклав Вальдшнепсуса на м'якi подушки у атласних чохлах i дав повний газ.

Щоб обмiркувати по дорозi дорогоцiнну iдею, вiн зробив добрячий гак, знизившися над фабрикою випереджалок. Як i слiд було чекати у цьому божевiльному мiстi, натовп найменш постраждалий пiвникiв, що вже опритомнiли пiсля зомлiння, громив фабрику, розносила на трiски усе, що траплялося на шляху. Її власник висiв догори ногами на похилених воротах i жалiбно квохтав. Бiйцiвськi пiвники з перев'язаними пiсля нiчних домашнiх сутичок головами калiчили власника дерев'яними кийками замiсть того, аби сприяти наведенню порядка у мiстi. Один з корпусiв горiв, другий поки лише огортався димом. Добровiльцi тягнули до ворiт ще декiлька самочинно приречених до страти.

"Фабрики громите", -- злорадно подумав Гусятяс. Що ж, нехай громлять, йолопи, садисти.

-- Вона... мене... яєць силу знесла...

Це секретар отямився на задньому сидiннi. Пан Дрiмлюгайн привiз його до Гороб'їншiв. Дрофка вже сяк-так перев'язала Пелiксанса, поклала у лiжко i напувала якоюсь гарячою м'ятною лiкарською гидотою.

-- А-а-а, друже мiй Гусятясе! Не знаю, як i дякувати вам та вашiй чарiвнiй... -- тут найкращий юрист столицi заходився вiд плачу i додав тихше: -- Як вона в мене жбурляла... як вчепилася...

-- Дурницi, мiй любий, дурницi, -- проквохтав Гусятяс, звантажуючи на канапу секретаря, який знов знепритомнiв. -- Дрофкочко, сонечко моє, займися-но i з цим пташеням. А я поки що пiду зателефоную. Сподiваюся, хоч ваш телефон не розбито?

Гусятяс розмовляв бiля години. Як вiн i побоювався, птаство спiткала катастрофа жахливих масштабiв: в усiх мiстах повторилося поголовне яйценесiння, сiмейнi сутички, черги до Iнкубаторiв i розгроми фабрик випереджалок.

-- Люба, я термiново вiдлiтаю на Тюльпанiю, -- ось першi слова Гусятяса, якi вiн вимовив пiсля повернення до кiмнати.

-- Ти що, Гуся! -- здивована Дрофка завмерла з вологим рушником над Вальдшнепсусом, який прийшов до тями.

-- Не кидайте мене самого, -- несподiвано зойкнув бiдолашний секретар. -- Моя цiпушка вб'є мене, як повернеться. Вночi вона знесла сорок сiм яєць.

Пана Дрiмлюгайна дуже здивувала вiдомiсть про таке численне потомство, проте нiчим не видавши своїх почуттiв, вiн сказав спокiйно:

-- А вам, моє пташеня, раджу скорiше почистити пiр'ячко та виконувати тi iнструкцiї, що я вам лишатиму. Либонь автовисиджування -- штука дорога, та коли ще яєць пiвсотнi!

-- Але що ти затiяв, Гуся? -- спитала Дрофка, передчуваючи нову генiальну аферу, аромат якої вже розтiкався у повiтрi.

-- Що затiяв? -- пан Дрiмлюгайн таємничо пiдморгнув i проквохтав майже шепотом: -- Я придумав, куди дiти металобрухт i ще багато чого, привезеного з Тюльпанiї. Тепер я вирiшив експортувати звiдти сировину.

-- Гуся, але ж на сировиннiй бiржi курс на метал зовсiм невигiдний... -- запротестувала Дрофка, та пан Дрiмлюгайн лише весело кукурiкнув.

-- Зараз усе птаство сушить голови над тим, куди подiти яйця та кому б помститися бо'зна за що. Ну i хай собi сатанiють та загоюють рани! Але вони не думають, де житимуть завтра їхнi курчата i що вони клюватимуть на снiданок. Невдовзi, пташка моя, цiна на будматерiали пiдстрибне. Ще б пак! I цiни на їжу, одяг, мiндобрива -- на все! Я вважаю, можна пiти на тимчасовi витрати, доки нiхто не згадав про здичавiлу Тюльпанiю.

Пан Гороб'їньш здивовано протягнув: "Ко-о-о-о?!" Дрофка у захватi пискнула. Секретар мовчки роззявив дзьобика.

-- Пелiксансе, друже мiй, то надасте ви менi пiдтримку чи нi? -- переможно спитав Гусятяс i додав -- Ця дурна провiнцiйна планетка вже принеста менi багатство. Сподiваюся, тепер я його подвою.

Пан Дрiмлюгайн помилявся: за рiк перебування на Тюльпанiї його капiтал збiльшився не удвiчi, а у чотири рази.

Цього разу аборiгени не виявляли ворожостi до прибульцiв i взагалi не являли нiякої загрози. Вони продовжували найдурнiшу громадянську вiйну Тюльпанiв, хоча, подейкують, нещодавно старець Чорний мирно спочив у власнiй резиденцiї, а Червоний постригся у монахи. Та хоч Тюльпанiв не стало, iдеали лишилися. Ворогуючi сторони не робили бiльше нi ядрометiв, анi пружибоїв. Вони билися на дрючках, на палицях або на ножах, у крайньому разi воювали уламками зброї, знайденої на мiсцi колишнiх битв. Зброя (навiть з високолегiрованої сталi) як завжди ламалася, проте патрiотичного ентузiазму в тюльпанцiв вiд цього не меншало.

На найнятих Гусятясом пiвникiв нiхто уваги не звертав. Якщо ж їх i помiчали, то могли навiть зустрiти як дорогих гостей, досхочу нагодувати, напувати i знаками пояснити, що ось ми, мовляв, спершу з'ясуємо, який з Тюльпанiв тут в нас головнiшей, а вже потiм ввiб'ємо цю iстину у вашi тухлi макiтри.

Завдяки такому сприятливому збiгу обставин Гусятясу вдалося поставити збирання сировини на широку ногу. Вiн навiть ввiв досить своєрiдну таксу обмiну кухонних ножiв та м'ясорубок, якими птаство було просто завалене, на уламки ядрометiв. Отже:

1 нiж = 3 ручнi ядромети;
1 м'ясорубка = 7 ручних ядрометiв
(можна вiдшкодовувати осколками i уламками за вагою).

Солдати обох Тюльпанiв охоче мiнялися. Здобутi у такий спосiб ножi ставали власнiстю виключно фельдфебелiв i командирiв, а м'ясорубки, прив'язанi до довгих мiцних ломак, моментально перетворювалися на бойовi м'ясорубки. Останнiй рiзновид зброї зробився настiльки популярним, що наприкiнцi року пан Дрiмлюгайн розпорядився мiняти на одну м'ясорубку:

7 (сiм) ядрометiв;
1 (один) лантух добрив;
1 (один) стовбур дерева середньої висоти;
1 (один) мiшок глини;
500 (п'ятсот) цеглин;
1/2 (пiв-) лантуха зерна;
3 (три) мундири з натуральної тканини;
8 (вiсiм) мундирiв з синтетичної тканини

(ясна рiч, приймалися мундири обох Тюльпанiв).

Дрофка закидувала чоловiка то романтичними листами, то палкими призовами на кшталт: "Ну коли, коли ж нарештi ти припурхнеш пiд моє крильце? Ти обiцяв ще тiєї ночi..." -- то сповненими прихованого переляку описами подiй, що вiдбувалися вдома.

З усiх яєць, знесених тої зловiсної ночi, вилупилися виключно курочки. Вони росли буквально на очах, так що за рiк вiдсутностi Гусятяса встигли перетворитися на дорослих пташок. Вони були надзвичайно пихатi, злi, брутальнi i не мали, здавалося, iншого клопоту, окрiм яйценесiння. Бiдолашнi батьки намагалися вистежувати непутящих дочок, але тi все одно вiдкладали велетенськi яйця у величезних кiлькостях самi собою. Пiвниками вони вiдверто нехтували i могли не замислюючися заклювати до смертi навiть рiдного батька.

Вiд переляку перед новим поколiнням у птаствi сталося велике схвилювання умiв. Якiсь найрозпачливiшi слиньки видобули з запорошених аналiв суспiльної свiдомостi давно забуту релiгiю. Культи богiв i божкiв зростали i примножувалися iз швидкiстю ланцюгової реакцiї розщеплювання урану. Найбiльш впливовим був якийсь пророк Папугаян. Його туманнi вислови зводилися до одного: цi бiди, що звалилися на птаство так раптово, є Божою карою за розбiй у космосi i безсоромне пограбування слаборозвинених сусiдiв по галактицi; якщо птаство сильнiше за усi iншi цивiлiзацiї, цю силу слiд використовувати для настановлення "братiв по розуму" на шлях iстиний. Оскiльки Папугаян закликав до повного знищення вивезених з iнших планет речей (у тому числi i з Тюльпанiї) та до заборони подальшого експорту, Гусятяс був змушений разом з iншими пiдприємцями придiлити йому особливу увагу. Пiсля декiлькох мiсяцiв бурхливої проповiдницької дiяльностi прикрий випадок змусив Папугаяна замовкнути назавжди, а без харизматичного лiдера вчення почало занепадати i потихеньку згасати.

Пану Дрiмлюгайну усе це дуже не подобалося. Не подобалося i нове поколiння, i всякi рiзнi пророки. Проте вдома на нього чекала люба Дрофкочка, а стрiмке зростання чисельностi населення означало лише вiдповiдне зростання попиту на будматерiали, одяг та їжу. Отже, пан Дрiмлюгайн робив належне: грошi, грошi i знов грошi.

I от одного тихого вечора, коли небо Тюльпанiї вже почорнiло, хоч на небокраї ще не зникли начебто намальованi широкими червоними мазками хмари; коли Гусятяс мрiяв про домашнє гнiздечко, перечитуючи листи дружини; коли курс будматерiалiв сягнув небачених ще висот -- цього вечора доля пана Дрiмлюгайна круто змiнилася востаннє. До його похiдного будиночку, збудованого не без претензiї на розкiш, увiрвалися шестеро бiйцiвських пiвникiв i давши здивованому пiдприємцевi двадцять хвилин на збирання, доставили його на планету-метрополiю. Перед птаством стояли колосальнi проблеми, та й свою лють курочки зiгнали рiк тому на пiвниках, а пiвники -- на власниках фабрик випереджалок. Тому по дорозi вiд сiдалодрому до Центрального Столичного Суду Гусятяса побили лише двiчi i зламали йому лише одне крило. Старий товариш i соратник по аферам пан Пелiксанс Гороб'їньш, ховаючи очi за кодексом законiв, жалiбно простогнав:

-- Пане Дрiмлюгайне, чи проходив крем "Дрофкочка", що виробляється "Дрiмлюгайн-компанiєю", якiсь перевiрки перед запуском у продаж?

-- Так, усi належнi, -- вiдповiв Гусятяс, зморщившися вiд болю у зламаному крилi.

Короткозоро замружившися, пан Гороб'їньш порився у купi документiв, подивився їх на свiтло i навiть чомусь понюхав, а пiсля неохоче пiдвiвся i мляво повiдомив:

-- Пане Дрiмлюгайне, ви звинувачуєтеся у злочинi проти птаства. Режим утримання до суду -- найсуворiший, -- i впав на сiдальце, додавши пошепки: -- Вибач, друже Гусятяс...

Вже у в'язницi ошелешений, розгублений i хворий пiдприємець ознайомився з грунтовною i вельми солiдною працею такого собi доктора медицини пана Бексаса Чайкена. Цей кабiнетний працiвник сформулював чотири цiкавi питання i спробував вiдповiсти на них. Питання були такi:

1. чом з яєць, знесених протягом останнього року, вилупилися виключно курочки?
2. чом вони вбачають сенс життя у яйценесiннi?
3. як їм вдається нести яйця без найменшої участi пiвникiв?
4. як пояснити ненормально великi розмiри i кiлькiсть знесених яєць? чи не пов'язанi цi фактори з прискореним зростанням i розвитком молодих цiпушок?

Мабуть, дружина пана Чайкена знесла дуже багато яєць або занадто сильно побила його, якщо кабiнетний чiрвак вперше у життi (за його власними словами) ризикнув висунути дзьоб на вулицю. I от доктор медицини з властивою йому скрупульознiстю i прискiпливiстю встановив, що дуже старi курочки, представницi найбiднiших прошаркiв суспiльства та переконанi сектантки нiякому "ефекту яйценесiння" не пiдвладнi! Потiм шляхом перехресного опитування вiн з'ясував, що цi курочки нiчим суттєво не вiдрiзнялися вiд iнших, опрiч... байдужостi до косметики. У свою чергу "нiч аномального яйценесiння" i поява у магазинах новiтнього крему "Дрофкочка" роздiляло лише пiвтора мiсяцi...

Дочитавши опус до цих слiв, пан Дрiмлюгайн жбурнув важелезний том у стiнку холодної i хвилин десять iстерично квохтав. Проте зрештою все ж змусив себе пiдiбрати працю пана Чайкена i дочитати її до кiнця.

Отже, грунтуючися на результатах вельми дотепних дослiдiв, мудрий доктор незаперечно довiв ось що:

1. навiть вiд короткотермiнового вживання крему "Дрофкочка" виникає невилiкована генетична хвороба;
2. хвороба полягає у наступному:
2.1. у органiзмi курочок (без якоїсь участi пiвникiв, що вкрай важливо!) вiдбувається злиття двох яйцеклiтин у одне гiгантське яйце, тому поява пiвника просто неможлива;
2.2. iнстинкти курочок, що вилупилися з гiгантських яєць, спрямованi виключно на продовження роду, причому тим самим "одностатевим" шляхом;
2.3. якщо "нормальним" курочкам-матерям потрiбен був "перший поштовх" для того, аби знести подiбнi яйця, то їхнiм дочкам жодного "першого поштовху" непотрiбно;
3. найближчим часом птаству загрожує згубне перенаселення з усiма супутнiми жахливими наслiдками.

Решту ночi i ще двi доби Гусятяс марно намагався уявити, до якої бузувiрської страти прирече його суд. Чесно кажучи, вiн чекав усього що завгодно, аж до середньовiчного обскубування i варiння живцем у казанi з киплячою на повiльному вогнi олiєю.

Процес тривав лише якихось три години. З них двi з половиною тривало зачитування уривкiв зi славнозвiсної працi вченiшого доктора Чайкена i демонстрацiю доказiв згубного впливу "Дрофкочки". Винною в усьому виявилася основа крему, синтезована з тюльпанського бензину. Ще хвилин двадцять витратили на слухання свiдчень найжалюгiднiшого свiдка -- секретаря Вальдшнепсуса, котрий мулився i квохтав щось невиразне. Виступила також "розгнiвана громадськiсть" у особi однiєї сiмейної пари. Вирок -- довiчне ув'язнення з найповнiшою конфiскацiєю майна -- був зачитаний наостаннє i нiкого особливо не схвилював. Не викликав вiн резонансу i у птаствi, як, втiм, i вшанування з помпезним перепохованням тiл безневинно вбитих рiк тому власникiв i службовцiв фабрик випереджалок, i зведення грандiозного пам'ятника офiцiйно зарахованого у число святих пророку Папугаяну. Найбiльше дивувався з приводу м'якостi вироку сам засуджений. Та що ж це таке?! Упiймали, звинуватили у жахливому злочинi... i навiть не кинули на пошматування натовпу оскаженiлих курочок? Отже, усi його муки нiчого не вартi?..

На щастя (чи на нещастя?), птаству було не до Гусятяса. Останнiм часом у рiзних мiсцях планети-метрополiї та в колонiях набули загрозливих розмiрiв загадковi випадки саморуйнування будинкiв i iнкубаторiв, усе бiльше траплялося неякiсної їжi, вiд якої можна було вмерти й одягу, який без видимих причин рвався та розповзався по швах. Напередоднi суду над паном Дрiмлюгайном вiдбувалося засiдання уряду. Вирiшувалося єдине питання: як протистояти нещастям, що розповзалися по усiм планетам подiбно до ракової пухлини? Єдина пропозицiя, що поки не викликала нi в кого заперечень, полягало у негайному ухваленнi "Закона про розбивання яєць", хоч подiбна мiра протирiчила усiм етичним i моральним нормам.

Засiдання тривало вже три години, коли до залу вдерлася юрба курочок з останнього виводку. Дочка пана Стравусса Фламiнгена безцеремонно зiштовхнула батька з мiсця головуючого, поставила просто на парадне сiдальце коробку з яйцями, сама всiлася згори i заволодiвши мiкрофоном ревонула що є сили:

-- Сестри!!! Нашi предки протирають в урядi пiр'я на гузках i не можуть допетрати, де що узяти нам подзьобати, увi що нас одягти i у чому жити. Бовдури вони натуральнi, от хто!

Цi слова Пiнгвiни Фламiнгени П'ятнадцятої iншi курочки пiдтримали таким оглушливим лопотiнням крил i квохтанням, що батьки-мiнiстри лише якнайглибше убгалися пiд м'якi крiсла, на яких розташувалися їхнi дочки-акселератки з яйцями у коробках.

-- Сестри, якщо нашi батечки не можуть вирiшити усе це, вирiшимо самi! -- горлала собi Пiнгвiна, стрясаючися усiм пишним тiлом. -- Пропоную от що: цих йолопiв розпотрошити i обскубти...

У цьому мiсцi блискучу промову Фламiнгени П'ятнадцятої перервали хрускiт i трiщання меблiв, що ламалися, й безпомiчне лопотiння крил батькiв, котрi швиденько пурхнули з урядового будинку. Гамiр ущух лише хвилини за двi.

-- Що ж, без них краще, -- байдуже кинула Пiнгвiна, обережно поправляючи дорогоцiннi яйця. -- Обiйдемось! Отже, сестри, я пропоную от що. Нехай деякi з нас зрiкуться милих яєчок... Нi-нi, не шумiть! Я проти "Закона про розбивання яєць", до якого додумалися цi туподзьобi. I цей дурний закон ми поховаємо назавше!! Та хай деякi з нас вiддадуть невисиджених пташат iншим сестрам, позаймають мiсця усяких рiзних боягузiв у космiчних кораблях i полетять до iнших зiрок, аби помiняти негодящий товар. Адже будь-яка рiч, що сама собою псується: дiм, плаття чи тарiля -- ззовнi має вид годящої. Помiняймо ж їх, а хто не схоче мiняти -- силомiць вiдберемо у паскуди!!! Чи ми не найсильнiша культура у всiй Галактицi?!

Саме з цiєї зворушливої промови, не надто грамотної i насиченої лайкою на адресу батькiв, почався етап обмiну в iсторiї птаства. Коли пан Дрiмлюгайн вирушав до мiсця довiчного ув'язнення, першi кораблi, завантаженi товарами з прихованими виразками, вiдправилися у рiзнi кiнцi галактики...

Гусятяс вiдсиджував другий тиждень свого довiчного. Вiн розмiрковував, яке це невезiння i до чого це сумна доля -- коротати днi у тюрмi, якщо ти ще не старий тiлом i молодий душею, а до того ж -- жертва обставин... Та ще й крило не зростається... I як там дружина... Їжi вiн не отримував вже другий день поспiль, тому коли важкi дверi камери тихесенько рипнули, пан Дрiмлюгайн незграбно пурхнув уперед... i просто закляк на мiсцi. Замiсть брутального пiвня-наглядача на порозi похмурої камери виникла його власна дружина, принадлива Дрофка Дрiмлюгайна, його Дрофкочка у тому самому халатику.

-- Гуся... -- тiльки й змогла простогнати вона, кидаючися чоловiковi в обiйми. -- Гуся...

-- Дрофко, навiщо ти тут? -- квохтав бiдолашний пан Дрiмлюгайн, вмиваючися сльозами. -- Менi здається, я потрапив у таке колюче гнiздо, з якого нiзащо не вибратися.

-- Так, так, -- лепетала панi Дрiмлюгайна. -- I щоб тобi не було сумно й самотньо у цiй холоднiй дiрi, я роздiлю її з тобою.

-- Дрофка! -- кукурiкнув Гусятяс, та вона затулила йому дзьобика крильцем i вела далi:

-- Пан Гороб'їньш, твiй старий товариш, усе влаштував. До нас усiм байдуже. Але ж ти, певно...

-- Менi другий день не дають їжi, -- сказав сумно Гусятяс. -- Ти можеш тут загинути.

-- Буде в тебе їжа, -- запевнила його Дрофка. -- Буде, допоки я з тобою. Кажуть, для цього потрiбен лише перший поштовх...

Панi Дрiмлюгайна запнулася й нiжно прошепотiла:

-- З речей менi дозволили узяти лише одну сукню. Гуся, хiба ти не впiзнав мiй старенький халатик? З тiєї самої ночi я невпинно думаю про це, -- в очах Дрофки сяяло кохання, лише кохання...

Коли усе скiнчилося, вона тихенько квохчучи розстелила пiд мульким сiдальцем в'язничну ковдру i знесла на нього сiмнадцять величезних рожевих яєць.

-- Ось, Гуся, наша їжа на сiмнадцять днiв, -- твердо сказала Дрофка. Пан Дрiмлюгайн затремтiв вiд огиди.

-- Ти збожеволiла! Це ж аморально! Їсти власних дiтей...

-- Там, iззовнi, справи кепськi, -- заперечила Дрофка. -- Їжi усе менше. Тебе недарма не годують два днi. А я не збираюся плодити безнадiйно хворих виродкiв, як роблять iншi. Тож покуштуємо разом!

-- Маячня якась, -- пробурмотiв Гусятяс.

-- Їж, -- м'яко наполягала Дрофка. -- Їж. Кажуть, нашi предки не гребували навiть хробаками та личинками.

Яйце виявилося напрочуд смачним, солодким i терпким водночас. Решту яєць Дрофка дбайливо загорнула у ковдру i поклала у найхолоднiший закуток камери, де вiяв пронизливий протяг. Потiм подружжя сидiло обiйнявшися на мулькому сiдальцi. Але це кiнець кiнцем неважливо, якщо ви смертельно стомилися вiд суєти життя. Це навiть дуже приємно. Не зважаючи на те, що мiсце вашого усамiтнення -- тюремна камера, а там, iззовнi, птаство котиться у прiрву.



Глава 4

Злиднi

-- Дядечко, а як ти вважаєш, цi дерев'яшки справжнi?

-- Не знаю, мальок. Побачимо.

Плюскар витягнув уламок сiрника (ще того сiрника), обережно запалив i спробував розвести вогнище. Оцупки весело спалахнули, та за декiлька секунд начебто закашлявшися чхнули хмаркою бульбочок i згасли.

-- Знов оманка?

-- Так, пуголовику.

Вони попливли геть у пошуках дров.

-- Дядечку, а чому так?

Мальок заплив уперед i витрiщив питливi оченята на Плюскаря.

-- Певно, тут зливали добрива.

-- А в мене була одна старезна книжка, де було написане, що добрива -- це добре.

Плюскар роздратовано поглянув на дурненького малька i невиразно мугикнув.

-- Нi, була, була! -- ображено смикаючи плавцями, запротестував мальок. -- Була, i край.

-- Ну то й що? Багато чого писали у старих книжках. Адже там йшлося про звичайнi добрива, а не про привезенi зовнiшниками.

-- Еге, отже, гидота, -- авторитетно повiдомив мальок, але одразу знов завагався i спитав: -- Дядечко, а чом гидота?

-- Не знаю, -- пробуркотiв Плюскар.

Мальок вже почав дратувати його. Мiж тим крихiтний докучник знов причепився з розпитуваннями:

-- Дядю, а хто вони такi?

-- Зовнiшники?

-- Так.

-- Такi самi, як ми, -- ледь приховуючи ненависть, пояснив Плюскар. -- Тiльки ми плаваємо тут, а вони -- вище.

-- Це де неможна жити?

Плюскар дуже змерз. Вiн мрiяв лише про оберемок хмизу i про кухоль кип'ятку, тому йому так i кортiло дати мальку пiд хвiст i сказати: "От що, вшивайся-но ти звiдси до матусi i задавай їй свої дурнi питання". Проте за цими iззовнi безневинними словами могло ховатися дещо жахливе, тому Плюскар зтримався i промовчав.

-- Дядечку, а як же вони плавають, якщо там жити неможна? I чому ми не можемо там жити?

-- Не знаю. Вони взагалi не звiдси. Чужi вони.

-- Ага, цi зовнiшники з iншої зiрочки прилетiли, -- сказав мальок глибокодумно i поважно, немов роблячи велике наукове вiдкриття.

-- Звiдкiля ти про iншi зорi знаєш? -- здивувався Плюскар.

-- З книжок, -- вiдповiв вирлоокий мальок.

"Певна рiч, у вас вдома багато книжок", -- ледь не сказав Плюскар, та знов втримався. Замiсть того вiн начебто випадково спитав:

-- А у тих твоїх книжках нiчого не було про те, як незнайомi дядi ловили дурних малькiв на обiд?

Плюскар знов вiдчув, що зповзає на заборонену тему. Та йому лишалося лише скроїти жахливу мармизу, вишкiрити напiвз'їденi гнилi зуби й грiзно загарчати.

Було, -- повiдомив анiтрохи не переляканий мальок i впевнено додав: -- Тiльки ти не такий. Ти добрий.

-- Добрий! Отакої...

Плюскар iз насолодою штурхонув малька пiд хвiст.

-- Усе одно добрий.

Плюскар хотiв ще раз штурхонути його, та не змiг.

-- Ага, от i добрий, от i добрий! -- мальок завертiвся перед очима. -- А ще в мене були такi книжки, де про добрих дядечок, котрi годують дурних дiточок рiзною смакотою.

-- Краще б нiяких книг взагалi не було, -- процiдив Плюскар.

-- Нi, хай би були! -- плаксиво запротестував мальок. -- I з картинками. Я дуже полюбляв їх розглядати.

Плюскар вiдзначив про себе слово "полюбляв" i швидко сказав:

-- Якби не книжки й iнша гидота, можливо, зовнiшники i не спокусилися б на нас.

-- А чом... -- почав мальок, та Плюскар кинувся до нього i просичав:

-- Тихо! Заклякни й мовчи. Вб'ю...

З придорожнiх хащiв виплили три величезнi особи. Одна з них грiзно гаркнула:

-- Ей, ти, їстивне є?

-- Нiчого, -- з показною безтурботнiстю вiдповiв Плюскар. Ясна рiч, малька це не стосувалося: на його лахмiттi навiть кишень не було.

-- Виверни-но мiшок, -- з гидотною посмiшкою наказала друга особа.

-- Будь ласка. Тiльки тут усе суцiльна оманка, -- тим же тоном продовжив Плюскар, витрушуючи собi пiд ноги купу недоїдкiв.

-- Оманка, кажеш, -- м'яко шпигонула третя особа, спортивно граючи плавцями. -- Риб'ята, дивiться! За кого вiн нас має?! -- i знов до Плюскаря: -- Чого ж ти тягаєш її на горбу? Викинув би давно. Чи оманка тобi дорога, як пам'ять?

-- Тягаю, аби травити таких дурнiв, як ти, -- вiдважно пожартував Плюскар. Третя особа миттю вдарила його у зуби й заволала:

-- А ну давай жери!!!

Плюскар перелякано вiдсахнувся вiд простягнутої скоринки, розмазуючи кров по губах.

-- Файно граєш, -- похвалила його перша особа i пхнула смертельно переляканого бiйкою малька писком у купу недоїдкiв. -- Тепер ти.

Мальок жадiбно заходився пригощатися, позабувши недавнiй переляк.

-- Оманка, кажеш, -- єхидно зауважила перша особа, войовничо розправляючи плавцi.

-- Пуголовець не мiй. Так, причепився дорогою. Нехай їсть, менi байдуже, -- пояснив Плюскар i з показною турботливiстю звернувся до малька, який трiскав недоїдки за обидвi щоки: -- А ти, малеча, дарма це робиш. Так i померти можна. Облиш цi скоринки. Облиш, кажу.

-- Аякже, бреши бiльше! От ми тобi...

Друга особа вiдштовхнула малька геть i вкинула собi у пащу солiдну порцiю недоїдкiв. Потiм особи довго, з насолодою i знанням справи били Плюскаря. Нарештi вони стомилися i тiльки-но приготувалися перейти до розкiшного снiданку, як раптом друга особа дивно гикнула, перевернулася на спину i прохрипiла:

-- Конаю, бра-а-а...

-- Оманка.

Особи, що лишилися живими, подалися назад, вирячившися на конаючого, i стрiмголов дременули.

-- Акули бродячi. Щупача банда. Кашалотовi вилупки, -- лаявся побитий Плюскар, повiльно пiднiмаючися i оглядаючи розiрваний одяг.

-- Ой, дядечку... Я що, теж... отак?

Мальок тiпався вiд переляку. Плюскар повернувся до нього i побачив, що цей негiдник встиг з'їсти майже усе.

-- Та щоб ти луснув, малеча!!! -- гримнув Плюскар.

-- Ой, дядечку, не треба. Не хочу луснути! Не хочу отак, -- тонкослiзно заскиглив мальок. Проте Плюскар продовжував лаяти його, стягуючи зi здохлої особи теплий балахон.

-- Ти що, не мiг менi щось лишити?! Мої ж недоїдки! -- крикнув вiн, вкрай розлютившися.

-- Це ж оманка, дядечко...

-- Яка ще оманка?! Я тобi покажу оманку! -- леметував Плюскар. -- Тут лише одна скоринка була з оманок, жовта iз зеленими цяточками, загорнута у окрему ганчiрочку, i ту з'їв дохлий негiдник. А ти зжер мої припаси на тиждень!

-- Менi вже зле, дядя, -- пискнув мальок.

-- Авжеж зле, ще б пак! Не можна ж так об'їдатися.

-- Дядю, а я не лусну?

Плюскар огидливо поморщився, але вже тихше спитав:

-- Либонь, днiв зо два нiчого не їв?

-- П'ять.

-- П'ять? Гм... -- Плюскар зовсiм вгамувався, проте тут йому спало на думку, що тепер вiн сам тривалий час голодуватиме з-за якогось дурного. Тож швиденько зiбравши усе, що ще лишилося з недоїдкiв, Плюскар гримнув на нього: -- А ну геть звiдси! I щоб бiльше я тебе не бачив.

-- Не проганяй, дядю...

-- Геть!!!

-- Я без тебе пропаду-у-у... -- заскиглив мальок.

-- Це я з тобою пропаду. Забирайся звiдси до тата-мами!

Пюскар все ж не зумiв стриматися, за що довелося негайно розплачуватися.

-- Не можу, -- мальок схлипнув. -- Їх з'їли.

Плюскар затiпався вiд нервова пропасницi. Саме такої вiдповiдi вiн боявся бiльш за все, хоча чогось подiбного й слiд було чекати. Зрозумiло, не варто було бiльше хвилювати малька. Проте якщо страхiтливу трагедiю було згадано, слiд дiзнатися якнайбiльше.

-- Де їх з'їли?

-- Там, -- махнув хвостом мальок.

-- Давно?

-- Вчора.

-- Скiльки мерзотникiв на вас чатувало?

-- Шiсть.

Плюскар поплив уперед.

-- Куди ти, дядечко, -- мальок поплив слiдом. Плюскар хотiв прогнати його, та не наважився.

-- Тре' змиватися звiдси якнайдалi. По-перше, хтось тут зайнявся кабанiлiзмом. По-друге, тi паскуди, якi тiльки-но побили мене, невдовзi займуться тим самим. I їжi в мене не лишилося.

-- Дядю, а що таке кабанiлiзм?

-- Не знаю. Так один розумник повторювати любив. Його потiм зхрумкали. Мабуть, кабанiлiзм -- це щось на кшталт рибоїдства.

-- А чом моїх мамуню i татуся з'їли?

Плюскар глибоко зiтхнув.

-- Розумiєш, вирлоочку, їсти усiм треба. Та зараз всюди може бути оманка. Її з'їв -- i пузом догори. Як та паскуда. Якщо хто живий пливе, отже, ще не встиг проковтнути оманку, коли живий. Отож його самого можна спокiйнесенько проковтнути i не отруїтися. Сам ти як вцiлiв?

Цього разу промовчав мальок. Вiн тихо плив слiдом за Плюскарем, доки не побачив обабiч дороги якийсь рваний лантух.

-- Дядю, а це вiд добрив зовнiшникiв?

-- Так, мальок.

Вони старанно оминули лантух боковою стежкою.

-- А це нiчого не можна їсти з-за цих добрив?

-- Так, вирлоочку.

-- А нащо ми їх тодi купували?

Тепер замислився Плюскар.

-- Такi справи, пуголовику, -- сказав вiн нарештi. -- Я й сам не дуже добре усе розумiю, я лишень дрiбна рибчина. Та спробую пояснити. Скажи, в тебе ранiше були iграшки?

-- Були, -- мальок жалiбно зiтхнув.

-- А тобi хотiлося ще кращих iграшок?

-- Хотiлося. I зараз хочеться, -- мальок знов зiтхнув.

-- А якби тобi запропонували змiняти твою поганеньку iграшку на гарну чужу, ти би погодився?

-- Авжеж.

-- От i ми попалися на гачок, вирлоочку. Тiльки попалися усi разом. Усе рибство. Зовнiшники прилетiли, почали пурхати над водою i гукати: "Ей, ми збудуємо для вас новi зручнi будинки, вiддайте лише нам паскуднi цеглини вiд ваших халуп! Ми понаробимо для вас дороги, машини й заводи, лише вiддайте нам усе, з чого це робиться. Ми завалимо вас синтетичною їжею, одягом!" От ми i помiнялися. Щоправда, усi речi зовнiшникiв були iззовнi красивими, мiцними i надiйними. Але вони дуже швидко ламалися та псувалися. На їхнiх добривах зiйшли ядовитi дерева та рослини. Їхнiй одяг розповзався на клаптi, а дома руйнувалися, варто було туди увiйти.

-- Навiщо ж зовнiшники зробили це?

-- Ну, як навiщо... Собi ж бо вони забрали добрi речi, хоча й некрасивi. Добрi, себто, без оманок. Тобi це матуся пояснювала? -- обережно спитав Плюскар.

-- Пояснювала, та я не повiрив. Цi зовнiшники -- брехунчики. Хiба можна брехати? Так робити зле, -- мальок зовсiм засмутився.

-- Коли їм добре, чом би й не робити, -- всмiхнувся Плюскар.

-- Тож їм стало краще замiсть нас? I навiщо вони вигадали речi з оманками! -- мальок навiть зуби зцiпив вiд обурення, непритаманного його вiку.

-- Нi. Якщо i стало краще, то ненадовго. Розумiєш, пуголовику, той розумник, якого зхрумкали, казав менi, що хворi на оманки речi можуть заражати здоровi.

-- А як? А чому? -- знов пожвавiшав мальок, навiть його оченята одразу заблищали.

-- Вiдкiля ж я знаю! Що я таке? Дрiбна рибчина. А розумникiв не лишилося. Нема кому пояснювати такi штуки. Знаю лише, що речi зовнiшникiв усерединi хворi. Усi, хто вимiняв у них цi поганi речi, нiкому нiчого не кажучи намагався продати їх. Або просто викидав. Отак i вийшло, що цi йолопи запаскудили усю нашу планету. I ще я знаю, що клятi зовнiшники навряд чи багато виграли. Цi оманки не розпiзнаєш усi до єдиної, вони мов пошесть. Колись-то нiхто не схоче мiнятися iз зовнiшниками...

-- То вони можуть ще когось обдурити окрiм нас? Тобто на iншiй зорi, -- мальок зовсiм засмутився, так шкода йому стало iнших обдурених.

-- Можуть, пуголовику, можуть. Та коли не буде кому мiнятися iз зовнiшниками, в них усi-усi речi перезаразяться, i вони опиняться у нашому становищi.

-- Це коли їсти нема чого?

-- Так, вирлоочку.

Тепер вони пливли поруч. Плюскар не поспiшаючи працював хвостом, i мальок без особливих зусиль мiг триматися поруч з його головою.

-- Дядю, а на тому мiсцi, де ти робив вогнище, ранiше можна було їсти?

-- Так, мальок.

-- А там, куди ми пливемо?

-- Побачимо. Якщо там не викинули оманку, то можна.

Мальок тривалий час мiркував, перш нiж задати останнє, неймовiрно дурне з точки зору логiки дорослого, але таке природнє для нього запитання:

-- Дядю, а що ми їстимемо, коли стане нiчого не можна їсти?

Плюскар так i намагався ревонути: "З голоду поздихаємо!!!" Проте вiн стримався i якомога спокiйнiше вiдповiв:

-- Побачимо, вирлоочку.

Пiсля цього мовчали весь час, доки Плюскар не мовив:

-- Ну от ми й дiсталися.

-- Овва, яка смакота! -- вереснув мальок i метнувся до розлогого куща, що був геть усiяний довгастими плодами. Досвiдченого Плюскаря одразу ж насторожило така пiдозрiла ряснота їжi й вiдсутнiсть мiльки, що зазвичай юрбилася у вiтах. Проте якесь наполовину зловтiшне, наполовину милосерде почуття змусило його промовчати.

-- Отака смакота, -- примовляв мальок крiзь смачне плямкання. Голод усе ще мучив його, не зважаючи на з'їдений нещодавно тижневий запас скоринок. Вiн уминав за обидвi щоки, сiк з плодiв бризкав на всi боки. Плюскар очiкував, коли ж мальок скрикне i впаде. Мальок не впав, а повiльно й плавно осiв на дно, прошепотiвши наостаннє:

-- Дядечко, а чом...

Зiтхнувши, Плюскар вiдвернувся i поплив на майже безнадiйнi пошуки мiсця, де можна було б поїсти i зiгрiтися.

-- Еххе, добрi росли тут кущi, -- замислено бурмотiв вiн, раз у раз озираючися. Мальок лежав нерухомо, все ще стискаючи недоїдений плiд.

-- I якi ж то ненормальнi наважуються заводити дiтей у такий скрутний час? Мальок, мальок, краще б я наївся оманок разом iз тобою. Лежиш собi пузом догори i не думаєш, що попоїсти та де обiгрiтися, та чи не вилив тут якийсь недоумкуватий привезених зовнiшниками добрив. Тобi зараз добре. А менi? Ех ти, пуголовику, вирлоочку...



Епiлог

Бенкет пiсля чуми

Королева була задоволена. Тiльки-но вона отримала по короткопросторовому зв'язку важливе повiдомлення: остання зоряна система ще однiєї галактики була захоплена її пiдданими. Королева надiслала привiтання вiйськам i оголосила тривалий вiдпочинок.

Вiдпочинок! Як стомилися, як намучилися атоми! Як набридло їм переховуватися пiд маскою чужих електронiв, вдаючи iнших. Як давно мрiяли вони побути собою. Точнiше, ким завгодно. I ось нарештi настав довгоочiкуванний вiдпочинок. Бал! Бал. Бал...

Здавалося, найрозумнiшi з атомiв втратили розум. Раз у раз якийсь товстун Свинець зкидав зайвий одяг, перетворюючися на худорлявенький Лiтiй. I одразу ж солiдний Силiцiй на льоту хапав скинутi оболонки i ставав їдким Хлором. Розвеселi атоми зливалися, роз'єднувалися, перевтiлювалися, поглинали i вiддавали добрячi порцiї енергiї.

Королева поблажливо спостерiгала за безумствами пiдданих. Сама вона нiколи навiть не пробувала змiнитися, i розумнi атоми дуже шанували недоступну їм насолоду одвiчної стабiльностi. Королева ж вважала: нехай собi бавляться! Це йде на користь загальнiй справi. Пiдкорена галактика зараз являє собою iззовнi вкрай незвичайне i ефектне видовище. Кольори та iнтенсивнiсть лiнiй у її спектрi танцюють мов навiженi. А якщо атоми примудряться затiяти хороводи одночасно на декiлькох сусiднiх зорях, галактика спалахує цiлим букетом наднових.

Нехай пiдданi радiють та бавляться досхочу! Таку неймовiрну поведiнку галактики не можуть не помiтити вченi з великих. Вони неодмiнно пошлють туди свої мудрящi експедицiї, що обов'язково заберуть iз собою купочку розумних атомiв у якомусь предметi. А вже вдома, у новiй галактицi, знайдуться великi, що зажадають пiдкорити за допомогою її пiдданих iнших великих -- i вони пiдсадять розумнi атоми у зброю. Знайдуться паленi торгiвцi -- i "облагородять" диво-атомами свої товари. А потiм їх обберуть iншi пройдисвiти-торгiвцi, якi навiть нiчого не пiдозрюють. Знайдуться покидьки -- i у необорному бажаннi вижити за рахунок iншого кинуть отруєну їжу своєму ближньому, натомiсть вiдiбравши... якщо буде, що вiдбирати.

Е-ет, багато чого можуть вигадати цi велети! Королева достеменно знала їхню пiдноготну. Iнтуiцiя ще жодного разу не пiдвела її. Удавано смиреннi пiдданi спочатку почнуть пiдiгрувати цим тупим гiгантам. Та розумнi атоми швидко розмножаться i опанують становищем, бо весь так званий свiтовий порядок великих побудований i тримається на пiдкореннi та уярмленнi, на цiлковитiй пiдконтрольностi мiкрокосмосу. Вони вважають, що творять другу природу, а насправдi лише пересувають i перемiшують незлiчену кiлькiсть цеглиночок свiтобудови -- атомiв. Коли ж основа стабiльностi їхнього iснування руйнується, так званi тверезо мислячi гiганти божеволiють вiд переляку перед несподiваною халепою. I вiдтодi починають самотужки розносити розумнi атоми до iнших зорь, у новi свiти. Важко уявити, як би ци безпомiчнi крихiтки органiзовано долали чорну космiчну безодню без допомоги великих йолопiв. А так усе виходить дуже-дуже зручно i швидко.

I її пiдданi пiдкоряють галактику за галактикою...



Червень-вересень 1990, квiтень-травень 1991
Комп'ютерний набiр i укр. ред. -- березень 1999

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...