пошук:  

>> Литовченко Тимур: Ґроно червоних ягід

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

1. Квадратний трикутник

...Потім вона міцно притулилася до нього й старанно підіткнула ковдру під спину, немов маленькому хлопчикові. Тепер усе. Яка ж вона гарна, яка добра дівчина...

Олексій здригнувся і мугикнув: пухнасте волосся лоскотало ніс. Він відсунувся від Аліси та сів на ліжку.

-- Що трапилося, Олексію? Щось не так? -- мляво пробурмотіла вона. Загалом, Галина спитала б те саме, та її запитання мало бути приправлене чимось іще: або глумливим викликом, або ж нудотною жалобою. Якраз настільки, щоб розпочати сварку. Тон Аліси був природнішим від роси на стеблині, й Олексій відповів відверто, хоча, можливо, дещо грубо:

-- Лежи й відпочивай. Твоє чудове волосся дуже лоскочеться, маленька.

Відповів -- і з якимось задоволенням уявив, як би після цього повелася дружина. Відповідати таким чином Галині небезпечно. Вона неодмінно знайде у цій відповіді силу-силенну принижень власної особистості та півдюжини зачіпок для грандіозного скандалу. По-перше, він, Олексій, брутально поводиться з власною дружиною. По-друге, він чомусь тільки тепер звернув увагу на те, як вона стомилася, а раніше ж не помічав того, отже, йому байдуже самопочуття дружини, а вона, між іншим, за домом цілий день наглядає... По-третє, якщо він навіть помітив, що вона вкрай стомилася, то краще не чіплявся б до неї взагалі, а дав би спокійно поспати. І загалом, він до неї давно вже охолонув, то навіщо ця комедія... По-четверте, йому не подобається її волосся, отже, він її вже не любить, а вона ж така нещаслива, і це при тому, що вона марно витратила на Олексія стільки сил, занапастила найкращу частину свого життя... І нарешті по-п'яте, якщо він вже здогадався приділити крихітку уваги власній дружині, то принаймні заради такого свята міг би трішечки потерпіти, не казати про лоскіт, бо з його слів видно, що він її знов-таки не любить анітрішечки...

Ні, Галині він би скоріш за все нічого взагалі не відповів. З дружиною він би промовчав або просто зітхнув. Втім, це всього лише свідчить про те, що він з нею не розмовляє навіть у найінтимніші моменти, тільки використовує для втамування власної хіті, мов якусь гумову ляльку, отже, ставиться з презирством, тобто більше не любить... Замкнене коло якесь!

А от з Алісою усе просто, з нею можна розмовляти щиро й відверто. І відповідає дівчина так само щиро, незважаючи на його тон:

-- Вибач, Олесю, я не хотіла. Я ненавмисно. Зараз підв'яжу волосся стрічкою.

Олексій усміхнувся у темряві. Треба попестити її за все це, за чутливість, за душевну чистоту... За те, що вона така, як є! Яка файна дівчина...

Він нахилився до Алісиного обличчя і почав цілувати її заплющені від блаженства очі, шепочучи:

-- Що ти, що ти, маленька! Не треба.

Олексій пірнув у шовковистий водоспад її волосся. Від дивовижного ніжного аромату наморочилося в голові. Несподівано він відчув новий наплив сил. Закортіло по-котячому потертися боком та спиною об це прекрасне тіло. Олексій зірвав з Аліси ненависну ковдру, міцно обійняв її, підняв з ліжка, поніс на стіл.

-- У тебе таке волосся... Ти уся така... чарівна... Моя красунечка... Потім він відчинив вікно і підставив стомлене виснажене тіло прохолодному нічному вітерцю, що заплутався у важких портьєрах. Цього разу Аліса не стала кутатися, а розстелила ковдру просто на столі, звідки коханець тільки-но зліз. Олексій замріяно оглянув ладне дівоче тіло, що мовби випромінювало легеньке сяйво, і знов згадав свою Галину. "Зачини вікно, відійди звідти! Ти ж застудишся, почнеться нежить, а згодом -- може й плеврит. Чи ти розраховуєш на те, що я -- колишня медсестра? Ач який розумний! Дивна річ, наскільки легковажною може бути така відповідальна людина, як ти". А що він за людина? Варто придивитися пильніше... Олексій наблизився до трюмо й увімкнув світло. Блаженно-ідіотична фізіономія під трохи полисілим чолом. Не варто й сподіватися на щось інше...

-- Божевільний! Вимкни світло, очі ріже!.. -- переполохана Аліса спробувала заритися у стіл, немов на ньому крім ковдри була купа подушок Олексій клацнув вимикачем і розлігся на столі поруч з дівчиною.

-- Вибач, маленька. Просто я не здійснював такого подвигу, як оце сьогодні з тобою, вже десь років сім. Ти мене розпалила майже до спопеління, я немов зкинув усі ці роки невдач! От і закортіло подивитися на себе, чи справді я змінився, чи то якась маячня... А ти часто лежиш на непідхожих предметах?

-- На столі?

-- Приміром. Як ласа страва для мене, пристаркуватого гурмана... Олексій нахилився і поцілував вкриту рясним потом улоговинку між дівочих грудей. Аліса посміхнулася й занурила тоненькі пальчики у його волосся.

-- І зовсім ти не пристаркуватий...

-- То як: часто чи ні?

-- Часто. Полюбляю робити усе, що заманеться, й усе, чого не роблять інші.

-- Ти навіжена, мов дика кішка.

-- Мов кішка, -- погодилася Аліса. -- До речі, полюбляю лазити по дахах. Як колись у дитинстві. От зараз би піти на дах, та й просто під місяцем...

-- На даху? Просто неба? Чудова ідея, -- Олексію сподобалася ця фантазія. Та він з удаваною стурбованістю запитав: -- А ти не боїшся, що у будинку навпроти такий собі астроном-любитель збере біля свого телескопа натовп охочих помилуватися пікантною сценою наших любощів?

Аліса вперто мотнула головою:

-- Астроном дивиться у небо. Там він шукає свою зорю. Навіщо йому усі наші вбогі домівки, коли існує принадлива сила космосу? І що йому до мене? До нас?

-- А обивателі? Доброчесні громадяни нашого доброчинного міста? Ті, які вдень поважно тримаються на вулицях, а вночі мліють від хіті над якимось "Плейбоєм"?

-- Доброчесні громадяни давно вже сплять. А божевільні нечестивці, як-от ми з тобою, занадто зайняті одне одним, аби звертати увагу на щось іще. Вночі міста нема, вночі воно вмирає.

Спробував би він поговорити про таке з Галиною! "Олексію, це ж непристойно!" І чому він не зустрів Алісу років п'ятнадцять тому? Як хороше було б їм удвох! Олесь і Аліса, Аліса й Олесь -- справжнісінька тобі гармонія!

Втім, років п'ятнадцять тому вона була ще жвавим рухливим дівчам з тоненькою косицею та збитими колінцями. Як прикро...

-- Алісо, а я ж іще не розлучився з Галиною. І не розлучуся. Хіба ти не боїшся, що я тебе зненацька покину? Просто так, з якоїсь примхи. Вона притулилася до нього ще міцніше й відповіла:

-- Якщо ти так вчиниш, отже, так краще для тебе. Я тебе кохаю. А для коханого чого тільки не зробиш, чого не стерпиш.

Отакої! Міцний горішок. Цікаво, що б відповіла Галина? Певна річ, влаштувала б грандіозну істерику.

-- Маленька, а тебе не принижує стан коханки? Аліса пирснула і замахала руками:

-- Ну і запитання! Що з тобою, любий? Чи ти увійшов до лав Армії Спасіння, яка почала розгортати в нас свою благодійну мережу?

-- Не знаю... -- Олексій чомусь засмутився.

-- Але якщо серйозно, то ніхто не в змозі принизити тебе так, як ти сама. Отже, якщо я не відчуваю себе приниженою, то про що мова!..

-- Ти серйозно, маленька? -- здивувався Олексій. -- Звідкіля ти знаєш, як принижують! У твої роки ти розмірковуєш, немов стара.

-- Кіт у серванті з посудом, -- знов посміхнулась Аліса. -- Ба ні, ведмідь. Стара? Дякую за ґречний комплімент. Олесю, любчику, ти зовсім не вмієш підлещуватися до жінок. Подякуй, що твоя коханка така терпляча. Але бідолашна дружина! Її варто пожаліти, хоча ми навіть не знайомі.

-- Вона не варта такого ставлення з твого боку, -- запевнив Олексій. -- Галина...

-- Він невиразно мугикнув, повертів пальцями у повітрі і зненацька зрозумів дуже дивну річ: він не може сказати про дружину нічого поганого! Він сам не знає, за що ненавидить дружину!

Поруч нетерпляче вовтузилась Аліса.

-- Вона... той... -- безпорадно повторював Олексій.

-- Вона холодна жінка? Або занадто палка? -- намагалася допомогти йому Аліса.

-- Ні, маленька.

-- Вона зраджує тебе?

-- Галина?! Та ти що! -- здивувався Олексій. -- Звідки ти таке взяла?

-- Ну-у-у... так... Чом би й ні? Ми з тобою, вона -- з кимсь...

-- Дурниці! -- самовпевнено заявив Олексій. -- Яз тобою -- так, а от Галина на зраду не здатна.

-- Річ у тім, що ви, чоловіки, намагаєтеся пильнувати усе своє, -- хитро вела Аліса. -- Мій старший брат у дитинстві збирав колекцію метеликів. Овва, спробував би будь-хто, хай навіть батьки, торкнутися принаймні до одного... Стоп! А може, твоя благовірна з ранку до вечора вештається містом? Магазини, перукарні, салони, курси якісь, подружки...

-- Навпаки, Галина весь час сидить біля вікна.

-- То вона погана господиня? Вдома не хазяйнує?

-- Та ні, в нас усе чисто.

-- Витрачає купу грошей?

-- Аж ніяк, маленька!

-- З ранку до вечора теревенить по телефону? Зненацька Олексій відчув, що мерзне. Він зліз зі столу, натягнув волохатий купальний халат і закурив.

-- Це все не те, маленька.

Аліса відчувала його внутрішнє напруження, тому терпляче мовчала.

-- Дуже важко пояснити, розумієш? Вона якась безбарвна, звичайна... навіть звична. Коли живеш з людиною півтора десятки років, мимоволі пізнаєш її до найменших дрібниць. Це вседно, що порожня чашка для кави, дно якої ти бачиш двічі на день. Та це ще не все. Хай би ця знайома до дна річ бовваніла весь день біля вікна, уп'явшися поглядом у вулицю, я не заперечую. Власне, впродовж останніх років, як вона лишила роботу, так і було. Проте коли у знайомого до дна предмета з'являються якісь дивацтва -- це ж нестерпно!

-- Що таке? -- здивувалась Аліса. -- Але ж у такому разі саме мені треба стрімголов бігти від тебе! Хіба ж ти сам не запримітив у мене величезну кількість дивацтв? Мені байдуже, що я коханка, а не законна дружина, я полюбляю робити те і так, як не робить ніхто інший, мені...

-- Не те, маленька, не те, -- заперечив Олексій. -- Моя Галина марить наяву. Завжди мріяла про далекі мандри. Це вона, хатня до мозку кісток!.. Проте коли очі спалахують, руки так і ширяють у повітрі, слова неконтрольовано йдуть з язика... Ні, треба бачити цей екстаз, щоб зрозуміти, наскільки це жахливо. Іноді мені здається, що Галя божеволіє. І кожного разу я дивуюся, як моя бідолашна голова не лусне від цього словесного проносу. І, уяви собі, тоді я починаю панічно ненавидіти її. Іноді вона перша починає сваритися, іноді я, а іноді -- ми разом. Не вважаю Галю сварливою, сам я теж спокійний, проте гриземося ми зі справжньою насолодою. Особливо Галина розбурхується так, що наприкінці готова вбити мене. Втім, я теж готовий вбити її. Ми вмить дичавіємо, це просто нестерпно... А після -- головний біль, доводиться пачками ковтати пігулки. Це почалося не так давно, та мені здається, що так було завжди. Усе життя.

Олексій сумно зітхнув.

-- Це пересичення, маленька. Ми з Галею забагато з'їли одне одного, якщо ти розумієш, про яку їжу йдеться. Аліса ствердно кивнула.

-- А після переїдання з'являється бажання блювати, чорт забирай! Я її, мабуть, ще кохаю, та у той же час ненавиджу це сполучення безбарвності та фантазії, мовчазності та сварливості, мрій про далекі подорожі та квітки у горщиках біля вікна...

Цигарка давно вже згасла. Аліса чекала на продовження, мовчазно вдивляючись у стелю. Нарешті розважливо мовила:

-- Звідси виходить, що я тобі теж колись обридну. Бідолашний Олесю, який же ти нестерпний, який жахливий тип!

Він прокинувся від замисленості, опустився навколішки біля столу та заходився шепотіти, ледь торкаючись волосся дівчини:

-- Що ти, маленька, що ти! Як можна? Ти ж зовсім, зовсім інша. Хто я такий, що я таке по суті? Невдаха, старий, хтивий баболюб.

-- Олексію!

-- Так-так, маленька, старий баболюб. А ти -- моя Аліса з країни чудес. Із Задзеркалля. Ба ні -- з країни мрій! І я маю дякувати долі, що нарешті пізнав справжнє кохання. Кохання такої славної дівчини, що майже удвічі молодша від мене. Що ти, маленька!..

Сніг кружляє у божевільному вальсі під цілий оркестр флейт, гобоїв та валторн, яким диригує хуга. Іноді пориви вітру здіймають сніжне повітря до самісіньких хмар. Тоді на вулицях можна побачити похмурих бородатих чоловіків, котрі повільно плетуться просто по кучугурах. Взуті вони неодмінно у дивовижне російське взуття, що зветься "постоли". Чоловіки раз у раз кахикають, скидають просто у сніг величезні пластикові лантухи, відпочивають деякий час і продовжують свій нелегкий шлях. І час від часу між кучугурами промайне кошлата шуба бурого ведмедя.

І все ж величезні бороди цих суворих чолов'яг подеколи розколюються посмішками. Справді, як це красиво, коли навколо багато, ба -- навіть забагато снігу! Недарма росіяни фанатично люблять свою землю, недарма готові жити та померти за неї!

Куди ж вони йдуть? Вони проходять через центр засніженого міста, де височить величезна вежа з пломінкою червоною зорею і де стоїть вартовий, який фанатично стискає зброю. Один за одним входять бородані до огородженого високим тином двоповерхового будинку з міцних товщелезних колод, котрі розміром не менші від футу у поперечнику. Ці колоди колись були запашними смолистими кедрами, справжніми дітьми Сибіру. Тепер вікові дерева зрубали, обтесали і зробили з них будинок у самому центрі Москви.

Бородані входять у будинок, розривають міцними руками пластикові мішки й висипають з них просто на підлогу усе, на що багата Росія: соболині хутра, золото, російську ікру у витончено красивих яскравих слоїках, дерев'яні ляльки, що звуться "матрьошка". Один кремезний чолов'яга обережно виймає зі свого лантуха блискучий посуд, що зветься "самовар". Повертає сріблястий краник, і з самовара тече міцна російська горілка, кришталево чиста, як сльоза. Чоловіки хапають одну з матрьошок, розкривають її, виймають меншу фігурку, знов розкривають, доки в руках у кожного не лишається по половинці матрьошки. Тоді вони набирають із самовару крижану горілку, п'ють і крякають, аж поки самовар не порожніє. Вони відкривають один за одним слоїки з ікрою і їдять її розписаними ложками, а потім неодмінно починають танцювати свої дикунські танці.

Раптом з верхнього поверху будинку спускається велетенського зросту чоловік у військовій формі і рипучих хромових чоботях. Йому аж ніяк не до вподоби те, що відбувається тут, він кричить на бороданів, що одразу збилися докупи. Одразу відчиняються двері. З клубами морозної пари до будинку ввалюються косоокі солдати з величезними червоними зірками на шапках і відправляють усіх чоловіків на соляні копальні. Навіть лісові гості, бурі ведмеді, підходять до заарештованих бороданів, що засмучено йдуть під конвоєм, та тикаються носами у їхні боки. Бородані ж покірні звичній силі, що, як завжди, зненацька й грубо змінила їхню долю...

Крізь спів завірюхи з передпокою долинув якийсь стукіт. Галина озирнулася, все ще наполовину перебуваючи у мареннях. Саме так, це Олексій. Він здивовано і в той же час якось злодійкувато дивиться на неї крізь прочинені двері.

-- Ти не спиш, Галю? Вже дуже пізно.

Вона мерзлякувато запнулася у плед і відповіла:

-- Олексію, ти знаєш, я тільки-но була у Москві. Та Москва якась дивна, смішна. Не така, як насправді, а мовби з незграбних американських фільмів. Галина посміхнулася, згадавши бачені живі яскраві картини.

-- То ти, мабуть, надивилася якихось бойовиків із Шварцнегером. Оцей, як його... Ну-у-у... -- Олексій заклацав пальцями. -- Ну, де він грає радянського міліціонера, що потрапив до Америки.

-- Та ні, моя подорож немов відбувалася насправді!

-- Так, так, еге ж. І ти по самісінькі вуха закохалася в цього Арнольда, -- Олексій якось дивно, очікувально якось позирнув на дружину. Проте Галина нічого не второпала, оскільки була цілковито поглинута ідіотичним видінням.

-- Слово честі! Там було стільки снігу, що я навіть змерзла. Ну, чом ти мені не віриш, Олесю?

Олексій, як завжди, недовірливо поглянув на неї, підійшов до вікна, вийняв з рота сигарету й відповів:

-- Дивуюсь я на тебе, люба. Перед тобою весь час оця вулиця, ланцюжок ліхтарів унизу, а ти мариш про всяку екзотику. Ці мені американські актори...

-- Так-так, -- підхопила Галина, пропускаючи повз вуха останні слова чоловіка й не помічаючи його бридливої насмішкуватості. -- Я так люблю мріятиі От би з'їздити на край світу. Приміром, до Японії. У крайньому разі, до Нової Зеландії чи на Амазонку. Уявляєш, побачити на власні очі живих папуасів або якихось ескімосів! Ну, Олексію, коли ж ми зможемо вирушити у справжню подорож? Ні-ні, я знаю, що ти хочеш сказати. Коли був Союз, я встигла дещо побачити. Та це геть не те. Я жадаю екзотики! Олексію, ти ж обіцяв влаштувати мені велику подорож, коли ми ще не одружилися. О-о-о, що ти робиш?! Не смій, негіднику!!!

Олексій випустив з рота сизий димок і, зморщившися чи то від прихованого роздратування, чи то від головного болю, роздушив недопалок об землю поруч зі стеблом пасльону. Від обурення Галина навіть підстрибнула. Плед зіслизнув на підлогу.

-- Не засмучуйся, люба, -- з натужною веселістю повів звичайну свою пісеньку чоловік, -- два-три роки, і...

Хвиля відчайдушної злості затопила її свідомість, як завжди, несподівано. Все ще стримуючися, Галина сказала надсилу тихо:

-- Не муч рослину, їй боляче, -- і одразу її голос зірвався на огидне вищання: -- Ти падлюка, Олексію! Не можеш заробити достатньої кількості грошей, аби вдовольнити малесеньке прохання дружини! Це ж мрія усього мого життя! І тепер ти катуєш безневинну рослину, щоб помститися мені за власні невдачі!!!

Очі Олексія божевільне спалахнули, і він заволав у відповідь:

-- Так! Саме так -- я невдаха! Нев-да-ха!! Ясно?! Це все ти влаштувала! Усе життя мучила, знищувала, дратувала мене, не давала працювати! Так і стирчи собі під вікном, уп'явшися у найближчий ліхтар, стерво! Якщо тобі так кортить мандрувати, не треба було кидати роботу в поліклініці! Грошей би було більше!

-- А що я там власне здоров'я втрачала, тебе не хвилює?! І що ти за чоловік, якщо не в змозі забезпечити дружину?!

Олексій зблід від гніву і підступив упритул до Галини зі стиснутими кулаками.

-- Я чоловік, -- погрозливо-спокійно сказав він і вагомо додав: -- Мужчина. Либонь, ти не віриш, але я не збираюся доводити тобі це. Ти мені байдужа, Галино. Знай, я люблю дівчину, котра кохає мене. Вона в мене вірить, не те, що ти. І їй не треба нічого доводити, вона і без того усе знає. А от чи ти жінка?!

Олексій затіпався, скреготнув зубами.

-- Ти стара скажена кобра, що переповнилася власною трупною отрутою. Отрута спалила твої нутрощі. Це і справді так, якщо ти змогла породити тільки цю кляту квітку, отруйну, як і ти сама! Ненавиджу, ненавиджу і тебе, і її! Вас обох!

Перед очима промайнув стиснутий кулак. Хряцнули вхідні двері. Десь унизу ревонув двигун, завищали шини автомобіля, що з місця набирав велику швидкість. Галина повільно опустилася на стілець біля вікна і зненацька змарніла. З очей повільно потекли сльози.

Господи, та хіба ж вона винна у власній трагедії? Яке він має право дорікати їй? І за що?! І рослина, бідолашна рослинка! Чому Олексій постійно знущається з неї? Ненавидить рослину разом з її господинею. Якщо вона не може мати дітей, то чому не може принаймні завести поруч щось живе, беззахисне і безпорадне, що вимагає постійного догляду, піклування?

-- Мій хороший, улюблений... мутантик мій маленький. Галина дивилася крізь завісу сліз на чудові фіолетові зірочки квітів з жовтими у червону цяточку довгими серединками і згадувала, згадувала...

Вона обожнювала квіти, особливо ті, що походили з далеких земель. Проте кактуси хоча й були потішними, мов їжачки, зате такими ж колючими, фіалки -- занадто домашніми -- та неекзотичними, едельвейси -- дуже невиразними. Одного разу Галина прочитала у якійсь книзі, що, коли з Америки до Старого Світу привезли картоплю, сама іспанська королева носила на грудях її квітки. Тоді вона й звернула увагу на сімейство пасльонових. Того часу Галина ще працювала у рентгенкабінеті. Діставши насіння червоного пасльону, потайки поклала їх у коробочці біля трубки рентгенівського апарату.

Результати виявилися надчудовими. Опромінене насіння дало міцну прорість. Відібравши найкраший паросток, Галина пересадила його у великий просторий горщик. Її улюбленець буйно розрісся, рік від року пишно вкривався прекрасними квітами, а після лишав розкішні грона блискучих червоних, мов жар, ягід. Ясна річ, доводилося бути з ним обережною, -- все ж отруйна рослина. Олексій стверджував навіть, що у нього постійно болить голова саме від пасльону. Та Галина знала, що він навмисне зводить наклеп на сердегу. Біля квітки було так гарно мріяти!..

Скільки Квітка пам'ятала себе, поруч із нею завжди була Хазяйка. Власне, Квітка не розуміла, що люди поділяються на чоловіків і жінок. У неї не було очей, щоб бачити та порівнювати. Листочками вона могла не те щоб чути, але сприймати голоси, інтонації, емоції. Значно краще Квітка відчувала турботу, увагу, тепло душі, ласку рук Хазяйки, хоча й не знала, що це руки. Загалом, вона була найдорожчою для Хазяйки і платила їй за це такою безмежною відданістю, на яку тільки була здатна.

Понад усе в житті Хазяйка любила мріяти. Квітка знала це. Вона, як могла, намагалася кожного разу допомогти Хазяйці фантазувати. Бажання допомогти концентрувало соки у листі та змушувало виділяти найсильніші алкалоїди. Тоді Хазяйка переживала чарівні фантастичні сцени з життя далеких країн.

А от Хазяїн ненавидів її. Вдихаючи дурманливі пахощі, він лише дратувався. Його обмежена свідомість не припускала навіть натяку на політ уяви. Тому Квітка весь час терпіла від нього біль і приниження. Улюбленою розвагою Хазяїна було гасіння недопалків об землю у горщику чи поливання її недопитим коньяком. Тоді уся Квітка від кінчиків листя до тонюсінькіх корінців сповнювалася відрази до такої підлоти і викидала у повітря дурман ненависті. Вона знала, що Хазяйка оберігає її від нападок. Алкалоїди додавали їй нових сил у боротьбі з катом-Хазяїном. А кріпитися було необхідно: чим завзятіше захищала Хазяйка свою улюбленицю, тим дужче дратувався Хазяїн.

От і зараз їй знов зле. Хазяйка геть зомліла, зав'яла, немов невидимі жучки підточили її стеблину. І Квітка старалася, як могла, заливаючи її пахощами жалю і поступово змушуючи все далі й далі поринати у світ блистаючих марень...

2. Відтинання вершини

-- Олексію, нам треба серйозно поговорити.

Він здригнувся. Це була перша згадка про те саме з моменту тої самої розмови. Спочатку Олексій докоряв собі за надмірну балакучість, завдяки якій було відкрито таку надважливу таємницю. Добре, що вони оформили все як слід, уклали шлюбний контракт, що менше ніж десять років тому багатьом здавалося справжнісіньким дикунством. Тепер Галина навряд чи наважиться подати на розлучення та почати розподіл майна, бо шлюбний контракт у цьому разі спрацює не на її користь. Адже, окрім слів Олексія, необережно кинутих під час сварки, жодних аргументів у неї не було. І хтозна, чи казав він правду, а не дратував ненависну дружину зайвий раз!

Отже, для суду цього замало. Для суду потрібні справжні докази. Проте Олексій все ж побоювався, що дружина влаштує сцену, розридається або переб'є геть увесь посуд у квартирі. На щастя, невдовзі з'ясувалося, що він переоцінив потенційні здібності Галини. Вона ні словом, ба навіть жодним півнатяком не виявила, що подружня зрада схвилювала її. Олексій вже майже заспокоївся і подумки навіть почав потроху кепкувати з власного боягузтва. Кінець кінцем він вирішив, що Галина просто не звернула уваги на його слова. Як раптом сьогодні...

-- Нам треба серйозно поговорити.

Олексій витягнувся у кріслі, поклав ногу на ногу і спідлоб'я позирнув на дружину. Вона стояла спиною до відчиненого вікна, стискаючи у руці вологу ганчірку.

-- Люба, давай-но перенесемо це на вечір, -- повів Олексій ледачкувато. -- Ти прибираєш квартиру, от і прибирай. Я ще не...

-- Ні, зараз, -- вона неуважно погладила стебло пасльону, проте тої ж миті схаменулась і заходилася ретельно терти пальці ганчіркою, як перед цим підвіконня. -- Зараз, негайно.

Галина щосили трусонула головою, аж кістки в шиї хряснули. Тонке пасмо волосся випало з недбало зробленої зачіски, перетнуло око і перекреслило щоку. Олексій побачив, як під глянсовою шкірою у цьому місці затріпотів крихітний м'яз.

-- Ти тільки не хвилюйся, Галино, -- попрохав він.

-- Я і так цілком спокійна, -- збрехала дружина. При цьому тіпання щоки зробилося помітнішим. -- Скажи, Олексію, ти давно з нею... зустрічаєшся?

-- Два місяці, -- десь на самому дні душі він відчув невиразне занепокоєння. Справді, навіщо повторювати помилку і давати дружині зайві козирі? Проте принижуватися та критися було так неприємно... Ні, краще вже бути відвертим!

-- Два місяці, -- немов луна повторила Галина, підвівши очі до стелі. -- Слухай-но, Олексію, чи не хотів би ти зі мною розлучитися?

Він моментально розпрямився і пильно придивився до дружини, немов зустрівшися з нею уперше.

-- Галино!.. -- подальші слова здивування не йшли з горла. Отже, все ж наважилася?!

-- Авжеж, любий, -- вела далі дружина тим самим тоном, так і не дочекавшися від Олексія більш зрозумілої відповіді, -- розлучитися -- і край. І крапка. Дати волю одне одному. Ми ж протягом усіх цих років... Ба ні. Спочатку все було добре, колись давно, в іншому житті, як ми були ще молоді. Ти кохав мене, Олесю, кохав до нестями! Щоправда, весь час дражнився, наспівував:

Підманули Галю, забрали з собою...

Пам'ятаєш, Олесю?

Галина якось жалібно посміхнулася. Нічого не сказавши, Олексій тільки головою кивнув.

-- А пам'ятаєш, як ми мріяли про майбутнє? Яхта... Я хотіла назвати її "Актинією", а ти дражнився, стверджуючи, що оскільки актинії живуть на дні, то й яхта піде на дно. І сміявся. Господи, Олексію, як ти сміявся...

-- У нас чудовий "Вольво" останньої марки, -- протягнув Олексій, який несподівано для себе теж занурився у спогади.

-- Автомобіль -- це не те. Це інше. На ньому не попливеш по океанській передзахідній доріжці, аби наздогнати "зелений промінь"1. Та й навіщо мені машина, якщо я майже не виходжу з дому? Ми прямуємо у протилежні боки, у різні кінці шляху. Тож давай розірвемо останню ниточку, що з'єднує нас! Не варто більше тягнути. Тоді в тебе буде свій шлях, у мене -- свій.

Олексій дуже зрадів. Дуже! Він кинувся до дружини, аби під впливом вдячності розцілувати її. Проте раптово вилив на Галину справжній потік розради:

-- Ну що ти таке кажеш, люба! Як я можу покинути тебе? Дурниці! Ми прожили стільки часу разом. Щасливих років було значно більше, ніж тобі здається, запевняю тебе!..

"Ідіот, що за нісенітниці ти верзеш?!" -- на дні свідомості бився розчавлений голос, та слово було вимовлене. Усе, пізно.

-- Галю, пробач мені. Чуєш? Пробач! Я розірву стосунки з нею... ("Ти розірвеш стосунки з Алісою?! Кретин!")

-- Візьми свої слова назад, прошу. Ну, будь ласка!.. З грудей Галини вирвався подих полегшення. Вона міцно поцілувала чоловіка й бадьоро заговорила:

-- Олесю мій, дякую, дякую тобі! Я й помислити не насмілювалася про таке щастя. Е-ет, яка ж я дурна! Виявляється, ти залишився таким же люблячим та шляхетним, як колись. І я насмілилася сумніватися у тобі?! Це я прошу вибачення у тебе, мій любий! Отже, пробач. Щиро прошу.

А він уже впав у крісло і, до болю стиснувши долонями скроні, мовби розглядав себе збоку. Ось сидить чоловік, у якого мізків не більше,ніж у задрипаного страуса, який ховає голову в пісок і вважає, що таким чином уникає небезпеки. Щойно цьому чоловікові... ба ні, цьому телепню у штанях дружина запропонувала розлучення (а це не на користь їй, бідоласі!) -- і щойно він сам (сам!) відмовився від цього. Надчудово! Самому відмовитися від власного щастя, власноруч вирвати з серця потяг до маленької Аліси з країни мрій... І як тільки таке вирвалося з вуст?!

Олексій скрегонув зубами від люті. Немов підтримуючи його, зарипіли пружини крісла. Галина продовжувала захоплено белькотіти нікому не потрібні подяки. Розкуйовджена квочка-домосідка не першої молодості, колишня красуня у халатику, капцях і з ганчіркою в руці, брудною, як вона сама.

Олексій остаточно розлютився й заволав:

-- Та припини нарешті тріщати, ти, канарка пом'ята! Нудно слухати твої дурні слововиливи! Шляхетний? Знайшла шляхетного, годі й казати! Сиджу усе життя у цій смердючій дірі разом із тобою, всі прибутки обертаю на долари і складаю їх на якусь твою ідіотську яхту, що при першому-ліпшому штормі потоне, хай їй грець! Машину купив -- то від тебе тільки й чути, що суцільні докори! Коли яхта -- твоя мрія -- ти й накопичуй, так ти ж у нас працювати не можеш, бо це, бачте, шкідливо! Ач, яка пані!.. Навіть власного будиночка у передмісті не зумів придбати через твої примхи. Яка ще тут шляхетність, коли ти стирчиш усе життя поруч і примушуєш мене зізнаватися у коханні, що давно вже вмерло?! Пожалів я тебе, і годі! А ти вже й зраділа.

Галина нарешті замовкла. Очі її розплющувалися усе ширше і зрештою вирячилися, мов у жаби. Олексій несподівано відчув непереборну відразу до дружини. Здавалося, вона накопичувалася роками і зараз зненацька вилилася назовні, немов гній з чиряка, що прорвав.

-- Бозна, навіщо я одружився з тобою, Галино. Грошей в тебе не було, зв'язків теж. Хіба що пика така собі, вродливенька. Либонь, просто пожалів. А ти мене не жаліла. Усе життя зіпсувала, паскудна ти тварюко! Якби не ти, я б зараз міг очолювати відділ... або підрозділ... ні, всю нашу філію! Директор філії, уявляєш?! Це ти зв'язувала мене, не давала робити кар'єру. У мене ніколи не вистачало сил сказати правду і таки розлучитися з тобою. Ах, що скажуть товариші по службі, ах, що скаже начальник! А друзі?! А як же почуватиметься моя бідна дружина?! Тебе жалів, ясно? Тебе!!!

Олексій вкарбовував кожне слово Галині в обличчя. Як йому здавалося, у центр чола. Дружина мовчала, навіть нервове тіпання щоки припинилося. І від цього Олексій вкінець осатанів. Він раптом зрозумів, що позаду Галини відчинене вікно. Якби вона вилетіла туди. Пурхнула, мов пташка. Забилася на вулицю або просто на той світ, тільки б ніколи більше не поверталася. Підвіконня низьке, тільки похитнеться -- і туди шкереберть... У неї іноді буває запаморочення. Олексій наблизився упритул до дружини і зі злістю прошепотів, звузивши очі:

-- Ти мені не потрібна. Я кину тебе. У тієї дівчини буде дитина. Моя дитина, Галю!..

Він брехав люто, несамовито. Він домагався тільки одного: якомога болючіше зачепити Галину, щоб вона перекинулася через підвіконня на вулицю. Йому здавалося навіть, що повітря, котре з силою виривається з легенів з кожним словом, зараз же повалить дружину, підхопить, мов вітер пушинку.

Справді, почувши звістку про дитину, Галина почала повільно осідати, закотивши очі. Тільки падала вона не назад, а осідала вниз і трохи уперед. Олексію здалося навіть, що з тіла дружини несподівано зник кістяк, настільки повільно і плавно відбувалося падіння.

Якимось незрозумілим інстинктом він зрозумів, що одяг Галини не повинен торкатися брудної підлоги, і схопив її під пахви. Важке тіло лантухом привалилося до плеча Олексія, зведені судомою пальці стискали ганчірку. Мимоволі пригадалися палкі Алісині обійми.

-- Не туди, люба, -- з докором мовив Олексій, не відпускаючи Галину і щось гарячкове обмірковуючи. Потім озирнувся, розпрямив тіло непритомної дружини. Розвернувши Галину обличчям до вікна, трохи відштовхнув від себе і з ледь помітним докором прошепотів:

-- Прощавай, люба.

Над підвіконням промайнули її капці. Олексій закляк, несподівано згадав, що у якійсь країні, чи то в Італії, чи в Сіцилії, чи в Іспанії, заведено у різдвяну ніч викидати з домівок на вулицю старі меблі і всілякий мотлох. Галина колись дуже потішалася з цього екзотичного звичаю. До Різдва ще далеченько, проте починати ніколи не пізно. Меблі, старі меблі...

Олексій рвонувся до вікна настільки шалено, що ледь не вилетів сам. Тіло дружини лежало далеко унизу. Звідусіль збігалися люди. Порив свіжого вітру немилосердно вколотив у його голову усвідомлення того, що саме він вдіяв.

-- Га-а-али-и-и-и-но-о-о-о-о!!! -- дико заволав Олексій, учепившися в підвіконня до побіління пальців. Натовп біля тіла дружини розростався. Натикаючися на меблі, як сліпий, він кинувся до телефону і заходився набирати номер "швидкої". Але руки тряслися, і він ніяк не міг зробити таку просту річ.

3. Трикутник стає "бермудським"

-- Так оце тут ти і живеш?

Аліса з порога озирала кімнату, намагаючися запам'ятати кожний сантиметр побаченого. Це ж квартира Олексія, її Олексія! Його кімната. Запах якийсь дивний. Слабенький, але відчутний запах.

-- Треба провітрити, -- Аліса попростувала до вікна.

-- Ні, маленька, -- Олексій спинив її. -- Я навмисне позачиняв вікна. Відтоді, як загинула Галина... -- похнюпившися, він повів далі: -- Розумієш, при відчинених вікнах я не почуваюся комфортно. Я просто боюся відкритих вікон, вони -- мов пащі хижаків, готові заковтнути людину. Галина якомога частіше провітрювала квартиру -- і от зрештою випала з вікна. Я тоді ледь не кинувся слідом за нею.

-- Ти її все ж кохав? -- із завмиранням серця спитала дівчина.

-- Майже ні, маленька. Може так, самісіньку капочку... -- Олексій удав бадьорість. -- Я тебе кохаю. Тебе, маленька. А Галина -- це щось на кшталт схильності. Прихильність до старих звичних чоботів. Вони набули форму ноги, не тиснуть на мозолю. Їх шкода викинути. Я зовсім не хотів...

Раптом Олексій перелякано замовк, немов сказав зайве, і докінчив:

-- Розлучатися не хотілося, ти ж пам'ятаєш, я казав...

-- Авжеж. Слухай, Олексію, -- вона заходилася водити пальчиком по тильному боку його долоні. -- Мене це весь час мучить. Можливо, вона довідалася, що ми з тобою... от і вирішила піти... тобто покінчити.

Якась тінь промайнула під самою стелею. Аліса здригнулася, мимоволі зробила глибокий вдих і зі слабким здивуванням помітила, що встигла звикнути до запаху. Навіть дуже приємні пахощі, приємніші від парфумів, он як!

-- Облиш, маленька, не мучся, -- заспокоїв дівчину Олексій. -- Вона випала з вікна зовсім випадково, на моїх очах. Аліса полегшено зітхнула і спитала:

-- Олексію, а навіщо ти завісив вікна? Зараз день.

-- Боюся, -- чесно зізнався він. -- Клята міліція підозрювала мене... ну-у-у, що я ніби-то допоміг Галині випасти з вікна. Так от, за мною стежили протягом трьох місяців. Я боюся їхніх питливих, прискіпливих поглядів. Іноді здається, ніби за мною стежать люди з дому навпроти. Птахи, які пролітають повз вікно. Сонце. Боюся.

-- Але ж квітки майже загинули, -- Аліса обережненько торкалася пожовклих круглих листочків фіалок. -- Ти їх не поливав. Хіба так можна, Олексію? Зате кактуси вижили. І ця... Яка красуня!

Дівчина захоплено розглядала паслін. Їй дуже сподобалися тонесенькі, трохи закручені з боків серцевидні листочки й розкішні грона глянсово-червоних ягід. -- Як ця рослина зветься?

-- Паслін. Галинин улюбленець. Вона спеціально опромінювала насіння рентгеном ще за часів роботи у клініці. Незвичайний екземпляр. Мутантик, як називала його Галина.

-- Цей мутантик стійкий, він не зів'яв, хоч ти його й не поливаєш, -- Аліса приголубила серцевидні листочки. Одразу ж на неї накотила хвиля ніжності. -- Як хороше в тебе, Олексію! Принеси води, бо земля геть висохла.

-- Зараз, маленька. Тільки ти краще не торкайся цієї рослини. Галина казала, що вона отруйна.

-- Хіба? Ніколи б не подумала. Я навіть чула, що пасльонові ягоди можна їсти2. Ну добре, не буду. Певна річ, твоя Галина мала рацію щодо отруйності. Вона краще від усіх знала свого улюбленця. Знала так, як я тебе ще пізнаю...

Аліса обернулася до Олексія, але той вже пішов у кухню. За хвилину він з'явився з глеком холодної води.

-- Галина могла й збрехати, щоб я не займав квітку. Вона не хотіла, щоб я навіть наближався до горщика, -- Олексій замовк, з насолодою милуючися дівчиною. -- Це добре, що ти вирішила попіклуватися про паслін. Кактуси теж полий. А фіалки...

-- Бідолашні фіалки загинули, -- сказала Аліса, знов повернувшися до пасльону, який притягував її, мов невидимим магнітом. Руки Олексія мимоволі обійняли дівчину за плечі.

-- Я хочу, аби ти піклувалася про рослини завжди. Я завинив перед Галиною. Я не хотів її зрозуміти... Мені так здається, маленька. Тож піклуйся про квіти. Мені так буде легше.

Його обійми ставали дедалі міцнішими, пальці наполегливо шукали застібки сукні. Несподівано Аліса відчула невиразну стурбованість. Стеля кімнати немов ледве опустилася.

-- Олексію, стривай. Не треба так одразу. Я не можу. В тебе не прибрано, усе вкрите пилом. Дай мені хоч трошки часу, аби прибрати.

-- Ні, маленька. Зараз, -- в голосі Олексія на мить з'явився й одразу зник боязкий відчай.

-- Що з тобою, коханий?

-- Не знаю. Боюся. Я не певен...

Олексій заплющив очі. Жадібно ковтнув повітря.

-- Врятуй мене у своїх обіймах. Постав глек. Він підхопив дівчину на руки й зігнувся над нею, мовби намагаючися прикрити від невидимої небезпеки.

* * *

Ніколи не забуде Квітка той день, тому що відтоді розпочалася жахлива самотність. Як завжди, вона допомагала Хазяйці боротися проти Хазяїна. Знаючи про її душевну беззахисність, Квітка дедалі більше насичувала повітря пахощами ненависті, а згодом шаленої люті. Несподівано сталося те, чого вона боялася більш від усього: Хазяйка не витримала, зомліла. Хазяїн опинився поруч. Квітка не розуміла, та й зрештою нізащо не змогла б збагнути того, що відбулося потім. Одне зрозуміло: Хазяїн щось зробив з Хазяйкою, і вона зникла. Квітка більше не відчувала її душевної теплоти, ласки, любові. Щоправда, Хазяїн щодня добрішав, проте часто забував полити Квітку. У сердеги пересихали ніжні ниточки корінців, пісні соки не могли надати стеблині пружності.

Ледве дожила гинуча Квітка до появи Молодої. Вона відчувала, що це не Хазяйка, проте їхні суті були дуже схожі. Молода одразу ж пожаліла Квітку, попестила листочки. Ох, що за приємний жест, який одразу навіяв такі приємні спогади! Якою теплотою відлунювали пестощі у найменшій клітинці стеблини!.. Проте слідом сталося щось нестерпне: Хазяїн у свою чергу почав пестити Молоду. З Хазяйкою він ніколи так не поводився, лише виснажував її, дратував, мучив, нищив, убивав. А от щоб так мило й ніжно...

І Квітка вмить зненавиділа їх. Якщо Хазяїн привів до неї нову господиню, якщо Молода прагне замінити Хазяйку, це аж ніяк не означає, що Квітка розлюбила свою Хазяйку. Як палко Квітка сумувала за нею! І що ж лишалося робити нещасній, невтішній Квітці? Тільки вилити усю ненависть та лють, що накопичилися у листі, на Хазяїна та Молоду, котру вона тільки-но готова була полюбити. Зробити це легко, оскільки теплий вітерець не віяв з вікна. Повітря в усій квартирі було підвладне Квітці. А разом з повітрям і ця парочка.

* * *

Олексій ніяк не міг збагнути, кого нагадує йому Аліса. Головний біль заважав думати. Він узяв у руки миле личко й заходився обережно витирати ніжну шкіру рукавом піжами. Під пальцями шкіра зморщувалася, лущилася, каталася дудочками й обсипалася на постіль.

-- Облиш, любий, -- попрохало тіло без обличчя. Він поглянув на темну пляму посеред купи подушок і відстрибнув на протилежний бік ліжка.

-- Галина! Як ти тут опинилася? Ти ж загинула.

Обличчя-маска, яку він усе ще міцно тримав у руках, боляче вкусило його за палець. Це теж було обличчя його покійної дружини. Та лице посеред подушок виявилося суцільним темно-сизим синцем з вибитими зубами і єдиним вцілілим після падіння з вікна оком, а очищена від луски гриму маска у руках -- лицем Галини пори їхнього знайомства: молодим і гарненьким.

-- Не бійся, я Аліса, -- долинув до нього мовби з-за туманної завіси мелодійний голосок. При цьому повіко вибитого ока склалося у лагідну посмішку. -- Втім, мені самій теж неприємно ходити небом із суцільним синцем замість обличчя. Надягни на мене маску, прошу. І погладь по щоках, аби вона приросла.

Олексій негайно зробив, як просила Галина. Маска сиділа добре, замість вибитого з'явилося живе око, зуби теж виявилися на місці.

-- Задушно тут якось, -- Галина весело скинула на підлогу ковдру і заходилася легенько поплескувати себе по тугих стегнах. -- І спекотно.

-- Люба, та ти, здається, помолодшала, -- пробелькотав Олексій, замилувано розглядаючи її тіло.

-- Це просто тому, що ти давно вже не бачив мене такою. Весь час стирчиш у своєї... Як її звати?

-- Аліса.

-- Так, у цього свого дівчиська... Олексію, я і є Аліса, обійми мене, любий! Ти що, не пізнаєш мене?.. Упізнав, от і добре. Ти знаєш, як я кохаю тебе. Навіть коли ти викинув мене з вікна...

Олексій здригнувся і почав виправдовуватися.

-- Що ти, люба! Я не хотів! Я проти волі.

-- Це ти зробив і далі робиш задля своєї дівчини. Це все Аліса! Ах, як гарно, як мило. Хіба ні? Тоді згадай!

І Олексій уже вкотре пережив і побачив подумки ті події. Під впливом каяття він впав до ніг дружини і почав вкривати їх цілунками.

"-- Галино, Галино... Маленька моя Га-ли-ноч-ка. Га. Ли. Ноч. Ка. Ти повернулася звідти, відкіля зазвичай не повертаються, а я так тужив за тобою!

-- Авжеж, любий. Тільки коли смажитимеш мене, настромляй на рожен так, шоб він пройшов точнісінько під хребтом, а не випнувся межи ребра.

Олексій схопив курячу тушку, настромив її на довжелезний рожен і заходився смажити у величезному комині, що з'явився просто у стіні.

-- Добре, ой, як добре, -- раз у раз підбадьорювала тушка, обертаючися над язиками полум'я, -- підкури трішечки ще ліву ніжку. І бік.

Олексій старався з усіх сил. Він обертав рожен усе швидше і швидше. Піт рясно котився з чола, заливав очі, а тушка ніжно лопотала:

-- Швидше, ще швидше, любий!

Несподівано курка спалахнула і вмить обвуглилася. З комина замість неї вистрибнула потворна подоба кенґуру. Тварюка стрибала по кімнаті й скрізь паскудила. Олексій зідрав з ліжка простирадло і почав у такий спосіб полювати на кенгуру, перевертаючи стільці та клацаючи зубами.

-- Не впіймати, не наздогнати! -- верещала тварюка, роблячи огидні рухи тілом і зухвало задираючи важелезний хвіст. Олексій вже не на жарт розлютився. Вправно звивши з простирадла ласо, скочив на стіл і вмить скрутив кенгуру.

-- А тепер зізнавайся, хто ти наспра...

Він не встиг договорити, як тварюка знов обернулася на Галину. Заздалегідь запідозривши оману, Олексій зірвав з неї маску, аби на власні очі побачити приховану суть перевертня. Маска шкіри зіщулилася й випарувалася без сліду, а з кривавої рани на обличчі прорвався нестримний потік білих хробаків. Втрачаючи рештки розуму від огиди, він заходився щосили хльоскати навідліг бридку липучу масу.

Зараз Олексій особливо швидко довів її до екстазу. Аліса жадібно хапала ротом шматки спекотного повітря, як раптом виявилося, що її обіймає молоденька жіночка.

-- Хто ви?! -- перелякано заволала сердега, оскільки жіночка робила з нею те, що міг робити лише Олексій.

-- Заспокойся, маленька, нічого страшного. Я -- Галина. Я померла.

-- То ви Олексієва дружина? -- скрикнула дівчина, намагаючись звільнитися з міцних обіймів. Це їй не вдалося, і вона жалібно скрикнула: -- Олексію, Олексію, де ти? Це я, Аліса. Допоможи!

-- Як ти тут опинилася, Галино? -- поцікавилася Галина голосом Олексія і хижо вишкірила зуби. -- А ти непогана, маленька. Якби я була чоловіком, неодмінно з'їла б тебе, мов індичку.

Нарешті вона відштовхнула Алісу й сіла на спинку ліжка. Трохи оговтавшися від огиди, дівчина посмілішала та наважилася запитати:

-- Невже ви були такою красунею, перш ніж померти?

-- А хіба Олексій не показував тобі моєї фотокартки? -- здивувалася небіжчиця. -- От які ці чоловіки! Він колись присягався, що буде носити мене на руках і вихвалятиметься перед усіма, яка в нього красуня-дружина. Бач, що з цього вийшло? Він кидає мене заради тебе. Останнім часом ти, люба, помолодшала, проте я теж часу не гаяла. Чи подобаюся я тобі? Ми ж майже родички: дружина-небіжчиця і дружина майбутня. Цікаво, що Олексій думає про тебе? А найголовніше -- коли він пришиє тебе?

Побачивши, як зблідла дівчина, Галина загадково посміхнулася і подивилася угору. Тої ж миті зі стелі на постіль поринули зграї фіолетових пацюків.

-- Галина, Галина... Маленька моя Га-ли-ноч-ка. Га. Ли. Ноч. Ка, -- скиглили вони. Один особливо великий щур, поважний і солідний, мов адвокат, скочив дівчині на груди, басовито й протяжно замуркотів:

-- Вибач, маленька, але ми не допустимо, аби небіжчиця сама розповідала про те, як її вбив власний чоловік.

-- Як це?! -- від жаху й огиди бідолашну Алісу била пропасниця.

-- Дуже просто. Дивись уважно, маленька.

Дівчина ледь наважилася глянути у бік вікна, що знаходилося за стіною у сусідній кімнаті, але вже не могла відвести погляду. Аліса в усіх подробицях побачила, як Олексій підійшов до дружини і щось сказав їй. Як Галина похитнулася й привалилася до нього. Як Олексій розвернув її та штовхнув у жадібно роззявлену пащу вікна, за якою були невагоме повітря та неминуча смерть унизу.

-- Який жах!.. -- Аліса у відчаї кусала губу.

-- Через тебе, маленька, загинула людина. Жінка. Падаючи, вона розплющилася, розмазалася по землі, мов масло по бутерброду. А ти зайняла її місце біля Олексія.

-- Я не хотіла! Я ненавмисне!

-- Ну то й що? -- щур скривив презирливу гримасу. -- Якби не ти, Галина лишилася б живою. Отже, тепер ми просто заберемо твоє життя.

--Як?!

-- Дуже просто. Був наш суд, суд підлотного життя, і ми винесли тобі вирок: покарання через побиття хвостами зі з'їданням, -- охоче пояснив щур. Галина, яка стояла поруч, бузувірськи посміхнулася, прокусила собі руку й помазала дівчину власною кров'ю. Тої ж миті фіолетовий клубок упав на Алісу. Дівчина відштовхувала тварин, намагалася скинути, визволитися, але вони боляче шмагали її огидними голими хвостами по обличчю, по шиї, по грудях. Поступово хвости потовстішали та перетворилися на Олексієві руки.

-- Аліса, -- стомлено сказав він і, застогнавши, повалився убік, мов п'явка, що досхочу насмокталася крові. Дівчина на мить зазирнула у його божевільне обличчя. Зіниці Олексія розширилися так, що райдужна оболонка очей майже зовсім зникла. Ці дивні очі випромінювали безмежний подив і переляк.

-- Аліса, -- знов повторив Олексій.

Обличчя розпухло і горіло, немов до шкіри прикладали маску з кропиви. Аліса провела рукою по щоках. Долоня стала мокрою від сліз.

-- Ти вбив Галину, -- впевнено сказала дівчина. -- Викинув з вікна.

-- Так, -- Олексій навіть не спробував заперечити. -- Правда. Я вбивця. Застогнавши, Аліса підвелася і нетвердою ходою попленталася по кімнаті, збираючи розкидані речі.

-- Чому ти мені нічого не сказав? Я живу з убивцею. Що мені тепер робити? Кров цієї бідолашної вкрила мене з голови до ніг. Ось, дивись на світло, -- Аліса піднесла руку до очей і розчепірила пальці. -- Кров. Її кров.

-- Це тебе обходить, маленька, -- спробував заспокоїти її Олексій, хоча й без особливої впевненості. -- Все 'дно я зробив би це. Рано чи пізно, але зробив би.

-- Рано чи пізно -- нехай так. Але тепер, Олексію, це сталося через мене! Ти не розумієш!.. -- Аліса болісно застогнала і кинула одяг назад на підлогу: -- Ні, не візьму. Нічого не можна брати. Тут усе у крові Галини, як і моє тіло. Я піду на вулицю голою. Нехай люди побачать мене закривавленою з голови до ніг.

Дівчина вийшла у темний передпокій. Олексій напружився, очікуючи прощального грюкання дверей, який означав би остаточний розрив з коханою. Як несподівано почув переляканий зойк:

-- Олексію, де двері?!

Він кинувся на допомогу Алісі й заходився мацати руками холодну стіну. Увімкнув світло -- і відсахнувся: ніяких дверей не було! На їхньому місці по пошерхлому багряному каменю плазували сірі тіні.

-- Це неможливо. Нас замурували, -- Олексій щосили здавив скроні.

-- Я зателефоную до міліції, -- Аліса позадкувала, потім обернулася...

-- Олексію!!!

На них чекало найжахливіше: двері у вітальню, де стояв телефон, теж кудись зникли. Натомість з'явилася стіна, заклеєна жалобними чорними шпалерами із дрібним золотавим візерунком.

-- Олексію, що ж це таке? -- мов сп'яніла, дівчина повернулася до ліжка, повалилася на нього і мерзлякувато загорнулася у ковдру. -- Ми у пастці, я разом з вбивцею. Звідси немає виходу. Господи!..

Це насправді було так.

Квітка почувалася якнайкраще, відновивши сили. Вона була цілковито задоволена тим, як Хазяїн поводився з Молодою, як вони гасали по квартирі, очманілі від пахощів ненависті, як стояли перед виходом назовні і не бачили виходу. Квітка добре попрацювала, навіть притомилася, зате тепер ця парочка повністю підкорилася їй. Тільки б ще примусити їх марити синхронно!.. І, внутрішньо напружившись, Квітка продовжувала виливати свою ненависть.

4. Трикутник стягується у крапку

Галина з мавп'ячою спритністю видерлася голою стіною вгору та виламала зі стелі величезний сучкуватий дрюк.

-- Люба, благаю, подумай востаннє! Не гарячкуй, аби після не шкодувати, -- Олексій зробив відчайдушну спробу востаннє домовитися з дружиною. Галина стрибнула вниз, з ненавистю позирнула у його бік, всміхнулася. Провалля на місці вибитих зубів зараз чорніли особливо моторошно.

-- Я вас хочу туди... -- Галина махнула рукою вниз і здійняла дрючок над головою. Навіть сукня на могла приховати потворних борцівських м'язів, що надулися на її кремезних руках. -- Туди. Обох. Там спекотно, спекотніше, ніж тут. Там смола, сірка і вогонь.

Страшенний удар здибив з підлоги цілий фонтан трісочок. Задоволена Галина заходилася копати пухку землю своїм дрюком.

-- Не розумію, як така тендітна красива жінка може таким чином набиратися злості, -- знеохочено кинула Аліса, облизуючи порепані від спраги губи. Галина на мить кинула копати і послала дівчині поцілунок рукою разом з чарівливою білозубою посмішкою.

-- Це просто, мов яблуко, маленька, -- в очах Галини сяйнула лукавість. -- Одній сумно. Будемо лежати у могилі втрьох. Ми й Олеся поділимо, еге ж. Кінець кінцем, він піддурив і тебе, і мене. Тобі він не сказав про вбивство, а мені брехав усі ці роки. Тож який сенс сидіти у "кам'яному мішку"? Ходім у могилу.

Галина вибралася на підлогу, вперлася дрюком у протилежний край ями та натиснула. У підлозі розверзлося величезне чорне провалля.

-- Галино, благаю!.. -- Олексій упав на коліна і поповз до дружини.

-- Помри, як личить чоловікові, -- порадила Галина. Вона кинула дрюк у провалля, відступила назад, хазяйновито озирнула своє творіння та задоволено мугикнула. -- Відмінно. Тепер я трохи перепочину.

-- Злюка крива, -- безнадійно кинув Олексій. Галина презирливо зиркнула на чоловіка вцілілим оком.

-- Чекайте на мене. Чекай, Олесю. Чекай, маленька. Ми порозуміємося, -- у її очах знов сяйнула лукава іскорка. Аліса уважно стежила, як тендітна Галина звивається у тугий джгут і зникає у горщику біля основи стеблини пасльону.

-- Порожнеча притягує мене магнітом, -- зізналася дівчина, боязко позираючи на провалля. -- Мені здається, що, якби я могла змити з себе її кров, такого б не було. Олексію, невже в нас зовсім не лишилося води?

-- Клята негідниця ще вчора позамуровувала усі виходи з цієї кімнати, сама знаєш. В іншому разі я пішов би на кухню, щоб зварити каву. Провалля мене поки що не притягує, я спробував би перескочити на інший бік, та яка з цього користь?

-- Але треба ж щось робити! Олексію, будь ласка, прокуси мені палець. Раптом вдасться змити її кров моєю?

Він наблизився до дівчини, поцілував її вказівний палець і що є сили вкусив. Аліса зойкнула і швидко заговорила:

-- Слухай-но, Олексію. Зараз мені дещо спало на думку. Ти бачив, як Галина сховалася у пасльоні?

-- Так. А що з того?

-- Тоді усе зрозуміло, -- Аліса божевільними очима дивилася на Олексія. -- Ти говорив, що це улюблена Галинина квітка?

Олексій закляк з роззявленим ротом. Він почав розуміти, на що натякає Аліса. А дівчина вела далі:

-- От вона і ховається в ньому, відпочиває, а потім виповзає звідти і мучить нас! Треба зламати паслін, знищити її притулок. Тоді в Галини не стане, де ховатися, і вона не мучитиме нас більше.

-- Алісо, ти маєш рацію! Тисячу разів так! І як це ми досі не здогадалися?

-- Прості, очевидні речі ніколи не помічають. А я ще пожаліла цю кляту рослину, ходила коло неї, доки вода була.

Вони обережно наблизилися до пасльону і заходилися уважно роздивлятися на серцевидні листочки та грона соковитих червоних ягід. Аліса обережно торкнулася стеблини. У повітрі сам собою виник тихий, знесилений шепіт:

-- Тільки насмільтеся...

Краще б рослина не казала цього! Дівчина рішуче стиснула стеблину. Зверху її тендітного кулачка лягла долоня Олексія. За секунду видраний із коренем паслін безсило скорчився на підлозі посеред дрібних черепків і землі.

-- І все, -- рішуче сказала Аліса.

-- Ні, маленька, не все, -- Олексій про щось напружено міркував, -- квітка не здохне так швидко. Її треба роздерти, пошматувати, знищити. Галина могла сховатися у будь-якій її частині, навіть у найменшій ягідці. Так, у ягідці! Усе інше занадто тонке, -- Олексій знов ненадовго замислився. -- Слухай-но, маленька, я знаю, що робити. Якби він цвів... Розумієш, колись давно, після весілля, я всіював постіль Галини пелюстками троянди. Це було б саме те, що треба. Втім, ягоди теж непогано виглядають. Червоні ягоди на білому простирадлі, а?

-- 3 тобою, із вбивцею?! Не можу. Ніколи! Нізащо! -- дівчина відстрибнула від Олексія, як сарна.

-- Алісо! Я каюся, -- простогнав він. -- Я весь час шкодував про свій мерзенний вчинок. Ти не знаєш, що я пережив. Хіба цього замало? Тепер Галина ледь не вбила нас, чи не так? Тож заради нас! Заради того, що було між нами! Алісочко, ну, хоча б заради себе!.. Ні, все ж заради нас. Ми ж досі кохаємо одне одного. Відкинь усі сумніви, маленька. Усе буде як раніше. Благаю. Ти ж не винна, я один...

-- На мені Галинина кров, -- сумно мовила Аліса.

-- Де? Я не бачу.

-- Ось, на руці, -- дівчина піднесла до очей Олексія правицю. -- Усе геть у крові.

Він відскубнув одну ягідку, розчавив її між пальцями і заходився відчайдушне терти шкіру дівчини. Лице Аліси так і засяяло.

-- Олексій, кров зникає! Отут ще, бачиш? Чиста доріжка. Ой, яка ж я щаслива!

Він не бачив жодних змін на чистій, білій, як сніг, шкірі дівчини, взагалі не бачив ніякої крові, проте енергійно закивав, мовби погоджуючися. Аліса між тим щебетала:

-- Олесю, коханий, ти повернув мене до життя! Так, коханий! Я кохаю тебе, як і раніше. Що мені Галина? Ти маєш рацію. Тож очисти мене від крові, візьми мене на ложі з ягід улюблениці твоєї дружини. Я допоможу тобі.

Аліса зірвала найрозкішніше ґроно та встромила його собі у волосся. Вони засміялися чистим щирим сміхом безмежно закоханих людей і заходилися удвох обскубувати ягоди. Потім весело, з незвичайною легкістю на душі топтали вирвану рослину. Підійшовши до постелі, поправили пожмакане простирадло і всіяли його червоними ягодами. Олексій обійняв Алісу за плечі.

-- Немов краплини крові, -- дівчина боязко зіщулилася.

-- Нічого, маленька, -- заспокоїв її Олексій. -- Кров і життя, кров і кохання подеколи супроводжують одне одного. Так і зараз. Нічого, ми їй покажемо! Дивися, Галино. Дивися та лусни від заздрощів.

І вже лагідно до Аліси:

-- Хочу тебе, маленька...

Він штовхнув дівчину на вкриту криваво-червоними ягодами постіль і впав поруч.

Квітка не розрахувала сил, взявшися до справи занадто круто. Усе важче було володіти думками цієї пари, усе довше потрібно було відпочивати. Завоювавши довіру цієї парочки, Квітка сподівалася лишитися непоміченою -- адже вбивцю ніколи не помічають! Проте прорахунок у чомусь все ж таки був.

І ось вони скористалися її знесиленням. Скорчившися на підлозі, ледь стримуючи нестерпний біль у покаліченому корінні, Квітка ясно зрозуміла: це кінець. Тепер вони знов у згоді, обоє ненавидять і її, і Хазяйку. Гірко стало Квітці: не побачить вона, як Хазяїн вб'є Молоду. Біль і жалоба миттєво прокотилися гарячою хвилею зламаною стеблиною і почали накопичуватися у листі та ягодах.

Але заподіяні Квітці муки здалися парочці катів недостатніми. Обскубши усі ягоди до єдиної, Хазяїн і Молода по-звірячому розтоптали, роздушили її. Гроно, встромлене у волосся Молодої, лишилося останньою вцілілою часточкою Квітки. Воно не могло відчувати так же тонко, як уся Квітка. Гроно відчувало лише ненависть, що йшла від ягід, які чавили своїми гарячими ненаситними тілами Хазяїн та Молода. То була найсильніша і найсуворіша передсмертна ненависть. Її туман поволі огортав коханців.

* * *

-- Стривай, Олесю.

У мить найвищої ніжності Аліса раптом відсторонилася від нього.

-- Що сталося, маленька?

-- Я подумала... Галина замурувала нас у цій кімнаті. Вона розкопала підлогу та відкрила провалля. Але ж під підлогою мають бути квартири інших людей. А там чомусь земля. Тут щось не те.

-- Молодець, маленька! -- Олексій звеселився. -- Давай подивимося униз. Справді, там мають бути люди. Ми їх покличемо. Вони нас врятують.

Удвох вони підібралися до прірви, але зазирнути вниз не встигли. Звідти вдарив отруйний стовп сіркової пари й дикого реготу.

-- Давайте-но униз, -- позвала зелена рука, що виринула з непроглядного мороку ущелини. Пальці, місцями об'їдені до кісток, потяглися до Аліси. Вона вхопилася за плече Олексія й заволала:

-- Допоможи, врятуй! Ні, ні, не хочу!!!

-- А Галина хіба хотіла? -- долинуло з прірви.

Коханці кинулися до ліжка, немов воно могло захистити і врятувати.

-- Нічого, ми вас все одно впіймаємо, -- рикнув зловісний гном, що з'явився з ущелини. -- Ей, ви, ледащі, ану давайте сюди снасть.

В'юнкі криваво-червоні ящірки почали витягувати на підлогу дрібновічкову сітку, примовляючи:

-- Сюди, рибки, сюди...

-- Галина чекає на вас, -- запевнив гном. -- Як не бажаєте самі -- то допоможемо.

-- Олексію, придумай щось, -- благальне простогнала Аліса.

-- Не знаю, що можна вдіяти, маленька. Мені чомусь здається, що вони не насміляться підступити до ліжка.

-- Це їм не потрібно, -- заперечила дівчина. -- Вони накриють нас тенетами і стягнуть униз.

-- Так, ти маєш рацію.

Вони обійнялися і перелякано дивилися на сітку. Навіть прогнавши Галину, не змогли позбутися ЇЇ посланців. Кінець...

-- А вікно?! -- раптом скрикнула Аліса. Олексій стрепенувся. Справді, як вони забули? Либонь, клята Галина заморочила.

-- І що б я без тебе робив, маленька! -- Олексій боязко озирнувся і переконався, що на місці подвійних штор не з'явилася камінна кладка. Щоправда, за ними...

Проте ящірки захвилювалися, гном занервував. Схоже, вікно справді не замуроване, бо чого ж тоді їм непокоїтися?

Схопивши дівчину на руки, Олексій кинувся до вікна. Дорогу перегородила стіна зелених змій, які на очах повиростали з розтоптаних останків пасльону.

-- А ну розступіться! -- гримнув Олексій і ногами розкидав зміїні тіла. Міцніше обійнявши Алісу правою рукою, лівою шарпонув штори.

Потік яскравого світла залив кімнату. Вікно продовжувало існувати. Від нього розлого спускався униз барвистий килим квітів. Кінець килима пестили блакитно-зелені морські хвилі. Біля самого небокраю майорів кораловий атол.

-- Так, коханий, -- кивнула Аліса й ніжно поцілувала Олексія. Позаду повзли ящірки, розгортаючи сітку, свистіла сірчаниста пара. Баритися безглуздо.

Олексій схопив стілець, на якому Галина проводила цілі дні, й вибив шибку. Теплий вітер увірвався в кімнату, підхопив їх і виніс із жахливої квартири. Вони впали на запашний килим квітів, потонули у вихорі різнокольорових пелюсток, ніжних, мов китайський шовк... Та килим не витримав натиску, несподівано тріснув, розсипався і щез, відкривши під собою далекий тротуар. Земля невтримно, невблаганно летіла назустріч...

Епілог

На тротуарі холонули два тіла. Міліціонери, санітари та пересічні роззяви, які оточили їх щільним кільцем, не могли бачити під білими простирадлами вираз ніжності й любові, що навіки застиг на обличчі Олексія. Не бачили вони також щасливого блиску, який ще не встиг остаточно потьмяніти у глибині очей Аліси.

І ніхто не бачив згасання останнього грона червоних ягід. Воно вмирало тихо і спокійно, бо все ж таки відчуло загибель цих двох. За її обожнювану Хазяйку було відплачено.

1 "Зелений промінь" -- рідкісне природне явище. З'являється у відкритому морі у найостаннішу мить заходу сонця. Згідно з повір'ям, приносить щастя (прим. авт.).

2 Аліса помилилася. їстівними є ягоди чорного, а не червоного пасльону. Втім, вона не була обізнана на ботаніці (прим. авт.).

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...