пошук:  

>> Литовченко Тимур: До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

Повістинка
в чотирьох снах,
з безсонним епілогом
і постскриптумом
про жахливу катастрофу
місцевого значення,
кількість жертв якої досі
точно не встановлена.

ДО КОМУНІЗМУ ЗАЛИШАЛОСЬ РОКІВ
П'ЯТНАДЦЯТЬ-ДВАДЦЯТЬ

Присвячується всім відомим і невідомим жертвам великих і малих радянських катастроф, тим, хто грудьми закривав розхлябаність і дурість чинуш, і тим, хто гинув мовчки або перелякано тікав від смерті -- але так і не зумів врятуватися...

Тоді я вирішив, що треба все це записати,
з самого початку, як це було насправді...
Ось я це роблю, тому що,
як сказано в "Тілі Уленшпіґелі",
попіл Клааса стукає в моє серце.

(Анатолій Кузнецов, "Бабин Яр")



Сон перший
ЗАНЕСЕНІ СЕЛЕМ

Надзвичайно гучний гуркіт грому завмирав десь вдалині. Минуло декілька секунд, перш ніж Юра знов розрізнив крізь дзвін у вухах свист мокрого крижаного вітру в голих гілках дерев.

Тринадцяте число, понеділок -- і раптом гроза-грозище з такими сліпучими блискавками і таким оглушливим гуркотінням грому, що аж очам і вухам боляче! Цікаво, що сказала б на це бабуся Маня, якби була жива? "На голі дерева гроза Божа -- житниця порожня", -- або щось подібне. У бабусі завжди знаходилися відповідні приказки на всі випадки життя. Щоправда, цей випадок не дуже веселий...

Юра перестрибнув каламутний струмочок, що тік з гори, поправив набряклу від дощової води кепку, притулився спиною до товстелезної тополі з підвітряного боку, обережно витяг з-за пазухи худу зім'яту пачку "Біломора", насилу закурив і злодійкувато озирнувся, немов позаду був не стовбур дерева, а мама, готова одразу ж відібрати цигарку і додатково надавать важких ляпасів.

А довкола вирувала гроза. Як сказала б бабуся Маня, кінець світу, не інакше. Та ще й при голих деревах...

Вона б сказала. І Венька б сказав. А ось сам Юра промовчав би.

Звісно! Коли диктори повними ентузіазму голосами твердять з радіоприймачів про ударні темпи підготовки орних земель до сівби кукурудзи, а маленькі телевізійні екрани демонструють з-за наповнених гліцерином пузатих лінз обличчя колгоспників і колгоспниць, що аж сміються від щастя, та безкрайні простори наших радянських ланів, обіцяючи рясний врожай "чудесниці", патякати про всякі дурниці просто небезпечно. От Венька не боїться. А в нього (між іншим!) дружина з немовлям. І не боїться ж! Чорт...

Юра відчув, що повноводний струмочок затопив його правий черевик, вибрався на більш-менш сухе місце і мляво поплентася далі.

Ні, Венька також боїться, а базікає тому, що життя геть притисло, аж немає сил терпіти. І реформа ця грошова, безглузда, і все-все. Півтинка ось раніше була грішми, хрусткою повновагомою купюрою. Півтинка -- це ж... півтинка була! А тепер? Жалюгідна "п'ятірка". І з хлібом щось негаразд... Дурень все ж Микитка. Дурень! Один веде, всіх нудить, і нікому не вийти. Як в літаку.

Проте він не тільки кукурудзу саджає...

Юра посковзнувся на гладкому камені і ледь не плюхнувся у величезну калюжу, де жирна біла глина перемішалася з дощовою водою.

Веньку хлібом не годуй, а дай політичний анекдот розповісти. А з політичними анекдотами можна ой як загриміти!

Юра пригадав вітрину "Комсомольського прожектора" на Червоній площі й намальовані в ній фізіономії з довжелезними язиками-зміями, що стирчали з роззявлених ротів. Це навіть гірше за стиляг! Гірше за завзятих алкоголіків і червонопиких бешкетників, гірше за хуліганів, тому що це -- по-лі-ти-ка! А Юрі ой як не хотілося позбавлятися язика, тим паче, що ніякий він не роздвоєний і не зміїний зовсім. І не отруйний. Звичайнісінький людський язик. А патякало -- знахідка для ворога.

Венька -- ворог...

Злива посилилася ще більше, хоч це і здавалося неможливим. Тепер Юра майже не розрізняв дорогу. Зробивши два-три невпевнених кроки, він зупинився, боячись зійти на проїжджу частину. Хоч який дурень стане їздити вночі в таку погоду! Та і яка тут проїжджа частина? Сама назва, тим паче, завдяки зливі земля перетворилася на подобу каші-размазні. Гарячої такої каші. З маслом.

Ех, зараз би чайку! Швидше б дійти до трамвая, а там і додому вже їхати недовго. Мама нагодує, дасть чашку окропу зі смородиновим варенням. А коли піде на роботу, можна буде забратися під теплу ковдру і добряче поспати годин так до чотирьох...

Спати хочеться! Відбухати третю зміну на будівництві в таку ось погоду -- це ого-го!..

Юра зупинився посеред довгої овальної калюжі, тому що ноги в нього запліталися. І немов щоб вивести його з цього стану, поруч пролетіла на повній швидкості горбатенька "Побєда". У яскравому світлі фар чорна дощова вода, що вилітала з-під коліс, скидалася на два примарні крила.

Ось тобі й не їздять! До того ж іще так мчати! Немов з ланцюга зірвався оскаженілий пес, а не машина проїхала.

Витираючи рукавом забризкане пальто, Юра мимоволі все більше і більше сповнювався заздрістю до тих, хто отак запросто роз'їжджає ночами на "Побєдах" і обдає фонтанами багна випадкових перехожих. Саме випадкових! Якщо вже бути до кінця чесним, то він з дурості під дощ поліз. З дурості і з найчистішої упертості.

Звичайно, "старикам" добре. Залізли собі у вагончик, і кліщами їх звідти не витягнути, їм все байдуже... А тут ще виконроба нелегка принесла о пів на другу. Йому байдуже, йому план перевиконувати треба до Першого травня. От і батрачив би сам під дощем за такі нікчемні грошенята, та ще й за всю бригаду!

Однак виконроб виконробом, а в автобус він даремно не пішов. Недарма відомий на все будівництво Колька Моторчик умовляв його: "Полізай, Юрасю, не роби дурниць". Але як же полізти в автобус, коли там сидять ті самі "старики", які його під дощ вигнали?! Це було б просто безпринципно. І до сліз образливо.

Однак принципи принципами, а захворіти після такої прогулянки -- залюбки. Безпринципний Венька ось автобусом поїхав, а він захворіє.

Юра роздратовано розжував давно згаслий недопалок, зі злістю виплюнув його, насунув кепку на самі очі, підняв комір пальта і рішуче попрямував у той бік, де за стіною дощу мало знаходитися трамвайне депо. Він вже наближався до Кирілівської церкви і до Жовтого будинку, коли раптом позаду щось гримнуло, потім ще, ще і ще, потім загуло. Юра озирнувся.

Дощ, як і раніше, не дозволяв нічого розгледіти як слід. Але гуркіт все посилювався. І потоки води з гори немовби роздулися і стали каламутнішими.

Якесь недобре передчуття закралося в душу. Щось трапилося на горі, там, звідки Юра йшов. Щось недобре, навіть дуже зле. Може, навіть страхітливе.

Чому так швидко котила "Побєда"? Здається, люди, які сиділи в ній, намагалися врятуватися. Та чого там, стрімголов драпали, і край...

Юра позадкував.

Сяйнула сліпуча блискавка. І юнак нарешті побачив, що ж насувалося на нього з-за завіси зливи: з гори стрімко мчав, бурлячи і пінячись, водяний вал. На поверхні потоку виднілися вирвані з землі дерева, дошки, ліхтарні стовпи, дах якоїсь халупки, блискучий бік автобуса з вибитими шибками і кабіна вантажівки. У світлі миттєвого спалаху це страшне видовище встало перед очима й одразу ж зникло, поринувши у темряву ночі, змінившися оманливою сліпотою після найяскравішого світла і суцільною стіною води, що ллється з неба.

Це було настільки несподівано, що Юра застиг на місці, а потім перелякано залементував. Але крик потонув у могутньому ревінні потоку і в оглушливому, з присвистом гуркотінні грому.

Що це? Звідки?! Адже на горі немає і не може бути води! Якби там було хоч якесь паршиве озерце!.. Але там гора, звичайнісінька гора! Гайок, яр і ніякого водоймища. Звідки ж вода?! Хіба що з будівництва... Але чому так багато?..

Вал наздогнав Юру і вмить підім'яв під себе. Вода була крижана і чорна, вона скажено клекотала і вирувала. Юра добре плавав, але в цьому потоці не можна було навіть приблизно визначити, де верх, а де низ. Юру кидало в різні боки й об щось било, проте він майже не відчував болю, тому що захлинався, і всі його почуття зосередилися на єдиному бажанні: зробити хоч ковток повітря. Бодай один вдих! Єдиний!!!

На декілька секунд Юру винесло на поверхню. У світлі кількох блискавок, що впали з неба одна за одною, він побачив страшну картину: частина гори разом з одним із корпусів Жовтого будинку осідала в потік. Юра виплюнув воду і глибоко, з насолодою смертника, що отримав відстрочку, вдихнув повітря навпіл з бризками. Потім його знов потягнуло униз, перевернуло і з силою вдарило об землю, що стала дном "річки". Юра знепритомнів.

Коли він виринув із забуття, вже значно посвітлішало. Гроза майже вгамувалася, немов стомившись. Але головне -- не було води. Скінчилася. Це добре. Просто чудово.

Юра спробував поворухнутися і одразу ж виявив, що його ноги придавив досить товстий зламаний навпіл стовбур осики. Яка прикрість! Лежати було так мокро і холодно! Голова гула, немов дзвін, і буквально розколювалася від болю, придавлені ноги скніли. Юра був весь у багнюці. Кепка, звичайно ж, загубилася, від пальта чомусь залишилися самі рукава з обремками навколо плечей. Цигарки напевно порозкисали... Та їх взагалі немає, якщо немає пальта! Цікаво, що з черевиками? З-за стовбура не видно.

Юра насилу підвівся на правому лікті. Виявилося, що лежить він неподалік трамвайного парку, всього лише метрів на двісті вище від місця, де дорога, що спускається між двох пагорків із Сирця, переходить в низину Куренівки. Біля протилежного узбіччя розмитої потоком дороги приліпився на схилі маленький перекошений будиночок. На даху сиділа, мертвою хваткою вчепившися за бовдур, огрядна стара жінка в спідній сорочці. Через шум у вухах Юра нічого не чув, однак дуже ясно бачив її витріщені очі і роззявлений беззубий рот з безкровними губами, який іноді закривався і тут же відкривався знов. Схоже, бабця що є сили горлала. Не зважаючи на біль, Юра повернув голову в тому напрямі, куди дивилася стара, і побачив старого у ватнику, ватяних штанях і кирзових чоботях, який збирав неподалік гілки і молоді деревця, принесені з гори течією.

-- Діду, -- покликав Юра і повторив голосніше: -- Ей, діду!

Той реагував на звук його голосу так само, як і на горлання старої. Чи то він був глухий, чи просто не бажав нічого чути, занадто зайнятий збиранням хмизу, "на дармовщинку" підкинутого водою під самісінький поріг житла, чи, може, Юра кликав занадто тихо. Все це назавжди залишилося таємницею.

Намагаючись привернути до себе увагу, Юра швидко стомився. Він бебехнувся у багнюку, хвилини з півтори відпочивав і знов підвівся, цього разу на лівому лікті. Ця рука слухалася набагато гірше, біль вмить встромився у плече гострою голкою. Однак перш ніж опуститися на землю, Юра помітив трохи вище по дорозі телефонну будку, що лежала дверцятами униз. У ній билися дві дівчини, які так само, як і він, опинилися у пастці. "Розбийте шибку", -- подумав Юра, падаючи на землю і вдивляючися в брудно-сіре світанкове небо, з якого сіявся дрібний дощик. Але щось привернуло його увагу саме з цього боку, а тому, пересилюючи біль, Юра знову підвівся.

Точно! Похитуючись і спотикаючись, з гори спускалася людина, вся перемазана багном. Юра спробував вивільнити ноги з-під стовбура. Марно! Все ж поява фігури в лахмітті, що наближалася, надзвичайно надихнула його. Цей незнайомець зовсім як Венька. Такий завжди врятує, підтримає. Сьогодні вночі Венька розповідав анекдот за анекдотом, щоб не так сумно працювалося під зливою. Ось тільки йому доводилося весь час відвозити і підвозити тачку, і Юра кожного разу подумки благав його повертатися скоріше... А раптом це Венька?! Та звідки ж, він же поїхав автобусом...

Юра рвонувся дужче, якомога вище підняв правицю, замахав і закричав. Людина махнула рукою у відповідь, закивала, але одразу ж посковзнулася і впала.

"Помітив", -- полегшено подумав Юра і ще настирливіше заходився звільняти ноги. Дівчата продовжували битися в будці, немов метелики в банці. Можливо, у них не вистачало сил розбити скло або вони боялися поранитися при цьому. Взагалі-то незнайомець повинен раніше дістатися до будки. А раптом він махав не Юрі, а дівчатам? Що, коли він не помітив юнака?..

Юра втретє підвівся... і йому здалося, що за спиною незнайомця рухається земля, чорна, жирна, тьмяно блискотлива в каламутно-сірому вранішньому світлі. Причому мчала земля так само стрімко, як перед тим вода.

Юра заходився з відчаєм приреченого шалено виривати ноги з-під дерева, що придавило їх. Коли сель накрив того, хто брів з гори, брючини розірвалися. Здерши шкіру на ногах, Юра на єдину коротку мить зміг підвестися. Він встиг побачити, як рухлива земля перехльоснула через будку, як відчайдушне шкандибав до хатинки старий, притискуючи до грудей безцінний оберемок хмизу.

Багнюка збила Юру з ніг і накрила його. Все довкола зробилося непроглядно-чорним, рідка земля лізла в очі, у вуха, в рот, в ніс, немов опара під дією тепла -- в щілину між каструлею і кришкою. Він задихався землею, відчайдушно задихався, марно намагаючись чинити опір в'язкій рідині. Було набагато гірше, ніж у воді. Набагато болісніше і безнадійніше. Так, імовірно, почуває себе мурашка, що вгрузла в краплю клейкої соснової смоли.

У мозку виникла і почала швидко розростатися маленька лискуча крапочка, Яка раптом вибухнула сліпучою вогненною кулею.

Все скінчилося.

...Юра повільно розплющив очі і чомусь подумав: "Ні, все тільки починається". Проте це не була думка, що ясно сформувалася, але швидше -- відчуття. Дивне відчуття спокою.

Високо над головою тягнулася нескінченна чорна стеля. Вона справді була нескінченною, оскільки стін ніде не було видно. Юра перекотився на бік, на живіт і побачив, що лежить на голій землі, такій же чорній, як стеля. Причому, незважаючи на чорноту, він виразно бачив кожний камінчик, кожну піщинку. І нічого в нього вже не боліло і не скніло. А ось шкіра на ногах була зідрана, як і раніше. І одяг розірваний.

Однак де це він знаходиться?

Земляна підлога була щільно втоптана, немов по ній пройшли незчисленні натовпи. Стеля мала дивний дрібний рельєф, схожий на візерунок піщаного річкового дна на бистрині.

Дно ріки... Юра насилу пригадав потік води та сель і аж сіпнувся при спогаді про пережите. А чи не час вибиратися звідси?

-- Такий молоденький.

Голос прозвучав за спиною. Юра озирнувся й одразу підхопився. Позаду нього стояла струнка оголена дівчина. У правій руці вона тримала тонку свічку. Тримала не так, як звичайно носять свічки, а по-своєму: долоня звернена вгору і зігнута "ківшиком", свічка затиснута між вказівним і середнім пальцями. Сама свічка була надзвичайно короткою, не більшою від тих, якими прикрашають іменинні пироги. Тому Юрі здалося, що крихітний язичок полум'я сидить на зігнутій долоні. Вогник не мерехтів і не здригався, а горів надзвичайно рівно, немов жарівка крихітного ліхтарика. До того ж він випромінював дивне світло, в якому стислі пальчики дівчини здавалися чудовою алебастровою вазочкою. У незвичайному цьому світлі пружні дівочі груди з темно-рожевими сосцями, похилі плечі, дивовижно тонка шийка і гарненьке овальне личко, яке дещо псував занадто великий для нього ніс з горбовинкою, виглядали блідо-неживими, напрочуд прозорими. Чорне, дрібно-кучеряве 'волосся майже зливалося з навколишньою темрявою. Очі були заплющені.

Схоже, дівчина абсолютно не соромилася своєї оголеності. Юра ж, навпаки, сильно зніяковів. У животі раптом зробилося якось порожньо, тужливо заскніло під ребрами. Крім того, йому невідомо чому здалося, що очі дівчини пильно вивчають його з-під опущених повік. Юра похнюпився і не смів навіть поглянути на її прекрасне тіло.

-- Ти теплий. Давно я не грілася.

Раптом Юра побачив перед самим обличчям ліву руку дівчини. Розчепірені пальці рухалися в декількох міліметрах від його шкіри, немовби ніжно пестячи її на відстані. Від долоні тягнуло холодом, але більш глибоким, ніж холод дощової води, ба навіть снігу. Холодом вкритого мохом сірого каменя, який з давніх-давен лежав у глибинах печери і ніколи не знав сонячного променя.

Юра перелякано відвів витончену руку і подивився в обличчя дівчині. Тепер її очі були розплющені. Дивилися вони ніжно і ласкаво, але були якимись... не те щоб тьмяними, але -- старими, згаслими, неживими і чимось дуже скидалися на "мертвий" вогник свічки в її долоні. Юра знов повільно опустив очі, і йому здалося, що на грудях незнайомки проступили три темно-пурпурові плями розміром десь зо дві копійки. І дивна річ: якщо спочатку Юра вважав дівчину за свою ровесницю, то тепер вона чомусь здалася йому зрілою жінкою.

Незнайомка відвернулася і пішла геть.

-- Стій! Зачекай. Куди ти? -- крикнув Юра. Він зробив крок... і у нього так запаморочилося в голові, що мимоволі довелося зупинитися, сісти на землю і примружитися.

-- До себе, -- прозвучав здалеку тихий низький голос. -- На гору. Туди, де всі ми.

-- Не кидай мене самого, -- несподівано для себе попрохав Юра.

-- Йди за мною, якщо хочеш. Я знала, що тут знадобиться моя допомога, і спеціально прийшла, аби відвести за собою когось.

-- Куди йти? -- у відчаї закричав Юра. Звісно, нерозумне питання: досить було просто розплющити очі і йти за поводиркою. Але в голові ще паморочилося, а навколишня пітьма лякала.

-- Йди за мною.

-- Так я...

-- Ти зараз там, де загинув.

Слова ці настільки уразили Юру, що він вмить розплющив очі. Дівчина була вже дуже далеко, і її фігурка, що здавалася на такій відстані крихітною, немовби сяяла зсередини тим самим дивним світлом, яке розповсюджував вогник у її долоні.

Юра нічого не розумів. Як міг він чути на такій відстані тихий голос незнайомки? І що значить "там, де загинув"? Він же живий! Але тоді що це за місцина?

Юра уважно озирнувся. З навколишньої пітьми виступив стовбур дерева, що придавив йому ноги, перекинута телефонна будка, химерне переплетіння рейок, перекинутий трамвай і залізобетонна огорожа, що покосилася. Все знаходилося на своїх місцях (себто на тих, що і перед селем). Стовбур осики лежав на відстані двох кроків від нього. Будка знаходилася трохи вище і якраз у тому напрямку, в якому пішла дівчина. А пішла вона на Сирець, угору. Трамвайні рейки і перекинутий вагон були метрів за сто п'ятдесят з протилежного боку. Юра пошукав очима хатиночку, але побачив на схилі пагорка лише облуплені стіни з лахміттям штукатурки і з вибитими віконцями, що впиралися просто в стелю. Дах будинку знаходився вище чорної стелі і залишався невидимим.

І нікого з людей тут не було. Жодної живої душі! Ні дівчат у будці, ні старого з хмизом, ні старої, ні пасажирів трамвая -- нікого. Його дивна гостя також зникла.

Раптом чорна стеля над трамваєм прогнулася і почала ривками опускатися униз. Юра злякався, що ця дивовижна стеля просяде занадто низько і розчавить його. Треба було швидше йти звідсіля. Куди? Звичайно ж, слідом за дівчиною, бо вона ж збиралася кудись відвести його!

Тут Юрі здалося, що на стовбурі дерева світить вогник. Може, незнайомка непомітно повернулася? Ото було б чудово!

Як не дивно, на землі біля стовбура осики Юра помітив ще одну свічку, точнісінько таку, як у дівчини. Було абсолютно незрозуміле, звідки вона взялася. Юра не помітив, щоб незнайомка наближалася до стовбура. Однак він дуже втомився від всіх цих загадок, щоб розв'язувати чергову, тому обережно, щоб не обпектися, узяв свічку і попрямував у гору.

Юнака дуже сильно пригноблювали суцільна тиша цього дивного місця, чорнота земляної підлоги без жодної зеленої стеблинки і візерунчастої стелі, а також зависла між стелею і підлогою дивовижно холодна пітьма, яку ледь пробивав крихітний вогник в його руці. Він спробував бадьоро насвистувати популярну пісню "Я люблю тебя, жизнь", однак від цього навколишня пітьма немов ще більше згусла, і Юра перелякано обірвав свист.

Тут йому здалося... Так, це дзвін гітарних струн і голос! Хтось тут все ж є! Юра постояв деякий час, намагаючись визначити, звідки долинають звуки, потім швидко рушив у цьому напрямі. Нарешті він натрапив на руїну цегляного будинку, а за декілька секунд побачив і співака. Той розташувався на купі уламків боком до Юри. Поруч з ним тріпотів у такт пісні вогник свічки, приліпленої на балці, що стояла сторчма. Співак був одягнений в лікарняну піжаму і зношені капці. Зі смугастих рукавів стирчали худі руки, довгі тонкі пальці ніжно перебирали струни гітари, що зазнала, мабуть, не одну цікаву пригоду. Права нога, також надзвичайно худа, з синюватою кісточкою на щиколотці, була перекинута через ліву, капець зі стоптаним задником ляскав по п'ятці в такт з передзвоном струн. Очі гітариста були заплющені, довгасте обличчя випромінювало блаженство. Ясним чистим голосом він співав:

-- ...До коммунизма остается
Лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток -- чтой-то вроде трех.
А если не хочу идти я в ногу,
Как доложил об этом вам сексот ?
Зачем зовете вы меня в дорогу
И чем влечете вы меня вперед?
А если захочу я разобраться --
Вы сразу кляпик в ротик, чтоб я сдох!..
До коммунизма остается
Лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток -- чтой-то вроде трех.
А вдруг я тунеядец и подонок ?
А если я хочу стилягой стать?
А если слух стиляги слишком тонок,
Чтоб вашим бравым маршам подпевать?
Так дайте же спокойно разобраться,
Так дайте сделать хоть последний вздох!..
До коммунизма остается
Лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток...

-- Ей, -- несміливо гукнув Юра до співака. Той вмить обірвав пісню, різко озирнувся, огледів Юру жвавим поглядом і, широко посміхнувшися, урочисто мовив:

-- Радий вітати тебе в цьому скорботному місці, дорогий товариш по нещастю! Чого ти тут вештаєшся, добра душа? Чого чесних гітаристів лякаєш? Угамуйся, чесне слово! Угамуйся і йди собі з Богом. Pax vobiscum як говорив блазень Вамба доблесному своєму господареві Седрику Ротервудському, себто Седрику Саксонцеві, чорт забирай! -- і підкріпив тираду звучним акордом.

Юра погано зрозумів зміст кучерявої промови парубка. Витончені вирази діяли йому на нерви, а імена героїв роману Вальтера Скотта взагалі не були відомі.

-- Тут дівчина не проходила? -- спитав нарешті Юра і дуже сильно зніяковів, пригадавши незнайомку. Його співрозмовник м'яко, по-котячи посміхнувся, примружився і навіть легенько замуркотів. Юра хотів повторити запитання, як раптом парубок стис гриф інструмента різко та міцно, немов душив змію, заходився витягувати з гітари безладний і часом потворний набір звуків, мотаючи при цьому головою, мовби кінь, який відганяє докучливих мух, і співучо заговорив:

-- Ов-ва-ва-ва-ва, молодий
чолові-і-і-і-че!
Ось яка буря вирує
у вашій душі-і-і-і-і-і!
Бігати за голими дівчатами
у вашому ві-і-і-і-ці?!
У цьому перехідному і підступному,
дуже підступному ві-і-і-і-ці!..
Це непристойно,
а до того ж амора-а-а-аль-но.
Вас обов'язково виключать
з комсомо-о-о-о-лу!
І додатково виженуть
зі шко-о-о-о-ли.
Але ж погодьтеся, в неї
гарненьке ли-и-и-чко?
А може, вам сподобалися груди
або сідни-и-и-и-чка?
Дівчинка-полуничка,
годі й говори-и-и-и-ити...

Юра закусив губу, стис кулаки і рішуче рушив до насмішника. Той мугикнув і відповів уже цілком нормально:

-- Ну, чого ти набундючився, дурнику? Жартую я. Жартую. Проходила твоя пупочка, як не пройти! Вона і справді гарненька, і я б із задоволенням нею зайнявся...

Юра загрозливо засопів.

-- Все, все, не буду! -- вискнув гітарист. -- І не збираюся навіть! Я зайнятий. Я насолоджуюся свободою і гітарою.

Ах ты моя милая подруга шестиструнная, Вновь с тобою мы сидим вместе под луной! Лишь тебя я буду мучать ночью тихой, лунною, Девушка пускай идет мимо, стороной... мимо, стороной... мимо, стороной...

-- проспівав юнак, мружачись від задоволення. Співав він явно непідготовлено, а просто так, всіляку нісенітницю, перше, що спало на думку. Принаймні було абсолютно незрозуміле, де ж у цьому дивному місці місяць.

-- А ти хто? -- вже беззлобно спитав Юра.

-- Хто я? Я простий радянський божевільний, у якого відібрали його улюблену гітару і який знову взяв її до рук після тривалої розлуки...

Парубок завмер, мовби прислухаючись до власних слів, і повільно замуркотів:

-- Взяв я її до рук... в руки...

Він мотнув головою і, сказавши: "Ні, не так", -- заспівав, в екстазі творчості відкинувши голову назад і пестячи пальцями струни:

-- Взял тебя я в руки после длительной разлуки. Ты родишь мне песню, что созрела в сердце вновь...

-- Як це божевільний? -- не зрозумів Юра. Гітарист скривився, немов проковтнувши чималий шматочок лимона без цукру, трусонув непокірною світлою чуприною і з явним невдоволенням сказав:

-- Ну от, всю пісню мені спаплюжив. Дурильник... Як це -- який божевільний? Я ж кажу: звичайний. Радянський. Прижиттєве був відправлений до Жовтого будинку, тобто до Павлівки, за виспівування своїх і чужих аполітичних пісень у публічних та інших місцях, владою для того не призначених. А зараз знайшов повну і незаперечну, вічну свободу, а також улюблену голосисту подружку...

-- Що, прям отак за пісеньки і посадили? -- Юра затремтів, пригадавши недавні свої побоювання за Веньку, що обожнює політичні анекдоти.

-- Люб-чи-ку, ну, звичайно ж ні! -- гітарист поморщився, немов у нього боліли зуби. -- Посадили за неробство, за, так би мовити, лінощі й ледащі, за любов до кочового життя і таке інше. Хто ж саджає за пісеньки? Та й взагалі не посадили, це я фігурально висловився. На експертизу направили. Воно ж як виходить? Нормальний обиватель поминає діяння Микитки не інакше як при дружині, до того ж шепітком, до того ж під ковдрою. А що? Коханка може мати ще одного коханця, який раптом виявиться кедебешником! Щоправда, дружина також може спати з якимось вшивим сексотом, це нікому не шкодить і не забороняється, але годувальника ж вона видавати навряд чи наважиться. Я ж можу стати на розі біля п'ятого кута будинку і горлати на все місто улюблені сільгоспкуплети, -- гітарист заходився тихенько награвати "Ура, ура, догоним Сэ-Шэ-А". -- І от тепер я тебе питаю: чи наважиться на це середньо-статистичний обиватель?

Юра здригнувся (слово "середньостатистичний" дуже скидалося на такі страшні брутальні лайки, як "кібернетика" і "генетика"), але промовчав.

-- Правильно, не стане. Отже, хто я такий? Також правильно: божевільний. Ось мене і зловили, і на експертизу відправили. Тільки вона трохи затяглася. Тобто, дуже затяглася, але це вже деталі... які не стурбують жоден радянський суд.

-- І що потім?

-- Як це що! Раз я помер, яка тепер експертиза? Гітарист не звернув абсолютно ніякої уваги на щобільшу паніку Юри і заходився голосно карбувати фрази:

-- Экспертиза -- вздор!
Экспертиза -- ноль!
Голос экспертизы тоньше писка!
Кто его услышит ?
Разве жена...

-- Так ти... мертвий? -- ледь вичавив із себе Юра. Парубок перервав урочисту декламацію, поглянув на нього якось здивовано і повільно та роздільно вимовив:

-- Зрозуміло, мертвий. Як і ти.

Юрі зробилося зле. Напевно, це було дуже помітно, тому що очі гітариста широко розкрилися від подиву.

-- Так ти досі анічогісінько не зрозумів?!

-- Н-ні-і-і... -- пробелькотав Юра.

-- Та ти що! Ну, оце ж треба, -- парубок зітхнув і почав терпляче пояснювати: -- Я загинув, коли обвалився корпус психушки з частиною гори. Тебе втопило в потоці або занесло селем. Зрозумів? (Юра недовірливо кивнув.) Ти ж не дихаєш. Тобі тільки здається, що ти вдихаєш і видихаєш. Понюхай: тут немає ніяких пахощів! (Юра слухняно вдихнув і з острахом виявив, що гітарист має рацію.) А твоя пупочка... Знаєш, звідки вона приходила? ("З Сирця", -- сказав Юра.) Точно. А що було колись на цьому самому Сирці? (Юра мовчки дивився на гітариста.) Ти хіба не помітив кульових ран у неї на грудях?

-- Я ран взагалі ніколи не бачив, -- спробував виправдатися Юра.

-- Я також, -- погодився гітарист. -- Але хоч у медичну енциклопедію можна було зазирнути, доки ти був живим?.. Гаразд, не в цьому річ. Ти краще скажи, хто і коли міг роздягнути її на Сирці і прихлопнути?

Юра просто губився в здогадках. Парубок відклав гітару, встав і процідив:

-- Ти хоч краєм ока зазирав у "Бурю" Еренбурга? (Юра розгублено мовчав.) Ти не чув про Бабин яр? Не чув!!!

Оскільки Юра продовжував мовчати, гітарист прошепотів: "Отак ми знаємо історію Вітчизняної війни і свого міста, м-м-м-матір тв-в-вою!.." -- і почав ходити туди-сюди. Нарешті сказав:

-- Так от, пусюнчику. Твою пупочку розстріляли в Бабиному Ярі років зо двадцять тому. Це було під час окупації. Вона мертва, зрозумів? І вона, і я, і ти також. Протри свої паршиві зіниці: ми під землею! Під нами земля, над нами також земля (парубок тицьнув пальцем у чорну стелю з дивовижним візерунком, схожим на річкове дно), і навколо нас, і в нас. Ми -- це земля. Вже земля. Ми вештаємося тут, а не лежимо в домовинах, бо ховав нас сель, а не людина. А її труп полили бензином і спалили, коли в сорок третьому фрици драпали звідси. Зрозумів?

Юра захитався, мугикнув і сів. Його нудило.

Отже, всі вони мерці. І він. І цей парубок. А раптом гітарист зараз накинеться на нього і почне гризти, кусати і шматувати?! Хтозна, які вони, небіжчики...

-- Ти що? Здрейфив? -- співчутливо спитав парубок. Юра різко кивнув. -- Мерців злякався? Ех, дитинко! Ти ж такий самий, як я. Ворон воронові очей не виклює, закарбуй це на своєму сонливому носі. Однак, я тебе розумію. Ще геніальний Пушкін сказав:

Боже, парень я несильний!
Съест меня упырь совсем,
Коли сам земли могильной
Я с молитвою не съем.

Молитви ти ніякої не знаєш, безсумнівно. Але жменю землиці запропонувати тобі можу. Ось, тримай-но і розпишися.

Юра з огидою відштовхнув руку парубка... і тут немов якась невидима пружина зіскочила всередині. Він весь засіпався, впав на спину і, дряпаючи нігтями земляну підлогу, істерично залементував:

-- Ні-і-і, ні-і-і! Я хочу назад! Пустіть мене, пустіть!

-- Хто тебе тримає? Спробуй.

З дивною сумішшю іронії і співчуття гітарист спостерігав, як Юра перекинувся на живіт, став навкарачки, видерся по нахиленій балці і стрибнув угору. Долоні ковзнули по стелі, і їх обпекло незвичайним вогнем. Юра зойкнув, звалився на купу цегли, не звертаючи найменшої уваги на нестерпний біль у пальцях, знов видерся по балці, знов стрибнув, обпікся, впав...

-- Може, годі? -- стомлено спитав парубок після п'ятої невдалої спроби. Юра знесилено привалився боком до балки. Ніякого болю від ударів він не відчував, немов зовсім і не падав декілька разів поспіль із шестиметрової висоти. Зате долоні і пальці буквально горіли. Юра сидів похнюпившись і голосно схлипував. Гітарист обійняв його за плечі і спробував утішити:

-- Ну-ну, чого ти, чого ти! Не треба. Це все ні до чого. Тепер тобі нагору не потрапити просто так... Тож не рюмсай, хлоп'я! Мужик ти чи баба, врешті-решт?!

Юра по-дитячому відпихувався ліктями і ридав собі далі. Нарешті він трохи заспокоївся і невиразно промимрив крізь схлипування:

-- Я тут не хочу... Я хочу назад... Там у мене мам... мам... мам-ма залишилася... Як вона без мене?.. Тато на війні... Баба Маня поме... поме... померла... Одна мамця... Братан старший... ший пої... пої... поїхав... Сестра заміж... Од-дна вона... Маму-у-ня-а-а... Назад хочу... Там... там ясно... видно...

-- Немає тобі назад дороги, -- парубок співчутливо зітхнув. -- А ревіти припини. Ну, добре... Ну, що тобі зробити? Пісеньку заспівати? Гаразд, нюня, слухай:

А на кладбище
Все спокойненько,
Все там померли,
Все покойники,
Ну а также там
По традиции
Ни дружинников,
Ни милиции...

0-о-о-ой, замовкни! Ну, пожартував я невдало, ну, дурень я, згода! Ну, що ти зробиш, -- гітарист нервово забив по струнах, тому що Юра розридався ще більше.

-- От покину тебе тут, і ридай, скільки влізе, хай тобі грець! -- пригрозив він.

У цей момент на плече Юри, що здригалося, лягла ніжна крижана ручка. Він схлипнув востаннє, витягнувся, повільно підвів зарюмсане обличчя і завмер. Рука ласкаво приголубила плечі, спину, потім маленькі пальчики занурилися в його м'яке волосся на потилиці. Юра чудово знав, хто пестить його, тому не смів обернутися, щоб не зазирнути ненароком у темно-карі очі, мертві багато років, щоб не побачити прекрасне голе тіло, бліду прозору шкіру... Юра відчув, що червоніє. Гітарист дивився йому за спину, витріщивши очі.

-- Ти все ще не охолонув. Тепло! Я вже майже забула, яке воно приємне і ласкаве. Як добре!

Низький голос дівчини остаточно заспокоїв Юру. Він розімлів і зачаровано слухав.

-- Встань і подивися мені в очі. Не бійся.

Юра боязко підкорився. Гітарист цокнув язиком.

-- Оце так! Везе ж декому. І приголублять їх, і втішать... Слухай, так я ж також теплий!..

-- Помовч, -- сказала дівчина, навіть не глянувши на гітариста. Той слухняно затис рота долонею, скорчив глузливу фізіономію і відвернувся.

-- Ти пішов за мною, -- вела далі дівчина, -- пішов і заблукав. Загубив шлях. Всім чоловікам потрібна дороговказна нитка. Йди за мною. Дай-но руку, щоб не загубитися удруге. Дай руку, я так скучила за теплом.

Вона підняла і простягла Юрі свічку, кинуту на земляну підлогу під час марних спроб звільнитися з полону пітьми. Він відсмикнув руку, боячись обпектися.

-- Це мертве полум'я, -- сказала дівчина й абсолютно спокійно провела долонею над вогником. Юра недовірливо повторив її рух і відчув, що рівне мертвотне полум'я свічки справді холодне. Він слабко здивувався тому, що не помітив цього сам, взяв дівчину за крижану руку і слухняно пішов за нею.

-- Ей, мене забули! -- отямився парубок, підібрав гітару, приладнав на грифові свою свічку і заспівав "Зуболікарський романс". Він тримався кроках у п'яти позаду від них і намагався йти не дуже швидко, щоб не скорочувати дистанцію.

Юра мовчав. Йому подобалося йти рука об руку з незнайомкою. Не треба було ні про що думати і піклуватися: його вели кудись в невідоме; але нехай в невідоме, зате про нього піклувалися, за нього вирішували. Юра був занадто молодий, щоб спокійно зустріти як належне все, що звалилося на нього декілька годин тому. Дівчина надала саме те, чого йому так бракувало. Вона мовби вхопила і утримала тендітними алебастрово-білими ручками гніт підземної пітьми, даючи юнакові можливість передихнути.

І, незважаючи на крижану холодність її рукостискання, поруч з нею Юрі було чомусь надзвичайно тепло.

-- Як тебе звуть? -- спитав він нарешті.

-- Судячи з того, що вона намагається дати тобі дороговказівну нитку, звуть її не інакше як Аріадною, тобто Адою. Хоч на Тезея ти явно не тягнеш, -- долинув іззаду глузливий голос гітариста. Що свідчило про зухвале безсоромне підслуховування, незважаючи на уявне самозабуття від передзвону струн і власного співу.

-- Судячи з того, як невміло ти втручаєшся в розмову, тебе потрібно назвати Ведмедем, або простіше Мишком. Хоч насправді це ім'я має зовсім інше значення, -- відрізала дівчина.

Гітарист здивовано присвиснув:

-- Оце так! У самісіньку точку. Один-нуль на твою користь, Адо. До речі, чи маю я рацію щодо тебе?

-- Сонею мене звуть, -- сказала дівчина і, посміхнувшись Юрі, додала: -- Не звертай на нього увагу.

-- Я і не звертаю. Юра. Я Юра, -- сказав він сором'язливо.

-- Соня. Софія. Мудрість. Гм-м-м, -- гітарист театрально відкашлявся, сказав голосом Синявського: -- Мимо воріт. Що ж, розрив у рахунку зберігається. Один-нуль, -- і весело заспівав якусь суцільну нісенітницю:

-- А мне на девушек везло,
тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
А тут, буквально как на зло,
тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля!
Вставную челюсть проглотил,
ой-е-е-е-е-е-е-ей!
И весь свой внешний вид сгубил,
ай-я-я-я-я-я-я-яй!

І таке інше в тому ж дусі. Взагалі репертуар його був напрочуд різноманітний: пародійно-патріотичні, аполітичні, відверто блатні, побутові, туристські, студентські пісні змінювали одна одну. Він справді скучив у психіатричній лікарні за гітарою. А може, він старався так, щоб не дуже сумно і самотньо було брести під гору, бо три крихітні мертвотні вогники лише підкреслювали навколишню суцільну пітьму. Гітарист саме дійшов до середини "Кірпічіков", коли несподівано стеля пішла вгору й осяялася жовтуватими відблисками. Соня обернулася, весело поглянула на супутників і бадьоро вигукнула:

-- Прийшли!
--И
по
камешкам,
по кирпичикам
разобрали весь хлебный завод...

-- Отже, це і є Бабин яр зсередини? І ви тут живете? -- відгукнувся Мишко.

-- Тут. Але тобі треба виглядати якнайпристойніше.

Останнє зауваження стосувалося Юри. Соня критично оглянула його з голови до ніг, зняла з рук рукава пальта, досі надягнуті на них на кшталт безглуздих манжетів, обірвала до середини стегон подерті кошлаті брючини і сказала:

-- Ну от, тепер ти неодмінно сподобаєшся моєму дідусеві, якщо ми зустрінемося.

-- Він сподобається йому ще більше, якщо беззастережно махне свої черевики на мої прекрасні капці, -- пожартував Мишко. Соня зітхнула. Гітарист захихикав і сказав:

-- Що ж, як не костюмом візьмемо, то піснями.

І, бравуючи, заграв "Прощання слов'янки". Зліва спалахнув і почав наближатися крихітний вогник. Невдовзі до них підійшов босий матрос у подраному тільнику і чорних клешах. З-під густих вусів і довгої щетини, що покривала його підборіддя, пробивалася задоволена усмішка, пишна чуприна здригалася. Юрі здалося, що в матроса короста, тому що він весь час потирав правою долонею груди й живіт. Однак, придивившись як слід, юнак розрізнив під тільником такі ж темні плями, як на грудях у Соні.

-- Ех ти ж моя славненька! Ех ти ж золотце! Музику привела, ненаглядна, -- жваво заговорив матрос. -- І хто б ще за це подбав, якби не Сонечка! І шо б ми всі без тебе робили? Тут вже з'являвся один фраєр, але він бацає тілько на пианіні, а я тут упритул бачу гітару і віртуозного гітариста.

-- А ти сам граєш? -- спитав Мишко. Матрос блаженно закотив очі.

-- Та коли я брав у руки баян, весь Привоз заходився жахливою кадриллю, навіть перекупки кидали свої клумаки, тілько ніхто їх не грабував, тому як вся шпана викручувалася разом з ними досхочу... Тілько де ж тут баяна взяти? Пару разів траплялася ламанина, і та на кшталт акордеона. А так би я показав вам, особливо Сонечці:

Ах лимончики, вы ж мои лимончики,

Вы ж растете у Сони на балкончике...

-- Чубику! -- спинила дівчина матроса.

Несподівано для себе Юра обійшов Соню і встав між нею і "кривдником". Той спитав, навіть не глянувши на юнака:

-- Сонечко, шо то за шмаровоза ти притягла? І шо це він вилупивсь на мене, мов Ленін на контру? Ми з тобою тихо-мирно розмовляємо, як знайомі дев'ятнадцять років інтелігентні люди, а цей чепурун...

Гітарист різко ударив по струнах, відтіснив плечем Юру і представився:

-- Між іншим, Мишко. А тебе, здається, Чубиком називають? Так от, Чубику, я знаю місце, де цих баянів більше, ніж кукурудзи на рідних ланах. Принаймні один точно був у нашому корпусі психушки. Гітара звідти ж. Добрячий інструмент? В нас лікар мріяв зробити музгурток з божевільних, тому що сам був злегка поведений на музиці. До речі, покажи свого фраєра, я зроблю йому приємність: піаніно в нас також було.

Матрос належним чином оцінив своєчасне втручання гітариста, хитро підморгнув йому, стусонув у плече, гаркнув: "Повний уперед! Гайда!" -- і невдовзі вже здалеку почувся задушевний спів дуетом:

-- Рыбачка Соня как-то в мае-е-е-е... Дівчина посміхнулася.

-- Чубик хороший. А задирається тому, що без малого двадцять років навколо мене вертівся, а я навіть за руку його жодного разу не тримала, як тебе ось тримаю. Неприємно це йому...

Соня несподівано замовкла, немов боялася сказати зайве.

-- Чому ти його не тримала за руку? Може, він скривдив тебе... Юра відчув, як вмить напружилася рука дівчини. Її крижані маленькі пальчики несподівано сильно здавили його долоню і здавалися тепер маленькими лещатами.

-- Потім... так вже повелося, а раніше...

Соня відвернулася і затремтіла. Юра відчув велику біду. Чи то він чимось образив дівчину, чи то біда весь цей час жила в ній, прихована, ретельно притлумлена, і своїми словами юнак мимоволі примусив Соню пригадати щось моторошне із земного життя, обірваного окупантами на початку війни. Юра подався до дівчини, але був зупинений хрипким від напруження голосом:

-- Коли німці гнали нас по вулиці Мельникова сюди, гнали, як череду... Вони відбирали речі... Всі речі. Примушували роздягатися, а потім... Всяке траплялося...

Юра зціпив зуби, зрозумівши, що саме трапилося з дівчиною. Він невміло обійняв Соню за плечі і слухав, як натужно цідила вона слово за словом:

-- Вони не бачили з-поміж нас людей. Ми були... Жиди! Яких треба розчавити, мов тарганів... Всіх до єдиного. Але вони аж ніяк... не гребували. Я трохи не збожеволіла... Це було так... бридко... Мене розстріляли через день, а я думала... тиждень минув... Потім, вже тут, я була... дика, ховалася від усіх... на озері...

-- Годі, -- благальне попросив Юра.

Але тут їх зненацька оточили хлоп'ята, що взялися хтозна-звідки. Вони весело цвірінчали, тягнулися до Юри, торсали його і просили:

-- Дядечко, погладь мене!

-- Ти такий гарячий! І мене приголуб!

-- І мене! І мене!

-- Ні, я раніше. Мене.

-- Торкнися, дядечку!

Юра відчував, що починає мерзнути, проте не міг відмовити і торкався рукою маленьких голівок і простягнутих до нього рученяток, віддаючи дітям останні краплі тепла. Мовби здалеку долинув Сонин голос:

-- Ці гади геть усіх вбивали: і великих, і маленьких...

* * *

-- Мамо! Матусю!

Світланка зіскочила з ліжечка і, натикаючись у темряві на меблі, кинулася в кімнату батьків. Вона не відчувала, що піжамка прилипла до спітнілої спини, не думала, що вночі не можна голосно кричати і тупати по підлозі -- пережитий уві сні жах гнав дівчинку під захист матері.

З темряви простяглися і підхопили її дбайливі руки.

-- Свєтік, Свєтік мій, що трапилося?

-- Матусю! Мені таке наснилося, таке!..

-- Що? Що тебе налякало?

Але дівчинка не могла вимовити більше жодного слова. Згорнувшись клубочком на руках у матері, вона тільки голосно схлипувала, намотавши на палець локон довгого материного волосся, ткнувшися носом їй у шию і поступово забуваючи незрозумілий, але від того не менш болісний кошмар.



Сон другий
ПОРАДИ РОЗУМНИХ ЛЮДЕЙ

-- Так, добре. Тепер посидь тихенько.

Невропатолог махнув молоточком з блискучим нікельованим руків'ям у бік білої клейончатої кушетки і заходився швидко писати. Світланка слухняно сіла, сумирно склала руки і почала розглядати кольорові пластмасові іграшки, розставлені за скляними дверцятами шафи біля протилежної стіни. Саме такий півник був колись у неї. І конячка схожа. А ось пірамідка була не у вигляді жирафи, а звичайна, дерев'яна, з гулькою зверху. І кубики були дерев'яні, чотирьох кольорів, у дерев'яному ж возику. Цікаво, хто грається цими іграшками? Адже не сам лікар...

Світланці стало весело. Вона посміхнулася, однак не засміялася, тому що була вихованою і слухняною дівчинкою. А оскільки лікар зайнятий і велів посидіти тихенько, не можна йому заважати дурним хихотінням!

-- Світланко, скажи-но мені ось що, -- звернувся до неї лікар, -- тут у тебе в картці записано, що тебе водили до невропатолога в шістдесят дев'ятому році. А він виписав направлення до міської лікарні. Я тоді у вас ще не працював. Скажи, що з тобою було?

-- Та-а-а... дурниця, -- Світланка знизала плечима і, незважаючи на всю свою слухняність, почала чабиряти ногами. -- Наснилося щось. Я тоді зовсім маленька була, а мама налякалася і потягла до поліклініки.

-- Ну, і що такого тобі наснилося? -- продовжував розпитувати лікар, вивчаючи старий запис і нарікаючи в душі на зайві батьківські хвилювання.

-- А я там пам'ятаю! -- дівчинка безтурботно махнула рукою. -- Нісенітниця якась. Хоч дуже страшна. Як хтось потонув, а там... під землею... -- вона хтозна-чому перестала чабиряти ногами і після паузи тихо докінчила: -- ...все живі були.

-- Гм-м-м... М-да-а-а... -- лікар стиснув губи, спідлоба поглянув на Світланку і спитав: -- А на диспансерний облік тебе ставили?

-- Ні-і-і, -- Світланка зіщулилася, тому що слово "диспансер" завжди уявлялося їй подобою величезного сталевого дикобраза на товстелезних бегемотських ногах. -- Так, розпитували всяке, потім маму попитали, потім тата, і все.

Лікар пробурмотів щось про сюрпризи під час шкільних медоглядів і знов заходився писати. Світлана почала вивчати спинки карток, що лежали у нього на столі. Її завжди цікавило, чому у медкарток такі різнокольорові спинки. Мама пояснювала, що так легше знайти картку на полиці, тому що колір спинки свій для кожної дільниці. Але ось на картці Світланки спинка була жовтою із зеленим, а на картках Марини і Олі, які мешкали по сусідству -- червоні з двома білими смужками. Ні, щось мама все ж переплутала!

Тут Світланка вирішила почитати написи на картках. У її нової подружки Ірки був старший брат. Коли в першому класі він готував уроки, то сідав прямо навпроти сестрички. Виходило, що кожного разу книжка лежала перед Іркою шкереберть, тому непомітно для себе вона вивчилася читати догори ногами і досі мала величезний успіх у цьому. Світланка позавчора заклалася з нею на лимонне тістечко, що навчиться читати шкереберть за три дні. Завтра їй потрібно було або купити тістечко, або безкоштовно отримати його (п'ятнадцять копійок були про всяк випадок відкладені, але Світланка все ж сподівалася на виграш). Потренуватися зайвий раз ніколи не завадить, а картки лежали так, як треба.

Тож Світланка зосередилася й уважно прочитала напис на верхній:
С-Т-А-В-С-Ь-К-А С-0-Ф-І-Я
1-9-2-4
У-Ч-Е-Н-И-Ц-Я 1-0 К-Л.
К-И-Ї-В
Д... Ж... Ж-А-Д...
Світланка збилася, наморщила чоло і, досадуючи на себе за допущений промах, дочитала:
Ж-А-Д-А-Н-І-В-С-Ь-К-О-Г-О,
4-1, К-В. 1-1
От що вийшло:
Ставська Софія, 1924, учениця 10 кл.,
Київ, Жаданівського, 41, кв.11.

Цікаво, як це вона може бути ученицею десятого класу, народившися у двадцять четвертому році? Їй же зараз п'ятдесят років! Нічого собі учениця...

Цього разу Світланка нервово розсміялася... тому що... злякалася? Але чого?! Ставська Софія, тисяча дев'ятсот двадцять четвертий, учениця десятого класу, Жаданівського, сорок один, квартира одинадцять, Ставська Софія, двадцять четвертого, учениця десятого, Жаданівського, Ставська Софія, учениця, Жаданівського, Ставська Софія, Софія, Софія, Софія, Софія...

По шкірі повзли мурашки, волосся на голові ворушилося, перед очима танцювали фіолетові літери:

С-0-Ф-І-Я-С-О-Ф-І-Я-С-О-Ф-І-Я-С-О-Ф-І-Я-С-О...

-- А більше тобі нічого такого не снилося? -- не піднімаючи голови, спитав лікар.

Світлана не чула запитання. Викотивши від напруження очі, вона втупилася у загадкову картку.

* * *

-- Юро. Юро! Та отямся нарешті...

Юнак із зусиллям відірвав погляд від крихітного вогника, в якому увижалися загублені назавжди тепло і ласка. Соня опустилася на земляну підлогу поруч з ним і тихенько попросила:

-- Не будь таким. Не треба.

Права щока Юри нервово сіпнулася.

-- Не можна так, Юрчику. Я знаю, що кажу.

Сонині долоні легко доторкнулися до його плечей. Колись давним-давно (або тільки учора?!) це були дві крижинки, тепер же Юра не відчував ні тепла, ані холоду. Все навколишнє стало просто ніяким.

-- Повір мені: так не можна. І ще повір: ти сам себе мучиш. Це відбувається зі всіма, що потрапили сюди, -- і це треба пережити, як кір або скарлатину. Перехворіти. У тебе кір був?

-- Не пам'ятаю, -- буркнув Юра. Насправді він просто не бажав згадувати, боявся сколихнути шари пам'яті, де кожна відбита мить -- про те, земне життя. Вистачить з нього і марення в маленькому світі, вихопленому з вічної темряви язичком мертвого полум'я.

-- Дарма ти затягла мене сюди, -- сказав він після тривалого мовчання. -- Я думав, тут хоч люди є, а тут...

Юра озирнув ціле поле таких самих мертовних крихітних вогників, як його власний. Цілу вічність назад він намагався полічити вогники, але кожний раз збивався, коли перевалював за двісті тисяч. А свічок залишалося ще багато-багато, навіть дуже багато...

-- І поговорити ні з ким. Самі старі та діти, так і тих небагацько...

--А я?

Так, Соня.

Завжди поруч, з тих перших, а тому найжахливіших хвилин і годин. Не дуже помітна, але в той же час надзвичайно турботлива. Іноді вона чимось нагадувала Юрі маму, що залишилася вгорі. І як не дивно це звучить (адже дівчині в момент розстрілу не було ще й сімнадцяти), Юра був готовий прийняти її як матір... аби не нагота.

Він зростав у тісній кімнатці такої ж тісної комуналки, де фанерні перегородки і саморобні ширми відмежовували всіх -- від всіх. Він любив бабусю Маню, старшу сестру і особливо матусю, однак з дитинства, з ретельно заткнутих шпарин у фанері і дошках, з ляпасів і суворих окриків, коли нехай випадково, але невчасно заглядаєш за перегородку, твердо засвоїв: на дівчат і жінок дозволяється дивитися лише коли вони одягнені. Якщо ж персона жіночої статі демонструє хоч би ногу від коліна або голі плечі -- вона розбещена дівка, хвойда, як-от сусідська Вірка Шейкіна, якій дзвонити чотири рази (і погано, що чотири, а не один, тому що бахури ходять до неї постійно, і в тітки Клави вже голова розколюється від цих клятих дзвінків!).

Соня не була схожа ні на Вірку Шейкіну, ні на дівчат, в компанії з якими дворові парубки любили відвідувати горище після гри у "пляшечку". Проте вона ходила без одягу, і це відділяло і віддаляло її від юнака так само надійно, як старенька ширма в квіточку від ліжка старшої сестри і матері.

Ось і зараз Юра всією спиною відчував дівочу наготу. З яким задоволенням прийняв би він турботу і ласку, якби не це!..

Соня м'яко пригнула Юру до земляної підлоги так, що голова юнака опинилася у неї на колінах. Ніжно перебираючи його волосся, пропускаючи між пальцями, заговорила:

-- А як же я? Я не дитина і не стара, і постійно з тобою. Ти сам відвертаєшся від мене. Чому? Може, я огидна тобі?

Дівчина розгорнула Юру горілиць, допитливо і настирливо вдивилася в його очі... а він лише побачив прямо перед собою її груди з трьома кульовими ранами. І миттю уявив, що лежить на її голих стегнах, що заборонено... Потилицю немов обпалило забутим вже жаром полум'я. Юра відштовхнув руку дівчини, підхопився і заходився люто топтати свічки, що вишикувалися на чорній підлозі неправильними рядами, викрикуючи:

-- Ні, не ти, не ти! Все, все тут незрозуміле, огидне! І ні вгору, ні вниз -- нікуди! Чому, ну, чому я опинився тут?!

Тоненькі свічки не падали і не ламалися, незважаючи на уявну парафінову крихкість. Вогники горіли рівно і холодно. І від цього ставало моторошно. Як завжди. Завжди. Завжди...

Це ще більше дратувало Юру, але нерозумний його гнів роздувався, не маючи виходу, поширювався в самому собі і раптом змінився млявою апатією. Юнак осів на підлогу і не ворушився, поки говорила Соня:

-- Адже я тут, в цьому світі також сама-одна. Може, і в мене нікого немає. Може, в мене тільки ти. І також ні вгору, ані вниз. Ні в інший світ. Щоправда, я знаю, чому не можу піти. Мені пояснили.

-- Хто? -- з безнадійною тугою в голосі спитав Юра.

-- Ті, хто кращі за мене. Хто мудріші. Хто пішов звідси, але чиї свічки залишилися тут, бо в тому, іншому світі, де світла і без них вистачає, вони просто не потрібні.

Юра відразу пожвавішав і навіть без особливої сором'язливості поглянув на дівчину.

-- Якби побачити їх!

-- А ти поклич. Поклич, -- підбадьорила Соня, ласкаво посміхаючися. -- Коли б мій дідусь прийшов!..

-- Так у тебе тут дідусь є? -- здивувався Юра. Соня стиснула губи.

-- Є. До речі, ось про це ти міг би спитати раніше. Юрі не сподобався натяк, що промайнув у словах дівчини. Він справді повівся надто необачно, коли одного разу заходився детально розпитувати Соню на земний кшталт. Справді ж, яка користь від того, що вгорі вона була Софією Ставською, двадцять четвертого року народження, ученицею десятого класу, комсомолкою, що мешкала по вулиці Жаданівського, будинок сорок один, квартира одинадцять? Дівчина давно покинула ту оболонку. Набагато важливіше було знати, хто вона зараз. Про що думає. До чого або до кого прагне. От і дідусь у неї тут виявився, причому абсолютно несподівано для Юри. У нього навіть виникло відчуття, немов щоки загоряються рум'янцем сорому. Проте це було неможливо. Досить провести по щоках долонею, щоб мана зникла.

-- А чом я досі його не бачив?

-- Поклич -- дізнаєшся, -- шепнула Соня із загадковим виглядом.

-- Як же звати його? -- Юру хтозна-чому насторожила таємничість дівчини, а тому його питання прозвучало невпевнено.

-- Борух Пінхусович. Також Ставський. Тисяча вісімсот сімдесятого року народження, пенсіонер, якщо ти це маєш на увазі, -- уїдливо додала Соня.

Юра скривджено відвернувся, повторив про себе мудроване ім'я, приставив долоні до рота і що було сил залементував:

-- Порох Пінце-хо-вич! По-о-рох Пін-це-хо-вич!!! Тихий сміх дівчини примусив його замовкнути.

-- Винахідника пороху -- звичайно, європейського, а не китайського! -- насправді звали Барухом. Щоправда, це був Барух Шварц. Але, Юрчику, хіба так кличуть на допомогу?

Він розгублено поглянув на Соню. Глуха луна вмирала вдалині під височезною чорною стелею.

-- Ти поклич уявно. Поклич того, хто досвідченіший. А вже хто з'явиться... -- дівчина розвела руками.

Юра зніяковів, заплющив очі і почав думати про те, як би цей Порох допоміг йому. Думав посилено, старанно, ретельно. Однак лише коли він почав благати, щоб з'явився хто завгодно, лише б тільки не було так тужливо на душі, в навколишній темряві виникла деяка зміна. Юнак розплющив очі і, не побачивши нічого нового, прислухався. Точно: могильну тишу порушив дзвін гітари.

-- Бачиш, ти нічого ще не можеш уявити, крім землі і підземного. Ну гаразд, хоч Мишка побачимо.

-- А твій дідусь хіба не в землі, якщо він... тут? -- здивувався Юра.

-- У нас його принаймні немає, це зрозуміло, -- Соня усміхнулася. -- Одного разу я казала, що всі ми існуємо разом, хоч в той же час -- окремо. Це як вкладена одна в одну матрьошка. Якщо ж ти не здатний потрапити нагору, це ще не означає, що між землею, і підземним, і небом є межа.

Юра мовчки тицьнув пальцем у стелю, однак Соня продовжувала терпляче пояснювати:

-- Межа в тобі самому. Зживи її -- і підеш звідси... Проте про такі речі дідусь говорить краще. Поки що до нас прямує Мишко. З ним ще хтось... але не Чубик? Цікаво, -- дівчина прислухалася. Неподалік двоє співали речитативом:

-- Как старик свою старуху
Ды променял на молодуху!
Ды это не лихачество,
Ды а борьба за качество!
Как дед бабку
Ды завернул в тряпку,
Ды поливал ее водой:
"Ды будешь, бабка, ды молодой!"
Колхозны-я
Возросши-я
Культурны-я
Потребно-сти!
Сидит парень на крыльце
Ды с выраженьем на лице!
Ды выражает то лицо,
Ды чем садятся на крыльцо!
Рупь за сено, два за воз,
Ды полтора за перевоз.
Ды чечевика с викою,
Ды я сижу, чирикаю!

Незабаром до них наблизився гітарист Мишко, якого обіймала вельми розбещеної зовнішності дівчина в яскравій хусточці на голові, в заношеному пальтечку, прозорих панчохах і дешевих черевичках з відламаними підборами. От вже хто нагадував незабутню Вірку Шейкіну!

-- Здрась-с-стє. Наше вам з хвостиком, -- гітарист невимушене вклонився і шльопнув нижче спини свою супутницю. -- Прошу любити і не кривдити: Мишка власною персоною. Я Мишко, вона -- Мишка. Непогано звучить, правда? Проте ми знюхалися вмить і без церемоній. І зіспівалися. Є в нас дуети, є й сольні номери. Мишка, валяй!

Мишко заграв. Дівчина почала спершу досить невміло відбивати чечітку, потім проспівала хрипким голосом:

-- Ося Бродский -- тунеядец,
утопист и декадент.
Ах, какой сейчас прекрасний
политический момент!

І посміхнулася від вуха до вуха яскраво нафарбованими губами.

-- А де матрос? -- поцікавився Юра. Взагалі-то він радий був би ніколи більше не бачити вусатого задираку і спитав про нього просто задля пристойності.

-- Та ну його разом з його баяном! -- неприязно процідив Мишко. -- Посварилися ми. Я сказав, що Сталін -- це лайно собаче, як і Микитка. Так він на мене з кулаками! Уявляєш?

Гітарист пирснув. Мишка заіржала до непристойності голосно і басовито.

-- Цікаво, як мені в цьому місці можна пику набити! І взагалі, яке нам всім тепер діло до цих типів?

Корячись старій, земній ще звичці, Юра хотів був заперечити, що Микита Сергійович зовсім не те "пахуче", про що каже Мишко, що як генсек він нічого, може бути і гірший, і всі його плани не такі вже й погані, і взагалі владу лаяти не годиться... Однак вчасно стримався. А гітарист вів далі:

-- Але Чубик рвав свій прострілений тільник і горлав усією своєю лудженою боцманською горлянкою, що вмирав за Батьківщину, за Сталіна! Приду-рок, :-- Миша цвінькнув крізь зуби. -- Ну і нехай котиться разом зі своїм Йоською Віссаріоською попід три чорти в ж...! А я плював з високого даху на всіх ленінців, сталінців і хрущовців, разом взятих! Я сам по собі... Вибачаюся, сам з Мишкою. Напару.

-- Нігіліст, а-ля Базаров, -- вставила Соня.

-- І сказав він: хо! Ще одне тавро на чоло! -- Мишко зрадів Сониним словам, немов дитина, що отримала подарунок. -- Виявляється, тут також є фахівці з таврування. Ким я тільки не був: неробою, очорнителем, кликушею, наклепником, критиканом. Паплюжником навіть якось обізвали. А тепер додатково нігіліст... Між іншим:

Матерьялисты и нигилисты
Разве годятся только в горнисты.
Козьма Прутков, до речі. Військовий афоризм номер сорок сім.
Мишка завищала, зааплодувала і затупотіла.

-- Але, -- гітарист кинув суворий погляд на подружку, яка розвеселилася, клацнув пальцями і, набундючившись, повів далі: -- але якщо паршивий збоченець-нігіліст комусь потрібен, він негайно йде на допомогу. Негайно! Чим би не був зайнятий і де б, у якій скруті не перебував -- р-раз, і тут! Я відчуваю, що потрібен тобі, -- він пильно подивився на Юру. -- Викладай, що скоїлося.

Юнака, як завжди, ошелешила й абсолютно заплутала перша ж багатослівна кучерява Мишкова тирада. Мишка також не дуже-то розуміла, про що йдеться. Однак від "матерьялистов" і "нигилистов" віяло чимось вже дуже зарозумілим, а недбало вкручена віршована цитата з Козьми Пруткова (також не інакше якась знаменитість!) негайно кинула дівчину в трепетне збудження. Мишка слухала гітариста, у захваті роззявивши рота. Соня позирала на Мишка, прихильно всміхаючись і немовби промовляючи: "Ну-ну, труси пил в очі, давай! Я ж тебе наскрізь бачу". Проте Юрі від цього не полегшало. Він збентежено похнюпився і, запинаючись, промимрив:

-- Так я... не тебе... Я взагалі хотів... Погано мені, зле... от. А ти хіба можеш!..

Здається, він сказав не зовсім те, що слід було. Гітарист насупився, підтягнув вище смугасті лікарняні кальсони і пробурчав:

-- Пішли звідси, Мишка. Нас тут не поважають.

-- Та стривай ти, -- втрутилася Соня. -- Він не те хотів сказати. Зовсім не те.

-- Не те! -- запізніло похопився Юра.

Дівчина смикнула його за руку, примушуючи мовчати, і продовжувала:

-- Якраз ти міг би пояснити, чом ви троє (та й не лише ви) опинилися у цьому місці. Просто Юра намагався кликати не тебе, а мого дідуся. Що з цього вийшло, сам бачиш. Зараз його позву я.

-- Ага, он воно що, -- Мишко вичавив з гітари декілька тужливих акордів, відліпив від грифа і поставив на земляну підлогу свою і Мишчину свічки, накреслив правим капцем хитромудру закарлюку і нарешті урочисто прорік: -- Що ж, ми залишаємося. Познайомитися з Борухом Пінхусовичем -- для нас велика честь.

Юнака зачепила та обставина, що гітарист анітрохи не здивувався існуванню дідуся. А також те, що Мишко знав і без помилки вимовляв таке незвичне ім'я. На відміну від самого Юри. Мишка ж кумедно наморщила носика і спитала:

-- Чи-во-о?

Миша спішно зашепотів їй у вухо; дівчина зосереджено кивала, цокаючи язиком. У цей час Соня сіла надзвичайно прямо і глибоко зітхнула.

І раптом розвиднілося!

Ні, чорне земляне склепіння, як і раніше, тягнулося над головою, а невгасимі вогники свічок залишилися манюсенькими язичками мертвого полум'я.

Ясно стало прямо перед ними, немов повний місяць зійшов у підземний світ і розсипав довкола свої сріблясті промені, які нехай трохи, але розсували межі могильної темряви.

-- Здрастуй, дідусю, -- ласкаво сказала Соня, подавшися уперед. Тоді світло оформилося, і всі побачили високого благочинного старого, одягненого у вільну хламиду, що відливала сріблястим і голубуватим. З акуратно зачесаним назад сніжно-білим волоссям і бородою, що нагадувала застиглі струмені сивого від піни водоспаду, різко контрастували кошлаті брови, в яких помітні були окремі попелясто-сірі волоски. А пронизливі вугільно-чорні зіниці очей немов взагалі існували окремо від обличчя.

-- Ду-уже приємно, -- Миша вклонився старому з найсерйознішим виглядом.

-- Так, звичайно... Борох Бін... Бінцху... -- Юра так і не зміг правильно назвати дідуся по батькові і зніяковіло замовк. Старий злегка спохмурнів, запустив товсті вузлуваті пальці у сліпучу білизну волосся, потім схрестив руки на грудях і відповів:

-- Мені також дуже приємно, -- і нарешті незадоволено звернувся до Соні: -- Але навіщо забивати нещасну голову настільки молодої людини мудрованими словами?

-- Юра сам цього захотів, -- відповіла дівчина. Старий погладив опукле чоло і сказав:

-- Тоді от що, молодий чоловіче: звіть мене просто Борисом Петровичем або як вам ще заманеться, тільки не намагайтеся силувати власного язика, будь ласка. Борух Ставський загинув у сорок першому, і я вже все одно не він. Домовилися?

-- Дякую, Борисе Петровичу, -- з полегшенням видихнув Юра.

-- До речі, Мишко, -- назвався гітарист.

-- А я Миша... тобто Мишка. Тобто Маша, -- дівчина ніяковіючи і якось непевно посміхнулася.

-- Марія. Господиня. Чудово, -- старий схвально кивнув.

-- Та шо це ви! Яка там господиня. Я ця... Ну, яка-а... -- Мишка сильно зніяковіла і почала крутити великі ґудзики свого жалюгідного пальта, аби хоч чимось зайняти пальці, що мимоволі затремтіли. Виручив Мишко. Він заграв веселу танцювальну мелодію, дівчина стрепенулася і проспівала першу строфу частівки:

-- По деревне я прошлась,

Космонахту отдалась!

Гітарист підхопив, і удвох вони весело гаркнули:

-- Ух ты! Ах ты! Все мы космонахты!

Однак Мишка негайно зніяковіла ще більше, немов дівча, яке нецензурно вилаялося в присутності батьків.

-- Повірте, Маріє, імена даються нам не просто так, хоч власне Марією ви вже перестали бути, -- повчально мовив Борух Пінхусович.

-- Та ну, що там, -- дівчина ніяково шмигонула носом.

-- І я відчуваю, ця проблема хвилює вас менш за все, а от у вас, -- старий доброзичливо поглянув на Юру, -- на жаль, проблема набагато серйозніша.

Юнак був неприємно вражений: і Мишко, і Борух Пінхусович безпомилково вгадали в ньому просителя. Невже весь Бабин яр бачить його безсилля і розгубленість? А раптом ще гірше -- бачить і... сміється над ним?!

-- Та я... просто не можу тут, -- почав скаржитися Юра. -- Тут так темно, порожньо. Тужливо.

Мишко хотів щось сказати, але стримався. Мишка презирливо підібгала нижню губу. Борух Пінхусович слухав, як і досі, прихильно.

-- І весь час думаю: ну, чом я не сів у ту кляту розвозку, а пішов пішки! І... от де опинився. Венька поїхав, а я не захтів. Чом не Колька Моторчик попав у цю багнюку, не... Венька, чом обов'язково я? І що робити тепер? Як бути? Мені так зле...

Миша нарешті не витерпів.

-- Анекдот, -- оголосив він театрально, заклавши руки за спину. -- На прийомі у лікаря: "Лікарю, ви знаєте, мені так зле, так зле..." -- "Кому зараз добре? Наступний!"

-- Та шо ж ти рознюнився! -- Мишка зробила вульгарний жест, відштовхнула гітариста і подалася до юнака. На обличчі її читалася ненависть разом з презирством. -- "Не хочу, зле..." Ич, яка цяця! Шо ти скиглиш, мов недоторка в шлюбну ніч? Ти шо, кращий за всіх?! С-смердючка ти бидляча, лайно затхле...

-- Молоді люди, я перепрошую! -- суворо мовив старий. Миша зняв капці, відштовхнув їх ногою, сів по-турецьки, поклав на

коліна гітару і склав на ній руки. Природний першокласник за партою! Мишка

також скинула черевички й опустилася поруч з ним.

-- Все, ми стали хорошими діточками, -- повідомив гітарист. Мишка бадьоро гигикнула.

-- У вас, юначе, питання на питанні, -- задумано сказав Борух Пінхусович. -- Я так зрозумів: передусім ви хочете знати, чому пішли пішки і потрапили в сель. По-друге, чому саме ви потрапили у сель. І по-третє, що ж вам робити далі. І якщо ви питаєте навіть: "Чому я, а не інший", -- вам таки недобре. Правильно?

Ще більше зніяковівши від слів гітариста і його подружки, Юра охоче кивнув. Миша прошепотів скоромовкою: "Кому зараз добре", -- і сам собі затис рот долонею. Старий позирнув на нього осудливо.

-- А тут нема чого розуміти! -- негайно звівся гітарист, незважаючи на обіцянку бути доброю дитинкою. -- Нема чого тут розуміти! Ви мені даруйте, Борух Пінхусович, тільки він мене образив. Я б і сам міг все йому розтлумачити. Дурень він, от і опинився не там, де треба. Дурень і телепень. Адже на його місці я б ні за які пряники не пішов на це будівництво! Телепню, а, телепню, зізнайся от всім нам, якого дідька тебе понесло туди?!

Юра сильно образився на прізвиська, якими нагородили його Мишко з Мишкою, проте чесно розповів про все, що було там:

-- Я тільки-но школу закінчив, вступав до будівельного і провалився. Але мене раніш до школи віддали, тому в мене був рік запасу. От я і вирішив піти на будівництво, тому що хотів влітку знов вступати, а тут була б практика. А якщо знов би провалився, то хоч мускули перед армією накачав.

-- А ви самі як опинилися тут? -- спитав старий Мишка, та одразу ж і відповів собі: -- Проте, судячи з вашого шикарного костюму...

-- Правильно, Борух Пінхусович. Я сидів у дурдомі, так що особисто в мене ніякого вибору не було. Мишка ще сюди-туди... вона... гм-гм... з нічних заробітків поверталася. Ну, хтозна, може, на Сирці платять більше, -- гітарист непомітно позирнув на дівчину, яка збентежено похнюпилася. -- Але цей наш, цей йолоп! (Презирливий погляд на юнака, який відчув себе пустоголовим метеликом, що летить просто в павутиння.) Теж мені, будівничий майбутній! І щоб анічогісінько про грунтові води не знати! Ідіот...

-- Як-кі ще т-там води? -- Юра злегка заїкався, тому що пригадав осяяний світлом блискавок вал, який змітав все на своєму шляху.

-- Здор-ро-вень-кі були. Приїхали, -- Миша усміхався поблажливо і зарозуміло кивав. -- Отож, ти не бачив Озера Непролитих Сліз. Як твоя пупочка... вибачаюся, Сонечка... (Чемний жест у бік дівчини.) Як притягла вона тебе сюди, так ти тут і сидів, навіть прогулятися не спромігся! Ну, даєш...

-- Я розповідала тобі про озеро, -- вставила дівчина, -- я там переховувалася від усіх.

-- Отак! Блиск! Тріск! -- зрадів Мишко. -- Браво, Сонечка! Це називається вбити наповал. Слухай, пусюнчику, як це ти не поцікавився краєвидом улюбленого місця усамітнення своєї Сонечки? Ну просто дивак якийсь, чесне слово! Шмаркач ти ще, рюмса. А побував би там хоч єдиний раз, то знав би:

озеро і безліч струмочків, що течуть під землею, знаходяться над шаром глини. А вище -- пісочок. Це так і буває, коли тече собі річка, тече, а потім і піде під землю. У Києві так скрізь: Почайна і Глибочиця зникли давним-давно, Либідь зовсім обміліла. А на місці річки що залишається? Яр. Яр, пусюнчику! Бабин яр. А місце чому Сирцем називається? Від ріки Сирець. Сире тому що, -- Миша люто жестикулював, мовби розмовляв з глухонімим.

-- Ну от. Пісок над водою і глиною схожий... -- він на декілька секунд замислився, клацаючи при цьому пальцями, -- ...на сир на хлібі з маслом! Ти бутерброд колись їв? Дивно. А що робили на вашому безглуздому будівництві, скажи на милість? Замивали Бабин яр і зверху зводили світле місто майбутнього. Комуністичне місто, де всі будуть щасливі, ах-ах! А на що це схоже? Так, неначе різали і клали зверху все нові й нові шматки сиру. А тепер пригадай грозу. Бабин яр залили пульпою -- водою з піском і глиною, та ще й на пісок, та дощова вода вниз просочилася. А яка злива була, пам'ятаєш? Що вийшло?

-- Багато води, -- сумовито відповів Юра. Однак він все ще не розумів, куди веде гітарист.

-- Молодець, пусюнчику. А оскільки масло, тобто вода, у нас рідке, що зробило світле комуністичне місто?

Юра мовчав. Почекавши трохи, Мишко впер кулаки у боки і презирливо процідив:

-- Світле комуністичне місто виявилося занадто важким Все твоє будівництво, і будинки зі сплячими людьми, і все інше з'їхало по воді, сповзло, як по маслу. Як по маслу! От тобі і сель на рівному місці. А про Веньку твого... Та на твоєму місці я б радів, що не він загинув, а ти. Придурок, -- гітарист презирливо цвінькнув.

-- Напевно, ти на геофаці вчився, -- засмучено мовив юнак, уражений легкістю, з якою Мишко пояснив катастрофу.

Той постукав кісточками пальців по гітарі, набундючився й урочисто мовив:

-- Вчився я в нормальній середній школі, як і ти. До університету вступав тричі (не заперечую, це певна школа), але на журналістику. І так і не вступив, до речі. А потім... не до того було, -- гітарист із демонстративною недбалістю змахнув з лікарняної піжами відсутню тут пилюку. -- Стосовно ж нашої маленької прикрості... Хочу перефразувати російського поета: "геологом мог бы ты не быть, но головою думать был обязан". І тоді все вмить яснішає до прозорості. І все це дуже легко зрозуміти.

-- Нічого ви не пояснили, шановний, -- спокійно сказав Сонин дідусь. Сяйво, що він випромінював, посилилося. Щойно всі дивилися на Мишка, тепер же обернулися до Боруха Пінхусовича.

-- Як-то нічого? -- обурився гітарист.

-- А отак! Ясна річ, ви дуже влучно і дохідливе пояснили, звідки взявся потік води і багнюки. Але нікому з вас, як і досі, не зрозуміло, чому це сталося з вами. Я аж ніяк не збираюся з'ясовувати, що привело сюди кожного з вас. Я говорю про всіх разом, загалом. Але в одному, Михайло, ви маєте цілковиту рацію: Юра повинен радіти, що загинув він, а не його друг. Це погано, юначе, дуже погано! Мені здається, у Веніаміна є дружина з немовлям, -- Борух Пінхусович уважно подивився на юнака. Під цим проникливим поглядом йому зробилося дуже незатишно, і він поспішив виправдатися:

-- Та що ви! Я і не радію зовсім. Я просто не розумію, чом саме я... -- ясна річ, Юра не хотів, аби Венька опинився тут замість нього. Ну, може, будь-хто інший, абсолютно чужий і незнайомий... Але якби він не знав Веньку, не знав, що в того дружина і дитина, що Венька так уміє підтримати у важку хвилину! Виходить, його друг цілком міг би стати тим самим чужим... Чи це не зрада, чи не підлота?! Юнак дуже розхвилювався і не міг більше вимовити ані слова, лише беззвучно відкривав і закривав рот.

-- Помовч у ганчірочку, пусюнчику, коли розумні люди кажуть розумні речі, -- напустився на нього гітарист, однак тут Мишка підскочила, як ужалена, і войовничо спитала:

-- А шо ж ви весь час не договорюєте? Ви скажете нарешті, чого це трапилося з нами? Я так не люблю, коли не договорюють. Я люблю, щоб р-раз -- і є!

Було видно, що, незважаючи на явну і глибоку повагу до Сониного дідуся, дівчина дуже образилася на його зауваження на адресу Мишка.

-- А пам'ять. Просто пам'ять, -- спокійно мовив старий. -- Ви всі забули про нас, про Бабин яр. За-бу-ли. І навіть у ваших абсолютно правильних міркуваннях, -- Борух Пінхусович схвально кивнув гітаристу, -- такий найважливіший елемент, як рання і небувало сильна гроза згадується лише побіжно. Юначе, ну що було б без зливи? Будинки були б побудовані. Ну, стали б вони осідати, ну, сталося б два, може, три невеличкі зсуви. З мінімальним руйнуванням і без жертв. Так укріпили б насипане, і все! Ви людина більш-менш розумна, тому могли чути, що такий собі Ісус Христос не рекомендував ставити будинок на піску ще десь пару тисяч років тому, -- старий посміхнувся і розвів руками. -- Дві тисячі років -- достатній термін, щоб забути, так. За життя я, звичайно, ні в якого вашого Христа не вірив, а тепер знаю, що насправді все взагалі було не так, як уявляють люди, але не будемо відволікатися. Просто зазначимо, що порада Ісуса дуже цінна, і хоч би за цю пораду він таки гідний поваги. Але тепер навчилися будувати навіть на хиткому ґрунті! Щоправда, не завжди вдало. Особливо це стосується вибору місця.

Тут Борух Пінхусович спохмурнів.

-- Не можна будувати щастя на кістках. Ні в якому разі не можна! Ось істинна причина надзвичайно ранньої і сильної грози в понеділок тринадцятого числа. Ви не вважаєте, що випадковостей дуже багато? І що всі ці випадковості, досить незвичайні вже самі по собі, дали надзвичайно жахливий результат?

Юра здригнувся, тому що відразу пригадав свої думки по дорозі з роботи в ту фатальну ніч. І йому здалося, що старий помітив це, хоч дивився зовсім в інший бік, звертаючися переважно до Мишка.

-- От істинна причина селю: будувати в Бабиному яру було не слід не через ґрунтові води, а через те, що тут вбили стільки безвинних людей! Гаразд, не будемо навіть чіпати Бабин яр. Хоч би на хвилину. Скажіть мені, невже Ленінград періодично затопляє водою тільки тому, що сильний вітер починає гнати воду з гирла Неви проти течії? Та Петро Перший просто не повинен був ставити своє місто на кістках! Кістки -- найненадійніший у світі фундамент, юначе. І зневажена пам'ять тих, на чиєму праху зводиться споруда, колись вдасться до помсти, і наслідки будуть наймоторошнішими. А ви зокрема, повторюю, забули про нас. Всі ви забули! От чому ви, юначе, пішовши працювати на будівництво, яке по суті велося на гігантському цвинтарі, в ту саму ніч відправилися з роботи пішки. А ви, Маріє, захотіли заробити на Сирці трохи грошенят у таку страхітливу погоду, коли можна залюбки простигнути, якщо ще залишишся в живих.

-- Але я! Я, -- гітарист весь тремтів від обурення, що довго стримувалося, -- я ж знав, я пам'ятав...

-- Ну і що, -- в словах Боруха Пінхусовича не було ні тіні докору, але Мишко все одно похнюпився, немов відчувши раптом незрозумілу провину. -- А нагадали ви хоч комусь про нас? Я ж бачу вас наскрізь і все про вас знаю. Згодний, ви склали море пісеньок, однак чи є серед них бодай одна -- бодай одна, юначе! -- про Бабин яр? Та й що у вас за пісеньки! Ви ж не співак, не поет. Ви натуральний пересмішник, юначе! Ви до останньої своєї секунди залишалися в боргу перед розстріляними і спаленими, перед малими дітьми, на яких навіть куль не витрачали і кидали в яр живцем. Перед тими, хто намагався ховати нас від нелюдів і часто-густо гинув разом з нами, перед військовополоненими -- перед всіма!

Старий повів рукою... і сталося неймовірне: мертві вогники маленьких свічок заколивалися і спалахнули нестерпно яскраво. Перелякані тіні відсахнулися під безкрайню чорну стелю. Підлога зробилася прозорою, і там, внизу, на недосяжній глибині, відкрилося погляду таке...

Юрі зробилося по-справжньому зле. Він міцно замружився, а коли знов розплющив очі, все довкола було таке, як і досі.

-- Зрозумійте, юначе, своїми їдкими куплетами ви примушували щонайбільше реготати. Це безумовне досягнення, але в той же час це й відносно легко. Жодним рядком не примусили ви ридати! Ніколи. Нікого. От чому разом з усіма ви до відпущеного вам терміну опинилися в пеклі, -- переконливо мовив Борух Пінхусович.

Мишка вискнула і кинулася Мишкові на шию. Юра розкрив рота, але крижаний страх учепився мертвою хваткою в горло, і кричати він не зміг.

Якщо це пекло, отже, неподалік ховаються чорти з казанами, де кипить смола! Ця думка виринула з таких глибин підсвідомості, про які юнак навіть не підозрював...

-- Ей, ей, спокійно! -- першим оговтався гітарист. -- Тут розстріляли забагато побожних єврейських старців, а в них, я знаю, немає ні раю, ані пекла, лише темний потойбічний світ, пустопорожній і безрадісний; от ми і влипли в ці уявлення...

-- До чого тут євреї? -- м'яко заперечив Сонин дідусь. -- Просто такий перший мертвий світ сам по собі. Він однаковий у всіх своїх частинах, повірте, молоді люди. Пригадайте хоч би грецькі Тартарари...

-- Або римські Елисейські Поля, -- підпустив шпильку Мишко.

-- А от це вже другий з неземних, -- заперечив Борух Пінхусович. -- Я перебуваю тепер там. Туди всі потрапляють після пекла, незалежно від віри: і юдеї, і християни, і магометани, і буддисти, й індуїсти, і навіть атеїсти. Зрозуміло, якщо доспіють і якщо бажають потрапити туди. І якщо пройдуть пекло...

-- А хіба ж є такі телепні, які не бажають? -- здивувався Мишко.

-- А як же! Тільки чому телепні? Ті, хто любить темні справи, віддають перевагу пітьмі, хто любить земне -- землі...

Юнак знов здригнувся. У словах старого з'явився проблиск надії. І знов йому здалося, що Борух Пінхусович уважно подивився на нього загадковим внутрішнім оком, але цього разу -- з легким здивуванням... і навіть із засудженням.

-- Кожному своє, -- продовжував між тим Сонин дідусь. -- І невже ви думаєте, що ваш теперішній світ останній? Є ще більш високі світи, і другий порівняно з ними такий же похмурий, як ваше пекло в порівнянні з ним.

У Юри відлягло від серця. Він заспокоївся так само швидко, як злякався. Справді, якщо біси з величезним кухонним начинням не з'явилися досі, звідки ж вони візьмуться тепер?! І заради чого? Він і так доволі мучився, сумував за землею. І те, що повідомив старий, було надзвичайно цікаво. Повернутися б угору...

-- От би потрапити до вас у другий світ, -- замріяно сказав гітарист. І Юра з подивом відчув, як між ними зростає тоненька, мов павутиння, стіна нерозуміння. Невже ж ніхто не зрозуміє його? От і Мишко такий розумненький, а вгору начебто і не рветься... І Соню він нормально сприйняти не може... Навіть Мишка на нього накричала... Не кажучи вже про таємничий погляд Боруха Пінхусовича...

-- Так, для вас це проблема, -- старий пригладив волосся і похитав головою. -- Але я з вами згодний, Михайле: пекло -- місце малоприємне, і звідси треба вибиратися.

-- Але як? -- наполягав гітарист.

-- Зжитися! Позбутися того, що тримає вас тут, -- Борух Пінхусович доброзичливо посміхнувся. -- Думаєте, я відразу пішов звідси? Хай йому грець! Ви маєте абсолютну рацію щодо віри наших старців, як ви їх назвали. І доки я був одним з них... отаким...

Після цих слів Сонин дідусь перевтілився буквально на очах. Він згорбився і весь якось зіщулився. Борода більше не нагадувала застиглі струмені водоспаду -- таке собі бородисько, середненьке. Опукле чоло і те поменшало, немов з туго накачаного м'яча випустили через ніпель повітря. Руки і голова затряслися, на губах заграла догідлива стареча посмішка. Білий одяг змінився брудно-сірим балахоном.

-- І доки я був Борухом Ставським, який так любив пофілософствувати напару з Сьомою Сахновським, із найрозумнішою людиною, між іншим, який мешкав на Малій Васильківській біля синагоги і був навіть завмагом...

-- Де мешкав? -- неуважно перепитав Юра, зайнятий думками про землю.

-- На Шота Руставелі біля Театру ляльок, -- переклав гітарист, явно заінтригований перевтіленням старого.

-- Ой, як приємно бачити такого молодого гоя, який знає, де у Києві таки була синагога! -- Борух Пінхусович зовсім по-дитячому заплескав у долоні і засміявся ще сильніше. -- А чи ви знаєте, де ще є синагога?

-- На Подолі, на Щекавицькій. І якщо вважати синагогою кенасу караїмів, що на Підвальній, яка тепер Полупанова... то була кенаса.

-- Ой, що за розумний гой! -- старий просто розцвів. -- Так от, ви таки можете бачити того Боруха Ставського, якого сусід-поліцай таки витягнув за бороду на вулицю і разом із Сонечкою погнав до Бабиного яру. Якого били прикладами у груди і в живіт, коли він таки не захотів відпускати від себе онуку, тому як він не зовсім ще дурень і розумів усе, крім того, що нас вели не виселяти, а стріляти.

Борух Пінхусович розсунув краї балахона, демонструючи синці -- і тут перетворення пішли назад. Коли він знов став патріархальним старцем у осяйно-білих шатах, то заговорив урочисто, звертаючися до всіх по черзі:

-- Тому слухайте мене.

Михайло! Вас переповнює жовчний сарказм і заперечення всього на світі. Для початку повірте хоча б мені. Якби Бабин яр не стали замивати, а головне -- забувати, не було б ніякої катастрофи. І головне тут, повторюю, пам'ять.

Маріє! Ви не остаточно занепали і даремно мучитеся, згадуючи, чим займалися у земному житті. Продаж тіла -- це ще не продаж душі.

Юрію! Намагайтеся принаймні поки не думати про землю і про матір, яка залишилася там. Її син загинув безповоротно, але ви є. Вас же є кому підтримати тут!..

Сонечко! -- голос старого зробився особливо проникливим. -- Забудь про Дорогожицьку вулицю, про три кулі і наругу. Ти поки що правильно зробила, полишивши Озеро Непролитих Сліз. Але не затримуйся в пеклі!

Нехай всі ваші свічки залишаться тут, як залишилася моя. Та...

Старий здійняв руки до чорного склепіння. Його вбрання спалахнуло, і, немов увібравши цей спалах, десь далеко виблиснув яскравіше за інші крихітний вогненний язичок.

-- Так я вже ніколи не потраплю на землю? -- ледь чутно прошепотів Юра. Сонин дідусь суворо поглянув на нього.

-- От що я скажу вам, юначе. Якщо ви слабке цуценя або кошеня, то прив'язаний до шиї камінь безжально потягне вас на дно ріки, і ви від цього ніякої користі не отримаєте, буде суцільна шкода. Але досвідченому плавцеві камінь допоможе пірнути на дно лагуни і знайти дорогоцінну перлину.

Пам'ять про землю -- це вантаж, тягар. Камінь. Якщо ви дуже зажадаєте, то потрапите туди досить швидко. Не поспішайте! Забудьте про землю на певний час, підіть у блискучий світ і тільки звідти пірнайте. На здоров'я! Ластівкою легше стрибати з кручі, ніж з ледь видної над водою купини. Вище, юначе, вище! Тоді з вами нічого не трапиться...

* * *

-- Світланко, чом ти мовчиш? Здається, я тебе про щось спитав. Невропатолог, як і раніше, шелестів обписаними збіглим почерком сторіночками і навіть не поглянув у широко розплющені оченятка дівчинки.

-- Пригадала... -- прошепотіла вона, не повністю ще схаменувшись після всього побаченого.

Лікар все ж поглянув на дівчинку, здивований не зовсім звичайним тоном її голосу.

-- Що пригадала? Той сон?

Справді, що ж то вона пригадала? Що взагалі це таке? Марення, дуже складне для нерозвиненої дитячої свідомості, вже розпалося на шматки, мов тарілка, що розбилася об підлогу, і зникало фрагмент за фрагментом.

-- Так, сон, -- пробурмотіла Світланка, але несподівано, витягнувши уперед руку, вказала на картку і випалила: -- Ставська Софія двадцять четвертого учениця десятого Жаданівського сорок один квартира одинадцять!

Лікар взяв зі стола картку, пробіг очима напис, розсміявся і заходився докоряти дівчинці:

-- Ой-йо-йой, не личить читати чужі документи. Та ще з якими помилками! Ой-йо-йой!

Він сунув картку просто в руки почервонілій від сорому Світланці.

-- По-перше, рік народження не двадцять четвертий, а п'ятдесят сьомий. Ну, сплутати двійку з п'ятіркою, коли дивишся догори ногами, ще можна. Але не відрізнити сімки від четвірки!.. По-друге, вулиця Жаданівського зовсім в іншому районі, а в нас, на Подолі, -- вулиця Жданова. І ще номер будинку одинадцятий, а квартира сорок один, а не навпаки.

Лікар зобразив на обличчі суворість. Світланка пересвідчилася в справедливості його слів, перечитавши напис, і зі смутком подумала, що може й не виграти лимонне тістечко.

-- А що, ти щось знаєш про цю Софію Ставську? -- поцікавився невропатолог.

-- Ні-ні. І сни мені більше не сняться, -- спішно завірила його дівчинка. Лікар мугикнув, повернувся за стіл і сказав:

-- Гаразд, Світланко, тоді до побачення. І запроси наступного. Йдучи коридором, дівчинка намагалася зрозуміти, що примусило її збрехати лікареві щодо снів. І хто такі насправді ці Юра, Соня і всі інші, кого вона вже і не пам'ятала гарненько.



Сон третій
ДУХІВ ДЕНЬ

У вітальні було шумно і до того накурено, що сиві рядна їдкого тютюнового диму здавалися безладно розвішаними тюлевими фіранками, що їх ліниво колишуть випадкові слабенькі струмені повітря. Світлана насилу протиснулася між сервантом і стільцем, на якому розвалився дядько Слава, що длубався виделкою в зубах, і підійшла до батька.

-- Па-ап... Татко! Підемо додому.

Батько уважно подивився на неї і голосно сказав дядькові Яші:

-- Рудий! Ти мою доцю бачив?

Дядько Яша обірвав просторікування на тему шкільного життя, що залишилося в ніжно-блакитному минулому, і завірив тата:

-- Так, бачив, бачив, звісно, бачив. Ти ще учора нас знайомив... Слухай, Жорко, яка вона в тебе велика! Чорт, одинадцять років! Це в нас вже такі діти! От час летить...

-- Ага, летить. А між іншим, у мене з класу, з хлопців тобто, в першого дитина народилася, -- похвалився батько.

-- Як то в першого? Ми ж першого у Аліка з Нелькою обмивали! -- заперечив дядько Яша і бахнув долонею по столу, від чого його чарка перекинулася, рясно поливши горілкою недоїдки в тарілці. -- Нелька, звичайно, жінка, але все ж Алік перший з наших став батьком.

-- Ні, я, -- не здався тато і покликав, перекриваючи загальний ґвалт і перегнувшися через стіл: -- Нель! Не-ле! Це у вас з Алькою раніше дитина народилася чи в мене? Га?!

Світлана не розчула, що відповіла тітка Неля. Батько принаймні залишився незадоволений, тому що почервонів і заходився вигукувати ім'я дядька Аліка. Світлані це набридло. Вона смикнула його за рукав піджака і повторила:

-- Татко, ану пішли! Увечері "Кабачок "Тринадцять стільців" буде. Я хочу пані Моніку подивитися.

Батько опустився на стілець, ніжно взяв її за потилицю, притиснувшись спітнілим чолом до її чола, дихаючи змішаними похощами "Столичної" та їжі, прошепотів:

-- Світлику, ой, Світлику! Ну, яка ж ти настирлива! Вся в мене. Слухай сюди, доцю. П'ятнадцять років, розумієш ти: п'ятнадцять! Ти колись також будеш отак от сидіти разом з однокашниками, коли станеш дорослою тіточкою. І тобі буде дуже неприємно, коли твої діти будуть тягнути тебе додому за штани... Тобто тьху, за спідницю! Я вже щось забалакуюся...

Батько наморщив чоло і замотав головою.

-- А мені нудно! -- наполягала Світлана. -- Пішли. І раптом там ще буде пан Ципа!

-- Бр-р-р, не псуй мені настрій! Не зіпсувай... не псуй! Все, -- тато замахав руками. -- Я тебе більше ніколи, ні-ко-ли от не буду брати на наші рандеву, домовилися? А зараз будь ласка, Світлик! Світлячок, е? Ну, піди, посидь десь Почитай там або я не знаю що. Займися ділом, загалом. Ми тільки от доп'ємо, доллємо, -- він подивився на перекинену чарку дядька Яші, саркастично мугикнув і докінчив: -- Приймемо кави з тортиком і підемо на вулицю. А, Світлик-Світлячок? Хочеш тортика?

-- Ну, гаразд, -- поступилася дівчинка.

-- От і добре! От і молодець! -- зрадів тато. -- Ей, Рито! Тітка Рита поставила на стіл купку брудних тарілок, витерла руки фартухом і підійшла до них.

-- Ри-ит, відведи мою кудись, де не курять, бо тут же не продихнути, їй-бо. Гаразд? -- попросив батько і не утримався від питання, яке задавав сьогодні всім: -- А яке в мене вже дівча вимахало, бачила?

-- Ще вчора бачила, -- підтвердила тітка Рита і, притримуючи Світлану за плечі (спасибі, хоч за ручку не взяла, немов маленьку! А то противний дядько Слава так сьогодні і зробив), випровадила з кімнати. У коридорі Аня з Петриком гралися літачками. Тітка Рита покликала свого старшого сина Ростика і доручила Світлану його турботам.

Хлопчик відвів її у свою кімнату, мовчки витяг із шафи пачку старих "Піонерів" і негайно пішов. Здається, вони разом із сином тітки Лариси щось затівали, тому Ростику було не до дівчини.

--Проте Світлана не образилася. У журналі вона знайшла "Маленьку Бабу Ягу" Отфрида Пройслера і пригадала, що колись випрошувала у Ірки Войтенко (з якою досі товаришувала, незважаючи на те, що вчилася вже в іншій школі) цю казку. Однак Ірчині батьки суворо-пресуворо заборонили їй виносити журнали і книжки з дому, навіть заради найкращої подруги (очевидно, ґрунтуючися на власному досвіді: тітка Ліда, Ірчина мама, постійно крала літературу в бібліотеках. Наприклад, якусь "Кансуеллу", від якої всі дорослі були у захваті, вона поцупила тричі, "Місячний камінь" -- чотири рази, а "Там, за рікою, Аргентина" -- двічі. Так сказала Ірка). Тепер Світлана зраділа можливості, що трапилась так несподівано.

Однак радість її невдовзі розвіялася: у пачці "Піонера" не вистачало перших двох номерів. Дівчинка вирішила розшукати їх у книжковій шафі. Зрозуміло, копирсатися в чужих речах недобре, але їй дуже не хотілося повертатися до прокуреної вітальні. Крім того, Ростик кинув її саму, незважаючи на прохання тітки Рити...

Журнали, яких бракувало, лежали на нижній полиці шафи на великій старій фотографії, наклеєній на файний картонний підрамник. Світлана вирішила, що це групова фотографія класу, де вчилися і тітка Рита, і її тато, і всі дядьки і тітки, що зібралися тут. У них вдома була така ж сама, і коли Світлана була зовсім ще крихіткою, мама давала їй розглядати фото, коли годувала. Світлані дуже подобалася блискуча глянсова поверхня фотографії і кінна фігурка Богдана Хмельницького (про що свідчила дірка на місці голови уславленого гетьмана, немилосердно роздлубана малесеньким пальчиком). І, відклавши журнали, дівчинка витягла фото.

Це таки була випускна фотографія, але (шкода!) абсолютно іншого класу. Очевидно, того, в якому вчився чоловік тітки Рити. Ага, от і він у правому верхньому кутку. Острецов Ігор. Який молоденький! Зовсім ще хлопчисько, що намагається удати перед об'єктивом серйозного чоловіка. Це зараз він серйозний, а тоді -- сама видимість.

Світлана примостилася в кутку дивана і почала розглядати десятикласників, випущених у шістдесятому році Київською середньою школою номер два.

...Який, однак, маленький номер! У них на Подолі є сота школа і навіть сто двадцять четверта, а тут раптом -- друга. Цікаво, де вона знаходиться?

-- На Куренівці, -- підказав хтось із-за спини.

Світлана обернулася так різко, що журнали, які лежали поруч, з'їхали на підлогу. Але за спиною був тільки ворсистий килим з візерунком "під Азію", що висів на стіні. З-під зачинених дверей тягнуло тютюновим димом. У вітальні час від часу лунали вибухи реготу: дядько Саша розповідав анекдоти. На кухні тітка Рита і дядько Ігор гриміли посудом. У коридорі Петя з Анею зосереджено гули, вдаючи "кукурудзник".

Крім Світлани, в кімнаті нікого не було.

Дівчинка взяла фотографію на цей раз недовірливо, але оскільки нічого надприродного не сталося, вона відновила вивчення зачісок школярок початку шістдесятих, суконь і прикрас вчительок, не забуваючи побіжно розглядати також хлопчаків.

Так вона дійшла до нижнього ряду. Другою зліва там була така собі Россошинська Галина. І Світлана довго вдивлялася в її миловидне овальне личко, що напрочуд вдало вписалося в овал фотографії. Ця Галина схитрилася заплести коси з пишними бантами, завдяки чому здавалася не випускницею школи, а першокласницею.

Світлані стало смішно. Хлопчаки всі до єдиного з усіх сил намагалися виглядати якнайсолідніше (у трьох була абсолютно однакова краватка, що мала абсолютно безглуздий вигляд. Очевидно, хлопчаки передавали її один одному на кшталт естафетної палички), а принаймні половина дівчаток одягалася і зачісувалася так, щоб виглядати якнаймолодше. Хоч інша половина ні в чому не поступалася хлопчакам.

Ні, щодо хлопчаків Світлана помилилася. Поруч із Россошинською Галиною, просто над зображенням Верховної Ради, був вміщений фотопортрет юнака, який ні за що не зміг би виглядати дорослим, навіть якби дуже захотів. Ніякої краватки, навіть піджака він не одягнув. Звичайна сорочка, застібутна до останнього ґудзика, над комірцем, природно дитяче лице з пухкими губами і безвольним підборіддям. М'яке волосся розчісане абияк, у світлих очах застиг дитячий вираз. Здавалося, він звик бути маленьким і підкорятися всім і кожному. Цікаво, хто це такий?

"Петриченко Юрій", -- прочитала Світлана.

Десь у підсвідомості повільно дозрів і розпочав розростатися незрозумілий хворобливий інтерес до цього Петриченка Юрія, чия фотографія мовби абсолютно справедливо була вміщена в останньому ряду між фотографіями двох дівчат.

І відтак вся фотографія немовби почала об'ємне проявлятися: обличчя всіх зображених раптом зробилися рельєфними, вийшли з площини паперу й ожили... так, несподівано Світлана упізнала хлопчака! Це ж... Хто?

Він!!!

Запах тютюнового диму зник, розвіявся. Всі зовнішні звуки, що долинали в кімнату, поступово змовкли (тільки дзюрчання води в крані зробилося надзвичайно гучним). Світло люстри під стелею померкло, і дівчинку огорнула непроглядна пітьма...

* * *

...Потік, що впадав в озеро кроків зо двадцять праворуч, голосно дзюрчав. Однак звук цей не радував серце, не веселив душу і не дарував надію, бо не був схожий на жваву говірку весняного струмочка, що переплітається з частим дроботінням капіжу. Немов тисячі, ні -- десятки, сотні тисяч людей мовчки плакали, і їхні сльози, зливаючися в тоненьку цівку, зміїлися по щільно утоптаній землі і вливалися в озеро. В Озеро Непролитих Сліз.

Юра занурив руку в чорну воду. Важкі, як ртуть, краплі зірвалися з мокрих пальців, по поверхні пішли правильні кола. Коли поверхня знов зробилася дзеркально-незворушною, юнак побачив мовби на невеликій глибині своє відображення. Природно дитяче обличчя з пухкими губами, безвольним підборіддям і ясно-сірими очима. Юра скуйовдив і без того розпатлане м'яке волосся, сумно усміхнувся і прошепотів:

-- Що вона знайшла у мені? Ніяк не збагну.

Відображений юнак немовби лежав горілиць і, спрямувавши погляд повз голову оригіналу, розглядав далеку чорну стелю, вкриту схожими на маленькі шматочки мочалки корінцями трав. І прислухався до дивного відчуття, що віднедавна народилося в грудях.

...Це більше всього нагадувало невагому мильну бульбашку, що пливе високо над підлогою кухні. Найтоншу яскраво-райдужну сферу, гнану до стелі гарячим повітрям, що підіймається над розжареною газовою плитою, де киплять каструлі і відра.

Юра зовсім ще маленький. Мама пере білизну в оцинкованому кориті. Вона скрутила трубочкою якийсь папірець, умочила його кінчик прямо в мильну воду і на радість синові видула велику бульбашку. За дверми кухні лається тітка Клава, тому що через мамине корито ні пройти, ні проїхата, а в неї, між іншим, суп. Але Юра і мама дивляться одне на одного з виглядом змовників і продовжують стежити за ширянням бульбашки. Хлопчик тихо і радісно сміється. Мати стомлено усміхається. Навколо її губ залягли ранні зморшки.

Бульбашка лопнула. Мило потрапило в очі. Щипає...

...Що це? Сльози?

Іноді йому хотілося плакати, особливо спочатку. І він плакав. Але сліз не було. Справжніх сліз. Соня розповіла одного разу, що оскільки в цьому місці плакати просто неможливо, всі непролиті сльози збираються в озеро, що лежить зараз перед юнаком. Юра так і не зрозумів, чи то сама дівчина вигадала таке, чи то хтось розповів їй це. Або такою є чиста, мов сльоза, правда... Та навіть якщо його непролиті сльози і приєднувалися декілька разів до численних струмочків туги і смутку, зараз їх не було. Зараз у грудях надималася невагома райдужна бульбашка, яка тягнула до земляної стелі і несла його слідом за собою.

-- Сьогодні Духів день.

Юнак сів і озирнувся. Схвильована Соня стояла у нього в ногах. Сукня, що вільними складками спадала до самої чорної підлоги, стала ще більш помітною. Тепер прекрасні лінії її тіла проглядали через все ще доволі тонкий одяг, мов крізь молочно-білу габу туману, завдяки чому Юра вже сприймав дівчину без колишнього почуття внутрішнього відторгнення.

-- Сьогодні Духів день, -- повторила Соня.

-- Ну то й що?

Юра щиро дивувався, чому дівчина так схвилювалася з приводу якогось там Духова дня. Тут не було ні Нового року, ні Восьмого березня, ні Першотравня, ні Дня Перемоги, ні Жовтневих свят, ані П'ятого грудня -- ніяких звичних земних дат. Взагалі ніяких днів. Ба навіть найменшої зачіпки для відліку. Суцільна безпросвітна тягучка з чорного, як підгорілий сироп, часу.

-- Це чудовий день, -- пояснила Соня. -- Нам можна вгору. Райдужна бульбашка в грудях з тріском луснула. Юнак безладно підстрибнув і одразу ж знов гепнувся на утоптану глиняну підлогу. Проте чи справді відразу? Здається, на мить він все ж завис...

Тепер у грудях росло вже ціле Гроно мильних бульбашок. Найлегша піна, яка ніжно огортала і зігрівала змучене серце.

-- Чом же ти відразу не сказала?! -- Юра спробував вдати обурення, але не мав сили прикидатися, тож весело і безтурботно розреготався, підхопився і кинувся до дівчини. Точно! Він так і летів над чорною підлогою, невагомий, немов пушинка.

-- Як чудово! -- захоплювався юнак.

Соня упіймала його на льоту, поривчасто обійняла, сказала:

-- Дурненький, ти й сам міг би здогадатися, -- і показала на його свічку. Юра не повірив своїм очам: мертвотний вогник ожив і розмірене блимав. Підкорити собі язичок полум'я могли лише душі, сильні в розумінні внутрішньої досконалості. Сонин дідусь, наприклад, міг змусити тремтіти цілі поля вогників. Полум'я Мишкової свічки тремтіло, коли він співав якусь власну пісеньку. До цього моменту в Юри нічого подібного жодного разу не виходило.

Однак коли він спробував примусити вогник розгорітися яксильніше, нічого не вийшло: крихітний язичок полум'я залишився байдужим до його зусиль і блимав у якомусь явно загадковому ритмі, що не залежав від бажань Юри.

-- Ні, ти ще слабкий, так що не старайся, -- м'яко сказала Соня. -- Свічка ожила зараз, тому що тебе згадують вгорі...

Вона делікатно замовкла, але юнак зрозумів: звичайно, Соня мала на увазі його маму. І ще він пригадав одну з приказок бабусі Мані: "Жона знайде собі нового, а мати сина -- ні за що". Кому ж і згадувати, як не матусі! Й "іншого" собі не знайшла, відколи батько на фронті загинув, і улюбленого наймолодшенького втратила...

Юрі здалося, що, протікаючи поруч, струмочок смутку на декілька секунд задзюркотів голосніше і тужливіше.

-- Ти можеш піти вгору хоч зараз і бродити там до перших півнів, -- утішила його дівчина. Гроно мильних бульбашок у грудях виблискувало, немов на нього раптово впав сонячний промінчик, що прорізав підземну темряву. Соня тихо вела далі: -- Ти щасливіший за мене. Тебе хоч є кому пригадати. А мене от... нікому...

Справді, свічка в її долоні горіла, як завжди, непохитно рівно. Однак дівчина не піддалася смутку, жваво трусонула чорними, як ніч, кучерями і сказала:

-- І хіба ти не дивився в озеро? Не бачив, як ми удвох гуляємо землею? Соня стверджувала, нібито в глибині водного дзеркала можна спостерігати минуле і майбутнє. Юра не бачив там нічого, окрім власного відображення (іншими словами, найжалюгіднішого теперішнього часу), і вважав це такою ж казкою, як історію про непролиті сльози.

-- Нічого такого я не бачив, -- сказав він і завзято додав: -- І не розумію, чом ти досі тут, якщо можна вгору!

Сказано це було абсолютно бездумно, хоч і без жодного злого наміру, ясна річ.

...Хлопчик тримає в кулачку коника, на якого полював хвилин з п'ятнадцять.

-- Ма-а-а. а я упіймав його! Дивись!

Комаха щосили намагається вивільнитися. Лапки лоскочуть шкіру долоні і пальців. Хлопчик все міцніше стискає кулачок, щоб дорогоцінна здобич не вислизнула.

-- Ну ж покажи, покажи.

Мати схиляється над Юрою. В неї таке обличчя, немов вона готується побачити англіцьку сталеву блоху, підковану алмазними підковками на золотих цвяшках.

Хлопчик з торжеством розціпляє кулачок.

Коник мертвий. Намагаючись утримати його, маленький Юра ненавмисно перестарався...

Юнаку на мить здалося, що він перенісся на запашний луг, що лишився в тому далекому сонячному дні. Тільки тепер на долоні замість нерухомої комахи лежала розчавлена Соня. І його пойняв саме такий змішаний із запізнілим каяттям жах, як у дитинстві.

-- Я не піду без тебе, -- сказала дівчина якимсь чужим голосом, незвично розтягуючи слова. -- Я так... прив'язалася до тебе... Ти ж знаєш.

Він знав. Ще й як знав, йолоп! І як це він спромігся бовкнути таке?!

-- І зараз не піду... І минулого разу не пішла. І також, між іншим, через тебе.

Юра застиг з розкритим ротом. З виправданнями, що завмерли на кінчику язика. Цікаво, що значить...

-- Що значить "минулого разу"? Минулого року, чи що? Соня відвернулася і повільно пішла геть. Як тоді, при першій зустрічі. І він покликав дівчину, майже як тоді:

-- Ей, зачекай! Куди ти? Соня нестримно віддалялася.

-- Скільки ж часу я тут?

-- Більше року.

"Більше року!" -- луною відгукнулися в грудях її слова. Більше року смерті, темряви, безрадісної і безпросвітної. Жах...

А вона?! Вона! Могла давно піти вгору, кинути його самого в гігантській чорній могилі, ім'я якої -- Бабин яр. Але не зробила цього. Залишилася з ним, загрузлим у відчай по саму маківку.

-- Соня, а... минулого разу... мені що, не можна було туди? -- спитав Юра якомога невимушеніше, щоб хоч якось відхилитися від неприємного річища, у яке пішла розмова. Дівчина зупинилася, обернулася і, жалібно усміхаючись, мовила:

-- Розумієш... Мій дідусь... Я радилася з ним, і він сказав, що тобі... Краще не ходити. Можна, але не треба, як каже один його знайомець. Ти про нього чув, це дядько Сьома, який жив на Малій Васильківській поруч із синагогою. Так от, дідусь боявся, що ти затужиш за землею і... покинеш нас. А так робити не можна. От я і вирішила не говорити тобі... Тоді.

"Покинеш нас". Аякже! У погляді Соні читалося щось інше: "Кинеш мене". А губи її брешуть, весь час брешуть, брешуть, брешуть... І зараз вона безсоромно бреше, і тоді брехала. Не про нього піклується -- про себе. І боїться пробовкатися. Тільки правда все одно назовні вийде, як її не ховай.

Ось чому вона ні на мить не залишала його: пильнувала, щоб не втік! Так пес стереже улюблену кісточку...

Немов гігантська рука, нікому, крім нього, не видима, розмахнулася і вліпила Юрі доброго стусана. Юнак захитався і впав.

"Ах ти ж, кістка мозкова! А тепер тебе навіщо вгору тягнуть? Адже ти сумував на цілий рік довше, ніж минулого разу, на цілий рік сильніше прагнеш повернутися назад..."

--...Юро, Юрасю! Що з тобою сталося?!

Стурбоване обличчя дівчини нависло прямо над його обличчям, ніжні алебастрово-прозорі руки пестили і колихали, мовби він насправді перетворився на маленького хлопчика.

-- Що з тобою?

Ці губи аж ніяк не брехливі, ні. Вони такі... такі!..

Юра поринув до дівчини, сплів пальці у неї на потилиці і здригаючись, притягнув до себе. Їхні губи зустрілися. Поцілунок вийшов невпевненим і боязким. Юра взагалі уперше в житті цілував так. І негайно злякався, що Соня не зрозуміє, відштовхне...

Але нічого подібного не сталося. Навпаки, заплющивши очі і трохи випнувши губи назустріч його губам, дівчина чекала, що ж буде далі. І він поцілував Соню ще раз, потім ще, ще і ще, і з кожним разом все впевненіше.

Гроно мильних бульбашок розбухло до неймовірних розмірів, вилізло з грудей і вмить обволокло дівчину. І обоє вони злетіли над озером і попливли в чорному просторі між глиняною підлогою і земляною стелею. Далеко внизу, біля самого краю води, залишилися дві свічки. Полум'я однієї з них здригалося і тремтіло.

-- Соня, одружуйся на мені... -- юнак замовк, зніяковівши, і, досадуючи на найдурнішу помилку, поправив сам себе: -- Тобто виходь заміж. За мене, звичайно.

Миле обличчя дівчини просто розцвіло, навіть ніс з горбовинкою, що раніше здавався Юрі негарним, немовби покращав; але вона одразу спитала просто і цілком резонно:

-- А що це означає, Юрчику?

Якби вони були вгорі, можна було б сказати, що він спустився з небес на землю. Тут стан був тим самим, якщо не враховувати однієї маленької подробиці: нікуди не можна було спуститися; нижче було просто нікуди.

Юнак слабо уявляв, що ж він має на увазі під одруженням тут. Вгорі все зрозуміле: мати одне прізвище, жити в одній кімнаті, гроші мати спільні, кожний день ходити на роботу, увечері приходити з роботи і зустрічатися, разом снідати і вечеряти, а якщо працювати у другу або третю зміну чи підробляти -- то приходити вночі або вранці...

Але ж тут, у пеклі, справді -- що?!

-- От ти зараз розгубився, це написано в тебе на обличчі, -- сказала Соня і почала пояснювати: -- Ми ж не люди, Юрчику, ми чисті душі, ніякою зовнішністю не прикриті. На землі тіло створює тіло, оболонка -- оболонку. Народжуються діти (Юрі здалося, що він червоніє). Але душа не може породити душу! Може тільки знайти іншу, рідну їй, споріднену і... наприклад, от так плисти рука об руку. І відчувати, як це прекрасно.

-- Я якраз це і мав на увазі, -- запізніло пояснив Юра.

-- Дурненький ти мій, але ж це не означає одружуватися! -- дівчина закружляла з ним під самою стелею. Іноді вони зачіпали маківками корінці трав, але ті лише дивним образом прошивали їхні голови, не залишаючи ніякого сліду відчуттів.

-- Здається, ти хотів угору? Так летимо ж!

Соня різко злетіла, тягнучи за собою юнака. Той швидко примружився. Зникло все: Озеро Непролитих Сліз, манюсенькі іскорки їхніх свічок і цілі поля мертвих вогників Бабиного яру. Коли ж він знову розплющив очі, серце, що вже давно замовкло, один-єдиний раз гучно стукнуло в грудях.

Під ногами пробігали потоплені в зелені дворики, вузенькі провулки й абсолютно безлюдні широкі вулиці, скупані в млявому світлі повного місяця. Юра не розрізнював пахощів, але вся його істота немов переповнилася ароматами квітучих вишневих і абрикосових дерев. їхні фігури випромінювали блідо-голубе світло, схоже на місячне сяйво. І коли Соня опинялася між Юрою і світилом ночі, її майже прозора сукня спалахувала так, що вона здавалася оповитою роєм крихітних світляків.

-- І що, чи подобається тобі земля після річної відсутності? -- поцікавилася дівчина, ласкаво заглядаючи йому в очі. Замість відповіді Юра міцно потис їй обидві руки відразу. А місячне світло все кружляло їх високо над землею і несло все далі. І Соні не треба було довго вгадувати, куди саме вони летять.

-- Юрко, Юрчику, може, не треба? -- спробувала угамувати його дівчина. Але було вже запізно. Ось знайомий дворик зі вкопаними в землю лавочками, що геть покосилися, з недоглянутими дикими клумбами і натягнутими між деревами вірьовками для білизни. Ось сусідній будинок зі знаменитим горищем, обожнюваним відчайдушними підлітками обох статей за те, що відбувається після гри в "пляшечку". А от і особливий будинок, і в усьомущьому будинку особливе -- он те вікно зі старенькою завісою, зсунутою убік, де горить світло, незважаючи на глибоку ніч...

Не слухаючи ніяких Сониних умовлянь, юнак попрямував просто до яскравого прямокутника. Як дурний нічний метелик...

Ах, дурний! Справді, дурний...

На столі тьмяно горіла старенька лампа під латаним зеленим абажуром. На стільці спиною до вікна сиділа жінка. Здавалося, її немовби зігнена невидимим тягарем спина, сутулі від вічної втоми плечі -- вся її фігура марно благала про допомогу. У попелястому волоссі, абияк схопленому вузлом на потилиці, біліло незнайоме сиве пасмо.

-- Юро, прошу тебе востаннє: схаменися! Відштовхнувши руку дівчини, що намагалася утримати його, він щосили рвонувся до безмовної самотньої жінки, шепочучи на льоту:

-- Мамо, мамо. Ма-мо-о...

І одразу ж несподівано для себе... просочився в кімнату прямо крізь шибку, дерев'яну раму, цегельну стіну, підвіконня і зупинився, безглуздо занурившись до пояса в підлогу. Виявляється, речі не були для нього перешкодою, як за життя! Вони стали проникними і на мить здалися Юрі зітканими із зовні твердого диму, який під дією незнаної сили набрав різноманітних форм. Юнак злякався, що і його мати зробилася таким самим оманливим димом. Тільки не це...

-- Ма-а-а-мо-о-о-о-о!!! -- залементував Юра з переляку. Жінка не ворухнулася, а він, який тільки-но так прагнув до неї, наповнився дивним відчуженням і розпочав повільно спливати до стелі.

На стіні навпроти вікна висіло тріснуте з краю дзеркало, і от в лівому нижньому кутку з'явилося прозоре блакитне обличчя, плечі, руки, груди. Юра просвічувався, мов бурулька, і крізь своє відображення виразно бачив стіну з темним вікном, що залишилася за спиною. Частина його фізіономії, на якій були написані розгубленість і переляк водночас, безглуздо троїлася в тріснутому краї дзеркала. Так що ж стало димом: він -- чи речі?!

Місяць, що незадовго перед тим сховався за невелику хмаринку, виглянув знов. Тріщини в дзеркалі спалахнули, немов іскри розряду, що проскочив -між наелектризованими кулями.

Сидяча жінка повільно підняла голову.

їхні погляди зустрілися в дзеркалі.

-- Ма-а-а... -- Юра задихнувся.

Тремтяча жінка з перекошеним ротом, спотикаючись, брела до чорного дзеркала, в якому мерехтіло оманливе відображення її мертвого сина.

-- Мамо, я не там, я тут! У тебе за спиною!!! -- крикнув юнак, що вже остаточно зневірився в усьому.

Жінка учепилася в краї дзеркала так, що суглоби її огрубілих від безперервної важкої роботи пальців побіліли, і припала обличчям до холодного брехливого скла. Вона хотіла лише одного: втиснутися, втиснутися туди, де її синочок. Туди, туди... Туди...

І Юра несподівано зрозумів, що мати не чує і не почує його, що дим -- це він, а не речі, що рвонеться він зараз до дорогої людини -- і пройде крізь неї, крізь дзеркало, стіни і фанерні перегородки, через коридор у кімнату цієї шльондри Вірки Шейкіной і далі, далі і далі...

Але Юра не кинувся до мами і не залишився на місці. Хтось схопив його за ноги і щосили смиконув униз. У юнака потемніло в очах, коли його голова прошивала підлогу. Потім він побачив перед собою розгнівану Соню. Дівчина важко дихала і дивилася на нього з огидливою відразою.

-- Ти... ти... ах ти ж погань! П-погань!!! Та як ти насмілився тільки?! Соня тіпалася від обурення так, що її обличчя і руки на деякий час зробилися розмитими, мов кадри на екрані, демонстровані погано налаштованим кінопроектором.

-- Ти що, хочеш, щоб вона зараз померла від розриву серця? Щоб перенеслася до нас, вниз? Ти цього хочеш?! Відповідай!!!

Ніколи ще Юра не бачив дівчину такою. А що він міг сказати на своє виправдання? Говорити ж не було чого...

І, вкрай розгубившись від отриманої свободи (коли не можна робити якраз те, чого хочеться більше від усього), від почуттів, що навалилися (коли не можна навіть мріяти про те, що не йде з голови), і від отриманого прочухана (який влаштувала та, що поступово ставала незамінною), юнак безслізно, безнадійно і вкрай тужливо заскиглив. Одразу ж в якомусь незнайомому дворику з будки вилізла кошлата дворняга та, гримлячи ланцюгом і задерши довгу морду до величезного місяця, протяжно завила. Їй відповіла інша, потім третя, четверта... Невдовзі собаки всієї округи, скільки їх було, скаржилися один одному на своє собаче життя, прокинувшися від чуйної собачої дрімоти.

-- Ну, ти і вдіяв. Не можна тебе ще вгору пускати, мав рацію дідусь. Вони ширяли поміж гілок високої тополі. Юра тупо розглядав крізь свої прозорі руки покинуте вороняче гніздо і намагався зрозуміти, чому сукня у дівчини просвічується, а сама вона майже нормальна, тільки примарно-блакитна. Соня говорила тепер майже беззлобно:

-- Отже, так. Ніколи більше (чуєш? ні-ко-ли!) не з'являйся до матері, якщо не бажаєш заподіяти непоправне лихо тій, яка стільки для тебе зробила. І взагалі, обходь живих десятою дорогою. Зрозуміло, тобі вони нічого не зроблять, а от ти їм -- можеш. Собаки тебе почули і он як розхвилювалися. Але щодо вразливості, то тварина набагато грубіша за людину. Та що говорити, ти сам можеш добре уявити всі наслідки твоєї необережності. Так що вибирай: або ми зараз же спустимося назад, або летімо туди, де нам можна.

Незважаючи на внутрішню байдужість, що охопила його, вниз дуже не хотілося.

-- А де можна? -- боязко спитав Юра. Соня полегшено зітхнула, і юнак із запізнілим каяттям зрозумів, що вона готова була позбавити себе прогулянки по землі заради негайного повернення разом з ним до Бабиного яру. Він із вдячністю подивився на дівчину і винувато вимовив:

-- Я... більше не буду.

Соня посміхнулася, але сказала цілком серйозно:

-- Запам'ятай: мерцям належить бути серед мертвих. Так що коли не роздумав, летімо на цвинтар. Це найбільш підхоже місце.

-- А це далеко?

Погляд Соні зробився здивованим.

-- Як! Ти жив на Куренівці і не знаєш, де цвинтар? Юра розгублено знизав плечима.

-- А де твою бабусю ховали?

-- Вона назад у село поїхала, ще коли моя сестра школу закінчувала, -- відповів юнак і з незрозумілої причини відчув себе винним за переїзд бабусі Мані і за незнання місцезнаходження кладовища. Соня ненадовго замислилася, але раптом схопила його за руку і помчала уперед з такою швидкістю, що дерева, ліхтарні стовпи і будинки так і замиготіли в них під ногами.

Юра не встиг навіть здивуватися, як вони минули безмовний Пташиний ринок, перетнули злиття вулиць Фрунзе і Вишгородської і заковзали над маленькими городиками, лишаючи ліворуч вбогі приватні будиночки, а праворуч -- автомагістраль, залізничний міст і насип з рейками.

-- От ніколи б не подумав, що це тут, -- прошепотів юнак, коли, проскочивши через відкриту хвіртку в звичайній дощатій огорожі, вони опинилися на посиланому гравієм невеличкому майданчику перед кладовищенською конторою. -- Адже тут і школа моя неподалік, і на базар скільки разів бігав... Дивно все це.

Попереду на пагорку смутно сіріли рівні ряди могил.

-- Так і живуть люди, -- замислено мовила Соня. -- Народжуються, ходять по землі незрозуміле для чого -- і бояться заглянути в кінець. Просто бояться, тому що там незмінно увижається маленький горбик землі. Думати про це надто неприємно, от вони і не думають. Не думають собі, не думають, а там дивишся -- починають будувати на кістках Бабиного яру.

Юра похнюпився і скривджено засопів.

-- Ти не сердься, -- вже ласкаво сказала дівчина і обійняла його за плечі. -- Чи то я кращою за інших була свого часу? Просто треба ж про щось розмірковувати, сидячи на березі озера, а які тільки думки тоді в голову не лізуть!

-- Авжеж, -- несміливо погодився юнак. Соня мило посміхнулася. І почалася найдивніша екскурсія з усіх, які Юра міг пригадати.

Невтомна Соня тягала його туди і сюди по цвинтарю, раз у раз зупинялася і знаходила нехай два-три слова, зате про кожного похованого тут. Але більш за все запам'ятався самий початок їхнього вояжу, коли зависнувши над невеликим доглянутим квітничком, Соня вказала на маленьку фотографію симпатичної дівчини і сумно мовила:

-- Зіна Савенко. Батько напився вщент, зґвалтував її і зарубав сокирою. Вона досі дуже нещасна. Може, коли від рідної людини, це гірше мого і твого.

Фотографія на емалевому овалі розміщувалася в закругленій верхній частині високого сірого пам'ятника, увінчаного невеликим хрестиком. Її мовби підтримував вигнутий дугою напис: "Єдина дочка". Нижче після імені і дат стояло:

"Трагічно загинула
на вісімнадцятому році життя.
Пробач мені, донечко,
рідна моя голубонько,
що не змогла тебе
врятувати від звіра батька"
На зворотному боці був ще один напис:
"Закотилося навіки моє ясне сонечко"

-- Її мати всю себе вклала в пам'ятник. Це насправді єдине, що їй залишилося, -- кинула Соня і потягнула його на дитячу ділянку, де якось відразу врізалася в пам'ять фотографія миленького хлопчика в капорі, ім'я "Акимцев Сашенька" й епітафія:

"Дитина для близьких не помирає, а разом з ними жити припиняє".

Коли вони пропливали над могилою, що майже зрівнялася із землею і про поховану у якій людину крихітна табличка на низенькому хресті, майже зниклому в землі, повідомляла лише, що тут лежить:

ПАЗЮ
РА

(з приводу чого Соня зауважила: "Ось це просто і зі смаком! Як "Люсьен" і "Естер" в романі), юнак був уже невимовне пригнічений величезною кількістю найрізноманітніших трагічних доль, які, виявляється, десятиріччями накопичувалися на клаптику землі, затиснутому між дорогами, садами і городами... і були абсолютно йому невідомі. Ба навіть більше -- непідозрювані.

Але чим далі, тим ставало гірше. Соня повернула під гору і потягнула Юру на єврейські ділянки. В очах зарябіло від незвичних написів на ідиш, та й могилки здебільшого скидалися на маленькі фортеці: бетонні і нешліфовані базальтові прямокутники на землі замість квітників, на маленькому приземкуватому пам'ятнику (чи то безглуздий горбочок, що вельми нагадував всохлий з недбайливості будівничих розчин, чи то башточка броньовика) -- крихітне "гніздо ластівки" з грудкою землі і двома-трьома квіточками. Проте Юра швидко зрозумів причину такої напрочуд важкої архітектури: більш "людські" пам'ятники майже без винятку виявилися у жалюгідному стані, тоді як з "маленької фортеці" не вдалося б збити ні табличку, ані фотографію (яких там не було), ні розтрощити квітничок. Хіба що фарбою облити можна було "вежу броньовика", плюнути або сходити на неї до вітру. Зате проти лома або кувалди вона б у будь-якому випадку вистояла.

От вже коли Юра готовий був провалитися крізь землю, так це перед грубо оштукатуреним будиночком, за заґратованим віконцем якого (мовби у в'язниці) покоївся такий собі Вінницький В.Я. І все тому, що одну зі стінок "мазанки" понівечив кривий безграмотний напис, зроблений масляною фарбою і увінчаний шестикутною зіркою:

МОЙША САРА І РАХІЛЬ
УБЕРАЙСЯ В ІЗРАЇЛЬ

-- Пас-с-скуди. Тв-варюки. Г-гади. В-вилупки.

Юнаку здалося на мить, що сьогодні день відкриття нової Соні: якщо біля свого будинку він уперше бачив її гнів, то зараз уперше чув, як вона лаялася. Як важкі камені, слова зривалися з губ дівчини і тяжко падали прямо на серце Юри. І в його свідомості, запамороченій від сорому невідомо за кого і за що, виникла дика думка: шкода, що він... не такий же, як Соня. Біла нерівна стіна склепу з клятим написом немовби встала між ними, хоч і залишалася на місці. І він сказав те, що раптом завважив за обов'язкове сказати, що просто не можна було не сказати:

-- Соню, ти... вибач мені... за це.

Звичайно, безглуздо просити вибачення за те, чого не робив.

-- До чого тут ти! -- з болем у голосі вигукнула дівчина, навіть не обернувшися. Її прозорі руки рухалися вздовж літер, неначе бажаючи стерти їх.

-- Ти не такий. І взагалі у нас, у духів немає ніяких національностей.

Виручило їх ревіння баяна. Юрі і раніше здавалося, що десь неподалік лунають тиха музика і голоси, однак він не наважувався просити дівчину перервати "екскурсію". Тепер же Соня сама зраділа можливості відвернутися від спаплюженої могили і сказала досить бадьоро:

-- А, все одно туполобі покидьки були, є і будуть. Навіщо думати про них саме в Духів день? Гайда до своїх.

І плавно попливла під гору між пам'ятниками-"броньовиками" і кам'яними "деревами" з полірованим суччям. Юнак заспішив слідом.

Праворуч відкрилася військова ділянка зі стандартними надгробками "від виконкому". Трохи вище братських могил, схожих на траншеї з кам'яними бліндажиками, біля самої дороги, підносилася плита полірованого червоного граніту, встановлена (як свідчив напис) мамою на честь "єдиного чада" Величковського Федора Федоровича, двадцатичотирирічного моряка, "трагічно загиблого в Севастополі". І тут же, просто на квітнику (що, проте, аніскільки не шкодило красивим догляненим квіточкам), розташувалася компанія старих знайомих.

Прозорий босий Чубик у простріленому тільнику спирався підборіддям на шикарний баян і сидів, меланхолійно дивлячись у простір. Іноді він починав дрімати; тоді руки його опускалися, міх інструмента роз'їжджався в обидва боки, і баян дико ревів.

Під десницею Чубика знаходилася склянка горілки, накрита шматком хліба з сіллю, жменя цукерок "Старт", пара зморщених яблук і півпачки галетного печива.

Навпроти матроса сиділа замріяна Мишка. Миша витягнувся на землі, поклавши голову на коліна дівчини. Саме він виглядав найнезвичайніше: непрозорий, як Соня, замість лікарняної піжами -- розстібнута до сонячного сплетіння біла сорочка і запаморочливого крою білі брюки, легкі парусинові черевики змінили стоптані капці. І тіло його було не блакитним, а швидше біло-блакитним.

Однак найдивніше полягало зовсім в іншому. Гітарист розважав компанію не їдкими куплетами про ненависну йому кукурудзу, не "Окурочком", з якого не зводили очей "жену задушивший Копалин" і "печальний один педераст", не "Гаремом", де ніжиться султан, і не історією про "изменщика и подлого нахала", вдягненого в "самий модний сюртук", якому обдурена лікарка вирвала заради помсти "четыре здоровые зуба" замість одного хворого. І навіть не сумною баладою про Маруську "з енституту", яка встромила собі в груди "шешнадцать столовых ножей", яку потім "в крематорий привезли" і чий "хла-дный" труп "за счет государства сожгли".

Аж ніяк.

Ворушачи парусиновими черевиками в такт музиці, ніжно перебираючи струни, Мишко задушевно і тихо наспівував щось конче ліричне:

-- В городе погасли фонари,
На асфальте шелест шин.
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-ши-ин,
Милая, ты на меня смотри-и,
А не на других муш-шин.
Обрати вниманье на луну,
Вот она среди ветвей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.
А в таком таинственном саду-у,
Тянет трели со-ло-ве-ей.

Соню і Юру помітила раніше за всіх Мишка. Вона підскочила, замахала руками і покликала:

-- Аго-ов, пусюнчику! Соня! Давайте до нас!

Ревонув баян, і Чубик вирячився на парочку, що наближалася, абсолютно п'яними посоловілими очима. Тут і Мишко, чия голова зісковзнула з колін дівчини, перестав співати, гостинно повів рукою і запропонував розташовуватися та почуватися як вдома.

-- А... хіба можна сидіти? -- недовірливо спитав Юра, з острахом згадуючи, як він стирчав з підлоги за спиною у мами.

-- Звичайно, можна. Ти просто думай про те, що сидиш, а не про те, що - провалюєшся униз.

Проте, Соня вже присіла біля Мишки. Послухавшися поради гітариста, Юра виявив, що сидіти справді можна, і влаштувався між дівчиною і Чубиком, насолоджуючись знайденим під ногами твердим ґрунтом. Літати і проходити крізь стіни, звісно, -- це щось незвідане і цікаве, але... Хитке все це якесь.

Матрос посміхнувся, ляпнув юнака по плечу, показав на склянку і гаркнув:

-- Пий!!!

Юра розгубився і промимрив:

-- Я не п'ю... не пив тобто ні разу... у житті, -- потім зметикував, що взяти в руки склянку взагалі неможливо, і додав: -- І так не можна.

У відповідь пролунав дружний регіт. Кінчики вусів Чубика настовбурчилися і дрижали. Мишка утирала сухі очі куточком косинки. Напівпрозора Мишкова гітара незвичайно резонувала, посилюючи сміх парубка.

-- Ну гаразд, гаразд. Треба ж колись починати, -- сказав гітарист, що нарешті заспокоївся. -- Ти вже сидиш? Сидиш. Тобі зле не порадять, правда? З горілкою так само, як і з цим. Уяви, що нюхаєш, п'єш. Це класно, чесне слово.

Останню фразу він пробурмотів досить невиразно, так що вийшло: "Це'клас, чесслов". Чубик наповнився синявою, відпустив заревілий баян, хвацько підкрутив вуса і крекнув.

-- А-а-а-ах, шоб я так жив! (Новий вибух реготу.) Добряча горілочка! Він шепелявив сьогодні так м'яко, немов з язика в нього текли не слова, а пузирчаста газована шипучка.

-- Ти вже по зав'язки налигався, -- присоромила матроса дівчина.

-- Набрався до кумпола, -- уточнив Чубик, клюнувши носом, -- і йду на дно, як крейсер "Варяг".

Після цих слів матрос заграв "Наверх вы, товарищи, все по местам!"

-- Я бачу, ви помирилися, -- обережно сказала Соня, яка явно не схвалювала поведінку гульвіс. Миша допитливо поглянув на матроса. Той примружився, хитнув головою і неохоче заговорив:

-- Н-ну, товариш Сталін найбільший вождь, хто б там що не говорив... Гітарист подавив зітхання.

-- ...але, з іншого боку, і Мишко парубок пречудовий, і шо б я без нього робив, не знаю. Інструмента він мені організував просто чудовного, -- Чубик ніжно приголубив баян. -- Ей, Миша, давай-но забацаємо ту, шо ти мене навчив. "Рыбачку Соню".

Матрос хитро позирнув на дівчину. Вона зітхнула і відвернулася. Юра посунувся ближче до неї і боязко розпрямив плечі.

-- Ні-і. Відмовляюся, -- відповів гітарист.

-- Сал-лага ти все ж, -- з жалем констатував Чубик. -- Хоч і добрий парубок, але салага. Не те шо от Фєдя Величковський! (Величний жест у бік гранітного пам'ятника, що супроводжувався ревінням баяна.) Його і пом'янути приходять, як годиться, і випити приносять. Шо тут скажеш за Фєдю? Земляк-моряк, одне слово!

-- Так він же в Києві народився, в Севастополі загинув. А ти немовби з Одеси, -- помітила Мишка.

-- А, багато ви за мене знаєте! -- розлютився матрос. -- Сирота я, от. Скільки себе пам'ятаю, по Криму вештався. Севастополь, Одеса, Феодосія, Керч -- скрізь був і все Чорне море виходив. Яша Чубик звідусіль -- і нізвідки. І Фєдя мій земляк, тому шо я і з Севастополя; і в Києві також був, за це я казав колись, як мене з моря списали і в Дніпровську флотилію направили. Так і шльопнули мене фрици сухопутним пацюком.

-- Чому сухопутним? Моряки і по ріках плавають, -- зважився зауважити Юра.

Чубик зміряв його презирливим поглядом і процідив:

-- Мовчав би, двічі сал-лага паршива! Моряки не плавають, а ходять, і не по ріках, а морем -- тому й моряки! А річковик -- то просто тьху, а не моряк! Річковик -- все одно шо сухопутний. Мені партія сказала йти, я й пішов.

Він насупився, уп'явся очима у склянку з горілкою і став тихенько награвати "Раскинулось море широко".

-- А де сам... господар? -- поцікавився Юра, поглядаючи на портрет Федора Величковського.

-- А бозна де! Думаєш, йому не хочеться побродити землею? Миша блаженствував. Руки гітариста голубили струни так само дбайливо і любовно, як Мишчині долоні пестили його волосся. В очах застигло найповніше відчуження.

-- А то нічого, що ви його горілку нюхаєте? -- спитав Юра, який гостро відчув раптом якусь свою недоречність у цій компанії. Юнаку спало на думку, що Мишко і Мишка зайняті одне одним, матрос абсолютно п'яний і тому не заважає їм, Соня... ще так-сяк, все ж стара знайома Чубика... але от він зайвий, як не крути!

-- Фєдя не образиться, -- впевнено сказала дівчина. -- Який горілці збиток, якшо її нюхають? Це мов показати бахуру ніжки аж до не можна, а найостанніша соплива шалава знає, шо за показ грошей не беруть. І взагалі Фєдя не куренівський жмот, як дехто.

Юра спробував сказати Мишці щось різке (нехай знає, як обзиватися жмотом!), але Чубик заволав:

-- Ах, Фєдя, тільник-парубок, душа-чолов'яга! -- і досить мелодійно пробасив:

-- Раз вахту не кончил, не смеешь бросать!
Механик тобой не доволен.
Ты доктору должен пойти и сказать,
Лекарство он даст, если болен.

Його грубі товсті пальці витягували з баяна такі звуки, що всім хотілося ридати над долею нещасного хворого кочегара, тіло якого через декілька куплетів повинна була поглинути морська хлань.

-- Ну, завів шарманку, -- пробурчав гітарист.

-- Справді, давайте щось веселіше, а то якось сумно все виходить, -- стрепенулася Соня. -- Мишко, зіграй-но нам щось веселе.

-- Ага, давай мою улюблену: "В пещере каменной нашли наперсток водки", -- замовила Мишка.

-- Не вийде, -- заперечив гітарист, помугикав і хрипко заспівав:

-- Добры молодцы-менты
рученьки выкруччвают,
Струны рвут, гитару топчут,
не дают попеть.
Зря вы, дяденьки сержанти,
инструментик мучаете!
Песня -- друг и песня -- враг,
это как смотреть.
Вы мне в душу наплюете --
я ее отмою
Звуком чистим, нефальшивым
серебристых струн.
Вы мне глотку разорвете --
думаете, взвою?
Нет, умею я молчать,
пусть я и болтун...

-- Якщо тобі горлянку розірвати, ти просто не зможеш співати, ні пари з вуст, -- розсудливо помітила Соня.

Миша неохоче заперечив, що для мистецтва складання пісень це не має принципового значення. Але його безцеремонне перервала дівчина:

-- Так якого дідька лисого ти взагалі завів про ментів?! Менти -- суки від першого до останнього! Ненавиджу їх.

-- Я також не дуже-то полюбляю, але це не принципово, -- спокійно мовив гітарист.

Мишка відреагувала на його заперечення досить дивним чином. Вона підхопилася, немов підкинута прихованою пружиною, і заходилася сипати найдобірнішою лайкою на адресу міліції та "всіляких показушних вумників", які понахапалися вчених слів і яким плювати з високого даху на неї і їй подібних... х-х-хр-ріну їхній м-м-матері! Стомившися зрештою від лайки, дівчина побігла між могилами, не розбираючи дороги. Було цікаво спостерігати, як її черевички з відламаними підборами миготять у повітрі, абсолютно не торкаючись землі.

-- Що то з нею? -- не зрозумів Юра.

-- Так, дурниці. Атавізм земного життя. Рецидивчик. Але і я теж... -- гітарист потягнувся й сів.

Тепер стало особливо помітно, що він справді втратив прозорість, оскільки затулив худими плечима братські могили, що лежали нижче по схилу.

-- Я також дурень, тому що косинка на її голові говорить сама за себе, -- багатозначно додав Мишко.

-- Про що говорить? -- не зрозумів Юра.

Гітарист подивився на нього з жалем, зітхнув і пояснив:

-- Якби про це спитала Соня, нічого дивного в цьому не було б, а так... Ти ж знаєш, з чого Мишка жила. А наша ідіотична держава обивателів не просто мовчазно засуджує такий спосіб заробляння грошей, але винаходить також вельми оригінальні методи боротьби з крихітками. Тому одного разу, в одну прекрасну ніч, Мишку, яка своєю спітнілою пуцькою відпрацьовувала хліб насущний без масла, мент і два дружинники упіймали просто під огорожею і негайно поголили просто "під нуль". Тому вона весь час у хусточці.

-- А в тебе вони зошита з віршами відібрали, -- із розумінням сказала Соня.

Заревів баян, але Чубик не прокинувся, а лантухом повалився на лівий бік разом з інструментом.

-- Набагато гірше, -- Миша задумано поцокав язиком. -- Це було, коли мене брали. Я зумів утекти на невелике звалище. Мені залишалося тицьнути зошит у купу сміття, але я... не міг. Просто не міг, щоб...

Він помовчав і пояснив:

-- Народжувати дітей -- привілей жінок. (Юра спробував не чути цих слів.) Однак чоловіки не змиряються з цим і також прагнуть народити, тільки вже кожен на свій лад і в міру своїх здібностей. "Не мышонка, не лягушку, А неведому зверушку", -- Миша нервово хихикнув. -- Я всі ці пісні... також неначе народжував. Це були -- мої діти, -- голос гітариста зробився мертвотно-льодяним. -- Нехай недолугі, нікчемні, але це були -- діти. І я не міг допустити, щоб трупи моїх дітей плавали в отруйно-зелених калюжах і живцем гнили! Спочатку я підібраною там же скалкою шибки різав їм горло...

-- Кому?! -- жахнувся юнак.

-- Віршам, -- тихо сказала Соня.

-- Віршам, -- так само тихо підтвердив гітарист, потім перевів дух, немов захекавшись після довгого бігу. -- Я брав трьома пальцями: великим, вказівним, середнім, -- кожну сторінку і декількома рухами шматував її, -- Миша карбував слово за словом. -- Коли ж побачив, що справа просувається дуже повільно, а мене от-от накриють, заходився різати відразу по п'ять сторінок. Потім зім'яв усі ці паперові трупи і підпалив їх. Треба сказати, все згоріло несподівано швидко, лише оця пісня, вже підпалена, безупинно злітала в небо в потоці гарячого повітря. Полум'я торкнулося аркуша по краях, однак декілька разів згасало. От що там було...

Миша закинув голову і продекламував:
-- А люди -- две половинки
Разорванного сердца.
А им бы соединиться,
Чтоб вместе друг с другом биться.
А им бы не расставаться
Даже и после смерти.
Но боги, жестокие боги
За ними шпионят строго,
И люди ищут вслепую.
И очень часто -- напрасно...

-- Мої вірші не хотіли згоряти! Вони корчилися в полум'ї, задихалися в диму, задихалися перерізаним горлом... Особливо цей. Власне, це також пісня, просто я так і не встиг покласти вірші на музику. Я зробив це якраз перед кінцем волі і нікому ще не встиг заспівати. Так і не встиг...

Гітарист схилився так, що торкнувся чолом струн, прошепотів:

-- Це було страшно. Моторошно! Ви не зрозумієте. Убити їх, щоб не дісталися, кому не треба. Самому зарізати і спалити власних дітей... Не зрозумієте, -- і замовк.

Через деякий час Соня обережно смикнула юнака за рукав і показала жестом: мовляв, підемо звідси.

-- А ти кажеш: любити ментів! Суки вони.

Похмура Мишка вийшла з-за гранітного пам'ятника, поправляючи косинку, що трохи збилася. Юра залишився сидіти і промовчав. Взагалі-то він не говорив, що міліцію треба любити, хоча й не зовсім погоджувався з дівчиною. Причина була надзвичайно проста: під час роботи на будівництві його двічі відправляли "на дружину" разом з Колькою Моторчиком. Щоправда, нічого особливого там не відбувалося, ніяких надзвичайних випадків. Посиділи у діжурці, мляво покалякали, попили чаю (Юра шкодував, що з ними не було Веньки; от тоді б час минув набагато цікавіше!). Нап'явши червоні пов'язки, пройшлися по вулицях. І все. Але як раптом Мишко і Мишка дізнаються, що він... ну, також хтось на кшталт дружинника... Також сука.

Юра невдоволено засопів.

-- Проте нема чого гарячкувати з приводу ментів, як ти. Вони також люди, і жити їм чимось треба. Звичайно, спосіб їхнього життя їх не виправдовує, але і тебе не виправдовує твоя ненависть, -- глухо мовив гітарист.

Дівчина здивовано поглянула на нього і протягнула:

-- Чі-і-во-о-о?

-- Лаятися, кажу, не треба. І зневажати їх нема чого, -- голос Мишка зміцнів, він дивився тепер просто в очі Мишці. Та сказала з жалем:

-- Від кого я все це вислуховую? Вони запхнули тебе в дурдомчик, загнали в кут, примусили спалити віршики -- і тепер ти говориш таке! Та тьху на тебе після цього!.. Між іншим, ранше ти казав зовсім не те.

-- От і дурень був! -- огризнувся гітарист. -- І якщо через це (так, саме через це! що ти на мене вирячилася?!) подох, мов собака, отже, туди й дорога. І дурень був, що не встиг нічого зробити, крім як позубоскалити.

Соня знов подала юнакові знак, однак він не рушив з місця, здивований Мишковими словами не менше від його подруги.

-- Когось ти мені нагадуєш, -- дівчина підозріло дивилася на гітариста. Той втомлено зітхнув.

-- Слухайте, у вас є прекрасна можливість поспілкуватися з Борухом Пінхусовичем і з його знайомими, а ви нею не користуєтеся. Та зрозумійте ви нарешті...

-- Мені і так все ясно. Ач від кого ти набрався, -- дівчина зло позирнула на Соню. -- Ну, дякую тобі досхочу, моя дорогенька! Я-то, дурна, раділа, шо от, мовляв, пристойна дівка, а ти... познайомила! І за дідулю твойого дякую, і за Старого Сьому, і за цю... ну, яка теж вірші писала... Теліга, чи шо? Видно, накатали на неї "телігу", от і назвалася. Теж мені, вищі істоти в білих шмотках. Тьху! Ні зневажати, ні ненавидіти толково не вмієте. А я от буду. Буду, хоч мені грець, хоч в с... кінець!

Юрі дуже не подобалося, що Мишка так розлютилася на Соню. Однак він чомусь не наважувався заступитися за дівчину. Не те щоб злякався розбурханої повії (хоч, якщо чесно, то трішки злякався також). Однак щось незрозуміле утримувало його значно міцніше, ніж страх...

Поглянувши на Соню і на Мишка, юнак все зрозумів: ці двоє були напрочуд спокійні! Немов весь гнів Мишки виливався не на них, а на когось іншого, абсолютно стороннього. Соня навіть доброзичливо усміхалася. Повію це тільки ще більше дратувало. Але гітарист приборкав подружку з надзвичайною легкістю. Він клацнув пальцями (немов натиснув на вбудований в Мишку вимикач звуку) та заговорив повільно і тихо:

-- Ти плутаєш дві абсолютно різні речі. Не вміють ненавидіти низькість, підлоту і лицемірство самі тільки блаженненькі та беззубі від природи йолопи царя небесного. Ми ж уміємо ненавидіти, але розуміємо, що ненавидіти просто не можна. Це шкідливо.

-- Кому? Сукам? -- єхидно спитала Мишка. Однак в її голосі юнак відчув приховану невпевненість. Так відрізняється звук тріснутого дзвоника від ясного заливчастого передзвону цілого.

-- Насамперед, тобі самій. Але й іншим не менш. Сонин дідусь (спасибі йому!) говорить дуже розумні речі, однак часто не договорює їх до кінця. Мені важко судити, чом саме він так робить: чи то не хоче, не бажає додумувати; чи то йому просто нецікаво сушити голову над такими дрібницями, що, на наш погляд, зовсім не є дрібницями; чи то не знаходить за потрібне говорити усього, щоб ми могли хоч трошки розвинути наші мізки.

-- Ну, почав мораль читати, як у дитячій кімнаті міліції, -- Мишка шумно зітхнула і відвернулася.

Гітарист продовжував, мовби нічого не сталося:

-- Та яка різниця, хто кого ненавидить: ти -- або тебе?! Важливо, що ненавидить якась жива людина. Ненависть накопичується в повітрі, як заздрість, підлота, тупість. Як будь-яке зло. Зрештою, це і призводить до жахливої біди! От у цьому і полягає правда, така проста й елементарна, що ми, розумні телепні, ніяк не можемо додуматися до неї, доки нас не наздожене куля або не втопить у багнюці!

Юра затремтів і повільно, надзвичайно повільно підвівся. Це була розрядка душевного напруження, що накопичувалося з моменту виходу на землю. Він знав, відчував, що не все ще відбулося, що попереду найважливіше на сьогодні. І ось це найважливіше прийшло зі словами Мишка:

-- Ми перестали вчитися на чужих помилках, а долі це набридло. І тепер доля мститься на кожному поколінні, приблизно раз на двадцять років. Ні, ви слухайте! -- гукнув він, побачивши, що Юра задкує, а Мишка намагається затиснути вуха долонями. -- Слухайте. Бабин яр почався в сорок першому, це Сонина біда. Наша біда трапилася рівно через двадцять років, у шістдесят першому. І все це в одному і тому ж місті, більш за те -- в одному місці! Хочете перевірити, відкиньте ще двадцять років. Що виходить? Громадянська війна, коли батько йшов на сина, брат на брата, руїна, посуха в Україні і звичайно ж -- голодомор. Спробуйте після цього сказати, що я не маю рації!

Ніхто не заперечував Мишкові, настільки пристрасно і переконливо він говорив. І ніхто не чекав такого закінчення святкових вечорниць над скляночкою горілки біля пам'ятника Федору Величковському. Загальна пригніченість виразилася в сумному запитанні Соні:

-- Ти сам до цього дійшов, чи як?

Гітарист якось загадково посміхнувся і відповів:

-- Зрозуміло, сам. Тут і думати нема чого, все ясніше ясного.

-- А комусь ще про це говорив? Хоч би дідусеві...

-- Ні, поки тільки вам. Але гадаю, що, на жаль, я маю рацію. На голові в Юри заворушилося волосся. Та як вони можуть спокійненько розмірковувати про всі ці страхітливі речі?! Як вони сміють говорити спокійно?!

-- А що скоїться ще через двадцять років, по-твоєму?! -- викрикнув він у спокійне Мишкове обличчя, підскочивши до нього і безглуздо жестикулюючи. І отримав важку, мовби ляпас, відповідь:

-- Абсолютно те ж саме, якщо живі не одумаються... На деякий час юнак мовби відключився від всього зовнішнього світу. Він не бачив спрямованих у небо меланхолійних очей гітариста, не чув мелодії старовинного сентиментального романсу, що лився з-під його довгих пальців. Він просто поплив уперед повз Мишку, яка намагалася розбудити матроса, котрий жахливо лаявся зі сну. Як довго він подорожував кладовищем і де блукав, не міг сказати ніхто... крім вірної Соні, звісно. Саме від дотику її пальців, більш обережного, ніж дотик намусоленого пальця домогосподарки до розігрітої праски, Юра оговтався.

Розвиднювалося. Блідий місяць ледь вгадувався за буйною кроною старого клена. У тому кутку цвинтаря, куди вони потрапили, панувало найповніше запустіння: там і сям зяяли провалені могили, схожі на діри, що залишилися в щелепі на місці видраних корінних зубів, стирчали покриті мохом пам'ятники, що покосилися, нагадуючи вцілілі сточені ікла, лежали згнилі дерев'яні і проржавілі металеві хрести. І ніде жодного напису: ні прізвищ, ні імен, ані дат життя. Так би мовити, безіменно-інтернаціональне кладовищенське звалище.

-- Даремно я вгору вийшов. Що тут робити? -- мовив нарешті Юра.

-- Так, недобре якось усе вийшло. Якось... не так, -- погодилася Соня. -- Проте, я не раз відкликала тебе. Треба було піти, і все. Ти сам вирішив залишитися.

Юнак зніяковіло потупився, тому що це було справді так.

-- Тобі також не сподобалося? -- спитав він.

-- Не люблю п'яних. Від них годі й чекати чогось розумного. От коли ти тільки-но вийшов нагору, також був не кращим за них, між іншим. Сп'янів від землі. Потім, щоправда, угамувався. Ну, Чубику я не дивуюся, йому варто тільки подумати про поминальне пригощання... -- дівчина поморщилася, і Юрі невідомо чому спало на думку, що ті самі німецькі солдати, які обірвали Сонине життя, напевно, теж були п'яні, і, може, саме тому на вечорницях вона майже весь час мовчала; однак він розсудливо не висловився про це.

-- Але Мишко! І ці його натяки...

Юнак різко обернувся, у відчаї схопив Соню за плечі і, зазираючи їй в очі, швидко-швидко зашепотів, захлинаючись словами:

-- Так це неправда? Скажи: неправда! Йому все це ввижається, так? Він вигадав? Звичайно ж, вигадав! Це не може бути правдою, не може все повторитися через двадцять років, щоб іще хтось так само мучився в цій клятій темряві...

Дівчина відвернулася і заговорила невлад:

-- Знаєш, що зі мною трапилося минулого Духового дня? Я також літала цвинтарем, тільки зовсім самотня, і раптом натрапила на крадійку. Стара така бабця, брудна, неначе хто ЇЇ пожував, виплюнув і виваляв у величезній калюжі. Вона збирала їжу і квіти з могил, щоб потім продати, а як мене побачила...

Соня напружено посміхнулася. Юра трусонув її і повторив:

-- Ні, скажи мені: Миша збрехав? Не ухиляйся. Дівчина повільно повернула до нього обличчя і повільно, дуже повільно вичавила:

-- Мені так не здається... Просто говорити таке... тобі... Йому не варто було це робити...

У гілках клена уривчасто просвистіла пташка, яка прокинулася від сну. Вранішнє небо спохмурніло, викривилося, заколивалося, завертілося.

Опустившися на коліна і закусивши губу, Юра скімлив. Соня стояла над ним з розгубленим виглядом, пестила його, як маленького, зрідка, нахиляючись, цілувала в тім'я і безперервно твердила:

-- Не думай про це. Ти нічого не зможеш вдіяти, нічого не зможеш...

Гучний крик півня зазвучав звідкись зсередини.

Не було півнів на кладовищі -- та й звідки їм тут бути?! От хіба у куренівських приватників... Але радісне дзвінке кукурікання повторилося, і тепер стало зрозумілим: народжується воно не у зовнішньому світі, а саме в грудях, десь під ребрами. Народжується, коли б'є призначена година.

Світло ясного ранку остаточно потьмяніло. Над головою зімкнулася чорна стеля, утикана схожими на мочалки корінцями трав.

-- А я не хочу сидіти склавши руки! Все'дно не хочу...

-- Ти не зможеш...

-- Що я повинен змогти? Що зробити? Що?..

* * *

За дверима пролунав вибух, Аня пронизливо завищала. Запахло смаженим. Важко затупотіли дорослі, загомоніли.

Стискаючи в руках випускну фотографію, Світлана вийшла в коридор. Виявляється, хлопчиська на чолі з Ростиком влаштували не зовсім вдалий запуск саморобної космічної ракети, за що були несильно (заради святкової зустрічі батьків) відхльоскані і зачинені у дитячій "під домашнім арештом". Нічого страшного.

Тітка Рита і дядько Ігор у чотири руки вимочували ганчірками воду, що залишилася на підлозі після швидкісного гасіння мікропожежі. Дівчинка терпляче дочекалася, доки вони звільняться, не знаючи, з чого розпочати, просто спитала чоловіка тітки Рити:

-- А хто це такий? -- тицьнула пальцем у нижній ряд групового фото і винувато пояснила: -- Я там "Піонер" дивилася, дістала випадково.

Дядько Ігор озирнув Світлану з фотографією квапливим поглядом, сказав:

"Айн момент!" -- вимив у ванній руки, повернувся, подивився на портрет Юрія Петріченка вже набагато осмисленіше і відповів, майже не приховуючи неприязні:

-- Це Юрко. Тільки я з ним не товаришував особливо, та й ніхто з наших, здається, не товаришував. Хнюпик він був, цей Юрик-жмурик. Як кажуть, соплею перебити можна, вибач за грубість.

-- А що з ним сталося? -- спитала дівчинка.

З кухні тітка Рита крикнула, щоб дядько Ігор ішов допомагати їй. Він прокричав у відповідь: "Зараз біжу!" -- але натомість присів перед Світланою, уважно подивився їй в очі і спитав:

-- А чому ти вирішила, що з ним щось сталося?

Світлана мовчала, не знаючи, що відповісти. Дядько Ігор покусав трохи нижню губу і замислено сказав:

-- Але ти маєш рацію, як не дивно. З ним справді щось сталося. Він загинув.

Дівчинка широко розкрила оченята, що разом забігали, і прошепотіла:

-- Де? Коли?

-- А ти що, знала його? -- з сумнівом спитав дядько Ігор.

Світлана уперто мовчала. З кухні долинув відчайдушний крик тітки Рити:

"У мене чайник крутого окропу, я не можу так стояти!" Дядько Ігор взяв долоні дівчинки лівою рукою, правою погладив їх і, морщачись, тихо мовив:

-- Загалом от що. Поклади на місце фотографію. Сьогодні не в нашого класу вечір зустрічей, і ні до чого тулити сюди моїх хлопців. Зараз буде чай з тортом...

Світлана подивилася на нього зажурено. Тітка Рита на кухні була близька до того, щоб почати лаятися.

-- Йди в дитячу... Ба ні, адже там Ростик з хлоп'ятами! Вони покарані і мають бути одні, -- дядько Ігор сплеснув руками, несподівано зізнався: -- Загалом, загинув Юрко. Під час Куренівської трагедії... А мені ніколи, не чіпляйся! Зараз торт буде, -- і помчав на кухню.

Торт справді був, і не один. І в сніжки вони потім всі разом грали, батьки й діти. Дядько Ігор до Світлани не підходив, більше того -- чомусь уникав її. Дівчинка насолоджувалася чаюванням (кави дітям все ж не дали, зате великі шматки "Київського" і "Космічного" компенсували цей прикрий недолік), сміялася, кидаючи в обличчя дядькові Яші і дядькові Севі (і з особливим задоволенням -- противному товстому дядькові Славі) жмені пухнастого снігу... і однак якийсь черв'ячок точив її підсвідомість решту дня. Тому, сидячи поруч з татом у напівпорожньому тролейбусі, вона після довгих роздумів все ж наважилася спитати:

-- Татко! А, та-то... А що це за Куренівська трагедія така? Батько подивився на неї таким самим каламутним поглядом, як і дядько Ігор, коли поспішав на кухню, п'яно усміхнувся та сказав:

-- До чого ж ти настирлива, Світланко! Вся в мене. І навіщо тобі про всяку гидоту розпитувати?! П'ятнадцять років, розумієш ти -- п'ятнадцять років сьогодні, а ти мені весь настрій псуєш! Їдемо, і добре. Вдома от "Кабачок" покажуть, пані Моніку, пана Спортсмена, пана Директора. Може, пан Зюзя про зайців щось відмочить. А, Свєтік? Пам'ятаєш, як минулого разу: "И тогда заяц подскочил к волку и произвел укушение в нижнюю часть спины".

Батько дуже голосно зареготав, нечисленні пасажири розпочали обертатися і неприязно дивитися на сп'янілого чоловіка, тобто на тата. Дівчинка зрозуміла, що користі зараз від нього ніякої, по-дорослому зітхнула і спитала:

-- А коли наступного разу ви зберетеся? Батько хитро підморгнув їй, погрозив пальцем.

-- Що, знов хочеш зі мною піти? Отож! Гаразд, візьму. Хто старе згадає, тому, як кажуть, око геть, чи тойво... Заметано, беру.

-- То коли, татку? -- Світлана обійняла батька, притиснулася щокою до тканини його пальта, мокрої від порозтавалих сніжинок, і довірливо зазирнула в очі.

-- На двадцятиріччя, через п'ять років.

Дівчинка тільки зітхнула. Цілих п'ять років чекати, щоб знов поговорити з дядьком Ігорем! Раніше б це влаштувати, але... навряд чи вдасться. А шкода...



Сон четвертий
ПАРАДНА ЕКЗЕКУЦІЯ

-- Ось тут, діти, й поховано велику дочку українського народу, нашу видатну співвітчизницю, поетесу Лесю Українку, справжнє ім'я якої Ларіса Петрівна Косач-Квітка.

Школярі стояли півколом перед невисокою чорною огорожею, в якій, крім Лесі Українки, спали вічним сном Михайло Петрович Косач, Петро Антонович Косач і Ольга Петрівна Косач (вона ж Олена Пчілка), а вчителька української літератури Ольга Василівна розповідала їм про життя і діяльність поетеси, про внесок сім'ї Косачів у розвиток культури українського народу, не забуваючи цитувати вислови з робіт Леніна.

Світлані могила не сподобалася. Ні, все тут було дуже урочисте, витримане суцільно в чорному і золотому тонах, біля пам'ятника -- букетики живих квітів, доріжки чисто підметені, скрізь розставлені покажчики: "До могили Лесі Українки".

Однак надмірна урочистість викликала відразу. Дівчина не могла позбутися думки, що ці-от четверо похованих зовсім не розраховували на те, що вчительки української мови і літератури стануть водити до них розбишак-школярів і петеушників. Не бажали цього й поховані довкола. Всі вони просто хотіли навіки заспокоїтися і мирно спочивати на Байковому цвинтарі, куди не долинав шум великого міста, хіба що крім рипіння трамваїв і не дуже голосного перестуку залізничних потягів. Проте, якщо "чугунка" на початку століття, можливо, тут вже була, то трамваї навряд чи ходили... А може і ходили, Світлана не знала напевно. Принаймні, такі-от екскурсії точно не влаштовувалися.

Взагалі-то, Ольга Василівна молодець. Якщо українська література навіть не стояла в розкладі останнім уроком, вона мінялася з кимось і кілька разів на рік водила школярів по всяких цікавих місцях. Минулого року, коли у програмі було "Слово про похід Ігорів", Ольга Василівна прокатала їхній клас на фунікулері, провела Андріївським узвозом до маленького садка на Червоній площі і раптом повідомила, що Андріївський узвіз колись давно називався Боричевим узвозом, а в землі садка під лавочками, під величезними каштанами, травичкою і увінчаною облупленим гіпсовим бюстом Мічуріна клумбою знаходяться рештки церкви Богородиці Пирогощої; отже, саме цим шляхом і саме сюди йшов князь Ігор молитися після невдалого свого походу і втечі з половецького полону. Минулої осені, коли вони розпочали проходити твори класиків демократичної літератури дожовтневого періоду, першим з яких був Нечуй-Левицький, вчителька водила школярів у Флорівський монастир і розповідала, куди втекла героїня "Кайдашевой сім'ї" Мелашка після однієї з багатьох диких сімейних сварок. "Конотопську відьму" і "Сто тисяч" вони дивилися в Театрі імені Івана Франка, "Наталку-Полтавку" слухали в Оперному.

Молодець Ольга Василівна, годі й казати! Тільки от із цвинтарем...

Проте, у Світлани просто було особливе ставлення до кладовищ, пов'язане з (незручно навіть говорити!) видіннями, що траплялися у неї під час якихось дивних нападів. Їх було лише два або три в її житті. Щодо першого, найбільш раннього видіння, то Світлана сумнівалася, чи було воно взагалі, так давно це сталося і так мало дівчина пам'ятала. Просто вночі їй наснився кошмар (або, підкоряючись примсі дивної дитячої фантазії, вона вбила собі в голову, що наснився), і якби другого і третього разу дійові особи не були ті ж самі, Світлана навряд чи щось пригадала б. Однак найгірше полягало от у чому: останнього разу все відбувалося на цвинтарі.

Минулого літа тато заїжджав у гості до тітки Рити і на прохання дочки взяв її з собою (аби похизуватися зайвий раз, як дівчинка підросла). Світлана не втратила шансу і потихеньку розпитала дядька Ігоря про Юру Петриченка. Так, був такий. Однак ніхто в класі з ним не товаришував, з цим слиньком, ревою і слабаком; не знали навіть точно, де він жив. Проте, дізнаватися й не прагнули. "Класні підлабузники", що носили по домівках записочки вчителів про погану поведінку дітей і про погані оцінки, і ті не могли б назвати Юркової адреси, тому що і вчився, і поводився він середненько, так що додому до нього ніхто ніколи не ходив. Юркова мати приїхала до Києва з якогось села чи відразу, як фашистів прогнали, чи за певний час після того. Відомо лише, що вона всіма правдами і неправдами втиснулася з трьома дітьми і матір'ю в переповнену комуналку, стверджуючи, що вони погорільці. Пізніше вони перекочували в іншу комуналку, оскільки бабуся, а потім і мати Юри перегризлися в першій з усіма сусідами. Так що корінними жителями Куренівки ці люди не були. До того ж, на Юркове нещастя, в їхньому класі вчився хлопчина, з яким вони мешкали через стінку в першій квартирі і який його зневажав. Цей парубок був у класі ватажком, так що зрозуміти причину відчуженості Юри було неважко. Особливої ненависті до нього не відчували, але тримали на відстані. Про сель шістдесят першого року дядько Ігор говорити чомусь взагалі відмовився.

Світлана одного разу поїхала на Куренівку і спробувала розшукати всі місця, бачені уві сні. Будинок Юри не знайшла; при цьому було таке почуття, немов ходиш зовсім поруч, немов клятий дворик тут, за рогом... Але за рогом стояв абсолютно інший будинок, новий, білий, і не було ніякого здичавілого садочка з перекошеними дерев'яними лавочками. Пташиний ринок вона знайшла, знайшла і дорогу до кладовища. Тільки за огорожу зайти не наважилася, подивилася здалеку на сірі ряди пам'ятників -- і відступила, позадкувала. Дівчині здавалося, що коли вона побачить могили Зіночки Савенко, Федора Величковського, станеться... щось зле. Страшне. А на стіні склепу Л.Я.Вінницького -- кривий потворний напис і скісна шестикутна зірка...

Світлана заріклася ніколи в житті не ходити на кладовища, але не можна ж було сьогодні утекти з чудового уроку чудової Ольги Василівни. Може, вона б і втекла, але хто ж знав, що вчителька повезе їх на Байкове!..

Світлана зробила відчайдушну спробу відстати від усіх, для вигляду зацікавившися довгим написом (майже поемою!) на могилці такої собі Софії Григорівни Лейтцингер. Дівчині було зле, вона трішечки тремтіла, оскільки пам'ятник був увінчаний якорем, тому живо нагадував Чубика, ім'я похованої -- Соню Ставську, а все разом -- пісню про рибачку Соню. Золоті літери розпливалися і танцювали перед очима...

-- Світланко, ти чого не йдеш з усіма? Нумо, швиденько, -- почула вона голос Ольги Василівни і попленталася слідом за школярами.

Вони перейшли Байкову вулицю, минувши ворота з банею, опинилися на широкій алеї.

-- Ось це, діти, меморіальна алея Байкового кладовища. Тут поховано видатних діячів української і радянської науки, культури та мистецтва. Я не буду вам нічого розповідати. Просто пройдіться алеєю, а потім поділимося враженнями.

Світлана випередила інших, які йшли натовпом, зупинялися біля кожного пам'ятника і шумно обговорювали його, тикаючи пальцями в деталі, що привертали увагу. Дівчина помітила в кінці алеї маленьку церкву, дізналася у Ольги Василівни, що це меморіальний зал і що робити там всередині абсолютно нічого, але вирішила якнайшвидше дійти туди і дорогою зібратися з думками. Зробити це було необхідно, бо смутний, незрозумілий переляк, що охопив її на початку екскурсії, зараз зміцнів і стукав чавунним кулаком у саме серце. Світлана насилу переставляла ноги, однак вирішила будь-що доплестися до церковки.

Багаті пам'ятники на могилах письменників, композиторів, акторів і вчених, що охоронялися різними спілками, споруджені для помпи, в показному порядку "від вдячних нащадків -- геніальним предкам", не привертали уваги. Пишнота бронзово-гранітно-базальтових монументів не притягувала, а з першого ж погляду відштовхувала, тому що всім цим парадним похованням не діставало однієї-єдиної "дрібної дрібнички": простого людського почуття. Ось чому зі всього ряду могил Світлана звернула увагу лише на останній притулок доктора медицини, дійсного статського радника (і як тільки не стерли такий потворний штрих з картини зразкової центральної алеї?) Костянтина Григоровича Соколова і на миленького біленького янголятка на пам'ятнику Любові Василівні Склядневій (що також загалом незрозуміле: кладовищенську церкву перетворили на меморіальний зал, а янголяти не торкнулися, навіть крилець не спиляли). Пам'яті останній "скорботні мама і брат Саша" присвятили виразні рядки:

"Тропинка к тебе травой зарастет,
Надгробная надпись сотрется,
Слезы уймутся и горе пройдет,
Но счастье назад не вернется".

Написи всі були старовинні, дореволюційні ще, з літерами "ять".

Неуважно дивлячись на могили Юрія Яновського і Дніпрової Чайки, дівчина думала, до чого ж це правильно: все проходить, навіть горе. А щастя не повертається. З іншого боку, он лежать два письменники (хоч ім'я Дніпрової Чайки для неї -- відкриття), яких напевно ховали письменники ж--а жодного такого ж теплого, сумного і правдивого рядка на їхніх пам'ятниках немає! Так що ж це за маститі письменники, якщо їм нема чого сказати у такий момент!..

Світлана пройшла ще трохи, минула могилу Народного артиста СРСР Юрія Шумського... і раптом побачила міліціонера! Зі знудьгованим виглядом він прогулювався перед грандіозним гранітним монументом. Так, він охороняв! Але кого? І навіщо охороняти могилу? Щоб мрець не втік?..

Світлана нервово хихикнула. Міліціонер мовби ненавмисно подивився в її бік. Не прямо на неї подивився, але трохи лівіше. Нашвидку так позирнув. Дівчина наблизилася до монумента. Міліціонер повернувся до неї спиною і пішов геть. Повільно пішов, навіть дуже повільно. Світлані здавалося, що він уважно слухає, що відбувається позаду. Дівчина зупинилася навпроти пам'ятника і прочитала:

ДОВОДОВ ЙОСИП ОЛЕКСІЙОВИЧ
7.8.1907-20.10.1963

Праворуч на монументі витесана величезна кам'яна голова. Зачесане назад волосся, залисина на високому чолі, зосереджений погляд кам'яних очей, стислі губи, трохи великуватий для такого обличчя ніс...

А лице-то знайоме!

Ось граніт оживає, міняє колір. Під головою з'являються суворий чорний костюм, біла сорочка, краватка. В очах із живого каменю застиг переляк, що межує з непідробленим жахом. На правій скроні лущиться грим, відвалюється шматками, немов зволожена штукатурка. Під ним відкривається кругла почорніла рана...

Світлана не бачила міліціонера, що прямував до неї, не чула криків Ольги Василівни і хлоп'ят. Навколо швидко темніло, з неба, або принаймні зверху долинав траурний марш...

* * *

-- І все ж, хоч убий, не зрозумію, навіщо ми тут!

Мишка голосно розреготалася цьому "хоч убий" стосовно людини, мертвої півтора року, Мишко і Соня з розумінням усміхнулися. Дівчина взяла Юру за руку і спробувала розтлумачити:

-- Тобі ж казали: готується належна зустріч одного з тих, хто організував замивання Бабиного яру.

-- Екзекуцію йому влаштуємо, -- вагомо пообіцяв Мишко, задоволене потираючи руки. -- Як у Ярослава Гашека: "Урочисте шмагання", "Продовження урочистого шмагання". Добре сказано!

Юру скрутило від цих слів. Він спробував уточнити:

-- Так що, його... той... просто так і відшмагають? -- чим викликав новий напад вбивчого реготу Мишки.

-- У "Швейку", між іншим, ніякого шмагання немає і близько. Просто військові частини відправляють на фронт як "гарматне м'ясо". І все. В нас також не буде ніякого рукоприкладства, за цим уже наглянуть, не бійся, -- вагомо пообіцяв гітарист. -- Смішний ти все ж, Юрко. Не знаєш навіть звичайних засобів порозважатися тут. Та якби ти не був таким дрімучим неуком і хоч зрідка перечитував "Князя Серебряного", то знав би, як відбувається екзекуція.

Тут Мишко став навшпиньки, зачимчикував перед ними, загугнявив:

-- Здоровий будь, царю наш батюшко Іоане Васильовичу! Здоровий будь, міський голова наш Йосипе Лексійовичу! -- кланяючись після кожного "здоровий будь".

-- Сам усе побачиш і сам усе скажеш, -- підтвердила Соня. -- Головне, не бійся: в потрібний момент потрібні слова приходять самі.

-- А ти влаштовувала комусь екзекуцію? -- із завмиранням серця спитав Юра.

-- Не я, а ми, -- відповіла дівчина. -- Багато, дуже багато людей, наших і не наших організували Бабин яр, і всі вони дуже заслужили і заслуговують на гарячу зустріч. А ти... Невже ти думаєш, що найстрашніше покарання для душі -- висікти різками тіло! Мертвому тілу, до того ж, не боляче. Крім цього, несправедливо, щоб через душу страждала матеріальна оболонка. Так буквально карають лише вгорі. А найбільша насолода і найстрашніше покарання (тут вже з якого боку дивитися) -- це говорити правду в очі.

Юнак опустився на земляну підлогу, якнайзручніше влаштувався біля ніг Соні, обхопив голову руками і почав думати, що ж він скаже цій особі, яку зараз побачить уперше. Але думки плуталися, спліталися і розбігалися, мов залізничні рейки на великій товарній станції.

Гітарист сказав, що будуть ховати Йосипа Олексійовича Доводова, голову Міськради. Закопають його там, де з чорної стелі звішується, упираючись в саму підлогу, потворний наріст, що нагадує чи то гігантський сталактит, чи перевернуту піраміду. Юра пам'ятав, як подібна піраміда росла над трамваєм, що потрапив у сель. Вгорі то була яма, тут же -- сталактит на стелі. Коли яму закопають, все повернеться на місце, а на земляній підлозі залишиться труна. Скоро вона буде крайньою в правильному ряду інших домовин, деякі з них більш заможні, але переважна більшість вельми багаті, деякі напівзотлілі, поїдені гробаками, а деякі новісінькі. Кажуть, це центральна алея Байкового цвинтаря, однак за життя Юра тут ніколи не бував.

Взагалі-то, дивно буде бачити такого великого начальника, запросто стояти з ним лицем до лиця. Юнак пам'ятав, що мама багато писала в різні інстанції щодо квартири, і найвищою з цих інстанцій була саме Міськрада (їй радили звернутися в Це-Ка, проте вона так і не наважилася, незважаючи на невичерпну рішучість домогтися окремої квартири; Юра знав, чого боїться мама: ніякими "погорільцями" вони насправді не були, тато загинув на фронті якось погано, не так, як треба, і його вдова досі побоювалася несподіванок від партії, так само, як і від органів). Отже, питання про їхню квартиру вирішував цей самий Доводов. Тобто не вирішував, тому що мама весь час лаялася, що всі її листи "спускають" назад в районний виконком. А потім бабуся Маня повернулася в село і там померла (затужила в місті, а через тата вони навіть на похорони до неї не поїхали, просто обірвали всі зв'язки, шукайте вітру в полі!), старший брат подався в Узбекистан, сестра вийшла заміж і переїхала, і мама залишилася в комуналці з Юрою, а дві особи у кімнаті -- хіба ж це тіснота, громадянка Петриченко?! Та й молодший син от-от піде до армії служити... І ніякої квартирної проблеми для них більше не існувало.

А синок же не в армію пішов, а на той світ. Дезертирував, підла душа, як тато... А пітьма -- як штрафний батальйон...

Але що ж все-таки сказати Доводову? "Ох і сволота ж Ви, Йосипе Олексійовичу, якщо в підлеглому Вам місті таке життя!" Ні, лаяти одразу, та ще незнайому людину -- негарно якось, та й взагалі Юра не лаявся майже. От Мишка -- інша справа... "Поганим головою Міськради Ви були, якщо..." Не годиться. На місці Бабиного яру якраз і мали намір побудувати якнайбільше нових будинків, щоб менше було комуналок.

До чого тут комуналки, справді?! От причепилися недоречно... "І закортіло ж Вам, Йосипе Олексійовичу, затівати будівництво в такому місці..." А чого ж це ти, бовдуре, сунув у прокляте місце? Сам винен.

Та-а-ак, ситуація...

Юнак озирнувся довкола і здивувався тому, скільки народу з'явилося, доки він мудрував. І все більше в білому одязі, як Мишко і Соня, з сяючими обличчями. Є й такі, як він, нормальні мешканці пекла, об'єднані чимось невловимим, спільним у виразі очей. Деякі начебто знайомі Юрі, бачені раніше, давним-давно. Півтора року тому ...

Гітарист розмовляв з жінкою середніх років. На її білосніжній сукні не було відкидного капюшона, який вигадала собі Соня (дивно: як у цьому світі можна вигадати одяг або частину тіла, волосся, наприклад? Виявляється, можна, хоч юнак досі не розумів, як саме це робити), спідниця спадала до підлоги рівними складками, рукава були немов надуті, на голові очіпок з "ріжками". Коли жінка повернулася лицем до Юри, він здивувався її красі. Була вона чимось схожа на Катерину, яку зобразив на своїй знаменитій картині Шевченко. Тільки Катерина була молоденька і сумна, а ця -- старша та весела, до того ж ще й просвітлена.

-- Знову він з нею знюхується, -- пролунав над вухом невдоволений хрипкий голос Мишки. -- Аякже, обидва віршомази, брат і сестра по перу, пір'я їм в зади обом! Співперники блохаті, шмотки білі...

Екс-повія засичала крізь зціплені зуби, повернулася на зламаних підборах і, манливо похитуючи стегнами, пішла геть, але несподівано махнула рукою, беззлобно розсміялася і сказала:

-- Ну і шо, і нехай.

-- Ось це вже не схоже на Мишку. Аж ніяк не схоже, правда?.. Соня опустилася на земляну підлогу поруч з юнаком і ласкаво обійняла його за плечі.

-- Це та сама поетеса, якій Мишка обіцяла видряпати очі?

-- Вона, вона. Щоправда, її бажання таке ж безглузде, як бажання Чубика побити Мишка. Пам'ятаєш, вони сварилися через Сталіна?

-- Звісно, пам'ятаю.

До речі, давненько не з'являвся матрос. Мишка пішла собі геть. Миша, здається, втратив до них будь-який інтерес. Тільки Соня, як завжди, поруч. Розпадається і без того неміцна компанія! Мовби на підтвердження Юра почув слова дівчини:

-- Посварилися, помирилися, а все ж розійшлися. Мишкові б у екзекуції взяти участь, а потім тільки ми його і бачили в пеклі! Піде своєю дорогою...

У цей момент Юрі здалося, що він нарешті зрозумів, навіщо провів у пітьмі цих півтора року. Все, чого йому не вистачало і що від нього вимагалося, -- зробити нарешті вибір і йти наміченим шляхом. Тут все перебуває в стані спокою, є тільки ілюзія, уявність руху; справжній рух у будь-який бік означає негайний вихід в інший світ. Пітьма була таким собі пересильним пунктом, всі дороги вели до неї; сама ж вона дорогою не була. Розпочати рух можна було лише переситившись очікуванням.

Це ж так просто! І саме про це говорив Сонин дідусь: "Бажаю вам залишити тут свої свічки і якнайскоріше піти". Справді, все дуже просто.

Але Юра одразу ж злякався. Власники білого одягу йшли у другий, більш високий світ. Отже... Соня також готова піти туди?! А як же він?!!

-- Соню, а як же... як же... -- юнак не міг вимовити жодного займенника: ні "я", ні "ти", ані "ми", -- лише відкривав і закривав рота, мов риба, та безглуздо мигав очима.

-- Заради тебе я пропустила один Духів день. Потерплю ще трохи в пеклі.

Тут всі ті, що зійшлися заради свята екзекуції, заметушилися, зашикали і почали просуватися якнайближче до звислого зі стелі наросту. "Несуть, несуть", -- чулося звідусіль. А зверху м'якими невидимими хвилями накочувався траурний марш, наближався, лився вздовж алеї, немов якась матеріальна субстанція.

Юра і Соня стояли в натовпі пліч-о-пліч. Ніхто тут не розпоряджався, не командував іншими, але кожний мовчки займав те місце, яке повинен був зайняти згідно з внутрішнім почуттям.

Високий старий, абсолютно сивий, в чудному сріблястому одязі, стояв біля самого сталактита. Позаду нього напівмісяцем розташувалися білі особи, з-поміж яких юнак приблизно знав лише Старого Сьому і Катерину, що незадовго перед тим розмовляла з Мишком. Ще далі розташувалися звичайні (серед яких знаходився і Юра), а позаду всіх -- знов-таки білі. Світла тут було стільки, що ніхто майже не приніс невгасимих свічок. Проте старий у сріблястому навіщось тримав на долоні маленьку свічку, щоправда, незасвічену (хоч абсолютно незрозуміле було, навіщо йому будь-яке джерело світла).

Доки всі чекали початку поховання, Юра напружено розмірковував над словами дівчини: чи довго вона чекатиме, чи не кине його, коли їй все ж набридне очікування і таке інше, -- як раптом упіймав себе на тому, що останнім часом розмірковує забагато, просто напрочуд багато, що на нього абсолютно не схоже.

Ні, не тільки всі його тутешні знайомі змінилися -- він сам також змінився! У тім-то й річ. Осяяння щодо подальшого шляху щойно відвідало його аж ніяк не випадково. Доля зарано та безжально вирвала, викоренила його з життя і кинула в чорноту; він відбув тут своє заслання і дозрів, як зелений помідор дозріває в темному місці.

І нарешті зрозумів головне: прагне він потрапити не в осяйний світ, а назад, на землю!

Це стало зрозумілим не тільки в Духів день -- ще під час першої зустрічі з Мишком на руїнах корпусу психіатричної лікарні, коли Юра в безсилій люті підіймався на нахилену балку і відчайдушне стрибав угору. Але тоді він був саме безсилим. А щоб піти вгору, треба набратися сил, дозріти, стати сильним.

Щоб піти -- треба просто піти.

Юнак щасливо посміхнувся і подумав, що сьогоднішній день -- день відкриття простих і навіть тривіальних істин. Нічого нікому він не стане говорити. Просто піде. Піде, і край. Якщо всі прагнуть потрапити до блискучого світу, якщо лякають його якимись там руйнівними наслідками необдуманого кроку, нехай бояться і котяться у своє світло. А він все обдумав і все давно для себе вирішив.

Він повертається.

Досить боятися! Доволі підлот робить людина з остраху. Он бабусю Маню вони відпустили одну по-собачи здохнути на самоті. Адже це підло! Ніхто їх і не шукав через батька, все це надумані матусині жахи. Юра і раніше відчував неясну провину перед бабусею, тільки не усвідомлював її до кінця. Так от, значить, в чому корінилася провина: у відчутті власної підлоти! І невідомо ще, чи вибачає йому юний вік...

Ні, не можна більше боятися! Досить.

І відразу на душі полегшало. Тепер Юра напевно знав, що саме скаже Доводову. Він з якимсь новим, абсолютно незнайомим почуттям дивився на чорний наріст ями.

А вгорі давно вже змовк похоронний оркестр, і через нерівні проміжки часу звідти долинали приглушені землею голоси: офіційні особи бубоніли заготовлені зазделегідь траурні промови. Але от в чорному нарості пролунало нарешті легке шелестіння, щось важке опустилося на дно. Тоді зверху почулося ридання, душевиворотне гудіння сурм і гупання барабана. Пойняті легкими осінніми заморозками грудки землі гучно затарабанили по дереву; наріст розпочав зменшуватися, подібно до надсіченого фурункула, з якого витікає гній, і всі побачили на земляній підлозі розкішну труну, з-під кришки якої стирчали придавлені живі квіти.

Траурний марш шаленів, волав і бився під рівним тепер земляним склепінням, немов будив лежачого в труні. Білі, які розташувалися напівмісяцем, витягнули уперед руки, кришка затремтіла, зробилася прозорою, і всі побачили під нею немолодого вже чоловіка в дорогому костюмі, солідного і благочинного, із залисинами на високому чолі.

У піднесеній до стелі руці сріблястого старця спалахнув невгасимий віднині вогник. Він розповсюджував навколо рівне мертвотне світло, і під його дією кришка труни помутніла і набула колишнього вигляду, однак небіжчик залишився зверху. Білі опустили руки, оркестр замовк, звуки музики немов зрізало ножем. У тиші, що запанувала довкола, прозвучав розкотистий бас сріблястого старця:

-- Вставайте, Йосипе Олексійовичу Доводов!

Тоді очі мерця розплющилися, він надзвичайно повільно сів (здавалося навіть, не сів, а перетік в сидяче положення). Юра на декілька секунд примружився, тому що пригадав свої перші миттєвості у пітьмі, і йому стало ніяково, і ще стало дуже шкода похованого. Коли ж він знов наважився поглянути на труну, сидяча людина затравлено озиралася довкола, немовби шукаючи порятунку. В його очах читалися паніка і переляк. Сріблястий старий тицьнув йому в руки свічку і трохи збентежено пробасив:

-- Такі-от справи, Йосипе Олексійовичу! Могилу мою розкопали, кісточки на звалище відправили, і тепер на моєму місці лежатимете ви. Але я не в претензії, повірте. Наші тіла ховають живі, їм же і розпоряджатися прахом. А душу ми приймаємо у своє товариство. От, власне, і все. А відтак ласкаво просимо, товаришу Доводов!

Сказавши це, сріблястий старий відступив -- і зник. Похований вмить звівся на ноги, однак з темряви перед його обличчям виринула срібна рука і з такою силою пхнула Доводова у плече, що він одразу ж опинився на колишньому місці.

З білого півмісяця виступила Катерина, з поклоном повторила:

-- Ласкаво просимо, Йосипе Олексійовичу! Якщо щось не так, прошу вибачення, Йосипе Олексійовичу, але повірте, ми намагалися зробити все якнайліпше. Ласкаво просимо!

Свічка затремтіла в руці Доводова, однак він знайшов у собі сили кивнути у відповідь.

-- Я сьогодні також не головна дійова особа, що зустрічає вас, -- продовжувала жінка, -- яз Бабиного яру, і вони звідти ж.

Люди білого півмісяця чемно вклонилися, і біле море голів, утворене багатьма десятками тисяч душ на схилі земляної підлоги, захвилювалося, ожило. І Соня, яка стояла за спиною юнака, насунувши широкий капюшон майже на самі очі, також вклонилася.

-- Подивіться на нас, Йосипе Олексійовичу, подивіться уважно. Ви дозволили, більш за те -- вирішили будувати будинки там, де нас вбивали. Дивіться уважно: ось ми тут всі, такі, як були і є. За життя ви дуже любили ділити людей за національністю. Багато хто з нас, чого приховувати, також любив це, багато хто, навпаки, не любив. Але всі ми померли однаково, смерть все це стерла і підрівняла. Тут свої закони, Йосипе Олексійовичу, і всім довелося підладнатися під них. Мені також довелося свого часу. Проте ми не можемо не задовольнити найпотаємніших бажань такого високого гостя звідти, яким є ви. І от завбачуючи ваші смаки, шановний Йосипе Олексійовичу, ми вирішили виділити для зустрічі з вами по одній особі кожної національності, яку він мав угорі. Наприклад, я була українкою. Спеціально для вас уточню: чистокровною українкою.

-- Я був євреєм, -- сказав Старий Сьома.

-- Я росіянином.

-- Я наполовину українкою, наполовину єврейкою.

-- Я циганкою.

-- Я білорусом.

-- Я на чверть євреєм, на чверть чехом і наполовину українцем... Доки кожний з білого півмісяця називав колишню свою національність, часом неймовірно складну, похований все ширше розплющував очі, так що під кінець вони ледь не вилізали з орбіт.

-- Сподіваюся, ваше честолюбство, почуття пролетарського інтернаціоналізму і національна самосвідомість хоч трохи утамовані? -- трохи іронічним тоном спитала Катерина.

Доводов дико позирнув на неї, несподівано різко рвонув красиво зав'язану краватку і ледь зумів розстібнути неслухняними пальцями комір білої сорочки.

-- Бачу, що утамовані, -- сказала задоволена ефектом цього безглуздого фарсу Катерина. -- Однак повторюю, Йосипе Олексійовичу, що справа не зовсім у нас... Так, трохи не забула: не менше розкопок із нацпитання ви полюбляєте почесті. Ви вже пробачте мені, неосвіченій. Прошу ескорт!

Люди білого півмісяця повільно обігнули пишну труну з ожилим небіжчиком і вишикувалися позаду нього в такому ж самому порядку. А з натовпу вийшли солдати і матроси з пергаментно-жовтими виснаженими обличчями, одягнуті абияк (деякі голі до пояса, інші в роздертих гімнастерках і тільниках, і всі без винятку босі, зі збитими до крові ногами). Юнак здивувався було, чом серед них немає жодного білого, але пригадав перевтілення з поверненням колишнього вигляду Боруха Пінхусовича і все зрозумів.

Чубик був серед матросів і, правду кажучи, виглядав порівняно з іншими справжнім чепуруном. Він із задоволенням підкрутив вуса, коли опинився прямо за спиною Доводова.

-- Ну от, тепер усе гаразд. Правда, Йосипе Олексійовичу? -- спитала Катерина.

-- Чого ви від мене хочете? -- прохрипів той, що сидів на труні, і це були його перші слова, сказані тут.

-- Я ж кажу: справа не зовсім у нас. Якщо все готове, настав час вам побачити, кого ви вбили. Мишко!

Гітарист відділився від натовпу, награючи знайому мелодію.

-- Мої вітання, дядько, -- сказав він весело, влаштовуючись на підлозі праворуч від Доводова. -- Я тут був записаний у божевільні...

Явно не зрозумівши натяку, похований засовався на кришці труни, немов вона зробилася раптом гарячою.

-- Та не нервуй ти, дядько, -- заспокоїв його Миша. -- Я був політичним божевільним, от і все. Так що не кусаюся, не бійся. Мені-то від тебе анічогісінько й не треба, ніякого особливого зуба у мене на тебе не загострено. Добра психушка, і годують в ній, як треба. Мене і не лікували навіть, просто надто довго утримували на обстеженні. Щоправда, знаю я одного, якого лікували від антисовітизму. От він тобі може сьогодні сказати... А я що? Я нічого. Поспівати тільки хочу.

Миша посміхнувся від вуха до вуха, потягнувся, примружився і зі смаком процідив крізь зуби:

-- Давненько я вже не грав на моїй шестиструночці! Але зараз, заради свята, я виконаю спеціально для великого дядька... -- він витримав паузу і зловісне прорік: --... найаполітичнішу свою пісеньку. Микита Сергійович обіцяв комунізм через три семирічки. Як ви ставитеся до цього прожекту, дядько?

Доводов з ненавистю і презирством дивився на Мишка. Парубок же удавав саму невинність, бренькав на гітарі й усміхався. Тільки брови його здіймалися підозріло високо.

-- До речі, ви не спітніли? -- раптом похопився він і жваво крикнув: -- Мишенятко, хустиночку міському голові! А то, знаєте, тут деяких спочатку то в жар, то в холод кидає, -- додав винувато.

Дівчина виглядала просто потрясно: скинувши рване пальто, сукню і негодящі черевички, залишилася в прозорій сорочці, під якою виднілися мереживні трусики і ліфчик.

-- Бідненький товариш Йосип Олексійович, -- сказала вона найсерйознішим тоном, протягуючи до правої скроні Доводова руку з миленькою вишитою хустиночкою. -- І ніхто йому лобика не витре, не потурбується...

Доводов скрикнув і хотів було утримати дівчину, але Мишка вправно ухилилася і торкнулася хустиночкою його скроні. Грим розпочав лущитися і з тихим шелестінням впав на кришку труни, відкривши на загальний огляд невелику діру з почорнілими краями. Доводов оскаженів.

-- Ой, та шо це?! -- вискнула дівчина і закотила очі, вдаючи непритомність.

-- Це в товариша Доводова інфаркт, -- пролунав голос Катерини.

-- Інфаркт, -- спокійно і авторитетно підтвердив гітарист. -- Тільки не інфаркт міокарда, а пістолетний. Є така дуже важка хвороба, коли пропонують на вибір: або ганебний суд, або куля в чоло. Однак не розумію, навіщо симптоми приховувати. У нас тут правду поважають, дядько. Зверніть увагу хоч би на ескорт: там у всіх повнісінько ран, але ніхто ж їх не гримує!

Доводов переводив розлючений погляд з Мишка на Мишку і назад, проте сидів сумирно, очевидно, пам'ятаючи поплескування сріблястої руки. Дівчина ж зірвала косинку, відкривши ледь відросле золотисто-руде волосся, удала, що грайливо поправляє зачіску, мило зашарілася і сказала:

-- Але вас же тре' пожаліти. Хоч я не Мерлін Монро і не Лоліта Торес, а ви не Ів Монтан і навіть не Жан Габен, я зроблю все, шо у моїх силах. Взагалі я нічо собі, чи не так, ге? Так щитав багато хто.

З цими словами вона розляглася на підлозі ліворуч від труни у вельми вульгарній позі і, чабиряючи ніжками в миленьких панчішках, поцікавилася:

-- Ви ж були гультяєм і баболюбом у вільний од роботи час, чи ні? Найсуперечливіші почуття охопили Доводова. Це відбилося на його обличчі, видали внутрішню боротьбу і пальці, що нервово ворушилися. Нарешті він рвонувся до Мишки, але на його плечі лягли руки Чубика, і матрос наказав:

-- Сидіти. Сиди, дивись і слухай. Миша заспівав:

-- Глядите, мы не робкого десятка,
Глядите, наши руки в мозолях.
Поэтому всегда с нас взятки гладки:
Ведь мы сжимаем молоты в руках!
Ох, если нам шарахнуть постараться,
Чтоб мир капитализма сразу сдох...
До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток -- чтой-то вроде трех.
І почався хід.

Загиблі під час селю вишикувалися довгим ланцюжком, по черзі підходили до труни і мовчки дивилися Доводову в очі. Потім говорили щось, кланялися і віддалялися. Були тут дівчата з телефонної будки, обидві в довгих білих сукнях; був дідуганчик у вушанці, ватнику, ватяних штанях і у валянках, що збирав принесений потоком води хмиз. Було і багато інших, кого Юра не знав і, до сорому свого, з ким так і не познайомився за півтора року пітьми. Він же, підійшовши до Доводова, збентежено покахикав і тихо заговорив:

-- Ви не подумайте, товаришу Доводов, я вас ні в чому такому не звинувачую. Чесно. І взагалі я не розбираюся... Але я тут подумав і от що вирішив:

піду на землю. Вгору, -- юнак замовк і зітхнув, немов вантажник, який скинув з плечей важкий лантух (та він і справді позбувся тягаря, висловивши вголос своє рішення, яке хотів залишити таємницею). Потім повів далі: -- Миша, який от на гітарі грає, сказав, що це не останнє нещастя у нас в Києві. А я не хочу! Розумієте, не хочу, щоб ще хтось гинув. Тому я повернуся вгору і розповім все-все... про все. От.

Божевільний погляд Доводова, доведеного загиблими до повного відчаю, на секунду зробився більш осмисленим. Здається, Юра був єдиним, хто не докоряв колишньому міському голові або не знущався з нього. Та юнака відтіснили, ледве Чубик помітив, що похований тягнеться до нього. Тепер перед Доводовим, сіпаючись і безглуздо витріщивши очі, проходили божевільні з корпусу психіатричної лікарні, що обвалився в потік. Проте один з них, мірою виснаження обличчя схожий на солдат військового ескорту, тримався цілком по-людськи. Він доброзичливо посміхнувся і махнув рукою Мишкові, гітарист кивнув у відповідь, не перестаючи грати. Людина ця затрималася перед Доводовим надовго.

Тим часом до юнака підбігла схвильована Соня і швидко зашепотіла:

-- Юро, Юрасю, що ти надумав? Як же це ти відправишся на землю? А як же я, як же ми, Юрасику?!

Він втупився собі під ноги і несподівано твердо заявив:

-- Ні, я піду вгору. Я повинен попередити їх...

-- Але ти не зможеш! -- перервала юнака Соня. -- Просто не зможеш. Хто виходить звідси, той все забуває. Такий закон. Юрасику, зрозумій: ти забудеш!

-- Не забуду, не забуду, -- уперто повторював юнак, стискав зуби, стискав кулаки, шипів, тремтів і знов повторював, мов закляття:

-- Не забуду!

-- Нехай так, -- не дуже впевнено погодилася Соня. -- Але хто тобі повірить? Уяви, що вийдеш на вулицю і скажеш: люди, завтра станеться лихо, ви всі помрете. Так тебе живо замкнуть туди, звідки з'явився Мишко! Або ти хочеш до Павловки? Бути серед цих місяці, можливо, роки! Переконувати виключно їх, божевільних...

Дівчина показала на натовп підвиваючих осіб, що сіпалися, і додала:

-- Не надто приємна перспектива! Вгорі не прийнято вірити в такі речі. Кассандрі, і тій не повірили, Юрасю.

Тут повз труну пішли діти, маленькі гарненькі амурчики із засвіченими свічечками в рученятках, дівчатка в платтячках, хлопчики в чистесеньких костюмчиках, в беретиках або в картузиках. Цілодобовий дитячий садок. Йшли парами: хлопчик-дівчинка, хлопчик-дівчинка... Вели їх дві виховательки, також зі свічками. У Доводова затряслася нижня щелепа, він спробував відвернутися.

-- Дивись, -- коротко наказав Чубик.

Хлопчик і дівчинка, які йшли четвертими за рахунком, несподівано кинулися до труни, вправно видралися на коліна до похованого і, смикаючи рученятками лацкани його піджака, тужливо затягнули:

-- Дя-адь, а, дядечко, а скоро наші мами заберуть нас звідси? Дя-адь, а, дядечко, скажи, а?

Доводов гидливо відбивався від дітей, намагався зсадити їх на земляну підлогу. Але Чубик мовчки трусонув його, і нещасний перестав чинити опір, лише дрібно тремтів і схлипував. Вихователька, що йшла в кінці, сіла поруч з Мишкою, щоб після відвести дітей.

-- А до мене мама вже прийшла, ага! -- переможно сказав малюк у біленькій сорочечці, в синеньких штанцятах зі шлеєчками і в крихітних черевичках. Його вела за руку молодиця в халаті і капцях, навколо горла якої обвилася пурпурово-фіолетова смуга, а обличчя мало бузково-чорний відтінок. Порівнявшися з труною, вона зупинилася, розмахнулася і вліпила Доводову важкого ляпаса.

-- Не можна! -- крикнув один солдат, вискочив із шеренги і, схопивши її за вільну руку, повторив: -- Не можна. Тільки говорити.

-- Нічого, товаришеві Йосипу Олексійовичу корисно. Треба ж залишки гриму струсити! -- холодно помітила Мишка, знизуючи плечиками.

-- Лікарі сказали, що в мене більше не буде дітей. Миколонька перший і останній, -- карбувала удавлениця. -- Цей вбив Миколоньку, а я не змогла жити без нього.

-- Вирішував не він один. І взагалі, наш дядько -- жалюгідний стрілочник. А інші живі. Але ми і їх зустрінемо. Свого часу, -- пообіцяв гітарист, перервавши на декілька секунд спів.

Хлопчик і дівчинка, які влаштувалися на колінах у Доводова, із заздрістю проводжали поглядами щасливчика, до якого прийшла мама. А той крокував з гордим виглядом, хвацько підтягаючи штанці зі шлеєчками.

Сцена, що розігралася біля труни, додала юнакові рішучості. Він показав на дітей, що віддалялися і спитав Соню:

-- Хіба ти хочеш, щоб колись ще загинули отакі малюки? :

Дівчина не відповіла.

-- Отож, треба піти і розповісти.

-- Ай справді, нехай піде, -- сказав Борух Пінхусович, нечутно наближаючися ззаду. -- Нехай підніметься вгору. А якщо навіть він все забуде, як те й належить, ми нагадаємо.

-- Але дідусю! -- вигукнула Соня. -- Хіба не ти говорив...

-- І повторю те ж саме, -- підтвердив старий. -- Це необдуманий відчайдушний крок, це дурість, це, зрештою, небезпечно і шкідливо для нього. Але прив'язаний вантаж землі тягне його назад, а мотузок ти обрізати не зуміла. Юра піде, Сонюшко. Нічого не вдієш.

Вони стояли втрьох і дивилися на тих людей, що проходили повз труну, на апатичного, вже байдужого до всього Доводова, жалюгідного, пригніченого, на сидячих в нього на руках дітлахів. Вихователька чекала закінчення ходи. Мишка вихляла задком і чабиряла ніжками в панчішках. Мишко співав:

-- До коммунизма остается
лет пятнадцать-двадцать,
А семилеток -- чтой-то вроде трех.
А його пісня була ну дуже довга!..

* * *

Навколо Світлани з'юрмилися однокласниці й Ольга Василівна. Хлоп'ята стовпилися на невеликій відстані, про щось шепотілися і вказували на Світлану пальцями. Міліціонер неквапом повертався на свій пост, зрідка озираючись.

-- Що з тобою сталося? -- стривожено спитала вчителька. Дівчата поставили Світлану на ноги і давали лад її шкільній формі, обтрушуючи пил і відтираючи плямки прилиплого бруду.

-- Дрібниці, Ольго Васильєвно... Василівно. Голову закружляло... обнесло... запаморочилося себто... в очах потемніло, я й упала, -- відповіла вона, намагаючися здаватися бадьорою і веселою. А сама тим часом думала: це ж там, унизу, в неї під ногами, все відбувалося!..

-- Таке з ними трапляється. Ги-и-и, -- Сергійко Безбородько криво посміхався і весь сяяв, зазделегідь передчуваючи задоволення від власного жартика. -- Спочатку непритомніють, потім їх нудить, потім черевце росте, потім...

-- Ти-и, Бородатий! -- заволала Лариска Карпенко і кинулася до Сергійка.

-- А потім бебі... Бе-е-е!.. Е-е-е!.. М-ме-е-е!.. Ма-а-а!.. -- замекав і заволав той, за що негайно дістав сумкою по голові від Лариски, що наздогнала його, і завищав уже майже непідробне: -- Ой, ма-а!

Хлоп'ята заіржали, неначе стадо молоденьких гарячих жеребчиків.

-- Та схаменіться ви нарешті! Припиніть негайно! -- закричала вчителька. -- Ви ж на кладовищі, кінець кінцем. Карпенко, Безбородько! Ти в мене, Сергію, двійку по поведінці отримаєш обов'язково! Це я тобі твердо обіцяю.

Нарешті всі угамувалися і повільно повернулися до воріт. Світлана йшла позаду всіх, обережно ступаючи по асфальту вузенького тротуарчика, і думала, що раптом досі Доводов сидить на кришці труни, а перед ним проходять люди, вбиті розчерком його пера на якомусь наказі, плані забудови району або іншому документі, що сповіщає невдалий кінець Бабиного яру і початок світлого міста майбутнього... І, зрозуміло, вона не помічала ні могил славетних партизанських командирів Ковпака і Федорова, ні пам'ятника великому вченому Патону, ні Максиму Рильському, ні іншим письменникам і поетам. Не помітила вона навіть янголят, що також чудом збереглися над старими могилами з цього боку алеї. Навіть коли Ольга Василівна вказала на ажурну альтанку біля самих воріт і пошепки повідомила школярам, що, згідно з чутками, там похована мати самого Молотова, дівчина не вийшла з напівсонного стану. Проте, ніхто не прореагував на слова вчительки, бо підлітки не знали, хто такий Молотов.

-- Все на сьогодні, діти. Йдіть додому, на наступному уроці вивчаємо й розповідаємо біографію Лесі Українки, а також читаємо першу дію "Лісової пісні". До побачення.

Школярі подалися юрбою вниз по Байковій вулиці до зупинки трамвая. Ольга Василівна запропонувала провести трохи Світлану, взяла її під руку.

-- Давай-но пройдемося, -- сказала вчителька. -- Тобі корисне свіже повітря після того, як ти опритомніла.

Дівчина йшла поруч з Ольгою Василівною, із задоволенням підставляючи обличчя поривам свіжого весняного вітерцю. Після цвинтарних переживань, сповнених темряви, отримуване задоволення було особливо яскравим і солодким, як виставлена на стіл проти сонця склянка лимонаду з бульбашками газу і рясною піною.

Найбільше радувало те, що Юра Петриченко повернувся на землю, вгору, як говорили в пеклі. Тільки от цікаво, чи вдалося йому попередити людей про катастрофу, що загрожувала місту? І що це за катастрофа...

Світлана спохмурніла, спіткнулася об вибоїну в асфальті. Ольга Василівна вчасно підтримала її.

А що станеться, коли раптом Юра не зможе попередити? Якщо йому не повірять... Якщо він справді забув... Десь-то Юра бродить зараз, бліда, примарна тінь. Нещасненький, самотній... Як його знайти? Як допомогти?

-- Світлано, скажи, що з тобою сталося?

От, тепер її бідою зацікавилася улюблена вчителька. Недарма це!..

-- Скажи, Світлано, тільки чесно.

-- А що, видно, що сталося? -- неохоче спитала дівчина.

-- Видно. Ти йшла по кладовищу, мов по битому склу. Ти що, могил злякалася?

Вони стояли, спершись ліктями на поручні невеликого містка через Либідь, швидка каламутна вода якої мчала просто в них під ногами. За спиною рипіли трамваї, праворуч по насипу час від часу проносилися зі свистом і ревінням залізничні потяги.

А дівчина мовчала, тому що... розгубилася, не знаючи, чи допомагати Юрі, як допомагати, що саме робити, де шукати його...

-- Розумієте, Ольго Василівно, -- розпочала вона обережно... і раптом її немов прорвало! Світлана розповіла все, що пам'ятала, починаючи з першого сну і аж до тих сумнівів, що мучать її тепер. Дівчина не знала, що з нею коїться. Сама себе не розуміла. Звичайно, Ольга Василівна просто чудова, улюблена вчителька, Світлана цілком їй довіряла. Але розповідати таке...

-- Дівчинко, послухай, а тебе не водили до психіатра? Ось цього і слід було чекати! Цього дівчина боялася більше за все! Її відчай був настільки великий, що вона готова була прямо з містка стрибнути в брудний холодний потік.

-- Якось мама тягала до невропатолога. Виявилося, все гаразд. Давно, -- насилу зізналася Світлана (а в голові мутилося від огиди і стукало: от дурепа набита, довірилася на свою голову!). -- Але потім я нікому нічого не розповідала. Вам першій...

Дівчина здригнулася, тому що рука Ольги Василівни обережно лягла їй на плечі.

-- Що я можу тобі сказати?..

(А що ви можете сказати, дорога й улюблена вчителько! Все це суцільна маячня...)

-- Твої сни... або не знаю, як їх назвати... Здається, ти начиталася на ніч Гоголя. "Майська ніч", "Страшна помста" або ще щось у цьому роді. "Вій", наприклад. Всі ці живі мерці під землею -- марення якесь. (Зрозуміло, Ольго Василівно!)

Світлана затремтіла, вчителька почала обережно погладжувати її волосся.

-- Але хто тобі розповів про Куренівку? Звідки ти все знаєш?

Вона недочула?!

Світлана повільно повернула голову і подивилася на вчительку. Ольга Василівна допитливо вдивлялася в обличчя дівчини, немов відповідь була написана в глибині її очей.

-- Ніхто не розповідав. Я бачила, -- пробелькотіла Світлана.

-- Але ж ти ще не народилася в шістдесят першому році, як же ти могла бачити? Уві сні? У тому сні? -- допитувалася вчителька. Світлана мовчки кивнула.

-- Дивно.

Ольга Василівна дивилася вздовж "коридору", утвореного залізничним насипом і бетонною огорожею меблевої фабрики. Говорила повільно, нестерпно повільно:

-- Я була тоді на Куренівці і бачила все. Тільки от не пам'ятаю, в березні це було чи в квітні. Понеділок був точно, і число тринадцяте. (Світла здригнулася.) Господи, яка тоді була гроза! (Світлана знов здригнулася.) Моя мама прокинулася вночі і говорила, що зроду не пам'ятає такого. А вранці сусіди сказали: на Куренівці повінь, розлилася багнюка, є загиблі. В мене батько працював на взуттєвій фабриці, у них щось там з планом було, ночами продукцію "гнали", і він саме мав їхати додому після нічної зміни. ("Як Юра", -- з острахом подумала дівчина.) На своє щастя, тато затримався на роботі довше, ніж розраховував, і не потрапив під сель. Господи, дівчинко, ти не уявляєш, що там було! Люди поверталися з третьої зміни і їхали на першу, перезмінка в трамвайному депо, де купа народу; тут все і полилося. Ми з мамою нічого не знаємо, телефон на фабриці не відповідає. У неї руки-ноги віднялися, я дала їй валер'янки, сама кинулася на вулицю, дісталася з Шулявки на Поділ -- трамваї не ходять, лінію на Пущу перерізало. Зупинила вантажівку, сказала: "У мене тато на Куренівці". Водій без зайвих розмов посадив у кабіну, їдемо, я тільки реву, дівча ще зовсім, двадцять років...

Ольга Василівна на деякий час замовкла, проковтнула грудку, що підійшла до горла. Насипом мчав довжелезний товарний потяг. Колеса уривчасто стукотіли на стиках рейок: тк-тк, тк-тк, тк-тк... Здавалося, кінця не буде пропиленим вагонеткам, цистернам і платформам.

-- Біля "Еталона" він мене зсадив, далі йшла пішки. Ноги заплітаються, а я йду... Все болото багна було оточене піднятими по тривозі солдатами і міліціонерами в два або три ряди. Я кричу: "Там тато!" Не пускають. Попленталася назад. Пам'ятаю, мчить мимо вантажівка, кузов забитий меблями. Дверцята шафи відкриті, плескають, з внутрішньої сторони дзеркало, і в ньому відбивається вся вулиця. Потім вертоліт пролетів, дивлюся -- з нього східці спущені, а на них причепився манюсенький чоловічок, чорненька така комашинка. Я подумала: "Хоч би мого татка так витягли!" Але він затримався на фабриці, а я й не знала. Додому прийшла вже вдень, а там -- тато. Живий. Що тут зі мною було! Господи, що було...

-- А багнюку розкопували? -- спитала Світлана, коли вчителька знов замовкла.

-- Розкопували. Наші потім повідомили: загинуло десять осіб. Ті, хто слухав "Голос", говорили, що загинуло десять тисяч. Але в таких випадках завжди треба брати середнє, -- Ольга Василівна виразно подивилася на дівчину, і вона чудово зрозуміла значення цього погляду: ні вчителька, ні її знайомі -- ніхто не слухає ворожі радіостанції, і взагалі Ольга Василівна нічого їй щойно не говорила. -- Загинуло сотні дві-три, не більше. Тільки ніхто ніколи їх не перераховував.

-- А кого все-таки відкопали? -- наполягала Світлана.

-- Депо трамвайне розкопували, поруч з депо трамвай з пасажирами занесло. Касира якогось із великими грошима накрило. Двох дівчат в телефонній будці знайшли...

Не втерпівши при згадці про останніх, Світлана з надією спитала:

-- А Юру... Юру Петриченка також знайшли? Він там був, трохи вище по схилу. Йому деревом ноги придавило, але він вирився... -- однак вчителька так поглянула на дівчину, то вона одразу ж замовкла.

-- Звідки я знаю, як їх всіх звали! Доволі народу загинуло, і все. Адже ще унизу біля "Спартака" лікарня була, і будинків скільки, і на вулицях. Кажуть, гірку підмило, і корпус Павлівки обвалився, дитсадок знесло.

"Отже, все це правда! Все точно так і було", -- подумала Світлана, почувши останні слова.

-- А ти кажеш, Юра Петриченко. Хто ж його знає? Крім того, як розкопували? Йде сапер з міношукачем, де почує дзвінок, там і копають. А решту, кажуть, бульдозерами зарівняли, коли Бабин яр засипали.

Дівчина ошелешено подивилася на вчительку.

-- Що ти на мене витріщилася? -- незрозуміле чому, розсердилася Ольга Василівна, але одразу ж одумалася і тихо сказала: -- Пробач, погарячкувала. Неприємно все це... Так, засипали! Не замили, так засипали. Немає там нічого, поїдь і подивись. Дерева, тобто, виросли, і стоїть чи то дикий парк, чи то кволий лісок посеред Києва. Так що ніхто б твого Юру і шукати не став. Навіть якби мав бажання. Не було його. І взагалі нічого не було!

Світлана не розуміла Ольгу Василівну. Як це не було?! Вона ж сама говорила...

-- Так не можна, Ольго Василівно! Треба попередити людей. Вчителька посміхнулася їй, але сказала цілком серйозно:

-- Ти зрозумій мене правильно, дівчинко. Не лізь, куди не треба. Не сунься. Не непритомній...

-- А Доводов! -- вигукнула Світлана, вмить пожвавішавши. І знов обличчя Ольги Василівни похмурніло.

-- Що Доводов? Ну, ніс йому на пам'ятнику декілька разів відбили, так тепер міліціонер чатує. Але хіба ж він один був!? Один вирішував, де будувати?

-- Саме так, не один! -- гарячкувате викрикнула Світлана. -- А значить, залишилися інші. І вони готують нову біду!

-- Яку? -- вчителька дивилася на дівчину якось здивовано і в той же час із жалем. Але що Світла могла сказати, якщо сама задавалася цим же питанням?..

-- Шістдесят один плюс двадцять... -- прошепотіла вона. -- У вісімдесят першому щось трапиться, Ольго Василівно. Так Мишко сказав...

-- А саме?..

-- Трапиться, і край, -- не здавалася Світлана. Вчителька сплеснула руками і відкарбувала:

-- Тобі що, на Короленка п'ятнадцять захотілося?

-- А що там? -- не зрозуміла Світлана. -КДБ. Дівчина затремтіла.

-- Ти якого року народження?

-- Шістдесят четвертого.

-- Отже, це сталося за три роки до твоєї появи на світ. Чудово, -- Ольга Василівна заговорила повчально: -- Яке тобі взагалі до цього діло? І куди ти пхаєшся, дурненька? Розумієш, чим це пахне? Мені сказала, і гаразд. Іншим не раджу. Скрізь є очі й вуха. Ти... ти хоч розумієш? Євтушенка шельмували, Кузнєцова вислали, а вона про Бабин яр! Дурна ти, хоч так говорити непедагогічно. Схаменися, прокинься -- і забудь. Ти єврейка?

-- Н-ні, -- Світлана перелякано відсахнулася, але тут же спитала: -- А чому єврейка? Там що, інших не стріляли? Ольга Василівна закусила губу.

-- Стріляли. І свій табір там був, і з Дарниці ганяли, і Дніпровську флотилію покосили. ("І Чубика", -- подумала Світлана.) Ми ж про це оповідання проходили, пам'ятаєш? ("Як не пам'ятати, Ольго Василівно!") А цивільних скільки! Просто вони голосніше за інших кричать. Але вони їдуть в свій Ізраїль, їм можна. (Світлана пригадала напис на будиночку.) А ти тут залишишся.

-- Але... -- спробувала заперечити Світлана.

-- Ніяких "але" з цього моменту! -- суворо звеліла вчителька. -- Бабиного яру немає, і Юри ніякого немає і не було. І на Куренівці нічого не було. А вулиця імені Доводова в Києві є і буде. Всі мовчать, і ти мовчи. А біди ніякої не трапиться, це вже точно твої фантазії... Ясно?

Зрештою, раз Юра наважився, нехай сам і попереджає, вона ж бо тут при чому? Ольга Василівна має рацію...

Світлана безнадійно подивилася в обличчя схвильованої вчительки (здавалося, очі її благали дівчину: ну, скажи, скажи! Погодься для свого ж блага!), перевела погляд на поручні мосту, на насип, за яким сідало сонце і насилу вичавила:

-- Ясно.

І негайно внутрішнім слухом вловила дивний звук, немовби в небі лопнула туго натягнута струна, а потім хтось зітхнув.

-- От і чудово, якщо ясно, -- вчителька відразу пом'якшала. -- А тепер пішли на трамвай, пізно вже. Тобі краще? Тоді бігом! Он якраз "дев'ятка" їде. І вони заспішили до зупинки.



Безсонний епілог
ЙШОВ ШОСТИЙ РІК КОМУНІЗМУ...

Аля все частіше заплющувала оченята, все рідше покрикувала. Нарешті вона покрутилася в коконі з ситцевих пелюшок, влаштовуючись позручніше, повернула голівку трохи вліво, задумливо пожувала соску і затихла, ледь чутно засопівши. Світлана насторожилася: раптом у дівчинки нежить?.. Ні, здалося. Просто людина стомилася, проживши ще один день, от і сопить. А може, це дитяче хропіння. Загалом, спить, і гаразд.

Світлана поцілувала доньку. Від неї йшов смачний дитячий запах молока, чистоти і беззахисної невинності, яку треба день і ніч охороняти від всіляких ворогів: комарів, застуди, мікробів, протягів, холоду, спеки, здуття черевця і ще багато від чого, багато чого... А як тут уберегти, якщо місцина чужа, незнайома і так хочеться спати... спа-ати... спа-а-ати...

У двері будинку постукали, Світлана стрепенулася. У сусідній кімнаті зарипіли мостини: баба Надя пішла зустрічати гостей. Цікаво, хто це проти ночі заявився? Світлана прислухалася.

Ага, сусідка прийшла, баба Віра. Що ото їй треба? Світлана не любила цю неприємну стару. Сусідка весь час якось дивно косилася з-за огорожі на неї та на Алечку, похмуро бурчала під ніс. Світлана одразу ж з новою силою відчула втому. Як хочеться спати! Цей тиждень в селі був суцільною каторгою: ні гарячої води тобі, ні звичайного водопроводу, ні ванни, ні нормального туалету. Поліклініки й лікарів немає, але це ще терпимо, тільки б з Алечкою нічого не трапилося. І люди, між іншим, так все життя живуть! От наприклад, баба Надя.

Але є щось гірше, з чим також все життя живуть.

Від Гени також нічого, зовсім анічогісінько...

По шкірі поповзли огидні мурашки, в голові запаморочилося, в очах зарябило. Світлана відчула, що зараз просто впаде на підлогу, заповзе під ліжко і засне. Нехай хоч ріжуть її, хоч смажать. Якщо здогадаються шукати під ліжком, звичайно...

Ні, треба хоч би зцідити молоко. Не вистачало їй маститу в такій глушині! Світлана довго терла очі і скроні, проганяючи сон, потім взяла маленьку мисочку, розстібнула сукню, ґудзики ліфчика і заходилася зосереджено м'яти груди між долонями. Спочатку молоко бризкало тоненькими пружними цівочками, видаючи під час удару об мисочку тоненький звук: дзззі, дзззі, дзззі... Потім видавлювалося краплями, нарешті зникло. Світлана витерла сосці фланелевою ганчірочкою, дала лад одягу, перелила рідину в чисту пляшечку (про всяк випадок) і понесла в сусідню кімнату до холодильника, подумки жартуючи над собою: "План зі здачі державі й Альці молока виконаний, нічний надій досяг рекордної величини і склав двадцять грамів". Здається, Алька поїла гірше, ніж вчора. Паршивка маленька...

Наблизившись до холодильника, Світлана почула з сіней переляканий голос баби Наді: "Та ти шо таке говориш, Вєра?! Хреста на тобі нєт, чи що?" Сусідка відповідала тихо, слів не розібрати, але в голосі її відчувалися ненависть і злоба. Світлана уперто мотнула головою, сховала молоко, дістала пляшечку зі старим, щоб помити; і тут обидві старі заговорили голосно, майже закричали.

БАБА НАДЯ: "Та схаменися ти наконєц! Хіба можна таке на дитину говорить?!"

БАБА ВІРА: "А якого чорта ти цих радіацій у село пустила?! Я тобі не одна такоє скажу: вижени їх ік чортовій матері, хай свой Києв із Чорнобилем нараз заражають!"

БАБА НАДЯ: "Вєра, іди геть од мене! Це ж дитина Гєнина, це ж його жінка, вона йще теж дитина, двадцять два годи дівці! А ти хіба нє помніш себе, як молодая була?!"

БАБА ВІРА: "Вони дві радіації, а радіація заразная як чорт! Хай вони убираються звідсіля, й усе! Як ти хочеш, то мо' здихать із ними разом!"

БАБА НАДЯ: "Та це шоб ти іздохла, халепа! Шоб твій язик падлючий спухнув, о! Шоб тобі повилазило! Забирайсь од мене геть, скаженная!"

На тому битва й закінчилася. Натикаючися в темряві на відра і бурмочучи прокляття, сусідка забралася геть. Баба Надя увійшла в кімнату, човгаючи по нефарбованій підлозі підбитими шкірою валянками. Була вона маленька, худенька і старезна, з обличчям, зморшкувата коричнева шкіра якого скидалася на кору дерева, і, незважаючи на травневу спеку, крім валянок, носила довгу байкову сукню, теплий кожух і дві вовняні хустки.

Світлана стояла біля холодильника, тримала в руці пляшечку зі старим молоком і, напружено витягнувшись, немов сомнамбула, гойдалася назад-вперед, назад-вперед. Баба Надя підійшла до неї, струсила за руку. Світлана не прореагувала.

-- Ти шо, дочка, ге? Чого се ти?

-- Розумієте, баба Надя... -- почала вона, однак старенька тут же замахала руками і зарепетувала:

-- Та скіки тобі можна говорить, шоб ти нє розговарювала зі мною по-українському! Не вмію я по-українському й не понімаю! Як не можеш по-польському, давай обично, як у городє говорять.

Світлана слабо усміхнулася, хоч їй впору було плакати: баба Надя (до речі, як і все село) говорила страхітливою сумішшю російської і української, яку називала чомусь польською, а від літературно-шкільної мови Світлани сахалася, як чорт від ладану. Ось як зараз...

-- Розумієте, баба Надя, -- повторила Світлана і зам'ялася, підбираючи аргументи, які не образили б стару, але були б досить переконливими. -- Напевно, поїдемо ми з Алечкою звідси. Погано тут у вас... Аля не їсть... Умов ніяких, замучилася я...

Баба Надя підійшла ближче, витягла шию так, що її голова вилізла з хусток, немов равлик зі спірального будиночка, і спитала здивовано:

-- Та куди ж це ти поїдеш?

-- До себе повернуся, в Київ.

Баба Надя примружила підсліпуваті очі, пожувала безкровними губами.

-- Та ти шо, дівка, із розуму зійшла?! Там же нєльзя, там же радіахтивне геть усе!

Світлана відчула, як на її праву щоку скотилася сльоза.

-- Це ми з Алечкою -- дві радіації.

Баба Надя виконала танець на місці, схожий на танець дресированої собачки: махнула рукою, потупцювала, закивала, обернулася, схопилася за поперек, і з її вуст вирвався протяжний звук. Так вона робила завжди в момент сильного хвилювання. Потім повторила своє протяжне:

-- А бо-о-о-про... -- що означало: "А Боже ж ти мій!" -- А бо-о-о-про... Ото ти наслухалася розговорів отієї старої суки?! Ото собі отакеє надумала?! Та плюнь ти на неї, вона усю жисть така дурна! Та якшо вона тобі -- не дай бо -- іще щось скаже, то я візьму дрючка та й приб'ю її на місці, трасці її матері! Та я їй ув пику її паганющу плюну та й очі їй повикарябую! Та шоб їй повилазило, шоб вона не діждала, курва, якшо із-за неї дитина отако мучається!

-- Ні, баба Надя, спасибі вам, але ми напевно поїдемо, -- тихо, однак рішуче сказала Світлана (а сльози все лилися). -- Навіщо вам через нас неприємності?

Старенька повторила танець на місці, потім напустилася на неї:

-- А ти скаженая! Заладила собі: поїдимо, поїдимо... Сиди тут, трасці твоїй матері! Тут погано, а там іще худше! Чого ти розревілася, дурна? Ти ж дитину тітьками кормиш, хіба хочеш, шоб молоко в тебе ізгоріло?! Сиди, говорю, тут і не рипайсь! Ти Гєнина жінка, Алєчка його дитина, і я вас не одпущу, доки радіація не ущухне!

Настрій від настановлень старенької не поліпшився, але напруженість зникла. Світлана знову відчула безмірну втому. Знов їхати кудись, хоч би і додому... Поспати б! А наважитися на переїзд ніколи не пізно. Тільки не зараз. Не зараз...

-- Спасибі вам, баба Надя.

Стара заморгала, втягнула голову в хустки, поправила пасмо волосся, що вибилося звідти, всміхнулася, продемонструвавши поодинокі гнилі зуби.

-- Отож-бо й ба... Спасібо! І нє думай мені уїхать! Іди собі до дитини. Як хочеш, борщу попоїж, мнясо там іще осталося. А я піду ляжу, бо пізно вже. Полуношнічає ця клята Вєра, шоб їй повилазило, шоб вона усю свою оставшуся жисть добра нє бачила! Спати вже тре.

Спати... Щаслива баба Надя!

Світлана пройшла в сусідню кімнату. Аля спала, солодко усміхаючись. Сопіти перестала. Світлана помацала пелюшки: сухо. Сіла на край ліжка, взялася розглядати миле личко, так схоже на Генчине. Відразу видно: папина доця...

Господи, та за що ж це все?! Наприкінці квітня було так тепло, добре. Вони гуляли вдвох по Русанівці, Гена гордо котив червону коляску з їхньою Алькою. У суботу збиралися рвонути до Гідропарку, не надовго, звичайно, але хоча б "для поновлення сезону", щоб пройтися по місточку, де колись зустрічалися. З самого ранку подзвонила мама: "Свєтік, не пийте ніхто воду з кранів. Кажуть, щось сталося на Прип'яті. Здається, в Чорнобилі. Тепер вся вода заражена". Прогулянку в Гідропарк скасували. Гена цілий день мотався до знайомих на Оболонь і возив бідонами воду: сказали, Оболонь забезпечується від артезіанських свердловин. Увечері вони всі дружно сміялися. І вона, і Генка, і свекруха зі свекром, тому що ніде ніякого зараження не було. І виливали воду. А назавтра виявилося, що було, що це на атомній станції, але вітер поки дує на Білорусію, так що в Києві все гаразд. Поки що гаразд...

У вівторок Генці надіслали повістку з військкомату. Колись мама раділа: чудово, що зять військовий будівельник, та ще й в запасі. Нехай цивільний, але такий і квартиру відремонтує, і дачу побудує. А якщо і призвуть до армії, хоч воювати не буде. А тепер раптом саме ця військова професія виявилася найпотрібнішою нарівні з пожежником і вертолітником. Світлана ходила у військкомат, принижувалася, плакала, говорила, що в них-от дочка двомісячна. "У вас одна дитина, а не десять. У вас батьки, у нього батьки. Що ви хочете? Це недовго, за тиждень повернеться. Звільніть кабінет". А вийшовши за двері, почула, як майор сказав капітану: "Ну от, ще в однієї корови йо...ря забрали". Капітан підтакнув: "З жиру біситься".

На Травневі свята вітер вже дув на Київ. По телевізору показували демонстрацію, а увечері в програмі "Час" -- як з вертольотів кидають на реактор, що вибухнув, мішки з піском. Щоб поцілити в реактор, треба бути над ним. "Там на вертольотах днища спеціальні, свинцеві", -- з надією сказала свекруха. Свекор вибатькувався і вимкнув телевізор.

Перед від'їздом Генка розкопав у шафі довідники з фізики і хімії, знайшов розділ про ізотопи, сказав, що про стронцій і цезій краще не думати. Про йод він підрахував по періоду напіврозпаду, що коли зараз його кількість умовно прийняти за одиницю, то нуль і одна десята від цієї кількості залишиться десь на початку серпня. Сказав також, що все це вчать студенти в будь-якому інституті на курсах цивільної оборони, що всі держкерівники тупоголові і недолугі, якщо не можуть побудувати на папірці в клітинку криву "два в ступені мінус ікс", і що в будь-якому підручнику рекомендується вийти з зони ядерного зараження, тому Світлані з Алькою варто забратися з Києва на все літо. Свекруха сказала, що рівень радіації поки низький, у них на роботі міряли саморобним приборчиком і наміряли п'ять одиниць (щоправда, ніхто не знає, яких саме: рентген за секунду чи мілірентген за годину!). Генка заявив, що у них небезпечна не прониклива радіація, а радіоактивне забруднення, що це абсолютно інший фактор, а п'ять рентген за годину -- це зовнішня межа зони "А" ядерного вибуху. Сказав -- і поїхав. Пішов. "Як на фронт", -- плакала свекруха. Свекор обізвав її і велів не рюмсати. Але сам скрипів зубами.

Світлана вірила Генці.

Всі родичі з її боку жили занадто близько. Дали телеграму в Богом забуте селище троюрідній бабусі Гени. Погодилася прийняти. Тато взяв на роботі відгул і провів цілий день у черзі за квитками. Дістати вдалося тільки на чотирнадцяте травня. Від Генки не було нічого, ні дзвінка, ні рядка.

У Жулянах коїлося щось неймовірне, але говорили, що на вокзалі ще гірше: люди багато діб стоять пліч-о-пліч і не можуть поїхати. Тут також було повно народу, і в основному жінки з дітьми. Здавалося, аеропорт перетворився в колосальну кімнату матері та дитини. Бачити це було тим більш незвичайно, що дітей на вулицю намагалися не виводити. Обговорювали становище, казали, що дитячі садки будуть вивозити централізовано, але тут же заперечували, що, навпаки, не будуть, що навіть видали наказ щодо цього. Говорили, що тиждень тому в Борисполі бачили, як дружини і діти урядових чиновників сідали в спеціальний літак, який летів кудись в Азію, і що кожний на боці мав протигаз. Ніяк не могли розібратися, де будуть проходити практику школярі і студенти, чи будуть їх вивозити. У швидкісне гасіння пожежі і закидання реактора мішками, нехай навіть зі свинцем, ніхто не вірив. Колективно вирішили і погодилися, що треба кидати все до дідька лисого і драпати, що правильно роблять жінки з "Арсеналу", які пишуть заяву на відпустку за свій рахунок, кидають її на стіл начальнику і йдуть, не дочекавшися навіть візи з дозволом. "Евакуація, як у війну", -- навперебій твердили мати і свекруха, що проводжали Світлану з Алькою. У літаку взагалі був суцільний "курчатник", самі "груднички". Вищать, кричать. Поруч зі Світланою сиділи молода жінка і хлопчик років чотирьох. "Жених вашій буде", -- намагалася жартувати та. У багажному відсіку також сиділи жінки з дітьми, що проникли в літак без квитків, за хабарі. І також жартували. Як не дивно, за речі ніхто не турбувався.

Київ переживав другий вибух: вибух створення анекдотів. Жарти були все більш "чорні", гумор чи то остаточно зневірених, чи то смертників.

Кияни бувають веселі і меткі: меткі знайшли спосіб поїхати (це про неї і Альку), веселі залишилися і розповідають анекдоти.

Міжнародний обмін: міняю квартиру в Нью-Йорку на будь-яку квартиру в будь-якому місті. Хиросиму, Нагасакі і Київ не пропонувати.

Портрет киянина двотисячного року: лисий імпотент з "Київським" тортом.

Частівки:

"Запорожець -- не машина,
Киевлянин -- не мужчина.
Если хочешь быть отцом,
Закривай яйцо свинцом.
Отойди, противний,
Ты ради 'активний.

Господи, це ж про них з Алькою!!! Над чим сміємося, Господи!..

Світлана щосили упилася зубами в зап'ястку, щоб не закричати. Розціпила щелепи -- на шкірі залишився пурпуровий віночок з ямками від зубів.

Ось і баба Віра, дурна та стара, дорікає їм: радіації, заразливі, геть! Відійди, противний, ти раді'активний. Ну, невже їм нікуди податися, невже немає місця на землі, невже одна дорога -- назад до Києва?! Здихайте в своєму йоді зі стронцієм і цезієм, як собаки скажені, бо баба Віра, що вже стоїть однією ногою в могилі, не хоче, аби ви на неї впливали і вкорочували таке розпрекрасне життя. Це вона-то впливає! Алька впливає! Тепленький живий згорток...

А від Гени нічого, як і раніше нічого вже двадцять чотири доби, а двадцять чотири доби та по двадцять чотири години -- це цілих п'ятсот сімдесят шість годин... Хоч в удавку їй разом з Алькою!..

Спасибі, баба Надя прийняла, допомагає, чим може, а тепер і захищає! Є ще добрі люди. Тільки стара вона, зовсім стара стареча. Раптом трапся щось завтра з нею -- як бути? Або додому повертатися здихати, або в удавку...

Світлана насилу підвелася з ліжка, випросталася. Ні, так не годиться, так скоро "дах поїде". Нехай тільки спробує хто сунутися -- горлянку за Альку перегризе! Кого ото злякалася? Баби Віри та їй подібних?! Вона ж молода, дужа. А щоб сил побільше мати, щоб не тільки зі старою паскудою впоратися, а і з мужиком при необхідності (ич залякала, відьма проклята!), треба сил набратися. А для цього треба роздягнутися -- і спати, спати... Спати, спати по палатах, піонери, жовтенята...

Куди там спати, он там купа пелюшок лежить, завтра Альку не буде в що загортати! Ой, вона ж воду гріла! Забула. "Казанок" вже абсолютно не "варить", навіть вошива бабка її змогла залякати... Ну, попрацюємо ще трохи, це все пусте, і страх, і сон.

Світлана спорудила з двох стільців і ковдри ширмочку для дівчинки, запалила лампу (вона слабенька, всього лише шістнадцять ват), щоби прати тут же. Після візиту баби Віри хотілося бути якнайближче до маленької: хто цю стару каргу знає, як би чого не вийшло... Отже, залякала все ж, сволота!

Світлана вийшла в сусідню кімнату. Баба Надя перекидалася на жарко протопленій (навесні, у травні!) печі, кашляла і бурмотіла уві сні. Світлана взяла два відра з водою, миску під пахву, повернулася до себе, зігнулася -- і завертівся конвеєр: намилити, покласти, зачекати, намилюючи тим часом наступну, відтерти, прополоскати, намилити, покласти... Їй здавалося, що очі зараз луснуть, а мозок розплавиться, мов полишене на сонці желе.

Світлана перепрала вже майже все, коли їй здалося, що світло за спиною біля вікна стало яскравішим. Раптом баба Віра підпалила будинок?! Вона різко обернулася...

Він сидів на стільці біля самої стіни, поклавши ногу на ногу. Весь білий, ледь сріблястий, блискучий з голови до п'ят. Довгі тонкі пальці сплетені на коліні. Запаморочливого крою штани, парусинові черевики, сорочка розстібнута до сонячного сплетіння.

Світлана знову втупилася у миску, але похитнулася і ледь не впала. От була б красотища: падіння з точним зануренням обличчя в мильну воду! А загалом, не заважає освіжитися. Корисно, коли мерці увижаються. Все-таки збожеволіла, значить. З'їхала з глузду.

-- Драстуй, пусюнчику.

Світлана так стисла пелюшку, що мильна піна розлетілася по кімнаті. Треба опісля прибрати...

-- Драстуй, кажу.

Невже він там?! Раніше вона хоч засинала, тепер же все відбувається наяву: мило потрапило в поріз на пальці, ранка скніє. Ущипнула себе: боляче. Озирнулася.

Біла людина, як і раніше, сиділа на стільці. Сиділа і терпляче чекала відповіді.

-- Я Світлана.

-- Я знаю.

Говорить, як нормальна людина, губи рухаються. А голос дивний: іде не від нього, а неначе з середини тебе.

-- Ти Мишко, я тебе упізнала, -- Світлана підняла руки вгору і затисла передпліччями вуха (непомітно, немов щоб почухати їх), але голос гостя залишився чітким, трохи іронічним і, як і раніше, йшов зсередини:

-- Абсолютно правильно. Тільки можеш не перевіряти: я тобі не ввижаюся, я насправді є.

Світлана витерла руки об сукню, тильним боком долоні змахнула піт з чола. Про всяк випадок підсіла ближче до Альки. Миша ледь помітно усміхнувся.

-- Ні Юра, ані ти особливою кмітливістю не вирізнялися: ні раніше, ані тепер.

До чого тут Юра, якого вона і не знала ніколи?.. Гість поблажливо посміхнувся й охоче пояснив:

-- Ти до пусюнчика до того ж, до чого лялечка до гусені, а метелик -- до лялечки. Минулого разу ти була Юрком. Так що знала ти його ду-у-уже добре.

У неї точно "дах поїхав" від безсоння! Світлана рвонулася, щоб підхопитися з ліжка, бігти в сусідню кімнату, розбудити бабу Надю, покликати на допомогу... щоб хоч щось зробити, лише б не божеволіти покірно!.. Проте так і залишилася сидіти. В оплавлених від безсоння мізках народжувалися незрозумілі веселощі, розливалися в голові, сповзали униз по тілу.

Так вона була чоловіком! Не зовсім ще чоловіком, правда, але неокріплим молодиком. Жила в протарганеній комуналці з фанерними перегородками. Вчилася в одному класі з дядьком Ігорем...

Отже, вона про себе розпитувала!

Про себе бачила сни!!!

Світлана повалилася на ліжко, мерзлякувато зіщулилася, обхопила свою нещасну хвору голову й істерично засміялася. Таке з нею було лише одного разу: їх найперших прийняли в комсомол, п'ять підлітків з класу, і всі дівчата, відмінниці, жодного хлопчиська; вони зібралися вдома в Алки Соболевої, накупили лимонаду, але Алка сказала, що подібну подію треба відзначати поміцніше, і витягла з холодильника почату батьками пляшку "сухого"; і от вони налили собі по склянці "Дюшесу", накрапали туди усього по одній-єдиній капелюшечці вина, кинули свої значки (як в кіно бійці кидали в казанки зі спиртом ордени та медалі) і випили. Обмили. Як вони тоді сп'яніли! І від чого? Від краплинки "сухарика" в лимонаді! Того разу Світлана була така ж до божевілля легка, відчайдушно-весела. Тільки тепер їй додатково моторошно. Не від того, що Мишко читає думки, а скоріш тому, що вона якось відразу йому повірила; от і виникло таке дивне поєднання переляку й веселощів...

Стоп!!! Якщо Мишко так добре знає її думки, чи не означає це, що він... породжений ними ж?!

-- Ні.

Світлана недовірливо подивилася на білу фігуру і ще раз ущипнула себе. Мишко знов посміхнувся.

-- Перевіряй, не перевіряй, а я є. Думками твоїми я не породжений, а викликаний. Те, що я знаю їх наперед, аж ніяк не дивно: людина швидше думає, ніж говорить, а відчуває швидше, ніж думає. Я тонший за людину. Зі мною взагалі можна не розмовляти, не думати -- тільки відчувати. Але якщо тобі незручно, я... буду чекати твоїх слів, -- він з показною байдужістю знизав плечима. Світлана уп'ялася поглядом у низьку стелю і мляво подумала: очевидно, у неї маразм, але не старечий, а втомлено-жіночий. А цьому білому вона ні слова не скаже, доки він не зникне геть. Ні пари з вуст. Ні зараз, ані потім...

-- А кому ж ти говоритимеш, якщо я піду? -- з іронією мовив Мишко. -- Але що ж вдієш, як не бажаєш говорити, скажу я. Так, тобі важко. Адже нікчемний нігіліст приходить на допомогу за першим же покликом, де б він не був і чим би не займався. Пригадай! Це ж із тобою було. З тобою!!!

Світлана напружилася...

-- Ну ж бо!

І вона таки пригадала. І ці чотири сни, в одну мить воскреслі в пам'яті живо й об'ємно, в усіх подробицях, і багато що інше; і, занурившись у спогади з головою, зрозуміла: справді, відбувалося з нею. Не з якимсь там незнайомим Юрою -- з нею. Хай їй грець, яка досада...

-- Ех ти, помічничок, -- сказала вона стелі безбарвним від перевтоми голосом. -- Де ж ти раніше був? Дозволив мені бабою стати... Ну так, натуральною бабою: рятуюся казна від чого в глушині, дитина, прання, чоловіка немає, що з ним -- невідомо, не сплю цілі ночі, маюся... це ж нестерпно. Чого ж ти раніше не допомагав?

Світлана покосилася на гостя. Миша витягнувся на стільці і заклав руки за голову.

-- Розпочну з кінця, -- сказав він менторським тоном, але раптом всім тілом подався уперед і з болем в голосі почав виговорювати Світлані: -- Тобі допомагали! Допомагали. Що Борух Пінхусович обіцяв? Нагадати, якщо забудеш. І нагадували, цілих чотири рази нагадували! Хіба замало? То скільки ж можна тоді?

Або не так допомагали, скажеш? Чого ти чекала, чого, я питаю? Щоб відразу молочні ріки в кисільних берегах? Не буває так, пусюнчику! Юра сам викликався йти, сам напросився. Його, тобто тебе, попереджали по-доброму:

не зможеш ти нічого вдіяти, не йди, піднімися хоч би у другий світ. Не побажав. Став тобою, не змінившися. А чого Юра завжди прагнув? Щоб його опікали, щоб наглядали за ним, нерозсудливим дитятком, щоб все за нього робили. Взявся йти попереджати людей -- твоя ласка, йди, але не вимагай же, щоб ми виконували за тебе твою роботу!

Світлана одразу ж зметикувала: точно, це ж якщо Юра перетворився на неї, отже, вона мала розповісти всім про майбутню катастрофу! Не якийсь там незнайомець, а саме вона...

-- Я... ти не про це, -- спробувала слабко захищатися. Мишко презирливо випустив повітря крізь зуби: "Пфсссс!" -- і продовжував з подвоєною енергією:

-- Ні, річ саме в цьому! Що, злякалася правди? А от вона, правда ця, -- гість поклацав пальцями, і в правій долоні немовби затуманилася хмаринка потовченого скла і блиснула крихітна іскорка. -- Ти жінка, так. Що ж тут дивовижного? Ніхто з нас не знає, ким стане після повернення вгору. Одного лише не буває: щоб повернувся дух без тіла. Пам'ятаєш, ти так вважала?

Вловивши миттєву недовіру в погляді Світлани, Мишко пояснив:

-- Я не повернувся ще, я гість. І потім, тільки з пекла можна вийти вгору раз на рік, а з другого світу -- хоч кожен день! Бачиш, до чого жорстоко ти помилився? Піднявся б до нас і відвідував землю, коли закортить...

Ну гаразд, я про повернення. Був колись один страхітливий антисеміт, який наступного разу перетворився на єврея. Оце номер! От це я розумію! До речі, сюжет про расиста, про ку-клукс-кланівця, який одним далеко для нього не прекрасним днем стає негром, використовується в Америці вельми широко і навіть у Бєляєва зустрічається. Але що з тебе взяти? Сама назвала себе бабою, а куди бабі книжки читати за тазками і каструльками... Відчитала своє в школі, і годі з тебе.

А конкретно з тобою все просто. Расист стає негром, антисеміт -- євреєм заради виховання. Юра помер невчасно, оскільки забув, гірше того -- не намагався дізнатися про Бабин яр, пам'ятаєш? Але в нього залишалася ще одна слабинка: не вмів пусюнчик піклуватися про інших, хотів, щоб тільки про нього піклувалися та клопоталися. От він і став тобою! У тебе дочка, -- Миша якось дивно позирнув на Аленьку. -- Ти не можеш не піклуватися про неї, вчишся піклуватися, хочеш того чи не хочеш -- адже жінка не може не піклуватися! З іншого боку, для чоловіка Юра був слабаком як зовні, з точки зору мускулів, так і внутрішньо, духовно. Тут вже тобі просто не можна не стати жінкою! Загалом, все це двічідвачотири.

Так, ти зараз отримала досхочу: віддалене селище, невідомість щодо чоловіка й інше. З жінки на бабу перетворилася. Так сама ж винна!..

-- Я?! Я ще й винна? -- від такої несправедливості Світлана навіть підстрибнула. Миша спокійно схрестив руки на грудях.

-- А хто ж іще? Попереджали: не ходи. Про тягар на ногах хіба забула? Юра повернувся вгору, став тобою, не відпочивши, як слід, ні у другому, ні в більш високих світах. Він мовби пірнув, не вдихнувши свіжого повітря, до того ж іще пішов на рекордну для себе глибину. І ти після цього дивуєшся, чому захлинулася в беспросвітності!..

-- А що було робити?! -- у відчаї крикнула Світлана. Від її крику в сусідній кімнаті завовтузилася на протопленій печі баба Надя, хоч Алька продовжувала спокійненько спати. Світлана перелякано затулила рот долонею.

-- Треба було робити те, що збирався зробити Юра: розповісти людям про майбутню катастрофу, -- твердо і рішуче викарбував Мишко. -- Слухали б тебе чи ні -- то справа десята. Говорити треба було, а не мовчати. Ти ж Світлана, та, яка несе світло! І навіть якщо ти про все це дізналася випадково, навіть якщо не передбачала, що все це не про тебе, -- скажи, як можна було залишатися осторонь? Не розумію...

-- Хто б мені повірив, -- Світлана безнадійно махнула рукою.

-- Знов ти за своє! -- роздратовано вигукнув гість. -- А Юрі про що говорили?! Дивний ти все ж, пусюнчику: хоробришся, робиш дурість, а дістанеш під ребра -- одразу в кущі. Не можна так! От і розплутуй вузлики, тобою ж зав'язані. І скажи спасибі, що хоч допомогли тобі з Алькою поїхати, -- Миша знов якось дивно поглянув на дівчинку. -- Що ти літаком відлітала, а не поїздом їхала (а що на вокзалі було, ти чула), що квитки не на кінець травня дістали, а на середину, і що взагалі баба Надя погодилася тебе прийняти. Знаєш, адже запросто можна було влаштувати так, щоб вона відмовилася. Куди б ти тоді подалася?

А куди їй ще подітися?..

-- Ця допомога тобі за те, що одній-єдиній людині ти все ж наважилася розповісти про свої сни: Ользі Василівні твоїй. До речі, вона напросилася тоді провести тебе аж ніяк не випадково і не випадково стала розпитувати тебе. Завваж, її навчили поговорити з тобою. Ач, дивина: дівчина зомліла на цвинтарі!

-- Вона добре до мене ставилася! -- обурено закричала Світлана, на мить засумнівавшися в чистоті почуттів улюбленої вчительки.

-- Ти несправедлива до неї, -- обережно помітив Миша, немовби оцінюючи останню думку співбесідниці. -- Її навчали не доброму ставленню до тебе, не увазі і любові. Це було б жорстоко. Але вона могла просто провести тебе до трамвая, не задаючи зайвих питань на тему. А ти, мовляв, не забилася? А в голові більше не наморочиться? От і добре. Посадила, і поїхали. А так вона стала пробним каменем. І ти вмить зламалася.

-- Твоя робота? -- стомлено спитала зневірена Світлана, яка додатково пригадала, як в небі лопнула струна.

-- Наша, -- таємниче повідомив гість. -- Врахуй, не я один спостерігаю за тобою. Та й не за тобою однією.

Останні Мишкові слова з новою силою розбурхали хвилювання невідомості, і з завмиранням серця Світлана спитала:

-- Скажи... а за... Геною ви... часом не спостерігаєте? Гість спохмурнів і засвітився ще яскравіше, але, незважаючи на це, світло залишилося м'яким і не різало ока.

-- Що з Генкою? -- повторила Світлана настирливо і підвелася. Миша мовчав.

-- Скажи.

-- Не можу. Не повинен. Сама дізнаєшся.

Вона молитовне простягнула руки до гостя і повільно пішла до нього. Але раптом ноги підкосилися, Світлана опустилася на коліна. Чи то подіяло жорстке: "Не повинен", -- чи щось іще, тільки вона закинула голову, і з напіврозтулених губ вилетів древній крик, протяжне бабине завивання. Так вили над білим тілом коханого чоловіка, втиканим довгими кочівничими стрілами з чорним оперенням ще вдови дружинників князя Ігоря. Так волала і плакала Ярославна на кріпосному валу в Путівлі.

-- Мовчи і їж свою кашу повною ложкою, -- прошипів крізь зуби Мишко. -- Зрештою, нічого такого про твого Гену я не сказав.

Світлана пригадала, що князь Ігор утік з половецького полону і повернувся до своєї княгині. На мить їй зробилося легше. Але ж багато, дуже багато княжих дружинників так і не повернулося до своїх домівок...

-- Він кинув мене. Пішов, -- сказала вона безнадійно і додала те, чого боялася більш за все: -- Пішов назавжди.

Гість мовчав, не переконуючи її ні в чому. Ні найменшої надії, ба навіть натяку... Світлана встала з колін, зсутулившись, попленталася до ліжка, звалилася в ноги до Альки і спитала, лише б спитати будь-що:

-- Гаразд, не говориш, і не треба. А як там у вас інші? Як ти сам?

-- Отак-то краще, -- Миша посміхнувся. -- Він не кинув тебе, врахуй. Він мав зробити це, і зробив. І ти це знаєш. Ти б не покохала Гену, якби він був іншим...

У словах Мишка, здавалося, містився певний натяк. Світлана так і упилася жадібним поглядом в губи гостя... Однак Мишко вже говорив з найповнішою неупередженістю:

-- Борух Пінхусович тепер в четвертому світі, я сам влаштувався у другому, Мишка і Чубик, як і раніше, в пеклі.

Світлана тихенько здригнулася і продовжувала грати в запитання:

-- Чим же ви там займаєтеся?

-- Так хто чим. Чубик сибаритствує, як тургенівський Аркадій, грає "Рыбачку Соню" і регулярно святкує Духів день на могилі Федора Величковського. Ми з Мишкою ходимо парою, тільки тепер у різних світах. Борух Пінхусович мав рацію щодо її імені: вона як господиня зустрічає знов прибулих, піклується про них. її волосся остаточно відросло і стало просто прекрасним. Ще навіть кращим, ніж було насправді.

--А ти?

-- Господиня Мишка допомагає зорієнтуватися, взятися до ладу і не робити дурниць у своєму світі, я в своєму, -- Миша виразно подивився на Світлану. -- А таких, хто робить дурниці, останнім часом ой як багато. Набагато більше, ніж треба.

Вони помовчали. Світлана мляво обмірковувала почуте і поступово все більше дивувалася, чом Мишко ні слова не сказав про Соню. Адже Юра... тобто вона була... був... загалом, ближче всіх до пусюнчика була Соня. Так в чім же річ?

-- З Сонею особлива історія, -- порушивши обіцянку не відповідати на думки, мовив гість. -- Вона піднялася у другий світ, та не змогла піти і утриматися далеко від тебе... і пішла слідом за тобою. Коротше, ти стала її каменем, що нестримно тягне на землю. Тепер Соня разом з тобою і, як завжди, допомагає тобі.

Світлана здивовано вирячилася на Мишка. Значить, Соня також на землі! Найвірніша, найближча душа продовжує піклуватися про неї...

-- Гена, -- здогадалася Світлана, зі змішаним почуттям радості, захоплення і страху за долю коханої людини думаючи, що от він, як завжди, рятує її, та ще й Альку, в далекому Чорнобилі.

-- Ні, -- гість заперечно мотнув головою. -- 3 Генкою ти могла і не зустрітися, а Соня неодмінно хотіла бути поруч з тобою. У будь-якому разі. Розумієш? Поряд -- і допомогти тобі виконати задумане Юрою, тому що ти очевидно провалилася, замовкнувши після першої ж розмови з Ольгою Василівною.

Світлана гарячкове перебирала подумки імена всіх своїх подружок, періодично повертаючись до Генки.

-- Ну й повільно ти міркуєш, пусюнчику! Хто ж? Хто? Не мама ж із татом, вони старші... Стоп-стоп, щось у цьому є... Її мама і вона, її дочка. Мама -- і дочка... Мама!!! Підвівшися на прямих руках, Світлана з жахом дивилася на Альку.

-- Нарешті додумався. Вітаю, пусюнчику.

Світлані здавалося, що волосся ворушиться на голові, а тіло повільно вкривається огидним липким потом і "гусячою" шкірою.

Це що ж таке?! Оця маленька беззахисна істота і є Соня?! Це така помічниця?!

--Саме так, помічниця. Я ж не сказав "захищати", я сказав "допомогти виконати задумане". Твоя дочка може народитися тільки від тебе. Про неї ти мимоволі станеш піклуватися (чому і повинна вчитися), і її оберігатимеш від наступної біди.

-- В-від як-кої ще нас-с-ступної?

У Світлани тремтіла нижня щелепа. Миша випрямився і немовби виріс. Голос його звучав глухо:

-- Яка станеться ще за двадцять років. Думаєш, Чорнобиль -- це остання катастрофа? Дзуськи! Твоє покоління отримало ляпаса, як і попереднє, але люди, здається, знов нічому не навчилися.

-- Це вже зараз видно? -- із завмиранням серця спитала Світлана.

-- На жаль. Але в людей є поки що двадцять років, щоб одуматися. Цього разу їм було подаровано п'ять додаткових років відстрочки; наступного разу зайві роки можуть бути забрані, а може, знов станеться відстрочка. Цього навіть я не знаю. Не знаю також, що саме станеться. Але можу сказати точно: на черзі покоління твоєї Аленьки.

Світлана підповзла до Алі на животі і нависла над нею, немов бажаючи тілом затулити доньку від будь-якої незнаної загрози. І вчувалося їй цокання чи то старовинних ходиків в кімнаті у баби Наді, чи то годинника долі.

-- Що ж робити? -- спитала вона, відчуваючи себе аж ніяк не краще від зацькованого зайчатка.

-- Те, заради чого відправився сюди Юра. Заради чого тут ти, -- Миша говорив спокійно, але наполегливо. -- Як і у всіх людей, у тебе є шанс на другу спробу. Доля милосердна, вона завжди дає шанс. Завжди, пусюнчику. Розповіси ж усе людям. Попередь.

-- Як?..

-- Не знаю. Думай. Вирішуй. Твій вибір здійснився на парадній екзекуції восени шістдесят третього. За тебе твою роботу ніхто не зробить, -- гість підвівся зі стільця, підплив упритул до ліжка і благальне промовив: -- Але врахуй, схибити цього разу не можна. Досі ти відповідала лише за своє життя, тепер же -- за своє і додатково ще за Алеччине. На тобі лежить віднині велика відповідальність і як на тій, що говорила відкрито зі мною, мешканцем другого світу. І вимагатимуть від тебе цього разу значно більше. І ще. Аля не набагато сильніша за тебе: Соня пробула у другому світі замало. До тебе поспішала, пусюнчику. Такі-от справи.

Тут дівчинка солодко позіхнула, розплющила оченятка, побачила гостя... і посміхнулася, немов старому знайомому, заборсалася і мовби потягнулася до нього. Світлана автоматично помацала пелюшки: сухі. Це Мишко розбудив Алечку... Несподівана ідея спала на думку разом зі словами гостя:

-- Допоможи їй; вона вже допомагає тобі.

-- А вона... знає? Знатиме? -- спитала Світлана, що запідозрила недобре після того, як Алька знову потяглася до Мишка.

-- Що ти! -- гість махнув рукою. -- Навіщо їй знати, що вона була колись Сонею, а ти -- Юрою? Хто покинув інші світи, забуває колишнє життя. Заради тебе було зроблено виняток, от і все. А їй це навіщо? Ти будеш охороняти її, тобі і належить знати. Аля ж допоможе тобі самим своїм існуванням. І взагалі, в тебе не буде більше снів про те життя. І якщо все піде нормально, ми ніколи не побачимося. Хоч без підтримки, як і раніше, не залишишся. Отак-то, пусюнчику. Час діяти.

Миша схилився над дівчинкою, посміхнувся, провів рукою над її личком. Алька радісно загулила. Світлана хотіла втримати руку гостя, але нерухомо застигла, побоюючися, щоб її пальці не пройшли крізь примарний дим. Мишко кинув на Світлану загадковий погляд, потім підморгнув дівчинці і спитав:

-- Що, Соню, допоможемо пусюнчикові? Як ти гадаєш, Алечко, дозволить мама Світлана образити тебе чи ні?..

У сусідній кімнаті чи то ходики баби Наді, чи то годинник долі монотонно відмірював двадцять років до наступної біди. Миша схилився над ліжком, Аля всміхалася йому і витріщала оченятка. А Свiтлана не знала, що ж їй робити тепер, як виконати те, що Юрі здавалося таким простоєм і легким.

Виявляється, це ще не кінець!..



POST SCRIPTUM (1992 р.)

Так, це ще не кінець. Не кінець двадцятирічного циклу, і не кінець повісті. Тому переконливо прошу тих, хто дочитав її до цього місця, потерпіти ще трохи: з вами поговорить сам автор.

Дами і господа! Панi та панове! Товариші і товариші! Громадяни і громадянки! Люди, чєловєкi!

(На увагу леди і джентельменов, мадам і месье, сеньйорів і сеньйорит я не розраховую, але ж хтозна...)

Спочатку ніякого прямого безпосереднього звертання автора до читачів я не планував. Це не в моєму стилі: у літературного опусу є свої герої, от нехай вони і спілкуються з читачами. Але коли я розпочав переробляти перший чорновий варіант повісті на другий, мене раптом охопили сумніви: мені можуть... не повірити. Уявляєте: можуть не повірити!!!

Дійсно, жанр фантастики зобов'язує до прояву фантазії. Добре б ще повість була науково-фантастичною, а то фантастика явно ненаукова, містична якась, маячня найчистішого гатунку. І от я побоююся, що пiсля прочитання її пани лихо запропонують панянкам ручку, панночки кокетливо поведуть очами, посміхнуться і підуть разом з панами кудись в театр… і надалi не згадають про всі ці дурощі.

Пробачте мене за голослівне твердження, але це зовсім не дурощі. І благаю: не відмахуйтеся від них...

Але що вам мої прохання?

І от саме з метою принаймнi мiнiмального пiдтвердження щойно сказаного я вирішив підібрати хоч би якісь цитати з написаних іншими людьми і з абсолютно іншх приводiв книг, які нехай би непрямо могли підтвердити основну думку повісті:

Двадцятирічний цикл і все, що стосується нього, є реальністю,
і отримання Києвом чергового ляпаса за двадцять років також реальне.

Це і є істинна тема повісті, а не Бабин Яр, Куренiвська трагедія або трагедія Чорнобиля. Взагалі-то Куренiвка вибрана мною як тема виключно з двох наведених нижче причин:

1) в Бабиному Ярi стоїть сьогодні не тільки грандіозний пам'ятник в стилі соцреалiзму, що не відображає в повній мірі трагедію одного з найжахливiших місць Вітчизняної війни, але й, слава Богу, менора; про Чорнобиль говорили досить багато і поки ще говорять, хоч в усіх на думцi зараз економічна криза і як наслідок -- судомливi пошуки коштів для існування; Куренiвська трагедія ж потрапила в тінь як досить дрібний випадок поруч iз двома гігантами;

2) хоч Куренiвка і дрiбнувата, проте вона є середньою ланкою між Бабиним Яром (з яким, до речі, об'єднана навіть територіально) і Чорнобилем, які є в свою чергу трьома ланками в більш довгому ланцюжку (напр., голодомор в Україні під час громадянської війни+розруха 1921 року і т.iн. -- назад, те, що станеться десь у 2001 році, якщо людство не одумається -- уперед); отже, необхідно нагадати про Куренiвку.

Так от, ще раз повторюю: постскриптум затіяний мною для того, аби хоч якось підтвердити очевидно фантастичні рядки повісті.

Підтвердження перше. Факт куренiвської трагедії

Про Куренiвку у нас ніхто не писав і не пише (про єдине серйозне виключення мова нижче). Лише на 30-рiччя трагедії в одній з київських газет я бачив коротеньку статейку, та по радіо прозвучала знову ж коротенька передача. Значення таке: жертви не пiдрахованi, винуватці невідомі, минуле обкутане туманом, а майбутнє покаже. Як ви розумієте, для тримiльйонного Києва це каламутна крапля в морi і зламана голка в копнi сіна. Ні, навіть вушко від голки. За час, що минув після катастрофи (більше 30 років) встигли вирости мінімум два покоління киян, та ще й скільки приїжджих. І якби ще нагадували тi, хто знає, а так -- більшість населення поняття не має про Куренiвку! Тут не нагадувати, тут розповісти треба. Так що, шановні тiнейджерi й ті, кому за двадцять (а може, і кому за тридцять!), запевняю вас: Куренiвська трагедія була. Де?! У Києві?! Сель?! Але ж це не гори, звідки ж грязьовий потік!!! А просто "на семи горбах стоїть мiсто Київ ", Сирець вище за Поділ і Куренiвку. Звідти і рвонуло. З Бабиного Яра, що замивався.

Але. на жаль, я не прямий, а непрямий свідок. Я саме з тих, кому біля тридцяти, а 13 березня 1961 року мої майбутні батьки ще навіть не познайомилися. Про Куренiвку я знаю від мами: мої дідусь і бабуся поховані на Байковому цвинтарi, і коли ми з мамою ходили прибирати їх могилу, я кожного разу бачив на розi центральної алеї міліціонера. Природно, питав, чому він тут. Ми відходили подалі, і мама шепотом повідомляла, що о-он там, на розi, похована людина, що влаштувала Куренiвку, його могилу декілька разів паплюжили, от і приставили міліціонера, щоб стеріг. Вдома розповiдала більше.

Я не можу точно стверджувати, що в усьому винен один лише Доводов (тому його ім'я в повісті змінене), не можу з упевненістю сказати навіть, чи застрелився він. Це чутка. Тому я не обмежився розпитуваннями однієї людини. Я розпитував старших рокiв з чотири поспiль і склав середньостатистичну картину чуток (кажуть, статистика -- наука точна, хоч і має справу з випадковими величинами), яка і покладена в основу повісті. Чутки, до речі, називають ще двох чиновників, що дали "добро" на замивання Бабиного Яра, тому в повісті Доводов є середньостатистичним чиновником, який став "козлом відпущення", як колишній директор ЧАЕС Брюханов.

Отже, я вже втратив всяку надію документально підтвердити сам факт трагедії, як раптом в книжковому кіоску біля кінотеатру "Зоря" (колишній молельный будинок караїмiв, згаданий в повісті; перед опрацюванням другого варіанту я скрупульозно обійшов всі місця дії своїх героїв) натрапив на "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова. Це виявилося прекрасне, хоч і дешеве видання в твердій палiтурцi, причому в зверненні до читачів автор просить тільки даний текст романа вважати дійсним, оскiльки в ньому посiли належне місце всі фрагменти, вирізані цензурою з публікації в "Юностi" 1966 року, і всі доповнення, зроблені автором в 1967-69 роках. Як же я зрадів, знайшовши опис Куренiвської трагедії в останньому розділі романа-документа! Перш нiж привести його повністю, дослівно (у власному перекладi з росiйської), зазначу: весь даний фрагмент дбайливо вирізаний цензурою з журнальної публікації, так що не шукайте його в "Юності":

"Бабин Яр перегородили дамбою і стали в нього нагнiтати по трубах пульпу з сусідніх кар'єрів цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа -- це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка мала відстоюватися, осідати, а вода стікала через дамбу по жолобах.

Я ходив туди і збуджено дивився на озеро багна, що поглинає попіл, кістки, кам'яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, що подавали пульпу. Це тривало декілька років. Дамбу пiдсипали, вона росла і до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.

У понеділок 13 березня 1961 року вона завалилася.

Весняні талі води потеклi в Яр, переповнили озеро, жолоби не встигали пропускати потік, і вода пішла через гребінь дамби.

Широким своїм гирлом Бабин Яр виходив на вулицю Фрунзе, тобто Кирилiвську, просто на трамвайний парк і густонаселений район довкола нього, навіть в самому гирлі Яра по схилах ліпилися будинки.

Спершу вода залила вулицю, так що застрягли трамваї і машини, а люди в цей час поспішали на роботу, і по обидві сторони повені зібралися натовпи, що не могли перебратися.

О 8 годинi 45 хвилин ранку пролунав страшний рев, з гирла Бабиного Яра викотився вал рідкого багна заввишки метрів десять. Вцілілі очевидці, ті, що спостерігали здалека, стверджують, що вал вилетів з яру мов кур'єрський поїзд, ніхто втекти від нього не міг, і крики сотень людей захлинулися у пiвхвилини.

Інженерні розрахунки містили в собі помилку: багнюка, який нагнiтали довгі роки, не ущільнювався. Вона так і залишалася рідкою, оскільки головною частиною її була глина. Глинисті схили Бабиного Яра, як водотривкі стіни, надійно зберігали її в рідкому стані. Бабин Яр, таким чином, був перетворений у ванну багна, таку ж жахливу, як і ідея, що її породила. Розмита весняними водами дамба завалилася, і ванна вилилася.

Натовпи людей вмить були поглинені валом. Люди, якi були в трамваях, машинах, гинули, мабуть, не встигши зрозумiти, що трапилося. З рухомої в'язкої трясовини випірнути або, якось борсаючись, викарабкатися було неможливо.

Будинки на шляху вала були знесені, мов картонні. Деякі трамваї протягнуло і віднесло метрів за двісті, де і погребло. Погребло трамвайний парк, лікарню, стадіон, інструментальний завод, весь район.

Міліція оточила весь район і стежила, щоб ніхто не фотографував. На деяких дахах видно було людей, але невідомо, як до них дiстатися. У 1 годину дня прилетів військовий вертоліт Мі-4 і розпочав евакуювати вцілілих хворих з даху лікарні, знімати інших вцілілих.

Місце катастрофи дуже оперативно було обнесене високими огорожами, рух по вулиці Фрунзе закритий, рештки трамваїв накриті залізними листами, траси цивільних авіаліній змінені, щоб літаки не пролітали над Куренiвкою і не можна було сфотографувати.

Трясовина, широко розлившись, нарешті дiстала можливість ущільнюватися, вода з неї потроху стекла струмками у Дніпро, і до кінця весни можна було братися до розкопок.

Розкопки тривали два роки. Було відкопано безліч трупів -- в будинках, в ліжках, в повітряних подушках, що утворилися в кімнатах під стелею. Хтось дзвонив в телефонній будці -- так і загинув зi слухавкою в руках. У трамвайному парку відкопали групу кондукторів, що якраз збиралися там здавати виручку -- і касира, що приймав її. Цифра загиблих, природно, ніколи не була названа. Бабиному Яру не везе з цифрами."

І ще два речення, що стосуються швидше мiстичностi моєї повісті, нiж теми Куренiвки, хотів би я навести. Вони вставлені автором в романа у 1967-69 р.р.:

"Спроба стерти Бабин Яр несподівано вилiзла боком, призвела до нових масових жертв, навіть виникли забобони. Популярною була фраза: "Бабин Яр мститься."

Ось так.

Я вельми щасливий, що знайшовся свідок з сучасників куренiвської трагедії, що залишив роман-документ. Природно, незважаючи на правдивість моєї повісті, внаслідок самого її жанру я не можу стверджувати, що написав документ. Та я й не прямий свідок. Так що за точними фактами посилаю вас до Анатолія Кузнєцова. Зокрема, визнаю, що він набагато правдивiше і виразнiше пояснює причини селя, хоч недооцінює роль грунтових вод (до речі, в романі він пише, що з яра витікав струмок; отже, грунтові води не просто на Сирці, а в ярi були!). З іншого боку, він нічого не пише про грозу, що вирувала в ніч на 13-е березня і також зробила свій внесок в руйнування греблі. Ну а з третього, я переоцінив роль тих же грунтових вод.

Звичайно, це деталі, але саме про деталі я хотів би зараз сказати. Я щасливий, що як у загальних рисах (дві хвилі: водяна і грязьова; дата катастрофи, день тижня; міліцейське оточення; таємниця, радше, спроба приховати, випалити з пам'яті людей випадок і т.iн.), так і в деталях (тi, якi задихнулися в телефонній будці; занесений трамвай; смерть касира; той, що врятовується на вертольоті і т.iн.) свідоцтва опитаних мною очевидців співпадають з "Бабиним Яром" Кузнєцова. Отже, для тiнейджера, що збирає по крихточках чутки в умовах загальної "гри в мовчанку" через 15 років після трагедії я попрацював непогано. З іншого боку, ми багато в чому розходимося (оцінка причин, що викликали сель; Кузнєцов не згадує про корпус психіатричної лікарні ім.Павлова, що обвалився; я помилився щодо часу сходу хвилі багнюки, оскiльки в повісті Юра прокинувся під час сірого світанку, тоді як в середині березня о 8.45 ранку вже зовсім ясно; у мене розкопки трамвая починаються відразу ж після катастрофи, а не наприкiнцi весни і т.iн.). Що ж, на документальній точності я не наполягаю, хоч у мене також все правда. Я не став підганяти свою повість під "Бабин Яр". Я залишив свідоцтва своїх очевидців недоторканими. Можливо, так мені вдасться уникнути обвинувачення в плагіаті або, гірш того, в перверсiї романа Кузнєцова. І крім вибору епіграфа і от цього постскриптуму я не використовував "Бабин Яр". Це різні твори, і нехай вони залишаться різними.

Підтвердження друге. Спонтанний спогад про колишнє життя

Ось що сказано про посмертні спогади дитини в книзі Ю.М.Іванова "Йога і психотренинг. Шлях до космічної свідомості":

"Зупинiмося на дослідженнях Яна Стевенсона... Діти... у віці 3-9 років можуть пригадати деталі попереднього втілення спонтанно. Як приклад дуже цікаве обстеження індійської дівчинки Шанті Деві, яка в чотирирічному віці розпочала розповiдати про своє колишнє земне життя, вказуючи ім'я чоловіка. Ця людина на ім'я Чобі була знайдена і представлена дівчинці, яка його упiзнала і вiрно відповіла на задані їй питання. Через декілька років разом зi своїми батьками і деякими свідками Шанті Деві виїхала до Чобі в місто Матхура, в якому вона ніколи раніше не була. Відразу ж iз залізничної станції Шанті попрямувала просто до будинку, де жив Чобі. У його будинку вона вказала на місце, де, за її словами, вона зарила в земляну підлогу 100 рупiй. Почали копати і натрапили на тайник, який виявився порожнiм. Чобi зiзнався, що він знайшов ці гроші після смерті своєї дружини, 24 вересня 1925 року відразу ж після того, як вона народила йому сина (Шанті народилася в 1926 р.). Серед великого натовпу, що зібрався, Шанті Деві вiрно вказала своїх батьків в колишньому житті.

Подібних прикладів фахівці реiнкарнацiї можуть навести досить багато."

Я ні в якому разі не хочу стати провозвiсником ідеї реiнкарнацiї (переселення душ). Тим паче, існує прямо протилежна думка: насправді ніякої реiнкарнацiї немає, все це -- підступнi дiї диявольських прислужників. Згідно з даною точкою зору, демони звичайно ж відають, що було багато років тому з померлими нині. І люди, "що пам'ятають" щось про своє попереднє життя, якраз є одержимими дияволом нещасними, яким темні сили подiбнi навiяли "спогади".

Я не стану розбирати зараз обидва погляди на реiнкарнацiю; це не тема для літературного твору. Сам я не є гарячим прихильником цієї теорії з однієї простої причини:

в житті людини теорія реiнкарнацiї нічого принципово не міняє!

Це може здатися парадоксальним, але це дійсно так. Дійсно, людина не може зробитися кращою або гіршою від знань про минуле життя. Тоді який сенс в знанні про своє минуле, що не повернеться, що зникло, розсіялося димом-курявою?! Отже, спроба з'ясувати, що було з тобою в гiпотетичному минулому житті -- це так або інакше погляд назад, початок руху назад, а не уперед.

Однак саме таким чином я спробував пов'язати учасників-жертв Бабиного Яра і Куренiвської трагедії з жертвами Чорнобиля. Чому? Тема цiєї повісті -- погляд в минуле, кинутий не з метою фiксування, зациклення на цьому минулому, але початку поступального руху уперед пiсля згадки про нього. Оскільки мова йде не просто про життя окремих людей, але про трьи поколінь киян, яким випало пережити трагедії, рiч не в особистих долях, але в долі цілого народу; і саме тут спогад про допущені в минулому помилки із заняття пустопорожнього перетворюється на надто важливе. Досвід окремої особи може зникнути, згинути у віках; досвід соціальний -- ніколи, він підсумовує досвід всіх людей і передається наступним поколінням.

Саме тому я визнав за можливе використати ці погляди в своїй повісті, оскiльки як літературний прийом реiнкарнацiя дуже навіть ефективна. Якщо один з героїв твору буквально попадає в шкуру іншої людини, хіба це не найкращий засіб примусити читачів пережити думи героїв, їхнi біль, горе, щастя і радощі? До речі, наявність або відсутність реiнкарнацiї принципово нічого не змiнює не тільки в житті, але і в даній повісті. Дійсно, якби дівчинці просто наснилися всі чотири сни без отримання звістки про те, що ввижалося їй минуле життя -- хіба змінило б це рівень її відповідальності перед іншими за отримане знання? І хіба самі факти розстрілів в Бабиному Ярi, Куренiвської трагедії і Чорнобильської катастрофи і період між ними в одне покоління не є об'єктивною реальністю, що не залежить від будь-чиїх снів?..

Те ж саме я можу сказати про структуру так званих "тонких" світів, про показане в повісті пекло -- я можу і не поділяти подібний погляд на потойбічний свiт, але картина саме такого замогильного світу спрацьовує в цій повісті найефективнiше.

Підтвердження третє. Герої повісті

Ви вже знаєте, що про Куренiвську трагедію нічого майже не писали, так що ні Юру, ні Мишка, ані Мишку я, на жаль, обгрунтувати і підтвердити не можу. Не знаю також підтвердження, що в Бабиному Ярi був розстріляний матрос Дніпровської флотилії, боцман Яша по прізвисько Чубик (хоч факт розстрілу моряків-днiпровцiв підтверджується і в Кузнєцова, і в інших джерелах). А щодо розстріляних євреїв, які діють в повісті -- справа абсолютно інше.

У 1991-му р., в переддень 50-рiччя початку розстрілів, київська газета "Молода гвардiя" здійснила найшляхетнішу справу, випустивши Книгу пам'яті Бабиного Яра. У ній наведені всі дані, які на той момент вдалося зібрати про жертви розстрілів (і не тільки про євреїв, інакше в Книгу не увійшли б, наприклад, Олена Теліга тй Іван Рогач, які були переконаними українськими націоналістами).

Коли в 1989 році я починав працювати над повістю, я вивів наступних героїв-євреїв: Соня та її дідусь, на прізвисько Старий Сьома; його друг Борух Пінхусович, що мешкав на Малiй Василькiвськiй (тепер Шота Руставелі) біля синагоги (тепер Театр ляльок). Соня, що закінчила школу i мешкала з дідусем неподалiк (мені здавалося, десь на вул.Саксаганського, це на квартал вище вул.Жаданiвського). Уявiть же моє здивування, що межувало мабуть з жахом, коли в Книзі пам'яті Бабиного Яра я знайшов всіх трьох:

"САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав.маг., 1890, м. Київ, вул. Шота Руставелі, д.10, кв.4" (стор. 68)

"СТАВСЬКА СОФIЯ, учениця, 1924, м. Київ, вул. Жаданiвського, д.41, кв.11.

СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870." (стор. 72)

Не знаючи нічого про цих людей я лише переплутав імена старих (дідусь був Борухом, а Старий Сьома -- стороннiм) та дав зайвий рік Соні, в іншому все співпадало! Все, аж до місця мешкання (правда і те, що Стасвкi мешкали на вул.Жаданiвського, а не на Саксаганського, але це лише на квартал нижче і це я в першому варіанті точно не визначав).

Ось саме тоді я зрозумів, що коли не перероблю свою повість і приховаю її від людей, то буду мов свинячий непотрiб. Тому що всі вони дійсно жили! І все, що я написав -- правда, хоча я не є прямим свідком Куренiвської трагедії.

* * *

А тепер зважте, дами і господа, панi та панове, товариші і товариші, громадяни і громадянки, люди, чєловєкi, чи така вже фантастична річ -- ненаукова, містична фантастика! І можете хоч в театр, хоч куди.

Тільки благаю: пам'ятаєте.

Черговий виток двадцятирічного циклу розкручений.

У нашому розпорядженні залишилося не так вже багато часу.

Дай Боже вам одуматися, люди, чєловєкi!

Не дай нам Боже отримати чергового ляпаса...

1989-92, Київ-Вигурiвщина-Київ

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...