пошук:  

>> Литовченко Тимур: Квартирне питання (маленький етюд на тему сьогодення)

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

Вечірній Київ лежав переді мною, мов пряник на долоні. Я був самотній в цьому величезному місті, що билжче до ночі помiтно спорожнiло, нікому не потрібний вигнанець з розореного сімейного гніздечка. Залишалося вирішити, куди ж тепер податися.

В принципі, ще можна повернутися додому і спробувати якось все владнати. В принципі, це можливо… Але тут я уявив обличчя моєї Ані з тремтячими побілілими губами, вуха рiзанув огидний виск: "Щоб духу твого тут не було!!!" Пiд впливом гніву вона навіть забула, що приватизована квартира, власне, записана на моє ім'я. От ненормальна!

Гаразд, розберемося. Треба витримати невеличку паузу. Хай тільки спробує подати на розлучення -- я їй покажу! Дійсно, хіба не може нормальний мужик "сходити наліво"? Це, якщо хочете, закладене в самому єствi чоловіка: з найдавнiших часів найактивніше розмножувалися відчайдушні кобелюки, а не зразкові домосіди. Щоб зрозуміти це, ніяка теорія Дарвіна не потрібна.

З іншого боку, знов-таки традиційно господарством і дітьми займається жінка. Тому при розлученні суд завжди залишає дитину матері, але сина я їй просто так не віддам, нехай і не сподiвається! Зрештою, в мене -- житлоплоща, у неї -- наш син. Ще побачимо, хто кого, ще поторгуємося.

Зараз задачка більш проста: треба визначитися, де можна залягти на тиждень. Сьогодні Аня дещо помилилася, нехай тепер сама розшукує мене по друзях, нехай просить вибачення і запрошує повернутися в мою власну домiвку. Нічого, нічого, охолоне -- зрозуміє, та пізно буде! Я тим часом Дмитра розшукаю, він добрий юрист і хороший друзяка, він вже зуміє пояснити моїй ненагляднiй, хто є who.

До речі, може, до Димона на ночівлю поїхати? Одразу взяти бика за роги, заразом розповiсти про сьогоднішній скандал… Нi, мабуть, до Дмитра не варто. В нього дружина і троє дітей, я там зайвий.

Тоді до Серьоги, чи що? Та нi, в нього ж теща гостює! Шкода, що до Серьоги не можна. Компанійський мужик Серьога, в нього було б весело. Шкода.

А може, до Валерки в гуртожиток по старій пам'яті завалитися? Мабуть, це найкраще, в гуртожитку завжди знайдеться, в кого якір кинути. Як водиться, пивка поп'ємо, "кулю" розпишемо, а потім і бабу якусь підчеплю. Баби в гуртожитку до чоловiкiв охочi, завжди на все згодні… Але -- ні, нi, відвик я від вічного циганського табору з незмінною сторожихою при вході, який цивілізованi люди перехрестили у гуртожиток. У будь-якій квартирі, навіть в комуналцi краще, ніж у гуртожитку.

В крайньому разi, можна поїхати на фірму і хоча б сьогодні переночувати на диванчику у приймальні. Диван цілком зручний і пристойний. Зварю якнайбiльше кави, для вигляду попрацюю трошки -- і спатоньки… Але поміркувавши тверезо, я рішуче відкинув цей варіант. Передусім, неминуче доведеться розбиратися з охоронцем. Але якщо костолому можна набрехати про невідкладну роботу і про удаванi шефовi претензії до мене, існувала ще одна причина: сам шеф. Прибиральниця частенько лаялася, коли виносила з його кабінету використані презервативи. Раптом він якраз зараз розважається з секретаркою, а тут -- драс-сьтє, приймайте нічного гостя! Уявляю, що він зі мною завтра зробить. Або просто сьогодні…

Чорт! Залишається повернутися до себе, нагадати Анi про істине становище речей і сказати: знаєш, люба, вшивайся-но з моєї житлоплощі і сама вирішуй, у якої подруги влаштовуватися. Чом це я з нею панькаюся, дійсно? Але ж Аня обов'язково забере з собою нашого Макса, а тягати нічним Києвом сина я не дозволю. Ні, якщо йти, то тільки мені. А дитина нехай ночує вдома, а не ка'зна в яких подружок, не потрібні мені такі фiнти.

До кого ж все-таки податися ночувати?..

Мовби навмисно, устілка в правому чоботі збилася так, що йти стало просто неможливо. Озирнувшись, я помітив неподалiк стареньку лавку і поспішно заковиляв до неї. Нехай трохи, але мені все ж пощастило: можна і кляту устілку поправити, і спокійно обдумати, в кого переночувати. Сидячи завжди думається спокійніше.

-- Дозвольте присісти, молодий чоловiче?

Ч-чорт! Терпіти не можу, коли хтось сидить на одній лавочцi зі мною. Пунктик в мене такий, інстинкт з дитинства, нестача вихованості. У транспорті я сприймаю сусідство незнайомої людини нормально, а от на вулиці…

Роздратований тим, що мені заважають спокійно думати, я обернувся. Гірший варіант важко й уявити! Переді мною стояв у всій своїй красі справжнісiнький бомж. Вітер саме дмухнув у мiй бiк, в ніс довбанув змішаний аромат смiтника, сечі і перегару. Бр-р-р-р, яка гидота!

-- Ну, то дозволяєте чи ні?

Мене уразила ця м'яка наполегливість. Зазвичай такі типи поводяться набагато безцеремоннiше, так, немов навмисно нариваються на неприємнiсть. Загалом, ні в кого не питають жодних дозволів, скоюють що завгодно і вважають, що все гаразд, що так і має бути.

-- Можна подумати, якщо я не дозволю, ти звідси заберешся! -- усміхнувся я.

-- Звичайно, піду, -- не моргнувши оком, підтвердив бомж, -- а ви не вірите?

-- Ні, -- я починав розлючуватися. Крім дивовижної м'якості, цей тип ще і звертався до мене на "ви". І чи то знiчев'я, чи то з почуття суперечливості я коротко наказав:

-- Пiш-шов звідси!

-- На все добре, -- бомж вiдточеним рухом торкнувся подертої лижної шапочки, немов брав під козирок, розгорнувся на пiдборах і поплентався геть, злегка похитуючись.

В принципі, якось зустрів я предивного типа, котрий порпався в сміттєвих контейнерах. Пам'ятаю, витяг з кишені гривню і даю йому, промовляючи: "Ось, купи собі хліба, а не копирсайся в цьому лайнi". Так неборака відповів мені з неприхованою гордовитiстю: "Синку! Я ні в кого не прошу милостиню, я сам собі на хліб заробляю". Так що з-помiж бурлак трапляються оригінальні типи, а серед правил -- виключення.

-- Ей, дiдуля! Ти куди?

-- А не знаю, -- відповів бомж, навіть не обернувшися. -- Київ великий. Знайду, де нiчку переночувати.

Слова старого були настільки співзвучні з моєму настроєвi, що я негайно сказав:

-- Гаразд, дiдуля, не ображайся. Я пожартував.

-- Ге? -- бомж зупинився впівоберта до мене, задерши кошлату брову.

-- Ну, не пошуткував, а перевіряв, чи дійсно ти послухаєшся. Йди, сідай, -- я посунувся на край лавки і пiдтягнув ближче до себе сумку, куди поспішно поскидав найнеобхiднiшi речі.

-- Дякую.

Бомж сів на протилежний краєчок повернувся і скосив на мене хитро примружені червонуваті очка. А менi було тепер якось незручно: чи вiрно я зробив, запросивши бомжа повернутися? Що це за напад спiвчуття такий…

-- Пробачте, молодий чоловiче, як вас звуть?

-- А тобі навіщо? -- якомога грубіше відповів я.

-- Тобто як! -- щиро здивувався бомж. -- Якось же потрiбно інтелігентним людям звертатися одне до одного…

-- Інтелігентним?! -- я вбивчо розреготався. -- Теж мені, інтелігент вшивий знайшовся! Скажи спасибі, що я дозволив тобі тут сидіти.

-- Ну, що ж, як бажаєте, як бажаєте, -- бурлака знизав плечима. -- А проте, вельми дякую.

-- Подавися на здоров'я, дiдуля.

Так ми сиділи і мовчали хвилин iз десять, потім бомж прорипiв:

-- А чи не знайдеться у вас вогника, молодий чоловiче?

"Курити тобі заманулося, пліснява стара!" -- подумав я сердито і приготувався в найгрубiших виразах дати зрозуміти цьому нахабі, що не маю стiльки ласки, щоб витрачати свої сигарети на всяких там забльованих старців. Однак немов здогадавшися про мій намір, бомж витягнув з-за пазухи алюмінієвий цилiндрик, згвинтивши з нього кришечку, рухом штукаря дiстав з цилiндрика сигару і, розмахуючи їй у повітрі, пояснив:

-- Нi-ні, що ви! Я завжди точний у виразах і якщо прошу вогника, то мені потрібна не цигарка, а саме вогник. Запальничка, знаєте, спорожнiла, а купити не здогадався, склеротик старий. А з куревом в мене повний порядок… До речі!

Бомж сплескав руками, розгублено поцокав язиком і спитав усміхнено:

-- А чи не бажаєте ви пригоститися? В мене є, не соромтеся, я просто не здогадався запропонувати вам спробувати цю прекрасну річ. Справжня гаванська сигара -- це, знаєте, щось непередаване!

Я дивився на кляту сигару, мов заворожений. Несподівано пригадав анекдот про "КАМАЗ", що пом'яв шестисотого "мерса". Коли його старик-водій вручив кожному з браткiв по десять тисяч баксiв і заявив, що він "новий росіянин", братки дуже здивувалися: а ми тоді хто? Ось і мені хотілося точнiсiнько так вигукнути: чи дійсно я є начальником відділу постачань солiдної будівельної фірми, якщо якийсь там вшивий бомж запросто пригощає мене гаванською сигарою?!

Чи можливо, цей сушений сморчок щойно "взяв" банк? Або вiдкопав на міському звалищі горщик із золотими монетами? Або?..

Коли, нарешті, шок послабшав, я спитав:

-- Слухай… звідки в тебе сигара?

-- Як-то звідки? Купив.

-- А в мене такої немає, -- остаточно розгубився я.

-- Отже, ви такi не купуєте, -- бомж знизав плечима. -- Але якщо не любите сигари, можу запропонувати "Camel". Яким цигаркам ви віддаєте перевагу: з ментоловим фільтром або iз звичайним? В мене є і ті, й інші, тільки дістати треба.

Сказавши це, бомж стягнув з плеча подряпану торбину і заходився розв'язувати її брудними товстими пальцями.

-- Та зачекай, дiдуля!.. -- приречено пропищав я. -- Не треба… Навіщо…

-- Нiчого, будь ласка, не турбуйтеся, це дрібниці, -- відмахнувся бомж. -- Все'дно треба перекусити, а їжа в мене тут же, з цигарками. Отже, яким ви віддаєте перевагу: з ментолом або без?

-- Я не курю, -- збрехав я. Хоч був недалеким від істини: курити мені зараз абсолютно не хотілося.

-- Ну, як знаєте, як знаєте. А все ж, як щодо вогника?

Без подальших пояснень я кинув старому запальничку. Руки в мене помітно тремтіли, не хотілося, щоб він це помітив.

-- Спасибі.

Бомж вийняв з кишені химерний ножик, обрізав кінчик сигари, прикурив, затягнувся і випустив просто в зоряне небо цівку сизого диму. Тепер мої ніздрі лоскотав набагато більш приємний запах, нiж досi. Я проковтнув слину.

-- Може, все-таки закурите? -- прорипiв бомж, здвигаючи сигару в куточок рота і хитро позираючи на мене. Я заперечно мотнув головою.

-- Тоді ви напевно не відмовитеся від того, щоб трохи перекусити. Маю ж я якось віддячити вам за те, що дозволили старому розквартируватися на цій чудовій лавочцi.

І не давши мені схаменутися, бомж взявся за справу. Вмить лава була покрита в два шари газетою, на якій виникли, немов на казковiй скатертині-самобранцi, такi страви: вилискуючий пiдсмаженою корочкою батон, масло в золотавій фользі, баночка червоної ікри, дві запечатані пачки нежирної шинки, бляшанка іспанських маслин без кісточок і пляшка чистої, як сльоза янгола, наймоднiшої в нинішньому сезоні горілки "Союз-Віктан". А також дві виделки, двi пластянки та ніж.

-- Ой, пробачте, забув поцікавитися, як ви звикли їсти: з ножем або без? Якщо з ножем -- не соромтеся, в мене є запасний. Компанії, знаєте, різні підбираються, хто як звик…

-- Слухай, дiдуля!!! -- заволав я не своїм голосом, різко пiдхоплюючись, -- ти що, псих?! Або це я з глузду з'їхав?!

-- А в чiм рiч? -- здивувався бомж.

-- Так хто ти такий, хай тобi грець?!

-- Тобто…

-- Припини ти, нарешті, дурня клеїти! Звідки в тебе все це?! Звідки, я питаю?! Хiба скажеш, що тобі Золота Рибка гостинця з Америки надiслала?! Або знайомий джинн по блату пару "лимонів" забошляв, от ти і хiпуєш наостаннє, перш нiж в ящика зіграти?! Е?!

Старий мовчав і дивився на мене з найневиннiшим виглядом, так що я врешті-решт заспокоївся і вже слізно попрохав (не знаю, що зi мною сталося):

-- Ну, поясни ти мені все це …

-- Я гадав, ви все знаєте, -- нарешті мовив бомж, скривджено пiдiбгавши губи.

-- Що знаю?

-- Ну, про мене знаєте, хто я такий.

-- І хто ж ти такий, цікаво?!

І в цей момент наша розмова була досить безцеремонно перервана появою наряду міліції. Хтозна, чом "фараони" виникають просто нізвідкiля в найнедоречнiшi моменти, а коли треба, їх не докличешся, скільки ні зви.

От і ці троє завзятих молодцiв, три сучасних богатиря, три сержанти (старший сержант, просто сержант і молодший сержант) виросли немов би з-під землі. Не встиг я і оком моргнути, ба навіть просто здивуватися, як просто сержант і молодший сержант опинилися в мене за спиною, а старший сержант очiкувально схилився над бомжем і з ласкавою теплотою спитав:

-- Ну шо, Сергiйовичу, чи все з вами гаразд?

-- Спасибі, спасибі, все нормально, -- поспішив запевнити його бомж. На моє найглибше переконання, міліція уважна лише до тих, хто порушує громадський порядок. А якщо так, цей бурлака напевно знаходиться в розшуку. "Ось зараз почнеться", -- я вирішив, що мене притягнуть як свідка. Кепська ситуація!

Але наступна ж репліка старшого сержанта не тільки остаточно збила мене з пантелику, але й наочно продемонструвала, наскiльки жорстоко я помилявся:

-- А цей (міліціонер тицьнув мене пальцем в груди) вас не кривдить? Бо дивiться, ми цю ядрьону вош швиденько до нігтя…

В очах старшого сержанта виблискував хижий вовчий вогник. Правду кажучи, в мене підкосилися ноги, і якби двоє інших міліціонерів не підхопили мене під лiктi, я б одразу ж впав.

-- Ні, нi, Василю, дякую. Ми з молодим чоловiком дуже мило розмовляємо, в нас все гаразд, -- поспішив завірити старшого сержанта бомж.

-- Точно все гаразд? -- здається, міліціонер не дуже-то вірив в мою сумирнiсть та лагiднiсть. І вiрно, між іншим, робив…

-- Точно гаразд, точно.

-- Дивiться, Сергiйовичу, бо мені начальник голову відкрутить, якшо шось не тойво…

-- Не відкрутить, не хвилюйтеся.

-- Еге ж! Не знаєте ви його…

-- Знаю, знаю, -- посміхнувся бомж.

-- З недоброго боку не знаєте, я говорю.

-- Знаю, знаю. Я його з усіх бокiв знаю.

Бурлака посміхнувся ще ширше.

-- Ну шо, гаразд… Тоді ми тойво… підемо, чи шо?

-- Так-так, зрозуміло, можете йти.

-- Але якшо не тойво, Сергiйовичу… Ви тільки свиснiть, гаразд?

-- Якщо що -- обов'язково, не хвилюйтеся.

-- Ну, то ми пішли. Смачного, -- старший сержант кивнув на розкладеній на газеті харчі.

-- Дякую, Василю, до побачення.

І в жахливому снi мені б не привидилося, щоб ото міліціонер питав в якогось смердючого бурлаки дозволу на те, аби піти, та ще й так розшаркувався! Це все одно, що нашому директоровi відпрошуватися на десять хвилин у комiрницi тітки Паші. Речі, які вище мого розуміння, діють на психіку гнитюче. Отже, я остаточно розкис і сидів похнюпившись.

Першим порушив мовчання ввічливий бомж:

-- Чом це ви засумували, молодий чоловiче? І чом не пригощаєтеся? Їжте, будь ласка! -- і старий зробив запрошувальний жест.

-- Та тому, що ви одразу ж не представилися мені, пане брунейський султане. Навіщо поводитися так? Це нечесно по відношенню до оточуючих.

-- До чого тут Бруней? -- старий відрізав від батона товсту скибу і заходився намащувати її маслом.

-- "Хочу до Брунею на Калiмантан,

Хочу до Брунею, вiдгукнись, султан!" --

проспівав я замість відповіді. -- Ніколи не чув, чи що? Це ж шлягер.

-- Мені не до смаку сучасна музика. Я, знаєте, віддаю перевагу класицi.

-- От і шкода, що не чув, -- сказав я, пропускаючи повз вуха загадкове зауваження щодо переваги класики над сучасною естрадою, -- ну, та це неважливо. Просто султан Брунея -- це найбагатша у світі людина.

-- Е-ет, знайшли з ким порiвнювати! -- вразився бомж, намастивши бутерброд товстим шаром ікри. -- Тільки це мене не стосується. Я не настiльки багатий… хоч і не зовсім бідний, це теж правда.

-- То може, ти казковий король, який переодягнувся сердяком і мандрує своїми володіннями у пошуках пригод?

-- І не король і не цар. Царя з сім'єю в нас, знаєте, у ще вісімнадцятому році розстріляли. Себто, не в нас, а в Росiї, це зараз вже зарубiжжя, хоч i близьке.

-- А хіба не в сімнадцятому? -- про всяк випадок невпевнено перепитав я.

-- Історію треба знати, молодий чоловiче, історію знати треба, -- погрозив пальцем бомж.

-- Ну, гаразд, ти, освiчений, -- зніяковів я. -- Як би там не було, а ти запросто командуєш нарядом міліції, мов своїми охоронцями.

-- Ну, ще б пак! -- самовдоволено посміхнувся бомж, відгвинчуючи ковпачок пляшки і плескаючи горілку в один iз стаканчикiв. -- Пити ви точно не будете? Ну, як хочете… Якщо зі мною щось трапиться, у Василя дійсно будуть великі неприємностi. А в нього ж сім'я, от він і пiклується, оберігає мене… Ваше здоров'я!

Бомж влив у горлянку порцiю горілки і почав смачно жувати бутерброд з iкрою.

-- З чого б це в міліціонера сталися неприємностi з-за бомжа? Хто ти такий, дiдуля? -- я поставив питання руба.

-- Як, хіба ви не знаєте? -- удавано вразився старик. -- Я звичайнiсiнький вшивий інтелігент без імені, ось я хто. Ви самі визначили мене таким чином, хіба ж нi?

-- Ну, годi тобі, ну, навіщо так…

-- І зі мною навіть на "ти" можна розмовляти, немов ми однокашники або найближчi друзі.

Я хотів відповісти, але промовчав: називати на "ви" бурлаку, навіть такого, перед яким міліція ходить навшпиньки, все ж було вище вiд моїх сил.

-- Добре, не буду більше вас інтригувати, -- усміхнувся бомж, струшуючи крихти з подраного пальта. -- Мені просто дуже пощастило у житті: все це з-за квартири.

-- З-за квартири?! -- я так і підстрибнув на лавочцi та вирячився на старого. Він це серйозно? Чи просто вирішив пожартувати наді мною? Хоча звідки йому знати про мою сварку iз дружиною… І міліціонери ці…

-- Саме так, з-за квартири. А вас це дивує?

Бомж був серйозний, немов біржовик на торгах.

-- Ще б пак, -- відповів я.

-- В мене чудова квартира на Хрещатику. Другий поверх, євроремонт. І цю квартиру я здаю в оренду під офіс одній дуже поважнiй особi за півтори тисячі доларів на місяць. На пристойне iснування вистачає.

Старий почав готувати другий бутерброд. Оцiнивши, який товстелезний шар ікри він намащує на хліб, я мимоволi проковтнув слину.

-- Гаразд, але чому ця… гм-гм-м-м… вагома особа платить вам таку божевільну оренду та ще й охороняє, а не накаже прибрати вас? Зробити так, щоб ви зникли -- це ж простіше вiд простого, -- цілком резонно зауважив я.

-- Передусім, ми давно знайомі. Колись взагалі друзями були.

-- Ну, дружба дружбою… -- почав я недовірливо.

-- Так, ви до певної міри маєте рацiю, -- погодився бомж, наповнюючи горілкою пластянку, -- але в нас забагато спiльних знайомих. А навіщо йому руки бруднити, прибираючи приятеля, коли всі зрозуміють, хто мене прибрав?

Бомж знизав плечима, пробурмотів: "У чарцi не грiй, а швидше пий", -- і проковтнув чергову порцiю горiлки.

-- Ви певні, що зрозуміють?

-- Звiсно! Адже не секрет, хто найбiльше виграє від операції з мого усунення. До того ж у будь-якій серйознiй справі є не тільки командири, але й пересiчнi виконавці, поодинці такі речi не робляться. А якщо так, не виключено, що брудна історія випливе назовні -- ось і готовий компромат, яким негайно скористаються в своїх інтересах інші. А так все чисто і красиво, та й нарешті, совість в нього чиста.

-- Ах, совість! Теж мені… -- я не утримався і презирливо пирхнув.

-- І совість теж, -- наполегливо повторив бурлака. -- Орендареві нескладно віддавати своєму колишньому другові по півтори тисячі на місяць і бути в душі спокійним. І нам обом добре: і йому, й мені. В нього чисті руки й незаплямована совість, а я можу на ці гроші досить непогано жити. Хоча зважаючи на мій скромний вигляд, не повечерявши зі мною, цього не скажеш, чи не так?

-- Авжеж, тобі б не перешкодив зовнішній євроремонт… -- я помовчав і зрештою над силу вичавив з себе сакраментальне: -- Тобто, вам.

Бомж вітав моє виправлення енергійним кивком і цілком добродушно помітив:

-- Тільки будь-який євроремонт мені ні до чого. Справдi, наші новоявлені майстри полюбляють зробити його так, аби другого дня шпалери повiдклеювалися, третього -- паркет сторчма встав, а за тиждень стеля впала. Наводити косметичну красу на прогнилу основу -- це, знаєте, лицемірство, яке потім дорожче обiйдеться або боком вилiзе.

-- То ви справжній філософ, чесне слово!

-- Запевняю вас, молодий чоловiче, от саме на вулиці філософів предостатньо. Атмосфера цьому сприяє, знаєте.

-- Чом же ви в такому разi не підете працювати до Інституту філософії? -- спитав я з ледве прихованою насмішкою.

-- Навіщо повертатися туди, звідки пішов?

-- Тобто…

-- Я, бачте, доктор філософських наук, колишній членкор, зробити це мені було б досить нескладно.

Бомж відклав убік недоїдок бутерброду, підніс ближче до очей пляшку і примружившись та ворушачи губами, почав розбирати написи на етикетці.

-- Ви серйозно?

-- Цілком.

-- Тоді чому…

-- Як казали древні, двічі увійти в одну річку неможливо. Я навіть не намагаюся, та й вам не раджу.

Не зважаючи на огиду, я підсунувся ближче до дивного бурлаки, який стверджував, що є доктором філософських наук, і придивився до нього трохи уважнiше. Бреше він, чи що? Хоча чом би нi… Не такий вже цей бомж старий, якщо його відмити, поголити і переодягти -- дуже навіть можливо!

-- Що, не віриться? -- спитав бомж не без іронії. -- Документи показати?

-- Ні, що ви, не треба, -- при згадці про документи мені відразу стало незручно. -- Просто я не розумію…

-- Дiоген жив в старій дiжi, але це не завадило йому стати одним iз найбільших мислителів людства, яким він залишається й донинi. До речі, свою кандидатську я захищав саме з філософії Діогена. А ви що думаєте з приводу його поглядів?

-- Так, звичайно, Діоген -- це велич… і все таке інше, -- поспішив погодитися я, -- але маючи квартиру в центрі Києва… безлiч грошей за оренду… Нi, не розумію.

-- Ех, молодий чоловiче, навіщо мені гроші, посада й дiм, коли там немає її!..

Він налив третю склянку і швиденько випив, не закусюючи.

-- Кого немає?

-- Моєї Нелочки.

-- Тобто…

-- Моєї коханої.

І знову я не зрозумів, каже старий правду або знущається з мене. А бомж сумно зітхнув, подивився у нічне небо і повільно заговорив:

-- Що було, те було. Був і я молодим перспективним аспірантом. У ті часи не було заведено звертати увагу на невпорядкованість побуту. Непристойно якось, знаєте. Є ліжко в гуртожитку -- і гаразд. Головне -- працювати, працювати і працювати! Начебто в роботі полягає найвищий сенс життя…

Бомж спересердя плюнув, енергійно розтер плювок ногою і повiв далi:

-- Вибачте, але я не можу без хвилювання згадувати минуле. Проте, навіть такий трудоголiк-кар'єрист, яким я був колись, зустрів одного разу ту єдину дівчину, з якою хочеться прожити решту життя. Таке запаморочення трапляється з багатьма чоловіками, трапилося й зі мною. Після того, як я захистив кандидатську, ми побралися і переїхали в сімейний гуртожиток -- вона не була киянкою, як і я, вчилася в інституті легкої промисловості. Але я захистився, і незабаром мені виділили квартиру.

-- Цю саму, на Хрещатику? -- швидко спитав я.

-- Ні, іншу, в Академмiстечку. Але це якраз i стало початком всього. Знаєте, молодий чоловiче, коли дивишся на те, як живуть інші, вас поступово починає охоплювати заздрість. У того зарплатня вища, в іншого дружина красуня, в третього -- посада престижніша, в четвертого -- машина, в п'ятого -- дача. Те чи iнше. Завжди є чому заздрити! Деякі з-за цього стають негідниками, починають робити пiдлоту тим, кому заздрять. Але не все. Інші, сильнішi характером -- працюють над собою або над власним життям, щоб поліпшити свій стан. Водночас із захистом докторської дисертації і просуванням по службовим сходам, в нас з Нелочкою з'явилася ще одна мрія -- домогтися хорошої квартири в престижному районі. Начебто нічого негiдного, чи не так?

-- Звiсно, все дуже пристойно, -- погодився я.

-- От і я так вважаю, -- кивнув бомж, досуха висмоктуючи пляшку. -- Тим паче, я не занепав до рівня дрібного заздрiсника, але й не піднявся до великого капосника. Я віддав перевагу сподiванням на власні сили, хоч ситуація здавалася безнадійною. Єдиним прийнятним виходом був обмін, але скажіть, будь ласка, хто б погодився поміняти житлову площу в центрі Києва на пристойну квартиру в Академмiстечку?! Нам пропонували або обмін з величезною доплатою, або вбогі однокімнатні коморки десь попід самим дахом. Вести мову про шалену доплату з нашими прибутками було просто смішно. Йти в мансарду навіть в центрі міста не хотіла ні Нелочка, ані я. Пусте!

Бомж про всяк випадок зазирнув у пляшку, акуратно поставив її біля чавунної ніжки лави і додав:

-- То все пусте, кажу я вам, мов ця пляшка. До речі, буде приробіток товаришам по вулиці.

-- Але як же ви вийшли з тупика? -- спитав я.

-- Через розлучення, -- мугикнув бомж.

-- Тобто…

-- Ми з Нелочкою вирішили розлучитися. Фіктивно, ясна рiч, а не по-справжньому, про це знали всi нашi знайомi.

-- Ну і…

-- Ну, і розміняти нашу квартиру на дві однокімнатні, але без доплати i з більш вигідним розташуванням. А потім би ми знов зійшлися та й поміняли ці однокімнатні знов на двокімнатну, але вже в центрі. На той час ми i грошикiв пiднакопичили, тож з'явилася можливiсть зробити бодай невеличку доплату. Ось така цікава рекомбінація, таке собi пластунське переповзання з околиці в престижний район. Що ви на це скажете?

Що я міг сказати!.. Цікаве питання. Тим паче, я досі не розумів, чом ця невинна комбінація отак згубно вплинула на мого співрозмовника. Можливо, він брехав. Хоча… хоча навряд чи, якщо врахувати його рафіновану манеру спілкування і надпередбачливе ставлення до нього міліції.

І я промовчав.

-- От бачите, вам навіть нема чого сказати! -- зітхнув бомж. -- Коли ми з Нелочкою тiльки затівали копiтку котовасiю з обміном, то також не передбачали, чим вона для нас обернеться.

-- То що ж тут такого поганого? -- зрештою не витримав я.

-- На мене, молодий чоловiче, звалилося відразу забагато свободи, -- негайно відгукнувся бомж. -- Надто багато повної й абсолютної свободи -- і все відразу!!! Розлучившися з Нелочкою, хай навіть для вигляду, я знов перетворився на престижного холостяка, співробітника Інституту філософії з окремою квартирою, майже доктора наук, якого дуже цінує начальство. А це, знаєте, розв'язує руки…

-- Ага, так ви вирішили пiдгуляти? -- здається, я зрозумів, в чiм рiч.

-- Саме так, я почав гуляти, -- засмучено констатував бомж. -- Як співав один популярний кiногерой, "менял я женщин, тари-дари-ям-дам, как перчатки". Уперше це сталося задля тої таки жаданої квартири… ну-у, умовляв одну вперту жiночку пiд час промiжного обмiну… Але згодом почав скакати у гречку просто так. А робити це було не слід в жодному разі, оскiльки…

Я не погоджувався зі старим. Ще б пак! Отож, тільки-но він слізливим голосочком знесиленого цапа промекав сто одну вагому причину, згiдно з якою чоловік має бути все життя вірним одній-єдиній обраницi, я відповів чудовою і барвистою теорією донжуанства. Бомж слухав мене дуже уважно. Здається, iнодi навіть стримував дихання, тільки сиві кошлаті брови над склеротичними оченятками ледь помiтно тiпалися. Проте, тiльки-но я замовк, щоб перевести дух, бурлака негайно заперечив:

-- Не знаю, молодий чоловiче, не знаю. Можливо, для вас все так легко і просто -- чом б й нi, дійсно? Але зрозумійте, таке життя не для мене!

-- Хиляк ви, дiдуля, кволий хиляк -- i край, -- підсумував я, -- не зуміли втримати біля себе жінку, а тепер звинувачуєте в цьому весь свiт.

-- Це я звинувачую весь світ?! -- обурився бомж. -- Я мовчу, як німе кіно!

-- Мовчите, бо нема чого сказати. Саме вам бракує слiв, а не мені!

-- А що тут скажеш!

-- Отож. Коли дружина виставляє тебе з твоєї власної квартири -- тут дійсно…

Я вчасно прикусив язика і скоса поглянув на старого, перевіряючи, чи зрозумів він, що я майже пробовкнувся. Але бурлака нічого не помітив. Він думав про щось своє, зосереджено придивляючися до поламаного нігтя на лівому безіменному пальці. Потім підвiв очі на мене і майже нечутно прошепотiв:

-- Але чому ви вирішили, що вона мене вигнала? Я не казав цього. Навпаки, Нелочка пішла сама.

-- Сама?! Як то сама…

-- Дуже просто.

-- А квартира?!

-- Першого ж вечора після новосілля вона заявила: "Ти отримав те, чого завжди прагнув". Ви уявляєте, молодий чоловiче? Отримав те, чого прагнув -- немов би ми не мріяли разом про квартиру на Хрещатику, не домагалися її спільно! "Я знаю все про твої подвиги. Але офіційно ми були розлучені, і я не в претензiї", -- це вона сказала, виносячи зi спальні чемодан з речами. "Залишайся в цій квартирі, живи тут, але живи один, без мене. Можеш водити сюди, кого завгодно. Те, що ми знов зійшлися і з'їхалися, було величезною помилкою", -- з цими словами, молодий чоловiче, вона зачинила двері просто в мене перед носом. І я залишився сам-один в трьох шикарних кімнатах -- до речі, я не казав, що в результаті багатоступінчастої комбінації ми не тільки опинилися в центрі міста, але й виграли зайву кімнату?

-- Не говорили, -- пробурмотiв я.

-- Ну, та який в тiм сенс, коли я втратив свою Нелочку! -- зітхнув бомж. -- Тепер мені були байдужi i ця квартира, i тим паче всi мої пасій. Все це вмить вiдмерло, відійшло.

-- А ви не пробували поговорити з дружиною?

-- Ще б пак! Зрозуміло, намагався. Та тільки вона не бажала мене знати і наполягла на розлученні. А незабаром я дізнався, що Нелочка зустріла іншого, вийшла за нього заміж і поїхала -- ні, ви уявляєте, куди? До Кременчука! Поїхати з Києва бозна куди…

-- Хто він? -- тупо спитав я.

-- Та теж бозна що! Тесля, звичайнiсiнький тесля. Ні, ви уявляєте?

-- Уявляю, -- я скригонув зубами. Подiї сьогоднішнього дня несподівано постали передi мною абсолютно в іншому світлі.

-- А я нi! Досі в голові не вкладається, що вона в ньому знайшла, -- розвів руками бомж. -- Я не розумів, не розумів, та потихеньку й почав прикладатися до пляшечки. І вся моя наукова філософія кудись випарувалася, залишився один-єдиний вічний постулат п'яниці: "In vino veritas!"1

-- Що-що? -- не зрозумів я. -- До чого тут швейна машинка?

Цікаво, звідки цей бурлака знає, на чому шиє моя Аня…

-- Яка швейна машинка? -- в свою чергу здивувався бомж.

-- "Верітас".

-- Не зрозумів…

-- І я також.

-- Ну, гаразд. Я сам нічого не розумів, доки одного разу якийсь доходяга напідпитку з безпосередністю п'ятирічного хлопчиська не загадав мені вульгарну загадку: "Знаєш, чом жiнка продюсера лягла під слюсаря?" Я неодмінно побажав взнати відповідь. І скінчилося все це першим в моєму житті запоєм, після якого я пішов з Інституту філософії і взагалі з пристойного життя. Нервишки мої не витримали, ось в чiм причина, молодий чоловiче! Нерви, нервишечки.

-- А далі? -- спитав я, керуючися більше ввічливостю, ніж цiкавiстю.

-- Не знаю, що би зі мною сталося далі, якби не перестрiв колишнього співучня. Ранiше він працював в "органах", там круто пішов у гору. Вийшовши на "цивiльку", відкрив декілька фірм -- самі розумієте, зв'язки дозволяють. Оцей співучень і орендує мою чудову, такою дорогою ціною куплену квартирку на Хрещатику за півтори тисячі "зелених" на місяць, а я мешкаю тут. В цьому районi мене всі знають, я тут хось на кшталт місцевої знаменитості. Дивно, що ви про мене не чули.

Я поморщився: стану я цікавитися якимись там бурлаками! Нехай навіть колишніми співробітниками Інституту філософії…

-- Мало того -- благодійник приставив до мене охорону, він може дозволити собі таку розкіш. Так що мене ще й охороняють, бо з "пiвторачкою" доларiв в кишені мене б давним-давно пошматували. Навіть із заздрості. А так -- можу собі дозволити нікого не боятися і жити не гірше вiд Діогена з дiжi!

З гордовитим виглядом бомж показав на рештки трапези, але одразу ж похнюпився і мовив:

-- Але з іншого боку виходить, що півтори тисячі на місяць -- це ціна моєї Нелочки. П'ятдесят доларів на день. Або на нiч: такса, як у повії середнього класу. І це мене просто вбиває.

Мені стало огидно. Я різко підвiвся, закинув сумку на плече і рішуче попрямував геть.

-- Куди ж ви, молодий чоловiче? -- сполохався бомж у мене за спиною. -- Тут ще багато горілки і закуски, ніч попереду довга…

-- Отож, добранiч! -- відмахнувся я від бурлаки, як від настирливої мухи, і додав кроку.

Проте поспішав я не до Дмитра з його дружиною і трьома дітьми. І не до Валерки в гуртожиток. Вдома, в моїй квартирі залишилася Аня з моїм сином. Як і цей бридкий старий, я трошки пiдгуляв на стороні. Але щоб в результаті пiдраховувати, у яку суму виливається наша розлука?! Ні, це вже занадто!

Треба повернутися, поговорити спокійно. Мало що буває між близькими людьми! Ми порозуміємося. Порозуміємося неодмінно…

Київ, 12-26 грудня 1999 р.

1 "Iстина -- у винi!" (лат., прим.авт.)

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...