пошук:  

>> Литовченко Тимур: Нiхто не забутий...

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

Приходько пiднявся схiдцями на другий поверх будiвлi i опинився в досить вузькiй кiмнатi. Кiлька м'яких крiсел, стiлець, перед ним столик з невеличким пультом, в кнопках та написах на якому не розiбратись... Нецiкаво. Одна з двох широких стiн кiмнати була скляною. Отже, це лише перегородка. Завдяки затемненню неможливо було визначити розмiр помешкання в цiлому, але в суцiльному мороку за скляною стiною, мабуть, була ще велика зала. Принаймнi, Приходьку так здавалося. Вiн пiдiйшов ближче до скляної стiни, приклав руки до скронь i спробував роздивитись, що ж там ховається...

-- Марнi спроби, шановний.

Цокаючи пiдборами до кiмнати увiйшла лагiдна дiвчина. Бiлий халатик робив її схожою на медсестру, не вистачало хiба що традицiйної косинки з червоним хрестиком.

-- Темряву не прорiже жодне свiтло, якщо то темрява простору-часу. Точнiше, його вiтсутностi.

Приходько посмiхнувся.

-- Перепрошую, але я якось... -- не знайшовши вiдповiдного слова, вiн розгублено розвiв руками. -- Торiк потрапив до лiкарнi. Здоров'я, знаєте... То якось не мiг заснути i пiшов прогулятися коридорами. Пам'ятаю, тамтешня операцiйна вночi була такою ж темною i загадковою. А всерединi -- велика. Менi там... серце.

-- Серце? -- дiвчина схвильовано подивилася на вiдвiдувача. -- Тодi... чи не зашкодить вам, Миколо Богдановичу, наша... сьогоднiшня операцiя?

I знiяковiло замовкла.

-- Ви напрочуд точно висловилися, -- Приходько посмiхнувся. -- Операцiя. Воно й насправдi так. Але все буде добре, повiрте. А це, -- вiн кивнув на скляну стiну. -- так, це теж операцiя, тiльки... на пам'ятi, якщо хочете. I її теж треба зробити, як i ту, на серцi. Без цього не можна жити далi. А з серцем... все буде гаразд, запевняю. Тим бiльш, коли у подорож на машинi часу мене вiдправлятиме така файна дiвчина.

Вiдвiдувач знов лагiдно посмiхнувся.

-- Овва, яка там машина часу! I куди це я вас вiдправлятиму? -- дiвчина знизала плечима. -- Нажаль, я тiльки операторка i не можу вам пояснити все в деталях, проте кожен школяр чудово розумiє, що ми не в змозi...

Здається, дiвчина збиралась вдатися до технiчних подробиць. Тому Приходько якомога швидше наблизився до неї, незграбно простягнув пластикову картку i хрипло попрохав:

-- Давайте почнемо якомога швидше. Я чекав роками, здається, мiг би потерпiти ще декiлька хвилин... Але не знаю, чи в змозi терпiти ще.

-- Гаразд, -- дiвчина взяла картку. -- А... iншi методи не пробували? Архiвнi пошуки тощо... Бо в нас все вiдбувається настiльки натурально, що дехто може не витримати.

Приходько зрозумiв, що операторка має на увазi його хворе серце, але вiдповiдав знов-таки твердо:

-- Менi конче треба знати це. Це важливо, до речi, для вас так само, як i для мене. Для всiх нас, хто живе зараз. Бо нiхто й нiщо не може бути викресленим з людської пам'ятi. Але iснують такi нюанси, котрих не знайдеш в жодному архiвi. Тiльки у вас. Тому востаннє благаю: давайте зрештою почнемо!

Дiвчина позiхнула, але всiлася за стiл, вклала картку до шпарини в пультi...

-- Стривайте, -- захвилювався Микола Богданович. -- Але ж ви мабуть здогадалися, що в мене справа дуже особиста...

-- Подiбнi до вас вiдвiдувачi приходять тiльки з особистих справ. Я вже звикла i не заважатиму вам, -- операторка пiдвела на Приходька карi очi. -- Ви ж самi просили починати? Тож почнемо.

Приходьку здалося, що дiвчина зовсiм не звикла, що вона тiльки зовнi байдужа. Справдi, до такого не можна звикнути!

-- Миколо Богдановичу, якщо ви будете вагатись, я вiдмiню сеанс. В мене є досвiд.

В карих очах операторки зростала занепокоєнiсть. Дiйсно, недарма ж вона не побажала залишити його наодинцi з минулим! Тому Микола Богданович всiвся у найближче крiсло, перевiв поглад на скляну стiну i якомога бадьорiше спитав:

-- Ну, довго ще я чекатиму?

Спритнi дiвочi пальцi забiгали по кнопкам. За скляною стiною зажеврiло якесь невиразне, туманно-сiре сяйво, його пляма почала збiльшуватись, як раптом перетворилася на об'ємну картинку похмурого мiста, що майже розкисало пiд низьким небом з набряклими вологою хмарами. Де-не-де попiд парканами сiрiли купи нiздрюватого снiгу. Дороги геть позапливали багнюкою.

Потiм ракурс погляду на мiсто змiнився, мовби Приходько i операторка спустилися з висоти пташиного польоту майже до самої землi. На Миколу Богдановича шалено помчали рiзноетажнi будинки, вулицi змiнювали одна дону. Вiн мимоволi заплющив очi.

-- Занадто швидко? -- тихо спитала дiвчина. -- Нiчого, зараз.

Коли Микола Богданович знов поглянув на скляну стiнку, вулиць вже не було. Їх змiнили нутрощi якоїсь установи.

-- Овва, зовсiм як в кiно, -- вигукнув Приходько, який був просто в захватi вiд достовiрностi того, що вiдбувалося за стiною. Як раптом привстав, витягнув руку i вказуючи на стомлену, бiдно одягнену жiнку середнiх лiт, котра перечитувала написи на червоних табличках, прошепотiв:

-- Ось вона...

-- Чом ви шепочете? -- навмисне голосно сказала дiвчина, i Микола Богданович дико озирнувся на неї. -- Адже то лише зображення. Вони нас не почують...

Проте було щось таке в тужливому поглядi вiдвiдувача, що операторка миттєво понурилася та замовкла.

Тим часом жiнка знайшла потрiбну табличку, попрямувала коридором, вагаючись декiлька хвилин простояла бiля дверей, обтягнутих чорним дермантином i з малесеньким червоним номерком, але зрештою все ж насмiлилася тихесенько постукати.

-- Так-так, заходьте! -- пролунало з кабiнету. Жiнка боязко озирнулася та з несподiваною рiшучiстю пiрнула у кабiнет, мов в ополонку.

Приходько хотiв щось сказати дiвчинi, та її пальчики вже пурхали над клавiатурою. Коридор зник. Тепер за скляною стiною був просторий кабiнет, де за великим дубовим столом, вкритим червоною скатертиною, сидiв лисiючий чоловiк у добротному синьому костюмi з орденською колодкою на нагруднiй кишеньцi. Жiнка розгублено застигла на самому порозi. Вiд її рїшучостi не лишилося й слiду.

-- Так-так, що там? Слухаю вас, -- офiцiйним тоном мовив чоловiк, перекладаючи якiсь папiрцi на столi.

-- Я з приводу пенсiї, товаришу Фiлiмонов... -- ледь чутно почала жiнка. Чиновник кинув на неї побiжний погляд й криво всмiхнувся.

-- А, то це ви, громадянко Приходько! Я ж казав, щоб ви не приходили. Пенсiями я не займаюся, звертайтесь, прошу...

-- Але товаришу Фiлiмонов...

-- Вашi претензiї не обгрунтованi, -- вiв своє чиновник.

-- Товаришу Фiлiмонов!.. -- благала жiнка.

-- Ну, гаразд, -- якось неохоче мовив чиновник, нервово пошарпав комiр бiлої сорочки i вказавши на стiлець бiля столу рiзко кинув: -- Сiдайте.

-- Мене вiдправили на пенсiю за iнвалiднiстю, -- нiяковiючи почала жiнка, та товариш Фiлiмонов нетерпляче перервав її:

-- Знаю. Далi.

-- В мене двоє дiтей. Вони напiвсироти...

-- Так, -- клацнув голос чиновника.

-- Мiй чоловiк загинув...

Але варто було жiнцi вимовити цю безневинну, здавалося б, фразу, як товариш Фiлiмонов ляснув долонею по паперах i гримнув:

-- Стоп!!!

Папери розлетiлися на всi боки. Чиновник зник пiд столом, щоб зiбрати їх, i звiдти долинув його приглушений голос:

-- Отже, ваш чоловiк. Приходько Сергiй Степанович. Загинув, кажете. А де? I як? -- товариш Фiлiмонов виринув з-пiд столу й пильно подивився на жiнку. Та зовсiм знiяковiла.

-- Ну-у, в сорок другому це було. В лютому. Вiн машинiстом був, i коли...

-- Стоп! Машинiстом, -- i чиновник задер палець догори, коли спитав: -- А на кого вiн працював в момент загибелi?

Жiнка мов i не чула цих слiв, тiльки водила пальцем по краєчку стiльця.

-- На кого працював Приходько Сергiй Степанович? -- товариш Фiлiмонов був невблаганим.

-- Тут вiн працював, тут i жив... -- але в голосi жiнки була вже безнадiйнiсть.

-- Це не вiдповiдь, -- м'яко зауважив чиновник.

-- Ну-у... ми ж тодi пiд нiмцями були, -- нарештi мовила жiнка.

-- Отже, Приходько Сергiй Степанович працював на нiмцiв. З'ясували, -- i така легкiсть з'явилася в голосi товариша Фiлiмонова, мовби вiн скинув на землю важелезну кам'яну брилу, яку нiс до того на плечах. Жiнка сумно позiхнула.

-- Отже, ваш покiйний чоловiк допомагав ворогам своєї Батькiвщини, -- iз залiзною впевненiстю вiв далi чиновник. -- Гаразд. А як саме загинув? -- i вiн хитро примружив очi.

-- Та я ж... розповiдала... -- здається, жiнка вже не рада була, що звернулася до цього товариша Фiлiмонова по допомогу.

-- Розповiдали, i неодноразово. Та все ж повторiть, будь ласка, ще раз.

-- Ну-у... машинiстом вiн був. У депо. Тодi вiв потяг з порожнiх вагонiв. Переганяв... i... i...

-- I що? -- чиновник напружився, немов перед стрибком.

-- I тодi партизани пустили потяг пiд укiс.

-- Порожнiй?

-- Саме так.

Товариш Фiлiмонов миттєво перетворився на живу подобу бронзової статуї, що прикрашала вестибюль установи, i розпочав промовляти з пiднесеною урочистiстю:

-- Отже, партизани пустили пiд укiс порожнiй потяг. Чому? Щоб завдати шкоди фашистам? Навряд чи в цьому припущеннi є сенс. Тодi чому? Що варте подiбної уваги було саме в цьому потязi? Вiдповiдь може бути єдиною: ваш чоловiк, Приходько Сергiй Степанович! Отже, висновок: партизани не пустили пiд укiс порожняк, а стратили ворога народу i Батькiвщини, здiйснили справедливу кару. Це й була мета їхнього заходу.

Жiнка збиралася щось заперечити, проте товариш Фiлiмонов обурився:

-- I я не розумiю, чого ви домагаєтесь, громадянко Приходько! Що ви маєте проти помсти зрадниковi, здiйсненої вiрними захисниками Вiтчизни?!

-- Та який же вiн зрадник! -- запально вигукнула жiнка. -- Адже працювали всi, хто лишився тут!..

-- Не кричiть на мене! -- осадив її чиновник, i жiнка знов знiяковiла. Товариш Фiлiмонов вiдкинувся у крiслi i вже спокiйнiше повiв далi: -- До речi, зраджували далеко не всi. Iстинi патрiоти йшли у партизанськi загони, а не пiдкорялися вороговi. I треба ще з'ясувати, чому ваша сiм'я не евакуювалася з усiма чесними громадянами. Чом ваш чоловiк лишився тут...

-- Партизани, партизани, -- тоскно мовила жiнка. -- Переховували ми одного солдатика, що вийшов з оточення, так. Цiлих два мiсяцi переховували.

-- Про це ви теж розповiдали, -- погодився чиновник, який чомусь не образився на жiнку за те, що вона перервала його патрiотичну промову. -- А де вiн подiвся, оточенець той?

-- Та де ж?.. До лiсу подався, -- вiдповiла жiнка.

-- А далi?

-- Якби я тiльки знала! -- жiнка вдарила долонею в груди.

-- Ну от, громадянко Приходько, ви не знаєте! Все це нiхто не може пiдтвердити. I загалом невiдомо, кого ви там ще переховували... якщо дiйсно переховували. Може, то був ворог народу чи дезертир. Ймовiрно, що так! Отже, -- зробив висновок товариш Фiлiмонов, -- напевне, це тiльки вашi вигадки, спроба затерти грiхи перед Радянською Батькiвщиною...

-- Вигадки?! -- жiнка по-справжньому розлютилася. -- А якби того солдатика знайшли, нас би всiх пострiляли, ти це розумiєш?! Всiх!!! Сергiя, мене, дiточок...

-- Та не кричи на мене, скаженна!!! -- товариш Фiлiмонов знов гримнув по паперах, заметушився, пiдхопився на ноги й забiгав по кабiнету. -- Якби вас повбивали, то може й краще було б вам всiм.

-- Але ж Iване, Iване, ти ж знав Сергiя! -- жiнка сповзла зi стiльця, стала на колiна i уривчасто зашепотiла: -- Знав, знав... Який з нього зрадник? Ви ж товаришували до вiйни... Клятий Гiтлерюга той... Що наробив з людьми...

-- Встаньте, громадянко Приходько, негайно припинiть повзати в моєму кабiнетi, -- чиновник зупинився перед жiнкою. Та слухняно пiдвелася.

-- Затямте назавжди: я не пiдтримую i не пiдтримуватиму нiяких контактiв з сiм'ями зрадникiв, хоч би в яких стосунках ми не були ранiш. Не можу. I не бажаю.

-- Але ж Iване!..

-- Товариш Фiлiмонов...

-- Але товаришу Фiлiмонов! -- в голосi жiнки бринiли сльози. -- В мене двоє дiточок. Ми ж не проживемо на мою пенсiю за iнвалiднiстю, допоможiть!..

-- Треба було боротися за Вiтчизну, а не проти неї, -- чиновник гордовито торкнувся орденських планок. -- Я теж лишився тут, але я був разом з чесними людьми. Я воював...

-- Овва, який вояка знайшовся! -- з несподiваною вiдвагою приреченої вигукнула жiнка. -- Та всi ж знають, що ти в партизан замiсть iнтенданта був, на харчах сидiв...

-- Що-о-о?!

Чиновник спочатку почервонiв, потiм посинiв, потiм смертельно зблiд i почав насуватися на жiнку. Вона пiднесла руку до обличчя, мовби захищаючись.

-- А ну геть з мого кабiнета, -- прорипiв товариш Фiлiмонов.

-- Ваню, та я ж пожартувала, -- голос жiнки тремтiв. -- Я ж не хотiла, я...

-- Забирайся, тварюко, i щоб духу твого тут не було, -- товариш Фiлiмонов нависав над жiнкою, мов багатотонна скеля гранiту, яка от-от впаде.

-- Ваню, та дiти...

-- Геть.

Жiнка пiдвелася, похитуючись вийшла з кабiнету, попрямувала коридором до виходу. I вже на вулицi ноги в неї пiдкосилися, i вона сповзла по стiнi просто на купу сiро-чорного нiздрюватого снiгу та й зомлiла.

-- Все. Досить. -- Микола Богданович якось стомлено пiдвiвся з свого крiсла. -- Дякую, дiвчинко. Тепер я усе зрозумiв... Ви не ображаєтесь, що я тебе назвав дiвчинкою?

Приходько нiяково посмiхнувся.

-- Та нi, -- операторка насилу вiдiрвала погляд вiд скляної стiни. Там до жiнки пiдходили перехожi, зупинялися, уважно роздивлялися. -- А хiба ви не хочете знати, що було з тою жiнкою далi? -- спитала вона, хоча одразу ж зрозумiла всю безглуздiсть свого запитання. Адже в них одне прiзвище...

-- Нiчого не було. Ця жiнка померла, -- вiдгукнувся вiдвiдувач, пiдтверджуючи здогад.

-- То ваша мати... Пробачте, я якось... не зорiєнтувалася. Перепрошую, -- розгублена дiвчина щось вимкнула, i за скляною стiною знов запанувала темрява.

-- Ну, чому мати! Я не настiльки старий, -- Приходько повiльно пiшов до виходу. -- Це моя бабуся. Її дiтей вiддали до притулку. От молодша якраз i була моєю матiр'ю.

Безшумно вiдчинилися розсувнi дверi.

-- Миколо Богдановичу! А-а-а... дiдуся пошукати хiба не варто? Поки я не розiрвала остаточно зв'язок, в нас є можливiсть.

Вiн зупинився на порозi.

-- Знаєте, дiвчинко... Ви мали рацiю вiдносно серця, -- Приходько торкнувся долонею грудей. Чимось цей жест був схожий на жест тiєї жiнки, що померла за стiною простору-часу багато рокiв тому. -- Не варто ризикувати. Дарма я вирiшив ворушити минуле.

-- Але ж ви самi казали...

-- Так, так. Про Фiлiмонова я не знав точно. Тепер усе з'ясувалося. А про дiдуся... Мати дещо розповiдала. Те, чого не бабуся сказала тодi в кабiнетi. Може, не наважилася чи... не знаю. Але з мене досить. Дякую, рiдненька.

I Приходько зник за розсувними дверима.

Операторка посидiла трохи мовчки, розмiрковуючи. Була в цiй iсторiї якась незавершенiсть. Вiрно казав вiдвiдувач: нiхто не може бути викреслений з пам'ятi! Забувати неможна.

Для чого тодi спорудили потужний хроноскоп, кiнець кiнцем?!

Дiвчина кинулася до пульта. Тендiтнi пальчики знов запурхали над ним, а простiр за стiною засяяв на цей раз чистим бiлим сяйвом.

...По широкiй, занесенiй снiгом лiсовiй просiцi тягнуться сталевi рейки. Десь з-за небокраю повiльно виповзає тоненька смужечка димка, росте, наближається. Чути пихкання древньої парової машини i гуркiт вагонiв.

Раптом лiс здригається вiд потужного вибуху. Паровоз i вагони зриваються з невисокого насипу й летять пiд укiс, наскакуючи й розтрощуючи одне одного...

Дiвчина зупинила кадр, дала збiльшення i почала уважно та послiдовно обстежувати навколишнiй лiс, поки не зафiксувала на узлiссi трьох бородатих чоловiкiв. Один з них був одягнений у вiйськове i мав за плечима гвинтiвку-"трьохлiнiйку", iншi були в цивiльному, озброєнi трофейними нiмецькими автоматами.

Дiвчина зафiксувалася на групi партизан i знов примусила зображення за скляною стiною рухатися. Вона бачила, як бороданi обережно висовувалися з-за кущiв, оглядаючи мiсце диверсiї, а потiм простежила за ними на зворотньому шляху до загону.

Бiля одної з землянок на диверсантiв чекав високий офiцер з прямокутничками у петлицях. Усi четверо увiйшли до землянки, де у тьмяному свiтлi гаснички вгадувалися постатi ще трьох чоловiкiв.

-- Ну то що, Красницький, зробили? -- запитав один з тих, що сидiли у землянцi.

-- Зробити зробили, товаришу комiсаре, та трошки не те.

-- Чом не те? -- здивувався iнший.

-- А тому що порожняк, -- прохрипiв один з дядькiв, що ходили на диверсiю разом з вiйськовим.

-- Не переривай, Федотичу. Що, хiба ешелон не з боєприпасами? -- продовжував розпитувати цивiльний, який сидiв за широким сосновим столом.

-- Так точно, товаришу командире, -- пiдтвердив Красницький. -- Порожняк. Чи то нашi на станцiї помилились, чи ганси розклад руху змiнили -- бiс їх розбере. Але нiяких боєприпасiв там не було.

Командир загону пiдвiвся i замислено мовив:

-- Помилка, помилка...

Потiм зрадiв i досить бадьоро та пiднесено продовжив:

-- Та все'дно непогано вийшло, чи не так, товаришi? Залiзничну гiлку з ладу вивели? Вивели. Потяг, хай порожнiй, знищили? Знищили. Молодцi, товаришi! Про ваш ратний подвиг неодмiнно треба повiдомити "велику землю".

Присутнi розправили плечi й щиро засмiялися, в тьмяному свiтлi заблищали їхнi зуби.

А дiвчина з якоюсь несподiваною злiстю остаточно вимкнула хроноскоп i довго ще сидiла, уткнувшися обличчям в долонi.

1988, осiнь 1989, Київ
Комп'ютерний набiр
i ред. -- 16-18.2.1997

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...