пошук:  

>> Литовченко Тимур: Плагіатор

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

-- Скрипалю... Гей, скрипалю, припини!

Разом з іншими відвідувачами я обернувся до столика, розташованого в найтемнiшому куточку залу.

-- Агов, чуєш... Припини зараз же своє пиликання, ти, недолугий учень цвіркуна!!!

Єдиною людиною, що не відреагував на обуренi призови, був сам музика. Звиваючися і вклоняючися на всі боки, він продовжував повільно лавірувати між столиками і награвати щось класичне. Час від часу хтось із відвідувачів "Носорога" опускав дрібнi грошi в оксамитний мішечок, що висiв на розшитому бісером паску. Навряд чи вони робили це пiд впливом звукiв скрипки, що давно вже розсохлася. Скоріш за все, ними керувала жалість до типового невдахи, а може й бажання позбутися настирливого джерела шуму над вухом. Але все ж навіщо висловлювати протест у такій явній формі?! Адже й невдахам потрібно з чогось жити, от хоча б з музики. Навіщо ж тоді...

-- От я тобі!.. Я тобі!..

Коли задзвеніла розбита склянка, з-за каси вийшов самий хазяїн. Половина офіціантів, чемно вибачившись, лишила клієнтів і рушила до погано освiтленої частини зали, туди ж попрямував викидайло. Публіка стежила за розвитком подій із непідробною зацiкавленiстю. Здається, назрівав скандал, що обіцяв завершитися непоганою бійкою. Так, не у всіх жаб з нашого болота захолола крiв! Нехай це не Париж із його споконвічним вируванням пристрастей, але все же зараз станеться щось цiкаве...

Намагаючись не пропустити жодної деталі подiй, що відбувалися, я ледве встиг пригубити кларет, коли почув захоплений шепiток:

-- Знов ото Хартлент шаленiє! Очевидно, здорово набрався з ранку.

Озирнувшися, я узрiв дві зморшкуваті сизуватi фізіономії, що видавали постiйних вiдвiдувачiв "Носорога".

-- Це що, той самий Хартлент? -- здивувався я, але бойові дії в іншому кінці зали саме розпочалися, і відповідь на моє питання потонула в дзеленчаннi розбитих тарілок.

-- Даруйте, що ви сказали? -- перепитав я.

-- Той або не той, хтозна, -- промимрив один із завсідників, у якого ліве око заплило і сльозилося, -- але грає він лiпше вiд нездари Іона, це точно.

-- Не нашого розуму ця справа, Гоку, -- пробуркотiв другий, підводячись і ковтаючи смажену рибу разом із кістками. -- Давай-но ворушися. Щось тут смаженим тхне, чи ти хочеш, аби нас спiймали під гарячу руку?

Я спробував уточнити, чи не має Хартлент якогось відношення до досить відомого музиканта, проте перший завсідник квапливо проговорив:

-- Даруйте, ваша милість, але нам тут затримуватися... -- він чемно посміхнувся, єдиним духом висушив глиняний кухоль, що стояв поруч з ним, і довірливим тоном повідомив: -- Взагалi, навiщо це?!

За мить обидва продиралися вздовж стіни до виходу. Вони всiляко намагалися оминути групу людей, якi обліпили істоту, що нагадувала манерами скаженого орангутанга, та лише пихкотiли від напруги. Я рішуче кинувся до офіціантів, витягуючи на ходу гаманця. Проведені в Сорбоннi чотири роки були переповненi найрізноманітнішими враженнями, вiдтак я багато чого призабув. Проте прекрасно пам'ятав концерти знаменитого скрипаля, на які водила мене матуся. Крім того, Хартлент ще й писав музику. Загалом, якщо він опустився до рівня пияки та гульвiси... Нi, це не було би втратою світового масштабу, як, скажiмо, смерть Моцарта, Чайковського, Паттi або Бозiо. Але для звичайного смертного на кшталт мене таке чудацтво долі безумовно було надцiкаве.

З офіціантами я домовився досить легко, із охоронцями порядку, якi встигли прибiгти на галас -- теж. Найважчим було не допустити сутички скаженого орангутанга з горилою-швейцаром, який застиг бiля дверей закладу зі стиснутими кулаками та насторожено спостерігав за ворогом з-під угрюмо насуплених брів.

-- Ну, пане Хартлент, чи ж то варто так хвилюватися через те, що ви набагато талановитiшi вiд того музичного паяца, -- заспокоював я викупленого гульвiсу.

-- Як-то ви сказали? -- він раптом охолонув і вирячив на мене очі, в яких п'яний туман повiльно поступався місцем проблискам розуму. Я повторив.

-- Хм-м-м, так ви мене пам'ятаєте, -- Хартлент пiднiс до обличчя руку, і я побачив, яка ніжна ця рука і як тремтять довгі тонкі пальці природженого музики.

-- Не тільки я, але й інші, -- значно перебiльшуючи, я передав Хартленту розмову із постiйними вiдвiдувачами шинка і приготувався брехати ще. Проте скажений орангутанг вже зник, а нещасна людська істота, що залишилася замість нього, була зайнята винятково своїми думками, тому мені довелося замовчати.

-- От що, -- сказав колишній скрипаль, -- давайте пiдемо в якусь затишну місцинку, і якщо ви дотепер ще відчуваєте інтерес до такого нездари, як я...

Я почав запевняти Хартлента, що він зовсім не нездара, але тільки розбурхав орангутанга, що задрімав, а тепер голосно i різко заревiв:

-- Тільки щоб жодних менi цвіркунів!!!

Не втрачаючи гідності, завмерлий бiля дверей швейцар знов підібрався й обсмикнув шиту галунами ліврею. Я поплескав войовничо налаштованого маестро по плечу і швиденько завірив, що жодних скрипалів не буде. А щоб ніхто часом i справді не втрутився в розмову, ми прихопили в розташованiй поруч з "Носорогом" крамничцi пляшечку бордоського, і попрямували до парку, супроводжувані спантеличеними поглядами перехожих, котрим дивно було бачити разом чепуристого молодика і неохайного п'яницю. Пити потрошку вино на березі сонного ставка -- у цьому теж є щось захоплююче.

-- Так, це все дуже схоже на моє життя. Занадто навіть схоже. Схоже в такiй мiрi, що я назвав би це свинством. От тече собi повноводна ріка життя, але частина води з неї відводять у якусь яму, відгороджують греблею -- і за декілька років маємо застiйний чорторий, осоку, латаття, безлiч поганих створiнь. А яскраві метелики і всякi іншi яскравi пташки пролітають поруч, і навіть закоханi парочки не ризикують кататися тут на човні, побоючись наткнутися на корягу. Тільки занепалi п'яниці іноді завiтають...

Хартлент піддiв ногою камінець, що плюхнулся у воду i переполохав пiвдюжини смарагдових ропушок.

-- От, будь ласка: тiкають! Зникають, немов будь-які друзі у важку хвилину. Боягузи нещасні, -- додав маестро з ненавистю.

-- Ви їх засуджуєте? -- поцікавився я.

-- Куди вже мені, -- зітхнув невдаха-скрипаль і, піднявши над головою спорожнiлу на дві третини пляшку, пояснив: -- Я ж немов оця рiка. Щирого щастя в мені немає ані краплі, суцільні ілюзії і п'яні марення. Я чи то занадто спорожнів, чи то занепав, на дні душі -- осадок і гіркота. А все через Дормона.

Якщо чесно, на цей момент я вже починав шкодувати про витрачені на викуп грошi. Сидіти б зараз Хартленту у вiддiлку й очікувати, доки законники розберуться, що й до чого. Проте згадка про Дормона сколихнула в моїй душi нові спогади.

-- Стривайте, ви часом не про Густава Дормона говорите?

Погляд каламутних склеротичних очей маестро був красномовнiшим вiд будь-яких слів.

-- Густав Дормон -- це людина, -- промурмотiв він нарешті і швидко завертiвши пальцями, пояснив: -- Тобто, ясна рiч, усі ми люди або принаймні схожі на людей. Але Густав Дормон -- то не простий смертний, скажу вам відверто! Це -- з розряду особистостей, от що.

Прорiкши цю туманну тираду, маестро заходився люто терти вкрите рясною щетиною підборіддя.

-- Але якщо ми говоримо про того-таки пана Дормона, то ви маєте на увазi найпересiчнiшого вчителя музики, чи не так? За наполегливої вимоги матiнки я брав у нього уроки, коли мені було...

Незадоволене буркотiння продемонструвало, що орангутанг знову готовий ожити, і я завбачливо замовк.

-- От це вiрно, -- похвалив Хартлент, -- тому що ви знали цю велику людину як напівзлиденного вчителя, а я знав...

Мене уразило те, що скрипаль, який спився, говорив про мого колишнього вчителя в минулому часi. Невже Дормон помер? Втім, все може бути! За чотири роки...

Величезний дрізд раптово пурхнув з кущів і всiвся на землю в десятьох кроках від нас. Колишній скрипаль здригнувся й вирячився на птаха, як на примару. Я спитав Хартлента, чи живий учитель музики, проте маестро вже був цілком поглинений іншим.

-- Знову... -- замість відповіді шепнули побілілі губи. Розгнiваний такою безглуздою поведiнкою співрозмовника, я схопив гілку, що валялася поруч, і замахнувся на дрозда.

-- Облиште, -- шепнув Хартлент, але птах вже зник. Відразу ж по цьому з кущів долинуло щебетання. І отут я справдi пошкодував, що втрутився в хід подій. Чудовисько все же прокинулося. Вигукуючи: "От!.. От!.. Знову!.." -- п'яниця-скрипаль кинувся в кущі. Приблизно чверть години звiдти долинала тріскотнява зламаних гілок, шелест, голосні прокльони і веселе щебетання дрозда, що перелітав з місця на місце. Хартлент не заспокоївся, доки птах не полетів геть у якихось своїх пташиних справах. Тоді й маестро повернувся на берег. Але ж Господи, на що він був схожий! Витягнутий із сміттєвої купи клаптик запаскудженого паперу і те був би крашим.

-- Ну от, ви самі бачили, -- пропихкав розшарiвшийся пiсля бiгу Хартлент. Хоча особисто я не бачив нічого і нікого, окрім божевільного старця. Про що і поспішив сказати йому.

-- А це коліно?! Всього лише одне коліно!..

Зморщившися від натуги, маестро почав невиразно муркотiти, потім заходився насвистувати, копiюючи дрозда. Я нічого не зрозумів.

-- Молодий чоловiче, вам теж ведмідь на вухо наступив, чи що?! Ось саме це: тi-тi-па-па-пам-па-тi-па!

Я все одно не розумiв. Напад лютi, що вилився на оточуючий нас сонний спокiй, був настiльки жахливим, що я не в змозi його описати. Навiть недопита пляшка бордоського полетiла в ставок i здiйнявши хмару бризкiв, зникла пiд водою. Втiм, коли Хартлент зрештою видихся, першими ж його словами були:

-- От, тепер випивку втрачено. Шкода...

Слідом за тим без жодного переходу він почав свою розповідь. Говорив квапливо, захлинаючись словами і безупинно озираючися, мовби перевіряв, чи не повернувся дрізд:

-- Ми з Густавом майже ровесники. І жили поруч, і вчилися разом. Подружжя Дормiнов жило незаможно, і з огляду на обдарованiсть Густава вчителi часто погоджувалися почекати з оплатою уроків або просили за них меншу ціну. Взагалі-то Густавові пророкували популярність, підтверджували, що він набагато обдарованiший за мене, краще грає та все інше в тому ж роді. Мій приятель час від часу навіть складав музичні етюди, і в нього це непогано виходило, між іншим. Загалом, Густава постійно ставили мені за приклад. Вас це обходить. Вам, молодий чоловiче, цього не зрозуміти. Ну, взяли ви за наполяганням матусi декілька уроків, на тiм справа й скінчилася. А для нас вирішувалася доля, усе майбутнє життя! Тому, сказати чесно, я завжди дуже заздрив юному Дормону. Ще б пак! Коли при тобі постійно когось хвалять, можна почати ненавидіти. Тільки з Густавом у мене цього не було, нi...

Хартлент позирнув у небо, із безнадiйним виглядом махнув рукою, зітхнувши, промурмотiв щось про викинуту пляшку і продовжив:

-- Але потім все змінилося. Коли ми підростили, Дормон став увиватися за одною пралею. Бiс його знає, що він у ній знайшов! Праля сама і дочка пралi, і бабка її, мабуть, пралею була. Ну, личко симпатичненьке, фігурка нічого собi... Ясна рiч, не без цього. Але я так розумію, тут вистачило б декількох побачень, не більше. Ну, скажіть, будь ласка, де це чувано, щоб музикантовi розпочинати серйозний роман із звичайною пралею?! І навiщо їй ота музика! Хiба праля розуміється на музиці?..

Щохвилини моргаючи, маестро дивився на мене склеротичними очима. Я ж мовчав, очікуючи продовження, тому Хартлент поступився.

-- Знаєте, Дормоновий вчинок ніхто не схвалював. Вже ото як я йому не заздрив, а теж казав: Густаве, схаменися, кинь цю дiвку, нехай пропаде зi своєю бiлизною разом! Невже не можна знайти пристойну наречену з пристойними грошима?

Скрипаль, що протверезів, заходився лаяти колишнього приятеля на всi друзки. А я, примружившися, пригадав Дормоновi уроки. А й справді! Я якось забув про це... вірніше, просто не надавав значення тiй обставині, що на подвір'ї непоказного будиночка з облiзлими стінами сушилася бiлизна, за якою наглядав наймолодший син Дормона, а сама халупка, що стояла неподалiк ріки, наскрізь просякла вологою і лугом. Тільки в кімнаті вчителя, де він і давав уроки, було завжди провітрено, а тому вiдносно сухо.

-- Але пан Дормон нікого не послухався і одружився iз пралею, -- констатував я, граючися зірваною травичкою. -- А що ж ви?

Хартлент обірвав слововиливи і знизавши плечима, сказав:

-- А що я! Я не божевільний. Батьки знайшли для мене пристойну наречену, і я не опирався їхній волі. А от Густава, до речі, вигнали з дому, і він не одержав не те що батьківського благословiння, а навіть ламаного шеляга. Не варто сваритися із сем'єю, от що я вам скажу, молодой чоловiче! Тоді ви досягнете...

-- Ви маєте намір мене повчати? -- здивувався я. Проте Хартлент вже мовчав, розгублено озираючися навкруги, немов намагаючися знайти свої досягнення.

-- Загалом, переконавшися у безпутності єдиного сина, що подавав такі великi надії, пані Дормон злягла. І в цьому винен Густав, це явно його провина! -- немов захищаючися від сліпучого світла, маестро затулив рукою очi. -- Зате з моїми батьками все було гаразд. Завдяки грошам дружини і зв'язкам її родичів, я незабаром одержав місце в капелі його високостi. Хіба це так вже погано?

-- Зовсім непогано, -- погодився я.

-- Тим паче, це був тільки початок! -- з пафосом підхопив Хартлент. -- Я ненадовго затримався в капелі його високостi, а потім почав виступати з сольними концертами, домігся популярності, сам всього досягнув...

-- Сам, але не без допомоги грошей і зв'язків дружини, -- додав я.

-- Ще б пак! Як вона могла не сприяти моїй кар'єрi?! -- щиро обурився колишній скрипаль.

-- Я не заперечую. Я просто слухаю.

Не знаю, чи повірив мені маестро або просто вирiшив не сперечатися, тільки він замовк.

-- Я слухаю, слухаю, -- пiбадьорив я Хартлента.

-- Ви і самі все знаєте не гірше за мене, -- пробуркотiв він. -- І про мене знаєте, і про Дормона. Цей невдячний егоїст оселився разом зi своєю пралею, вони наплодили купу дітлахiв, а щоб їм усім не померти з голоду, Густав змушений був давати уроки музики. У його пралi не була ні грошей, ані зв'язків, тому його геніальні п'єси ніхто не став би слухати, навіть за умови...

I тут в червонуватих оченятках маестро промайнуло чи то збентеження, чи то переляк... І я про дещо таки здогадався! Ну так, звичайно, чудові музичні етюди. Ото він!..

-- Ви ж відвідували друга дитинства, чи не так?

Я швидше констатував це як факт, нiж запитував. Маестро мовчав, втупившися у заплямовану ряскою поверхню ставка.

-- Відвідували, -- тепер я був абсолютно впевнений у цьому. -- І кожного разу уносили звiдти його нове створiння.

-- А що, як на вас, я мав робити?! -- спересердя крикнув Хартлент.

-- Варто було вам захотіти, і пану Дормону влаштували би прослуховування, -- заперечив я. -- Ви не захотіли. Конкуренції побоювалися, чи не так, маестро?

Колишній скрипаль напружено витягнувся, немов отримавши ляпаса, заволав:

-- Нiчого я не боявся, розумієте ви це, молодий вiслюче?! -- але відразу зніяковів, знітився і промурмотiв: -- Вибачте... Не знаю навіть, як це з язика зірвалося.

-- Точно так, як запропонований другу дитинства обмін.

-- Але я був неспроможний допомогти йому, справдi неспроможний, -- Хартлент знову почав виправдовуватися. -- Зрозумійте, це дійсно так. Тепер люди стали значно терпимiшими, не те що колись, тепер, можливо, в Густава і був би шанс. Але не тоді! Ким був Густав Дормон? Вчителем музики, який всупереч батьківській волі одружився з якоюсь пралею. А хіба може такий суб'єкт створити щось цінне? Про це смішно навіть думати! Так що я був для нього благодійником. По-перше, я йому непогано платив, і він міг утримувати сiм'ю. А по-друге, давав дорогу його творам.

-- Під власним ім'ям, -- вкинув я.

-- Е-ет, облиште! Яке це має значення? -- маестро скроїв презирливу міну. -- Подейкують, навіть великий Шекспiр не писав свої п'єси, а крав у когось сюжети.

-- Так-так, звичайно, легко списувати свої гріхи на небіжчиків.

Втім, мене цікавило дещо інше, як-то причина падіння Хартлента, і я запитав:

-- Але що ж трапилося з великим маестро мистецтв? Чому я знайшов вас п'яним у шиночку, та ще й у такому жалюгідному вигляді? У вас що, гроші скінчилися, і нiчем стало платити пану Дормону?

Колишній скрипаль розтягнувся на травичці і завмер. Мені навіть здалося, що він прагне перетворитися на звичайну воду і всотатися у м'яку землю або зтекти струмочком у ставок, аби не відповідати на моє запитання.

-- Я чекаю, -- нагадав я з м'якою наполегливістю.

-- Нi, тоді грошей було досхочу. Це потім вони зникли, та ще й разом з усім іншим. Чума...

Хартлент говорив неохоче, а тепер і взагалi замовк. Я нічого не зрозумів. Ну, так, рокiв з півтора тому матiнка написала мені про епідемію, але як же хвороба відбилася на долі маестро?

-- Ви занедужали? -- обережно поцікавився я.

-- Під час епідемії я виступав у далекому Лондоні. Дружина була разом зi мною. Ніщо мені не загрожувало. А от потім...

Хартлент впав у якийсь сомнамбулiчний стан, так що мені довеося добряче потрясти маестро за плечі, аби він продовжив:

-- Після приїзду з'ясувалося, що багато з моїх знайомих відбули у кращий світ. Звісно ж, я поспішив відвідати приятеля дитинства.

Я ледь не додав насмiшкувато: "Аби перевірити, чи вцiлiло приховане джерело збагачення", -- але втримався. Хартлент нічого не помiтив.

-- Я рушив до розташованого на вiдшибi будиночку, де мешкав вчитель музики зі своєю коханою пралею і купою дiточок. Там все залишилося на своєму місці, тільки от білизни на подвір'ї не було. Це здалося мені недоброю ознакою, і я перетнув поріг жалюгідної оселi iз завмиранням серця. Волога і запах луга також зникли, але таке диво -- Густав був там! Він сидів у своїй кiмнатцi за столом, на якому лежала його скрипка, згорблений i постарiлий. Проте, це точно був він, готовий заприсягтися чим завгодно!

Нав'язливе бажання колишнього скрипаля здалося мені підозрілим. Чом він так наполягає на правдивості розповіді?

Моє здивування так і залишилося невисловленим. Хартлент владно махнув рукою, і знов я промовчав.

-- Я торкнувся його плеча. Густав озирнувся. В нього було обличчя глибокого старця, тільки очі залишилися молодими, і в напівмороці кімнати я виразно бачив, що в них грає якійсь диявольський вогник. Нічого подібного за Густавом я нiколи не помічав! У пору найвищої закоханостi у свою пралю мій приятель і те був спокiйнiшим. Хоча все стало зрозумiлим, ледве Густав мовив:

"Марія померла".

Ви, можливо, не знаєте, що так звали його дружину...

Я кивнув з поважним виглядом, хоча й справдi не пам'ятав імені цієї жінки, яка намагалася не потрапляти на очі чоловiковим учням і їхнім заможним батькам, тому поралася з купами брудної білизни якомога довше.

-- Ясна рiч, я сів на вільний стілець і тільки-но хотів сказати щось гiдне ситуацiї, як Густав додав:

"І діти теж. Усi. Я один залишився, сам-один".

В мене аж у ротi пересохло, молодий чоловiче. Воістину, подумав я, от вже впала на неслуха кара небесна! Він так прагнув побратися з цією жалюгiдною пралею, намагався побудувати з нею щось на кшталт сiм'ї -- i от тепер все втрачено. Але тільки-но я зібрався з силами, як Густав каже:

"І знаєш, на смерть Марії я склав цілий концерт. Сидів отут і писав, писав... Чи не бажаєш послухати?"

Я ледве зі стільця не звалився. Цілий концерт! Чорт забирай, оце так! Пановi Дормону напевно потрібні гроші, щоб видлубатися з цієї діри. Праля померла, його вилупки -- теж, не буде ж він отут сидіти та вiк вiкувати? Отже, зараз неодмiнно попросить грошей, аби поїхати. Миттю уявив я, як виходжу з халупки з новою партитурою під пахвою, як переписую ноти, знищую оригінал. А за місяць -- нова слава! І зi славою -- нові гроші!

Мабуть, все це відбилося на моєму обличчi, тому що Густав лукаво посміхнувся, кивнув, підхопив скрипку -- і заграв. Господи, що то була за божественна музика! Я не в змозi її описати...

-- Навіщо ж описувати? Зіграйте, -- запропонував я. -- Пiдемо до вас за інструментом, і тоді...

Цього разу в погляді Хартлента було стільки спопеляючої ненависті, що я відсахнувся. Але цей спалах був дуже короткий, і маестро продовжував:

-- У цій мелодії злилися всі гармонійні звуки, які тільки є у природi. Дзюркотiння струмка і трель солов'я, шелест листя в осінньому саді і березневий капiж, плюскіт морських хвиль і навіть найлегший подув вiтерця -- там було все. Але крім того, крім того -- музика, нi з чим незрiвнянна музика! Музичні теми творів великого Баха, Бетховена, Глюка, Паганiнi, Гайдна і Вiвальдi незбагненним чином вплетались у ритмічний малюнок шедевра, створеного моїм приятелем Дормоном і жили кожна своїм життям. Я був цілком спантеличений, ошелешений і розчавлений. Я не уявляв, як можна таке зробити, з огляду на абсолютну несхожість музичних геніїв людства... хоча Густав зробив це, присягаюся! Проте, не подумайте, він не опустився до рядового попурі. Це було його музичне дитя, створення Густава Дормона! І воно заворожувало, змушувало забути про місце і час. Мрія, незбутня, як упіймання птиці щастя, підхопила мене і понесла у піднебесну височiнь...

Виголошуючи свій монолог, Хартлент заплющив очі і розгойдувався туди-сюди, мов заворожений. Я бачив незабутні дослiди знаменитих гипнотизерiв і подумав був, що п'яниця-скрипаль гіпнотизує себе спогадами про ту чудесну мелодію. Як вивести його із сомнамбулiчного стану, я не знав. Але тільки-но зібрався вдатися до крайнiх заходiв (аж до окунання головою в ставок), як маестро розплющив очі й обернувся до мене. По його неголених щоках котилися сльози.

-- Загалом, це було прекрасно. Коли ж я спустився на грішну землю, то виявилося, що халупа порожня. Якщо чесно, це мене вкрай здивувало: було цілком незрозумiло, куди ж подiвся Густав. Я, грiшник, подумав навiть, що він вкрав у мене гроші, але обмацавши кишені, переконався, що гаманець на місці і як і досi повний. Тоді що ж сталося? Халупа мала нежилий вигляд, ніде не було помітно жодних слідів їжі. Можливо, мій друг захотів знайти якоусь їжу і почастувати свого благодійника? В такому разi, він хвилювався дарма, тому що його шедевр дуже розчулив мене, і вiд радощiв я готовий був влаштувати бучний бенкет. Ще б пак! Уявiть, який грандіозний успіх чекав на мене після купiвлi партитури! Тому я всiвся якнайзручніше і почав терпеливо чекати. А Густава все не було. Минув полудень, повiльно пiдкрадався вечiр, а я все сидів на самоті. І тільки коли зовсім посутеніло і мені зробилося моторошно від тишi, що панувала довкола, я залишив халупу. Я приходив туди ще двiчi, наступного дня i ще через день, проте Густава навiть сліду не було.

-- Стривайте, стривайте... Як то? -- здивувався я. -- Він що, зовсім пiшов...

Хартлент проковтнув слину, криво всміхнувся і з загадковим виглядом прорiк:

-- Отож, молодий чоловiче, ви теж не зрозуміли. І не дивно: я й сам анiчогiсiнько не запідозрив протягом цiлих трьох днiв!

Потім маестро заговорив напрочуд твердо:

-- Я більше не міг гаяти свiй дорогоцінний час на очiкування Густава Дормона. Врештi-решт, він був зацікавлений у продажу партитури більше, нiж я -- в її покупці: адже це він сидів без грошей, а не я. Отже, я почав репетирувати, збираючися виступити з концертом десь за тиждень. Щоправда, думки про сумну долю давнього приятеля мучили мене вдень і вночі, і навіть під час репетицій мені не було спокою. Я просто не міг всього збагнути, ніяк не вірив, що любов до пересiчної пралі і туга після її смерті вiдбилися в свідомості безвісного вчителя музики таким чудесним чином, що він створив безсмертний шедевр. Я просто божеволів і зрештою спробував відтворити по пам'яті хоча б декілька фрагментів почутої мелодiї. Звісно ж, мені не слiд було робити цього в жодному разі, але я не міг опиратися потужному внутрішньому спонукуванню. І як і раніше, нічого не підозрював...

Голова Хартлента безсило поникла.

-- А що, власне, ви мали запідозрити? -- обережно запитав я.

-- Музика, що звучала в моєму хворому мозоку, все більше заволодівала мною, доки не заволоділа остаточно, -- прорипiв п'яничка-скрипаль. -- І при всьому цьому я не міг відтворити жодного фрагмента. Мелодія втiкала від мене, дзеленчала срібними дзвіночками і розсипалася довкола, танула в повітрі, а з-під смичка виривалася справжнiсiнька какофонія. І уявіть, те ж саме сталося пiд час концерту! У супроводі оркестру я грав Брамса, як раптом абсолютно зненацька виявив схожiсть одного музичного ряду з пасажем клятого концерту... І сталося неймовірне: я відразу ж перебудувався і спробував відтворити взагалi-то немудрящий уривочок з першої частини, що постав у пам'яті. Як неважко здогадатися, замість Брамса вийшло щось середнє між рипiнням воза і звуком пилки, що рiже в залізо. Я розгубився, опустив скрипку і смичок та й стояв на сцені, мов останній бовдур; публіка здивовано перешiптувалася. Я намагався заспокоїтися, перепросив і спробував зіграти спочатку місце, на якому мене спiткав розлад, але все повторилося. Я спробував втретє, вчетверте і уп'яте -- те ж саме! Ситуація потроху починала бавити слухачів, якi спочатку розгубилися. Задля порятунку концерту я спробував зіграти іншу мелодію, не передбачену програмою -- і знову збився! Публіка вже відкрито потішалася з мене і зрештою освистала. Це сталося вперше вiдтодi, як я вийшов на сцену. Вперше, молодий чоловiче! Але на жаль, не востаннє.

Хартлент тiпався від напруження, коли вигукував:

-- Так, мене освистали! І продовжували освистувати, навіть коли я вискочив на вулицю і рятувався спочатку від розлюченого натовпу, а потім від службовців театру! Те ж саме відтепер повторювалося кожного разу, коли я брав до рук скрипку: я не міг думати ні про що iнше, крім геніального концерту Густава Дормона, а зіграти його був неспроможний.

-- А ви не пробували купити в пана Дормона партитуру?

Не перестаючи сiпатися, маестро заходився реготати. Реготав він голосно, заливисто і довго, так що наприкінці нападу веселощів навіть почав скавучати і порохкувати. Нарешті надсилу вичавив:

-- Ну, звiсно, молодий чоловiче, я намагався добути ноти, тільки все дарма: я все ніяк не мiг застати Густава вдома. Так тривало доти, доки після чергової марної спроби мені не зустрiлася стара, що жила неподалiк вiд Дормонiв. От вона-то й повідомила, що Густав помер більше року тому! Вiявляється, протягом одного дня померла вся його сім'я: спочатку дружина із наймолодшим синком, потім інші діти. Вбитий горем Дормон сам поховав їх, а після замкнувся в будинку і нікому не відчиняв. Там його і знайшли за пару місяців, коли епідемія вщухла. Вірніше, знайшли все, що від нього лишилося і не встигло згнити. І ще стара сказала, що тих людей, якi знайшли Густава, раптом обiйняв такий жах, що вони вискочили з халупи і кинулися втікати свiт за очi. Що сталося з останками, куди вони зникли, ні вона, ані будь-хто інший не знали. Так що того нещасливого дня я ні з ким не бачився. Просто не міг бачитися...

-- Даруйте! -- обурився я. -- Хіба не ви розповіли мені, що...

-- Диявол!!! Диявола в людському образі перестрiв я, молодий чоловiче! -- заволав Хартлент. У його склеротичних оченятках не було нічого, крім божевiлля. -- Безсумнівно, ворог роду людського довго залишався на тому місці, де без сповiдi, без покаяння помер клятий неслух Густав Дормон і де тривалий час лежало його тіло! Нечистий спокусив мене своєю диявольською музикою, у якій було все і не було нічого водночас! І я позбувся всього! Спочатку втратив можливість зіграти бодай найпростішу п'єску. Після пережитого краху і ганьби від мене пішла дружина і забрала із собою все своє майно, а на додачу до нещасть від мене відвернулися навіть друзі! І тепер ви бачите оболонку пана Хартлента, колишнього великого скрипаля, що розбився вщент і котрого вже не повернути до життя!!!

Маестро перевернувся на живіт, уткнувся обличчям в долоні і заридав. Я ж пiдвiвся, відвернувся і поквапився полишити берег ставка. В мене виникло відчуття, нібито за мною крадеться мертвий вчитель музики, який стискає в руках теку з партитурою геніального концерту. Либонь він розраховує, що я куплю її?

-- Молодий чоловiче!

Я зупинився: дорогу заступив виснажений напівсивий старець зі скрипковим футляром в одній руці і з нотною текою в інший. Пан Густав Дормон власною персоною!..

-- Я тут концерта склав на честь моєї обожнюваної дружини. Чи не бажаєте послухати?

Нотна тека вже лежить у траві, скрипка притиснута до підборіддя, смичок плавно ковзає по струнах. Повітря наповнюється невимовно прекрасною музикою. А я стою і не знаю, що робити. Пам'ятаю, у дитинстві я несамовито заздрив таланту свого вчителя... Невже привид Густава Дормона почне спокушувати мене партитурою диявольського концерту, що звiв з глузду сердегу Хартлента?!

Схрестивши пальці рук, як вчила мене у дитинстві стара нянька, я прожогом побіг геть. За мною гонилася породжена смичком спокусника музика, прекраснiше вiд якої не було в цiлому світі. А може, й не буде.

2-7 березня 1998 р., Київ

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...