пошук:  

>> Литовченко Тимур: Старий

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

...Череп знов жовтiє на вiдвалi траншеї, що перекреслила розриту, спаплюжену могилу. Лежить i дивиться порожнiми очницями просто на Сергiя. Зовсiм як три роки тому. Хоча...

Очницi ж не порожнi!!! Усерединi, у центрi кожної є малесенька цяточка, бiльш чорна, нiж чорнота землi, що наповнює череп. I якраз цими цяточками... Що це?!

Череп починає ворушитися, повертатися на всi боки, земля перед ним потроху обсипається, оголюючи приховану досi нижню щелепу.

"Сергiю, допоможи..."

Не може бути! Де в нього легенi? Де голосовi зв'язки?!

"Ти злякався. Але чому? I чого? Страшних картинок? Мерцiв?"

Люди, рятуйте! Я не знесу такого...

"Нi, не це тебе лякає. А що саме, ти прекрасно розумiєш. Адже я був головою людини, доброї чи злої, але людини! В мене був мiзок, очi, язик, губи мої посмiхалися, лоб хмурився. Тепер лишилося те, що ти бачиш. I навiть це викинули з могили, розтоптали, знищили... Та що ж це таке?! Адже подiбне може трапитися будь з ким iз живих".

Допоможiть...

"Чи справедливо це? Ти чудово розумiєш, що нi. I все ж мовчки проходиш поруч. Ти ладен вiдгородитися вiд того, що вiдбувається, пояснити це чим завгодно i у першу чергу -- хворобливою уявою. Але ж собi не збрешеш! Причина єдина -- совiсть. Доки житимеш на свiтi, тобi не дасть спокою те, що дозволив комусь на своїх очах топтати чоботами..."

Будь-хто!!!

Сергiй прокинувся вiд оглушливого гуркоту грома. Млосно. Треба було б вiдчинити вiкно та провiтрити, але пiднiматися не хочеться. На вулицi розiгралася страшенна гроза з шаленими поривами вiтру, з крупним градом, з громом та блискавками. Десь пронизливо завив собака.

Собача погода, подумав Сергiй. Собака виє, вiтер носить. Нiсенiтниця якась. I сниться нiсенiтниця.

Ба нi, зовсiм нi! Цей самий сон повторюється кожного лiта. Вже три роки. А зробити нiчого не можна. А-нi-чо-гi-сiнь-ко! До цього тре' було ворушитися, коли покинута церква Миколи Притиска мирно руйнувалася, а перехожi потайки кидали у церковну огорожу рiзне смiття, вiд папiрцiв i зiжмаканих пакетiв до недокуркiв i використаний презервативiв. Тодi спокiйно можна було пролiзти крiзь дiрку у парканi i принаймi дiзнатися, чия самотня могилка притулилася пiд покровом розлогого каштану. Чи коли будiвельники у гарячковому поспiху починали реставрацiю. Невже тодi не було зрозумiлим, що цим напiвп'яним роботягам та їхнiм заклопотанним начальникам абсолютно байдуже, що станеться з цим похиленим хрестом i жалюгiдним горбочком?

Останнiй шанс у Сергiя був, мабуть, того дня, коли могилу перегризла глибока траншея, а червонопикий копач мляво жбурнув череп носком важкого кирзового чобота. Тодi ще можна було хоч щось зробити. I все ж Сергiй приборкав недоречнi рецидиви шляхетностi, замурував сумлiння у найпотаємнiшому куточку душi. I промовчав.

Проте насилу зведена перегородка порепалася, i тепер згадки про подiї трирiчної давнини щорiчно, день у день виривалися звiдти -- i йому снився сон. Один страхiтливий сон. Проте навiть рiк тому було легше, а зараз триклята маячня мучає його вже цiлий тиждень. А в нього, мiж iншим, ось-ось почнеться сесiя...

Сергiй сiв на лiжку, потягнувся до стiльця, намацав у напiвтемрявi пiджак, витяг з кишенi м'яту пачку цигарок та запальничку, закурив.

Ну i нащо ото мучитися?! Невблаганний час все одно сплинув, i що не кажи, а зробити бiльш нiчого неможна. I немає сенсу розмiрковувати над тим, чи врятував би вiн тодi могилу. Шкода, ясна рiч, що сталося саме так, але що тепре вдiєш!

Отже, спати треба, а не дурницями займатися. Кватирку б тiльки вiдчинити, бо задуха страшенна. Але ж пiднiматися не хочеться... або страшно?! Або просто соромно. Адже пiдiйдеш до вiкна -- i ось вона, церква Миколи Притиска, просто як на долонi! Та ще й спалахи блискавок напевне освiтлюють її. А там, за парканчиком, була колись могилка...

Та що йому, бiльш вiд усiх треба, кiнець кiнцем?! Так i з глузду з'їхати можна. Але чому ж вiн усе-таки мучиться вже третiй рiк. Невже цей кошмар повторюватиметься завжди? Нерви не витримують.

А, пiшло воно усе пiд три чорти!

Сергiй рiзким рухом розчавив недокурок об дно консервної бляшанки, що правила за попiльничку, лiг, вiдвернувся до стiнки та натягнув ковдру аж на макiвку. Коли почув слабенький стукiт у вiкно. Цiкаво, хто це там бавиться? Тиняються вулицями пiд час грози та ще й у вiкна першого поверху стукають. Ясна рiч, бомжi. Шугонути тре' мерзотникiв, аби знали, з ким зв'язуються! Тiльки пiднiматися не хочеться...

Стукiт повторився. Сергiй лайнувся, пiдвiвся, прочалапав босонiж до вiкна i сонним голосом прохрипiв:

-- Хто там?

-- Та той... одкрий хоч трохи окно, отодi побачиш, хто, -- долинуло iззовнi. Сергiй став одним колiном на пiдвiконня, дотягнувся до кватирки i вiдчинив її, щоб клятий гульвiса краще почув хитромудру адресу, за якою йому належало пiти.

Сяйнула слiпуча блискавка. На кiлька секунд Сергiй заслiп, коли ж очi знов звикли до темряви, вiн побачив таке, що волосся на головi стало сторчма. Жахнувшися, Сергiй спробував зачинити кватирку, проте дужий порив свiжого вiтру не дозволив зробити це. Юнак зiстрибнув з пiдвiконня i миттю опинився на лiжку. А те, що стояло за вiкном, зморщилося, зiм'ялося i мерехтливою кулькою влетiло у кватирку разом з вiтром. Посеред кiмнати мерехтлива бузкова кулька почала розгортатися, збiльшуватися, доки не набула форми дiдуганчика, одягненого у подертий ватяник, ватяни штанi, валянки та вушанку. Тарий як старий, iз скуйовдженою бородою, зморщеним обличчям, середнього зросту. Тiльки чомусь напiвпрозорий. I до того ж уся його фiгура з голови до нiг безперервно дрижала та мерехтiла, особливо коли протяг з кватирки пiдсилювався. Мiраж?..

Тим часом старий озирнувся на всi боки, побачивши на полицi книжкової шафи крихiтну iконку палко перехрестився, кахикнув i тихо мовив:

-- Ти той... не боїсь мене, дорогой. Я до тебе не той... не обiжать прийшов, нi. Я наоборот, можно сказати, по помощ обращаюся.

Голос дiдуся був глухий, немов долинав з-пiд землi, але вiдчувалося, що вiн нiяковiє з приводу своєї появи в кiмнатi Сергiя. Той дещо посмiлiшав i ледь вiдповiв:

-- Нiчо собi не бiйся... Ви хто?

-- Я, еге? -- старий нiяково посмiхнувся, пригладив скуйовджену бороду та приготувався вiдповiсти, як раптом знов почав озиратися, ворухнув нiздрями, немов принюхуючися, задушевно спитав:

-- А цигарки в тебе нема часом, га? Я ж вже... сорок лiт не курив! Вуха аж пухнуть, як од того... -- старий пожував безбарвними губами, потупцював i зробив незрозумiлий жест рукою.

Сергiй пiдхопив зi стiльця пачку "Бiломора" i простягнув її старому, з зацiкавленiстю очiкуючи, що зараз буде. Дiдуганчик зрадiв, невиразно пробелькотiв: "Еге, еге", -- потягнувся до пачки, але тут же вiдсахнувся, задрижав, замерехтiв i сумовито мовив:

-- Та шо ж се я, старий дурень... Я ж не можу тепер... Иi-i-i!..

Вiд останнього звуку в Сергiя затрусилися жижки, вiн кинув цигарки на стiлець i знов забився пiд стiнку.

-- Да не боїсь ти, дорогой, -- мовив остаточно засмученний дiдусь, побачивши його реакцiю. -- Я ж кажу, шо по помощ я прийшов. До тебе. Так шо не боїсь.

-- Та хто ви такий, кiнець кiнцем? -- знов спитав Сергiй i нишком ущипнувши себе за руку, перевiряючи, чи це не сон.

Боляче. Отже, усе це вiдбувається насправдi.

-- Я, чи шо? Та Решетняк. Нiколай Iванич, -- охоче вiдгукнувся старий, засвiтився, заколивався ще дужче, знов пригладив бороду i розповiв надзвичайно дивну i надзвичайно погану iсторiю.

Виявляється, був вiн родом iз Безрадичiв, що пiд Києвом, i жив там майже безвиїздно аж до самої Великої Вiтчизняної. Родина його загинула пiд час голодної зими тридцять третього, а сам Микола Iванович вижив невiдомо як i, на його думку, незрозумiло нащо. I коли через декiлька рокiв пiсля голодомору почалася вiйна, вiн вирiшив нарештi пiти до Києва, щоб в одному з тамтешнiх храмiв спитати свого святого, чом на його долю випали такi муки. Добрiв прочан по Києва, знайшов на Подолi дiючу церкву Миколи Притиска i лишився там на всенощне бдiння. Але не пощастило старому востаннє у життi: нiмецький патруль, що проходив поруч, схопив богомольця i без суда i слiдства негайно повiсив перед входом за порушення комендантської години.

-- То ти i є той самий небiжчик з могили, яку розкопали будiвельники? -- остаточно заспокоївшися, Сергiй посунувся уперед.

-- Та я, я, еге, -- радiсно закивав старий. -- А на ранок мене як побачив пономар, то одразу до батюшки побiг. Прибiг та й каже, шо той... Повiсили раба Божого Нiколая, мов тую послєднюю скотiну, прости, Господи. (Старик перехрестився.) А батюшка прямо до комєнданта кинувсь та й собi каже, шо такеє дiло: раб Божий Нiколай пострадал, помер без iсповєдi, а се ж не по-християнськи!

Дiдуганчик вдарив себе кiстлявою рукою у груди. Сергiй напружено слухав.

-- Так батюшка i каже: чи не можна тепер того страдальця Нiколая хоча б у церковной оградє поховать, де святая земля то єсть, шоб було покойнiку потому Царствiє Нєбєсноє, якшо на землi вiн свiта бiлого не бачив. Ну i той... комєндант i рiшив тодi, шо супостати явно перестаралися, бо я ж нiкого не чiпав. Отодi мене й зняли i тут же ув оградi закопали, спасибi тому батюшкє, хороший був чоловiк. I лежати би менi ув могилцi аж до самого страшного суда, та хiба ж можна менi не тоє... не страдать, я тебе спрашую? Ге? -- старий пiдслiпувато заморгав. -- А раз не можна, то я i знов пострадал...

-- Отже, Бог усе ж є? -- спитав Сергiй, хоча переривати привида було не тiльки неввiчливо, але можливо й небезпечно.

-- А-а-а... як се? -- старий нiяково всмiхнувся i кивнув на крихiтну iконку. -- Якшо у тебе iкона ондо на шкафу стоїть, то шо ж ти мене питаєш...

-- То бабусина, на пам'ять, -- неохоче пояснив Сергiй, досадуючи на таку недоречну деталь iнтер'єру. Справдi, маючи на полицi шафи iкону, якось незручно запитувати про iснування Бога.

-- Ага, значить, од бабушки, -- старий знов пожував губами, покивав, пом'явся. -- Та воно ж... як тобi сказать лучче? Всевишнiй єсть для того, хто Його той... признає. Я за свою вiру даже помер, як же Вiн од мене одвернеться? От Вiн i той... не одвєрнувсь. А якшо ти Його не признаєш, так чого се Вiн буде настаiвать, я тебе питаю? Се вже як ти захочеш, так Бог до тебе i тоє... однесеться.

-- Але... -- Сергiй, який вже остаточно розхрабрувався, зажадав пояснень, оскiльки туманна вiдповiдь старого його аж нiяк не задовольнила.

-- Но я до тебе не для того прийшов, -- призрак заморгав, немов приготувавшися розплакатись. -- Я про могилку мою потолковати хтiв, ге? Ти як?..

-- Про могилу? -- ледве старий згадав про це, Сергiй наструнчився. -- Та що вже про неї балакати...

-- Як се чого? -- не перебираючи ногами, старий пiдплив ближче до лiжка, i юнак iнстинктивно вiдсунувся вiд нього. -- Отож моїм косточкам десь тре' лежать до страшного суда. А як же iнакше? Шо ж ти думав? Без цього менi нiяк не можна, без цього я той... зовсiм пропаду. Еге. Ну i той... якшо люди могилку мою спортили, то хай назад поправлять геть усе!

Сергiєвi здалося, що старий починає сердитися.

-- Але я тут до чого? -- буркнув юнак, хоча вже пiдозрював, до чого саме вiн в усiй ций iсторiї. -- Я тут третiй зайвий. Не я твою могилку паплюжив, а будiвельники. А я так, студент, кiмнату знiмаю. Тут дешево, перший поверх i без ванни. Моя хата з краю.

Сергiю здалося, що старий починає сердитися.

-- Як се не при чому? -- дiдуганчик улесливо всмiхнувся. -- Я ж бачив, шо тобi мене стало жаль, як мої косточки iз землi повикидували. Хiба нi? То i виходить, шо тобi не той... не безразлiчно.

Сергiй гучно зiтхнув. Отак! Щорiчнi нiчнi видiння не були маячнею. Клятий дiдок дiйсно слiдкував за ним, вiдчувши придушений протест його сумлiння.

Але що тепер можна зробити? Адже три роки минуло...

-- I де ж ти досi мотавсь, дiдуля? -- зiтхнув Сергiй, непомiтно для себе переходячи на "ти". А втiм, старий анiтрохи не образився.

-- Ранше! Та ранше хiба ти так мучився? Якшо б я ранше прийшов, ти б i пальцем не шевєльнув, аби менi помогти. Тобi ж той... созрiти тре' було. Як яблуку. Про тоє i у Пiсанiї сказано, шо на усьо своє времня. Времня розбрасувати камнi, времня iзбирати камнi. Отакої, -- старий энергiйно закивав головою.

Сергiй стомлено опустився на лiжко. Старому все вiдомо про душевну боротьбу юнака iз самим собою. Хоча в Бога Сергiй не вiрив... тобто вiрив з осторогою, за принципом "може бути", як i всяка нормальна людина, але щодо iснування привидiв та iнших проявiв природи, що характеризувалися загальним поняттям "погань", нiколи не мав сумнiвiв. Отже, якщо виходити з слiв старого, повiрити у нього Сергiй здатен. Але якщо так, клятий виходець з потойбiчного свiту почне, бува, вештатися сюди кожної ночi та буде постiйно молити про допомогу. Ач, ситуацiя! Це ж тепер сюди неможна нi друзiв запросити, анi дiвчину на нiч привести. Що ж, тепер Сергiєвi у монахи записуватися з ласки дiдка, чи що?!

-- Ну так шо, надумав? -- з надiєю запитав старий, подавшися ще ближче до юнака. -- Будеш менi помогать чи нi?

Цього разу Сергiй не тiпався, лише повернувся до непрошеного гостя, з вiдразою оглянув його з голови до нiг i процiдив:

-- Гаразд, дiду, так тому i бути, спробую тобi якось допомогти. Кажи, що ти там надумав.

Старий несмiливо посмiхнувся.

* * *

Сергiй сидiв бiля розкритого навстiж вiкна, курив одну за одною "бiломорини" та спостерiгав за краплинами, що збiгали униз по вiконнiм гратам. Сьогоднi вiн вже знав, що трапиться, тому не злякався, коли пiсля чергового перекоту грома перед вiкном замайорiла бузкова кулька, влетiла у кiмнату i повiльно перетворилася на старого. Тiльки й запитав:

-- Чуєш, дiду, ти що, завше з'являєшся з таким шумом?

-- А як же, -- охоче вiдгукнувся старий, -- ясно, шо мають бути усi п'ять нєгод: вiтер, гром, молнiя, дощ i град.

-- А хiба блискавка без грому буває? -- їдко перепитав Сергiй, подумки насмiхаючися над неуцтвом старого.

-- Так зарнiци ж той... не гремлять же ж, -- заперечив привид.

-- А менi обов'язково потрiбно вiдчиняти для тебе вiкно? -- вiв далi юнак. -- Хiба ти не можеш проходити крiзь стiни?

-- Я-то можу, -- нiяково посмiхнувся, стягнув з голови капелюха. -- Но просто якшо ти одкриваєшь окно, значить, ждьошь мене. А менi тоє приятно, тому шо я знаю, шо тобi не все'дно, шо ти переживаєш за мене.

-- Е-ет, пiшов ти попiд три чорти зi своєю балаканиною! -- огризнувся Сергiй -- Бо ходять тут усякi мерехтливi, а потiм...

Вiн ледь не закiнчив шкiльним жартиком: "...а потiм роялi зникають", -- але вчасно вiдчув усю його недоречнiсть i сказав тiльки:

-- Нiчим менi тебе втiшити, дiдусю.

-- Чому? -- старий заходився напружено жувати губами, немов готувався проковтнути висловлену Сергiєм думку, а потiм додав: -- Хiба ж нiхто нiчо... Нiхто? -- вiн явно не мiг повiрити юнаковi.

Шкода було розбивати надiї старого, та що вдiєш! I Сергiй почав розповiдати надто повiльно, неохоче, але поступово все впевненiше про вжитi заходи. Вiн оповiв про самовпевненого начальника ремонтно-реставрацiйної майстернi, який лише плечима знизав, не знайшовши могили на линялому планi будмайданчика. I про кисло-ввiчливого заступника головного редактора "Вечiрнього Києва", який запевняв юнака, що в епоху грандiозних соцiальних змiн знищення одної-єдиної нiкому незнаної могили нi в кого не викличе анi найменшої зацiкавленостi. Також Сергiй змалював вiдвiдання iсторичного музею, у якому вiн натрапив на солiдну даму, колишню iнструкторку мiськома комсомолу, котра загорiлася iдеєю спорудження на мiсцi могили старого грандiозного пам'ятника жертвам фашизму. I нарештi досадуючи на себе та на весь свiт закiнчив своєрiдний звiт розповiддю про молодого, тiльки-но призначеного у церкву Миколи Притиска священника, котрий був абсолютно не в курсi справи i тiльки руками розводив.

Старий мовчки слухав, хвилюючися, м'яв у вузлуватих пальцях драну вушанку, а як Сергiй скiнчив, попрохав:

-- А ну, той... налий менi стаканчик водки. Сорок лiт не пив, -- але тут же схаменувся, надягнув капелюха i сумно мовив: -- Ач дурний, я ж i пити не можу!.. Ну нiчо, спасибi тобi, дорогий, за хлопотання. Ач, свiт не без добрих людей, еге... Ти прости мене, старого, шо не спросив одразу, як тебе звать? За кого тепер Богу молитися?

-- Сергiй я, -- пробурчав юнак.

-- Значить, за раба Божого Сергiя...

-- Я не раб! I не божий! -- раптом ревонув юнак, несподiвано згадавши заяложене гасло: "Ми не раби, раби не ми". -- I взагалi, якого дiдька...

-- Ну шо ж... не хочеш, то й не тре', -- старий махнув рукою. -- А за то, шо не вдалося тобi, до ти не переживай. Не змiг ти менi помогти, бо не той... не вiрив, шо доб'єсся ти правдоньки.

-- Та де ж вона, правда твоя?! -- заволав Сергiй. -- Теж менi проповiдник знайшовся! Та хiба ти перший?! Он деякi правду цю сiмдесят рокiв шукали, та не знайшли. А що вийшло?! Нi фiга не вийшло, дiду! Так що пiшло воно усе iк!..

-- А от я доб'юся, -- досить несподiвано, проте з несхитно твердою впевненiстю вiдповiв привид. -- От побачиш! Сам пiду до всiх цих людей i поговорю з кождим iз них. Отодi побачимо...

I не встиг Сергiй нiчого уторопати, як дiдуганчик розтанув у нiчнiй темрявi. А юнак як сидiв перед вiкном, так i лишився сидiти, вражений жахливою картиною, що її змалювала розбурхана уява.

Сергiй ледь дочекався ранку, потiм ледь дотерпiв до останньої лекцiї та стрiмголов помчав до реставрацiйної майстернi. I що ж? Виявляється, минулої ночi в начальника стався iнфаркт. Мабуть, погода винна. Начальника привезли до лiкарнi непритомним, i тепер вiн у реанiмацiї.

Вечiрня служба у церквi Миколи Притиска мала розпочатися ще нескоро, тож сповнившися найгiрших передчуттiв, Сергiй кинувся до редакцiї "Вечiрнього Києва". Заступника головного редактора також не було на мiсцi. Найнезвичайнiше полягало у тому, що вiн завжди був вельми ввiчливим iз спiвробiтниками та надто гречний iз спiвробiтницями. А тут раптом зателефонував посеред ночi секретарцi головного редактора i надсадним голосом повiдомив, що термiнови виїжджає у вiдрядження за вельми дивною адресою. "До дiдька лисого, так i сказав!" -- передавали спiвробiтники одне одному слова секретарки.

Робочий день майже закiнчився, i Сергiй заспiшив до музею. Всупереч побоюванням, колишня iнструкторка мiському перебувала на робочому мiсцi. Проте юнак не мiг повiрити, що з ним розмовляє та ж самовпевнена особа, з якою вiн бачився лише три днi тому. Її душа немов би зiщулилася до розмiрiв сiренького мишенятка, яке тiльки-но щасливо уникнуло смертi у пазурах величезного котяри. Дама цокотiла, мов папужка, наполегливо змiнювала тему розмови, з милою посмiшкою манекена розпитувала Сергiя, чи нема в архiвi родини юнака фотографiй чи якихось iнших документiв, що стосуються iсторiї Києва, засмучувалася кожного разу, коли вiн нагадував, що лише вчиться у Києвi, а родина його мешкає в зовсiм iншому мiсцi. I тiльки коли Сергiй сказав, що в нього днями почнеться сесiя i що йому конче потрiбно дописувати курсову роботу, а не вислуховувати рiзнi нiсенiтницi, дама якось дивно позирнула на нього i прошепотiла: "От i йдiть та вчiться собi. А про те, що вiн до вас приходив, нiкому не кажiть. Зрозумiло? Нiкому-нiкому!" Бiльш нiчого путящого Сергiй вiд неї не домiгся.

Всупереч переконанням "розумної сучасної людини", Сергiй не пiшов дописувати курсову роботу або готуватися до майбутньої сесiї, а попрямував до церкви Миколи Притиска, де простояв цiлу годину, очiкуючи, поки скiнчиться сумовите дiйство, що звалося богослужiнням. Як i дама з музею, молодий священник не пропустив роботу. Але на вiдмiну вiд неї говорити з Сергiєм вiдмовився, кинувши на ходу: "Диявол пiдступний i вкрай небезпечний, та його не треба боятися. Нашi пращури творили хрестне знамення й смiливо наступали на нечистого духа. А ви хрещений? Як, досi? Заходьте до мене якось зранку, поговоримо".

Витiвки старого дуже розлютили Сергiя. I хоча байдикувати не було часу, хоча у повiтрi роїлася сила-силенна комарiв, вiн розчинив вiкно i з пляшкою пива у руцi сiв перед нiм, вирiшивши будь-що дочекатися дiдуганчика та всипати йому як слiд. Тяжка задуха вiщувала грозу. Отже, привид з'явиться неодмiнно.

* * *

Сергiй вилiз з ями та встромив лопату у пухку землю. Так, копати у цьому мiсцi -- суцiльне задоволення. Вiн задер голову, подивився на зорi, що мерехтiли у чистому, без жодної хмаринки нiчному небi, на яскравий щербатий мiсяць i подумав: "Тiльки б дiдок грозу не притягнув!"

Тут було холодно. Сергiй не дуже сподiвався на тепло, що йшло вiд невеличкого вогнища, яке вiн розвiв поза церковною огорожею так, щоб вогню не було видно з селища. Бiльш корисною була вовняна ковдра, що лежала у наплечнику. А найбiльше користi було усе ж вiд пiвпляшки горiлки, яку вiн прихопив iз собою, наслiдуючи мудрий приклад Хоми Брута. Хоч вiн невпинно твердив собi, що нiчого страшного та незвичайного старий собою не являє, що усе це можна пояснити з точки зору фiзики (або кiнець кiнцем метафiзики), проте один вигляд мерехтливої фiгури, що сяяла бузковими вогниками, дуже дратував юнака. Зате пiсля порцiї "допiнгу" усе, що трапилося з ним, уявлялося дуже навiть смiшним.

Але не станеш же напиватися кожен день, коли попереду сесiя! От i довелося волоктися у Безрадичi, та ще й з вечора на нiч.

Нi, що не кажiть, а усе ж вiн молодець. Як це вiн згадав про напiвзруйновану церквочку у рiдному селi старого? Але пардон, це сам дiдок згадав про неї. Якраз коли Сергiй вичитував йому за вiзит до молодого священника, старий сказав: "Батюшка у вiйну фрицовського коменданта за мене просив, а сей!.. А який замєчатєльний чоловiк був наш батюшка Фрол iз Безрадiчей!.." Саме тодi Сергiй i пригадав, що пiд час одного iз студентських турпоходiв бачив у Безрадичах руїни церквочки. I дуже своєчасно запропонував привидовi: "Слухай, дiду... Тобi не все 'дно у якiй святiй землi лежати, га? Либонь у вас там церковна огорожа не менш свята, нiж тут, у Києвi".

Сергiй озирнувся на викопану яму. Попрацював вiн добряче, дiдовi має вистачити. Дiйсно, чи багато привидовi треба...

Щоправда, домовини нема, але замiсть цього важливого предмета Сергiй вистелив яму ялинковими вiтами: хай неабияка, а все ж пiдстилка. Але предметом його особливої гордостi був хрест. Хрест був справжнiй дубовий, i поки Сергiй тягнув цю вагу до ями, з нього посходило сiм потiв. Щоправда, всупереч чуткам про мiць дуба, хрест був скрiзь поїдений жучками. Нiчого, певний час простоїть, а потiм i впаде. Як i ця дерев'яна церквочка. I тодi сам чорт не розрiзнить, де могила старого. I буде вiн лежати тамспокiйненько, очiкуючи Вищого суду. А Сергiй зможе нарештi повернутися до нормального повнокровного життя. I кошмари бiльш не мучитимуть його.

Куди ж подiвся старий? I нащо вiн просив зачекати десять днiв?

З боку лiсу дмухнув свiжий вiтерець. У селищi, що лежало неподалiк, загавкотiли собаки. "Йде", -- вирiшив Сергiй i швиденько ковтнув з пляшки. Аби бути хоробрiшим.

Це й насправдi був старий. У свiтлi вогнища його фiгура зблiдла, проте усерединi чiтко вимальовувалися непрозорi, а отже справжнi кiстки. Цiкаво, що це таке?

-- Мої се кiсточки, мої, родимi, -- радiсно вiдповiв старий, побачивши здивування юнака. -- Адже їх той... на свалку вивезли iз стройки тої, от i прийшлося десять днiв ковирятися, доки знайшов, шо там iще зосталося. А на свалкє сам знаєш як: пси як мене почують, до й починають вити. Та й люди якiсь швендяють туди-сюди, збирають щось, п'ють. Отакої. Та i з костями сюди дiйти було тяжело, шоб мене не замiтив хтось. Прийшлося от скiкi времня ховатися та сюди повзти, так шо ти вже звиняй...

Старий виглядав бадьорим i почав домогатися, аби Сергiй почав поховання негайно. Проте Сергiєвi раптом зробилося якось незручно вiд однiєї думки про те, що доведеться чекати свiтанку на самотi. I вiн несподiвано для себе попрохав:

-- Чуєш, дiдусю, ти б той... не посидiв би зi мною?

Як не дивно, старий охоче погодився.

Дивна то була пара: студент та привид, що розсiлися бiля багаття. Сергiй багато палив, ковтав з шийки горiлку, а старий заздрiсно позирав на "Бiломор" та пляшку й усе розповiдав про своє нелегке життя.

Але коли повiки почали склеюватися, а вузенька смужечка небесного склепiння на сходi набула кольору недостиглої антонiвки, старий рiшуче запротестував:

-- Ну все, не можна менi бiльше задержуватись. Пора у землю повертатися, доки пiвнi не заспiвали. Начинай iз Богом.

I поки Сергiй неохоче розставався з вовняною ковдрою, що нагрiлася вiд його тiла, та розминав замлiлi м'язи, старий рiшуче попрямував до ями та опустився на хвойну пiдстилку.

-- Ну шо, давай той... закопуй.

-- Що, отак i закопувати? -- розгубився Сергiй. За час їхнього знайомства вiн поступово почав сприймати старого як живу людину. А ховати живцем -- дикунство, звiрячiсть.

-- Ну, якшо не хочеш так закопувать, до прочитай молитву, -- вирiшив старий пiсля нетривалих роздумiв. -- "Отче наш" чи там "Богородицю", чи шо iще.

-- Не знаю я молитв, -- засмутився Сергiй. -- Та i якого дiдька... Добре, дидусю... -- вiд наморщив чоло, пригадуючи, що кажуть у подiбних випадках iншi. -- Хай земля тобi буде пухом. I царство небесне нарештi.

-- Шоб тебе Бог благословив, -- долинуло з ями. -- Спасибi тобi, дорогий, спасибi за усе, шо ти для мене зробив. Завше буду молити Господа за... -- старий ледь не сказав "за раба Божого Сергiя", але вчасно схаменувся й докiнчив: -- ...за тебе. Шоб тобi теж той... Царствiє Божеє було.

Сергiй раптом ляснув себе брудною рукою по чолу, видобув з кишенi купку дрiбних грошей, кинув до ями.

-- Здається, так роблять? -- запитав i трохи подумавши, вiдправив слiдом за грiшми зiм'яту пачку "Бiлмору" з двома останнiми цигарками.

-- Так, дорогий, так. Спасибi. Давай сип землю скорiш. Тiкi першу жменьку -- обов'язково шоб рукой...

Мерехтливi бузковi контури кiнцево розтанули, зате чiтки означилися гомiлкова кiстка, уламок кульшової, декiлька хребцiв i тiм'яна кiстка з половинкою щелепи. Сергiй нахилився, узяв жменьку землi, кинув, потiм заходився махати туристичною лопаткою -- i крупнi грудки полетiли до ями. Скiнчивши, юнак акуратно прихлопав лопаткою земляний горбочок i пообкладав його рештками ялинкових гiлок.

В нього ледь вистачило сил доплентатися до вогнища. Вогню вже не було, тiльки у самiсiнькому центрi ще жеврiли вкритi сивим попелом жаринки. На тлi сiруватого неба виразно видiлялася чорна стiна лiсу. Розвиднялося.

Сергiй впав на ковдру i затiпався, немов у пропасницi. Адже вперше у життi вiн сам, власноруч поховав... що? або кого? Кепське питаннячко! Але -- закопав у землю! Власноруч...

Якби не рештки горiлки, булоб зовсiм кепсько. А так Сергiй змiг на деякий час забутися у тривожному снi.

Прокинувся вiн вiд голосного кукурiкання, що долинало з селища. Цей нехитрий звук чомусь пiдбадьорив його та примусив подивитися на увiнчаний хрестом рукотворний горбочок з неприхованою гордiстю. Так, якщо добряче помiркувати, вiн тут скоїв якусь нiсенiтницю, кумедiю якусь з пародiєю на фiлiю психлiкарнi. Нi, це ж дiйсно треба: дременути з мiста у "подорож" за два днi до першого iспиту! Хоча з iншого боку, вiн єдиний допомiг старому. Зробив, чого не змiг... не побажав домогтися жоден з людей: упокоїв душу раба Божого Решетняка Миколи Iванича, земля йому пухом не у домовинi, а на ялинковiй пiдстилцi! Так, нiхто цього не зробив, навiть молодий попик з церкви Миколи Притиска!

Молодець вiн все ж, от що! Сергiй неквапливо склав ковдру i сховав її у наплечник, витягнув з бокової кишеньки вбогий бутерброд, неспiшно з'їв. Встромив у пристiбнутий до ременя чохол лопатку, наблизився до могили, перекинув спорожнiлу пляшку. Зачекав, доки хоча б декiлька краплин впадуть з краю шийки на землю, подумав трохи i сховав пляшку у наплечник, щоб не смiтити в огорожi церкви, нехай навiть i напiвзруйнованої.

-- Що ж, дiду, спи спокiйно, -- майже ласкаво звернувя Сергiй до могили. I одразу згадав слова смертельно переляканої дамочки: "Нiкому, нiколи..." Мiтинги чи заупокiйнi богослужiння, стаття у газетi, меморiальна дошка чи помпезний пам'ятник жертвам фашизму... Якi то дурницi!

-- Агов, дiду! Чуєш там мене? -- голосно спитав вiн. З-пiд землi не долинало анi звуку.

-- Добре, знаю, що чуєш, -- миролюбиво сказав Сергiй. -- То знай, що усi вони -- трiпачi. Геть усi. I я був трiплом. Ранiш. А тепер нi, -- додав вiн з прихованою гордiстю та посмiхнувся якимсь невиразним думкам, що промайнули у пiдсвiдомостi. Потiм одягнув наплечника i вийшов з огорожi на дорогу, що вела крiзь лiс до електрички. Час вертатися до нормального повнокровного життя.

На узлiссi Сергiй востаннє озирнувся на руїни дерев'яної церквочки, що лишилися за спиною, i на невеличкий, непомiтний звiдси горбочок з криво укопаним у землю хрестом. Усе буде так, як вiн розрахував.

-- Земля тобi пухом, -- самi собою шепнули губи.

* * *

Череп, що лежить на краю розкопаної могили, починає ворушитися, повертатися на всi боки, земля перед ним осувається, оголюючи приховану досi нижню щелепу.

"Дорогий, поможи менi..."

Сергiй Олександрович прокинувся вiд iстеричного жiночого вереску та пiдскочив, мов скаженний. Зрозумiло, вищала жiнка. Грози злякалася, чи що?

Якби-то! Оксана Михайлiвна вказувала на мерехтливу бузкову фiгуру старого зi скуйовдженою бородою, у ватнику, ватяних штанях та кирзових чоботах. Драну вушанку вiн притиснув до грудей i несамовито м'яв у руках. Гомiлкова i тiм'яна кiстки, уламок кульшової та декiлька хребцiв, а також половинка щелепи були ретельно складенi у куточку подружньої спальнi.

-- Помогай тобi Боже, дорогий. I тебе про помоч Христом Богом прошу, -- улесливо мовив привид i припинивши на мить м'яти в руках вушанку, палко перехрестився. -- Нема менi спасiння од тих дурних людей, i моїм косточкам теж той... нема спокою. Зовсiм вони iз ума посходили. Церкву у Безрадiчах рiшили восстановить, так тепер усю церковную ограду перекопали i усе, шо було у землi, гети повикидували. I косточки мої теж той... викинули. А хреста, шо ти тамтечки поставив, на дрова спалили. Отакої.

Сергiй Олександрович схопився за голову...

Грудень 1988 -- грудень 1997,
укр.пер. -- сiчень 1998, Київ.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...