пошук:  

>> Литовченко Тимур: Що з'єднав Бог... (маленький етюд на тему сьогодення)

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  lytovchenkot


http://tim-lit.narod.ru

 

 

Фантастика! Тимур Литовченко

-- Чуєш, хлоп, ти мєстний?

-- Ну, так.

-- О! Це менi i тре'. Десь тут поблизостi церква Київського патрiархата має буть. Ти нє у курсi?

Надмiрно розмальована, причепурена тiточка вичiкувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкiшний букет калл.

-- Миколи Притиска є за три квартали.

-- Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, -- тiточка з полегшенням зiтхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: -- Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу...

Взагалi-то я маю купити продуктiв для святкової вечерi, але ще тiльки одинадцята, до перерви не менше трьох годин... Встигну! Я знов оцiнюю шикарне вбрання раптової спiвбесiдницi, ступiнь її напарфумленостi, розкiшний букет "вiд "Роксоляни" гривень за двадцять, i питаю:

-- А там що, весiлля?

-- Еге ж, свадьба, -- охоче пiдтверджує тiточка.

-- Ну, то пiшли, проведу вас.

Я згортаю полiетиленовий мiшечок, ховаю до кишенi та вислуховуючи комплiменти тiточки, яка цокотить пiдборами трохи позаду, звертаю лiворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчикiв, кортi весело цвiрiнькають у пилюцi i клюють розсипане кимось пшоно. Проте цокотiння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, горобцi рятуються на декiлька метрiв.

-- Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? -- стурбовано питає тiточка, коли запас комплiментiв моїй гречностi вичерпується. -- Я тiльки-но одтуда, а кацапської церкви менi не тре'...

Ми якраз проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусi, що дрiбно трясуться i б'ють чолом у асфальт. Перед кожною -- iконка i консервна бляшанка. "Людоньки добрiї, подайте на хлiб..." Чимось вони нагадують добре вишколених цуцикiв, що старанно "служать" дресирувальнику.

-- Туди, туди. Ви просто не дiйшли до Миколи Притиска пiвквартала, -- посмiхаюся я. -- А щодо Московського патрiархату, це не церква, а цiлий монастир. Флорiвський. Чули?

-- А-а-а, ну, тодi добре, -- полегшено зiтхає тiточка, старанно кидаючи золотавi гривеники у бляшанки вишколених жебрачок, i прохає: -- А ти не мiг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.

На прохання супутницi вповiльняю ходу. Це дає менi можливiсть оцiнити букет. Калли. Чом на весiлля нареченим дарують похороннi квiти? Як символ похорону дiвочостi, чи що? Це дiйсно квiти скорботи: завiтайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобнi вiнки. Декiлька з них обов'язково будуть з каллами.

Та ще й тiльки вчора... Нi, позавчора я зупинився у переходi на площi Льта Толстого бiля квiткарок. Господи, який шикарний в них товар! Метровi чорнi троянди по три п'ятдесят! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та -- грошi, грошi, де ж вас узяти бiдному iнженеровi, який пiвроку не може знайти роботу?! I мов навмисне поруч з'являється поважна панi, аби вибрати букет "подрузi на срiбний ювiлей".

-- Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! -- хором переконували її квiткарки, та панi вперто заперечувала:

-- Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декiлька калл…

-- Ну то й що, що чорнi? -- не витримавши, я втрутився у розмову, хоча за звичаєм нiколи не роблю цього. Але напередоднi особливого для мене i моєї Наталки дня просто не змiг змовчати.

-- Чорнi -- то для небiжчикiв, молодий чоловiче, -- повчально вiдповiла панi, навiть не глянувши на мене.

-- Був такий собi Олександр Блок. Ви бодай колись чули про такого поета? -- питаю цiлком серйозно.

-- Авжеж, -- я нарештi удостоївся надмiнного погляду.

-- Як ви вважаєте, поети розумiються у коханнi?

-- Мабуть, так.

-- Тож пригадайте, який подарунок вiн зробив прекраснiй незнайомiй.

I оскiльки панi та квiткарки мовчки очiкували, не розумiючи, про що йдеться, я урочисто процiтував:

-- Я послал тебе чёрную розу

В золотистом как небо аи, --

та додав: -- Невже ви серйозна вважаєте, що поет здатен подарувати об'єкту пристрастi похоронну квiтку в шампанському? Може, навпаки?

I от сьогоднi знов -- похороннi калли нареченiй. Людина -- iстота цiкава. Принаймнi, нездатна запам'ятати будь-яку елементарщину, це точно.

-- А ми скоро? -- хвилюється мiж тим тiточка.

-- Ми вже прийшли, -- вiдповiдаю, бо церква Миколи Притиска вже за рогом. За часiв соцiалiзму тут зберiгали чи то папiр, чи сiль. Потiм збиралися робити музей атеїзму -- та частина церкви обвалилася, либонь, захищаючися таким чином проти людської наруги. А тепер от вiдреставрували. Служби вiдправляють. Це називається: кумедiя повернення народа до Бога. Бо люди, люди -- тi ж самi, що напередоднi руйнували храми!

-- От спасибi тобi, хлоп, -- радiє тiточка та поспiшає до натовпу бiля входу. Я роблю дуже хитромудрий маневр: йду просто за супутницею, аби iншi подумали, що ми разом. Давно вже мрiяв подивитися на таїнство вiнчання зблизька, аби дiзнатися, яке воно. Як батюшка благословляє наречених, як їх тричi обводять навколо вiвтаря... i таке iнше. Вiнчання у церквi зараз модне, але усi мої друзi чи подружки моєї Наталки встигли одружитися-розiйтися вдруге або утретє, тож їм не до комедiйних вистав. А я нiколи не був присутнiй на вiнчаннi.

Отже, поки моя тiточка вiтається, дарує нареченiй траурнi калли та тицяє нареченому конвертик з грiшми, я пiрнаю у натовп гостей. Тут мене нiхто не помiтить, бо кожен зайнятий своїми справами. Чудовий пункт для спостережень.

I я починаю спостерiгати... I що ж це, що?!

Замiсть тривiальної лялiки на радiаторi чорного "БМВ" красується розiпнутий Iсус Христос, оповитий рожевими та блакитними стрiчками. Таке дешеве глиняне розп'яття я колись бачив у вiтринi нашого подiльського унiвермагу, коли ще з нього не зробили зачуханий майже-iталiйський меркатор. Тереновий вiнець на чолi Господа та традицiйна пов'язка на стегнах були пофарбованi золотим, а статуетка лежала, тому здавалося, що це не Iсус страждає на хрестi за грiхи людства, а красень Шварцнегер солодко потягується, загоряючи на середземноморському пляжi.

Наречений дiловито "смолить" цигарку у колi чоловiкiв, не звертаючи найменшої уваги на наречену. Коли на мене вiйнуло мiцним тютюновим димом, то аж у вухах засвербило, бо задля економiї коштiв я вже рiк як кинув палити. Мимоволi переводжу погляд на наречену, а вона...

Так, ця сумна дiвчина у бiлому вбраннi вражає мене найбiльше. Такi речi я помiчаю завжди, бо якщо жiнка просто огрядна, її живiт нiколи не буває настiльки непропорцiйним по вiдношенню до всього тiла...

-- Слухайте, вона що, вагiтна? -- пошепки питаю у червонопикого чолов'яги, який крутиться бiля мене. Той миттю хапає мене за комiр, тягне убiк та дихаючи перегаром у лице, сичить:

-- Ти шо, дурний?! Про се поштi нiхто не знає, до не кричи на усю iвановськую...

-- Я не кричу, -- запевняю я, дружньо плескаючи червонопикого по плечу. -- Я ж тихо...

-- Лучче ти зовсiм замовч, -- сичить вiн далi. -- Ти з Галею прийшов? Ну то й заткнiся.

-- Все, мовчу. А як же батюшка їх повiнчає? -- питаю, не зважаючи на обiцянку "заткнутися".

-- А батя шо, нє тойо? -- всмiхається чолов'яга i запевняє мене: -- Як буде викобєнюватися, дадуть на лапу, до повiнчає, як мiлєнький. К тому же, Бог усiм нужен, даже якшо злiглася з отим хмирьом.

-- Це наречений хмир? -- вiдверто дивуюся я. Червонопикий дивиться на мене, мов на втiкача з Павлiвки, i вже не сичить, а стримано реве:

-- Ти заткнiся наконєц, пентюх! А якшо iще хоч слово менi пьозгнєш, я тобi -- о!

Волохатий кулачина на мить з'являється бiля мого носа. Ну, що ж, мовчати -- то мовчати. Плентаюся назад. Мовчати! Навiщо псувати незнайомим людям весiлля? Мовчати...

Стежу за нареченою. Блiда, як смерть, в очах -- безвихiдь. Що ж це таке?

-- Мамо, дайте маленький, -- несподiвано просить вона. До неї одразу пiдбiгає метушлива жiночка з невеличкою гранчастою скляночкою, якою торговки на базарi мiряють "подсолнуховi сємочки". Тiльки зараз там не чорне насiння, а каламутна рiдина. Наречена вiдкидає вуаль i єдиним духом осушує гранчака. А далi -- слiпий погляд кудись на межу нiжно-блакитного неба i червоного даха чотириповерхового обшарпаного будинку.

Вагiтна наречена дудлить самограй?! Майже на порозi Божого храму?! О Господи!!! Невже нiхто не бачить цього неподобства? Невже Ти не бачиш, як Ти справдi є?! I як до цього ставитеся ви -- люди, котрi привели молодят до церкви...

Озирнувши натовп гостей, помiчаю дивного юнака. Вiн такий же блiдий, як i наречена. I також дивиться на межу неба i даха. Що вiн там бачить? Бога iз сонмом янголiв, що ридма ридають вiд скорботи цього весiлля?! Та в юнака теж слiпi очi. Вiн завмер, немов пам'ятник людського розпачу. Тiльки губи дрiбно сiпаються, i в його постатi це єдина ознака життя. Навiть рятiвний гранчак самограю "мама" йому не пiднесе. Бо не мама вона йому. I не теща. I не стане тещею, поки... поки!..

Але на порозi церкви з'являється паламар i запрошує усiх заходити. Ошелешений, йду разом з iншими. I десь там, попереду -- наречена з букетом калл. Виявляється, це дiйсно не весiлля, а похорон. Он воно як буває...

-- Не держи руки за спиною, коли входиш у храм, -- несподiвано чую шепiт якоїсь бабусi. -- Когда Христа на казнь вели, Йому зв'язали руки.

-- Даруйте, а як же тодi Христос нiс Свiй хрест? -- заперечую їй, пригадуючи картину вiдомого живописця.

-- Ти б лучче лоба перехрестив, чим отута вумнiчать! -- дратується бабуся i зникає у церквi, белькочуи: -- От молодьож нинче пiшла...

А я зупиняюся. Юнак не пiшов разом з усiма. Можливо, йому й хотiлося пiти, проте бiля порога стовбчить червонопикий, що неприязно позирає на нього. Бiдолаха позадкував i звiв сповненi слiз очi на хрест, що сяє золотом на зеленiй дзвiнницi.

-- Ну, а ти чом не зо всiма? -- звертається чолов'яга до мене.

-- Та я... -- слова не йдуть з вуст, приклеївшися до язика.

-- Шо я? Головка од радiатора? -- червонопикий переводить пiдозрiлий погляд з мене на юнака. А я не можу переступити порога цього будинку облуди! Не можу невмiло перехреститися, аби не виглядати бiлою вороною на тлi блаженних парафiян. Не можу дивитися нi на кого. Тiльки на Наталку, на мою Наталочку... Врятуватися у її обiймах...

-- Хай вам щастить, -- шепочу i кидаюся у червневу спекоту, лякаючи веселих горобчикiв.

Хай вам грець з такими весiллями, люди! I не в такий же день, як сьогоднi! Чи ж спекотнi лiтнi днi виннi?! Наталочко моя, Наталочко, швидше до тебе...

За рогом ще одна сцена: мало не стикаюся iз зарюмсаним дiвчам. За нею йде розхристаний "крутий" юнак i волає на всю вулицю:

-- Та ти шо, дурна?!

-- Одв'яжися!!! -- вона йому у вiдповiдь.

-- Та шо ти слухаєш усяких х...йов?!

-- Сам ти пiшов на х!..

-- Хто?! Я?!

-- Ти!!!

Парочка гине у маревi. Терпiти не можу, коли жiнка брутально лається. Хай вам обом грець!..

Але за декiлька крокiв помiчаю метрову чорну троянду, що лежить на пiдвiконнi музею-аптеки. Зарюмсана дiвчина вiдмовилася в "крутого" брати, чи що? Е-ет, все'дно! Спасибi, Господи, за таку чудову квiтку у такий день!

Бiжу далi перед шеренгою вишколених жебрачок.

-- Людоньки добрiї...

-- Помогiть...

-- На хлiб...

-- Пенсiйонерцi...

Мешкає в нашому домi одна така бабуся. Жебракує на Хрещатику, усi копiйки старанно несе синовi, а той їх пропиває. Люди, люди...

Мчуся розпашiлою вулицею, iгноруючи професiоналок. є в мене i копiйки, i п'ятаки, та я не звик вiддавати шану модi!

Мов на крилах лечу до моєї Наталки. Тiльки вона здатна врятувати мене вiд суцiльної брехнi! Тiльки моя кохана, назавжди кохана...

-- Це ти? -- лунає з кiмнати, ледь я вiдчиняю вхiднi дверi квартири.

-- Я. Хто ж iще?

Навмисне якомога сильнiше грюкаю дверима, швиденько скидаю на порозi туфлi i застигаю з метровою чорною трояндою посеред темного коридорчика. Окрiм музики до диснеївського мультика, з кiмнати долинають кроки Наталки та голос нашого Сашка:

-- Ма, куди ти?

-- Тато прийшов iз покупками, треба йому допомогти...

Дверi кiмнати вiдчиняються, на порозi з'являється Ната. Моя Наталочка. Ще не зробила зачiску, тiльки нiгтi нафарбувала. Але видно, готується до свята вже заздалегiдь.

До нашого свята. Бо сьогоднi дата, що має значення тiльки для нас -- i нi для кого бiльше у свiтi. Отакi ми дурнi! Майже божевiльнi.

Поки Наталка не встигла вимовити жодного слова, кидаюся до неї, затуляю рота рукою.

-- Тш-ш-ш-ш... Тихо.

Широко розпахнутi карi очi дивляться то на мене, то на троянду.

-- Це... менi?! -- шепоче вона крiзь притиснуту до вуст долоню.

-- А кому ж iще...

-- А де продукти?

-- Хiба не може бiдний iнженер раз у життi плюнути на жрачку i купити коханiй жiнцi одну-єдину троянду? Не мiльйон, а єдину, проте найкращу?

-- Божевiльний!.. -- тихо стогне Наталка у моїх обiймах.

-- Ма, iди сюди, -- зве Сашко.

-- У тебе Чiп i Дейл спiшать на допомогу, дивись сам! -- кричу я.

-- Хочу з вами! -- невдоволено гукає син.

-- Не заважай, хлопче, ми зайнятi! -- я додаю до голосу суворостi.

-- Божевiльний, -- смiється Наталка. Не випускаючи її з обiйм, розвертаю i штовхаю коридором. "Паровозиком" ми пiдходимо до ванни. Троянда опиняється на холодильнику у кухнi, а ми не вмикаючи свiтла заходимо у тiсну ванну кiмнату. Пускаю холодну воду. Вона дзвiнко б'є у емальовану поверхню, булькотить i вирує. Я примушую Наталку нахилитися.

-- Впирайся i тримайсь мiцнiше, -- в моєму голосi немає анi краплi жалю або спiвчуття до її "страждань".

-- А якщо Сашко забiжить? -- шепоче вона.

-- Нiчого, хай вчиться, як справжньому чоловiковi треба поводитися з коханою.

Наталка намагається вирватися i щось сказати, та я знов затуляю їй рота.

-- Який сьогоднi день? -- питаю грiзно.

Вона намагається рипнутися. Миттю ручка моєї зубної щiтки впирається Наталцi у шию.

-- Знов синець буде! Як на мене на роботi дивитимуться? -- обурюється вона.

-- Горлянку перерiжу!.. -- сичу розлючено. -- Краще вiдповiдай: в чому полягає жiноча доля?

-- Бути згвалтованою чоловiком.

-- Яким чоловiком?

-- Справжнiм.

-- Тож який сьогоднi день?

Наталка розслабляється. Вiдкладаю щiтку, вiдпускаю руку i починаю повiльно задирати її халатик.

-- Рiчниця, як ми уперше переспали, -- шепоче дружина.

Подiя, що має значення тiльки для нас двох -- i бiльше нi для кого. Спекотний мiсяць червень, що ти робиш з людьми!..

-- Яка рiчниця?

-- Шоста з половиною.

Наталка навмисно дратує мене. Це така доросла жiноча гра: бути iззовнi м'якою i покiрною -- проте словами дратувати чоловiка.

-- Брешеш, рiвно десята! На жаль, мушу тебе покарати.

-- О нi! Нi! Не треба, зглянься на мене... -- благає Наталочка.

-- Нiзащо. Зараз дiстанеш од мене...

Потiм троянда поринає у холодну воду, а я ставлю на вогонь чайника. Перш нiж пiти за продуктами для святкової вечерi, хочеться проковтнути мiцного чаю. Збiгавши до кiмнати, Наталка пересвiдчується: Чiп i Дейл ще раз допомогли комусь, а тепер розпочалася тривiальна бiганина Тома i Джерi. Сашко прикипiв до екрана.

-- Наталочко...

-- Що?

Лише декiлька хвилин тому я був впертим несамовитим самцем, який будь-що прагне спаруватися iз самкою, а тепер... Немов разом iз сiм'ям з мене вилилася геть уся впевненiсть. Ну що я таке, кiнець кiнцем?! Безробiтний на утриманнi жiнки -- стидоба, та й годi! Навiть стримувати почуття розучився. Рiзнi "забави" на кшталт сьогоднiшньої вигадую. Щоправда, Ната каже, що то їй до вподоби, та хто ж цих жiнок знає достеменно! Згадати хоча б сьогоднiшню наречену. Чому вона згодилася на таке?..

Все змiшалося у моїй бiдолашнiй головi: безглузде вiнчання; юнак, якого не пустили до церкви; "крутий" i його дiвчина; ювiлей тiльки наш, сумнiвний для стороннiх...

А ми ж iз Наталкою не вiнчанi! Хiба можна було навiть подумати про таке за часiв розвиненого соцiалiзму?! Загсiвський штамп у пачпортi -- i будьздоровчик!

Раптом на мене нападають тисячi й тисячi невидимих страхiть.

-- Ти мене не кинеш?.. -- питаю благально.

-- Я?!

Наталка дивиться на мене, немов побачивши вперше у життi.

-- Ти що, точно збожеволiв?

-- Я не божевiльний, я безробiтний iнженер, котрий пiвроку не може нiкуди влаштуватися. А ти старший менеджер... На твою зарплатню й живемо. Нащо тобi якийсь альфонс?

На плитi кипить чайник. Наталка пiдходить до мене упритул, бере за пiдборiддя, починає пестити волосся.

-- Ти не альфонс, ти чоловiк. А хто пiдтримав мене, коли я пiшла зi свого клятого КБ, щоб цi креслення провалилися попiд три чорти? На чию зарплатню i на чиї халтури ми жили тодi?

Це правда, свята правда... Свята, як її поцiлунок.

-- I взагалi, скiльки тобi можна казати, що жiнка прагне будь-що зберегти сiмейне вогнище. Отакi ми дурнi iстоти, мiй любчику!

-- Ти не звичайна жiнка, ти матерiально забезпечений робiтник будiвельної фiрми.

-- З тобою я просто жiнка. Чом ти так кажеш? Навiщо ображаєш мене?

-- Бо стомився жити неробою. Зневiрився. Усе остогидло. До того ж ми не вiнчанi. Нас не з'єднав Бог.

Жахи все ще оточують мене. Чорт забирай, що верзе мiй клятий язик?! Нiколи не мiг навiть подумати, що прикрий випадок здатен так вплинути на мене. От i ще якесь безглуздя злiтає з вуст:

-- А за сучасними мiрками як ми не вiнчанi, то...

Тепер вже її тоненькi пальчики владно замикають мої вуста.

-- А якщо нас тричi обведуть навколо вiвтаря, хiба ми поєднаємося мiцнiше?

Саме цi слова! Так, саме їх менi не вистачало, поки я вихорем летiв додому. Ната щось iще говорить, втiшає, запевняє, що не сьогоднi-завтра я знайду пристойну роботу. На плитi кипить чайник, на ньому дзеленчить кришечка. Наздогнати Джерi Томовi перешкодив Спайк. До перерви у крамницi лишилося менше години, я ризикую не встигнути i не закупити продукти для святкової вечiрки у вузькому сiмейному колi. Коли тебе утримує жiнка, мимоволi береш незвичнi чоловiковi хатнi клопоти на себе.

Проте я не можу пiдвестися та знов вийти iз прохолодної кухнi у лiтню спеку, не збагнувши, чом ми з Наталочкою поєдналися десять рокiв тому в одне цiле, поєдналися нагло, без вiнчання i навiть за пiвроку до вiдвiдин загсу. Чому й досi лишаємось не просто разом, а справдi єдиним цiлим, в той час як сьогоднiшнi молодята...

З надр пам'ятi випливає хрипкий голос незабутнього спiвця. Великого барда, як кажуть зараз:

-- Пары соединяют --

А им бы разъединиться!

Хай там що, хай там як, та я точно чогось не розумiю у цьому безглуздому свiтi, де геть усе пiшло шкереберть. I якщо Бог все ж iснує, якщо янголи плакали, спостерiгаючи за протиприродним поєднанням пiд наглядом праведного священника двох чужих сердець, то сподiваюся, вони поблажливо всмiхнулися, коли я затягнув до ванної свою Наталочку. I делiкатно вiдвернулися.

11-12 лютого 1998 р.,
2-га ред. -- 18.12.2000 р., Київ

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...