Коли пов'язані руки – учіться копати ногами

Нарікаємо на омосковщення і не можемо знайти виходу. Бо брак нам фантазії а осліплені Европою очі не бачать ріжноманіття способів. Способи є. Один спосіб докладно виписаний на мурі камениці № 27 при вулиці Котляревського. Скромний і не дуже вчений український юнак помстив на представникові Московії голодомор 1933^го року. Не знаю, чи називав себе інтеліґентом. З певністю, зате, можемо сказати, що незрівнянно вище стояв духово Микола Лемик від нинішних „інтеліґентних“ депутатських селюхів. Правда, до подібних повчальних і дійсно мужніх заходів я би радив вдаватися десь на віддалених східних кресах українського етнічного розселення, бо Галичина вже і без того всім набила оскому. Зате прозорість східних кордонів у цьому ділі придалася-б, як ніщо иньше. Не можна нам сепаруватися! Навіть у Столиці рішучі вичини українських патріотів могли-би попсувати гладкі пляни русскогязычных „олігархів“ з табачного оточення, пляни, скеровані на запровадження в Україні поліційно-„ринкової“ „Залізноі п'яти“ (усім раджу познайомитися з таким нині актуальним романом Джека Лондона).

Україна має статус держави. Нема розуму в гістеричному топтанні р?осийських прапорів в українському парлям?енті – хоч як не є приємно таке споглядати зболеній душі… Зате кожен український радник чи депутат (правильно – посол), який голосує за чергові „общие“ з Північним Стратегічним Неприятелем – стратегічну повітряну оборону, олігархічні промислові групи, науково-інформаційний простір, промислово-технологічні стандарти, мову міждержавного спілкування, і іже з ними – мусить у якнайближчому майбутньому навчитися дуже серйозно переживати за стан свого здоров’я. Зі смутком мусимо визнати, що Ґарант і тут випередив можливі дії евентуальних патріотичних сил, змовившись із президентом ворожої держави про утворення „общего“ органу для боротьби з тероризмом – єдиним способом захисту, доступним фінансово обділеній меншості в поліційній державі.

Я не називаю Україну державою тоталітарною, лиш поліційною, ось чому. Запитайте в Англійця, чи він довіряє поліції, чи розраховує на її допомогу, чи вважає жандарма на вулиці порядною людиною. В більшості випадків відповідь позитивна. Тому вважатимемо, що поліція і населення співпрацюють, і що поліція не має підстав ненавидіти н?арід, особливо інтеліґенцію. Запитайте в Україні, – і ви отримаєте відповідь Висоцького: „та же шпана, только с рацией“. Народ, отже, ненавидить, боїться, а інтеліґенція – ще й зневажає. Ви хочете, щоб міліція відповідала любов'ю? Співпраця, отже, неможлива, довіри немає, а коли зважити, що зброя і сила – у них, а у нас – тільки беззахисний страх і надія, що „пронесе“ – ось готовий рецепт поліційної сваволі. Прокурор і суд, ясна річ, – їхні. Оце „ВОНИ і МИ“ і є ідентифікатором поліційної держави. Мені дійсно важко дискутувати про те, чи можна в неавтономній Галичині створити некорумповану поліцію. Зате я знаю, що прокупатура області з власної ініціятиви і на сміх решті України заводить експерименти з плянуванням конвейєрного процесу звітування за показники розкриття злочинів: два на місяць, і баста! Брак автономії, як бачимо, не стає на заваді ініціятивним.

Другий спосіб зарадити кацапізації ґрунтується на припущенні, що пересічний галичанин збойкотує кацапське. Надія практично необґрунтована, тому заощадимо собі часу на її обговорення…

Третій спосіб. Ризикуючи видатися утопістом, дозволю собі помріяти про нутрішній світ галицької народної влад?и: яким-би він мав буть? В першу чергу, Високі Особи галицької Сепарації, а з ними – і їм підлеглий апарат, мали-б навчитись читати-писати по-українськи. Бо поки-що вони вміють лиш по-бюрократичному: важко уявити, що людині, якій брак інтеліґенції для того, аби з'артикулювати „електричні мережі“ замість „сітки“ і „товарообіг“ замість „оборот“ (львівське радіо, 22^го липня 2002^го року) стане інтелекту, для пошуку нетрадиційних рішень в роботі тої чи иньшої обласної структури.

Далі. Весь апарат Високої Адміністрації в Галичині мав-би позбутися синдрому збагачення. Особливо – Високі та Напів-Високі Особи. Частіше наші люди плюють на Неньку не під загрозою фізичної кари, а навпаки – перебуваючи в дурмані запаморочливого орґазму, викликаного перспективою гастрономічно-сімейного процвітання. Певна вина за поширення подібних еротичних збочень лягає на галицьке жіноцтво, котре-то гасло: „наповнювати українську форму патріотичним вмістом починай зі себе“ – розуміє способом тілесно-безпосереднім та наївно-прямолінійним – як в часті округлих форм, так і в часті гастрономічного вмісту. Я щось не чув, щоби родичі полковника Коновальця доробилася великих родинних статків. Ані світлої пам'яті Михайло Сорока з дружиною, чисте ім'я якої не насмілюся назвати тут, в цій статті, присвяченій галицькому бруду. Ґенерал Чупринка, як і Степан Бандера, щоправда, протягом певного часу мешкали в не-своїх котеджах, що закінчилося траґічно. Як сміє животата Влад?а керувати будовою пам'ятника Провіднику з віконця власних палат, воздвигнутих на чорноземних клаптях голодної Галичини? Чи Влад?а не голодує? Ні хлібом, ні словом, ні духом. Дуже мене насторожує, коли з уст того чи иньшого „члена семьи“ репресованих лунає – „ я теж український патріот.“ Бо нині „українськими патріотами“ з повним правом називають себе і пани Суркіс, Медведчук, Волков, Пінчук, Рабинович, Табачник… З повним правом, бо це ЇХНЯ Україна. От якби якийсь владний пан насміливсь вимовити „я український націоналіст“… Зрештою, краще-б не вимовляв. Бо мусять-таки залишитись хоч якісь неспоганені слова! З великою спостережливістю висловився з подібного приводу Левко Лук'яненко: „Людина… – змінна величина. Сьогодні вона – завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Мине п'ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку.“

Є речі, які можна-би робити вже нині, навіть не чекаючи на ушляхетнення духу панів Владних Єґомостей П'ємонту. Міська влада могла-б запровадити посаду цензора грамоти, замість витрачати гроші на щорічні пиятики для русскоязычної батярні під назвою „Свято Міста“. Святкувати, повірте, нема чого. Зате на кошти „неформальних“ добровільно-примусових внесків від русскоязычных рекламодавців можна було-б, якщо їх не класти до власної кишені, хоч щось поправити у мовній ситуації. Можна, скажімо, з повним правом вимагати „неформального“ узятку від завзятого гендляра-„европеїзатора“, якщо той наполягає, аби його, розташований в напів-підвальному приміщенні при вулиці імени відомого українського вченого Дмитрия Ивановича Менделеева, число 7, склепик з жіночим одягом обов'язково називався „бутік Подіум“ замість по-людськи: Будка на Помості (властиво, в льох?у) або ж: рундук, ятка, крамниця, – і цього узятку не присвоювати, а пожертвувати на якусь дрібненьку, але українську справу.

Не потрібно жодного героїзму, – а тільки добру волю та трохи начальницької настирливости, щоби змусити п'ємонтичні Міські Телефонні Мережі на український лад повідомляти годину за телефоном 060! В той час, коли київське радіо вміє артикулювати „перша година сорок хвилин“, рідні націоналістично-патріотичні галицько-львівські Мережі вішають на вуха „одна година 35^ть хвилин“! Я зробив експеримент: 1^го грудня 2000^го року, коли „змосковщений“ Київ заповів „восьма година 55^ть хвилин“, я в цю-ж мить набрав 060 і почув: „вісім годин…“ Чи щось змінилося від тоді?

Двадцять восьмого січня 2001^го року (десять літ по відділеню од Кацапії) при спробі получитися з мобільною слухавкою через номер 8-067, в межах рідного (для мене) Львова, автомат відповів найчистішим р?осийським діялєктом: „Вызываемый абонент не имеет возможности принять ваш звонок в данный момент. До свидания.“ Чому так, панове „члены семей репресированных“?!

Друга річ – неформальна постава щодо Фінансово-Грошових Мішків. Кожен підприємець має за собою якусь репутацію. Українська влада в „патріотичній“ Галичині повинна зробити так, що кожен „русскоязычный“ інтересант, входячи до її коритарів, набирався абсолютної певности в тім, що буде негайно випроваджений за двері при найменшій підозрі щодо його лояльности до української мови і української справи. І те саме повинно – ще у жорсткішій формі – стосуватися кожного „україномовного“ кума, свата, вуйка чи брата, якщо він буде запідозрений в цілях, противних інтересам українського етносу. А цими інтересами є: мова і держава. І ніколи – мова окремо, держава окремо, – і власна корова окремо! Я маю приклади такої залежности поміж мовою, етнічним походженням і подальшою кар'єрою – коли підлеглий на десятому році „українізацїї“ боїться заговорити до ґенерального песиголовця… українською мовою! На львівських фірмах, пане Наміснику і пане Міський Голово! Сумніваюся, чи змінилася-б ситуація у випадку вимріяної „сепарації“, хіба що панівна мова стала-би иньшою. Може, цього і прагнуть прихильники „вільного плавання“… Хочу нагадати, що в часі, коли під „цивілізованим“ правлінням Цісарського Дому у місті Львові не мож було почути української мови, – польська мова не була державною! Так само, як нині р?осийська.

Не потрібно жодних постанов. Якщо р?осийська оглошена мовою non grata, – значить, це повинен відчути кожен русскоязычный комерсант, банкір, службовець на кожному рівні економічного, громадського, соціального життя, а найперше – в стінах кожної, від найдрібнішої до найвищої установи. А не „зможе“ відчути – одразу „заяву « за власним бажанням» мені на стіл!“… чи Ви лиш до своїх (хохлів, себто) умієте в такий спосіб говорити, пане Голово чи Наміснику? Для панування українського потрібно небагато – всього лиш, щоб чим вище виліз по щаблях влади „патріот“ – тим щоб менше дбав він про Его!

У Львові та області процвітає нечиста приватна комерція, яка супроводжується потоками тіньових грошей і владних впливів (як і всюди). Дійсний патріот на чолі Влади мав-би за обов'язок перед Богом і Україною, живота не щадяще, сконтролювати ці канали таким чином, щоби рускоязычный рекет зостав знищений, а що в Незалежно-„правовій“ таки існує соціяльне замовлення на різного роду розбишак – то його має заступити рекет український. Навіть оунівці грабували банки у ворожому суспільному оточенні, і ніхто їм того не має за зле (окрім ворогів України). Кожен власник кіоску з р?осийською музикою повинен без викрутасів надійно фінансувати утримання двох кіосків з українською музикою. Кожен районний чиновник, що видав патент чужинцю або місцевому ділку з антиукраїнською репутацією, має знати, що заробить струс мозку. Для цього не потрібно жодної законодавчої бази. Потрібно, щоб замість патріотів ми обирали просто Українців.

Купи кандидатів у найрізноманітніші депутати задурно розсилають дуже різноманітні, але одинаково облудні проклямації по домівках виборців. А що, коли „неформально“ зобов'язати тих, що походять від найбагатших партій, для урівняння можливостей, разом з проклямаціями з розхваленням себе самого ще й посилати листки з пропагандою української музики? Свідків Єгови можна було-би зобов'язати приймати взад у населення свої знамениті брошури плюс винагорода: безкоштовно одна касета з музикою „Наші партизани“ Чубая або запис „Львівських музик“ – за одну звернену брошуру. І так сказати: „не будете слухатись – не поможе Вам ні „Святий Боже“, ні комітет від релігії, а „поможе“ українська міська („муніципальна“) варта!

Львів'яни одержують безоплатно „Львів та львів'яни“, „Місто та передмістя“, подібні ґазетки. Чи не прекрасний шанс для розвитку української лексики в галузі оголошень (тепер здуру модно стало казати: „реклами“). А насправді-то лексика там така, що очі ріже. Не сила змусити видавця до витрат на літературну цензуру, чи рекламодавці надто „круті“, як на панство Владу? А що, якби кожен рекламодавець був „неформально“ змушений фінансувати свою частку затрат на безкоштовне розповсюдження, скажімо, „Світу дитини“, чи чогось подібного, аби кожне маля напам'ять знало свою Присягу:

Закуповуються пляжі. Чи шепнув хоч раз на вуху власникові такого пляжу Голова або Намісник, що коли той запустить вперше кацапську музику, станеться нещасний випадок на воді?

Хтось голоситиме про „свободу підприємництва“, „фашистські замашки!“… Але-ж фашизм у нас давно існує, лиш не в той бік скерований, панове! Не так фашизм, як сваволя. Правда, не „націоналістична“, а злодійкувато-продажницька, з елементами боязливо-егоїстичної малодушности, панство Владо!.

І остання річ, яку можна було-би робити вже нині. Найти якісь кошти для складання поіменної „виробничої біоґрафії“ совєтських посіпак. Не справедливо, що ми лиш про своїх найвищих керівників знаємо, як вони служили Окупанту. А хто відбивав нирки Грицеві Чубаю? Це не є справа чисто академічного інтересу, бо той-же сучий син може підпалити хату вже і „Незалежно-Українського“ кореспондента Бойка, або забити до смерти чергового композитора.

Величезна і непоправна ілюзія здитинілих „демократів“ – що комуняка збудує Україну, бо він добрим є спеціялістом. Збудував-би, якби на кожного дивився маузер… і тільки тоді! Володіючи вказаною у попередньому відступі соціо-політичною інформацією, можна віднайти і те місце, де лежить чарівна паличка, що всі потуги національного відродження в Галичині зводить нанівець. А заодно, і допомогти патріотичній міліції розкрити не одне вбивство на зразок, скажімо, львівської готельної справи. Бо коли за часів бабці Австрії місто, вулиці, та камениці належали трьом ріжним силам (засада урівноважуючого плюралізму), то в Незалежній, боюсь, той, кому належали камениці, одержав нині від Фонду державного майна ще і позосталі дві компоненти для повної сатисфакції (засада „злагодженого“ централізму).

Аби перевести подібні соціяльні розвідки, не потрібною є сепарація. Досить є мужности. При браку мужности жодна сепарація не допоможе. Бо навіть „входження реґіонами“ (ПіК, „спеціяльний випуск“ у червні) вимагає твердого інструменту входження. Інакше увійдуть у нас. І байдуже, хто. Для части галичан, видиться, солодким є сам процес злагодженого входження. Евросоюзу ув них самих…