пошук:  

>> Мацюк Роман: Суржик для інтеліґенції

У розділах: [Україна, українці] [Соціологія] [Мовознавство]

Авторська сторінка
Опублікував:  matsyukr

 

Довідник з історії найновішого поступу

1998—2001

Зібрав, впорядкував, обміркував, дослідив
і своїх роздумів долучив

Р. МАЦЮК

ЛЬВІВ

Травень року 2001го

ЗМІСТ

Що це є таке – „інтеліґентний суржик“

Коли з тобою говорять як із твариною, ти нею становишся.

(з екрану „Національного“ ТБ)

Хоча завжди бракуватиме уваги, яка приділяється в нашому суспільстві ділу очищення та правильного розвитку щоденної побутової мови, я не розважатиму на тему „утюгів“, „стірок“, „сєльодок“, „пици“ (піцци, піци), „різини“ (ґуми). Такий суржик, хоч і небезпечно поширений, є, зате, очевидним. За прихильної уваги читача, подумаємо над явищем більш підступним: проникнення чужомовних психолінґвістичних, гносеологічних, світоглядних, етимологічних, структурно-лінґвістичних засад до лексики та до стилю мовлення української інтеліґенції – ЗАКОНОДАВЦЯ нашої мови. В часі, коли укладався світогляд Автора, людиною вченою називали кожного, хто закінчив щось більше від підставової школи чи реального училища. За рівнем освіченості, зокрема, культури усного та писаного слова, такі люди стояли вище в?алових випускників підсовєцьких університетів. Їх можна-би назвати „інтелектуалами“. Нині-ж, особливо в Галичині, склалася кумедна ситуація, коли кожен, хто за повищим „австріяцьким“ поділом мав-би право не належати до народу простого, сиріч „невченого“, поспішає, з гучною пихою порожньої дині, зарахувати себе до „інтеліґенції“. Ми побачимо, що серед цієї „інтеліґенції“ людей: справді освічених; свідомо, незалежно, ВIЛЬНО, критично і, особливо, САМОКРИТИЧНО мислячих; охайних думкою і словом; вимогливих ДО СEБE, – таких людей, інтелектуалів, є мізер. Вища школа за Других Совєтів постачала переважно інтелектуальних простюхів, і ця спрощена „інтеліґенція“ вже тепер, за влад?и Перших Демократичних, з успіхом продовжує у достатньо свійських умовах „незалежности“ плодити собі подібну. Зараза бундючности, безгрішности, недоторк?аности – спільна хвороба неотесаних вискочок в усіх краях і на різноманітних посадах. Лишень, що в Україні воно зветься „еліта“ і, силою руйнівної простоти власного невігластва, нищить рештки п?итомо-української мови, які іще збереглися завдяки сталінсько-хрущовським „українізаційним“ залицянням (і всупереч сусловсько-брежнєвським русифікаційним потугам).

Твоя мова: кохана половина чи брудна повія?

Тому звертаюся до читача, який готов вслухатися не лиш у чужу, але і у свою ВЛАСНУ мову, та відкрити у ній бруд, чи навіть просту неохайність ЗВИЧНИХ спотворень, відчути пекучу внутрішню потребу їх усунути. А також застановитися над тими непомітними, і тому особливо небезпечними, запозиченнями чужих для рідної мови: стилю в?исловлення, семантики, лексики, словотворення, – які по краплі віднімають від нашої мови те цінне, що робить її українською, а заступають його тим запозиченим, що перетворює її в різновид мови чужої. Кожному видко, що „сєльодка“ є вульґаризацією нашого оселедця. Та чи підраховував читач, як часто сам він уживає, наприклад, безвольно-пасивного виразу „в мене є“ (рос. у меня есть), а як часто – емоційно-розпорядчого „я маю“ (англ. “I have”, фр. «J'ai», нім. „Ich habe“, пол. „Ja mam“)? Чи вловить читач присмак ницости в корені р?осийського слова снискать (пор. никати, шастати в пошуках; рос. заискивать, искать), в противагу до його українських перекладів – здобувати, заробляти, набувати, стягати до себе, придбати, надбати, набути, зажити (слави)…? Чим різняться асоціяції, викликані словами обильный, изобилие, обилие, від чуттів, породжених такими словами, як рясно, рясний, достаток, достатній, гойний, броснатий, сім'янистий, рясота, ряснота, буйність, розкіш, л?асівка. Свою надію покладаю на тих співвітчизників, кому не жаль часу застановлятися на довше над певними прихованими тонкощами психології мови, як от: чому для Українця слово „воля“ означає ще і „свободу“ – чи не тому, що Українцю потрібна не р?осийська „вольница“, не свобода задля „произвола“, а потрібна власним розумом керована ця сама свобода з метою втілення його приватної організованої волі?

Сподіваюся, що мій шановний читач та критик (на критику особливо розраховую) – з тих, хто вміє відчути огиду від „логіки“ такого синтаксичного монстра, яким є вираз „ззаду тебе“ (укр. „за тобою“); хто зможе здати собі справу, що р?осийському „послать за тобой“ відповідає укр. „вислати по тебе“… Хотілося-б, щоб читач помітив різницю між зросійщеним „що тебе коштує…“ (зробити те-то і те-то) і укр. „що тобі шкодить…“, рос. „давай наливай“ і укр. „бери та наливай“, порівняти вульгаризм „пішли на пиво“ з правильним „ходімо на пиво“, відчути логічну відмінність між виразами „настоювати“ (траву) і „наполягати“ (на рішенні), „приймати клятву“ (від когось, або на себе – наче прокляття) і „складати присягу, присягати“ (перед кимсь), між відруховим „від нього всього можна чекати“ (ожидать) і більш вишуканим „усякого сподіватися“; щоб зміг читач позбутися характерного для бездумних мавпувальників з р?осийської, а повністю безглуздого в українській мові виразу „на куті“ (укр. на розі) будинку (чи вулиці) – і ще десятків подібних недобрих виразів.

Позиція Автора не є послідовною. В першу чергу, критикуємо лиш те, що зауважили. А скільки сміття залишилось поза увагою Автора? Далі, критикуємо зросійщення, але часом не бачимо полонізмів. Навпаки, деякі дражливі для Автора полонізми свідомо замінюємо словами, що мають спільний з р?осийською мовою корінь (первень). Часом позиція Автора більш ніж толєрантна. Наприклад: чим кава з турецької філіжанки смачніша від тієї-ж кави з чашечки? Слово чаша зафіксоване у словнику Грінченка чотири рази: комірка в сотах (чашечка або чарунка), чаша в загальноприйнятому значенні; чашка прядки; у вислові „чашечка – воду пити“. Візьмімо кацапізм бутилка. Зрозуміло, що він є недопустимим. Проте бутель (за Грінченком – синонім пляшки), бутлик, бутличок, бутля – правомірні слова української народньої лексики. У селі, звідки родом чоловіче начало Автора, люде пристосувалися вимовляти стакан?и з наголосом на останньому складі. А склянкою називають скляну… пляшку. Хоча мовники, якби хотіли, – могли-б перехопити ініціятиву: кубок, к?убка (посуд для бриндзи); словник Грінченка фіксує вислів „стоїть вода у кубочку). Українським еквівалентом технічного терміну стакан є сталець (гляди там-же). Блюдом часом називають ту саму кубку для бринзи. Чи є сенс суворо обмежувати себе цими дефінітивними значеннями? Розумію, що для більшости галичан блюдечко належить до лексики неприйнятної, хоча утворене згідно українських правил здрібніння з церковнослов'янського блюда. Для Автора – теж. Але… Хіба не поставите філіжанку на таріль? Можливо, ця безвихідь і змушує більшість наших господинь на учтах подавати філіжанки з кавою просто на щирий обрус, застелений, правда, цератою. А на підставках до тих філіжанок подавати торт. І хтось ще мимрить про „еліту“! З другого боку, позиція Автора в випадках непоодиноких може здатися скрайньо нетолєрантною. Людина, яка промовляє фразу „розкладка клавіатури компютера“, на мій погляд, марне тішить себе ілюзією, що ніби-то розмовляє по-українськи. Українець скаже так: „розклад клявіш м?етика“. Ось.

Шановний Читач уже зрозумів, що не буде цей монолог безсуперечним. Не певен я також, чи не забракне Автору кваліфікації, а вже напевне – матиме нагоду уважний читач закинути Автору ті-ж самі огріхи, у яких Автор зарозуміло намагається звинуватити иньших. Розмовляю та пишу далеко не досконало, і то дуже. Тішуся, що маю досить глузду це визнати, і що моєї амбітности на таке визнання іще стає. Чого зичу всім. Але болить мене і є прикро, що оточення не допомагає мені робитися ліпшим. Суспільство, яке, всупереч прагненню індивідуума до самовдосконалення, з тупою завзятістю намагається перетворити його в моральному та інтелектуальному плані у лайно – таке суспільство виконує лише одну місію: підготувати добре угноєну ріллю під засів сім'ям иньшої раси. Якими засобами воно це робить, побачимо за хвилю на прикладі телевізії. Як-же протистоїть цій смертоносній „місії“ нинішнього „українського“ суспільства жертовна національно-свідома лінґвістична інтеліґенція? По-різному. Але завше в такий спосіб, аби менше було помітно. Не мріяв і не готувався я до ношення напоготові олівця та придумування, як перекласти людською мовою гидоту, котра щоденно лізе в очі та в'ялить людині вуха в „нашому“ україно-інтерівському оточенні. Маю иньшу професію і брак мені лінґвістичних знань. На щось подібного вчилися: мовники, письменники, журналісти, редактори – одним словом студенти тих факультетів, де, коли не вмів (або не хотів) брехати – пр?оста дорога у Мордву. Здавалося-б, саме час відімстити за потоптану гідність, час оправдати вимушений колябораціонізм. Час витягнути користь зі знань, здобутих під окупантом, віддати Матері задавнений борг, коштом якого куплено кар'єру; час роздмухати давно призабутий ідеалізм та повернути собі рішучість – бо чого варті десятки романів і сотні наукових ступенів, коли в Иньшому Світі, почувши волання нащадків, – „у їхній варварській вражій мові не впізнаєте голосу внуків Ваших“ (А. Міцкевич)?

За дотримання норм, за впровадження мови та її захист дбає Інститут Української мови в дусі славних большевицьких традицій. На Конґресі НТШ у Львові (жовтень 1998 р.) дехто з київських гостей бідкався, що прекрасні, вже розроблені, пропозиції, які стосувалися покращення мовної ситуації, кудись-там були подані, і – чи то згубили їх, чи якась-там Рада поклала їх під сукно. Сам?е напрошується питання: а як панове мовники бачать свою борбу нині? Чи щось-там змінилося в нутрі дітища академіка-яничара Білодіда? Чи вже вислали філологи-Українці стару Дирекцію разом з усілякими „радами“ свині пасти? Поросятам обрізання робити, а не українській мові? Бо якщо ні – то пощо було створювати Конґрес української інтеліґенції – для того, щоб здобути орґанізовану силу та захистити відмираючу мову, чи для того, щоб орґанізовано виманювати милостиві крихти від Президента? А може, готуємо малоукраїнського воза, аби гідно в'їхати до збудованого зусиллями і за гроші Iнтера евроамериканського варіянту р?осийсько-мовного „общеґо дома“ під етноґрафічно-рудиментарною кликухою „Украина“?

Прикра оця полеміка сама собою не варта виїденого яйця. Щоби щось маленьке зробити для нашої мови, я понавибирав прикладів, які мали-б допомогти: 1) документально довести злочинність кадрової політики Надзірної ради (нині вона зветься „Національна“) з телебачення та радіомовлення – як вона дбає, аби Iнтер у новий, до цього часу не практикований, спосіб паскудив українську мову1; 2) не просто перерахувати гидотні слова та вирази, а шляхом клясифікації показати, з яких соціяльно- та (іще важливіше) психо-лінґвістичних причин вони з'являються; 3) викликати незгоду, або навіть обурення у спеціялістів – може вони відкладуть на пізніше свої вірші, ґеніальну прозу, вишукано-софістичні, глибоко наукові екскурси, та вмочать бодай кінчик мізинця лівої ноги у гній буденної говірки всепоглинаючого плебсу, яким є МИ. Наголошую: жоден приклад не є видуманим; кожен, навіть найбезглуздіший чи найпотворніший вираз прилинув з телевізійного говорила, або вичитаний з того чи иньшого західньо-українського, по-більшости, „патріотичного“, часопису.

Що вихлюпується з наших уст

Найкумедніша, та, водночас, злочинна ситуація панує на телевізії. Щоби не склалося враження, що я навмисне закриваю очі на, самовіддану, але – при потужній тенденції до Iнтер-зросійщення – сизифову працю окремих совісних Українців, – спочатку про те, що поправилося, і – чи поправилося назавжди. Бо при поступі на однин крок до покращання, часто маємо три кроки назадгузь.

Великими зусиллями в окремих реклямах вдалося запровадити „оливи“, „мастила“ (технічні) замість ідіотичного „масл?а“ і… все тут-же повертає назад: „пожежа фунікулера сталася із-за (через) випливу масла“ (шміру, оливи) – „Хроніка дня“, 1+1, 17го грудня 2000го року. В описах ґеоґрафічних подорожей на телевізії зустрічаємо „мушлі“, але тут-же поруч – „ракушки“ (для общепонятности недогадливим Кацапам). Одначе про синонім „черепашки“ нема й мови. Так само у лазничці („ванная комната“) на тому місці, де чоловік сподівався зобачити мушлю, чіпляють нині раковину. Нарешті зробилося можливим почути: рушій (двигун), пласк?ий живіт (замість плский), кошик (в баскетболі, але, як досі, іще не у кошиківці); Дизней (замість рос. Дісней), навиплат (рос. в розстрочку), декоративно-ужиткове (прикладне), нічні жахи (кошмари), Джек-патрач (рос. потрошитель), не викликає заперечень вираз „слухаю і скоряюсь“ – аналог р?осийського „слушаю и покоряюсь“ – в певній оголосці („рекламі“) 24го листопада 2000го року; один раз вдалося учути „вичавлена цитрина“ (на жаль, курка все ще з лімоном); ляда (кришка від дорожньої люки), помаранчевий (частіше, однак, апельсиновий) смак – і тут-же, в цьому-ж тексті, цього-ж самого диктора – спасательні (рятівничі) команди. Українець ТАК не вимовить. Про що це свідчить? Про те, що правильний український текст НАКИДАЄТЬСЯ р?осийськомовному Iнтерови, котрий при першій нагоді готов спаскудити лексику найнесподіванішим способом, доступним лише такій людині, яка НIКОЛИ не розмовляє українською мовою поза телевізийним говорилом. Ось чому згадувалося вище про „три кроки назад“ при одному доброму до переду… Титанічними зусиллями ОДИН раз вдалося комусь пропхати український еквівалент виразу „неправо (неправдиво, несправедливо) звинувачений“ – „брехливо звинувачений“ – у фільмі „Ренеґат“ (цей вікопомний інцидент стався 23го вересня 1998 року) – після чого все тут-же повернулося на „круги своя“. Долаючи розпачливий опір слабописьменних чиновників („других не держим“), вдалося окремих з них, найбільш здібних, відівчити від добавленої вартости та доходу на користь доданої і прибутку (студія „Після слова“); деяких – але не керуючу силу галицьких аґраріїв в цілому. Нижче ми ще повернемось до жалюгідного феномену крутійства „вчених“ спеціялістів, які люблять вперто нас переконувати, що для такого чи иньшого терміну з р?осийським звучанням, мовляв, ніяк не вдається знайти точнісінько рівнозначного українського замінника – всього лиш з тієї простої причини, що самі-ж шановні, але напрочуд „звужені“ спеціялісти позвикали до р?осийських, слів, а рідномовний термін ніяк їм не „зазвучить“.

Що сиплеться з-під наших рук

Добре, що не крутять останнім часом англомовних фільмів з побіжним українським перекладом, в яких чітко проступає не витертий (з причини безвідповідальности, чи навмисне?) попередньо записаний такий-же синхронний р?осийський переклад. Зате характерним є недбальство щодо української пунктуації в заставках телеекрану, навіть у висиланнях Львівської студії, так само, як і в поліґрафічних продуктах, часом навіть націоналістично-культурологічного змісту. Особливо дошкуляє настирливе вживання закриваючих українських лапок (“) або, іще гірше, закриваючих англійських (”), – замість українських відкриваючих („). Отак:

“вишукана старанність” і ”пильна ретельність”.

Що сумно свідчить про відсутність особистого смаку, охайности в писаному слові, про зародковий стан власного індивідуального логічного мислення, брак пошанівку, зрештою, до авторитету тієї самої мови, відданість якій так завзято деклярується. Якщо машиністка (переважно протеже того чи иньшого українського „патріота“) не годиться відірвати хвилинку від часу, що тратиться на запарювання кави, плітки, та на фарбування вій, – щоб знайти відповідного ґудзика на клявіятурі заморського чудо-мізківника (компутера), спровадженого коштом марнотратно-всепрощаюче вирозумілої діяспори, або – щоб заглянути до відповідного підручника; якщо вічно поспішаючий до домашнього дрібно-галичанського вогнища „інтеліґент“-роботодавець має в носі престиж своєї продукції, або не має ні сили, ні кваліфікації, ані бажання протистояти виробничій розпусті підлеглого персоналу – тоді вся хвалена дуже свідома і дуже патріотична жертовність варта стільки, що мильна бульбашка, а „націоналізм“ такої „інтеліґенції“ підозріло нагадує зарозумілий егоїзм звичайної худоби. Здогадуємося, що на відповідну обробку спроваджених чи то з Р?осії, чи з Заходу, фільмів, устаткування, иньшого подібного, часом потрібні кошти. Залишаючись, стараннями Уряду, державою меншевартісною, Україна отримує західне устаткування – чи то через Москву, чи безпосередньо – таким, яке попередньо пристосоване до потреб р?осийськомовного користувача. Коштів, навіть найменших, справа престижу і майбутня доля укр. мови у ЦIЙ державі, очевидно, не заслуговують. Як і самовідданости. Вчених людей, спеціялістів, які коштом власного часу, без грошової винагороди, по ночах, попрацювали-б там, де „общеє добро в упадку“, – не знаходимо. При царизмі, за бабці Австрії, під Польщею, при большевиках – знаходились, при Демократії – чорт-ма.

Тепер є таке питання. Чи маю я людське право зненавидіти р?осийську мову через її пересадне поширення, – так, як кожний чоловік ненавидить мозолі на своїх ногах і намагається їх усунути? Коли на десятому році „незалежности“ мої діти змушені вивчати компутер за добротними товстелезними підручниками, написаними р?осийською мовою, і виданими, наче для насмішки, київським видавництвом? Чи маю я людське право зненавидіти своїх двох „перших незалежних“ Президентів поіменно і волати до неба о помсту? За опіку, увагу, та розпорядження коштами у нашому, до цього часу феодально-розподільчому суспільстві? Що насправді ґарантує Ґарант? А як щодо „цвіту нації“, лінґвістично-гуманітарної „інтеліґенції“. Нема заробку, що? А як щодо технічної „інтеліґенції“? Мислите, що розмовляєте українською мовою? Не дуріть себе. Глибина мовного безглуздя і твердь яничарства технічної „інтеліґенції“ сумірні хіба що з глибиною власного її самодурства, самозакоханого чванства, і нічим не обґрунтованої зарозумілости.

Разом з опікунським редактором „Поступу“ свого часу ми заповіли контраверсійне твердження. Мовляв, воно може й добре, що досі немає широко розповсюджених україномовних операційних систем. Якби з’ явилася операційна система з такою-ж „ україномовною“ лексикою, як, скажімо, в бумагах українського „казначейства“ чи „губернаторства“; такою, як при розгляді всілякого роду „спорів“ юридичного характеру, – уявляєте, на які узаконені мовні „перли“ наштовхнувся-би пересічний, але ще не зіпсутий рускоязичієм користувач зі здоровим відчуттям української мови! І це вже було-б навічно, бо редагувати операційну систему компутера–справа копітка та коштує гроші. Ґарантований серцевий напад, коли Ви щодня сідаєте за компутер, і з дня у день він до Вас белькоче, в кращому випадку – знавіснілою р?осийською, в гіршому – „ українським“ суржиком („Поступ“, число 93(537) від 30го травня 2000го року).

Як у воду гледіли. Нині вже існує автоматичний вибір мови спілкування з машиною як в Інтернеті так і в деяких продуктах західних фірм. Мені ближче не відомий механізм створення багатомовного продукту західними виробниками, – якими засобами вони це здійснюють, кого залучають, де беруть „знавців“ української мови. Але так виглядає, що Інтер і тут поспішив ухопити ласий заробок, випередив, як завжди, неповороткого україномовця і знову встиг першим затулити горизонт. Беремо навгад продукт. FlashGet (http://www.amazesoft.com). Версію 0.87 „з'українізував“ Сергій Босак. Читач переконається з далеко не повного переліку блудів, що мова цього продукту, а українська мова – це дві зовсім різні мови, в тім числі, і з точки зору елементарного правопису (гляди ще сторінку *):

Псевдо-українська версія Сергія Босака: Українська версія:
Опції Вибір; Налаштування
Панель Інструментів Табличка Засобів (Пристроїв)
Перевірка наявності оновленої версії Звідати про оновлення
Допомога Поміч
Відкрити папку з файлом Відкрити Скриньку (Збірку) Записів (Кавалків)
Додати Попередній Файл Долучити Кавалок
Додати Попереднє Завдання Доточити Завдання
Імпорт Списку Вичит Л?исти
Інвертувати Виділене Переміна (Переінакшення) Відзначень
Детально Докладно
Колонки Стовпчики
Експортувати Інформацію Винести
Site Explore (не перекладено) Прогулька (Вивід) Домівкою (Тереном)
Зеркальні Сайти (правильно – Дзеркальні) Відбитки Домівки (Домівок)
Дозвон (правильно Дзвін) Перегук; Виклик; Дзвінчак
Керівництво Користувача Ужиткові вказівки
Забрати Баннер Прибрати Бунчука
Ім'я Файла; Дата Файла (правильно файлу) Назва Кавалка
Закачані Документи Заладовані (Спроваджені) Письма (Кавалки)
Стартувати Закачку Розпочати Ладування
Властивості Докачки Ціхи Довершення
Властивості Закачки Ціхи Ладування
Призупинити Закачку Спинити Ладування (Спровадження)
Import Broken Downloads (не перекладено) Ладувати Увірвані Спровадження
Пройшло (стільки-то) Перейшло
Обмеження Траффіку Вибірковий Пер?ебіг
Розірвати З'єднання по Завершенні Розірвати (С)Получення після Завершення
Автозбереження Самозбереження
Зберегти за Умовчанням (р?осийське по умолчанию) Звичаєве Збереження (за порозумінням, поза вибором)
Виключити Живлення Вимкнути

Недбальство межує з підсвідомим нагадуванням про тимчасовість усієї нашої „незалежности“: студія „Укртелефильм“ залишає напис „электробезопасность“ в рос. мультфільмі, перекладеному укр. мовою; на автобусі ТБ, з якого провадили репортаж про парад 24го серпня 1999 р., можна було прочитати „телевиденье“; повідомлення про точну годину через львівську (!) радіомережу в ніч з 6го на 7ме грудня 1999 року: одна година рівно“ (замість перша година); через телефон: „одна година 42 хвилини“ замість: за 18ть хвилин друга, 42і хвилини на другу, 18ть хвилин до другої; замість „три (чверті) на п'яту“ і „чверть на третю“ чомусь вважають приємнішими для сприйняття канцеляризми „шістнадцята сорок п'ять“ та „дві години п'ятнадцять хвилин“ – наче не людині на вухо шепчуть, а до дурної машини залізної звертаються. Назву лікарства „алгофин“ пишемо лише рос. мовою, як в старі добрі часи, та так і вимовляємо в українській реклямі (оголосці, оповістці) – не второпаєш, як-же воно має писатися і читатися насправді: це український (!) препарат, так що в документах державного стандарту державною мовою „алґофін“ юридично не те саме, що „алгофин“ – чи у нас уже й стандарти подвійні – для покупця-хохла одне лікарство, для білого Iнтера – иньше? У фармацевтичній промисловості, маю враження, „працює“ навіть не стихійний Iнтер, а якась безкарна цілеспрямована сила, бо хто-б іще зміг так по-свинськи іґнорувати закон про мову: „Фармацевтическая фирма Дарница“ – ще й іноземців учать вимовляти на рос. лад “Darnitsa” замість укр. “Darnytsia”; рекламні листки та інструкції (в усякому разі ті, що поширюються на Заході України) навіть не двомовні, а повністю р?осийські – на дев'ятому році незалежности виявилося, що укр. мова не здатна описати ні дію препарату, ні клініку недуги, і взагалі непридатна до ужитку в фармації. Вже не кажу про те, що сам факт написання і вимови на рос. лад топоніму „Дарніца“ є образою предків.

Серед прикладів недбальства подибуємо досить симптоматичні: В числі 10му „Eкспресу“ за 11те – 19те березня 2000го року Юрій Грицик описує інтерв'ю з Ґеннадієм Удовенком. Чи то пан Грицик не дуже вважає, що пише, чи редактор, а може самого пана Удовенка поправляти не насмілюються, – лиш „Партнерство Заради Миру“ далі подається, як „ПРМ“. Як я маю це розуміти? Давайте оминемо коментарі на тему, що більше личить вишуканій дипломатичній лексиці: „заради“, чи „задля“? Обидва слова зачинаються на букву „З“, якої допитливий читач марно шукатиме у скороченні „ПРМ“. Звідки випливають два можливих висновки: або пан Удовенко користується на щодень р?осийською професійною лексикою, яка мимоволі дається взнаки у розмові з паном Грициком, або обіжники МЗС, до яких вони обоє заглядають, продукуються на „общепонятном“.

Наведені приклади показують, що випадки покращання мови є спорадичними, часом нетривкими і, що найгірше, поглинаються бездонно-невичерпним болотом новоутворюваних мовних покручів, які народжуються щоденно і плодяться наче кролики на доброму кормі у дбайливих господарів. Читач переконається, що 2001й рік ніяк в цьому відношенні не відрізняється від, скажімо, року 1999го. Зберігається тенденція, і тенденція ця є печальною.

Новым „Украинцам“ – новый „украинский“

Яке, отже, є походження новітнього зросійщення? Найперше і „найпродуктивніше“ джерело – зміна аґента (суб'єкта, носія, рушійної сили). Раніше Москаль тараторив собі по-своєму, неборака-гречкосій дещо з тої тарабанщини на свій лад перекручував, „рабочий класс“, з Р?осії перевезений, правив кацапської. В наш час ситуація перемінилася. Вже не малорос російщить рідну, лише сам Москаль викручує чужий для себе „украинский язык“, а нам залишається сприймати цього покруча за офіційну „мову“. Iнтер, котрий в житті не вимовив слова по-українськи, котрому іще вчора не могла навіть приснитись така напасть, аби зогидженим хохляцьким діялектом псувати вроджену шляхетність совдепівського прононсу, – оцей самий Iнтер за одну ніч „навчився“ фальшивити „солов'їну“, та й заходився сам власноручно нас учити з телеекрану, радіо, на сторінках „зевропеїзованих“ крутих часописів, – як це тепер слід по-„ново“українськи балакать. В такий спосіб „ударними темпами“ і дуже поспішно відбувається перебудова (з обов'язковим черговим вихолоштанням) української мови, пристосування її до психо-соціо-лінґвістичних особливостей Iнтеру. Це називається „усучасненням“, „модернізацією“, а зрозумілою всім мовою – Iнтеро-зросійщенням); в значно ширших масштабах, ніж під Совєтами, і під фарисейську мелодію начебто вседержавного переходу на українську мову. Справа занечищення української мови перестала бути внутрішньою справою самих малоросів, вона перейшла в загальнодержавні руки бравого Iнтера і стала справою не просто провінційного перекручення, а великомасштабного переродження українського „языка“. Словом, левова частка всього, що ми чуємо і читаємо начеб-то по-українськи, мовлене і писане тим самісіньким Iнтером, для якого, якщо й існує рідна мова, то це – р?осийська мова, з притаманними саме р?осийській мові синтаксисом, морфологією, вимовою, будовою думки, логічним керуванням між частинами мови в реченні – всім тим, що несе в собі та утримує „ґенетичну“ неповторність р?осийської мовної структури. А відповідні структури укр. мови для цього Iнтера є безмежно чужими, незрозумілими, психологічно і ґенетично неприйнятними, та іритуюче-дискомфортними. „Українська“ мова такого оратора – не більше як набір українізованих мастодонтів з почварними суфіксами та префіксами, застиглих в питомо кацапських конструкціях, лиш під синьо-жовтою попоною. Саме таким чином, під саме таким щоденним акомпанементом Українця призвичаюють до способу висловлення і мислення, притаманного чужій, не українській, мові.

Чому пишу так, наче за цим нищенням стоїть цілеспрямована і усвідомлена воля?

Тому, що державні структури:

  1. наймають Iнтера до праці в національних засобах масової інформації;
  2. не вчать його добре і на систематичній основі укр. мови;
  3. не забезпечують добрими словниками і т. ін.;
  4. ніяк не контролюють;
  5. за професійну непридатність не усувають – аби не служив поганим і заразним прикладом для громадянства.

Тому, що державним структурам начхати на те, що має статись з укр. мовою.

Чи десь у французькому національному телебаченні мислимо, щоб штатний диктор – не Француз – розповідав новини народові Франції ламаною французькою, та ще й зі сильно вираженою баварською вимовою? Хто може собі дозволити, наче в анекдоті, запрошувати такого-собі слюсара-партача найнижчого розряду – „спеціяліста“ від совдепівсько-московської р?осийськомовної пропаґанди – на тонку і відповідальну ролю повитухи при народженні українського слова в національному телепросторі? Дехто може. „Національна“ Надзірна рада може. А що героїв Україна мусить шанувати – пропоную: Прізвища шляхетних принців – дійсних членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення повинні урочисто проголошуватися після кожного виконання Державного гімну на радіо і телебаченні. На телебаченні поміж програмами пускати заставку, де у лавровому вінку поміщати список спонсорів які фінансують приватне життя членів Ради, як і тих спонсорів, які фінансують діяльність україножерних кореспондентів. Чому вся Україна повинна пам'ятати ім'я злодія – ще не доведеного, між иньшим, через суд – Лазаренка, але не повинна тішитися іменами тих, хто щоденно в білий день і на очах мільйонів глядачів та слухачів краде в неї її мову? Щоб не здавалося, що перебільшую – ось бувальщина: коментуючи працю ЦВК під час останніх виборів до ВР, ведучий в студії, подумавши помилково, що він вже не є в ефірі, щиросердно тут-же вигукнув рідною мовою: „меня, кажется, вырубили“. Саме цією мовою диктори і редактори послуговуються всюди і постійно. Не навчиться професійно плавати любитель, який раз на тиждень входить до води – для цього необхідно більшу частину дня перебувати у воді, щоденно жити цим середовищем. Швидше приїжджий Кореєць при потребі навчиться доброї української, чим місцевий Iнтер, – бо він цього не прагнув і не буде прагнути ніколи з причини своєї натури.

Професійне омосковщення етером

Наступні приклади можуть служити: як доказом чистого невігластва та безсоромности, так і підставою для кримінальної відповідальности зі сторони „Надзірної“ ради. За те, що свідомо покликає до праці у висиланнях на загальнонаціональних каналах професійно-непридатних людей. Берімо дикторів, заводіяк („ведучих“), иньших паяців телеекрану (не хочу тут образити серйозних, культурно глибоких, та освічених, яким все рідше надають слово) – берімо всіх типів телеакторів з культурно-націоналістичного середовища, берімо, врешті, з діяспори, коли в Україні – брак!

а) Вимова: нам падобається, ґаління, пакупка, харні (гарні), ґхарно зроблено („Інтер“, 21го жовтня 2000го року, фільм „Цунамі: немає виходу“); „Титанік“ – траґхедія століття (1+1, 25го жовтня 2000го року, оповістка про фільм); „ґадаю, ти кохаєш мене?“ (фільм „Сабріна“, Міст/СТБ, 11го травня 2001го року). Через радіо 16го грудня 2000го року певний хор співав: „помагай, помагай нам Святий Миколай“. При хорі виступав соліст. То цей соліст мене розсмішив: то він співає помаґай, а вже у наступному рефрені – помахай. І так разів з декілька – щойно попросить помахати, а то знов помаґати. Далі: акхент нац. безпеки (фільм); смашно; танцуй, Ромео, танцуй (пісня).

Коли антропологічний тип людини не дозволяє вимовляти українських звуків, може не варто їй шукати працю саме в тій єдиній галузі, де дикція є вирішальною. Діє совдепівська засада: блат – усе, якість – ніщо; відповідність посаді не зобов'язує. Не слід відмовлятися тим, що наведені казуси вимови найчастіше зустрічаємо в рекламі. Мовляв, Україна хай потерпить, бо рекламодавці не бажають наймати Українців для озвучення своїх оголошень. Виглядає так, що вся державна рать перебуває в заручниках у капінтернівського злодія з його „правом людини“ на закуп всієї україномовної сировини для подальшої її переробки на московську грязь. I держава нічого поправити не годна. То пора, може, громадою…? Але причина банальніша. Просто членам Надзірної Ради „національного“ Телерадіо й самим така вимова зовсім не ріже вуха…

б) Несприйняття українських закінчень при відмінюванні різних частин мови та керуванні: в Риги (рос. в Риге, укр. в Ризі); приймати рішення по двом законам (по двох законах, щодо двох законів, доходити згоди) – „Епіцентр“, 26го листопада 2000го року; нік?оли їм (ним) не торгував; він їм (ним) займався – серіял „Кримінальний загін“, „Інтер“, 14го березня 2001го року; нічого нікуди не тече (рос. ничего, укр. ніщо); три батька краще, ніж один (троє батьків); пан професор, до Вас питання (правильно – пане професоре) –„Без табу“, 3го листопада 2000го року, М. Вересень; влада добре підготувалася, аби запобігти нещасних випадків (нещасним випадкам, переплутане з р?осийським избежать несчастных случаев) – „Вікна опівночі“, 28/29го лютого 2001го року; чути голоса тих, хто обирає майбутнє (!) – Тавр. ігри; двадцятью процентами; ви всі в радіусі десяти миль випаритесь; герметичність відновлено, ми не випаримось – два приклади з телесеріялу „Клеопатра 2525“, 19го листопада 2000го року, 1605; плавчиха (пливунка); спортсменам (змагунам) залишилось два к?оли до кінця (два кола до завершення; Iнтер десь довідався, що рос. круг – то є коло українською, а от відмінювати у множині іще не навчився: круг – два круги, але коло – два кола); „Меріен Джонс перемогла в Ямайкі“; „а Ти уявляєш собі тих дійових особ?“ – радіо, 8го листопада 2000го року, 1627, „Старшокласник“ (!); „а чого такі короткі рукв(а,и) (невірний наголос, змазане від непевности диктора закінчення) – „Коджак“; „бачите, як усе звмерло“ (рос. змерло) – Микола Вересень, „Табу“, 9го жовтня 200го року; дорогенькі м?ами й т?ати (мам?и й тат?и, хоча природніше для Українця звучало-б мамус?і й татус?і, а найкраще – просто батьки).

в) Плутанина з родом і числом іменників: білий папуга (в укр. мові папуга ВИКЛЮЧНО жіночого роду, на відміну від собаки); „намалювала веселу конячку (коника) Поні – радіовисилання „Мяв“, 16го вересня 2000го року; мебель (меблі) – „Моя справа“, УТ2; „43 зерн“ (сорок троє зернят) – «Nescafe»; „ми перетворимо це місце у вічні льди“ (вічний лід) – помилка в числі: лід є збірним іменником – ICTV, 25го листопада 2000го року, кінострічка „Щось“; взятка (при грі в карти, і в подібних ситуаціях: узяток, взяток – чол. роду); „біль стає все відчутнішою“ – радіобрехунець, висилання „Серед тижня“, 26го квітня 2000го року; „це система випуску політичного пару“ (пара є жіночого роду) – „Поступ“, 27го–28го березня 2001го року, стор. 2. Пара також є збірним поняттям, а не пар?и – гляди сторінку *, – так само, як і час – гляди сторінку *; „блок зупинили через витік пару (пари) – 1+1, ТСН. Ще одне збірне поняття, якого не вміють уживати наші інформаційні балакуни, – безлад (безладдя): „Андрія Шкіля звинувачують в орґанізації вуличних безладів“ – ТБ, березень 2001го року. Стандартні терміни – заворушення, розруха, заколот, – оцінюються, очевидно, як недопустимі, – в благоденствующій підкучмівській Україні. Зовсім так само, як і колись, у підсовєтській Україні, нинішня правляча кліка уважає, що заворушення можливі тільки на „загниваючому заході“.

г) Ступені порівняння: 5% пенсії, якщо вона більше мінімальної (правильно – 5% від пенсії, якщо вона більша за мінімальну) – канал „Право“(!); дядько Щербаков сильніше, краще (рос. сильнее, лучше, укр. найсильніший, найкращий); принцеса Канді (правильно – Кенді, від англ. Candy, цукерочка) стала (зробилася) ще краще – ТБ, звабник („реклама“), 23го листопада 2000го року; „Бонус“ на 17ть відсотків дешевше (канал 1+1, 18го вересня 2000го року); республіканці чесніше і достойніше (чесніші і достойніші) – „Особливий погляд“, ТБ; хто з них найкраще (рос. лучше, укр. найкращий); у неправильному українському варіянті порушена обов'язковість прислівного підрядного зв'язку, зумовлена правобічною валентністю прислівника „найкраще“ – сюди проситься опорне дієслово-присудок: найкраще співає, грає, кохає,…; вибрати красивішу дівчину України (найгарнішу); на змаганнях українські спортсмени стали сильнішими (виявилися найсильнішими) – здорове вухо одразу відчує доведене до кумедного парадоксу спотворення змісту – начеб-то змагуни не завдяки щоденним тренуванням робляться сильнішими та спритнішими, а тільки від змагання до змагання.

ґ) Несприйняття укр. суфіксів (наростків) та префіксів, чергування та повноголосся кореневих голосних: президент Кравчук походить з релігіозної сім'ї.

Нелінґвістичне зауваження. Є таке висилання, де гість і заводіяка, Олена Роміна, у бесіді „В ніч на суботу“, п'ють наливку біля к?омина, пардон – „кам?іна“2. При цьому гість – батько сучасної української „незалежности“ – не може натішитися, що виборцям стало однаково, хто очолить Київраду – русский, еврей, цыган, или даже хахол. А вже у наступному висиланні, при тій-же наливці, иньший батько – теперішньої української гривні (тоді ще не міністр) – не може нахвалитися своїм приватним знайомством з „надзвичайно мудрими“ людьми, першою серед яких і єдиною, названою поіменно, фіґурує попередній батько. При всій симпатії до батька української гривні , з прикрістю мушу признатися, що ніяк не розумію його передсвяткових натяків (24го квітня 2000го року) про „незагоєні рани“ в Західному краї. Немає тут ран, а є свята віра, що ті „ветерани бойових дій“, котрі, замість воювати з загарбником, катували українських партизанів, не повинні ані святкувати „Побєди“, ані одержувати завищених пенсій. Єдине прощення, на яке вони заслужили – це право їх онуків спокійно здохнути під українським плотом, як здихає останній паршивий пес, не залишивши потомства. Запитає здивований читач: звідки в Автора цей расизм? Відповідь коротка: з досвіду. Ні, не з досвіду партизанських буднів бандерівської боївки; не з досвіду Соловків чи ГУЛАГу, який Автору, правдоподібно, не загрожував; і навіть не з досвіду затхлої, підступної, гнітюче-остогидлої брежнєвсько-сусловської заідеологізованої, дійсно насильницької, русифікації. Ні! Цей расизм породжений досвідом 10ти-річної терпеливої толєранції, досвідом 10ти-річного дурнуватого очікування, що „Освободитель“ змириться зі словом „Самостійна Україна“; що його монголо-татарське сім’я випорскне пахнючу квітку посеред медових левад української мови. Вже випорскнуло. Смородом „наших радио“ і „комсомольских правд в Украине“. Кого не переконують власні очі та вуха – нехай вслухається у щиру мову одного р?осийського патріота: „Я не питаю любви ни к комиссарам, ни к войскам НКВД. Однако вспомнил поговорку о истине… И вспомнил ещё о муже сестры моей бабушки… Насколько я знал, эти парни стреляли не в спины собственным солдатам, а в лоб всякой нечисти вроде „лесных братьев“, бандеровцев и власовцев“ (А. Бушков. Россия, которой не было, 1997, с. 9). Десять років достатньо, аби зробити певні висновки, пане Перший міністр. Висновки з області науки соціяльної ґенетики, до речі.

Дуже є цікавою політика нинішніх можновладців: сварити поміж собою Українців, виходячи з тих критеріїв, що одні Українці допомагали Москалям бити Німців, а иньші ненароком десь допомогли Німцеві трохи довше втриматись перед Москалем. Розумний-же нарід повинен якраз об’єднуватися на тій плятформі, що, як одні, так і другі, били ВОРОГА – кожен того ВОРОГА, котрого бити було йому любіше.

Продовжимо наш список сумно-повчальних блудів у суфіксах. „Десять тисяч евакуїровано“; „на всій території відчутно похолодає“ (похолоднішає) – інформаційний випуск „національного“ радіо, 9го листопада 2000го року; „легендарний Левре повертається на льод“ – „Вікна-новини“, СТБ, 12го грудня 2000го року; „чудова комедія італьянського театру“ (СТБ, 12го листопада 2000го року); український(?) виставочний зал; трапецеєвидні м'язи (трапез?оїдні, якщо бути послідовним в симпатіях до греки; трапецієподібні – хто полюбляє греко-українську плутанину, усучаснену радянським звукозаміщенням та плутаниною роду іменників). Ще перед Другим Визволенням у 1945му році відповідний ґеометричний утвір звався трапезом (з греки); на трапе(з,ц)ії (ґалліцизм) гойдаються акробати. Саме у вимріяній Eвропі англійською, французькою, німецькою мовами вимовляють трапез, при чому двома останніми мовами – ще й у чоловічому роді. Французи додатково запровадили жіночий рід для відповідного циркового пристрою. Москалі, знову-ж, призвели до великого замішання в лавах нестійкої (а коли вона була стійкою?) української псевдо-европелюбної „інтеліґенції“: ґрипа – грип, папуга – попугай, трапез – трапеція, кляса – клас, клявіш – клавіша, і море подібної плутанини. Далі: мультівіза – „ненастирливі“ рекламні титри; безвістно (рос. безвести, укр. безвісти) відсутні батьки (про вишуканість подібних офіційно-правничих конструкцій промовчимо); упакований хліб (запакований) – Львів (!); збирався (вибирався) на війну (рос. собирался); княжеська (княжа) кухня (Львів!); відпрасувати сукню (рос. отутюжить, укр. випрасувати); предміхурова залоза (передміхурова) – 1+1, оголошення; друг Славочко, Слава (укр.: Славко, Славуньо, Славчик) – укр. радіо, дитяча (!) казка; на конних перегонах; побачити коня з гор (узріти з висоти пагорбів – гір там і близько не було!) – обидва приклади з фільму „Повернення Шерлока Холмса“; неймовірна сила для такого зрісту (зросту – реклама марки телевізора LG); кубок Великого шлемуолому) – „Iнтерспорт“, 3го жовтня 1999го року; „записи Мельниченка містять таємницю, отже її виток становить небезпеку“ – „Вікна опівночі“, 17го квітня 2001го року.

I ще одне. Я звик, що до імені Karl в українській мові для зручнішої вимови дописується голосівка „о“, чим утворюють новий склад: Карл?о. Зате до імені Людвик всаджувати додаткове „о“ (Людовик) зовсім непотрібно. А ви як мислите?

д) Відсутність чуття щодо різниці між пасивним та активним станами дієприкметників: збільшуване скло (побільшуюче); самовирівнюючі покриття (самовипростовувальні, самовипростовні, самопростовні, самопростувальні, саморівняльні, самовирівнювальні); шпалєри миючі (кого вони миють?; правильно – змивні) – оповістки від крамниці „Зубра-центр“ на телевізії; самоклеючі обої (самоклейні, самоліпні, клеїсті, клейні, клейкі, липкі, липко(у)ваті, ліпні, ліпкі, ліпчасті – шпаліри (гляди словник Грінченка)) – цей напис гуляє на вантажівках, що бігають старовинною бруківкою нині аґрарного Княжого міста по-під вікнами Міської Управи. Якби міська влада добре закінчила свого часу десяту клясу загальноосвітньої школи, вона-б такі речі та й помічала.

е) Чудернацькі фантазії. Часом з перестраху редактори (коректорів, на те виглядає, скоротили) з метою „українізації“ і в силу повної відсутности власної орієнтації в укр. мові, вигадують фантастичні конструкції: хибні (фальшиві) виклики („Ситуація“); „посібництво міжнародному тероризму“ (сприяння міжнародному тероризмові) – „Поступ“, 28го вересня 2000го року, сторінка 6. Слово посібник має одне-єдине значення: книга-підручник. Все иньше від лукавого. Натомість словник Грінченка реєструє такі українські слова: пособляти, пособник, підсобляти, підсобка (підмога). Отака чудасія.

Далі: самовбивство (самогубство) – фільм „Нестор Бурма“, УТ1, 6го серпня 2000го року; госп?одарка (похідне від господар, правильно – господиня); режисер озвуч?ання (озв?учення); лідує (рос. лидирует, укр. веде перед, є попереду) –з одного виступу Діми Табачника після перемоги на других кучмівських виборах; „запобігає з'явленню запаху поту“ (запобігає появі; рос. появление, укр. поява, але – з'явитися); мотор тримається на шмарклях (на волоску, на сопляку, коли вам так приємніше) – з кінофільму; познайомились раптово (несподівано); знайшли раптово (зненацька); пилосмокт (пилотяг, відпилювач, втягач; це приклад зовсім непотрібної „дослівности“, яка провадить до абсурду: сосать – смоктати; зрештою, помпа по-українськи – смок, а не смокт); пожежозагрозливий, вогненебезпечний (знову – непотрібна „дослівність“ при одвертому калькуванні; до речі, на позиралі (телеекрані) чітко видко англомовний напис “inflammable”, себто займистий, зайнятистий); помпова станція (помпувальня, смоковище) – ICTV, кіно „Тобрук“, 20го січня 2000го року; поговірка (приказка, прислів'я, вислів, примовка); укр. поговірки, як і поговори, значить те саме, що рос. пересуды, сплетни, толки; а от укр. пересуд має відповідником рос. предрассудок; закладники (малося на увазі не тих, хто „закладає“, а заручників) – укр. Бі-Бі-Сі; „послухайте музичні замалюнки (рос. зарисовки, укр. начерки, нариси, шкіци) – радіо, 29го квітня 2001го року; „на відсутність нашої уваги важко шкодувати“(!) (гріх нарікати) – Піховшек, 1+1, 25го жовтня 1999 р.; корінні населенці Австралії – радіо Бі-Бі-Сі, 5го січня 2001го року. Р?осийському поселенцы відповідає українське осельники. Не знаю, чому редактор новин не використав звичного корінні мешканці, або більш вишуканого насельники (6ти-томний українсько-р?осийський словник).

„Маємо підстави пишатися, що Галичина виплекує таких дітей – Львівське радіо, розвідка про дитячий конкурс „Президент України 2004“, 4те березня 2001го року, 1405. Дієслово виплекати вже є доконаним способом, тому будувати з нього недоконаний спосіб взад не можна. Галичина просто плекає дітей, та й годі. Ще два приклади алогізмів: парадний розрахунок (рос. расчёт, укр. стрій); „українське книгодрукарство (калька з рос. книгопечатание; Українець висловлюється простіше – друкарство) – М. Вересень, „Табу“, 1+1.

В наступному прикладі редактор показує чисто механічне, виключно бездумне зловживання новомодним словом-паразитом, що позбавляє речення всякого змісту: „на період його керівництва припала економічна криза, яка спричинилася в Україні після розпаду Союзу“ („Народна Армія“, 12го жовтня 1999го року). Мало того, що кореспондент на дев'ятому році незалежности ніяк не може собі дати ради з „розпадом Союзу“, то він ще й знущається з логіки синтаксису такою „оригінальною“ побудовою речення: за автором виходить, що криза сама себе породила – такий собі політико-економічний самооргазм.

Брак звичайного бажання розуміти те, що потрапляє перед очі так званому „перекладачеві“. Одним словом, найзвичайнісінька халтура на мовному ґрунті, але за великі гроші. Оскільки ми лиш ілюзорно мешкаємо в українській державі, а насправді суспільно-значимі процеси відбуваються в р?осийськомовному середовищі, – і засобами р?осийськомовного середовища, – то все свіже україномовні засоби інформації черпають з р?осийськомовних джерел. І при цьому виказують нехтування читачем. В телевізийній проґрамі на 3те березня 2001го року („Поступ“, число 34(692)) читаю про зміст „трилєра“ „Свідок“: „краса злочинниці змушує героя забути про борг та стати захисником дівчини“. Так сталося, що я зацікавився „боргами“ героя-розвідника та й переглянув кіно. Врешті зрозумів, що боргів наш герой не мав жодних, зате втратив відчуття обов'язку. В р?осийському першоджерелі стояло долг. Перекладач перестарався. Халтура, що? „Поступ“ не винен. Всі українські видання беруть проґрами телебачення з одного і того самого джерела, яке в українській державі є, на жаль, р?осийськомовним. Десь наприкінці 2000го року я помітив у телевізийній проґрамі в газеті „Поступ“ рядок Н. Руденко серед висилання „Герої України“. Добре знаючи, що то за такі кучмо-„герої“, і твердо пам'ятаючи, що відомого письменника, філософа та поета, українського правозахисника звуть Микола, я зробив висновок, що не про цю особу йдеться. І мало не пропустив цікаву передачу. Спересердя на ґазету „Поступ“, беру иньшу, здається, Львівські оголошення, чи Львів та львів'яни, розкриваю… те саме – Н. Руденко! Що-ж дорогенькі, з однієї кацапської пипки смокчете?

Візьміть молоду галицьку інтеліґенцію. Смокче в Кацапа, аж плямкає. Хто образився – прошу доказ. Є така орґанізація „Люди проти насилля“. Мене у школі вчили писати і вимовляти – насильство. Природа помилки, як завжди, стає очевидною, коли відновити кацапський первоисточник: „Люди против насилия“.

Все, що є українського в тій області, де відбувається хоч якийсь рух, – це тільки оманлива копія р?осийськомовного джерела. Задурювання абориґенів.

До речі, Українські „медія“ могли-б, якби хотіли, урізноманітнити свою вбогу мову такими синонімами до назви “thriller”: трепетун, трепетняк, жахітняк, тріпотняк, маркітан, маркітняк, маркотун, маркотник, дрижчак, дрищак, дрижак, дригун, тіпака, трепіток, тріпчак, тіпук, потерпак, побивак.

Ось іще одне підтвердження, що програми телебачення складаються спочатку р?осийською мовою: 18го березня 2001го року читаю про зміст фільму „Палаюча зірка“ – „Елвіс Преслі в ролі індіанця-полукровки“. Якби програму складав Українець, то було-б вжите одне з таких слів: покруч, змішаної крові, мішаник. „Індіянець-полукровка“, до речі, зветься метисом.

Абсолютно різні (здавало-б ся) радіо-висилання послуговуються одним і тим самим кацапським джерелом: „Верховний суд штату Флорида розгляне доводи (докази) адвокатів від республіканців.“ Перший раз почув-єм від Надії Кашпіровської в „інформаційному випуску“ державного („національного“) радіо 11го грудня 2000го року, і того самого дня – чоловічим голосом від приватного радіоканалу „Ера“. У нас „Ера“ керує „національним“, чи, навпаки, – краде від „національного“, котрий-то живе за гроші платника податків?

Не тільки телевізийні і радіо- проґрами беруть за першоджерело р?осийські тексти. В „публіцистичному висиланні“ на релігійні теми „Чітко і ясно“ числа 17го березня 2001го року, УТ2, цитувалися слова з пророцтва Єзикиїла: „вода спочатку сягає щеколоток“. В українському, церковною владою дозволеному перекладі „Святого письма“ (United Bible Soc., 1991) читаємо в 47му пророцтві, речення 3тє: „води було по кісточки.

Коли вже мова про халтуру, – то прошу. Як повинен читач розуміти наступну інформацію (вважається, що ґазета для того, аби її читали, а не лиш для того, щоби виплачувати гонорари та й пускати назад під ніж): „усвідомлюючи очевидність та досконалість факту існування борделів, японський уряд не поспішає погоджуватись, і т. д“. Пан Шейла, який підписався під наведеною цитатою („Поступ“, число 202(646), сторінка 5), боюсь, намагався перекласти р?осийське „доказуемость“, а літредакторові забракло словникового запасу десь-так за шосту-сьому кляси неповної середньої школи. То я допоможу: „доказовість, доведеність, доконаність“. На тій-же нещасливій сторінці пан Гулевич стверджує, що „німецькі екстремісти, яких звинувачували у підпалі синагоги, нині позбавилися від цього дошкульного звинувачення на свою адресу, хоча це і не забрало їм інших клопотів на офіційне виживання“. Що тут є дійсно дошкульного – то це стиль пана Гулевича. Р?осийською мовою, звичайно, всі прийменники та правила керування звучали-б прекрасно: „нынче избавились от этого чувствительного обвинения на свой адрес, хотя это и не убавило им других хлопот по официальному выживанию“. Літредактор повинен-був ось як виправити: „позбулись цього дошкульного закиду під свою адресу, хоча це й не забрало від них (не применшило) иньших клопотів щодо офіційного виживання“. Є ріжниця?

Трапляються приклади „українізації“, схожі на саботаж у стосунку до художньо-професійного рівня тієї чи иньшої програми-вистави на телевізії. Кому в нормальному житті у виграшній ситуації в запалі такої-собі азартної гри спаде на думку вигукнути „Забава!“? Постановник телевізійної вистави придумав гарну назву для самої – чи то вистави, чи лотереї – але далі його уява безсило скотилася жолобом профанації. При виграшній комбінації (яка англійською мовою звучить play, сиріч гра), росіянин вигукує „игра!“. В українській мові є багато одно- чи двоскладових вигуків, включно з вигуком „Є!“. Хоч я, дуже приватним чином, радив би-м гукати (на всю Неньку) коротко, а водночас мужньо та містко: „Дупас!“. Вкладаючи у цей гоноровий клич повну гаму відчуттів водночас: щастя, задоволення, приємної несподіванки, непохитного само-затвердження, суворої рішучости вхопитися-таки за твердий і рідний Перший Національний „Пот3. На противагу прив'ялому і загниваючому американському jackpotові. То це я. А режисер, не довго думаючи, пішов шляхом найменшого зусилля „творчої“ думки: якщо саму Игру заступили назвою „Забава“, то хай „рагульські“ хохли і мекають на виграш розпливчасто-безликим вигуком „забава“. Хоч-би й „до рання“. „Цивілізовані“-ж круто-голені потилиці оглядатимуть у цей час „Наше шоу“ на общеэСэНГе-евском канале, на родном и всем понятном пушкинском языке. До речі, і ті, й другі замість „кола щастя“, чи „кола долі“, вертять на телезабавах „колесом хвортуни“ – через велику любов до заграничного, слід гадати. Але про це згодом (Гляди сторінки **).

До знущання над українством належить такий витвір телеефіру, як „українська народна гра «Показуха»“ (оголоска 27го серпня 2000го року). Смердить не гумором, а якоюсь зневагою. Художній смак і гумор відтворили-б ся у назві на кшталт „Вдаванина“. Ми кажемо: вдавати, здаватися, здатися, видатися, повидітися.

є) Настирлива плутанина рос. один та укр. сам: я зовсім одна (сама, одинока); коли я один (сам), я слухаю музику; це лише одна (сама, гола) теорія; ти не один (одинокий) – заставка на каналі 1+1;.

ж) Свіжі кальки. До старих, „звичних“, кальок додано велику кількість новоутворених: законослухняні (законопокірні, лояльні, свідомі) громадяни; спів-громадяни (В. Піховшек, „Eпіцентр“). Це є позбавлена глузду калька з рос. сограждане; укр. громадянин вже означає „член тієї-ж громади, до якої належить і пан Піховшек“; у логіці нашої звичної мови немає місця для терміну „спів-член“; джерелом помилки є насправді підсвідоме бажання відновити справжню мотивацію високого слова „громадянин“, профановану таким вжитком, як офіційні форми звернення: „гражданин начальник“ і „заключённый“. Тим-же модним блудом починає грішити все більше і більше промовців (один з прикладів – у виступі Костя Бондаренка через радіо „Ініціятива“ 18го квітня 2001го року). Так само, як від недавнього часу наших недолугих красномовців захопила пошесть „знаковості“ (гляди сторінку *). Придуркувата мода часом набирає комічних форм: „фестиваль, присвячений боротьбі зі злочинністю та наркоманією серед молоді зібрав багато співучасників“ (просто учасників, бо співучасники беруть участь у злочинах!) – Ю. Криворучко, радіо, 27го листопада 2000го року. Воістину, від українського патріотичного промовця до мавпи ближча дорога, чим до здорового глузду.

Далі: неприємності не примусять довго чекати (рос. не заставят долго ждать, укр. не забаряться – „Інтер“, оголоска про фільм „Дом“, 25го жовтня 2000го року; живи за правилами (рос. по правилам, укр. згідно з правилами); смашне блюдо (страва); видалив гравця з поля (випровадив, вилучив, усунув, вислав геть, вивів);начальник розшукного (пошукового) відділу телефільм „Каратель“, канал 1+1); дякуючи панадолу (завдяки); по-праву (справедливо) претендувати; береза кудрява; „для атомної енергетики залишається давній головний біль“ (давні клопоти); „це татусин головний біль“ – фільм „Раптовий удар“, 1+1, 10го травня 2001го року; сміливості тобі не позичати (не бракує) – фільм „Конан“; „можна послати гінця“ (рос. „не послать ли нам гонца…“) – оголоска на ґазету „Україна молода“ 29го вересня 2000го року, ТБ. Хто там спеціяліст від української вишуканої мови у редакції молодої „Украины“? Очевидно, українські вирази вислати гінця, вирядити посланця, вістуна, вістовця, вістовика не вкладаються у сприйняття молодого Украинца.

Автомобільна „термінологія“: розпашні дверцята (двійчаті, двійчасті, стульн?і); підголівник (підголів'я, потилишниця); горизонтальний наклон подушки (слово „нахил“ вимовити важко?); обзорність з місця водія (оглядовість, як нормативно-словникове; виднота, видкість) – все з висилання „Парк автомобільного періоду“. Коли вже мова про цю передачу, не можу не звернути уваги на якесь зацофане лінґвістичне англофільство: ведун, напевне, добре знає, що абревіятура BMW звучить як Bayeriche Motor Werke, та все-ж цитує не за німецькими назвами перших букв (Бе-еМ-Ве), лиш по-англійськи: Бі-Ем-Дабл-ю. Чи в такий спосіб вилазить інтеро-кацапо-американська зацикленість на англійській мові, яка мала-б успадкувати функції „общепонятного“, чи просто недоречне хизування знанням назв літер англійського алфавіту?

До тих областей урбаністичної лексики, де іще недопрацював український лінґвіст, а де Інтер силиться показати, що українська мова є ніц, належить і лексика світу моди. Стас Янівський, можливо, намагався коментувати показ моди 17го березня 2001го року у висиланні „Модний час“ на каналі 1+1, українською мовою, але в нього ця українська „модна“ термінологія – просто переписана українськими буквами р?осийська термінологія. Не відчуває людина мови, не має потягу до мовних традицій, вихована в інтерівському середовищі, – що можна від неї вимагати? Вимагати слід від тих дядь, які визначають кадрову політику. А дяді ці сплять і бачать кінець „українізації“. Дяді ці мріють довести „неповноцінність“ української мови, намагаються узаконити р?осийськомовну термінологію в тілі української мови, хоча знають, що існує-таки, справжня українська, яка відповідає і традиціям, і нутрішнім правилам мови. Почнемо з назви висилання. Якому ідіотові (не можу висловитись інакше) спало на думку словосполучення „Модний час“? (Іще маємо для насолоди „Сільський час“ та „Час «Ч»“ – гляди сторінку *). Українцеві більше пасує „Час моди“ або „Модна (Модняцька) година“ (як лиха година). Далі у самому висиланні: „таке вбрання підійде для жінки-шпіона“ (шпигуна, нишпорки, шпи(г,к)а); потрясний ефект (разючий, приголомшуючий); наряди (вбрання, убори, строї); брючні наряди (чоловічі строї); „іноді з великим смаком, часом з дурним (поганим) смаком“; офіційний наслідувач (насправді спадкоємець, а не „той, що краде ідеї“, – ще один приклад мавпування за звучанням: р?осийське наследник) – йшлося про дизайнерів (творців, проєктантів, витворців, вигадників).

А ось приклад „звичної“ кальки, яка вщент ламає закони української фразеології: „Питається, яка вартість такого договору“ („Поступ“, 21го жовтня 1999 р.). Тут із п'яти слів лише двоє службових (яка і такого), функціональне навантаження яких, до речі, спільне для мов р?осийської та української, не викликають заперечень. Відповідно до контексту, по-українськи мало-б ся писати: „…чого вартий, наскільки вартісним є…“, бо йшлося не про ціну, а якраз навпаки – про нікчемність. Але, але… поминаючи вислови вартість (цінність) та договору (угоди), звернімо увагу на калькування р?осийської граматики. В рос. варіянті маємо просте ускладнене речення з вставним словом (модальною синтаксемою) „спрашивается“, що українською мовою повинно передаватися складно-підрядним реченням з обов'язковим прислівниковим зв'язком, головна частина якого – „Постає питання…“ В усякому разі, третя особа однини пасивного стану р?осийського варіянту має передаватись у нашій мові формою дійсного (активного) стану. В укр. варіянті, таким чином, гостро відчувається брак підмета: хто питається? Граматична відмінність двох мов, яка іґнорується незвиклим до укр. мови дописувачем, – разюча.

з) Сміховини. Калькування з р?осийської часом виливається в алогізми: ти не мусиш відпускати її (рос. не должен, укр. не повинен; значення фрази спотворене: укр. не мусиш означає лише евентуальне право затримати тоді як рос. не должен значить щось зовсім протилежне – заборону відпускати); „чи може бути занадто (забагато) добра у світі“ – оголоска фільму „Пророцтво-2“, серпень 2000го року (це ще одна ідіотична лексикоґрафічна мода, запроваджена слабописьменним Президентом); здоровий образ життя (спосіб) – укр. образ життя значить малюнок, образок, узятий із життя; „Мандрівний лицар“ захищає ображених (покривджених); ображені – це ті, що таять образу, гніваються, або яким зачепили гідність; мер міста облетить Львів за умови, що погода буде літною (летунською, літній, часом вимовляють літн?ий) означає теплуватий) – „Експрес“; досвіду не займати (не позичати; укр. не займати – не чіпати, обходити боком); ти не забився? (потовкся, побився; забиваються на смерть, так що питати вже нема у кого) – бойовик „Руйнівник“, 1+1, 20го травня 2001го року; ви побачите цілком другу половину лоту (побачите повністю, по-рос. – целиком; укр. цілком надає виразові „цілком другу“ значення „зовсім иньшу“); не бігав від призначення (не уникав призначення) – рос. „бегать от“ ніколи не прибирає в укр. мові значення „убегать“; зміст спотворено в напрямі дослівного розуміння: починати біг з місця призначення. Далі: прибігти до (таких-то засобів) – правильно кажемо: вдаватися до (засобів) – бігати, як бачимо, зовсім не потрібно!); чом?у ви встигли навчитись – невірний наголос і безнадійна спроба заступити рос. чему (укр. чог?о, що) українським чому (рос. почему, укр. синонім – для чого); володар міністерського портфелю, володар Ґран Прі (власник), володарі державних нагород України – „інформаційний випуск національного радіо“, 24го березня 20001го року; укр. володар звучить не менш кумедно, чим рос. властелин – це так „знавці“-анальфабети перекладають р?осийське обладатель; ви мене заган?яли (з(а)мордували, запаморочили, затуркали, заморочили, забили памороки, заїздили мною); якщо йдеться про коня: ?угнаний, підірваний, шкаповитий, замордований – в цьому прикладі спостерігаємо просте перемальовування з р?осийської: згідно з нормами української мови, заганяють, залучають, або заг?онюють хіба що до хліва чи до стайні. Далі: головний біль (клопіт) – улюблена помилка учасників традиційного на укр. радіо інтерв'ю з автоінспекторами високого державного ранґу; укр. головний біль відповідає р?осийському главный, сиріч найважніший, і зовсім не несе значеннєвого навантаження „біль голови“ в переносному значенні „клопотів від дорожно-транспортних випадків“; „ніколи не зробить дурних вчинків“ (гидких, злих, лихих, кепських, негарних, бридких, недобрих; не вчинить злого) – дурний для Українця (але не для Iнтера!) є сильною синонімічною формою нерозумного, глупого – „Ситуація“, 1го жовтня 1999 р.; „диктатор Піночет може бути звільнений під заклад, сума закладу становить…“ (під заставу; закладаються на скачках, котра кобила прийде першою) – радіо „Ера“, 13го березня 2001го року; залишилась пляшка з попереднього весілля (тут автори висилання „900 секунд“ 10го грудня 1999 р. мали на увазі пиятику, а зовсім не церемонію вінчання); багато горілки на початку застілля (та сама передача, мають на увазі не почесне місце за накритим столом, лиш відкриття святкової трапези) – цей блуд, очевидячки, вкоренився, бо вдруге подібну гидоту я учув від пана Яневського у „Першому мільйоні“, на каналі 1+1, 2го травня 2001го року. Далі: злочин не минув марне (не минув безкарно, або просто – не минувся): марнуються позитивні зусилля, а не злочини – помилка спровокована рос. виразом не прошло даром; цей приклад я взяв з дитячого реліґійного висилання про Різдво (УТ 2) – очевидно, що диктор тримала перед собою р?осийськомовну дитячу реліґійну літературу; „в крайньому випадку так буде веселіше“ – повна логічна нісенітниця, спровокована р?осийським по крайней мере (укр. принаймні); до речі, р?осийське „в крайнем случае“ звучить у цій функції не менш безглуздо. Ведунці „Фан-клюбу“ 1го „Національного“ керівник каналу мав-би порадити менше крутити задком перед дітлахами, а більше його (задок) завантажувати в сидячій позі за підручником красномовства. Останнє зауваження застосовне і до п. Юрка Каменчука з „Радіо Люкс“: його мова, в цілому дуже близька до української, виказує, однак, наркотичну залежність від тих-же р?осийських стереотипів. Це є проблемою, зрештою, для всіх крутил (пардон, Ді-Джеїв), як і для більшости малоосвічених молодіжних ведунів та ведунок: їм значно цікавіше гаяти час у змосковщених Iнтер-блюзнірських кабаках, аніж блукати десь закутками цвинтарів української культури. Таке собі гицкало (pardon, Disk Jockey) і не збагне достатньо швидко, що, наприклад, зміст р?осийської фрази „остальные 16 человек получат призы“ (les prises, узятки, себто) висловлюємо по-українськи коротко: „решта шістнадцятеро хапнуть свог?о“, а не дослівно і штучно: „решта 16 людей…“ (5го січня 2000 р.)

Найкраща, найпорядніша політично молодь розмовляє жахливою мовою. Не в розумінні вишуканости, а в тому сенсі, що молодий галичанин просто не має зеленого уявлення про те, що то є таке – українська мова. З великою насолодою слухаю казки від діда Панаса на радіо „Ініціятива“. На жаль, приємність моя гіркне від окремих прикладів покаліченої лексики. Можу з певністю твердити, що в 1960х –1970х роках такий самий „дід“ Панас іще зумів-би висловити по-українськи наступі фрази: „Навколо приємно жужжать колорадські жуки“ (гудуть; про иньших комах іще говоримо: дзижчать, дзиготять, бринять); „індиянці докурюють трубки (люльки) миру“; „вождь Чорна Морда має принести нові трубки“. Заводіяка повідомляє: „Вас зустріне Ігор Калинець з його забавною (утішною, смішною, потішною, веселою) книжкою для дітей“. Ганна Лук'янова теж не пасе задніх в огляді німецької преси: „Польща з негодуванням спростовує німецькі побоювання“ – усе з дня 17го травня 2001го року, радіо „Ініціятива“. Далі: „чорна биль“ (бувальщина) в моїй голові чомусь ніяк не асоціюється з Чорнобилем, тільки з якимись Пушкінськими байками; „поговірки від діда Панаса“ (приказки, примовки); „в надії, що депутати одумаються“ (схаменуться) – остання фраза від Андрія Стецьківа – радіо „Ініціятива“, 26го квітня 2001го року. Українська галицька молодь не є „русскоязычною“; вона є „русскомыслящою“.

В галузь „компутерної“ лексики не раджу вникати тому Читачеві, який мав проблеми зі серцем. Лиш натякну: „що нажимати“ (натискати); застартувати (запустити); загрузочний диск (пусковий, ладуючий, диск вантаження, запуску); кнопочка (ґудзик); клікати, клякати (клацати); драйвер (привід); шлейф (шлея) – оце я записав 13го травня з висилання „Компартія“ радія „Ініціятива“ о годині 11й вдень. Хлопці роблять, що можуть, часом навіть пропаґують влучні замінники кацапського жарґону для праці з метиком (мізківником, метикуном, мудриком, „комп(')ю(у)тером), та бракує їм сили, грошей, часом – начитаности, але вони не винні: українська молодь Україні вже не належить. Принаймні в галузі мови. А без мови… пощо?! Може, вдасться завернути хвортуною в иньший бік, та для цього потрібна праця. Праці не видко.

Тепер питання: за що ми боремось (якщо взагалі боремось, у властивому значенні слова), на що надіємось, до чого прямуємо? Хіба не є, надіюсь, вершиною нашої реліґії побудова процвітаючого самостійно-европейського і цивілізовано-ринкового Московського князівства № 2 зі столицею в Кієвє?

и) Безсоромно убогі, виклично-нахабні русизми. Множаться одверті русизми, породжені надзвичайно убогим знанням української лексики: очаровувати (чарувати, причаровувати); „вона походила на маму“ (скидалась, була схожа, нагадувала) – Перший „національний“ канал ТБ, висилання “Rescue 911”, 19го грудня 2000го року; зйомні чаші (знімні шальки, шалі, шайки); „набір фірмових рюмок – ваш!“ (келихів, чарок) – „Інтер“, 14го березня 2001го року; окрас собаки (забарвлення, барва, колір шерсти, масть; слово окр?ас можна відшукати с?аме в р?осийській частині словника); буран (буря); просочилося (просоталося, просмокталося, перейшло через…, на…); по меншій мірі (принаймні); проспект являв собою (становив) – канал “Forum”, УТ2. Вираз „підпорядковані Ватиканові напряму“ є одвертою калькою з р?осийського „подчинён напрямую“ („Поступ“, 1е–7е березня 2001го року, сторінка 2). Ось неповний список українських відповідників: навпрост, на(в)прямець, навпрямці, навправці, навпрямки, прямцем, напрямки, навпростець. За Совєтів т. зв. „радянські журналісти“ писали „прямо підпорядкований Ватікану“. У кожній редакції є словники. Не виконуються лиш дві-три простенькі вимоги: 1) словники мають бути хорошими; 2) редактор повинен чути фальш; 3) він повинен любити мову і заглядати до словників навіть і тоді, коли йому за це не платять, і навіть тоді, коли він упевнений, що „халтура зійде з рук“. А бачите – не зійшла! Хтось-таки помітив та й обурився (Р. М).

Далі. „Прокуратура не має певности – вже мертвій чи живій людині відсікли голову“ (рос. отсечь, укр. відтяти) – „Вікна опівночі“, 6го березня 2001го року; „такий захисник відчуває безнаказанність“ (безкарність) – висилання „Право“, УТ2, 18го травня 2001го року; „пристрасті накаляються в цьому матчі“ (вирують, завирували); рос. накаляются тут, згідно з фразеологічним словником рос. мови, теж є словом невідповідним – пор. українське розпаляються, розпалились, розпікаються, розпеклись; становище все більше накаляється (загострюється) –„Вікна опівночі“, 17го квітня 2001го року; вредні комахи (прикрі, осоружні); – ґазета „Експрес“ за числа 21ше – 29те серпня 1999го року; „«Нескафе» дбайливо їх (зерна кави) прожарює“ (смажить)4; окорок (окіст) – „Парк автомобільного періоду“, 5го жовтня 1999 р.; ловити рибу в м?утній воді (каламутній) – те-ж висилання; нерідко ведучому взагалі бракує слів: „чертовски, знаете ли, бодрит“ (бадьорить, як холєра) – те-ж висилання; лапонька (сонечко, лялечко, лялюню); папонька (татко, татусю, татуню, батечку); „напиши папі, що я захворіла“ – УТ1, кінофільм „Справа Сезнека“, 12го листопада 2000го року; смутьянин (ворохобник) – реклама; стріляй – уходить (тікає); закурив трубку (люльку); ручей протікав до Печерської Лаври (укр. ручай тік (плив, біг) – протікає дах або черевик) – освітнє висилання про стародавній Київ; рокова жінка (згубна, фатальна); у вищій лізі суперничатимуть (будуть суперниками, прийде до суперництва) – гляди хоча-б і совєтські словники; „гарне причандалля, якби мені таким вооружитися“ (озброїтись) – фільм „З життя секретних аґентів“, 22го грудня 1999го року; взяли з поличним (піймали на гарячому) – „Новини звідусіль“, ICTV; „відтепер у логові центристів стає дедалі більш неспокійно“ (укр.: лігво, лігвище, тирло, кубло, кублище, гніздо, барліг; очевидно, р?осийський термін логово здався дикторові менш лайливим, аніж українське лігво; можна було вжити стандартного „в таборі“, або, скажімо, „в гнізді“, „в середовищі“) – „Вікна опівночі“, 5го березня 2001го року; закон перетерпів багато змін (зазнав); займався парусним спортом (вправлявся у вітрильному спорті) – „7 днів“; „ти хоч уявляєш, куди вони тебе увезли?“ (чи ти собі здаєш справу, в якому керунку вони тебе вивезли); нагрівальні канали над топкою (над печами: в українській мові для назви великого приміщення з нагрівальними аґреґатами вживаємо множину іменника); це кутова кімната (наріжна: невірне означення кутовий останніми роками поїдає українську лексику гірше сарани, або СНІДУ, з яким сьогодні модно порівнювати все що-б не трапилось у нашому „голубому“ суспільстві); не судимий (рудимент совкового суспільства, де факт появи в залі судових засідань кваліфікувався, як довічна пляма в паспорті; в Галичині говорили правильніше: не сидів; можна-би це саме висловити словами: засудженим, звинуваченим не був, не суджений, коли йдеться просто про факт розгляду позову) – всі чотири приклади зовсім свіжі – кінострічка „Невидимі злодії“, ICTV, 1го березня 2001го року. Декілька місяців раніше те саме безглуздя чулося в перекладі кінофільму „Війна з реальністю“ (ICTV, 16го грудня 2000го року). Чомусь жоден цензор правопису і лексики не звернув перекладачам уваги. Чи немає вже потреби в такій посаді на українському телебаченні? Як Ви кажете, панове Надзірна (чи хай там „Національна“) Рада?5

Навіть з найкращих перекладів видко, що артист: а) або не є Українцем; б) або є базарним простюхом; г) або обертається в р?осийськомовному середовищі базарно-„інтеліґентних“ гендлярсько-„митецьких“ простюхів.

Наступний приклад повної наркотичної залежности від вульгарно-меркантильного штампу „сколько ст?оит?“ повністю підтверджує зроблений висновок. Телесеріал „Ціна багатства“ 22го квітня 2001го року, ICTV: „літаки ст?оять купу грошей.“ Такої помилки в українському дубляжі може допуститися лише та людина, яка у житті слов?а „сколько ст?оит?“ вживає частіше, як „Отче наш…“

А ось неприкрите знущання з глядача-Українця в реклямі одного такого-собі часопису: на позиралі оглядаємо купу бананів, а хамський голос вторить – „Мой! мой!…мой!…наш… журнал від корки до корки!“. По-перше, в укр. мові кажуть „від дошки до дошки“; по-друге, якщо Кацапови припекло малювати банани на позиралі, то текст українською мовою зовсім не на своєму місці (банан дійсно має шкірку (корку), але часопис нічим схожим на корку не наділений); по-третє, яка оголоска, такий, видко, і сам журнал. Чи мусить страждати український глядач від некомпетентности та лінивства кацапських анальфабетів? Часом стаємо свідками кумедних мовних „конфліктів“ як от у наступній сцені. Репортер укр. радіо: „препарати допомагають упредити хворобу“. Лікар, з яким провадять бесіду, відчуває фальш, і у своїй відповіді вживає слова: „випереджувати хворобу“. Я-ж звик до виразу „попереджати хворобу“. Хто з нас „правильний“? В усякому разі не репортер – „честь і совість“ українського радіомовлення. I „професіоналізм“, додамо. Один казус трапився зі мною під час споглядання телевізійної стрічки „Дитя на ймення Iсус“. Там є слова, які моє хлопське вухо сприйняло як „загорівся (зайнявся) верх. Я довго глипав на позирало, тер очі, та жодного палаючого верху (даху хатини) не узрів. Аж згодом показали… палаючу корабельню. Якось моє вухо не налаштоване миттєво сприймати фрази на зразок „загорівся верф“: поки чоловіка шляк трафляє від „загорівся“, то вже і слова „верф“ не дочує, тим паче, що й рід іменника не відповідний. Прикро робиться, що не на українське вухо налаштоване „українське“ телебачення. Подібно, як співали Французи, почавши від 1871го року, – „держава дбала не про нас…“

Зрештою, слово загорітися вже дано витіснило з мови нашої „інтеліґенції“ правильне зайнятись. Словосполучення на кшталт „загорілася хата“ („Експрес“, 26го квітня 2001го року, сторінка 8) стали штампом для галицьких патріотичних газетярів.

Подібний слуховий казус трапивсь зо мною о годині 1230 дня 13го квітня 2001го року. Українське радіо перераховувало відомих осіб, котрі цього дня народилися. Серед імен цих мені учулися: французька королева, і… Катерина Медічі. Оскільки я добре знав, що Caterina de Medici вже й сама була за королем Франції, дав-єм ся диву, про котру іще другу королеву йшлося. По глибокій надумі дійшов-єм внеску, що проклятий Кацап написав для молодички від „Новин“ по-кацапському: Екатерина, а глухому Русинови учулося „і Катерина“. Що українські „Новини“ складаються в ориґіналі р?осийською мовою – тому свідчень багато (ще гляди на сторінці *).

Наступні приклади свідчать, як все-таки важко неукраїнцям переходити на україномовне провадження висилань („Проти ночі“, 2го вересня Дев'ятого Року „Незалежности“): „не про них річ“ (не про них мова) – в цю-ж мить (і за те спасибі!) ведун сам себе виправляє – але чомусь на зовсім иньший лад – „не про те йдеться“, себто „не в тому річ“; а далі поправити вже немає кому: працювали до кривавих пузирів (пухирів); тим не менше (попри це, мимо цього) – цією спільною р?осийсько-українською ідіомою зловживають ВСІ, виказуючи безстидство власної обмежености; пресловутий (горезвісний, славнозвісний); стіліст (у титрах) – до наступного виходу в етер уже виправили, але чи трапилась-би УКРАЇНЦЕВІ така неприродня і, для Українця, НІЧИМ НЕ ЗУМОВЛЕНА орфоґрафічна помилка? Це саме висилання 31го вересня: день похорон (похорону); одна з версій звинувачує батька жениха принцеси Діани (нареченого); 5го жовтня: гість привгадав колискову (просто угадав; укр. вгадав уже навантажене змістовим відтінком передбачення – на відміну від синонімів упізнати, розгадати, відгадати, збагнути, розпізнати, здогадатись); 13го грудня: вскрити закон про реформу суду (розкрити). Дуже добре, що Володимир Оселедчик на очах у глядача вивчає українську мову. Було-б ще краще, коли-б хтось иньший на його місці дивував і повчав слухача власним прикладом ВІЛЬНОГО та ПРОФЕСІЙНОГО володіння усією глибиною словникового запасу НАШОЇ з вами мови. Бо часами закрадається підла думка, що п. Оселедчик не так себе поправляє, як р?осийську мову пропагує: дивіться, мовляв, як легко по-р?осийськи можна складні думки висловлювати, а от з українською мовою клопіт: що не крок, наштовхуєшся на труднощі, самою природою в цю „мову“ закладені.

і) Нехтується багатством і глибиною образности української мови, а рівно-ж – власне українськими ідіомами, що є простою дорогою до відмирання самої мови: заливна осетрина (холодець з ос?етером (гляди сл. Грінченка); на свята у нас іще подавали драглі зі свинини або студ?енець з півня) – оце вже з висилання львівської (!) студії; костюм повинен сидіти (одяг не сидить, а лежить на людині: це вже такі відмінності мов української та р?осийської, котрих Інтеру не збагнути не дано) – радіоновини, 29го листопада 2000го року; „не треба його так балувати“ (розпещувати, від пестити) – „Омен III“, 1+1, 24го листопада 2000го року; „Аріель“ на розхват („Аріель“ хапають; рос. хватать, укр. хапати); загорівся (зайнявся) дальній кут (рос. угол, укр. найдальший кінець); схоже на те, що… (рос. похоже на, укр. виглядає так, що…); схоже, що…(„Поступ“, 7го – 13го грудня 2000го року, сторінка 1ша ); добрий ранок, країно (доброго ранку, мій Краю); буйна уява (бурхлива, кипуча, пишна, – рос. буйноє воображение); йти на повідку (на мотузку, в налигачі, сліпо коритися) – „район Мельровз“; ви чуєте тяжесть у шлунку (ви переїли, – вираз обмеженого вжитку, застосовується виключно при звертанні до Нових Українців та Новых Русских); після того, як шовк розписаний (розфарбований), його тримають над парою (про „батік“); „завітаємо до цеху, де розмальовують (фарбують) кульки“ – радіо, висилання „Споживач“, 13го грудня 2000го року. Р?осийські дієслова красить і рисовать мають відповідниками українські фарбувати і малювати. Відрізняються значеннями також і два українські слова черкати і чертити. З приходом Других Москалів в головах галичан дуже легко запанував хаос – переміна місцями і заміщення термінів (гляди сторінки *, *). Далі: обрив (круча), дочка (доня, донька) – фільм „Поховані таємниці“, 8го серпня 2000го року, 1+16; як ні в чому не бувало (наче нічого не сталося, калька з російської, логічно безглузда); ну дуже вже м'які ціни (геть м'які, аж геть м'які, зовсім уже м'які) – в кожному другому львівському „трамі“; ну дуже вже смашне молоко (надзвичайно смачне); не їсти зернята (правильно – зернят) соняшника (мало-б ся писати: „не лузати насіння!“); чекайте автобус на тротуарі (очікуйте автобуса на хіднику) – два останні приклади зустрінемо в кожній третій львівській „маршрутці“; неслизька тротуарна (хідникова) плитка (Львів!); час змінити дах (замінити) – реклямний щит від якогось ГПК перед руїною „вивиху“ позад пам'ятника wielkiego poety ukrainskiego Adama Mickiewicza; тур по замках України (подорож замками) – ця популяризація хибного мовного стилю відбувалася „за підтримки Президента“ і при участі зірок Галицької естради; на кон поставлено усе (ризикуємо всім); не вистачить часу, щоб їх усіх подивитися (забракне часу повністю їх оглянути); на в'язнів одягли ножні кандали (на ноги в'язням наклали кайдани); ґарантує відсутність (але-ж і стиль!) скрізної корозії (ґарантує від наскрізної (крізьк?ої) корозії, – рос. сквозная) – „Парк автомобільного періоду“; живе у Києві (мешкає); я вас не розтліваю (краще: не зваблюю ницим, не розпаскуджую, не штовхаю до непорядности) – „Коджак“; коні підуть інохіддю (виноходом) – „Повернення Шерлока Холмса“; митники припинили спроби вивозу (рос. пресекли, укр. перепинили, перервали, обірвали – припиняють власні спроби, а чужі – обривають або спиняють); „допоможуть вам зняти неґативні емоції, які накопичилися“ – таке речення можна було-б хоч час від часу задля різноманітности переробити на український лад: позбутися злих почувань, звільнитися від недобрих відчуттів, подражнень, чуттів, шкідливих переживань, від'ємних почуттів, уємних (від уймати, уймити) зворушень, змислів, яких ви набралися протягом дня – „Eліт Iталія“; заставка (радше, оповістка) на телеекрані: „творче об'єднання наука і культура представляє…“ – можна було-б хоч де-не-де писати „показує“. До зневаги мови слід віднести формалізми, якісь кострубато-номенклятурні штампи бездушного мовного каліцтва: хронічне стомлення (рос. утомление, укр. втома7) – зваба („рекляма“) бальзаму „Бітнер“, 16го грудня 2000го року; допомагає зникненню плям (по-людськи звучало-б: помагає плямам щезнути); треба не вживати (слід відмовитись); не спроможетеся обійтися (не обійдетеся); „достатньо одного телефонного дзвінка по номеру…“ (по-людськи сказали-б: „досить вам раз зателефонувати на номер…, під число…, за номером…). Всі приклади – від закладів „Eліт Iталія“.

ї) Ось не знаний досі спосіб „перекладу“ на так звану „украинскую“ – з р?осийського способу говоріння: ізофонія, або ономатопея – мавпування звуків (я-б назвав – квазіфонія). До цього часу існувала транслітерація, транскрипція, калькування, поняттєва передача, подібне. Iнтер „винаходить“ спосіб передавати р?осийські фрази, який полягає у формальному наслідуванні їх звучання, безвідносно до логіки змісту. Як сказати по-українськи „времена меняются“? В?ідомо, времена перекладемо як часи, а далі – за співзвучністю до слова меняют – „минають“ (Кіт Борис – український кіт, між іншим, мав-би на ймення, мабуть, М?урко – у реклямному фільмі „Великий Реформатор“). Дарма, що українська мова має власні ідіоми. Часи минати не можуть. Може минати час. Швидко, або помалу. Йти, упливати, текти, проминати, тікати. Часи можуть змінюватися. Час – катеґорія тягла, абстрактно-змислена (чуттєва, по-теперішньому), збірний іменник. Часи – поняття обмежене початком та кінцем, конкретне. Просточас“ існує. Просточасів“ не буває. Українець надовго замислиться, почувши, що часи справді минають. Які саме часи минають? А які їм на зміну наступають? Добрі, злі, спокійні, важкі, тривожні, голодні і т.ін. Бо якщо взагалі часи минуть, то наступить кінець світу. Неспокійно якось… Я тривоживсь два дні. Поки не здогадався, що ідіотична реклама – всього лиш бездарний переклад з московщ?изни. Враження таке, наче українська телевізія взагалі нічого свого не має. Про швидкість, з якою на телебаченні назви висилань „Сельский час“ (година) і „Время «Ч»“ (година, момент часу), з повним спотворенням змісту, попередньо вже закладеного у самих назвах, перетворилися на „Сільський час“ (время) та „Час «Ч»“ (период, времена), можна сказати одне: така „оперативність“ обернено пропорційна до вміння (а головне – бажання) Iнтера, який керує і працює у телебаченні, придумати щось цікавого хохляцькою мовою. Ще один приклад „ономатопеї“: „природа усталена“. Якийсь Дмитро зі „Студії-5“ мислить чисто по-р?осийськи: устроєна, і, під тиском залізної п'яти „українізації“, перше слово, яке йому спадає на язик за умов браку часу на роздуми перед мікрофоном – це українізоване продовження трьох початкових звуків слова „устроена“ – замість стандартного в подібних випадках словосполучення: „природа влаштована“.

На місці р?осийського накапливаться вживають виключно одне-єдине укр. слово накопичуватися (за формальною співзвучністю), хоча відповідно до змісту мало-б ся говорити – назбируватися (копить деньги – збирати гроші); накопичувати та нагромаджувати – теж хороші синоніми, лиш наділені успадкованим значеннєвим відтінком відповідно до свого походження: накладати у кшталті копиці, та, відповідно, стягати докупи, подібно до того, як громадять граблями сіно.

й) Русизми, які звучать огрубленням української мови: заривав (закопував) у землю столби (стовпи); ублюдок (виродок, вилупок); час давати двору (дряпака, чосу, драла, дряпонути) – синхронний переклад фільму; пригощайся кока-колою і дивись під кришечку (цікавіше звучало-б: заглядай під бляшку) – оголоска; команда переграла суперника – „Спорт-тайм“, 27го серпня 2000го року. Я догадуюсь, як відчуває себе чоловік, котрий перепив, або переїв. А от щоби ціла команда та й переграла…

к) Трапляється, що природні для української мови вирази вухом „цивілізованого“ Iнтера сприймаються на „рогато-лохівському“ рівні: „у Нью-Йорку ти ні разу не готувала“ (кажемо: „жодного разу не варила“); поет написав вірш і його озаглавив (написав вірша і назвав його); Шевченко передрік (провістив) – обидва приклади з „Освітнього“(!) каналу; студія X та студія Y представляють (показують) – „Сто чудес світу“; предстане перед судом (просто стане, або піде під Суд).

л) Стовідсоткове партацтво, зумовлене повною відсутністю чуття української мови, яка є мовою для Інтера чужою. Маємо приклади явного криміналу позанормативних – навіть з точки зору змосковщених словників – русизмів, неприпустимих як за Перших, так і за Других Совєтів, або таких, за які переслідували вже навіть у загальноосвітній школі хрущовських часів: „маленька тваринка стає головною улікою“ (тваринка перетворюється в найперше свідчення); „в ліквідації пожежі взяли участь горно-рятувальні служби“ (просто гірські рятівники) – „Ситуація“, 1+1, 12го грудня 2000го року; „бензовоз перетворюється в вогняний шар“ (у вогняну кулю) – ТБ, висилання „Випадковий свідок“, 2го вересня 2000го року; „дозволили їм уїхати“ (від'їхати); доля не балувала (не щадила); шайба у ловушці (пастці); як нас приймають глядачі; як він прийме (новину) – „Ренеґат“; р?осийському принимают, відповідає українське сприймають; „приймають“-же (гостей, клієнтів) – повії; пострадали від землетрусу (постраждали) – ТСН, 17го серпня 1999го року; спеціаліст по (кровоносних) сосудах (від судин): Інтери, між іншим, так і вимовляють – „спе-ці-а-ліст“; храм збудований хрестообразно (без коментарів!); загублена природа (змарнована, занапропащена) – „Ґрін піс“; „в одному із загублених літописів“ (рос. потерянных, укр. втрачених) – радіовисилання про Михайлівський собор, 9го листопада 2000го року, 1750); „Покуття – дуже живописний край“ (мальовничий) – радіо „Родина“, 16го березня 2001го року; рулєвоє колєс?о (кермо, керівниця; може бути к?олесо, або коло керівниці) – „Парк автомобільного періоду“; водородна бомба – програма ТБ для школярів (!); плотини (греблі) – „Освітній (!) канал“; з?асуха (посуха, суша, зас?уха); відкриття ігорного бі(!)знесу (грального діла); свідчення успіху приборів на міжнародному ринку (приладів) – диктор; парковка (постій, стоянка); обладнання ще не порозтаскували (порозтягали); бізнес, вигідний для стран-експортерів (газета „Експрес“, 22/30го травня 1999 р.); пресловута каннська розкіш (славнозвісна) – „Телеманія“; лихо обрушилось на Польщу (впало); „земля лишилась чарівного сну і запалила горобину“ (пісня). Слід або співати позбулась, або замінити лібрето – р?осийські штампи не надаються до укр. пісні; ми говоримо „залишитись без чогось, або залишитись самому чи залишитись десь; мені відомий лише один, до того-ж сленгово-фривольний, випадок вживання слова лишитись з прямим додатком: „лишися того ровера“.

Пан Іванушка верхи на Україні

Окремо стоїть питання про досить-таки пікантний стосунок деяких коментаторів до предмету держави, у якій живуть, „творять“, і з якої, як-би там не було, користають. Послухаймо: „шкарпетки зроблено на Україні“ (зовсім не йдеться про стадіон „Україна“ у Львові, на якому довший час розташовувалася барахолка). От якби подібні шкарпетки виготовлялися на Росії, на Англії, чи на Франції – щоб це могло значити?…

Одна річ, яка стосується не тільки лексики: репортери, ведуни, всілякі иньші „масовики-затєйніки“, інтерв'юери, побільшости не знають, що робити зі словом „пан“. За ілюстрацію дозволю собі тільки один приклад з висилання „Актуальна камера“ каналу СТБ. Репортер звертається до п. міністра (на той час) Тигибка: „пане Сергію“. Може, варто було-би: „пане Міністре“. Коли писались ці рядки, Автор здивовано думав, що звертання по імені (за панібрата, як при Совєтах, мовляв, усі одним ликом шиті, у кожного рильце в пушку) – що це є прикре одноразове непорозуміння, – і тому зафіксував цей випадок. На сьогодні вже очевидно, що йдеться про систематичну практику, про нову „традицію“. У жовтні 2000го року „Вікна опівночі“ (канал „Міст“ або СТБ) устами ведуна звернулися до Голови правління центру стратегічних досліджень: Пан Павло. По-перше, нечемно, а по-друге, звучить, якби показував вказівним пальцем: дивіться, мовляв, ось пан Павло. За нормами українського звертання, коли вже і по-панібратськи, говоримо Пане Павле. Ганьба, тай годі8. Нормально за кожною посадою закріплене якесь звертання (dignity, rank, standing, position, decency, ethicalness, nobility, merit – це іще не всі синоніми до совкового „товарищ“): пане Ректоре, пане Iнженере, пане Раднику, пане Перший Міністре, пане Директоре, пане Учителю, пане Вартовий, пане Майстер… потрібно лиш володіти цими трафаретами, знати їх.

Зла воля чи ущербність Допущених?

Взагалі кажучи, я схиляюсь до думки, що навмисне ніхто української мови не псує, просто „спеціялісти“, запрошені до редагування українських висилань (або видань, яких, до речі, в процентному відношенні стає все менше) вже є ущербними від самого початку: освітою, вихованням, браком чуття мови, браком потягу до досконалости, а найважніше – браком зогидження до р?осийськомовних спотворень первинного українського джерела – зогидження, яке природньо закладене в душі кожного культурного Українця.

Може і не варто було-б втомлювати читача перерахованим вище очевидним безглуздям, якби не один його аспект: усе це – задокументований склад злочину, вчиненого майже на 100% офіційними засобами масової інформації, а в иньших випадках – ліцензійними.

Офіційне паплюження

Словники

Не послідню ролю у „благородній“ справі нагинання української мови до р?осийської (а простіше сказати – у її паплюженні) відіграють совєтські українсько-р?осийські словники, якими користуємось і понині, – з двох причин: по-перше, на такі-ж великі, або й більші за обсягом словники Незалежна і Без'ядерна за дев'ять років розгульного патріотизму так і не спромоглася; по-друге, якби й були, то науковцю, чи просто освіченій людині – ніяк не по кишені. Витончене шкідництво словників полягає ось у чім. Поруч з питомим українським словом вони подають одверто чужорідний „синонім“ р?осийського походження, від якого кацапським духом несе далеко за межі обкладинок самого, за перепрошенням, „українського“ словника. I ці московізми подаються навіть без найменшого натяку на попередження, як, скажімо, у словнику Караванського, – що воно є русизм і освіченій людині до вживання не надається. Це в кращому разі. А у скорочених, так званих „нормативних“, словниках п?итомі українські слова опускаються і зовсім, під претекстом „застарілости“. Залишаються переважно кальки та спільні слов'янізми. В цій ситуації Iнтер, якщо й загляне до словника, то вибере, ясна річ, що йому ближче. I офіційне право буде на його боці, на боці „узаконеного“ словником партацтва. Читач оцінить ситуацію з небагатьох прикладів. Є такий поширений русизм: забавный. Років 50––60 тому вважалося, що перекладом цього русизму на українську мову будуть слова: кумедний, потішний. Старанням любителів р?осийських кальок в підсовєтському тритомному р?осийсько-українському словнику 1980го року подибуємо „неологізм“ забавний в українській частині. Чому „неологізм“? Та тому, що у свідомості нормального Українця забавний означає те саме, що і забарний, себто „той, хто бариться“, повільний! Або таке. Перед большевиками Українець на сході, коли говорив покрасити, то мав на увазі те саме, що й Кацап, коли казав украсить, скрасить. Так що ми мали декілька синонімів: прикрасити, оздобити, бути окрасою, скрашати, окрасити, покрасити. Тритомний словник 1981го року чомусь уважає, що українське покрасити має бути синонімом до… помалювати!

Дня 30го січня 2001го року, виступаючи через Львівське радіо, обласний епідеміолог замість дивоглядного, але „освяченого“ словником терміну опірність (орґанізму), могла-би вжити слово відпірність… якби вона ЗНАЙШЛА його там, у цьому, за перепрошенням, „українському“ словнику. Серед українських перекладів слова наездник (їздець, вершник, їздун, верхівець) знаходимо кальку наїзник; також ПРИСУТНІ у словнику: угон (чому не крад?іж?); протиугонний (забезпечувальний, противідгінний – кажемо: „злодій відігнав або займив моє авто“); славний (молодець, козак-хлопець); давати дьору (дременути, дряпонути, подрапцювати, драпцем манжати); рукоятка (руків'я): „троянда і хризантема на рукоятці його револьвера“ (канал „1+1“) – якщо Вас не знудило від запаху свіжої пелюсткової цноти, розмазаної по кацапській рукоятці, то це знак, що Ви уже готові до „украинского“ суспільства-2000, принаймні – з лінґвістично-естетичного боку; казначейство (державний скарб, скарбниця, скарбнича палата; повітова скарб?івня; підскарбій, скарб?ій); пар?и ментолу з евкаліптом (у множині!) – реклама на 1+1; в укр. мові пара вже означає збірне поняття і множини не має; ще говоримо в?ипари, дух м'яти і т. ин; скрипач (скрипаль, скрипак, скрипар) – „Поступ“, 2го вересня 1999 р.

„Експрес“ дня 26го квітня 2001го року цитує слова працівника Львівського обласного центру зайнятости: „ніхто тобі хорошої роботи на тарілочці з голубим обідком не піднесе“ (сторінка 9). Нумо замислімося. Доходимо трьох висновків:

  1. цитата не була взята в лапки, так що писака до „Поступу“ міг-би, якби вмів, якби переживав за якість, за мову свого продукту, і, зрештою, якби дотримувався громадянської позиції, – міг-би скоректувати;
  2. у працівники згаданого відділу наймають „інтелектуалів“, які за вершину дотепности мають кацапські приказки базарного рівня;
  3. тритомний росийсько-„український“ словник 1981го року, на шкоду українській мові, дійсно дозволяє вульґаризм обід?ок; словник Грінченка – ні: обід?ець, обвідка, (об)лямівка, окрайка, смужка. Р?осийська приказка дослівно переклалася-б так: „на тарелі зі синім бережком не подасть

 

Далі: зайве і найкраще тому свідчення (додаткове, іще одне, але ніяк не зайве, себто непотрібне) – „Проти ночі“, 2 вересня 1999го року: перед нами узаконений підсовєтським „словником“ кумедний алогізм; роздольні пісні (привільні, розлогі); очаровувати (не в розумінні причарувати, а в значенні заворожити своєю чарівністю); хваткий горішок (чіпкий, беручкий); згідно зі словником Грінченка вказане вище значення слова хваткий (чіпкий), якого йому надав недолугомовний „український“ Iнтер на афіші відповідного фільму, і яке підказане співзвучним р?осийським „хватать“, – взагалі НЕПРИЙНЯТНЕ: хваткий повинно мати такий-же сенс, що і швидкий, меткий, хапливий (що діє похапцем, хапається, але зовсім не той, що хапає). Відчуваєте, наскільки глибоко, на якому витонченому рівні перекривляється семантика мови?

Руйнівна сила існуючих словників полягає ще і в тім, що вони ЗАБОРОНЯЮТЬ вживати деякі поширені серед Українців слова. Ті самі слова, які і за Совєтів були песиголовцями-русифікаторами „затавровані“ як „нелітературні“. Дивуватись, звісно, нема чого – ЦЯ держава, за ознакою пануючої нації та пануючої еліти, нічим не відрізняється від попередньої. I все-ж. Під Совєтами Ви переступали поріг ВОРОЖОГО торгового закладу у ВОРОЖІЙ державі. I купували туфлі. Тепер приходите до української крамниці в „українській“ державі, але й надалі купуєте… ті самі туфлі. А де-ж Україна?! Виявляється, продавець НЕ МАЄ ПРАВА на ярлику написати мешти, бо у „вєдомостях“ значаться саме туфлі. Тільки, що нині оці туфлі уже перестали бути неприємним символом р?осийської окупації. Сьогодні вони вписуються в атмосферу „рідного“ суспільства, босяцького розгульно-алкоголічного „патріотизму“, причепуреного дипломами про вищу освіту. Сьогодні ці „туфлі“ з „брюками“ поєднуються з РІДНОЮ державою, з „безпрєдєлом“ етносів, віросповідувань, визнань, „демократії“, рогатого американо-„окультурення“ – і все то те наше, місцеве, самогонно-свійське, рііідне. Включно з туфлями. Я поцікавився у крамниці, в чім річ. Поки-що продавчиня ще й сама обурювалася тим, що її може переслідувати „українське“ КРУ за звиклий напис „мешти“ на товарній наліпці. Те саме можемо сказати й про такі до неможливости дратівливі назви товару, як апельсини (помаранчі), лимони (цитрини), вафлі (андрути), ізюм (родзинки). Повірте, я, де маю силу, – звертаю увагу, але чи може сама одна людина протистояти усім та усяким інтерівським, без перебільшення – ворожим до української мови – супровідним гендлярським документам (фактура, накладн?я, подор?ожня, иньше…). За цими документами, за цією огидною лексикою, – вся сила проклятої слабописьменної української бюрократії, вся сила Закону, Президента, Уряду… Опір зламано. Можемо бути певні, що в „рідній“ державі, в такому короткому терміні, про який і не мріяли совєтські русифікатори, увесь Західний край забуде про мешти, так що і цією пікантною особливістю галичанин перестане відрізнятися од щирого Кацапа

На одному лиш прикладі переконаємось, як виглядає логіка омосковщення за посередництвом меншевартісного словника. Французько-український словник для школярів (це коли формується людина і її мова!), „Вища школа“, 1982, ред. Б. І. Бурбело. Слово gueule має в перекладі такі відповідники: паща, зів, глотка, горло. Звідки узялась глотка? Тритомний українсько-р?осийський академічний словник 1980го року освячує це гріхопадіння, подаючи, однак і правильні відповідники: горлянка, пелька, хавка. Можна зрозуміти редактора тритомного підсовєтського словника, який був просто змушений упроваджувати усяке сміття до української частини, аби словник побачив світ. Що, однак, керувало діями редактора скороченого словника для школярів, який успішно уникнув українського горлянка на користь р?осийського глотка? Нічим иньшим не пояснити, як тільки лінґвістичним яничарством.

Історія проникнення слова глотка до українських словників є повчальною. Словник під редакцією Грінченка ще не знає цього слова. Але-ж „глотка“ не позначає ані якогось нового технічного поняття, винаходу, ані не відображає розвитку лексики соціальних чи економічних наук, не є, зрештою якимсь новочасним запозиченням з чужих мов, необхідним, аби збагнути досягнення чужої думки. Не є воно і запозиченням з р?осийської вишуканої мови, з р?осийського письменницького чи салонного красного мовлення. Це звичайний вульгаризм, який, коли вірити словникам, втратив свій вульгарний відтінок (чи таке буває?). А от українське пелька вперто супроводжується приміткою „вульгарне“. Виглядає так, що українська мова протягом століть не виробила назви для органу, яким здійснюється акт ковтання, і тільки у XXму столітті Українець навчився у Кацапа, як називати частини свого тіла. Смішно. Тільки, що укладачі словників не відчувають тут жодного парадоксу, на жаль. Тим часом, р?осийське „не вульгарне“ глотка походить від „не вульгарного“ глотать. Чому-ж похідне від українського ликати (иньша форма – ковтати) має вважатися „вульгарним“? От і вся таємниця!

Національна податливість і національний склероз

Коли покупцеві спотворені німецькі туфлі все-ж ближчі, чим турецькі мешти, а брюки разом з брючною лєнтою гріють пах ліпше від штанів, оброблених лиштвою, то йому напевне смакуватиме як ветчина, так і вітчина (вепровина, шинка), так само, як „ізюм іранський без кісточок“ (родзинки без камінців). Щось подібного нераз лунає з телевізийної говорильні, а от у цісарсько-королівському (Imperium Austria, Regnum Galicia) столично-княжому Львові під пильним оком скрайньо-патріотичного управління „культури“ подібну московщ?изну множать – на етикетках, на товарних ярликах, у супровідних документах, тощо – і вона поступово витісняє традиційну говірку. Мене, корінного львів'янина, перестають розуміти такі-ж корінні галицькі дівчата за прилавком склепу, коли я прошу лиштву до штанів, питаю, чи є в них крупа на мамалигу (кулешу), або чи в господарському магазині мають шляуф (шляух) на продаж. Таке враження, що я опинився шляк знає де, лиш не в рідній Галичині. З тих-же цілком офіційних причин ви не зможете віддати книг до оправи, бо платити прийдеться не за оправу, лиш за перепліт, і не згідно з цінником, навіть не за звичним уже онімеченим французьким прейскурантом, а зовсім по-новому, як і личить в оновленій українській сім'ї – за Iнтеро-американським прайс-лстом. З українською державною печаткою. I проситься не плутати зі звичайним листком: „лст“ – колись вимовляли „л?иста“ – значить „перелік“. Задля справедливости щодо Совєтів, і водночас для ілюстрації сили офіційного незалежно-державного „українського“ невігластва, зауважу, що такої макабри, як перепліт, жодні, навіть найбільш зсовєтизовані словники НЕ ДОПУСКАЛИ до вжитку. Але хто в наш час буде слідкувати?

На перипетіях слова, котрим називаємо кавалок паперу з переліком цін на різні товари або послуги, можна-би штудіювати глибину ницости галичанського словотворення. Німці запозичили у Французів «prix courant», переробивши перше слово на свій лад: „preiskurant“. Хоча галичани й кичаться тим, що культуру (швидше, цивілізацію) черпали просто з Eвропи, то все-ж струмочок по більшости тік через Польщу. Галичани, однак, відмовились наслідувати добрий польський приклад – вжити рідне слово „цінник“ (у поляків – „cennik“) і зупинились на запозиченні „з других рук“ (німецьких): прайскурант (словник О. Скалозуба, рік 1933, Коломия). Слід здогадуватись, з міркувань чисто „політичних“, з причини ґерманофільства, себто. Але ось надійшов „освободитель“, котрий має й досі ту хибу, що усе західне сприймає формально-поверхово, і котрий ніколи не вмів правильно читати німецьких слів – та й привчив галичан до прейскуранта (гляди сторінку *). Ну, а наш „інтеліґентний“ свинопас із вищою освітою „рад стараться“. Нині маємо вже четверте угодницьке переінакшення – прайс-лі(?)ст – винахід англомовних комсомольських нуворишів, спадкоємців „і сили і слави“ (Т. Г. Шевченко) старшого братов?ого покоління з червоними зірочками на синіх кашкетах – і знову-ж з кацапським прононсом. При цих численних метаморфозах, єдина ціха українського „інтеліґента“, яка ніколи не підлягала жодним змінам – це тверда і переконана готовність винюхувати смороди з-під волохатого задка Iнтера, незалежно від будь-якого, якнайрізноманітнішого, расового типу, аби лиш на карку носив грубого золотого ланцюга (можна з хрестом).

Відступництво на ґрунті державного дебілізму

На найвищому державному рівні маємо справжні екземпляри леґітимної безграмотности, яка межує з усвідомленою антиукраїнськістю. Яким-же потрібно бути анальфабетом у справах мови, щоб збірку (зведення, збір, зібрання, збірник) державних законів назвати „зводом“ – словом, до якого синонімами є: знищення, розорення, обман, пастка. Без сумніву, під такою лінгвістичною знахідкою стоятимуть підписи і Міністра права, і Голови суду. Не стояли-б, якби ці достойники(-ці) не були випускниками номенклатурного факультету, або, принаймні, якби мали зелене поняття про українську мову. Якби їх турбувала її доля. Мені заперечать, що такий фантастично-дерев'яний „переклад“ р?осийського „свод законов“ леґалізовано у підсовєтському тритомному р?осийсько-українському словнику 1980го року. На що я відповім, що потрібно дуже глибоко ненавидіти українську мову, аби внести подібну макабру до словника. Ще одна перла „української“ юриспруденції (вказую лиш на те, що випадково втрапило мені до вуха завдяки „національній“ телевізії; як насправді розмовляють професори на лекціях права – намагаюсь не думати): „дізнання оголошується закритим“. Слово дізнаватися, без сумніву, українське. Але-ж можна висловитися ще і таким чином, щоб не різало вуха казенним москальським терміном „дознание“. Наприклад: вивідка, вивідування, розвідка (ми кажемо на всілякі дослідження – наукова розвідка), випитування, довідування, напитування… Різні репортажі з приводу справ, пов'язаних із Законом, нехотячи несуть казенно-московський відтінок. А могли-б (хотячи!) його замінити: „запитали про матеріяли про пригнічення ЗМI“, „запросили докази того, що влада втручається в діяльність (чому не до діяльності?) ЗМI („Поступ“, 7го жовтня 1999 р.). Запрошують на уродини або до сповіді. Про всілякі „матеріяли“ роблять запит, або шлють вимогу, а ще краще – просять (слово просити не мусить супроводжуватися прикметником уклінно; просити – це не синонім до випрошувати). Українська мова до подібної ситуації могла-би пристосувати ще й иньші слова: правити, заправити, запрохувати. Хотіти лиш потрібно хоча-б чимсь відрізнятися од Кацапа (а краще – всім!).

Коректори чи редактори – вже не знаю – теж не виказують найменшого бажання попрацювати для покращання мовної культури, не виявляють яких-небудь хоч слідів гідної і незалежницької мовної політики. Замість послідовного самостійно-критичного стосунку до про-совєтських словників, замість політики розумного фільтрування цих словників, коректори, навпаки, демонструють час від часу якусь нетрадиційно-кумедну шарпанину, як ось у наступному прикладі: у сов. словнику „овен“ з малої букви признане застарілим на користь барана, зате „Овен“ з великої букви застарілим чомусь не вважається. Більш того, українська мова, слід припустити, не доросла до права присвоювати на власний смак імена знакам Зодіяка, бо астрологія все-ж наука, і для хлопської хохлятини має зависокі пороги…. На відміну од польської мови, бо там маємо „Барана“. I от замість Барана, Бика, Діви – наші панюсі ворожать на москальських Овена, Тельца, і… лядську Панну (“Virgo” в українській мові – зовсім не панянка, лиш дівиця).

Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було-би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Чи Ви, читачу, не чули, що у 21му столітті наступить ера якогось нового суспільного порядку, оновленої духовности, цілком иньших відносин між людьми та державами? Якщо не чули, то матимете іще не раз нагоду почути. Торочать і через брехунець, і в писаних „медія“. Епохальне завдання Iнтеру полягає в тім, щоб на час вступу до третього тисячоліття українська проблема зостала розв'язана ОСТАТОЧНО. Круглі дати впливають магічно не тільки на простюхів…

Піт і парфуми самовідданих „каменярів“

Коли українська інтеліґенція є … коли вона бореться, то чому ми не чуємо про цю боротьбу, не бачимо наслідків її?…

(Микола Міхновський, „Самостійна Україна“)

В минулому праця лінгвіста і письменника нераз поєднувалися. I носила вона переважно самовідданий характер. Бо Українцеві, за його рідну мову, ні колись – цар чи цісар, ні в пост-совєтську епоху – заднім числом з КПУ вибувший комуніст-ідеолог, за сумісництвом – „не залежний“ від Москви і чомусь „Перший“ президент з „ретро-упівським“ волинянським корінням, ні колишній голова української помісної філії військово-промислового „Союзу (слово-ж бо яке любе!) промисловців“ пана Вольського, за сумісництвом – „український“ президент-ґітарист, який донедавна не здогадувався про існування української мови, ні оздоблений золотим ланцем бритоголово-пейджерний Iнтермеценат, зі своїх офшорних рахунків платити не будуть. Іван Франко виснажливу, практично неоплачувану працю задля українства називав „песячим обов'язком“, якого сповняється перед тими, хто дав Тобі життя („Nieco o sobie samym“); вічним боргом, якого сплачується за усміх долі, що підкинула Тобі шанс здобути освіту в етнічно- та етично- ворожому суспільстві… Ну то як з тим обов'язком, панове літератори та науковці? Навіть проста комп'ютерна компіляція двох єдиних більших словників, які можна назвати не-русифікованими: Уманця і незакінченого словника під ред. Кримського, плюс механічне комп'ютерне обернення словника Грінченка, плюс просте виділення червоною фарбою русизмів у тритомному підсовєтському словнику 1980 року – вже-б дало якусь основу для подальшої докладнішої праці. А користувач отримав-би вже нині, поки вщент не опаскудився, якийсь, хоча і недосконалий, зате не про-московський орієнтир. Тлумачні словники – річ хороша для багатого суспільства, а також для дослідників мертвих мов. Щоб протистояти обрусінню, необхідно мати с?аме р?осийсько-український академічний словник. Якого, де-факто, ніколи й не було. Аби користувач зміг довідатися, як не слід висловлюватися, які не слід вибирати відповідники для понять, імпортованих з р?осийської мови, або з Заходу, але знову-ж таки – через посередництво р?осийської мови; щоб зміг перевірити сам себе (бо переважно ми без зусиль вгадуємо, а найчастіше – просто знаємо наперед – р?осийський оригінал української кальки). Щоб людина могла звідати, як гарно ті чи иньші речі наші батьки називали, та до чого слід навернутися; з якого багатого арсеналу можна вибрати відповідник до старого чи щойно вилупленого Iнтер-русизму; які мальовничі, глибинні, вузько помісні, – але вповні українські, – діялектизми очікують свого часу для поширення, відродження, збагачення і оздоблення Вашої мови, очікують на час використання їх для називництва навіть і нових понять, які з'являються щоденно.

Гнітюча „нормативність“

Два слова про „нормативність“. Зрозуміло, що учням у школі слід викладати якийсь один правопис. Але чому мене, людину сяк-так освічену, а найважніше – такого, що сприймає мову не як формальність, а як живий шмат власної душі, як вразливу часточку один раз даного життя – чому мене якийсь гугнявий Iнтер має вчити „правильної“, на його каправий погляд, „нормативної“ вимови і пов'язаного з нею правопису? Я-ж не матиму нагоди вдруге пережити оце життя, коли Iнтер здохне і я собі заговорю та попишу, як мені підказує моє походження. Хто тут врешті має слово? Капарський москвофіл, замудрагелений „компромісний“ професор, чи Українець з роду? Може для якогось посіпаки його „сленг“ не має відношення до „їх“ літературної мови. Але-ж і посіпака за рідний „базар“ стане горою. А для мене літературна мова – оце і є мій щоденний „сленг“. Оце я і є той Українець, що Ви його по університетах, яко етнос, вивчаєте, мову його досліджуєте, аналізуєте, пишете дисертації, наукові праці, видаєте „нормативні“ словники…, одним словом – капарите МОЮ мову. Чи не хотіли-б довідатися, як він сам, отой Українець – об'єкт Вашого мовно-етнографічного дослідження – оту Вашу працю бачить? Бо мав-би, згідно з Вашими премудрими „нормами“, висловлювати своє наболіле, а не Ваше, шановні дослідники та нормувальники МОЄЇ МОВИ!

Отже-ж так. За Совєтів у школі вчили писати та читати по-українськи неправильно. I воно не дуже було приємно знати, що правильний правопис від тебе ховають, абись-ся змосковщив. Але краще правда, хоч і гірка, чим дурнем несвідомим вирости. За яким-же правом, панове нинішні укладачі словників, Ви і сьогодні стоїте на заваді тій добрій справі, аби „медія“ наші – та й ми разом з ними – заговорили мовою Грушевського, Франка, Кримського? Оправдовуєтеся тим, що час уплив? Хіба-ж зло перестає бути злом, злочин – злочином від того, що протягом довгого кавалка часу вони торжествують? Мені виглядає справа простіше: багато-хто аж так старанно большевикам до рота заглядав, що з того всього і сам берега пустився; настільки далеко в багно совєтського „осучаснення“ заплив, що назад в пенсійному віці вже і ліньки, і сили немає повертатись.

Як доросла людина, я мав-би володіти правом вибору. У словниках Грінченка, Голоскевича закладено прецедент різнописання: н?арід – народ, ?инний – инший – инчий, инакий – инакший, ниць – ницьма, м'який – м'ягкий, вийняток – виняток, ріжниця – різн?иця, тощо. Справедливо, що мову слід час од часу підчищати від неохайностей. I ось тут шалено все залежить від того, щ?о за вчені люди до цієї справи беруться. Про-польськи настроєний укладач словника не вилучить з нього ані варіянту инчий, ані, скажімо, жаден (жодний), або слова хтіти (хотіти) (всі ці варіянти присутні як у сл. Грінченка, так і в сл. Голоскевича – як визнання їх уживаності в ті часи). Знову-ж, про-московськи настроєний укладач не викреслить туфлі, зате опустить мешти, аби зливались дві „братні“… Мислю, що розумний та справедливий про-український укладач мав-би залишити усі варіянти, але обов'язково з поміткою, що то – полонізм, а иньше – русизм, і т. д. Таким чином, читач мав-би нагоду свідомо вибирати свою стежину – посеред сміття, чи серед чистих квіточок. Прихильний до українства укладач впровадив-би, наприклад, слово шнурівка, якою ми тут в Галичині від часу давнього шнуруємо черевика, аби люд нарешті перестав користуватися кацапськими шнурками („зав'язати шнурка“ – ось як вчаться говорити наші діти (!) – мультфільм „Чергування Хельди“). Хоча таке значення відсутнє не лиш у совєтському словнику, але і у Грінченка, наприклад. (Там шнурівка – те саме, що корсет, або шнуровиці). Оце-б і був приклад про-українського осучаснення. З прикрістю мусимо ствердити, що недоліки підсовєтських словників успішно перекочовують і до серії т. зв. „Нових“ видань. Признаюся, заощадив я собі нервів, і не листав докладно цих „Нових“ словників. Може й багато змінилося в них на краще, хоча віриться важко – адже-ж ще й досі не маємо хоча-б нормального правопису. Візьмімо для прикладу, словник під ред. Світлани Яківни Єрмоленко 1996го року. Як і за Совєтів, читач даремно шукатиме там мештів, зате туфлю (в українській частині!) знайде легко; так само і шнурок (той, що від черевика) далі ніяк не може стати шнурівкою. Берімо „Новий російсько-український словник-довідник юридичної,… і т. д. сфери“ 1996го року, редактор той-же. Тут уже вжито термін „валютно-фінансова суперечка“, але й тільки того щастя, бо в загальній позиції „спор“ і надалі перекладається як „спір“, і ані руш. Так само „свод“ (кодекс) стоїть на смерть: „звід“, та й годі. Зауважте, ці словники видані у серії „Бібліотека державного службовця“ – чиєї держави, хтів би-м знати? А ще хтів би-м взріти face головного редактора – що це за нормативну таку пані Світлану Господь зіслав на Україну в час її „національного відродження“.

Експерименти

Не всяка неоковирність пов'язана зі зросійщенням. Пробується також переводити якісь експерименти, що так скажу, не до кінця для мене зрозумілої орієнтації. Непотрібні експерименти. Якщо я згідний, що варто відійти від „процента“ і призвичаїтись до вповні логічного „відсотка“, то вже ніяк не можу зрозуміти, який сенс лежить в тім, аби франко-німецьке слово „карта“ замінювати на англо-американське „мапа“. Далеко не кожен Українець є прихильником навернення до спольщеної говірки передвоєнної Галичини. Особливо, якщо згадати, скільки свого часу сил було вкладено у спротив полонізації. Вдавалися навіть до такого способу, як штучне вживання окремих русизмів, краще сказати – давньо-українізмів, аби лиш протиставитися спольщенню. То навіщо цофати назад? Скажімо, у моїй свідомості звук „т“ у слові „катедра“ не викликає жодних иньших емоцій, як лиш згадку про насильницьке окатоличення, яке рівнозначне було спольщенню. Не таке воно усе безневинне, коли згадати, що у такий спосіб розбивались родини. Пора облишити примітивну політику лінґвістичного сягання каштанів чужими руками із вогню: спочатку ґерманізуємось та русифікуємось, аби не спольщитись, пізніше – назад полонізуємось та американізуємось, аби не зросійщитись. То ми Українці, чи хто? I вже зовсім парадоксально, що ті-ж самі засоби масової інформації, які призвичаюють Схід до слова „мапа“, вже більше, як півтори року, тероризують Захід неприродним наголосом у словах „свят?а“ і „пр?авий“. Мені зрозумілий потяг до унітаризму в Українській державі (якщо-би він насправді був!). Та все-ж не варто випробовувати глибини всеукраїнської державницької свідомости Західняка в такий ризикований спосіб. Моя особиста готовність до самозречення і до відмови од галицької говірки на користь Соборної української мови аж так далеко не сягає, щоби я ще за свого притомного життя зміг призвичаїтися до подібних наголосів. У 1929му році українські харківські укладачі словників виказували більше вирозуміння, чим нинішні київські: поруч з наголосом на останньому складі у вимові таких іменників у множині, як жит?а і пол?я, тодішній правопис Голоскевича дозволяє двоякий наголос у називному відмінку слова л?іт?а, і один-однісінький наголос (але не той, що є нині таким офіційним) – у називному відмінку слова св?ята! Можливо, десь на Сході і вимовляють свят?а, але словник Голоскевича вважає, що накидати цю вимову усенькій Україні було-б занадто. I має рацію. На відміну від сьогоднішніх „унормалізовувальників“. З другим випадком наголосу, у слові „пр?авий“, непорозуміння є тоншим і сягає глибше. Подвійний наголос, „пр?ав?ий“, у тому значенні, яке є антонімом до слова „лівий“, признають всі словники. А от для значення „вірний, правильний“ – дійсно подається лиш один-єдиний наголос: „пр?авий“. Задаймося, однак, питанням: яку семантику насправді має це друге значення слова „правий“? Сьогодні замовчується факт, що слово „пр?авий“ переважно вживалося Українцями як синонім „пр?аведного“. Звідти і наголос. А в значенні простішому – „той, хто має рацію“ – воно вживалося рідко! Словник під ред. А. Кримського (IIIй том під ред. С. Єфремова) подає ось які поширеніші (на той час) переклади р?осийського „быть правым“: мати рацію, мати слушність, ваша правда. Переклади р?осийського прикметника „правый“: справедливий, правдивий, невинний, безневинний, безвинний, неповинний. Чому, на милість Божу, „медія“ учепилися, як вош кожуха, одного-єдиного, зі всіх синонімів найменш характерного для української мови, – синоніму „пр?авий“? Коли вже така доля, то варто було-б якраз у цьому місці та й підкріпити тезу, що „мова розвивається“ – лиш не в бік злиття з московською, а в тому керунку, до якого закликали класики – „геть від Москви!“. Можна-ж було впровадити до словника наголос „прав?ий“ також і в розумінні „той, чия думка вірна“. I не боятися гріха ревізіонізму супроти академіків Єфремова та Кримського – як вони могли передбачити, що таке рідкісне значення слова „пр?авий“, знамените хіба що своєю спорідненістю з ворожою мовою, стане найпоширенішим в українських „медіях“ по-совєтських часів!

Словники – іще раз

Політично заанґажованому читачеві може здатися дивним, що я практичне пригнічення сьогоденного українства вбачаю не стільки в заморожених сибірськими морозами кістках патріотів, скільки у відсутності якісних словників та підручників чужих мов для Українців. Тут багато особистого. У школі я користав з англо-українського словника на 25 тис. слів. У студентські роки справив собі словника англо-р?осийського на 70 тис. Це було 11те видання під ред. Мюллера, 1965го року. У 1974му році УРСР спромоглася нарешті видати англо-український словник на 65 тис. слів, багато в чім просто переписаний зі словника Мюллера, лиш на хохляцький лад. Нині Без'ядерно-Незалежна пропонує своєму науковцю англо-український на 125 тис. слів і поруч – англо-р?осийський на 250 тисяч, як і слід було сподіватися, на „н?ових“ реформаторсько-ринкових засадах: обидва за 145 патріотичних гривень, що лиш не набагато є менше від середньо-місячного рівня зарплати-винагороди за відданість Демократії, Ринку та Західному безнадійно-цивілізаційному „векторові“. Як бачимо, кацапське не завжди дорожче, зате завжди ліпше. Тепер уявімо собі, що в силу своєї безпорадности Ви не змогли еміґрувати і продовжуєте дурити близьких неприкрито-голодним патріотизмом свідомого українського науковця, що з власної невимушеної волі залишився погибати разом з ненькою-Україною, замість вчасно чкурнути вслід за менш патріотичними, але більш зарадними колєґами. Одним словом, Ви намагаєтесь щось тут на голодний шлунок „творити“. Оскільки на Заході все уже давно створено, – Ви змушені багато читати (по-їхньому) – і ось Ви, під нестримним напором наївно-відчайдушного патріотичного поривання свого внутрішнього я, з необґрунтованою, але такою жад?аною гордістю українського свідомого „науківця“, сягаєте по англо-УКРАЇНСЬКИЙ словник. Якщо Вам пощастить, Ви дійсно знайдете там необхідну варіяцію перекладу – як правило, тривіяльну кальку з р?осийського. В гіршому випадку, коли у Вас виникла потреба перекласти щось серйознішого, – потрібного слова (або значення) Ви не знайдете зовсім. Пора сягати по словник кращий, повніший, яким, як ми домовились, є словник англо-Р?ОСИЙСЬКИЙ. Якщо Ви іще не спромоглися купити до цього часу жодного, і за кожним серйозним перекладом літаєте по словник до бібліотеки, чи вистарчить у Вас патріотизму та грошей, аби придбати у власність відразу обидва словники – за 300 грн.? Бо один лиш англо-український справі не зарадить – бігатимете до бібліотеки і надалі. З чого випливає, що серйозна наукова діяльність – не для патріота. В усякому разі наївного. Якщо Вам дорогі засади лінґвістичної охайности, Ваші митарства лиш почались. Не завжди, але часто, в нашому зрусифікованому середовищі трапляється, що Вам бракне ясної думки, бистрого розуму, бракне не заціпенілої від голоду, холоду, від нескінченних клопотів-змагань з хамськими галицькими чиновниками, – притомности мозку, щоб одразу впасти на український відповідник витончено-вишуканого, єдино доцільного р?осийського перекладу. Найкращий на теперішній час, тритомний, у 1980му році якимсь чудом виданий р?осийсько-український словник далеко не завжди допоможе. Вище вказувалося, які „перли“ за совєтськими критеріями вважалися і, стараннями яничарів-лінґвістів, по нинішній день вважаються „нормативними“. Справжня інтелектуальна Голгофа безконечного порпання у власній пам'яті, перелистування Грінченка, Уманця, Кримського, Скалозуба, иньших передвоєнних словників чужих слів, все-ж може увінчатися успіхом. І ось Ви гордо несете кілька своїх абзаців-шедеврів неповторного українського перекладу англомовної інструкції до виготовленого у Тайвані порохо-брудо-смоктально-втягального пристрою, призначеного для ново-укр?аинского слабо-язычного споживача… Несете недоуку-коректору, який Вашу виснажливу працю тут-же забракує в силу „малопонятности“. За цей час Кацап, послуговуючись розвинутими р?осийсько-мовними засобами, напише дві дисертації, уникне докорів націоналістичної совісти, зап'є, за крилатим виразом Президента, „стаканом водки“ і забуде всі проблеми. Щоб жити і творити свої діла далі. Може, хтось іще досі не зрозумів, чому Остроградський писав французькою, а Пулюй – німецькою? Найпечальніше в цій ситуації – що нікому немає діла до аґресії Iнтер'язычія і до виродження україномовного загалу. Українець кинутий напризволяще власними лінґвістами.

Мені закидають суперечність: нема словників – погано, є словники, хороші й дорогі, – теж погано. Відповідь проста. Українське слово не може бути предметом комерції. Це паршивий ринковий обман, коли Українець раптом виявляє, що бути патріотом – привілей багатих. Не подарую ніколи гидотного відчуття, коли я не зміг купити своєму хлопцеві квитка на першу імпрезу „Українська молодь – Христові“, що відбувалася 8го вересня 1990го року на стадіоні Україна. Не було грошей в кишені наукового співробітника, та й годі: самі борги за вікт на душу тиснули. Коли спостерігаю розтовстілих виряджених матусь галицьких „пластунів“ – завжди спливає перед очі фото моєї, молоденької на той давній час, матері в колі босих сиріт дитячого садочка „Рідної Школи“. Ці босі сироти пізніше рятували честь України. Не знаю, чи захистять чиюсь честь нинішні комп'ютерні пластуни. Знаменитий винахід Горбачова: до нині партія за всіх дбала, а від нині ви самі собі винні, – партія умиває руки, – зовсім даремно і нерозумно був підхоплений „націонал“-демократами, помішаними на анти-соціалізмі. В результаті, ми не одержали ні ринку, ні демократії, ні національного відродження. Не є тут моїм завданням переконувати Читача, що комуняцька партія таки повинна заплатити. Мене лиш обурює, що українські ринково-европейські демократи плутають працьовитість з вмінням ошукати. Бажання і готовність докласти рук – з можливістю для непродажного Українця це зробити. Триста років Москаль грабував українську культуру. А тепер „ринкові демократи“ переконують мене, що я повинен свою українську мову відкупити в Інтера назад. Пощо мені держава, коли моя культура перебуває в цій державі на тих-же ринкових умовах, що і в Канаді: хочеш мати – плати! Правда, в Канаді держава допомагає національним меншинам. В Україні національним меншинам допомагають иньші держави – Москалі, Мадяри, Чехи, Німці, Жиди, Поляки. Українській меншині не допомагає ніхто. Хочеш мати україномовне компутерне забезпечення – плати. Хочеш мати словника – плати. Хочеш мати вихованих у християнському дусі дітей – плати. Або будь прямим нащадком галицького ксьондза чи адвоката у десятому коліні.

А от большевики вміли тим, що їм потрібне було, заповнити і бібліотеки, і школи, і пообклеювати мури на вулицях. Бери – не хочеш. Розумні були большевики. І розумними залишилися. При банках, фірмах, холдінґах, в уряді, та й просто так. Що-ж до українського ринкового демократа, то він, вірний своїм ідіотичним ринковим „принципам“, продовжує борсатись і переконувати мене, що я у своїй Україні за свою українську мову та ще й повинен платити. В той час, коли вчорашні большевики на чолі з одним чи другим Азаровим тихенько лічать прибутки від платників українських податків. То хто сам собі суперечить, панове?

Трохи про називництво

Залюбленим у західну цивілізацію людям хочу звернути увагу не на рівень її досягнень, лиш не дух САМОДОСТАТНОСТИ. Багато людей подивляють психологію Німця чи Англо-Сакса, та мало хто зверне увагу, що, коли Італієць пише „forte“ в опері, а дитина в Анґлії на лекції фізики пише “f=m•a”, то вони пишуть рідною мовою (force=mass•acceleration). Не маю найменшого наміру аґітувати за переписування підручників з фізики. Не мусять наш діти в школі писати „с=г•р“ (сила=груда•розгін). Але мусіли-б лінґвісти здати собі справу з того, що якась-же має бути різниця між суспільством, яке нутром творить, спонтанно і від себе, для себе, ще й по-своєму називає, і суспільством, яке тупо мавпує та, незрозумілим для себе самого чином, формально переписує чужі називництва. Не місце тут розправлятися про походження західних літературних мов, про освітню ролю католицизму, про співвідношення між абстрактно-аналітичним та конкретно-художнім мисленням, про переваги та недоліки символізму і мотивації у називництві. Але є фактом, що Чехи від порівняно недавнього часу (1920і роки) називають артистів умільцями, а театр – дівадлом. I нічого їм за те не є. Думаю, що нарід цей буде жити.

Мені заперечували добрі знайомі, що, мовляв, ми запізнилися з впровадженням чеського досвіду відродження мови, винаходу власної термінології. Щасливий єсмь, що не йняв-єм віри тим зневіреним „прагматикам“. Нині не лиш Поляки чи Французи наново зачинають лінґвістичну борбу, але от недавно довідав-єм ся, що Німці геть вигнали зі свого компутера англійську мову. Навіть слово E-mail замінили. Ніхто, отже не може знати, як ся оберне доля. З чим Україна дійсно запізнила, – то це з обожнюванням англійської мови (у побуті та техніці; чиста наука – справа иньша). В Европі засилля англійської мало місце після війни, у нас – нині. Освічена людина не повинна забувати, що уніфікація (з'одначення) просто не може не супроводжуватися диверсифікацією (урізноманітненням). Інакше людство (як, зрештою кожна самореґульовна складена система) вмре. З точки соціяльної психології (коли хочете – нехай вам буде соціоніки) справа виглядає ще простіше. Одні люди вічно гадають, як то воно буде, куди вітер повіє, і як-би їм вдало скористати з політико-соціяльних обставин. А друг?і люде ці обставини створюють.

Аґресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть імпортованих) понять – критична умова її живучости. Якщо немає аґресивности своєї мови – її заступає аґресивність чужої. Мало того, що, скажімо, р?осийська чи польська має багато запозичень із західних мов, то українська до цього ще й докладає: З одного боку, природними стараннями Iнтера „збагачується“ р?осийсько-польськими перекладами з попсутої Англо-Саксами чи Фр?анками латині, а з другого боку – стараннями малодушно-запопадливих рідно-зневірених „европеїзаторів“ додає, до вже засвоєних раніше, потоки нових „сьогоденних“ Iнтеро-американських шедеврів, попередньо спотворених на хохляцький лад (Рілекс – від релаксу, себто „розслабухи“, та ин.)9. Зарозумілим „вченим“ прихильникам латині та греки раджу задуматись над питанням: чи це Боги дарували оракулам давньогрецьку, чи, може, вона виросла з мови грецьких пастухів? Чи не є ознакою „інтелекту“ заздрісного селюка, коли новоспечений напівучений розумник, з трудом вимовивши щойно завчене чуже слово, уявляє, що він уже вознісся на постамент, де засідає „еліта“. Не володіючи мовою-донором. Не здогадуючись про етимологію. Не задумуючись над перекладом „терміну“ і не маючи навіть гадки щодо простої пересічности його походження, нічого не підозрюючи про „хлопську“ природу „вченого“ слова у рідному для нього самого мовному середовищі. Зрозуміймо нарешті: европейські мови абсорбували греку і латинь в такій мірі, що слова-терміни для всіх нових понять вони фактично черпають САМІ З СЕБЕ, хоча для нас воно звучить як ДУЖЕ науковий термін. Чим важче вимовити, тим „науковіший“. Чим менше зрозумілий, тим більше ПАНСЬКИЙ. Звідки запозичають слова для своїх винаходів Американці? Напевне, з англійської. Тоді чому українській мові не скористати з власних, напрочуд багатих суфіксально-префіксальних засобів? Західні мови творять слова побільшости засобами комбінацій. У нас свої, иньші можливості. Чому не творити на свій лад? Західні мови не цураються також і слів „простонародного“ звучання для означення понять як в технології, так і в економіці. Чому ми повинні соромитись своїх слів? Невже лиш тому, що пересічна, майже непристойна простота ЗАХІДНИХ слів для вуха українського анальфабета звучить як витончена музика, коли їх вимовляють уста европейського „цивілізатора“? Тому, що зрозуміле і влучне рідне слово ріже інтеліґентне вухо синові вчорашнього гноєвоза? Львів продукує телефонні апарати (скопійовані зі західних, річ ясна), які називаються визначник номера „Мері“ (слід розуміти, в честь назви одного з племен, які заселяли колись московську землю – Мерь). Керівництво (інструкція) – українською мовою, але сам апарат своїм електронним голосом до користувача звертається чомусь по-кацапськи (навіть в межах Бастіону Українського Відродження). Апарат наділений функціональною частиною, що має зватися, в силу якоїсь ґеніальної лінґвістичної знахідки, – „спікерфон“. Жодному вченому панові інтеліґентному інженерові не спало на думку назвати оту деталь одним з простих українських слів: голосник, звучник, звучало, ?озвук, говорун, балакун, гучок, гук, дримба, зрештою. Чому? Тому, що пани інженери вміють по буквах прочитати англійське “speakerphone”. Зате не знають, що ричаг (так і написано!) взагалі-то зветься важіль, а в даному випадку, то зовсім навіть не важіль, лиш язичок (деталь № 12).

Пасивність українського називництва подиву гідна. Чим, наприклад, телевізор не міг-би називатись „глядилком“ або „споглядалом“, дисплей – „позиралом“10, а комп(')ю(у)тер (дослівно – „той, хто п'є тільки в компанії“) – чим не „мізківник“, „мудрик“, чи, скажімо, „метикун“? Ще синоніми (в цьому контексті): метик, метець, метк, мистюк, мислюк. Освічені люди часом переконують мене, що проти міжнародних термінів не попреш. Що, мовляв, навіть Французи кажуть «computeur». Брехня для невігласів! Французи кажуть «ordinateur»: послушник, розпорядник, виконавець, лаштун, упорядник, наказовець. На відміну від калькулятора чи рахівнички (обчислювача, компутера).

За битого двох небитих дають

Відступництво

Кому не сподобався ужитий в попередніх відступах („абзацах“) термін „аґресивність“ – хочу нагадати, що аґресія – це є, між иньшим, акт, який дає початок життю. А також навіть і рослина, яка тягнеться до сонця, затінком свого листя вбиває менш заповзятливу суперницю. Хто увірував, що досить три рази в день заспівати „Боже, великий, єдиний“ – і щезне ворог, як роса на сонці, – їм нагадаю, що в тім самім часі, коли в галицькій церкві співають, – в галицькому банку будують „Україну“. „Цивілізовану“, „европейську“, інтер'язичну. Потрібно зробитися повним нікчемою, щоби на всю Україну „дякувати долі, що вона подарувала нам Україну“ (10го лютого 2001го року, висилання „Обрії“, пісня „Моя Україна“). По перше, Україна далеко не наша, по-друге, ніхто тобі навіть не вибирався ні сіло ні впало її дарувати, а по третє, і найважливіше – подякуємо Долі тоді, коли вона виправить свою власну історичну підлість і забере Москаля взад. Коли на місці червоного замку Сатани зробиться велике і глибоке багно, в якому навіть не кумкатимуть жаби.

Не щезне ворог, допоки під його ногами не палатиме земля. У трамваї, в магазині, на фабриці, в установі, в банку, в міліції, на ринку, на забаві, у кав'ярні, на дискотеці, в театрі, в кіно, при інтерв'ю, на телебаченні, на радіо, на вулиці, в борделі, в ліжку. Не критикую східняцьких братів. Зате відчай бере, коли переконуєшся, що галичанин швидше дасть собі вирвати язика, чим відмовиться від насолоди мазохізму: з Поляком – перейти на польську (в Україні!), з Кацапом – на р?осийську (в Галичині!), з Німцем, Французом, Китайцем – на той-же общепонятный, ничтоже сумнящеся, що кожен чужинець повинен розуміти мову „родины Ильича“; а при спілкуванні поміж собою – для „крутості“ не забути закинути одним-другим модняцьким слівцем, украденим з „панської“, на нинішній день – англійської, мови. Свою ущербну інтелектуальну незайманість „новые украинцы“, як і нова галицька номенклятура, що їх залюбки мавпує, пояснюють „неспроможністю“ рідної мови. З причини виключно убогого, з дозволу сказати, „володіння“ українською мовою, вони змушені навіть запозичати слова з багатого мовного запасу диких гаїтянських голопупенків: Хіба спаде на думку нинішньому розбагатілому номенклятурнику чи міщанинови, що назву улюбленого „пікнікового“ начиння, “barbecue” (спотворене barbaca), можна заступити купою близьких, уже відомих в українській мові слів: ватрак, кросна, рушт, столець, шохта рожен… Н?арід, який не хоче бути. Впирається, щоб не бути. Платить, щоб тільки НЕ бути. Добровільно, власною копійкою підтримує засилля чужинецьких, часто прямо ворожих засобів масового безглуздя, розпусти, блуду, розбещення інтелекту. Ґазети, журнали, музика, пісні, вистави, забави, порнуха, снобізм… Я не купую еротичних ілюстрованих журналів р?осийською мовою, а Ви? Я не купую „Наталі“, „Джентльмен“, „Дом и уют“, не лиш тому, що я не належу до нового гладкого покоління галицької патріотичної „інтеліґенції“, але й тому, що не бажаю набиратися р?осийськомовних стереотипів, не хочу осмішувати свою мову всілякими джакузами, барбаками, ротманами… (гляди сторінку *). Тому, що не бажаю фінансувати справу знищення українства. Я можу дозволити собі безболісно відмовитись від товару в р?осийській обгортці, вийти з крамниці, де я чую р?осийську мову – бо мені там перебувати неприємно. Я можу не купити товару, що реклямується в телевізії каліченою українською, тим паче – р?осийською мовою – бо мені бридко; бо у наш ринковий час і без того є на що витрачати гроші. Я не відчуваю найменшого дискомфорту, коли веду бесіду рідною мені мовою із Iнтером, бо я давно і без жалю одвик розмовляти р?осийською. Я не вживаю суржику і не партачу своєї української мови цитуванням р?осийських термінів, щоб Iнтер мене зрозумів – нехай перепитує та вчиться; це моя земля, і це МОЄ СУСПІЛЬСТВО. Як поступаєте Ви?

Егоїзм

Простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтеліґенція, ніколи не доходив, отже й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтеліґенції більших зусиль, аніж від простого люду.

(Левко Лук'яненко,
„Сповідь у камері смертників“)

Ну, то це було про н?арід. А от патріоти мали-б за дев'ять років породити не-змосковщений повно-об'ємний академічний р?осийсько-український словник. Замість віршів, „доленосної знакової“ прози, замість безплідних амбіційних суперечок та схоластичних досліджень. Непосильна праця, брак комфортної мамони, чи несила відмовитись від під-совєтських „творчих надбань“ в галузі зросійщення? Історики та лінґвісти сердяться, коли їм радять викинути на смітник весь совєтський доробок. Мовляв, і за того режиму дещиця правдивого та вартісного була створена. Не хочеться виправдовувати гонорари виключно своїм холуйством. А створено було: 1) Міф про те, що говорити правду і поступати чесно не є „розумним“; 2) Спосіб нишком докидати ложку істини до бочки совєтської брехні – виключно з метою заспокоєння власного патріотичного сумління – бо, на відміну від ложки дьогтю, ложка істини брехні не псує, лиш приправляє.

Міф, що правдовідступництво себе виправдовує, вдався на славу і виявився настільки заразно-плодючим, що перетривав „перестройку“, знейтралізував потуги відродження 1991 року і, врешті, опанував „Незалежною“. До такого ступеня, що націонал-демократам зараз вірить від сили 3% населення (за підсумком виборів). Забрехали самі себе. Нині природньо було-б сподіватись, що учорашні винахідливі маскувальники літературно-лінґвістичної ложки істини заходяться її видобувати назад з бочки брехні, куди вони її для наступних поколінь ховали. Щоб показати-таки в чистому вигляді свій підсовєтський доробок. Не заходились. Невигідно. Не платять. А українському читачеві, – за безграмотну гидоту в ґазетах; українському слухачеві, – за потоки інтер'язычного гною, які линуть через радіо та телевізію, – йому „за врєдность“ хто платитиме?

Іще не зміряно точно, від чого є більше зла: від чіткої заборони на правдиве слово, чи від намагання донести до читача зернину правди разом з повним мішком дозволеної брехні. Бо брехня, підсвічена ореолом супровідної правди, мимоволі проникає до свідомості, там легалізується, і, навіть при великому бажанні відсіяти полову, все-ж полишає за собою серпанок делікатної полуди. Кому з під-совєтських укладачів хочеться зараз брати до рук мітлу та вимітати з р?осийсько-українських словників зросійщене сміття, свідомо ними-ж і понапихане задля благих намірів – щоб словник взагалі побачив світ? Нікому. А хто за них зробить цю роботу? Може, нове покоління інтерівських „лінґвістів“, яке і за освітою, і в самому принципі, слабо розрізняє між англійською, українською та р?осийською мовами? Тих інтер-лінґвістів, які з допомогою простого телевізійного пуделка успішно та швидко нищать крихти українськости, які вдалося зберегти з часів хрущовської відлиги. А в часі, вільному від нищення, прискорено помпують інтер-язычіє. I отаке спостерігаючи, жменька українських „майстрів слова“ помаленьку завойовує собі безсмертя високохудожніми творами на вимучені теми. Творами для власного вжитку. Бо ні плач, ні вічні скарги, незадоволення, претензії до цілого світу, ані розпука від ницого роздвоєння, якою-б дібраною мовою вони не описувались, на безсмертя навряд чи здобудуться. Не любить читач такого. Навіть сила терпіння не особливо цінується. Хіба що страшного терпіння, як в Осьмачки і Багряного. До Історії входить иньша сила: сила перемоги. Сила Драйзера, Фойхтванґера, Голзверті, Лондона, Гемінґвея, Eсхіла, Данте, Цвейґа. Велика сила. Великої підступности. Великої траґедії. Великої шляхетности, великого снобізму, великої розк?оші, великого життя.

Про виживання в ницості. Підступність, як зброя, оспівана великим Міцкевичем. Чого не сприйняв великий Франко. I був шельмований Ляхами. Що не дивно, бо зачепив національну пиху. Але також і своїми. Що є дивним лиш на перший погляд. Бо теж зачепив, правда, не національну, лиш міщанську пиху. Бо похвалив дві, для нас незносні, речі: лицарську поставу і правдиву европейську гідність. Зостав шельмований за своє несприйняття законсервованої назадкуватости і лякливого крутійства „інтеліґенційного“ квазівікторіянського оточення, хронічно хворого на святенницько-мазохіський попідлядський синдром. Теперішні слизькі „европеїзатори“ були-б здивовані, якби їм випало прочитати, що стиль Святославового „іду на вас“, стиль рішучого „так хочу!“ належить до европейської моди, а от доктрина „несупротивлення злу“ – „найабсурдніша, найменше відповідна для европейської вдачі“ („Подуви весни в Росії“). Ясна річ, немає чого розмахувати дерев'яною шаблюкою під підошвою московського ведмедя. Але-ж і хвалену валєнродську підступність не варто підсолоджувати „інтеліґенційним“ малоукраїнським ницим конформізмом. Бо засмердиться підступність, заіржавіє кинджал месника під важким плащем непевности. Слід-би час од часу очищати від словоблудства дійсну правду. А правда полягає в тім, що коли дерево однієї мови пишно свою крону розкидає, тоді воно глушить сусідів; що тісно в одному вишневому садочку двом „братнім“; що не зарадити ділу солодкими байками про права Iнтер-людини. Друга правда полягає в тім, що на території архітектурно-звичаєвого заповідника в серцевині підіпсутого П'ємонту українську мову не шанують навіть ті, хто нею послуговується.

Хто, для кого, і яку має творити мову

Навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови)

(О. Субтельний, „Україна. Історія.“,
Київ: „Либідь“, 1991 р.,стор. 462)

Для попси

Мову творять і захищають, як мури фортеці, дві літератури: література попсу (плебсу) і література салону. I аж ніяк не література фолькльористики, етно-психозу, чи дрібноміщанської філософії. Жовтого жанру та жанру червоних ліхтарів з-поміж українських письменників не підтримує ніхто (майже, – гляди Ю. Винничук та ще одне-два прізвища обох статей). Молодь вчиться розмовляти з р?осийських перекладів, в кращому разі, творів Сабатіні, Стівенсона, чи Дюма, в гіршому… Де український кримінал, еротика, фантастика, мелодрама, бульварний роман, де розмовник для галицьких повій, де чтиво, призначене для розслабухи крутих українських недоумків? Чи, може, в стерильно-цнотливій Без'ядерно-Iнтеліґенційній сього не суть буде? Юрій Рогоза написав книжку „День рождения буржуя“, за якою поставлено серіял. Можливо, я-б і самою книжкою зацікавився, якби при її реклямі з позиралка телевізора на мене одверто і безсоромно не глипала її р?осийськомовна назва. Якось не до душі… Тому – про фільм лише. В ньому, окрім символіки назви, я боляче вловив іще один символічний епізод: коли в українському селі, колисці народної пісні, яку полюбляють час від часу затягати як, давно змосковщені Хохли, так і Москалі-осельники, „Толстый“ під свою гармошку виспівує кацапських частушок… То вже нам кінець? Показано міське середовище, яке мало-б зродити українського „бизнесмена“, без котрого нині є неможливим поступ суспільства. Склад цього середовища: Кацап „Толстый“; Москалі: слідчий по особо важным делам та психіятр Костя; перекинчик Вера; особа яскраво вираженої ніякої національності Артур; решта – Iнтер. Для Українця місця просто немає. Реалізм. Правда, не знаю, – константуючий, огуджуючий, чи оптимістичний. Не маю нічого проти забави у двомовний натуралізм (якою мовою писався текс „від автора“ – не знаю, але здогадуюсь). З другого боку, можна було-б і перекласти всю книгу українською мовою – для українського читача. I фільм теж. Так, як перекладаємо американські бойовики. Чому цього не зроблено? Будуть казати на Рогозу, що він вирішив, наче Украинец и так поймёт, да так и интересней – „в оригинале“. А я наполягаю, що передати адекватно р?осийський блатний жаргон дуже та дуже важко. I за розвиток аналогічного жаргону слід було братися уже давно, і не єдиному Рогозі. Иньша справа, що Бог наділив українську літературу переважно святенниками-чистоплюями… А як-же нам потрапити у XXIше століття, коли світ змінюється? У житті самого соціуму теж багато опущено, наприклад, щодо розвитку української проституції – в прямому розумінні, не політичної. (Я дійшов цього висновку ще у дитинстві, під впливом одного оповідання турецького письменника Фахрі Eрдінча). Суспільство іще не стане українським від того, що після чергової перемоги Iнтера на президентських виборах, Великий Комедіянт кивком мізинця лівої ноги дозволить превести декотрі вимучені патріотами покращення в україномовних висиланнях „Загальнонаціонального“… аби потішились та заспокоїлись – заробили все-таки. (покращання є: наприклад, „Нескафе“ перестало жарити, тільки смажить). Але суспільство почне ставати українським тоді, коли підтіпанки, які обслуговують приватне життя Високих Народних Обранців та Високих Членів доленосно-реформаторських Структур, перейдуть на українську мову. I суспільство стане українським, коли повії найпрестижніших „бизнесменів“ користуватимуться в щоденній роботі українським жаргоном – не суржиком, лиш професійним жаргоном. Чому я вважаю, що такими незвичними для декого мірками вимірюється престиж мови? Та тому, що всі бачимо, яке місце займає кримінал і еротика в житті сильних світу, але не бачимо, поки-що, иньших мотивів існування у світогляді цього панства. В усякому разі, українських мотивів не бачимо.

Вуличної лексики український слухач, як досі, навчається з двох джерел. Це є:: касетні записи державотворчих розмов Ґаранта і хуліґанські мультики Beavis and Butt-Head для малолєток, якими нас тішить фірма Пілот на замовлення Нового каналу. Читач пробачить деякі цитати, які йому видадуться ризикованими, але без яких я не зміг-би ні обрисувати проблеми, ні передати неповторного аромату вказаної передачі. Числа 8го березня 2001го року слухаємо таке: „Президент Америки сре такими-ж какашками, як і ми з тобою“. Трохи згодом: „Що ти хочеш – щоб у тебе на жопі написали «я голубий»?“. І вже зовсім невинне речення: „Бідолашні ковтають їх, задихаються і вмирають“. Числа 31го березня 2001го року вухо слухача з насолодою відчуває поступ „українізації“: на сраці, заумний. Це не є українська мова. Національний дух мови, всі погодяться, більше видко у лайці вуличника (якщо це є національний вуличник), чим у рафінованих пасажах з'інтернаціоналізованого сленґу салонних снобів. До 39го року за лайкою, принаймні, можна було відрізнити львів'янина. Тому я не розпачаю з приводу задихаються (дусяться), і заумний (замудрагелений), хоча фірма „Пілот“, мала-б і таке знати. Я розпачаю з приводу жопи. Цього одного слова досить, аби поставити хрест на Україні. І за це фірма „Пілот“ мала-би позбавитись права існувати. Українець, навіть найбільш неконтрольований висловив-би ся так: „Чи ти собі мислиш, жи Гетьман (для президентсько-парламентської Неньки) чи Отаман (для парламентсько-президентської) сере тим самим, що і ми з тобою?“ (гляди словник Грінченка). Далі: „Чи ти-би хтів, аби в тебе на гузні (дупі, задку) виписали…?“.

Не знаємо, не вміємо, не хочемо, панове! За що гроші беремо?

Для салону

Якщо панове українські літератори мають себе за надто велике цабе для чорної роботи, хай-би творили білу. Де український вищий світ? Де затхла, але вишукана розкіш офранцужених салонів українського Толстого, де бутафорні пригоди донжуанів українського Дюма, де солодкі муки лінивих снобів українського Пушкіна? Не було в історії – чи варто гордитися, що нема й у літературі? Все, на що спромоглися класики в цьому керунку – дріб'язкова метушня адвокатсько-попівських якнайдрібніших міщанських салоників. А тим часом, штучно створена для потреб вищого світу, р?осийська літературна мова нагромадила немало витончених форм для опису життя шляхти, людей влади, людей мистецтва – сильних світу цього. На відміну від називництва стислих наук, чи, скажімо, в царині широко-вживаної побутової лексики – де на перший план виступає просте призвичаєння до тієї чи иньшої термінології, де мотивація може і не відігравати великої ролі, – називництво дієслівними, прикметниковими та подібними формами при описі тонших понять життя духовного, понять, що стосуються інтелекту, настроїв, рис характеру, поведінки, вимагає незрівнянно ширшої палітри, глибокої, дослівної, психологічно обґрунтованої мотивації. Потреби опису безмежного різноманіття витончених форм життя, психіки, думки розвиненої особистості, емоційного стану, неймовірного розгалуження мислення, найтонших відтінків змислів, невловимих варіяцій душевного стану, відрухів міміки, поведінки, багатогранність добра і многоликість зла – є над чим попрацювати обдарованим письменникам, добираючи, конструюючи, вигадуючи, зрештою, нові слова, розвиваючи лексику. Українська класика знає майстрів опису картин природи. А також картин нендзи та горя. Досить! Не дивуймося, що нинішнього урбанізованого школяра нудить від обіймів п'яного Чіпки і від „розборок“ чужої для нього за своїм соціяльним станом Кайдашевої сім'ї, не нарікаймо, що йому ближча для розуміння сім'я Сімсонів чи життя в Беверлі Хилз. Даймо йому український Район Мелровз. Намалюймо образ людини дії та аґресії – не раба стримуючої псевдоморалі та плаксивого співчуття. На цьому й розвиваймо лексику: плекана зовнішність, здорова цера, тонка зваба прикрас, стримана розкіш оздоб, потаємна елеґантність дорогого одягу, вишукані назви вигадливих страв, скрита розбещеність забав, дискретне багатство інтер'єру, скромна сила внутрішньо-звироднілої поведінки, сплетений Г?ордієвим вузлом характер, пекельна райдуга душевного світу Людини-Пана. I присмак блакитної крови, що усе цементує. Спробуймо, а переконаємось, як нам брак відповідників до латинських та грецьких коренів, до колоритно-безпосередніх французьких, складених німецьких, перетравлених англійських, штучно зрощених кацапськими дяками і наступними за ними московськими письменниками чи то болгарських, чи давньоукраїнських слів.

Виробленість

Можливо, читач у цьому місці впаде у спокусу нагадати мені, що українська мова посідає третє місце серед поширених у світі – одразу за французькою та фарсі. Так, посідає. За ознаками мелодійности, за можливостями словотворення, за глибиною синтезуючих можливостей морфології. На жаль, – не за показником вироблености. Жодним чином не мігби-м принизити цим зауваженням українську мову – не тому, що воно надумане, лиш тому, що українська мова для мене РІДНА. I вже тим лиш одним краща за будь-яку иньшу. Але ось подаю приклади, над якими міг-би розміркувати мій можливий опонент, той, кому могло-б здаватися, що не варто трудитись над виробленням української мови. Порівняймо з р?осийською: Восседать, заседать (два слова) – укр. засідати, засісти (одне слово). Караванський пропонує возсідати, але більш ніде такий переклад не зустрічається. Якщо погодитись з двома омонімічними значеннями слова засідати, то й тоді рос. мова може запропонувати відповідник заседать в значенні синоніма до восседать (гляди словник); всідатися зайнято відповідником усаживаться. Мнитьукр. марити, мріяти, мислити, уявляти – всі вже зайняті рос. відповідниками: грезить, мечтать, мыслить, воображать. Местоположение – не має відповідника; укр. місце розташування, місцезнаходження, місцепробування зайняті рос. відповідниками месторасположение, местонахождение, местопребывание. Содействовать, способствовать (два слова) – укр. сприяти (одне слово); укр. погоджати зайняте р?осийським благоприятствовать. Вскрывать, раскрывать (два слова) – розкривати (одне слово). Застенчивый, стеснительный, стыдливый (три слова) – соромливий (-язливий) (фактично одне слово). Кумир (ох уже ця надокучлива „давньо-церковщина“) – не має відповідника, бо-ж існують іще також і р?осийські: божок, идол, истукан (бовван), болван (бовдур). Подвержённый – мотиваційний відтінок не передається укр. відповідниками схильний до, доступний, приступний, підвладний (рос. подвластный). Асоціяції, викликані дієсловом внушать не завжди влучно передаються українськими навіювати, вмовляти когось…); рос. подвергаться не перекладемо як підлягати чи підпадати під, бо існують рос. відповідники подчиняться, подпадать. Слово предпринимать Українець змушений перекласти цілим виразом – вживати заходів, або вдаватися до заходів. собутыльник лише віддалено викликає ті-ж асоціяції, що й „товариш від чарки“. Ввергнуть відрізняється значеннєвим відтінком від укр. укинути,упустити в“. Р?осийським здание, постройка, які не є синонімами, відповідають українські, фактично, синоніми: будівля, будова; останнє до того-ж швидше значить процес будівництва чи будівельний майданчик; українські слова будинок, споруда вже зайняті рос. відповідниками дом, сооружение. Прямодушный – укр. одвертий, щирий вже зайняті рос. откровенный, искренний. благодушный; українське добродушний вже має дослівного р?осийського відповідника. Честолюбивый в укр. мові перекладемо хіба що ґалліцизмом (з латині) амбітний. Усердный несе відмінне чуттєве навантаження, аніж укр. ревний, ретельний, пильний, заповзятий, запопадливий, запопадний, запальний, щирий, завзятий; укр. старанний зайняте рос. відповідником старательный. Расчётливый я не вмію перекласти: ощадливий, обачний, дбайливий – мають иньший змістовий відтінок, розважливий – вже зайнято (гляди нижче); так само, як і подавляющий (переважний, переважаючий) мають відповідниками преобладающий, превосходящий. Попирать не перекладемо жодним з наступних: топтати, нехтувати, зневажати, гнобити, утиск?ати, гнітити – бо всі вони вже мають своїх відповідників: топтать, пренебрегать, презирать, угнетать, притеснять, удручать. Так само смутно (представлять, чувствовать) ми передаємо словами неясно, нечітко, невиразно, непевно, кожне з яких вже і поза тим має свого р?осийського аналога. Я радив-би додати: мутко, мрячно – та який редактор погодиться? Відчуття, що викликаються одним з улюблених слів Андрія Миколайчука – „озорство“ (радіовисилання „Віч-на-віч з естрадою“ 19го березня 2000го року) – він сам не в стані передати ні українським словом „пустощі“, ні жодним иньшим. Слово торец в рос. мові потроху втрачає первісне значення „мостина“ (для вимощування дороги дерев'яною бруківкою), прибравши значення стин, зріз, поперек, торчак… але українські технократи вперто пишуть торець. Искушённый не можемо перекласти як досвідчений, бо є опытный; прожжённый – як бувалий, бо існує рос. бывалый; благоразумный – як розважний (розважливий), бо маємо рассудительный. Взагалі, р?осийсько-український тритомний словник має 133 гасла на „благо-“ в р?осийській частині. Словник Грінченка – всього 30, з яких шість слів пов'язано з „благовіщенням“; до них можна іще додати від сили з десяток слів на „добро-“ – і оце й усе. До рос. привносить, чинопочитание та великодушный перекладу взагалі не знаходимо (окрім кальки, ясна річ); посилаються, як правило, на спільну слов'янську основу або признають факт існування досить великої кількости спільних для обох мов слів – приємніше від цього не стає. Исход мислиться інакше, аніж укр. вислід чи здобуток; латинізм результат присутній в обох мовах. Так само издержки не передається добре українськими відповідниками витрати і наклад; укр. втрати та видатки мають своїх відповідників – потери, расходы. Росийське растлевать передає якийсь неповторний аромат потаємного змісту, відмінний від категоричних українських розбещувати, розпаскуджувати; хіба що перекладати описово: „зваблювати до солодкої ницости“. Вираз „игра имела свою изюминку“ я не вмію перекласти до цього часу: укр. вирази живчик, з перцем, – чомусь не смакують в цьому контексті. Оговорка перекладу не має: укр. помилка має відповідника ошибка, а слова обмова, обмовонька, обмовка – усі мають єдине значення „наклеп“. Я-б запропонував „омилка“ – та хто почує, хто сприйме?.. До чотирьох рос. слів первичный, начальный, первоначальный, первообразный найдемо лише три відповідники: первинний, початковий, п?ерв?існий. Два різні рос. слова обычный і обыкновенный передаються, як правило, одним: звичайний; прикметник звичаєвий вживається обмежено. Прозорливый не має перекладу, хіба що прозочний (Уманець), що швидше мало-б значити „прозорий“; передбачливий падає на предусмотрительный. Іменника подлог не перекладете, не вживши вже зайнятих, спільних з р?осийською мовою, подделка чи фальшивка. У виразі „столб воды обрушился на храбреца“ український відповідник обвалився не передає вповні значення „навалитися, руйнуючись та розпадаючись на часті“, яке присутнє в р?осийському обрушиться завдяки звукам „р“ та „ш“. Нарешті, ще один простий, знову арифметичний, приклад. Прошу мені пояснити, чому в найповнішому, тритомному, у 1980му році виданому р?осийсько-українському словнику два р?осийські слова, злословие і сквернословие, передані точно одним українським відповідником – лихослів'я. Без варіянтів, без коментарів, без синонімів. Абсолютно чисто.

Чим займалися українські письменники, красномовці, етноґрафічні експедиції, лексикологи та мовники? Де невичерпні колодязі забутих діялектів, де багатства княжих манускриптів? Добре, Кацапи спалили найцінніші фонди бібліотеки АН України в 1964му році і УКҐБ під псевдо „СБУ“ далі наполягає, що то був поодинокий нещасливий вичин вар'ята Погружальського, так само, як і „самогубство“ „здепресованого“ Івасюка. Але-ж від 1985го року і аж до останніх президентських „виборів“ мались-мо „гласность“. Що-сь мо створили? Окрім дитячих жартів з „міжнародним визнанням“ єдиним суттєвим вислідом „незалежности“ стало те, що уряд і громадські орґанізації, такі, як Спілка письменників, з полегшенням для себе вирішили, що вони є вільні від виконання тих ліпших постанов уряду попередньої держави, зокрема, Постанови № 41 від 12го лютого 1991го року „Про Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000го року“. Особливо в часті, яка стосується української мови. Настав час звітувати, панове.

Буду втішений арґументованим запереченням мого песимізму щодо зусиль (властиво, відсутности помітних зусиль) з боку спеціялістів, скерованих на розвиток книжкової мови. А поки-що хочеться кинути клич: де ви, українські книжники, що ваше завдання – винаходити лексику? Чи після роботи дяків-Московитів Українцям все, що залишилось – мавпувати?!

Недозрілим – недозріле

Однією з психологічних причин не досить широкого розростання арсеналу громадсько-політичної лексики в укр. мові може слугувати спосіб формулювання думки. Коли порівняєте виступи політичних діячів України та Р?осії, звернете увагу на конкретність р?осийських мовців – проти абстрактности українських. Конкретні думки, щоб їх влучно і коротко висловити, вимагають більше різноманітних слів: для того, щоб одне слово точно відповідало одній конкретній гамі асоціяцій, одному конкретному комплексові емоцій. Звідти і плодяться слова. Для туманного опису іще нечітко сформованої (або прихованої) думки можна обійтися меншою кількістю високо-абстрактних понять: методом нагромадження фраз, методом обхідно-описовим. Людина, яка не хоче висловити прямо і коротко якусь незручну думку, намагатиметься її сформулювати способом накладання великої кількості тверджень, речень, використовуючи лише нейтральні, звичні, абстрактні фразеологічні штампи. Українські вчені, політики, а особливо – письменники мають (переважно!) звичку так завивати в папір свої думки, що їм жодна конкретика не знадоблюється. А вже коли мус щось промимрити, то обов'язково з попередніми перепрошуваннями. Перепрошують навіть за українську мову. Останньо я таке учув від голови виборчого штабу п. Кучми. Слів, щоб описати моє здивування бракує. Це хіба що єдина у світі неповторна українська ментальність змогла-б пояснити, чому людина має просити вибачення за свою національність (більше того – за державну (!) мову, більш того – державна (!) людина). Приблизно з таким самим відчуттям, як перепрошують за випадково незастебнуту матню. Або ти порушуєш приписи – то не порушуй, або не порушуєш – тоді не вибачайся. Горе, тай годі.

Пощо багато слів. Сьогодні пан Брюховецький бідкається з приводу деукраїнізації (здається, в ніч Виборів). А ще вчора в Могилянській академії влаштовували урочисті церемонії, які передавалися телевізією по всій Україні, – церемонії, названі і відрежисовані як Бал при дворі Катерини II (два). Не при дворі Гетьмана (хоч повна назва Академії — Київська Мазепинсько-Могилянська), не в палаці Галагана, навіть не у Віденській опері, коли вже хочеться чужого – а при дворі Імператриці, котру Бог, за словами одного европейця, наділив долею курви, а дідько собі пожартував… Зрештою, хай-би вже і к…ва німецька, але-ж не Москальська цариця – майте совість!

Лексика влади. Ось іще одна незорана нива. Як тільки Українець добивається соціяльного становища у структурах влади чи інтересу (бизнесу, як нас навчили говорити недавно), він на кожному кроці починає спотикатись о прикрий факт, що йому брак українських слів для провадження справи. Умовно скажемо, відсутній командно-чиновницький, діловий жарґон. Я не знаю, як зарадити біді. Але я знаю напевне, що доля української лексики залежить від лексики „нових“. З тієї простої причини, що вони є нові. Оці „нові“ не завжди будуть невігласами. Вони закінчуватимуть університети, де навчатимуться у професорів. Отже-ж, оці професори: технократи, економісти, географи, історики, і числа їм несть, – на нинішній день самі розмовляють мовою Возного з Наталки Полтавки, бо й вони позакінчували суржикові школи та університети, керовані з висоти суржикових міністерств суржиковими міністрами суржикової „держави“. Яким чином оце багно мало-б самоочиститись, лиш Господь Великий знає.

Нелінґвістичний відступ. У багатьох Українців, яким вдалося набрати сякої-такої влади у цьому суспільстві, вдалось зайняти якесь соціяльне становище, а чи просто потрапити у середовище хоч-би помірно впливових та багатих, прослідковується своєрідний синдром цинізму, спрямованого на все те українське, що їх самих породило. Таке „зростання“, бомондівське переродження (радше, прискорене виродження) переходить у чотири етапи. Етап перший. Людина рветься догори, і, ясна річ, все більше часу перебуває в середовищі інтеро-кацапському, навіть чисто інтерівському. Там вона мовчки вислуховує всілякі зневажливі коментарі та хамські кпини щодо всього, що має корінь „УКР“. На відміну від Олени Теліги, не має сили обуритись. Етап другий. Починає підтакувати, підлаштовуватися, лабузитись, аби зійти за „своего парня“. Етап третій, найцікавіший. Потрапивши до своїх, себто в коло своєї української родини, в коло старих українських друзів, кляне Москаля, Жида, продажну владу, і водночас хизується набутими в Iнтерівському середовищі звичками, анекдотами, крутими словечками. При цьому, переказуючи принизливі для Українця поговори, прислів'я чи історії, наче іронізує – мовляв, послухайте, як ВОНИ про НАС… Етап останній. Перестає іронізувати. Перестає бувати в українському товаристві.

Чи має право Українець бачити недоліки?

Окремі злосливі, але нерозумні р?осийські шовіністи можуть впасти у спокусу показати пальцем на попередні відступи моєї статті, як на доказ недостатности української мови. Иньші-ж, знов, українські „інтеліґенти“, котрим тільки здається, що вони є патріотами, можуть пробувати кривитися при першій-ліпшій згадці про внутрішні труднощі нашої мови. До чогось такого я ставлюсь зовсім спокійно. Кожна мова має як переваги, так і вузькі місця. А тим паче немає підстав роздимати проблему, якщо її коріння лежить не в природі мови, а швидше у лінивстві „майстрів слова“. Я всього-лиш поділився з Читачем деякими труднощами, на які наштовхнувся, і спробував описати деякі проблеми так, як вони мені виглядають. Чи надумані ці питання, і наскільки вони серйозні – нехай скажуть спеціялісти. Але вже зараз хочу наголосити, що для націоналіста, як я розумію це слово, недоліки громадського життя, слабші риси національного характеру, вужчі місця рідної культури чи мови – не можуть бути предметом жалю, зневіри, розчарування, розпачу… Навпаки – це є нагода попрацювати для рідної раси, поправити, розвинути, вдосконалити її образ, і тим оправдати своє особисте існування.

Поширеною є і така думка, що людина знаходить сенс існування в продовженні роду. То це вірно тільки наполовину. Сам?е оце „продовження роду“ насправді відбувається лиш до такої міри, наскільки Твої нащадки унаслідують, зберігають, і розвивають етнічний тип. Лиш остільки, оскільки вони здатні відшукати у своєму серці та свідомо зберегти ту сокровенну цінність, до якої Поет із глибини душі звертався вічними словами: „Великий Боже України“. Все иньше – тлінний прах. Хто вказує на болячки нації та суспільства, їх конструктивно аналізуючи, хто пробує зарадити – вже полишає слід. Той, хто лиш вміє нарікати на долю, що призначила йому народитися не в Австрії, не в Польщі чи Америці, а в Україні – не є патріотом, а тільки егоїстичним дармоїдом, що прийшов у цей світ, аби напаскудити та щезнути, полишивши по собі купки смердючих екскрементів.

Порівнювати рідне з чужим є корисно, щоб його ліпше упізнати і розвивати. Порівнювати-ж на предмет „що краще“ є безумовним безглуздям з двох причин. Перша причина: все те, що дожило до нашого дня, є досконалим у своїй расовій неповторності – інакше його-б не було. Причина друга, ще важливіша: Господь вибрав Тебе, щоб Ти, разом з одноплемінниками, виконував почесну роль лицаря своєї раси. Иньші виконують подібні ролі для иньших народів, але тобі Господь призначив цю. Гордість, довіра, відповідальність, нарешті – страх перед Богом утратити честь при несповненні обов’язку раси – ось ця призначена для Тебе роль. Важкий, але дорогоцінний камінь упертости в твоєму серці – раціо твого життя. Не підлягає сумніву, що Господь обрав український нарід для того, аби моє Я, прийшовши у цей світ в лоні саме цього народу, впізнало Правду саме його, українського народу, внутрішнім зором; саме його, українського етносу, логікою Слова. Так само Господь обрав і мій н?арід для того, щоби моє сумління впізнало Справедливість в єстві саме цього народу, а не якогось иньшого. Але Він обрав, Читачу, і Тебе – щоб я зміг зазирнути до Твоїх очей та упізнати в їх глибині Істину. Яку не виразити иньшим Словом, як тільки звуками Успадкованої Мови. Істину українську, бо иньшої не є. Мені розповідали, що друг?і народи понаписували у своїх книжках, начеб-то їхній Бог до них звертався з чубка гори. Шаную їхню у це віру. Але мало воно мене обходить. Все, чого мені досить, аби збагнути підставу життя, – це відчути, що Господь звертається до МОГО народу з глибини МОЄЇ душі, і – з глибини Твого сумління, мій український друже. І що ці струмені Господнього єлею, витікаючи з глибини наших душ, вливаються до всесвіту української безмежности, розчиняються в лоні раси, живлять і будують її. Що в Українцю бачиш Брата. Цього знати дос?ить.

Але для того, щоб усвідомити Істину, упізнану з глибини очей Брата, я мушу вдягнути її у Слово. І слово це має бути рідним. Ти здатен відчути Істину тільки в знайомій музиці звучання рідного слова. І Ти здатен усвідомити Істину, тільки одягнувши її у логіку рідного слова. Так замислив Творець, і змінити цього не дано.

Асиміляція: Стара проблема в новому часі

Шкідлива обізнаність

Вивчення р?осийської мови у середній школі є шкідливим. Для мене залишається незбагненною всеохоплююча і засаднича толерантність української інтеліґенції, яка, мов смертного гріха, боїться найслабшої тіні звинувачення в національному егоїзмі. Незбагненними для здорової людини є філософські викрутаси українських гнучкошиїв під супровід фарисейського патякання про права людини. Чомусь не чути слова про право Українця. Мало того, що Iнтер-Людина завжди має гроші, аби собі ВСЯКЕ „право“ купити, то ще і конаючий Українець мав-би мати „загальнолюдський“ обов'язок товстозадому Iнтерови задля його приємности лоскотати в анусі пір'ячком „злагоди“. Цікаво, панове европеїзовані „інтеліґенти“, чи часто ви по-християнськи жертвуєте задля товариша перспективами добробуту власних дітей, наприклад? Чи уступите другові теплу посаду? Чи уступите синові свого товариша місце в заграничному університеті, чи відмовитесь в користь біднішого родича від чергового діяспорного ґранту? Своя сорочка ближче до тіла, що? А от національна сорочка, виявляється, не така вже й рідна – можна й Iнтера під нею пригріти. Украины для всех хватит. Отже й кланяємося усім меншинам (в тім числі і статевим) направо, наліво, та шаліємо від мазохістського задоволення, що кожен має „право людини“ так нас мати, як сам схоче. Шаленіємо від оргазму зразкової запопадливости, хизуємось тим, що Без'ядерна побила світові рекорди у приниженні перед власними „меншинами“. В той час, коли „цивілізовані европейські“ Чехи відгороджуються муром від власних неохайних циганів. Але не перед немічними Гагаузами показуємо шляхетність душі. Ні! Плазуємо перед тими, що мають силу, мають гроші, мають піддержку ВОРОЖИХ держав. Встид, панове „інтеліґенція“.

Зрештою, повернімося до лінґвістики. Переважаюча в суспільстві думка, що добра обізнаність з р?осийською мовою не шкодить грамотно послуговуватися мовою українською, справедлива лише в стосунку до жменьки особливо інтелектуально розвинених і обдарованих дітей. Для переважної більшости повне незнання р?осийської мови було-б великим благом під оглядом охайности, виражености, різнобічности, грамотности, розвинутости їх української лексики. На щастя, вже з'являються випускники українських шкіл (в Галичині), які мають проблеми у вищій школі з розумінням р?осийсько-мовних підручників. Кажу „на щастя“ без найменшої іронії, бо переконаний, що справа виключення р?осийської мови з широкого вжитку в освітній, державній, науковій, діловій, виробничій сферах є ділом святим і жодні жертви в цьому напрямі не є завеликі. Щастя це, правда, нетривке, бо Великий Комедіянт-Облудник кожної миті готов підписати чергове розпорядження про заходи для покращання вивчення братов?ої мови. Замість того, щоб уже розкрадені, як і далі крадені, кошти пустити на фінансування створення і видання тих-же українських підручників для вищої школи. Бо устами відповідного міністра (бувшого?) уряд навіть не обіцяє фінансувати відкриття українських шкіл (із розвідки на хвилі 1ї проґрами радіо, осінь 1999го року). Тим часом, р?осийська мова має особливий стосунок до мови української. Зовсім не такий, як кожна иньша, скажімо, мадярська, румунська, англійська чи німецька. Окремі запозичення з чужих мов, окрім р?осийської (при зловживанні – також і польської), не нищать структури мови. Живий приклад: стовідсоткова москвичка зізналася мені, що при кожному відвідуванні Галичини її переслідує відчуття, ніби саме тут вона чує правильну мову, в порівнянні з якою московська мова звучить як неправильна. Глибокі інтелектуали, професійні лінґвісти можуть вміти гладко розмовляти обома мовами, навіть підкреслюючи відмінності між ними, соковитість та неповторність кожної. Але пересічний, навіть інтеліґентний, чоловік у своїх щоденних клопотах не має часу слідкувати, якою, зрештою, мовою він висловлюється, а тим більше – завдавати собі мороки зі словником. Це справа автоматизму. Кожен знає, як важко позбутися хибних навиків. Кожен педагог, вчитель, наставник, тренер, суворо слідкує, щоби в учня не закріплювалися одночасно з правильними – ще і неправильні рефлекси. В противному разі, у висліді виховається недосконалий спеціяліст, дуже посередній працівник, одним словом, людина-суржик. Одночасне вивчення р?осийської і української мов – це не те саме, що одночасне навчання маленької дитини як ходити, так і плавати. Від науки плавання в дитини жабри не виростуть. А от від науки р?осийської мови, особливо в оточуючому р?осийсько-мовному багні, однозначно виросте мовний мутант. Р?осийська мова у великій часті є покручем української, а р?осийська вишукана мова – неправильно розвинутою українською. Тому, замість баламутити учнів неправильним відгалуженням української мови, ми-б мали їх просто відгородити від московської граматики та семантики охоронним муром.

Чи має українська інтеліґенція свою–ж рідну мову за надійного партнера?

Серед пересічної „інтеліґенції“ вкоренилася НЕДОВІРА до власної мови, якась сором'язливість щодо вживання питомих та колоритних, власне українських, слів та виразів – саме тих, які і вказують на провалля між р?осийським та українським способами висловлювання. Тому чуємо: рахунок за сетами (у великому тенісі) – я сказав-би: на зах?одах на укладах, і не в тенісі, а у відбиванці; ще є такі українські назви для баскетболу та волейболу: кошиківка, сітківка… Рідко, дуже рідко, але все-ж трапляється зустріти Українця або Українку, які дивним чином ще не втратили ні розуму ні притомности в нинішньому суспільному, – зокрема, лінґвістичному, – багні. Так, одна пані підказала мені, як називається „дельтаплан“: ширяк.

Далі: видаляє бруд (усуває); „як ти з'їздив (просто їздив) – „район Мельровз“; „я почала здавати кімнати студентам“ (винаймати) – „Кондорсе“, 3я серія, УТ1, 25го березня 2001го року; „вони точно не зашкодили-б“ (напевне не зашкодили-б: слово напевне, вимовлене з притиском, означає повну впевненість); „одних саджають, інших випускають“ (садять (до криміналу) і звільняють) – ґазета „Експрес“ за числа 21ше – 29те серпня 1999 р. Слово саджати належить українській мові та зареєстроване ще у словнику Грінченка. Газети, які виходять у Галичині, могли-б, однак, частіше вживати синоніму „садити“, „посадити“ до цюпи. Для милозвучности. Те саме стосується і „Поступу“ (1го–7го березня 2001го року, стор. 9).

Далі. проворна сорока (метка, моторна, шамк?а) – казка для дітей (!) на 1й проґрамі радіо; з скоринкою (зі скоринкою – збіг приголосних); поздоровляємо з святом кохання (зі святом) – поширений напис на львівських маршрутках; в кінцевому рахунку (підсумку) – депутат Щербак; боляче відразилося на житті (відбилось); безкінечна історія (нескінченна, безконечна); закохалась у шафера (боярина, дружбу, дружк?а – від дружк?о) – газета „Говорить і показує Україна“, а також пан Яневський у „Першому мільйоні“, каналі 1+1, 2го травня 2001го року; дор?ога не терпить алкоголю (не зносить) – плакат на узбіччі; нова неслизька тротуарна плитка (плити на хідник); дирекція зовнішніх зносин (стосунків); пульверизатор (прискавка, порскавка, сикавка); „цей підрозділ у відповіді за все у Нью Йорку“ (рос. в ответе, укр. в одвіті, але – відповідає за все) – з телефільму; „ми у відповіді за човен перед державою“ – „Кримінальний загін“, „Інтер“, 14го березня 2001го року; „не діставайте з кишені запальничку“ (не добувайте запальнички: калька з рос. достать из кармана) – „Школяда“ (висилання для дітей!), 23го травня 2000го року; „в школі зірвалася граната“ (вибухнула) – радіоновини 27го травня 2000го року; „самогубець зірвав (підірвав) гранату“ – „УТН-вечір“, 19го жовтня 2000го року. В цій останній помилці видко лінґво-психологічну причину, яка полягає в орієнтації на р?осийський приросток (префікс): взорвал11.

Фабрика „Світоч“ наводнила склепи різними шоколадками з „горіховим“ та иньшими „смаками“. Воно наче й немає до чого вчепитись, але вухо все-ж дратує… Бо смак – це швидше назва одного з п'яти змислів (дотик, зір, нюх, слух, смак), а от те, що знаходиться всередині шоколадки, прийнято називати присмаками, пр?исмажкою, або-ж так: шоколадка, присмачена горіховим макухом, кавовими фусами, зацвілими конфітурами, чи, скажімо, цитриновими вичавками.

Простюхівство з вищою освітою

Не якісь-там змосковщені східняки, а таки місцева галицька „інтеліґенція“ виказує брак підставового виховання зі сторони психології мовлення. Усього не перерахувати, кожного не поправити, хочеться лиш сплюнути на землю в присутності такого „інтеліґента“ з його лімонами, апельсинами, вафлями, ізюмом, сливами (укр. сливки), грушами (укр. грушки), галстуком замість краватки, качелями замість гойдалки, і чиї галицькі нащадки, надія нації, катаються на качелях чи каруселі замість просто гойдатися або крутитися. Часом навіть не знаєш, хто задає тон у капарстві: базар, університет, чи бюро чиновника-„патріота“. Селюк, який тяжко гарує, привозить на „Привокзальний ринок“ „різину“ для перепродажу. Але-ж до нього підходить, окрім кретина-рекетьора, ще й міліціонер, щоб здерти чинш, і добре бачить вивіску „різина“. А хто засумнівається в інтеліґентності та патріотизмі галицького міліціонера? До кав'ярні „Мрія“ навпроти технічного університету заглядає виключно інтеліґентна публіка – від студента до доцента – і от ця публіка довший час з чистим сумлінням закушувала „пицою“. Звернути увагу не було кому – чи, може, очі в тумані?

Львівське об'єднання „Іскра“ розсилає через радіо-етер оповіщення (т. зв. рекляму) про нові лампочки (18го березня 2001го року). Звідки взялися в Галичині лампочки, коли всі нормальні галичани звикли до жарівок? Причин може бути три. 1) директор фабрики не є Українцем; 2) директор фабрики є хрунем, який або не бажає контролювати свого Інтера-реклямотворця, або не бажає утруднювати собі життя боротьбою із „загальноприйнятими“ лайдацькими „нормами“; тоді – пощо такий директор обтяжує повітря своїм зоологічним існуванням? 3) бабця директора вдома говорила „жарівка“, а вже сам директор на робочому місці висловлюється „інтеліґентно“: „лампочка“. Такий керівник називається простюхом. Простюх-„інтеліґент“, або селюк-„інтеліґент“ – не той, кому брак знань з математики чи американського низькопробного сленґу. Простюх – той, хто плює у власне гніздо. Не слід думати, що жарівка є полонізмом. Слово жар важко чимось заступити, хоча воно присутнє в обох мовах.

«Галицькі лицарі» внадились до улюбленого заняття – робитися винуватцями різних свят і ювілеїв. Нехитрою українською мовою скажемо простіше: призвідцями окроплених ксьондзами пиятик. Чим вища посада, тим лексика вишуканіша: якийсь Валерій Осадчий у висиланні „національної“ радіокомпанії „Банкір“ 11го червня 2000го року погоджується, що „закон можна прийняти з певними обмовками“. Тим часом, людина, що вміє читати і писати, сказала-б: „із застереженнями“.

Учень середньої школи добре знає, що у кістках людини міститься кістковий мозок. Тоді, як депутат Борис Андресюк 29го квітня 2000го року в радіовисиланні „Фактор часу“ тішиться, що Президент відкрив центр пересадки костного мозку. Звідки випливає три наслідки: 1) що депутат не скінчив десятої кляси; 2) що кожна бабуся на селі твердо запам'ятала, куди їй везти свого внука – жертву чорнобильської змови – саме в костний центр до Президента, а не в жадний „кістковий“; 3) що порушувати офіційні і узаконені українськими нормативними словниками правила літературної мови є для офіційної особи, депутата, законодавця ще простіше та безкарніше, чим порушувати правила дорожнього руху.

Якийсь Володимир Васильович з прокуратори хвалився через національне радіо дня ?7го листопада 2000го року, о 1530 годині, що „прокурор Дніпропетровської області порушив справу за звинуваченням у вимогательстві хабара“. Ми тут принципово не критикуємо приватних співбесідників у етері. Завдяки Совєтам людині ніде було навчитись ні інтеліґенції, ні мови. Але ж… прокурор області! Проста доярка в задрипаному колгоспі заслуговує на вирозуміння, тоді як посадова особа повинна-би мати в собі хоч краплину тієї самої інтеліґенції… „Вимогательство“ перекладається л?юдською мовою як правлення, жадання, домагання, допоминання, вимагання, вимушування, панове ПРОКУРОРИ (повірники, убезпечники)!

Вже не пригадую, чи оглядач радіо, чи сам міністр пан Жулинський 20го травня 2000го року зголосилися слухачам, що вони перебувають на святі у Кам'янець-Подільську, а от якби мене туди запросили – не сумніваюся, що з Божою допомогою уникнув-би помилки, бо намагаюсь, в міру власних, слабих і не завжди компетентних, сил, – все-ж контролювати свою мову (говориться „у Кам'янці Подільському“). За гуманітаріями поспішають умільці естради. Одна молода пані співачка так наполегливо по декілька разів запрошує „приїжжжайте частіше додому“, аж чоловіка нудить… і зовсім відпадає бажання до неї приїжджати… Иньший знов виконавець не відчуває різниці між збірними і поодинокими поняттями: „падають листя“ (рос. падают листья – множина, укр. листя опадає – однина). Гарна українська пісня Остапа Гавриша на слова, здається, Степана Пушика, у виконанні Білоножків (16го грудня 2000го року, радіо) чомусь не відчуває ріжниці між знахідним відмінком іменника при дієслівному керуванні у стверджувальній формі, а родовим – у заперечній: „яблука котяться, падають, губляться та не знаходять наші сліди“ (правильно – наших слідів.

Знову-ж, „перли“ ділової мови не так мальовничо виграють відтінками, зате не менш підіпсуті: нав'язувати думку (накидати); документ направляється (подаємо, надсилаємо документ); „що получилося?“ (до чого прийшли); узискувати штраф (рос. взыскать, укр. стягнути) – так висловлюється один з розробників нового закону про автоінспекцію, наш земляк, Українець: радіо „Ініціятива“, 12го травня 2001го року; чомусь нині паразитує вираз „це їхній головний біль“ замість турбота, клопіт – в тому-ж інтерв'ю.

Далі: заключення договорів у кімнаті №… (складання угод) – такі оголошення можна було здибати восени 2000го року на дверях мені і без того ненависної орґанізації „ВАТ Львівґаз“; підписати договір (скласти угоду) – свіжий приклад можна було учути у висиланні львівського радіо 20го березня 2000го року о годині 1830 в бесіді з Головою реґіонального фонду державного майна, який розповів, що Фонд направляє… що-б ви подумали – зіпсовані водотяги? Зовсім ні! Фонд направляє листи! Свої власні! Спочатку, як водиться в українській мові, листи надсилаються, скеровуються, можуть подаватися, від біди навіть спрямовуватися до відповідних інстанцій. А опісля Фонд знаходить можливість їх ще й направляти (поправляти, себто переробляти). Має своїх людей в тих інстанціях, очевидячки. Десь через хвилин п'ять – нова „перла“: той-же Фонд передав „об'єкт“ (недобудований будинок для старших людей) по договору – патріот мав-би сказати „за угодою“, „згідно з угодою“… Лексика совково-національного аґрарно-інтеліґентного Каламаря може стати предметом ряду ґрунтовних праць з психопатології. Нам судилось іще не раз наштовхнутись на це знаменне для української будуччини явище (Гляди сторінку *).

Чи засмічення „збагачує“ щоденну мову?

В застосуванні до широкого загалу помилковим є твердження, що збільшення кількості синонімів (чужоземного походження, і особливо – в щоденній, відруховій лексиці) збагачує мову. Насправді, має місце явище протилежне. Частина слів просто ВИТІСНЯЄТЬСЯ иньшими, близькими за змістом: наприклад, з 200т тисячного словникового запасу англійської мови Шекспір використовував 20ть тисяч, тоді як Черчілль – дві. Якийсь винахідник механізованого перекладача міг-би цим втішитись. Але не той, кому дорога вся історична глибина мови. Кожна людина наділена певним обмеженим об'ємом „оперативної“ пам'яті для активного повсякчасного вжитку, і цей об'єм має – на жаль, і в противагу до поширеної серед оптимістів думки – властивість не зростати, лишень скорочуватись. Згідно засади оптимальної економії. Не важко здогадатись, за рахунок яких слів чи ідіом відбуватиметься це скорочення в умовах таких засобів масової інформації, якими вони є сьогодні. Мови, які себе взаємно засмічують, цим процесом не збагачуються, а, навпаки, збіднюються. З причини уніформізації. Коли людина підшукує в пам'яті український відповідник для р?осийського слова, вона відрухово оперує, як правило, лише словниковим запасом співзвучних слів. А насправді, український відповідник може лежати далеко поза цими межами, як за звучанням, так і за мотиваційно-психологічними характеристиками. I тому випадає з поля зору, випадає з „оперативної пам'яті“. Нехай Читач спробує сам переконатись, чи відбулось витіснення українських слів р?осийсько-подібними у його власному активному мовному запасі:

  1. Синоніми: радує (тішить), засуха (посуха), заморозки (приморозки), хвиля терактів погубила (вигубила) більше жителів (мешканців), ніж землетрус („Поступ“, 18го вересня 1999 р.); жирне молоко (масне, мастке, ситне); реклама (оповістка, оголоска); рушниця (стрільба);
  2. Русизми: розтолкувати (розтлумачити, витлумачити); мойка для посуди (мийниця для посуду); ствол (руля); ломтик лимона (скибка цитрини); „усёк?“ (утямив, тямиш?, уловив, збагнув); ведучий (вожай, заводій, пров?одко, пров?ідко, ведун, проводяка, заводило, заводяка, заводіяка, проводар, проводир, водяк, водило, заведій, завідця, зав?одця); міроприємство (захід); водопровідний кран (водот?яг); борт (?облавок); каструля – звідкіля у французькому casserole з'явилося українське „т“, і чим гірші за кассрулю: рондель, баняк і горнець (Волинь), ринка (Чигирин); мідниця?;
  3. Перекладіть швидко:

1

рвение;

2

усердие;

3

исполнительность;

4

тщательный;

5

усидчивый;

6

трудолюбивый;

7

предприимчивый;

8

инициативный;

9

упорный (не настойчивый – наполегливий);

10

вспыльчивый;

11

предвзятый;

12

отзывчивый;

13

кроткий;

14

ярый (упрямый);

15

благонравный;

16

учтивый;

17

добросовестный;

18

озабоченный;

19

неловкий;

20

скрытный;

21

мягкосердечный;

22

любопытный (не любознательный – допитливий, і не интересный – цікавий);

23

сговорчивый;

24

благонамеренный;

25

хрупкий;

26

чахлый;

27

тщедушный;

28

омерзительный;

29

отвратительный;

30

скверный;

31

безобразный;

32

безобразие;

33

постылый;

34

крутой (нравом);

35

развязный;

36

подонок;

37

дёрзкий

38

непринуждённый;

39

беззастенчивый;

40

щёголь;

41

лоск, наводить лоск;

42

томный;

43

истома;

44

пир;

45

пирушка;

46

попойка;

47

зевака;

48

ротозей;

49

скаредность;

50

подхалимаж;

51

надменность;

52

тщеславие;

53

заносчивость;

54

собственное превосходство;

55

самолюбие;

56

кошмар;

57

пришло в голову;

58

снизойти,

59

снисходить до… (уровня);

60

прежде (не ранее – раніш);

61

смысловой (оттенок);

62

подвергаться;

63

поведать;

64

коварство;

65

надувательство;

66

подвох;

67

клевета;

68

озадачить (вызвать недоумение);

69

приводить в замешательство;

70

приходить в замешательство;

71

досада; с досадой

72

неразбериха;

73

определённый (вполне);

74

удручённое (настроение)
(не пригнічений настрій = угнетённый,
і не пригноблений = подавленный);

75

угрюмый;

76

коробить(ся);

77

просочиться;

78

наряд;

79

презирать;

80

подражать;

81

считаться с…;

82

преднамеренно (не намеренно – навмисно);

83

непреднамеренное (убийство);

84

представлять (кого-нибудь кому-нибудь);

85

предъявить;

86

увлечение;

87

набросок (плана);

88

на полях книги

89

звонить по телефону;

90

на улице пасмурно;

91

„позариться“;

92

прийти в себя;

93

ходатайствовать;

94

„дуться“;

95

(бортовая) качка;

96

прелести;

97

порок;

98

похабщина;

99

вперемешку;

100

вперемежку;

101

изобилие;

102

приборы, принадлежности (столовые);

103

крышка (банки);

104

отделаться (от);

105

отделаться (чем);

106

одёргивать (нахала);

107

приобщаться к…;

108

наметились (тенденции);

109

запасы (товары) кончились

110

потрясти (эмоционально);

111

привести в расстройство;

112

передышка;

113

„лазейка“;

114

защёлка;

115

безделушка;

116

сарай;

117

питомник

118

увесистая пощёчина;

119

висок (частина голови);

120

чеканный;

121

откос;

122

носок (ботинка);

123

носок (ноги), на носках;

124

исполосовать;

125

кайма;

126

козырёк;

127

идти рысью;

128

рубец;

129

чехол;

130

сверкать;

131

вздох;

132

щупать;

133

вышвырнуть;

134

швырять;

135

с вздохом облегчения;

136

быть на взводе (напряжённым);

137

быть на взводе (после принятия алкоголя);

138

осведомляться;

Додатково, Совєти ще й привчили нас до своїх перекручень: нафта у них називається керосином, зате роп?а зветься нефтью; олово називають свинцем (пригадаймо: „олив'яне небо“, а не свинцеве), а цину – оловом!

Якщо Читач не зазнав труднощів при цій невеличкій вправі – ґратулюю! На всяк випадок, пропоную свої відповіді на сторінці *. Так, чи інакше, ступінь клопотів високий.

З „незалежністю“ відкрилася епоха, яку нащадки назвуть епохою Новітньої (Iнтеро-Демократичної) Руїни. В тім, що не стосується прямої американізації (яка не є великою – основна відбувається посередньо – через Москву і русскоязычных бизнесменов-Украинцев), причиною Руїни є існування р?осийської мови в Україні. Я навмисне написав „існування“, а не „поширення“, бо це є хвороба такого типу, як AIDS (СПIД) – що не піддається локалізації в силу подиву гідного потенціялу аґресивного поширення. Українці не призабули-б власних слів аж так безнадійно, якби не купалися щоденно в р?осийсько-мовному оточенні.

Пошесть не щадить нікого

В'язкість підступної трясовини звироднілого мовного середовища, у якому плаває українське суспільство, можна оцінити за частотою прикрих схиблень навіть тих людей, тих висилань, тієї книжкової продукції, які справедливо заслуговують на оцінку зразкових. Там, де дійсно видко і патріотизм, і порядність, і якісну працю, відповідальність, інтелект, українську ерудицію. Перерахую те хибне, що мені запам'яталось – не задля причепливості чи злорадства, а для того, щоб Читач збагнув глибину деґрадації суспільства зі зразків прикрих помилок чи не найкращих його (суспільства) чинників.

  1. Один випадок, коли чудовий текст читається слабеньким диктором (теж якась географічна передача): найвисокі гори світу (найвищі); падаючі камені (спадаючі). З висилання стає очевидно, що гарно відпрацьований текст дали читати не-Українцеві.
  2. Інформаційно-аналітична програма „Тиждень“ (радіо, гарне, до речі, висилання): „Гор залишиться кандидатом від демократів, сповнених рішимості (рішучости) йти до кінця – 16го грудня 2000го року.
  3. Висилання „Дотик природи“, переклад Олекси Негребецького: „щоб отримати кучку (купку) барвників треба (краще: слід, потрібно) переробити 1000 устриць“.
  4. Мова біля-церковна: „графік богослужень в храмі монастиря монахів студійського уставу на літній період“. З засади, не повинен би-м втручатися до незвіданої для мене області церковних паперів, лиш прийшлось мені таке оголошення прочитати, і, як звичайний мирянин, учув я певну штучність. Бо сподівався від церкви більшого консерватизму, щоденної вишуканости, продуманости. Не знаю, чому, але мені більш звично було-б читати: розпис, розпорядок, розклад, замість графік; ченців замість монахів; чину або статуту, замість уставу; час замість період. Церква сама вибирає, як їй іти в ногу з часом, мені лиш було-б прикро, якби ця хода зі статечної переходила на легковажно – популістську, якби цей крок, ступінь, з виважено-консервативного, плеканого, дистинґовано-розміреного, збивався на поквапливо-простюхівський.
  5. Володимир Яворівський: „на Новій Землі було зірвано (підірвано) ще одну атомну бомбу – авторська програма, національне радіо.
  6. Сергій Набока у висиланні „Доброї ночі, Україно“: нав'язати думку (накинути); людина, яка у себе вірить, і у якої все получається (якій усе вдається) – це про п. Ржавського; якщо не получається поправити закон…; схоже, що в парламенті сформується більшість (рос. похоже, укр. виглядає так, що…, скидається на те, що…); „будь-яку справу можна висадити в повітря, вибухнути (підірвати) зі середини (14го грудня 2000го року); мусимо подивитися фільм, який довго вже чекає того, щоб ми його подивились (тоді-ж) – можна-ж було хоч раз вжити синонім оглянути!12 .
  7. Відступимо від нашого принципу – не критикувати мову недержавних, неофіційних осіб при всіляких репортажах, вивідках з приватним народом, – і глянемо, чим накипіла митецька молодь в київському середовищі (зовсім, до речі, симпатична молодь). Беремо висилання „Добро ночі, Україно“ у ніч на 22е березня 2001го року. Ігор Подольчак: „не дивлячись на жодні перешкоди“ (рос. несмотря, укр. незважаючи); „продвинуті українські художники“ (передові малярі); „якщо хтось схоче прийняти участь“ (взяти участь); „спробувати продвинути Україну на виставці“ (випхати, проштовхнути, просунути, виперти, висунути). Ігор Дюрич: „дуже спокійно розходуються ресурси інтелектуальні“ (тратяться, марнуються); „це пов'язане зі зняттям приміщення для павільйону експозиції“ (з винаймом). Сам Сергій Набока теж грішив спрощеною лексикою: „в мене трішки інша задача“ (иньше завдання – знову плутанина роду іменника).
  8. Невідповідність між різними мовами у присвоєнні роду іменникам тягне, на перший погляд, несподівані наслідки. Коли людина звикла ставитись до певного предмету, як до об'єкту певної статі, їй важко згадати відповідне слово рідною мовою, якщо там воно наділене иньшим родом. Це психологія. Мій колєга і свідомий Українець, виступаючи на науковому семінарі, порівняв форму певної конструкції з обрисами „мексиканської шляпи“. Цей термін є поширеним у відповідній р?осийськомовній науковій літературі. В цій історії особливо мені запам'яталось, що доповідач… надовго задумався перед тим, як вимовити р?осийський штамп! Виснажений повсякчасним засиллям кацапізму мозок науковця марно бився якусь хвилину над пошуком українського відповідника. Бо шукав… серед назв жіночого роду! Якби не цей психологічний бар'єр, – напевне дуже легко і не запинаючись вимовив-би „мексиканський бриль“.

  9. Олег Драч („Доброї ночі, Україно!“ ): „нумо слухати гостей“ (це гарно і добре!), але далі: „не то що стиль…“ – це вже зле, слід говорити „не те, щоб стиль“; „…зачасту (часто) є вирішальним в їх житті (10го березня 2001го року, розмова з актрисою Поліною Лазовою); там-же: „я вас трішки під… під… підшвидшу“ – зрозуміло, що підсвідомість Українця підказує приросток під, але далі вплив щоденного мовного оточення блокує цю підсвідомість, накидаючи р?осийський штамп ускорить, який не пасує до українського префікса; Олег Драч хотів сказати „я вас піджену, або приспішу“, – хотів, але, на жаль, не зміг. Бо у Києві інтеліґентне середовище мистців, акторів, „бомонд“ – все р?осийськомовне, „і з ними він жиє“. Сама пані Лазова розмовляла гарною професійною українською мовою, та все-ж видавала те, чим горнець накипів: „в професії хочеш статися“ (рос. состояться, укр. відбутися); а також впала в модний блуд кучмонаслідування: „роль Марґарити знакова“. Це останнє захворювання характерне для більшости визнаних політиків-патріотів (гляди сторінку *). Але найгірше, що в перерві пускали кацапські кліпи…
  10. Тарас Чорновіл: „не допустимо здійснення злочинних планів олігархів по його [Ющенка] усуненню“ – один з політичних закликів, радіо „Ініціятива“, квітень, 2001й рік (пляни на його усунення); Кость Бондаренко: „Віктора Чорномирдіна звинувачували у певній передвзятості щодо України“ (упередженості) – радіо „Ініціятива“, 16го травня 2001го року; Тарас Батенко, висилання „Погляд у світ“, радіо „Ініціятива“, 25го травня 2001го року, 1120: „Папа дозволяє собі стакан (склянку) червоного вина“, „дякуючи (завдяки) Папі“, „для Папи готують (куховарять) польські монахині“ (законниці), „Святіший Отець“ (по-українськи кажемо Найсвятіший, в противному разі мимоволі нахлинає питання – од кого і на скільки святіший?) – цю останню помилку допускає також „Поступ“ за 22е–28е лютого 2001го року.
  11. „Благослови, душе моя, Господа“, стор. 7: застінки (каземати, катівня, буцегарня); стор. 15: сугроби (сугорби); стор. 108: ханжество (святенництво).
  12. „Тричі мені являлася любов“, стор. 49: „…побачити Франка, який часто йде на базар за продуктами“ (по харчі).
  13. „Третя руїна“, Київ–Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 1998 р., сторінка 199: „наймитами власних пороків“ (вад, хиб, недоліків, розпусти); сторінка 215: „ніхто не пояснить толком“ (путньо); сторінка 236: „крім невеликої купки удачливих…“ – це не є помилка, але ще-ж існує незаслужено забута форма удачний та синоніми щасний, удатний, які-то різняться від р?осийської форми більше, чим тільки вимовою букви „и“!; сторінка 251: пошлість (непристойність, паскудство); сторінка 252: „добрі нрави“ (добра вдача, натура).
  14. Журнал „Дніпро“: „Імператор мене направив…“ (вислав, післав, відіслав для…); „ідеологічні узи“ (пута, в'язі) – переклад з Бжежинського, там-же.
  15. „Світ Софії“: трюки фокусника (с. 26, 32, 145). На стор. 26 одночасно присутні два варіянти, спочатку – „трюки фокусника“, нижче – „дії спритного штукаря“. Чи це є „дидактичний засіб“, чи недостойне запобігання перед малописьменним, але впертим у своїх підсовєтсько-лінґвістичних та закореніло-назадницьких смаках читачем? В усякому разі, чисто з точки зору психології сприйняття, я-б не залишав читачеві шпарини для сумнівів. Толерантність індивідуумів одного щодо иньшого – це є співжиття особистостей. Нерішучість, невизначеність в нутрі одного і того-ж індивідуума – автора (перекладача) книжки – це просто його власне знеособлення. До речі, слов?а фокусник та трюки таки є чим замінити: мартопляс, вигадник, фіґляр; витворки, вигадки, витівки, штуки, фіґлі.

 

Злодійкувата нерішучість. Дуже велика помилка багатьох українських мислячих людей, від яких залежить структура майбутньої мови, людей, яким випало в меншій чи більшій мірі грати ролю законодавців процесу навернення суспільства до своєї мови, – непевність та схильність до меншевартісного компромісу. Мовляв, „чудернацькою“ радикальністю у вживанні слів та зворотів, які різко відмінні від „привычных“, відштовхнемо посполитих від „українізації“. Не біймося. По-перше, коли мова про затяту кацапську частину інтеліґенції, то з чим-би до неї не підійшов, однаково дістанеш дулю. Коли-ж маємо на увазі Iнтера-українофоба, то його чи лоскочи, чи дратуй, – він (на відміну від Українця) свою справу знає: борсається Хохол, чи мирно сопить, – Українця души! Решта посполитих діляться на дві частини. Одні хотіли-б вивчити державну мову, иньші – пригадати, яко свою рідну. Ані перші, ані другі української мови на нинішній день не знають, і з цього чесно здають собі справу (за вийнятком малопомітної частки західної „інтеліґенції“, яка тішить себе глупою думкою, що їй відкриті всі рецепти українізації, і основний рецепт – не злостити Москаля). Так от, ті, що хотіли-б навчитися мови, чекають (чекали в перші роки незалежности, а чи й досі ще чекають – то припущення Автора, досить сміливе, але необхідне для праці над даною статтею) – вони, отже, чекають на оте таємниче одкровення розрекламованої арійської, вишиваної, мелодійної, багатої, шляхетної, вартої уваги і труда, облагороджуючої, европейської, потужної і самодостатньої, виробленої, влучної і досконалої, придатної як для потреб науки, так і для життя, а найважливіше – сміливої, сильної, та відмінної од р?осийської ориґінальної української мови. А отримують… несміливо впроваджуваний напів-суржик, головна перевага якого в тім, що він… не набагато різниться од звичного совкового діялекту на р?осийській основі. Чи варто вивчати? Смію твердити, що нарід хтів відійти від Р?осії, але, так само, як стараннями біловезьких конформістів замість самостійности отримав „незалежність“, нині замість української мови отримує – стараннями несміливо-патріотичних інтелектуалів від укр-„санації“ – невиразну і абсолютно безбарвну напів-українську „інтеліґенційну“ квазі-говірку, яку навіть від справжньої говірки відрізняє те, що мало хто нею бажає говорити. Найбільше нарікань на декотрі несподівані нововведення, як-от: „відсоток“, закінчення „и“ в родовому відмінку однини деяких іменників жіночого роду (замість поголовно торжествуючого „і“) – мені довелось почути с?аме від галицьких розумників, переважно, – як вказувалось на самому початку нашої розмови, – „вчених“. На жаль, недовчених духовно. Що-ж, нарікають та мусять змиритися. А Україна широка. I, повірте, розмовлятиме так, як Ви її навчите НИНІ.

Далі в тій-же книжці „Світ Софії“: не мультфільм вона щойно дивилася (с. 95) – оглядала; мама поскладала всі покупки (с. 89, 521) – закупи, п?окуп, з?акупня; спокусити детективом по телевізору (с. 65) – у телевізорі (в оглядалі, на позиралі, у глядилі, на глядуні); над білим комодом (с. 114) – можна було-б хоч через раз присвоїти комоді жіночий рід!; Софія викрутила сукенку (с. 111) – с?уконьку, сукн?яночку. Далі: канарок (с. 127) – існують синоніми: канарейко (чол.), канарка (жін. роду); встигнути на твоє день народження (твій день народження, уродини – с. 166, 189) – не так часто зустрічаємо, навіть на нинішній день, подібні варваризми синтаксичного „узгодження“ в роді присвійних займенників, запозичені, як виглядає, у напівписьменної домогосподарки зі середовища кацапських осельників; білі голуби в Лівані не водяться (с. 167) – не множаться; помішуючи у каструлі (с. 188) – в ринці, у банячк?у; Карл Великий (с. 195) – Карло; цілі родини проходжувалися кварталом (с. 216) – проходжали, прогулювались; рисунки та живопис були написані (с. 219) – рисунки (взори) черкають, або теж малюють, в той час, коли малюнки (а не живопис) малюють, але не пишуть; витіюватість у мистецтві (с. 252) – закрутистість, кучерявість, хитромовність, вузлуватість, барвистість, квітчастість, красномовність, взорча(с)тість, взористість, помережаність, витончена складність; засинає у канаві (с. 255) – у рові; червоною ниткою проходять (с. 256) – просто пронизують: подібні кальки з р?осийського породжують в читача сумнів, чи не допомагав собі перекладач „з норвезької“ консультаціями із уже зробленого р?осийськими фахівцями перекладу. Далі: „звучить заманливо (с. 293) – спокусливо; за Берклі (с. 309) – згідно з Берклі; у одної (с. 314) – в однієї, рос. одной; навчитися цьому трюкові (с. 315) – цього трюку (цієї штуки); природа не прийшла до себе (с. 340) – не опритомніла; трястись в повозці, запряженій кіньми (с. 515) – у візку; розмова між матір'ю і дочкою (с. 524) – донею, донькою; страхівка (с. 533) – забезпечення; останні судороги (с. 537) – корчі; сигарети (с. 546) – цигарки; попугайчики (с. 557) – папужечки.

З тими „сигаретами“ просто горе, тай годі. Ось і ведун „Телеманії“ Юрій Макаров, якого важко звинуватити у недбайливому ставленні до своєї лексики на телевізії, а особливо – до виразно плеканої дикції, не зміг себе проконтролювати: „виготовлення сигарет, хоча тут-же додає: „цигарковий папір“. Що це – „педагогічний засіб“ в стосунку до слухача, чи відгомін тієї побутової лексики, якою пан ведун послуговується на щодень у приватному житті, – а може – малодушний „компроміс“ задля „общепонятности“ ? Нумо себе не дурити. Немає жодної глибоко-софістичної різниці між цигарками та сигаретами. Просто останнє слово – це вульґаризація першого (для прискіпливих: існують ще і папіроси).13

Книжка „Світ Софії“ може слугувати зразком сучасного українського перекладу. Не просто перекладу формально-правильною мовою, але перекладу з якимсь невловимим духом добірности. Зразком збалансованого поєднання відроджених внутрішніх, властиво-українських спіритичних відтінків синтаксичного звучання – і сучасних особливостей лексики. Можна висловитись так: в українському перекладі книги немає нічого дратівливо-ретроспективного, він є повністю сучасним, а заразом фантастично далеким від р?осийського, чи совєтського, штилю. Тому 27м помилок, які, на наш погляд, відділяють мову книжки від бездоганної, змушують читача замислитись: чому перекладач (зглядно, редактор) виданої у Львові книжки переочив ряд таких блудів, які дослівно випирають з тексту і ріжуть очі кожному освіченому галичанинові. Не хотіло-б ся думати, що причиною мала-б служити нетрадиційна лексична орієнтація, всотана, на жаль, з модерного буцім-українського звичаєвого середовища. Нетрадиційна з точки зору закономірностей української мови. Але така рідна для кожного з нас – кожного совка.

Не тільки подобається мені, але і вдячним єсмь, що існує висилання „Після слова“. Вдячний за користь від компетентних, навіть вишуканих, порад щодо нашої мови. Тому наступну історію прошу трактувати не як критику, тим паче, злосливу, а швидше як здивоване запитання. Можливо, причина непорозуміння лежить у недостатньому фінансуванні, у браку часу, втомі, а, можливо, – це є тривожний симптом, що все-ж редакторові не так уже й боляче ріже вухо той чи иньший поширений русизм, до якого люди моїх традицій звикнути, на щастя, ніяк не можуть. Прикро, що не ріже вухо у Києві так само сильно, як у Львові… У висиланні 15го травня 2000го року слушно пропагувалася проста форма ступенювання прикметників у противагу до складеної форми, яка єдина тільки і вживається в мові р?осийській: сильний, сильніший, найсильніший у противагу до більш сильний, найбільш (рос. самый) сильний. Далі наводилася цитата з книги Антоненка-Давидовича „Як ми говоримо“: „«с?амі передові райони області ще не закінчили збирання врожаю»… куди природніше звучить по-українському: «найпередовіші райони»“. Не маю нічого проти слова „найпередовіші“. Але мене в поданій вище цитаті тне в обидва вуха слово „с?амі“. Чи від браку часу, чи від втоми, чи, – що було-б найприкріше, – від хибної призвичаєности до совєто-кацапщини, редактор висилання не загострює уваги на цьому р?осийському стилі, – „с?амі“. Підкреслює перевагу простої форми над складеною, але не наголошує, що українська складена форма (найбільш передові) відрізняється від р?осийської (самые передовые). Редактора не ріже в вухо, зате слухача, в моїй особі, вразило сильно. Так сильно, що не полінувався узяти до рук книгу і віднайти вказане місце. І що-ж? Не розчарував мене Антоненко-Давидович! У висиланні цитату було обірвано. Вже на наступній сторінці (стор. 74, видання 1994го року) читаємо: „слово смий як допоміжне для творення найвищого ступеня порівняння часом трапляється в класичній літературі… Однак уживати цієї форми не варто… Якщо треба надати щонайбільшої міри певній ознаці, то до найвищого ступеня порівняння додають частки що або як: «він – щонайстаріший над усіма».“ Власне цей останній коментар Антоненка-Давидовича чомусь не помістився у відведений для висилання час. Тому уважний слухач міг дійти висновку, що вживання слова „с?амий“, як такого, не критикується. Що мене й обурило. Чи у Києві серед мовників панують иньші смаки, чи просто забракло часу у проґрамі, а чи самому редакторові від слова „с?амий“ вухо ніяк не в'яне, – так чи сяк, критикуючи одне зловживання, мимоволі узаконили друг?ий блуд. Більше уваги, друзі!

За повчальний приклад витіснення українських стереотипів з мовного середовища київської богеми можна взяти, для систематичного дослідження, висилання „У ніч на суботу“. Гарне личко в Олени Роміної; самого мене дрижаки хапають, як починає очима дрібно моргати. Та й намагається, що там казати, по-українськи говорити. Намагається, бідацтво… але важко їй дається. Важко, бо стільки тієї української мови, що під час бесіди перед камерою. Ось. Дня 3го листопада 2000го року Олені Роміній забракло слів у бесіді з певним філософом: „розкажіть про це так, щоб це було удобоваримо“ (щоб воно було легкосприйнятним, легкостравним, легкодоступним, доступним; розкажіть зручно, зручнодоступно). Тоді-ж: „частина чоловіків відчувала себе дещо „уязвімою“ (бідацтво аж затнулось, почухалось по-під вухом від ніяковости, та однаково, відповідника „уразливий“ не змогло пригадати…). Далі. В бесіді з ґенералом Кузьмюком 8го листопада 2000го року пані Олена висловила здогад, що в того немає „уязвимых сторон“ (уразливих місць), а також тішилася, що родина ґенерала його… дивиться (оглядає). Сам ґенерал свою родину, – вслід за модою, запровадженою Ґарантом всього, в тім числі й української мови, – дякував, а напослідок обоє вкупонці насолоджувалися совковим кінофільмом „Есть такая профессия – Р?одину защищать“. Дня 25го травня 2001го року пані Олена пустилася, скажемо одверто, пропагувати р?осийськомовні інтелектуальні висловлювання: „засоби кнута і пряника“, „закон математики – от перестановки слагаемых сумма не меняется“. Очевидно, вважається, що українська мова не здатна передати ні тонкощів політичного мислення, ані думки математичної.

Робимо чотири очевидні висновки. Допущена до спілкування з суспільством частина митецької і мас-медійної еліти:

  1. мислить по-р?осийськи;
  2. живе приватним життям в кацапському середовищі;
  3. працює та творить в повсякденному оточенні р?осийською культурою;
  4. не бажає нічого иньшого і ніщо вже їй не допоможе, хіба що українська держава, яка, можливо, колись утвориться.

Вживання р?осийських кальок часом обертається неповагою до особи: „а через тиждень, у ніч на суботу, на Вас чекатиму я, Олена Роміна, і наш черговий гість“ (березень 2001го року). Це так, якби в р?осийському варіянті мовити „наш дежурный гость“. Слово очередной, яке витало в думках пані Олени, українською мовою я-б замінив делікатнішим – наступний гість.

Дивна „українофонія“

Мені довелось почути думку (на засіданні НТШ 29го жовтня 1998го р.), що не слід надто перейматись запозиченням слів р?осийської мови, допоки українське середовище має силу трансформувати їх вимову на український лад. Слаба утіха, як на мене, що автентичні Росіяни оцінюють мову р?осийськомовних Українців – з усією катеґоричністю – як спотворення р?осийської. Можна було-б спокійно перенести деяке збагачення укр. лексики „перлами“ р?осийського (тут правильніше говорити московитянського, або прямо – протокацапського) мовотворчого процесу, замкнувши очі на нехтування закономірностями української етимології. Якби… Якби рідна мовна криниця не виказувала такого БАГАТСТВА, при якому ВСЯКЕ ПОБУТОВЕ ЗАПОЗИЧЕННЯ ЗАЙВЕ, і, насправді, тягне за собою єдиний результат: втрату рідного мовно-історичного надбання; відмову від характерних саме для РІДНОЇ мови засад словотворення. З якої речі 40% словника під ред. Грінченка мало-б безслідно щезнути, поступившись озвученій по-українськи кацапщині? Чи для того, щоб Українці перейняли і кацапський характер? Семантична філософія, зокрема, дає підстави припускати, що людина не вчинить чогось ТАКОГО (або в такий СПОСІБ), чого (або як) вона не здатна уявити, тобто – сформулювати у своєму мізку у вигляді думки. Думк?и, принаймні чіткі, людина, в свою чергу, одягає в граматичні конструкції. Маємо вислід: не лише мова показує психологію народу, але також і сховані в граматичних правилах можливості (чи заборони!) можуть визначити поведінку та мораль народу. Рідко коли людина чинить щось такого, для означення чог?о у її мові бракує вислову. I навпаки – поступає в такий спосіб, як підказує СЛОВО.

I ще одне. Ми вже мали „трансформовані“ форшпан, ричалт, райшток, шпихлір, вінкель, шмайсер, фуз?ия, кріс, ґвер…, але, слава Богу, вдалося повернутися до рідних слів, а що особливо втішно – прислухалися до тих термінів, яких нам „понавидумували“ наші лінґвісти: скоростріл, кулемет, гвинтівка, стрільба, рушниця… То, може, не варто поспішати і з „українізацією“ нинішніх „запозичень“ ?

Запозичення чи витіснення свого чужим?

Побутує і такий погляд, що для мови, мовляв, зовсім не шкодить залюбки впроваджувати складні (багатоскладові) іноземні слова для називництва запозичених понять. Переважно, це поняття або технічні, або (і по-більшости) такі, які приходять разом з вищою культурою пануючих верств – лексика мистецтва, витонченого побуту, гуманітарних наук, абстрактні поняття, які описують психологію людських стосунків, також – лексика влади, керування державою, комерції, чимало подібного. Як на приклад, вказують на літературну англійську мову, яка у більшости своїй є „натуралізованою“ на англійський лад світською французькою. Зрештою, у самій французькій практично нічого не залишилося від мови Франків, котрі насправді перейшли на галльську, яка, у свою чергу, – наполовину латинь. З великих европейських націй найбільше народного збереглося, на те виглядає, у Німців. Тому їм ніяк не вдавалося збудувати централізованої імперії – аж до часів Бісмарка, коли „вторым родным языком“ в німецькому уряді став французький. Жарти жартами, але прикладати повищі явища до мови української – те саме, що ставити воза поперед коня. По-перше, не йдеться про витіснення слаборозвиненої мови запозиченою краще розвиненою чужою, а йдеться про цілеспрямоване нищення високорозвиненої, з достатнім словниковим запасом, культурної української мови княжої епохи, мови з відчутним арійським спадком – нищення цієї мови її-ж здичавілими урало-алтайським та угро-фінським покручами. Що українське месіянство в північно-східному напрямі не вдалося – тема окремої розмови. Але це не повинно служити підставою для відмови від рідного, повторюю, високорозвиненого спадку. Зрештою, англійська культурна мова в особі американського Iнтера повернулась на континент задля розправи над своїм французьким гніздом щойно після перемоги Iнтера в 1945му році. I… зіштовхнулася з наростаючим опором французького націоналізму. Також, дикі Франки підпорядкували собі Ґаллів і перейняли їх мову, але не знищили. Цікаві історичні варіянти заповідалися і у нас із Литвою. Та виліз дідько з прокаженого болота р?осийської тайги (гляди Sieroszewski, оповідання „Dno nedzy“ ) і згноїв половину Eвропи. Українська мова НЕ МОЖЕ „знатуралізувати“ р?осийської матірщини. Жодна культурна мова не зможе – замало сил. Єдиний спосіб – воздвигнути мур. Що-ж стосується запозичення слів, яким відповідників НІКОЛИ НЕ БУЛО і створити засобами рідної мови – не сила (а чи можливе таке?) – що-ж, запозичаймо. Всі так чинять. Та лиш не забуваймо, що кількість, безміру швидко зростаючи, змінює якість, перевертає архитип.

Неприятеля потрібно вміти пізнавати

Хто затулив перспективу?

Я зроблю все можливе для того, щоб російська мова в Україні в жодному разі не могла вважатись іноземною.

(Президент України, канал СТБ,
30го листопада 2000го року)

Причиною клопотів, суперечок, сумнівів, а часом навіть сварок є саме існування р?осийської мови в Україні. Не підлягає сумніву, що Українці не призабули-б власних слів та зворотів, якби їм щоденно не лились до вух чужинецькі. Ніколи і нікому не трапило-б ся запнутись на пів-слові та винувато звернутися до спів-бесідника з таким звичним для всіх нас питанням-вибаченням: „як це сказати по-українськи?…“ – у побутовій мові – зовсім навіть не в науці! Чи мислиться подібна ситуація в Польщі або в Англії – щоб громадяни тих країв володіли рідною мовою слабше від іноземної? У 28му числі „Поступу“ Читач не зашпортався-б ніколи на слові „бомбардирування“ (Львова) у 24му рядку від кінця статті, коли ще в другому рядку від початку читаємо „бомбардування“ (Скнилова), – якби пані Лариса Андрієвська ніколи у своєму житті не зазнавала сумнівної насолоди вслух?атися у р?осийські суфікси. Дмитро Яценко міг-би вжити українського виразу „«Поступ» мав слушність“ замість кальки „виявився правий“ (9го – 10го грудня 2000го року). Зовсім так само, не мусив-би Юрій Вовків на першій сторінці „Поступу“ за 16те червня 2000го року брати слово „винуватиця“ перед прізвищем Юлії Тимошенко в лапки, якби йому було відоме слово „призвідця“. Мирослав Перун у числі 107му на 9й сторінці замість „каменя спотикання“ (теж в лапках) написав-би просто: „перетика на шляху взаємовідносин…“. Михайло Мишкало не мусив-би постійно брати в лапки невдалий р?осийський переклад англійського слова “advanced”„просунутий“, – якби змирився з дуже знайомим терміном перед-„европеїзаторської“ епохи – „передовий“; на скрайній випадок – розвинений, посунений, поступовий… З тим бранням в лапки русизмів – просто горе. Надто воно часто трапляється. Зовсім очевидно – наводяться оці русизми не від бажання підкреслити якийсь особливий, прихований зміст, а всього-лиш від лінивства журналіста, якому „бракує часу“ простягнути руку по словник… Якби не р?осийськомовне виховання, то Голова аґентства з охорони прав споживача у Києві не мусив-би на всю України цитувати з говорилка-на-дроті: „як кажуть по-руccки, не решаемых проблем нет“ – якщо-б він протягом усього життя чув зовсім иньші штампи, наприклад: нерозв'язних, невирішувальних проблем чи питань – „Споживач“, 7го червня 2000го року. Так само часопис „ПіК“ вжив-би простого українського слова морока або клопіт замість кальки головний біль (вивідка з Маркіяном Іващишином, червень, 2000го року). Там-же: підсумкове твердження „ми працюємо на майбутнє і віддавати свою територію не збираємось“ для українського вуха звучала-б переконливіше, якби кореспондент написав: „не маємо наміру“ або „не вибираємось“. У тому-ж інтерв'ю (вивідці) вжито слово „тусівка“, без якого, очевидно, жоден юний Читач не здатен збагнути, про що йдеться у статті. Так от, якби не загравання з московщизною, якби мова розвивалась у своєму природному середовищі, українські слова „тусан“, „тузатися“, якщо і перейшли-б до вуличної лексики, то обросли-би зовсім иньшими наростками: тузка, тузня, тусня, тусівня, тузисько. А більш природно для інтерв'ю з Маркіяном Іващишином пасувало-би слово пака.

Не підлягає також сумніву, що українська мова успішно та легко давала-б собі раду з видумуванням чи конструюванням нових слів відповідно до потреб часу та в ногу з розвитком суспільства. I обов'язково українська мова знайшла-б природні для себе самої, свої власні засоби, щоб розвивати називництво відповідно до поступу цивілізації як у давнину, так і у ближчі часи. Якби не Москаль. Наша мова наділена достатнім запасом власних ресурсів на всіх рівнях і у всіх галузях т. зв. мови літературної, мови книжкової, писаного слова. I знайшли-б ся слова для опису нових, витончених катеґорій, як в області красного письменства, гуманітарних наук, так і в області техніки. Якби Москаль не запаскудив горизонту. Можливо, деякі напрями цього словотворення були-б близькими до давніх р?осийських. Але тільки деякі. А найважніше – це були-б УКРАЇНСЬКІ напрями. Якби не існував Москаль. I навпаки – ті українські слова та вирази, які звучать часом не зовсім „влучно“ для вуха, перевантаженого р?осийськими замінниками, ніколи і нікому не видавали-б ся недосконалими, якби не тягар провокації перманентного порівняння з поширеними р?осийськими. Як часто, скажімо, чеські слова чи вимова звучать кумедно навіть для вуха іноземця-слов'янина, але чи Чех колись застановляється над цим? А чи знайдеться іноземець (крім Москаля), який-би насміхався над зворотами спорідненої, але чужої мови? Чи знайдеться іноземець (окрім Москаля), який був-би нездатен вивчити, пошанувати, оцінити і навіть полюбити чужу мову? I чи знайдеться людина у світі (окрім Українця – як галичанина, так і Хохла), здатна знітитись при звучанні батьківського слова, що пахне гноєм рідного села, і, лукаво насміхаючись над „простацьким“, „кумедним“, „застарілим“ рідним, віддати перевагу холодному та чужому – та ще й своїх студентів до цього змушувати. Велика ганьба тобі, о цвіте української галицької інженерно-технічної „інтеліґенції“! Куца і пуста єси, а не вчена. Якби українська мова розвивалася природнім шляхом, ніхто нині не клав-би під сумнів ні адекватности, ні влучности, ні звучання українських виразів та слів: иньших не було-б. Питання, чи влучно передає українське слово ті звичні емоції, які викликаються настирливо-поширеним р?осийським відповідником, – таке питання не виникало-б ніколи. Бо не було-б із чим порівнювати. Не було-б р?осийської, накинутої нам, гнітючої спокуси. I думка про те, чи, властиво, українською мовою він розмовляє, не мучила-б нікого. Якби Москаля не суть. Тому його і не повинно бути. Якщо не Москаля, то його мови. Якщо не взагалі, то хоча-б в Україні. Якщо не зовсім, то, принаймні, не так сильно поширеної. I якщо не серед населення в цілому, то принаймні в Уряді, Економіці, Бизнесі, в т. зв. Истеблішменті, у загальнодержавному Інформаційному просторі – не має буть зовсім. Бо все воно вже і так існує в Р?осії – і в тім болоті нехай собі гниє. Задумаймось: що має значити сам?е існування ґазети „Бухгалтерский учёт“ в Україні? Адже це не розривково-культурологічне, мистецьке чи етноґрафічне видання для задоволення потреб р?осийської національної меншини. Ні! Існування такого видання, з якого мало-б черпати для себе знання нове покоління молодих бухгалтерів, повинно означати, що р?осийськомовний бизнес не тільки не має найменшого наміру переходити на державну мову, але й те, що він вибирається існувати в Україні вічно! Нині присутність рос. мови, згідно моєї суб'єктивної оцінки, десь так разів у десять перевищує рівень, який-би міг вважатися не загрозливим для самого існування тієї української мови, яка ще могла-б виконувати свою власну місію серед мов світу. Тому наше призначення – протистояти злу. Я за те, щоб людина вміла різні мови. Я проти того, щоб р?осийська мова володіла Українцем.

Дорогий Читачу! Не від злости чи звироднілої ненависти до усього чужого зродились повищі рядки. Той, хто, начитавшись маси художньої літератури, наслухавшись купи р?осийськомовних висилань, фільмів, балачок у телевізийному приймачі, раптом, а ще і в молодому віці, ловить себе на спостереженні, що все частіше і сам він, не бажаючи цього, мислить р?осийськими штампами, ідіомами, виразами – нехай навіть і високохудожніми, – хто зненацька усвідомлює, наскільки він, попри свою власну волю, уже встиг зійти з доброго українського шляху, наскільки встиг заразитися московщ?изною його мозок, як швидко, ще не розвинувшись, здеформувався в бік зросійщення його інтелект, і той, кому таке відкриття не справляє найменшої приємности, – не від огиди до всього р?осийського, а від огиди до власної ущербности, – той зрозуміє також і автора сих рядків. На жаль, зло рідко викликає ненависть, допоки не стане справою особистою. Що-ж, з приємністю слухаю виступи українських (за громадянством!) інтелектуалів доброю р?осийською мовою (хто вміє!). I закликаю… обмежити. Бо вже цього доброго так багато, що може обернутися злом. I закликаю всі зусилля скерувати нарешті на інтелектуальний допінґ для мови української. Все українське: книги, фільми, теле- і радіо- висилання на теми мови, вистави, офіційні засоби та інфраструктура, виробництво, торгівля, рекляма – все україномовне мусить мати 900% тієї підтримки, що її одержує те, що є Iнтеро-московське. Не залежно від усяких-там „економічних негараздів“. А те, що стоїть на заваді – пр?окляте і знищене – не залежно від своєї „ринкової“ природи: будь-то „спонсори“ не того, чого слід, будь-то „права людини“ – не тієї, що слід, будь-то державна недолугість, чи про-р?осийська митна політика – всі подібні явища – це є неприятель № 1 і йому смерть. Усвідомлення цього неприятеля в душі Українця має відбуватись, як мусульманська молитва, – п'ять разів на день.

Передбачаю звинувачення в гістеричній нетерпимості та скрайності (екстремізмі). На що відповідаю: не поспішна лють керувала мною при викладі отсих думок, а тверезий розрахунок. Отже, не уступить без бою Москва жодного каменя на вже зайнятих рубежах мовної, культурної, соціяльно-політичної експансії. Не подарує жодного московського рубля, тим паче, доляра, вкладеного в р?осийську книжку, телевізію, мову, і, особливо, в р?осийську церкву в Україні. Швидше відступить якогось гнилого корабля зі спадку СССР, аніж одну копійку з коштів, вкладених у русифікацію України. Не подарує, поки буде жива. I матиме рацію: пощо приймали? Тому слід схаменутись – хто знає, може Державного Облудника іще вдасться спільними зусиллями відтягти від кацапського жолоба…

Перелякані „справедливники“ мають повне право закинути мені той самий шовінізм, який керував Москалем при запровадженні горезвісного Валуєвського циркуляру, тільки що тепер – проти мови р?осийської. Так, українство дійсно становило загрозу для Самодержавия, – воно, зрештою, його і доконало. Але справу не закінчено. Український Прованс становив і становить культурну загрозу для р?осийського монолітно-безкрайого дикого Ведмедя, який колись ніяк не міг уміститися в німецькому кафтані, а зараз – в маскарадному костюмі про-американської демократії. I Ведмідь злиться та гарчить. Кожен хоче жити. Різниця лиш в тім, що Ведмідь, замість смоктати лапу в московському барлозі, попхався до української пасіки. Що зостане покусаний – сам Бог велів.

Чи „братня“ кров?

Ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією!

(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)

Нашим вченим пора вже виконати заповіт Г. Квітки-Основ'яненка: „…они утвердят, что великорусский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка… И как примутся вытаскивать из него [московського] все наше, коренное, отнятое, тогда и сам ревностный поборник языка русского умолкнет“. Написавши вище, що р?осийської мови „не повинно буть“, я зовсім не мав на увазі, що слід, мовляв, позабирати в Москаля все ліпше та близьке до нас – та й оголосити ціле оте „надбання“ „українською мовою“ Ні! Якраз в такий спосіб поступили Кацапи, та їм було легко – бо не мали історичного спадку. А ми маємо! I найважніше – що, окрім спадку фактоґрафічного, маємо спадок етнопсихологічний, маємо свої власні правила, закони, напрями творення мови. Тому все р?осийське (в т. числі і у мові) – зовсім иньше, чуже, дике, несумісне з Українцем, штучне – має бути витіснене за межі України. А тут, в Україні, необхідно віднайти і пригадати властиво українські корені, п?итомо українські закони мовотворення, власні правила внутрішнього розвитку мови, традиційні шляхи вироблення мови, творення слів, власний штиль – хоч-би навіть і запозичень, де не обійтись. I це повинні буть не окремі екзотичні експерименти, а масовий зрив, керований лінґвістами (лиш не тими, хто вже втретє перевидає зрусифікований правопис). Чому ми повинні себе налаштовувати не на українсько–р?осийський компроміс, а на повний розрив та відгородження? Ось чому: „у Великороса взагалі немає жодної синтези азіятського з українським. Та ця синтеза взагалі ледв?и чи можлива“ (Ґ. Федотов). А чому попідмосковське блюдолизання становить загрозу? Ось відповідь: „засади, на яких стоять Росія і Україна, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерти иньшої“ (Ф. Тютчев). Я, шановний Читачу, вибрав-би життя саме для України. А Ви? Знавець історичних джерел зауважить, що я вільно повівся з двома попередніми цитатами. Так! Я словами Україна і український замінив Eвропа і европейський в ориґіналі. Сподіваюсь, з огляду на президентський курс на европеїзацію, цензура мені вибачить.

Боремось…

Брак можливостей чи брак бажання?

Українські лінґвісти нарешті зобов'язані перед усім широким загалом відповісти на запитання – хто в кого запозичає? Хто кому переходить дорогу? Хто своїм неправильним, ненатуральним словотворенням, своїм спотворенням природного для праукраїнської мови шляху розвитку наступає, образно кажучи, на шляуф з киснем до легенів живої мови? Чи слово благодєяниє не має права на українську форму життя, чи, може, Москаль перебіг Українцеві дорогу завчасу, і тепер українське благодійник слід вважати калькою з р?осийської? Хай пояснять львівські лінґвісти, на якій підставі вони через ефір переслідують уживання слова „роджати“, зареєстрованого у словнику Грінченка, – невже лиш тому, що Кацапи перекрутили вимову по-своєму? Але-ж на те вони й Кацапи! Ми вважаємо слово „прийомка“ русизмом, а тим часом у п'єсі „Хазяїн“ Карпенко-Карий вкладає це слово до уст Пузиря зовсім не як русизм, а швидше як хазяйський термін… Звісно, я-б не задавав цих питань, якби філологія була моєю професією. Але-ж і біда в тім, що філологи позамикалися в собі і нічогісінько суспільству не видають! Мені можуть закинути, що є і прекрасні наукові дослідження, і чудові переклади з чужоземного красного письменства. А я чомусь прагну прекрасного ШИРПОТРEБУ. Прекрасних етикеток (наліпок) на товарах, прекрасних оповісток (оголошень), реклями, дитячих казочок на ніч – інакше мова жити не буде. Вишукана література потрібна. Навіть дуже. А от для виживання потрібна мова: а) телебачення, б) „бульварних“ видань, в) „сленґ“ містечкової влади. Щось не поспішають вкриті сивиною та славою лінґвісти і літератори мастити руки „брудом“. Навіть задля України… Зрештою, і поширених біля-літературних термінів нам не подають: як сказати посылка (в деякому одному літературному чи науковому тексті на иньше джерело) – по-українськи? Я знаю, а Ви, Читачу?; Встигли Вас навчити за десять років „України“? „Посилка“ перекладається як „поклик“ на того чи иньшого автора. А „сноска“? Оце вже зовсім „редакційний“ термін. Я висловлююсь так: вилучка, але чи хтось спромігся за 10ть років це слово, або подібний термін, узаконити? Немає „патріотам“ діла… I ще: не штука писати для тих, хто має час і бажання вишукувати книги на полицях, та їх читати. Коли р?осийське пре у всі шпари, то і панам українським інтелектуалам варто було-б зробитися „попроще“. Не штука вчити того, хто прагне. Штука зацікавити, полонити, переробити того, кому воно все навіть і не в голові. Бо таких – море, бо таких – народ.

Передбачлива скритність чи ображена самоізоляція?

… на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб ніхто ніде не бачив нашої роботи!“

(М. Міхновський. „Самостійна Україна“)

Критикуємо П. Куліша за думку, що українська мова – для домашнього, хуторянського, вжитку. Під Совєтами українські письменники тримали в кишені велику фіґу – теж для приватного вжитку – виставляючи часом лиш маленького кінчика від отої дулі – теж для приватного огляду вузьким колом втаємничених, яких тато з мамою навчили читати поміж рядками. Замкнутість ця настільки в'їлася в стереотип фальшивої самоповаги і нехтування „плебсом“, що є реальною загроза перетворення української доброї мови у мертву латинь для української „еліти“, а популярної р?осийської – у громадську. Принаймні, я особисто чув від свого колєґи: „я з люмпеном розмовляти не вмію“. Досить глянути на підсумок двох останніх всеукраїнських голосувань, щоб зрозуміти, що сей пан дуже і дуже потрібної речі не вміє. А „люмпен“, до речі, заговорив-би українською мовою, якби панове вчені лінґвісти йому підказали. Я був свідком, коли дівчинка, продаючи морозиво на розі Грушевського, з власної, нехитрої, але української, волі, викручувалася, як могла: тут скаже „морозиво в склянці“, а тут – „в андрутах“. Виховане на патріотичних мітинґах, попоскликуваних зарозумілими вченими „патріотами“ (колись я так не думав, та зараз з гіркотою до цієї оцінки прийшов), дитя ніяк не хотіло вимовити „мороженое в вафельном стакане“. Їй-би підказати – та й пішла-б, покотилась-би українізація – народня, справжня, без „лапок“… – немає кому! Письменники пишуть романи. Добірною українською. Для иньших письменників. Поети пишуть вірші. Для того, щоб дати роботу критикам. Впоміжчасі керують… На жаль, написами на обгортках, товарними етикетками, наліпками у львівських крамницях покерувати немає кому…

Певний, дійсно поважний і щиро шанований пан, справді патріот, одного разу попросив мене в такий-от спосіб: „не треба вчити нас, що таке є націоналізм“… Ну то вчіть ВИ НАС! Поки ще є кого вчити. Звідкіля ця зневага людей компетентних, загартованих, навчених всілякими переслідуваннями, включно до заслань і таборів, до тих, кого Бозя покарала, залишивши на волі? Давайте домовимось: чи страждання задля української справи, чи задля власного задоволення, чи, може, всього лиш задля маленького приватного пам'ятника? Пам’ятник заслужений і вже зведений. В серці Українця, в книжках, в історії України. Стане і в бронзі. Якщо тільки після розподілу Вкраїни останеться для нього хоч клапоть рідної землі. Жаль, правда, що не зможуть нащадки прочитати напис мертвою мовою: „Тут зупинились Ті, кому не знайшлось заміни“.

Передбачаю море образи за ці рядки. То мене не обходить. Мене обходить дзвін тривоги. Мене обходить, чи голосно він звучить, чи всі його чують, чи багато навернулося, і – чи Iнтер щулиться від страху. Бо поки-що тиша. Поки-що не палає українська земля під Московським Словом, навіть грязь „П'ємонту“ не пече його – радше, плекаючи, гріє (швидкоплинний – і такий недоречний масою зайвих клопотів для місцевої адміністрації – україномовний тиждень–другий після вбивства Білозора у Львові –„не в счёт“).

Звідкіля ця тиша? Передчуття? Різні можуть бути думки про те, коли с?аме відбувся злам. Для мене вікопомним знаком чергового навернення українського суспільства до москволюбія стала поведінка учасників новорічної вистави при зустрічі ще минулого (1999го) року. Прекрасне чуття вітру, тривіальне внутрішнє москвофільство, підперте нетривіальною мамоною, можливо, навіть, дещо призабутий за час „незалежности“, але незнищенний, р?осийський патріотизм артистів української естради – все це засяяло Iнтервогнями в ніч на 1ше січня 1999го року. Кінець недовгої, але прикрої ночі примусового україномовлення! Хай живе Iнтерсвобода. Хай множаться Iнтерресурси. Хтось не з нами? Одна-єдина співачка спромоглася побажати Українцям берегти надію на власні сили. Решта кинулись наввипередки лизати інтерівські халяви р?осийськомовному товстозадому масовику-затейнику. Гордість сучасної української лірично-патріотичної пісні Павло Зібров забув українську мову. Майстер вишуканої української дикції і майже безпомилкової лексики Юрій Макаров не втримався від вступних фраз р?осийською мовою – не знаю, чи то від ностальґії, чи щоб засвідчити свою улесливу лояльність, чи навпаки – показати тверду та гонорову підтримку святої справи відродження кацапщини в Україні під патронатом Iнтера. Виглядала ціла вистава огидніше, чим якби від початку до кінця все відбувалось московською. Бо такою поведінкою узаконювалася суржикова етика псевдопривітної благопристойности: що „інтеліґент“ мусить хоч півсловом вклонитися р?осийськомовному рас?овому Iнтеру.

Чуття меншевартости, вроджене москвофільство, чи внутрішня зневага до українського? Спробуйте поставити діяґноз: 30го вересня 2000го року на „відкритому українському турнірі КВН“ членові журі (!) Миколі Вересню забракло звичайної чоловічої мужности виступити з коротким словом мовою держави-орґанізатора, держави-господаря, рідною, зрештою мовою в рідному місті і на рідній телестудії. У себе вдома, одним словом. Забракло чи то відваги, чи то самоповаги, а вже напевне – пошанівку до українського глядача. Про державу мовчу. Хто її нині шанує… До превеликого встиду Миколи Вересня, один чесний хлопчина таки знайшовся. Відбув свою промову „члена журі“, не особливо кремпуючись, рідною мовою. І маститі зафайданці мусили слухати. Слухали-б і Вересня. Може, полегшало-б десь у душі, коли-б рішився? Бо важко, напевне, тягар ніякого у серці носити. Спитись можна.

Р?осийсько-мовна трясовина, всупереч рожевим сподіванням вимучено-поміркованих патріотів, поширюється. Жоден великий бизнес не робиться українською мовою. З иньшого боку, мій словничок мовних покручів останнім часом зростає повільніше. Не тому, що аж так сильно покращується мова телебачення, а тому, що р?осийських висилань на першокласній р?осийській мові стає більше14. До речі, з переляку запроваджене колись правило, що кореспондент повинен послуговуватися виключно українською мовою, вже почало порушуватись, і то – у стосунку навіть до українсько-мовного респондента, і то – не перестарілим змосковщеним залишком віджилої совєтської каґебістсько-репортерської школи, а, що-б ви думали, – молоденьким „сосунком“ з числа нинішніх випускників кузні журналістських кадрів „незалежної“ України (чи Украины?). Раніше гість вперто пер по-московськи, а кореспондент сяк-так дотримувався української мови – під страхом всіляких адміністративних розпоряджень щодо „українізації“. Нині для оглядача-Iнтера „свобода“ торжествує: опитуваний об'єкт, киянин за географією, східняк за вимовою, „совок“ за віком, розпачливо чіпляється своєї української мови, а репортер – теж киянин за місцем праці, але Iнтер за походженням, нахаба за освітою, уже „незалежною“ Україною зрощений, зовсім сучасний, менеджерсько-ринковий, анти-совок за ідеологією, надія „европейської“ України, молодик за віком – вперто пре на опитуваного середніх літ пана „общепонятным языком“ (на ліцензійному, тобто державою дозволеному і державою обумовленому каналі – висилання „Ситуація“)

Дякуйте нас і дивіться

Телевізія до того часу капаритиме українське слово, поки н?арід у своїй більшості не забалакає чистішою мовою

(Вільний переказ часто повторюваної сентенції п. екс-міністра Кулика)

Неприємна, але поширена звичка послуговуватися виразами на кшталт „дивитися фільм“ вимагає окремого дослідження. Великий Комедіянт слабозалежної без'ядерно-европейської Держави увійшов до історії української лексикоґрафії незабутнім кацапсько-слов'янським „базаром“ ми вас… дякуєм. Особливо догідливі кореспонденти і навіть деякі місцеві князьки підхопили цю моду, і вираз, ставши крилатим, увійшов до скарбниці Нової Галицької Лексики. В Галичині, до речі, совєто-патріотичні метаморфози протікають з такою легкою спритністю, в обох напрямах – від совєто до патріо і від патріо назад до совєто – так швидко та зручно, що неповоротким східнякам лиш дивитись, заздрити, та учитись. Вчорашній ставленик Москви, секретар парткому, блюститель величия советского оружия, голова Союзу (слово-ж яке!) Промисловців України (сиріч, заступник господина Вольского в Україні) Кучма за одну ніч в імажинації дуже галицького і дуже патріотичного истеблішменту здатен прибрати подоби козака Кучми, національного героя-державника, аби на другий день перетворитись у совєто-галицького бюрократа ЛєонідДанилча. Голова банку Ющенко десь на протязі кількох годин переродився у ВікторАндрійча… Пощо пускаєте ґази совєтського підлабузництва, пощо спотворюєте людям імена на штиль блюдолизно-босяцький, панове п'ємонтські европеїзатори? „Руководству“ і без галицького зализування важко вибирати собі холуїв серед множества претендентів, спраглих влади і зголоднілих на хавтуру (датки). Правда, ті галичани, що не є члєнами-аґраріями, далі звуть Eвро-Москволюба ЛєонідДанилча просто Кучмою. І продовжують, підсміхаючись, його… „дякувати“: за доплату до ставки вчителям московської, за „привілеї“ для українського книгодрукування, за „патріотичну“ політекономію, за „піддержку“ національної науки, за „протекціонізм“ щодо національного виробника, за порноґрафічну „просвіту“ української дитини, за брехню „европейського“ вибору, за підтримку Москви проти Ічкерії, за ворожі військові бази на українській землі, за відкритий для Москаля повітряний простір та спільну стратегічну проти-летунську „оборону“ від решти світу і від решти слов'ян, за „лобызание“ з природним ворогом і загарбником на Прохорівському полі, в межах анексованих Москвою споконвічних українських поселень, за продані Москалям фабрики, за розпуск Національної ґвардії, за небезпеку ядерного оснащення ворожої фльоти в українських портах, за присутність у Криму літаків СУ – носіїв ядерних бомб, за чергове об'єднання – тим разом енерґетичних систем. Вдумаймось: об'єднання ЕНЕРҐЕТИЧНИХ СИСТЕМ з найвірогіднішим ВІЙСЬКОВИМ ПРОТИВНИКОМ! Дякуємо та очікуємо, – мало не як за Символом Віри, – лиш не воскресіння мертвих, а об'єднання ляґерних зон для ще не винищених Українців.

Низько кланяємось і прославляємо за орґанізацію візитів офіційних ревнителів русского языка і церкви з Північного царства Сатани, за систематичні консультації з… Зюґановим (!) – „Поступ“, 21го вересня 2000го року; за передані до рук Антихриста святині Київської Печерської і Почаївської Лавр і за иньші „ґенеральні напрямні“ української „незалежної та багатовекторної“, за русскоязычный апарат Кабінету Міністрів та Адміністрації, за „олігархів“, які зненацька і невідомо звідкіля випливли перед здивовані очі Ґаранта, наче в Україні п'ять останніх років не було „Діючого“… А останнім часом щиро Його „дякуєм“ ще і за візові режими на західних границях та гасло „до Eвропи через Москву“15 орчиковою (підпряжною) кобилою – очевидно, у вікно, прорубане іще катом України Петром Першим. Діждались. Ґарант Порядности і Волі не тільки ніяк не хоче в НАТО услід за рештою вільних слов'ян, – він ще й узявся наново робити з „Незалежної“ непідлеглу законам комуняцьку вотчину, утруднюючи доступ в Україну навіть туристам (візи, побори, беззаконня…). Захід закривається від кучмо-бандитів на гайвеях, а от „гонорова“ комуно-Вкраїна кладе високі пороги перед цивілізованими туристами з Заходу і в той-же час гостинно вистеляє килимами дороги для східних дикунів. Дякуєм Вас!

Оце щодо „дякувати“. Тут нічого нового, – рівень коньячно-ґітарної мовної культури зрозумілий для всіх. На жаль, мені не пощастило натрапити на таке-ж розуміння, навіть серед вивчених Українців, граматичної недолугости виразу „дивитись передачу“. А тим часом, природа ом?илки є подібною. Порушене синтаксичне керування. Дієслово „дивитися“, як і „дякувати“, вимагає непрямого додатку з прийменником: „дивлюсь я на небо…“ Для любителів прямих додатків без прийменників можна рекомендувати перехідні дієслов?а оглядати, бачити, озирати, зрити, споглядати, гледіти, глядіти. Наприклад, якщо „ведучому“ (іще один русизм) недовподоби, коли глядач його оглядає, то ще можна такого „ведучого“ зрити, але в жодному разі не дивитись його. А вже тварину можна і оглянути на предмет укусів від вампірів (студія 1+1, док. фільм „Полювання на вампірів“ – „ми подивимось коня“ ); адже існує медогляд, а не медичне дивлення. Можна-би, бодай через раз, запрошувати глядачів словами „глядіть нас через тиждень“ замість „дивіться нас“. Ольга Сумська теж могла-б висловлюватись подібно до того, як висловлюються, скажімо, на українській Сумщині, а не в покоях київських перекинчиків: „ми з вами глядітимемо (або оглянемо) чудову кінострічку“, замість неодмінного штампу „подивимось фільм“. Коли кілька років тому тодішній міністр п. Кулик приїжджав до Львова, аби донести до галичан головну засаду мовної політики міністерства інформації (гляди епіґраф), він так і звернувся до глядачів: „ви нас дивитесь. Мене охопив приступ неконтрольованого реготу, спровокованого вульгарними еротично-садистськими асоціяціями власної, зіпсованої радянським вихованням, підсвідомости, на тему єдиного найбільш поширеного і граматично правильного продовження фрази „я вас…“. А можна було висловитись простіше –„ви нас бачите. То я кинувся було до телефонного пуделка, аби підтвердити п-ви Міністрови, що я його разом з ведунами, ведунихами, та иньшими високими гостями, не лиш зрю та оглядаю, але й бачу все те мовне барахло, що у них є всередині, і що вони винні є мені грошової компенсації за замах на мою фізіологію, бо мене від їх мовлення знудило просто на давно не пастовану підлогу. Але висилання відбувалось „у прямому ефірі“, котрий, як звичайно на українській телевізії, є не лиш „прямим“, але і напівпровідним: я від їх телефону чув „пі-пі-пі“, а пан Міністер від мого – не чув ніц. Від тої десперацької потуги з'явився задум свої враження викласти на папері. Що здійснюю аж нині, коли вже і п. Міністер не є міністром, і Рада перестала бути „Надзірною“ – нема на кого позивати16. Українець (маю надію, що ним я є), в?ідомо, – не так людина лінива, як повільна…

Без найменшої критики особистостей, хотів я лиш показати, як глибоко в нашій підсвідомості (а часом – і усвідомлено!) вкоренився КОНФОРМІЗМ, потяг до оправдання апріорного безсилля. Я погоджуюся, що в ситуації, коли 99% Українців, якщо не смотрят, то дивляться телевізор, а лишень 1% його оглядає, воювати запізно. I власне тому є потреба хоча-б час від часу оглядати фільм, бачити ведуна (чи вожая?), оглядати новини у (а не по) телевізорі (або у глядуні), зрити щонеділі удосвіта змосковщених кухарів-паяців на домашньому позиралі.

Дух

Призвоїта ниць

Мамона і запобігання. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Нехтування охайністю мови, зв?ичаю, моралі. Незнайомство з поняттям „гідність“. Оце і є те, що керує „інтеліґентними“ (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може – не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-каґебіський тиск на мову, тиск, який міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба – не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтеліґентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Eксгібіціоністський етно-мазохізм… і жодної філософії.

Складніше стоїть справа з так званою „поміркованістю“ не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні „Обрії“. Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню р?осийської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити „панувала“) українською мовою. А далі „інтеліґент“ не був-би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов. Може Президент Р?осії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати „неформальний“ телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра „Незалежної“) – може він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул „гостя“ з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість. Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з вами не маємо права забувати, що Україна – велика держава. Може, іще не з великої букви, та все-ж велика. Чи багато, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений „толєрант“ до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та „інтеліґентністю“, що давно згубив власну сутність. Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакать – є виявом не інтелекту, лиш суржикової „інтеліґентности“. Може несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського „інтеліґента“ буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше – просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні р?осийською мовами. Так само і Англійці, навіть наукові інтелектуали, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропагандою з боку аґресивного космополітизму, – що границі між культурами затираються – є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Анґлійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм. Спілкуючись з українською інтеліґенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в „націоналістичній обмеженості“, воно, це старше покоління оставшихся при житті інтеліґентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвиненості та самодостатності з гріхом обмеженості національної самозакоханості. Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтеліґентів, вказуючи ароґантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним надто пристойним вихованням, опертим на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемности і внутрішньої терпимости за европейськими зразками, – на жаль, у далеко не европейському суспільстві. Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який ні за які гроші не погодиться похвалити щось українського, аґітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й иньших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, аґітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля р?осийських, – то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаганди ще й чеських та польських (24го квітня 2000го року, радіовисилання „Вас слухають“). Що це є таке: безсилля самостійности, жах перед власною сміливістю, намагання коштом „чеських та польських“ виперти зі Львова р?осийські пісні, чи от-такий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у „вузьколобому націоналізмі“? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах „і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь“, завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею „виправдати“ другу. Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз другу частину свого висловлювання протиставляє першій, силою другого заклику частково навіть заперечуючи першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Француз, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись „оправдовував“ своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Iталії. Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму? У Львові – так. У Львові звикли так усе прикривати, що й самі забувають, чи взагалі щось було під тим рядном… Казка про голого короля навиворіт. Тим часом, забувають, що націоналізм за означенням не може бути „обмеженим“. Націоналіст мусить дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних чинах иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На відміну від космополіта. Який не має свого місця. Що націоналізм є благо, я довів, цілком в сучасних термінах, ще в 1991му році („Народна ґазета, вересень, № 9). Єдине сумнівне місце того доведення – що, мовляв, усі біди – соціяльні, економічні, екологічні – мають, на мою думку, національне підґрунтя, – несподівано, навіть для мене самого, стало набирати реального звучання в міру становлення русскоязычного буржуя і остаточно підтвердилося на 10му році „незалежности“: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку.

Оце так виглядає справа на нинішній час, без екскурсів до історії. А кому цікаво, як трактувалося поняття націоналізму ще перед Першою світовою, зауважу, що „борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму“ вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст гляди у „Просвіті“, число 19 за жовтень 1990го року). Особливо тому прикро було мені почути в телевізорі, десь у червні, про „якийсь вузький націоналізм“ (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму“. Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції“, то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати…

Відступ естрадно-слізний. Мода на квиління. Привертає увагу поява певної катеґорії плаксиво-патріотичних естрадних пісень з ідеологією на зразок „ми маємо шанс“. На цілком незлому виконавському рівні, гарними віршами, щоправда, покладеними на вкрай тужливу мелодію, співак оспівує… рани. Скаржиться на стан і мови, і народу, і ще Бог-зна, яких „негараздів“. Оплакує кривди, розповідає, як нас катували, до печер заганяли, як від чужої навали церкви палали, щось-там мимрить про могили, про зболені душі, які страждають і болять („Моя Україна“), молиться до Бозі, аби заощадила подальших випробувань, укріпила понівечені ті самі душі, трепече від страху, що Україна змарнує послідній „шанс“. В унісон до заклинання: „Хай біда Україну мине…“ („Берегиня“). Все це нагадує похоронну молитву жертовного ягняти. Пропагується відчуття тривоги, настрій якоїсь калічної екзистенції типу „живий труп“. Відпадає найменше бажання тут жити, хочеться мерщій кудись утікати… Подібне поширення туги та безнадії (ще гірше – безвладної-пасивної останньої надії) заслуговує на щедре фінансування з кишені антиукраїнських сил і, без сумніву, його одержує. Не всілякі-там шовіністичні візити мера Москви до українського Севастополя, які швидко забуваються, а саме тиха, але щоденна, невтомна, пропаганда жалю, непевности, бездіяльних необгрунтованих сподівань на те, що лихо мине стороною, – ось що творить надійну основу солодкої „злагоди“. Злагоди кролика з удавом. Безвладного, убогого і дезорієнтованого Українця – з багатим, впевненим і розумним Iнтером. Як за помахом чарівної палички, щезли з естради пісні УПА, стрілецькі, козацькі. Ніхто не бажає експлуатувати в кінематоґрафі ні тематики української партизанки, ні Крут, ні психологічної драми українського Опору в московських таборах, в підпіллі. Скажімо, на траґедії Калнишевського чи Полуботка можна збудувати повноцінний „трилер“. А де українсько-протимосковський „Ogniem i mieczem”: хіба-ж не стояв Сагайдачний під Москвою, хіба не погуляв Виговський під Конотопом? Якісь спроби робилися, але на рівні аматорському, і, здається мені, непотрібно закуті в рамки документалізму. Тим часом, йдеться про художню продукцію. Ви маєте тему, ви маєте факти мук, героїзму, психологічної драми, факти шляхетности і зради, тяжкого вибору між честю повстанця і позірною безплідністю самопожертви, між життям товаришів і долею сім'ї, між болем катувань і легкою смертю зломленого тіла – при сучасному браку тематики – яке багатство нових сюжетів! Чи в Україні не було своєї Столітньої Війни, своїх Каліґули, Кромвела, Нелсона, Термопіл, чи, скажімо, Золотої Рози? Коли починаєш перераховувати, – годі спинитись. Все було, як і в людей, часами стократ глибше. Лиш відбувалось це все – в борні запеклій с?аме з „недоторканною“ Москвою. Тому мовчить талант малоукраїнця – режисера, тому не розв'язується гаманець спонсора.

Повертаючись до теми естради, найбільш влучними, на мій смак, здоровими та змістовними піснями періоду Третьої Руїни (від 1992го до цього часу)17 були і залишаються дві: „Свято злодія“ (гурт „Не Журись“) і „Я професійний раб“ (Т. Петриненко). Ці пісні варті того, щоб їх крутити по два рази на день – як Національний гімн – удосвіта одну, на сон грядущий – другу. На жаль, крутять иньшу проблематику: 1) хто є Україна – земля чи окраїна княжа; 2) чи є у нас мова, чи нема?! А коли є, то чи солов'їна вона, чи левина?

Що-ж до „останнього шансу“, то це так, наче покойовий пікусь ухопив ласий шмат ковбаси, та тішить себе дурною надією, що зграя голодних бездомних псів дозволить йому спокійно поласувати. Більшого ідіотизму історичної втоми не придумати. Вираз цей належить до жаргону політика, ідеалом якого є провести життя в теплому запічку широкої малоукраїнської печі; це слізна молитва до своєї долі, щоб пустила нишком ускочити за теплу пазуху і притулитися до м'якенької цицьки. Щоби ні Москаль, ні Татарин чи Німак не добули. Або-ж – це є істеричний зойк пошматованої Березами Картуськими, Заксенгавзами, Сибірами душі, фактично, втомленої, яка спалахнула останньою н?апрасною надією, узрівши кравчуківську „незалежну“ дулю.

Філософія віри

Якби кривди не було,
ми не знали-би, що зло
є на те, щоби з ним биться

(І. Франко, „Коваль Бассім“)

В 60х роках мені довелось прочитати „Відповідь Ірині Вільде“ від представника діяспори. Що несподіваного я там для себе відкрив – це розуміння, що Росія завжди буде ґеоґрафічним сусідом України. Кажу „несподівано“, бо якось малому хлопцеві не траплялось задумуватися над тим, що визволення України (почавши від закінчення війни, і на довгі повоєнні десятиліття це була улюблена тема приватних дискусій в українському середовищі) і, навіть, повна руїна р?осийської імперії (друга улюблена тема) – ще не означає вічного миру для України, ще не означає, що вічний, заклятий та небезпечний ворог щезне назавжди. Але що є зрозумілою наївністю підлітка – не може розцінюватися інакше як інфантильність у випадку мислячої по-дорослому людини. Москаль вічний. Iнтер – тим паче. Як вічним є Сатана. Господь дав Україні шанс. Але це зовсім иньший шанс, чим той, до якого уповають втомлені політв'язні та „злагоджені“ провідники рожевуватого патріотизму. Це – шанс вічної борні. Шанс завоювати Царство Небесне, ставлячи чоло Царству Сатани. Роля України – бути прокляттям імперій. Бути загладою Москви. Iнтер це знає, і до цього готов. Готов завжди. Чи свідомі і готові ми? Світ – не притулок милосердя. Малодушним поетам від політики добре було-б підняти очі на Небесне світило, яке, сходячи на небо, що не день, то дає ШАНС кожній істоті продовжити своє земне існування, і щодня відбирає шанс у того, хто став поживою для першого. I так не перший, чи останній раз, а ВІЧНО. Дурити нарід, що залишився ще один останній скік – і глядь: „ні Жида, ні Ляха…“ ні Iнтера, ні Москаля – сама Оранта-Благодать – це є велика безвідповідальність. Вже якось аж ніяково нагадувати Франкове: „життя – неустанна борба“, чи Мазепове „през шаблю маєм волю“ (читай – людські права Українця). Хто боїться втратити шанс, то його і не одержить. Лицарський звичай вчить: Війна зі Сатаною безнадійна, і тим шляхетна. Того-ж самого вимагає засаднича жертовність християнської моралі. Не задля легкої та остаточної перемоги біль, кров та муки, а тому, що існує Зло, і що власна совість забороняє самому стати часткою Зла. Не в остаточній перемозі торжество, а в силі знести боротьбу. Коли останньою вмирає надія, залишається мужність. Франкові Терен, Каменяр і Прометей падали, калічились, вмирали – щоб воскреснути, устати, і пнутись далі, щоб ожити для нових мук із кожним сходом Сонця. А от теперішні „інтеліґентні“ провідники нації мріють прошмигнути через щілину „останнього шансу“ до райського куточка ситої „злагоди“. Тягнути „песячий обов'язок“ щоденної боротьби, сподіватись без надії – цим кредом Івана Франка та Лесі Українки сповнювалося життя „Просвіти“, УСС, СС, стрільців УГА, вояків армії УНР, УПА, Першої Української Дивізії під Бродами, лицарів Берестечка, Крут, Базару, мучеників Соловків, УАПЦ, УГКЦ, смертників підпілля ОУН, героїв Норильська і Воркути, Колими і Кінґари… Ці Українці, кожен один, і кожен сам, до останнього віддиху і до останньої краплі української блакитної крови держались наказу „Позір!“. На честь, на славу, на погибель ворогам.

Філософія кпину

Нині скороспілим випускникам підсовєтських університетів, усучасненим „патріотам“ робиться „смішно“ від команди „Позір“ („Мова і релігія“, Львівське ТБ). Чи відомо панам жовтодзьобим лінґвістам, що підвалини сучасної української військової (і не тільки!) термінології закладались не в совєтській армії, а у вогні двох світових воєн? Той факт, що дехто з панів, нині допущених до телеекрану, української військової, спортивної, технічної лексики не мав нагоди вивчати під владою Совєтів – є його проблемою. Але ця лексика існує. У вказаний період, коли, наприклад, Чехи створили свою мову, як вищого, так і, багато в дечому, середнього рівня, немало зусиль докладалося українськими інтеліґентами (без лапок!) до розширення діапазонів української виробленої мови. Створювалися словники, правописи, підручники по обидва боки від Збруча. Ця праця аж ніяк не заслуговує на оцінку „смішної“. Така оцінка – це найпотужніший і добре відомий засіб з арсеналу „протоколів мудреців Сіону“. Фальшиві, чи ні ці „протоколи“ – не має значення. Має значення, що Українці надзвичайно легко ловляться на гачок висміювання. Чомусь сприймають злісне глузування за чисту монету. Тим часом, в жодних народних звичаях, жодного народу, немає нічого, що-б заслуговувало на зверхньо-пихате, зневажливе насміхання. Як і в мові. Бо абсолютно все, що лишень можна догледіти в хащах народньої душі – освячене тисячоліттями суспільно-історичного „природного добору“. Чомусь не насміхаються над звучанням окремих французьких, чеських, польських слів, зате насміхаються над українськими… Iнтер має свій „рафінований“ спосіб осміювання, рецепт якого ґеніяльно простий: коли у сатиричній, чи просто комедійно-розважальній русскоязычній балачці необхідно зацитувати щось недолуге, бридке, відстале, або, навпаки, щось хороше та близьке для Українця забагнеться пофарбувати в огидно-нудотний неповноцінний колір – тоді вдаємося до української мови. Всі добре пам'ятають численні „КВН“ з участю команди Ізраїлю (складеної з еміґрантів), що спеціялізувалися на осміюванні і української держави, і українського народу. Глибина незабутнього обурення, яке посередньо падає і на ту державу, яка присилає подібні команди, може зрівнятися хіба що з огидою, скерованою на спосіб життя ЗДА, який презентують в основному абсолютно простюхівськими, одверто стандартними, без найменшої видумки, кінофільмами з відомою криваво-садистичною фабулою, яку без особливого зусилля можна передбачити (ручна циркулярка, меч, водогінна труба, перегони з вибухами, бульдозер), або недоречно насиченими порноґрафічними епізодами – де треба, а частіше – де й зовсім не потрібно. Якби в посольствах Ізраїлю та ЗДА прочитали ці рядки, вони відповіли-б, що у них там існує комерційна свобода, а моє відношення до дружби народів і те, що я думаю про престиж відповідних держав, – їх не обходить. На що я відповідаю зворотнім проханням: нехай ніхто не сміє мене повчати, які саме народи, держави, етноси, і в який спосіб я „повинен“(?) шанувати. Як говорили моя бабця, „oddaje dobrym za nadobne“. Різноманітні р?осийськомовні „КВН“, так виглядає, лиш для того й існують, аби висміювати і Україну, і її н?арід. Та в них є купа „україномовних“ конкурентів. Скажімо, „Мамаду“ дозволяє собі подібні випади: „я вам в роті залишу три зуби – будете виглядати, як Державний герб“ (17го травня 2000го року). Ідіот в „Мамаду“ мусить обов'язково мати українське прізвище (Петренко) і розмовляти суржиком, тоді, як престижніші гумористичні персонажі розмовляють непоганою р?осийською. Так само і в комедії „На Дерибасівській погода, на Брайтон Біч дощить“ – найдебільніший з дебільних персонажів, покидьок і паскуда, недоумкуватий поплічник американського катюги випадково-закономірно мусить виявитись тезкою першо-другого українського Президента: „дави, дави їх гусеницями, Кравчук, трави їх, Кравчук; дай я тєбя поцелую…“ (16го квітня 2001го року, 1+1).

Більш „рафінований“ приклад – з передачі „Проснись и пой“, 10го лютого 1999го року (цитую). Заводіяка каже: „…твоим сценическим псевдонимом будет Влада… представляешь – За владу Рад…“ (далі персонаж, який зображає дурника, протестує на тій підставі, що він є чоловічої статі); заводіяка: „…тогда пусть будет Владан, представляешь – Владан, Братан…“ (персонаж затягує: „Ой лееетіли дикі гууусии…“) – на що заводіяка реагує миттєво, випльовуючи зі себе: „Болван!!!“ (Цю мелодійну та емоційно насичену пісню виконує Ніна Матвієнко). Отакий собі невинний засіб сценічної майстерности братового „іміджмейкера“ для створення образу українськости. Телекомпанія „Вектор – Русь“ (за саму назву можна вже садити до тюрми, як за оголений натяк на неприятеля, з яким Україна перебуває у стані перманентної релігійно-расової війни): „береш кусочок сала і водиш перед носом у Богдана Хмельницького – якщо очі бігають, значить не фальшива“ – висилання „Нова економічна програма“, „Національний“ канал, 19го листопада 2000го року, 1820. Сумніваюся, чи Поляки в національній телевізії у подібний спосіб підносять на глум короля Баторія. Прикладів подібного винахідництва – сотні, мети воно досягає, як кажуть, повільно, але впевнено; ні впертости, ні послідовности Iнтеру не бракує, а от наш нетерплячий співак-„патріот“ надривається над „останнім шансом“. Ніколи він не буде останнім. Невже хтось може сподіватись, що навіть у Самостійній Україні Iнтер не залишить собі рубежів для контрнаступу, зрадить своєму україножерському призначенню? I не слід думати, що вияви ненависті, сарказму, зневаги до українського обмежуються географічними рамками. Що, на приклад, скаже Читач на таку цитату: „в кабинет вошел один из двух мужчин и с немыслимым украинским акцентом поздоровался: „Доброе утро, товарищ генерал“. „Доброе утро, Милый. Садись“. У него было правило – никогда ни с кем не ссориться, даже с таким никчемным дегенератом, как Милый, годным разве что раздавать баланду заключённым“. („Джеймс Бонд в романе Полковник Сун“, Таллин, 1990, с. 113).

Після застосування засобу осміювання жертва всихає сама собою. Стає сама собі огидною і непевною щодо доцільности свого подальшого існування, як виду. Дуже прошу не застосовувати вказаної зброї, дорогі українські „інтеліґенти“, у рідній хаті. Хіба що вона вам рідною залишилась лиш на словах, а дух Ваш „зевропеїзувався“. До речі, „европеїзація“ українського суспільства, як виглядає, мислиться „патріотам“ лиш у двох (від сили, трьох) ракурсах: 1) через Iнтер-Московщину, 2) через Iнтер-Америку безпосередньо, і, нарешті, третя можливість – через Старшого Брата, цим разом – Республіку Польщу. Мені чомусь здається, що жоден з цих шляхів не є шляхом еліти тої нації, яка себе шанує.

Філософія нахабства

С?аме національна непевність та потяг до сентиментального державно-громадянського квиління, створюють суспільну атмосферу, у якій відгодований спортивного вигляду песиголовець може собі дозволити у Великодню суботу на Стрийському базарчику безкарно рявкнути в очі до українського продавця: „мне Украины вот так хватает, а ты еще пиво предлагаешь!“ У „Поступі“ від 30го травня 2000го року наведені влучні слова Марти Кінасевич, які кожен має повісити у себе над ліжком: „Ви-би встряли, чи побоялися-б?“ Українському середовищу завжди чогось бракувало. За Австрії – військовиків, за Польщі та передвоєнної царської Р?осії – таких соціялістів, як Пілсудський, за Совєтів – брак батярів (українських), за „Незалежної“ – бракує українських крутих політичних рекетирів, щоби нишком замочити нахабу. Причини відомі: мало того, що вся фізкультура, спорт, вся поліційно-каґебістська нахабна братія виховувалися за Совєтів у р?осийсько-шовіністичному дусі, то ще й „виховник“ українського народу – її „інтеліґенція“ – відхрещується завжди від здорового народного шовінізму українського робітника чи селянина. Не потрібно втішатися зарозумілим, але безпомічним філософічним міркуванням про „переваги“ своєї культурної „вищості“ в тих випадках, коли Поляк, або Москаль, не вагаючись, відрухово гладять по бузі. Своїми немічно-шкідливими злагідно-моралізаторськими повчаннями „інтеліґенція“ спромоглася так помикитити в голові простого народу, що йому й охота відпала реагувати на образи… З другого боку, чим відповів-би „демократичний“ суд на спробу якогось охлялого інтеліґентика замахнутися немічною культурною правицею на пику нахаби, імітуючи символічного шляхетського ляпасика на захист честі держави? Чи вступив-би ся прокурор за поламані інтеліґентні ребра? Навряд. Поза Україною і Німець, і Поляк, Чех і Словак має право громадянина покарати нахабу за образу чести держави. В Україні – не можна: діють „права людини“. А єдина людина у нас з вами – Iнтер. Є над чим поміркувати. Атмосфера. Звичне до нарікань вухо не вловлює національності в тій мові, якою паплюжиться слово Україна. Національно-дезорієнтоване середовище не є чутливим до типу раси розперезаного хама. Затурканий „злагодою“ онук „кровожерного“ бандерівця згідно киває головою та готов посипатись кістками під самовпевнену підошву дорогого панського чобота. Кров не закипає у всохлих жилах. Дуже місцева і дуже по-місцевому плаксива (плаксива тільки перед чужинцями, ясна річ, перед своїми – ого!) влада сама провокує вияви аґресивної зневаги з боку здорового і життєздатного кацапського духу. I зовсім я не закликаю до „погромів“. Навпаки. Коли поодинці відходять у кращий світ кореспонденти, співаки, політики, – то ніхто не сміє назвати цього тривалого процесу „погромом“, правда? А коли згістерезовані бабусі одноразово нищать шибки в гостях у господині – „екс-виконавиці пісень Iгора Білозора“ – з причини свого великого і безпорадного жалю до рідних онуків, які безперервно крутять р?осийську музику та зачитуються р?осийською порноґрафією – то це, звичайно, „погроми“. Тим часом, онук цей міг-би десь наодинці та і прищемити не одні каґебістські помідори, не збираючи юрби і не імітуючи „погромів“. Саме так поступають місцеві жителі в прилеглих до Молдови районах з українськими солдатами. Міг-би, якби чувся Українцем. Якби сам не водився з кацапськими „тусовками“. Я тут згадую саркастичне гасло з одного оповідання Володимира Винниченка: „геть Кацапів з українських тюрем!“. Чомусь нині не здається воно мені кумедними. Бо тюрма теж виховує… Не йдеться, отже, про „міжетнічні конфлікти“, яких так боїться місцева влада (і я з нею). Йдеться про атмосферу. Змій ніскілечки не почувається загнаним в землю. Не чує свисту булави Котигорошка. Навпаки, почувається паном, на якого жоден „бандеровец“ не сміє підняти очей. З нашою, „інтеліґентною“, допомогою. Таку маємо атмосферу в колисці орґанізованого націоналізму. Атмосферу, якої не зустрінете ніде у світі. Хіба що в книжках про Індію під чоботом білої людини, або ще на плантаціях Алабами 200ті років тому. Україна – єдиний край, де чужинець може дозволити собі викрикнути щось подібного до цитованої вище образи зрозумілою для оточуючих мовою. Є дві причини. Перша причина полягає в прихованій пропаганді всепродажности. Ця пропаганда є тим підлішою, що вона замаскована під фарисейську ніби-критику, а насправді є схвальною, часом ледве чутною, але без слів зрозумілою, побутово-звичаєвою та всюдисущою пропагандою відносности моралі, відносности понять чести і самоповаги. Себе поважати не модно. Модно запобігати ласки в Iнтер-пана. I чим вище сидить „наша людина“ на бантах влади, тим більше випадає їй нагоди для запобігання. Друга причина: неприхована пропаганда „толєрантної злагоди“. Злагоди кроля з удавом. З голодним удавом. Про цю другу причину вже й писати не хочеться. А от всепродажність, в тім числі, і принципів, і національного майна – карпатських лісів, львівських фабрик, споруд та будинків – розміри якої зростають крок в крок з наповненням коридорів влади місцевими сільськогосподарськими „патріотами“, – є безпосередньою причиною появи приказки „Україна—рідна мати, не вкрадеш—не будеш мати“. Цитую цю так відому, як і бридку своєю непорядністю, приказку з єдиною метою – порівняти її з гаслом патріотичного руху часів польських визвольних змагань: „Polska—matka dla Polaka. Nie wolno mowic o matce zle“. Ось чому Поляки мають суспільство, а Українці – багно.

„Самовідданість“ проводу

Лично я никакой языковой проблемы в нашей области не вижу. По-моему, эту проблему создают центральные СМИ.

(С. Сенчук, „Московский Комсомолец в Украине“
20–27 июля 2000 г.)

Волаюча невідповідність у процентному співвідношенні між чисельністю Iнтер-етносу в бизнесі та у керівному складі силових структур, з одного боку, і в цілому серед населення області – з другого, становить серйозну демоґрафічну проблему, політико-соціяльна гострота якої поки-що згладжується лише рівнозначною присутністю у владних органах та громадських орґанізаціях етносу холуйсько-підпанківського.

(Роман Мацюк, приватна думка)

Згадую вивідку з Намісником стосовно подій навколо убивства Iгора Білозора, поміщену в „Фактах“ від 6го липня 2000го року. Зовсім не найгірші коментарі дає керівництво області: „так, я український патріот, так, мені не подобається, що… бракує української культури; не можна плутати романтизм з патріотизмом…“ Слова прекрасні … але нічого конкретного від українського патріота у високому кріслі! Покликування на безіменних „провокаторів“ – як на зорі РУХівських змагів! Окремі сентенції знамениті: „запланована провокація деяких радикально налаштованих сил“ (спасибі за „деяких“ – як знаємо, Іван Франко саме й був серед засновників „радикальної партії“); „я маю на увазі не тільки місцевих екстремістів“; „провокатори не пройдуть, як-би цього не хотілося вітчизняним та зарубіжним орґанізаторам“; „якщо роздмухувати скандал вигідно нашим скрайнім радикалам, то ще більш вигідно радикалам російським“; „на мотузку у хлопців, які відпрацьовують отримані гроші за малювання на стінах наших будинків“. Кожне слово – незаперечна правда, і все-ж… Чи на дев'ятому році незалежности в Галичині діє якась безіменна, глибоко законспірована, провокаційна „Молода ґвардія“? Невже Намісник не здає собі справи з того, що „наші радикали“ керовані є виключно з нашої офіційної столиці, за погодженням, і з узгодженням плянів—зовсім не з „російськими радикалами“, а з російськими посадовими особами; і що люди, які реалізують це керівництво у Львові, мають цілком конкретні прізвища, займають добре Наміснику знайомі кабінети, а „гроші за малюнки“ виплачуються через касові віконечка державних установ? (Тісна офіційна співпраця українських спецслужб з неприятельськими спецслужбами Р?осії – ще одне досягнення, за яке ми повинні щиро „дякувати“ Ґаранта; останні угоди прийняті у вересні 2000го року на черговому „саміті“, по-нашому, чубчикуванні, „СНҐ“). Нарід, навіть екзальтований, мало до всього цього має відношення. Так само, як і націоналізм, хоч-би й орґанізований. Націоналісти не водять за собою юрб каґебістських „погромників“ і не розклеюють на міських мурах листівок з закликами „помститись“, не вказуючи – як? Націоналісти мстять щоденним скріпленням духу і непомітними, але такими болючими для неприятеля, ділами. Одна річ, яка відрізняє радикальну діяльність від провокаційної: кожна погроза має бути здійсненною і невідворотною, а кожна помста – конструктивною. Якщо Намісник всього цього не знає, то що Він тут контролює? Якщо боїться – хай зрезиґнує, перед тим сказавши правду. Без „деяких“. Конкретно. Або хай скаже народові, що боїться навіть зрезиґнувати. Чи аж так далеко зайшло? Чим, отже, нинішні посадові особи відрізняються від старих, добре знайомих, прізвищ, як-то: Добрик, Кирей, Пєхота, Бандрівський, Волков, Погребняк?.. Тамті теж-би вели засідання українською мовою, якби їм дозволили з Києва! I ось, до речі, питання до Намісника: чи потрібний р?осийський консулят у Львові? Нав'язуючи до суперечки, чи наявні мовні проблеми в області, вкажу на одну, на перший погляд, досить „мирну“ проблему: україномовна меншина, незважаючи на багатократну чисельну перевагу, відчуває фантастично несумірний брак капіталу, у порівнянні з р?осийськомовною доляровою більшиною.

Ще раз про моє людське право. Якась чудасія діється з „людським правом пересічного представника українсько-галицької меншини“. Чи право держати гідність та ненавидіти зло – зареєстроване як „людське право“? А що, коли ця гідність – українська? Коли чоловік почуває себе людиною не інакше, як в личині Українця? Чи гідність Українця захищається міжнародним „людським правом“? Коли европейський Iнтер виписував „права людини“, не тільки не кликали представників моєї родини, але навіть від ширшої матірної української сім'ї жоден представник запрошений не був. Допущені не були: ОУН(р,м,з); „Союз гетьманців“, УРДП, УГВР, „Українське державне правління“, ДЦ УНР в екзилі; не було навіть представників від СКВУ. А може, п'ятого президента Леоніда Кравчука просили? Чи можуть ці інтер-права вважатися леґітимними в Україні? Вважаєте мене вар'ятом? Читайте: „Франція відмовилася схвалити підсумковий документ конференції з проблем демократії, що проходить у Варшаві. …декларація може бути інтерпретована як політична основа для втручання у внутрішні справи… нібито з метою підтримки демократії… Позиція Франції пов'язана з тим, що вона не була серед орґанізаторів зустрічі.“ („Поступ“, 29го червня 2000го року).

Як ми не любимо нашого спадку

Щодо мовної „прірви“ після 20х чи 50х („Мова і релігія“, Львівське ТБ). Це так у декого називається, коли батьки, з перестраху або з недолугости, забули навчити своїх дітей однієї простої, але незрівнянно важної для подальшого життя засади: що в підсовєтській школі вся інформація, навички, звичаї, правила, світогляд, спосіб сприйняття дійсности, „фактичний матеріял“, весь т. зв. „багаж знань“, що стосувалися мови, релігії та історії – щира брехня. I що отой цивілізований світ, вікно до якого нам аж сьогодні задумав „привідкрити“ Iнтеро-кацап (в спілці з новоспеченою „елітою“) – що світ той, по-перше, в Галичині існував завжди, як у своїх принадливих, так і у відштовхуюче-жорстоких рисах, і, по-друге, що самого Кацапа цей західний світ орґанічно не сприймав. Завжди. Повсякчас. Так довго, як довго стоїть Москва. А тепер декотрі недоуки намагаються проголосити підмосковське скурвлення мови і схамлення звичаїв – осучасненням мови і крокуванням „в ногу зі змінами“, а тих, хто не бажає опаскуджуватися – безнадійно дивакуватими „консерваторами“. Коли декому з молодших українських пост-совєтських кар'єристів ввижається пуп землі в тому самому місці, яке донедавна іменувалось „Столицей Мира“, а нині стало розплідником „ринкового“ криміналу на всю братню територію СНҐ, – то це всього-лиш хиби звуженого світогляду, зумовлені серйозними прогалинами у процесі дошкільного виховання. Правда полягає в тім, що оцей самий культурний, приватно-капіталістичний, ринково-ініціятивний, і іже з ним світ, московським суроґатом якого впиваються „нові українці“ – тисячу років кпив з Москаля і всіх його недолугих починань. Часом побоювався і уникав, як уникають зґраї аґресивних щурів, що вовтузяться на смітнику звироднілих емоцій. Але завжди зневажав. I ось тепер, коли падає пелена з очей такого-собі підсовєтського недоучки, у його підлітковій голові відкривається „прірва“. Бо, виявляється, що не все підсовєтське було найправильнішим і найкращим. Бо виявляється, що не слід було звикати і брати всерйоз кацапо-совєтських обичаїв. Але це ще зовсім не означає, що така інтелектуальна зелепуга може сидіти в студії та учити „усіх нас“, наскільки „усі ми“ є совки, як „усі ми“ помилялись, чого не знали, і яка між нашими часами та минулим є „прірва“. Хто помилявся, а хто, вибачте, й ні. Жаль тільки, що ті, котрі учились „не так, як треба“, повискакували до телекамер, мікрофонів, редакцій ґазет, і беруться учити вчених. У свідомості нормальних людей, поміж передвоєнним часом а нинішнім – не прірва, лиш місток. А якраз совєтські спотворення після 20х, чи брежнєвський рецидив русифікації після 50х – це все кануло в безодню під містком. Якби його й не було. Щезло в жахітному мареві совєтського періоду. Періоду Сатани. Хоч як хотіло, та не змогло спотворити на московський лад спадкову етнічну психіку Українця, свідому історичної та національної правди. Одні собі зводять мовно-духовні містки до історичної пам'яті, до Франка, Грінченка, Котляревського, иньші – до Iнтера. Та коли хтось уже потрапив перед телекамеру та й лепече, що, мовляв, ми не знали, ми відкриваємо для себе білі історичні плями, ми змінюємо оцінки, ми раніш не вірили, хибно сприймали, ми підлягали загальноприйнятій омані – на милість Божу, не вимовляйте цього ми. Це у вашій голові білі плями, це ви росли ідіотами, – але далеко не кожен ваш слухач. Це ви і не знали, і не хотіли знати, це у вас, у вашій обпльованій дійсності загальноприйнятим є все, що совєтське, потворне та хамське, це на ваш схиблений „проґресивно“-пролетарський погляд українська культурна еміґрація розмовляє смішною і віджилою мовою, і це для вашої комсомольської свідомости дивним виглядає „законсервований“ міжвоєнний світогляд. А я тій еміґрації кланяюсь в части, що стосується збереженої мови і культурних традицій та раджу без комплексів плювати з високого мосту на ваші босяцько-піонерські кпини, панове сучасні відсов'єтизовані ринково-інтернаціональні „патріоти“! Бо невігластво нинішніх скороспечених лінґвістів, редакторів, коректорів часом навіть стає дивоглядним. Під час одного засідання у Львові (29го жовтня 1998го року), присвяченого справам української термінології (називництва), довелось почути нарікання, що, мовляв, неперехідне дієслово розважати в значенні розмірковувати, розглядати (якесь питання), роздумувати, зважувати (арґументацію), обговорювати – є незрозумілим для „студентів“. То нехай студенти і вчаться не на „осучаснених“ штампах пролетарсько-номенклятурної лексики, а на ориґінальній мові українських класиків. Чомусь поки-що с?аме викладачі задкують і капітулюють перед здебілілими фізіономіями поспіхом зарахованих у студенти недоумків з хамськими навиками „ринкового“ виховання, які, правду кажучи, не повинні були отримати навіть шкільного свідоцтва зрілости, зате є великими мастаками круто розважатися (виключно в цьому єдиному значенні). Викинемо лексику Франка та Грушевського?

Мову потрібно знати. Не тільки совєтську, але і українську. Аби Читач зрозумів, що маю на увазі, прошу застановитися на такому-ось семантично-синтаксичному непорозумінні, яке свого часу спіткало редакцію „Поступу“ (30го липня 1998го р., с. 10). Трапилось коректорові речення: „нарід своїм чином супроти иньших викликає до себе повагу, а не назвою.“ Вихованому у совєтській лінґвістичній школі коректору (літредактору) і на гадку не спаде, що слово чин може означати діяння, поведінку, а слово супроти – замінювати вирази „в стосунку до…“, „у відношенні до…“ Він НЕ РОЗУМІЄ наведеної цитати. Він ніколи не зустрічав виразів на кшталт „слово і чин“, „геройський чин“ і т.д. Він не здогадується, що читати повищу фразу слід так: „нарід своїми діями щодо иньших…“ Коректор розуміє слова „своїм чином“ якнайтривіальніше: „на свій лад“, „на свій спосіб “, а слову „супроти“ невпопад надає змісту „в порівнянні з…“ Після такого „перекладу“ читачеві пропонується синтаксична нісенітниця, яка до того-ж спотворює первісну думку: „наро(?)д у власний спосіб, порівняно з іншими, викликає до себе повагу, а не назвою“. Після третього-четвертого перечитування останньої фрази збитий з пантелику читач поринає в хаотичні роздуми на тему: „якщо не назвою, то чим?; що це за такий „власний спосіб“, що його мус „порівнювати“, та й з чим і як порівнювати?“ Наштовхнувшись на подібну логічну дурницю і не знайшовши відповіді на своє питання, спровоковане невдалою перебудовою первісно зовсім простої та зрозумілої фрази, – що подумає уважний читач про ступінь притомности автора цитати? Невдала коректура, спотворення змісту трапляються часто. Та наведений випадок хвилює нас своєю першопричиною: для спаскудженого Совєтами пересічного функціонера від преси українська мова лиш 50-річної давности – мало не „китайська грамота“. Тому він не в силі безпомилково коментувати вже тексти, написані до 1945го року. То як-же він на матеріялі цього лінґвістичного спадку вчитиметься?

Беремо до рук гарну книжку „Призначення України“ („Просвіта“, 1992). Попідрядкові пояснення часом викликають подив: на сторінці 94й слова автора „зорґанізувати осід літаків, поля осіду “ пояснено як „зорганізувати команду, екіпаж, гарнізон “. По-перше, гарнізон – це не екіпаж. По-друге, чому-це упорядник вважає, що для тлумачення довоєнної лексики єдиний шлях – дошукуватися польських коренів? Дійсно, для Поляка „osada“ може бути синонімом до слова „zaloga“, яке передає зміст українських слів „екіпаж“ чи „команда“. В українській мові теж існує слово „осад“, що значить оселю, селище, поселення. Але-ж „осад“—це ще не „осід“! Обмеженому совєтсько-українськими правилами словотворення упоряднику чомусь не спадає на думку очевидне походження слова „осід“ від „сідати“. Літаки сідають на землю, і техніко-економічна орґанізація злету чи приземлення, побудова аеродромів (полів осаду), спорудження оселі, бази для їх розміщення – справа коштовна. „Екіпажем“ тут і не пахне. Та наш лінґвіст цього НЕ ЗНАЄ. Далі, на стор. 148й слова „зручна наскочність“ пояснено як наштовхування. Чи не з причини невдалої асоціяції з виразом „наскочити на…“, що є еквівалентом „наштовхнутися“? Але доконаний вид часом має иньше значення, чим недоконаний. Лінґвіст має знати, що „наскакувати“ найчастіше значить „нападати“. Тому „зручна наскочність“ означає метку аґресивність, вдалу нападливість, спритну задиркуватість, але ніяк не наштовхування. Стор. 148ма знову: слово „стежа“ неправильно пояснене як нагляд (від слова стежити, очевидячки); всім, хто в дитинстві хоч щось читав з міжвоєнної або козацької літератури, відомо, що стежа то є: патруль, розвідка, аванґард. Стор. 237: „змора Києва“ трактується упорядником знову-ж таки на польський лад: кошмар Києва. Хоча краще за змістом звучало-б загроза, напасть, заглада, руїна, погибель, примара смерти (ми говоримо, „сон зморив“, тобто, здолав). На стор. 238й у фразі „представив проект запобіжливого нападу“ слово запобіжливий зовсім недоречно пояснено упорядником як раптовий, коли-ж очевидно, що йдеться про напад випереджуючий, иньшими словами, запобіжний.

Мову слід знати. А ще потрібно хоч наполовину розуміти, про що-ж йдеться в редагованій книжці. Тоді не траплялися-б кумедні каверзи на зразок ось яких „відкриттів“ з історії астрономії („Світ Софії“): „нікому й на гадку не спало-би, що Земля може бути центром всесвіту“ – це мовиться про епоху, яка передувала Бруно, Коперникові, Галілеєві, про епоху, коли саме так всі і гадали! (с. 229). Там-же: „Коперник твердив, що Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки“. Якби Коперник таке стверджував, то він нікого-б не здивував на той час. Стор. 230: „Кеплер оголосив результати спостережень – планети рухаються по еліпсоподібних, овальних орбітах“. А я від 10ї кляси і аж до нині був переконаний, що ті кляті планети бігають власне по еліптичних доріжках, а не лиш подібних до еліпсів!

Мову мало просто знати, коли берешся писати твори, сценарії фільмів, щось подібного, на історико-етноґрафічні теми. Слід-би перевтілитися в той час, спробувати жити тією мовою. Це важко. А особливо важким стає це завдання, коли людина в особистому житті давно відійшла від коренів; ще важче – якщо ніколи їж не мала. Література рясніє прикладами, коли письменник – на думку спадає Джек Лондон, але він далеко не єдиний, – перебув роки в середовищі, про яке мав намір написати. А тут раптом сценарист береться, скажімо, за українське передвоєнне, чи навіть феодальне, село, народившись і перебувши усе своє життя в місті! Н?езлі задуми, навіть непогані їх реалізації, ряснітимуть штучностями, які неприємно випиратимуть з тексту. Наступні приклади пояснять, що я маю на увазі, хоча Читач, можливо, і не погодиться.

Кіно „Фуджоу“: „врятувати дочку (доньку) – це звичайний русизм, до етноґрафії не має відношення; у селі ще кажуть дівчину, в значенні доні; „складний випадок“ – так говорять в місті; у селі кажуть – тяжкий, прикрий, путаний трафунок – синонімів багато. На жаль, я ніяк не можу претендувати навіть не поверхового знавця, але певним, часом ірраціональним відчуттям дисонансу, штучности, – наділений. Чого і Читачеві щиро бажаю.

Левко Боднар, напевне, мав право сфантазувати стосовно кенґуру, які плодяться у Занзібарі, та все-ж приємніше було-би почути, що його цьоця тих самих кенґуру плекає, а не розводить. Говірку муситься направду знати, не лиш удавати свого!

„Бачиш – дельфіни“: чи сто років тому дядько зі степового українського села вмів таке слово?; „кому сказав?! (до кого кажу); „так завтра Різдво“ – природніше: „та-ж завтра…“; „побалакати з порядною людиною“ – непотрібний полонізм: в українському (не-галицькому) селі частіше кажуть „з чесною людиною“; в Галичині могли-б сказати „з порядним чоловіком “. Але частіше трапляються ідіоми „порядний злодій“ та „порядна курва“.

Фільм „Царівна“: „стріляли ось тут рядом “ (поруч); зізнаюся – не порівнював з текстом О. Кобилянської, але-ж і режисер міг-би пощадити слухача, задля цього навіть відступивши від ориґіналу…

Фільм „Крик трави“: „розверни руку“ – так дійсно може висловлюватись дитя сучасного міського бомонду, а от сільська чарівниця рекла-б якось простіше, наприклад – „виверни долоні (догори)“; ще: „розслаб пальці“ – напевне, менше випирало-б штучністю: „ослаб?и пальці…“.

Фільм „Атентат“: давай заходь, давай швидше – у нас перед Совєтами ніхто не говорив „давай“. Можна було почути – „бери-но заходь“, „скоріш рухайся“, і подібне. Подібне зловживання словом давай зустрічаємо і у фільмі про Роксоляну Рогатинську: давай розгортай вітрила, давай відпливай, і т. д.

Фільм „Дитя на ймення Iсус“: „Ти за малим не помер“ – ми кажемо „мало не вмер“; „я приведу козу до колодязя“ – наш хлопчина рік-би: „відведу“, або „заведу“.

Іще важче писати ретроспективно-гумористичні пародії передвоєнною галицькою говіркою. Ясна річ – перший, хто в цьому ділі ризикує зазнати критики, хоч і прихильної, – пан Марциняк. Мені завжди чогось бракувало, аби вчитуватися в оповіданка п. Марциняка аж так гладко, як, скажімо, ковзає голий задок мокрими кахлями европейської підлоги декотрих маґістратських виходків (не всіх). Не так гладко. Часом визирає гостра арматура. Хоч і не густо, та все-ж…

Пан Марциняк описує, як п. Стефа добираласі (підбиралася, доходила) до чолки. Попри те, що мені мама з татом, коли водили до фриз'єра, дозволяли залишати на голові чубчик, а про чолку я взагалі не здогадувався, є ще одна справа: при всій суржиковості галицької говірки, зловживати „сіканням“ у формі часток („лишив-би сі , „мені то сі не подобає“, „буде сі називати“) – заборонено всім і кожному, перед усіма, і за всяких обставин. В кожних пародіях є певна межа пристойности. „Сякати“ можна, „сікати“, принаймні у такій підкресленій формі – не дозволено!

Навертаючи до пародійности п. Марциняка, було-б усе ідеально, якби кумедні полонізми, ґерманізми, і просто львів'янізми час від часу не наштовхувалися, як на дишель, на зовсім не кумедні сов'єтизми, яких в ту епоху ніхто не знав і не вживав. Така фальш заважає. Приклади: „по радіво передали, що“ – як на мої вуха, ліпше-би чулося таке: „радійо казало, жи…“; „мусив здатисі до полону“ – „віддатися до неволі“ – саме так я чув від своїх рідних в оповідях про Першу Світову; „пані Стефа, як то учула – зразу в крик“ – „як те учула – впала в крик“; „я вам поможу спину помити“ – „плечі помити“; „живцем зняли шкіру“ – стігнули, здерли; „давайте на еміґрацію скоріше“ – „їдьмо вже скоріш, швидше…“ („дають“ на церкву).

Декотрі знову вирази, хоч і не є сов'єтизмами, є, зате, штучними: „постригти чоловіка“ – підстригти; зобачила картину (не малюнок, лиш якесь дійство) – у нас казали „сцену“; жилізні ноцники – я в дитинстві мав бляшаного; слов?а „манікюрними ножницями“ пані Стефа мабуть-би не вимовила – я ще й досі мовлю „ножичками для нігтів“; звідкіля взялась „калужа в Чугуносах“ – я подивляю, бо за моєї пам'яті там була баюра (калабаня); пан Марциняк лапав гарачу воду – чому не горичу або горячу?; „я пробував прикрити встидні місця на тілі“ – моя бабця сказали-би інакше: „силився-м затулити „природженє“ шкарпетков“; „і за то, що ми такі дурні“ – „і за те, жи ми…“ (може, це справа смаку, але для мене є милішими „те“, „жи“, „ся“ ніж „то“ і „сі“; „що“ вміють вимовляти правильно лиш етнічні Бойки і культурні люди, пан Марциняк не мав-би вміти); пані Стефа відкрила незамкнуті двері“ – відчинила; „надходит теї ночі“ – сеї (теї) ночи; „два дні по тім затемненні“ – по тім затемненю, і т.д.

Болотна лінь: Перспективи угодництва

Задля справедливости слід признати, що часто причина казусів, які волаюче свідчать про непрофесійне ставлення окремих лінґвістів до своєї роботи, лежить не так у невігластві, як у… мамоні. Бо якщо визнати доробки 20х років та доробки діяспори, то виявиться брак кваліфікації, щоб їх продовжувати. Таким чином, вся українська пост-совєтська школа залишиться без роботи. А, відповідно, і без мамони. Куди вигідніше нашвидкуруч скапарити що-небудь під черговий „україно-відродний“ фонд, видати такий-собі словничок на основі механічної суміші матеріялу, по-части переписаного від Совєтів, а по-части украденого у діяспори, пододававши іще й своїх „кальок“ з р?осийської, – і ось готова чергова „компромісно“-патріотична праця, за яку платять гроші, і на якій виховуватимуться наші дітлахи. Напрочуд мало серед нових словників зустрічаємо таких, що їх укладачі дійсно сповідують найважніший для кожного Українця принцип „Геть від Москви!“ Ніколи не погоджуся із заспокійливими та „врівноваженими“ арґументами, що, мовляв, мова налагодиться, лиш для цього потрібен час. Час грає проти нас. Коли вчора ми-б мали викорінювати традиційні русизми, коли сьогодні ми вже скаржимося на обвальну русифікацію, – внаслідок ринкової „незалежности“, – то завтра неодмінно опинимося в ситуації, коли НАШУ мову прийдеться просто-таки створювати наново. Але створювати не буде кому – приклад відродження гебрейської мови нехай не породжує ілюзій. Новонароджене капарське слово, яке звучить із-за позирала домашнього телевізора, западає дитині у свідомість нині. I поки вдасться викоренити якийсь один „інтеризм“, десять нових міцно вростуть у поглинаючий ґрунт дитячої мовно-рефлєкторної понятійної системи. В цій справі кожен напів-захід спрацьовує противно до задуму. Шкідливою є думка, що строга мовна цензура збунтує реклямодавців чи видавців. Облудний Ґарант має силу чавити податками, не платити пенсій, вкорочувати фінансування гуманітарних та наукових програм – все безкарно; доходить до політичних убивств, „генпрокуратура знає все“ („Поступ“, число 25(469)) – і має силу все приховати; суд, як ніде у світі, – в прямому підпорядкуванні президентських адміністрацій, смертна кара, всупереч вимогам Ради Eвропи, дозволена і виконується в кожному окремо взятому відділку міліції… і в цій ситуації Pan i Wladca „не має сили“ перекинути з десяток партачів на иньшу роботу, яка не пов'язана з прилюдною артикуляцією звуків у ефірі, – щоб не в'янули людські вуха від інтер-наречія; „не має повноважень“ наступити на горло смердючій реклямі, конфіскувати р?осийсько-мовну порноґрафію, і.т.д. Жили раптом затонкі? Хотіти треба. Коли Совєти посилали спеціяліста до Центрально-Африканської Республіки, наприклад, людину за два місяці підготовки могли навчити чужої мови! Уявімо, що йдеться про німецьку і французьку мови. Хто у Франції дозволить, щоб диктори провадили висилання на німецький лад напів-французькою ламаною мовою? З німецьким акцентом. А в Україні все можна! Недавно мені довелось почути від амністованого Президентом молодого рецидивіста з дрогобицької 40ї зони: „Что такое Украина? Украина, это беспредел“.

Українська мова – ще не санскрит. Учите Iдіш, вивчаєте американський суржик – можете вивчити і правильну українську. Другим фальшивим оправданням є „всемогутня“ недоторканність нікому не підлеглої реклями. Раз, що настирлива рекляма, як така, вже є порушенням людських прав глядача (котрі ми так шануємо). I ось чому: я хочу, щоб моя держава, задля якої я постійно недоїдаю, оберігала мене від гидоти. Думаю, що маю на це право. У Франції на загальнонаціональному каналі рекляма заборонена. По-друге, чому-це на реклямодавців не повинен розповсюджуватися закон про чистоту мови? Адже над иньшими виробниками та продавцями простягається караюча десниця служби санітарного нагляду чи сертифікації. Може, гнила солонина небезпечніша від прокаженої русизмами мови? Коли Українець згнив культурно, то який сенс його годувати свіжим салом? Третя шкідлива, але поширена „пересторога“ стосується реакції „Сходу“ на правильну українську мову. Мовляв, вибираймо слова, ближчі до „понятных“, бо в противному разі на нас розсердяться. То це неправда. Коли мати на увазі щирого Кацапа, то йому байдуже, яку мову вивчати (краще сказати: НЕ вивчати, – при сучасній „жорсткості“ урядових вимог). Те саме стосується і в пень змосковщеного землячка. Чи вивчати стопроцентово українську, чи на 25% змосковщену – однаково вивчаєш як щось нове, чуже, для декого вкрай неприємне, а ті 25% подібности до „общепонятного“, навпаки, можуть ще й утруднити вивчення, внісши плутанину: де, нарешті, можна скалькувати з московської, а де таки не дозволяється? Коли-ж говорити про Хохла, то певним є одне: не від галицького акценту Хохла нудить, а від галицької запопадливости. Східняк з цікавістю сприйме нове, навіть революційне, але з огидою відвернеться від усього такого, що попахкує запобігливим крутійством солом'яного патріотизму. Цього галицька „інтеліґенція“ не розуміла ніколи, і с?аме ця козацька відрубна чистота нелюба для наших вічних середино-наполовинників. Сила імпонує завжди, навіть якщо це „лише“ сила волі. Толєрантність імпонує лише в тому випадку, коли це толєрантність сильнішого в стосунку до слабого. У нас пропагують иньшу, гидотну „толєрантність“: упослідженого до свого кривдника, слабого до сильного, скромного до нахаби, обкраденого до злодія.

Вчена тупість

Найбільшу недовіру до можливостей рідної мови зустрічаємо, як не дивно, у людей вчених. Часом закрадається сумнів – а чи не є славнозвісний „патріотизм“ галицької „інтеліґенції“ всього-лиш звичайнісіньким американофільством (в кращому разі; полонофільством – в гіршому), замаскованим під москвофобію. Декотрі панове, такі сміливі в декляраціях політичної самостійности, нанівець тратять певність, як тільки мова заходить про самостійність лінгвістичну. Не лишень тратять певність, але прямо перетворюються, мимоволі, щоправда, у закостенілих прихильників накинутої Совєтами науково-технічної термінології, дурнуватого правопису, управлінсько-бюрократичної лексики, т. зв. „нормативної“ мови. Глухим муром стоять різноманітні редакції, наче й досі відчуваючи подих „контролюючих“ органів. Контролюючих від українськости, від навернення до властивої мови, від свободи скинути деформуюче-неприродний русифікуючий панцир. Не хочуть скинути. Звикли. Дописувач, автор, який намагається якось боротися зі совковою „нормативною“ лексикою, в особі редактора (ясна річ, „патріота“ – иньших в Галичині не є) часто наштовхується на свого завзятого противника. На жаль, не тільки в особі редактора. Українська „революція“ не скинула кайданів з душі чиновника, урядовця, канцеляриста, не вдихнула творчої свободи і, тим більше, відваги у вишколений Совєтами, скалічений, позбавлений будь-якої самостійности лінгвістичний закуток його скам'янілого інтелекту. Скільки здивування, заперечень, недовіри, непевности, врешті, заздрісного сарказму або відкритого висміювання зазнає сміливець, що наважився вторгнутися у святі границі номенклятурної термінології, порушити інтелектуальну дрімоту трафаретної лексики пост-совкового чиновника. Спробуйте подати своєму начальникові на підпис, скажімо, „Довірення“ замість „Довіреності“, „Подання“ замість „Заяви“ (на „Заяву“ Чехи кажуть „Жадання“), „Звідомлення“, „Виказ“ замість „Вєдомості“, „Спис“ замість „Списку“… побачите, що буде. Напівписьменна, але на 100% самовпевнена секретарка спочатку корчить міни, зауваживши свіжу і незрозумілу для її радянсько-університетської голови мову, а далі береться нахабно вчити вас канцелярської мови. Лінґвістична тупість такої секретарки поступається своєю всеосяжністю хіба що мовному ідіотизму її високого начальника. Одного разу суддя районного суду звинуватив мене в тім, що я погрожував Високому Суду, – саме так „зрозумівши“ мою усну заяву про деякі „застереження“ з мого боку. Совковим мізкам не збагнути, що в л?юдській термінології „застереження“ означає „резерва“, сиріч зауваження, умова, передумова, але аж ніяк не „пересторогу“ чи попередження. До питання так званого лінґвістичного яничарства ми ще повернемось (Гляди сторінку *).

Совковий націонал-каламар

Голова обласної ради, корінний галичанин, дисидент і націоналіст, на 99% переймає мову свого попередника: запроданця, комуняки і бюрократа. I ось з-за трибуни „Першого демократичного“ лунає: „до нас поступили (надійшли) слідуючі документи…“ Повною зневагою до особи слухача і нехтуванням усякою пристойністю звучить в устах доповідача вислів на кшталт „…розпорядженням від нуль п'ятого нуль дев'ятого вмінюється (ставиться) в обов'язок…“ Невже у родинному колі цей бюрократ теж оголошує дружині та дітям, що вони відбувають (чи відправляються?) на курорт, скажімо, „нуль третього нуль сьомого поточного календарного року“? А слухачі в залі засідань – це вже не люди? Їх поважати не потрібно? А показати, що сам доповідач свідомий того, щ?о це є таке „нуль п'ятого нуль дев'ятого“, показати, що він має в голові мізки і ними ДУМАЄ, коли відкриває рота, а не тарабанить непотріб – цього не слід показувати? А проста естетика добре вихованого джентльмена не обов'язкова для українського урядовця? Не відстає і коментатор радіо: „…ліцензія від двадцять третього нуль другого…“ – що, слухач радіо іще людина, чи вже перетворився ув обчислювальну машину? Диктор, коли тарабанить написане, може і не є в стані одразу перекласти „нуль другого“ на людську мову, тим паче, що нашого диктора цікавлять зароблені гроші, а не те, чи слухач устигне второпати і запам'ятати дату якоїсь-там ліцензії. То пощо взагалі щось подібного вносити до передачі? А найкраще, щоби кретин, який пише текст для диктора, потрудився перевести деякі розрахунки, і виразити число „нуль другого“ словом – назвою відповідного місяця. Розрахунки, очевидно, непрості, і займуть шмат часу в людини, яка не вміє назв українських місяців. У дитинстві, коли мене хотіли сильно настрашити, батько говорив приблизно таке: я тебе так „виперу“, що р?осийські місяці запам'ятаєш. Для Кацапа, підозріваю, така сама проблема з українськими місяцями. Другим характерним прикладом зневаги до слухача є називання чисел з десятковими знаками: „російська армія налічує один і дві десятих мільйона солдат і буде скорочена на триста тисяч“ (новини національної радіоточки, 9го вересня 2000го року). Пересічна домогосподарка знає слово „мільйон“, і з певними зусиллями зможе уявити собі, що то є триста тисяч; але сумніваюся, чи їй вдасться, не відстаючи від скоромовки диктора, швиденько відняти в пам'яті від 1,2 млн. число 300 тис. От якби диктор не полінився сказати „мільйон двісті тисяч“…

Чиновник забуває, що людство розвивається для тієї мети, аби колективним розумом упізнати Божественну красу. А краса – в різноманітності та порушенні симетрії (досконалости). Тобто, краса спирається на присутність елементів „недосконалости“ в матеріальному образі Божественного (досконало-ідеального) шкіцу. Тих самих „недосконалостей“, сама можливість, навіть необхідність існування яких передбачена в тому самому Божественному Задумі. Тому так важко наблизити створені машиною форми до форм життя, – що машина мислить трафаретно, яким багатим не був-би цей трафарет. Гляньте на квітку, на своє тіло (якщо ви чоловік – можете оглядати жіноче тіло), погортайте словник живої мови – ви переконаєтесь, що завжди знайдете щось такого, чого бракуватиме навіть в найдосконалішій копії, створеній за логікою машини. Так от, тупий чиновник про це не думає, йому усе і завжди має бути „однаковим“, нехай навіть і бридким, тільки-б його улюблений машиновий мізківник зміг „автоматизувати“ обробку бази даних. Чиновник живе не для людства, він живе для машини, і він прагне ціле те людство теж перетворити у придаток до машини. Тому, між иньшим, нас змушують перетравлювати такі задурманюючі мозок дебілізми, як, скажімо, „вогнегасник хімічний пінний“ замість „хімічно-пінний вогнегасник“; „фургони автомобільні замість „фіри до автів“ – радіо-оголошення, 13го листопада 2000го року, 1245; „одіяло стьогане“ замість „стібана ков(л)дра“; „свічки парафінові декоративні“ (оце вже зовсім задом наперед написано! – „Поступ“, 2го червня 2000го року разом з ВАТ „Галичина“); „труби каналізаційні з ПВХ“ (може, каналізаційні труби з полівінілхлориду?); „колонка газова“ – це так 23го червня 2000го року нас учила назадгузь читати ґазета „Наше місто“; „Паска святкова“, замість „святкова паска“ (книга „Закарпатські печива“).Чому українські броварні продукують „пиво світле“ або „пиво темне берегівське бархатне” замість темного оксамитного пива? Чому ВАТ „Калузький харчовик“ годує народ „арахісом соленим“ замість „солених горішків“? Очевидно, якомусь каламарному недоуку не смакує „ясне пиво“ (говоримо „ясно-жовтий“, а не „світло-жовтий“; „ясен коровай“, зате „світлий (великодний) тиждень“). Декому простіше вимовляти неприродне словосполучення „решітки дверні“ замість „ґрати на двері“; „тара скляна“, замість „скляна тара“ („Додаток“ до розпорядження голови облдержадміністрації від 3го березня 1999 року № 241) – так, наче для комп'ютера у якомусь-там задрипаному пляновому відділі якогось ідіотичного підприємства має значення, чи вздовж першого слова назви товару клясифікувати продукцію, чи вздовж другого! Свого часу у всіляких-там „відомостях“ писали прикметник перед іменником для того, щоб дєвочки на щотах згідно альфабету підбивали ціну продукції – легше відшукати потрібну назву, коли вмієш алфавіт. Сучасні дєвочкі послуговуються компутером, ані альфабету, ані таблички множення не пам'ятають, властиво, ніколи не вивчали, – то пощо силувати „солов'їну“?! У висиланні „На теми дня“ 3го квітня 2000го року радіо заохочувало читачів надсилати листи з поміткою „Птах 2000го року Лелека Білий“, хоча кожна людина при здоровому глузді пише „Білий лелека“.

Патріотична бюрократія дивна, неповторна і заслуговує окремого дослідження. Тут можемо собі дозволити тільки окремі приклади. При вулиці Франка (Іван Якович абсолютно певно осміяв-би це краще від мене) під номером 55 висить вивіска „Львівморепродукти“. Звичайний неосвічений хлоп зі села надряпав-би щось на зразок „Морські харчі“ і мав-би сто-відсоткову рацію! Львівський-же чиновник демонструє тільки одне – що він позбувся глузду ще перед тим, як навчився писати. Я не відвідаю подібного склепу, щоби-м мав повік забути смак риби, але… склеп процвітає! Що сумно свідчить про нашу з Вами „інтеліґентність“, панове львів’яни.

Під мудрим керівництвом батьків української залізної дороги, від галицько-патріотичного залізничного двірця (який чомусь зветься ЖиДи-Вокзалом) відправляються поїзда. Подорожні (пардон, пасажири) купують р?осийсько-мовні квитки; в найкращому разі – двомовні; не подумайте, тільки, що українсько-французькі, як прийнято в л?юбій серцю Eвропі. Останній подарунок – „відхідняк“ Лицаря Львівської залізниці: двомовні оголошення про відбуття потягів до Мінська, чомусь, правда, зовсім не державною білоруською мовою. Може, хто з читачів бував за кордоном, то хочу спитати, чи Поляки оголошують по-французьки, коли потяг відходить до Берліну? Як згадую, не оголошують навіть по-німецьки! Хочеш-всідай, хочеш – лишайся, але те, що ти в Польщі, – запам'ятаєш. Те саме в Чехах… ВСЮДИ у світі. А ще Галичина каже, що вона Eвропа. Дзуськи. I не шукаймо причини ні в Москві ні в Києві – зазирнімо краще в очі Лицарям. Що Лицар не тільки не був білоруським патріотом, а ще й зневажав Білорусь – Бог його судитиме. А от за московський патріотизм здало-б ся ще і на грішній землі покивати пальцем. Та місцева влада таких „дрібниць“ не помічає… Автобуси дальнього слідування (далечинні, дал?ешні, дальньої дороги, просто дальні) не від'їжджають, а теж обов'язково відправляються. На вулиці Мельника (колишній Черняховського) свого часу з'явилася-було вивіска гарного нового взірця, спаскуджена заголовком про „час відправлення“ трамваю. Чи не легше було написати „години від'їзду“ (відбуття, відходу)? Ґазета „Наше місто“ – невичерпне джерело чиновницько-офіціозних перлів термінології – вміщує оголошення про „лічильники ґазу та води“. Слово це хороше, та людську мову можна ще й урізноманітнювати: ґазоміри, водоміри… Потрібно любити мову, та й поважати в читачах і клієнтах homo, навіть трішки sapiens, а не розраховувати виключно на худобу! За число 23є червня 2000го року в цій-же ґазеті знайомимось із „Положенням про … справляння податків“. Чи не могла-би Міська рада Центрополісу Відродження Української Культури видумати щось ліпшого замість кацапського „Положения“? Наприклад, уклад, устава, усталення, установлення, встанова, уложення… Радіо „Ера“ (це вже не зі Львова!) бідкається, що деякі області зостались знеструмлені: я це відношу не до фактору змосковщення, лиш до фактору розумової неповноцінности відповідального чиновника від енергетики: нормальна людина скаже просто – без струму; „у Сумській області остались знеструмленими 126 населених пунктів – радіо, 13го листопада 2000го року. Обесточенный – це є р?осийський каламарний термін. Український міг-би, коли-б то охота, нічим кацапського терміну не нагадувати. Біда, що вся „незалежно“-українська бюрократія – вихідці зі совєтського хліву. Наша-ж „інтеліґенція“ їх просто мавпує, замість подати приклад свіжої лексикоґрафічної думки. Тому подібні дурнуваті конструкції стають офіційно вживаними в середовищі спрофанованих міністерських каламарів.

Сумніваюся, до речі, чи нинішній пересічно-високий керівник зміг-би правильно назвати всі шість, властиво, сім відмінків іменників у його-ж рідній мові. Про дієслівне керування вже промовчимо. Переважна більшість почесних гостей пияцьких презентацій (?оказів, ознайомлень, з?аводів) спотикається на другому слові: „Шановні п?ані“… чи пан?і?. Думаймо.

Рефлексивне самонехтування

Стандартна, якась „задньо-залежна“ недоумкуватість високопоставлених чиновників призводить часом до прямої (хоч і несвідомої) пропаґанди меншевартости. Самопринижуюче постійне додавання прикметника український там, де він аж ніяк не підкреслює ні виключности, ні значимости, а навпаки – ставить оце „українське“ в один ряд з чужим, і то десь далеко позаду, серед сіроми. Для Англійця завжди очевидно, коли мова заходить про Королеву, що йдеться про його Королеву. Взагалі, коли йдеться про щось не-англійське, спеціально додають слово „континентальний“. I це „континентальне“ завжди, якщо не гірше, то, принаймні, вважається не зовсім повноцінним. Диктор французького радіо, коли повідомляє, що Президент подався на Південь, не додає, як у нас прийнято, що це був український президент, і що він помандрував саме на український південь. Бо поважаючий себе Француз не дуже свідомий того факту, що іще є президенти в иньших народів, і що не весь Південь належить Франції. У нас, навпаки, співають не просто народних пісень, а всього-лиш „українських народних“, вдягаються не у народні строї – єдині можливі народні, або просто в українські, а всього лиш „українські народні“ (вживання двох уточнюючих прикметників завжди применшує загальну значимість); передбачають погоду не на Заході, який не мав-би бути чимось иньшим, як лишень, і тільки, самозрозумілим Західним Краєм самоочевидної Держави, а, все-таки – на заході якоїсь-там України. I так до безконечности. Наче житель України не пам'ятає добре, в якій державі замешкує.

Деякі механізми

Нація в етнічному розумінні ще не утворилася, і швидко це не станеться…

(слова Президента України, „Поступ“, 18го січня 2000го року).

А я є хто?

(Р. Мацюк)

Проста і очевидна відповідь на зауваження Президента, що нація не утворилася і швидко це не станеться, гласить, що нація в Україні утвориться тоді, коли вимруть етнічні Українці, а їх місце займе Iнтер. Єдина утіха для Iнтера – що „станеться це не швидко“. Бо Iнтер не вміє і ох як не любить розкидати вилами гній в полі, щоб родив смачненький білий хліб. Але, як кожна розумна популяція, – він готується. I перша справа в цій підготовці – навчити ту часть української „етнічної нації“, яка все-таки має вижити—для роботи в полі, –розуміти панську Iнтерівську мову, і – в цілях державної безпеки – жодної иньшої. Мова – це не тільки р?осийська чи англійська абетки, мова – це також набір безумовних рефлексів, як-то „не гальмуй – снікерсуй“, „Таллер – свій серед своїх“, „вгамуй спрагу“, „хто дуже хоче ще…“, „дірол без сахара“, „любл?ю тебе, бажання смак“, „скажеш, важко мене задовольнити?… і безліч подібних. Але ми обмежуємося тут справами лінґвістики.

Відібрати набожних

Один, отже, підступний спосіб свідомої, навмисної, русифікації – це є лексика р?осийської церкви в Україні. Виявляється, що то є недоторкана область, непідлегла критиці, область, яку не дозволено „осквернювати“ українськими перекладами: колокольня (дзвіниця – Р. Писанка); за переданням (рос. преданием, укр. переказом – висилання „Відкриваємо біблію“); розпис алтарів (вівтарів – „Візити“); до гроба Господнього, де гроб, немає гроба (дитяче реліґійне висилання); напередодні різдва Христова (Неля Зухова з Мюнхена для „національного“ радіо, 16го грудня 2000го року); мати настоятельниця (ігуменя, настоятелька – телефільм „Загадкова жінка“). Україномовне висилання „У колі друзів“ передає україномовну-же реліґійну пісню, у якій співачка підкреслено налягає на м'яке „і“ у слові „Алілуя“ (по-укр. вимовляємо „Алилуя“) – це на знак, що Господь ні хохляцької ні бандерівської вимови не сприймає… Телевізія удосвіта заповідає про день святого Георгія, але про Юрія чи Юра – мовчить; на Подолі розташована, виявляється, зовсім не церква Покрови, а якась „покровська“…(„Кольоровий світ“, радіопередача 10го жовтня 2000го року). З иньшого боку, християнські звертання, вирази, поздоровлення ідіоматичного характеру підміняються якимись Iнтер-юдаїзмами: замість „Христос воскрес“ переважно малюють „З різдвом христовим“, замість „Веселих Свят“ – „Зі святами“, і т. п. В українському селі українську церкву власними руками будує батюшка (висилання „Надвечір'я“ від „Громади“, підготував Сенчило). Той-же „батюшка“ дає інтерв'ю українською мовою, читає казання (проповіді) українською мовою, але відправа і церковні пісні – рафінованою кацапською. Як за сталінської „українізації“: рекомендували послуговуватися рідною для аборигенів українською мовою в інтересах комуно-СССРівської пропаганди – це колись; в інтересах ринкової інтер-кацапської заглади усіх залишків українства – нині. I щось подібного у вказаному репортажі безсоромно пропагується. Радіо „Eвропа-центр“ у Світлий вівторок передає запис дикунських „плясок“ з викриками „Кристос воскр?ес(е,и)“ в якомусь напастливому, підганяючому, абсолютно чужому для Українця ритмі (Дві півноти, шістнадцятка, вісімка, дві чвірки; або: дві шістнадцятки, дві чвірки, дві половинки), характерному для балалайкових купецьких оргій на празникових помостах Великого Новгороду. Має це у них називатися Хресним ходом. Читачем володіють його власні асоціяції, що-ж до мене, то невиразне прикінцеве „е-и“ у заклику „воскр?ес(е,и)“ викликає дивну незатишність, пов'язану чи то з непевністю (воскрес?е, чи не воскрес?е?!), чи, швидше, з наказовим способом дії (Христе, воскр?есни!), який нагадує примітивну забобонність дохристиянських ритуалів круг дерев'яного божеська…

Відібрати дітей

Область релігійна – не єдина, у якій нишком переводиться підступна інтернаціоналізація. Другою є освіта і культура. Дітей у школі вчать виголошувати спіч (стислу промову, коротке слово – це поради методиста (!) у висиланні, присвяченому проблемам дидактики); молодь запрошують до бизнес-центрів (ділових осередків); дітлахам зі шкільного гуртка танців до душі припали не Аркан, Шевчик, Рибка, Горлиця, Метелиця, Гайдук, Дудочка, Запорожець, Роман, Катерина, коломийка, козачок, не хороводи – веснянки, гагілки, „журавель“ – а грецькі „сіртаки“. Дітям, підліткам, організовують цілі клюби для казкових ігор – але не про Котигорошка, не за „Eнеїдою“, не за творами Андрія Чайковського, не за сценарієм „Лиса Микити“ чи казками для дітей Iгора Калинця – а за творами R. R. Tolkienа. Замість на творах Марійки Пігір'янки, „Студія 5“ виховує дітей на перекладах Iнтера Маршака. Зрештою, чого можна домагатися від когорти ведунів та ведунок, котрі самі виховані – не на „Абу-Касимових капцях“, „ковалі Бассімі“ чи „Маленькому Муку“, а на Мойдодире, Дяде Васе, чи Iнтер-віршиках типу „все профессии важны, так как все они нужны“. Трагікомедія в тім, що, коли Iнтер-заведій намагається дітям зацитувати якого-небудь віршика про вибір професії, нічого иньшого, окрім віршів Маршака, цьому вихованцю Великого совєтського детдома на думку не спадає, і сп?асти не може, а проклятий реґлямін вимагає говорити осоружною хохлятиною. Ось дітлахи і чують: „всі професії важливі, бо всі вони потрібні“, а до цього коментар: „саме так можна перекласти вірш Маршака. Є якась рима в наведеному вище імпровізованому перекладі? Які відчуття про неоковирну, але набридливо-настирливу „солов'їну“ зринуть у глядача вистави „студія 5“, який, скоріш за все, знайомий-таки з цілком незлим р?осийським ориґіналом? Відчуття огиди до української мови? Напевне, аж так далеко не зайде. Найшвидше, слухач обмежиться єхидною думкою, що, як не крути, а рогульський хохол без Великої р?осийської культури, як без Бога – навіть до порога не дотягне.

На „Студії 5“ у юнацькій забаві Фант-лото співали одного разу при підтримці спонсора „Арґо“: Каріна Плай, Ольга Сумська, Оксана Хожай, Ірина Білик. Ірині Білик дозволили співати українською мовою. Мушу признатися, що ім'я О. С. мені мимоволі пригадує певну романтичну історію. Що-ж, якщо це дійсно сценічне псевдо, під яким схована Національна героїня, славна Захисниця України, Змора Турецької імперії і Пострах гарему, то дивуватись нема чого – після турецького полону братня р?осийська звучить майже як рідна… Я тут взагалі боюсь набалакать дурниць, тому жодних імен критикувати ніяк не буду. Але окрім імен (справа свята і приватна) в артистів бувають сценічні псевдоніми, з якими вони виходять під град критики – часом прихильної, часом – менше. Псевдонімів я критикувати теж не вибираюся, а от смаки публіки – залюбки. У нормальної публіки Оксана Хожай мала-б успіх лише в тім випадку, якби співала українською мовою. Тоді її спів прекрасно гармоніював-би зі сценічним іменем, оскільки „Оксана“ – гарне українське ім'я, про грецьке походження якого ми вже давно успішно забули, а „хожай“ – глибоко народна назва мішка, з яким мандрують. Перед Кацапами, виконуючи р?осийські кавалки, співачка мала-б користати з якогось сценічного псевдоніму, наприклад, Сюша Котомка (Цецилия Рюкзак особливо сподобалось-би Iнтерівській авдиторії). Імпресаріо повинен такі тонкощі враховувати, якщо йому милий успіх перед нормальною авдиторією. На жаль, наша авдиторія за своїми смаками дещо дивна… З Каріною Плай складніше. Знову-ж, перед нормальною публікою жоден, не позбавлений глузду, менеджер цю співачку без псевдоніму не випустив-би. Бо дунсько-норвежське скорочення імені веселої Катерини, зіткнувшися з назвою верховинської стежки (плаю), могло-б у декого викликати несподіване здивування, яке недобре вплинуло-б на сприйняття пісні… якщо пісня українська. Що-ж до особистих смаків, то мені в забаві „Фант-лото“ окрім Інтернаціонального шабашу, сприймати взагалі не було що. Незважаючи на милу недоречність україномовної Ірини Білик.

Гуманізм, космополітизм, чи зрада?

Третя область – пропихання космополітичного лібералізму. Лібералізм є добра справа, поки панує мир. В Україні миру не було і немає. Точиться війна, яка лиш зрідка історично прибирала форми збройного конфлікту. Переважно війна протягом віків була назовні „холодною“ (але далеко не безкровною). Війна за ковток повітря для „етнічної“, як висловився Президент, нації. Під час війни дуже небезпечно плутатися поміж абстрактними і конкретними засадами. „Я-б остерігався кожен випадок переходу українця на російську мову розцінювати як національну зраду“ – М. Попович, „Експрес“, 6го – 13го липня 2000го року. Мушу признатися, що навіть постійне користування з боку Українця р?осийською мовою десь там, де він не чув української від самого народження, – мене не разить. А ось у місті Львові кожне р?осийське слово в устах Українця Є ЗРАДОЮ! Військовою зрадою в умовах жорстокої війни. Москаль не повинен мати жодного сумніву в тім, що мова найжорстокішого, найпідступнішого політичного, етнічного, культурного руйнівника і споконвічного окупанта, принаймні тут у Львові, є табу. I досягається таке розуміння не провокаційними „погромами“, не п'яними прокльонами в адресу Москалів, не п'яним-же опівнічним горланням весільних пісень під вікнами декотрих, до речі, значно цивілізованіших, окупантів, ані навіть не постановами міських рад, а зовсім іншим: холодним лезом твердого погляду в очі ворога. Перехід на ворожу мову є зрадою тим більшою, чим вищою є соціяльний статус співрозмовника. Тим глибшою, чим вищою є посада урядовця. Здається, 21го червня 2000го року я у прямому ефірі почув неповторні своєю катеґоричною логікою слова, що пролунали в залі засідань Обласної ради: „я завжди розмовляю тільки українською мовою. А часом іншими мовами (!). Важко відразу змінити те, що склалося десятиліттями.“ Що саме важко, пане Наміснику? Відкрити рота і зартикулювати кілька українських слів? Позбутися звички опускати очі в присутності „важного“ Кацапа, забути забобонне правило „не наражатися“ нахабі-каґебісту, відкинути запопадливість перед самовпевненим уособленням єврейського капіталу, чи побороти внутрішній сумнів у повноцінності рідної мови? Що саме?

В мовних питаннях т. зв. „свідома“ частина українських діячів виглядає дуже дивно. Важко сказати, чи висловлювання окремих політиків є брехнею, двозначно завуальованою під „лібералізм“ псевдо-патріотичною тенденцією, чи їхня ніякість таки саме і є справжньою їх ідеологічною позицією. Коли не можеш сказати правди – мовчи. Тим паче, якщо ніхто за язик тебе не тягне. Ольга Герасим'юк зробила 29го жовтня 2000го року гарне висилання про пана Разумкова, радника Президента, що передчасно помер в молодому віці від фатальної хвороби. Справжнього чоловіка, порядної людини, надійного товариша, енергійного державного діяча, і, як випливає з передачі, – глибокого патріота… русскоязычной Украины. Комсомольця до мозга костей. То це її право. Але в тому-ж висиланні виступав зі спогадами про пана Разумкова відомий політик РУХу пан Лавринович. Не знаю, з якої причини п. Лавринович заходився, на прикладі поведінки пана Разумкова, пропагувати такий життєво-політичний принцип, що, мовляв, підкреслено розмовляючи р?осийською мовою, можна більшого добитися у своїх починаннях на високому рівні (я так розумію, при переговорах з русскоязычными сильними світу цього). Якщо так, то сам?е напрошується природне питання: навіщо взагалі утруднювати себе залишковим баластом знань і рудиментарного володіння рідною українською мовою? Хіба, щоб сваритись поміж собою в так-званих „націонал-демократичних“ колах. Якщо для успіху моєї справи я повинен з дипломатом Р?осії розмовляти його мовою, з українським (але русскоязычным) ділком чи підприємцем – переходити на його мову, з українським впливовим політиком розмовляти впливовою р?осийською, – навіщо мені українська мова в принципі? Якщо навіть я змушений до подібних викрутасів вдаватися задля української державности, – навіщо мені ця русскоязычна державність у рідній не своїй землі? Рабом в Совєтській Р?осії, лайном у р?осийській Україні!

Дуже підступною є пропаганда космополітизму – під вивіскою ніби-то українських висилань, зорієнтованих на „інтеліґентну“ авдиторію.

Тут специфічні механізми прослідковуються як у дрібному (але щоденно-настирливому), так і в глибшому.

До „дрібного“ належить, наприклад, така лукава „знахідка“. У „Новинах“ на каналі „Інтер“ позад скомороха видко календар. На цім календарі р?осийська назва дня тижня стоїть на першому місці великими літерами, нижче – серед иньших іноземних (англійської та французької) – видко українську. З чого нормальний глядач доходить безпомилкового висновку, що в Україні одна є загальна і офіційна мова – р?осийська!

Якось трапилась мені нагода переслухати шмат із висилання інтер-кацапської радіостанції, щось на зразок „Нашего радио“. Диктор тарахкотить дуже швидко, словесні штампи діють прямо на підсвідомість, оминаючи, так-би мовити, другу сигнальну систему. Слухач просто поглинає якісь емоційні флюїди, що базуються швидше на інтонації та уривках фраз. Українець, який реґулярно піддається подібному впливу р?осийської балаканини, – вже, вважайте, пропав. Мови нема про якийсь переклад, навіть підсвідомий, у мізках слухача, мови нема про усвідомлене засвоєння інформації шляхом переведення її через україномовні стереотипи. Нема часу. Інформація засвоюється монолітно, в пакеті з тою р?осийською мовою, якою вона подається. Мова, інформація, смисли, які вона викликає, – все зцементоване і не піддається розчленуванню. Не знаю, чого більше поглинає слухач, – осмисленої інформації, емоцій, чи… р?осийської мови як способу відчуття світу.

А ось, так-би мовити, інтелектуально глибші механізми. Я, скажімо, не вірю, що висилання „Проти ночі“ (в тому вигляді, як воно почалось) було вимріяне Ольгою Герасим'юк (як заповіли). I ось чому. В Україні зродилась потужна сила під назвою Iнтер-Патріот. Цей новий тип українського „патріота-державника“ не має нічого спільного з клясичними українськими цінностями, українською мовою, мало спільного має і з предметом українського ґенотипу (етнічного походження). Зате він горою стане за „українську“ Державу (особливо в її „ринковому“, всекупно-продажному вимірі), різко „антикомуністично“ настроєний (особливо проти таких ознак „тоталітаризму“, як заборона порноґрафії, загальне патріотичне виховання, зневага прав хуліганів, наркоманів, нетрадиційних розпусників та ин.), і навіть має силу проголошувати помірно-антир?осийські сентенції (для введення в оману). Сила цього „патріотичного“ руху – в підтримці з боку Заходу. Цей рух вигра?є будь-які вибори навіть в безнадійних ситуаціях, має силу як стримувати, так і запускати механізми прискореного переведення будь-яких реформ. Він вийшов на поверхню з горбачовською перестройкою, щоб пізніше розгалузитися на дві „незалежні“ вітки –– умовно скажемо Союзу промисловців Єльцина–Вольського–Березовського і українського Союзу промисловців Кучми–Кравчука–ВМС(р). З тим, що хитрий Волиняка по дорозі був змушений ненадовго відсісти до окремого вагону „для кольорових“ з причини свого етнічного походження. Цей „патріотичний“ рух має свої цінності, переведенням яких якраз і займається програма „Проти ночі“. Конкретно:

  1. Запрошується професор психології Могилянської Академії, який у дуже виваженій, навіть патріотичній бесіді, ненароком ставить знак рівности між руйнівниками церков і нинішніми руйнівниками пам’ятників Лєнінови.
  2. Запрошується пан В'ячеслав Піховшек, який проголошує свій міф України: найсереднішо-зацофана країна серед середньо-зацофаних. В принципі, я-б погодився з міфом пана Піховшека, якби не одна важлива для мене деталь, яку пан В'ячеслав вперто іґнорує: щоб із тієї зовсім посередньої держави зовсім не-посередньо, лиш абсолютно катеґорично щез Iнтер.
  3. Пан Яневський у балачці з провідником Кримських Татар, яка присвячена науковому означенню поняття „нація“, відкриває деяку основну цінність. Такою цінністю виявляються „права людини“, що мене катеґорично не влаштовує з двох причин. Причина перша – я не маю на що їх придбати. Причина друга – найліпші з цих прав уже скуплені, і то особами, про яких я лише з великим гріхом проти власної совісти можу сказати, що вони є „людьми“ – а значить, вони скупили крадене, котре їм не мало-б належати. Тобто є співучасниками злочину, як учить нас щоденна телевізійна оповістка-пересторога проти відео- та иньших піратів на тому ж-таки телевізійному позиралі. Що-ж стосується поняття цінности, – найвищою духовною цінністю я вже давно володію—у спадок від тата з мамою. Але це не є та найвища цінність, яку пропагує пан Яневський.
  4. Пан Оселедчик, зовсім несподівано доповнюючи Конституцію, відкриває деяку додаткову корінну націю в Україні. Що мене, шановний Читачу, дивує, дратує, і тривожить. Тривожить з тієї причини, що дратує. Зле, коли забагато „корінних“. Корінь ще називається „первень“. Якщо до вчора я ще чувся „первень“, а нині раптом взрів-єм на своєму обійстю ще одного новоявленого „первня“ – природний людський відрух наказує мені непокоїтись: а чи завтра я часом не зроблюся „другень“? Не дуже інтеліґентно, з мого боку, але дуже по-человечески, і досить небезпечно з точки зору громадянської „злагоди“. Тим паче, що цей другий „первень“ на нинішній день має все, про що я лиш можу мріяти, але не терпиться йому для повноти еротичного задоволення відтяти останнє, за що я міг до цього часу іще вхопитися – мій корінь. І тим більше, що ЙОГО корінь, навіть при поверховому ознайомленні, виказує абсолютну, як зовнішню, так і по-суті, неподібність до мого. А дивують мене дві речі. Перше – змішування народу з нацією. Наприклад, Цигани не є нацією, бо не мають ні економіки, ні держави. Може, не всі з цим погодяться, але такий нині у світі існує підхід. Можна говорити про корінні народи – що вилупилися з даного ґрунту, або – що не пригадують, звідкіля прийшли. Як Гагаузи в Україні, як Українці в Польщі, Словаччині, Румунії, Бялорусі, частині Московії. Кочівники, навіть коли вони десь осідають, місцевим населенням вважаються народами зайшлими, які мають право на громадянську гідність та людські свободи, але не на корінь. Бо їх корінь в иньшому місці. Логіка п. Оселедчика виглядає зовсім по-иньшому: куди-б тебе не занесло—пускай корінь. Це не наша з Вами логіка. Наша логіка скромніша—не сійся бур’яном на чужому городі. Я ще з початкових кляс пригадую карту, на якій було позначено райони розселення людських рас: червоної, жовтої, чорної, білої. Не знаю, чи, в порівнянні з нинішніми абсолютно космополітичними Свідками Єгови, Совєтів можна було назвати расистами, але мене в совєтській школі учили, що кожній расі пасують до множення свої власні географічні райони. Про корені вже й мови не було. Пізніше я довідався, що по Ною лишилося три корені – Сем (Шем), Хам і Яфет. Наука, у свою чергу, стверджує, що Семіти (Араби, Асирійці, Халдеї, Євреї – пізніш Жиди) прийшли до Месопотамії з глибинних пісків Аравійського півострова. Євреї пізніше оселилися в Ханаані. Хаміти (Єгиптяни, Бербери, Хадити) нас обходять менше. Греки прийшли з причорноморської України, так що в них можуть буть українські корені. Цигани мають добре знані індійські корені. Кримські татари виперли Скитів і Таврів, але не пам’ятають, звідки прийшли, а найважніше (за нинішніми міжнародними мірками щодо корінних та некорінних) – не мають куди подітися, не мають держави. Самі Українці тут-таки виплодилися (німецькі вчені думали, що Українці прийшли з Ірану, але нині панує переконання, що якраз навпаки). Навіть Осетинці могли-б претендувати на українські корені (як залишки міґраційного процесу). Але що дійсно важливо підкреслити, – всі згадані середземноморські (понтійські) народи походять від Яфета і об’єднуються в індо-европейську групу. Москалі-ж належать до урало-алтайської групи (Самоїди, Угро-Фіни; Тюрки, Моголи, Тунґуси). Між Москвою і Києвом—1000 кілометрів. Між Києвом і Ханааном—2300 кілометрів; до Аравійських пісків—іще далі. На чім ґрунтується логіка п. Оселедчика?
  5. I останнє зауваження до балачок „Проти ночі“. Пан Яневський в кожній другій передачі (з тих, що я оглядав) находить можливість пропагувати „Коран, Святе Письмо і Біблію“. Я наполегливо раджу панові Яневському зорґанізувати три окремі висилання, в кожному з яких він міг-би пропагувати, окремо від иньших, ту мораль (реліґія це теж є і мораль), яку собі вибиратимуть слухачі відповідного висилання. Політеїзм – це не так легко, як поліґамія. Україна іще не готова лягти під усіх богів одночасно.

Як-би можна пробувать борсатись

Один зі способів хоча-би частково зарадити кацапізації, докладно виписаний на мурі камениці № 27 при вулиці Котляревського, пов'язаний зі світлою пам'яттю одного з простих галицьких героїв – Миколи Лемика. Правда, до подібного повчального і дійсно мужнього заходу в я радив-би вдаватися десь на віддалених східних кресах українського етнічного розселення, бо Галичина вже і без того всім набила оскому. Хоча і у столиці рішучі вичини галицьких похідних груп могли-б попсувати гладкі пляни русскоязычных „олігархів“ з табачного оточення, пляни, скеровані на запровадження в Україні поліційно-„ринкової“ „Залізної п’яти“ (всім раджу познайомитися з таким нині актуальним романом Джека Лондона). Було-б нормально, якби представник „народу“, який голосує за інтереси стратегічного противника – Росії і проти українських інтересів, – здобув, нарешті, право на серйозні сумніви щодо майбутнього власного здоров’я. Зі смутком мусимо визнати, що Ґарант і тут випередив можливі дії евентуальних патріотичних сил, змовившись із президентом ворожої держави про утворення „общего“ органу для боротьби з тероризмом – єдиним порятунком, що доступний для фінансово обділеної меншості в поліційній державі.

Другий спосіб ґрунтується на припущенні, що пересічний галичанин з'огидить собі і збойкотує кацапське. Надія практично необґрунтована, тому заощадимо час на її обговоренні…

Третій спосіб. Ризикуючи видатися утопістом, дозволю собі помріяти про нутрішній світ галицької народної влад?и: яким-би він мав буть? В першу чергу, Високі Особи галицького Осередку Національного Відродження, а з ними – і їм підлеглий апарат мали-б навчитись читати-писати по-українськи. Бо поки-що Високі Достойники вміють лиш по-бюрократичному. Дня 17го травня 2000го року львівське радіо зачитувало параґрафи приписів від відділу по роботі з платниками податків. Після чого відомий поет з відділу культури патетично розповідав про відкриття музею визвольних змагань. Мені з прикрістю подумалось: пощо були ті змагання, коли Влада, та й сам поет, переходячи її коритарами, не в стані зауважити кацапського прийменника по ані на табличках дверей підлеглих кабінетів, ані в паперах, которих їм подають на підпис?

Чи хоч один патріотичний поет вжив-би слова мийдодир (рос. мой до дыр) у своїх віршика для маленьких Українців? Зате з успіхом підписує дозвіл на відкриття склепу з такою вивіскою при вулиці Франка, число 42. Адже гарніше звучало-би: мийк?о, миюн, миюх, мийчик, мийчук, чистю, чистомий, м?итель, охайко (гляди сл. Грінченка). Як можна оцінювати рівень ерудиції пана з Адміністрації, який дозволяє відкривати магазин з товарами для незрячих при вулиці Озаркевича під назвою Сільвер – що він в житті нічого окрім „Острова скарбів“ не читав, чи що він за нехтування можливостями української мови щось взяв? Прецінь крамницю можна було назвати „Перебендя“…

Далі. Весь апарат Високої Адміністрації в Галичині мав-би позбутися синдрому збагачення. Особливо – Високі та Напів-високі Особи. Частіше наші люди плюють на Неньку не під загрозою фізичної кари, а навпаки – перебуваючи в дурмані запаморочливого оргазму, викликаного перспективою гастрономічно-сімейного процвітання. Певна вина за поширення подібних еротичних збочень лягає на галицьке жіноцтво, котре-то гасло: „наповнювати українську форму патріотичним вмістом починай зі себе“ – розуміє способом тілесно-безпосереднім та випростано-прямолінійним – як в часті форми, так і в часті вмісту. Я щось не чув, щоби родина полковника Коновальця доробилася до великих родинних статків. Ані світлої пам’яті Михайло Сорока з дружиною, чисте ім’я якої не насмілюся назвати тут, в цій статті, присвяченій галицькому бруду. Ґенерал Чупринка, як і Степан Бандера, щоправда, протягом певного часу мешкали в не-своїх котеджах, що закінчилося траґічно. Як смієте Ви керувати будовою пам’ятника Провіднику з віконця власних палат, воздвигнутих на чорноземі голодної Галичини? Чим люди на смітниках „маленького Відня“ не є галицьким народом? Чи Ви не голодуєте? Ні хлібом, ні словом, ні духом. Дуже мене насторожує, коли з уст того чи іншого „члена семьи“ репресованих лунає: „я теж український патріот.“ Бо нині „українськими патріотами“ з повним правом називають себе і пани Суркіс, Медведчук, Волков, Пінчук, Табачник… З повним правом, бо це ЇХНЯ Україна. От якби пан Голова вимовив „я український націоналіст…“ Зрештою, краще-б не вимовляв. Бо мусять-таки залишитись хоч якісь неспоганені слова! З великою спостережливістю висловився з такої нагоди Левко Лук’яненко: „Людина…– змінна величина. Сьогодні вона – завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Мине п’ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку.“

Пробуймо!

Є речі, які можна-би робити вже нині, навіть не чекаючи на ушляхетнення духу панів Владних Єґомостей П’ємонту. Міська влада могла-б запровадити посаду цензора грамоти, замість витрачати гроші на щорічні пиятики для русскоязычної батярні під назвою „Свято Міста“. Святкувати, повірте, нема чого. Зате на кошти неформальних добровільних внесків від русскоязычных рекламодавців можна було-б, якщо їх не класти до власної кишені, хоч щось поправити у мовній ситуації. Можна, скажімо, з повним правом вимагати неформального узятку від завзятого гендляра - „европеїзатора“, якщо той наполягає, аби його, розташований в напівпідвальному приміщенні при вулиці імени відомого українського вченого Дмитрия Ивановича Менделеева, число 7, склепик з жіночим одягом обов'язково називався „бутік Подіум“ замість по-людськи: Будка на Помості (властиво, в льох?у); або-ж: рундук, ятка, крамниця – і цього узятку не присвоювати, а пожертвувати на якусь дрібненьку, але українську справу.

Не потрібно жодного героїзму, – а тільки добру волю та трохи начальницької настирливости, щоби змусити львівські Міські Телефонні Мережі на український лад повідомляти годину за телефоном 060! В той час, коли київське радіо вміє артикулювати „перша година сорок хвилин“, рідні націоналістично-патріотичні галицько-львівські Мережі вішають на вуха „одна година 35ть хвилин! Я зробив експеримент 1го грудня 2000гороку: коли „змосковщений“ Київ заповів „восьма година 55ть хвилин“, я в цю-ж мить набрав 060 і почув: „вісім годин…“ – зі Львова!

Двадцять восьмого січня 2001го року (десять літ по відділенню од Кацапії) при спробі получитися з мобільною слухавкою через номер 8-067, в межах рідного (для мене) Львова, автомат відповів найчистішим р?осийським діялектом: „Вызываемый абонент не имеет возможности принять ваш звонок в данный момент. До свидания“. Чому так, панове члены семей репрессированных“?!

Друга річ – неформальна постава щодо добродіїв Фінансових Мішків. Кожен підприємець має за собою якусь репутацію. Українська влада в „патріотичній“ Галичині повинна зробити так, що кожен „русскоязычный“ інтересант, входячи до її коридорів, набирався абсолютної певности в тім, що буде негайно випроваджений за двері при найменшій підозрі щодо його лояльности до української мови і української справи. І те саме повинно ще у жорсткішій формі стосуватися кожного „україномовного“ кума, свата, вуйка чи брата, якщо він буде запідозрений в цілях, противних інтересам українського етносу. А цими інтересами є: мова і держава. І ніколи—мова окремо, держава окремо, і корова окремо! Я маю приклади такої взаємозалежності на львівських фірмах між мовою, етнічним походженням, і подальшою кар’єрою, коли підлеглий на десятому році „українізації“ боїться заговорити до ґенерального песиголовця… українською мовою! На львівських фірмах, пане Наміснику і пане Міський Голово! Сумніваюся, чи змінилася-б ситуація у випадку вимріяної „автономізації“ Галичини, хіба що панівна мова стала-би іншою (тільки не українською!). Хочу нагадати, що в часі, коли під „цивілізованим“ правлінням Цісарського Дому у місті Львові не можна було почути української мови, – польська мова не була державною! Так само, як нині р?осийська…

Не потрібно жодних постанов. Якщо р?осийська оголошена мовою non grata, – значить, це повинен відчути кожен русскоязычный комерсант, банкір, службовець, не кожному рівні економічного, громадського, соціального життя, а найперше – в стінах кожної, від найдрібнішої до найвищої установи. А не „зможе“ відчути – одразу заяву „за власним бажанням мені на стіл!“… чи Ви лиш до своїх (за нацією, не за багатством) умієте в подібний спосіб говорити, пане Наміснику? Для панування українського потрібно небагато – всього лиш, щоб чим вище виліз по щаблях влади „патріот“ – тим щоб менше дбав він про Его!

У Львові та області процвітає нечиста приватна комерція, яка супроводжується потоками тіньових грошей і владних впливів (як і всюди). Дійсний патріот на чолі Влади мав-би за обов’язок перед Богом і Україною, живота не щадяще, сконтролювати ці канали таким чином, щоби русскоязычный рекет зостав знищений, а що в Незалежно-Правовій таки існує соціяльне замовлення на різного роду розбишак—то його має заступити рекет український. Навіть оунівці грабували банки у ворожому суспільному оточенні, і ніхто їм того не мав за зле і не має (крім ворогів України). Кожен власник кіоску з р?осийською музикою повинен без викрутасів надійно фінансувати утримання двох кіосків з українською музикою. Кожен районний чиновник, що видав патент чужинцю або місцевому ділку з антиукраїнською репутацією, заробить струс мозку. Для цього не потрібно жодної законодавчої бази. Потрібно, щоб замість патріотів ми обирали просто українців.

Купи кандидатів у найрізноманітніші депутати задурно розсилають дуже різмоманітні-же, але однаково облудні проклямації по домівках виборців. А що, коли „неформально“ зобов'язати тих, що походять від найбагатших партій, для зрівняння можливостей, разом з проклямаціями з розхваленням себе самого ще й посилати листки з пропагандою української музики? Свідків Єгови можна було-би зобов'язати приймати назад у населення свої знамениті брошури з винагородою: одна касета з музикою „Наші партизани“ Чубая або запис „Львівських музик“ за одну звернену брошуру. І так сказати: „не будете слухатись – не поможе Вам ні Святий Боже, ні комітет від релігії, а „поможе“ муніципальна (міська) міліція (варта)! Львів'яни одержують безоплатно „Наше місто“ і „Львів та львів'яни“. Чи не прекрасний шанс для розвитку української лексики в галузі оголошень (тепер здуру модно стало казати: „реклами“). А насправді-то лексика там така, що очі ріже. Не сила змусити видавця до витрат на літературну цензуру, чи рекламодавці надто „круті“, як на панство Владу? А що, якби кожен рекламодавець був неформально змушений фінансувати свою частку від затрат на безкоштовне розповсюдження, скажімо, „Світу дитини“, чи чогось подібного, щоби кожне маля напам'ять знало свою Присягу:

„Присягаєм рідну віру
Завжди визнавати, –
По-вкраїнськи говорити,
Молитись, співати“

Хтось голоситиме про „свобода підприємництва“, „фашистські замашки!“… Але-ж фашизм у нас давно існує, лиш не в той бік скерований, панове! Не так фашизм, як сваволя. Правда, не „націоналістична“, а злодійкувато-продажницька, з елементами боязливо-егоїстичної малодушности, панове Владо!

І остання річ, яку можна робити вже нині. Найти якісь кошти для складання поіменної „виробничої біоґрафії“ совєтських посіпак. Несправедливо, що ми лиш про своїх найвищих керівників знаємо, як вони служили Окупанту. А хто відбив нирки Грицеві Чубаю? Це не є академічний інтерес, бо той-же сучий син міг підпалити хату вже „незалежно-українського“ кореспондента Бойка! Величезна і непоправна ілюзія здитинілих демократів – що комуняка збудує Україну, бо він добрий спеціяліст. Збудував-би, якби на кожного такого дивився маузер… і тільки тоді! Володіючи вказаною вище соціо-політичною інформацією, можна віднайти і те місце, де лежить чарівна паличка, що всі потуги національного відродження в Галичині зводить нанівець. А заодно, і допомогти патріотичній міліції розкрити не одне вбивство на зразок, скажімо, готельної справи. Бо коли за Австрії місто, вулиці, та камениці належали трьом різним силам (засада врівноважуючого плюралізму), то в Незалежній, боюсь, той, кому належали камениці, дістав від Фонду держмайна і все інше (засада злагодженого централізму). Аби перевести подібні соціяльні дослідження, непотрібними є додаткові повноваження. Досить мужности. При браку мужности жодні повноваження не допоможуть.

Солод лінґвістичної американізації

Явище інтернаціоналізації мови вимагає докладнішого дослідження. Тут є кілька причин. Хвора на відступництво совкова „інтеліґенція“ нині цурається навіть звичних українських чи загально-слов'янських еквівалентів, які до цього часу традиційно заступали скапарену Німцями, Французами, Англійцями, а особливо – американськими Iнтерами греку чи латинь. Ця псевдо-латинь сьогодні возведена до ранґу божественної літургії, вартої всілякого поширення, наслідування і запровадження до вжитку з метою „окультурення“ та „осучаснення“ затурканого Українця. Пропагуються оці інтеро-американізми нинішніми „національно-европезуючими“ академіками, тими самими, які іще учора не володіли (бо не було меркантильної потреби) жодною чужою мовою, особливо з числа так нині коханих „европейських“. Чим більш „патріотична“ вища школа, тим менше українських назв у її структурах. Повідкривалися факультети, коледжі, ліцеї, курси менеджменту замість народного господарства, просто господарки, або звичайної школи управління виробництвом. Інститути маркетінґу замість збуту, плянування і постачання; public relations замість громадських зв'язків (це в Інституті культури!). Діти вчаться на менеджерів, замість на управителів, і т. д.

Жалюгідна пиха державного анальфабета

Непереборне бажання надати ваги власній роздутій, але порожній „значимості“ виливається в таку комедію, коли, скажімо, „художник“ не дозволяє називати себе по-українськи – малярем (пояснення шукай на сторінках * і *.), коли науково-популярний журнал „Світ науки“ морочить читачеві голову резистентністю до антибіотиків (замість відпірности на трутку), а вода „Оболонь“ поширює про себе чутки, наче-б то вона є наділена радіопротекторними властивостями. За сам факт підміни українського терміну променево-захисні латинським – я-б цеї води не пив. Навіть, якби вона дійсно була чудодійною. Просто бояв би-м ся, що силою гріха потурання Інтернаціональній Загладі всього українського зруйную таїну лічничої дії.

До цього мож іще додати епатажний проект (пікантний, задиркуватий, ошелешуючий, приголомшливий, ошибаючий, запаморочливий, спантеличуючий, ошепульливий, шемінливий) – „Сказки для взрослых“, ТБ; радіо „Ера“, 15го листопада 2000го року (гурт „Вакуум“).

Нині високі лінґвістичні лінюхи повторюють, один одного мавпуючи, иньший, ще більш ідіотичний, зате модний „термін“ –„знаковість“(гляди ще сторінку *). Таке нездорове прагнення бутафорної „значимости“ поширюється і на саму „Державу-Неньку“, на її достойних мужів, які заправляють цілком офіційними, глобально-„національними“ заходами, на зразок Всеукраїнської забави у Джек Пот. Цей Пот (jackpot), який викликає в мене непереборні уринально-фекальні асоціяції з моїм другом дитинства ноцником (нічним горнцем, або-ж chamber-pot по-„европейському“) – це, виявляється, головний виграш національної (!) лотереї, яка, коли вже бути послідовним, мала-б називатись по-жіночому: Jessie Potка, що не піддається перекладу в рамках цензури. Розігрується цей «grand pris» (куш, по-нашому) не у барабані, а в лототроні…

Дебілізація

Особливу огиду викликають подібні англомовні інтелектуальні „збагачення“ (часто перекручені) в людини, котра у середній школі не прогулювала занять з іноземної мови. Скажімо, молодих „інтелектуалів“ зазивають відвідати шоу (з?авід, забаву, виставу), під час якої є можливість задурманитися різноманітними римейками (переробками) старих шляґерів та зануритися у світ рок-стилю (пардон, в екзистенцію) на території данс (себто, у країні танцю). Там чоловік ґарантовано забалдіє від кліпів (жодного зв'язку зі словом кліпати, швидше – утяти, витяти, викроїти; можна-би сказати кавалків), які зайняли перші місця в чарті (так зветься карта, листок, діяґрама переможців). Ви зможете вибрати улюбленого Ді-Джея (це так зветься крутило від музики), який запропонує вашій підпитій увазі свій мікс (колись говорили калейдоскоп; не розумію, чому в наш дурнуватий час не кажуть blend – це теж є „мішанка“). Щойно наведеного лінґвістичного блуду я навчився з ґазети „Високий замок“, з відчиту про велике патріотичне свято „День П'є…монту“, ще у 1999му році. З певністю, таке саме задоволення можна було почерпнути і в 2000му році – навіть після кумедних потуг міської Ради в напрямі „чистомовности“. Далі. Для підтримання сил, під час гульбищ вам пропонують гам-гам…бурґери, чіз-бургери (канапки зі сиром) і гарячі гавкаючі ковбаски (доґи). Наймолодші дітлахи смакують екзотичне Happy meal (щасні, втішні поживи) від Macdonald, не здогадуючись, що під іноземною вивіскою ховається той-же Москаль, в кращому разі – його український лакей, але зовсім не екзотичний американський way-of-life. Старші віком та розвинутіші інтелектуально міщани провели вечір того святкового дня перед домашнім позиралом, при розмові „з Ольгою“, розмові, яка чомусь звалася talk-show. У цьому місці шановний Читач мав-би вже остаточно дійти висновку (якого добродії від засобів масової інформації внутрішньо, „душею“ осягнули ще на зорі „незалежности“), – що „материнсько-солов'їна“ ніяк не надається до середовища сучасно-ринкової наркотично-еротичної цивілізованої екзистенції: ні до справ гастрономічних, ні до музично-розривкових.

Нинішнє захаращення української (як і р?осийської) мови інтер-американізмами має довгу передісторію. Спочатку відбулася повна руйнація совєцької системи середньої освіти, котра була започаткована ще задовго до „зоряних воєн“ президента Рейґана, які поставили хрест на історії совєто-американських науково-технічних перегонів. Це руйнування освіти переводилося під гаслом „реформи“ навчальних проґрам середньої школи, реформи, яка була начебто покликана переінакшити в ліпший бік методику підготовки учнів і різко поглибити їх знання з точних і природничих наук. У висліді, совєтська школа, почавши десь від 70х років, випускала зі своїх стін переважно дебілів (те саме робить школа американська, але дев'ятий вал кримінальної кацапізації туди іще не накотився – для них Інтер підготував латинізацію з Південної Америки). Пересічний вступник до українського вищого закладу відтоді і до нині, як правило, плутає назви і начертання букв латинського алфавіту у тій чужій мові, яку він „вивчав“ у середній школі (наприклад, плутає літеру “g” з літерою “q”), грецького алфавіту не знає зовсім, вже не кажучи про якусь-там ерудицію. Наприклад, мало хто нині зауважить, що така назва реклямованого продукту, як „Джусік“, є найзвичайнісінькою етимологічною кривощепою, розрахованою виключно на споживача-недоумка, якому ніколи в світі не спаде на думку перекласти це „масло масляне“ нормальною мовою (juice=сік, джусік=сік у квадраті).

Отаким чином очистивши мізки суспільства від найдрібніших залишків традиційних знань, від спадку і виховання, держава підготувала стерильно чистий людський інтелектуальний матеріял, tabula rasa, для нинішнього вписування до нього ніби-то „нових“ понять. Процес серйозний і вартий соціологічного дослідження. У нашій поверховій статті, присвяченій тільки темі формально-лінґвістичного партацтва, наведемо лише декілька зовсім буденних прикладів. Ці приклади поділяються на дві катеґорії.

Перша катеґорія стосується офіційно узаконеного впровадження „нової термінології“ до побуту пересічного „громадянина“ (у нас не є громадянське суспільство, лиш свавільно-кримінальне з поліційним присмаком, тому слово „громадянин“ потрібно брати в лапки – це має бути нормою правопису).

Друга катеґорія стосується приватно-інтимної закоханості молодого покоління ініціятивних шахраїв у ті іноземні словечка, яким тваринний інтелект не знаходить заміни.

До першої катеґорії належать наступні приклади. Національне радіо дня 26го квітня 2000го року розповідає про волонтерів, які ще донедавна звалися простим слов'янським словом доброволець, або-ж помічник. Слово це чути звідусіль. Пошесть, та й годі. Дійшло до того, що волонтери впорядковують могили р?осийських солдат в Україні (7е травня 2001го року, висилання „Репортер“ на „Новому каналі“). Я-ж до нинішнього дня був переконаний, що волонтери складали кращу частину французького війська, котре йшло воювати Москаля у 1912у році…

Виступає в етері цього самого „національного“ радіо певний єґомосць і закликає утворювати спілки юзерів (користувачів); бідкається з приводу поширення серед молоді суїсідальних (suicide) нахилів (до цього часу воно звалось самогубством). Наступного дня, 27го квітня, те-ж радіо у якомусь виховному (!) висиланні розповідає, що кожного 13го тінейджера вдома кривдять – Совєти вчили мовити „підлітка“, і мали велику рацію. У „Новинах Львівщини“ 17го жовтня 2000го року я з жахом довідався, що безпритульних дітей готові розподілити між фостерними сім’ями. На щастя, у мене, на відміну від більшости нещасних слухачів, – вільний доступ до певних тлумачних словників, з яких я довідався, що „патріотична“ Львівщина так нині називає сім’ї, у яких знаходять притулок, опіку, ласку і виховання безпритульні діти. А що, за бабці Австрії на „Львівщині“ не існувало слова для означення названих батьків і адаптованих дітей (приймаків)?

Те саме зовсім „інтеліґентне“ і дуже галицьке Львівське радіо при першій-ліпшій нагоді залюбки хизується глибиною власної аґрарно-дояркової ерудиції (лише на прикладі одного-єдиного виступу певної пані Оксани Порайко 11го листопада 2000го року): реалізувати задумку (це банально змавпований русизм, ми кажемо задум); бізнесова (ділова) ідея; майстер клас (вибірковий вишкіл); бізнес-клас (діловий вишкіл); волонтери (помічники, добровольці)

Висилання з бездарно змавпованою назвою „Сільський час“ (гляди сторінку *) договорилося до того, що наших напівписьменних сільських мешканців лякає „тренінґовими проґрамами для селян“ замість звичних навчань (12го листопада 2000го року).

Це є правда, що із „перестройкою“ Україну залила хвиля інформації про західні досягнення в області соціяльних наук, права, економіки, еротики, наркомано-логії, бандито-, хуліґано-, педерасто-логії… Скажіть мені, чи Українці вже здебіліли до потрібного рівня, аби засвоюють західні науки, наче мавпи і папуги – без найменшого розуміння повторюючи смачні для декого нові слівця? А може, пора без зайвих сентиментів просто перекласти куці залишки української мови на „общепонятный“… английский – та й заощадити собі труда взагалі розмовляти українською мовою. Принаймні в місті. Принаймні серед „інтеліґенції“. Чеською дорогою – взад! Перед війною (Першою Світовою, бо так звана „друга“ була всього-лиш продовженням першої) в Празі тільки 40 родин вдома розмовляли чеською мовою. Нумо до роботи! Пройдемо чеським шляхом назадгузь! Так ще ніхто не ходив – покажемо світові козацький хист! Як співає одна стрілецька пісня: „наступаєм до заду.“

Шановані мною пани Погребинський, Кривенко, як і численні радники Президента, не можуть собі дозволити аж так низько впасти, щоби вимовити якесь українське слово замість терміну „консалтінґ“ (16го квітня 1999го року). Що за магія в тім слові? Аби пересічний слухач перейнявся особливим трепетом і повагою до особи виступаючих? А може, для того, щоби підкреслити, що все багатство української мови (десять синонімів) – то є ніц перед осяйною величчю одного панського слова? Ось цих десять синонімів: порадництво, р?адіння, (сл. Грінченка), раїння, дорадець, порадник, (по)райний, р?адний, дорадчий, порадний, порадчий. Пан Кривенко, окрім цього, якось забувся, як звучить “public relations” людською мовою. Прокляті большевики змушували нас говорити „громадські зв'язки“ – яке щастя, що большевизм впав! Креатура одного галицького улюбленця і героя-пасічника при вулиці Степана Бандери, число 32А, називається „Західно-Українські Венчурні (себто авантюрно-спекулятивні) Партнери“ – “Venture Partners”. Я розумію, що у них там в „економиксі“ (ще один ідіотичний термін, освячений, на жаль, діяспорним перекладачем: economy в англійській мові значить як заощадження, економію грошей та засобів, так і науку економію, тоді economics мало-би означати економіку, та й годі) – розумію, що у них існує своя змавпована термінологія. Як і у математиці, наприклад. З тією різницею, що математики не малюють на мурах будинків такої публ?іки (встиду), як, наприклад, „гола синґулярність“. А ці малюють… I не відмовили-б ся від медалі за „просвітництво“ народу, напевне.

Псевдо-наукові оголошення через радіомережу привчають н?арід до нового латинського слова: есенціяльний препарат „Береш плюс“. Великодушно диктор пояснює, що воно має значити „суттєвий“. Я додав-би: необхідний, невід'ємний, цінний, важливий, – але навіщо звичайним людям, простому народові забивати голову іноземним словом, яке і вимовити важко? Р?осія завертає назад українські ліки, до яких немає наліпок на р?осийській мові. Тому галицькі „патріоти“ друкують р?осийськомовну документацію, наліпки та приписи до вжитку (двомовні їм друкувати ліньки) – та й продають, як до Р?осії, так і в Україні. Пояснюють свою лінь економічною скрутою, самі захаращують львівські хідники лімузинами на постої, а нам радять чекати на ліпші часи аж сорок років. Бідака Іван Франко спалив-би свого Мойсея, якби міг передбачити особливості пропагандистської сили своєї поеми в устах п'ємонтських брехунів. Зрештою, четверту частину „сроку“ (10ть років) ми вже відбули, – і так виглядає, що без скутку. В Україні теж діють якісь правила щодо мови товарних наліпок та ужиткових інструкцій – вочевидь, вони не поширюються на „второй родной язык“… Ну добре, галицькі москвофіли ніколи не уважали „русский язык“ за чужий. Але-ж від Мадярів можна вимагати, щоби вони писали „необхідний“ замість „есцецни…“ – тьху!

Повернімось, однак, до самовідданого просвітництва через національну радіомережу. Якийсь-там змагун („спортсмен“) вийшов до кола („турніру“) серії masters – колись ми вчились вимовляти „майстер“, нині перевчаємось на „мастерс“. У висиланні про Шарля Азнавура диктор не в стані відважитись назвати того одним з прийнятих в Україні імен: співець, бард, спів?ака, куплетист, пісняр, французький кобзар, перебендя, зрештою. Ні! Пересічна господиня напівписьменного домашнього вогнища мусить навчитися вимовляти «chansonnier»! Треба дякувати, що нас іще не переучують співака називати «chanteur». Переконаний, що нинішній молоді сподобається моя крута ідея: замість по-старому говорити „виконуємо пісні“ будемо від нині казати „шантуєм синґи“ (Украинец кацапських кровей вимовлятиме „сінґі“). Цей приклад повинен переконати Читача в тім, що висловлена мною вище пропозиція перекласти рештки українського слова на міжн?ародню мову, почати всюди нею розмовляти і забути усі проблеми – зовсім не є неймовірно-ідіотичною для цього суспільства. Чом-би нам не пересісти в трами, кари, вдома не витягати харчі з фрезерів, менажити в румі, дорміти в беді, манжати чіпси, поми та чикени, нуріркати свою бейбі милком? Читач може продовжити. Всі уже давно забули, що радіо можна слухати на хвилях довгих (низькі частоти) і хвилях коротких (високі частоти). А з другого боку, рідко який дебіл у навушниках зможе Вам пояснити, щ?о то є AM і FM. Зате місцеві молодіжні радіостанції повторюють, як папуги: ФМ, ФМ, ФМ… (амплітудна і частотна модуляція, по нашому – обшир надкоротких хвиль, частотного тінювання).

Ось так підбираємось до другої катеґорії психолінґвістичних звихів, характерних для з'ідіотілого суспільства. Саме: первісна інфантильність (тільки у відношенні знання історичного спадку, мови, традиційної ерудиції, але не у відношенні знання метод „ринкового“ шахрайства!), – яка властива є свіжовилупленим інтелектуальним зеленопупенкам медійно-компутерного світу, – служить джерелом всепоглинаючої зарозумілости, безконечної у своїх пустих глибинах. Наснагою служить однобоке захоплення блискітками відходів західної медійної цивілізації. („Медія“ дуже влучно означає охоплююче життєве середовище, з якого не вибратись, без якого не жити, і яке не дозволяє незалежно мислити). В самій цивілізації є багато хорошого. Погане ось що: коли у Франції лексика, що стосується модерного мистецтва, музики, співів, літературних жанрів, поліґрафії, – все „попсове“, „р?окове“, „струйне“, все, що є „прикольного“ та молодіжного, включно з цілісінькою мережею „Інтернету“ – все є французьке, в Німеччині – німецьке, то в Україні… московське (а в кращому(?) разі – американське)! I дуже часто пахне зовсім не ерудицією, а швидше безпідставною претензійністю інтелектуального дикуна на зорі безштанного дитинства.

Ось. Часопис „Поступ“ 3го – 4го червня 2000го року поміщає „Фентезі“ від Майкла. Я розумію, що fantasy то є такий-собі літературний, в ширшому розумінні – митецький „штиль“ для вар'ятів, який характеризується, зокрема, ексцентричністю та дивакуватою імпровізацією. Ще є fiction, яку поки-що по-старому продовжують називати усім зрозумілими словами „художня література“. Як на мій смак, то Майкл нічого не втратив-би, якби назвавсь Михасем, Михаськом, Міськом, а своє творіння обізвав одним з давно відомих слів: марево, марення, фантасмагорія, фанаберія, феєрія, чудасія, фата морґана, дивина, диво, дивовижа, кумедія, химера. У висиланні „Живий звук“ на „Новому каналі“ святкували річницю 15го березня 2001го року. Тарас Чубай був гостем, а заводіякою – якийсь кацап. І цей заводіяка через кожних три речення випльовував слово чат. Чому дружня невимушена розмова в Інтернеті не може називатись балачкою (англ. chat)? Ну і сам Тарас впав у блуд: „дякую всім, хто нас дивиться (оглядає) – про цю помилку докладніше розповімо на сторінці *

Багато виграв-би (знову-ж, в моєму приватному досить скромному розумінні) і журнал „ПіК“ (червень 2000го року, спец. випуск) замінивши у тексті вивідки з Маркіяном Іващишином жарґонне “slogan” рідним і простим українським словом „гасло“; замінивши далеке від милозвучности чуже для нашого вуха „дистрибютор“ таким-же довгим, але збудованим згідно з правилами РІДНОЇ мови, словом „розповсюджувач“, а також вибравши замість короткого, але бридкого „ді-джея“ одну з цікавських РІДНИХ назв: крутько (сл. Грінченка), вертько, вертило, вертун, гарцюк, муз?ика, свірко, свіргун, грач (сл. Грінченка), грайняк, грайк?о… До речі, якби люди, які впроваджують до України всілякі (часом і незлі) сучасні спокуси, хоч на пів-мізинця думали про НАЦІЮ (пуста надія!), то вони мали-б шанс від самого початку назвати й таку вже вкорінену забаву, якою є дискотека, не менш „крутим“ РІДНИМ словом: грімотня, грище, крутн?я, крутілка, крутіж, крутило, крутливиця, крутливець, бавка… Цікаво, що мої однолітки не соромились вчащати на просто танці. I було їм люкс! Одного навіть зарізали на скачках в „клітці“, але то вже історія для спогадів…

Питання, хто здурів першим – держава, молодь, „истеблішмент“, тобто негідники, які керують ЦИМ суспільством, саме суспільство, чи тільки недовчена молодь, – таке питання колись комусь послужить для наукових розвідок на премію Нобля. Складність цього питання сьогодні можна одразу збагнути при першій-же спробі дослідити, хто перший в Україні естрадну забаву, яка полягає в підвиванні під музику на очах в України, назвав прикметником середнього роду „караоке“. Ця „караока“ пропонує себе, де лиш не лінь: у кав'ярні, на майдані, на дискотеці, при барі… мало не в туалеті. У Львові – разом з якось Віолєтою (голубою, себто). По львівських вулицях спацерують живі афіші, що закликають відвідати „караоке шоу“. Добре, що не клаповухе і зизооке. У японців дещо иньша мелодика їхньої мови. Підозріваю, що для японського вуха “kara okesutora” звучить приблизно, як наше „пустограй“. Одним словом, – супровід, „інструменталка“, мелодія, акомпанемент, чиста гра, порожня музика (без лібрето). Щось на зразок „розфарбуй сам“ тільки не для малюків, а для дорослих вар'ятів; таке-собі „підтягни сам“, але не перед нянькою в дурдомі, чи медсестрою, а перед цілою Україною. Не слід бідкатись, що у нас іще не виросли професійні бавуни для тупого народу. Ті, що є, прекрасно дають собі раду. Єдине, чого бракує – закону, який забороняв-би лаятись чужими мовами перед широкою авдиторією.

Взагалі, сучасне „музикознавство“ – то є ціла нова область, де українська мова категорично незастосовна: хіба можна собі уявити, що шануючий себе коментатор сучасної естрадної музики низійде до рівня колгоспно–солов'їної, та пояснить віддаленим у сільській глухомані слухачам такого-собі висилання „Обрії“ (25го лютого 2000го р.) – щ?о це є за такий звір „мейн стрім“ (main stream, основний напрям, звідти – „струя“) у популярному жанрі, і як виглядають елементи дансовости (танцювального стилю) у попсовому репертуарі, складеному зі самих хі(и)тів (чубків, вершків – УТ2, „Моя справа“). Або таке: „під час саундчеку на співака зі стелі впала велика блискуча куля“. Чи багато, як старших, так і зовсім молодих, слухачів зможуть перекласти sound check як контроль звучання або репетиція запису? Чи, може, простим людям зі середньою освітою не варто забагато знати і розуміти – нехай круті специ від европеїзації самі та по-своєму пишуть історію української культури…

Не краща ситуація з иньшими модними „мистецтвами“. Оминемо питання, чому так легко в омріяній Eвропі всяке бридке починання завойовує узаконений статус „попсу“. Скажімо, псування стін в туалетах не перестане бути звичайною дряпнею, навіть якщо його і оголосити „мистецтвом“ graffiti – так само, як і розприскування фарби по мурах будинків. Але українські майстри шкрябанини додають бруду ще і до лексики: виявляється, існують в мистецтві graffiti різні школи та стилі, саме: Old Style і New Style, New School (радіорозвідка „З тими, кому за двадцять“ 20го березня 2000го року). Мені не відомі медично–психіятричні терміни, якими можна-би окреслити ментальний стан людини, котра, замість сказати „старий стиль“ вимовляє українською мовою „олд стайл“. Але окреслення подібної хвороби мало-б існувати, бо вона поширюється епідеміє-подібно.

Чи слід дивуватися, що коментатор телевізії, нутром відчуваючи несамодостатній (хоч і „державний“) статус української мови, після виразу „блискавичне (миттєве) інтерв'ю“ прямо-таки не може стриматися, щоб запопадливо не повторити для кращого розуміння з'інтернаціоналізованим обивателем: flash interview. О непорушна меншевартість! Навіть вода, що точить камінь, безсила змити твій сморід.

Ексгибиційонізм самозакоханої меншевартости

Під гаслом „осучаснення“ нищити добре старе і питомо-традиційне – цей большевицький винахід з великим успіхом використовують, на жаль, не лише „інтернаціоналізатори“, але і певні кола „патріотів“-американізаторів. Цьому ділу добре прислуговується малописьменний український урядовець, який сприймає незрозумілу абракадабру як щось святе. З одного боку, для нього характерною є назадкуватість, яку легко помітити в службовій лексиці: „напрямок“ – це щоб начальник, бува не злякався, що у підлеглого може бути якийсь НАПРЯМ самостійної волі чи думки; „призупинити“ – це щоб злодій в законі мав певність, що ніхто по-справжньому не має наміру ані стримувати, ні припиняти, ні спиняти, ні зупиняти його злочинної діяльности – мені при слові призупинити уявляється картина високопоставленого чиновника з приспущеними штанами, спадання яких він однією рукою призупинив. В рідній Галичині також люблять похизуватися пересадною кількістю зайвих, нічого не означаючих суфіксів (наростків), нанизаних попереду сутністного кореня (первня) задля псевдо-„інтеліґентного“ звучання: „центр зайнятости перенавчає.“ Невже це-би була ознака простюхівства, якби від неозначеної форми дієслова перевчити, перевчати взяти та й утворити третю особу однини: перевчає? Часто „інтеліґентне“ звучання призначене для того, щоб, вимовивши яке слово, нічого, по суті, не ствердити…

Мимо описаної вище назадкуватої нерішучости в лексиці, є одна сила, здатна вдихнути в урядовця почуття героїчної значимости. Сила ця навпростець походить від маґії іноземного лексикону влади: муніципальна міліція (міська варта, сторожа); департаменти (відділи); народний депутат (посол, радник, райця, народний заступник); МЕР, ГУБЕРНАТОР, СПІКЕР – т?ому чи иньшому нащадкови учорашнього підкарпатського чи волинянського лайняра (це не образа, лиш ентомологічна назва), а нині – одному з отців-засновників нової галицької патріотичної „інтеліґенції“ – чомусь особливо імпонують подібні звання, запозичені з лексикону р?осийського владного истеблішменту. Щось в тім є. З великим розчаруванням почув я звертання „ґубернатори“ (замість „намісники“ або „обласні керівники“) від Першого Міністра, до якого у мене, треба признати, добрий кусень симпатії. Очевидячки, пересічний Українець, навіть вчений (як і Москаль-чиновник, відомий своїм преклонением перед западом – колись німецьким, тепер – американським) вище голови (себто совкової психології) не стрибне… Зрештою, годі встояти проти пошесті лінґвістичного відступництва, яка охопила достойні Вищі Кола, почавши від Адміністрації: напевне, одразу засміяли-б дивака, який-би насмілився запропонувати замість омріяної „Палати реґіонів“ щось на зразок „Ради країв“ чи „Земської залі“. „Поступ“ від 11го липня 2000го року саме так і пише: регіони через букву „г“, але це є зовсім не те, на що натякають звукові асоціяції: в „Палаті регіонів“ будуть радитись, а не ригати (вертати). А ще – до цього часу дивуюсь, яким чудом Iнтер проґавив запровадження „гривні“ замість „українського долара“ чи шекеля.

Дивує поспіх, у якому вулицям русинського Львова присвоїли імена Американців (зовсім не рутенського походження): Юрка Мийка (псевдо Washington) і Оверка (Оврама) Кряж-Крутобережного (псевдо Лінкольн – від Lindum в ґрафстві Lincolnshire, U.K.). Що за першим з них (Юрком) закріплений титул батька-засновника американської конституції і демократії – добре, але-ж у нас є свій батько; що другий позволив Муринам офіційно плодити з білими дівками мулатів – не так знов добре для Америки, але знову-ж, для П'ємонту більш актуальними були і є зовсім иньші акценти в питаннях кровозмішування. Може бути, що міська влада свого часу не мала відваги позбавити доблесних защитніків Родіни їх сентиментальної пам'яті про славу давніх рассейских баталій та щодо імен їх болгарських братів димитрових, – а повипендрюватися кортіло. Тому й вирішила залучитися підтримкою американського авторитету, мимохідь набравши очок у американських „інвеститорів“ за посередництвом дії шпортання середнім пальцем правої руки в широкому гузні американської демократії – за методою, що її винайшла Роксоляна Рогатинська під час перебування в султанському гаремі („Житіє гаремноє“, стор. 86та). Сюди-ж віднесемо і таке психічне збочення, як вбирання міської варти у п'ятикутні кашкети американської міліції – а могли-б буть і мазепинки… Хоча, при нинішній корупції та хамстві – хай уже міліція гуляє у ненависних совєтсько-р?осийських мундирах. Я-б навіть згодився, щоби тризубці з видних місць на мундирах познімати, – бо ганьба-ж.

Одна приватна ілюзія. Моє дитяче захоплення Америкою, викликане несамовитою анти-американською пропаґандою зі сторони Совєтів у роках 50х, похитнулося з проголошенням „незалежности“, а остаточно розвіялось, коли я довідався: а) про замовчування західним світом сталінських репресій (як тепер путінсько-кучмівських); б) про іґнорування „вільним світом“ жахливих відомостей щодо винищення Українців засобами голодомору, – задля звільнення місця під заселення Інтером; в) про „репатріяцію“ американцями і англійцями українських біженців у 1845му році просто до лап НКВД; г) про те, як Черчілль три роки дурив українських партизанів, що буде, мовляв, воювати Москаля.

Востаннє Америка „кинула“ український н?арід 26го квітня 2001го року, коли впав уряд Ющенка. Та й про спільні з НАТО маневри на Чорному морі щось більше не чути…

Повернемось до називництва. Відпочинкове містечко Трускавець, вочевидь завдяки частим пост-алкогольним візитам державних мужів, підвищило статус своєї гідности аж до висоти греко-німецької гібридної назви курортополіс, а весь оздоровчий КРАЙ отримав европеїдно-кримінальну назву рекреаційної ЗОНИ.

До якогось назадкуватого чванства належить аґрарний звичай кичитись якимись другорядними і одноразово вирваними оцінками зовсім випадкових західних „авторитетів“. Обласне радіо 8го листопада 2000го року: „Губернатор (!) побував на шахті, де ознайомився з новою технологією, цікавитись якою приїжджали навіть спеціалісти з Південної Африки.

Великий і справжній европеєць, Іван Франко, якому довелось пов'язати долю з пігмеями, нині перекинувся-б у могилі, якби вичитав напис „Каменяр Вест“ на львівському патріотичному автобусі міжміського сполучення, який, очевидно, належить якійсь державно-приватній креатурі місцевих владно-„інтеліґентних“ селюків при вулиці Р. Рогатинської, число 57.

Деякі експерименти пустої „вагомости“ тягнуться іще від часів Радянської України. Місто Станіслав перейменували у Франківськ. Я не заперечую. Але совєтський чиновник з міркувань, для мене зовсім не зрозумілих, дописав „Івано-“. Щоб легше було вимовляти. Мені чомусь не вдається позбутися асоціяції з московськими містами ткаль Иваново, Орехово-Зуево… У Польщі маємо Ярослав, Володимир, в Україні – Київ, у Львові маємо Шевченківський район, бульвар Шевченка, вулицю Шевченка, але прізвище Франко, без Івана, нам, очевидно, нічого не говорить – ні в назві міста, району, чи вулиці. З якої причини?

Услід за доленосною новою „інтеліґенцією“ цивілізується і її протеже – менеджери сільськогосподарського походження. Прост?а, донедавна чиста і порядна молодичка б'є себе в груди перед камерами львівської телевізії, гордо заявляючи, що вона є чимось аж таким особливим, як ексклюзивний дистрибутор (виключний розповсюджувач), а її товаришка (за фахом інтер-блуду) є ділером (малося-б писати дилєр – ділок, торговець, ділник, ділач, розпорядник, відпоручник, уповноважений) і т. д. (Це передавалося з однієї новорічної посиденьки на львівській телестудії – коли пан Ігор Калинець абсолютно справедливо проґнозував пошесть лузання насіння далеко неінтеліґентним способом з відповідним запльовуванням хідників та площ П'ємонту). Щодо згаданих вище ексклюзівни та дилерки – згадується старий анекдот про доярку, котра на колгоспних зборах вчула від голови, що будуть дебати, та й викликалася, аби її першу… З тим, що нині молоденьких доярок залучає до репродуктивно-розривкового бизнесу не голова колгоспу, а статечний спонсор-добродійник, обов'язково – „патріот“, ґенеральний директор холдінґової (розпорядчої, держацької, державської, надзірної, управляючої, контрольної), консалтінґової (дорадчої), чи трастової (довірчої) компанії (товариства), орґанізовує для них тренінґові курси (вправи, вишкіл), майстер-кляси (той-же вишкіл, тільки із залученням „спеців“ вищої кваліфікації), наділяє бизнес-плянами, проганяє через фітнес (руханка для вироблення постави і справности), складає лістінґ (список) їхніх котіровок (вартісности) відповідно до маржі (допуску, випуску, поли), встановленої „нац“банком, укладає ф'ючерні (прийдешні, майбутні) контракти (угоди), які набувають сили при виїзді до офшорних зон (поза-краєвих, непідлеглих, закрайїх, закрайних), в розпорядження ближче не обумовлених борделів. Від чого провайдер (доставник, спорядник, постачальник, забезпечувач) одержує мультиплікаційний ефект (явище множення – з виступу на засіданні Львівської обласної ради) від попереднього фандрейзінґу (залучення здобутих коштів). I множення байстрюків України теж.

Ці байстрюки пізніше закладають склепи, у яких продають ґоям фіранки на вікна, і які чомусь називаються Єврейська Варта (скорочено – ЄвроГардин, ще й з помилкою на літері „Ґ“, – при вулиці Городоцькій, число 81. При вулиці Франка, число 61, забракло навіть місця для останньої букви (букви „о“), так що склеп дістав абсолютно незрозумілу для невтаємниченого покупця назву: „Євролайн“!

Ґої, аби не відставати, на ґвалт вчаться прононсу окремих американізмів, – властиво тільки таких, що містять не більше одного складу – бо це є максимум того, що може за один раз поміститися в голові сучасного аґрарно-патріотичного менеджера. Крамниця „Бест“ (правильніше – The Best) фірми Серпанок. Ціле щастя, що малі байстрючата з вулиці Наукової вже настільки знають англійську мову, аби розуміти, що тьотя за прилавком такого склепу нічого спільного з бестією не має. За Поляків мались-мо бестію, за Сталіна – „Приму“ (значить – „перший сорт“), за Хрущова часом говорили „вищак“, а за Незалежно – Некерованого маємо знову „бест“. Мова живе, вирує, змінюється, паскудиться, гниє… і щезає.

Можна писати цілі романи „українською“ мовою, не вживаючи українських слів, окрім службових. Пустопорожня зарозумілість учорашнього гнояки (знову-ж не образа, лиш термін з царини зоології), – який нині себе гордо іменує трейдером (гуртовиком, перекупником) або риелтером (майновиком від нерухомости), – має зрозумілу психопатологію. Але як оцінити позицію освіченої людини, котрій чомусь кортить називатися, скажімо, не творцем, спорудником (гляди сл. Грінченка), чи постановником, лиш неодмінно – продюсером фільму. Чи на такій кличці можна більше заробити? Ще приклад: невже футболіст-чужинець перестане бути найманцем, якщо його прикрити фіґовим листком леґіонера? Чим „шоу“ миліше звучить від забави чи вистави, а оповістка – від анонсу? Так, для декого ці слова звучать миліше, навіть „інтеліґентніше“ – для того, хто не зносить української мови!

З великою сатисфакцією, гідною вродженого злорадства рас?ового Малороса, зауважу приємний факт, що Інтер пріє для користі Кацапа в не меншій мірі, чим для користі Хохла. Мені потрібно було з'активізувати всі свої знання англійської мови, аби у слові дайвэры (фільм «Загибель корабля “Salem-Express”», р?осийською мовою) – упізнати р?осийський відповідник ныряльщики (українське нирці, (у)пірнальники). Ще раз переконуємося, машиніст якої раси сидить в локомотиві інтер-американізації. Не Кацап, очевидно.

Санкційоноване державою опаскудження

.На державному рівні опаскудження мови просто беруть, та й узаконюють: чи від того, що нагляд, опіку, контроль не обзивати моніторінґом – чи від того надзірна діяльність перестане бути легітимною? Числа 8го березня 2000гороку – вже під час чергової хвилі „українізації“, викликаної радощами з приводу доленосної перемоги Старого Нового Президента, державні новини подали репортаж про інституцію „шерифа“. Сільська жінка десь на Київщині ніяк не могла збагнути, чого від неї хочуть, коли кореспондент питав про їхнього „шерифа“. Звісно, це біда тимчасова – Iнтер швидко навчить селянку з Великої України вимовляти „шериф“, так само, як галичанина вже навчив говорити „туфлі“. Та що там проста селянка – сам галицький Намісник 21го червня 2000го року помилився при пр?остому ввімкненні зі залі засідань: „шеріф“! Або не мав нагоди бачити цього слова на письмі, або в частих поїздках до Центральної Зкацапізованої Адміністрації так вивчився братов?ої вимови, що й орієнтацію стратив. Мене у цій справі цікавить тільки позиція патріотичних „інтеліґентів“ – істориків, етноґрафів, літераторів. Невже так важко знайти українського відповідника до англійського виразу “shire reeve” – „повітовий відпоручник (совєтське районный уполномоченный)? Осавула, становий, гайовий, опікун… Гай-гай, де ви – мужі вчені, філологи ясні?

Чи скаже хтось, навіщо задурманювати порядних, чесних, але не завжди високоосвічених простих Українців, не-поліглотів, етикетками Бон Акви (Доброї води), або глибокодумними радіоновинами з колгоспного „брехунця“ про з'їзд омбудсменів? (правових захисників, громадських заступників, уповноважених, юридичних представників, відпоручників, комісарів). Це щоб крутий Iнтер почув себе вище від „лоха“-абориґена? А між иньшим, ґенетичний потенціял нації – не в зіпсованій мішанині популяцій гнилого міста, а якраз в тілі народу: у мільйонах живих, працюючим, думаючих, відчуваючих Українців, які заселяють сотні маленьких містечок і тисячі сіл, і які, на відміну від різних волкових, табачників, кравчуків-молодших, вміють власними руками зростити хліб. Бо поки-що люди іще не навчились харчуватися пастильками.

Я не маю себе за людину абсолютно не начитану. І без освіти. Мимо цього, чув-єм ся повним ідіотом, полюючи по різноманітних словниках за словом піар, котре вже десь від року гуляє в етері. Спитати теж не було в кого. Пробував-єм вгадати англійське чи французьке походження, перевірив-єм різні транскрипціії… Ніц! Поки врешті Степан Бандера-молодший не виписав 26го квітня 2001го року у своєму дописі в ґазеті „Поступ“ англійське скорочення PR (читається пі-аар і значить гра на публіку, по-українськи – дурисвітство). Кінець мукам, о щасливий день! Але… на якого слухача Ви розраховуєте, панове українські теле-репортери, ведуни і оглядачі всілякі?

Навіть не Iнтер, а рідні „патріоти“ час від часу орґанізовують для шмаркатої, але заможної „еліти“ різні місії та джемборі (міжнародний зліт), під час яких ще не сформованих пластунів-„націоналістів“ перевиховують на космополітичних скавтів. Такий скавт вже не здивується, чому в глухому селі без асфальту на задрипаній господарській крамниці пише „Рибалка & мисливець“. Зате дивуюсь я: важко зрозуміти, з яких державних міркувань пан від культури у міській адміністрації має настільки зв'язані руки, що геть боїться примусити хамського львівського нувориша замінити значок “&” на старе добре українське „і“ у написах на таких вивісках, як „Тютюн & алкоголь“? („Бахус“, вул. Шота Руставелі).I вже зовсім прикро стає, коли зненацька наштовхуєшся на цей-же паскудний малий значок у назві ансамблю „Скрябін & Чубай“, що виконує пісні „наших партизан“! Чи ми геть подуріли? Невже „прикольний“ англо-американський значок ampersand (&) легше малювати та коротше вимовляти, аніж просте українське „і“? Чому в ґазеті „Експрес“, яка видається в „цитаделі українського націоналізму“ одна з постійних колонок підписана „Боб & Доктор“? Мабуть тому, що націоналізм цей дуже дрібно „буржуазний“. Міщанський себто. Не дивно, що український „патріотичний“ вискочка, несподівано для себе опинившись на посаді, раніш доступній тільки для партійно-совєтської номенклятури, перехоплює жаргон ситого тваринно-споживацького середовища: шампура для номенклятурно-гастрономічних забав, сигарети (цигарки) „Ротман“, боулінґ (кеґлі), охота (полювання), кутюр'є (звичайного кравця мало!), д(?)жакуз(?)і (Jacuzzi) (з якою насолодою вимовляємо це незрозуміле, зате „аристократичне“ слово!)18. Попри всю нелюбов до сучасних найновіших англомовних запозичень, одне слово мені подобається, і то дуже. Англо-американське sex appeal з причин, про котрі не смію докладніше розповідати, звучить для мене, як сексопильний, викликаючи солодкі емоції, пов'язані з дещо батярським і не зовсім українським жаргоном, у якому слово „пилити“ (пиляти) завжди наділялося певним переносним, достатньо пікантним відтінком. Радісно є під старість чути знайоме слово так часто, так всюди, і так „колективно“ – вкупі з цілою глядацько-слухацькою Украиною!

Нові запозичення в лексиці інтер-піонерських нуворишів

Теоретично список нових лексичних запозичень періоду „незалежности“ можна було-б розширити коштом практично усього лексичного масиву української мови, переписавши американський словник Вебстера українськими буквами (кирилицею, яку Наукова бібліотека ім. Василя Стефаника вперто іменує „гражданкою“). Це моє твердження зовсім не виглядає перебільшенням. Адже піонерами американізації української мови виступають вчорашні комсомольці – наймолодші пагінці вовкулацького роду Павлика Морозова, які: 1) не бачать потреби вдосконалювати свого володіння українською мовою (якою ніколи не користувалися), – коли-ж можна одразу переходити на англійську; 2) не знають і наперед зневажають традиції української мови, хоча-б навіть і в тій-же області запозичень. Тому німецькі кеґлі стали боулінґом (англ. куля, м'яч), піднімання тягарів таємничо зветься power lifting, контора чи б'юро стало офісом, німецький (з французької) прайскурант (цінник) став прайс-лістом (англ. „список цін“). Часом мавпування додатково спотворюється невмінням правильно вимовляти чуже слово (пральна машина Канді – правильно Кенді, цукерочка; засіб для усунення плям Ваніш – правильно Веніш), а часом – вимовою на р?осийський лад (прііінтер). Чи хтось керує правилами транскрипції? Чому назва забави “Relax” (відпочинок, гульки, „розслабуха“), маючи спільний корінь з давно і добре відомим терміном релаксація, пишеться „Рілекс“, тоді як Candy та Vanish пишуться згідно з правилами транслітерації, всупереч адекватній вимові?

Якийсь безіменний мудрагель „переклав“ р?осийське написання французької власної назви l'Escale (л’Ескаль) великими українськими буквами, добросовісно замінивши р?осийське „Е“ українським „Є“ (проспект Свободи, 35). Вийшла дурниця: Л’ЄСКАЛЬ. Спробуйте вимовити. Треба було або опустити апостроф, або залишити літеру „Е“, або прямо писати по-французьки. А найкраще – назвати крамницю одним із гарних українських відповідників: спочинок, віддих, спочин, притулок, перепочинок, передих?… Я так підозрюю, що причина недбальства криється все у тій-же вторинній залежності од кацапського: якась україно-кацапська фірма підрядилася перевести оформлення фасаду для інтерівського магазину, що належить інтерівському власнику, котрий і сам добре не розрізняє літер української абетки, а тієї фірми постачальник сидить у Московії, а у них там у Московії не продукують українських букв для вивісок, та й самим начертанням букву «Е» Кацап може собі дозволити проєктувати зовс?ім як українське «Є», – бо у них там цього окремого «Є» взагалі не існує, а для Хохлів не вибираються спеціяльно виробничу технологію міняти, і т. д… На додачу, в магазині при виході ще й повісили плакатик: „Дякуєм за покупку“. Рідніше звучало-б: „Дякуємо за покуп“ (або: „за Ваші закупи“).

На вулиці Дудаєва, число 3, знайшла притулок контора товариства з мінімальною відповідальністю (принаймні, щодо грамотності) „Віжион“. Це так новітній чорнобровий „украинец“ з характерним біблійним профілем вчить затурканих галичан вимовляти англійське слово “vision” (правильна вимова – вижн, тобто: видиво, марево, бачення, зір, вид, видовисько, передбачення, видіння, ясновид, яснозір, яроцвіт, уява, проникливість). Вчить, паскуда, тих самих галичан, які ще не забули старого доброго латинського запозичення „візія“.

Абсолютно безпорадна міська рада оголошує якісь-там постанови проти „вульґарности“, і в той-же час жоден „патріотичний“ автоінспектор не є в стані помітити вульґаризму „Магік“ намальованого на мікроавтобусі 763-70 ТА. (Українець написав-би „Чар“ або „Чари-мари“ замість англійського Magic – „Меджик“)

Як вимовляємо англійське “i”

Вигляд літери i в словах, запозичених з мов, які використовують латинську абетку, провокує до її транслітерації українською літерою такого-ж вигляду. Це неправильна тенденція. Українська традиція вказує, що в багатьох випадках правильніше писати українське и на тому місці, де в чужому слові маємо латинське i. Наприклад, у словнику Голоскевича зустрічаємо Сильвестр та силюета, мимо того, що в ориґіналі останнього слова звучить-таки глибоке м’ягке „і“: la silhouette. Очевидно, завдяки дороги до запозичення—з французької через польську: sylwetka. Латинь до нас колись ішла через німецьку, а за посередництвом Поляків – і через французьку мови. Латина і німецька не мають окремої букви для позначення звуку „и“. Французька мова найчастіше позначає звук „и“… літерою «e». Але-ж чужі слова не по буквах, а так, як легше нам вимовляти! Тим часом, звук „и“, особливо в англійській мові, дуже і дуже присутній. Дев’ята літера англійської абетки (читається ай) рідко в ізольованій позиції, між двома приголосками, вимовляється, як українське м’ягке глибоке „і“. Непорозуміння викликане втручанням р?осийського правопису. Москалі буквою и позначають всі три звуки, які відповідають українським „і“, „ї“, а також короткому „и“. В той час, коли українська літера и позначає, як те-ж коротке „и“, так і ще ряд звуків (рос. ы, укр. е, рос. э). Тому, коли Москаль пише принтер, Українцю слід, не встидаючись, писати так само, не „перекладаючи“, і в цьому разі українська вимова англійського слова printer найближче відповідатиме ориґіналу, не зважаючи на позірну присутність англійської літери i. А найкраще писати друкарка. Подібне можна сказати і про ім’я Сильвер, котре походить від срібла (silver < seolfor). Можна впасти в непорозуміння: по-англійськи міл значить їжа, а мил—млин, сіле—мисливець на тюленів, а силе—срібло в Шотландії, ліст—найменший, а лист—список, перелік. Модне слово хіт (вражаючий „кавалок“) мало-б вимовлятися хит (hit), оскільки хіт (heat) найвище може означати пробу (розминку). Так само і самицю пса по-англійськи звуть бич (bitch), тоді як улюблене слово інтеро-українських телевізийних каналів – біч (beach, пляж, себто) має до суки таке-ж відношення, як piernik до wiatraka Не зважаючи на особистий глибокий пієтет до передвоєнних правописів, мушу визнати написання слова бізнес, яке рекомендується словником О. Скалозуба (Коломия, 1933 рік), за непорозуміння. Не бачу (поки, хіба, хтось не відкриє мені очі) найменшої підстави в такий неприродний спосіб вимовляти англійське business. Поляк в цьому випадку знову має більшу рацію: byznes.

„Професіоналізм“

Справжній „професійний“ рівень декотрих „знавців“ мови, допущених, на жаль, до спілкування з широкою авдиторією, видко з такого прикладу. Фраза “give me a lift” (підвезіть мене) в синхронному перекладі одного телевізійного фільму звучала повним безглуздям, з огляду на контекст: подайте мені вагу (!). Подібний казус: в ориґіналі чуємо “you have won, Nazarene” (ти переміг), а в побіжному перекладі – „ти не переміг, Назарею“ – кінофільм „Омен III“, 1+1, 24го листопада 2000го року. То як, панове force majeureи (заводіяки, заведії, пхаюча сила, всесильні обставини – „Банк ідей“, УТ2) – розуміємось на чужих мовах, чи на халяву гроші гребемо, порскаючи піною публіці в очі? „Кваліфікацію“ наших струйових перекладачів зауважити не важко: „чому вони просто його не знешкодять“ („Нікіта“) – це коли мова йде якраз про те, щоб не вбивати (знешкоджувати) власного агента, а лиш обезвладнити; мудрагель-перекладач, очевидно, користувався р?осийським перекладом обезвредить, а до оригіналу (render harmless – зробити нешкідливим) не заглянув. Чи, може, для „загальноприйнятого“ рівня добросовісности перекладу слова нешкідливий і знешкоджений є синонімами? Очевидно, логіка контексту мало обходить перекладача-халтурника. Глядач-же змушений проковтнути нісенітницю. Ще один приклад з того-ж таки фільму: „це найменше, що я можу для тебе зробити“ – йдеться про легку смерть. То як – найменше, найбільше, чи „принаймні це я можу для тебе зробити“? Мене не обходить, що р?осийський переклад, до якого заглядають „українізатори“ – теж халтура. (А халтура часом буває дивоглядною, наприклад, морських свинок (guinea pigs) можуть обізвати „ґвінейськими свинями“ – уявляєте, яке щастя, що ваш син чи внук не береться плекати таких „свинок“ у папендекльовій коробці?). Мене дивує иньше – як можна отримувати зарплату за очевидний абсурд; яким чином нормально розвинутий мозок дозволяє собі перекласти англійський вираз “at least” (принаймні, щонайбільше, „по меньшей мере“, „самое большее, что я могу для тебя сделать“) таким самим чином, як “the least” (наименьшее, „самое меньшее, что я могу“…); і до якої міри можна собі дозволити не вникати в те, що плеще твій язик. Скажімо, Москаль робить переклад англомовного фільму (коли не помиляюсь, „Ренеґат“): „парень сказал – парень сделал“. Інтеро-„украинец“, замість заглянути до ориґіналу (оскільки „художній рівень“ перекладу очевидний), скоропально мавпує неоковирність, і вже тепер українському глядачеві в'януть вуха від абсолютно дикої фрази „хлопець сказав – хлопець зробив“, огидність якої лише зросла від заміни р?осийського „парень“ українським „хлопець“. А можна-ж було за ті самі гроші вжити стандартне „сказано-зроблено“… чи не можна було? Чому все американське надходить в Україну через Москаля? За правом першої ночі, коли сюзеренові вільно у весільну ніч позбавити невинности кожну наречену кожного свого васала?

Росіянин (а в першу чергу – Великорос, або-ж Москаль) завжди славився особливою зневагою до слов'янських мов (може тому, що у своїй рідній, кацапській, мові найбільше шанує не-слов'янські елементи). Те саме можемо сказати і про українського Iнтера, який нині визнає тільки англійську мову, і на неї молиться. Плюс брак ерудиції. У телефільмі „По той бік минулого“ („Міст“) персонаж „поспішає на конференцію в університеті Чарльза… в місті Прага! Слов'янин мав-би знати, що у столиці Чеської Республіки знаходиться відомий і давній Карлів університет (Univerzita Karlova), назва якого виключно для англомовних анальфабетів перекладається як Charles University. Україна-ж до цього часу не належала до англомовних країн!

Не тішмо себе ілюзіями, ніби-то вроджені галичани далеко випередили заїжджих Iнтерів у знанні слов'янських мов. Непорозуміння щодо напису на польських могилах, коли мудреці з когорти цвинтарного начальства переплутали wojownika (woja) з wojakiem, описане в „Поступі“, число 71 від 18го травня 1999го року. Автору трапилась рідкісна нагода спостерегти іще один вияв сваволі львівських спеціялістів від осміювання чужих мов. Тим разом польську абетку було безжально вкорочено рівно на одну літеру: десь у березні 2000го року афіша при вулиці Kopernika запрошувала відвідати виставу Krakowskiego Teatru Factu під назвою „Taka mala“. Світоглядну користь від такого „правопису“ важко переоцінити: незнайоме слово у назві вистави кличе до глибоких екскурсів по словниках чужих мов. Поляки мають слово „malec“ чоловічого роду. Англійська мова слова “mal” не знає, у німецькій мові іменники пишуться з великої букви (Mal=цвях), а от у французькій «mal» означає – зло, лихо, біль, біду. З чого я зробив абсолютно логічний висновок, що „Teatr Factu“ ставив польсько-французьку п'єсу під назвою „така-собі хреновинка“. Брак літери „l“ багато чого змінює в польській мові!…

Мене дивує, як освічена людина, журналіст, може мешкати під самою польською границею, і не подавати навіть найменших ознак щодо правильної орієнтації в польській мові. „Поступ“ за 3є–4е березня 2001го року, число 36(694), сторінка 7: „Якщо Європа не хоче програти історичної цивілізаційної реалізації із цими двома центрами (США і Японія), то вона мусить розширюватися“. Поминаючи сов'єтизм Європа, якого напевно не вживав Тадеуш Ірвінський в розмові з „Поступом“, пропоную заклад о повний ящик з коньяком, що пан цей мав на увазі ривалізацію поміж суперниками, а не реалізацію з ними. Останнє більш подібне на злягання.

До речі, так і залишається невідомим, хто перекрутив зацитовану паном Ірвінським приказку, правильний текст якої звучить: „jezeli mam byc szczery, to Wilno mozemy oddac, Lwow – nigdy“

Отак приходиться губитися в здогадах, читаючи компетентну пресу…

Не краща ситуація і на радіо: „український“ варіянт п'єси „Троє у човні, не ч?ислячи пса“ містить фразу – „тебе взяли, щоб ти за всім спостерігав“ – тоді як зі змісту діялоґу випливає, що до персонажу, навпаки, висловлюються претензії з приводу його бездіяльності; що його „взяли“ зі собою якраз не для того, щоби він „спостерігав“, а для того, щоби він щось робив. I дійсно, англійський ориґінал вживає дієслово superintend (стежити, керувати, контролювати, управляти, наглядати, слідкувати, завідувати). Українські переклади Прокопчука (1956й рік) і Лісняка (1974й рік) пропонують слово „наглядати“; два існуючі р?осийські переклади (Салье і Донского – Линецкой) пропонують відповідно устроил і присматривал. Скажіть мені, чи хоча-б р?осийське „присматривал“ має українським відповідником пасивне „спостерігав“? Чи диктор, який озвучував діялоги, шанує себе перед слухачами в такій-же мірі, як власну кишеню, і чи дозволено йому критично підходити до абсурдного тексту, написаного безвідповідальним редактором-постановником? Що за народ, властиво, зайнятий на телебаченні та радіо?

У березні 2001го року, на тому самому місці, де скоріш писалося про виставу „Taka mala“, я зажив наступної з черги приємности оглядати на афіші кінофільму „Нескорений“ ґенерала Чупринку з большевицько-партизанським біноклем на грудях. Не буду стверджувати, що у волинських лісах, та ще й начальний провідник, зовсім не брав до рук бінокля. Але-ж потрібно зважати і на деякі стереотипи. Не великий гріх, якби подати історичну правду в такий спосіб, аби командир УПА не цілком нагадував совєтського партизана. Задля самої назви кінофільму теж варто було-би потрудитися більше. „Ґенерал нескореної армії“, „Ґенерал Опору“, від біди – „Міф“, „Шухевич“, звучало-би виразніше. Суворий лаконізм є добрим в тім випадку, коли він не нагадує французьких комедій на зразок „Щасливчик“, „Роззява“, чи „Поліцай“. Де-ж ті наші професіонали, чи перестануть, нарешті, гнати ґапу?!

Комунізм в етері і у звичаях

Комуняцьке ретро

Хвалити окремі радіовисилання не буду – є декілька, які ОЧЕВИДНИМ способом заслуговують на повну підтримку та щиру вдячність хоча-б за те, що вони є: „Слово“, „Родина“, „Шануймося“, „Тиждень“, „Фактор часу“ „Забуті імена“, висилання Романа Коваля „Отамани гайдамацького краю“ про Холодний Яр, ще й иньші. Та Національне Радіо, нехотячи, успішно виконує ще й другу функцію: змушує збагнути глибину дебілізму офіціозних потуг в національному інформаційному просторі. Тут є дві лінії. Перша лінія – стовідсоткове використання досвіду комуністичної когорти укладачів інформаційних програм. Не потрібно думати, що комунівська заспокійлива пропаганда висоти надоїв та ґрандіозности успіхів радянського будівництва в промисловості і сільському господарстві не була високопрофесійною. Нині цим займається „Інформаційний випуск національного радіо“. Останньо пошесть оспівування перекинулася і на львівське радіо. Оспівують як „успіхи“, так і Перших Осіб поіменно. Оспівують зі знанням справи, вишуканою літературною мовою, багатством художніх засобів. Досить уважно переслухати центральні та місцеві випуски новин, щоб зрозуміти, що Україна вже давно взялась наново за будівництво світлого комуністичного майбутнього. На чолі з парторгом Південьмашу. Без усяких-там псевдокомуністів симоненків чи псевдосоціялістів морозів. І не-зважаючи на видимість „ринку“. Адже в минулих комуно-большевицьких експериментах здоровий глузд нинішньої епохи критикує не словокомунізм“, не той соціологічний факт, що кращі люди люблять свою працю, добровільно і старанно працюють, одержуючи моральне задоволення від акту творення, від почуття добре виконаної та не змарнованої праці, особливо навіть не оглядаючись на винагороду („від кожного за здібностями“), як і не той досвід розвинутих суспільств, який стверджує, що є такі блага, котрі шануюча себе держава зобов’язана надавати, а не продавати („кожному за потребами“). Ні, цього ніхто в „комунізмі“ не критикував (і якраз цього у нас і немає!). Критикувалася безвідповідальна і безпідставна ідея, що ніби-то до когорти цих кращих належатимуть усі. Критикувалася дурна ідея, якої не дотримувався Томас Мор, буцім-то щезнуть такі людські особини, що хворі на невиліковну звичку працювати зле і безвідповідально, навіть коли їм платять багато ї вчасно. То якраз цього в Галичині повно.

В „комунізмі“ критикувалося засилля тоталітарної бюрократії, брак свободи і готовності вільно та різноманітно мислити, говорити і діяти. І ось нині ми цю бюрократичну стадність відновлюємо ніби-то без участи комуністів. Поведінка влади, міліції, прокуратури з приводу різноманітних акцій громадянських протестів є на 100% ідентична до поведінки комуністичної влади в минулому. Замовчування, вдавання, що нічого не діється, і одночасно – індивідуальний терор, брехня, обман із неправовим застосуванням сили. Десять років безнадійних мандрів до Европи з її европейським законодавством і европейським стилем поведінки влади та силових структур – котові під хвіст.

Безглузде мавпування

Запопадливе мавпування і страх виділитися, жах чимось не вгодити. До речі, мавпування в такому розвитку і з таким навіть випередженням, що дійсно гідні є усяких похвал: ще не зовсім відійшов подив захоплення перед ґеніяльною лінґвістичною знахідкою „я вас дякую…“, як нова „мулька“ захопила народних обранців, включно з такими знавцями української мови, як п. Косів: „Це є знаковий момент“ („Поступ“, число 98, 8го червня 2000го року, стор. 3). Прикро мені, що і симпатичний Перший міністр закидає „знаковими змінами, тенденціями, котрі потрібно підхватити“ Мались-мо віхи, підвалини, наріжні камені (яких ми мали то розкидати, то збирати, в залежности від настроїв народних обранців), були доленосні, переломні та вікопомні, – нині додалось знакових. Ще не перестали галичани плюватися від дивного наголосу в слові свят?а, нині вже у львівському радіо чуємо н?ові! (16го жовтня 2000го року). Як реагує слухач на подібні маразми?

Виховний момент

Авдиторія слухачів ділиться на дві части (від нас старанно приховують статистичні дані соціяльних досліджень на подібні теми, тому я не можу сказати, яка часть більша). Перша частина слухачів нервується, кривиться від гидоти, і переходить на хвилю якоїсь не-„національної“ радіостанції, одночасно сповнюючись глибокою зневагою до Держвави і всього „національного“. Справа-бо не лише в тому, що мелодійний голос ще того комунівського диктора від новин навіть щось таке, як повідомлення про жахливе стихійне лихо, вміє наповнити оптимізмом (!). Справа ще й в тім, що в Україні вже давно жодні новини на рівні державному не починаються інакше, як словом „Президент“. А новини Львівщини – словом „Голова“ – чи хтось здає собі справу, що це є смішно? I справа ще в тім, що кожен слухач, який вміє рахунки, давно зрозумів, що кількість щоденних запусків нових підприємств, переоснащень, успішних випробувань нових моторів, кількість нових інвестицій, успіхів на фермерських господарствах, тих-же сумнозвісних надоїв, освоєння нових вугільних горизонтів, розкриття митних порушень з неодмінними надходженнями до державної скарбниці… – перераховувати можна було-б іще довго – що кількість усіх цих, повторюю, щоденних успіхів давно десятикратно перевищила все, що є, було, і колись фізично могло-б бути створене в Україні. Ми вже давно мусили-б процвітати. Пропоную Читачеві насолодитися ностальгією за духом недавніх совкових штампів: „на фінішну пряму вийшли механізатори області…“ – інформаційний випуск національного радіо 29го квітня 2001го року. Я це речення знаю напам'ять від дитинства, так десь від 1953го року почавши, – без найменших змін, навіть в інтонації. Оце таким чином повинна-би виглядати наша реформовано-ринкова свідомість? Микола Княжицький десь у жовтні 2000го року в диспуті під час висилання „Факти“ (ICTV) признався, що новини мусять, на його думку, укладатися в такий спосіб, аби викликати позитивні емоції у слухача. Чи це не є зомбування?

Я згадував про два типи слухачів. Другий тип слухача – той, що має українське серце. Він не плюватиме на Державу і на все те свинство, яке нині офіційно в обов'язковому порядку доповнюється прикметником „національний“. Цей слухач просто плакатиме з горя, зрозумівши, що все, що тільки-но офіційно зветься у нас „національним“, – замислене на НАЙВИЩОМУ рівні з єдиною метою: скомпрометувати і змішати з багном українське суспільство. В усякому разі, в очах людини, яка хоча трохи має в собі чогось західно-европейського. Сюди належить і свіжий (жовтень 2000го р.) загально-національний хіт Комедіянта: „после первой не закусываю“. Очевидно, що за такої „пропаганди“ національна ідея, словами пана Табачника, „не спрацювала“. Чи могло бути інакше?

У попередніх відступах згадувався „дебіл у навушниках“. Дійсно, нормальна людина, у прихильному суспільстві, вийшовши на вулицю, бачить і чує приємних громадян, своїх співвітчизників, з якими часом не гріх привітатися, до яких на гріх усміхнутися, розминаючись на хіднику чи в транспорті, яких не є аж так багато, щоби кожен перехожий перетворювався у конкурента-неприятеля на вузькому переході чи у тролейбусі, а найважніше – на вулиці людина показує своє добре виховання в середовищі рідного, цікавого для спілкування суспільства. А що цікавого почує і побачить юнак у суспільстві, яке його не потребує, ним нехтує, навіть ненавидить, у суспільстві блатних забіяк і комуно-пердунів з їх „Інформаційним випуском національного радіо“? Тут не тільки „дебіли“ одягнуть навушники.

Придворні менестрелі

Друга лінія в державній пропаганді – заложення інституту офіційних співців. З'явилася, зокрема, мода класти на ноти політичні виступи державних мужів. Феміль Мустафаєв у висиланні „Шануймося друзі“ заспівав оперну арію (яку чомусь назвали „піснею“) під назвою „Величаві Карпати“, приблизно такого змісту:

„Ми в серці Eвропи
і тому:
негаразди пройдуть,
буде спокій у нас –
від кордону на сході
аж до сивих Карпат“.

В иньшій кантаті співається про те, як добре, що „Україна невтомна“, що

Буде в нас добро, буде здоров'я
будуть засіки хлібом повні,
те, що заслужим, будемо мати,
треба лиш вірно любити… —

якось я не чітко учув, кого саме любити, але маю певність, що коли любитиму Президента, – не помилюся.

Пісня „Україна“:

За вільно обраний майбутній шлях,
Свій герб…,
Майбутнього тобі, моя країно —

хороші слова Олександра Ведмедєва, як у цій, так і в подібних кантатах, лиш не надаються ні для нашого часу, ні взагалі для нормальної держави, яка не повинна дивуватися, що у неї є герб, як і сумніватися щодо „майбутнього“. А у такій державі, яку власний Президент провадить прямою дорогою у Нове Московське Рабство, – то ці слова вже зовсім звучать святотатством.

Якось у березні 2001го року почув-єм уривок урочистого концерту. Коли молодичка в українському строї зачала співати, звертаючись до України, як то добре, що

Ти незалежність здобула…
Колись була найменшою сестрою,
а нині сама серед рівних…, —

знудило мене і згасив-єм позирало. Оце вже зовсім гімн Радянської України.

Якщо хтось собі мислить, що комуняцьке „незалежно“-українське опаскудження совковими пропагандистськими методами є стихійним, – то цей хтось помиляється. По-перше, маємо певну кадрову політику. По-друге, оці „кадри“ просто переписують завчені совкові рішення і постанови. Вслухайтесь у наступні слова: „Хочеться, щоб з'явились нові патріотичні пісні, і щоб ці пісні об'єднували наш народ на побудову комунізму“ – нац. радіо, 25го листопада 2000го року (слово комунізму замінено словосполученням незалежної держави). Далі. „Прийдемо у нове тисячоліття з високими трудовими показниками“ – родіооголошення про концерт „Золота фортуна“, листопад 2000го року. Отут уже зовсім нічого змінювати не прийшлось, хіба що нову п'ятирічку на нове тисячоліття.

Завідувач кафедрою радіо-телемовлення Львівського університету ось як уявляє собі засади праці своїх вихованців, коментуючи 16го листопада 2000го року через обласне радіо певну постанову своєї кафедри: „нести позитивний заряд“ – завдання журналіста. Перекладаючи з електротехнічної на загальнолюдську термінологію, – співати хвалу злодійській владі. І це, очевидно, цілком офіційна настанова у галузі кадрової політики щодо журналістського корпусу…

Важко бути певним щодо колективної психіки громади, яка змушена підтримувати в собі дух животіння наступним заклинанням:

Є ще сила в Тебе, –
віримо ми, –
Нашого роду колиска;
ми віримо свято і щиро, –
бо Ти маєш на щастя
високі права.

Раз, що менше потрібно „вірити“, а більше – просто розмовляти доброю українською мовою та рідше Кацапам у гузно заглядати – і дійсно сили прибуде. А по-друге, – що та людина, яка ніколи не сумнівалася у своїх правах, не буде про них постійно сама перед собою співати. Хіба-би була злодюжкою, який відчуває, що поцупив не своє.

Не кажу, що все кругом є бридким. Часом випадково з трансляцій тих чи иньших концертів т. зв. „художньої самодіяльності“ почуєш прекрасні голоси вродливих Українок, яких ніхто не пропагує, як, скажімо, пощастило мені слухати 22го квітня 2001го року на каналі УТ2 під час трансляції концерту „Пасхальні дзвони Київщини“ (якби це була українська держава і українське суспільство, концерт-би звавсь „Великодні дзвони“, а пасха писала-б ся через букву „к“ – як у словнику Грінченка).

Але є й такі „патріотичні“ утвори, від яких, на жаль, за кілометр віє низькою кваліфікацією, некомпетентністю, легковажною поставою автора, що обертається зневагою або дискредитацією. Американці мають такого-собі патріотичного шляґера “this my land, this is your land…” Пощо було „творити“ явний український пляґіят „це моя земля, це твоя земля, Україно, Україно…“? Неприємно якось таке слухати. Вже хоч-би слово яке замінили – наприклад, „мій Край…“

А ще 20го травня 2000го року я зажив сумнівної насолоди почути у висиланні „Обрії“ патетичну кантату під назвою „Оборонці держави“, перероблену з однієї добре знайомої совєтської військово-патріотичної пісні. Такою мала-б буть українська національна ідея?! Коментувати немає потреби.

Віддаємо і забуваємо

Ксеноґрафія. Торкнемося хиткої теми транслітерації, в ширшому аспекті – передачі чужою вимовою (транскрипція) і чужим написанням – нашого слова-назви, і – навпаки. З точки зору інтересів правильних транскрипції і транслітерації, перше очевидне історичне нещастя – що є в Україні Iнтер. Що в цього Iнтера кацапські мовні традиції, і що цей Iнтер займає вирішальні висоти в нашому суспільстві. На нинішній день, коли, йдучи за вимогами ринку, фірми-виробники розробили комп'ютерне забезпечення майже на всіх „цивілізованих“ (а часом, і не дуже) мовах, на базі усіх мислимих абеток, Українець не тільки змушений завчати терміни так званих „русифікованих“ проґрамних засобів, але теж щоденно (хто працює в „Інтернеті“) „насолоджуватись“ звучанням таких „любих“ для кожного Українця адрес, як “kiev.ua”. Не kyjiw, kyyiw, keuyive, а підкреслено на кацапський лад: кієф. Нині маємо хаос у правилах передавання українських назв латинкою. На мій погляд (який шокуватиме всякого роду „реґляментаторів“) – біда не в хаосі, а якраз у намаганні запровадити єдині правила тими „компетентними“ чиновниками, які у справах, що стосуються: 1) чужих мов; 2) рідної мови; 3) здорового глузду; 4) елементарної ерудиції – компетентними якраз не є.

Кілька слов'янських мов історично, кожна для власних потреб, розв'язували проблему передачі своєї вимови латинкою. Якщо вдавалося, узгоджували зі звучанням, яке відповідало одній з континентальних мов, – переважно латині та німецькій, рідше – французькій. Тепер усі подуріли на англійській мові (ще й у спаплюженому Американцями варіянті). Тим часом, особливості англійської ортографії найменше надаються до передачі звучання слов'янських слів. Тому запанувало правило – ви пишете, як хочете, а іноземець мусить запам'ятати вимову на слух. В такій ситуації найприродніше було-б орієнтуватися на ортоепію… власної мови! На те, які звуки зринають у вусі Українця, коли він зрить ті чи иньші значки латинської абетки. У вусі, чи голові слабоерудованого Українця – мертва тиша (не зважаючи на безуспішні спроби середньої школи). В голові більш-менш ерудованого Українця – первинний космічний хаос. Це добре, бо з Хаосу народився наш прекрасний та різноманітно-впорядкований світ. Людина, котра орієнтується хоча-б приблизно у правилах ортоепії кількох чужих мов, які використовують латинку (тільки для вибору, згадаємо деякі мови, які мають історичний досвід у способах передавання слов'янської вимови літерами латинської абетки: польська, чеська, латинський правопис хорватської, німецька, французька, традиційна латинь) – така людина, опинившись перед стандартною американською клявіятурою без діякритичних знаків, легко набере український текст латинкою, але при цьому спостерігатиметься дуже характерне і суттєво важливе явище: в різних позиціях одні і ті самі звуки нормально передаватимуться різними буквосполученнями! I це природно. Чому Поляк передає „ш“ і „ч“ складеними значками „sz“ і „cz“? – тому, що поруч, в сусідніх позиціях, окремі звуки „с“ або „ц“ зі звуком „з“ практично не трапляються в польській мові. Чому Німець (а за ним, протягом сотень років – той-же слов'янин) вживає значок „j“ для позначення звуку „й“? – тому, що тільки легковажний Француз міг додуматись проміняти просте і зрозуміле „j“ на довжелезне „ill“. Французові бракувало „ж“ („j“), Іспанцеві – „х“ („j“), Англійцеві „дж“ („j“), зате дуже розумному українському американізаторові нині бракує одразу всіх трьох звуків! I в додачу бракує іще й звука „ц“, який від часу сотворення світу передавався латинською літерою „c“, якою нині гордовито нехтує просвічений на американський лад новий Українець. Американці навіть згодились прийняти до середовища знаків своєї транскрипції значок „x“ (ікс) для позначення чужомовного (для них!) звука „kh“, так що і ми могли-б писати „xworoba“ замість прийнятого тепер „khvoroba“ („кхфороба“). Чи не найрізноманітніше могло-б виглядати йотування, пом'якшення, окреме „й“, – залежно від позиції: j, ja, ye, yi, ia, ie – навіщо себе обмежувати? Те саме можна сказати про звуки „ц“, „ж“, „дж“, „г“, „ґ“. Апостроф взагалі непотрібний, бо він означає розділену вимову попередньої приголосної і наступних йотованих „я“, „є“, „ї“, яких взагалі немає у латинці, яко окремих значків. Зате м'які приголосні „ль“, „ть“, „нь“, „ць“ можна передаватм окремими буквами, за прикладом Словаків: «l'», «t'»,«n'». Для підкреслення розділеного читання окремих буквосполучень можна-б домовитись уживатм значок «`», присутній на кожній латинській клявіатурі: nezhyt' (нежить) і nez`hoda (незгода). Ось деякі приклади: simya (сім'я), nexaj (нехай), niania (няня), yablounia (яблуня), turock (турок), turec’kyj (турецький), terpeс’ (терпець), toroczyty (торочити), korowa (корова), vira (віра), nadiya (надія), majzhe (майже), pyat’ (п'ять), ceber (цебер), macaty (мацати), maczaty (мачати), lyxo (лихо), maszyna (машина), maxaty (махати – слов'янське слово), mechanizm (механізм – латинського походження слово), nycyj (ниций), majtki (майтки), zhensczyna (женщина: щ=scz), shcze (ще: щ=shcz), shopa (шопа), s`hody (сходи), newdaxa (невдаха), smich (сміх), dnes’ (днесь), mih (міг), mikh (міх). Замість насолоди від колоритного ріжноманіття, нас заганяють в надумані рамки, але тих уніфікованих рамок теж виявляється… багато ріжних! „Поступ“ від 22го жовтня 1999 року пропонує „затверджену Верховною Радою схему М. Вакуленка“; “UkraiNewstand at Brama” подає „додаток до рішення № 9 української комісії з питань правничої термінології, протокол № 2 від 19го квітня 1996 року“; на телеґрафі у Франківську висять іще кимсь иньшим затверджені правила; діяспора мала до цього часу свої власні, орієнтовані виключно на мать-Америку, правила, але з міркувань лояльности готова відкинути всі традиції на користь не менш ідіотичних правил новопосталої „Незалежної“. Чому ідіотичних? У відомих мені шести-семи узаконених різними західними інституціями, в тім числі ANSI, таблицях, українські букви „и“ та „ї“ передаються латинськими значками „y“, „i“ та „yi“ відповідно (коли поминути букви з діякритичними значками, котрих Ви так легко не стандартній латинській ASCII – клявіятурі не наберете). 19го квітня 1996 року „Українська комісія з питань…“ позбавила столицю „Незалежної“, історичний центр і Джерело Випорску східно – европейської культури, гордість східно-, центрально- і південно-арійського слов'янства, історичну Метрополію руських і приєднаних Чудь, Мер, і іже з ними територій, столицю Першої-і-Останньої Добровільно-без'ядерної, престол Каганату – г?ород КИЇВ половини його історичної гідности, втявши один склад від його і без того не особливо довгого імені. Обрізання відбулося з метою зрощення звуків „и“ та „ї“ в один повний склад, „Кїф“ (Kyiv), що, звісно, ближче до ірансько-санскритських коренів праукраїнської мови, та надто вже незручне для вимовляння. Кожен, навіть напівграмотний, але народжений на Англійських островах – коли вже так не хочеться рівнятись на континент – скаже вам, що українське Київ по-англійськи незле вимовляється, коли його писати так: KEYIV. Француз вимовить Кеїв – при бажанні можна внести невеличку поправку на папері у вигляді Keyiv (хоч ми і домовлялися уникати діакритичних знаків). Таким чином, мінімум пів-Eвропи вже вимовляло-би правильно – спонтанно, без особливих труднощів. А з половиною Eвропи – іще половина світу, якщо згадати про Колонії (ЗДА по-нашому, США по- совєтськи, Колонії по-англійськи), та ще додати африканську франкофонію… Пощо було витинати саму середину імені? Задля сліпого дотримання самими-ж надуманих правил? Тепер навіть уроджений Українець не вимовить назви своєї столиці, не те що чужак. Правопис власних назв повинен вибиратись без огляду на правила транслітерації, а з иньших, більш обґрунтованих мотивів – і тільки після того закріплюватися. Чому мене позбавили моїх родичів по батьковій лінії, родичів, котрі віками писалися Maciuk, переробивши моє прізвище, вже за Вільної України, але без моєї на те згоди, на Матсюка (Matsyuk) (гляди закордонний паспорт)? Це поважане, нове для мене, прізвище, є обтяжене, на жаль, тією ґрунтовною хибою, що не має до мене і до моїх пращурів анінайменшого відношення! Повертаючись до імені столиці нашої Батьківщини, хочу зауважити, що навіть такі любителі укорочувати голосівки (серед слов'ян), як Чехи, пишуть Kyjov (це містечко у Моравії, поблизу Austerlitzа), а не „Kyov“. Ну, але ми наймудріші…

Топонімія. Хай чи гніваються, чи ні, але вживання таких назв міст, як, скажімо, „Жешув“, я теж відношу до вияву второстепенної назадкуватости, а не відношу до симптомів непереборного прагнення поміжн?ародньої „злагоди“. У 1885му році професор Володимир Антонович написав статтю з нагоди повісти Г. Сєнкевича „Вогнем і мечем“ (гляди переклад у „Літ.-наук. бібліотеці. НТШ“, число 86). Т?ому 115ть років українські патріоти, разом з цілим „проґресивним людством“, щиро вірили, що ріжні народи можна буде замирити поміж собою не на підставі балянсу грубої сили, а виходячи з певних ідеалів справедливости у взаємних стосунках, на ґрунті твердих міжнародніх правил (тепер ми знаємо, що вони помилялися, разом з цілим „проґресивним людством“). В отій-то статті стверджується принцип, що вимовляти й писати ґеоґрафічні імена (топоніми, гідроніми, иньші) слід так, „як їх виговорюють і пишуть туземці“. Не підлягає сумніву, що Антонович уважав туземцями Ряшева – Українців, бо, скажімо, його учень Грушевський чертив мапу компактного розселення корінного українського етносу аж попри Краків. Я не ставлю перед Поляками питання так, щоби зсувати границі, або перейменовувати Жешув. Я пропоную розважити справу писання подібних імен в спосіб, немислимий для демократів проминулого століття – прпоную викинути на смітник всілякі „об'єктивні“ міркування. Кожен нарід не тільки історично називав по-своєму ріжні місцевості, де він на довше, чи на коротше затримувався, але і поперекручував на свій лад чужинецькі назви – бо не пілягає ортоґрафія однієї мови – правилам иньшої мови. Ось далеко не повний перелік прикладів (лиш ті, що першими спали на думку): Montenegro (Чорногорія), La Bas Pays (Нідерлянди), Napoli (він-же Naples, він-же Неаполь), Munchen (Munich), Roma (Rome, Рим), Firenze (вона-ж Фльоренція), Paris (Париж), Warszawa (Warsaw), Slavkov (Austerlitz)… Я-б не казав воювати, як Дон Кіхот, за те, щоб Москалі у своїх виданнях писали „Львив“, а Поляки – „Lwiw“ (хоч воно і злагодило-б віковічні непорозуміння). Чи прийме Поляк, що Львів є українським містом – залежить од сили української волі, рівня економіки та готовности українського війська, а не від того, яким чином Поляк вимовлятиме назву нашого міста. Щось подібного можна стверджувати і про Перемишль – колиску галицької цивілізації, першу столицю Князівства і осередок греко-католицької дієцезії – щось на зразок нині поділеного Єрусалиму; або про Холм – столицю Королівства, місто, де знаходиться гріб короля Данила. Теж я не ставив-би питання так, щоб писати „Riasziw“ в межах правочинности польської мови. Але там, де послуговуємося українською мовою (тобто, в україномовну тексті або в українській частині багатомовного тексту), повинно ся писати і звучати: Ряшів, Володимир, Пряшів, Дорогичин, Кошиці, Берладь, Чорні Води, Малий Галич (а не Галац), Переяславець, Озов, Сянік (місто), Сян (ріка), Бог (ріка), Корсунь, Козлів, Таган-Ріг, Білгород, Острозьк, Вороніж, Берестя…

Хто має творити (але не хоче) українські терміни

Відповідальність за нову хвилю захаращення української мови повністю лягає на космополітичних покручів-професорів від таких наук, як економіка, політологія і подібних. Це вони повинні запроваджувати відповідники новим термінам, що заполонили „ринкову“ Україну. Повинні-би, але… Безпорадні селюки за світоглядом і загальною культурою – в кращому разі, а переважно – безрідні або змасонщені випортки євро-комунівської плутократії, речники „евросоюзної“ баламутерії, вони не знають, не можуть, і, в першу чергу, не бажають надати українській мові розвитку в напрямі термінологічних потреб сучасного суспільства. Бо не люблять її.

З иньшого боку, постава навіть політично свідомої української „інтеліґенції“ гідна жалю, бо ніяк не грішить інтелектуальною свободою. Цю поставу, як правило, характеризує апріорний спротив найменшим спробам частково відновити перед-большевицьку термінологію, спротив, який нерідко супроводжується безпідставним осміюванням, що є знаком підсвідомої ненависти до передвоєнної інтеліґентности і культури. Небажання сприймати будь-які українські аналоги англомовного називництва, яке нині пре, наче сарана. Безпідставне мавпування р?осийських перекладів таких чужих слів, котрі давно вже мають своїх довоєнних українських відповідників, – тих відповідників, які хіба тільки для голопузого пост-совєтського інтелектуального босяка можуть виглядати „новими“. Неготовність до сприйняття навіть окремих змін у „загальноприйнятій“ за Совєтів соціяльній, суспільно-політичній та урбаністично-побутовій лексиці. Повна відмова від плодів величезної праці українських вчених-патріотів міжвоєнного часу (35 українських термінологічних словників, виданих лише на Великій Україні до 1933го року). I найважніше – відмова від того НАПРЯМУ українізації термінології, якого раніше дотримувалися українські авторитетні вчені, що були вільні од хибного большевицького „осучаснення“, від інфантильно-босяцького баламутства. Всі перелічені вище характерні ціхи вкупі формують образ, який я називаю лінґвістичним яничарством нинішньої „інтеліґенції“.

Не плюймо на нарід

У найменшій мірі не заслуговує простий н?арід на зарозумілі звинувачення у засмічуванні мови. Після цілоденної праці в полі (де, до речі, з нічого ТВОРИТЬСЯ хліб насущний), після виснажливої тяганини з фарисеями податкової інспекції, з бандитами у формі народної міліції, після жалюгідного і не менш виснажливого поневіряння по заграницях та „вітчизняних“ барахолках задля заробітку суми, потрібної для вступу сина чи доні до окупованого Iнтером, вкупі з корисливим „Патріотом“, вищого навчального закладу, перейменованого в академію, коледж, ліцей (які солов'їно-прибуткові катеґорії!) – в надії, що ця дитина, вивчившись на невдаху-менеджера, нездару-доктора чи злодія-юриста (иньших не готуємо), не дасть все-таки здохнути з голоду батькам на рідній українській пенсії; після всього цього простий „невчений“ Українець мав-би здобутися на лінґвістичний самоконтроль, чуття смак?у? Мав-би майстерно прощебетати витонченою українською мовою лібрето ринково-снікерсної арії – лібрето арії, іще навіть не написаної для нього лінивою рукою його рідної „інтеліґенції“ – в суєті конференцій, „стажувань“, відряджень? Лібрето зкосмополітизованої євро-„цивілізаційної“ оперети?! Не буде запрацьована, вічно поспішаюча, ще й не дуже „вчена“ людина дбати про чистоту мови. Чистота мови прививається автоматично, змалку, суспільством, школою, батьками… а батьками – звідки? Від Святого Духа? Тому чуємо: гололід (ожеледиця); лєбьодка (воротило, навій); трос (линва); тормозити (гальмувати); перевести годинника (наставити); тротуар (хідник); проїжджа частина (їздня); соковижималка (чавилка, вичавлювач); кофеварка (зап?арник); кофемолка (млинок до кави); електром'ясорубка (млинок, машинка – „Наше місто“, 23го червня 2000го року); „японські ножі «Шоґан» не потрібно точити“ (гострити – рекляма на ТБ); лідирує (вирізняється, є попереду, веде перед); „відправ (відішли) три різні етикетки“ (наліпки) – „Акція Пепсі“, канал 1+1, 15го жовтня 2000го року; поїзд відправляється (відходить); автобус дальнього слідування (дальньої дороги, довгої мандрівки, дал?ешній, дальній, далечинний); заправочна станція (заправна – радіо „Свобода“); Турція, Словакія; накопичувати досвід (набиратися досвіду); інвалідна каляска (візок); прицеп (причепа); мотоциклетна каляска чи люлька (причіпка, візок); дитяча каляска (візочок, колиска); „не проснулась ти“ (прокинулась – з „української“ естрадної пісні); врятувати дочку (доню, доньку – кіно); „не дьоргай мене за рукав“ (не смикай, не т?оркай); складний випадок (трафунок, від укр. трапитись – невдалий переклад рос. случай); дорожньо-транспортна пригода (тут якраз краще – випадок); „на Львівщині скоєно шість автопригод“ (сталося шість випадків, скоєно шість аварій) – львівське радіо, 16го листопада 2000го року; „затримані за управління в нетверезому стані“ (водій керує автом, а не управляє) – радіо, 27го листопада 2000го року. Читач вже зрозумів, що спотворення стають узаконеними і незворотними. Далі: спускатися (з'їжджати, сходити додолу, низійти); „понеділок – важкий день, пора спуститися в підвал“ (зійти до пивниці або у погріб) – радіо „Ініціятива“, 8го травня 2001го року, 1125; сигарети (цигарки) – в „Укр. шляху“ № 34 автор одного допису розповідає про походження слова „сигара“ від назви комахи цикади і тут-же кумедним чином успішно іґнорує таку нагоду на користь не-українського (з французької) суфікса ет: сигарети; замовити товар по телефону (телефоном, через телефон); „ви відправляєтесь на завдання“ (відбуваєте, вирушаєте на завдання); „у ваше розпорядження поступає машина“ (вам надається автомобіль); „а можна забрати свої журнали?“ (чи можна…) – обидва приклади з освітньої (!) програми „Недільна школа розваг“; „я дуже поважаю цукровий буряк“ (ціню) – навряд чи буряк вартий аж такої відданої поваги, як, скажімо, ваш батько чи хороший учитель – 1ша програма радіо, грудень 1998го року; підприємство з непреривним циклом виробництва (неперервним); топливно-енергетичний комплекс (паливно…) – дві перлини з „Новин“ радіо 14го квітня 1999го року; народ бавився на повну котушку (розперезався) – „Високий замок“; „без питань“ („нема мови“); дякуючи (такому-то) (завдяки… – „Телеманія“); сервірувати нічний телестіл (накрити – з однойменного висилання); „ми збиралися опублікувати“ (вибиралися) – „Поступ“, 13го жовтня 1999го р.; „…не збирається захищати воїнів дивізії «Галичина»“; „викрито і ліквідовано (зліквідовано) ще один наркопритон“ (кубло, к?ишло, гніздо) – два останні речення з „Поступу“, число 10(668), 18го–24го січня 2001го року; об'ява (оголошення) анонсу (оповістки) ток-шоу (балачки) „Табу“ („Зась!“). – зверніть увагу: цей приклад не містить жодного українського слова: в нинішні часи подібні конструкції трапляються дедалі частіше.

Салогуб з університетом

Одного разу, не в силі стримати роздратування, я розвоювався проти дівчат, які продавали студентам пончики перед фасадом інститутської їдальні. Дівчата, налякавшись, сприйняли мої зауваження, як належне. Через день-два, на тому самому місці, я зустрів тих-же дівчат в товаристві їх начальниці у білому халаті. На значках з ціною, красувалися, ясна річ, ті самі пончики (пампухи, пампушки). На моє коротке, іронічне, але стримане зауваження, начальниця в білому халаті, яку я необачно відірвав від перечитування і перевірки цінника (може, навіть, price-listа), дала зрозуміти, що сприймає мене за напівхворого дивака. Я, дійсно, подивляю „інтеліґентність“, відповідальність, українське сумління відповідального пана від господарки у ВИЩОМУ навчальному закладі, котрому абсолютно байдужі подібні „дрібниці“, і котрий наймає до служби таких працівників, які можуть собі дозволити вийти на люди з пончиками. Чи його дружина удома теж варить пончики? Перефразовуючи за деякими українськими політичними діячами вислів „або Україна демократична, або – ніяка“ (думка, яку я не поділяю), хочу, на противагу, зовсім серйозно запитати: навіщо давати освіту студентам, діти яких ласуватимуть пончиками замість пампухів. Чи потрібна Україні така „інтеліґенція“?

Від словотворення є „вчені“ люди. Як ми домовлялись, ця катеґорія далі розпадається на три нерівні часті: інтелектуалів (менша частина), вільних інтелектуалів (мізерна кількість) та „інтеліґенції“. Ще є четверта часть, яка складається з однієї особи – автора даної статті. Ця четверта часть, з огляду на нечисленність, не вартує окремої уваги. Так от. Іще перед війною парубок йшов учитись, щоб зробитися інтелектуалом. Інтелектуал має обов'язок думати. I думати критично, вільно, творчо. Зате під Совєтами молода людина „поступала“ до вузу перш за все для того, щоб з наймита фізичної праці зробитися наймитом праці розумової. Розумова праця не обов'язково передбачає думання, ще й вільне та творче. Вона дуже легко може звестися до інтелектуального мавпування. Без гідних людини зацікавлень. В галузі стислих наук інтереси такого підсовєтського „інтеліґента“ зводились до вміння обчислювати інтеґрали, або переводити рахунки з опору матеріялів. Жодної греки, жодної латині, жодної історії, халявні заліки з філософії, діялектики, педагогічної психології, ніякої культури – навіть культури думки; жодного поняття про звичаєву пов?едінку. З приємностей – телевізія, смачна дружина, в товаристві – кава (переважно з коньяком) і світські плітки. Критичне мислення відсутнє, рівень скромности і самокритичности вимірюється великим від'ємним числом. Начитаність визначається кількістю нерозрізаних книжок декоративної домашньої бібліотеки, потяг до краси – багатством колекції домашніх порноґрафічних відеофільмів. Оскільки довоєнні цінності (на яких виросли і Пласт, і ОУН) аж ніяк не підпадають під сьогоднішню мірку прикольної струйовости, їх давно викинуто на смітник.

Інтелектуальна анемія

Повернімось до інтелектуалів. Може, інтелектуал, якому вдалося якимось чином вижити у підсовєтській Україні, заходиться нині відбудовувати те єдине, що насправді є вирішальним для етноґенези – стиль мислення і логіку висловлювання, закладені у мову рідного етносу? Де там! Єдине, чого можна добитися від нинішнього інтелектуала – визнання біди, туга за втраченим, вічне нарікання на українську долю, надія на Бога, яка супроводжується зневірою щодо словотворчих можливостей української мови – зневіра, яка граничить з якоюсь незрозумілою підозрілістю. Ця підозрілість особливо характерна для науковців від наук точних. Більшість цих добродіїв, в усьому иньшому – щирих патріотів, заражені вузько-професійною зарозумілістю куцої логіки точних наук, вщент позбавлені чуття емоційно-митецької широти і неоднозначности процесів підсвідомо-асоціятивного творення мови. Такий звужений педантизм вимагає (без найменшої рації), щоб українське слово-термін було або прямою калькою, або щоб воно суто формально відтворювало сенс, закодований у чужомовному першоджерелі. При цьому іще вимагають, щоб український термін не звучав надто незвично для збольшевизованого вуха. Попорпавшись хвилинку-другу у своєму небагатому словниковому запасі, такий горе-перекладач безпорадно розведе руками перед „неспроможністю“ української мови і вчинить один з двох лінґвістичних злочинів: або перепише в українському звучанні р?осийське слово, або перемалює кириличними літерами чужомовний термін. Тим часом, вимога т. зв. „дослівности“, чи „понятійної точности“, не має сенсу. Так само, як прості, односкладові слова, за своїм походженням, виражають в першу чергу не логіку, а емоцію звучання, яка узгоджена з емоціями чуттєвого сприйняття відповідного предмету чи дії, – зовсім так само і більш, так-би мовити, „інтелектуально насичені“ терміни лише приблизно, з великим ступенем довільности, можуть відповідати логіці стислих понять, у них закладених. А тим паче, логіці заформалізованого словотворення. Швидше такі називники (терміни, як частіше кажуть) мали-б викликати свої, українські, асоціяції, які далеко не мусять співпадати з асоціяціями, що виникають при першому учутті чужомовного терміну українським вухом. Це загальновідомі речі для літературного перекладу. Я стверджую, що і науково-технічний переклад так само повинен ґрунтуватися не на тупій логічній кальці, а на ХУДОЖНЬОМУ СПРИЙНЯТТІ. З тим, що до науково-технічного терміну прикипає певний точний зміст, однозначна сутність, до якої слід звикнути, а не виводити її з логіки побудови слова. Альберт Айнштайн стверджував, що справжній фізик мислить не формулами, а ?образами. Це саме можна сказати і про справжніх математиків, проґрамістів… вчених від усіх наук. Всі, хто ТВОРИТЬ (в тім числі, і нові поняття, що вимагають нових назв), – є творцями, себто художниками, мистцями, а не просто спеціялістами від розрахунків. Тому нові терміни обов'язково навантажені суб'єктивними образами-емоціями: „дивні“ кварки (частки, з яких складається світ) – „кольорові“, „запашні“, „чарівні“, – „кінки“, себто „ґудзі“ – все це є строгі терміни, але-ж вони тягнуть за собою певні асоціяції, принаймні попервах, правда?

Сказати, що мова – це є засіб спілкування – значить поставити на ній хрест. Ця функція мови є останньою. Важливішими є: виховна, психологічна, звичаєва, евристична. Але найважніше – що мова це є сукупність механізмів творення, з'єднаних в один живий орґанізм. Не та мова старіє і мертвіє, яка виходить з ужитку! Мова може бути мертвою, навіть якщо нею розмовляє 40 мільйонів п'яних рабів. Вирішальними є динамізм, розвиток. Мова, яка не вправляє закладених до неї механізмів словотворення, а, мавпуючи, користає з чужих – оце щойно справді мертва мова. Мертва задовго до свого зникнення з ужитку.

Алґоритм термінологічного пошуку

Для себе я виробив ось який алґоритм науково-технічного перекладу (можна застосовувати не лише в науці):

  1. Добре освоїтися в певній області знань;
  2. Постаратися, пам'ятаючи суть явища, разом з тим „забути“ чужомовні терміни, які Ви засвоїли, вивчаючи предмет за чужомовними джерелами;
  3. Викликати в уяві ті образи, емоції, настрої, логічні зв'язки та асоціяції, які супроводжують ваше особисте сприйняття та розуміння предмету;
  4. Спромогтися виразити всі ці пов'язання українським словом, яке і стане новим українським терміном. Після чого всі, хто йде за вами, змушені будуть змиритися і запам'ятати точне значення терміну, – незалежно від того, чи їхні особисті емоції співпадають з вашими, – хоча, в спеціялістів одного профілю, емоції та логіка переважно схожі. Передбачається також, що Ви добре чуєтеся в глибинах рідної мови; якщо ні – берете до рук синонімічний словник звичайної (побутової) мови (боронь Боже – спеціяльний технічний!).
  5. Але припустімо, що ваші пошуки зазнали фіяско. ТодіЛише після описаних вище чотирьох процедур Вам дозволено, у випадку невдачі сумлінно переведених спроб 1) — 4), згадати первісний чужомовний термін і спробувати його перекласти, але не як спеціяльний термін, а як звичайне англійське, німецьке, чи иньшої мови слово, котре у його рідній мові має відповідне емоційно-мотиваційне навантаження і означає якийсь простий предмет, просту дію, ознаку чи стан. Не лякаймося простих слів. Знаєте, як н?арід великої культури – Французи – називають ґальванічний елемент? – стопка або купка (pile). Атомний реактор – атомна купка. Гарно, правда? Ми часто в називництві забуваємо, що „не святі горшки ліплять“. Скажімо, резонанс це є дослівно відзвук (sonner – звучати). Чим погане слово? Нині розповсюджений в „Інтернеті“ термін “site” (сайт) не означає нічого таємничого, а перекладається всього-лиш як „сторона“, „ц?арина“, „царинка“, „сторінка“, „сторононька“, „об?ійстя“, „домівка“, „т?ерен“; тоді як “page” мало-б значити картку при такій домівці.19
  6. Власне первісне, емоційне, не наукове значення чужого слова слід пробувати описати українським відповідником. Приклад: поширений термін спрей мав-би перекладатись, як фуркавка, прискавка. Нерідко чужинецькі слова своїм звучанням викликають неадекватні асоціяції, шкідливі з точки зору вироблення правильного сприйняття нових понять. У школі нас змушували правильно вимовляти „перпендикуляр“ (простопад). У „Новинах“ львівського телебачення 16го жовтня 2000го року я зазнав незрівнянної насолоди відмолоджуючого реготу, тричі учувши у теле-кінорепортажі про координальні покращання, зміни, ще там щось – у зв’язку з черговим присвоєнням статусу „національного“. Бідацтво в телестудії, яке закінчило повний курс навчання у якомусь, на той час іще не національному…, – так і не змогло збагнути ріжниці між кардинальним (ґрунтовним, глибоким, важним) і координатним (спів-відмітним, спів-помірним, спів-рядним, рівнорядним, правц?евим, рядовиковим, спів-упорядним). Чи багато з нас, шановні Читачі, утримався від спокуси уявити собі, як кимсь немилосердно трясе, вперше почувши незнайоме слово стрес? Цілком можливо, що шановний Читач ще й досі не мав нагоди застановитися, що модне поняття стрес має мало спільного з відчуттям підгицкування, і далеко не обмежується колом потрясінь. Непотрібних асоціяцій не виникало-би, якби рідні мудрагелі одразу переклали стрес як зусилля, напруга, тиск, пригнічення, тягар, напруження…
  7. Часто чужі наукові слова вже є комбінацією старої греки чи латині. Не біда – у Греків вони теж щось значили. Приклад: значення відомого терміну біфуркація в українській мові точно передається простим словом ростік, яке означає розділення русла річки на два рукави. Але радитись потрібно у тієї мови, якою первісно створювався термін, а ніколи – у спотворених проміжних перекладах (не має значення, р?осийських, чи якихось иньших). Якщо нетерплячий Читач іще не кинув читати, то можу його втішити, що половину алґоритму ми вже перейшли;
  8. Припустімо, що ми і далі не є задоволені нашим перекладом. У цьому випадку можемо собі дозволити поцікавитись – а як трактують відповідне поняття власне ті иньші мови, до яких ми поки-що не бажали звертатись. Приклад: англійське многовиддя (є такий термін) Французи перекладають як різноманіття – може і нам варто піти услід? Тут можна звернутись і до слов'янських мов, але з обов'язковим поверненням до пункту 6).
  9. Якщо попередні вісім (!) кроків не привели до перемоги, – щойно тепер хай буде нам дозволено наважитись на відчайдушний дев'ятий крок:

  10. Звертаємось до „общепонятного“ братов?ого, як такого, що ним, на жаль, володіємо, і до нього призвичаєні краще, чим до рідного (з причини угро-фінського, навпіл з тюркським, походження, я не відніс цього языка до попереднього пункту, де йшлося про слов'янські мови).
  11. I знову-ж обов'язково переходимо процедуру 6). Переважно професійні продуценти сучасних спеціяльних словників одразу починають з кроку 9), і ним-же й закінчують, рідко завдаючи собі труда перейти хоча-б часткове очищення процедурою 6). З десяти кроків спромагаються від сили на два, та й те – в найгіршому варіянті! На завершення – крок останній, 11й:
  12. Якщо, мимо всіх старань, Вам прийшлось узяти на душу гріх вчинку 9), – не забудьте покаятись при черговій сповіді і пожертвуйте частку гонорару за сотворений Вами „український“ спеціяльний словник на якусь дійсно українську Церкву – задля спокути. Нумо прагнути, щоб Україна одержала такі науково-технічні, правничі, бизнесові (ділові), економічно-банківські, військові, спортивні, технічно-прикладні (ужиткові), і несть їм числа, словники, з яких в жодному разі жоден користувач не зміг-би запідозрити, що існує якась спорідненість між українською та р?осийською мовами!

Любителям „точного“ перекладу можу нагадати поширене р?осийське слово „дежурный“. Дослівним перекладом французького «etre de jour» є прийняте в р?осийському війську „быть дневальным“. Укр. слово „черговий“ своїм змістом аж ніяк не відповідає жодному з наведених термінів, але мимо цього жодному „пуристу“ від перекладів не спадає на думку критикувати цей український термін, який зовсім спокійно увійшов до мови і закріпився в ній (хоча правильно вимовляти – черговець, так само, як провідець, провадник, а не ведучий). Подібні речі можна сказати і про слово підручник (manuel), якому, ну вже зовсім, не „відповідає“ ні р?осийське учебник, ні англійське textbook. Навіщо-ж, в такому разі, наполягати на точній кальці в иньших випадках, на зразок кальки „ключові слова“ (key words – в науковій літературі, в базах даних)? Можна-би, і цікавіше, і простіше, мовити: зачіпки, гачки… Щось у наших „науківців“ чи фантазії бракує, чи свободи думки, чи мислення скуте… Другою назадкуватою дурницею є поширене серед недовірливих прискіпливих „перекладачів“ небажання надавати нових значень старим словам. Це тільки український невпопад „самокритичний“, надто завчений розумник не згодиться назвати, скажімо, автомобільну лебёдкуворотилом, навоєм, мотовилом, кружцем чи кружалом. На тій дурній підставі, що обидва терміни використовувалися в ткацькому верстаті, є „надто“ народніми і „застарілими“. А в иньших народів такого встиду перед своїм рідним не зустрічаємо. Поляки називають возом не тільки селянську гарбу, але і залізничний вагон, і машину, і автомобіль. I не почуваються від того селюками. Як і від стоматологічного терміну „prуchnica“ (карієс), по-нашому – струхніння, трухлина зубів. Або від того, що менеджмент абсолютно демократично називають наукою керування, розпорядництвом (Nauka o zarzadzaniu).

Передвоєнні інтеліґенти в тім відношенні значно менше комплексувалися. Наприклад, фіґуру, котра тепер називається конусом, іменували стіжком (зменшене від стіг), а фокус перед Першими совєтами українські профес?ори казали учням називати дуже романтичним, і водночас точним словом „збіросвіт“. I що-ж, виростали з таких учнів знамениті вчені – нічогісінько їм не бракувало.

Родовід „інтеліґенції“

Відступництво

Передвоєнні інтеліґенти. Люди вчені, вповні европейські, вповні поступові, зате скромні. I на одміну од нинішніх – розумом та серцем вільні. Нинішні „інтеліґенти“, що звуть себе „елітою“, геть забувши про перший з головних гріхів – гординю – відкривають наново Америку, вдають поліглотів і пропагують „проґрес“, який мав-би полягати у відмові від українського наукового спадку. Принаймні у відмові від перед-совєтського українського розвитку. Позбудемось дивакуватого світогляду предків! Позбудемось „баласту“ міжвоєнної українізації, яка „гальмує“ проникнення до европейської стайні. Саме до стайні, бо далі, на поріг европейських палат, Iнтер нас однаково не пустить – а Iнтерові ми, ох як послушні! Не хочемо чути про іранські пов'язання! Бо то Азія – дарма, що колиска опісля-трипільських цивілізацій. Що нам до етики Заратустри, до воскресіння Мітри, нащо нам світло Дажбога – учімось наново орійської моралі з европейських блискотних обкладинок! Геть праукраїнські мовні традиції, геть санскритське мовне коріння, – хай живе спотворена европейськими варварами латинь! На смітник правопис Голоскевича, словники Уманця, Грінченка, Кримського, Iзюмова, технологічні, спортивні, військові, передвоєнні спеціяльні термінологічні словники! В ім'я-ж ч?ого була вкладена предками праця? В ім'я ч?ого творили Грушевський і Франко, яких ми шануємо у ґраніті пам'ятників, – і десятки менш славетних, але не менш самовідданих українських передвоєнних „Каменярів“? Чи не цього завжди прагнув Iнтер – змарнувати які-б то не були наукові здобутки Українця, а якщо не можна змарнувати – відібрати! Мені теж імпонує Eвропа. Я признаю Eвропу. А от Eвропа признає лише гордих і гідних. Eвропа збудована націями, які зневажають підлабузництво. Лицарська доблесть і ганзейська заповзятливість якось не в'яжуться з похіттю пожадливої запопадливости українського „інтеліґента“ (нині переважно підпитого) перед европейською „гуманітарною“ милостинею. Eвропа приймає сильних і самостійних. Принаймні духом. I таким подає партнерську руку допомоги. Слабими та улесливими бридить. Їх визискує та випльовує. Спочатку змінімо „інтеліґентну“ пиху на скромну гордість, „цивілізовано“-запопадливу хтивість – на просту моральну гідність, а тоді вже порозмовляємо про Eвропу.

Я знаю, що є в Україні патріоти української мови, які намагаються дещицю врятувати. Моє обурення – не до них адресоване. Я скаржуся на несприйняття загалом суспільства, несприйняття, яке диктується тією частиною лінґвістичної „еліти“, що стоїть на яничарських мовних засадах. В силу малоосвічености, москвофільства, чуття меншевартости, чи просто внутрішнього спротиву всьому природному українському – не має значення. Так, з перспективи часу, частину передвоєнної праці можна переглянути. Можна знайти у ній і полонізми, і ґерманізми, і навіть атавізми так званого „вікторіянського“ (салонно-псевдосвятенницького) штилю. Але ніхто не йде цим шляхом. Ніхто не завдає собі праці відпорпати перли з попелу спаленої Совєтами мови. Відкидають повністю. Відкидають, щоб заступити не так русизмами, як спаплюженою совковою лексикою впереміж із новою лавиною інтеро-американізмів. Тому, що кожен другий марить „елітою“, не тягнучи навіть на „інтеліґента“ в лапках. Передвоєнний парубок, змінивши вила до гною на гімназийний мундур, робився інтеліґентом, а часом навіть інтелектуалом. Підсовєтський український хлопчина, закінчивши університет, ставав „інтеліґентом“ в лапках. Цей лапкований „інтеліґент“ щиро вірить – не у творчу свободу критичного, але вірного традиціям інтелекту (традиціям, яких він ніколи не знав) – ні, він свято вірить иньшим, перевіреним совковою дійсністю, правилам та засадам: тим, що їх дотримання ґарантує місце в корумпованому суспільстві. Корумпованому, в першу чергу, морально. I відкидає все „сумнівне“, „ризиковне“, всі ті духовні „викрутаси“, від яких може ненароком схуднути живіт. Вірить у все те, що безвідмовно забезпечувало йому хліб щоденний, а це є: совєтська культура спілкування, совєтський спосіб залагоджувати справи, совєтський номенклятурний суржик, совєтська зарозуміла пустота, необґрунтована само-догідлива пиха напів-освіченого селюка, недовченого всезнайки – одним словом, совкова „загальноприйнятість“. I готов на шматки роздерти кожного, хто має „нахабство“ критикувати оцю його мило-спокійну „загальноприйнятість“. Що є у нас „загальноприйнятим“: хамство? неграмотність? інтерівське скурвлення? пияцтво серед патріотичної „інтеліґенції“, над котрою вже не висить „ковпак“ обкому КПУ? Дрібно-корпоративні інтереси згідно прислів'я „рука руку миє“? Багато є прикладів, як бідно складалася доля видатних Українців, котрі з міркувань порядности відмовлялися служити мамоні. I часом ми кажемо, що, можливо, вони більше зробили-б для України, якби схилися на звабні пропозиції, якби жили згідно з меркантильним „духом часу“. Сковорода, Пулюй, професор доктор Мар'ян Панчишин… не берусь навіть близько перераховувати. Але Ви мені скажіть – чи багато з тих, що пішли в русло багатства і влади – чи хтось із них прислужився Україні? Враження таке, що Українець, коли продається, то ВЕСЬ. I не залишає нічого ні для своєї совісти на потім, ні для Неньки на майбутнє. Бо так простіше.

Запах елітного смальцю

Це була спроба глибшого аналізу. Тим часом, на практиці усе протікає іще простіше. Авторитетна міська „загальноприйнятість“, у яку поринав за Совєтів простий сільський хлопець, записавшись до вищої школи, помножена на хитромудро-заскорузле бажання нічим абсолютно не виділятися, – вона давала-таки йому хліб у руки, а, часом навіть, – крісло керівника. Такому вихованцю совкової „загальноприйнятості“ не могло спасти на думку, що це є „загальноприйнятість“ дошками забитого світу. Останні три слова – з лексикону передвоєнної справжньої інтеліґенції, яка встигла щось побачити, тверезо могла порівнювати, але була вчасно знищена. А от Зеленопупенко з-під Радехова не може ніяк примирити своєї хибної пихи, свого відчуття, – що „вибився в люди“, – з несподіваним відкриттям, що ці „люди“ насправді – інтелектуальні босяки, з усіх моральних цінностей наділені лиш ослячою впертістю, а світ, який його поважає та годує – що це є забитий дошками европейський хлів, смердюче багно безпросвітнього совкового невігластва, багно, переповнене екскрементами п'яної „інтеліґенції“. Не може збагнути, упокоритись і перемінитись. Пощо відвідує церкву? Бракує скромної шляхетности. Зате не бракує пустопорожньої гордовитости. Відкинути совкове? Признати, що не вмію розмовляти українською мовою навіть на рівні передвоєнного сільського вчителя чи найбіднішого священика? Я, професор, доктор, кандидат наук, Директор, Начальник, Голова…?! Як-би Ви хотіли, щоб такий „інтеліґент“ зреагував на відкриття, що все своє життя він фактично проіснував безмозким черв'яком в інтелектуальному трупі убитої Совєтським Хамом цивілізації? Танцював під фальшиві фанфари вихолоштаного „проґресу“? Зреагує так, як кожен справжній яничар реагує на свого єдинокровного, але ще не скурвленого брата: з ненавистю. Чим такий лінґвістичний яничар зустріне свого близнюка, котрого дбайливі руки матері охоронили од большевицького осквернення? Од большевицького дитсадка, большевицького комсомолу, від большевицької ароґантности і зоологічного дебілізму. Свого брата, який зберіг ґенетичну структуру рідної мови. Як виглядає їх зустріч в день, коли валиться Світ Сатани? Як зіткнення чужаків. Бо для яничара признати рідне – однаково, що викинути на смітник власне життя. Що ніяк не заважає йому залишатися дрібно-корпоративним „патріотом“. У всьому, окрім мови. У всьому, окрім скромности. У всьому, окрім безінтересовности. У всьому, що не вимагає від нього володіти даром самокритичности.

ПРИКІНЦЕВІ ЗАВВАГИ

Війна між українською нацією і Р?осийською державою, яка розпочалася аґресією Андрія Боголюбського у 1169му році, не закінчувалася ніколи. Здавало-б ся, сили нерівні. Як бачимо, це не зовсім так. Підступна потуга зажерливої люті примітивного орґанізму наштовхнулася на таку-ж безмежну стійкість правди древньої цивілізації. В ті далекі часи не існувало слів, якими оперує нинішня політична ґеоґрафія. Не існувало України, Р?осії, Московії… Але існувала Правда та існував Садизм. Два способи мислення, два символи віри, дві етики. Спосіб мислення – це є раса. Спосіб мислення – це є мова. Жоден людський орґанізм не може мислити в тому розумінні, в якому мислить соціяльна істота, не маючи у своєму розпорядженні засобів мови. Мавглі відрізняв добро від зла і справедливість від кривди ще у джунґлях, не володіючи жодною людською мовою. Але це було індивідуальне відчуття. Тільки абстрактне мислення, яке ніколи не можливе без відповідних граматичних конструкцій, є в стані підняти індивідуальні змисли до ранґи відчуттів соціуму. Тому війна між расами є війною мов. Без границь у просторі (на мапі), без границь у часі. І тому це є війна на знищення, яка ніколи не закінчиться повним знищенням, як не можуть взаємно знищитись протилежності. Хоча прагнення до взаємного знищення – це єдина риса, за якою взагалі можна розрізнити протилежності.

Хтось здивується, що я називаю протилежностями українську і р?осийську мови, українську і р?осийську культури. Адже вони „такі подібні“. Так, вони схожі. Як пророк Брехні нагадує справжнього Пророка. Як Антихриста люди сприймають за Христа. Як православіє Москви нагадує християнство.

Соціяльна психіка Московитянина (а відображена вона є обов'язково у мові) „нагадує“ психіку Українця так само, як примітивна лють первісної людини, скерована проти усього світу, „нагадує“ ненависть християнина, скеровану на абсолютне Зло. Як доброта в суті не має нічого спільного з безвідповідальністю, так само „круговая порука“ скидається на товариську поміч, марнотратство на щедрість, примітивізм інтелекту – на щирість стосунків. Коли-б хто бажав поставити перед собою психо-ґенетичні портрети української та московської рас, з точки зору порівняльної соціоніки, – навпроти імперативів духовної справедливости і творення однієї раси, не знайшло-б ся иньшого, відповідного за силою, психологічного чинника другої раси, як тільки засадничий релятивізм моралі і скрайній прагматизм інтелекту. Ціхи, які дозволяють Московитянину чинити Зло з такою нічим не обтяженою наївністю, з якою несвідоме дитинча топче мурашок. Мова народу не вміє іґнорувати подібних відмінностей. Росіянин з переконання, Достоєвський так намагався віднайти хоча-би пригорщу якогось позитиву в душі Московитянина, аж змучився. Ми з Тобою, Читачу, вільні од подібних мук, бо ласка Господня вберегла нас од участи бути Кацапами. Тому не особливо розпачаймо над долею Московитянина, зате твердо пам'ятаймо, на чім полягає ріжниця: „Якби ми сказали, що ми европейці, то тим самим зреклися-б своєї російськости. Росіянин не може зробитися направду европейцем, залишаючись хоч частково росіянином, бо в Росії є щось питоме, зовсім не подібне ло Европи“.20

Чи встигне розпастися Р?осія ще перед закінченням людства? Це питання є настільки захоплюючим для людини з науковим складом мислення, що воно вартує цілих поколінь нащадків. Тому працюємо над світоглядом наших дітей, що хочемо їх свідчень перед Богом. Питання розпаду Р?осії не є тільки проблемою виживання арійських (індо-европейських) народів та культур. Це є питання цілої історії людства. Воно звучить так: чи колись вибере диявол иньше, поза Московією, місце для свого соціяльного втілення?

Пояснення „образливих“ назв

Декотрі закомплексовані читачі можуть обуритися на такі вживані мною слова, як-то: селюк, Кацап, Москаль, Хохол. Пояснюю. Слово селюк, попри спільного кореня, не має в мене нічогісінько спільного зі селянином і прикладається, як епітет, виключно доінтеліґенції“. Слово Кацап означає в стосунку до Москаля приблизно те саме, що Русин щодо Українця. Москаля правильніше було-б називати, слідом за відомим Пєрвопєчатніком, – Московитянином, Московитом, або Москвою; це є самоназва нації, що колись замешкувала т. зв. Центр европейской части РСФСР. В українській мові ця назва модифікувала своє звучання згідно з ортоепічними особливостями української мови. Бувають Москалі р?осийського громадянства, так само, як Сибіряки (це окрема нація), Якути, Чеченці – всі вони є росіянами, – так само, як повно є Москалів з українським паспортом. Нарешті, Хохол – це самоназва народу української нації, який заселяє певні області на сході і півдні України, так само, як каз?аки заселяють Тимчасово Окуповані Території Дону і Кубані. Часом неправильно надають слову хахол згірдливого присмаку – трудно, це вже є, як кажуть Поляки, спадок непростих історичних викрутасів. Щодо „Інтера“ – то це є просто скорочення виразу „мутант-песиголовець“.

Визнаня блудів

Не один місяць назбирувався матеріял для отсеї праці. Час плине, дещо старіє… На декотрі катеґоричні закиди нинішній читач може заперечити, навівши приклади покращань: з'являються і книги українською мовою, і переклади, і кінофільми. Я, однак, не викреслив своїх „застарілих“ і дещо роздратованих оцінок, бо ось чому: НЕЗМІННОЮ залишається ТЕНДЕНЦІЯ. Коли на десять нових р?осийських книг чи фільмів В УКРАЇНІ з'являється добрий, але ОДИН, – передчасно говорити про якісь українські перспективи. І це вже не є ніяке перебільшення біди чи „роздратування“. Це наука.

Мушу признатися до блудів ортоґрафії. Особливо у чужинецьких словах грецького походження, частково – латинського, я розривався поміж правописами 1915го і 1928го років. Важко теж було мені змиритися з торжеством твердого „л“ у правописі Голоскевича – маю проблеми з його артикуляцією. Згрубша шаную рамки правопису, але не аж так глибоко, щоби укорочувати собі життя, силуючи себе, всупереч здоровому глузду, класти на папір такі комбінації значків, котрі би-м не вимовив за жодну винагороду, як-от: спеціаліст, діаспора, иньші подібні комбінації. Перепрошую.

Подяка і надія

З прихильним, хоч, можливо, і критично настроєним, читачем хочу поділитися своїм почуттям вдячности до друзів, які підтримували мене добрим словом, а найважніше – настирливо штовхали до оприлюднення своїх думок. А також вдячності до співробітників, які терпляче ділились електронними засобами при наборі тексту. Якщо хоча-б один читач натрапить на якусь лиш одну цікаву для нього думку або інформацію, що міститься в оцій праці, і якщо мої роздуми спричиняться хоча-б і до найменшої користи для діла тієї України, яка пишеться через літеру «ї», – в цьому буде заслуга друзів та співробітників Автора. Частина цієї праці (до сторінки *) найшла Читача на сторінках „Поступу“ влітку 2000го року завдяки панові Друлеві, за що йому належиться щира подяка.

Брате! Якщо Ти згодишся, без сподівання на винагороду чи визнання, зробити щось на погибель Інтеро-Кацапа, то я певен – винищення українського пристане, і, може навіть, рідні українські вчені коцури почнуть теліпати кінчиками власних тлустих хвостів, гнані тривогою за долю свого щедрого зар?обку, якого побирають на ремеслі вдаваного патріотизму.

ВІДПОВІДІ ДО ЗАГАДОК

1

загарливість, ревність, заповзяття;

2

старанність;

3

справність (гляди сл. Грінченка);

4

ретельний, пильний, докладний, дбайливий;

5

посидющий;

6

працьовитий;

7

промітний, заміристий, заповзятливий;

8

зарадний, скорохвацький;

9

завзятий;

10

гарячкуватий, опришкуватий;

11

упереджений;

12

чуйний;

13

зл?агідний, сумирний;

14

затятий;

15

доброчесний, звичаєвий;

16

гречний;

17

сумлінний;

18

стурбований;

19

незграбний;

20

потайливий;

21

м'якосердий (відсутні суфікси -еч та -н);

22

цікавський;

23

згідливий, лагодливий, здатливий;

24

добромисний;

25

крихкий, ламкий, крихкотілий, тендітний;

26

зниділий, змарнілий, мізерний, хирлявий, чучверний, зачучверілий,зачучверений;

27

кволий, миршавий, хиренний, хирний;

28

мерзотний;

29

огидний;

30

кепський;

31

потворний;

32

неподобство;

33

осоружний;

34

суворий, вострий, прикрий, дошкульний, шпичакуватий, різкий, здич(ав)ілий;

35

байстрюкуватий;

36

покидьок, п?окидь;

37

зухвал(ьн)ий, нечемний, грубіянський, брутальний; заповзятий; відважний.

38

невимушений;

39

нескромний, безсоромний;

40

дженджик;

41

полиск, блиск; чепуритись;

42

млосний;

43

млість;

44

учта, бенкет

45

гулянка

46

гульня, гульба, пиятика

47

г?авря, розтелепа, витріщака, витрішок, нестелепа, дармовис;

48

роззяв(ляк)а, ґава, солопій, розвеза, шлапак, вайло, маруда, кендюх, вахлай, бамбула, макуха, рептух;

49

скнарість, скупість;

50

підлабузництво;

51

пиха;

52

марн?ота, гординя;

53

чванькуватість, зарозумілість;

54

зверхність;

55

гонор;

56

жахіття;

57

спало на думку;

58

низійти, зійти, зіх?одити;

59

зглянутися;

60

давніше, перше, передше, передніш, попереду;

61

зміст?овий, значенн?євий, значливий;

62

зазнавати;

63

уповісти, повісти;

64

підступ;

65

дурисвітство, дурилюдство, ошуканство;

66

каверза;

67

наклеп;

68

спантеличити, завдати клопоту;

69

бентежити, збентежити;

70

зніяковіти;

71

прикрість, гіркота, пересердя; сердито;

72

плутанка, плутаниця, безлад, нелад;

73

виразний, (цілком) певний;

74

ж?урний, гнітк?ий, смутн?ий смутл?ивий;

75

похмурий, понурий; пригнічений; насуплений, набурмосений;

76

(с)корчити(ся), (зі)судомити(ся), (с)коцюрбити(ся), (с)кандзюбити(ся), (з)жолобити(ся), (с)кривити(ся), стенатися, стенутись;

77

просотитися;

78

убір, убрання;

79

погорджувати, гордувати, погорджати, поневажати, ганьбувати, упосліджати;

80

наслідувати;

81

зважати на…;

82

умисно, з наміром;

83

ненавмисне;

84

відрекомендовувати, зазнайомлювати, об'являти (гляди. сл. Грінченка);

85

показати, об'явити (не у значенні оповістити – гляди сл. Грінченка);

86

захоплення;

87

начерк;

88

на краях книжки, зошита;

89

теленькати;

90

надв?орі похмуро;

91

поласитись, поквапитись, зазіхнути;

92

опритомніти, очуняти, віджити;

93

клопотати;

94

бундючитись;

95

хитавиця (бічна, поперечна, бокова);

96

принади;

97

вада, хиба, огріх, недолік, негативна риса, розпуста

98

паскудство, соромітництво;

99

мішма;

100

упер?еміж;

101

п?овня (гляди. сл. Грінченка);

102

наряддя, причандалля, причандал (збірний іменник), знадоб'я, снаряд(дя), куверт (ґалліцизм), начиння, приладдя

103

накривка, накришка, покривка

104

упоратись, збути з рук, відпекатись, спекатись, здихатись, відскіпатись;

105

відмогтись, відбутись, відбути;

106

осмикнути, присадити;

107

долучатися;

108

зазначились;

109

вийшли

110

приголомшити, зворушити;

111

прикро вразити, засмутити;

112

перепочинок;

113

лазок, пролазка;

114

затраск, защіпка, заскочка, півник, клинчик, клап, клацак, клямка;

115

витребенька, дурничка;

116

повітка, шопа, оберіг, шіпка, шіпчина;

117

розплідник, розсадник;

118

замашний, важкий, сильний ляпас;

119

скроня

120

карбований, битий;

121

укіс, спад;

122

носик, чубок

123

пальці, на пальцях, на чубках ніг;

124

посмужити, посмугувати; списати, пописати, посписувати; вишмагати;

125

(об)лямівка, берег, (о)крайка, оторочка, лиштва; смуга (берегова);

126

дашок

127

гнати (бігти) клусом, кл?уса, ристю; йти (бігти) т?юпки, підтюпкм, (під)тюпцем;

128

пруг, пружок;

129

чапрак, капшук;

130

виблискувати, блискотіти, блискати, блищати, спалахувати, сяяти, леліти;

131

віддих, подих;

132

лапати, мацати, мацкати, мацкувати, облапувати, торкати, ч?ипати;

133

вишпурити (гляди сл. Грінченка);

134

шпурляти, швиргати, жбурляти, вергати, пожбурити, (по)шпурити; шварконути;

135

полегшено зітхнувши;

136

бути накрученим;

137

бути під чаркою;

138

звідувати(ся);

КЛЯСИФІКАЦІЯ БЛУДІВ

ЦІКАВИНКИ ДЛЯ РОЗМИСЛУ

РІЗНЕ

ЗАГАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК БЛУДІВ ТА УТРУДНЕНЬ

ПРИМІТКИ

  1. Коли розпочиналася оця праця, Нац. рада іще існувала в старому складі, а пізніше, стараннями Президента, її взагалі не було… Нинішня намагається щось-там адмініструвати – але чи зачепить за суть проблеми, – дуже сумніваюся. Не має ні сили ні бажання стати на справжній герць з Інтером – бо повбивають. Як Інтер-москалі свого Лістєва.?
  2. Останньо Олена Роміна переїхала до „Папи Карла“, де після патріотичних та інтеліґентних бесід на завершення виспівує одну і ту-ж пісеньку „Снегопад“, що повністю нівелює „патріотизм“ самих бесід. Так само, як і лиса кицька на її раменах. Так само, як і образливе для українського вуха картаве звучання назви ресторанчика. Міг-би зватись „Отча домівка“, „У вуйка Кирила“, „В татка“, або „В Каськи під подолом“, врешті-решт.?
  3. Жалюгідне мавпування нашими селюками американського попсу є успішно і пляномірно провоковане інтеро-„затєйніками“ в телевізії та у відповідному інтер-„культурному“ середовищі. До цієї прблєми ще повернемось (сторінка *).?
  4. Потуги, скеровані на покращання ситуації слід вітати і щиро кожному, хто причетний, дякувати (гляди на сторінці *).?
  5. Тільки не розпочинаймо пустих балачок про „повноваження“. Ані Шевченкові, ні Міхновському повноважень ризикнути в борні з Кацапом р?осийська держава не давала. А що „Незалежна“ є нині державою насправді р?осийською, ще й Інтер-кацапом окупованою – сліпому видно та глухому чути.?
  6. Насправді у вказаному кінофільмі слово круча один раз зістало-таки вжите. Подібна тактика перекладача належить до катеґорії меншевартісної запопадливости перед р?осийськомовним слухачем (або читачем) і докладніше обговорюється на сторінці *.?
  7. Про психологічні пута невідповідности роду іменника читай на сторінці *, а також про подібні речі – на сторінці *.?
  8. Оцей Павло Жовніренко, цікавий фільософ. Ось як він уточнив межі нашої нової Батьківщини: „ми звикли жити у великій країні, а тепер вона стане ще більшою – від Ґамбурґу до Владивостоку…“ (дорогою через Сибір, очевидно).?
  9. Про чудасії вимови слів англійського походження гляди вказівник „Клясифікація блудів“.?
  10. Цим терміном я завдячую колєґам з праці.?
  11. Про подібні нутрішньо-психологічні причини витісненя українського способу лінґвістичного мислення згадуємо іще на сторінках *, *, *, *, *, а також в пункті ї) на сторінці *.?
  12. Критика не завжди є ворожою; буває критика прихильна. Я особливо сподобав собі політичні дискусії пана Набоки. Кожен погодиться, що вони є надзвичайно корисними.?
  13. Десь із другої половини 2001го року львівські вулиці загородили величезні дошки з пропаґандою „сигарет“. Щось далі зле з відділом культури у центрі П'ємонту…?
  14. Оце я писав, коли ще не було „Національної Ради…“ Нині знов щось вони-там борсаються (їх шаную, але в силу не вірю), знов більше стало „українських“ висилань, ведуни і ведунихи навернулися взад до „української“ мови – і блуди наново посипались, наче бульба з діри в мішку.?
  15. То це Діма Табачник весною 2001го року під такою назвою заложив нову політичну партію на погибель Україні. А Ромко Мацюк іще влітку 2000го року, коли писав ці рядки, нюхом чув, звідки вітер віє.?
  16. Десь іще має бути т. зв. „Комітет з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення“. То його зовсім не видко. Видать, весь час зайнятий підрахунком хаптури від Інтер-реклями.?
  17. Руїн тих більше було. Історик Дмитро Дорошенко трактує, як руїну, період після повалення гетьманату Павла Скоропадського 14го грудня 1918го року. Ще не оприлюднено статистику заселення України ґенетичним матеріялом матірної Московщини після голодомору 1930го року – оце чи не спрвжня була руїна!?
  18. Це ім'я винахідника, і в ньому не більше зла, ніж, скажімо в Дизелі. Просто я не певен, чи мужчина повинен ніжитися в подібних пристроях.?
  19. На жаль, українська молодь поширює протилежні тенденції: 6го травня 2001го року о годині 1120 я довідався від радіо „Ініціятива“, що віднині вихід на зв'язок називатиметься конектс. Це український новотвір, вклад, так-би мовити, у граматику англійської мови, ще навіть не зафіксований електронним (on line) словником Вебстера; щось середнє між дієсловом connect та іменником connection. Ось так.?
  20. Stanislaw Mackewicz. „Dostojewski“. – Warszawa, 1947, s. 224-5.?
 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...