Пан Винничук написав добру книжку. Спокусив мене до куплення „Весняних ігор…“ читаний Автором на радіо BBC уривок. В кавалках еротичних я би назвав стиль пана Винничука навіть делікатним і якимсь домашньо-затишним. В тім, що стосується лексики, мова книжки значно барвистіша і більше плинна, аніж, скажімо, мова відомих „Польових записок…“. Хоч тамта книжка глибша і багатша різноманіттям філософських проблєм. Але у „Весняних іграх…“ иньша тематика і иньше, менш політичне, призначення.

Приємно, що Автор зважає на правила пунктуації, – це корисно відрізняє його стиль від над-сучасного дебілізму, якого часом зовуть іноземним лайливим словом post-modern. Лексично, особливо розкішними є перші два розділи, – мені навіть виглядає на те, що вибір Слова в тих розділах мав коштувати Авторові довгої, тяжкої праці, – і Автор може пишатися осягнутим.

Хирлявість українського книжкового ринку справила повсюдне явище: звільнення з праці коректорів та брак сумлінности в праці редакторів. Тому читач змушений відбувати ще й ролю непрошеного рецензента. Що і пропоную до уваги публіки.

Мова книжка практично не містить кацапізмів. Як читач, я наділений тим болісним даром (а, може, набув його за час існування „Незалежної“), – який автоматично зупиняє плинне читання тексту на тих кацапізмах та найновіших американізмах, котрі вмить і пронизливо ріжуть слух (чи око?) та змушують спіткнутися об них. Звісно, вибірка цих мовних опаскуджень геть суб'єктивна. Все ж, хотілося б аби освічений галичанин такого позбавлений був. Не підлягає сумніву, що головний герой розмовляє, особливо в куснях „від автора“, мовою самого Автора. Що сумно свідчить окремими місцями про зкацапщену популярним совєтським простюхівством мову самого Автора, – скацапщену іще в тих давніх часах, коли майбутні письменники, малярі, музики та романтично розслаблені поетеси шастали в ролі студентів нечисленними кнайпами Львова, гордовито попиваючи сухе вино і нехтуючи горілкою. Всього неповних два десятки кацапізмів на 240 сторінок відбірного тексту одділяють текст від ідеального. Якби ними більше рясніло – я заощадив би собі кладення на папір оцих причинок.

Можна сперечатися, чи у прямій мові Автор має право, або навіть повинен, допускатись кацапізмів з огляду на потяг до реалізму. Книжечка, про яку йдеться, ані не є етнографічною розвідкою, ані не носить підкреслено натуралістичного характеру. Це художній твір. Художній твір не пишеться дослівно аж так бридко, як „в натурі“ розмовляють герої. А в першу чергу – позитивні герої. Легкий твір красного письменства мав би робить Читача трішки кращим. Я люблю не тільки головного героя, але і його численних панн. З тихим ностальгічним задоволенням повертаюся в уяві до їх звичного і затишного товариства. І дуже хотів би м, аби не разили дисонансом моє вухо вже, на жаль, звичні для галицької елітної публіки кацапізми в переміж з укоріненими сов'єтизмами 60^х років. Хай би панни Автора стали трішечки кращими, – навіть коштом невеличкої штучности. Але це була б, може, штучність для Автора, – не для читача!

Сторінка 226:

„Кожен вузол керує рухами свого кільця, і пошкодження сусіднього кільця відобразяться на його діяльності (не?) дуже скоро. Якщо одне кільце втратить рухливість, то інші кільця… іще довго зберігатимуть рухливість.“

1.        Кавалок з Пречистою Дівою (сторінка 99) настільки вдалий з митецького боку, що не сила стриматись було б нікому од його публікування. Але мені видається, що Мати, якій прийшлось стати свідком розп'яття рідного сина, не заслужила на те, аби її ім'я згадувалося в подібному контексті. Безвідносно до факту її історичної непорочности. Автор маєте право, – часом і підстави, – кпити з надлишкових церковних мітів, та нині, як виглядає, ніхто не сумнівається в історичності осіб Марії та її Сина. Не думаю, що серед читачів багато найдеться аж настільки інтеліґентних, аби зуміли одділити оброслий непотрібними забобонами церковний образ од справжньої і багатостражденної історичної особи Марії.

2.        Фантасмаґоричне виприскування сперми на коліна тети Роксоляни в часі родинного обіду (сторінка 154) виглядає надто нереалістичним і випадає із загальної поміркованости сюжету, навіть коли врахувати щоденні кількаразові еякуляції супер-героя. Склалося вражіння, що відповідний кавалок був приготовлений для якоїсь иньшої, більш сюр-реалістичної (ще одне дурне слово) нагоди, а зостав внесеним до цієї книжки з міркувань на кшталт „шкода не використати“.

3.        Виглядає на те, що Автор якось аж надто серйозно закомплєксований стосунками з Церквою: аж так безнадійно, що готов навіть на маленьке лукавство супроти історичної правди. Йозефіна (Йосифа) Кун була в першу чергу ігуменею, – що визначало її соціяльний характер, – а вже в другій ролі – поетесою. Але автор уникає згадки про клір всюди, де ця згадка могла-б мати позитивний характер (стор. 23).