Микола МИХАЛЬЧЕНКО
Зореслав САМЧУК

УКРАЇНА ДОБИ МЕЖИЧАССЯ

Блиск та убозтво куртизанів

ДРОГОБИЧ
Видавнича фірма
"ВIДРОДЖЕННЯ"
1998

ББК 66.3(4УКР)
М 69

Автори зробили спробу окреслити механізми драматичного становлення сучасної України, розкрити закономірності державотворчого процесу, об'єктивно й неупереджено розглянути вузлові проблеми суспільного поступу, з'ясувати як системну взаємодію факторів невдач, так і моделі збереження, відтворення й укріплення українського соціуму. Особлива увага зосереджена на виявленні міри відповідальності тих, хто поставив молоду українську державність на межу стаґнації й безладдя.

Праця М. Михальченка і З. Самчука є зразком пристрасного й висококваліфікованого здобутку сучасної української суспільної думки. Вона прислужиться політикам і політолоґам, всім і кожному, хто вивчає політичну історію та філософію України й працює задля її майбутнього.

Художнє оформлення Ігора Бабика

© М. Михальченко, 1998
© З. Самчук, 1998
© Видавнича фірма "Відродження, 1998

ISBN 966-538-021-4

ЗМІСТ

Замість передмови

Розділ I. Сутінки ілюзій

Розділ II. Реабілітація ідеолоґії, або поняття й катеґорії, як і коні, невинні

Розділ III. Ідеолоґічна складова політичних та економічних реформ в Україні

Розділ IV. Ґеополітична самоідентифікація України: пошуки тривають

Розділ V. Політичні та економічні реформи: крок вперед, два назад

Розділ VI. Зміцнення державності – ґарантія ефективності реформ

Розділ VII. Інфантилізм влади в царині мови як синдром державного імунодефіциту

Розділ VIII. Політична доля України: коливання між минулим і майбутнім?

Замість післямови

Розминутися з людиною – лиш прикрість, розминутися з часом – ото штука!

Замість передмови

Нині люди відчувають, що живуть у надзвичайно хиткому й невиразному часі, затиснені між Вчора і Завтра. Ця аморфність, неостаточність і плинність часу межичасся¹ не може не позначитись на формуванні особистісної та масової стратеґії життя, що, певною мірою, пояснює мотивацію тотальної стихійної бездіяльності й безвідповідальності, етичного "плюралізму" та духовного інфантилізму доби межичасся. Принаймні, пояснює суто психолоґічно.

Одначе, безвідповідальність завжди залишиться безвідповідальністю, незалежно від того, наскільки ретельно не підганяли б під неї мотивацію виправдання. Якщо на індивідуальному рівні малодушність і відсутність громадянської позиції ще може розраховувати на пошуки адвоката, то рівень академічних інституцій, партій, громадських орґанізацій і рухів, а, першочергово, виконавчої влади не має жодних шансів на поблажливість Історії.

Зрештою, що їм Історія?! Рівень масштабування їхньої життєвої стратеґії обмежується, як правило, потребами сьогоднішнього виживання, крутійства чи навіть відвертого злодійства. Вони не хочуть (чи не бажають!) помічати, що сьогодні щодня закінчується, переходячи в завтра. Для них цей перехід настільки непомітний або несуттєвий, що вони постійно оперують винятково сенсом тотальності сьогодення.

У результаті світоглядно-ціннісне сирітство сягає апогею – відкидаються чи іґноруються як арґументи й потреба врахування минулого, так і майбутнього. Суспільство потихеньку запроґрамовується на тупорило-свинячий алґоритм штовхання біля корита. Про спасенну сенсожиттєву вимогу доконаної необхідності міжособистісного солідаризму на тлі сучасних диспозицій мало хто згадує.

Маятник української невизначеності коливається в небезпечній площині межичасся, де соціальний простір і час вочевидь здеформовані. Вичерпуючи рештки життєвих сил, країна розривається між суперечливими й несумісними тенденціями, нагадуючи корабель, у якого вийшли з ладу засоби управління. Ні рульове коліно (система соціального управління), ні гвинт (економіка) не дають можливості відшукати правильний шлях.

Точкою відліку початку соціальної катастрофи сучасної України слід визначити рішення Верховної Ради 1992 року про передачу значної частини своїх і президентських повноважень прем'єр-міністру Леоніду Кучмі та його уряду. Хоч Кучма і вимагав додаткових повноважень, але він не був готовим ні психолоґічно, ні професійно до їх використання, не мав ні об'єктивних, ні суб'єктивних умов для їх реалізації (відсутність управлінської команди, політичної стабільності тощо). В результаті почалась хаотично-спазматична "декретотворчість", яка поставила економічне та політичне життя держави на критичну межу. Аґонія довершувалась управлінським волюнтаризмом, що підніс до небаченого рівня корупцію, розкрадання, зловживання.

За іронією історичної долі, людина, яка провалилася на посаді прем'єр-міністра, згодом, використавши соціальну та політичну демаґоґію, стала другим Президентом України. Були відкриті шлюзи подальшої деґрадації суспільного розвитку. Дніпропетровсько-запорізький клан повністю захопив владу. Нормою стали фаворитизм і вакханалія земляцьких призначень. Залишки професіоналізму впали під натиском вимог особистої відданості вождю. Настала пора куртизанів, які отримали країну на відкуп – грабуй, поки ти при владі. Сутінки соціального проґресу і надій на краще почали стрімко згущатися.

В Україні доби межичасся здеформована загальна система світовідчуття, розгубленість і дезорієнтованість масової свідомості сягнули загрозливих меж. Навіть у найближчому оточенні Президента панує тотальна неспроможність¹ адекватно витлумачити життя на рівні здорового глузду, тверезої думки, а, тим більше, понятійно-термінолоґічно відтворити думку. Складається враження, що ліміт контактів цих твердолобих куртизанів зі світом інтелекту обмежується впевненістю, що Волга впадає в Каспійське море.

Світоглядно-орієнтаційна летарґія, відсутність лоґіки мислення в алґоритмах національних інтересів формують сув'язь причинності скніючої української державності. Понура зневіра і відчайдушний розпач – атрибути цієї сув'язі. До яких наслідків може призвести іґнорація чи потурання окресленим тенденціям – здогадатись не важко.

Чарльз Дарвін вважав, що здатність червоніти – найхарактерніша і найлюдяніша з усіх властивостей людини. Слово честі, мали б сучасні куртизани-фаворити хоч якесь уявлення про совість, їм можна було б вибачити патолоґічну безвідповідальність і ціннісно-світоглядні абстракції їхніх безнадійно вбогих душ. Але ж вони повсякчас цинічно відкидають будь-яку значимість морального фактора в політиці сущого. Для них етичні перестороги не існують в принципі, взагалі.

Ні-ні, від опіків сумління ці мутанти соціальних деструкцій не страждають. Навпаки, вони примудряються подати власну етично-гуманітарну дистрофію і цілковиту деґрадацію громадянського почуття з такою пихатою погордою, ніби мова йде про підтвердження факту, що вони патриції в двадцятому коліні. З цього приводу в пам'яті виринають слова з комедії древньоримського письменника Теренція: homo sum, humani nihil a me aliemun puto. Тобто, я людина, ніщо людське мені не чуже. Часи все-таки дійсно змінюються! Прикро, що не завжди на краще. Бо якщо дві тисячі років тому згаданий вислів вживався для ілюстрації висміювання крихкої структури людської душі, котрою маніпулюють життєві спокуси, то нині афоризм древньоримської комедії цілком серйозно використовується для захисту етичних, духовних, ціннісних і т. п. збочень.

Замість того, щоб хоч на міліметр підправити проґресуючу суспільну деструкцію, влада вдається до наполегливих спроб накинути ярмо диктату на шию засобів масової інформації. Щось подібне вже було в часи брєжнєвської аґонії, коли говорили: спробуй тільки зачепити ті недоліки, з якими вже давно покінчено!..

Україна стоїть на порозі визначальних трансформацій політичного, світоглядно-ідеолоґічного, етичного, ціннісного, орієнтаційно-ґеополітичного ґатунку. Цей перехідний стан (період), власне, тому і йменується перехідним, що не триває довго. Незабаром човен української невизначеності приб'ється до якогось (чийогось) берега. Питання тільки в тому, чи він віддасть свою долю на розсуд стихії хвиль, пасивно споглядаючи за цим процесом осторонь, чи український народ врешті визначиться щодо своїх сенсожиттєвих потреб і наляже на весла в потрібному напрямку – часто наперекір вітру й хвилям.

* * *

В роботі продовжується розробка наукової проблеми: "Політична трансформація України: соціокультурний аналіз". В дослідженні використані матеріали наукової праці народного депутата України, заслуженого юриста України Сергія Олександровича Кириченка.

Сутінки ілюзій

Розділ I.

Сучасна Україна поки що не має повноцінної історії. Вона виокремлюється в свідомості в контексті дій вмілих та невмілих політиків у центрі та реґіонах на тлі хоч і протестуючого, але загалом малоактивного народу. З цих причин практично неможливо з'ясувати сутність процесів, а тому історію тимчасово замінюють набором прізвищ. Прикро, але навіть у відправних точках новітньої історії Україна виявляє якщо не діаґноз, то, щонайменше, симптом політичної патолоґії – несприйнятливість уроків всесвітньої історії взагалі, а Російської імперії та СРСР зокрема.

Історія більшовизму свідчить: мало місце велике ошуканство й нескінченний ланцюг обдурювань малих. Людям твердили, що революція – початок принципово нового життя, що треба трохи потерпіти й щастя прийде в кожну сім'ю. Люди раділи, терпіли, горіли ентузіазмом. За це їм платили терором, жебрацьким існуванням, втратою свободи. "Нове життя" стало жахом для мільйонів, війною всіх проти всіх. Історія зафіксувала: маси обдурені. Вони отримали плату за неприпустиму довіру до шарлатанів, які використовують привабливі гасла для захоплення й утримання влади.

Що ж відбувається в незалежній Україні останніми роками? Невже на передові рубежі вийдуть політичні сили, котрі прагнуть у черговий раз використати "людину з вулиці" для повернення терористичного, тоталітарного режиму? Невже гасла "відбери" і "розіпни" переможуть "створи" і "вибудуй"? Невже люди забудуть злочини влади, яка за 70 років знищила близько 100 мільйонів своїх громадян на фронтах Великої Вітчизняної війни, в концтаборах, тюрмах, розстрілюючи повсталих селян і робітників, виморюючи голодом, переселяючи й знищуючи цілі народи? Як і чому вдається людям, що були частиною злочинної влади, вимагати не лише реабілітації цієї влади, а й поновлення її в правах і повноваженнях у сучасній незалежній Україні? Наскільки це узгоджується з канонами хоча б етики?!

У наші голови десятиліттями втокмачували, що влада більшовиків – найдемократичніша. Насправді країна відгородилась від решти світу, глузливо відкинула всесвітній досвід, знову закріпачила (перетворивши практично в рабів) селян, робітників та інтеліґенцію. Вся територія держави перетворилась на суцільний табір, котрий, захворівши синдромом ґлобалістики, невпинно нарощувався за рахунок "соціалістичного вибору" сусідніх країн.

Поївши ворогів, соціалістична революція взялася за своїх героїв. Культура розпалася на дві частини – культ і "ура" будь-яким злочинам того ж таки культу особи, партії, держави.

У свою чергу, політичні злочини породили злочини економічні. Поступово сформувалось злодійське суспільство, де безбожно крали всі: злочинці – в громадян, громадяни – в держави, держава – в громадян. Коло, таким чином, замикалось. Психолоґія "вкрасти і втекти" народилась не в 90-ті роки. Вона сформовувалась усім радянським способом життя. І скільки каральні орґани радянської держави не притягували до відповідальності за збір колосків, котрі залишились після жнив, скільки не ганялися за "несунами", а злодійство та хабарництво розквітали все більше. Нині суспільство пожинає "ягідки" тих "квіточок".

Окрім тяжкої спадщини радянських часів, на сучасну Україну справляють суттєвий вплив ще й неґативні моменти часів Київської Русі – роздробленість реґіонів, козацько-гайдамацька вольність, яка раз у раз переходить в анархізм, тотальна неповага до закону й влади, хуторянська психолоґія "моя хата скраю". Це суттєво заважає закріпленню в державі позитивних тенденцій, входженню в цивілізований світ. Усе, про що вели мову, можна віднести на рахунок засобів і методів помсти старої історії. Дуже старої і недавньої, але, щонайменше, радянської. Сьогодні Україна вже творить нову історію – свою і навіть частково всесвітню. А це відповідальність і творчість зовсім іншого ґатунку.

Українська держава складається не лише з доброчесних і законослухняних громадян, як, зрештою, і не з однодумців. Очікувати досягнення найближчим часом ідеолоґічної та політичної єдності українського суспільства не доводиться. Авантюристи, злочинці, порушники традицій і норм, безробітні й декласовані прошарки миттєво не зникнуть. Процес творення української політичної нації і незалежної держави відбуватиметься в складних умовах і триватиме довго. За цих обставин найголовніше – витримати лінію: замість держави, що стоїть над суспільством, монопольно править та контролює суспільство й громадянина, необхідно створити іншу державу – демократичну й правову, котра захищає суспільство й громадянина, а не придушує їх.

Зрозуміло, що під час реформ загострюються соціальні проблеми – росте безробіття, зіштовхуються інтереси різних соціальних груп, реґулююча роль законодавства падає, оскільки старе законодавство далеко не повністю відображає проблематику сьогодення, а прийняття нових законів та підзаконних актів постійно запізнюється.

На час соціальної реконструкції суспільства перед владою з усією невідпорністю постає проблема: захищати суспільство й громадянина від зловживань та злочинності старими засобами або ж доручити це тим установам та інституціям, котрі зможуть ефективніше досягти мети. Світовий досвід дає кілька варіантів вирішення цього питання. Одні держави намагалися якнайповніше використати потенціал старих каральних орґанів, інші творили нові або застосовували комбінацію нових і старих.

Україна зробила ставку на використання старих правоохоронних орґанів і програла двобій зі злочинністю. Радянські правоохоронні структури втратили свою ефективність ще до 80-х років. Вони стали наскрізь корумпованими, технічно слабо оснащеними, а в період реформ деґрадували остаточно. З'являється все більше неспростовних фактів, що має місце зрощування правоохоронних структур зі злочинними орґанізаціями. Таким чином, шансів зупинити криміналізацію суспільства старими методами й за допомогою старої системи нема.

У 1994 році тодішній кандидат у Президенти України Леонід Кучма обіцяв покінчити зі злочинністю за три місяці, чим, звичайно, притягнув на свій бік голоси багатьох виборців. Але обіцянки залишились обіцянками. За час президентства Кучми криміналізація суспільства тільки поглибилась. Чому ж це відбувається, якщо більшість злочинних формувань відомі не лише правоохоронним орґанам, а й широкій громадськості, а їх ватажки діють цілком леґально, цинічно нехтуючи законами, тероризуючи підприємців і населення?

Цьому є достатньо пояснень. По-перше, багато політиків вдаються до послуг злочинних груп або навіть є їхніми ставлениками в орґанах влади. По-друге, злочинні угруповання мають свою аґентуру в правоохоронних орґанах, що дозволяє їм уникати відповідальності. По-третє, боротьба зі злочинністю, за великим рахунком, владою лише імітується (різноманітні засідання, заяви й не більше).

Некерована молодь, наркоманія, майнове розшарування суспільства, культ грошей – це ті феномени, яким не спроможні протидіяти ні суди, ні міліція, ні виправні заклади. Знову постають запитання: хто винен, що робити? Можна в усьому звинувачувати період драматичного зламу старого й становлення нового. Можна покладати надії на закріплення незалежності держави, на налагодження справ у економіці й на те, що орґанізовану злочинність вдасться серйозно потіснити. Але всі ці надії будуть мильними бульбашками, якщо ми не матимемо національної проґрами боротьби зі злочинністю, якщо правоохоронні орґани боротимуться з наслідками орґанізованої злочинності, а не з нею самою.

Усі існуючі до цього часу "проґрами" боротьби зі злочинністю ліпилися за старим компартійним бюрократичним зразком. Є план певного заходу, він розглядається на багатьох засіданнях, є термін контролю за виконанням плану й т. д. Але нема головного – реальної боротьби зі злочинністю. Складається враження, що проґрами й плани боротьби зі злочинністю й сама злочинність існують у двох окремих мимобіжних площинах, які не мають точок перетину.

Який же вихід? Його підказують класики-сатирики. Замість гасел про боротьбу зі сміттям доцільніше взяти віник і почати підмітати. Інакше новонароджена історія помститься за бездіяльність цілковитою криміналізацією суспільного життя. От тільки чи готова до цього влада, якщо вона сама криміналізована?

Сьогодні ще можна ефективно протидіяти остаточній криміналізації суспільства. Завтра це робити вже буде пізно. Боротьбу зі злочинністю візьме під контроль сама злочинність.

* * *

Коли К. Маркс та Ф. Енгельс писали про ідеолоґію як ілюзорну свідомість, вони не знали, яка небезпечна зброя буде вкладена до рук їхніх послідовників у ХХ столітті.

Спочатку більшовики вирішили довести й довели, що ілюзорна свідомість може стати ефективним засобом управління народом Росії, СРСР, а потім соціалістичного табору. Загалом у таборі будь-яка ілюзія, будь-який міф набувають життєздатності, дієвості. Але з розпадом соціалістичного табору (або "співдружності", як сором'язливо почали себе називати мешканці табору, побачивши реалізацію передрікань Оруела) ілюзорна свідомість не здала своїх позицій. Вона, мов хамелеон, стала динамічніше змінювати колір і перейшла в атаку, застосовуючи для маскування такі катеґорії як демократія, націонал-патріотизм, плюралізм поглядів, суверенітет, ринкові реформи тощо, і її почали широко використовувати як марксисти, так і антимарксисти.

У незалежній Україні ілюзія стала нормою мислення й поведінки дуже плавно й природно. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років панувала ілюзія, що, ставши незалежними, ми в одну ніч станемо вільними, багатими й щасливими. Нібито для цього не треба працювати наполегливо, напружено, творчо.

Об'єктивна реальність показала, що нічого у житті "за щучим велінням" не робиться; що коли ми хочемо жити "так, як на Заході", то й працювати треба так, як на Заході – ефективно й ефектно, випускаючи не "продукцію", а товар, який потрібний покупцеві, споживачеві. І тоді наша ілюзорна свідомість та відповідне їй буття збунтувалися. Спрацював "синдром Ємєлі" – хочу знову на пічку, нехай лежатиму в подертій одежині, жуватиму сухарі, але нехай про мене дбають інші. У соціальному плані для частини населення це виглядає так: назад, до соціалізму.

"Ємєлін синдром" чіпкий, і на це треба зважати. 1993–1994 року він набув ще однієї модифікації – ніби якщо повернутися назад, в обійми Росії, то заживемо, наче в Бога за пазухою. На таких ілюзорних гаслах, обіцянках теплої пічки й ґарантованого сухаря ледацюгам до владних структур проскочило багато демаґоґів, що звично обдурили довірливо-дурних "ємель".

Думки розсудливих політиків, учених-суспільствознавців мало хто слухав. А вони попереджали – повернення до "казарменого соціалізму" бути не може. А якщо й може, то хіба що у вигляді все тієї ж тоталітарної держави загального насильства. Мета ідеолоґів відродження Росії – відтворити імперію. Ідеї націонал-шовінізму (теж ілюзорні) витісняють більшовицькі або асимілюють, вбирають у себе. Виникає реальність груба, але небезпечно близька – на північному сході можливе народження держави з диктатурою націоналістичного ґатунку.

Ілюзорність свідомості прихильників повернення "назад, до соціалізму" та "в обійми Росії" виявляється й у тому, що вони вимагають (і правильно вимагають) боротьби з кримінальною злочинністю, але не засуджують злочинності на державному рівні, хоч десятки мільйонів людей було заморено голодом, знищено в системі ГУЛАГу, кинуто напризволяще в полоні. Таким чином, вони психолоґічно й ідеолоґічно готові виправдати повернення державного масового терору.

І все ж це не найголовніша небезпека ілюзійного ґатунку для України, адже за результатами різних соціолоґічних досліджень ідеї "назад, до соціалізму" та "в обійми Росії" підтримують 25–35 відсотків населення. Якщо в Україні стане жити краще, їхня кількість значно зменшиться.

Особливо швидко скорочується кількість прихильників інтеґрації з Росією, коли виявилось, що й після багатьох поступок Росії, зроблених у 1994–1995 роках, Україні нічого у відповідь не перепало – газ, нафта і ліс продовжують надходити за світовими цінами або близькими до них. Однак апетити лідерів Росії зросли. Їм мало, як тій задрипанці у казці О. Пушкіна "Про рибака та рибку", бути "столбовою дворянкою",– хочеться стати повновладною царицею і самій цією рибкою (Україною) командувати. Бо як ще витлумачити перманентні спроби диктату?

Головними небезпеками для України – як для вищих ешелонів влади, так і для пересічних громадян – є ілюзії, ніби:

1) "Доля України вирішується у Москві, Брюсселі, Вашинґтоні тощо". Зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні фактори, за умов мирного співіснування держав, мають суто допоміжний (не вирішальний) характер – кредити на стабілізацію валюти, на структурну перебудову економіки тощо. Уявімо, що Україні виділили кредити в розмірі 5 мільярдів доларів на рік. Це еквівалентно 96 доларам і 15 центам на людину. В масштабах тих перетворень, які необхідні в Україні, то справжнісінький дріб'язок. Отже, висновок – доля України в руках її народу. Як будемо думати, працювати – так і житимемо.

2) "Доля реформ вирішується в Києві". Інколи складається враження, що варто розмежувати повноваження законодавчої, виконавчої і судової влади, надати додаткових повноважень Президенту, і реформи підуть вперед семимильними кроками. Здається, "розборки" між гілками влади тривають не стільки з принципових питань "куди йти", "як йти", скільки з одвічного питання українського менталітету "хто головний", "хто згори"?

Ці "розборки" між парламентом і адміністрацією Президента тривають і, до певної міри, взагалі є можливими з огляду ще на два міфи: перший – що Україна керована і нею керують, другий – що реґіони прагнуть твердої влади центру. Насправді, Україна вже шість років розвивається стихійно, в державі криза влади, повний параліч центральної влади і ледь помітне функціонування місцевої (швидше спрацьовує інерція традиції, ніж цілеспрямоване реґулювання суспільного життя). Якщо Президент і парламент керують своїми резиденціями, то це добре. Але якщо вони хочуть сказати, що контролюють діяльність відомств, реґіональних орґанів влади, то нехай говорять, однак реальність дуже далека від їхніх бажань.

Реґіони та їхні керівники – представники Президента, голови обласних Рад – це удільні князі у повному сенсі слова. Вони не встигають реаґувати на закони, що приймаються, на укази, що підписуються, часто-густо навіть не знають їхнього змісту (та й навіщо, все одно завтра все змінять). Їм від центральної влади потрібні лише кредити, гроші на зарплату й соціальні потреби. Останнім часом навіть з цих проблем вчаться викручуватися самі, не покладаючись на "центр". Головне – не дати "центру" обібрати себе.

Для центральної виконавчої влади, якщо Конституція України дійсно буде діяти, почнеться найнеприємніше – треба буде від пропаґандистського, відволікаючого галасу з приводу розмежування повноважень переходити до своїх обов'язків – спробувати відновити керованість країною і зайнятися реальним реформуванням економіки та політичної системи.

І тут виконавча влада потрапить під "перехресний" вогонь критики парламенту, котрий делеґував частину своїх повноважень Президенту, і населення, до якого не можна буде апелювати, що парламент заважає проводити реформи (хоча такі штампи будуть звично використовуватися).

Для України це не нове. 1992 року уряд Л. Кучми дістав повноваження, які просив. Що з того вийшло? Тоді знайшлась відмовка – Л. Кравчук не дозволив розгорнутися, а Верховна Рада не дала можливості продовжити зубодробильний експеримент далі, до межі.

Сьогодні Президент перебуває на сяючій верхівці влади. Це максимально розкриє його для похвали, якщо буде успіх, і для критики, якщо успіху не буде. Така позиція називається "пан – або пропав".

Для опозиції, парламентської та позапарламентської, це дуже вигідно. У випадку падіння другого Президента можна ставити питання кардинально: навіщо нам інститут президентства взагалі, навіщо реформи тощо? Ось тоді й почнуться "смутні часи". Державну машину, що загрузла в болоті, почнуть витягувати в розкачку – "вперед–назад". А вона дедалі глибше вгрузатиме в болото невизначеності.

3) "Національна злагода і коаліційний уряд – ключ до проґресивних перетворень". Це найбільш небезпечна ілюзія, оскільки вона містить у собі велику істину, що згода – це ґарантія подолання труднощів.

Однак національна злагода можлива, якщо нація визначиться щодо головного – щодо шляху, яким треба йти, і щодо вождя (вождів, пророків-Мойсеїв), який її поведе цим шляхом (К. Аденауер, Ф. Рузвельт, де Голль, М. Тетчер, У. Кекконен, У. Пальме та інші).

Українське суспільство на рівні громадської думки нібито погоджується на реформи, але шлях реформ і лідери реформ ще не визначені. Будь-які спроби творення блоків національної злагоди без чіткої ідеолоґічної, політичної та економічної стратеґії ведуть до ще більшої дестабілізації громадського життя. Тому можна говорити про ілюзорність цього гасла зараз, але воно може стати реальністю завтра. Важливо не змарнувати цю останню надію реформ дріб'язково-карикатурними фальстартами.

Ілюзії не народилися в Україні в 1991 році. Вони розквітали пишним квітом і до цього – "нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі", "партія – розум, честь і совість епохи", "радянська держава – найдемократичніша" тощо. Але, на жаль, вони продовжують народжуватися і жити в Україні. І поки вони не відімруть, знаходитимуться й бажаючі експлуатувати їх з метою обдурювання населення. Ілюзіоністи правого, лівого й центристського ґатунку з готовністю обіцятимуть на виборах навести порядок за три місяці, зробити заможною Україну за рік-півтора, забезпечити пенсії вищі, ніж зарплата у Президента США, подолати економічну та фінансову кризу за півроку-рік.

І який же довірливий наш народ, якщо повсякчас "клює" на ці баєчки! Які чудові ілюзії і яка жорстока реальність!

* * *

Більше півстоліття минуло від часу закінчення Другої Світової війни. Людство постійно докладало максимум зусиль, аби не допустити Третьої Світової війни. При цьому якось непомітно народився і вріс у масову свідомість постулат, що нібито Третя Світова війна мусить бути обов'язково ядерною...

Згодом політики й військові стали заручниками власної міфолоґеми – ідеї, згідно з якою характер і мета війни визначатимуться саме ядерною зброєю. Дивно, але факт: до уваги не бралось, що в багатьох війнах була здобута переконлива перемога без використання зброї ядерної. Зокрема, монголо-татари використовували зброю, яка за низкою показників поступалась тодішній зброї Візантії чи середньовічної Європи. І все ж вони зуміли створити світову імперію. В другій світовій війні не було масового застосування хімічної та бактеріолоґічної зброї, хоча вона могла бути значно ефективнішою, ніж застосовувана зброя вогнепальна. Очевидно, з цієї причини людство не здригнулося, коли третя світова війна тихо поповзла по країнах і континентах.

Сьогодні важко визначити дату початку третьої світової війни. Її перший день можна розгледіти відразу після капітуляції Японії. Хоча, якщо брати до уваги концентровану рельєфність і форматність, то, можливо, відлік варто починати з дня відомої доповіді У. Черчилля у Фултоні в 1947 році. Зрештою, це не головне. Головне, що з другої половини 40-х років третя світова війна почала свою впевнену ходу країнами й континентами, збираючи щедрі врожаї людських життів, святкуючи жнива горя й розпачу, влаштовуючи воістину бенкети під час чуми.

Вона тривала в двох основних формах – "холодній" і "гарячій". "Холодна" війна реалізовувалась методами ідеолоґічної та психолоґічної боротьби, "гаряча" – шляхом військового протистояння, розвідки, диверсій тощо.

Третя світова війна почалась і триває до цього часу як результат і відображення тотального й ґлобального протиборства США й союзників, з одного боку, і СРСР (тепер Росії) й союзників – з другого. У будь-якому – хоч трохи значному – збройному конфлікті від кінця 40-х років й до середини 90-х проступали сліди протиборства цих коаліцій. Корея і Китай, Лаос і В'єтнам, Індія і Пакистан, Індонезія і Філіппіни, Ізраїль і Єгипет – скрізь видно результати, за американською термінолоґією, гри на виживання двох суперблоків.

У чому ж полягає специфіка третьої світової війни, як їй вдається залишатись непоміченою більшістю людства? Суть справи й головна причина полягає в тому, що, на відміну від першої та другої світових воєн, третя має якісно інший характер – це локально-тотальна війна. Десь спалахує конфлікт, в якому в один клубок сплелись соціальні й національні протиріччя. Він може охоплювати як окрему країну, так і цілий реґіон. За таких умов зникає відмінність між фронтом і тилом, між громадянською та міжнаціональною війною, між військовими діями й поліційними акціями проти конкретних злочинців.

Ще однією характерною рисою третьої світової війни стало зростання ролі реліґійного фактора. Особливо коли враховувати, що марксизм-ленінізм – це також своєрідна реліґія, в якій модус віри, ритуал займають перші позиції. В цій війні, згідно з гегелівською діалектикою, на новому витку історичного розвитку відродився атавізм реліґійної конфронтації, притаманний середнім вікам. Знову заговорили про мусульманський та християнський фактори, а встановлення теократії як форми правління вже нікого не дивує.

Третя світова війна в Європі протягом довгого часу мала непомітний (латентний) характер, прориваючись окремими язиками полум'я в нібито вигорілому багатті боротьби. Протистояння не набувало характеру ґлобальної війни, оскільки був серйозний стримуючий фактор – ядерна зброя. Берлінське повстання, угорські події 1956 року, вторгнення Варшавського пакту в Чехословаччину в 1968 році, сутички Туреччини й Греції на Кіпрі, громадянська війна й перевороти в Греції, падіння тоталітарних режимів у Портуґалії та Іспанії, збройне протиборство в Ольстері – ці та інші конфлікти свідчили, що в Європі існують передумови для значно гострішого й концентрованішого перебігу третьої світової війни. Проґнози почали виправдовуватись у 90-ті роки на теренах колишніх СРСР і Югославії.

Розпад так званого "соціалістичного співтовариства" й "Варшавського договору" на Заході розцінили як безперечну перемогу в ґлобальному протистоянні. Але це також ілюзія. Крах тоталітарних режимів у Східній і Центральній Європі не зняв протистояння США і Росії як військово-політичних супердержав, хоча Росія й перестала існувати як економічна наддержава, боротьба США й Росії продовжує тривати на теренах колишніх Юґославії та СРСР, де Москва намагається відновити свій ґеополітичний якщо не вплив, то хоча б контроль.

Саме з цих причин ми не стали свідками розпуску НАТО, а, навпаки, стоїмо на порозі розширення цього блоку. Природно, що східноєвропейські держави намагаються якнайшвидше стрибнути під парасолю Атлантичної безпеки, аби вберегти свій суверенітет і новонароджені демократії від російських зазіхань.

На тлі гіркого історичного досвіду зрад Чехословаччини Чемберленом, а Польщі Сталіним потягнення цих держав щодо членства в НАТО (чи взагалі щодо будь-яких тривких і надійних засобів національної безпеки) стають психолоґічно зрозумілими і стратеґічно необхідними.

Поразка СРСР у "холодній" війні, що призвела до розпаду спочатку "соціалістичної співдружності", а потім і самого Союзу, ще зовсім не означає, що Росія відкине спроби реанімувати, відновити імперію методами ідеолоґічної, економічної та збройної боротьби. Участь Росії в збройних конфліктах на Кавказі і в Таджикистані, військова присутність у Придністров'ї, поступово здійснюваний план поглинання Білорусі, державний тероризм стосовно народу Чечні – все це свідчення значного впливу на формування державнополітичного вектора Росії тих сил, для яких відродження імперії – справа життя та смерті (принаймні смерті політичної). Те, що більш-менш витримані й зважені російські політики розбавляють розмовами про демократію та необхідність інтеґрації в цивілізований світ, концентровано проголошує Жириновський: спочатку відтворити Російську імперію в кордонах 1913 року, а згодом "обмити чоботи у водах Індійського океану", поновити присутність у Середземнному морі тощо.

Боснійський конфлікт – своєрідний прообраз того, що відбуватиметься на першому етапі на теренах колишньої "соціалістичної співдружності", коли Росія візьметься за відродження імперії, ламаючи новоутворені незалежні держави.

"Білоруський експеримент", який проводить під диктовку Москви Президент поки що формально незалежної Білорусі Олександр Лукашенко, вже сьогодні суттєво змінює політичну ситуацію в Європі. Вихід російських військ (правда, поки що лише прикордонників, хоча завтра ніхто не здивується танкам) на західні рубежі Білорусі практично завершує оточення Прибалтики: із заходу підпирає група військ у Калінінґрадській області (колишня східна Прусія), зі сходу – Ленінґрадський військовий округ, з півночі – Балтійський флот Росії, з півдня – російсько-білоруські підрозділи.

Російська військова машина виходить також на кордон Польщі. Буфер між Росією та Польщею у вигляді анемічної білоруської державності практично зліквідований. Різко погіршилось військово-стратеґічне становище України. Збройні сили Росії знаходяться на північних і східних рубежах (Білорусь, Росія), на південних (Чорноморський флот у Криму, російське Причорномор'я та Приазов'я), на південно-західних (підпорядковані Росії військові підрозділи в Придністров'ї). Таким чином, Україна виявилась майже в повному оточенні російських військ. Залишились проходи в Центральну й Західну Європу через невеликі клаптики кордону з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією.

За цих умов можна очікувати різкої активізації Росії з метою зламу супротиву України, закріплення фактично колоніального статусу. Якби не відверті провали в "чеченській кампанії", то російська військова машина, можливо, вже почала б довершувати "справу з хохлами". А так поки що російському ведмедю доводиться витрачати внутрішній енерґоресурс на відбивання від дошкульних укусів бджіл на Кавказі та Таджикистані – до України руки не доходять (себто лапи не долазять).

Україна потрібна Росії як за економічними, політичними, так і за військово-стратеґічними причинами: по-перше, поглинувши Україну, Росія позбудеться єдиного серйозного опонента своєї новітньої експансіоністської політики в Східній Європі. Інші держави – Балтійські чи Молдова – не зможуть серйозно протистояти військовій силі Росії, якою б та не була слабкою. По-друге, у Росії не вистачає слов'янського людського матеріалу для проведення своєї асиміляційної політики на Кавказі, в Середній Азії, в Сибіру. А 51 мільйон громадян України видаються Росії тим необхідним і достатньо глибоким резервуаром, звідки можна довго черпати людські ресурси для здійснення неоімперської політики. По-третє, Крим і південні терени України (разом з Чорноморським флотом) – це оптимальні форпости дифузного поширення третьої світової війни на реґіони Чорного і Середземного морів.

На якому підґрунті визріває політика Росії в останній п'ятирічці ХХ століття? По-перше, Росія впевнена, що США та їх союзники не підуть на ядерну війну не тільки в разі порушення державного суверенітету України, Прибалтики, Молдови, а й країн Вишеґрадської групи (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини). Тому Москва продовжуватиме балансувати на межі ґлобального конфлікту, використовуючи вже апробований "абхазько-чеченський" шлях підкорення країн і народів.

Сутність цього шляху – розв'язання локальних реґіональних конфліктів на національному чи реліґійному ґрунті, а згодом і втручання у внутрішні справи під приводом стабілізації ситуації. Техніка такого сценарію відшліфовувалась у Грузії, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Інґушетії, Чечні. Але будь-який сценарій вимагає вдосконалення техніки виконання. Тому на черзі інші держави та реґіони.

По-друге, ініціатива Росії в ООН, щоб країни СНД (згодом, очевидно, і держави колишньої "соціалістичної співдружності") були визнані зоною особливих стратеґічних інтересів Росії, стала невипадковою. Росія будь-що намагається відновити status quo 1950–1980 років у Європі та світі.

По-третє, стратеґія Росії вибудовується на слизькому уявленні, ніби вона має перевагу в звичайних озброєннях стосовно решти Європи. Але Росія зразка 90-х років вже не та, що СРСР в 1945 році, та і Європа вже не та. Сукупна військова потуга НАТО в Європі, навіть без України та держав Центральної Європи (які, між іншим, мають різноманітні угоди в НАТО), переважає потугу Росії, особливо за якістю озброєнь. Як видно, стратеґія Росії на продовження третьої світової війни хоч і сповнена протиріч і не завжди достатньо обґрунтована, але все-таки несе небезпечний потенціал перетворення локальних війн у війну ґлобальну.

Доцільно вказати й на той факт, що боротьба між класами, прошарками, елітами, кланами за політичну владу продовжує залишатись потужним каталізатором конфліктів у країнах і реґіонах.

Сьогодні економічне протистояння таких потужних угруповань як Японія та її азіатські партнери – Європейський Союз – США відтіснило політичне протиборство в ґлобальному масштабі. Однак слід мати на увазі, що економічне протистояння легко виливається в політичне. Крім того, не можна нехтувати фактором приниженої та аґонізуючої Росії, яка неодноразово демонструвала здатність до відродження, хоч і ціною величезних матеріальних і людських жертв.

Наприкінці ХХ століття дещо призабулись пророцтва, що третя світова війна може стати війною міжрасовою. Справді, мало підстав вважати, що жовта чи чорна раса піде війною проти білої,– все-таки інтеґрація рас триває. Але частина конфліктів, у тому числі й збройних, має расовий відтінок. Залишаються різноманітні расові табу й забобони, які можуть стати причиною нових конфліктів. Наразі можна зробити кілька висновків:

1) Третя світова війна є не майбутнє, а теперішнє людства. Вона триває вже близько 50-ти років, і важко передбачити, коли вона закінчиться. Це перманентна, локально-тотальна війна.

2) В будь-який момент можливий перехід третьої світової війни зі стадії локально-тотальної до ґлобально-тотальної.

3) Якщо людство не забезпечить рішучих заходів по придушенню локальних конфліктів, по розробці універсальних механізмів запобігання їм, то оптимістичні проґнози щодо розвитку людства в ХХI столітті виявляться траґічною ілюзією.

4) Євроазіатський простір – у першу чергу колишні країни "соціалістичної співдружності" – нині уособлюють театр активних бойових дій третьої світової війни. Потенційно небезпечним мінним полем залишається Африка, де соціальні та національні конфлікти стали звичною нормою.

5) Військово-політичні блоки залишатимуться й надалі надійним інструментом стримування ґлобального конфлікту. Хоча вони не можуть стати надійним інструментом утвердження неконфліктного світопорядку. Для виконання цих завдань більш ефективні такі орґанізації як ООН, НБСЄ та інші.

Реабілітація ідеолоґії, або поняття й катеґорії, як і коні, невинні

Розділ II.

Держава повинна вірити в три речі:
в своє минуле, в своє майбутнє, в свою
спроможність зробити висновки з минулого,
аби досягти кращого майбутнього.
Франклин Делано Рузвельт, 32-ий Президент США

Небезпечним атрибутом сучасного українського суспільства залишається терпкий драматизм світовідчуття, невід'ємними складовими якого є орієнтаційна роздвоєність, відсутність меж, відносність, невизначеність, вірогіднісність і т. п. Панує світобачення, обтяжене непродуктивними й згубними стереотипами, інерцією спорохнявілих "істин". По шести роках державності ще не витворилась стійка й доцільна теорія чи доктрина національної еволюції. Криза концептуальної невизначеності залишається фактом доконаним.

При цьому інфантильно іґнорується фундаментальний принцип функціонування будь-якого соціуму: народ єднають спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному й спільні проекти на майбутнє. Для націй державних це – аксіома, викладена, наприклад, в "американській мрії" США, "ідеї третього Риму" Росії чи "ягеллонській ідеї" Польщі.

Реальне бачення закономірностей історичного поступу до мети вимагає визнання прямої і безпосередньої залежності між відсутністю індивідуальних довготривалих та перспективних мотивацій і несформованістю рушійної ідеї (ідеолоґії) суспільства. Звичайно, не слід займатись фетишизацією понятійно-катеґоріального апарату, роблячи суспільство заручником світоглядних фантомів. Мова йде лишень про те, що Париж вартий меси^*. За аналоґією, потреба реабілітації ідеолоґії також варта пильної уваги й зважених, відповідальних міркувань. Тим більше, що Українська Справа надто часто ставала фраґментом сумління окремих аматорських гуртків, а не справою честі й життєвого покликання відповідальних фахівців, тим більше, народу й держави.

Українська Ідея, безперечно, вимагає тлумачення в найширшому діапазоні – в термінах етики, аксіолоґії, етнопсихолоґії, педаґоґіки тощо. Однак на сьогодні все це не актуально, позаяк відсутні базисні постулати світоглядно-орієнтаційного штибу.

По шести роках формального існування Української держави світоглядно-ідеолоґічний орнамент її фасаду продовжує вперто нагадувати твір абстрактного мистецтва, в якому важко розгледіти контури чогось тривкого, переконливого й перспективного. Це набір якоїсь замусоленої банальщини, котра не допоможе в світоглядних і аксіолоґічних лабіринтах сьогодення, а, тим більше, не стане в нагоді в якості проґрами на майбутнє.

Відсутність офіційної державницької ідеолоґії (як ідеолоґії держави) спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за національними, мовними та культурними ознаками. Розколотість держави за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених (відсепарованих) національно-культурних сеґментів поки що цілісної держави. Нація, яка не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному: "Якщо нема перспектив для розвитку національного орґанізму, зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати"¹.

Останніми роками були здеформовані, здевальвовані чи усунуті як безперспективні фундаментальні цінності та пріоритети^*. На рівні масової свідомості порушився більш-менш стрункий асоціативний ряд, пов'язаний з такими поняттями як свобода, гідність, відповідальність, кров, людяність. Звісна річ, в умовах, коли значення й смислове навантаження визначальних термінів порушене або невизначене, підніматись до суспільно-політичних узагальнень чи просто аналізу стає справою невдячною. Однак інтеґральна криза ідейно-духовної сфери (себто формотворчого матеріалу людяності) вимагає нагального втручання в божевільний процес тотальної ідеолоґічної ентропії.

Не претендуємо на повне й остаточне висвітлення проблематики сучасної ідеолоґічної доґматики і єресі – в цьому, за великим рахунком, і потреби немає. Ми завбачливо зауважуємо, що подаємо лише дещо з цієї широкоформатної панорами, описуємо лише деякі локальні місця ціннісно-світоглядної хвороби, яка останнім часом набула рис небезпечної епідемії,– небезпечної для самого фактора існування Української держави.

Національна Ідея ні в якому разі не повинна бути чарівною ілюзією, що заступає собою реальність. Інакше такий зухвалий проект "трансформації" дійсності неминуче прирікатиме себе на поразку, а тому від початку матиме згірклий присмак розчарування. Крихка етнічна, культурно-аксіолоґічна, світоглядна, орієнтальна й навіть етична архітектоніка сучасного українського суспільства вимагає реалістичної, тверезої, відповідальної реконструкції українського світу, пошуків форм державного й суспільно-політичного втілення, адекватних українській вдачі, українському менталітету, українським чеснотам, українській традиції, потреби формування концепції, незакаламутненої ганебними сенсожиттєвими компромісами, здрібненим світоглядом чи ціннісними девальваціями.

Differentia specifica^* сучасної української політичної влади полягає в тому, що вона не має концептуального уявлення про необхідність і обов'язок керування будь-якою кризовою ситуацією. В разі невиконання цієї вимоги кризова ситуація сама починає керувати владою й народом. Загалом же влада пообростала примітивно-"правильними" нездарами, котрі тільки й думають, як їм втриматись, ставлячи свічки "і Богові, й чорту". Це дещо відсовує на пізніший термін суспільну аґонію, але аж ніяк її не знімає.

Українська влада до цього часу не може зрозуміти, що здобутки державного унезалежнення досягаються зусиллями не демаґоґії, а інтелекту й волі. Вона продовжує перебувати в полоні оманливих стереотипів і патолоґічної самообмеженості світоглядних орієнтацій. Причина такого стану тривіальна: владні коридори заповнив назагал рудиментальний інтелект, тому концептуальна неспроможність і підміняється облудою сіренької демаґоґії, а "поміркованість" в з'ясуванні (окресленні) своїх можливостей (перспектив) переноситься на рівень загальнодержавний.

Світоглядна архаїка упослідженості та перманентні світоглядні сум'яття не є витвором останніх років. В'ячеслав Липинський свого часу виніс вердикт: "Державне думання для українського хама чуже і незрозуміле"². Якщо в етичній площині влада нагадує варварів, то в сфері світоглядно-орієнтаційній вона виглядає просто немовлям. Брак ідей, їхня недостатня глибина, зрештою, відсутність опорних точок у самих ідеях стали невід'ємним атрибутом владних коридорів.

Проґресуюча порожнинність змісту офіційної політичної фразеолоґії стає показником її теоретичної та практичної безпорадності, політичної капітуляції перед необхідністю здійснення суспільних завдань, бажання уникнути відповіді на складні питання суперечливого суспільного буття.

Здеформована загальна система світовідчуття, панує тотальна неспроможність адекватно піймати життя на рівні думки, а, тим більше,– на рівні понятійно-термінолоґічного відтворення цієї думки. Натомість нагромадилось чимало штучно сконструйованих і цілковито кон'юнктурно-схоластичних стереотипів, кожен з яких по-своєму розминається з істиною, не спирається ні на факти, ні на перспективну довготривалу концепцію.

У цьому контексті важко не погодитись з Володимиром Ковтуном: "Усі нерозв'язані проблеми українства відразу чи згодом зводяться до однієї нерозв'язаності – до браку уявлень про свою світову вісь, про свою "космічність", про свою історичну місію, про нішу чи місце серед інших народів. Якесь інше пояснення алоґічності суджень і дій різних політичних сил, нехтування ними національних (а, отже, й власних) інтересів, вигоди, виграшу знайти не вдається"³.

Par excellence¹ сирітство й упослідженість (сучасної) української політики виявляються хоч би в тому, що масова свідомість скніє в окопах "об'єктивного сьогодення", "дійсного", не роблячи практично жодних кроків на "лінію можливого", належного. Цим руйнуються передумови всякого поступу – духовного, ціннісного, етичного, вольового тощо.

Ферменти світоглядного розкладу призвели до світоглядної прострації масової свідомості. З чимось подібним Україні вже доводилось мати справу в 1918–1920 роках, коли ще молодий і відвертий Павло Тичина нашвидкуруч поставив влучний діаґноз у своєму нотатнику:

Чи вже стомилась наша нація,
Чи недалеко до кінця,
Коли кругом одна прострація
І майже жадного співця,
І майже жадної поезії,
Яка б нас вдарила. Нема.⁴

В таких обставинах пророчим відлунням звучить настанова Євгена Маланюка: "Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але з корінням висіти в повітрі – це значить засудити себе на неплідність..."⁵.

Убезпечити від неплідності може лише термінова духовна, етична, гуманітарна й ціннісна мобілізація масової свідомості. Цей катарсис мусить бути доповнений ведучим колесом державного воза – виробленням перспективної Національної Ідеї – тієї скріплюючої цілісності, що тримає народ купи, дає йому надію.

Ідеолоґія в такому сенсі стає condito sine qua non² виживання, реґенерації, відтворення й забезпечення оптимального функціонування державного (національного) орґанізму, надійною точкою світоглядного, аксіолоґічного, ґеополітичного опертя. У цих обставинах Національна Ідея буде спробою подолання невпинної деморалізації та розмивання ціннісного підмурівку соціуму, результатом інтелектуально-рефлексивного відтворення національного почуття, потребою усвідомитись, визначитись у вічному, трансцендентному, sub specie aeterni³.

Ідеолоґія (Національна Ідея, Українська Ідея) покликана викласти стереометрію українського самоздійснення, спосіб реалізації національних інтересів у світоглядній, аксіолоґічній та ідейно-теоретичній проекціях. Від найближчих часів і до далекої перспективи. Як писав Юрій Шевельов, "єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства – це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби"⁶.

За великим рахунком, в Українській Ідеї повинна бути викладена сама максима українського самоздійснення. А "народ, – як помітив Гегель,– доти моральний, доброчесний і сильний, доки він зайнятий утіленням своїх великих цілей..."⁷.

Еволюція ідеолоґії є результатом потреби подолання історико-культурної дискретності, узгодження реалій сучасності та традицій. Таким чином, ідеолоґія покликана примирити минуле й сьогодення, окресливши одночасно найперспективніші шляхи в майбутнє. Це проекція на майбутнє катеґорії Належного. Відсутність такої проекції може означати або відсутність власних уявлень про Належне, або небажання (неготовність) з якихось причин оприлюднити проґраму перетворень Дійсного в Належне. На прикладі сучасної української влади маємо до діла, безперечно, з другим випадком.

Справді, кожен ідеал спрямований на далеку перспективу. Одначе він цілком придатний для того, щоб бути критерієм оцінки стану справ уже сьогодні. Це одна з причин "непотрібності" ідеолоґії для сучасної української влади.

Можновладці також картають Українську Ідею за її вимогливість орґанізовуватись, напружитись. І тут також немає нічого дивного – це ж бо так контрастує з ментальною розніженістю, етичною розмитістю й духовними лінощами, що продовжують домінувати в коридорах влади.

Складається враження, ніби влада боїться навіть підступатися до цієї проблематики, адже ідеолоґія констатує необхідність стратеґічного мислення й перспективних суспільних трансформацій, а сучасні розпорядники владних посад функціонують за принципом carpe diem¹. Природно, що цей гіпертрофований утилітаризм, намагання з усього мати зиск, прибуток і користь прагнуть захистити себе більш-менш переконливою арґументацією. Зокрема, в масову свідомість посилено втовкмачується точка зору, нібито проблематика проґрамного забезпечення є загалом неконструктивною, провокативною чи, щонайменше, передчасною. Для більшої переконливості й науковоподібності влада навіть підібрала для своєї позиції висмикнуту з політолоґічних словників назву – принцип меншого зла.

Загалом принцип меншого зла як елемент становлення української державності заслуговує на системний, інтеґральний (себто одночасно історіософський, політолоґічний, етичний, аксіолоґічний тощо) аналіз, якому буде вочевидь тісно в межах цього розділу. Тож не намагатимемося осягнути неосяжне. Зауважимо лишень, що мету визначення азимутів української орієналістики аж ніяк не назвеш легковажною або непотрібною, а з'ясування історичного призначення й шляхів його реалізації (а, значить, і вироблення ідеолоґії як проґрами реалізації) не може бути передчасним. Тим більше, що ідеолоґічний підмурівок завжди був (принаймні на стадії націо- і державотворення) одним з ключових елементів суспільної безпеки та соціального проґресу, а такі питання, як відомо, не бувають передчасними.

Процес штучної "деідеолоґізації" суспільства має підтримку влади головним чином тому, що дозволяє нинішньому політичному режиму якось зводити кінці з кінцями. Адже можна щокварталу міняти світоглядні, ціннісні й ґеополітичні вектори: в переддень президентських виборів можна цинічно розпалювати антиукраїнські настрої, звинувачуючи самостійництво в усіх гріхах від часів творення світу; потримавши в руках булаву глави держави й усвідомивши, що з Москвою зовсім не обов'язково ділитися, можна розвернутися якщо не на 180⁰, то, щонайменше, на 120⁰. Такі, з дозволу сказати, ставлення свічок "і Богові, й чорту" дозволяють приспати пильність загалу й дають можливість у виборчому міжсезонні "зіграти на одну кишеню", правда, не на загальнодержавну, а на свою, кланову. А під нові вибори in extremis¹ можна знову пошукати козлів відпущення в діапазоні від "бандєровцев" й до "аґресивних намірів західного імперіалізму" чи комунізму. Загалом все це – розкішний матеріал для розлогого дослідження на тему "До питання про традицію політичної та етичної культури в Україні".

Інтуїція підказує, що в таких випадках перевести розмову в стоїчно-поблажливе русло може хіба дещиця іронії. Доцільно скористатись послугами, наприклад, Альбера Камю, якому належить афоризм, позначений переконливою канвою добротного чорного гумору: життя приваблює хоча б тим, що, в будь-якому разі, воно закінчується. За цією аналоґією – "деідеолоґізація" варта уваги, бо, так чи інакше, відійде в небуття,– адже нова, відповідальніша влада не матиме потреби ховатися за безвідповідальною, спекулятивною софістикою. Проблема лишень у тім, що фактор часу далеко не кожен готовий сприймати відсторонено-метафізично. Дехто постійно ятрить собі душу нагадуваннями, що кожен місяць – це місяць мого життя. І, ймовірно, єдиного життя. Так що, коли будуть зміни на краще – місяцем раніше чи пізніше – це питання не тільки історичної хронолоґії чи статистики, а й суттєва обставина повсякденного життя окремої людини й цілого народу.

Та епоха історичної і політичної безвідповідальності, що ввійшла в повноту прав сьогодні, опирається в своїх потягненнях на безвідповідальність інтелектуальну та моральну. Для остаточної певності ведуться пошуки надійної третьої точки опори – безвідповідальності світоглядної.

Філістерство¹ дістало постійну прописку у владних коридорах. Тому не дивно, що назагал панують спрощені підходи до складних явищ. Примітивізм уповні поширюється й на світоглядно-орієнтаційну площину суспільного життя. Влада вдається, на правду, до єзуїтських потягнень, аби лишень довести, що ідея українського здійснення, ідея інтеґральної реалізації потенціалу українства в усіх сферах життєдіяльності, властиво, Українська Ідея, з погляду тверезого й неупередженого – шкідлива, ретроґрадна забава. Коли ж задаєш запитання, на підставі якої, чиєї (якщо не Української!) ідеї відбуватиметься розгортання українського фактора, то реакція представників влади починає нагадувати розгубленість зупиненого годинника. Справжнє testimonium paupertatis².

Потреба суспільної ідеолоґії як ідеолоґії будівництва держави передбачена самою закономірністю функціонування суспільства. Держава в будь-якому разі змушена шукати загальнонаціональні духовні орієнтири, спроможні консолідувати суспільство. Розуміючи це, сучасна українська влада, все-таки, не може піднятися вище рівня моделювання ідеолоґічних галюциноґенів³ та гірших зразків еклектизму – того синкретизму, сутність якого полягає в неприродному змішуванні несумісних поглядів. Обрання ґравітаційним опертям подібних ідейок запроґрамовує найнебезпечніші для всього суспільства наслідки.

На сьогодні потреба ідеолоґії як узагальнюючої синтетичної конструкції світоглядного характеру зазнає чи не найбільшої обструкції з боку люмпенізованих недоучок-інтелектуалів, котрі охоче догоджають будь-якій владі та вже давно й безнадійно сплутали загалом респектабельний космополітизм (Я – громадянин Всесвіту) зі своєю біолоґічною випадковістю, духовними лінощами та ментальною неконкурентноспроможністю у тому ж таки Всесвіті. Вони, як правило, патолоґічно переконані в своїй обізнаності з "напрямками інтелектуальної еволюції" людства та в поінформованості щодо модерних тенденцій духовного життя суспільства.

При всій очевидній карикатурності вказаних потягнень (хоч би з огляду на їх цілковиту невідповідність потребам реальної дійсності) не варто перейматися розвінчувально-викривальницькою тематикою, адже переважна більшість прихильників "скасування ідеолоґії" – люди, духовно скалічені й психолоґічно неповноцінні. Найприкметніше в усьому цьому те, що вони назагал усвідомлюють свою екзистенційну драму; більше того, розуміють: ініціація закаламутнених і плутаних, але гранично "всеосяжних" теорій, на рівень яких вони намагаються витягнути так зване спростування ідеолоґії,– банальний компенсаційний акт упослідженої індивідуальності.

Останнім часом чітко окреслених рис набула тенденція залучення владою для тлумачення ситуації в якості якщо не адвоката, то хоча б арбітра видатних людей минулого. Чому саме їх? Можливо, тому, що ними легше маніпулювати. Сучасники ж бо у таких випадках можуть і запротестувати. Зокрема, для упередження народних збурень використовують висмикнутий зі складного контексту вислів такої потужної величини у філософії як Гегель: "Що розумне, те дійсне; і що дійсне, те розумне"⁸. Тим часом поза увагою залишається суттєва особливість: Гегель чітко розрізняв дійсність та існування, тобто те, що позначає плинне, нетривке, скороминуще: "В повсякденному житті дійсністю називають кожну химеру, оману, зло й тому подібне, тобто як і кожне існування, яким би мінливим і тимчасовим воно не було. Ні, людина... не погодиться з тим, що випадкове існування заслуговує гучної назви дійсності; випадкове є існування, котре має не більшу цінність, ніж можливе, яке однакове могло б бути і не бути... Проти дійсності розумного повстає вже та уява, що ідеї, ідеали суть лише химери і що філософія є системою порожніх вигадок; проти нього в рівній мірі повстає зворотна уява, ніби ідеї та ідеали суть дещо надто високе для того, щоб володіти дійсністю, або ж дещо надто слабке для того, аби здобути собі її"⁹.

Таким чином, гегелівське розуміння дійсного принципово відрізнялося від розуміння "повсякденного", утримуючи в собі не тільки крихке й ілюзорне існування, але й сутність: "Дійсність – це єдність сутності й існування..."¹⁰. На цій стадії стає зрозумілим, чому Гегель нехтував катеґорією належного – вона ж бо залишається орґанічною складовою частиною сутності, яка, виявляючи глибинні, а, значить, сутнісні параметри буття, не може залишатися лише в площині дійсного, а й повинна знаходити шлях до належного, тобто до Світового Розуму, Абсолюту.

Ментальний структуралізм такого штибу може здатися сьогодні невиправдано заплутаним, однак він має дві безперечні переваги праґматичного ґатунку: по-перше, він конституює єдність, неподільність дійсного й належного, а, по-друге, загострює проблематику моральної відповідальності – адже все, що не узгоджується в дійсному з належним, автоматично зараховується до реєстрів етичних хиб і морального засудження, а це, погодьтесь, запускає надійний виховний механізм.

У такій розумній дійсності (тобто в дійсності, вибудуваній на засадах розуму) ідеї та ідеали перестають бути химерами; вони не надто високі й не настільки слабкі, щоб отримати відмову на прописку. Більше того, вони і є визначальною, ключовою ланкою інституту прописки в розумній дійсності, дозволяючи з'ясовувати міру доцільності тих чи інших цінностей, потягнень, стереотипів.

Якщо вже ми "зачепилися" за Гегеля, то зупинімося ще на одному фраґменті з "Філософії реліґії": "Божественне було профановане, й згодом усе політичне життя зайшло в безвихідь, ... вимогою дня стала пожада приватного права й насолоди... Тут вже не діє ні суворість об'єктивного наказу, ні зовнішні зусилля, ні влада держави – занепад поширився надто далеко. Якщо бідним вже не проповідується Єванґеліє, якщо сіль втратила смак і мовчки зруйновані всі цитаделі, то народ, чий негнучкий розум може сприйняти істину лише в зображенні, вже не в змозі задовільнити потягнення свого внутрішнього світу. Він почуває себе покинутим своїми вчителями; останні, втім, допомагають собі рефлексією й знаходять задоволення в конечності, в суб'єктивності та в її віртуозностях, а, значить, в суєтності, але субстанціональне ядро народу в цьому не може знайти для себе задоволення"¹¹.

Гегель висвітлив духовний стан Римської імперії часів занепаду, але сутнісні параметри її характеристики вочевидь всезагальні, принаймні, сучасної України вони стосуються вповні. З наведеного фраґмента стає зрозумілим, що субстанціональне ядро народу не може знайти задоволення в пожаді лише приватного права і насолоди, його глибинна потреба – відбудова надійних ціннісних та етичних цитаделей, котрі відновлять смак солі й сформують величне Єванґеліє,– ту благу вість, що перекине місток від обмеженості й конечності людської природи до всезагальності, безконечності, безсмертя, Абсолюту, вдихнувши в життя надійний метафізичний сенс. Той сенс, відсутність якого власне і пояснює сучасні хворобливі мутації суспільного середовища.

Повноважний міністр, радник посольства ФРН в Росії Дітмар Штюдеманн, оцінюючи ситуацію на так званих пострадянських теренах, влучно помітив: "Суспільство не спроможне самоорґанізуватись, якщо в людей нема спільних ідей"¹². Прикро, але факт: для сучасної української політичної еліти наведений вислів є чимось на зразок "відкриття Америки", в той час як для європейського світовідчуття це – трюїзм¹. Ще Фрідріх Ніцше в незакінченій праці "Воля до влади" дотепно зазначив причину занепаду будь-якого суспільства: "Немає мети – немає і відповіді на запитання: "Навіщо?"¹³ Наші ж можновладці будують, не знаючи, що сбме будують.

Пізніше Карл Поппер виклав своє бачення сутнісних моментів суспільної проблематики. Воно дещо відрізняється від profession de foi¹ Ніцше, однак також доволі прикметне й симптоматичне в контексті висвітлюваної нами проблематики: "Головна філософська хвороба нашого часу – це інтелектуальний і моральний релятивізм, останній, принаймні частково, ґрунтується на інтелектуальному релятивізмі. Під релятивізмом або, якщо бажаєте, скептицизмом я маю на увазі теорію, згідно з якою вибір між конкурентними теоріями довільний, оскільки об'єктивної істини не існує, а якщо й існує, то нема теорії, яка була б істинною й принаймні (хай би не істинною) ближчою до істинних за будь-яку іншу теорію. Або якщо існує дві чи більше теорій, то нема способів і засобів для того, щоб вирішити, яка з них краща"¹⁴. В сучасній же Україні навіть відсутні спроби шукати істину, а світоглядний інфантилізм та пустоцвіт релятивізму пишно розквітнули на рівні здорового чи, точніше, нездорового глузду.

Значення, вагу політичного ідеалу для функціонування того чи іншого суспільства добре з'ясував Дмитро Донцов: "Брак свого політичного ідеалу і розміна його на ідеали свого хутора, повіту, фабрики, кляси, ґрунту й сірої праці на них, привели до того, що, мов кара, впав ... на цілий народ новий бич Божий, меч большевизму, меч верстви, яка свого права первородства не зрікалася і вміла підпорядковувати не тільки чорну буденну працю свого народу, але й чужих, – своїм власним мріям та ідеалам"¹⁵. (Виділення наше.– Авт.).

Будь-який вакуум приречений на заповнення. Вакуум національно-державного самоусвідомлення, вакуум необхідності самоздійснення, вакуум проґрами (доктрини, ідеолоґії, міфу тощо) такого самоздійснення з невідпорністю фатуму буде заповнений чужинським самоусвідомленням, неґацією потреби власної держави, усталенням в якості доконаної життєвої потреби "Сіонських (російських, американських, німецьких тощо) протоколів".

Колонізація та уярмлення будь-якого народу відбуваються в першу чергу через нищення національної свідомості, розмивання світоглядно-ідеолоґічного фундаменту масової свідомості. Пам'ятати про це – обов'язок політичної еліти. Щодо Української Ідеї, то її місія – вберегти суспільство від чужинських світоглядних імплантацій, дати зрозуміти, що українське питання – справа українського народу. І саме українці повинні його вирішувати, а не Росія, Німеччина чи Франція.

Принагідно нагадати, що історія оперує багатьма метаморфозами національного переродження, спричиненого дією світоглядно-орієнтаційних доктрин. Так, зокрема, запліднені варязькою войовничістю миролюбні поляни вирізали під час походу князя Олега чверть Константинополя, а зманіжені поляки, окрилені ягеллонською ідеєю, до початку ХVII століття диктували свою волю навіть Москві.

Потреба конвертації державницької ідеї, себто з'ясування її винятково важливого, визначального для суспільного поступу значення, була підтверджена всім ходом становлення суспільності. І приклад Росії, якій винятково завдяки фактору державності та сформованої ідеолоґії (хай навіть із параноїдально-месіанськими збоченнями) вдалося видертись з провалля не найліпших показників ментальності, далеко не поодинокий. Сполучені Штати Америки, між іншим, також мали не найкращі передумови для суспільного розвою, коли взяти до уваги, що стосунки першопоселенців Нового Світу із законом, етикою, суспільними обов'язками не були бездоганними.

Суспільство дійсно не спроможне самоорґанізовуватись, якщо воно не виробило спільних ідей розвитку. Сучасне українське суспільство небезпечно атомізується, розпадається на мільйони індивідуальних "монад", зорієнтованих і замкнутих обставинами на задоволення по-мишачому дрібних, поверхових, сьогоденних інтересів, що перетинаються з інтересами інших соціальних "монад" лише де-не-де, та й то під кутом зору вузькопраґматичної доцільності. Національна Ідея покликана якраз впорядкувати, гуманізувати й одухотворити броунівський рух розпорошеного суспільного середовища, окреслити вартісну мету трансформації соціуму й мобілізувати громадян на її реалізацію.

Відсутність у національному середовищі засадничих формотворчих теорій, вивірених і узгоджених зі світоглядними, етичними, ціннісними площинами, перетворює так звану "сіру буденну працю" (аполоґетами якої виступають сотні сучасних плутократів) у джерело відчаю й безнадії. Люди все більше стають заручниками й жертвами тупого парадоксу: чим більше вони працюють, тим менша купівельна спроможність заробленого ними. І дивуватись тут не варто – це тривіальний зразок відсутності загальнодержавної стратеґії (Української Ідеї), без якої мільйони індивідуальних тактик безслідно розпорошуються, розчиняються, зникають, як вода в піску. У цьому випадку працює загальновідома максима: немає нічого практичнішого, ніж гарна теорія! Бо неправильне формування фундаментальних принципів, мотивацій економічної та політичної діяльності й навіть елементарна термінолоґічна невизначеність дуже часто породжують хибну стратеґію реалізації самої концепції¹⁶.

У пам'яті спливають слова Ришарда Ґрефа: "Повільної терпеливої праці вже майже не можна побачити. І саме тут є причина, чому ми маємо багато християн, але мало святих. Святість – це праця терпелива"¹⁷. Дещо перефразувавши, матимемо: дійсно, нині багато активних і повноцінних суб'єктів суспільних процесів, які ґендлюють, ґешефтярюють, переливають з пустого в порожнє й т. п., але зовсім мало громадян – свідомих і відповідальних,– котрі мислили б катеґоріями якщо не вічності, то, принаймні, дня прийдешнього. Намул сьогочасних марнот все одно відстоїться і вляжеться, а натомість з усією невідпорністю постане потреба формування тривких і життєздатних орієнтирів. Фрідріх Ніцше не був великим ориґіналом, коли писав: "Кожна річ прагне вічності, глибокої вічності й безмежної безконечності"¹⁸. Ідеолоґія не забезпечує вічності, безмежності та безконечності, але вона перекидає місток у майбутнє, дозволяючи уникнути стресу від запитань дня. Ідеолоґія реалізує потребу мислення в рамках історичних перспектив – себто з позицій НАЛЕЖНОГО, а не спростаченого ДІЙСНОГО. Вона формує визначальні для майбутнього самоздійснення орієнтири.

Сьогодні очевидною стає необхідність перегляду сутнісних орієнтаційних мотивацій українського суспільства. Точніше, не так перегляду, як окреслення, формування й усталення, адже перші спроби України часів державної окремішності привести ціннісно-світоглядні параметри суспільства у відповідність хоча б до здорового глузду зазнали фіаско (про відповідність до НАЛЕЖНОГО годі й говорити!). Власне сам факт згаданих спроб є під великим знаком питання. Але навіть якби спроби ціннісно-світоглядного та ідеолоґічного реформування українського суспільства й мали місце, то, з огляду на незадовільні результати, доречно визнати: вони були щонайменше неефективними.

* * *

Найбільшою проблемою Київської Русі від початків формування й до остаточного розпаду була якраз фактична відсутність державної доктрини. Варязький централізм Аскольда й Діра, Олега й Ігоря вже в часи Святослава й Володимира починає небезпечно балансувати між сенйоратом (який мав на меті безапеляційну цілісність держави) і вотчиною (тобто успадкуванням синами різних шматків князівства). Євген Маланюк з цього приводу зауважував: "Обидві державні доктрини, беручи їх теоретично й окремо, не були злі (очевидно, під певними умовами). Але їх суміш – а вона, власне, займала місце державної доктрини Києва – була згубна і – раніше чи пізніше – та невикристалізованість ідеї київської державності – мусіла принести кінець державі (виділено нами.– Авт.)".¹⁹

Загалом доконана необхідність реалізації національного ідеалу в межах Національної Ідеї має на українському ґрунті не такий вже й значний історичний досвід. Так, Фрідріх Енгельс, аналізуючи націотворчі потягнення європейської "весни народів" 1848 року в статті "Демократичний панславізм" (1849) взагалі не згадав серед слов'янських українську націю. Роза Люксембург хоч і не оминула увагою український націоналізм як явище національного самоусвідомлення, все ж підкреслила, що він "був зовсім інший, ніж, скажімо, чеський, польський,– не більше, як просто дивацтво, кривляння кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентів без будь-якого коріння в духовній сфері країни, без ніякої історичної традиції, бо Україна й українці не були ні нацією, ні державою, не мали національної культури, за винятком реакційно-романтичних поезій Шевченка"²⁰.

Перепрошуємо за те, що вдалися до розлогої цитати, однак вона дозволяє з'ясувати комплексне бачення українського самоусвідомлення "ззовні", з Європи. Звичайно, характеризуючи Шевченка, Роза Люксембург не змогла уникнути марксистської "класифікації", але щодо решти їй важко зробити закид у необ'єктивності.

Ще на зламі ХIХ–ХХ століть потреба політичної самостійності України – а, значить, і самоздійснення в межах власної Національної Ідеї – практично не декларувалась політичними чи інтеліґентськими структурами. На загал домінувала та бліда безхарактерність, котру Іван Франко окреслив дефініцією "безполітичне українство". Політичний параліч спонукав схилятися скоріше до спримітизованого самовистачального етноґрафізму, ніж до справи широкого, справді державного формату.

Єдиною виїмкою із загального правила стало хіба що формування в 1900 році в Харкові Революційної Української Партії (РУП), у проґрамній доповіді якої під назвою "Самостійна Україна" Микола Міхновський зазначив: "Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин"²¹.

Щоправда, згодом РУП попала під інтернаціоналістсько-космополітичний вплив марксизму й реалізацію національного ідеалу українців у межах власного державного формування було визнано "недоречною". Такий стан речей був тим більш прикрим і показовим на тлі широких процесів націотворення, національно-політичного самоусвідомлення в Європі.¹

У 1917–1919 роках саме відсутність Національної Ідеї в якості визначальної лінії поведінки не дозволила українському фактору викристалізуватись у вигляді самостійного компонента загальноцивілізаційних процесів. Замість того, щоб скористатись подарунком історичної долі,– розпадом Російської імперії – українська політична еліта місяцями товкла воду в ступі на предмет недоцільності реґулярних військових формувань (армії) та принципових союзницьких перспектив з "пролетарськими масами революційної Росії". Потрібні були три сотні студентських життів, розіп'ятих багнетами матросів Муравйова під Крутами, аби світоглядно-орієнтаційний дурман хоча б трохи вивітрився з недоукраїнських голів тодішньої української влади. Однак протверезіння було запізнілим і ситуацію не вдалось врятувати. Як результат – Україна знову поринула в морок бездержавності й несамоусвідомлення. Аналоґія з сьогоденням ріже очі, хіба з тією різницею, що на місце Муравйова нині претендує Жириновський і К⁰.

Практично криза автентичності тривала до кінця 80-х років. Дисидентство, яке дехто намагається наділити "повноваженнями" питомо українського самоусвідомлення, насправді в основній масі залишалось зразком світоглядно-етичної невиробленості, аморфності, мімікрії. Не дивно, що в своїй Гарвардській лекції Євген Сверстюк зазначав: "Філософсько-ідеолоґічна парадиґма шістдесятників включила всі гуманітарні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та реліґії, тобто не дуже виходила за межі леґальності (це й наступне виділення наше.– Авт.)"²². І далі: "Наш самозахист мав різний характер: одні нібито захищали соціалізм од імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд та людський хист од ідеолоґічної напасті, хтось захищав підставові цінності загальнолюдські, для певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму"²³.

Звісна річ, аби основні зусилля думки й духу скеровувались на пошук шляхів оптимізації української драми, а не на те, щоб "не дуже виходити за межі леґальності", то, певно, здобутки України були б переконливішими. А так – маємо те, що маємо...

Ad vocem¹, у контексті тієї світоглядно-орієнтаційної розпорошеності як елемента дисидентського самозахисту в пам'яті виринають слова одного із засновників Празького Правничого товариства українського професора-еміґранта С. Шелухіна, який наголошував у "Листі до галичан": "Єдність української нації можлива лише тоді, коли нація має єдину душу, одну психолоґію, одну духовну культуру"²⁴. Дійсно, як і людина, нація з роздвоєною душею та психолоґією перестає бути об'єктом прискіпливого історичного чи політолоґічного дослідження, передислоковуючись у площину професійних інтересів хіба що психопатолоґів.

Одвертість Євгена Сверстюка перекидає місток до однієї важливої методолоґічної настанови В'ячеслава Липинського, можливо, не настільки правильної, наскільки педаґоґічно корисної та практично необхідної в щоденній практиці функціонування сучасного українського суспільства: "Хвороба недержавності має своє джерело не у причинах зовнішних,– вона не травматичного походження, як проблема поневоленості,– а викликана причинами внутрішніми, орґанічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні "орієнтації", абсолютно нічого не поможуть"²⁵.

Роком пізніше Липинський напише, що бути нацією (державою чи, зрештою, будь-якою суспільною спільнотою) означає передовсім самоусвідомитись нацією, державою тощо, відчути самодостатність, значимість і доконану необхідність себе як нації, держави: "Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї,– нема нації"²⁶.

Донцову належить авторство глибокої світоглядної формули, яка, певною мірою, підводить риску під вищезазначеним: "Не визволимося політично, поки не визволимося духовно"²⁷. До цього стислого ментального каркасу можна додати, що політичне визволення неможливе доти, доки не стане справою доконаною визволення психолоґічне, аксіолоґічне, етичне, орієнтаційне тощо. Власне, міра політичної свободи є величиною прямопропорційною мірі свобод вищеперерахованих.

Якщо Йоганн Готфрід Гердер в "Ідеях до філософії історії людства" ("Ideas towards a Philosophy of the History of Mankind", 1785) головним атрибутом нації називав "спільний національний характер", якщо Іммануїл Герман Фіхте запевняв, що "кордони нації обмежуються кордонами спільної мови", то Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, не заперечуючи своїх попередників, додав у якості найсуттєвішої змістової ознаки нації спільний Дух. Що ж до держави, то вона повинна виконувати функцію інкарнації Духу Нації. Іронія долі полягає в тому, що цю провіденціалістську думку Гегель висловив, скоріше за все, не завдяки якомусь інтелектуальному інтуїтивізму, а в догоду більш приземленим обставинам – після видрукування "Енциклопедії філософських наук" він був викликаний Фрідріхом Вільгельмом Пруським з Гейдельбергу до Берліну, де й зайняв, як казали його шанувальники, посаду "визначного диктатора філософії". Зрештою, цінність висловленої думки наведеними нюансами не девальвується.

Виклики неприхильної історичної долі ще не означають автоматичного занепаду народу чи культури. Як відомо, у лози, надрізаної ножем садівника, дуже часто розростаються бічні пагони, котрі мало в чому поступаються основному стеблу; а в людини, що втратила зір, кращає слух. На рівні суспільного орґанізму механізм дії "стимульованої компенсації" складніший. Визначається він, головним чином, життєстверджувальним потенціалом даного соціуму, держави, культури, цивілізації, який, власне, і визначає міру або ж індекс життєздатності. Найскладнішим у контексті цієї проблематики є з'ясування ґенеалоґії та потужності індексу життєздатності конкретного суспільства. Але в кожнім разі очевидною потребою залишається необхідність мобілізації імунного потенціалу соціуму. Одним же з найдосконаліших мобілізаторів життєвого потенціалу народу була й залишається Національна Ідея, в широкому розумінні – як ідея національної держави України.

Народ робиться динамічною цілістю тоді, коли об'єднаний спільною метою, ідеалом, ідеєю, що стоїть над окремими партикулярними ідеалами, забаганками чи інтересами, підводячи під ними спільний знаменник. Цією ідеолоґією, як переконливим світоглядним проектом, марив Євген Маланюк, коли писав, що завдяки їй "рождається суцільна українська особистість – вже не клясова, не селянська, а єдина, всенаціональна, інтеґральна"²⁸.

Якщо народ і нація – завжди підмет, то національне самоусідомлення (Національна Ідея) – безперечно присудок. Своєю дієвістю присудок Національної Ідеї забезпечує нації статус саме підмету, а не обставини міжнаціональної взаємодії.

Шарлю де Голлю належить афоризм: ідеолоґії тимчасові – нації вічні. За всієї поваги до нації як суттєвого етапу цивілізаційної еволюції і до Шарля де Голля особисто, для якого, як і для переважної більшості французів, поняття "французька держава" ідентичне поняттю "французька нація", мусимо не погодитись – якщо для держави і є щось першочергове й перманентно актуальне, то це якраз потреба проґрамного забезпечення свого майбутнього, необхідність вироблення визначальних сенсожиттєвих точок опертя, тобто якраз ІДЕОЛОҐІЇ, котра, власне, і впорядковує хаос, вигідно виділяючи соціальну форму функціонування на тлі квазі-соціальної флори і фауни: "Держава, хоч яка була б її форма – примітивна, антична, середньовічна чи сучасна,– є завжди запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно здійснювати якийсь почин. Цей почин, хоч які були б його проміжні етапи, полягає, кінець кінцем, у створенні певного типу суспільного життя. Держава, з одного боку, і проект життя, проґрама суспільної дії, з другого, є нероздільною єдністю"²⁹.

Якщо держава – зовнішня необхідність суспільства, то ідеолоґія як світоглядний, аксіолоґічний та ідейно-теоретичний каркас – необхідність внутрішня. Необхідність орґанізуюча, систематизуюча, цілепокладаюча. З'ясовуючи місце ідеолоґії в системі функціонування суспільства, Еріх Фромм слушно наголошував: "Ніщо так не об'єднує людей, не обмежуючи при цьому їх індивідуальності, як загальне захоплення людиною й загальна любов до неї, як спільність ідей, насолода одним і тим самим музичним твором, картиною, якимось символом, дотримання одних і тих самих ритуалів, спільне горе. Такі спільні переживання створюють і підтримують живі стосунки між двома індивідами, вони перебувають в основі всіх великих реліґійних, політичних і філософських рухів"³⁰.

Цей вислів перегукується з відомою формулою Ренана, вже давно канонізованою на Заході в статусі аксіоми й дієвого механізму державотворення: "Спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному, спогади про спільно доконані подвиги і готовність до дальших – ось основні умови, що творять націю... В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна проґрама дій для всіх..."³¹.

Ідеолоґія державотворення є осереддям величезного інтелектуально-перетворюючого потенціалу. Вона аж ніяк не зводиться до ментального убозтва більшовицьких комісарів часів перших п'ятирічок. Ще видатний російський філософ кінця ХIХ – початку ХХ століття С. М. Трубєцкой, з'ясовуючи субординацію ключових елементів світобудови, визнавав метафізику (іншими словами, загальну філософію) в якості "критичної науки про суще або систематичної ідеолоґії сущого"³², відводячи їй, таким чином, ключову роль в упорядкуванні людиною своїх уявлень про світ і про власне місце в ньому.

Кільканадцятьма роками пізніше інша світла голова російської філософії С. М. Булґаков додасть: "Те, що виступає в свідомості як постулат належного, міститься в метафізичній площині як буття. Світ, а в ньому й людство, зсунуті зі своїх основ, знову намагаються до них повернутися. Соціальні ідеали формулюють для історичної дійсності те, що є в метафізичній"³³. Ідеолоґія в цьому випадку набуває рис прикладної методолоґії¹ по осягненню й трансляції вселенської Гармонії, Лоґосу, Абсолюту.

З найбільшою послідовністю й остаточністю цей напрямок інтелектуального вектора був розвинутий у "Філософії реліґії" Гегеля: "В житті очевидна єдність змісту, але цей зміст ще не виступив вільним для себе в стихії думки, в образі своєї тотожності, він не духовний. В духовно сформованих ідеалах очевидна та ж сама єдність, але вона виявляється в той же час як свобода, і в якості краси вона вища, ніж життя"³⁴.

Звичайно, Гегель не був би собою, якби запропонував тимчасову, вірогіднісну, недовершену формулу суспільних чи індивідуальних ідеалів. Однак, знову-таки, річ не в тім. Головне, що людство отримало можливість зрозуміти: духовно сформовані ідеали (ідеолоґічні доктрини) перекидають місток від буденної, суперечливої, антиномічної фізики нашого буття до висот метафізики, котра знімає марноти обмежених і здрібнених сьогоденних контрадикцій, даючи можливість долучитися (щонайменше духовно й етично) до Гармонії й Абсолюту. І в цьому сенсі людина як обмежена фізична одиниця, сягнувши завдяки ідеолоґії площини метафізики, уможливлює усвідомлення свого обмеженого життя з позицій безмежної Вічності. Ідеолоґія, яка окреслює проект і механізм будівництва держави, таким чином, стає одночасно рушійною силою та наснагою життя. Вона запліднює суспільне буття СЕНСОМ, повертає гідність і надію, даючи людині можливість самоусвідомитись не в якості будівельного матеріалу, об'єкта чи навіть суб'єкта історичного процесу, а в ранзі носія історії, яку через нього здійснюють ідеолоґія та соціальні інститути. За таких обставин важко не погодитись з Гегелем, що система переконливих, духовних ідеалів вартісніша окремого життя (життя носія історії), оскільки є світоглядно-орієнтаційним, аксіолоґічним, етичним, естетичним і т. п. інтеґралом мільйонів індивідуальних життів, тисяч років і десятків цивілізацій.

* * *

Злочинне й зловмисне зловживання сучасною українською владою світоглядною інфантильністю загалу призводить до соціальної сеґментації, особистісної індиферентності й відчуження такого рівня, який загрожує самому існуванню Української держави. Пересічний (анонімний) громадянин "живе на тонкій лінії між відсутністю майбутнього та відсутністю минулого. Тобто, він знаходиться в тому стані, в якому сенс соціальної згуртованості й солідаризму зруйнований або фатально послаблений"³⁵.

Звичайно, можна спробувати апелювати до того, що "кожен конкретний індивід перебуває в стані відчуження, структура якого надзвичайно багатоманітна – відчуження від своєї першооснови, від власної людської сутності, від оточення, від природи й світу"³⁶. Однак це буде тривіальною спробою перевести розмову в невиправдано абстрактну площину, бо справа, звичайно, не в самому факті всюдисущого відчуження, а в його конкретній мірі, яка справляє сьогодні вкрай тривожне враження: "Гроші, престиж і влада стають спонукальними мотивами й головною метою. Поступово людина стає жертвою ілюзії, ніби її дії вигідні й відповідають особистим інтересам. Все важливе для неї, за винятком власного життя й мистецтва жити. Людина – для всього, за винятком самої себе"³⁷.

Прикметно, що послідовність думки про духовний, ціннісний та екзистенційний стан сучасного українського суспільства доволі орґанічно ілюструється й доповнюється за допомогою фраґментів-цитат, що побачили світ ще кілька десятків років тому. Вже сам по собі цей факт – симптом маловтішний. Зрештою, що таке кілька десятиліть?! Більша частина написаного Ніцше про духовно-орієнтаційний стан Німеччини зразка 1870–1880 років можна сміливо віднести на рахунок сучасної України. А якщо опустити згадку про Німеччину, то, правдоподібно, читач взагалі розгубиться: "В нашій милій підлій Німеччині освіта валяється загубленою по вуличних закутках, заздрість до всього великого домінує настільки безсоромно, а загальний гул тих, хто будь-що прагне щастя, лунає так разюче, що треба мати тверду віру, майже в дусі credo quia absurdum, аби ще надіятися на майбутню культуру і, перш за все, працювати для неї..."³⁸.

Комусь дуже кортить повісити на ідеолоґію всіх собак, зробити з неї якогось містичного монстра, такого собі Франкенштейна суспільної еволюції. І нема чому дивуватись – адже це надзвичайно вигідно – перекласти відповідальність за численні індивідуальні неподобства, злочини, катування й вбивства на якусь ідеолоґію, котра не має ні постійного місця проживання, ні громадянства, та й взагалі нічого такого, за що можна було б вхопитись прокурорам.

А поки суспільство полює на відьом, ті, хто повинен понести персональну відповідальність, зручно вмостившись біля телевізорів, задоволено потирають руки, релексаційно споглядаючи за тим, як народ ковтає черговий живець їхньої креатури про "принципове й безальтернативне протистояння комунізму, капіталізму, націоналізму", про те, що "будь-яка ідеолоґія тільки й може вирішувати питання за принципом tertius non datur¹" і т. п.

Поки ця недоумкувата вистава в театрі абсурду триватиме, справжні злочинці залишатимуться при владі, користуватимуться всіма пільгами законослухняних громадян, поліпшуватимуть свої житлові умови, звісна річ, за державний кошт, грабуватимуть народ, розкрадатимуть гуманітарну допомогу й позички міжнародних фінансових інституцій. Комуністична ідеолоґія була для них засобом гноблення народу, а "деідеолоґізація" є механізмом послаблення й нищення Української Ідеї як ідеї незалежності України. В кожнім разі вони свої інтереси застерігають.

Один мудрий чоловік помітив, що так звана колективна відповідальність насправді є останньою й найбільш єзуїтськи дотепною формою безвідповідальності, витонченою спробою уникнути відповідальності. Це справді ефективний засіб. Проблематично із впевненістю засвідчити, кому належить авторство цього інтелектуального винаходу (принаймні за патентом, який мав би підтвердити авторські права на дане know-how, ще ніхто не звертався), однак не викликає заперечень, що найбільший внесок у віртуозне мистецтво колективної безвідповідальності в останнє десятиліття внесли саме пострадянські терени. Ймовірно, якраз з цих причин тут і трансформація суспільного буття не може ввійти в потрібну колію.

У цьому зв'язку пам'ять підкидає ще один показовий приклад. Як відомо, суспільна свідомість уже давно наділяє функціями аксіоми вислів: політика – брудна справа. Загалом етимолоґія й ґенеалоґія цього вислову заслуговує окремого широкоформатного аналізу, котрий, може, й повинен стати зразком інтелектуальної вишуканості. Однак це суттєво змістить центр ваги нашої проблематики, тому обмежимося розглядом сутності самого вислову. Елементарна наукова (врешті, будь-яка) коректність вимагає однозначно засвідчити: політика настільки брудна, аморальна й цинічна, наскільки аморальні й цинічні її чолові представники, суб'єкти її функціонування, власне політики. І до цієї формули абсолютно нема що додати.

Зрештою, дехто може зауважити, що дух політики, її внутрішня атмосфера мимоволі виліплюють з нейтральної людської глини циніків, хабарників і аморальних типів. Однак цей закид вважати поважним не можна щонайменше з двох причин. По-перше, сама сутність зауваження є результатом надмірного соціолоґізму й детерміністських збочень – педаґоґічно-формотворче значення соціального середовища, а, тим більше, його вузько-професійного сеґмента, не варто переоцінювати. По-друге, неґативних елементів у внутрішній атмосфері політики аж ніяк не більше, ніж в академічних установах, у громадському транспорті чи на базарі. Але, попри все, хибне уявлення на рівні масової свідомості продовжує домінувати.

Щось подібне коїться і з ідеолоґією. Її також sons rasion¹ звинувачують в усіх смертних гріхах. Представники французького персоналізму інтерпретували недовіру до політики й ідеолоґії тривіальною заздрістю: "Le plus grand enneti du bien c'est le mieux"².

Одначе цей лаконічний дотеп лише незначною мірою відтворює причинно-наслідковий зв'язок. Сьогодні проблема ідеолоґії лежить навіть не в понятійно-методолоґічній площині, а в хащах психолоґічно-інтуїтивних перцепцій похмурого забарвлення. Поняття (теорія) ідеолоґії стало жертвою дискредитації практикою, яка закріпила на асоціативному рівні психолоґічну ідіосинкринізацію, упередженість, викривлене розуміння, стійку неґацію й відразу. Масова свідомість засвоїла цілком хибний стереотип про пряму й безпосередню залежність між масштабними злочинами та панівною світоглядно-ідеолоґічною доктриною суспільства. Це – результат похмурої пароноїдальної інерції фетишизувати "закономірності". Він набув такого поширення, що часто-густо сприймається у вигляді очевидної аперцепції, артефакту, аксіоми. Відверті дурниці й упередженість стали невід'ємним атрибутом не лише "жовтої" преси, а й зовні цілком респектабельних видань. Так, "Мала енциклопедія етнодержавознавства" чорним по білому запевняє: "Одержуючи статус державної, будь-яка ідеолоґія зрештою дискредитує себе і перетворюється на форму тоталітарного мислення"³⁹.

Неспроможність уявити (збагнути) хибність певного світоглядного штампу чи ментального кліше першочергово свідчить про нерозвиненість уяви, ніж про дійсний стан речей. Це, в кожнім разі,– шлях до творення системи аполоґетики доґматичних переконань, а не до пошуку істини чи хоча б задоволення потреб заземленого праґматизму. З цього приводу дотепно висловився Макс Вебер: "Той факт, що інтерпретація передбачає високий рівень самоочевидності, аж ніяк не свідчить про її емпіричну обґрунтованість"⁴⁰.

Позитивний зміст поняття "ідеолоґія" стає ще складнішим для розуміння, якщо врахувати, що найавторитетніші його трактування так і не прояснили суті справи. Навіть марксизм, який намагався витворити "єдино наукову ідеолоґію", більше заплутав питання, ніж його прояснив.⁴¹

Річард Ґроссмен слушно зауважив: "Якщо ми не знаємо достеменного значення слів, які вживаємо, то, що б не обговорювали,– все даремно. Більшість порожніх дискусій, на які всі ми марнуємо час, пояснюються переважно тим, що кожен з нас має своє власне невиразне значення для слів, які вживає, і гадає, що наші опоненти вживають їх у тому самому значенні. Якби ми визначили наші терміни із самого початку, то мали б набагато більше користі від суперечок. Якби закон змусив політиків визначати будь-який термін, що його вони бажають використати, вони б втратили більшу частину своєї привабливості, їхні промови стали б коротшими, а більшість їхніх незгод виявилася б суто вербальною"⁴².

Таким чином, визначення координат, що розкривають всю повноту поняття "ідеолоґія", виявляють і з'ясовують його сутність, залишається найбільш нагальним; потреба нових дефініцій – ємких і бездоганних – є очевидною; а уникнення полісемії¹ – першочерговим.

Слід пам'ятати, що сфера суспільного досвіду завжди справляла потужний вплив на теорії, метафори й символи, за допомогою яких ми інтерпретуємо світ. Наші погляди, включаючи моральні й наукові, визначаються значною мірою соціальною та історичною ситуацією сучасності й традиціями. Як відомо, теорія соціальної детермінації наукового знання була розвинута на початку ХХ століття в якості "соціолоґії знання" або "соціолоґізму" Максом Шелером ("Про вічне в людині", 1921) та Карлом Мангеймом ("Ідеолоґія та утопія", 1929).

Пізніше Герберт Маркузе влучно назве уніфікаторські впливи соціального середовища на особистісний інтеґрал драмою одномірної людини, яка під дією нав'язаних соціумом алґоритмів світосприйняття втрачає свою гуманітарну поліфонічність, перетворюючись у монотонний годинниковий механізм, дія котрого перебуває в цілковитій залежності від однієї зовнішньої міри – міри суспільної мотивації, бажання соціуму в черговий раз запустити годинниковий механізм людини чи в довільний спосіб поманіпулювати ним.

Проблема індивідуальної автономії громадянина сучасного суспільства, таким чином, набуває надзвичайно актуального звучання. Доцільно розділити точку зору, згідно з якою "влада суспільства над індивідом не повинна простягатися далі тих дій індивіда, котрі зачіпають інтереси інших людей. У сфері, що стосується приватності, слід визнати його абсолютну незалежність"⁴³.

Соціолоґія знання загалом слушно наголошує на тому, що мислення відбувається не в порожнечі, а в соціально обумовленій атмосфері. Таким чином, соціальна атмосфера й традиції створюють потужні об'єктивні умови для визрівання в масовій свідомості штампів, уявлень, стереотипів, архетипів, характерною особливістю яких є всезагальність, тотальність впливу. Це, в свою чергу, нібито торує шлях для успіху тоталітарної ідеолоґії.

Одначе такий лоґічний силоґізм є невиправдано спрощеним і деґенеративним. Насправді все дещо складніше. Це помітив ще Арістотель, коли писав, що ідея співвідноситься із втіленням так, як форма метафізична з формою фізичною. Тобто є ідея (теорія, концепція, доктрина, ідеолоґія тощо) як ідеальний проект і є матеріалізоване конкретно-історичне втілення цього проекту, котре може не тільки суттєво відрізнятися від духу початкової концепції, а й бути його фактичним запереченням.

Слід мати на увазі, що народи, держави й епохи відрізняються не стільки метою, сформульованою в ідеолоґії, скільки засобами, які вживаються для досягнення мети. Таким чином, предмет дискурсу доцільно переводити з власне ідеолоґії на спосіб її реалізації, втілення в суспільній практиці, оскільки лише на цій стадії з'являється контрадикція. Фактично, це проблема співвідношення та потреба демаркації ідеолоґії як світоглядно-ціннісної доктрини та поточних практичних потреб, котрі інколи зусиллями аморальної політичної еліти використовують ідеолоґію в якості механізму духовного закріпачення. Християнська ідеолоґія, наприклад, може наповнюватись змістом як доброчинних, так і злочинних дій різних політичних режимів.

Дійсно, не всі дороги ведуть у Рим і не всі камені священні. Отже, треба вміти вибирати – дороги, каміння тощо. Зрештою, будь-яке досягнення людства може завдати значної шкоди, якщо його використовувати не за прямим (первісним) призначенням. Сокирою, наприклад, можна рубати дерева, а можна й стинати голови. Різниця суттєва. А про відмінні варіанти використання енерґії розпаду атомного ядра навіть згадувати страшно.

Той факт, що сьогодні еліта українського суспільства переважно неприхильно ставиться до самого фактора ідеолоґії, ще зовсім не означає подолання згаданого принципу формування масової свідомості. Зовсім ні. Це лише зворотний бік тієї ж медалі – диктатури марксистської ідеолоґії. Він такий же далекий від оптимального еволюціонування суспільства, як і попередній. Тільки якщо в першому разі соціум перетворюється на заручника тотальних ідеолоґічних уявлень про непомильність деяких світоглядних стереотипів, то в другому жертвою тих же тотальних уявлень стає будь-яка більш-менш цілісна світоглядна парадиґма, розмиваються всі межі, ціннісні та етичні критерії. Натомість суспільство потребує здорового, відповідального й спасенного погляду на своє минуле, сучасне й майбутнє. Погляду чіткого й одночасно відкритого для дискурсу.

У контексті цієї проблематики в пам'яті виринає дотепне спостереження Ніцше: "Ілюзії, звичайно, належать до переліку дуже дорогих задоволень; але руйнація ілюзій ... як правило, ще дорожча"⁴⁴. Будь-яка руйнація – ілюзій у тому числі – дія вкрай ризикована й відповідальна. Вона вимагає термінового заповнення вакууму, який за своїми деструктивними наслідками починає вперто нагадувати неконтрольовану реакцію розпаду атомного ядра. Слід мати на увазі, що "світогляд, котрий має своїм опертям відсутність будь-якого світогляду,– найгірший з можливих, ... такий світогляд підриває не лише духовне життя, а й засадничі позиції функціонування людського суспільства взагалі. Коли офіцери ґенерального штабу не розробляють для свого покоління планів його боротьби, нижчі за рангом офіцери ведуть нас – як в ідеях, так і в практичних справах – від однієї авантюри до іншої... Для суспільства, як і для індивіда, життя без світогляду є патолоґічним порушенням вищого почуття орієнтації"⁴⁵.

Міра життєздатності суспільства залежить від того, наскільки на рівні масової свідомості сформована система смислів, за допомогою яких людина співвідносить себе із зовнішнім світом. Ці смисли "пояснюють сутність розділеного всіма життєвого досвіду... Їх втрата призводить до ситуації нерозуміння, яку люди не в змозі витримати і яка спонукає до пошуку нових смислів, аби не залишитися в духовному вакуумі й нігілізмі"⁴⁶.

Саме система первинних смислів як ключовий елемент культури задає індивіду "трансчасову концепцію реальності", налаштовує на певну поведінку, обумовлену місцем людини в суспільній і загалом всесвітній ієрархії. Людина загалом така, "якими є її уявлення про трансцендентальні моральні цінності, що впливають на її життя й життя інших людей. Ідеї, ідеали й цінності формують моделі культури, людини й суспільства"⁴⁷.

Система первинних смислів, або ж цінностей, формує певну модель культури, котра, в свою чергу, цементує спільноту. Альбер Швейцер з цього приводу писав: "Розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти проґресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючи в них з дійсністю, набувають такої форми, котра сприяє найефективнішому й найдоцільнішому їх впливу на умови життя людей. Спроможність людини бути носієм культури ... залежить від того, в якій мірі вона є одночасно думаючою і вільною істотою. Думаючою вона повинна бути для того, щоб взагалі спромогтись сформувати й належним чином викласти розумні ідеали. Вільною вона має бути для того, аби поширити свої розумні ідеали на універсум"⁴⁸.

"Питання ідеолоґії" в сучасних українських умовах цілком підпадає під пояснення "дистанційної теорії" Шмельдерса, в якій розмежовується ставлення пересічної людини до ідеолоґії "на відстані" та "впритул". Якщо "на відстані" домінує підсвідомий масово-стереотипізований образ ідеолоґії взагалі, то індивідуалізований образ впритул висвічує особистісний образ, котрий виник в результаті безпосередніх взаємин окремої людини з конкретним типом ідеолоґії.

Амбівалентність, роздвоєність виражається в тому, що ідеолоґія викликає в пересічної людини одночасно два протилежних почуття чи асоціації. З одного боку, залишаючись заручником штампів масової свідомості (точніше, засобів масової інформації), індивід картає ідеолоґію (будь-яку ідеолоґію, ідеолоґію в принципі) за нібито спричинені нею численні суспільні деструкції й катаклізми. З іншого боку, людина продовжує усвідомлювати, що саме ідеолоґія покликана за своїм призначенням (місією) дати суспільству загалом і кожному його члену зокрема світоглядне опертя, з'ясувати питання кореневі, проблеми першого ряду. Так, будь-яка ідеолоґія – лише засіб, але без нього перспективи досягнення мети залишаються ілюзорними.

Недоліки й зловживання, що мали місце від імені якоїсь ідеолоґії,– це недоліки й зловживання лідерів самого суспільства, показник аморальності й безвідповідальності соціуму в цілому. Що ж до самої ідеолоґії, то, проектуючи світобудову з позицій Належного, вона дає можливість якраз суттєво оптимізувати загальний ціннісно-етичний фон соціуму. В кожнім разі, слід пам'ятати, що в руках абориґена й скрипка Страдіварі перетвориться хіба що на знаряддя по збиванню кокосів з пальми. І в цьому не вина скрипки, а її біда.

* * *

Розкриття ідеолоґічної проблематики, безперечно, потребує як з'ясування сутнісних параметрів essentia¹ й existentia² ідеолоґії, так і детального розгляду всіх pro et contra³ її функціонування.

У ґрунтовній історіософській праці "Сенс і призначення історії" Карл Ясперс поділився спостереженням парадоксального ґатунку: виявляється, для початку кожного нового циклу цивілізаційного самоздійснення людству притаманні численні міфолоґеми, ідеолоґеми й просто теоретизування, покликані убезпечити суспільство від чергового "кінця світу", наближення та реальність (майже емпірично-матеріальну) якого відчувають практично всі. Зокрема, "вже на ранній стадії пробудження власне людського духу людина переповнена "спогадами" – в неї складається враження, що вона живе на пізній стадії розвитку, більше того, в часи занепаду. Люди відчувають близькість катастрофи, намагаються допомогти розумінням, вихованням, проведенням реформ. Плануючи, вони намагаються оволодіти ходом подій..."⁴⁹. Таким чином, сам факт привертання уваги до ідейно-теоретичної проблематики, необхідності світоглядно-ідеолоґічної реконструкції поточного буття є симптомом хоч би того, що ще не все втрачено, що у суспільства є перспектива.

У праці "Майбутність однієї ілюзії" Зіґмунд Фрейд відтворив ґенеалоґію кожної ідеолоґеми: "Ідеали формуються після перших успіхів... і ці перші успіхи фіксуються в ідеалі, закликаючи до їх повторення. Задоволеність ідеалом має, таким чином, нарцисичну природу, відштовхуючись від гордості за вже досягнуті успіхи"⁵⁰.

Еріх Фромм у цьому відношенні зауважував: "Потреба в системі орієнтації внутрішньо притаманна людському існуванню... Фактично, в людині нема рівнозначного (цьому) за потужністю джерела енерґії. Людина не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами"⁵¹. І далі : "Усі люди – "ідеалісти" в тому сенсі, що прагнуть дечого з-поза межами фізичного вдоволення. Люди відрізняються тільки тим, у які саме ідеали вони вірять"⁵².

Як зазначав колишній заступник міністра закордонних справ УНР, а згодом професор державного права університетів Відня, Праги й Львова Володимир Старосольський, "нація ж, це – спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна воля. На противагу до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного зв'язку, як родина, рід, плем'я, вона основується на інстинктах "другого ступеня", типом яких є ідея"⁵³.

Леся Українка пояснювала феномен виникнення ідеолоґії в подібній спосіб: "Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива. І вона має рацію!.. Їй треба ... хоч мрій, хоч видива (галюцинацій), щоб не впасти в розпач"⁵⁴.

Суттєве місце елементові ірраціонального месіанізму в загалом раціональній ідеолоґічній доктрині відводив В'ячеслав Липинський, стверджуючи, що месіанізми мають загалом позитивне значення для становлення будь-якої національної свідомості.

Західна політолоґія наполягає на тому, що без національного міфу¹ взагалі неможлива нація. Таким чином, Ідеолоґія може і, до певної міри, повинна спиратися на Міф, але не на Ілюзію. Ця інтерпретація є фундаментальним принципом теорії й практики функціонування позитивної ідеолоґії.

Так, політика й ідеолоґія можуть брати свій початок з містики, але розгортатись вони приречені в рамках жорсткої реальності. З цієї причини як політиці, так і ідеолоґії конче необхідно стати предметом філософської рефлексії, аби позбутися неоднозначного, сакрально-містифікованого смислу, аби набути концентрованого, усталеного, рафінованого значення.

Дійсно, проблема історичного призначення й функціонування ідеолоґії не з легких. Але, як зазначив хрещений батько римського стоїцизму Сенека, "ми не в змозі змінити всесвітні відносини. Ми можемо лише одне: набути високої мужності, гідної доброчинної людини, аби з її допомогою непохитно пережити все"⁵⁵. Концепцію тієї мужності, про яку нагадує Сенека, покликана викласти якраз ідеолоґія побудови незалежної Української держави.

Ідеолоґія – сфера синтетичного наукового знання. В цій синтетичності, себто, певною мірою, неприродності, багатовимірності й складності криється причина неохочого сприйняття ідеолоґії окремим індивідом, підсвідомо налаштованим на спрощені підходи на кшталт "прямих доріг", "коротких грошей", "простих рішень" і т. п. Ідеолоґія, навпаки, все суттєво ускладнює й опосередковує, віддаляючи результат. Щоправда, на противагу тактиці "російської рулетки", конструктивна ідеолоґія, по-перше, висуває систему ґарантій досягнення певних результатів, а, по-друге, досягнення результатів позитивних.

Потенціал ідеолоґії також дозволяє розглядати її як раціоналізацію (головним чином, за рахунок артефактів) значною мірою ірраціональних (в сенсі їх залежності від багатьох, інколи прямо протилежних, факторів) проектів майбутнього. Еріх Фромм з цього приводу писав: "Раціоналізація, ця підробка розуму залишається одним з найбільш загадкових феноменів. Якби вона не була таким поширеним явищем, то здавалася б подібною до параноїдальної системи. Параноїк, як відомо, може бути дуже розумною людиною, надзвичайно продуктивно застосовуючи розум в усіх сферах життя, крім тієї сфери, де діє його параноїдальна система. Те ж саме робить і раціоналізуюча людина. Міра використовування мислення для раціоналізації ірраціональних потягів і виправдання дій своєї групи з'ясовує, наскільки великою залишається відстань, яку людина повинна пройти, щоб стати homo sapiens"⁵⁶.

Точка зору, згідно з якою ідеал є результатом єдності пізнавального й ціннісного ставлення до дійсності⁵⁷, вважається нам переконливою й продуктивною. Погоджуємось також з тим, що зазначена єдність має все-таки чітко виокремлений аксіолоґічний акцент. Загалом суспільний ідеал відображає перш за все інтереси соціального суб'єкта та тенденцію розвитку суспільних відносин, включаючись у практичну діяльність у якості кінцевої мети. Він формує суспільну мету політичної, виховної і т. п. діяльності майбутнього суспільства в найбільш узагальненому вигляді.

Останнім часом значного поширення в філософській та психолоґічній літературі набуло поняття "випереджуючого відображення", яке вживається для аналізу спроможності свідомості людини передбачувати майбутнє. З ним, зокрема, пов'язують різноманітні варіанти соціального та науково-технічного проґнозування. Формою випереджуючого відображення дійсності є також суспільний ідеал, який "екстраполює існуючі тенденції суспільного розвитку на майбутнє, дооформлюючи їх у сфері свідомості до ступеня довершеності"⁵⁸.

Загалом слід погодитись з точкою зору, що "національна ідея в числі інших найістотніших моментів включає в себе передусім мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обґрунтування і проявів – від емоційних до науково виважених), а також з'ясування історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів (що нерідко трансформується в непохитні переконання), які далеко не вичерпуються всіма визнаними загальнолюдськими підходами, принципами і уявами, а орґанічно доповнюються специфічними елементами, притаманними кожному окремому соціуму, виробленням і засвоєнням комплексу стійких прагнень, потягів, уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначенням свого місця серед інших народів, ставлення до них"⁵⁹.

Потреба вироблення Національної Ідеї – це не хворобливо-нав'язливе бажання віднайти квадратуру кола¹. Адже призначення ідеолоґії полягає у пошуку та відтворенні прасубстанції будь-якого поступу, еволюції, осягнення нових рубежів. Ідеолоґія не повинна бути перевантаженою претензіями на вічність, але вона покликана, по-перше, дати зважену, пропорційну, адекватну відповідь на виклики сьогодення, а, по-друге, окреслити потребу мислення в рамках історичних перспектив. Тут пригадується вислів Івана Франка: інколи треба й силоміць гнати в труди й небезпеки. Ідеолоґія, власне, реґламентує і з'ясовує конкретно-історичну міру, необхідність трудів і небезпек як умови функціонування суспільства.

Існує не стільки бездоганна з точки зору на