Світлій пам'яті
мого батька

Ігор Набитович

Творчість письменника в контексті

європейської літератури

Дрогобич
Видавнича фірма
"Відродження"

2001

УДК 883.0
ББК 83.34(УКР)5
Н63

Друкується за рішенням Вченої Ради
Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка

Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна частина його життя пройшла у міжвоєнній Чехословаччині. Помер мистець у Швайцарії.

Перу Л. Мосендза належить збірка поезій „Зодіяк", поеми „Канітферштан" і „Волинський рік", лірична драма „Вічний корабель", збірки новел і оповідань „Людина покірна" та „Відплата" („Помста"), есеї „Штайн: ідея і характер", „Поки вихилявся глечик", „Народження Дон-Кіхота", автобіографічна повість „Засів" та історичний роман із євангельських часів „Останній пророк".

Надзвичайно цікавою й оригінальною є спільна з Юрієм Кленом літературна містифікація – творчість Порфирія Горотака та збірка віршів „Дияболічні параболи".

У монографії вперше всебічно подано життєпис письменника, проаналізовано його творчість у контексті українського та європейського письменства.

НАУКОВІ РЕДАКТОРИ:
Петро ЦИМБАЛІСТИЙ, професор, директор філії Українського католицького університету (Лондон)
Михайло ШАЛАТА, професор кафедри української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету

РЕЦЕНЗЕНТИ:
Дмитро ШТОГРИН, професор, доктор філософії (Іллінойський університет, США)
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ, професор, доктор філологічних наук (Львівський національний університет)
Борис БУНЧУК, професор, доктор філологічних наук (Чернівецький національний університет)

Літературний редактор Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ

Щира подяка друзям із Канади, завдяки фінансовій допомозі яких побачила світ ця книга

_Б 04030000000-6 _{Без оголошення}
© М. Шалата, передмова, 2001
2001 © І. Набитович, 2001
ISBN 966-538-045-1 © ВФ „Відродження", 2001

ЗМІСТ

Михайло Шалата. Про життя, присвячене свободі й слову

Вступ

Розділ І. „Поглина безодню смерти безодня звитяжна життя..." (Життєпис Леоніда Мосендза)

Розділ ІІ. Основні координати художнього світу письменника

Розділ ІІІ. Світ поезії Л. Мосендза
3.1. Теми, мотиви, образи
3.2. Поеми
3.3. Порфирій Горотак: літературна містифікація
3.4. Версифікаційні особливості поезії
3.5. Поетичні переклади

Розділ ІV. Художня проза. Національне світобачення. Європейський контекст
4.1. Новелістика
4.2. Автобіографічна повість „Засів"
4.3. Історичний роман „Останній пророк"
4.4. „Штайн: ідея і характер"
4.5. Есеї та публіцистика

Висновки

Список використаних джерел

Іменний показник

ПРО ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ СВОБОДІ Й СЛОВУ

Ім'я українського поета, прозаїка і публіциста Леоніда Мосендза (1897–1948) ще належним чином не повернулося в Україну.

Наприкінці 20-х і в 30-х роках, друкуючись переважно в редагованому Д. Донцовим львівському „Вістнику", від 1933 року – „Літературно-Науковому Вістнику", він, разом із Є. Маланюком, О. Стефановичем, Б.-І. Антоничем, Б. Кравцівим, Ю. Липою, О. Ольжичем, О. Телігою, піднімав дух українців після програних національно-визвольних змагань 1918–1921 років, формував українську патріотичну свідомість.

В одному з останніх листів (до Р. Гармаша – від 19.06.1948 р.) Л. Мосендз зізнається: „...До 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом". Під впливом „Історії України-Руси" М. Грушевського він переродився. „...Я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я",– пише Мосендз у цім листі, маючи на увазі відомості, почерпнуті з Грушевського. „За 1 місяць,– каже автор листа,– з мене був український націоналіст".

Після таких слів особливо добре розумієш, чому Грушевський був такий страшний для російського імперіалізму.

Леонід Мосендз був українським націоналістом не на словах, а на ділі. Незвичне письменникове прізвище хай не подивляє. „Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови",– повідомляв він згаданого вище адресата. Дуже переживав Мосендз роздвоєння Організації Українських Націоналістів. „Я,– писав,– не був ніколи жаден „івець", лише все „їнець" (лист до М. Селешка від 25.11.1946 р.).

Півстолітнє життя Леоніда Мосендза випало на дуже тяжкий період нашої історії – хоча, власне, коли українська історія була легкою?! Перша світова війна, героїчні зусилля „усусусів", вояків Української Народної Республіки, Маківка, Лисоня, Крути, Базар – це все западало у пам'ять майбутнього письменника. Сам Леонід певний час служив у російській царській армії, потім – в армії УНР. На його руках у 1920 році загинув старший брат, вояк УНР. Тоді-то, на початку 20-х, Леонід еміґрував до Польщі, звідти подався до Чехії, у 1937–1938 роках працював у Хусті, на Закарпатті. Друга світова війна закинула Л. Мосендза в Австрію, закінчив свій вік у Швайцарії.

25 лютого 1945 року, через три дні після хірургічної операції, в німецькому містечку Бад-Кіссінґен помер український письменник Аркадій Любченко. 30 жовтня 1947 року в дорозі з табору для „переміщених осіб" Зоммеркасерне до міста Авґсбурґ у Німеччині не стало українського письменника Юрія Клена (Освальда Бурґгардта). 13 жовтня 1948 року на операційному столі у швайцарському місті Бльонав розпрощався з життям Леонід Мосендз.

Три великі втрати нашої літератури, три завчасно згаслі в середині 40-х років на чужій землі, вигнані з України лихими обставинами, таланти. В Україні навіть некрологи не могли з'явитися – усі три в радянському розумінні були „ворогами народу".

Нині Аркадій Любченко повернувся в Україну принаймні „Вибраними творами" (К., 1999), „Щоденником" (Львів – Нью-Йорк, 1999), Юрій Клен – „Вибраним" (1991), а твори Леоніда Мосендза після його смерті тут окремо ще не виходили. Як не парадоксально, у восьмитомовій радянській „Історії української літератури" (К., 1967–1971) навіть прізвище Мосендза не згадане – ніби такого не було в літературі.

Згадувані журнали 20–30-х років – „Вістник", „Літературно-Науковий Вістник", як і львівські видання публіцистичної книги Л. Мосендза „Штайн: ідея і характер" (1935), збірок його новел та оповідань „Людина покірна" (1937), „Відплата" (1939), як і чернівецьке видання його повісті „Засів" (1936), нині доступні хіба дослідникам. Інші книги письменника виходили поза Україною: у Празі (лірична драма „Вічний корабель", поетична збірка „Зодіак", перевидання повісті „Засів" і збірка „малої прози" „Відплата" – під назвою „Помста", 1941), в Інсбруку (поема „Канітферштан", 1945; книжечка для дітей „Ярчик і Юрчик у Карпатах", 1946), у бельгійському місті Малін (третє видання повісті „Засів", 1946), у Зальцбурґу (написана із Юрієм Кленом під спільним псевдонімом Порфирій Горотак збірка поетичних містифікацій „Дияболічні параболи", 1947), у Мюнхені (поема „Волинський рік", 1948). Посмертно у Канаді перевидано книгу „Людина покірна" (Вінніпеґ, 1951) та опубліковано великий, на жаль, без закінчення, роман „Останній пророк" (Торонто, 1960).

Зібрання творів Леоніда Мосендза (у томах) ніколи не здійснювалися. У сучасній Україні окремі його писання передруковувалися хіба в газетах, журналах чи літературних антологіях.

Навіть у діаспорі нема усталеної оцінки творчості Леоніда Мосендза. Говорячи про „празьку школу" в українському письменстві 20–30-х років, до якої належав Мосендз, І. Качуровський протиставляє „геніальність Олега Ольжича та Юрія Клена" (у кращих їх творах), на його думку, „зовсім посередньому Мосендзові" (вступна стаття до кн.: Клен Юрій. Твори.– Нью-Йорк, 1992.– Т. 1.– С. 14). М. Тарнавська, навпаки, вважає, що Л. Мосендз належить до „видатних українських прозаїків 20 сторіччя", і дуже шкодує, що жодна його книга не перекладена англійською мовою. (Сучасність.– 1981.– No 12.– С. 23).

Спробу об'єктивної характеристики творчої індивідуальності автора „Останнього пророка" – і то досить успішну – зробив молодий науковець із Дрогобицького педагогічного університету імені І. Франка Ігор Набитович. У 1999 році він захистив у Івано-Франківську кандидатську дисертацію „Творчість Леоніда Мосендза. Особливості художнього світовідображення", видав у Києві брошуру „Леонід Мосендз: сторінки життя письменника", а тепер пропонує читачам першу про нього монографію „Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури".

Ґрааль (Ґраль), за бретонськими леґендами,– загадкове місце зберігання чаші, котрою користувався Христос під час святої (таємної) вечері. Йосип з Ариматеї зібрав у ту чашу краплини крові Христа, коли того розіп'яли, і згодом привіз святий скарб до Британії. Леґенди надихнули багатьох на пошуки святого Ґрааля, бо щасливцеві, котрому вдасться пригубитися до Христової чаші, вона, як твердиться, відроджує дух і додає чудодійних сил.

За цими леґендами німецький письменник Вольфрам фон Ешенбах ще на межі ХІІ–ХІІІ століть створив лицарський роман „Парціфаль", сюжет якого ліг в основу героїчної опери В.-Р. Ваґнера. Певне відлуння знайшла ця тема і в українській літературі. Долорес у драмі Лесі Українки „Камінний господар", зокрема, говорить: „Кохання в мене в серці, наче кров у чаші таємній святого Ґрааля". Про загадковий Монсальват, на найвищій горі якого стоїть замок із чашею святого Ґрааля, йдеться у літературній леґенді Остапа Грицая „Про Парціфаля, Героя". Письменник засуджує тут царя Амфортаса, який зрадив Лицарство Христової чаші. Михайло Орест у 1932 році написав вірш „Ґраль", із якого наводимо початок і закінчення:

Покину для сяйва віри
Отчизні доли і даль.
І рушу в дорогу без міри
Шукати священний Ґраль.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто скаже, де золотіє
Світич небесний, Ґраль?

Зрештою, Ігор Набитович уже опублікував окреме дослідження про трансформацію образу Ґрааля в європейській та українській літературах, зокрема в творчості Наталени Королевої (Наукові Записки Національного Університету Києво-Могилянської Академії.– Т. 17.– Філологія.– Київ, 1999.– С. 55–57).

У статті „Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадриґу", розмірковуючи про поетів квадриґи – Л. Мосендза, Є. Маланюка, О. Ольжича та О. Телігу, Юрій Клен зауважував: „На кожному поеті лежить немов священний обов'язок лицаря Ґраля, що його виконати він має перед культурою, яку одідичив і яка довірена його дбайливій охороні. Свідомий цього, не сміє він занапащувати скарбу і, на потіху юрбі, блазнем крутитися у вакханалії словоблудства" (Вістник.– 1935.– No 6.– С. 422).

Леонід Мосендз теж поетизував Ґрааль, проте романтична назва монографії Ігоря Набитовича виникла, мабуть, під впливом цитованої статті Юрія Клена.

Параметри висвітлення мистецької постаті Леоніда Мосендза І. Набитович обрав оптимально зручні для читача: біографія письменника, характеристика його мистецької манери, аналіз його поезій та аналіз прози (відповідні розділи).

Зі всією переконливістю Ігор Набитович показує, що постать Мосендза не просто неординарна, але дуже важлива для української літератури. Після Лесі Українки, мабуть, ніхто так темами, мотивами, образами не лучив українську літературу зі світовим письменством і світовою історією. Звісно, звернення мистця до історії має завше відповідати на сучасні йому запити. Як і звернення до чужої географії повинно якимось чином „виходити" на географію рідно-національну. Недаремно персонаж у поезії Лесі Українки „Lиgende des siйcles" („Леґенда віків"), уболіваючи за долю різних народів, звертає таки на своє:

...На міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій, давно минулій долі
все бачив образ рідної неволі.

Лесю Українку і Леоніда Мосендза ще ріднить непримиренне ставлення до рабської психології. Вони воістину творили нову душу української людини. Неофіт-раб у драмі Лесі Українки „В катакомбах" заявляє: „Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами". У газеті „Свобода" 28 травня 2000 року, до речі, з'явилася цікава стаття Івана Овечка з американського штату Колорадо „Роздуми про „Отче наш" і його переклад". Там написано буквально таке: „Вже саме час позбутися ... „рабів Божих" у наших молитвах... Ніде й ніколи Ісус Христос не називав людей рабами Божими. В англомовних молитвах вже давно існує тільки „слуга Божий", а не „раб Божий"... Раб – людина безвільна, а Бог дав нам волю і розум служити Йому як Його вірні слуги, Ним створені на Його подобу". Щодо молитви „Отче наш" І. Овечко має те застереження, що, мабуть, не точно перекладено – причому не тільки українською, але й багатьма іншими мовами,– фразу „І не введи нас у спокусу". „Адже,– нагадує автор статті,– Бог ніколи й нікого не вводить у спокусу – у спокусу нас вводить тільки диявол, сатана, а не Бог". У новому англомовному перекладі Святого Письма („Книга Надії", 1998), свідчить І. Овечко, ця фраза уже звучить інакше: „І не допусти нас піддатися спокусі". Та й у деяких іспанських і португальських молитвах інакше: „І не дай нам впасти у спокусу". Автор статті закликає церковних ієрархів переглянути це місце у нашій щоденній молитві й, можливо, змінити його на „І не допусти нас до спокуси" чи „І захисти нас від спокуси".

Отак, крізь сумніви, крізь душевні боріння, прийшов до свідомого якнайчеснішого служіння Богові (а не до сліпого рабського поклоніння) Єгоханан – головний персонаж роману Л. Мосендза „Останній пророк". Події відбуваються в древньому галилейському місті Геброні (місто царя Давида), в Єрусалимі та в їх околицях у добі, коли утверджувалася віра в Христа як Месію,– таки ще при деспотові Іроді. Ці часи, як і взагалі початки християнства, особливо, як знаємо, цікавили Лесю Українку („В катакомбах", „Одержима", „Руфін і Прісцілла").

Пишучи „Останнього пророка", Леонід Мосендз теж „бачив образ рідної неволі". Жорстокі завойовники римляни (завоювали Юдею в 63 році перед Христом) тут повністю асоціюються в українського читача зі ще жорстокішими московськими гнобителями України у так званому „третьому Римі" – в російській імперії. „Ірод не любив римлян і боявся їх,– читаємо в романі.– Хоч ціле життя він їх ані разу не зрадив...". Скільки таких Іродів було серед українців у часи „третього Риму"! Вони, врешті, ще не перевелися. Покірному ткачеві Небату проповідник Давид у романі нагадує: „...не забувай, що не покірними мудрецями живий буває народ, а мечем предків і духом пророків". Самого Єгоханана пошуки шляхів до Волі, до Месії, приводять у підпільну партію зелотів. Вождь партії повідомляє про її завдання і повчає: „Ми кажемо, що поки самі не вхопимо до рук меча – ніколи не визволить нас Господь!.. Щоб не забували ми, що рабів лінивих і байдужих не визволятиме ніколи Господь!" Це повчання так нагадує відому з Лесиної „Осінньої казки" сентенцію: „Хто визволиться сам, той буде вільний..."!

Вони навіть долею подібні – Леся Українка і Леонід Мосендз. Обоє дуже слабкі здоров'ям, та дуже сильні духом. Леся у дванадцятирічному віці мужньо перенесла складну операцію – вирізання пошкодженої туберкульозом кістки руки, потім мала ще тяжкі операції. Мосендз хворів туберкульозом зі студентських років. І в найтяжчі моменти, як Леся Українка, щоб не плакати – сміявся. 18 серпня 1948 року він, зокрема, сповіщав родину Шумовських: „Мені в міжчасі зробили ... операцію: вирізали ззаду 5 ребер на загальну довжину 53 см... Ще мають вирізати спереду 2–3 ребра. (Вирізані реберця були вжиті на виготовлення Єв). Операція була тяжка, й я ледь-ледь вирвався з когтей Тітки. Але вона ще шанси має при другій операції". Тих наступних шансів, як знаємо, Тітка уже не упустила.

Вважається, що смерть перешкодила Леонідові Мосендзу завершити роман „Останній пророк", над яким письменник працював від 1935 року. За логікою сюжету, в останній, четвертій частині твору Єгоханан мав би розчаруватися і в зелотах, як розчарувався селянин Озія, адже його, Єгоханана, не могла вдовольнити зелотська теорія, що мета виправдовує всі засоби. Він, самовідданий праведник, мав знайти свій шлях до Месії.

А втім, Ігор Набитович не розпрощався з думкою, що, може, таки Мосендз устиг закінчити роман і варто пошукувати за четвертою частиною твору. Можливо,– тільки де в такому разі шукати? Архів Л. Мосендза, як відомо, потрапив до видатного діяча ОУН Миколи Лебедя, з яким письменник мав ділові стосунки в кінці життя. Передруковуючи в 1951 році у Вінніпезі книжку Мосендзових оповідань „Людина покірна", редакція серії „Клуб приятелів української книжки" (видавець І. Тиктор) зауважила: „Багато рукописів літературних творів Л. Мосендза ще й досі чекає свого видавця, напр., велика повість у 3-ьох томах з життя Св. Родини п.н. „Пророк" і ін." Після цього повідомлення нічого з невідомих творів Л. Мосендза, крім „Останнього пророка", на світ не появлялося, отже, і далі багато рукописів ... „чекає видавця".

Без сумніву, редакція „Клубу приятелів української книжки" мала на увазі архів у Миколи Лебедя, бо саме за автографом і машинописом із цього архіву Б. Кравців у 1960 році опублікував роман „Останній пророк". Отже, якщо шукати за четвертою частиною, то не тут. Микола Лебедь у 1998 році помер, найбільший доступ до його паперів, принаймні донедавна, мав Петро Содоль (див. „Роз'яснення про „Збірку документів Миколи Лебедя" у газеті „Свобода" від 1 жовтня 1999 року). У червні 1991 року мені випала нагода розмовляти з М. Лебедем по телефону, зустрічатися з П. Содолем у видавництві „Пролог" у Джерзі-Ситі (США), але тоді в мосендзівські таємниці я не був посвячений. Сподіюся, проте, що невтомний дослідник (романтик!) Ігор Набитович, який уже має неабиякий досвід наукових пошуків у бібліотеках і архівах України, Польщі, Німеччини, Англії натрапить на нові мосендзівські сліди, котрі, якщо не підтвердять існування фінальної частини „Останнього пророка", то принаймні виведуть на нові знахідки із творчої спадщини письменника. Мабуть, іще жива дочка Мосендза, Марійка,– у неї теж можуть бути рукописи батька. Мосендз одружувався пізно, у 1945 році, в Братиславі. Дружина Маґда, студентка медицини, була словачкою, котру він навчив української мови,– сам же вільно володів і писав словацькою (досконало знав чеську, польську, російську, іспанську, німецьку мови, добре – англійську, вивчав французьку, старогебрейську). Через загрозу Москви письменник змушений був невдовзі залишити сім'ю – на жаль, уже назавжди,– й податися на Захід, в Австрію. Дочці він присвятив автобіографічну поему „Волинський рік", дружині – роман „Останній пророк".

Розмову про творчість Л. Мосендза мною навмисне почато з „Останнього пророка", бо це – при всіх можливих нових знахідках – вершина тої творчості, це, незважаючи на давньоісторичний чужоземний зміст, за влучним визначенням Б. Кравціва, „роман про історію українського націоналізму". Як Іван Франко у „Мойсеї", так Леонід Мосендз в „Останньому пророкові" мав на увазі українську долю.

Взагалі у літературі Л. Мосендз насамперед прозаїк, а вже потім поет. Євген Маланюк, правда, вважав, що „справжнім покликанням Леоніда Мосендза була наука",– не забуваймо, що Мосендз ще й авторитетний учений-хімік, автор цінних наукових публікацій, відкриттів. Його художні твори, передовсім поетичні, це нерідко цікавий симбіоз хімії та літератури. Та й в „Останньому пророкові" Мосендз, забувши про динаміку сюжету, захопився детальним, на кількох сторінках, професійним описом дорогоцінного каміння фарисея Беназара. Письменник переважно уникає прямої мови, віддає перевагу описам – це одна з особливостей його стилю.

У листі Л. Мосендза із 1948 року до родини Шумовських читаємо таке визнання письменника: „Не люблю віршів Осьмачки – взагалі віршів не люблю і пишу їх з великим болем,– а проза (Т. Осьмачки.– М. Ш.) – те, що знаю,– гарне по формі і дрібне по духу. Дрібне!" (Слово і Час.– 1997.– No 10.– С. 29).

Нині нема потреби доводити, яким великим поетом, та й, без перебільшення, геніальним майстром прози був Тодось Осьмачка,– про це вже багато написано. Його твори блискучі щодо форми й зовсім не дрібні щодо національного духу. Мосендз тут не має рації, але з того видно, які високі вимоги він ставив особливо щодо духу творів.

Не має, вважаю, рації й Ігор Качуровський, називаючи Леоніда Мосендза талантом „зовсім посереднім". Очевидно, письменник Качуровський, відомий у науковому світі як теоретик поезії, підходив насамперед із високими критеріями до поезії Мосендза, а тут (як, бачимо, до цього признавався й сам поет) Мосендз іще „той і не той".

Ігор Набитович у своїй монографії прозі Л. Мосендза присвячує майже вдвоє менше місця, ніж оригінальним та перекладним поезіям письменника. Значною мірою „поетичний розділ" розрісся за рахунок віршово-строфічних прикладів. Та характеризує І. Набитович прозу Мосендза, на мій погляд, влучно, із наголошенням у ній домінантних аспектів. Добре, зокрема, проаналізована новелістична збірка „Людина покірна", тематично майже повністю присвячена визвольній війні українського народу 1918–1921 років, учасником якої був Л. Мосендз,– і передовсім „парному, грімкому і кривавому дев'ятнадцятому рокові" (новела „Брат").

Невимовно болісно переживав Л. Мосендз утрату рідного краю після нещасливого фіналу українських визвольних змагань. Але, як мовить його оповідач Давид у „Людині покірній", „...краще бути вигнанцем, притулитися десь на землі чужій, ніж приймаком на своїй" (новела „Хазарин"). Мосендз знав, і це доказав чином, що за Україну можна боротися й поза Україною. Великий інтерес, у цьому зв'язку, він виявляв до українських князів-"ізгоїв" ХІІ століття, що, вигнані з рідної землі, заснували в Молдові місто Берлад, звідки й отримали назву „берладники". Про „берладників" писали в українській літературі О. Олесь (у книзі поезій „Княжа Україна", 1930), В. Бірчак (повість „Володар Ростиславич", 1930), І. Филипчак (повість „Іванко Берладник", 1936) та інші. Л. Мосендз відзначає, що „берладників" „завжди тягло на волю", він називає їх „одчайдушними попередниками січового козацтва" (новела „Берладник"). Себе Мосендз теж мав за „ізгоя" та інколи підписувався псевдонімом „Ростислав Берладник". (Інший його псевдонім – „М. Лясковець", від прізвища матері – дочки лісничого Осипа Лясковця з Волині; в дитинстві, гостюючи у діда Лясковця, майбутній письменник, народжений у Могилеві Подільському, наслухався багато родових історій, родинних переказів, про що потім написав у поемі „Волинський рік").

Ігор Набитович наголошує часту у Мосендза тему втраченої батьківщини, висловлює свої в цьому відношенні психологічні спостереження. Добре орієнтуючись у духовному просторі знаної на сьогодні творчості письменника, він робить цікаві висновки, узагальнення. Слушні думки молодого дослідника про національну гідність як самого письменника, так і його патріотично зорієнтованих персонажів.

Лише знання рідної історії, набуте через розповіді і книги,– справедливо вважав Л. Мосендз,– може виховати патріота, відродити людину. Це засвідчено як самою біографією письменника (маються на увазі розповіді діда Осипа, баби Ксені на волинському хуторі Підзбуж, історія М. Грушевського), так і його творами (повість „Засів", новели „Берладник", „Великий лук").

Про те, що національна самоідентичність може довго дрімати у людині, але у відповідний момент прокинутися і повернутися „на круги своя", відомо ще з літописної леґенди про євшан-зілля. З історії знаємо про це на основі біографій козацького полковника Михайла Кричевського, гайдамацького ватажка Івана Ґонти, багатьох-багатьох інших, у тім числі самого Л. Мосендза. Ігор Набитович уміло зацікавлює читача цією проблемою вдалим аналізом таких Мосендзових творів, як повість „Засів", оповідання „Поворот козака Майкеля Смайлза", „Великий лук". Між іншим, читаючи „Великий лук", наперед угадуєш, що той дарунок славного мандрівника не менш славній козацькій родині Яхненків – чарівний папуанський лук із Нової Ґвінеї, та вистрілить у кінці із праведних рук у деспотичного завойовника і визволить козаків із неволі. Ті праведні руки – молодого Марка Яхненка. Зауважимо, що, змальовуючи своє дитинство у поемі „Волинський рік", Л. Мосендз тут представить себе в образі Марка, хоч сестру назве своїм іменем – Валя, Валентина. Марком звали й письменникового батька,– потомка дрібної „руської шляхти". (Батько помер між 1900–1905 роками. Молодшого брата Леонід утратив, коли йому, майбутньому письменникові, було вісім років, старшого, як говорилося,– в 1920 році. Матері не стало 1919 року, у тому ж році, що й старший брат, померла бабуся. Сестра Валентина вийшла заміж за комуніста, що, одначе, не врятувало її від заслання – уже, правда, з другим чоловіком,– у Казахстан. Усе це, безперечно, не могло траґедійно не позначитися на долі Леоніда Мосендза).

Значною мірою автобіографічна повість Л. Мосендза „Засів". Тут рисами малого майбутнього письменника наділений головний персонаж – хлопчик із наддністрянського Поділля Ніно (пестлива форма імені Антонін). У повісті неодноразово згадується „брат батька", якого запроторили в Сибір, „заслали за теє гайдамацтво, за тую Україну". Вважаю, що такі твори, як „Засів" чи „Поворот козака Майкеля Смайлза", повинні входити до всіх шкільних хрестоматій української літератури – у них потужний національно-патріотичний виховний заряд.

Ігор Набитович, якого – чи не першого з наших дослідників – серйозно зацікавив sacrum в українській літературі, розглядає повість „Засів", а ще більше роман „Останній пророк", врешті, творчість Леоніда Мосендза, крізь призму Святого Письма, яке письменник творчо використовував з особливою доцільністю і майстерністю. Повість „Засів", зокрема, Мосендз починає епіграфом із євангеліста Марка: „Слухайте: ось вийшов сіяч сіяти...". Працюючи над романом „Останній пророк", письменник не лише постійно „радився" з Біблією, але й студіював Талмуд, історичні праці Йосифа Флавія, інші авторитетні джерела. А вже, що був він широченно начитаний у світовій художній літературі, й говорити зайво.

Тема „Леонід Мосендз і європейське письменство" – наскрізна у монографії Ігоря Набитовича.

Сюжетами переважно із західноєвропейського середньовіччя та італійського відродження відзначається збірка „малої прози" Л. Мосендза „Помста" (у кінцевій довідці в празькому виданні збірки 1941 року сказано, що перше львівське її видання мало назву „Відплата" „з причин від автора незалежних ... та без передмови й одного оповідання"). Цілком згоджуюся з І. Набитовичем, що твір „Відплата" (тут таки „Відплата"), яким відкривається збірка, може служити зразком класичної новели. Але не вся „мала проза" Мосендза –новели, є також, як уже мовилося, оповідання: „Великий лук", „Поворот козака Майкеля Смайлза", „I'ha pagata" („Заплатив"). А твір „Птах високого лету", за визнанням самого І. Набитовича, навіть „має деякі жанрові ознаки, характерні й для повісті". То чи варто збірки „Людина покірна" і „Помста" розглядати лише в новелістичному ключі? Щось, врешті, важить і цитована вище довідка з празького видання – що львівська збірка „Відплата" була надрукована „без ... одного оповідання". Прецінь, ця довідка писалася з відома автора, Л. Мосендза, якщо не ним самим.

У прозі Леоніда Мосендза є на чому спинити око і під час художнього огляду, і під час огляду філософського. Для ілюстрації першої тези хай послужить штрих із опису вечора в оповіданні „Укрита злість, облудлива покірність": „Гори атраментом залили обрій"; для ілюстрації другої тези – мудра сентенція з „Останнього пророка": „...найстрашніший час є кращий, ніж ніякий час".

Автор монографії „Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля" уважно поставився до мови, до стилю творів письменника. Є. Маланюк називав стиль „малої прози" Л. Мосендза „виразно-точним, аж дещо „математичним". Авжеж – здається, краще, коротше й точніше не окреслиш тихого дня, ніж Мосендз: „Стояло повне безвітря" („I'ha pagata"). Ба ні, є у нього й стисліше: „Ані вітрець" („Птах високого лету").

Спостереження І. Набитовича над мовою й стилем письменника варто розвинути науковцям-лінґвістам. Лише „Останній пророк" дає для мовознавців гору цінного матеріалу. Тут і ориґінальні афоризми („підлесливий фарисейський підскакевич"), і цікаві – нові чи забуті – словесні форми („Закхій відчуває, що... краще залишити йому тепер священика на однині", „У голосі чужинця чувся висміх", „Аза .. подивився на нього [Єгоханана] з коротким засмівом", „Самлай не дуже намагався товмаченням", „Поки ще був на живу Ірод – він умів собі з ними [з нападниками-ідумейцями] давати раду", „Жінки скріплюють ноші, гекають од зусилля, закидаючи їх на плечі, і йдуть далі", „Єгоханан ... розпізнав не так уже й стару, як злиднями зшаргану жінку", „Єгоханан стояв осторонь, наче лепруватий" [у Наталени Королевої є оповідання „Лепрозний".– М. Ш.], „Він обштрипнувся ще раз: „Я готовий, Симоне!", „Сполягаю на тебе, Симоне", „Шість речей зцілюють... хворого... Але на цю хвороту [на тяжке душевне потрясіння] й вони безсилі"). Навряд, проте, чи слід було залишати без змін (адже Б. Кравців у кінцевій примітці до „Останнього пророка" зізнається, що де-не-де дрібні правки в романі зробив) такі письменникові фрази: „Захарій... був уже давно геть, а хвилювання юрби не вщухало", „Багатьох із нас знає це. Але мовчить". Місцями, хай і рідко, речення в романі звучать красиво, але збагнути їх не так просто, як здається. Наприклад: „Рістня ще по-весняному ясно-зелена і прорізи в молодому листі творять з виноградних лоз прозорий зелений завій мережок на сірих стовбурах олив".

Майбутнім видавцям і коментаторам „Останнього пророка", як бачимо, є над чим мудрувати. У коментарях до видання 1960 року доктор Ю. Ґерич, скажімо, пояснює слово „синедріон", а слово „центуріон" – ні: де критерій? Ясна річ, майбутні і видавці, й коментатори мають у своїй роботі виявити неабиякий хист і такт.

Основна ідея творчості Леоніда Мосендза, як правильно відзначається у статті про письменника в „Енциклопедії Українознавства",– „визвольна боротьба українського народу". Це стосується, отже, і Мосендза-прозаїка, й Мосендза-поета.

Про поетичну творчість автора „Вічного корабля" перед Ігорем Набитовичем в Україні писали Л. Череватенко (Дніпро.– 1990.– No 11) і З. Гузар (в антології: „Лицарі духу".– Дрогобич, 1996). Ігор Набитович знайшов свої підходи до тієї творчості, він, зокрема, немало розмірковує над теоретичними її аспектами.

Поезія Леоніда Мосендза, як на мене, відзначається передусім гостротою порушуваних у ній проблем, світскістю тем та образів, умінням автора цікаво розвивати фабульний сюжет, багатством – передусім у спільній із Юрієм Кленом збірці „Дияболічні параболи" – іронічно-сатиричної авторської палітри.

Місцями Л. Мосендз аж надто сучасний для України. Як у „Вічному кораблі":

...Ми всі розбиті на гуртки,
Ми розпорошені!.. Такі
Були ми вже перед віками
Й такими лишимось!.

Це слова головного героя твору, купця Ганса ван Лооса з міста Брюґґе у Нідерландах, адресовані (звичайно, це художня умовність) у ХVI столітті землякам перед нашестям на це місто іспанських завойовників. У застосуванні до нашої української сучасності в цих словах хіба в кінці замість окличного знака варто поставити знак запитання: „Й такими лишимось?..".

Воістину, як мовиться у тій же ліричній драмі, „життя ніколи не старіє!". Й часто нове – це призабуте старе.

Цікаве спостереження І. Набитовича, що поема Л. Мосендза „Канітферштан" (відомий європейський сюжет про мандрівця, який на запитання на чужій землі: „Хто це?", „Чиє це добро?" чув лише: „Канітферштан" – „Не розумію") та його ж, Мосендзове, оповідання „Мінерва" – про Г. Сковороду у Європі 1750 року – мають багато паралелей, перегуків. Можливо, прототипом героя поеми, вихованця Києво-Могилянської академії, дяка із Токарівки Гордія, припускає І. Набитович, був Сковорода, з якого, до речі, до поеми узято епіграф. Так чи інакше, а поширену в європейській літературі тему Л. Мосендз загалом вдало, за його, знаним ще від „Енеїди" І. Котляревського, висловом, „перелицював" на український лад, хоч, певна річ, про „Канітферштан" було відомо в Україні й до того. Сергій Єфремов занотував у своєму „Щоденнику" 30 листопада 1926 року: „Нова модна тема – Дніпрельстан. Як той всюдисущий „Каніферштан" – всюди тепер бринить: Дніпрельстан, Дніпрельстан".

Зміст „перелицьованої" поеми Л. Мосендза патріотичний: дяк Гордій занудився у Токарівці, пішов у світ, там розчарувався і вернувся на батьківщину з твердим переконанням: дома найкраще.

О, Україно! Токарівський краю!
Хай проклянуть мене синів сини,
Коли тебе на іншу проміняю,
На заклики чужої чужини.

„На іншу" – це недомовлене: на чужу країну. Навіть із цього бачимо, що в поемі не все відшліфоване. Уже сам початок „напрошується" на критику: шість перших строф (чотириряддя) – на суцільних іменникових римах, переходи між строфами часто через кому (не вельми зручні для читача – довгі – „періоди"). Із 117 строф поеми окремі не евфонічні, інколи, без пояснень, тяжкі для розуміння (строфи 25, 51, 55–57).

Аналізуючи Мосендзові поетичні твори, І. Набитович – особливо в характеристиці збірки „Зодіяк" – нерідко вдається до тематичних аналогів з інших авторів, передусім із так званої „празької школи" (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович). Якщо на рівні ідеї, проблематики Мосендз-поет у цих зіставленнях не програє, то на рівні художньої майстерності цього не скажеш.

Та все списать – мені бракує дару
Того, що мав Рабле або Драй-Хмара,–

зізнається Л. Мосендз у поемі „Волинський рік",– і навіть тут чуємо силуваність, бо Драй-Хмара тут не тому, що після француза Рабле мав найкращий літературний дар із українців, а ... задля рими. Про певну невибагливість Л. Мосендза як поета свідчить і таке його зізнання в цій же поемі: „Та ще пригадую собі нераз я Достоєвського й Шевченка...". І за хронологією, і за духом – а духові Мосендз, як говорилося, присвячував особливу увагу,– першим тут мав іти Шевченко (етика чи – хай казенно – субординація).

Сказане про ориґінальну поезію Л. Мосендза, річ ясна, стосується і його поетичних перекладів. У бібліографічному переліку Мосендзових перекладів і переспівів, що додається до монографії Ігоря Набитовича, між іншим, указано лише чотири інтерпретації поета із Р.-М. Рільке. Не згадані там переклади з Рільке, які Мосендз опублікував 1946 року у видаваному в Інсбруці-Мюнхені журналі „Студентський Шлях", а саме: „Строгі години", „Осінній день" (No 2–3), „Хлопець" (No 4).

Поезія Леоніда Мосендза все ж має значні переваги перед так званою „тракторною поезією" (вислів Юрія Клена) представників „соціалістичного реалізму" в Україні 30–40-х років. Він не ішов на компроміси з жодним ворогом України.

Підсумовуюючи розмову про Леоніда Мосендза й про присвячену йому першу у літературознавчій науці монографію, наголошу на невтомі й невсипущості цього українського письменника і вченого. Він не любив „спачів" (таке часте у нього слово „спач" – той, що спить) на всякій ниві, тим паче, на ниві національно-культурній. Ще у дитинстві, під впливом історичних розповідей і леґенд, почутих у діда О. Лясковця на Волині, постановив у душі: „Свободі й слову приректи свій вік", і цьому самозаповітові не зрадив.

У „Доспіві" до поеми „Волинський рік", передбачаючи напругу нашого сьогоднішнього віку, Л. Мосендз писав:

Був вік камінний, бронзовий, залізний,
вік пари, динаміту, літаків,
вік електричности, бундючних слів,
дрібних, жорстоких чи порожніх „ізмів"...
У макабричнім танку кістяків
на ще нечуваній кривавій тризні
гряде Атомний Вік на кон віків.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Іде доба незнаних ще манір,
коли в ненависті постане мир,
під мусом концентраків навзаводи
братерством спалахнуть усі народи,
і людство упірне в щасливий вир
спокою, споживання й насолоди!..
Та обзивається душа: не вір
в цю візію надщастя й надсвободи!

Ми вже зазнали „манір" того облудного „братерства", яке „під мусом концентраків" нам розбудовувала імперія „СССР". Мир, на ненависті замішаний,– не мир; в основі істинного миру мусять лежати закони любові, Божі глаголи. Цього навчають твори Леоніда Мосендза.

Так мріється про той час, коли на полицях бібліотек і приватних книгозбірень у незалежній Україні поважно стануть томи зібрання цих творів (найкраще, академічного зібрання),– це так потрібно для справи духовної розбудови української нації! Знання і пильні руки молодого талановитого дослідника Ігоря Набитовича тут стали б у добрій пригоді.

Михайло ШАЛАТА
Дрогобич, 24.10.2000

А. Дюрер. Меланхолія. Гравюра на міді. 1514

...Письменником бути, та ще в наші часи,– це щось більше, ніж пером водити по папері. Це – покликання Боже. Як колись Джотто перед початком [малювання] картини молився і постився, так і тепер: дух письменника мусить бути чистим і вартим тих високих слів, які комбінує на папері його вправна рука...

...Писати – це творити. Творити – судити себе самого. Тому такі великі клясики...

ВСТУП

Творча постать Леоніда Мосендза (1897–1948), прозаїка, поета, літературознавця, вченого-хіміка, політичного діяча, майже зовсім не досліджена.

Місце письменника у загальній панорамі українського літературного процесу 20–40-х років ХХ століття остаточно не визначено: критики, літературознавці по-різному оцінюють Мосендзову творчість.

Синтетичного дослідження творчого доробку Леоніда Мосендза на сьогодні не існує. Спорадичні публікації, у яких розглядається його поетична, прозова спадщина, не створюють загальної картини, не дають можливості побачити й оцінити його літературний чин панорамно.

Окремі аспекти творчості Леоніда Мосендза характеризуються у літературно-критичних працях Дмитра Донцова, Михайла Мухина, Юрія Клена, Ярослава Гординського, Святослава Гординського, Євгена Маланюка, Л. Нигрицького (Григора Лужницького), Володимира Державина, Володимира Шелеста, Юрія Шереха, Богдана Кравціва, Остапа Тарнавського, Леоніда Череватенка, Миколи Неврлого, Миколи Ільницького, Зенона Гузара, Тараса Салиги.

Д. Донцов подає лиш коротку загальну характеристику творчості Л. Мосендза, виділяючи передусім її ідеологічні засади та декларуючи Мосендзову приналежність до кола тих мистців, які об'єднувалися навколо „Вістника".

Я. Гординський намагався проводити паралелі між прозою Леоніда Мосендза та Юрія Косача. Однак такі спроби зустрілися з гострою критикою з боку „Вістника".

Поет-вісниківець Євген Маланюк у кількох статтях, присвячених творчості Л. Мосендза, намагається окреслити найперше ту історичну ситуацію, політичні та приватні причини, які привели в літературу „спізнене покоління" поетів-націоналістів.

Драматург, літературознавець Л. Нигрицький (Григор Лужницький) прагне охарактеризувати добу, яка породила творчість Леоніда Мосендза, розглянути стилістику його прози.

Характеризуючи творчість вісниківців і, зокрема, поезію Мосендза, поет-неокласик Юрій Клен дає їм високу оцінку, наголошує на неабиякій мистецькій вартості цієї поезії.

Протилежної думки притримується Ігор Качуровський, несправедливо називаючи Л. Мосендза „посереднім" поетом.

В. Державин, С. Гординський, М. Неврлий, М. Ільницький, Т. Салига у своїх публікаціях, присвячених аналізу літературного процесу 20–40-х років, розглядають творчість Мосендза Леоніда принагідно, намагаючись, правда, не обминути й стилістичних особливостей його поезії та прози.

В. Шелест, Б. Кравців, О. Тарнавський, Л. Череватенко, З. Гузар присвятили окремі публікації як життєпису Леоніда Мосендза, так і загальній характеристиці його художньої творчості.

Літературна спадщина Л. Мосендза пронизана впливом європейської культури.

Студії над творчістю письменника вимагають визначення його творчих літературно-мистецьких координат: місця у празькій поетичній школі та, зокрема, у „вісниківській квадризі". Це дасть можливість оцінити його внесок як поета і прозаїка в українське письменство ХХ століття, „вписати" його творчість у загальне русло літературного процесу 20–40-х років.

Розглядаючи творчість Леоніда Мосендза в контексті європейської літератури, необхідно дати дефініцію того, що таке європейська література.

Сучасник Л. Мосендза Михайло Рудницький, намагаючись виділити кілька основних характерних рис, які б мали означати те, що слід розуміти під європейським письменством, писав: „...Европейська література досі різниться від усіх поза- та передевропейських і від тих провінціяльних, що тільки ґеоґрафічно, не історично, з нею зв'язані – саме тими кількома основними рисами..." [266, 101–102]. І далі він наводить ті головні особливості, які, на його думку, характеризують європейську літературу.

Перша з них – це розуміння письменницької творчості, як вільного вислову свого „я" без огляду на те, чи воно покривається з загальнопоширенимим ідеями, літературними течіями.

Друга – це та, що читач для європейського письменника – людина того самого духового рівня, що й автор.

Третьою рисою М. Рудницький називає те, що коли береш, наприклад, німецьку чи англійську книжку, то вже з перших сторінок відомо (найчастіше хоча б із прізвища автора), до якого кола читачів він звертається, який ступінь освіти та духової зрілості є першим щаблем доступності до його твору [266, 102].

Не викликає сумніву, що термін „європейська література" – не географічний, а радше філософський, світоглядний, естетичний, бо включає в себе твори як епічні, так і ліричні та драму (тобто є понадродовим і понаджанровим) не тільки Європи, а й інших континентів і народів.

Отже, під терміном „європейське письменство" будемо надалі розуміти найвизначніші твори, що з'явилися у нові часи як у літературах європейських народів, так і в красному письменстві інших націй; високомистецькі твори, що витримали випробування часом та увійшли до надбань світової культури.

Для європейської літератури характерним є звертання до загальнолюдських, так званих „вічних", і, одночасно, надзвичайно сучасних тем, проблем, людських переживань, відчуттів.

Інколи як синонім терміну „європейська література" вживається лексема „світова література", хоча останнє поняття є дещо ширшим. Термін „світова література" (Weltliteratur) вперше запровадив до наукового обігу Крістофер Мартін Віланд (1733–1813). Ґете вважав, що постання світової літератури повинне відіграти одну з найважливіших ролей в об'єднанні європейських народів.

Студіюючи відгуки європейської культури та письменства у творчості Леоніда Мосендза, аналізуючи особливості його художнього світу, слід розглянути ті впливи, що виявилися у виборі „вічних тем", у мотивах і сюжетах, їх „монтуванні" чи адсорбції в український контекст, у зверненні до європейської історії, в перекладах найкращих зразків європейської поезії з англійської, німецької, чеської мов, у літературних містифікаціях (у яких Л. Мосендз був неперевершеним майстром); у версифікації, строфічних, метричних, фонічних та мовних особливостях Мосендзових творів; у пронизаних християнським духом поетичних і прозових творах.

Щоб створити повну картину літературної спадщини Леоніда Мосендза, окреслити її художні координати в контексті українського та європейського письменства, потрібно розглянути стилістичні особливості його прози та поезії, впливи на формування його стилістичної неповторності неокласицизму, неоромантизму та імпресіонізму.

Для глибшого розуміння Мосендзової творчості варто окреслити також його погляди на проблему бачення своїх цілей і завдань як літератора.

У роботі над книгою використано матеріали та публікації, опрацьовані в Науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України (Львів), Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Київ), бібліотеці Української Видавничої Спілки і журналу „Визвольний Шлях" (Лондон), бібліотеці Українського Вільного Університету (Мюнхен).

* * *

Автор висловлює щиру подяку тим, хто своїми порадами й підтримкою допоміг у написанні цієї книги: професорам Петрові Цимбалістому (Лондон), Михайлові Шалаті (Дрогобич), Леонідові Рудницькому (Філядельфія), Дмитрові Штогрину (Шампейн, Іллінойс), Ігореві Качуровському (Мюнхен).

Окрема подяка професорові Мирославові Лабуньці (Філядельфія) – за ідею написання книги про життя і творчість Леоніда Мосендза.

А. Дюрер. Битва архангела Михаїла з драконом. Гравюра на дереві із серії „Апокаліпсис". 1498

"...Поглина безодню смерти
Безодня звитяжна життя..."

(ЖИТТЄПИС ЛЕОНІДА МОСЕНДЗА)

РОЗДІЛ 1

Леонід Мосендз – поет і прозаїк, науковець і політик – жив у неспокійну добу. Його життя вмістилося у півстоліття бурхливої української історії першої половини XX століття: світова війна, розвал Російської імперії та становлення Української держави, програні Визвольні змагання і перша еміґрація, Друга світова війна і знову поневіряння на чужині, смерть у далекій Швайцарії та повернення творів на батьківщину письменника лише через півсотні років.

Доля непересічного мистця завжди привертатиме до себе увагу, оскільки в ній приховані таємні механізми, які формували його світобачення та переконання, приводили в рух його уяву. Перегорівши у тиглі свідомості автора, життєві враження, знання та досвід переплавились у злитки поезій, новел і оповідань, есеїв та роману.

Вивчення долі письменника на тлі його доби дає можливість пізнати й зрозуміти дух часу, ідеї та прагнення того історичного відтинку, в якому він жив. А це пізнання допомагає глибше зрозуміти думки, творчі наміри та пориви, сконденсовані у творах автора.

Джерел для життєпису Леоніда Мосендза небагато.

Менш ніж через рік після його смерті у відновленому – тепер уже на еміґрації – „Літературно-Науковому Віснику" було опубліковано уривки з листів Л. Мосендза до родини Арсена Шумовського [228]. Ці листи подають досить докладну інформацію про два останні роки життя письменника, цікаві спогади з його дитинства і юності, розповіді про роботу над деякими творами.

Спогади Подорожнього (Михайла Мухина) про Леоніда Мосендза знаходимо у мюнхенському „Промені" [257].

Низку спогадів і статей про письменника опубліковано у 1959 році. Це, зокрема, стаття Леоніда Таманського „З останніх років життя Мосендза" [283], де описано поневіряння письменника в останні три роки життя, його сподівання й погляди на тодішню політичну ситуацію; стаття Гаврила Гордієнка „До біографії Л. Мосендза", в якій подаються деталі до родоводу письменника, висвітлюються невідомі сторінки його життя, особливо дитинства та юності [155].

У спогадах у „Визвольному Шляху", підписаних псевдонімом „Подєбрадчанка" [256], знаходимо цікаві відомості про подєбрадський період життя Леоніда Мосендза.

Детальну біографію письменника подав у вступній статті до його роману „Останній пророк" Богдан Кравців [209]. Він, між іншим, зауважує, що „опубліковані досі матеріали до Мосендзового життєпису такі часом суперечливі своїми даними і фактами, що приймати їх треба з великою долею обережности" [209, V]. Б. Кравців використав названі вище публіковані джерела, велику кількість епістолярних матеріалів.

Василь Іванис видав у 1961 році „Родовід Л. М. Мосендза і його останні листи" [182]. Ця брошура розширює знання життєпису письменника. Тут опубліковано листа Л. Мосендза до дворідної сестри про їхній родовід. Автор подає деякі відомості про історію публікації „Останнього пророка".

Контроверсійною щодо брошури В. Іваниса є книга Р. Задеснянського „Правда про Мосендза і його твори" (1977) [178]. Однак вона є певним доповненням до попередніх джерел і теж становить інтерес щодо вивчення життя і творчості письменника.

Коротке опрацювання біографії Леоніда Мосендза знаходимо також у коментарях (англійською мовою) до опублікованих листів від Юрія Липи, Дмитра Донцова, Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної, однак воно базується виключно на наведених вище публікаціях [171; 357, 419, 610–611, 738].

Джерелами до біографії є твори письменника.

Багато поезій, новел та оповідань Л. Мосендза, опублікованих у „Літературно-Науковому Вістнику", „Вістнику", датовані, з означенням місця написання. Це дає можливість уточнити місця перебування письменника у деякі моменти його життя. З іншого боку, поезія та проза Л. Мосендза часто є автобіографічною і допомагає зрозуміти, потвердити або відкинути деякі факти його біографії.

Ще одним джерелом до життєпису письменника є згадки про нього в листах друзів і знайомих, в окремих працях, присвячених українській еміґрації в Чехословаччині [143; 37,59], [170], [241].

Життєпис Л. Мосендза, укладений Леонідом Череватенком [294], написано на основі перелічених джерел.

У нашій роботі реконструція біографії Леоніда Мосендза базується на основі лише тих фактів і даних, які подтверджені його листами, творами або наводяться в кількох публікаціях одночасно, основаних на різних джерелах.

Леонід Мосендз народився 20 вересня 1897 року в Могилеві-Подільському.

Батько Леоніда, Марко (син Григорія), був волосним писарем у Костополі. Він походив з Уманщини [155].

Про власний родовід Л. Мосендз розповів у листі до сестри [211]. Шукаючи своїх коренів, він згадує про далекого предка Мосендза – литвина, на голові якого у Ґрюнвальдській битві 1410 року зігнулася сокира хрестоносця, але той Мосендз залишився живим [211, 193]. Цю родову легенду Л. Мосендз використав у першому „співі" поеми „Волинський рік". Предок-литвин за доблесть у бою з тевтонами дістав великий княжий дар:

...шляхетство роду й герб: розбиті пута,
сокира злотна, вколо шарлат, синь
та „воля й честь" – девіз для поколінь [12, 14].

Пізніше Мосендзи сполонізувалися, а прапрадід, який був хорунжим Пінського воєводства, брав участь у боротьбі з Росією під прапорами Костюшка. За це його майно конфіскували, а самого вислали в Сибір. При царі Олександрі I йому дозволили повернутися лише в Україну й оселили на Київщині – як „государственного крестьянина". По дорозі на місце проживання він одружився з якоюсь „чорною відьмою" (як її потім називали в селі), і вони стали засновниками української лінії Мосендзів у селі Краснопільцях [211, 193].

Мати Л. Мосендза, Марія, походила з родини Лясковців. Її батько був лісничим у Костополі на Волині. У листі до Шумовських Л. Мосендз пояснює: „...Мій псевдонім – це прізвище мого діда, лісничого в Костополі: Осип Лясковець" [228, 203]. У листі до сестри дід названий не Осипом, а Хведором [211, 194].

Баба Леоніда Мосендза по материній лінії була полька (уроджена Селюжицька), а прабаба походила зі стародавнього польського роду Керзонів. Один із бабиних братів був відомим інженером і свого часу збудував у Варшаві найбільший міст через Віслу. Ще одного бабиного брата у 15-річному віці розстріляли росіяни: він був добровольцем у польському повстанні 1863 року.

Прадід Л. Мосендза Селюжицький походив із родини, яка довгі роки боролася проти Москви. Батько чи дід цього прадіда був у польських леґіях Наполеона і загинув під Ляйпціґом у 1813 році.

У листі до Р. Гармаша від 18.06.1948 року Л. Мосендз писав: „Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву... Те, що мої предки були литвини і поляки,– ще не є ганьбою. Ганьбою би було, якби моя душа кінчалася на „-ський", як і нікчемні душі тих ф[ітільовщиків], що хоч і є „енками" по расі, але мають душу на „оф" [209, VII].

Крім Леоніда, у сім'ї було ще двоє синів. Молодший на півтора року брат помер на менінгіт, коли Леонідові було вісім років. Другий брат, який був вояком УНР, помер у нього на руках. Йому присвячено новелу „Брат".

Наймолодшою була сестра Валентина, з якою він утратив був зв'язок на чверть століття. 1947 року в приватному листі Л. Мосендз повідомляв: „А ви знаєте, до мене сестра обізвалась з Кубані...", а в наступному листі додав: „Моя сестра на Кавказі. Була вислана (замість мене) до Казахстану, потім повернулася на Кавказ... Після 11 років написала мені до Братіслави. Запрошує приїхати. Я відповів, що лікарі не радять мені жити в полярному кліматі..." [228, 192].

В автобіографічній повісті „Засів" Л. Мосендз змалював обставини рідної батьківської домівки, показав, як у зрусифікованій атмосфері родини із певними польським впливами в душі малого хлопчини зароджується національне самоусвідомлення.

Спогади про перебування разом із сестрою Валентиною у діда Лясковця на хуторі лягли в основу поеми „Волинський рік".

Батько Л. Мосендза помер у 1904 році. Родина змушена була розділитися: мама з сестрою Валентиною повернулася до своєї матері у Могилів, а Леонід у жовтні 1905 року переїхав жити до тітки Анатолії, рідної сестри матері. Анатолія була дружиною Панфутія Чупруна, учителя народної школи в містечку Явтушкові Могилівського повіту. У сім'ї Чупрунів було двоє дітей: Валентина, яка пізніше потрапила до Арґентини, та Євген, який став лікарем в Україні.

Десь у той час Панфутій Чупрун був призначений управителем двокласної школи в селі Яришеві того ж Могилівського повіту. Тут, у Яришеві, Леонід закінчив цю школу в 1911 році і вступив до Вінницької учительської семінарії. Там навчався чотири роки. На літні відпустки 1912 і 1913 рр. він приїжджав до Яришева.

Після закінчення семінарії Л. Мосендза було мобілізовано до російської армії – йшла Перша світова війна. Леоніда скерували до „Алексеевского военного училища", де він пробув шість місяців і отримав звання підпоручника. Потім його відправили в глибокий тил – у Сибір, до Томська, а через короткий час з маршовою ротою – на румунський фронт [155]. Наприкінці війни, коли його було відкликано з армії, він досяг найвищого ранґу для некадрових офіцерів – штабс-капітана [155], [182, 8]. Звільнення відбулося згідно з наказом військового міністра, за яким учителі демобілізовувалися для підготовки виборів до „Учредительного собрания".

Уже в 1918 році Л. Мосендз був певний час у війську УНР. Б. Кравців наводить фраґмент його листівки від 15.12.1947 року до М. Селешка: „А що члени УПА молоді, то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР?" [209, VIII–IX].

Про один із критичних моментів того періоду Мосендз згадує, полемізуючи з Ю. Липою: „Чому в дев'ятнадцятому році [було] покарано не збольшевизовану сотню, яка хотіла мене розстріляти, а мене – її командира?.." [128, 729].

Від 1918 до 1920 року Леонід Мосендз працював учителем (з перервами) у Гнівані Вінницького повіту. Учителював вдень, а ночами брав участь у повстанських загонах, боровся проти російських окупантів. Під час перебування у Гнівані перехворів на тиф.

Події тих революційних років – років боротьби за Українську державу лягли в основу збірки новел Мосендза „Людина покірна" та поезій кількох циклів: „Помона мілітанс", „Ми були", „Мій шпиталь", „Баляда про побратима" та інших.

У Гнівані над Бугом Леонід жив у будиночку при школі із матір'ю, бабусею та сестрою Валентиною. Дуже важко сприйняв він смерть матері від інфаркту в січні 1920 року, смерть бабусі від тифу – теж на початку того ж року. У листі до родини Шумовських письменник писав: „...Я в 1920 р., весною, після маминої смерти хотів попом бути... Я вже почав і студіювати, але поїхавши до Вінницького єпископа Володимира, довідався, що обов'язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла армія УНР... Смерть моєї матері і бабуні у мене на руках, все це обернуло мою душу досередини, „внутр", почала вона ридати, як каже Сковорода..." [228, 195].

Отже, після 22 квітня 1920 року, коли була підписана Конвенція уряду УНР із Польщею, Л. Мосендз (можливо, в травні) знову пішов до війська УНР, але вже наприкінці того ж року був комісований на підставі лікарських свідоцтв і влаштувався на працю до Міністерства Народної Освіти УНР. Гаврило Гордієнко свідчить, що він був на посаді особистого секретаря міністра освіти Петра Холодного.

У кінці 1920 року разом із армією УНР Л. Мосендз потрапив до Ченстохови у Польщі. Б. Кравців інформує, що в цей час він працював в українській читальні, організованій Бритійським Допомоговим Комітетом [209, IX].

Михайло Мухин запам'ятав його таким із того періоду: „В українській читальні ... влаштованій Бритійським Допомоговим Комітетом у Ченстохові на початку 1921 р., худорлявий, низенький, мовчазний юнак у чорному вбранні легко і нечутно проходив через простору залю з новими часописами в руках і чіткими рухами здіймав зі стін старі числа часописів – „Українського Сурмача", „Волі", „Діла", „Громадського Голосу", „Вперед", „Рідного Краю" й ін., щоб замінити їх новими. Потім так само мовчазно відходив.

Знайома з цього комітету ще перед тим сказала, що цей тендітний чорнявий юнак є дуже тяжко хворий на сухоти молодий поет. На літературних зборах, які влаштовував у Ченстохові Михайло Обідний, цей невідомий молодий поет не був ні разу. Чи то він уникав тоді товариства, чи може лише недавно опинився у Ченстохові? У студентській громаді він також не з'являвся ніколи...". М. Мухин познайомився з Мосендзом „у шумливім вирі українських Подєбрад" наприкінці 1923 року [257].

На початку літа 1921 року Леонід переїжджає до Луцька, де працює в канцелярії адвоката Черевка. Свідченням перебування Мосендза в Луцьку в цей період є авторська вказівка під циклом поезій „Волинський рік": „Луцьке 1921-2". Отже, припущення Б. Кравціва про те, що з Ченстохови Мосендз відразу переїхав до Подєбрад [209, VIII], не є точним.

У квітні 1922 року Леоніда було заарештовано поляками (як члена „Просвіти") і вислано до табору в Каліші [155]. У таборі він перебував дуже короткий час і відразу ж після звільнення перейшов кордон із Чехословаччиною й опинився в Подєбрадах.

Мосендз перебував у Каліші в той період, коли у всіх таборах для інтернованих у Польщі настала вкрай скрутна ситуація. Знаний історик Ігор Срібняк у монографії „Обеззброєна, але нескорена", присвяченій історії інтернованої Армії УНР у таборах Польщі й Румунії (в 1921–1924 роках), пише: „Початок 1922 р. був позначений черговим погіршенням умов перебування українського вояцтва – через брак палива, відсутність достатньої кількості продуктів харчування. Польська влада намагалась всіляко зменшити видатки на утримання інтернованих, вже не турбуючись про майбутню долю своїх колишніх союзників. Влітку 1922 року поляки вже в котрий раз вирішують зменшити кількість таборів інтернованих військ" [282, 72–73].

Посереднім подтвердженням перебування Леоніда Мосендза у таборах є згадка про це у Євгена Маланюка: „...набуті [Мосендзом] ще в польських таборах сухоти..." [217, 245].

Цим закінчилася його юність. Залишивши рідну землю, мистець більше ніколи не зміг до неї повернутися.

Із луцького періоду письменника маємо кілька поетичних творів, які увійшли до ліричного циклу „Волинський рік": „Під золотим дахом ліщини...", „Як уздриш, серденько, що в шафіровій млі...", „Він ще у гробі...".

Великий інтерес становить проблема формування світогляду письменника. Це питання свого часу викликало гостру дискусію в українському еміґраційному середовищі. Богдан Кравців вважає, що „...коли і як відбувся перелом у Мосендзовім світогляді і його зворот до українства, встановити на підставі наявних під сучасну пору матеріалів важко" [209, VIII]. Не викликає сумніву, що до Подєбрад Л. Мосендз приїхав уже зі сформованим і устійненим світоглядом.

У біографічній статті про письменника Г. Гордієнко відзначає: „...Родина Мосендза була така, як і більшість тодішніх родин у царській Росії: просто „русскіє" чи „православні", а в нашому випадку – ще [й] із сильними традиціями польськими, підсиленими участю у польському повстанні" [155].

Такий погляд на власну родинну атмосферу письменник утверджує в повісті „Засів".

Далі Г. Гордієнко зауважує, що тільки виростаючи в родині свідомого українця Чупруна Леонід став свідомим українцем, а у Вінницькій семінарії ця свідомість лише зміцніла. Б. Кравців говорить про формування „підсвідомого патріотизму", який розвивався у майбутнього письменника під впливом українського оточення, розповідей селян про минуле України, козаччину та гайдамаччину, під впливом читання „Кобзаря".

В. Іванис теж відносить формування національної свідомості Л. Мосендза до періоду перебування в родині П. Чупруна. Однак Б. Кравців наводить думку самого Леоніда Мосендза з листа до Р. Гармаша від 19.06.1948 року. Там Мосендз пише чесно і відкрито: „...До 1918 року я був російським (не малоросійським) „патріотом"... За 1 місяць був з мене український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти незнану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого я жив, виріс і якого доти не смів знати я" [209, VIII]. Згадуючи про присвячений „300-летию дома Романовых" перепис населення, письменник зізнавався: „...Я вчився у Вінниці в учительській семінарії, нас було 40, коли була 1913 р. перепись; всі написали, що вони малороси, лише я і один ще – що ми „русские". Був я російський патріот" [209, VIII].

Цікавий спогад про зустрічі з Леонідом Мосендзом у 1917 році, тоді офіцером російської армії, залишив етнограф Михайло Ломацький [216]. Вони познайомилися у травні того року. Л. Мосендз був „молодий, добре збудований, сутуловатий, лише краска обличчя була бліда, жовтява, без рум'янців..." [216, 51]. Із розмов із Мосендзом Ломацький дізнався, що той був „російським патріотом", якого непокоїв розвал Російської держави і непевність майбутнього [216, 52]. Однак поступово, під впливом прочитаної „Історії України" Грушевського, „Кобзаря", цей російський патріотизм похитнувся. На прощання Михайло Ломацький подарував майбутньому письменникові „Кобзаря" та „Історію України".

У 1922 році заходами празького Українського Громадського Комітету, за підтримкою чехословацького уряду, в Подєбрадах було засновано Українську Господарську Академію. Уряд узяв на себе її матеріальне забезпечення, платню викладачам та стипендію студентам. Біля п'ятисот молодих українців (більшість із яких зі зброєю в руках воювали у війську УНР) продовжили тут своє навчання. Академія мала три факультети: агрономічно-лісовий (19 кафедр), економічно-кооперативний (20 кафедр), інженерний (20 кафедр),– з гідротехнічним та хімічно-технологічним відділами [241, 138]. Вона скоро стала науковим, культурним, політичним і мистецьким центром української еміґрації в Чехословаччині.

Леонід Мосендз не зміг відразу стати студентом Академії. Він вимушений був спочатку навчатися на матуральних курсах реальної ґімназії. Одночасно з цим він активно залучився до наукового та громадського життя Академії.

Лев Биковський залишив короткі згадки про те, що Л. Мосендз став членом студентського „Бібліологічного гуртка", який почав діяти в Подєбрадах восени 1922 року і підтримував контакти із різними бібліологічними організаціями, видатними українськими та чеськими книгознавцями. Члени гуртка (у тому числі й Леонід Мосендз) брали участь в організації бібліотеки Академії. За допомогою Українського Господарського Комітету в Празі гурток видавав неперіодичний журнал „Українське Книгознавство" накладом 150 примірників [143, 37].

У цьому журналі 1922 року було надруковано статтю Л. Мосендза з проблем книгознавства „Українські бібліологічні катедри" [132], яку слід вважати його першою відомою на сьогодні науковою публікацією. Про подальший зв'язок із цим гуртком свідчить те, що до статті Лева Биковського у „Книгозбірні Українського Бібліографічного Мікроба" (Подебради, 1927.– Ч. 7) таблиці від руки писав Л. Мосендз [143, 59].

У 1923–1925 роках у середовищі студентів Української Господарської Академії була заснована Українська Євангельська Громада, котра, як філія, була приєднана до Українського Євангельського Об'єднання в Північній Америці. УЄГ виступала з ідеєю, що реформа повчань і традицій старих церков, згідно із наукою Бібліі,– найбільша потреба часу.

В УЄГ у Подєбрадах було близько 50 членів і прихильників. Членом громади був і Леонід Мосендз [170].

Зацікавлення Л. Мосендза Святим Письмом, високі християнські устремління письменника були відомі в деяких українських колах в Подєбрадах і Празі. Через чверть століття в приватному листі він згадуватиме: „...Року 1922 мене з Чех запрошували до Риму, щоб я перейшов на католицтво і студіював теологію. Я б і зробив це дуже охоче, якби не те, що треба змінити віру. „Козак віри не міняє" – за мене ручалися мої батьки, коли мене хрестили, й я б не зрадив їх... Може, піп з мене був би незлий" [228, 195].

Через 25 років цей факт з біографії митця трансформується в жартівливий катрен у його літературній містифікації „Дияболічні параболи" – як один із моментів „життєпису" видуманого поета Порфирія Горотака:

До Риму почвалав,
І в Вічнім місті з мене мали,
покликавши конклав,
Вкраїні дати кардинала... [14, 44].

Після матуральних іспитів Леонід 1923 року став студентом хіміко-технологічного відділу інженерного факультету Української Господарської Академії. Одночасно з цим він влаштувався асистентом доцента Бориса Лисянського на кафедрі фізики.

Уже тоді Л. Мосендз працював над перекладом із чеської мови „Короткого нарису неорганічної хімії" професора Яр. Форманенка, що був прийнятий як підручник для студентів у Чеській політехніці в Празі та в Українській Господарській Академії. Професор Микола Вікул відповідав за точність перекладу цього підручника, який був виданий 1924 року.

Після другого року навчання Л. Мосендз склав перший державний іспит і вже був, за чеськими правилами, кандидат-інженером. Після цього він мав обрати дисципліну для спеціалізації. У тому році інженерний факультет поширив обсяг хімічного відділу на технологію нафти як окрему дисципліну, з якої можна було спеціалізуватися. Леонід постановив братися саме за ці проблеми.

Василь Іванис радив Л. Мосендзові вибрати іншу спеціалізацію, оскільки з обраної існувала література в основному лише німецькою та англійською мовами. Леонід задерикувато сказав: „До осені я вивчу німецьку" – і виконав обіцянку [182, 9].

Г. Гордієнко залишив зовнішній опис Леоніда в подєбрадський період: „Це був юнак вище середнього зросту, винятково сухий, аж ніс здавався загостреним. Обличчя завжди бліде. Носив окуляри (пенсне) з досить-таки товстими шклами, крізь які завжди усміхалися приємні, веселі очі. Був зразком людини виняткової, просто велетенської енергії та життєвої радости..." [155].

Подібну характеристику дає Подєбрадчанка: „Мосендз був трохи вище середнього зросту, стрункий і худорлявий, з правильними рисами подовгастого обличчя і породистою будовою голови. Спочатку він ходив на виклади в „гімнастьорці", у військових черевиках та обмотках на сухих ногах. Був дуже рухливий, швидко бігав з однієї аудиторії до другої; взагалі темпераментом він був холерик. Через те, а також через його худість, ми прозвали його „холерним вібріоном" або, для скорочення, просто „холерою", але він не ображався. Мосендз мав міцне почуття гумору, сам сипав дотепами, як з рукава, причому ці його дотепи не завжди були безвинні" [256, 1356].

Євген Маланюк захоплювався Мосендзовою цілеспрямованістю та духовою силою: „Треба подивляти таку несамовиту, істотно творчу енерґію в невеликій, сухуватій постаті тієї людини, якої – дивно! – ніколи не пригадую собі ані „стомленою", ані спраглою „відпочинку", ані неакуратною чи навіть неохайно одягненою. Починаючи від його точних, стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким, майже каліграфічним і при тім ориґінальним почерком,– він був людиною цілком закінченого стилю" [217, 245–246].

У цей період Л. Мосендз співпрацював із „Подєбрадкою" – неперіодичним українським сатиричним журналом, який виходив у 20-ті роки в Подєбрадах. Свою назву журнал отримав від імені популярної місцевої мінеральної води. Студенти намагалися випускати його анонімно, але було відомо, що він створювався студентом-агрономом Оксеном (Авксентієм) Ільницьким разом із Леонідом Мосендзом і Миколою Чирським. Карикатури малювали Петро Холодний, Юрій Матушевський та Микола Савицький.

Журнал публікував шаржі, карикатури на професорів і студентів із епіграмами. Леонідові Мосендзові приписують епіграму на професора Бориса Лисянського:

Вічно юний Діоніс
несравненний наш Борис,
він і фізик, і поет,
одне слово – вінеґрет.

Про підручник фізики Б. Лисянського Л. Мосендз „запустив ... „бон-мо": „Читається (підручник) як поезія, вчиться як драма, а складається (на іспитах) як трагедія" [256, 1356].

Маючи за плечима певний педагогічний досвід, Леонід від 1922 року безоплатно навчав дітей лекторського персоналу Української Господарської Академії (Лисянських, Чернявських, Вікула, Садовського, Чередіїва, Івасюка, Коберського). Як учитель цієї невеликої школи мав високий авторитет у батьків та учнів. Серед тих, кого Леонід готував до матуральних екзаменів, була й Олена Теліга. Їх довгі роки об'єднувала велика дружба.

У 1922–1924 роках Леонід пережив особисту трагедію.

Разом з Оленою Телігою від 1922 року матуральні курси в Подєбрадах відвідувала онучка Софії Русової, донька Михайла Русова – Ольга (народилася 1906 року). У 1924 році Ольга вступила разом з О. Телігою на відділ історії та літератури до Українського Вищого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова в Празі.

Леонід був закоханий в Ольгу, і вони заручилися. Наталя Лівицька-Холодна згадувала про цей епізод із його життя: „...Він мав наречену... Раптом вона пішла несподівано за цілком когось іншого,– солідного типа, старшого від неї років на 15, колишнього офіцера, дуже несимпатичного. Мосендз це дуже переживав. Що між ними зайшло – ніхто не знає, то якась таємниця..." [263, 12]. Отже, після розірвання заручин із Леонідом у 1924 або 1925 році, Ольга Русова майже відразу вийшла заміж за Миколу Базилевського – колишнього офіцера армії УНР, який у 1927 році закінчив Академію [171, 627].

Євген Маланюк вважає, що ця особиста невдача була одним із поштовхів до літературної творчості: „...додаймо ... дуже тяжке особисте горе... і, певно, з цим горем безпосередньо зв'язану літературну творчість, яка для нього була способом поборювання того горя й духовим самолікуванням" [217, 245].

Безсумнівно, розрив із коханою став прямим поштовхом до написання письменником новели „Лист", яка увійшла до збірки „Відплата". Можливо, відгуки цих духових страждань бринять у його неопублікованій поезії „Чаклування" (1924):

У золотистий вузол сплів колосся
На зорі – очі, землю – стан.
Щоб неможливеє збулося,
Сам викликаю знаки ран.

Ти на рубінові стигмати
Солону скинеш ще сльозу,
Захочеш в спражній біль скувати
Моєї пристрасті грозу.

І рани сум'ятно-пекучі
Ти перевіриш, як Тома.
І враз так ніжно і жагуче
Приймеш за правду все сама.

Перейде чаклування міру,
Ввійде у час, що сталось раз:
Не повернуть Тобі зневіру,
Мені – облудний мій екстаз! [1, Арк. 16].

У студентський період Леонід мешкав у сусідньому з Подєбрадами містечку Німбурґ.

Усі сучасники згадують, що Леонід „був дуже добрим студентом", а Василь Іванис додає, що він „був завжди точний і акуратний, не спізнюючись ні на лекції, ні в лябораторію" [182, 9].

По закінченні другого року навчання, Л. Мосендз почав спеціалізуватися на переробці нафти і відразу ж виявив себе надзвичайно здібним науковцем.

Навесні 1927 року Леонід перейшов з кафедри фізики на посаду асистента кафедри хімічної технології до професора В. Іваниса. Одночасно підробляв хіміком на цукроварні в Рудніце. Для навчального курсу В. Іваниса „Бітуми та їх аналоги", який охоплював геологію, добування й переробку нафти, він виготовив близько 1000 креслень.

1928 року Л. Мосендз захистив дипломний проект і одержав фах інженера-технолога.

До цього періоду належать кілька наукових публікацій Л. Мосендза у німецьких журналах, зокрема в „Централь Блат": стаття „Регулюючий прилад для лещат бюреток Мора" та стаття про новий індикатор із соку шовковиці. Ці удосконалення виявилися на часі, і фірма „V.Veit" у Празі закупила у Л. Мосендза право на виготовлення і продаж цього спорядження, а Політехнічний університет у Брно відразу ж придбав це спорядження для своїх лабораторій.

Євген Маланюк у поетичному листі-посвяті Леонідові Мосендзові 1929 року напише:

В шкляних блискотах лябораторії –
Худорлявий (окуляри і гострий зір) –
Математичними пальцями зважуєш
        Ти вуглеводні
І виокреслюєш мудрі змії кривих.
А вночі Твої руки з машиновим запахом
                нафти
Так же твердо і точно важать і креслять
                        слова,
І ти бачиш, як всі ми, ту ж нещадиму візію:

В бездорожжя женуть дороги.
Через балки – параболами – мости.
В древню тишу степів – рупори сурм
                                фабричних.

І на міді важких леґіонів –
Українського сонця жар [218].

Цей вірш є, очевидно, відповіддю на Мосендзову поезію „Мені здається: це когорти..." (1925), присвячену Є. Маланюкові. Після закінчення Академії рада факультету обрала Л. Мосендза професорським стипендіатом для підготовки до викладацької роботи. Він розпочав експериментальну працю для написання докторської дисертації на кафедрі палив Політехнічного інституту в Брно, у професора Вондрачека. Ця робота тривала два роки.

Українська Господарська Академія мала право присвоювати докторські звання. Л. Мосендз захистив тут свій докторат 1931 року. Разом із Олександром Неділком вони були першими інженерами-технологами Академії, які стали докторами технічних наук [241, 158]. Дисертаційне дослідження Леоніда Мосендза мало назву: „Метод дослідження вологості у вугіллі".

Вірші Леонід Мосендз розпочав писати ще до прибуття до Чехословаччини – уже наприкінці 10-их років ХХ століття. У подєбрадський період він регулярно їх публікує, а також пробує сили у прозі. Найраннішою відомою на сьогодні його поезією є „Бог жебраків, покірности й насилля..." [1, Арк. 12], [230, 25]. Вона датована 1919 роком.

Михайло Мухин згадував, як 5 липня 1924 року Леонід був запрошений на літературний вечір у Празі, який відбувся в студентському домі на Альбертові. Тут Мосендз читав уривки з поеми „Вічний корабель". Після вступного слова, виголошеного професором Дмитром Чижевським, читали вірші Євген Маланюк і Юрій Дараган. „У середині програми виступав Мосендз з читанням уривків з його ліричної драми „Вічний корабель". Читав виразно, досить голосно і не поспішаючи...

...Останнім нічним потягом авторові цих рядків довелося їхати до Подєбрад разом з Мосендзом. Приїхали пізно і Мосендз запропонував відпочити з дороги в нього. Сам господар, здається, зовсім і не збирався відпочивати. Вночі він розіклав свої зошити й глибоко замислився з пером у руці над ними. На мій запит – невже він не має наміру відпочити, я дістав відповідь, що він має розробляти дальші строфи ще незакінченого „Вічного корабля".

Коли я прокинувся вранці, то побачив, що господар мій швидко пише рядок за рядком, зосереджений, замислений, перебуваючи думками зовсім не тут, а десь там, на уявнім „Вічнім кораблі" [257].

Поезії Л. Мосендза потрапляли в журнали в основному через М. Мухина: „Від початку 1924 р., частіше від спільного літературного знайомого, значно рідше від самого Мосендза, я одержував його вірші для вміщення на сторінках празьких журналів. Без зайвих слів, здебільшого на вулиці, на хвилинку спинившись, він виймав з своєї тяжкої теки 2–3 довгих аркуші паперу з своїми черговими віршами, готовими до друку. В залежності від змінних, не завжди для вміщення справжньої поезії сприятливих обставин у празьких редакціях, інколи справді щастило вміщувати деякі з його таких нечисленних творів, але здебільшого вони довгими роками чекали на друк у моїй збірці автографів. Кілька його найранніших віршів з цієї збірки пощастило вмістити на сторінках буковинської „Самостійної Думки" аж року 1934. Це були дуже гарні твори на біблійні теми. До збірки „Зодіяк" вони не увійшли (мова про дві поезії: [57].– І. Н.)" [257].

У празькій „Новій Україні" знаходимо сонет Л. Мосендза „Ми кажемо: „Гіркий хліб вигнання..." [49], датований теж 1924 роком. Тим же роком позначена й поезія „Подєбрадський замок" у публікації „Вістника" [40]. У наступному номері „Нової України" вміщено ще дві Мосендзові поезії цього періоду (1925 рік): „Закон" (присвячена О. Коваленкові) та „Було прочитано томи книжок..." [19]. 1926 року Леонід Мосендз почав публікувати свої поезії і в „Студентському Віснику". Перша тут публікація – згадувана вже поезія „Мені здається: це когорти..." [29]. Наступна – „У татарви шукали оборони..." [54].

У спогадах М. Мухина знаходимо згадку й про невдалу Мосендзову спробу написати драму: „...На початку лютої зими 1928– 1929 рр. у бібліотеці Академії в Подєбрадському замку Мосендз передав мені надрукований на машинці текст своєї, прозою написаної, драми – для переслання до „Літературно-Наукового Вістника". Але доля цього твору була нещаслива. Незабаром мені повернули зі Львова цей рукопис, а в листі редактор пояснював чому саме він не прийняв цього твору до друку. З цього листа пригадую лише закид, що, мовляв, героїня цієї драми навіть у 3-ій дії ще не розуміє, який її обранець тюхтій і нікчема. Коли я під час найближчої зустрічі у тому самому бібліотечному передпокої, з якого було видно замерзлу Лабу та ряд височезних прибережних осокорів, повертав авторові його твір, він з усмішкою на тонких губах сказав: „Ну, що ж я зроблю, коли жінкам і в двадцятій дії ще не зрозуміло". А твір цей він, здається, після цього знищив. На жаль, я тоді цієї драми навіть не переглянув, не пам'ятаю бодай її назви" [257].

Від середини 20-их років поет починає публікувати свої новели, оповідання. У неперіодичному виданні Леґії Українських Націоналістів „Державна Нація" за січень 1927 року опубліковано його новелу „Людина покірна" [85], яка в майбутньому дасть назву цілій збірці.

У тому ж 1927 році почалася тісна співпраця Леоніда Мосендза з донцовським „Літературно-Науковим Вістником" (пізніше – „Вістником"), яка тривала до 1939 року. Перша (і єдина того року) його публікація в „Літературно-Науковому Вістнику" – „Сонет" („Любов міцніша всіх міцних отрут...") [48]. Михайло Мухин помилково переносить цю дату на 1928 рік: „Восени 1928 р., празька журнальна ситуація була настільки безвиглядною, що, зібравши кілька добре вже „залежалих" віршів Мосендза, Чирського (М. Подоляка) та ще одного автора разом з першим оповіданням Мосендза „Помста" (що його перед тим ніде не було змоги надрукувати), довелося мені, набравши сміливости, звернутися до позапразької редакції – вислати все це на адресу редактора „Літературно-Наукового Вістника" у Львові. Там надіслане радо надрукували, але спочатку редактор журналу помилково гадав, що всі надіслані речі належать перу одного автора, лише підписані різними псевдонімами" [257].

1928 рік Мосендз розпочав у цьому журналі публікацією перекладу поезії Райнера Марії Рільке „Якби хоч раз було цілком так тихо..." [75]. Тоді ж у „Літературно-Науковому Вістнику" з'явилися й прозові твори письменника „Помста" [112] і „Берладник" [80].

Сучасниця Л. Мосендза (Подєбрадчанка) відносить до цього періоду (1927 рік) задум і початок роботи над автобіографічною повістю „Засів" [256, 1358], у якій автор змалював процес поступового усвідомлення маленького хлопчика Антоніна (Ніно) себе українцем, процес самоідентифікації зі своєю мовою та своїм народом. Однак місцем написання повісті, яка має підзаголовок „Початок із роману", названо Брно-Штернберк. Уперше повість (із перервами) публікувалася в „Літературно-Науковому Вістнику" 1931 року, а потім у „Вістнику" в 1933 році.

Характерним штрихом до образу Мосендза-мистця, який насвітлює деталі його буднів, уподобання, мрії й зацікавлення кінця 20-х років є один із „жмутів" зі спогадів М. Мухина. Зимового дня 1929 року в їдальні „навпроти костелу в Подєбрадах, прийшовши з лябораторії, як і завжди пізно, коли в їдальні вже не було нікого, він сів коло мене. Спочатку мовчки обідав, потім, переглянувши книжки, які були коло мене, сказав дуже переконано й неначе в творчому трансі: „Як би я хотів вивчати історію французької революції"... Ми вийшли ... на берег замерзлої Лаби. Пройшовши трохи прибережною алеєю в напрямку Приматорського лісу, Мосендз рішуче перейшов на кригу. Замислений (він завжди мав вигляд людини зосередженої в своїх думках), неначе натхненний, він рішуче ступав своїми високими чобітьми через снігові завої та шкереберть замерзлі крижини" [257].

На початку 1928 року Юрій Липа і Євген Маланюк, які жили на той час у Варшаві, почали створювати літературне угруповання „Танк". У листі від 23 березня 1929 року Юрій Липа писав Наталі Лівицькій-Холодній: „Певне Ви вже дістали картку про заснування „Танка"(назва Маланюка) – групи націоналістів-літераторів. Літ[ературно]-Н[ауковий] Вістн[ик] можливо що упаде,– тоді нехай не думають большовики і всяка большовизанствующая дрянь, що нема на них міцного п'ястука. В кожному разі, як не журнал, то збірник повинні ми видати. Хто є? Такі кандидати: Ви, єдина амазонка, В/муж, Маланюк, Мосендз, Стефанович, Чирський, Мухин, Ковальський..." [171, 355].

Дмитро Донцов, як акцентує Сергій Квіт, „надзвичайно вороже ... сприйняв справу виникнення мистецького угруповання „Танк"...", хоча „ті вісниківці, які ввійшли до групи „Танк", зробили це не спеціально на зло Донцову. Вони постійно контактували з ним і значною мірою розглядали створення „Танку" як розширення свого середовища. Проте Дмитро Донцов не допускав жодних зазіхань на власний ідеологічно-естетичний монополізм" [197, 57–58].

Мосендз не увійшов до цієї групи, а пізніше, разом із Телігою, відмовився від співпраці з трансформованою із „Танка" групою „Ми", яка збиралася видавати однойменний квартальник. Н. Лівицька-Холодна із прикрістю згадувала про це: „...Ніяких ворожих плянів щодо „Вісника" і ніякого підкопу під нього з боку „Ми" не передбачалося. Однак відразу ж почалась та сама історія, що й на початках існування групи „Танк". Всі ті, що були близько зв'язані з Донцовим, давши спочатку свою згоду, відкликали її пізніше. Всі, що з ним не були ближче зв'язані або не піддалися його пропаґанді, радо приступили до співпраці... Найболючішою втратою для журналу були Олена Теліга і Леонід Мосендз, які, давши свою згоду, забрали її назад..." [212, 9]. Після появи у другому номері „Ми" рецензії на „Вістник" Андрія Крижанівського, в якій було багато „надміру гострого тону, деяких непотрібних випадів проти особи Донцова" та критики „декого з співробітників „Вісника", що відмовилися друкувати свої твори в „Ми" [212, 11], Є. Маланюк виступив із заявою, якою розривав зв'язки із групою „Ми" та видавництвом „Варяг".

У запальній полеміці між Д. Донцовим і А. Крижанівським (як визнає Н. Лівицька-Холодна: „Це була надзвичайно вульґарна й неетична полеміка" [213, 93]), останній дуже гостро розкритикував поезію О. Теліги.

Своєрідною відповіддю на критику О. Теліги була рецензія Л. Мосендза на збірку Н. Лівицької-Холодної „Вогонь і попіл", надрукована у березневому „Вістнику" за 1935 рік [130].

Про цей факт Н. Лівицька-Холодна писала через півстоліття: „...Коли вийшла в світ моя збірка „Вогонь і попіл", в якій були майже всі вірші, які я друкувала у „Віснику" і які він (Д. Донцов.– І. Н.) дуже любив, він помістив різку рецензію на неї пера Леоніда Мосендза" [213, 94].

12 листопада 1925 року в Празі відбувся з'їзд трьох розрізнених націоналістичних організацій (вони складалися з українців-наддніпрянців), на якому відбулося їх злиття в одну – під назвою „Леґія Українських Націоналістів" (ЛУН). Головою цієї організації було обрано однолітка Леоніда Мосендза Миколу Сціборського, підполковника армії УНР, студента Української Господарської Академії.

Історик Петро Мірчук пише: „...Серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз..." [225, 71]. Леґія Українських Націоналістів стала незабаром однією з тих організацій, яка утворила Організацію Українських Націоналістів. Є всі підстави твердити, що Леонід Мосендз був членом ОУН.

Л. Мосендз і його близький приятель М. Селешко носили жовті мечі в петлицях (відзнаки ЛУН), хоча частина викладачів ставилися до цього із засторогою [182; 9, 10].

Після захисту Л. Мосендзом докторської дисертації його було обрано асистентом на кафедрі хімічної технології і він ще майже два роки працював у своїй alma mater. Однак після наказу чеського Міністерства освіти про звільнення всього молодшого лекторського персоналу (чехословацький уряд почав скорочувати академічні фонди) Леонід Мосендз змушений був виїхати до Братіслави. Тут він отримав працю в лабораторії винарства [182, 12].

У той час у письменника почалися перші кровотечі від туберкульозу (сухот), який (як уже згадувалося), за свідченням Є. Маланюка, був набутий ним ще у польських таборах для інтернованих [217, 245].

Страждання і переживання, яких Мосендз зазнав у лікарні, а потім під час вимушеного (більше року) перебування в санаторії у Татрах, відбилися у його поезіях циклу „Мій шпиталь" [33] (Братіслава – Штернберк, 1932).

Ліричний герой поезії „Безодня смерти і безодня життя спіткались на межі...", у якого „існування міра вся зосередилася в зір", переглядає своє життя „аж по грізний двадцятий рік" і прагне єдиного:

...Чуть він мусить, як в баґнетах
степовий вітер свище знов!

У передчутті смерті Л. Мосендз напише поезію-звертання до друга, в якій просить не співати на його похороні сумне „Кру-кру!..":

Ні, я прошу, друже милий,
заспівати наді мною
„Гей, нум, хлопці до зброї..."
Пісню бою й перемог [21, 96].

Перебуваючи у санаторії, Л. Мосендз часто листується з друзями, багато читає, творить. О. Теліга в листах із Польщі до Н. Лівицької-Холодної неодноразово повідомляє про нього: „...З Чехії я дістаю великі листи від ... Л. Мосендза...

...Пише з санаторії. Одержала перший лист від нього з приводу свого вірша „Чоловікам..." (лист від 22.05.1932) [171, 555]; „...Мосендз пише продовження своєї повісти „Засів", а тепер послав Донцову 5 віршів під спільною назвою „Криниця ніжности" ..." (лист від 26.06.1932) [171, 569].

Після санаторію письменник потрапив у дуже скрутне фінансове становище. У листі від 9 серпня 1932 року О. Теліга пише Н. Лівицькій-Холодній: „...Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив за час хвороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братіславі, в брудному бараці, і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач аж в душу вдарив мені з його листа" [171, 601–602]. Даючи критичну характеристику Є. Маланюкові та Ю. Липі, О. Теліга продовжує: „Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю" [171, 604].

Не поліпшилися справи поета і в наступному році. О. Теліга у листах інформує Н. Лівицьку-Холодну: „Леонідові ... і з грішми на марки ... тяжко. Він, бідолаха, весь час на положенню безробітного..." (лист від 8.07.1933) [171, 714]; „...Він весь час без посади, а здоровля-ж у нього неважне. Бідолаха!" [171, 717] (лист від 13.07.1933).

Через рік у листі (від 1.05.1934 року) до Є.-Ю. Пеленського Л. Мосендз писав: „...Тепер існую лише з принагідного доробку..." [127, Арк. 4].

Л. Мосендз постійно повідомляв О. Телігу про свою творчу працю, а вона ділилася відомостями з Н. Лівицькою-Холодною: „...Леонід пише тепер вінок сонетів (15!)... Страждаю за нього, бо це-ж треба 21 одинакову риму! На це здібний лише Мосендз. Пише теж ліричну драму з часів ... визволення Нідерляндів... В цьому весь Мосендз..." [171, 722–723].

У санаторії в Штернберку (1932 рік) написано новелу „I'ha pagata" („Заплатив") [93], у якій автор звернувся до епохи Середньовіччя.

На братіславський період припадає знайомство Леоніда Мосендза із словачкою Маґдалиною Папанківною, яка була набагато молодшою за нього – на 18 років. Саме завдяки їй він більше року перебував у санаторії в Штернберку, хоч і не знав, що якраз Маґда організувала це лікування, заплативши за санаторій.

Працюючи над докторською дисертацією, Леонід Мосендз розраховував, що отримає стипендію для подорожі за кордон. Про це знаємо з його приватного листа: „...Коли р. 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, що опісля поїду до Англії спеціялізуватися на газовому ділі..." [228, 202]. Можливо, надія отримати кошти була у нього й пізніше, оскільки 17 серпня 1933 року Олена Теліга повідомляє Наталю Лівицьку-Холодну: „Від Мосендза теж недавно мала листа. Збирається виїхати кудись за кордон" [171, 736]. Однак нікуди виїхати йому не вдалося.

Друга половина 20-х – перша половина 30-х років позначена у Леоніда Мосендза найвищим злетом поетичної творчості. Від середини тридцятих і до кінця життя він значно менше уваги приділятиме поезії, займатиметься прозовою творчістю, виступатиме як літературний критик.

Плодотворним для Л. Мосендза був, хай і нелегкий матеріально, 1933 рік. Цим роком датоване закінчення драматичної поеми „Вічний корабель", у якій автор звернувся до подій XVI століття і показав боротьбу мешканців фландрійського міста Брюґґе проти іспанської окупації [10]. Тоді ж написані цикл поезій „Зодіяк" [20], вінок сонетів „Юнацька весна" [58].

1934 року Леонід Мосендз створив і опублікував під псевдонімом Ростислав Берладник новелу „Вояк відходить" [83], яку назвав у публікації „Розділом з роману". Очевидно, це була частина якогось задуманого більшого твору про події, пов'язані із Визвольними змаганнями і становленням Української держави.

До цього ж періоду належать Мосендзові переспіви поезій Таліезіна – кельтського барда VI ст., Ливорча Гена – короля Камбрії і кельтського барда V–VI ст., старосаксонської хроніки та пісні про Беовульфа, староанглійської балади [68].

Працював Мосендз і над перекладами поезій своїх сучасників – Сари Тіздейл, Аделаїди Крепсі.

1935 року в книгозбірні „Вістника" з'явилася публіцистична книга Л. Мосендза „Штайн. Ідея і характер" [133], у якій проаналізовано життя і діяльність Карла фон Штайна (1757– 1831) – одного з чільних громадсько-політичних діячів Німеччини. Фон Штайн великою мірою вплинув на формування німецької нації та відіграв значну роль у боротьбі із французькою окупацією.

У циклі поезій „Pomona militans. A.D. MDCCCCXIX" [43], написаному 1935 року в Діошеґу та Великих Павловицях, Л. Мосендз знову і знову повертається до подій Визвольних змагань, до 1919 року. Тоді ж написаний цикл „Прометей", присвячений поетом приятелеві М. Селешкові [33, 88].

Захопившись у середині 30-х років вивченням іспанської мови, Л. Мосендз звернувся до образу Дон Кіхота. Його есей „Народження Дон Кіхота" був опублікований у „Самостійній Думці" (Чернівці) [104]. Співпрацю з цим націоналістичним часописом письменник розпочав у 1934 році, опублікувавши тут під криптонімом Л. М. дві поезії з релігійними мотивами: „Ще серед зеленів райського саду..." та „Його почув я голос..." [57]. Пізніше у „Самостійній Думці" буде опубліковано його поезію „Леонардо да Вінчі" [27], а також передруковано повість „Засів".

У кінці 30-х років вийшли друком дві збірки новел та оповідань Леоніда Мосендза – „Людина покірна" і „Відплата". Обидві видав Іван Тиктор.

У збірці „Людина покірна" (1937) домінуюють мотиви непокори, спротиву окупантові. У „Відплаті" головною є тема помсти – одного, на думку автора, із найважливіших стимулів життя. Однак ця – помста „птаха високого лету", помста шляхетна, здійснена у вищій площині, ніж образа, заподіяна кривдником. Сюжети другої збірки, в основному, взяті із середньовічної історії Європи.

Хвороба письменника, на жаль, прогресувала, і до кінця життя він змушений був лікуватися в санаторіях. Ще 1927 року лікар Української Господарської Академії Модест Левицький пророкував йому не більше шести років життя. Проте лікування та операції значно продовжили вік мистця.

В опублікованому в „Свободі" спогаді, присвяченому першій річниці Мосендзової смерті, Улас Самчук писав: „Недосяжність його була сливе легендарною. Рідко хто зі смертних міг похвалитися його приязню. Любив затінки, задні місця, провінцію. Улюбленим його місцем перебування протягом довгих років еміґрації був схід Чехословаччини – екстракт і зразок провінційщини стилю, духа і географічного положення...

Підписуючи свою світлину Олені Телізі, Мосендз взяв мотто з Рільке „...und nicht noch allein genug" – „і все ще не досить самітний". Цим він себе висловив – аскет, скептик, бич і кара всіх гріхів смертних, яких він, здається, не мав мужності ані бачити спокійно, ані як-небудь їх толерувати. Хотів бачити природу Божу без диявола... Пристрасність його не мала меж, і бути толерантним не мав сили. Десь 1936 року відвідав його в Братиславі другий святий, але не скептик, а віруючий, Олег Ольжич. Здавалось, будуть нерозривними приятелями, але Ольжич вернувся назад його ворогом. Період часу між першою і другою світовими війнами був для Мосендза ідеальним, вимріяним, неповторним. Однак не можна сказати, що він і тоді міг чутись вистачально задоволеним. Його мучила наша рідна національна природа, яку він ненавидів усіма фібрами своєї неспокійної душі" [271, 24–25].

1937 року Л. Мосендз отримав посаду вчителя торговельної школи в Севлюші на Закарпатті. Тут він написав підручник із товарознавства.

Улас Самчук про цей період життя Мосендза згадував теж: „1938 рік. Рік виразних передгромів другої світової війни... На осінь почулися перші порухи зриву нашого Закарпаття. Хотілось бути при кермі подій, і тому у вересні я вже в Ужгороді. Саме в той час перебуває там Мосендз. Він поки не має певного заняття, але надіється таке здобути. Шляхи зійшлися, і знайомство відбулося. Одно з найнеприємніших, найбагатших і найяскравіших знайомств мого життя. Знайшов надзвичайну, завжди скептично усміхнену людину, що все говорить. Література, мистецтво взагалі, політика і громадське життя – його теми. До більшості людей ставлення неприхильне. На перший погляд, видається це звичайним придиранням, але, вслухаючись у підсвідомість такого якраз його наставлення, вичуваєш в тому велике прагнення говорити завжди саму суть правди. Чи робив він себе виїмком з того загального невдоволення? Для повної суверенності своїх звичок і намірів – так. Щоб мати право говорити щось про інших, треба вірити в себе. Однак Мосендз не був тут консеквентним до кінця. Дуже часто доводилось вловлювати і в ньому ті самі гріхи, які він так старанно картав у інших; він їх чув, інколи бачив, не мав сили їх перебороти, тому уникав з ними у тінь, щоб не бачило бодай зайве око...

Він у той час щойно вирвався з лабет смерті. Протягом п'ятнадцяти місяців боровся він з найлютішим ворогом людства – туберкульозою, і не було багато даних вийти з цієї боротьби переможно... Був інвалідом, беручи вище місце при ході, мусів кілька разів перепочивати. Не міг як слід сміятися своїм заразливим, дрібним сміхом, мав інколи сумні очі. Але він мав біля себе кількоро, душею й тілом відданих людей, а між ними його дружина – прекрасна блондина... Вона любила в тій людині той сміх, той скепсис, те невдоволення, а головне – небуденність...

Не знаю, чим це пояснити, але наше знайомство з Мосендзом вийшло нам обом на користь. Ми бачились по два рази денно, проводили довгі години разом, і коли я по тижневі залишив Ужгород і їхав до Праги, він сапав з останньої сили неблизьку дорогу пішки до двірця в Ужгороді, щоб мене провести. І досі чую міцний, міцний потиск його хоробливо-гарячої долоні, і досі бачу його середнього зросту, в той час вихудлу, з блідим відтінком обличчя, постать у вилинялому від сонця гніздуватому плащі і подібному капелюсі" [271, 25–26].

Ще кілька разів Самчук і Мосендз зустрічалися у Хусті й Сваляві: „Під час бурхливого хустського періоду Мосенд вірний своїй природі. Він скромний учитель свалявської, більш ніж провінційної гімназії, де він викладає хімію... Живе він у холодній, скромно обставленій кімнаті, і біля нього його дружина. Наша зустріч у тому закутку гір повна ясності. Мосендз ожив, Мосендз сміється, Мосендз пропонує гостину. Він все ще гнівається на тодішній гурток „Говерлю" та на їх журнал („Говерля" – місячник, що виходив у Хусті 1939 року під редакцією Івана Романа.– І. Н.), але гнів його цілком виправданий і незлобний. Він хоче чимсь допомогти, він хоче кращого..." [271, 26].

На Закарпатті письменник пробув до березня 1939 року. Відтак знову повернувся до Братіслави, де перебував до 1945 року, працюючи у винарному виробництві. „З 1939 до 1945,– писав він,– був хеміком при державному словацькому винарному інституті. Канцелярщина і рутина..." [228, 203].

Одружившись із Маґдою Папанківною, мистець знайшов таку потрібну підтримку і домашній затишок. У листі до В. Іваниса від 6.07.1943 року він пише: „...Я, як бачите, ще живий, але моє здоров'я не блискуче. Тримаюся лише Маґдиною любов'ю, й навіть тепер приїхав на 6 тижнів до санаторії. Погана ця хвороба, бо сили відбирає, яких тепер так дуже потрібно!.." [182, 13].

У середині 30-х років письменник почав працювати над романом „Останній пророк". Уривки твору друкувалися в 1937– 1939 роках у „Вістнику". Після ліквідації „Вістника" фрагмент роману був опублікований у празькому журналі „Пробоєм" [96]. Тоді ж „Пробоєм" опублікував уривок із незакінченої повісті „Омелько Юхимович Попел" [105], де Л. Мосендз знову повернувся до проблеми малоросійства, яничарства.

Видавництво „Колос" у Празі 1941 року видало Мосендзову збірку поезій „Зодіяк" [21]. Ця книжка охоплювала 15 років творчості поета (1921–1936). Більшість із поезій збірки були опубліковані в „Літературно-Науковому Вістнику" та „Вістнику", однак не всі вірші цього періоду, особливо ранні, ввійшли до неї.

Коли у 1945 році російські війська наблизилися до Братіслави, Л. Мосендз вислав дружину із кількамісячною донькою Марійкою до Праги, а через кілька днів перебрався туди сам.

Про життя і творчі плани письменника від середини 1945 по 1946 рік цінні спогади залишив Леонід Таманський [283]. Зустрівши Мосендза в 1945 році в Празі, автор спогадів запам'ятав його таким: „Худий, втомлений, окуляристий і в шкіряку. Але в його ході, рухах, мові була інша людина, не схожа на свій зовнішній вигляд. Інакша, свіжа, одверта, з ясною думкою, безкомпромісна, зовсім не покірна" [283].

Л. Мосендз вживав заходів, щоб отримати посаду доцента Українського Технічно-Господарського Інституту. Для габілітації він представив словацькою мовою книгу про дослідження вина. Дирекція УТГІ виначила для габілітації комісію й опонентів, але провести її не встигли, бо наближалася російська окупація й УТГІ переїхав до Німеччини [182, 14].

Тут, у Празі, в кінці квітня Л. Мосендз змушений був розлучитися із своєю дружиною Маґдою та донькою Марією і з нансенівським паспортом для втікачів виїхати до Австрії.

Із Зальцбурґа письменник потрапив у невеличке містечко Равріс у Альпах, де у травні почав писати поему „Канітферштан". Дата, поставлена у посвяті твору (30.08.1945),– це дата пізнішого її перепису для друку. У присілку Равріса й було закінчено цю поему.

У другій половині червня – на початку липня Леонідові Мосендзові вдалося через Зальцбурґ перебратися до Інсбрука. Він отримав посаду заступника голови Українського Червоного Хреста (головою був д-р Гураль).

В Інсбруку Мосендз дуже близько познайомився з письменником Іваном Багряним.

Щоб заробити хоч якісь додаткові гроші, письменник змушений був від руки переписувати свої твори і продавати їх [283]. Не залишаючи щоденної праці, він дуже багато читав, працював над „Останнім пророком".

Дружині Мосендза вдалося щасливо повернутися до Братіслави, що дуже його тішило. У листі до В. Іваниса він повідомляв: „...Я дістав перед парою днями листа від своєї половини, що вона й донька здорові й знаходяться у Братіславі. Маґдина мама померла. Про умови [дружина] пише дуже обережно, але видно, що там відповідно зле..." [182, 14].

Мистець ще сподівався, що зможе отримати роботу у вищій українській школі. У листі до В. Іваниса від 13.09.1945 письменник пише: „...Недавно чув, що в Баварії може бути відкрита висока технічна школа..." [182, 14], а в листі від 21.04.1946 повідомляє: „Відносно своєї доцентури я вже писав пару разів до УТГІ, ... але не дістав відповіді" [182, 15]. Через місяць він знову повертається до цієї теми: „На Вашого листа з пропозицією про доцентуру я вже відповів згодою. Прошу ... зробити залежні від Вас заходи, бо я хоч і писав до УТГІ, але мені не відповіли. Якщо Ви будете там викладати, то я не мав би нічого проти бути з Вами й працювати разом... Бо ж усе таки я готувався бути в високій школі й шкода цього не використати, поки ще можна..." [182, 16].

15 січня 1946 року в Інсбруку відбувся творчий вечір, на якому свої поезії читав Юрій Клен, а новели – Володимир Кримський. Леонід Мосендз декламував свою поему „Канітферштан". Учасник вечора зауважував, що Л. Мосендз „уміє держати в полоні увагу слухачів не тільки змістом читаного, але й способом відчитування – спокійним, милим, вирівняним голосом" [214].

Письменник брав участь і в інших культурологічних заходах. 22 травня 1946 року в Інсбруку в рамках студій українознавства ним було виголошено доповідь „Випадок Стефана Цвейґа" [181].

У другій половині січня стан письменника значно погіршився, і він потрапив у санаторій в Зеефельді, де перебував близько трьох місяців. Харчування, спокій, розмірений ритм життя значно покращили Мосендзове здоров'я. Він почав вживати заходів, щоб виїхати на санаторійне лікування до Швайцарії. У серпні-вересні йому знову стало гірше. Після лікування у санаторії в Інсбруку (в кінці грудня 1946 року) письменник виїхав до Швайцарії. Кошти на подорож і лікування позичив Український Допомоговий Комітет у США.

Перебування письменника у санаторії „Моттекс" стало можливим ще й завдяки українській громаді в Швайцарії. 1931 року ця громада організувала український стенд на швайцарській виставці Червоного Хреста в Женеві, на якому Україна була представлена як держава. Один із організаторів цього стенду згадує: „...Тим ми – женевська українська колонія – заробили право на одне місце в швайцарській санаторії для одного хворого на туберкульоз українця, і то безплатно... Пізніше, в 1948 році, це місце ми могли безплатно офірувати нашому письменникові Леонідові Мосендзу в санаторії „Моттекс" біля Веве-Бльоне..." [176, 714].

Перебуваючи у санаторії „Моттекс", Л. Мосендз провадив велике листування, багато читав, писав і перекладав.

В останні роки свого життя мистець продовжував творити.

1947 року в Зальцбурґу з'явилася спільна з Юрієм Кленом літературна містифікація – збірка віршів вигаданого поета Порфирія Горотака „Дияболічні параболи" [14].

Після публікації у 1948 році (під псевдонімом М. Лясковець) гострої Мосендзвої брошури про Миколу Хвильового, письменник писав у листі до знайомих: „Писати більше на цю тему (Хвильового) не буду. Бо маю іншої праці багато. Треба закінчувати роман. Почав писати нову поему: „Дві житті і смерті Козака Мамая" – на тему леґенди [про] Сизифа. Але роман, передусім роман. Він жере мене!" [228, 201].

Мистець свято вірив у велике і світле майбутнє своєї батьківщини. За вісім місяців до смерті у листі до родини Шумовських Л. Мосендз писав: „...Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставках блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу",– сказав ангел. „А де ж Україна?" – запитав я. „Ось" – і показав на сьомий з ряду діямант. Не був він такий аж великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче ґотична вежа..." [228, 197].

Ця віра, надія і любов до України бринить у словах листа, написаного через два місяці після попереднього: „...Хто є патрон нашої землі? Сам св. Михайло, що ненавидить сатану! Що не хоче прощати його! Сам Архистратиг, небесний Маршал! Мені колись казав знайомий чех: „Страшного маєте патрона! Будете великим народом". Одним із семи діямантів" [228, 200].

Пройшовши горнило боротьби за Українську державу в дні своєї молодості, письменник із захопленням і надією ставився до боротьби Української Повстанської Армії проти чужоземних зайд: „Про УПА багато пишуть. Навіть моя дружина в кількох листах. Є то наше військо національне..." [182, 19].

За день до операції, після якої він помер, мистець написав: „Ах, як добре бути здоровим і працювати! Як добре... Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний, хоч і докучило вже довше бути хворим. На видужання є добра надія, але ... серце моє отруїли бацилі і воно слабне..." [228, 205].

13 жовтня 1948 року Леонід Мосендз помер. Панахиду відправив протестантський пастор. На похороні з присутніх лише двоє були українці.

Усі джерела стверджують, що доля дружини і доньки письменника – невідома [171, 611]. Однак 1989 року Маґдалина Мосендз подарувала Бібліотеці НТШ у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від Маґди Мосендз від 14.08.1989 року, в якому вона інформує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза.

* * *

Дивовижна легенда про святий Ґрааль – містичну чашу з кров'ю розіп'ятого Христа – прийшла з Середньовіччя до наших часів. Зацні лицарі віками мандрували світом, розшукуючи таємничу потіру з кров'ю Спасителя, зібраною Йосифом із Ариматеї,– шукали замок, де зберігалася чаша святого Ґрааля. Цей замок був захований у хащах дикого лісу. Не всім вдавалося знайти хоча б стежку до нього. Але інколи перед стомленим мандрівником несподівано з'являлися його стрімкі ґотичні вежі й неприступні стіни. Відблиск сонця у вікнах замку залишався в душах лицарів святого Ґрааля назавжди.

Поет Юрій Клен уважав, що на кожному поетові немов би лежить священний обов'язок лицаря Ґрааля, який він має виконати перед культурою та літературою свого народу – створювати високомистецькі літературні зразки, прямувати в своїх художніх творах до вершин людського духу. У статті „Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадриґу" [202] до тих поетів – духових лицарів, які, можливо, не в'їжджали у високі ворота замку святого Ґрааля, але бодай бачили відблиск ранкового сяйва у його вікнах, Юрій Клен зачисляє й Леоніда Мосендза. Принаймні, деякі твори цього поета й прозаїка виникли у хвилини, коли з високої вежі замку Ґрааля звучали тривожно-урочисті звуки фанфар.

Леонід Мосендз – з ласки Божої духовий лицар святого Ґрааля...

А. Дюрер. Трубний глас. Гравюра на дереві із серії „Апокаліпсис". 1498

КООРДИНАТИ ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ПИСЬМЕННИКА

РОЗДІЛ 2

Вивчення творчості Леоніда Мосендза, розгляд проблем його національного світобачення неможливі без виявлення ідеологічних, стилістичних, літературно-мистецьких особливостей його поезії та прози.

Творення цілісної картини художнього світу мистця немислиме без вивчення цілої сукупності факторів – його ціннісних орієнтацій, системи притаманних лише йому стилістичних прийомів, своєрідності тем, ідей, сюжетів та всього того, що робить твори письменника мистецьки довготривалими та вартісними.

Традиційно Леоніда Мосендза вважають поетом празької школи в українській літературі, а беручи вужче,– поетом-вісниківцем.

У цьому розділі розглядається творчість Л. Мосендза у мистецькому просторі української поезії, характеризуються ідеологічні та естетичні принципи творчості, погляди письменника на літературну працю.

Це дає можливість відшукати специфічні художні координати творчості Л. Мосендза, визначити його місце в празькій школі.

Більшість дослідників творчості поетів-вісниківців уважають, що естетичні та стилістичні засади письменницьких творів Леоніда Мосендза, як і багатьох представників празької школи, „були, в основному, досить близькі до позицій неокласицизму" [194, 13].

Ігор Качуровський, порівнюючи вісниківців і неокласиків, твердить, що другі, на відміну від перших, були гомогенною групою і не дуже різнилися між собою ні талантом, ні рівнем освіченості. Празька група була досить таки гетерогенною, а радше строкатою. До неї належали люди різних фахів і нахилів, і, за Качуровським, „амплітуда талановитості коливалася від геніальності Олега Ольжича та Юрія Клена (у їхніх кращих творах) до зовсім посереднього Мосендза" [194, 14]. З такою оцінкою Мосендзового таланту важко погодитися.

Євген Маланюк, видатний поет-вісниківець, який добре знав Леоніда Мосендза і як людину, і як мистця, більш об'єктивно оцінює Мосендзову творчість. Збірку Мосендза „Зодіяк" він називає (поряд із повістю письменника „Засів") такою, що займає „в нашій літературі цілком визначене і визначне місце" [217, 243]. Є. Маланюк віддає належне поезії Л. Мосендза: „Як поет Мосендз безумовно займає своє особливе місце і має власне обличчя: його цілком визначений стиль і його характеристична (М. Мухин назвав її „фавстівською") тематика є в нашій поезії без прецеденсу і, певно, залишаться неповторні" [217, 243–244].

У цитованій статті, написаній у п'яту річницю Мосендзової смерті, Є. Маланюк, правда, висловлює й парадоксальну думку про те, що, як і Максим Грива та О. Ольжич, „Леонід Мосендз мимо вище поданих і майже безсумнівних тверджень „уродженим" письменником з долі і покликання – не був" [217, 244]. Є. Маланюк вважає, що справжнім покликанням Л. Мосендза була наука („...В нім коренився вчений в найточнішім значенні цього ... слова") [217, 245].

Подібно оцінював творчість Леоніда Мосендза й Улас Самчук: „Його фахом була хімія, його розвагою була мистецька проза, його місійною суттю була поезія. Всьому віддавався спокійно. Як поет, він не був вдоволений обмеженістю засобів вияву, як прозаїк,– не мав вистачальної кількості потрібного напруження духа, як хімік – був безучасним до свого фаху. Всі його більші прозаїчні твори лишилися недокінчені, поезії незібрані, хімічні досліди безрезультатні...

Але він був поет високого віддиху, вимогливого і наснажливого хотіння. Коли шукати порівнянь, хочеться згадати Рільке, Гумільова, Ольжича. Розуміється – естет і космополіт Рільке в деяких пунктах не сходиться з націоналістом Мосендзом, але їх основне, життьове, творче – дуже подібне.

Проза Мосендза скупа на засоби і холодна виявом емоцій. Однак є в ній незрима сила, присуща всім аскетам, її велика суцільність. Нічого зайвого, нічого, що б порушувало характер..." [271, 25].

Наприкінці першого десятиліття ХХ століття у поезію та прозу приходить нова ґенерація мистців, які поєднують у собі поета і вченого, а сама поезія стає об'єктом серйозного наукового дослідження.

Поети цієї ґенерації майже не визнають натхнення – вони шукають нових зразків і шляхів у поезії класиків. Найбільш яскраво ця тенденція поєднання науки й літературної праці відбилася в творчості неокласиків: М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Ю. Клена та М. Рильського.

Занурення, закорінення творчості Леоніда Мосендза в неокласицизм, орієнтація на європейську літературу, „вічні теми", прагнення, особливо в поезії, відтворити світ „як внутрішньо-гармонійну, врівноважену систему, намагаючись за змінним і рухливим упіймати й відтворити сталу, супокійну, вічну суть" [302, 99], має, на нашу думку, дещо іншу природу, дещо інше походження, ніж творчість київських неокласиків.

Аналізуючи проблеми українського неокласицизму, Юрій Шерех робить зауваження, яке допомагає обґрунтувати тезу про своєрідність природи класицизму в Леоніда Мосендза: „Якщо поділити світосприймання на раціоналістичні та почуттєві, то класицизм базується, безперечно, на раціоналістичному. Раціоналізмові й статичності, гармонійності класицистичного світогляду відповідає нахил поетів-класицистів відтворювати світ не в його музичних наростаннях і спаданнях, а в його пластичній довершеності, пластичній досконалості безрушної форми" [302, 100].

Якщо неокласицизм Миколи Зерова та інших неокласиків іде саме від досконалого знання літератури й поезії, вміння її „робити", орієнтуючись на бездоганні зразки, то неокласицизм Леоніда Мосендза – ще й від того, що він, справді, за покликанн