пошук:  

>> Нечипоренко Валерій: Дівчинка в стилі барокко

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  nechyporv

 

 

Як завжди, мене розбудила мати. Хвилини дві я ще повалявся в ліжку. Прокидатися для мене - велика проблема.

Потім я довго сперечався з матір'ю: брати мені з собою яблука і стару осінню куртку чи не брати. Я говорив, що в нашому селищі повно яблунь, що господині навіть зараз, у травні, продають їх за безцінь, що заробляю я вдосталь і можу купити півтонни цих яблук. Все це я говорив роздратовано і зупинитися вже не міг. Ми з матір'ю часто отак гиркаємося. Вона дуже любить, щоб їй німо підкорялися, а я ніколи не хотів коритися ні їй, ні навіть батькові. У мене це з дитинства. Що-небудь робитиму, будь-яке глупство, аби наперекір матері. Отож і цього разу замість яблук я напхав у рюкзак своїх старих книжок. Всі вони давно були читані-перечитані, але я уявив собі, як я буду показувати їх Тетяні там, в нашому будинку посеред саду, в якому ми поселилися тиждень тому. Я розповідатиму їй про свою важку юність і про книги, що підтримували мене в ті часи. Мені здалося, що Таня охоче слухатиме. Рюкзак був уже повний, коли мати раптом згадала про ту кляту стару осінню куртку. Навіщо вона здалася мені, стара? Тим більше, що батько вже одягав її, працюючи в саду та в своїй стельмашні.

- Вона потрібна батькові, - сердито сказав я.

- Обійдеться, - зі злістю крикнула мати.

Я глянув на батька. Він, як завжди, мовчав - робіть, що хочете.

Я витяг зіжмакану куртку з рюкзака і пожбурив її в куток. Я був дуже сердитим. Я сердився і на себе, й на них обох.

Мати підняла куртку з підлоги і знову запхала її в рюкзак. Я хотів ще раз витягти її, але мати схопила мене за руки, і я поступився. У батька в цей час було байдуже обличчя. Він давно звик до наших дрібних сварок. Жоден мій приїзд додому не минав без сварки. Мати весь час мала мене за дитину і ледь з ложечки не годувала. Колись, років у п'ятнадцять, це доводило мене до оскаженіння, а зараз я трохи заспокоївся і реагував уже не так бурхливо. За чотири роки інституту я став спокійнішим. А коли ще й став сам підзаробляти, сам себе забезпечувати, на батьків, особливо на матір, став дивитися поблажливіше і вивести мене з рівноваги стало важче. Але матері це все одно вдавалося.

Як завжди я не встиг поснідати. Я взагалі ніколи не снідаю, а о п'ятій годині ранку тим паче. Мати буквально виштовхала батька за поріг, щоби провів мене до поїзда. Батько супився, але було видно, що він і сам хоче мене провести. Та і я хотів побути з ним без матері, без її надокучливої уваги.

Ми закурили на ганку і пішли. На вулиці було холодно і вогко. Мене раптом охопило дивне відчуття, яке буває тільки від дуже раннього і дуже тривожного весняного ранку. Ніби життя знову починається спочатку. Ніби в тебе - ось він - ще один шанс.

Ранньою весною завжди так. Холод, від якого не мерзнеш, а тільки відчуваєш його щокою. Крихкий льодок під ногами, який зникає через годину, щоб наступного ранку, можливо, з'явитися знову. Свіжість молодого повітря. Легкість у тілі. Весна. Ще з морозцем, але вже весна. Весна-дитина.

Я йшов поряд з батьком і уважно прислухався до своїх відчуттів. Звідки ця легкість після недавнього роздратування? Чому мене завжди так тішить рання весна? Саме рання, ще негарна й незатишна. Може це підсвідомий спогад про мою першу дівчину, худеньку і сором'язливу євреєчку Маю?

Саме в таких сутінках ранньої весни, ледь не щовечора, ми гуляли з нею на занедбаному стадіоні. Ходили до кінця алеї чи до повороту доріжки, зупинялися і невміло цілувалися. Точніше, цілував я її, а вона лише підставляла сором'язливо своє симпатичне личко. Іноді я цілував її і на вулицях, але тільки там, де було темно й нічого не видно. Відверто кажучи, ні мені, ні їй не дуже то й хотілося зустрічатися, і між нами не було ніяких особливих почуттів. Ми просто пробували - як-то воно буває, коли призначають побачення, зустрічаються, цілуються. Пробували спочатку несміливо і потрошку, ніби плавати вчилися. Далеко від берега ми так і не запливли. Нас розлучило школярське літо, а восени, вже десятикласником, я почав ходити на курси, до репетиторів, вже не мав часу, а десь перед Новим роком Маєчка разом з батьками виїхала до Сполучених Штатів. Як пишуть в газетах: на ПМП - постійне місце проживання. Там у них були чи то тьотя, чи то дядя. Через півроку прийшла якось від Маєчки розцяцькована поштова листівка з якимось їхнім краєвидом. Але ця листівка не викликала в мене ніяких відчуттів. Тоді не викликала. А потім я не раз згадав ту сором'язливу єврейську дівчинку, її свіже симпатичне личко, і себе - зеленого і сором'язливого. Потім у мене не було такої новизни та свіжості. Навіть з тією жінкою, з якою мені вперше вдалося відплисти далеко від берега. Одразу, й далеко. Це була моя перша жінка, і зустрів я її якраз через два роки - на першому курсі інституту, теж ранньою весною.

Її звали Наталею, і вона була старшою за мене якраз на п'ять років. На п'ять років день у день. І знову ми - і я, і вона - знали, що все між нами несерйозно, ненадовго. То була така собі хороша дружба, перемішана з сексом. Ніяких тобі пристрастей. Все спокійно, все точно, все - напрочуд світло і приємно.

... Ми йшли темною весняною вулицею, батько щось говорив мені, я ніби слухав, щось навіть відповідав, а моя пам'ять працювала сама собою, підсовуючи мені різні картинки, і всі - про Наталю. Я згадував, як вона морщить носика і сміється, як обнімає мене і зазирає в очі... Вона була маленькою, на голову нижчою за мене. Був тоді морозний березень. Ми зустрічалися о десятій вечора, ховалися до під'їзду навпроти і чекали, поки її родич, дядько євген, піде в нічну зміну. Ми нишком проводжали його до трамваю, перевіряли, чи він справді поїхав, а потім пробиралися до його квартири, від якої Наталя мала ключа і в якій раз на тиждень прибирала. О шостій годині ранку так само по-злодійськи ми тікали звідси, старанно замаскувавши всі сліди. Втім, маскуватися особливо не треба було - дядько євген був неохайним і неуважним. Просто скарб, а не дядько

За ці ночі ми, здається, жодного разу не заснули. Ми були невтомними і, здається, не змовляючись, змагалися одне з одним. А коли ненадовго минала жага, ми курили, пили лікер і розмовляли. З Наталею можна було говорити про що завгодно, про будь-які свої комплекси. Вона все розуміла, все приймала. Я навіть розповів їй про мій тодішній комплекс - тоді мені здавалося, що я набагато розумніший більшості людей. Наталя не посміялася наді мною, не почала зневажати, сказала просто й буденно, що скоро воно мине, і невдовзі воно й справді минулося.

А ще вона вміла цікаво розповідати. Теж про все. Навіть про те, як уперше переспала з мужчиною, що відчувала при цьому. І теж так просто у неї виходило, так природньо. І дуже цікаво. Я тільки тоді, з тих її оповідок, зрозумів нарешті, що жінки - то зовсім інші люди. І почуття у них в житті інші, навдивовиж інші. Але звідки мені було знати про це раніше. В школі ми цього аж ніяк не проходили. Якби не зустрів таку Наталю, може, й не знав би ніколи. Боже, як з нею просто було і спокійно, з Наталею! З нею мені жодного разу не було тужно чи щемно. Чи тривожно. Ще зустрічаючись з нею, я вже почав упадати біля Тетяни. Я проводжав Тетяну до гуртожитку, цілував на прощання, а потім біг, ловив таксі і їхав на ніч до Наталі. Так було кілька разів, а потім я побачив, що з Тетяною не просто так, не такий собі студентський романчик. І я сказав про це Наталі. Вона посміхнулася сумно і сказала, що давно чекала на таке закінчення нашого роману. На мить мені здалося, що на очах у неї щось заіскрилося. Зараз, в залежності від настрою, я згадую ту іскринку в її очах чи як сльозу, чи як відблиск світла від ліхтаря. В залежності від настрою . І так само в тій же залежності від того ж таки дорогоцінного свого настрою я часом радію, що зустрів тоді Тетяну, а часом жалкую, що пішов від Наталі. Ні, з Тетяною все не так. Все хистко, мінливо, грайливо, непевно. Все - в напівтонах, у недомовках, у поглядах, у візерунках. Суміш реальності та ілюзій. Дівчинка в стилі барокко. Серед її модернових реп-подружок вона саме так і виглядала. Вона саме так і поводила себе. І я попервах пишався цим.

А зараз я вже не пишаюся. Бо саме так вона себе поводить і досі. Зі мною, з усіма. Через цю суміш реальності та ілюзій я гублюся. Химеринки, напівтони...

Я незчувся, як ми підійшли до вокзалу. Мовчки. Батько мовчав. А я ж хотів з ним поговорити. Напередодні ввечері батько сказав мені, що піде з дому, як тільки знайде квартиру з телефоном. Йому квартирний телефон був потрібен. Без нього він почуває себе відрізаним від своєї коханої роботи.

Батько, вочевидь, чекав від мене якоїсь поради, поглянув скоса, сказавши про квартиру. Я промовчав тоді. Це стара історія. Мої батьки ледь не щороку нібито розходяться, одного разу навіть розійшлися всерйоз, але живуть вже двадцять з гаком років. Тільки мати дуже вже нервує батька. Чи то, може, мені так тільки здається через те, що батька я люблю більше за матір. Тьху... слово якесь "люблю". "Кого ти, хлопчику, більше любиш? Татка чи мамку?"

У п'ятнадцять років я серйозно роздумував, чи справді люблю їх. І за що? Тільки за те, що вони мої батьки? Зараз такі запитання видаються мені смішними. Може, тому, що я так і не знайшов на них відповіді. Тож годі їх було шукати і зараз - раннього весняного ранку, на залізничному вокзалі, за п'ять хвилин до відходу поїзда.

Та все ж я зробив вигляд, що хочу перепочити, поставив сумку на асфальт і, ховаючись за черговою сигаретою і вогником запальнички, сказав батькові:

- Тату, ти вчора, напевно ж, несерйозно говорив про квартиру. Ти пробачай їі, - я ще раз без потреби припалив. - У неї нерви.

- У мене теж є нерви, - сказав батько.

- Але ти весь час на роботі. Тобі легше. Тебе он як на роботі... ледь на руках не носять.

- Ну добре, добре... - пробуркотів батько. Йому було приємно, але він приховував це. Хоча ми обоє знали, що це правда. Батька на роботі дуже любили.

А ще моя відповідь сподобалася йому, бо саме такої він і чекав від мене. Він же ніколи й не уявляв собі іншої жінки, ніж моя мати. Вона теж, напевно, відчувала до нього щось подібне.

"Напевно, вони якось по-своєму люблять одне одного, - подумав я. - Знову "люблять". Слово якесь гумове."

Вже в дизелі - холодному, з потрощеними сидіннями - я подумав раптом, що ось уже чотири роки живу поза рідною домівкою, а, здається, жодного разу не згадав про неї, як про домівку. Про друзів згадував, про дитячі ігри, про книги, окремо - про батька, окремо - про матір... Ні, є ще один спогад. Все ж таки є. Було мені тоді років сім чи вісім. Ще не було пізно. Всі ми були вдома, у всіх був хороший настрій. Батьки розмовляли, я сидів між ними на дивані, крутив головою, дивився то на батька, то на матір. Батько розповідав про містечко, в якому виріс, про тамтешню річку, про щось дуже звичайне. Але я слухав, мов приворожений. Нічого незвичайного мені тоді й не треба було. Якась дивна приємна тиша стояла того вечора в домі. Телевізор мовчав, в гості ніхто не прийшов.

Може щастя - це просто спокійна тиша. Така, як зараз в нашому з Тетяною домі. Ну, умовно, в нашому. Але ж він до літа, навіть до липня - наш.

"З цим будинком нам дуже поталанило", - на цій думці я нарешті задрімав, а коли прокинувся, надворі вже було видно, дизель-поїзд стояв і всі люди виходили.

Я вийшов зі свого вагона останнім і ледь пробрався через юрмище на пероні, через натовпи торбешників, які чекали на московський поїзд. Таке ж юрмище було і на тролейбусній зупинці, і свій перший тролейбус я мимоволі пропустив.

- Ну, й правильно, - почув раптом за спиною знайомий голос. - Ще встигнемо.

Я озирнувся: справді Василь. Ми поздоровалися. Було видно, що й Василь зрадів нашій зустрічі.

Ми тепер рідко бачилися. А колись, ще на першому курсі, жили в гуртожитку в одній кімнаті і, здається, дружили. Принаймні, іноді ділилися один з одним своїми думками, спогадами і планами. Василь був єдиною людиною, спроможною вислуховувати мої теоретичні роздумування. Я тоді трохи займався теоретичною фізикою і все мене тягло на різні гіпотези і власні корколомні припущення щодо будови всесвіту. Ну, а потім проблеми у нас пішли куди прозаїчніші. Але взаємне довір'я між нами якимсь дивом збереглося, хоча ми ніколи й не говорили про це між собою. Навіть за випивкою не було у нас отих дивних поплескувань по плечу і фразочок типу: "Старий, я тобі довіряю". Замість того у нас сам собою виробився пароль: "Ну, що там у тебе є закурити?" Це означає у нас запитання: "Ну, як живеш? Як справи?" Ми виходили покурити і поговорити. Щоправда, тепер таке трапляється все рідше, а точніше й зовсім не трапляється. Життя стає все більш спресованим. От і цього разу Василь обійшовся без нашого умовного пароля і взагалі без церемоній і передмов:

- Слухай, у Вердащенка ставка збільшилася. Лаборанта. Давай переходь до нас. Підробиш і тему для кандидатської підбереш. Якщо захочеш писати.

Я ледь не пирхнув, прикинувши, скільки тепер заробляє лаборант, скільки навіть сам завкафедрою Вердащенко і скільки маю я в своїй фірмі, хоч і з'являюсь там, коли захочу, а працюю вдома - за тепер уже власним, викупленим у фірмі, комп'ютером. За один написаний і впроваджений у замовника драйвер мені платять стільки, скільки, напевно, отримує сам ректор. Я тепер великий спец по драйверам. Щоправда, цього ніхто не знає, бо я дав фірмі якусь там особливу розписку про дотримання комерційної таємниці. А може, це й добре, що про мої високі заробітки ніхто не знає. Може я став раптом талановитим програмістом і мені платять за талант, а може, вся моя фірма - велика тимчасова халява і сам я теж - халявщик.

А Василь чекав відповіді, дивився на мене.

- Треба подумати, - сказав я.

О, в цьому вже вчувався вплив дівчинки в стилі барокко. Ще півроку тому я просто сказав: "А йди ти під три чорти зі своїм Вердащенком і його штучними кристалами. Тема ця - давно застаріла."

- Та що тут думати, - не зрозумів моєї дипломатичності Василь. - Після інституту на кафедрі можеш залишитися.

- І через два місяці - в армію піти.

- А так?

- А так я приліплюсь до якої-небудь сільської школи, раз на тиждень приїду, проведу там три уроки і два гуртки і - гуляй, Вася. На життя я собі зароблю і в інші дні тижня.

Василь здивовано дивився на мене. Видно було, що йому так хочеться нагадати мені наші першокурсні розмови про науку, про різні проблеми, гіпотези, відкриття...

А мені так хотілося розповісти йому про свою фірму, про наш з Тетяною дім у приміському напівлюмпенському селищі, про те, що ми вже місяць живемо разом, майже як подружжя. Про те, що мені зараз треба добряче перти плуга, щоб сплачувати квартплату за весь великий будинок, за право ще кілька місяців пожити в ньому усамітнено, удвох. Що мені можливо доведеться продати свій суперкомп'ютер, щоби купити для нас на околиці яку-небудь однокімнатну халупку, бо в липні спадкоємці покійної господині нашого теперішнього помешкання увійдуть у свої законні права, розполовинять його та й гамірно оселяться в ньому. А ми підемо в халупку. Ну, халупка буде тільки на початку. На рік-два. А там побачимо, хто кого - доля мене чи я долю.

Все це мені хотілося розповісти Василеві. Але щось уже не пускало. Час, який минув від нашої першокурсної дружби. Розписка про комп'ютерну таємницю. Різниця в наших заробітках.

- Ну, а взагалі як живеш? - запитав Василь.

- Нормально.

- Щось тебе ніде не видно.

- Зайнятий. Підробляю.

- А... Нічним сторожем.

- Ні. Програмістом в одній фірмі.

- А чого в гуртожитку не ночуєш?

Тут прийшов наш тролейбус, і відповісти я не встиг. Нас розштовхали по різних кутках салону і розмова наша мусила урватися сама собою. Ми знову зустрілися тільки вже як повиходили на інститутській зупинці, але одразу розійшлися. Василь після нічної дороги пішов спати в гуртожиток, а я прямо із сумкою поспішив на першу лекцію.

Жаль було. Хотілося поговорити з Василем. Хотілося розповісти йому - він найкраще підходив для цього - про наші взаємини з Тетяною, про наш дім, про те, як вона не хоче зі мною розписуватися, через свою хворобу не хоче, про те, що у нас з Тетяною ніколи не буде дітей, бо їй лікарі забороняють вагітніти і ризик дуже великий - вона від пологів може просто померти. Через це моя бароккова дівчинка дуже боїться завагітніти і цей острах іноді в моменти близькості стає страхом, навіть переляком і тоді... Стоп, хлопчику. Стоп! Далі тобі думати не можна.



* * *

Минув місяць, за ним швидко - ще один. За цей час я заробив чимало грошей, підшукав покупця на комп'ютер, ходив-напитував халупку. Заздалегідь готувався до переїзду. А головне - ми з Тетяною стали трохи іншими. Я майже звик до її напівтонів, до її непевності, а вона до мене звикла, іноді старалася бути прямолінійною. Ми відвертішими ставали одне з одним...

Травень вже закінчувався і весь він був холодним, і в нашому, чи то не в нашому, а найнятому нами будинку, затіненому з усіх боків старими розлогими яблунями, було темнувато і трохи вогко - "як у льоху", - скаржилася Таня, і нам доводилось навіть удень одягати светри. Але в цілому було непогано. За будинком, біля старого сарайчика, оброслого лапатющим ревенем, були ягоди. Різні. Ми що не день ласували ними. І на всьому подвір'ї жили одні, й це було добре. От лише за водою доводилося ходити далеченько. З водою в цьому тимчасово нашому селищі було сутужно. На тижні приїжджали заповзятливі хлопці, машиною прокрутили посеред нашої вулички свердловину, шукали води, та не знайшли. Сяк-так прикидали вивернутим назовні глеєм ту діромаху, але пішов дощ і через нього глей провалився у прокручену дірку, й вона зяяла посеред вулиці чорно-синім отвором. Я сердився, обходячи її з повними відрами води, ноги мої ковзалися по мокрій глині, що широкою, не обійти, плямою залила нашу, колись таку сухеньку й тиху, патріархальну вуличку. Я ще думав тільки, що робити з тією діромахою - "подзвонити у виконком, чи що?", - як до ями вже підійшов сусіда з лопатою і, здивовано глянувши на мене, почав ту діромаху забивати в'язким глеєм. Тоді і я відшукав у сараї заіржавілу лопату. Але коли підійшов до сусіда, допомога вже була непотрібна. Я заходився притрушувати глей, що залишився, сухим піском, а сусіда, зіпершись на лопату, відпочивав і мовчки дивився, як я роблю зовсім зайву річ. Бо ж пісок все одно втопчеться в глей. Потім сусіда так само мовчки пішов собі, закинувши лопату на плече, й тоді я знову відчув, який я чужий у цьому приміському, трохи незрозумілому селищі. Незрозумілому, так само, як і я сам незрозумілий для селища - приїхав невідомо хто. Невідомо звідки, зайняв, не пошкодувавши грошей, гарний порожній будинок з викоханим садом та впорядженим, як лялечка городом, та й розкошує. А ми й справді розкошували. Об'їдалися ягодами, редькою та огірками з городу, цілі недоторкані суботи й неділі не робили майже нічого, тільки цілувалися. В суботу Таня до півдня сиділа на своїх лекціях, а я чекав її вдома, лупив бараболю, смажив яєчню. Коли ж вона приходила, обнімав її і під шкварчання сковороди припадав губами до її гарної та ніжної шиї, а вона сміялася: "Чому ти завжди в шию цілуєш?".

Ми й справді розкошували в цьому розкішному домі зі старовинними меблями, якими нам так милостиво дозволили користуватися спадкоємці покійної господині. От тільки за водою...

Коли я нарешті приніс води, Таня відправила мене на город насмикати редьки. Я любив рвати щось на городі. Ми гуртом його садили з обома спадкоємцями. Я нишком від Тані ще додав квартплатні, і вони поблажливо дозволили: "То як виросте, рвіть що хочете, доки ви тут. Все одно ви вдвох багато не з'їсте". Натяк я зрозумів і поклявся, що на базар не возитиму. На тому й зійшлися.

Отож з почуттям законного господаря я подався у далекий кінець городу, на грядку з редькою. Але вночі був вітер, і декілька гілок малини похилилися на грядку. Я повернувся до сарайчика, знайшов трохи якогось дроту і заходився підв'язувати нахилені малини. Вочевидь я робив це дуже незграбно, бо раптом почув, що поряд зі мною хтось глузливо кахикнув. Я обернувся і побачив свого мовчазного сусіда все з тією ж лопатою - ще зі слідом глею на ній. Сусіда стояв по той бік невисокої загорожі і допитливо поблажливо дивився на мене.

- І як його краще підв'язати? - запитав я, аби допомогти цьому мовчунові почати розмову.

Сусіда з охотою заштиркнув заступа в свою грядку, переліз до мене і заходився мені допомагати. Вочевидь все, що він робив руками, виходило в нього добре, - через дві хвилини вся малина стояла як по шнурочку.

- А ваша, видно, не з села, - сказав раптом мій мовчазний сусіда. - На городі не вміє поратися.

- З міста вона, - підтвердив я, і теж з іронією в голосі. Мені чомусь хотілося приятелювати зі своїми сусідами. Хоча й жити в цьому домі нам лишилося трохи більше півмісяця.

- А ви самі?

- А я з такого містечка, як оце ваше, - я навмисне назвав селище містечком.

- І город у батьків є?

- є. Менший, ніж оцей, але є.

- Я дивлюся, на городі все ви та ви. А її нема, - сказав з легким осудом і сільською переконаністю мій сусіда.

- Вона в мене хвора, - сказав я.

- А... То пробач. Я не знав... А що в неї таке?

- Серце, - збрехав я. Бо про Тетянин діагноз не всім і розкажеш.

Сусіда скрушно похитав головою, промовчав, поліз було назад через низеньку загорожу, але раптом зупинився просто над нею, обернувся до мене й запитав:

- А ви з нею, пробач, розписані чи ні?

Мені б розсердитись. Але мене вже півроку ніхто ні про що по-серйозному не запитував. І я відповів:

- Поки що так живемо. Але збираємося розписатися.

Мій неговіркий сусіда навіщось роззирнувся довкола і сказав притишено:

- Знаєш що, хлопче? Тікай ти від неї. Тікай світ за очі. Бо з хворою жінкою - це не життя. Я он зі своєю першою десять років знаєш як мучився. І все одно померла.

Він махнув рукою, переступив через загорожу і пішов вздовж свого городу.

Пораду мені дядько дав. Спасибі вам, дядьку.

Я навиривав редьки і пішов додому. А там на кухні вже сиділа Свєтка - Таніна подружка. Я її бачив тільки двічі. А тут приїхала. В гості. Хоч би в якийсь інший день, не так одразу після тієї розмови.

- От і хазяїн прийшов, - привітала мене гостя. - О, яка редька у вас вже велика. Це з вашого городу чи в сусідів берете?

- З нашого, - відповів я.

- Хазяїн він у тебе, - сказала Свєтка. - І коли ви вже розпишетеся? Га, хазяїн?

- Та вже скоро, - тихо мовила Тетяна.

Я мовчки і дуже спокійно поклав редьку на підлогу.

- А що, вже припікає? - продовжувала глузувати Свєтка. - Що, вже скоро животик видно буде?

Так у них в гуртожитку всі жартують. Я не зважав, дивився на Тетяну.

- Та ні, - сказала моя таємнича Тетянка. - Просто я на останній курс перейшла. Взимку розподіл. А як у заміжньої, в мене буде вільний диплом. То влітку поїдемо до моїх батьків, до його, а десь восени розпишемося... Правда?

Тільки оце останнє слово було мені адресоване.

Я мовчав.

- Чого мовчиш, женишок? - засміялася Свєтка.

- Треба подумати, - раптом вирвалося в мене.

Я дивився на неї в цей момент. Чомусь дуже уважно дивився. У неї одразу згасли її зеленкуваті очі, видно було, що вона ледь стримується, щоб не заплакати. А мене, як на зле, понесло ще далі:

- Ти ж думала майже два роки. Тепер давай я трохи подумаю.

- Зрозуміло, - поволі промовила Свєтка. Приніс же її чорт. І чому Таня їй це сказала їй першій? І до чого тут отой її клятий розподіл? Хто тепер на нього дивиться? Тим більше у дівчат. Їм же в армію не йти. Чому мені б не сказати? І не так. І не з такою причиною.

- Ви тут погомоніть, - сказав я дівчатам. - А я піду на городі дечого... І перекурю поки. - Потім я ще довго стояв на грядці з чимось там і дуже спокійно дивився, як на своєму городі хазяйновито порається той мій сусіда. Я і справді був спокійним. Аж дивувався з себе. Мене чомусь нічого не обходило. Нічого. Ніби все, що було раніше, раптом відкраяли від мене і відсунули десь далеко. Так далеко, що й не видно тепер.



* * *

З тих пір минуло кільканадцять років. Я й досі не знаю, чому я не одружився на Тетяні. Чи сусідської поради послухався, чи та її фраза про розподіл все зіпсувала...

Де зараз Таня, я не знаю.

Травень 1994 року.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...