пошук:  

>> Нечипоренко Валерій: Городник

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  nechyporv

 

 

Дружині

Раніше я був упевнений, що оповідання починаються з колізії. Чи, принаймні, з характеру. І аж ніяк не з назви. З однієї лише назви оповідання початися не може. Я був упевнений в цьому. Але городник переконав мене в іншому. Де він взявся, я не знаю. Я не знаю чому саме про городника захотілося мені написати оповідання і що буде в ньому, в оповіданні. Проте мушу нарешті сісти писати.

Бо вже півроку непокоїть мене ця потреба -- написати оповідання з назвою "Городник".

Поки що є тільки назва, і за нею -- щось іще зовсім неясне. Якийсь одинак, що вовтузиться на грядках з баклажанами й патісонами. А сам я навіть не знаю про що буду писати. Спочатку мені здається, що таємничий городник -- це такий собі новітнтй імператор Октавіан, який відмовився від влади і зайнявся вирощуванням капусти. Але потім я починаю розуміти, що городник не такий. Він знає про світ довкола себе, бо дивиться на нього, а імператор не дивився -- зумисне заплющував очі. Може городник -- це сучасний самітник? Теж не схоже. Принаймні, город для нього не пустинь, не спокута, не башта зі слонової кістки. Для нього город -- це просто город. То звідки тоді має з'явитися оповідання? З якого сюжету? З якої поезії?

Цілком можливо, що оповідання -- то не тільки спогади. Не тільки оповідки про пережите, але й про непережите. Або -- це справді розповіді про пережите, але пережите не тут, не в цьому часі чи не в цьому світі. Можливо, десь у паралельному бутті я справді був спокійним городником. А може, це зовсім не я був городником, а десь поряд, на сусідній вулиці, чи десь дуже далеко, аж у через-сусідньому всесвіті, щось тужне й складне діється з людиною. Щось діється не зі мною, а мене млоїть уже півроку і тягне написати оповідання. Може, хворіє давно й тяжко цей городник і саме такий сюжет має бути в мого оповідання: як невідомий мені городник хворіє, а потім одужує. Може, й про мене хтось напише щось подібне...

Та незалежно від того, напишуть там про мене чи ні, мені хочеться, щоб городник одужав. Може, й справді мої тутешні екзерсиси допоможуть комусь поздоровшати там. Якщо це так, то приємно буде написати оповідання зі щасливим кінцем. Хоча справжні оповідання -- я вже знаю -- майже ніколи не закінчуються щасливо. Майже ніколи, та все ж не виключено, що саме це оповідання якраз і матиме щасливий кінець.

Я стараюся вгадати який він, городник, але через хвилю починаю розуміти, що вгадувати не треба. Бо й так видно, який він. Городник -- звичайний чоловік. Він ходить по хліб у синій сорочці, сірому піджаку і джинсах без лейби. А може, і не в такому одязі він ходить, але обов'язково в тому, який вважається звичайним там, де він живе. іноді -- я повторююся -- мені здається, що він живе в сусідньому провулку, а іноді, що на іншій планеті. Але в нього обов'язково є город. Швидше за все він мешкає у невеличкому одноповерховому будиночку на околиці не маленького, але й не великого міста. А може, -- що було б напрочуд оригінально, -- городник живе на дев'ятому поверсі, має свій город за дванадцять кілометрів від квартири і щодня їздить до нього тролейбусом. А може, він селянин, господар маленького хутірця десь під боком у великої залізниці?..

Ймовірності дробляться. Але я знаю, що все це робиться не заради штукарства. Просто наш городник може бути й таким, і таким, і зовсім іншим. Головне в тому, що він ходить у сіренькому піджачку, охоче, без будильника, встає вдосвіта, і город у нього скопаний так, наче це не грядки, а кілька великих і пухких подушок.

А ще він знає усяку травину, всяку бадилину, він знає те, що ми давно забули, навіть якщо визубрили й пам'ятаємо.

Ймовірностей багато, і мені чомусь видається не дуже важливим, що саме він вирощує -- суріпку чи кавуни. Я знаю, що суріпка -- це бур'ян, а кавунів, як правило, не вирощують на городах. Навіть я це знаю, але цілком можливо, що він якраз суріпку й вирощує.

І добуває з неї якусь витяжку, яка на даному етапі розвитку високої моди якраз являє собою еліксир молодості й краси. Тому до його хвіртки завжди тягнеться черга різних дамочок, для котрих краса й молодість -- сенс їхнього буття. Городник видає по краплі еліксир, слухає їхні добрі слова, але ніколи не торкає цих дамочок за їхні гарні груди. Навіть тоді, коли котрась із них на самоті просить його про це. Городник знає, що їхні гарні груди несправжні, нещирі, бо не краса їх створила, а його власний еліксир.

Все це теж може бути, але малоймовірно. Найбільша і найцікавіша ймовірність полягає в тому, що городник вирощує звичайні огірки і звичайні помідори і продає їх на звичайному базарчику біля брудненького гастроному. Вранці порається на грядках, а ввечері, коли люд вертає з роботи, сидить на кам'яному бордюрі затоптаної клумби і продає. Свої огірки й помідори він акуратними десятками розкладає на асфальті, підстеливши газетку "Інтерес". Він не припрошує покупців, відповідає всім однаково, а коли ніхто не підходить сидить мовчки у позі візника -- лікті на колінах, спина розслаблена. Його важко уявити на справжньому базарі, себто на ринку, в білому фартусі, за терезами, крикливого й веселого. Ні, в його роботі вже немає азарту. Навіщо він, той азарт? Від нього тільки шкода. І життя у нього спокійне й просте. Він знає про всю ту політику, про останню моду на машини, про тамтешні їхні кризи, але все те його не обходить. Він уже зрозумів одне: земля буде завжди. Значить її можна буде скопати, угноїти, засадити. А якщо так буде завжди, то він, городник, завжди зможе прийти на свій город, схилити голову до котроїсь бадилини і солодко обманути себе, уявивши, що йому, городнику, досить нахилити голову, аби почути, як росте ця бадилина. Насправді почути таке ніхто не може.

Але в городника є така перевага -- вірити, ніби він чує, як росте життя. У нього й вигляд завжди такий -- задуманий і втаємничений. Можливо саме тому сусіди вітаються з ним не тільки доброзичливо, але й шанобливо. їм здається, що городник знає якусь таємницю, яку вони самі за поспіхом пропустили. Так, сусіди його поважають. Всюди, в усіх імовірностях. А родичі?

Чи має він сім'ю -- дітей, дружину?..

Він одружився рано, ще зовсім юним. Наречена його теж була тоді зовсім підлітком. Тому й вийшла за нього. А потім юність скінчилася, почалося життя і дружина не витримала, забрала дитину й пішла. Вісімдесят процентів за те, що саме так і було. Але є ще й інші ймовірності, інші реальності, які ми легко утворюємо, граючись монеткою: підкинули і розкололи всесвіт навпіл, на два всесвіти: в одному наша монетка впала "орлом", в іншому -- "решкою". Ще в одному городник вдало зіскочив з трамвайної приступки, а ще в іншому -- невдало. Навіть дуже невдало, і став не просто городником, а Кульгавим городником, через що не одружувався зовсім. А ще є така реальність, у якій він устиг прижити з дружиною трьох дітей і ця жінка вже не змогла його покинути. Жили вони бідно, галасливо, дружина пиляла його щодня, а він терпів. І навіть не терпів, а просто не зважав.

Як на вітер чи на дощ. Бо щоб там не було, а жити треба, города обробляти треба... Діти теж повдавалися на матір -- дратівливі, чомусь ображені на життя. Старшенька вже й дорікати батькові почала -- за те, що не може купити гарних удяганок. Думаєте, я напишу, що він почав пити? Ні.

Пити він не почав у жодній із ймовірностей.

В одній із раельностей, правда, напився один раз до нестями. Але після того йому так гидко стало, що він покинув пити взагалі. Про куриво щось категоричне сказати важко: в одних реальностях він палив і навіть сам вирощував тютюн, в інших -- ніколи й не пробував. І якогось певного зв'язку між курінням і сімейним щастям також не спостерігається. Тим паче, що в більшості випадків сімейне життя городника чомусь не вдавалося. І лише в кожному триста вісімдесят сьомому житті йому усе ж таланило. Наприклад, одного разу він узяв до себе жити тридцятирічну згорьовану вдову, іншим разом одружився на дівчинці-сироті, яка точно не знала скільки їй років і де вона народилася. Саме з такими жінками городник міг бути не одинаком. Бо тільки такі дружини задовольнялися малим та тихим щастям і не прагнули зробити своє щастя більшим і ще більшим.Вони підсвідомо відчували, що таке прагнення виснажує щастя і воно втікає з тієї домівки, в якій стараються довести його до заздалегідь запланованих розмірів. Воно завжди є яке є: велике -- значить велике, а мале -- так мале.

Правда, бувало, що городнику хоч і не щастило з дружинами, але таланило з дітьми, особливо з дочками.

Дівчатка якось неймовірно добре розуміли свого неговіркого батька, і навіть виростаючи, виходячи заміж, продовжували згадувати його, хоча він не давав їм ні дорогої освіти, ні великого посагу. Про посаг для дочок він і не думав ніколи. Як не думав про багато інших речей.

Про те, наприклад, в якому одязі сам ходить. Слідкував тільки, щоб чистим був, та й усе.

Може здатися, що городник -- це ще один придуманий літературою дивак. Ні. В одних імовірностях він був трохи дивакуватим, старався вирощувати в нашій землі арахіс чи ще щось. Вкладав у цю справу гроші, сили, час -- і безрезультатно. Зате в інших реальностях він бував великим реалістом: помідори, огірки, рання редька і більше нічого. На життя вистачало.

На життя йому вистачало в усіх імовірностях. Навіть в тих, де громадянська війна усе ж розпочалася, і люди не щодня мали, що їсти. Він завжди був при землі і завжди мав хоча б приховану бараболю. Отоді-то й проявлявся уповні його тихий характер. Ризикуючи бути страченим за приховування харчів, він усе ж підгодовував сусідів та знайомих. А дітей та зовсім не знайомих дорослих теж приводив до себе додому і потайки годував. Діти не видавали його. З дорослими це траплялося. У чотирьох подібних ймовірностях городника розстріляли на його городі. Ще в кільканадцяти -- надовго заарештовували, і город його, замість того, щоб родити, заростав лободою й чортополохом.

А в одній з відомих нам реальностей трапилося навпаки -- за примхою долі і за примусом свого зятя -- городник став начальником концтабору для цивільних. В його таборі ніхто не вмирав з голоду, бо він повлаштовував біля бараків городи. По півтора квадратних метра на чоловіка і по два -- на жінку з дитям. За літо збирали на цих клаптиках по три врожаї редьки й зелені.

Для того, щоб не вмерти з голоду вистачало. Тим більше, що городник не крав у в'язнів їхніх табірних пайок.

Коли начальство довідалося про ті городи, городника ледь не пристрелили. Але високопоставлений зять заступився. Потім ініціативу городника, яка берегла табірну робочу силу, схвалили, узагальнили, і городи з'явилися в усіх концтаборах країни. Це зберегло життя тисячам людей, які після повалення пожиттєвого президента стали основою нового життя. Так тихий городник змінив історію України. Чи Козаччини. Чи Малоросії, чи як там вона називалася наша країна в тій далекій реальності?

Ця реальність, з концтаборами у дев'яностих роках, дуже малоймовірна -- одна на мільйон. Я торкнувся неї лише заради її оригінальності. Така вже властивість літератури -- описувати не найбільш імовірне, а найбільш оригінальне. Якщо в кінці червоно-чорного роману молодому ледарю не відрубають голови, то й роман буде нецікавим. Як нецікавим чітачеві буде й опис помешкання городника. Саме того, який жив у найбільш вірогідній реальності.

... Відділившись від батьків, молодий городник по блату взяв ділянку під забудову на околиці міста, у провулку неподалік траси. Невдовзі по тій трасі продовжили тролейбусну лінію і городникові дуже зручно було їздити на базар першим шестигодинним тролейбусом.

У ньому ще було порожньо і ніхто не сварив городника за його мішки та ящики. На ділянці була гарна земля і городник пошкодував її займати під різні сараї та курятники. Тому вирішив збудувати двоповерховий вузенький дім із сарайчиком та дровітньою на першому поверсі і житлом на другому. Про гараж він навіть не подумав.

Знав,що ніколи не матиме власного авто. Але й на такий, нехай невеличкий, будиночок теж потрібні були гроші, а їх городник не мав. Тому він для початку збудував, як тоді говорили в його реальності, "врем'янку". В ній під одним невисоким дахом були кімнатка на два вікна, коридорчик і такі ж маленькі дровітня і степка. Городник планував згодом, збудувавши дім, перетворити "врем'янку" на теплицю. Але грошей не було та й не було, а городник не дуже-то прагнув їх заробити, то ж дім він так і не збудував. Потім, коли одружився і нажив доньку, приліпив до врем'янки ще одну кімнату, трохи більшу і вищу.

Кімнату цю в сім'ї городника називали залою. В ній стояло два диван-ліжка, одне куплене, а одне подароване на весілля, стіл, шафа з трьома дверцятами і тумбочка з телевізором "Горизонт". На підлозі лежав справжній палас, стіну прикрашав барвистий домотканий килим, роботи городникової бабусі. А в меншій кімнаті була вже кухня, у коридорчику -- відповідно вітальня.

Через кілька років, коли як і в більшості інших пересічних ймовірностей, жінка покинула його й пішла, забравши з собою доньку, городник зробив ще одну зміну в своєму домі: до великої кімнати прибудував верандочку, пробив ще один вхід і тримав у великій кімнаті квартирантів. А сам жив у маленькій, знову перенісши кухню до коридорчика. Жінка покинула городника, сама не знаючи чому. Але сусіди, як і належить, довго обговорювали цю подію. Подія ж була справді гідною тривалого обговорення. Бо городник не пив, не гуляв, дружину не зобижав, і все ж вона його покинула. Сусідки, чоловіки яких поводили себе зовсім інакше, рішуче засуджували городникову дружину. А про можливі причини розлучення говорили різне. Що городник до жінок уже й nе цікавий. Що грошей він не заробляє. Що з роками стає дедалі неговіркішим. Перша причина невдовзі була красномовно спростована -- до городника під час перерв між далекими поїздками, почала походжати молода вдова, весела провідниця Валя (в іншій ймовірності -- Горпина, ще в інших -- Терпсіхора й Азра). Городника взагалі-то жінки любили. Тільки не хотіли бути йому за дружину. Бо він не міг їм купувати плащі болонєві, куртки-пуховики чи туфлі на білій платформі. Городник легко заробляв на прожиток, а на все інше заробляти або не хотів, або ж не вмів. А швидше за все він просто не думав над цим. Над чим думав городник, ніхто не знав...

Я весь час пишу слово "городник" з малої літери.

І так, напевно, буде правильно. Бо "городник" не ім'я й не прізвисько, а професія. І він не один. У кожній реальності, навіть у найменш імовірній, є свій городник. Отож їх, городників, дуже багато. Стільки ж, скільки в світі реальностей. І це не фантастика. Бо що тут фантастичного? Жив собі чоловік, збудував "врем'янку", вирощував і продавав городину, а офіційно, щоб не чіплялися, десь працював сторожем. Добу через три. Одну добу сторожував, а три відпочивав, тобто порався на своєму городі. Грошей мало заробляв, мовчазним був, то ж дружина пішла від нього. А він собі жив спокійно. У спокійному житті. А в неспокійних життях городника за його городництво ув'язнювали і навіть розстрілювали. Тут також немає нічого неймовірного. Бо, якщо вже починають, то шевця ув'язнюють чи розстрілюють за швацтво, поета за поетичність, а рибалку за риболовлю. В одному з неспокійних життів один з городників був навіть, як писалося вище, начальником концтабору. А це теж ніяка не фантастика. В деяких імовірностях ще й не такі праведники потрапляли врешті в начальники таборів. Та все ж праведники ніколи не ставали найкращими катами. Вони завжди примудрялися придумати щось таке, що берегло б табірну робочу силу. Не знаю чи виправдовує їх це чи ні за вищим моральним імперативом, але по кілька сотень людей вони справді рятували. І запроторювали при цьому свою душу. І своє особисте світле майбутнє, якщо доживали до всезагального світлого майбутнього. Бо хто ж повірить катові, що він творив добро, катуючи лише кожного п'ятого? А не кожного четвертого, як вимагалося. Чи стає кат безгрішним, якщо врятує бодай одну приречену людину?

Чи можна вважати праведником того, хто свідомо пішов працювати до катівні, аби врятувати одного, усе ж стративши решту?

Може над цими вічними запитаннями, над цими вибриками раельностей, якраз і думає городник, пораючись на своєму городі? А може, за давньою звичкою літераторів я його ідеалізую? Може він думає про те, як сходить редька і про те, чому цього року не вдалася цибуля-сіянка?

А втім, про що думає городник, над чим саме він сушить голову -- не така вже велика загадка. Про все потроху він думає. Найбільшою таємницею в цьому оповіданні є інше -- його незрозумілий вибір. Чому одразу після повернення з армії він узяв ділянку під забудову? Адже можна було б піти на службу до якоїсь установи, заочно скінчити вуз, а потім служити-служити і вислужити собі квартиру, чин, маленьку, але персональну пенсію з правом пільгового проїзду.

У сорок років, городникові сорокарічні ровесники вже мали квартири, дачі, машини. Або навпаки -- розладнану печінку, набряки під очима, тонни випитого і десятки перетраханих хвойд на особистому рахунку. А городник не мав нічого. Крім городу. Навіть якихось особливих подій в його житті не траплялося. Окрім найцікавішої події, яка щорічно відбувалася на його городі.

Окрім весни.

О! Тоді, навесні, городник мав безліч турбот і жив місяць-два, наче в золотому сні. Це важко переповісти. Бо майже неможливо описати словами як проростає звичайна редька. Або як люди кладуть стіну з теплих, ще не охололих після печі цеглин. Або, скажіть, що і як треба розповісти про величезні злети й небувалі падіння миршавого вченого, який все життя вивчає інфузорію, й тільки інфузорію, і в ній бачить весь світ? Бігме, це неможливо. Хоча споконвіку пробують і пробують. Пробував і я. Але тепер мені хочеться розповісти про інше. Ось уявіть собі травень. Недільний ранок. Молоде, липке листя на деревах ще тільки вибилося з бруньок і поволі розправляється. Світ теж зовсім свіжий, знову зовсім свіжий. І уявімо собі звичайну міську вуличку. Ту, яка уявиться нам у нашій тутешній реальності. Щойно зникла роса, і вулиця ще вогка, наче вимита з милом. Тихо. За сусіднім кварталом от-от має прогусти перший тролейбус. І ось цією вуличкою, цим світом, цією нашою ймовірністю йде городник. В руках у нього корзина із щойно зірваним салатом, за плечима рюкзак із редькою та огірками. Городник добирається до базару.

Ось цього травневого ранку так чи інакше вдягнутий, з тією чи іншою ношею, але в усіх реальностях, навіть у дуже неймовірних, городник добирається до базару. Так є.

Імовірності множаться, примхливій долі не вгодиш, але завжди травневого недільного ранку городник поспішає на базар. Зі звичайним салатом і звичайною редькою. Він сам собі збудував хату і не стояв у черзі на квартиру. Він не носить слив у дитбудинок і про нього не пише місцева преса. Він нікому нічого не винен і йому теж... Отакий протокол замість художньої прози.

Я міг би описати, як він став старим і мудрим, як помирав. Як несподівано для них самих плакали сусіди, коли йшли за його труною. Я міг би описати похорон, спогади і здогади. Навіщо? І так відомо, що людина врешті-решт помирає в усіх реальностях, навіть у дуже неймовірних.

Не смерть цікава, а те, що в усіх реальностях недільного травневого ранку легкою ходою городник іде на базар. А ввечері вертає з базару. В усіх реальностях...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...