пошук:  

>> Нечипоренко Валерій: Тільки одна обставина

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  nechyporv

 

 

Миколаєнко довго і важко хворів. Спочатку в лікарні, потім у себе вдома, в незатишній холостяцькій квартирі. До цього ми якось мало помічали його. Він був непоказним тихим одинаком. Зірок з неба не хапав, на роботу не спізнювався. Працював собі та й годі. Спочатку ми провідували його просто як колегу. Кожен з нас мав свої турботи, свій графік у житті, і вирядити когось до Миколаєнка в лікарню було не так легко. Ми завжди довго, ввічливо сперечалися, кому йти цієї суботи, і деякі примудрялися щоразу відкручуватись. Миколаєнко радів нашим відвідинам. Дивлячись на його бліде, змучене і приязне обличчя, ми ніяковіли від згадки про наші суперечки, й кожен подумки запевняв себе, що наступного разу провідає хворого сам, добровільно. Та починався новий тиждень з новими турботами, із дрібними, химерно-могутніми неприємностями нервового міського життя, і ми забували про свої добрі наміри. Гостинці купували йому в складчину, й кожен волів дати більше, ніж інші, чи навіть поділитися яким дефіцитом, аби тільки провідувати рідше. Бо ж їхати треба було аж на протилежний кінець міста, з двома пересадками. Півдня, вважай, пропадало. Половина суботнього дня, на який стільки всього навідкладено, наплановано. Звісно, ніхто про все це вголос не говорив. Та всі розуміли. І що вдієш? Життя є життя... Так думали ми. А згодом усіх нас обшпарила звістка, що Миколаєнко хворий невиліковно, безнадійно. Ми почали провідувати його частіше. Попервах, буваючи в лікарні, жінки ледь стримували сльози, чоловіки никали поглядом з одного кутка палати в інший. Миколаєнко дивився на нас дуже спокійно, іноді усміхався. Розпитував про роботу. Кажуть, він вже тоді знав, що означає його діагноз. Ще трохи згодом його виписали додому, і ми почали бувати там. Жінки швидко освоїлися у нього на кухні, готували обід. Чоловіки носили сигарети, журнали з модними романами. Миколаєнко ніяковів від нашої турботи. Він так і не звик до неї, а наші яблука, цукерки, як з'ясувалося після всього, віддавав сусідським дітлахам. Залишаючись з ним наодинці, кожен із нас розповідав йому щось своє, давно й далеко замуроване. Він вислуховував. Іноді після роботи ми не бігли притьмом по своїх домівках, а всі гуртом ішли до нього. Навіть наші дружини й чоловіки призвичаїлися до цього і після тих відвідин найперше запитували нас: "Ну, як він?". Поступово в розмовах ми позгадували про нього все хороше, що знали, і виявилося: Миколаєнко багатьох з нас виручав - підміняв у роботі, позичав гроші, безкорисливо підказував що-небудь. Однак цього нам було мало. Ми старалися пригадати про нього щось визначальне, не рядове, оригінальне. А нічого в нас не виходило. Миколаєнко був звичайною людиною. Та все ж... Та все ж було щось дивне і бентежне в цьому чоловікові. Можливо тому, що всі ми знали: стоїть він на межі, за якою вже нічого немає. Напевно, Миколаєнко думав про це не раз, думав про життя своє та підсумки його, й, очевидно, не було в його думках жаху. Ми бачили це, і кожен з нас іноді замислювався й собі. Над тим же, вічним. І запитував себе: "А що я? А як я?.. Для чого я?" Від таких запитань життя здавалося хисткішим і яскравішим. Ми так звикли до нашого "шефства" над Миколаєнком, що вже й забули, чим усе це має скінчитися. І коли Григорій Іванович, наш зав, увесь обліплений снігом ввалився у відділ і глухуватим голосом сказав: "Миколаєнко... помер", хтось мимоволі прохопився: "Не може бути!" Жінки трохи поплакали. Чоловіки вийшли на перекур. Ми довго смалили мовчки, докурюючи сигарети до фільтрів. Тільки зрідка хто-небудь протяжно казав "Була людина...", і по тому в курилці знову западала тиша. Потім був похорон. Довгий і втомливий для живих. Родичів у Миколаєнка не знайшлося. Ні близьких, ні дальніх. Отож всі турботи ми взяли на себе. А перед похороном, коли прибирали його квартиру, занехаяну хворобою й самітністю, у столику біля постелі знайшли грубого, майже до кінця списаного зошита. Це був щоденник Миколаєнка. Останній запис у ньому вразив усіх. Жінки наші тепер потай пишаються ним. І все стараються вирахувати, кого мав на увазі Миколаєнко. А врешті, яка різниця? Цей запис я пам'ятаю дослівно: "За вікном іде тихий, ласкавий сніг. Я помру, напевно, саме сьогодні. Життя моє було б порожнім і нікчемним, якби не одна обставина. Все своє життя я кохав, і кохаю зараз, прекрасну жінку. Ця любов..."

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...