пошук:  

>> Нечипоренко Валерій: Самосел

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  nechyporv

 

 

І. М. Фоміну

У 1985 році й раніше така повість
вважалась би фантастичною.
Тепер -- це реальність .
При чому реальність
уже не страшна , бо звична.



- Здрастуйте, діду! Долари теперечки по три тисячі, - Маруська заторохтіла, як тільки вскочила до хати. -- Але по три , то в Києві, на тій, на біржі. А я куплю у вас по півтори. Самі ж знаєте -- дорога,.. бензин,.. теє-сеє,.. Я тут вам привезла трохи продуктів. Хліба двадцять буханців. А ось цукор. Ледь узяла. Добре, що в торгівлі ще всі свої. Ну, як ви перезимували? Куди що покласти?

- Клади поки що на лавку, - махнув рукою дід Степан. -- Злякала ти мене.

- Я? Чого ж це?

- А воєнною машиною приїхала…

… Степана вже тричі пробували виселити з села. Але він ховався і на всі вмовляння й погрози просто не виходив зі своїх схованок. А шукати, обшуки робити -- у них і часу не було, і людей би не вистачило.

І хоча самоселів давненько не чіпали, Степан остерігатися не перестав. Хто його зна′, що в тої влади на умі. Не до кожної машини виходив. Навчився відрізняти їх за звуком. Особливо побоювався військових вантажівок і автобусів. Саме на них їхнє село вивозили. Тож і цього разу, зачувши близький гуркіт потужного двигуна, сховався до хати, зачинив двері на засув, позапинав фіранками вікна, а сам залів на горище. Почав прислухатися. Машина звернула у його вуличку.

Степан обережно зирнув у дірку, спеціально пробиту у причілку. Біля хвіртки зупинилася велика військова машина. З високої кабіни хвацьки зіскочила колишня сільська лавошниця Маруська.

"Щось вона рано цього року", - подумав дід Степан і поліз униз, відчиняти. З сіней ще раз визирнув. Про всяк випадок. З Маруською було тільки двоє військових -- офіцер і молодий солдатик. До двору не пішли. Спокійно позакурювали. Значить, можна було відчиняти. І ось Маруська вже хаті. Порядкує. Зовсім чужа йому, а як рідна. Ждав її усю зиму.

- Це, діду, - "Урал ". Звір машина. Ніде не загрузає. Я, діду, з капітаном познайомилася. Це він мене привіз. Оно там жде. Розведений, а не п'є. У заміж мене кличе. Як думаєте?

- Чого ж ? Виходь.

- Та, ну його. Він на хазяйстві чокнутий. Свиней держить. Ще й мене заставить. А на чорта мені тії свині? Я й так добре зароблю. Я тепер, діду, в районі як той брокер. Що кому дістати… Ось і вам. Але, противні, так лавошницею й кличуть. До цих пір. Тіки цей капітані Марією Петрівною величає. Втюрився в мене по самі вуха. Аж смішно.

- Що ж тут такого? Ти ще молодиця справна. Статиста, хвігуриста.

- Та ну вас, діду, - розсміялася Маруська, але в дзеркало скоса глянула. -- Бігаю багато, кручусь. От і фігура. То є у вас долари? Чи ще ніхто не приїжджав? Ви з них побільше беріть. Теперечки все дорожчає. Літось за цілий фільм тільки й узяли, що сто рублів.

- Хіба мені що? Хай знімають. Я б і так дозволяв. Але як дають, то беру. За одним городом не дуже проживеш.

- То й правильно. І беріть побільше. Самі ціну назначайте. -- Маруська втягла з сумочки стосик купонів, троячками. Долари сьогодні по три тисячі. А я беру по півтори.

- Ти вже казала.

- Ну, то давайте. Чи я рано приїхала? Мо′ нікого ще не було?

- Ні, не було. Не люблять вони по грязюці.

- Ось тобі! - криво посміхнулася Маруська. -- Даремно значить, перлася.

- Чого ж? Хліба привезла. Спасибі. Та пожди, не скачи, - дід Степан легко підвівся з лавки, підійшов до полиці, дістав старого розбитого термоса і витрусив з нього свій Н3 - п'ятдесят доларів одним папірцем. Ще минулої весни один веселий іноземець подарував. Півдня голову морочив. Нічого толком зробити не дав, за руки все смикав. А ввечері тицьнув папірця, засоромився та й бігом до машини. Спішив, бач. Вже потім, при лампі, Степан розгледів що на папірці з портретом котрогось їхнього президента намальована цифра п'ятдесят.

Папірець був пожмаканим. Дід Степан розправив його, простягнув Марусьці й запитав:

- Це справді долари?

- Ого! -- Маруська вхопила папірця, зігнула його навпіл, розігнула, навіщось погладила наманікореними начальниками. -- Справжні1 Ну, дідуню! Де це ви? Хто це вам так? Аж п'ятдесят одразу.

- Та минулої весни один на телевізора мене знімав. Півдня.

- Цілий рік тримали, дідуню. Ну, ви й хитрун. На повишеніє граєте.

- Як це, на повишеніє? Нічого я не граю. НЗ у мене був.

-То я просто згадала. Не сердьтеся. Брокери завжди так говорять. Але ж у мене наших грошей стільки немає. Це ж вам сімдесят пять тисяч тре′ відвалити. А у мене тільки ось тридцять, і ще дві -- пятдесять. Та ще продуктів вам навезла на вісім. Ви мені що бумажку дайте. Я вам через тиждень гроші привезу їй -- бо. І продуктів, яких захочете.

- Ти мені керосину до лампі дістань.

- Добренько, дідуню. Дістану. І хліба мішок знову припру. Ну, я побігла. Ви не сумнівайтеся.

Дід Степан не сумнівався. Марусьці він вірив. Усі її хитроші зверху були, на видноті. А якось і перевіряв. Випадково, правда. По маленькому радівцю на батарейках почув. Передавали про долари і називали точно таку ціну, яку перед ним встановила Маруська. Дід Степан уважно вислухав ту випадкову передачу. Подивувався. За свій вік пережив не одну реформу, коли гроші, наскладані на цілу корову, раптом ставали папірцями. Але щоб таке… Щоб гроші навіть начальства не слухалися… Однак маленьке радівце, що називалося транзистор, ще й не таке передавало. Дід Степан старався не дуже часто його включати, щоб не перейматися. Хіба що пісні послухати. А потім радівце й зовсім замовкало. Маруська казала: батарейки сіли. Обіцяла нові привезти. Але таких маленьких в райцентрі не знайшлося. Дід Степан кілька разів показував радівце новим кореспондентам. Один японець впізнав цого, дуже радів, що воно теж японське, обіцяв прислати батарейки прямо з Японії. А куди пришлеш? Пошта ж уже сім років, як закрита. Так і остався без батарейок. Зате наступного дня німець приїхав. Бритву свою залишив. Гарна бритва, справжня. Не лезо якесь там вставне. Можна було б бритися хоч би щодня, якби схотів. Але Степанові й раз на тиждень бриття вистачало.

…Іноземні кореспонденти любили діда Степана. Якось вони один від одного визнавали, що є такий дід у зоні. Як ото квітень настає, так, дивися, і їдуть один за одним. Щоб, значить, до чорнобильського ювілею встигнути. І на телевізор його теж часто знімали. Один раз навіть показували -- в машині у них був такий маленький. Дід Степан себе одразу впізнав, але сам собі не сподобався.

Дід Степан не любив кореспондентів -- дуже вже вони спішили завжди. Наче та Маруська. Але терпів. Вони для нього й телевізор замінювали, і клуб. Та й подарунки, бува, лишали, долари інколи давали. А швед -- він для свого шведського радіо все записував -- навіть куртку свою віддав. Куртка була трохи завелика, зате легка й тепла. Взимку добряче від холоду рятувала. Якщо кухвайку піддіти.

Взимку дід Степан відпочивав від кореспондентів. І від роботи теж. Цілий курорт собі влаштовував. Корові й коню сіна підкине, курей і підсвинка нагодує та й уся робота. Правда з хлібом взимку було погано. Маруська взимку не приїздила. Знала, що кореспондентів майже не буває. Доводилося Степанові з пшеничного борошна собі коржі пекти й тим перебиватися. Жито в нього своє було -- для курей. Та й де його змелеш?.. Так, бувало, заскучає за хлібом, що він йому аж сниться.

А взагалі взимку добре було. Курорт. Лежи собі у присмерку та згадуй. Дід Степан поступово навчився згадувати. Це теж треба вміти. На кожний поганий спогад треба притьмом знаходити добрий. Бо як підеш по чорному колу, ніч не спатимеш, а на другу завиєш, наче здичавілий собака. Таких собак у зоні попервах було багато. Вили по ночах так, що й самому вити хотілося.

За зиму дід Степан встигав згадати все своє життя. У жовтні - зима для нього в жовтні розпочиналася, коли дороги грязюкою запливали і через його село вже ніхто не їздив -- у жовтні він починав згадувати. Найраніші спогади були найбільш яскравими. Спочатку дід Степан стерню згадував, жнива. Як він малим ніс воду для матері. Впав і подряпався дуже, а мати його жаліла, по голівці гладила. Щемний був спогад. Бо після нього про матір нічого було й згадати. Весь день мати з батьком на колгоспі були. Тільки вранці й бачив матір -- зігнуту біля печі -- з вилошниками, з чавунами.

Степан був з двадцять шостого року. Як колгоспи робилися не пам'ятав. Зате голодний тридцять третій згадував часто. Як жолуді їли, гриби, щавель лісовий. Щоб не ліс, може й не вижили б. А так у селі ніхто не помер. Степан до старості думав, що це тільки в їхньому районі весь хліб у людей позабирали. Скільки людей у степовій Україні перемерло, взнав тільки після Чорнобилю, в евакуації. Не повірив спершу. Не могло вже геть аж такого бути. Але племінник газету дав почитати. Газеті Степан повірив. Потім дивувався з себе. Якщо тридцять сьомий міг бути в такому государстві, той тридцять третій теж міг.

А тридцять сьомий він добре запам'ятав. Дядька їхнього забрали. А потім уповноважений з району матір до себе взяв. Кричав у їхній хаті: "Або вона зі мною буде, або всю сім'ю -- на Соломки!" І наган у нього був. Пішла мати. Хіба не підеш? Синів троє, та й чоловіка жалько. Ще тиждень жили вони з уповноваженим у бригадира. Все село знало. Але ніхто й півсловом не нагадав. А потім у райцентр поїхали жити. Там і згубилися. Переказували, що через місяць розстріляли того уповноваженого. А матір десь зникла, і ніхто не знав, куди вона поділася.

Не любив Степан згадувати цей тоскний рік. Тому знову повертався у дитинство. Згадував, як всією сім'ю картоплю копали. Як він з братами стягував сухе картоплище під хату і натоптував загату. Ця робота їм особливо подобалася. На загаті пострибати можна було, і загату втопкуючи, і водночас пустуючи.

Ось і тепер у жовтні він теж картоплю копав. Але не від лопату. Під лопату не накопаєш. Так-сяк викошує картоплище, запрягає коника до плуга і виторочує картоплі наверх. Кінь у нього добрий, розумний. Хіба що не балакає. Водити його не треба, сам іде, як по ниточці. Тільки встигай діду із плугом вправлятися.

Соромно було потім дивитися на ту понівечену ділянку. Багато бульб у землі лишалося, багато плугом розрізалося. Але що вдієш? Сусідів у поміч не позвеш, скільки магаричів не готуй. Нема сусідів. Сам-один у селі. Сам пан, сам хазяїн. На одній покинутій садибі груші оббере, на другій -- малину. Під конюшину для коня займає землі, скільки хоче, під картоплю - теж чималенько. Тільки жита менше сіє. Для курей багато не треба.

У жовтні, та й на початку листопада, ще багато було роботи на хазяйстві. Не мав часу дуже задумуватися, згадувати. А от у грудні, коли сніг по-справжньому ляже, роботи меншає. Отоді-то й вертаються ті спомини, обступають тверду Степанову подушку. Не відкрутишся від них, не сховаєшся. Чомусь у грудні йому завжди війна згадується.

Спочатку батька забрали і старших братів. Лишився Степан удвох з бабунею. Правда, селу їхньому пощастило: не німці у цьому стояли, а словаки. З ними простіше було. Землі дозволяли скільки хоч обробляти, і коней тримати. Трохи легше стало, ніж за колгоспу. А як наші прийшли, то одразу ж три похоронки з собою привезли -- на батька й на братів. А там і Степана до армії взяли. Пішов охоче. Тільки бабуню було жаль одну полишати. Та що вдієш? Війна ж. У таборах, де з них солдатів нашвидку робили, Степанові сподобалося. Годували непогано й за розкладом. Та скоро посадили і їх у теплушки.

До фронту він так і не доїхав. Уже в Польщі під бомбйожку попали. Поранило його сильно. В живіт і в ногу. Досі на негоду нога ниє. А живіт нічого, зажив. Кишки, казав доктор, розтягують. От ногу справді довго волочив. Лікувався у Лодзі. Потім у тому ж госпіталі в команді виздоровлюючих служив. На кухні картоплю чистив. Сидячи, воно нічого. А вже у квітні сорок п'ятого знову забрали його. Потрапив знов і на кухню, ротному кухарю допомагав. Так передової й не понюхав. Правда, медаль "За победу над Германней" йому дали. Але Степан ніколи не чіпляв її. Соромився.

Потримали його в армій аж до літа сорок шостого. У Австрії служив. У самому Відні. Гарне місто. І не розбомблене було. Гарнішого він з тих пір і не бачив. Хоча, правду кажучи, ніде й не був, крім Києва. Київ теж потім сподобався. Але Відень якимось ласкавішим згадувався. Може тому, що Степан молодим тоді був.

Боже, яким же він молодим та хвабрим додому їхав. Форма новенька, чоботи офіцерські, ялові. Так і блищать. Ну, думав, тепер заживемо. Довго їхав, весело. І не в теплущці, а в справжньому вагоні. З молодою гарною офіцершею поряд. За чаєм для неї охоче бігав, уночі нишком дивився як вона спить. Тихо посапує, наче дитина. А вдень на станціях молодиці до поїзда виходили. Міняли печену кукурудзу, яблука. Степан їм підморгував тільки, а дорожній пайок приберігав.

Тут Степан спиняв свої спогади. Хитрував він із собою, обманював себе. Знав, що далі знову неприємне піде. Тож відволікав його роботою. Таке собі придумав: до Нового року завжди колоти підсвинка. Цього року піддурила його Маруська. Не привезла порося. Обіцяла, а сама на курорт поїхала. Довелося так-сяк лагодити старого лісапета й самому їхати за двадцять кілометрів у райцентр на базар.

Років зо три не був Степан у райцентрі. Подивувало його містечко. Вулиці розриті - газ проводять. І будинки нові з'явилися. Навіщо це все, якщо й райцентр теж переселяти будуть? "А,.. -- говорили люди на базарі, - ще коли-то виселять?… Хоч трохи при газі поживемо"…

Поросюка Степан купив справного, хитруватого. Така пишнорка. Весь двір перерило. Степан і сердився бува, але задротувати пожалів. Дуже вже інтересне було порося. Бігало за ним і лащилося, наче та собака. Хотів, було його й за ворота випускати без прив'язі. Але побоявся. Лісн кругом. Забіжить до диких, не знайдеш. Натомість тільки з′здив тим же лісапетом у ліс -- спеціально по жолуді. Порадував поросюка. І сам порадувався, дивлячись, як він добре їсть. Він усе добре їсть, не тіки жолуді. А як підріс, перестав за хазяїном бігати. Гладкий став та поважний, наче той голова колгоспу. Забалакаєш до нього, а він тільки "рох" та "рох"-- солідно, тихо.

Отакі в діда були розваги. А що? Нічим не грішні від розваг отих дамочок, що в містах своїх кудлатих собачок на шворці водять.

А найголовніша розвага у нього була перед Новим роком -- вигодуваного кабанця колоти. Кабанці у нього вигодовувалися круглі, як бочечки, і міцні, як лошаки. Трави, зілля довкола було повно, та й картоплі не жалів. Правда, важко було самому колоти, але навчився. Спочатку залигував за всі ноги, потім перевертав на широку дошку, швайкою прицілювався і… швидко, щоб не мучилося.

Як обсмалював, то соломи не жалів. Що ті паяльні лампи? Сморід один. А солома шкіру рум'янить і твердою не робить. Маруська теж хвалила. За свіжиною вона завжди приїжджала.

Після цього починалася найголовніша розвага. Перехрестившись тричі і попросивши в ікон помочі, Степан починав вичиняти ковбаси. Вони йому завжди вдавалися. Бабуня покійна навчили. І всім, хто зрідка бував у нього взимку і пробував, всім подобалося. Особливо кров'янка, якщо до гостей долежувала. А сальтисон робити, це вже Маруська йому записала як. Теж входило. І стегенце закопчене -- теж. М'яса йому вистачало аж до літа.

Найбільший празник він собі робив на Новий рік. Радівце включав, як ще батарейки не сіли, розставляв на столі всього потрошку, перваку наливав у стопку, всідався, слухав по радіо привітання до народу і випивав перших півстопки. Закушував, смакуючи. Сам до себе скупо посміхався. Котові теж кидав смачні кусочки. Та чомусь після другої півстопки накочувались на нього вже сумні спогади. Як приїхав з армії додому, а бабуню вже не застав. Лише тиждень не діждала його, померла. Тільки й лишилося, що свіжого хреста поцілувати. Харчів навіз, думав, почастує бабуню американською тушонкою, та не судилося. Їхав у поїзді, радів, дівок по перонах розглядав, а не знав… Не знав, що чекає на нього вже порожня хата.

Відшукав Степан у далеких родичів шестирічного племінника, єдиного сина свого загиблого старшого брата, і зажили вони удвох. Більше нікого з близької рідні не лишилося.

Сватали йому різних дівчат, але Степан не спішив. До вдовички молодої походжав а й був тим поки що задоволений. Старші хлопці так йому пораяли -- догуляти недогуляне. Щовечора, хоч і втомлювався на колгоспі -- клуб, танці під баян. А вдома племінник сам. Нічого, вже великий. Гуляй, Степане, поки гуляється. Куди тобі спішити?

Чогось він так упевнився тоді, що поспішати йому нікуди. Але восени, тільки-но озимину в колгоспі відсіяли, вперше побачив Ірину. І одразу невідомо чому подумав: "Вона. Одружуся". Це він любив згадувати. До цього спогаду він добирався якраз на кутю, на старий Новий рік. Все робив, як і раніше. Як ще до війни. Як до Чорнобилю. Варив кутю, ніс її від припіка до покуті, обхопивши міцно горщик обома руками в рукавицях, примовляв над нею -- все, як слід. Кутя пахла на всю хату. Дитинством пахла, домівкою, сім'єю -- всім отим втраченим або взагалі непережитим, Степан сідав за стіл, їв кутю і згадував.

Він тоді їздовим робив, їхав собі на возі, ланку дівчат дорогою підібрав, тільки заїхали в село з боку хвойняку, аж глянув -- іде по вулиці дівка-не дівка, молодиця. Городська жінка. У довгій юбці-плісировці, у білий блузці, в жакетику. Струнка, ставна і якась нетутешня.

- Хто така? -- повернувся до дівчат у возі. -- Чому не знає?

І плечима повів дженджуристо. Мовляв, я тут перший хлопець на селі.

- Нового попа дочка, - відповіла котрась із дівчат. -- Вчора тіки приїхала. А що, гарна? Не те що ми, порепані?

Тут треба було б сказати щось приємне, як водиться. Що сільські дівки, звичайно ж, кращі за городських. Степан не сказав. Промовчав. Потім кілька днів з′оддалік спостерігав за попівною. Взнав, що звуть її Ірина і їй сімнадцять років, що хотіла вона влаштуватися на роботу в школу чи клуб, але її не взяли, але дозволили працювати на фермі, обліковцем.

Сміялись з неї на селі. Попівна могла б і не працювати. Відомо ж: у попів грошей кури не клюють. А потім проповзли чутки, що батько Ірини, тобто новий сільський піп, потрапив у їхнє глухе село недаремно, що до війни правив він у самому Житомирі, потім був аж у Казахстані в евакуації, але чимось проброївся перед їхнім регілійним начальством, а може навіть і перед партійними, щось сказав не те. От і понизили його у їхніх церковних званнях і прислали аж сюди.

Якось у неділю спостеріг Степан: зайшла попівна в читальня. Подався й собі. Зайшов, сів у кутку, шелестів газетами. Завклубу дивував, сам на себе сердився, поглядав нишком, як вона книжки перебирає. Але годинник на стіні бемкнув, і Степан не витримав, засміявся. Вийшов, зітхнув полегшено і подався до лавки. Нема мови, попівна гарна. Але випити з друзями куди краще.

Під лавкою, на колодах для нового клубу наготовлених, вже чекали на нього. Склалися. Взяли на трьох чекушку -- більше тоді й не купляли, не ті статки. Степан ковтнув один разок, відчув, як тепло по тілу пішло і разом з ним зринула раптом важка й пекуча думка: п'є й гуляє він уже півроку. Бабуня, якби бачила, не похвалила б. Пішли вони до клубу, потанцювали під баян, перекурили, самогонкою трохи добавили, а думка не відчіплялася. Тоді взяв він з собою дружка свого Володьку Марчишиного, пішли вони до баби Гуньки і ще півлітра випросили. Майже всю винили її в колгоспному садку, яблуками кислими закусюючи. І сп'янів Степан. Уперше в житті по-справжньому сп'янів. Відправив Володьку додому, а сам подався до попової хати. Свататись. Чим ближче підходив, тим більше сором його брав. І за те, що п'яним на люди йде. І за те, що свататись буде -- отак, зненацька. Але в душі його щось ятрилося. Щось пекло несамовито. Пухир якийсь ріс і гарячішав. Порятунок від того був один -- піти й розказати попівні та її батьку. А там, будь що буде. Біля попівської хати в темряві з виключеними фарами стояла машина. Степан уже геть близько підійшов, кроків за двадцять, й тільки тоді зрозумів, що це за машина. Біля хати його коханої стояв воронок. Той, що по ночах людей забирав, невідомо куди. Збагнувши це, Степан стрибнув у бузкові кущі й зачаївся. І соромно йому стало ще більше. Ото п'яний женишок. Свататися йшов, а сам воронка злякався. Але сидів у кущах, не ворушився.

У хаті світилося. Але тьмяно якось. І лише в одному вікні. "Гасова лампа, - з п'яною повільністю здогадався Іван. -- Чого це вони електрики не вмикають? Ще ж, здається, нема дванадцятої години. Ще ж не…"

Раптом - і двері не рипіли -- гадку попівської хати з'явилися дві постаті. Степан їх і досі пам'ятає. Все Степан пам'ятає. Вересень. Темна глуха ніч. Чорне все. І вона у білому сарафанчику. Поцілувала когось. Сама поцілувала. Ніхто не силував. І щиро так -- не скажеш, що прикидалася, повинність відбувала. А в того, темного, у військовому одязі, - кашкет на голові. Навіть не зняв, цілуючись. І кров у нього на руках. Це точно. Може, й не одна кров. Може, саме він і матір колись… Там, у райцентрі. Разом з отим уповноваженим. Але й таких хтось любив.

Машина тихенько від'їхала. Фари ввімкнула вже аж не іншій вулиці. В бік райцентру поїхала.

Степан всю ту ніч не спав. На призьбі сидів. Від нічного холоду й вогкості хміль уже геть вийшов. У голові було порожньо. Геть порожньо.

А вранці навіщось послали його на ферму, і він там зустрів її. Випадково зустрів. І вперше побачив, яка вона. Її гарне обличчя, виявляється, було пещеним і пихатим. "Я тут з вами не надовго, - ніби говорило це обличчя. -- Я від вас вирвуся. За всяку ціну вирвуся".

Так усе й закінчилося, майже не розпочавшись. Щоправда, снилася вона ще кілька років, проте дедалі рідше. У тих снах попівна була не такою, як насправді. Вранці після тих снів було щемко і тоскно, але поступово той щем пригасав і пригасав, а зараз, якщо й присниться, то вже без щему. Просто сниться молодість.

А далі все в нього пішло як у людей. Ще трохи попарубкував. Потім оженився на молоденькій, простій дівчині. Той рік після весілля був для нього майже щасливим. Робота, сім'я своя -- дружина та племінник. Хату збудував. Невилику, але гарну. Коли закінчував, дружина вже вагітною була. Жартував, що вхідчини й хрестини справить одночасно. Але не вийшло. Не судилося. Від пологів дружина померла. І дитя померло через два тижні. Зараз, напевно, від такого рятують. А тоді.

Баби в селі потім не раз раяли вдруге одружитися. Степан лише рукою махав. Нічого не пояснював. Що тут пояснювати? Раз не вдалося. Вдруге не вдалося. Досить.

Так і жив. Племіннику двічі на рік гроші висилав. Той дякував у листах. А так особливо нічого не писав. І роки пішли, побігли -- змигнули й нема. Нудно він жив. Можна сказати, даремно. От тільки й толку від нього, що племінника на ноги поставив. Кооперативну квартиру на дві кімнати купив йому в Житомирі. А потім на "Запорожця" настачився. А більше…

Йому б треба було веселіше жити, сильніше. Голод його обминув. І фронт не вбив. І з попівною не зв'язався. Берегла його доля. А він отак нудно… Хоча чому це? Десь років у сорок п'ять почав Степан помічати, що в селі його усе-таки поважають. Був при силі. Зі своїм городом справлявся сам і найпершим. Та й робив у колгоспі їздовим -- коники завжди під рукою. От і кликали його весь час на допомогу. Кому зорати, кому -- викосити. З єгерем та з лісником потоваришував. На полювання з ними ходив. А через них сусідам та далеким родичам допомагав дерево виписувати. Та й грошей мав удосталь, часто позичав усім, хто попросить. Віддавали справно. Бо знали, що Степан і кіньми, і руками своїми, і грошима ще не раз у пригоді стане. Ні, все-таки поважали його. На всі весілля кликали. Він приходив, але довго не засиджувався. Пити особливо не пив. Співати-танцювати на чужих людях чомусь соромився. Попоїсть та сидить, на людей дивиться. Ніби в кіно. Він, здається, отак усе життя своє прожив -- ніби кіно в клубі дивився. Бо все, здається, пережив, усе знає. Наперед знав хто що скаже, хто як вчинить. Отак і жив. Наче сторонній у житті. А може, він даремно тоді, як на фронт їх везли, під бомбйожкою не загинув. Може, йому якраз судилося загинути, але щось там не вийшло, не получилося. Не той вузлик з'явязався, от він і лишився жити. Отаким, стороннім. Тим паче тепер самому йому жити навіщо? Нема вже навіть городів сусідських, щоб їх орати…

Цих думок Степан до себе не підпускав. Та все одно десь у лютому вони вилазили на поверхню. Вилазили, бо зима в зоні все тривала й тривала. Ніхто селом не їздив. І сухарі закінчувалися, й борошно. Якби не хазяйство…

Він у ці лютневі ранні вечори він навіть собаку до хати впускав. Собака в нього старий і дурний. Хазяїн до нього балакає, а він хоч би морду підняв. Дрімає собі біля грубки.

А цієї зими ще й радівце здохло. Що там у світі діється? Одного разу -- це вже на початку березня було -- навіть на хлівець виліз. Хлівець так стоїть, що в добру погоду з нього через поля трасу видно. Так її колись проклали, що вона село далеко обминає. Хотів подивитися чи їздять там машини. Але день видався не дуже погідний. Нічого він не побачив. З півгодини просидів як дурень на слизькому даху. Якось навіть очі засльозилися. Від вітру, напевно. А от піди взнай, що там у них робиться. Може війна почалася? Може повмирали від якої нової хвороби? Раніше хоча б чути було, як вертольоти оддалік пролітають. На атомну все літали. А тепер і вертольотів не чути.

Степан повернув в той бік, де за лісом була атома, і подивився на своє порожнє село. Хати вже давно по дахи позаростали бур'янами й кущами, а тепер вже й вулиці почали заростати. Дахи на багатьох будинках повгиналися, позавалювалися. Тільки церква ще трималася і мідний хрест на цій спокійно впирався в небо. "Як уже й хрест упаде, тоді і я помру, - раптом подумав Степан. -- Але чого ж траса геть порожня. Мо′ вони й справді там усі повмирали від якогось нового СПІДу чи ще чогось?…" Моторошно ставало від такої думки. Одне діло, як хтось один помирає. Страшно, що тий сам помреш. Але щоб усі люди одразу… Нема страшнішого для людини, зостатися останньою людиною на світі.

Так його до рук взяла та його чорна фантазія, що наступного ранку Степан не витримав - вирішив до райцентру з'їздити. Ну, хоча б, щоби хліба купити. Конем не відважився. Хоч і кажуть, що тепер коней дозволяють тримати, але може то так лише кажуть. Береженого Бог береже. Настроїв він лісапета, одягнув куртку того шведа, чоботи якові офіцерські та й поїхав. Навгрошки не дуже далеко -- дванадцять кілометрів .

Еге ж, проїдеш на веломашині до таких кучугурах. Через поля їхав -- то ще нічого, зима не дуже сніжною була. А як через ліс довелося -- куди там. Повісив він велосипеда на дерево біля узбіччя колишньої дороги, чим повищ повісив, щоб снігом не замело, та подався далі пішки. Отут і зрозумів, що вже старим став. Ну, нехай і перемети, нехай і без дороги. Все одно. Раніше він би ті останні сім кілометрів за годину пройшов би, а тут плуганився півдня. У райцентр входив, уже й сутеніло.

Йшов вуличкою до центру містечка і вслухався, вдивлявся насторожено і з насолодою. Нічого, жило містечко. Діти іноді пробігали. Жінки з сумками йшли. Все як у старі часи. Що він буде робити як ще їх виселять? Маруська казала, що ні за що не поїде. Але як всіх виселятимуть, то куди вона дінеться? Проти влади не підеш… Ну, він же сам пішов… Він сам. В тому то й річ, що сам. Самітник. Вовк-одинака. Дух зони, як назвав його один дурний газетяр. Степан і досі посміхався, як згадував ту назву. Дух. Це ж треба. І смішно було. І гірко. Він згадав, як посварилися колись два його сусіди за клаптик городу. А тепер стільки землі пропадало. Стільки землі. Могли б тисячі людей жити. Худобу пасти, поля орати. Могли б. Все це й досі не вкладалося в його голові. Як тридцять третій рік не вкладався. Як тридцять сьомий. Життя… Ні, це не життя, це їхнє государство змусило його голодувати малим, забрало матір. І раптом здалося йому, старому, змученому зашкарублою самотністю та оцією дорогою через ліс і сніг, здалося раптом, що все це не в житті його було з ним. Що все це -- довгий сон. І насправді не було ні тридцять третього. Ні тридцять сьомого, ні війни, ні Чорнобилю. Нічого такого не було! Бо такого просто не може бути в житті людини. Тільки уві сні. І от зараз прокинеться він від цього важкого сну і стане знову молодим і щасливим. Може, так і буде після того, як він помре. Може, це життя -- це тільки сон. Важкий сон у золотому сні…

А потім почало йому здаватися, що він чи то вже збожеволів, чи от-то збожеволіє. Ноги дедалі менше його слухалися, у грудях пекло.

До Маруськи додому він доплуганився вже зовсім хворий. Ледь поріг переступив. Маруська тільки руками сплеснула. Заметушила, звеліла роззутися, зняти куртку й кухвайку, потягла за стіл, чарку налила. У неї якраз були гості, повна квартира. Що вони там справляли, Степан так і не зрозумів. Перехилив чарчину і в голові прояснішало, але в сон потягло, у справжній. Розморило. Вже засипаючи, почув, як поряд балакають дві молодички. "Це той самий самосел?" "Той самий" "І що, він сам живе?" "Сам-один на всеньке село" "Боже, який жах ! І бандитів не боїться".

"Які там бандити в зоні?" - ще встиг подумати Степан і міцно заснув. Здається, він вдруге за все життя був п'яним.

Наступного ранку він не зміг підвестися. Весь горів. Маруська зміряла температуру і перелякалася. Викликала лікарів. Ті сказали, що запалення легень і треба до лікарні. Степан мляво опирався. Худоба ж сама лишилася. "Яка там худоба, діду! Вас треба рятувати". І повантажили його на ноші та й засунули до білої автомашини.

Тільки через три дні йому стало краще. Лежав на чистеньких простирадлах. Йому їжу тричі на день прямо в постіль подавали. Хліба скільки хочеш. Степан почав потроху навіть приховувати на сухарі. Та потім схаменувся. Соромно стало. А Маруська юшечку курячу носила, соки різні у банках. Сміялася: "Ви не бійтеся, дідуню. Я все це вам ущитувати не буду". Словом, рай, а не життя. Але ж худоба сама лишилася. Корова, кінь, собака, курей дванадцятеро з півнем, кіт. І телятко, телятко ж як? Все просив Маруську: "Навідуйся, погодуй, напої". "Добре-добре, дідуню. З'їжджу. Ви не хвилюйтеся. Здоров'я поправляйте".

На сьомий день обсіли його погані передчуття. Почав проситися у лікаря. Не відпустив. І одяг не віддав. А в лікарняному халаті й капцях на босу ногу не побіжиш. Дзвонив Марусьці на роботу, ледь впіймав її за третім разом. Попросив одяг принести. Обіцяла. Та не принесла. Наступного дня прийшла з якимись папірцями. Весела.

- Ну, дідуню, все -- таки вибила я вам усі бамаги. Поїдете в будинок престарілих, у Житомир.

- Навіщо? -- не одразу збагнув Степан.

- Так… Ну, жити там будете. Хороший будинок, кажуть.

- Що? Я тебе просив? Я тобі доручав?!

Що було далі, Степан соромився згадувати. Він кричав, матюкався, обзивав усіх. Збіглися лікарі, вмовляли його, погрожували, хотіли укол дати. Але Степан не вгамовувався і скандалив до тих пір, поки молоденький лікар не здався:

- Добре, я випишу вас негайно. Але ви мені розписку дасте. Розписку, - і губи його тремтіли. -- Я такого ще не бачив.

- Ти ще нічого не бачив, - уже заспокоюючись, сказав Степан. -- А розписку давай, складай. Яку хочеш підпишу. Ось, при свідках.

Через годину його виписали. Вийшов на подвір'я і зітхнув полегшено. Після тяжкої хвороби. Після застояного повітря лікарні. Після небезпеки потрапити до будинку для престарілих.

Вдихнув повітря, зрозумів, що весною вже пахне і відчув себе здоровим. "Зажило, як на собаці", - сам до себе всміхнувся.

За ними слідом вискочив той же молоденький лікар.

- Почекайте, папашо. Я вам машину дам. Додому заїхати. І ось тут вам сухий пайок.

Машина ой-як згодилася. І сухий пайок -- два буханця хліба і дві банки згущеного молока -- теж у пригоді стали.

Щоправда, літній шофер, майже ровесник Степана, все поспішав. Лікар відпустив його на цілий день, і він надіявся зекономити трохи часу і ще десь крунути. Але до Маруськи, а потім до магазину не відмовився заїхати. У магазині Степан опростоволосився, аж соромно було. Мав тисячу тих купоно-карбонавців і думав, усього накупити -- і хліба, і чаю, і цукерок замість цукру, що по талонах, і борошна.

- Ви що, з дуба впади? -- визвірилася на нього продавщиця, коли зрозуміла, що покупець уявлення не має про ціни.

- Не сердься, доню. Я півроку із вони не вилазив.

- Та що у вас там, магазинів нема? Чи у вас там старі ціни, на атомній?

- Я не з атомної. Я -- з зони. Самосел.

Словом, вистачило Степанової тисячі тільки на хліб та на чай. "Треба буде наступного разу до собезу зайти, - подумав, сідаючи до машини. -- Може, усе-таки отримаю пенсію. За три роки вже там набігло. Але ж ця прописка клята. Мо′ Маруська до себе пропише?"

Але він знав, що нова нагода побувати з райцентрі трапитися хіба що влітку. Якщо, звісно, час буде за роботою на хазяйстві. З тим і поїхав додому.

Шофер тільки вилаявся, коли звернув з асфальтівки і побачив, якою дорогою доведеться їхати далі. Тут і влітку не дуже проїдеш.

- Ти мене тільки до веломашини довези, - попросив Степан.

- До якої веломашини?

-Я покажу.

Вони ледь повзли. А колись же тут була добра дорога. Не асфальт, але підсипали щороку, грейдер раз на місяць ходив.

Дорога вмерла теж через Чорнобиль. Як вивозили село -- розбили її важкими машинами.

Степан і досі дивувався, коли згадував, як їх вивозили. Перед тим люди кілька днів говорили про те, що на атомній щось трапилося. Першого дня так собі байдуже говорили. Мовляв, зламалося щось. Степан чув ці розмови майже у кожному дворі. Він тоді, останні два роки перед виселенням, працював на легкий роботі, якраз для пенсіонера -- їздив кіньми по селу і збивав молоко. Майже біля кожної хвіртки чекала на нього трилітрова банка з молоком, а то й дві. До базару далеко, то й здавали у колгосп. Він зливав те молоко у бідони, ставив банку назад і записував собі в зошита, хто скільки здав. Іноді хазяї виходили побалакати. Степан слухав -- спішити нікуди було -- і так взнавав про всі новини в селі. Після аварії жінки виходили частіше, але розбалакували менше. Все більше запитували:

- Ну, що там чути?

- Нічого. Настроять, - заспокоював Степан. -- Не перший раз.

Про аварії на станції чутки й справді з'являлися раніше. Але вперше вони трималися так довго -- кілька днів. "Ну, що ж, - думалося багатьом у селі, - різні бувають аварії. То були маленькі, а тепер -- велика…"

Однак десь на третій день з'явилася нова чутка. Буцім-то це була й не аварія зовсім, а великий атомний вибух. І не один, а два. Мовляв, два атомних гриби виросли над Чорнобилем.

Якби не ця чутка про два атоми гриба, Степан може й повірив би, що на атомній станції сталося щось велике й серйозне. Але ці "гриби" збили його з пантелику. Проїжджаючи кіньми повз клуб, він спеціально зупинився, зайшов у коридор, де на стіні висіли пожовклі плакати з цивільної оборони і сам роздивився такий намальований гриб. Там і відстані були позначені. Виходило по тому малюнку, що гриб мав накрити кілька десятків кілометрів. Степан сплюнув спересердя і пішов геть. Плещуть же бабські язики. Гриб! Та від того грибу піднялася б така паніка!.. Він добре пам'ятав з фронту, що таке паніка. Від вибуху однієї звичайної бомби. І що таке біженці, теж пам'ятав. Але в їхньому селі (і в райцентрі, розповідали, теж) не було ніякої паніки. І біженців не було. Тільки розмови. Одна одної чудніші.

А через день до села прибуло дві колони. Одна з автобусів, друга -- з вантажівок. Людей нашвидку повантажили до автобусів -- з речами, хто що встиг взяти, а худобу -- до вантажівок. Курей, качок не брали . Тільки корів та овець. Гвалт стояв над селом. Але тільки години зо дві. Якось дуже швидко все скінчилося і вони поїхали. Степан потрапив до останнього автобуса, бо жив скраю. Автобус був геть новенький, міський і до кінця не заповнений. Від греблі їм довелося повертатися -- онуки старої Миронихи згадали, що забули в хаті свою паралізовану бабцю. І даремно поверталися. Бо в селі міліціонер сказав їм, що Мирониху знайшли, коли порожні хати обходили, і відправили до райцентру газиком голови колгоспу. "Баба з начальством поїхала", - пожартував хтось. -- "Хоч на старість пощастило".

Коли вдруге під'їдали до греблі, Степан згадав раптом, що забув узяти свої документи. А наказували ж не забувати. Незручно було просити, щоб вертали ще раз. Так і поїхав у евакуацію. Без документів.

У райцентрі їх зупинили. По автобусах пройшовся якийсь інструктор з райкому, у кожному автобусі запитав, як справи, які побажання, але відповідей не слухав. Не було, видно, часу всіх вислуховувати. Тож і Степан не сказав про свої забуті документи.

Привезли їх в чужу область, в чуже село. Приходили місцеві, розбирали прибулих по дворах. Не всіх розібрали. З малими дітьми, з немовлятами не хотіли брати, бо діти за дорогу втомилися, каверзували. Який тут спокій? А Степана взяли одразу. Одинак. Потрапив він на квартиру до старої баби, напівглухої, напівсліпої. Але в хаті у неї було чисто.

- Будеш спати на ліжку, а я -- на печі. До тієї кімнати не заходь. Там у мене квартирант, агроном. З міста прислали. Не любить він, як заходять.

Молодий агроном прийшов з роботи пізно. Веселий. Радів, що стільки сили прибуло в село:

- Цього року буряки вчасно просапаємо.

Жартами-жартами, а вмовив Степана зняти весь одяг, натомість дав свій.

- Так, шановний Степане Йвановичу, краще буде. Бо ваш одяг уже просякнутий радіацією. Я його в річці втоплю.

Степан хотів було посваритися з ним за те, що справний одяг псує, та поки шукав потрібні слова, знадвору почувся крик:

- Хто тут евакуйований? Йдіть на ферму. Свою худобу забирати.

Так і пішов у чужому одязі. Штани були завеликі. Не в руках же нести. Знайшов у хвосі біля дороги кусок алюмінієвого дроту, підв'язався. Наче вар′ят якийсь.

А на фермі стояли ревище і людський гвалт. Люди шукали своїх корів, своїх овець та свиней. Вся худоба була зігнана докупи, в одній загорожі. Негодовані, непоєні, налякані тварини ремигали -- аж стогнали майже людськими голосами. Поміж ними сновигали свакуйовані молодиці і кожна у сутінках шукала свою корівку "Лиско, Лиско…", "Рижухо! Рижухо! Де ти, вовк би тебе з'їв!".

Краєм цього біблейського юрмища бігав якийсь місцевий начальничок і кричав надірваним жіночим голосом:

-Товариші евакуйовані! Товариші евакуйовані! Не хвилюйтесь! Зараз включимо освітлення.

"Яке тут в біса освітлення?"-- подумав Степан. Але начальничок не вгамовувався. І все кричав "Евакуйовані, евакуйовані…"

Це слово дурне так і дряпало Степана по живому.

"А може, й нема ніякої аварії? -- раптом подумав він -- Може , це війна? Почалася війна. Але від народу приховують. Щоб паніки не було. А людей відселюють подалі від важливих військових об'єктів. Не даремно ж казали , буцім-то на Чорнобильській атомній щось дуже секретне військові роблять."

І він майже повірив цій своїй фантазії.

Але війна війною, а жити треба. Корову шукати треба.

Корівку свою Степан знайшов тільки пізно вночі. Всю худобу вже розібрали, а його Дамочка, його ласкава й покірна трудяга, що давала молока найбільше в селі, лежала під загорожею і жалібно тихо ремигала. У неї була зламана передня нога.

У себе вдома Степан її виходив би, поставив би на ноги. Але то у себе вдома. У себе вдома з коровою такого зовсім не трапилося б. Довелося зарізати. М'ясо пороздавав людям, решту -- здав у місцевий колгосп. Трохи грошей дали.

А наступного дня почалася в нього морока з тими документами. Вірніше через те, що забув їх. Ніби й нічого страшного. Ніби і не дуже сварили, тільки докоряли. Але якось одразу відокремили його від усіх. Всім підйомні гроші видали на загальній відомості, а йому окремо. Та ще й довелося двох свідків брати. Усіх переписали, на облік взяли, а його окремо записали. І з коровою у нього не як у всіх. У інших худобу потім на бойню позабирали, гроші виплатили -- копійки, якщо рівняти по базарним цінам. А в нього довго допитувалися, де він свою корову подів. Але терпець йому ввірвався не від цього. Почув якось випадково, як котрась місцева жіночка вичитувала своєму синові років п'яти:

- Я тобі скільки разів, стерво, говорила! Я тобі говорила: не підходь і близько до евакуйованих . Вони заразні. Їх атомом заразило. На тебе атом перейде.

- Не бійтеся, жіночка, - не втерпів Степан. -- Не заразні ми.

Сердита молодиця глипнула з-під лоба, щось хотіла сказати, але втрималася. Острах, жаль, зневага -- все було у тому погляді. А ще було , ясно читалося, запитання: "І за що на нас наслано цих прибульців?"

Не втерпів Степан. Знову спакував свою валізу і подався до племінника в Житомир. Про ту поїздку він не любив згадувати. Хоча племінник зустрів його добре. Чарку налив, поїсти з холодильника дав. А наступного дня повіз на дачу. "Ось тут, якщо хочете, то й живіть", - сказав. Але видно було, що говорить він це через силу. Дача була охайна. З паркетом, як у їхній сільраді. Тільки в їхній сільраді паркет був затоптаний, а тут - так і блищав. Степан і почував себе, наче в сільраді. Як тут жити? А ввечері Степан випадково підслухав, як племінникові дружина сичала на кухні:

- Він що, до нас назовсім жити?

- Не знаю, - тихо відповів племінник.

- Іди у виконком. Требуй, щоб йому квартиру дали.

- Яку квартиру? Він каже, що їх на два місяці виселили. Потім назад вселять.

- Ну, два місяці якось перетерпимо.

Далі було вже не чути. Вони зачинили двері. І ще довго там бубоніли. А Степан до ранку не міг заснути. Все чомусь корівку свою згадував. Жаль її було дуже. Так дивилася на нього перед смертю. Чомусь не щастить йому з коровами. Поки отаку добру підібрав... А тут -- на тобі ця аварія. І навіщо племінникові така дача? Стільки грошей в неї вбухав. І в той паркет. Приїжджав би до нього в село. Машина ж є… Машиною швидко. Години дві їхати, напевно. Без пересадок… Приїжджав би й на вихідні, і у відпустку. Гриби збирав би, ягоди. До їхнього села люди навіть з Києва їздять. Наче на курорт. Все дешеве, і місця гарні… Тільки жаль, що дружина у племінника бездітна. Мали б вони дітей, були б Степанові за окунів. Може, через те, що дітей нема, і сичить вона так… А корівки жаль. Жаль. Не щастить йому з коровами.

Вранці Степан знову почав збиратися.

- Ви кудись зібралися? -- з надією запитала племенникова дружина.

- Додому.

- До якого дому?

- До свого. До своєї хати.

- Там же зараз радіація.

- Щось не бачив я там нічого. Не чув. Ми, українці, така нація, що нам до дупи радіація, - раптом засміявся Степан. -- Знаєш такий анекдот?

- Та як же ви там самі? -- ще не вірила племіннікова дружина.

- Нічого. Село постережу, поки наші вернуться. Бо там усе покидали напризволяще. Дехто й хатів не позамикав.

А племінник все ж таки нічого. Хліба йому накупив на свої гроші, консервів. І завіз до самого райцентру. Далі їхати не поривався. Та й не пропустили б їх машиною до зони. Дуже вона тоді охоронялася. Але Степан вільно пройшов. Ще б то не пройти? Навпрошки, через ліс. Недаремно з єгерем товаришував, на полювання з ним ходив. В одному місці ледь на не патруль не наштрикнувся. Зате в селах було геть порожньо. Ніякої тобі охорони. Та хіба й наохороняєшся? Стільки сіл евакуювали. Ціле тобі маленьке государство. А люди в райцентрі говорили, що… Степан любив згадувати ті перші дні свого повернення в зону. Хоча здавалося б, що тут любити. Порожне село. Собаки виють ночами. Боляче дивитися, як заростають лободою оброблені городи. Ще свіже відчуття порожнечі, ще болить від нього. Але чомусь те перше літо в зоні згадувалося. Взагалі-то все згадувалося. Може, тому, що нічого попереду вже не було нічого. От і полюбила душа озиратися. Тільки-но випаде вільна хвилина, оглядається. Як там було -- добре, погано? Як не було, а все ж таки було. Якось жив на світі.

Та ось вільна хвилина скінчилася. Водій різко загальмував, повернувся до Степана:

-Ти диви! І не вкрали.

На високий ялині, зачеплений рамою за нижню гіляку, висів Степанів велосипед.

- А кому тут красти? -- посміхнувся Степан. -- Дикі кабана на лісапетах не їздять… Ну , спасибі, що завіз. Скільки з мене?

- Чи ти здурів чоловіче?! -- розсердився водій. -- Завіз тебе в таке пекло , а ти ще й за гроші питаєш. Та тут радіація вища, ніж зараз на атомній. Глянь. Ось у мене дозиметр.

- Ет, що там на нього дивитися. Ну, бувай здоровий. Дякую.

- Та що там. І ти будь здоровий.

Цеп на велосипеді трохи заїржавів, рухався зі скрипом, але Степан намочив її в калюжні з талою водою, і діло пішло. Через годину він уже був у своєму селі.

Ще під'їжджаючи до хвіртки, почув, як жалібно мекає в хліві теля. Зіскочив з велосипеда, брязнув його на землю і притьмом кинувся до хліва.

Ворота хліва були виламані. Не просто виламані -- розтрощені вщент. Заскочивши всередину, Степан у напівтемряві не одразу зрозумів, що сталося. Коня не було. Невже вкрали? Не міг повірити. А телятко кинулося до нього -- злякано, жалісливо, наче дитина до батька. Не було в хліві й курей. А корова… Корівка його лежала мертвою. Ще не дуже задубла. Ех, якби хоч на день раніше повернувся! Вже другу корову забрав у нього Чорнобиль, будь він проклятий! Будь проклята ця атомна, що забрала в нього його сусідів, його затишне село, його звичайну людську старість!

Степан вийшов з хліва, присів на купку дров. Тихо було довкруги. Порожньо. Аж, дзвеніла ця тиша.

І вперше за неповних сім років життя в зоні стало йому не просто тужно і тоскно -- стало моторошно. Аж до гарячих мурашок на потилиці, під волоссям. Гаряче стало й очам, ось-ось сльози потечуть. Але не було сліз, тільки гаряче очам.

Та видно є ще Бог на світі. Бо в ту хвилину, коли здавалося ось-ось не витримає Степан, закричить, завиє, наче здичавілий собака, в цю страшну мить почулося раптом з городу тихе іржання.

Степан скочив на ноги. Коник, його рідний баский коник стояв на городі й весело дивився на свого хазяїна.

- Ах, ти ж мій розумах, - пішов до нього Степан. -- Ах , ти ж мій хуліганисько. Так це ти ворота вивалив? Ну, й правильно. Пити захотів. Пити…

Кінь був подряпаний, забрьоханий. Степан погодував його хлібом, вичистив, вимив, збігав до хати, виніс коневі дві грудочки цукру, а потім залигав його і витяг з хліва корову. Закопав її біля річки, у лозах. Добре закопав. Хоч і боліло ще в грудях, і заступ був тупий, і земля ще не зовсім розмерзлася, але трудився до вечора.

Вже як геть споночіло повернувся додому. Зазирнув у хлів. Кури й півень мирно сиділи на сідалі. А теля вискочило через розчинену загородку, через розбиті ворота і бігло двором за Степаном аж до ганку. Степан хотів узяти його до хати, але теля боязко опиралося, задкувало, а втягти його силоміць він уже сили не мав. Довелося розмоченим хлібом заманити його до току і там зачинити. Відчувши літній дух сіна -- а його було повно і в току, і на горищі -- теля одразу стало смирним, і Степан спокійно пішов до хати. До пустки своєї, яка без нього вихолола, втратила свої звичайні, втратила свої звичайні запахи і пахла тепер не хатою, а порожнім льохом.

Степан затопив грубку, підсмажив яєць з салом, дістав з полички чекушку первачку, перекинув неповну стопку, поїв, відігрівся, і хоч боявся, що цієї ночі не зможе заснути, впав у сон одразу, тільки голову на подушку поклав.

А вранці він прокинувся зовсім здоровим, аж ніби трохи помолоділим. Добре поснідав сирим салом з присоленим хлібом і взявся до роботи. Нагодував курей, розтопив ніч і зробив пійло теляті, наніс у хату дров, щоб сушилися, сяк-так відремонтував ворота хліва. Цих справ йому вистачило якраз до обіду. Готувати юшку чи борщ було вже ніколи. Тож знову попоїв сухого, гарячим чаєм запив і вийшов на ганок.

Сонце світило вже геть по-весняному, сніг танув. Небо було чистим, безхмарним.

"Поживемо, - сам до себе подумав Степан. -- Ще трохи поживемо". Подумаєш, захворів один раз. А хто не хворіє у шістдесят вісім років? Ще два та й сімдесят… І так Бог милував. Якби не поранення на фронті, медицини і не знав би. Хіба що до зубного два рази їздив. Дуже вже боліло. А це?

Так він заспокоював себе ще не раз, і, здається, трохи допомагало. Але дедалі більше брав його сум, туга навіть. І поратися по хазяйству стало важче. Щось важке тисно на плечі, пригинало до землі. Ранком довго кашляв, ввечері не міг довго заснути, а вночі просинався чомусь, неначе від холоду. Лежав у напівсні й десь далеко в глибині душі іноді мляво проливала думка: "Дожити хоча б до травня, до приїзду Маруськи". Маруська щось розкаже, хліба свіжого привезе. Може, навіть батарейок до маленького радівця дістане.

У травні тепло стає, дихається легше. Та й веселіше навесні. Надії розворушуються. Не так моторошно вночі самому. Навіть, якщо й думка прийде про смерть…

А цієї весни й травень не настав, а Маруська вже ось, приїхала. Непосидюча. Так і носить її по хаті. Вже й знає, що треба Степанові, знає, що він любить, а що не любить. Молодець. Шворна дівка. Така б дочка була, то можна було б і до райцентру переселятися. І навіть в ту евакуацію. Живуть же там люди. Як і всюди -- живуть собі, хто як. Кому як судилося. Доля, вона вигадлива. Таке іноді з людиною учворить… Хоча, якщо вдуматися, то врешті-решт усім виходить майже однаково. Бувають, правда, щасливчики. Глянеш на них -- все у них є. А придивишся -- теж нещасні люди. Не вміють ні хлібу порадуватися, ці сонцю після дощу. Тупіють, наче коси, якими ніхто не косить. А інші є -- метушаться все життя, бігають, крутяться, і ніби з вигодою все роблять, а життя мине, оглянуться -- нічого.

Про все це думав дід Степан уже після того як Маруська поїхала.

Поїхала Маруська і старий Степан помітив раптом, що день в якому він оце зараз живе, - яскравий, іскристий, щедрий.

Степан вийшов на дорогу і подивився в один бік і в інший, вдихнув повні груди повітря й вирішив раптом, весело вирішив, що раз хвороба попустила, то жити можна. Можна жити! Навіть так, як він оце. Головне -- жити. А все інше -- хіба так важливо?

Степан не відав, що жити йому лишилося кільканадцять годин. Що наступного ранку приїде до села чудернацька машина з висувною вишкою -- ота, з якої в місті ліхтарі ремонтують -- й зупиниться ця машина біля їхньої маленької сільської церкви, навіть в тридцяті роки вцілілої. А це полізе один бовдуряка мідного хреста знімати -- у Литву, на кольорові, метали, за долари. Напарник його на землі зостанеться. Степан підійде до нього, здогадуючись про те страшне, що вони затіяли. Підійде близько, кричати почне, соромити. Напарник бовдуряки засміється, штовхне діда в груди. Не вдарить, а так штовхне кулаком. Степан захрипить раптом: хлине у нього з горла яскрава червона кров. Хлине щедро. Степан упаде на білий пісочок, на паперть і помре, захлинаючись, розуміючи, що помирає. Але помре він швидко. Двоє переляканих злодіїв ще навіть не встигнуть завести свою раптом заглухлу машину.

Степану пощастить після смерті. Вороння не виклює його широко відкритих очей. Через три годині його труп знайде під церквою голландський кореспондент, який чомусь відстане трохи від свого почту з місцевих чиновників. Огрядний фламандець закричать і ніколи в житті не забуде поїздки до зони.

Степана поховають.

А хреста ті двоє все одна знімуть через тиждень… Зона.

Але все це буде тільки завтра вранці… А сьогодні, ось зараз, ось у цю мить старий самосел Степан стоїть у порожньому селі на дорозі, яка веде до Чорнобилю, і вмиротворено, з тихою насолодою дивиться на тихий весняний день.

Червень 1993 -- травень 1994.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...