пошук:  

>> Нечипоренко Валерій: Вампіри прокидаються опівночі

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  nechyporv

 

 

(Примітка: вперше надруковано під псевдонімом Александр Таміре у збірці "Вампиры просыпаются в полночь", "Век", м.Рига, 1992).



Це сталося з одним не дуже знаменитим представником нашої знаменитої провінційної бюрократії на ймення Іван Іванович.

Але хвилиночку! Зауважимо спершу, що людям зі слабкими нервами читати це оповідання не рекомендується. Особливо, якщо у них вдома є відеомагнітофон, і вони люблять його вмикати.

Іван Іванович дуже любив своє домашнє відео. Дивився його майже щовечора і з величезним задоволенням, особливо фільми жахів.

Солодко було сидіти самому у великій темній квартирі і дивитися, дивитися, дивитися... Дружина з дітьми на курорті, а ти сам собі хазяїн. Ніхто не заважає, ніхто смаків не нав'язує. Аби тільки не взнав секретар парторганізації. Але він ніколи не взнає. Отож нишком можна. Хочеш порно вмикай - легке, або най-най, хочеш - детектив з десятком крутих вбивств, а хочеш - жахи. Кажуть, жахи проти ночі дивитися не можна. Але це дурниці. Іван Іванович вже штук двадцять їх переглянув і всі - саме проти ночі.

А відео у нього чудове. Всі фарби наче натуральні. І кров, і пожежа, і гола, в усіх місцях засмагла, секс-бомба - все, як справжнє.

Щоправда, поступово відео почало приїдатися. Ці жахи вже й не лоскочуть, ну, зловили вампіри дівку, ну, виссали всю її кров - одна оболонка лишилася, ну, й що? Подригалася, покричала... Репетувала так, що звук довелося приглушити. Завжди одне й те ж. Треба буде на зоряні війни переключитися. Там і секс, і бійки, і жахи - все разом.

Іван Іванович вже машинально додивився фільм, випив води, та й пішов спати. Коли він вимикав світло, годинник показував без двох дванадцяту.

Легка дрімота всім ситої людини огорнула його, Іван Іванович поворушився, зручніше вмощуючись, і вже готовий був заснути, та раптом почув якісь дивні шарудіння в квартирі, а потім і взагалі нахабне ляпотіння босих ніг, позіхання. Рятуючись від раптового припливу переляку, Іван Іванович вже готовий був сипонути прокльонами на адресу гамірливого мешканця сусідньої квартири. Однак, ой, леле, під дверима його рідної спальні хтось виразно промовив басом:

- Вже дванадцять годин, час і підкріпитися.

- А цей нічогенький, тлустенький, - почувся другий голос, досить єхидний.

"Відео не вимкнув", - нервово розсміявся Іван Іванович і почав виплутуватися з-під ковдри. Та в цей момент двері помалу, урочисто відкрилися, і до спальні бідного Івана Івановича зайшло двоє.

- Не часто мене зустрічають сміхом, - сказав той, хто увійшов першим.

- Це приємно, це приємно, - закрутився другий, маленький і ще бридкіший. В першому ще збереглося трохи благородства.

Словом, це були ще ті типи. Щоправда, Іван Іванович добре роздивився лише першого, котрий якраз стояв у смузі синюватого місячного світла. Дивлячись на нього, хотілося заплющити очі, але щось сильне й таємниче не дозволяло.

Цей вовкулака був крупним, огрядним мужчиною з великою поставою, одяг його складався з бездоганно чорного фраку і білої сорочки з яскраво червоним метеликом. На цьому, втім, його подібність до людини закінчувалася Тому що на широких плечах атлета сиділа невеличка голова, що розширювалася донизу - аж незрозуміло було, де, власне, вона переходила в товсту шию. На цій шиї складками висіла стареча шкіра, жовтувато-сиве зваляне волосся не могло прикрити відстовбурчені вуха, зате спереду вузький лоб переходив в синювату лисину з нервовою жилочкою, що пульсувала в центрі цієї лисини під тонкою блискучою шкірою. Жилочка надувалася і нишкла без будь-якого зрозумілого ритму і це було гидко. Бридкими були і маленькі колючі оченята у великих невідповідних очицях, і довгий вузький хрящуватий ніс, що нагадував рештки колись відгризеного хобота. Ніс ніби жив сам собою, ворушився, весь час принюхуючись Але найбридкішим був рот. Це, власне, був навіть не рот, а смердючий отвір між двома тонкими слинявими губами. З цієї темної і завжди мокрої ями стирчало дві пари кривих і чорних кликів, покритих, ніби бородавками, якимись кам'янистими паростами. Верхній та нижній клики то сходились, то розходились. Здавалося, що вампір постійно жує невидиме. На додачу до всього з верхніх кликів важкими краплями щедро скрапувала слина. Іван Іванович уявив собі, як ця слина прилипає до шкіри, як ці брудні клики зануряться в його шию, як його тепла кров...

Іван Іванович закричав. Але старший вовкулака підняв руку і крик обірвався, ніби кляп запхнули до горла.

- Не треба істерики, - сказало страшидло. - Звичайна справа. Вставайте.

- Навіщо?.. Куди?.. Я не хочу!

- Зате ми хочемо. Просимо пана до ванної.

- Але я... Але ви... Ви звідки?

- Із відео, - сказав меншенький вампір і розсипався єхидним сміхом.

- З мого? - навіщось поцікавився Іван Іванович.

- З твого, з твого, - знову засміявся маленький і єхидний. Він виглядав молодшим і клики мав дещо менших розмірів. - Бігом до ванної.

- А до ванної навіщо? - трохи посмілішав Іван Іванович.

- Щоб твою постіль твоєю кров'ю не забруднити, - молодший вовкулака відверто потішався.

Це не сподобалося великому. Він величаво повернувся і дав своєму колезі міцного запотиличника.

- За що? - пискнув той.

- Скільки просити вас, графе? Звертайтеся до наших клієнтів на "Ви". - Вампір-отаман знову повернувся до Івана Івановича. - А вас, шановний, я попрошу все ж пройти до ванної кімнати.

- Не піду.

- Ви змушуєте мене злитися, а ваше ка-де-бе - даремно працюватиме.

- Ні! Ні! - завищав Іван Іванович.

- Зрозумійте нарешті, - поблажливо мовив старший вовкулака, - у ванній ми змиємо всі плями, спустимо воду, а поряд покладемо старовинну бритву. Вийде, що ви самі порізали собі вени, а кров нібито пішла в каналізацію. Чисте самовбивство.

Велике страшидло витягло із внутрішньої кишені фраку складену бритву. Вона сама розкрилася і в місячному промінчику тмяно зблиснуло довге лезо.

- Озброїлися, гади, - простогнав Іван Іванович.

- Тю, - зморщився маленький вампір. - Він ще й ображає. Навіщо з ним церемонитися? Я його тут виссу. Без жодної плямочки. Дозвольте мені, шефе.

- Ні, - сказав великий. - Нам ще в цей дім ходити й ходити. Сусідку його бачили, графе? Це ж курочка.

- Ось з неї й розпочніть, - запропонував Іван Іванович. - Я вам двері покажу.

- Двері покаже, - глухо, наче в бочку, зареготав старий вампір. - Го-го-го! Двері!.. Але годі теревень, - рука його раптом потяглася до Івана Івановича, дивовижно видовжуючись, і зірвала з нього ковдру.

- Голенький! Люблю голеньких людей, - азартно заскавчав меншенький вовкулака. - До ванної його, звичайно до ванної. Спочатку всю кров випустимо, а потім будемо пити її, тепленьку. Поволеньки. Ковточками.

Іван Іванович подумки попрощався зі своїм прекрасним життям. Врятувати його могло тільки диво.

І диво сталося. Як завжди, його причиною були певні труднощі. Цього разу - продовольчі. Через нестачу продовольства в магазинах пухкенька сусідка Івана Івановича напередодні з'їздила до своїх батьків на село, привезла звідти багацько різних харчів і зокрема - живого півня. Півень тимчасово лишився живим, бо ні мати сусідки, ні сама сусідка не змогли власноруч відрубати голову галаганистому красеню. А чоловік сусідки був у відрядженні. Очікуючи свого чоловіка, вона прив'язала півня за ногу на своєму балконі, а вночі проснулася від нетравності шлунка, вийшла на балкон подихати літнім повітрям. Сусідка від нетравлення геть забула про півня, випадково наступила на нього в темряві, і півень, скочивши переполохано, спросоння не зорієнтувався й дико закричав своє "Ку-ку-рі-ку!" на увесь великий, багатоквартирний будинок. Цим криком півень завершив довгий ряд зовсім випадкових обставин, який у просторіччі йменується дивом і рятує життя. В даному випадку життя було врятоване смаковителю фільмів жахів Івану Івановичу.

- Півні! - злякано скрикнув у його спальні старший вовкулак.

Обидва виплодки пекла, штовхаючись у дверях, вибили двірне шкло й разом з його скалками вилетіли геть.

-Іван Іванович зовсім не мав бажання прослідкувати, куди вони полетіли. Він зміг встати з ліжка лише через годину.

Озброївшись своєю напівзабутою трикілограмовою гантелею, Іван Іванович з острахом обійшов усю квартиру, включив у всіх кімнатах усі люстри й світильники, на всяк випадок включив пилосос, та все одно решту ночі пробув на балконі - звідти було ближче до балкону сусідки, на якому втомлено дрімав півень-рятівник.

На світанку Іван Іванович зібрав рештки розбитого двірного шкла, які матеріально засвідчили: все, що трапилося вночі - не сон.

О шостій годині сонячного літнього ранку Іван Іванович вже був на базарі.

Ох, ці товчки-базари, де продають все, чого немає в магазинах! Ніякі торжища Стамбулу не зрівняються з ними за екзотикою, а головне - загадковістю.

Іван Іванович приніс туди свій відеоплейер навіть не запакованим. Покупець об'явився не одразу - хто міг здогадатися, що цей нервовий мовчазний чоловік щось продає. Але знайшовся знавець - молодий ділок. Недбало підійшов, завів розмову, спритно збив ціну й купив. Дуже дешево.

Та що плейер? З тих пір Іван Іванович навіть не заходить до власної ванної, а миється раз на місяць у міській лазні No 2 - як простий робітник. А як уже був звичний до всього, до різних жахів.

Однак цей Іван Іванович ще легко відбувся. До іншого Івана Івановича так взагалі після одного відеофільму навідалися одразу три секс-бомби. Що вони з ним творили всю ніч, навіть важко розповісти. Та це вже інше оповідання.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...