7. СОЛДАТ І ВІДЬМА

Ішов один салдат на побивку додому і завернув в одно село ночувать;

ввійшов в крайню хату і став прохаться. "Шо ж, голубчику, — каже хазяйка, — я ні слова б тобі, та в мене сьогодня будуть гості, а хата одна, так тобі й спокою не буде". "Да нічего, старуха, — проситься салдат, — я з дороги наморився, так місту рад". Та пустила, дала йому скоріше повечерять, а він ліг спати. Спав він чи не спав, чи може так притаївся, — це так як опівночі — цок! — ввійшла в хату одна баба, далі друга, третя і собралось їх з дюжину. Це не прості гості, дума й собі салдат, дуже піздні, і став дивиться, шо дальше буде. От вони посиділи, потім трохи перегодя одна каже: "Пора, сестро!", — і всі повставали. Хазяйка взяла ніж, уткнула його коло печі в землю, і давай через його одна за другою перекидаться. Перекинеться оце та й пихне, все й пихне в трубу. От загула і послідня. Салдат, недовго думавши, взяв і собі перекинувся і тим же слідом ахнув. Летить він, наче бурею його несе, через ліса, болота... і опинивсь він аж у Київі, в якомусь бенкеті, а відьми уже там. От тіко салдата опустило, як підходе до його та відьма, у которої він остановився ночувати, і підводе йому білого коня та й каже: "А ти, добродію, таки не втерпів?! Ну, коли хочеш на світі жити, так сідай на оцього коня та убірайсь відціль мерщій, поки не замітили, а то тобі не животіти". Він скочив на коня і полетів. "Лети ж, — каже відьма, — та не оглядайся!" Салдат оп'ять не витирпів — оглянувся — і ту ж минуту перестав летіти, очутився на землі, а вмісто коня під ним сказалась біла палка. Після того салдат як начав іти додому, то йшов, йшов та й не дойшов до сроку і вернувсь назад у свій полк.