13. ХОЛЕРА

Я два рази бачів холєру. Це ще було за панщини.

Мені було років із дев'ять. Пішли ми вдвох із другим хлопцем — Іваном Рудзевичем у панський садок вирізати пужално¹. Прогортуємо кущі — аж сидить у рові пані гарна, повновида, але сива, в чорній сукні і лице завішане, одягнена, як черниця. Покивала вона на нас пальцем, а ми навтьоки. На другий день ми знов пішли в садок вже не за пужалном, а навмисне, щоб подивитись на пані-холєру, бо тоді велика холєра була. Влізли ми в рів, а вона виглядає з хмелю, та гарна, але стара, коси білі, як сніг, встає до нас. Я навтьоки, а Іван Рудзевич схопив цеглину та кинув їй у груди і став тікати. Я не оглядався; тільки чути було, як сукня пані шелестить за нами. Потім каже Іван: "Глядіть моїх волів, а я піду додому". А через годину він умер, на холєру — дзвонили. Тоді така холєра була, що батюшка по 5—6 мерців щодня з селиська провадив. А Микита Вовк на другий день бачив цю пані-холєру в тім же рові та й казав: "Це Іван умер учора, а Клим сьогодня вмре, а я завтра". Але ми обидва ще й досі живі. Пані за ним бігла поза током аж мало не до ставу, то він уже аж коло церкви обходив, коли йшов додому.

1 Пужално — рукояття батога.