ПРО АЗІЗА ТА ЙОГО ЖІНКУ

Розповідають, що в одному місті жив собі чоловік, і такий же то святобливий та пісниковий — ночей не спав, тільки все відбивав поклони та Богу молився; звали ж його Азізом. Була в його жінка небаченої вроди, а що надто вже кохалося оце чесне та тихе подружжя, то й умовились вони між собою: коли хтось із них помре попереду, друге вже пари собі не глядітиме. Минув якийсь час, і Азізова жінка зійшла з сього світу. Треба сказати, що городяни немало-таки любили Азіза за його праведність та богобоязливість, а найдужче за його сумирну вдачу. Як почули вони, що йому померла жінка, вбралися у жалобу, опорядили небіжчицю, поховали її, тоді й вернулись до міста. Прийшов додому Азіз. Та, не побачивши в хаті жінки, він іще дужче став побиватися, і душа його ніде не знаходила спокою. Він знову подався на кладовище й заходився плакати на могилі покійниці, та кричав, як навіжений, і знай посипав собі голову землею.

— От біда,— казали люди, як постерегли такого-от Азіза,— наш Азіз із журби за жінкою вже геть зсунувся з глузду.

Вони забрали його в божевільню й закували в ланцюги. Пробув він там трохи, тоді уже його й одпустили. Накинувши на себе нужденну ряднину, денно й нічно сидів Азіз над могилою жінки, ніби несповна розуму, говорив слова якісь, не їв, не спав, аж проминув отаким побитом один рік. А одного дня він заходився плакати, аж не міг. "О Господи,— проказав він,— заради чистоти твоєї святої, благаю, заспокій же оцей біль у моєму серці!" Та й став молитися сердега, і довго ж молився — незчувся, як і задрімав. Коли прокинувся, підвів голову, дивиться, аж біля нього стоїть хтось: ввесь у білих одежах, що їх хіба що святі носять, із патерицею в руці, на плечах накидка, а лице так наче і світиться.

— О чоловіче божий! — вигукнув Азіз. — Заклинаю тебе іменем творця небесного, якому ти служиш, ознайми своє ім'я та скажи мені, якого ти роду.

— Я — Іса, посланець Божий. Вчувши таку відповідь, одмовив Азіз:

— О посланцю Божий, так знай же — оце тебе й послано мені сюди Всевишнім.

І спитав тоді Іса:

— Як ти називаєшся і що за лихо таке тобі приключилося?

— Азізом мене кличуть,— відказує той. — Була в мене жінка — і вродлива, і чула, й ласкава: як тая ясочка. Ото ми й змовились між собою, що коли одне з нас помре раніш, друге собі пари не братиме. Сталось так, що померла вона попереду, а я в розлуці з нею згоряю й тану, мов віск той, і не можу вже більше жити,— в розлуці з нею я вже геть розуму стратився. От коли б ти, заради святого Бога, помолився за неї і вона ожила мені!

І мовив тоді Іса, мир над ним нехай буде:

— Чоловіче добрий, подякуй Богові, що ти збавився од тої лиходійки, а то б ти сам уже був убитий. Коли вона оживе, будуть тобі од неї самі лише напасті й нещастя, ти тільки ще гірш опечалишся, як вона воскресне. Отже ж, і не стану я благати Господа, чого ти так пильне просиш, не буду вимолювати тобі дружину.

Азіз іще дужче заходився упрохувати Ісу, упав йому до ніг, аж тут, де й узявся тільки, об'явився архангел Джабраїл і звелів:

— О Духу Господній, помолися, і Всевишній твоєю молитвою оживить її, бо така на те воля Аллаха.

Помолився Іса, мир над ним нехай буде, й сказав:

— Уставай же, велінням Господа!

Небіжчиця з святої волі Всевишнього і вийшла з могили. Як глянув на неї Азіз, то аж скрикнув:

— Так це ж не моя жінка. У моєї були довгі коси, і лице гарне було.

— Азізе,— відказував йому Іса,— це і є вона, та сама твоя жінка, тільки що передсмертний жах так одмінив її лице. Ось нехай я помолюся, щоб вона повернулась до передущого виду.

Помолився Іса удруге, і справді — силою Аллаха всемогутнього Азізова жінка стала ще молодшою і гарнішою, аніж була доти. Дивиться Азіз, а Іса кудись дівсь, наче його тут і не було. Став Азіз розмовляти з жінкою, та вона й слова не зронила на одвіт, стоїть і мовчить собі, і не зворухнеться. Аж заплакав сердешний. "О Господи,— знов заходився благати,— пошли Ісу, нехай я розпитаюся в нього, що воно таке з моєю жінкою". Тут об'явився Іса, і Азіз став жалітись йому:

— О пророче божий, моя жінка мовчить, як би мови одрікшись, і ні пари з уст, і стоїть без жодного поруху — нежива, та і тільки. І прийшло Ісі одкровення з неба:

— О Іса, з віку оцієї жінки нічого вже не зосталося; коли Азіз хоче, аби вона, воскресиш, до життя повернулася, то нехай їй віддасть половину свого — із отих п'ятдесяти років, що йому на світі ще жити.

То й згодився Азіз:

— Віддаю половину свого віку оцій жінці.

Лишень сказав це, жінка зараз ожила; привітавшись із Ісою, вона мовила йому:

— О пророче божий, яке благе діло зробив чоловік мій, яку ласку вчинив мені — віддав задля мене пів свого віку, аби ожила я, та й ти, пророче, спасибі тобі, возніс молитви до Бога, щоб він дарував мене животом. Та вже не знаю, як тепер і віддячити моєму любому чоловікові, чим віддати йому за таку його добрість.

— Бери її та веди додому,— сказав святий Іса Азізові,— і як до чого тобі прийдеться й потребуватимеш мене, то в оцьому ж місці мене й знайдеш.

Узяв Азіз жінку за руку, й вирушили вони до міста. "Друже мій любий,— казав їй дорогою Азіз,— коханнячко моє, життя мені без тебе гірким було. Та й як-то можна без тебе і життям його назвати?"

Ось підійшли вони до міста, а це була якраз пора вечірньої молитви. Азіз і каже їй:

— Я в розлуці з тобою мов божевільний був, отепер же, як побачив тебе живою, знову до тями вернувся, аж світ розв'язався мені. Пожди отут трохи, я піду принесу з дому твій одяг — ти ж не підеш у місто, в чім тебе мати народила.

— Нехай так і буде,— відказала жінка.

Вона залишилась чекати, а Азіз подався до міста. Прийшовши у жінчину хату, він сказав її матері:

— Знаєш, дочка твоя ожила. Дай мені щось із її одежі, і чадру її, й черевички, нехай я вдягну, бо де ж її голою вести сюди.

"Азіз зовсім вже в умі помішавсь,— подумала стара. — Ось уже як рік померла моя дочка, а він просить чадру й черевички дати,— приведу її сюди, каже".

Нічого було робить Азізові, купив він одежу на базарі, і чадру, й черевички, роздобув там само дещо з їжі і вернувсь до жінки.

— Я ввесь оцей рік нічого не їв,— давай поїмо удвох, а тоді вже підемо додому.

Покріпились вони трохи, жінка накинула на голову чадру, узулась у черевички, й подались вони далі в дорогу, та коли підійшли до міських воріт, ті виявились закритими.

— Жінко,— сказав Азіз,— я ввесь оцей рік і ночі не спав, без твоїх обіймів і сон мені не брався. Сядьмо отутечки, розгорни пелену, нехай покладу я тобі голову на коліна та подрімаю у тебе хоч трохи.

Схилив він голову їй на коліна, зараз і заснув, мов убитий. Зійшло сонце, а він і далі спить собі. Сталось так, що тудою саме виїхав на прогулянку падишах того міста. Дивиться падишах — спить якийсь чоловік у жінки на колінах, та держить його голову в обіймах, і яка ж та жінка тільки гарна була! Здивувався падишах надзвичайно, бо подібної вроди і бачити йому не доводилось. Став він до неї придивлятись пильніше, жінка й збагнула одразу, що в ньому зайнялося бажання.

— Ти хто такий? — озвалась вона.

— Я падишах цього міста,— відказував той.

— Поможи мені, нещасній жінці,— вигукнула вона,— я дочка старости із такого й такого села. Я йшла собі по дорозі, а оцей божевільний наскочив на мене, схопив і не пускає, хоче наругу мені учинити. Визволи мене із його рук; коли ж уважаєш за краще, то удар мечем його по хребті та розрубай оцього скаженого. Я тоді служницею твоєю буду, як завволиш лишень, коли ж ні — піду своєю дорогою.

Побачив падишах, яка та жінка не тільки гарна на вроду, а ще й чеснотлива та до нього вітлива, то іще дужче вона йому вподобалась. Він витяг меча і вже хотів було розрубати божевільного надвоє, аж тут милість господня ввійшла в його серце укупі зі страхом. "Оцього чоловіка стільки літ держав Бог на світі, то чи гаразд воно буде вбивати його по намові хтозна-якої жінки? Може, він і не винен зовсім, душа без гріха",— отак зміркував він собі, а тоді озвавсь до жінки.

— Красунечко,— сказав він їй,— ти відсторони його голову і ходи лишень сюди, сідай до мене на коня. Як від'їдемо далеченько вже, я накажу його вбити, щоб твій одяг його кров'ю не закалявся та щоб ти не злякалася, чого доброго.

Жінка якось-то висмикнула чадру з-під чоловікової голови й злізла на коня, а падишах звелів одному служникові:

— Коли ми від'їдемо, ти убий цього чоловіка, тоді й рушай слідом. А сам моргнув йому, щоб той не вбивав Азіза. Служник вимазав меча кров'ю якоїсь вівці й доставив падишахові, а що жінка дуже турбувалась, чи справді вбито її чоловіка, а чи, не дай боже, пущено його з душею, падишах показав їй меча — бачиш, ввесь у крові. Не знати як втішилась вона, та ще для більшої певності торкнулась пучкою закривавленого леза, і на її лиці хоч би трішки було хвилювання якогось абощо. "Мабуть, той чоловік велику кривду вчинив небозі, коли вона так радіє з його смерті",— міркував собі падишах.

Коли бідолашний Азіз прокинувся зі сну, то не побачив своєї жінки. Він подумав, що її знову забрали на кладовище, й поквапився туди, роздивляючись дорогою, чи не видко де її, аж урешті прийшов на могилу; та ба, могила була пустою. Сто гадок роїлося йому в голові, і не знав він, куди запропалася його жінка. "Мабуть, що вона вернулася додому",— спало йому на думку, і він зараз подався до жінчиної хати. Із важким серцем спитав він у її матері:

— Де моя жінка?

— Дитино моя люба,— відказувала йому стара,— годі тобі, угамуйся, адже твоя жінка уже рік як померла.

Азіз заходився ридати на відчай душі, і так плакав, аж несамовитий став, та кричав не своїм голосом, посипаючи собі голову попелом. Хто не бачив його, то вважав його за останнього шаленця, що з одчаю в умі потьмаривсь.

— О нещасний божевільний,— казали люди,— вже рік як пішла зі світу твоя жінка, а ти й далі її за живу уважаєш. Ще не родивсь такий чоловік, аби відтіля вернувся.

До того вже дійшло було діло, що він став тинятися базарами, мов причинний який, а то таке находило на нього, що день або два не вертався до тями. Минув отаким побитом рік, і Азіз, своїм звичаєм, одного дня вештався по базару, коли ж де не взялися падишахові стражники й стали гукати:

— Нехай усі забираються з базару й вулиць, лихо впаде тому на голову, хто сьогодні із хати на вулицю виткнеться — падишахові жінки у заміський сад ітимуть.

Почувши оті гукання окличників, Азіз зміркував собі, що вони дають пересторогу лишень людям здоровим та при своєму розумі. "Мене ж усі мають за божевільного, отож і вдаватиму я їм божевільного: сяду при дорозі, що нею їхатимуть падишахові жінки, та роздивлюся, чи у гаремі оцього шаха є хоч одна жінка, щоб була і вродою, і станом на мою схожа". Отак думаючи й гадаючи, він і незчувся, як над'їхали стражники.

— Гей, безумцю! — стали гукати вони, побачивши Азіза,— забирайся відсіля, сховайся у якійсь вуличці, а не то тобі смерть буде!

Та Азіз заходився пересипати пісок на дорозі — от собі божевільний чоловік — і мовчав, як німтур який, не обзиваючись. Тут надійшли дівчинині няньки й сказали стражникам:

— Облиште його, не мучте, бачите — він не при своєму умі, зовсім уже помішався з горя, як померла йому жінка.

Пішли няньки далі, аж тут несуть на ношах падишахових жінок; одна із паней і стала говорити з ним, жартувати, а Азізові того тільки й треба, такі коники почав викидати, удаючи із себе дурня, і кривлявся, і ще всякі штуки показував,— ті трохи не попадали зі своїх нош. Обступили вони Азіза, а той іще гірший зробивсь, такі витворяв перед ними безумства, що вони аж послабли зі сміху. Азіз же тим часом приглядувався до жінок пильненько, чи вони так само гарні, як і його жінка, коли ж дивиться, а на одних ношах, розписаних золотом та викладених дорогими самоцвітами, сидить його жінка. Вона й собі з усіма вкупі сміялась над блазнем та все не могла з дива вийти. "Дуже вже,— казала собі,— оцей божевільний схожий на мого чоловіка". Раптом, уже зовсім признавши її, як стане Азіз кричати на неї; кликнувши її на ім'я, він ну лаяти її на всі заставки, та все щонайлихішими словами.

— Ах ти, окаянна розпуснице! Оце така твоя відплата мені за теє, що я вимолив у Бога та його Пророка, аби до життя тебе було повернуто? Я тобі свого віку віддав за те, щоб ти оце втекла від мене й зробилася падишаховою жінкою, зоставивши мені самі лише плачі та горювання?

А далі, вхопившись за держалка нош, казав іще:

— Невірна красуне, чи ж не говорив мені святий Іса, мир над ним нехай буде, тебе не оживляти? Сто тисяч разів я плакав перед ним, благаючи воскресити тебе, і він врешті зглянувся. А іще ж він казав тобі: "Будь вірною Азізові, адже він тобі піввіку свого віддав". Цілий рік я провів у розлуці з тобою, коли ти померла, витерпівши гіркі муки, та іще один рік пройшов, як ти, оживши, першого дня і втекла від мене.

Придивилась жінка:

— Так то ти живий? — каже. — Це падишах винен, що не порішив тебе. Ось нехай я скажу йому, щоб тебе убив.— А тоді загукала:— Заберіть-но від мене подалі оцього навіженого та вбийте його!

Жінки оточили Азіза та й стали його частувати: одна вчепилась йому в бороду, друга шарпала за одежу, а інші гамселили його кулаками й носаками по чому попадя, не розбираючи, де око, а де лице, і так стовкли нещасного на гамуз, що він уже був близький до смерті,— іще б трохи, і душа вилізла.

— Ви мене так зовсім уб'єте, а щоб вам! — не втерпів Азіз, та й, поцупивши жінку за космаки, заходився кричати як на пуп, і не випускав він її ніяким світом.

— Недобре буде, як ми уб'ємо цього божевільного без волі шаха,— сказали люди. Слуги зараз метнулися, сповістили шаха; той як побачив божевільного, що піймав його кохану жінку за волосся й тягає її, то вже хотів було отого божевільного перерубати навпіл, та його спинив страх перед Всевишнім, у його серце ввійшла боязнь гріха, і він сказав:

— Чого ти напався на мою жінку, каторжний?

— Це моя жінка,— відказував Азіз,— і це ти вкрав мені. Вона померла була, а Всевишній Господь і оживив її для мене,— Іса, бач, заступився перед Господом, мир над ним нехай буде. Ходім до судді додому, нехай розсудить він по закону, кому із нас жінка належиться.

Згодився шах, і пішли вони до судді додому, а Азіз усе не випускав із рук жінчині коси. Як розповів він судді свою історію, у того аж волосся на тілі стало сторчма — дуже вже він злякався Всевишнього Бога, та й Іси, мир йому, не менше.

— Безумний,— сказав йому,— схаменися, адже жінка живе в падишаха, а ти її собі хочеш. У цій справі тобі треба свідка.

— А скількох тобі свідків? — спитав Азіз.

— Двох свідків,— відказував суддя,— та щоб їм віри можна було давати.

— Один мій свідок — Всевишній Бог, а другий — посланець Його, Іса,— сказав Азіз.

— Господь нікому не свідчить,— одмовив суддя,— та й де ж то видано, аби Він розмовляв із кимось. От як приведеш Ісу для свідчення, іншого свідка я й не вимагатиму в тебе.

— Гаразд,— пристав на те Азіз. — Я полишаю на тебе жінку, а сам піду розшукаю посланця Ісу й приведу його сюди, щоб він посвідчив. Та коли ти мою жінку десь подінеш, замісто її волосся я вискубу тобі бороду.

Суддя сказав, що хай так і буде, і Азіз подався геть. Він прийшов на могилки і став молитися. "Господи,— прохав він,— справа моя дійшла до краю, Ти і сам гаразд знаєш; благаю Тебе, пошли мені Ісу, щоб дав мені свідчення". От кладе він поклони, молиться, коли ж це перед ним Іса так і вродився.

— Чого тобі, Азізе? — спитав він.

— О посланцю Божий,— відказував Азіз,— ти сам добре знаєш, яке лихо мені було приключилося; дай же мені, будь ласка, перед суддею свідчення, аби я міг забрати свою жінку.

Ото й пішов Іса з Азізом.

— О люди міста,— гукав Азіз,— уставайте та кланяйтесь, це сам Іса йде — посланець Божий!

Городяни виходили із своїх домівок, і незабаром довкола них зібрався такий дужий тиск люду, як на прощі. Ось добулись вони і суддівського палацу. Ледве забачивши Ісу, суддя і падишах схопились на рівні та вже зраділи не знати як, а далі пуць — і повалились святому в ноги.

— Слава Аллахові,— казали вони,— що через оцього Азіза-безумця ми сподобилися навіч зріти самого пророка Божого.

— Приведи-но, судде, мою жінку,— звелів йому Азіз.

— Безумцю, що ти таке верзеш? — відказував суддя. — Адже всі люди в місті знають, що твоя жінка вже два роки як померла.

— Так,— озвався Іса,— йому жінка і справді померла. Цілий рік він провів біля жінчиної могили й усе благав Господа оживити її. Я став за нього молитися Всеблагому, він проказував після кожної молитви "Амінь", аж поки Господь не повернув їй життя. Оскільки з віку його жінки не зосталось і дня, вона віджила своє, а Азізові залишилось іще п'ятдесят літ на світі бути, то він і віддав їй двадцять п'ять років свого життя та й забрав із собою.

Вчувши такі слова, жінка повернулась до Іси й сказала:

— Хоча ти й уважаєш себе за Божого пророка, а неправду говориш, на мене пеню волочиш.

— Та себто я брешу? — спитав Іса.

— Авжеж, що так,— відказувала жінка. — А чи можеш ти поклястися в тім, що оце говорив щойно?

— Мені немає нужди клястися,— сказав Іса. — Ось ти краще скажи: "Те, що дав мені Азіз, я більше не хочу і віддаю йому з поворотом". Як промовиш ці слова, чоловік цей на тебе ніякого права й не матиме і не домагатиметься тебе більш, ти знову станеш жінкою падишаха і вернешся до нього в палац.

От жінка і попрохала в Бога, як навчив її Іса, а падишах із суддею, слухаючи її, не могли вийти з подиву — так якось чудно було їм. Потому вона вклала свою руку в десницю Іси й сказала на голос:

— Те, що мені дав Азіз, мені того й не треба,— я вертаю йому назад. Тільки що проказала вона ці слова, зараз же упала й сконала на місці, і як вийшла з неї душа, на чолі їй з'явились три рядки; із написаного ясувало, що оця нещасна повстала проти самого Бога, та ще й пророка його брехуном узивала, а також подружжя своє, люблячого чоловіка, злохитрістю обдурила й дурнем його начинила; отже ж і не слід її обмивати, і не читайте над нею молитви.

Як побачив Азіз, чим воно усе обернулося, підскочив до падишаха, ухопив його за полу й заходився на нього кричати, та знай дорікав йому:

— Вже рік буде, як ти учинив мені наругу, свавільно й по-гвалтовницькому присвоїв мою жінку, вкинувши мене в муки та страждання.

— Він правду каже,— озвавсь Іса. — Віддай йому по справедливості та доведи до кінця оцю справу належним чином.

— Негаразд я зробив,— пристав на його мову падишах. — Як не повертай, а таки я до цього лиха привинен — мабуть, що див мені вкоїв таку каверзу. Хоча жаль мене бере великий, яку-то я кривду вчинив тобі, та нічого не вдієш. Є в мене одна донька красуня; начувшись про її вроду, сватались до неї шахи й усякі правителі з яких тільки сторін світу, та я нікому не віддав її. Щоб спокутувати свою провину, я віддаю її тобі за жінку, проте з умовою — у присутності Божого посланця ти і знімеш з мене оцю мою провину.

Ото й згодився Азіз. Святий Іса, не довго думавши, прочитав над ними молитву, яку в таких випадках належиться читати, й повінчав їх. Молодих одвели у падишахський палац і справили там бучне весілля — такий бенкет задали, що годі. Потому весільний поїзд з усяким добром, і золотом, і коштовностями, гулямами, служницями, конями й мулами,— такий дали посаг за молодою,— відправився до Азізової хати. Коли вже удома Азіз побачив дівчину, то сказав:

— В тисячу разів оця моя нова жінка і по вроді, і по урочості краща від тої, що була.

Він дуже покохав її, а Всевишній Господь таку вже любов і ніжність до Азіза вклав у серце тої жінки, шо вона на лиці його ввесь світ бачила. Стали вони собі укупці жити, а по якімсь часі помер падишах. Оскільки в падишаха не було жодного сина, то усе царство припало дівчині, яко законній спадкоємиці. Вона прикликала емірів та стовпів держави й мовила їм;

— Я — жінка, і місце моє на жіночій половині, адже сказано: "Місце жінки — за запоною або в могилі".

А далі, взявши чоловіка за руку, посадовила його на трон замісто себе. Усе військо зараз і признало нового падишаха, та на знак згоди осипали його коштовностями й золотом. Став Азіз вершити державні справи, пам'ятаючи Бога та про людей не забуваючи, а як роки пройшли, вони із життя пішли, зоставивши по собі ось цю історію.

ПРИМІТКИ ДО "АЗІЗА ТА ЙОГО ЖІНКИ"

Іса — коранічний персонаж, останній пророк перед Мохаммедом, він — християнський Ісус; Іса в Корані називається іще і як аль-масіх (месія), ібн-Мар'ям (син Мар'ян) та ін. Це йому було послано одкровення Інджиль, себто Євангеліє, і він провістив появу Мохаммеда,— звідси і його особливе пошанування в ісламі як пророка. Цікаво, що Коран заперечує смерть Іси на хресті: вороги "не вбили його і не розіп'яли, це лишень уявилось їм", він був вознесений до Аллаха на небеса. Вже в після-коранічні часи Іса дістає епітет "рух Аллах" — дух Аллаха.

Джабраїл (або Джибріл) — ім'я ангела, найбільш наближеного до Аллаха (поряд З Ізраїлем, Ісрафілом та Мікаїлом), головного посередника між ним і пророками. В Корані він згадується як покровитель Мохаммеда, який захищає його разом з Аллахом від невіруючих. Джабраїл відповідає біблійному архангелу Гавриїлу.

Див. — в іранській демонології злий дух, дуже гидкий видом і страшнющої сили.

Ґулям — воїн або слуга при дворі правителя.