ПРО ТОРГОВЦЯ ТКАНИНАМИ ТА ЛИХОГО ЕМІРА

озказують, що у місті Багдаді в часи правління падишаха Азод ад-Давлє жив собі та був один емір. З-посеред інших можновладців та державців він виділявся лихою вдачею, був страх як недобрий, а звичку таку мав, що брав у людей — в позику чи в борг — золото, а назад уже й не віддавав. Жив у тому місті також один крамар, який торгував тканинами й усяким сукняним товаром, одне слово, крамом; отже ж тим і промишляв він, що купував-продавав, маючи з того такий-сякий зиск, а маючи прибуток, мав і на шмат хліба, себе і сім'ю годував. Ото раз прикликав його до себе емір та й питає:

— Тобі з одної тисячі динарів у рік скільки грошей приходе?

— П'ятсот динарів,— одказував торговець.

— То поборгуй мені, будь ласкав, тисячу динарів, я тобі за півроку півтори тисячі віддам.

А той торговець і сном-духом не відав, який той емір із себе, і в думці не мав, що він за чоловік. Дав йому гроші, взяв позичкову бумагу, де той обіцявсь за півроку повернути півтори тисячі динарів, та й пішов собі. Минуло шість місяців, і торговець, як домовлялись, навідався до еміра, щоб забрати йому належне, та той не віддав, і раз отак, і вдруге, все казав — не сьогодні-завтра, аж минуло отаким побитом іще шість місяців. Тут уже люди й розповіли бідному торговцеві, що воно за птиця, емір той. "Він,— казали,— чи не у тисячі таких марновірів, як ти, узяв гроші в борг, а назад не віддав; не знайшовсь іще такий сміливець, щоб пішов та нажалівся Азод ад-Давлеві".

Засмутився він дуже, та що мав робити? Подався до судді, до хати його.

— О пане суддя,— став скаржитись йому. — Оце перед тобою нещасний мусульманин, якого одурено. Була в мене в ділі тисяча золотих динарів, з яких я жив і сім'ю годував. Такий-то емір позичив їх у мене — мовляв, тисячу й п'ятсот динарів лихви тобі віддам; та пройшов уже рік, а той і не думає віддавати. Ото я й прийшов до тебе, аби ти розсудив нас.

— Чоловіче добрий,— відказував йому суддя,— у мене й сили нема тієї, аби хоч слово йому яке сказати; він іще, не приведи господи, уночі підішле когось, щоб мене порішили. Не одного тебе він за ніс водить, не таких іще в дурні пошив — забрав золото, й бувай здоров собі! І надію не клади, що хоч один динар із його рук будь-коли вихопиш, і думки зречися такої, іди потиху додому, та й годі з цим.

Іще гірш засмучений вийшов торговець од судді, а далі надумавсь та й пішов до старшого нічної варти, потім пішов до правителя міста і міського наглядача, та хоч до кого б він звертався, усюди чув одну лиш відповідь. І так уже зажурився з тої пригоди, що хто його й знає; вже й надію на свої гроші не клав. Врешті-решт ноги принесли його до мечеті — пора саме була намазу, став він відбивати поклони й молитися, а помолившись, почав прохати Аллаха милосердного, і благав він Його: "Господи, творче небесний, Тобі ж моя справа відома! Ніхто не дав мені ні ради, ні поради, іще більш розтривожений я зробився, і немає мені надії. В кого ж тоді допомоги шукати, як не у Тебе, мій творче, куди ж іще звертати молитви, як не до престолу Твого, судді вічного? Нехай можновладець той учинить зі мною по справедливості, вимагай же од його мої гроші!"

А побіля нього сидів якийсь чоловік і усе теє чув; жалощі увійшли в його серце, і він спитався:

— Друже, що тобі за притча така трапилась?

— Отак і так,— відказував той, та й розповів свою пригоду від самого початку.

— Я навчу тебе, що треба робити,— сказав чоловік. — Коли зробиш усе по моєму слову, вже сьогодні матимеш свої грошики.

— Чи ж то можлива річ? — здивувався торговець. — Я й до судді ходив, і до інших достойних городян звертався, та ніхто не бравсь за моє діло.

— Коли робитимеш, як я кажу тобі,— одмовив йому чоловік,— нехай і грошей не добудеш, ніякої шкоди тобі в тім чи догани якої не буде. Отже ж слухай: біля дверей такої й такої мечеті сидить один старий (він заробляє собі на хліб кравецтвом), кружкома його кравчики-підмайстерки, а на землі перед ним — глечик із водою: хто не йде, то він і подасть тієї води напитися; а ще буває, він і молільників, на мечеть піднявшись, закликає на службу — чи то досвітню, чи вранішню, як уже прийдеться. От ти й підеш до того старого та розкажеш йому свою пригоду. Він зараз і забере в еміра твої золоті та оддасть їх тобі.

Устав торговець та й подавсь у той куток міста, де мечетька була, хутенько й знайшов її. Дивиться — й справді, сидить перед дверми старий, тут-таки й діло своє кравецьке справляє, підмайстерки йому помагають. Підійшовши ближче, привітав його торговець, сів поруч та й розказав своє горе-лихо.

— А сходи-но до того еміра,— велів старий одному кравчикові,— та перекажи йому: так і так, мовляв, верни чоловікові зараз же гроші, а ні, то начувайся. Недовго й чекали — за якусь мить вертає той кравчик.

— Іде вже,— емір ваш слідом.

Не вспіли й зглянутись, аж іде-біжить емір, та зараз пуць у ноги старому, та так просить, так благає його.

— Один день дай мені строку! Коли завтра вранці, ще й сонце не зійде, не віддам тобі золота, роби зі мною що воля твоя, лютою карою скарай мене!

— Ну, нехай уже так і буде,— згодився старий.

Пішов собі емір, а торговець усе ніяк не міг з дива зійти. "Чи ти ба! — чудувався знай. -- В усьому місті не знайшлося людини, яка б не боялась оцього свавільця, а оцього старого диви як йому страшно,— духу його боїться, аж трясеться увесь. Що за лиха мати?"

Як пішов ото емір, старий і каже чоловікові, що золото його було:

— Узавтра рано-вранці підеш до еміра, як і обіцявсь той, та й забереш своє золото, коли він тобі його віддасть, так і займайсь своїм ділом; як же ні — я йому таке покажу, що сучий син нескоро й отямиться.

Подякував торговець старому гарненько на добрім слові, ще й Господа пом'янув за його, та й подавсь додому. А завтра вранці, як було умовлено, прийшов до емірової хати, став перед дверима. Щойно забачивши торговця, емір схопився на рівні ноги, запросив його у хату, посадовив на достойне місце, казав подати їсти, і сам частував гостя, і сам їв із ним. "Всякий раз, коли я приходив до нього по своє золото,— дивувавсь торговець,— то тільки й бачив, що дубці та канчуки,— таке було його оддавання. І що за силу дав Усевишній старому дідові, коли при самій згадці про нього диви які дрижаки проймають еміра-свавільця, не знає з переляку на яку ступити?" Збіг якийсь час, і з бічних дверей раптом з'явився емірів служник, в одній руці він ніс капшук із золотом, а у другій — терези. Усе гарненько зваживши, він віддав гостеві гроші до останнього шеляга, ще й лихву високу прибавив до того.

Потому знову кудись вийшов, і вернувсь на цей раз уже з дорогою одежею;

зодягши його своїми-таки руками, емір привів торговця до старого й сказав:

— Так як ото було умовлено, усе я й зробив,— віддав золото і лихву високу начислив од вартості золота, та пошанував його як міг та чим міг. Тоді старий і пита чоловіка:

— Чи ти вдоволений?

— Так,— каже,— удоволено мене сповна.

Відпустив старий того еміра з Богом, а торговець покладе тоді перед старим золото й каже:

— Я уже й надію покинув одзискати коли-будь свої гроші; це тільки тобі дякуючи мені їх оце вернуто. Тим-то й прохаю тебе — візьми собі з них, скільки душі твоїй завгодно.

Та не згодився старий, так і відпустив його. Вернувся торговець додому, такий уже радий та веселий, не знаючи як і хвалити того добродія перед Богом. Ліг спати, проте сон не брався йому всю ніч, тільки й думки було — для чого ж так боїться емір, отой пострах усьому живому якогось собі стар-чоловіка? І так на розум брав, інакше, проте ні до чого й не додумався. Рано велівши жінці зготувати халви, загорнув гостинець у скатертину й подався до старого кравця. Привітавшись із ним як годиться, поклав перед ним вузлик.

— Оце,— каже,— гостинець од мене. Та прохаю вже тебе ласкаво, прийми, не одмов.

Простяг старий руку, розв'язав вузлик, почастував кравчиків, і сам скуштував трохи. Отоді й питає його торговець:

— Відкрий мені, будь добрий, причину емірового страху, бо мені вже несила й терпіти, так хочу дізнатися, що за усім тим криється, аж не можу.

— Так ти не чув тої пригоди? — здивувався старий кравець.

— Якої ж би то? — спитав торговець.

— Коли не знаєш, то послухай, ось я розповім тобі. Якогось дня я сидів був, своїм звичаєм, на вулиці, і тудою саме, де я сидів, трапилось проїжджати одному емірові; він, до речі сказати, такий же лихий був, як оцей наш емір. Аж раптом він угледів молодичку, дуже гарну із себе, що проходила вулицею. То він зараз і звелів своїм схопити ту кралю та привести йому додому — хотів, бач, негідь така, пожирувати із нею, ґвалт учинити. Як же стала тоді небога кричати й пручатися: "Що ж це таке діється, мусульманоньки! Я слаба та безпомічна жінка, і із сім'ї чесної! У мене чоловік удома страх ревнивий який, коли дізнається, що було по дорозі зі мною, то уб'є мене, а як не уб'є, то із хати прожене. Я оце, ні гадки Собі, Вертаю од батьків своїх; так поможіть же мені, люди добрі, визволитись із лап свавілля лютого, рятуйте, хто в Бога вірує!" Однак зі страху перед отим богопротивним еміром ніхто не осміливсь і підійти навіть не то що, аж поки той потягнув нещасну жінку до свого додому. Я зі своїми учнями-підмайстерками подавсь туди, де жив він, а з нами було іще чоловіка скількись-там із базару, і таку ми там бучу збили! "Мою дочку на глум узято! — репетував я знарошне. — Це емір її запопав! Та нехай чує, як не відпустить по-доброму, піду халіфові нажаліюсь!" Тут із хати вискочив той емір із палицею в руках, за ним ґулями й челядники, оточили нас і давай бити по чому попалу, не розглядуючи, де голова, а де око. Ледве-ледве ми відтіль насилу живі вирвалися, ще б трохи, там би й душу віддали. Отже ж кажу, і віддубасили нас знамените, оті бісові жироїди. Через оту всю пригоду мені сон у вічі не брався. Коли це, так десь опівночі, я й кажу собі: "Хай там як, я всіх сил докладу, а таки приведу оцю жінку до її хати іще перед світом. Може, дасть біг, пригода, що трапилась, так і залишиться таємницею для її чоловіка". Я піднявсь на мечеть і став закликати — таки-так, серед глупої ночі — до молитви, бо подумав собі: "От почує емір заклик до молитви, то, вставши зі сну, сп'яну вирішить, що надворі вже ранок та й відпустить жінку". Трапилось так, що мого заклику сам емір не почув, зате добре розчув його падишах Азод ад-Давлє — він сидів з кількома наближеними у себе в покоях і про щося розмовляв з ними. Отже ж так і було: сидять вони, балакають, коли це так як опівночі чує він — муедзин людей на молитву в мечеть закликає. "Чи ти ба! — здивувавсь падишах. — Не інакше, як муедзин налигавсь, ото йому й приверзлось поп'яну, що уже світ, та й горланить. А підіть-но лишень та приведіть його мені сюди",— велів слугам. Ті прийшли в мечеть та до мене: "Ходи з нами,— кажуть,— падишах тебе кличе". Коли я прибув до падишаха, він подивився на мене так пильно, тоді й питає: "Чи не вийшло тобі, старий дідугане, із літ вином упиватись та вночі світом колотити?" — "Ні, клянуся Аллахом, не пив і трішки!" — відказував я. "То навіщо ж ти о такій порі людей до молитви кличеш?" — спитав знову. "Довгого віку тобі, падишаху, нехай тебе Бог поздоровить! — одмовив я. — Що не впору я людей кликав, так на те є своя причина; а вина я зроду й у рот не брав". Потому і розказав йому, що трапилось було та що бачив самовидячки. Аж сльози навернулись Азод ад-Давлеві, і зажурився він незвичайно з тієї пригоди, і стурбувався — аж не міг. "Коли,— каже,— у моїй країні вже й вовк з овечкою п'ють із одного джерела, як могло скоїтись таке неподобство?" Зараз же послав оружних людей до хати еміра; схопили того у первоспах та й притягли, як був — з непокритою головою, босого і розхристаного — до падишаха; привели і жінку. Падишах велів відсипати нещасній пригорщу золота, дав їй у супровід одного служника й напутив його словами: "Як прийдете, то скажеш її чоловікові: так і так, падишах здоровить тебе і переказує вітання; а іще скажеш йому ось що: оця жінка — із усіх чеснотливих найчеснотливіша, тож знай їй ціну та бережи паче життя свого". А тоді за його наказом втеребили еміра в мішок, зав'язали кріпенько, і слуги з причетниками заходились, хто чим — хто палицею, хто добрим києм,— лупцювати; пом'яшкуривши його досхочу, так у мішку й укинули іродового сина в море. Мене ж наділив дорогим халатом, золота дав. "Якщо,— каже,— де в місті трапиться яке насильство, коли хто кривдитиме безщасного і коли буде отої кривди бодай на кінчик волосинки, зараз же лізь на мечеть та клич до молитви". Оцей емір і віддав тобі золото, бо добре вже знав, як обійшлись з перелущим — і кості сокрушали, і в море в мішку укидали. Хай би спробував лишень опізнитися з віддаванням, я піднявся б на мечеть, покликав на молитву, і поминай його як звали.

На цім слові торговець поцілував старому руку та й, подякувавши йому добре, вернувсь щасливий додому.

ПРИМІТКИ ДО "ТОРГОВЦЯ ТКАНИНАМИ ТА ЛИХОГО ЕМІРА"

Азод ад-Давлє Фенна-Хосров (949 — 983) — правитель із династії Буїдів (935 — 1055), однієї з наймогутніших на ту пору в Ірані, яка прийшла на зміну Аббасидському халіфату. Буїди хоча й управляли від імені аббасидського халіфа, присвоївши собі титул "еміра емірів", та насправді халіфи мали номінальну владу й фактично були усунуті від політичного життя. Азод ад-Давлє уперше після арабського завоювання узяв на себе стародавній титул шаханшаха. Під час його правління династія Буїдів досягла найбільшої єдності та могутності, він провадив активну загарбницьку політику. В Аравії його вплив поширився не лише на Оман, а й на Ємен. Послане ним 981 р. посольство було прийняте в Константинополі. Традиція зображає його ідеальним правителем, досвідченим державним діячем, покровителем поетів та учених. Він дбав про розквіт міст, збудував у Багдаді великий шпиталь, розширив і прикрасив свою столицю Шираз, звівши у ньому препишний палац на 360 кімнат. Неподалік від Шираза за його наказом було збудовано знамениту Азодову греблю на річці Кур.