пошук:  

>> Довженко Отар: Як добре було бути молодим і наївним

У розділах: [Проза: редакторська добірка «Віртуальної Руси»]

Авторська сторінка
Опублікував:  pavlo


http://litclub.lviv.ua/oneofus/?content=/oneofus/oneofus_view.php&idArticle=1879

 

Роки два тому я на повному серйозі починав писати повість про Мумарових. Тіпа, гагаузький сепаратизм, Поздій Ковзани... Руслан Мумаров їде в Туреччину, зустрічається з ідеологами гагсепу, у текст навіть вставлена сракоментальна фраза "Музаки - це все, що в мене лишилось", не без того.

Отаких 2,3,4,5,10-сторінкових текстів, колись розпочатих із серйозними намірами, а потім покинутих без жодної надії, в мене знайшлося кілька. Цікаво, чи завжди буде так?

* * *

Це мій батько; він телефонує з дому, з Чадир-Лунґи, і це не може не дивувати, бо він ніколи не дзвонив просто так. А останні кілька років і взагалі не дзвонив. Не сказати, що в нас погані стосунки, просто нема про що особливо говорити, тринькати гроші по міжмісту. Два рази на рік ми обмінюємось листами, такими, що їх можна назвати офіційними: в серпні батько пише про погоду, жнива, родичів, шахи, стан могил на цвинтарі й ні про що, у січні – формально вітає з Новим Роком. Я відповідаю (діти, жінка, робота, кооператив, погода, футбол, нічого особливого). На Новий Рік я даю дітям написати в кінці листа декілька кривих рядків і завжди погрожую приїхати цілою родиною навесні; ми таки їздили рази три, попередивши телеграмою. Наш телефон ніколи не видає таких довгих, пронизливих і тривожних дзвінків, тому мені трохи страшно, я боюсь новин. Але це батько; я вітаю його здивовано, відповідаю на пару проміжних запитань ні про що і чую таке:

Слухай. Це важливо. Дядько Музаффар прислав запрошення на одну особу, сюди прислав, додому [“додому” – це звучить, хоча я вже двадцять три роки живу у Львові]. Я, сам розумієш, поїхати не можу. Зі здоров’ям тяжко, з минулим бойовим також [батько трохи дисидент, хоча й ніколи не сидів – «несидент»]… Треба їхати, і поїдеш, Руслане, ти. Чекатиму тебе післязавтра на вокзалі. Це моє сімейне життя: старшому синові вже 17, він закінчує школу і днями складатиме іспити на атестат зрілості; Вовка, середній, щойно піонер, майже відмінник, радість моя, щастя моє, нещастя моє з кількарічним хронічним бронхітом, який непогано було б у Карпатах десь підлікувати; малеча, Віталік, вовтузиться з машинками на ліжку, з минулої осені ходив у садочок, хоч лікарі й не радили його, хирлявого й рахітичного, віддавати. Жінка, тьху-тьху, від зими не згадувала слово „розлучення”, в постелі ми знову не лише спимо, з’явилася знову надія зістаритись разом. Але спершу доконати квартиру, в нашому ж домі, двері навпроти, ще трохи цегли, трохи розчину, шпаклівка, шпалери, паркет, батареї, набір „Новосел” і омріяна засклена лоджія. Ще: ми збиралися завтра піти погуляти з малими до парку Культури.

Але це не зовсім те, що я називаю – „сім’я”. Тому не дивуйтесь, що я кажу: добре, батьку, я буду, чекайте, щасливо, все.

Ми не були б Мумаровими, взагалі нічого б не було, якби я сказав щось інакше, коли мій батько наголосив: „Це важливо”. Діти, Олю, нічого не питайте, я їду до Туреччини.

Це Чадир-Лунґа, моє рідне бессарабське містечко: церква, водонапірні вежі, парники, потім вокзал, де сердито спиняється, смикнувшись, електричка, і дуже багато, неприродно багато засмаглих жінок без певного віку на пероні. Дзюркоче циганська, деренчить бляшаними відрами гагаузька, перекочується великими діжками румунська, похрипує російська, найбільше ж тут зараз дзвінкої, перенасиченої голосними південноукраїнської говірки: жінки – переважно селянки з-за Дністра, що приїхали до Молдавії по насіння й саджанці. Між ними мій батько; огрядний, ще грубший, ніж торік, смаглявіший навіть за спалених сонцем циганок [так лише видається, бо вдягнений він у контрастно пристойну, цупку синтетичну сорочку сизо-білого кольору], на вигляд занадто суворий. Доброго дня вам, батьку. Доїхав паскудно, спека, довгі години простоїв на степових перегонах, але ви, батьку, краще відразу до нашої справи.

Ось ми йдемо поволі, батькові тяжко, він говорить уривчасто, хрипко; моє око встигає реєструвати, зовсім машинально, ті зміни, що відбулись на вулицях мого дитинства. Немає тієї великої штуки (в голові крутиться молдавська назва), ми катались на ній зовсім малими, чорні від пилу й сонця гагаузькі хлопчаки. Зрубали стару акацію біля Михайлової брами. Я намацую в собі хоч якісь нотки ностальгії, поки батько розповідає. А розповідати особливо нема що. Посольство, документи, туристична віза, літаком до Стамбула, автобусом десь там далі.

Я думаю про сім’ю. Їх було троє, як у мене: Мубарак, Музаффар, Музаліль – троє синів кримського татарина й гагаузки, що прослизнула до Криму з голодного Причорномор’я на початку двадцятих років. До війни шукали собі місце серед манірних вілл на Південному березі, будували халупку, вступали до колгоспу. В війну дід загинув. Кажуть, убили свої, якраз за те, що колгоспний. Ще не скінчилась війна (Мубарака, мого батька, якраз повинні були призвати до війська), а всіх татар без розбору відправили за Урал у товарних вагонах. Бабця вмудрилась урятувати синів, записавши їх гагаузами, коли в колгоспні подвиги діда радянська влада не повірила. [Батько говорить, але я вже не слухаю: він однаково сам не знає нічого напевно, мені зараз цікавіше згадати все, що відомо про турецьких дядьків.] Вони верталися звідкись із Заволжя, знов-таки товарняками, їли в полях мерзлу городину, ризикуючи підірватись на мінних полях; вертались не до Криму, забороненого, а хоч кудись, де тепло, сонячно і море. Тоді опинилися на чорноморському узбережжі Грузії, де середній брат, Музаффар, знюхавшись із лазами-контрабандистами, невдовзі втік. (Він був не набагато старший за мого Влада, думається мені.) Бабця чекала, доки могла, потім заявила в міліцію: нема сина, пішов на море й не вернувся, либонь, утопився. Знало енкавеес таких потопельників; шукали, трусили, допитували, присилали повістки, але бабця не піддалась, і Музаффара Мумарова записали зниклим безвісти, хоча вісті-то якраз прийшли: дядько вже був „там”. „Звідти” (слово „Туреччина” в нашій сім’ї завжди замінювали цим нешкідливим евфемізмом) Музаффар давався чути, таємно передавав гроші (радянські, валюту тоді мати було смертельно небезпечно), а згодом перетягнув до себе найменшого брата, Музаліля. Подробиці цієї операції стали найбільшою сімейною таємницею, як і те, що сталося з бабцею, коли вона задекларувала в органах „зникнення” другого сина. Відомо лише, що батько відмовився, і то з гордістю: він – найстарший чоловік у родині, мусить берегти матір і народжувати спадкоємців. Ця пиха, певно, й мала бути спадщиною; я народився вже в Одесі й бабцю ніколи не бачив, невдовзі ми переїхали до Молдавії, як я думав, назавжди.

Ось батько згадує братів; він буває такий сентиментальний. Називає їх жартівливо „Музаки”, що ніяк не назвеш знущанням, радше ніжністю: Музаки, каже він, це все, що в мене лишилось. [Про мене, видно, йому вже не йдеться.] Дядько Музаффар дотепер був «мертвим»: не писав, не присилав посилок, про нього майже не говорили. Підозрюю, що він якось передавав гроші, інакше за що б ми збудували наше «гніздо» в Чадир-Лундзі, двохповерховий, з ґвинтовими сходами будиночок червоної цегли? Але тепер рік 1989, мертвим можна ожити, боятися можна перестати.

Батько явно не може сказати мені чогось головного, наче боїться, що хтось почує; хоча почути можуть хіба кури на купах тирси, козенята, припнуті біля брам, та старі іржаві колонки, що давно не дають воду. І вже на літній кухні, оповитій травневим листям дикого винограду, наливаючи мені молока в надщерблене горнятко (коли я був малий, а воно було ціле, з нього пила мама): Сину, це стосується нашої справи. [Ох, батьку, відколи ми маємо спільні справи?] Ти бачиш, що твориться в країні. Скоро, здається, повториться дев’ятсот сімнадцятий. Вони вже доперебудовувались. Вивели війська з Афганістану. Помовчи, послухай. Українці заворушились, прибалти також, кавказці ворушаться вже давно. Скоро заворушаться молдавани, і може бути так, що ми втратимо свій шанс. [Ми, батьку?] – Саме так, сину, саме ми, особисто ми. Вони хочуть організуватися спочатку там; а потім, коли процес піде, вже тут. Бажаючих і зацікавлених знайдеться море, ти ж знаєш, як усі люблять користуватися плодами революції. [Ви просто-таки Бісмарк, батьку! – думаю.] То чому не ми, а хтось інший? [Але, батьку, - мляво, занадто мляво! – чому саме я, з мене сам знаєш який гагауз…] Облиш, хіба ти сам не знаєш, всі ми такі „справжні” гагаузи. Подумай, про що йдеться: в найгіршому випадку – національна автономія, в найкращому – держава, чуєш, сину, незалежна і наша. І твоя. Наш клаптик землі.

Молоко трохи солодкувате, від нього пахне селом, землею, і мені зовсім нічого сказати цьому старому вар’яту. Який з мене гагауз. Навіщо мені їхати до Туреччини. Кого я там представлятиму. Я знаю турецькою два слова, фіндіклі і кремалі, з написів на обгортці печива. Діти, жінка. Робота. Квартира. Господи, революціонер, гагаузький сепаратист. Але воно, певно, завжди так буває.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...