© і. Павлюк, 2003.

Автобіографія Ігоря Павлюка

"Ігор Зиновійович Павлюк — письменник, науковець. Лауреат Всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка та імені Бориса Нечерди. Член Національної спілки письменників України. Кандидат філологічних наук. Народився 1 січня 1967 року в селі Окорськ Торчинського, тепер Локачинського району Волинської області…"

Так наразі пишуть про мене в офіційних паперах.

А якщо неофіційно, то — прийшов у світ Божий на березі одного з найглибших у тих краях озер. Ріс і виховувався в родині переселенців із Холмщини в результаті сумнозвісної акції "Вісла" — діда й баби (Олексія і Тетяни), прадіда й прабаби (Герасима й Ганни) в селі Ужова Рожищенського району на Волині (20 км від м. Луцьк), бо мама Надія Олексіївна (спочатку медсестра, пізніше — вчитель молодших класів Сенкевичівської школи-інтернату) померла у двадцятисемилітньому віці через кілька днів після мого народження від зараження крові, залишивши ще й дворічну доньку Таню.

Родина по-батькові (із села Окорськ поблизу Затурець, де жив В'ячеслав Липинський, який, як згадує дідова сестра — баба Наталя, "приїжджав бричкою до батька") репресована за участь у національно-визвольних змаганнях (ОУН) 1942-1946 років, вислана на спецпоселення в м. Кисельовськ Кемеровської області, де прадід (Павлюк Андрій Зиновійович) і помер у 1955 році. В його честь хотіли іменувати і новонародженого непокірного правнука (теж Зиновійовича), але був останній заповіт мами: назвати сина Ігорем (ім'я одного з її кращих учнів)… Прадід і прабаба посмертно реабілітовані у 1991 році, а брат мого рідного діда — Якова Андрійовича — Павлюк Юхим Андрійович, засуджений військовим Трибуналом військ МВС Волинської області "з поразкою в правах та конфіскацією майна", не реабілітований до сих пір. Сам батько — Павлюк Зиновій Якович — працював на різних інженерних посадах у колгоспі села Окорськ. Тепер на пенсії.

Отож, колискове для мене "село без сільради" Ужова (назва, очевидно, походить від "вуж, уж") за кількістю дворів (до 40) нагадує хутір, розділений вітряним полем і вузькою автомобільною дорогою Рожище—Турійськ на два хутірці — Глинище і власне Ужова, обійняті з одного боку історією — шістьма курганами часів Вітчизняної війни 1812 року, з іншого — природою: предковічним сосново-ялиновим та мішаним грибним лісом з тепер пересохлими ставками та річкою Лютицею поблизу сусіднього села Залісці. Складалося воно з місцевих жителів та холмщаків-переселенців. Жило дружно. Хрестило дітей у церкві сусіднього села Рудка-Козинська, до якої кілька разів у рік ходили й ми, діти сусідніх сіл, піонери та комсомольці, свято дотримуючись услід за дідами-прадідами національно-патріотичних, навіть, обумовлених сліпучою близькістю до природи, сонцепоклонних, корінних, поетичних традицій.

Перші й вічні щемливі згадки-шрами на серці — казки й загадки прабабусі Ганни та глибокі й містичні, мов артезіанські свердловини, пісні сільської характерниці "тітки Макарихи" на весіллях та похоронах, катання на прадідовому, "ще з Польщі" породистому вороному коні, якого забрали до колгоспу разом із самим прадідом, але якого прадід Герасим до самої смерті коня потайки підгодовував, доглядав.

Авантюрність моєї вдачі (виготовлення цілих арсеналів холодної та самопальної зброї, організація всесільських дитячих походів "на полювання", до лісу з ночівлею, шкільних бійок "за дівчат і честь") дивно поєднувалась із добрим, а із сьомого класу відмінним навчанням у школі, допомогою у веденні домашнього господарства, оскільки з восьми років жив лише з бабою Тетяною Герасимівною Вовкотруб (до речі, на Холмщині у 20-30 -х роках ХХ ст. працював відомий журналіст Панас Вовкотруб), бо дід і прадіди померли один за одним, а сестра росла з батьком. Брав активну участь у районних та обласних спортивних змаганнях, учнівських олімпіадах з фізики, літератури, на згадку про які зосталися грамоти за призові місця, деякі корисні в подальшому житті-боротьбі риси характеру.

Ще у шкільні роки поряд із братством по крові почав усе вище цінити братство по духу, найближчими представниками якого ставали майже міфічні тоді Овід, Павка Корчагін, спортсмени-гімнасти, плавці… реальні добрі "люде" (за Т.Г. Шевченком), серед яких вчителі моєї Залісцівської восьмирічної школи (за 5 км від села Ужова), зокрема Євген Кирилович Щирба, який по-батьківськи ставився до мене, друзі-ровесники, односельчани. У світ (до Луцька) інколи вивозила тітка — сестра мами Софія Олексіївна — вчитель, хімік-біолог середньої школи міста Ківерці (адміністративний центр сусіднього району). У цей же час — написання перших віршів, публікації у шкільній газеті та запрошення в обласну літературну студію, їздити на заняття якої не було змоги…

У січні 1984 року, останнього року мого навчання в Доросинівській середній школі Рожищенського району Волинської області (за 12 км від села Ужова), померла баба Таня, яка замінювала мені батьків. Закінчував школу, живучи на квартирі в матері одного померлого воїна-афганця в селі Доросині. Найкращі згадки зосталися про всіх учителів обох моїх шкіл, серед яких і класний керівник Троцюк Катерина Іванівна, Ткачук Микола Федорович, вчителі української літератури Левчук Віра Тимофіївна (вже покійна), Вакулюк Зінаїда Михайлівна…

На той час мрія про філологічний факультет Волинського педагогічного інституту мусила бути мною болісно відсторонена. Самотність і відчай поборювались запеклою підготовкою до вступу у Ленінградське вище військове інженерне училище імені генерала армії Комаровського, яке готувало кадри для космічного центру Байконур, спецпідрозділів військово-морського флоту. Манив космос, романтика, людська (якась екранно-гусарська) шляхетність. Підштовхувало сирітство (у батька була вже своя сім'я), відсутність реальних засобів для життя..

Закінчивши із золотою медаллю у тому ж році школу, вступив до вибраного військового училища, дякуючи ще й мудрій і талановитій вчительці фізики Доросинівської середньої школи Кирилюк Мотрі Михайлівні, чиї знання і вміння їх передати були на рівні найвищих вимог СРСР.

Ленінград сподобався, навіть вразив. Військове училище — теж. Якийсь час жили в казармах ("кубриках") на березі Фінської Затоки. Вчився добре. Але на другому курсі навчання чомусь прокинулась приспана в мені поезія. Прокинулась, щоби назавжди стати моїм світлом у дзвінкому тунелі життя, світом. Надсилав вірші в Україну і отримував листи з газетами, де вони були надруковані. Це окрилювало. Врешті крила стали настільки великими, що заважали марширувати, особливо строєм. І я тяжко-важко, але з вірою у свою зірку написав рапорт, в якому обґрунтував причини мого рішення залишити "фірму інженерних військ Союзу". Після чотиримісячних бесід із працівниками ідеологічно-безпекового небезпечного відділу, які переконували мене залишатися, бо "Лєрмонтов тоже бил воєнним", відвідування з ад'ютантом начальника училища (дай Бог йому здоров'я) Ленінградського відділення Спілки письменників СРСР, де мене Визнали, я був відправлений в Забайкальський військовий округ будувати із засудженими автомобільну дорогу через тайгу. "Це все, що я можу для Тебе зробити, — сказав мені ще один шляхетний полковник із петербурзького, очевидно, дворянського кореня (на жаль, забув його прізвище). — Інші варіанти — уранові рудники Норільська, або північний мис — Тіксі (поблизу Нової Землі)… Ти "украінскіє стіхі пішеш і на лічность замахнулся, протів Сістєми пошол, тєпєр держись". Кілька офіцерів приносили мені книжки зі своїх домашніх бібліотек, підтримували добрим словом, а колеги-курсанти Костя Кірасіров та Борис Боніцький писали дружні листи в читинські сопки, де ми, представники 21 національності "необ'ятной Родіни", під розкішний рожевий цвіт багульника (багна) весною і в п'ятдесятиградусний білий цвіт-мороз узимку будували дорогу, паралельну Байкало-Амурській магістралі, в осяйне майбутнє — навхрест до Чумацького Шляху… Писав вірші у "захалявну книжечку", які пізніше стали основами моїх книг. Поезія рятувала душу, омолитовлювала. Одним із найближчих моїх приятелів тут був капітан Туксумаков Нурлан Бек. Киргиз. Він добровільно поїхав служити в Афганістан якраз після мого звільнення, яке збіглося із початком розпаду Радянського Союзу (кінець 1986 р.).

Повертався на Волинь із воскреслою і закріпленою мрією бути поетом.

Олексюк Раїса Миколаївна — журналіст рожищенської "районки", яка писала мені підбадьорливі листи в забайкальску тайгу, допомогла вирішити мою подальшу долю: рекомендувала кореспондентом ківерцівської районної газети (м. Ківерці поблизу Луцька). Журналістику заповажав, навіть полюбив, але поезія вже була моїм другим диханням. Працював із чудовими професіоналами, великодушевними людьми, серед яких Луцюк Діна Дмитрівна, редактор Міценко Микола Іванович…

Готувався до вступу на факультет журналістики Київського університету, але пан-випадок — знайомство із колишнім працівником газети, а на той час студенткою Львівського університету Петрук Людмилою Степанівною, — знову вирішив мою долю у просторі на довгий час: у 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.

Тут здружився із черкащанином Андрієм Юрашем, корінним львів'янином Романом Скибою… Поважно полюбив професорів Івана Овксентійовича Денисюка та Володимира Йосиповича Здоровегу (він став керівником моєї кандидатської роботи, рекомендував на роботу на факультет журналістики та в новостворений тоді Науково-дослідний центр періодики), які, справжні, мудрі, терплячі, допомогли повірити в себе як науковця, людину. Серед Вчителів-колег — ще й Олександра Антонівна Сербенська, Михайло Федорович Нечиталюк, Степан Андрійович Кость… Тішуся, що їх перелік зайняв би не менше місця, ніж іменні списки-покажчики в написаних мною книгах. "Воріженьків" малувато: не знаю — на щастя чи на жаль.

Муза поезії не зраджувала. Відвідував літературну студію "Франкова кузня" при Львівському університеті, керівником якої, до речі, є зараз, "підкорив" усі найвищі вершини Карпат, освоїв Крим, східну та центральну частини України. Після виходу у світ у видавництві "Каменяр" (1990 р.) першої поетичної книжки "Острови юності" з подачі Володимира Дудка та чудового редактора цього видавництва Білан Майї Сергіївни, прийшли приємні професійні відгуки та пропозиції з Києва. У цей же час народилася перша донька Надія (1991 р.), потрібно було вирішувати нагальні побутові проблеми, пов'язані із житлом… Дружині запропонували роботу викладача на кафедрі мови засобів масової інформації рідного факультету журналістики Львівського університету. З'явилася квартира і народилася друга донька — Олеся (1993 р.). Зосталися у Львові. Київ манить і досі…

Працював заввідділу релігійної газети "Успенська вежа", робив літературно-мистецькі передачі на обласному радіо, друкувався як поет і публіцист.

З 1993 року став молодшим науковим, науковим (з 1997 р.) працівником Науково-дослідного центру преси Львівської Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника Національної Академії Наук України.

У 1996 році в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію на тему "Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз". Із вдячністю долі згадую знайомство з Анатолієм Захаровичем Москаленком, ставлення якого до мене як до "майбутнього доктора" очевидно завжди додаватиме впевненості у собі як у науковцеві й зобов'язуватиме, зобов'язуватиме…

Бо, як одна весняно-лірична ніч, минають роки професійного становлення, творчі зустрічі, виступи, "богемування", близьке знайомство з дисидентами, зокрема з Євгеном Сверстюком у його помешканні в Києві, Михайлом Осадчим, в якого часто гостював, найкращими українськими поетами, художниками, композиторами, артистами, навіть можновладцями…

Заохочують і знову ж таки зобов'язують, змушують конструктивно сумніватися у собі відверті та душевні листи, відгуки про мою творчість Івана Михайловича Дзюби, Миколи Григоровича Жулинського, Миколи Степановича Вінграновського, Ліни Василівни Костенко, вручення кількох престижних всеукраїнських відзнак.

Досі духовно-душевно підтримують мене у вільних падіннях та вимушених польотах мої земляки, серед яких — Віктор Вербич (найлюдяніша особа на планеті), Василь Ворон, Дмитро Головенко, Віктор Зубович, Андрій Криштальський, Микола Мартинюк, Василь Слапчук, мій троюрідний дядько Йосип Струцюк, з яким ближче познайомився, на жаль, аж у двадцятидворічному віці, Євген Хотимчук… Люблю Петра Сороку з Тернополя, киян Валерія Іллю та Миколу Семенюка, Павла Вольвача із Запоріжжя (тепер киянин)… За честь маю близьке знайомство та працю із Ларисою Іванівною Крушельницькою, іншими шляхетними людьми свого теперішнього колективу.

Ідеалами поетів-борців зостаються Тарас Шевченко, Василь Стус.

Романтично інколи поєднувалися та й поєднуються у мені права й обов'язки сім'янина та "творчої людини". Давалися (та й даються) взнаки особливості драматичної моєї вдачі у співбутті з друзями, колегами, далекими й близькими. Хочеться вибачитись перед усіма ще й наперед за гріхи мої "невольния".

У 1999 та 2000 роках літав до Нью-Йорка, де працював "монахом" у пивбарі старовинного бельгійського стилю, подорожував Сполученими Штатами Америки (як колись просторами Радянського Союзу) від Вашингтона — до Мексики. Мав там кілька творчих вечорів, працював у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка у Нью-Йорку, в бібліотеці Гарвардського університету, у New York Public Library над збором матеріалу для майбутніх книг, серед яких "Діагностика та прогностика брехні", яка зараз готується до друку. Але головне знову ж таки — знайомство з чудовими людьми, серед яких Володимир Рак, Уляна Старосольська, Ольга Гаєцька, американець Камерун Норґет…

На цей час Ігор Павлюк є автором десятка книг, серед яких книги лірики: "Острови юності" (1990), "Нетутешній вітер" (1993), "Голос денного Місяця" (1994), "Скляна корчма" (1995), "Алергія на вічність" (1999), "Стихія" (2002), "Чоловіче ворожіння" (2002), прози: "Біографія дерева племені поетів" (2003), монографії: "Митець — Влада — Преса: історико-типологічний аналіз" (1997), "Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1914–1944 рр." (2001), трьох сотень есеїстичних, прозових, поетичних, публіцистичних, наукових публікацій. Є редактором, редактором-упорядником, рецензентом художніх, наукових та науково-популярних книг, наукових дисертаційних досліджень, одним із репрезентантів літературно-культурного явища в Україні у кінці 1990-років під назвою позадесятництво, учасником кількох літературних збірників, антологій, серед яких "Боян" (К.: Укр. письменник, 1993), "Антологія української поезії другої половини ХХ сторіччя — К.: Гранослов, 2001. — 432 с.", "Позадесятники" (Львів: Престиж Інформ, 1999) та "Позадесятники-2" (Львів: Престиж Інформ, 2000).

Підготував до друку нові збірки поезій, книги драм і прози, монографії з історії та теорії комунікації, книжечку для дітей. Львівський Театр Юного Глядача планує до постановки виставу за моєю п'єсою.

Серед моїх "громадських обов'язків" — член Приймальної комісії Національної Спілки письменників України, член Ради Львівської обласної організації Національної Спілки письменників України, член Чернігівського інтелектуального центру, Волинського Академічного Дому, завідувач відділу поезії літературного журналу "Сова", член редколегії літературного журналу ""Терен". Керівник літературної студії "Франкова кузня" у Львівському Національному університеті імені Івана Франка. Був у складі журі Всеукраїнської літературного конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя" (1999, 2000 рр.), єдиним репрезентантом України на IV Міжнародній зустрічі письменників Східної та Центральної Європи (Грузія, 1996), стипендіатом Президії Національної Академії Наук України.

Подальша й поглиблена моя біографія — у написаних мною книгах, щасливих дітях, незраджених (найінтимніших) друзях, посаджених мною деревах і збережених та продовжених духовних традиціях роду-народу…

Загалом же прагну прожити життя, достойне тієї страшної ціни, яка за нього заплачена — смерті моєї мами.

ЗМІСТ

Синій весняний ліс…
Придумано вітер…
ХРИСТОС
ДІВЧИНКА
ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"
Піч наша більша була за хату…
Це золото сріблить моє волосся…
Сніг чадить.
ІРОНІЧНЕ
Друже останній...
Любов напала навесні…
Ти знову мене покличеш…
Вертатись пізно…
ОДКРОВЕННЯ
( Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ )
РЕГЕНТКА. Драматизована поема
Малинова туга пшеничних полів…
ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН
...Помирають померлі…
На полині настояний туман…
РОЗМОВА З ДІДОМ
Летіти вміли. Не вміли впасти…
СПОВІДЬ У КОРЧМІ
На Пегасі білому — без меча…
ЗНОВУ ВДОМА
ТЕЛЕСИК
Несемось Чумацьким Шляхом…
ПОЛЮВАННЯ
ЗАКОН ЖИТТЯ
ПРОРОК
Холодно. Поріжуся об воду…
А вздовж найдовшої води…
За листопадом — снігопад, за снігопадом...
Чи то провалля таке глибоке…
Я прийшов у чорному костюмі…
Ні-ні, та й стисне серце у мені…
Минає час. Я все ж люблю життя…
Щось мені так — мов вітрильники в жилах зустрілись…
Холодні зорі. Люблячі серця…
ВІДЬМИ
C T Е П. Поема-цикл
Засинаєм під музику грому…
Два місяці в чаї — лимон і з неба...
Дощ мені просто на серце йшов…
Зима…
ТАМОРУС. Драматизована поема
ГАДАННЯ
Зорі падали так, як в могилу монети і люде…
Сиджу собі…
Тихо. Чути дихання калини…
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ. Американський щоденник (Поїздка перша)
СМЕРТЬ ЗОЛОТОГО МІТУ (Поїздка друга)
БАБА
Українським поетам не можна вмирати рано…
І сотні раз я гинув на Русі…
НАЙМИТ ЖУРАВЛЯ
Коли переможені кращі жінки планети…
Кипить цей холодний, неніжний до серця час…
Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе...
Стояв зажурений…
І плюси, і хрести, й віковічна межа між ними…
Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу?
Несе ріка свій лід — найближче небо…
Така глибока кров...
А що батьківщина?
Вже на цій планеті, як в тюрмі…
КОРІННИЙ ТРИПТИХ
Писати вірші гусячим пером…
Ця пісня з'явилась сама собою…
У чужих дзеркалах відбивається наше небо…
Стоїмо на землі, в тій вині винуваті...
У травні такому дерева самі медоносять…
Отак вижива домоткана моя батьківщина...
Заживе…
В село приїжджати — порізати душу об трави...
Знайду собі печаль…
Оце обтесався й жую свою житню хлібину…
СЕЛО XXI. РЕТРОМОДЕРН. Цикл
Жили на колінах…
Правильна і вітряна сніжинка…
Боліло дивитись на небо…
Як перший сніг — отак мені світає…
Не живу минулим, ні майбутнім…
Так уже довелось мені…
СКІФ
У хаті селянській свячена вода й самогонка…
ЛІРИЧНИЙ АПОКАЛІПСИС
Що осяйна сніжинка…
Це листя золоте — як гроші на свічки…
Вона хотіла зустріти море…
Від цього вітру більшає душі…
Цей погляд настояний на зірках…
Такі ми міщани…
По руці, як по річці, гадала та знахарка юна…
Ця горілка надто червона…
Зажило. Заросло. Затягнуло…
Вже лірика моя за епосом скучає…
Пам'ять на листки, немов на лиця…
По ночах літають знову і знов…
РОМАНС
Тихе, миле і сумне світання…
І ніч, як ніж…
Первозданність. Чистота і спокій…
Наче трон президентський, хитаються білі дерева…
Закінчувались вина золоті…
Стаєм смиренні.
І ще сто грам веселої печалі…
Мало нас, хто знався на корінні…
Давно я так нікуди не спішив…
Релігійно люблю батьківщину свою окаянну…
Співаю…
Комфортнію. Щасливію. Досяг…
Поміряю душу легендами степу і моря…
І не гасне, і не розгоряється…
Безкровний шлях Чумацької дороги…
Конем приїду чи велосипедом…
Ми шлялись по воді…
Мов апостоли рибу, ловив би сніжинки руками…
Журавлиним ключем відмикаю свій рай не районний…
СНИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Хочеш-не-хочеш, а важко бува…
Отак-от і мине моє життя…
Коли сивіють золотом ліси…
Дорога. Поле. Вітер і слова…
Кінець століття — завжди пізня осінь…
Бруківка покрита камінням слов'янських душ…
Вдома. Літній бузковий вечір…
А зранку сипав сніг й домучувала совість…
СЛОВ'ЯНКИ. Поемка для дітей
ЗИМОВИЙ ЛІС
В НАШІЙ ХАТІ
ЛІТАЮЧИЙ КАЗАН. П'єса для дітей

* * *

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттями степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик — муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.

* * *

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому — по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.
А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п'яної шаблі тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безкінечні, як жили.
Придумано м'якуш
І кулі червону печать.
Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків —
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.
І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю
Й любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…
І знову загинеш за те,
За що інші п'ють.

ХРИСТОС

Вітер метро — запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп'яли…
Посміялися з нього.
Сіли. Їдять.

Владу "ругають" земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи — за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був столяр.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
— А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
— Всіх...

ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"

* * *

Українська провінція...
Вічна тоска за минулим —
Сива, як самогонка.
Серце, мов яблуко, падає
Від стогонів і зітхань.
Рветься там, де загрубо,
Рветься не там, де тонко...
Провінція — це не села,
Це там, де нема повстань.

Хоча у клубах є танці,
Шевченка портрет різьблений
У дві п'ятирічки штори
Непрані висять
На тонкому склі.
Коли щось у світі стається,
В хлопів позіхають гени,
Баби витрясають з начиння
Хмари сумної тлі.

Настане весілля
Чи похорон —
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що по радіо,
Любов — чужий серіал.
Місцева відьма
(Бантикова колись відмінниця) :
Магнітофонна магія —
Записала дихання
Матушки й батюшки —
Вийшов місцевий скандал.

Базари бездарно бренькають
Заморським "добром" і дебрями.
Нема ані шкури вовчої,
Ані чорноморських риб.

Провінція —
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії
А зігнута шабля з хребта
Росте догори.

* * *

Справа — "пункти обміну" вітчизни.
Зліва — "пункти обміну" склотар.
Каре небо виріями тисне,
Мов міняє душу на товар.

Важко дітям. Важко білим коням.
Козакам і відьмам, кураям.
Хмари, наче сльози на іконі.
У кіоску "Преса" — "Time", "Хайям"...

Жовта преса, книжечка Хайяма,
Папіросний вогник і зоря.
На душі одна висока яма
Із любистком п'яним по краях.

Бродять мавки, рано постарілі,
Неподібні на простих жінок —
Що Оксани, Яни та Рахілі,
Тих, яким вже зараз все одно.

Продають патріотичне сало,
Аж бринить невтолена жага.
І здається — молодість пропала,
Й спереду, здається, дофіга.

Кінцем світу древньо віє з льоху
І недобрим степом — із ночей.
Справа — лохи, зліва також льохи,
А по центру баба із мечем.

* * *

Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також — край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.

Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино...
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?

Полини й тумани. Бабські сльози.
Даль солодка й зла, неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.

От і знову половці набігли

На лице красиве і сумне.

Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.

Україно,
Здрастуйтє і sorry
Жити лінь і помирати лінь…

ІЗ ЦИКЛУ "ПРОВІНЦІЯ І КОЛОНІЯ"

1.

Провінція.
Пробило на сльозу...

А врешті-решт —
Це діло поправиме.
Бо він — це я, по вінця я, провінція…
Пасуть тут хлопці
Коней невловимих.

Втрясеться все.
Бо воля — головне…
З провінції пророки йдуть в столиці.
Столичний шарм —
То діло наживне,
Як наживні дволикі і столиці.

Провінцію ще можна полюбить…
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!

Колиски тут, могили, ковила…
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча…
Зламана стріла.
Провінція — це втома батьківщини.

2.

Та ми сьогодні зовсім не про це.
Провінція — це завжди ностальгія.
Тут образи з неголеним лицем,
А кожна жінка любляча —
Марія.

Тут перед тим, як випити,
Перстом
Намажуть хрест
На срібних плесах "Водкі",
Немов Перуна втоплять,
Бо ж "по сто" —
Такі, як вічність, чи любов, солодкі.

Це край безодні,
Вогкий, мов оргазм.
Про—він—ці—я,
Бо—він—це—я,
Це — наше.
Телесик наш, і Змій, Баба Яга,
І дощ, і кров, і запорізька каша.

3.

…А от коли Колонія —
Прощай.
Прощай, державо,
Навіть батьківщино.
Адже якщо провінція — свіча,
То вже коли колонія —
Жарина:

Немає вітру —
То й вогню нема.
Глибока ніч,
Запущений колодязь.
Колючим смутком зв'язана тюрма,
В якій сидить "ні за що" кум Володя.

Колонія —
Провінція плюс те,
Що вже не наше,
Що ненаше, рідне,
Не росяне, не ніжне, не святе,
Жорстке і рабське,
Ситно-ненаситне.

4.

Підпанство наше гірше за панів,
Що прилетять на мерсах чи галерах.
Парторг у вишиванці —
Курва слів.
А тих у нас парторгів —
До холєри.

Як прийде німець — німцями стають…
Китайцем, благо, буде стати важче…
Англійці так індійців пізнають
Чи індіанців —
Гордих і пропащих.

Чуттєво та безсило стогне даль.
Чумацький Шлях несходжений і вічний.
А жовта крапка — молода звізда —
Як падає —
Подібна до півсвічки.

Верба на гілці нам її подасть,
Як те, що гріло мрію нетутешню.
Присниться серцю, що кругом вода…
Що падають не зорі, а черешні.

І якось так між Богом і людьми,
Між ностальгій
І райських, і районних
Провінцію — дитинство —
Любим ми,
Колонію ж — як старість забобонну.

І тільки бунт свяченої води
Підніме люд слов'янський над собою.
Він крутиться ушир туди-сюди,
А варто вглиб —
За кров'ю голубою.

5.

Тут брешуть всі —
Газети й дзеркала.
Поети ходять,
Як магнітні бурі.
Тут штучний мед корчмарського стола.
І плачуть відьми.
І сміються кури.

А холуїв, а п'яниць, а розп'ять…
Церков доволі,
Туалетів — дуля.
Якщо так піде —
Років через п'ять
Лише попи зостануться й зозулі.

А поміж тим прибуде "кандідат" —
Рука — при шаблі,
Очі — коні бистрі…
Так ладно агітує за мандат,
Що аж повіриш:
Є ще люди-іскри.

Але не в нас.
Не ті, мабуть, харчі.
Не ті зілля, не той женьшеню корінь.
І синя тінь худенької свічі
Сумним вогнем зігнеться у покорі.

Бо добре й так.
До Бога ближче, му…
Від себе в ліс сховаємось —
І тепло.
А нащо ж ми на світі живемо?
І нащо — ми?
І на що ми?..

Нестерпно.

Нестерпно бути мертвим за життя.
Бо вічний сон нам вічно буде снитись.
Провінція — Колонія — Суддя…

За волю битись —

Долю боронити.

Хто недостоєн волі — хай іде…
Будує піраміди і канали.
І по краплині, крапельці щодень,
Щоб рабські гени
В ньому розквітали.

І стане "жись" на батьківській землі
Така сумна, як молода монашка.

В провінцію вертають журавлі.
Колонія —
Немов
Порожня
Пляшка.

* * *

Піч наша більша була за хату.
Отож, як пеклися із вишнями пироги,
Тепло було і пахло літом і святом
Далеко-далеко…
Мов розходились на зрізі Дерева Роду круги.

Бігла корова на гору, як по клавішах піаніно, —
Така чутлива і чорна була трипільська земля:

Де палку не встромиш — вродиться ідол чи буратіно…

Жодного короля.

Хлопець колишній приїхав дядьком із Аргентини.
Землю свою цілував, як поліська баба.
А хтось підганяв, підганяв себе шаблею — і загинув.
"Так йому, — скажуть, — і "траба".

Злазить, як шкіра під Сонцем, як з бані злото,
З мого села ідеальність аж трохи райська.
Вже і бидлячість видно, і болото — болото…
Тут між словом і ділом стіна китайська.

Щось про високе товстими-товстими струнами
Бренькне Стьопка якийсь недовчений чи Борька Ворон.
А коли "розрішили" свободу — клянуться перунами
Ті, що вчора топили не тільки перунів,
Але й хрести із соборів.

І ти очерствієш, як хліб, що коса відкусить
Від пуповини землі і полюбить камінь…
Осінь печальна, хороша, як дикі гуси,
Дзенькне над серцем —
І політиці Бмінь.

* * *

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все — як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: "Госпадзі і Госпадзі!" —
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять —
Щасливі
Та сумні.

* * *

Сніг чадить.

Ліпитиму коня.
Бо дешева воля без повстання.
І давно не голена стерня
Коле, як приборкане кохання.

А життя йде швидше, аніж час,
Важко прикладаючись до щастя
В тих світах, де вже немає нас
І у тих, де всім побути вдасться.

Протопчу стежину у снігах.
Так цілують мертвих і крилатих.
Впізнаю себе у ворогах,
Наче вина в ріках непочатих.

Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
Може, час життя наздожене,
Гляне в очі — і назад вернеться.

Світ простий-простий такий, мов сніг,
І складний, ну як сніжинка кожна…
Тож лицем в замерзлому вікні
Стане, може, квітка придорожна.

Ґнотик свічки веною стає
І при тім прозоріє, прозоріє…

Сніг чадить.
І чується мені
Наперед написана історія.
ІРОНІЧНЕ

Я б тебе від клубу
Аж провів до неба.
Ти мене не любиш...
Так тобі і треба.

То велика пісня,
То правдива казка —
Це життя капризне
У залізних масках.

Десь дзвенять осоки,
У сльози — пожежа.
Зверху — роки й роки,
Знизу — межі й вежі.

До сільської Ради
Гострить ножик Місяць…
Грішно і нерадо
В ніч кричать завіси.

Сняться груди й губи.
А душа — як лебідь...

Ти мене полюбиш —
Так тобі і треба!

* * *

Друже останній...
Лукава моя і рідна.
Меду нового і древньої трути міх.
Зразу мені здавалося, що ти — красива відьма,
Що я тебе переміг.

П'яне волосся твоє, руки, що плачуть вітром,
Погляд у травах заплутаний, як змія.
Світ мій до крові з твоїм обійнявся світом.
Як же ти будеш?..
Тобто, як буду я?

Жити, щоб жити лише, після того всього —
Наче тримати за горло келихи без вина.
Доріг до пекла багато, до раю ж одна дорога
І та обірватись може, як на струні струна.

Тіло із хліба запахом.
Смертна тоска за волею.
Жінко моя, пісне про кров і заморських птиць,
Щастя моє, бліде від любові
Й неборотьби із долею.
Ти чуєш, ми котимось разом
З твоїх весняних зіниць.

Сильніші за вірші, за клятву, за себе, друзів...
Якими були, коли себе не знали іще.

Темніє у Львові.
Кожної тварі по парі на вічнім крузі.
Світиться "Ноїв ковчег"*

*"Ноїв ковчег" — бар у Львові

* * *

Любов напала навесні —
Як Божа кара.
Писала кров'ю по вині
Сумна і кара.

Здавалось — чесна, як вогонь,
Як вітер — гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени, як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись —
Удвох, від світу.
Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...

* * *

Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем...
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.

Небо менше удвічі
Без тебе мені також.
Тихо співають свічі
В темний осінній дощ.

Листя — як модний вітер.
Наче усмішка дня —
Ключ журавлів над світом,
Що горить навмання.

Щастя — крилате й сиве.
Ягідна тиша рук.
Дощ перейшов у зливу,
Віск перетік у звук.

День — наче танець білий.
Ніч — наче перша ніч...
Ми за рікою бігли,
А за зорею — ні.

Півень запіяв тричі.
Долі сів на плече.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.

* * *

Вертатись пізно.
Вже гра — як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.

Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша —
Найбільша тиша,
Остання тиша.

Там вітер вічний,
А зірка смертна.
Сорочка свічки
Об світ подерта.

Вертатись пізно,
Бо гра — як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

ОДКРОВЕННЯ
( Т.Г.ШЕВЧЕНКОВІ )

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий —
Це болючіше, ніж вдягають.

РЕГЕНТКА
Драматизована поема

1. Початок десятого століття. 5 травня. Свято вічно юної богині Лелі.
Красна гірка поблизу села Вибути.

ГОЛОСИ ДІВЧАТ
Треба вибути Лелю! Лелю вибрати! Лелю! Ольга, Ольга хай буде!

ПЕРША ДІВЧИНА
Та вона ж не поклониться навіть свободі, люде!
Горда, вперта порода в нас Ольга! Гірка, як полинний мед.

ДРУГА ДІВЧИНА
Але ніжна й красива... Аби доля щаслива.

ГОЛОСИ ДІВЧАТ
Хай буде вона. Ольга, Ольга хай буде!

ПЕРША ДІВЧИНА
Леля саме така — світла й сумна ледь-ледь.

Дівчата шепочуться-радяться. Беруть за руки Ольгу, заквітчують її, водять коло навколо неї — Лелі. Співають:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Ти в віконечко, о Лелю!
Покажи нам молодая, о Лелю!
Свого-то юнця, о Лелю!
Та пожалуй-ко яєчко, о Лелю!
Є ще красненькоє, о Лелю!
Ще на красному блюдці, о Лелю!
При добрих людях, о Лелю!

ОЛЬГА (підходить по черзі до кожної дівчини)
Будь гожа, як рожа;
Будь весела, як весна;
Будь робоча, як бджола;
Будь багата, як земля!

Дівчата пригощаються маслом, сиром, молоком, беруть по червоній крашанці, вклоняються і дякують Лелі, гуртом співаючи:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице, о Лелю...
При добрих людях, о Лелю!

ТРЕТЯ ДІВЧИНА (обурено)
Ольга — божа обраниця?
Чому, скажіть, ну чому?!
Бо Гостомисл легендарний
Рід зачинав її?
Муж іменитий, бачиш,
В Новгороді старому...
Він же варягів кликав,
А не князів своїх!

ПЕРША ДІВЧИНА
Але ж він сам був князем,
Нашим, великим, рідним.
Ольга ж не Леля справді,
Просто — жертовний дар.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА
Ну то ж тоді для чого
Їй ці литаври мідні?
Чим ти за неї гірша?

ПЕРША ДІВЧИНА (показує на річку)
Глянь, як тремтить вода...

З'являється човен молодого князя Ігоря та його "сродника" Олега. Підпливає, підпливає... Князь свистить (до дівчат)

Подательці небесної вологи
Принести дар, чи просто проминуть?..
На Красній гірці зав'язать дорогу,
Безмежну і самотню, як струну?
Тут хтось казав про князя Гостомисла,
Який привів нас, Рюриків, на Русь.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА
Казав, але коли ви, князю, свиснули,
Дівки і звірі скрикнули в бору.

ІГОР
Я в ловех упражняшеся, побачив
Величну сарну з поглядом дівчат.
А де вона? Куди вона? Неначе
Про неї тут так голосно мовчать?

Ольга тим часом переодягнулася мисливцем. Вистрілила з лука в гущавину. Сіла в інший човен.

ІГОР (до Ольги)
Гей, парубче, той звір давно убитий.
А я склав жертву Дані, тож дарма
Веслом на вітрі хочеш ворожити.
Бо шіді, ріді — і човна нема.
Віддай мені нехитре серце звіра,
Що перебрав на себе гріх віків.

ОЛЬГА (лукаво)
А я тобі, не вірю, й не повірю,
Що сарну — мою подругу — убив.
Ще й хочеш, щоб тобі її привезти?
Зухвалий хлопче...

ІГОР
Я ... великий князь!

ОЛЬГА
Олегів сродник? Він тебе запестив.
(Стріляє з лука в пташку)
Тут стріл багато, парубче, прилязь…

ІГОР (наздоганяючи човен Ольги)
То ти, ого, не хлопець, а дівчисько!
Вірніше, дівка, та яка! Яка!

ОЛЬГА
Ти, князю, знаєш, не пливи так близько...

ІГОР
Марена не потопить свояка.
Я жертви вніс усім богам праотчим,
Тож ні Дажбог, ні Хорс, а ні Троян
Мене губити в річці не захочуть.

ОЛЬГА
Вони не зможуть, але схочу я.

ІГОР
За що? За що? За те, що цілувати
Твоє волосся рад би за престол?

ОЛЬГА
Навіщо, ти, зухвальцю, час свій тратиш?

ІГОР
На мене так ще не кричав ніхто.
На мене журавлі лише кричали
І олені, згасаючі від стріл.
До мене так степи лише мовчали
І небо, що заснуло у Дніпрі.

ОЛЬГА
Чого ти, княже, серце баламутиш?
Пливеш — пливи. Усе кудись пливе.
Ти ж князь, світильник, буть суддею мусиш,
А ти в полоні хтивості живеш.
І з тебе теж в ненависті сміятись
Таємно буде смерд, чи ворог наш.
У тебе сила, в тебе ладні лати.
У мене тільки річки глибина.
Бо лучче душу водам цим віддати,
Аніж тобі, хоча твоє ім'я
Символізує Сонце-бога, ратая...

ІГОР (вражено)
Та що ж я, що ж я, дівчино... та я...

Човни поволі мовчки розпливаються. Виходить із лісу Ольжин наречений — древлянський князь Мал.

МАЛ
Це хто такий?

ОЛЬГА
Ніхто...

МАЛ
Неправду кажеш.
Отак вкрадуть — і що тоді мені?
Що ворогам печаль моя заважить,
Як пташка серця сяде на струні?
На струнах тяжко вити перші гнізда.
Ти, честолюбна, Ольго, через край.
Як більший князь — ти з ним захочеш сісти...

ОЛЬГА (сміється, цілує Мала)
Не бійся, Мале, вистарчить Дніпра!
Якщо ж тебе уже я полюбила,
То це навік, до чорного вогню.
Але закони Роду і Ярила
Не об'єднаєш іноді. Виню...
Виню себе за зле бажання влади.
Любов — боги.
Вони все бачать й так.
А люди хочуть грішну, справжню Ладу —
І князь, і воїн, і купець, й бідняк.
Якщо мені судилось мати Київ,
То я не втрачу шанс.
Життя одне...

МАЛ
А як же я?

ОЛЬГА
А ти — зоря на вії.
Ти скритий біль, що зроду не мине.
Ти те, із чим піду я, грішна, в спокій.
І ти підеш — і стрінемося ми.
Які ж ми будем чисті і високі!..

МАЛ
Але ж тоді, чи ж будемо людьми?..

ОЛЬГА
Прости мені, все наперед, навіки.
Люблю тебе, люблю тебе, люблю,

(Обіймає Мала)

Й любитиму. Але у жилах-ріках
Пливуть човни... І я їх не спалю...

МАЛ
Пливем до мене.

ОЛЬГА
Я чекаю Долю:
Якщо прийде — ще раз кажу: прости.

МАЛ
А якщо ні...

ОЛЬГА
Тоді, душею гола,
Піду з тобою,
Милий, по воді.

Мал і Ольга цілуються.

МАЛ
Піду погляну, як моя дружина.
А ти чекай...

ОЛЬГА (до себе)
Чекатиму. Мине.
Чи припливе той князь — іще дитина?
Чи Доля зве до Києва мене?

ЛІТОПИСЕЦЬ
Утікала від себе. Було щось земне-земне.
Як усмішка криниці, цвів Місяць. І вишня пахла.
Слід падучої зірки — оголений божий нерв.
Слід летючої чайки — любовного болю спраглий.
Хоч холодна, як цвіт, від кохання хіба втечеш?
Відтанцюєш цей день під струну тятиви і долі.
А прощались навіки! Та хочеться ще і ще
Темним болем солодким в'язати порожню волю.
Тим, хто все те пізнав, хай на щастя хватає сил.
Хай красива неправда спалахує знову й знову.
Як зірницю роса, так просила сльоза сльози ...
Так троянди чекають вітрів для своєї любові.

ІГОР (на самоті)
Душа її — беззахисна і сильна.
Тяжка душа, а на політ легка.
Який я вільний, боже, боже… вільний!

(Кличе свого "сродника" Олега, який правив замість Ігоря, доки він був неповнолітнім)

Пливи, Олеже, дівку ту шукай.
Пливи, пливи. Це — доля, не ріка.

Чути плеск весла. В далині — силует Ольги.

2. Силуети Ольги й Ігоря. Ігор іде геть. До Ольги підбігає хлопчик — син Святослав.

ЛІТОПИСЕЦЬ
Була війна супроти Візантії
І договір із греками, як біль¹
Чотири добрі й прокляті стихії
Допомагали божеськи тобі.
І племена — брати твої далекі —
Платили дань за Сонце, за вітри,
За дим, за дощ і за політ лелеки,
Беззахисний, мов ясен без кори.
Ти воював із ними, із собою.
По правді: все життя — то боротьба,
Що для одних здається тільки грою,
Для інших — смерть, для третіх — ворожба.
Боги, і ті поділені: Перуна
Взяли князі, а Велеса — народ.
Це бог-поет. Його травинні струни
Як голоси підземних юних вод.
І уличі, й зелені деревляни
Терпкі були, та Ігор їх нагнув.
Дніпро приймав вітрила домоткані,
Коли відкрились ополонки-рани.
До Києва князь ладив данину.
Його дружина, стомлена походом,
Принесла князю скаргу, наче шрам:
До нас тут був Свенальд — твій воєвода.
Як плив з добром — поменшало Дніпра...
Такі великі лодії "із диму".
І отроки Свенальдові в портах...²
А ми, як ми свою відбудем зиму?
Ідемо ж не на ворога, а так —
Туди-сюди подзенькаєм мечами,
І, деревляни нам куниць дадуть.
Князь важко думав: "Що робити з вами?"
То ж кров'яна, а не Молочна путь.
Але пішов, бо всі ми любим славу,
І злото любим, і любов, любов...
Та сильний той, хто їх зміняв на трави,
На вітер волі, що млини молов.
Молов, молився... Дань узяв не "з диму",
А ніби з душ, що вже своє дали.
А деревляни вчились буть святими.
Учились, вчились — але розп'яли...
Бо в них також діди були і діти,
Тернова туга в золоті весни,
Бо їм вже не було куди подітись
І снились всім ті самі сиві сни:
Що знов іде "варяг" за даниною,
Що хоче душ, бо тіл уже катма:
"Життя так мало, Мале, бог з тобою!
Скликаєм раду, бо іде зима...
А Ігор — вовк: занадився глибоко
Якщо не вб'єм, то він поіклить нас".
Мовчали в ріках зорі, мов пророки,
І серцем думав деревлянський князь.
Послав послів з Іскоростеня-града,
Та Ігор був ображений, мов меч.
Ніяка жертва і ніяка влада
Його, здавалось, більше не пройме...
Про це писали Нестор, Лев Диякон.
Що я скажу? Не винні тут ліси.
Зап'ястя лип пожовкли з переляку.
А князь мовчав. Пощади не просив.
Бо хоч-не-хоч, а воїн він. І винен.
Загинув сам і весь його загін.
Мостива³ кров стікає по травині
Уже не сім, а двадцять сім колін.

3. Ольга із сином Святославом у весняному степу.

ОЛЬГА (до Святослава)
Більше батько не зможе тебе називати сином.

(Пригортає хлопця)

В мене мужа немає.
Зосталися ти і Русь.

СВЯТОСЛАВ
А хто в цьому винен, мамо, хто, мамо, винен?

ОЛЬГА
Мабуть, Лада, синочку.
Та я деревлянам помщусь.

СВЯТОСЛАВ (виймає з ножен іграшкового меча)
Але ж мамо, о мамо! Ти жінка!
А є ж закони,
Що написані кров'ю:
Помститись повинен син!

ОЛЬГА
Сину, сину маленький, лошатка іще не коні.
А у тебе ще будуть і вина, і мед, і полин.
Ти не бійся, не бійся... У тебе батька не буде...
Тобто Мала, що рідного твого розп'яв за все.
Я помщуся сама. Так хочуть Перун і люди.

(З далини наближаються крики)

Онде, бачиш, послів деревлянських Стрибожич несе...

СВЯТОСЛАВ (знову дістає меча з піхов)
Ти уб'єш їх?

ОЛЬГА
Синочку, біжи до квітів.
Підростеш — зрозумієш. Дізнаєшся — що і як.
Бачу, ти, ще себе нашукаєшся в цьому світі,
Бо себе у собі шукає лиш мати твоя.

(Дивиться синові в очі)

Морозна пилюка на тонко гарячих віях,
Так близько до серця мойого твойого крик.
Я вільна, мов стріли в польоті чужої мрії.
А ти на прощання мені говори, говори...
Це запах життя. Це торішнього листя зойк.
Я сину, вернуся. Ми будемо разом вічно.
Над нами кружляє в мовчанні весілля сойк.
Я знаю — це вічно. Я знаю, віщо.
Усі ми живемо, як світло в старому листі,
Де нудно без вітру, із вітром також не рай.
Тут віриш-не-віриш, а маєш про себе вісті,
І хочеш-не-хочеш, а любиш, коли пора.
Хай небо боронить тебе від любові з неба,
Що так недоречна, як "здрастуй", коли "прощай".
Люблю таке щастя...
Воно мені, сину, треба.
Любов без любові...
Нехай покипить. Нехай.

(Голоси наближаються)

ГОЛОС ВАРТОВОГО
Посли від князя Мала.

ОЛЬГА (виводячи сина)
Хай заходять.
Куди ж послати, коли це посли?!
Вони ж отут від імені народу.
Самі б, напевно, зроду не прийшли.
Адже весна. Стріла — і та заквітне.
Жінки самі ідуть до їхніх трав.
А я чужа, тронована, нерідна.

ПОСОЛ
Нас Мал, наш князь, до Києва прислав.
Ми як свати... Бо князя сон наврочив
Він бачив там тебе, дари твої:
Там лодія просмолена, перлини і сорочка,
І листя рож, і мертві солов'ї
То ми — свати! Виходь за князя Мала.
Він молодий. З обличчя — вина пий.
А Ігоря ми чесно покарали...

ЛІТОПИСЕЦЬ (голос)
Незрячий лірник серцем не сліпий.
Він знав, що Мала ще кохала Ольга.
Він Ігоря давно манив у ліс.
Бо в світі так: любов вбиває волю.
А волі ще ніхто не переріс.
А данина — то тільки голий привид,
Бо суть — жага двох цілих половин.
І краще мить летіти над обривом,
Ніж все життя повзти до злих вершин.
Мал — добрий князь. Чого йому бракує?
Земля деревська в шкурах, у медах.
Когось шрамує, а когось лікує,
Як пісня, що жагуча і проста.

ОЛЬГА
Вже мого мужа більше не імити.
Ніякий бог його не приведе,
Але мені не хочеться вдовіти,
Лякати тінню листя молоде.
Піду за князя вашого, древляни...
А ви тепер до лодії ідіть.
Вас понесе мій люд, віддавши шану,
У лодіях — як пір'я по воді...

Все заволокує дим. Чути крик журавлів.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І понесли... і "честь була велика їм".
І перше пекло стало на землі.
А з-під землі так голоси кигикали,
Немов осінні райські журавлі.
Було пекельно і було погано,
Поганськи, темно, м'ясово було.
І знов пішли посли за деревлянами,
І дерев'яно морщили чоло.
Наївні, горді, юні деревляни.
Їх перемога програна — бо сміх...
Відплата друга не була останньою.
Вогонь кричав стихійно за усіх.
Це все відомо, це давно відомо.
І "мовниця", й лукавство, і меди.
Мужів древлянських палено соломою,
А в Ольги ні сльозинки, ні води...
А тільки: "Я піду за князя Мала..."
Про себе: "Я би й серце віддала"…
ОЛЬГА
Та я ж навік за Києвом. Як мало,
Як мало я для себе зберегла?
Лиш той вінок і перший поцілунок...
А далі — доля. Далі я не я.
Коханий — ворог, тятивіють струни.
Мій милий Мал, душа моя — твоя.
Тут я — княгиня. Там — твоя кохана.
Таке розп'яття, гарт, бог знає де.
Є Мал. Є Київ. Є Велика Рана.
І голос Роду, що мене веде.

(Повертається до дружини, челяді)

Ідем на тризну, йдемо на могилу.
Над Ігорем насипемо землі.
Бо ця земля віддасть нащадкам силу:
По колосу уродить, по стрілі...

ЛІТОПИСЕЦЬ
Було удосталь меду на могилі,
І Ольга, й Род, і сила деревлян,
Які спитати Ольгу захотіли:
"Де наші друзі?".
"Де ваша земля...
Вони ідуть за мною з військом мужа", —
Казала Ольга. Зовсім не пила.
Впились древляни. І настала стужа.
Кривава стужа пеклом запекла.
Сніжинками крутились чортенята.
Смола текла, як въна, як винб.
Закони помсти в цьому винуваті?
Закон кохання? Чи душа одна?..

(Виразно постають звуки і фіолетові тумани пекла із чортами і сміхом Господаря Пекла).

П'ять тисяч посікла княгиня Ольга
Й вернулася до київських тривог.
Зостався Мал. Сміялась хрипло Доля.
Горів Перун. Потрібен сильний Бог.

Дим... Він не зникає до самого кінця поеми. Міняється лише його колір. Зараз він зеленіє. З нього виходить ще малий князь Святослав. З іншої сторони — княгиня Ольга.

ОЛЬГА
Сину мій, сину! По праву сина і князя
Мусиш помститись за батька...

СВЯТОСЛАВ
Але ж я мал...

ОЛЬГА
Не Мал...
Але, ну що ж поробиш?
Смерті не забагато
Тим, в кого в жилах стрілись
Літо й сумна зима.

СВЯТОСЛАВ
Снігу немає… але ж.

ОЛЬГА
Князь — або смерд навіки.
Помсти закони досі
Не відмінив ніхто.
Йди. Одягай кольчугу.
Зробишся чоловіком...

(В сторону)

Де ви, Свенальде, Асмунд?!

Чути дзвін мечів.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Рік 946.
Сів Святослав на престол.

4. Крізь чорний дим летять білі голуби, багато голубів.

ЛІТОПИСЕЦЬ
Птицям треба озера чи гаю.
Птиці не співають на льоту.
Тільки стріли на льоту співають
Пісню, хоч тягучу, та не ту.
Пісню, що в очах не має волі,
П'яну, мов тумани голубі,
Як вогонь, що прив'язала Ольга
До холодних лапок голубів.
Деревлянські в тім вогні дерева,
Мама вже не дихає чиясь...
Є пісні — як позіхання Лева,
Є пісні — як усміх солов'я...
Джміль до Сонця лізе по травині,
Що тече по лезу у народ.
Пекло, дим... а пісня не загине:
Як же смерть залишиться без од?
Не хотіла княгиня ні хутра, вина, ні меду.
Ніби духа святого бажала тепер в древлян.
Голуби, голуби, голуби полетіли з вогнем над Летою.
І пекельно горіла іскоростенська земля,
Кліті, стріхи, одрини, веселі гнізда пташині,
Сиві діти й діди... Тільки в "Повісті врем'яних літ"
Залишились вони, охрестились вони донині
Та чомусь не здається поганим той предків поганський світ.

Дим стає червоним. В диму лежить князь Мал.
Над ним нахиляється княгиня Ольга.

МАЛ (витирає сльозу, говорить до Ольги)
Набрехала зозуля мені, набрехала дуже.
Як же хочеться жити! Яка ж то вона, любов!
Ольго, Ольго, я знаю, це ти так тужиш.
Ольго, Оль... я знову тебе знайшов.

В окаянній косі твоїй сонце вечірнє бродить,
Але ти не даєш ворогам для цілунків державних уст.
Як отих голубів, вітер долі жене народи.
Я залюблений також в печально-тривожну Русь.

Я лілейним орлом льодяні облітаю далі.
А в зіницях твоїх — голі гнізда сліпих орлів.
На зорі животі — день, коли ми з тобою стрічались.
І немає землі.
На Землі немає землі!

Лиш страшенна печаль
За стрілою, конем і медом,
За душею, в якій
Ні сім'ї, ні вітчизни,
Ні друзів нема...
Тільки вітер і вись,
У глибинах себе —
Чорноптах і падіння, й злети.
Русь — далека свобода.
Русь — це ложе,
З Перуном розділене
Без голови...

Ольга схиляється над Малом, цілує його в уста.

МАЛ (продовжує)
Так назвали її?
Чи сама себе так назвала?
Я пригадую битву:
Трава... в золотій крові...

(Розкинув руки хрестом, помер).

ОЛЬГА
В окаянній косі —
Ні орди, ні божків не стало.
Як не стане нічого...
А Русь —
Тільки голос твій...

Дим стає фіолетовим. Виходить донька князя Мала, маленька Малуша, схиляється над мертвим батьком. Ольга відходить у дим, Малуша плаче на батькові. Ольга вертається, веде Малушу за руку. Малуша не хоче йти. Ольга бере її на руки несе.

Тим часом її дружинники садять мертвого Мала на палю — поглядом до беріз — місця загибелі князя Ігоря.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Невже і душі наші із землі?
В них голоси прапращура і списа.
А вени стерень гостро замалі,
Щоб кров прийнять впольованого лиса.
Порожні коні — вітрові сини.
І, мов життя, нахабна, степовичка
Засяє тілом з профілем струни:
Ламай вогонь, допоки він ще свічка!
А тінь зорі крізь терни на життя
Впаде комусь — і вічність наворожить,
Що врешті-решт не більша від життя
Того орла чи отієї рожі.
Залізна пам'ять в зрубаних калин.
Небесні очі в лані зі стрілою...
А душі в нас корінні, мов полин.
Вони у предках тужать за собою.
То їм також не знана таїна:
Куди і звідки, нащо і для чого?
Вважайте так: весна — вина вина,
А осінь — листям вкрадена дорога.

Донька вбитого князя Мала — Малуша утікає від юного, як і вона, князя Святослава.

СВЯТОСЛАВ (наздоганяє Малушу)
Краще вже бути ворогом,
Ніж не бути ніким...

МАЛУША
Краще згоріти в мороках,
Ніж продатись живим...

СВЯТОСЛАВ
Краще, щоб доля кидала
Каменем із юрби,
Ніж до чужого ідола
Йти, як ідуть раби...
Ти вже пробач...

МАЛУША
Я помщена.
Зверху — пісок років.
Все під руками-роками божими,
Як би хто не хотів.
Мстити тобі і матері?
Потім... А де кінець?
Вже за такими стратами
Довго нема мене.
Ні я не буду мститися...
Ти вже мені пробач.
Вічним законам Місяця
Я віддаю свій плач.
Люди, як діти стомлені.
Люди — як діти. Так...
Ліпше болять хай спомини
В дерева — на хрестах.
Цвіт на сніги не падає,
Світить тоненький лід.

СВЯТОСЛАВ
Не ховайся за правдою.
Відпусти журавлів.
Не тримай їх печалями.
Хочеш мати — на лук.

Входить княгиня Ольга.

ОЛЬГА
Діти, діти, ким стали ми?
Ким же буде мій внук?
Спорожніють жертовники,
Засумує Перун.
Але хто вони, хто вони —
Той, що йде по Дніпру?...
Сивий дим-туман заволокує все.

5. Дим набирає жовтого кольору. Чути курликання журавлів. Дим майже розвіюється. Видно золоті хрести на храмах Константинополя.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І пішла Ольга в греки.
І прийшла до Царграда зранку.
В неприборкану гавань армада лодій-човнів прибула.
Гавань — Ріг Золотий — наче законна бранка.
"Другим Римом" тоді Візантія у світі цвіла.
А посольства того! А посольства — з п'ятнадцять сотень:
І княгині, й боярині, навіть Григорій-піп.
Ще й племінник княгині, волоссям медовосотий.
Ждали всі авдієнції десь шістдесят п'ять діб.
А прийом відбувався у тронній великій залі,
Що Магнаврською звалась і світла була, як рай:
Мармурова оздоба і золото там, казали...
Хитромудра механіка — хоч бери і літай.
Імператор ромеїв сидів на високім троні.
Із зеленого мармуру трон Соломонів цей.
Осінь золота скрізь й велика зима на скронях.
Недаремно Великим назвався цар Костянтин-ромей.

Час ішов, наче Бог.
І хрести, а хрести терпіли.
До державного рівня розп'яття росли кругом.
Сьомий. Багрянородний...
І журавлі летіли.
Клином летіли, клином.
Кожен летів хрестом.

Застогнали органи, як Ольга прийшла до залі.
Імператорський трон підіймався до неба неб.
Позолочені леви на задні лапи вставали.
Заспівали пташки, мов живі, мов шукали степ.
Незворушно сприймала дивб ці княгиня Ольга.
Може, навіть всміхнулась, бо справді було незле.
І Триклін Кандидатів,⁴ і Анадендрарій з балконом.⁵
Все стояло. По-людськи велике, по-божому — все мале.
Онопод, Августія — також вінценосні залі.
Церемоніймейстер водив по них Ольгу, впрів.
Хвалила вона все, чи правду усім казала?
Яка вона — правда серця і правда високих слів?

Дим стає білим. Бенкет. З черепами-чашами бігають, мов літають, якісь гнучкі тіні.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Цей прийом був влаштований в залі Юстиніана.
Цей врочистий бенкет. В Аристирії був десерт.
За столом з імператором Ольга сиділа, напевно, до рання,
Випиваючи чашу княгині і жінки вщерть.

Дим розвіюється. Видно райське дерево зі Змієм і великим яблуком на ньому. Під деревом — голі Чоловік і Жінка, обличчя яких в масках. Дим стає зеленим. Дим стає зеленим.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Сорок днів проминуло у святі в Граді "святому".
І гуляло посольство, й дивилося на хрести.
Журавлі пролітали. Хотілось у Русь, додому,
Борисфеном за вітром солоним, за Хорсом старим іти.
Патріарх придивлявся, розп'яття на душу міряв.
А старий імператор у жили налив вина.
Призначали ціну, мов міняли любов на віру.
Вже була раз любов...
А віра в усіх одна.
Ольга вільно й повільно дивилась на того, того,
Що висів на хресті — ні то раб, ні то князь,
І від сина було щось у ньому,
Й від Мала було, й від Бога...
Він сумний був, неголений, мов стерня.
Приміряла на себе Марії з Магдали долю.
І Прокули, і Матері...
Юність тягнула в ніч.
І здавалося їй: закохалась вона до болю
В тих, що так ось летючо висять на хрестах сторіч:
Перша справжня любов, перша помста —
Вони єдині.
Ті, що загнані в землю, посли,
Всі висять-летять.
Усміхалася Ольга-княгиня на людях,
Ридала в ночі, людина.
І гілки, і мечі, й журавлі, і любов —
Як багато у світі отих розп'ять...

Туман. Крізь нього видно лодії, що пливуть до Києва. Кияни в білих сорочках — зустрічаючі. З неба спадає жовте листя, інколи скрикне в душі падаюча зірка.

ГРИГОРІЙ-ПІП
Чи то листя, чи зорі, чи золото ранить душу.
Хай вже краще зима на мечах намалює цвіт.

(До Ольги).

О, велика княгине, я всіх похрестити мушу...

ОЛЬГА
Кожен сам себе хрестить шрамом доріг і літ.
Досить я вже хрестила...
Хай люди й боги пробачать.
А якщо не пробачать,
То, значить, такий закон.
І нікого не силуй.
Хай кожен своє відплаче,
А тоді вже підходить до ідолів чи ікон.

Ідоли язичеських богів підіймають руки — стають хрестами, на яких висять Мал, Ігор і ще багато-багато інших... сама княгиня Ольга.

Люди в білому забирають ідолів поганських богів і вішають їх на березові хрести.

Усе заволокує рожевий туман.

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
І стояли в Почайні посли — із Царграда люди.
Ждали воску в дарунок і хутра, і всіх медів.
"Коли ти постоїш, — каже Ольга, — як я у Суді,
То вже дам тобі всього".
Та Царгород не схотів...
Розділила вона у собі два хрести віднині:
Хрест княгині великої, жінки слабкої хрест.
А вже хрест на хресті — то, кажуть, і є
Людина,
Що у пам'яті вод і зірок не вмре.

Церковна музика, молитва.

ОЛЬГА
Де ти, мій вирій, де, моя ладо?
Це не життя. Покута.
Мудрість народу, як мудрість саду,
Осінь дає збагнути.
Коли там яблунь більше, ніж яблук,
І навіть змії плачуть,
Внуки Адама, путь наша, мабуть, —
Знову льоди гарячі.
Де ти, коханий, з рідного краю?
Де ви, ворота раю?
Ми вибираєм? Нас вибирають?!
Знаю, що я не знаю...

ГОЛОС ЛІТОПИСЦЯ
Мало бути усе так, як мало у світі бути.
Як було і як буде.
А Ольга?
Вона перегнала час.
Сумували жерці — не від світу оцього люди —
Бо на капищах душ храму росла свіча.
Син Леонів⁶ хотів Ольгу заміж "Достойну", взяти.
Охрестив її сам. Тож донькою була йому...
"Переклюкала, Ольго, мене ти", — бідкався хресний тато.
На березах розп'ятий був її тронний муж.
А легенди, легенди — снувались віками людом.
Архонтісса⁷ і варвари, Ігор, Малуша, Мал...
Так багато голів поганським богам піднесла на блюді,
А розп'ятому богові душу віддасть сама.
Посередників много: латинський єпископ Отон,
Адальберт (також єпископ), Лібуцій-монах, жерці...
Але сонце... не те що заходить,— сумніше сходить
Первозданна іконність з'являється на лиці.

(В синьому тумані скачуть акробати в чорному).

Все росте на хресті. Це чотири дороги до світу:
Від роси до зорі, і від неї — до серця, назад.
Все летить на хресті: кров і піт, хліб і бабине літо,
Повні жмені зелепух, дитинства сполоханий сад.
І розв'язаний вітром розмашистий чуб Святослава,
Й поклони у пісні до пояса рідній землі...
Ти, природо, чудна, бо зі стада зробила державу.
Через тебе тепер так страждають ліси й журавлі.
Десь ще піють півні, десь бабуся лягає під образ,
Хтось ще дзвоном стає в цьому, небом забутім, житті.
Світлим-світлим Стрибогом ще досі окрилений обрій,
Тільки люде вже знають: їх душі — тіла на хресті.
Чи воскреснуть вони, чи до суду землею накрились,
Наші душі, що пісню з початку несли?
А тепер вони, як ті вітри — наших предків могили,
На яких розгортають несуєтні крила сліпі орли.
Журавлині ключі — над октавою нашої долі.
Над багаттям калин сохне осінь.
Спішать віки.
Вже летить на хресті у вінку, наче дівчина гола,
Білокоса планета —
І цвяхи, як пір'я, стирчать із руки.

У синьому тумані крутяться скоморохи. На хрестах висять Малуша, Мал, Святослав, посли князя Мала, князь Ігор... і ще, і ще люди. Княгиня Ольга стоїть на колінах між ідолами богів предків та цими хрестами, розкинувши руки хрестом, повільно підіймається.

ОЛЬГА
Хтось більш любив цвіт квітки, не зорі.
Хтось більш любив підкову, а не Місяць.
Хтось кров'ю на березовій корі
Почав Христа, бо вже Перун втомився.
Втомився так, як втомлюється світ,
Розп'ятий — чи на смерть, чи для польоту...
За день один, а чи за триста літ,
Від тих, що — за, а чи від тих, що проти.
Я маю вперто каятись за всіх,
За око, зуб, за ікла, за травину.
Який полюдський християнський гріх
З поганським німбом, що наполовину!
Була любов, свобода. Що іще?
Колись вернеться все на круг той самий.
А я піду за зоряним дощем
До предків, чи Петра, що біля брами...
Бо ж все одно — хтось мусить починать
Учити щастю плем'я чи народи.
І не зжеруть жерця за "Отче наш"
Сімаргл чи Леля за велінням Рода.
Любити все то легко. Як себе.
А я ж себе допалюю за помсту.
Нічна веселка вбила голубе
В собі. Не в небі вітрового зросту.
Свята велика сива далина —
Туди, у глиб, де голуби на струнах.
Моя заслуга — це моя вина.
Мій хрест — це навхрест скинуті Перуни.
Вам недоступні ці святі гріхи,
Поганська тризна з пасхою дрімучою.
Я знаю: це єднатимуть віки.
А я в собі за вечір їх вимучую.
Міняю душу. Високо мені.
В безсоння йдуть розп'яті деревляни.
І я одна й вони якісь одні...
Що скажуть предки?
Чим вони погані?
Я до Христа народу не тягну.
Іду сама. Хай кожен сам — як хоче.
А я стрілу поклала на струну.
Прости й помилуй всіх, єдиний Отче.
Для наречених божих застара...
А для сестер... хай скажуть деревляни.
Нехай мене один закон кара,
За другим я ж сама себе поранила.
Не треба ночі.
Я княгиня сліз!
Сталева серед воїнів і двору.
Але в мені кричать вже журавлі,
Що полетять над київським собором.
А потім — круг...
Не втопиться ж Перун!
Минуть тисячоліття, як хвилини.
І прийде знов віддатися Дніпру
Свята і грішна дівчина-травина.
І зорі в них відіб'ються, і дим,
І божий лик — обвітрений і ніжний.
В собі світ завжди буде молодим.
На людях всі ми трішечки засніжені.
Живим — життя. А мертвим — божий суд.
І людська пам'ять, як усе, — невічна.
Взяла я більше, аніж донесу,
Бо так до себе доростає свічка.
І буде ніч — як чорний ніж трави,
Волоссям до волосся доторкатися.
А вершник-час піде без голови
В летючий зір дороги запитатися.

ЛІТОПИСЕЦЬ
І писали про Ольгу німецькі хроністи древні,
Візантійський історик Скіліца за вік після Ольги десь...
Що хитрила вона, що хрестилась вона, напевне,
І що добре, що Ольгу подарував нам днесь.

З туману виходить внук Ольги — князь Володимир із хрестом.

ВОЛОДИМИР
У державі душі ні князі, ні ченці ми, ні воїни.
У державі душі ми — задума народу свого.
Він наш дух освятив на руїнах далекої Трої,
Із жертовного вогнища в нього занісши вогонь.
Крізь віки передав недоторкану ворогом пісню
І коромисла днів, що єднають грішних святих.
Через бабу мені мій народ розказав, що не пізно
Повернутись до нього, щоб далі до нього іти.
Щоби каші черпнути з котла справедливої січі,
Подивитися в очі степів, де гуляв сармат,
І боянам своїм над курганом поставити свічку,
Бо земнішої долі, здається, ні в кого нема.
Хай слов'янка прийде, щоб коса розстелилась по маках,
У прозорому савані, тканому з диму багать,
Місяць вітер хай ловить із душ золотистим підсаком,
Стане добрим, як серп, у боях загорілий тать.
...Я підкову знайшов у полях,
Де гуляють могили.
Ту підкову забрав.
Ще б до неї гнідого коня!
Поскакати б туди,
Де вітрам наші предки молились —
І вже звідси, вже звідси
Іти до хреста щодня.

Березово-калинова весна. Храм. Чути пісню:

"Ой, Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю...
При добрих людях, о Лелю!"

Крізь сонячний туман ідуть-пливуть княгиня Ольга за руку із князем Малом.

14 жовтня 1998.

* * *

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами пахне.
І дерево в полі — святе-святе...
Тому, що самотнє.
Чахне.

Старий журавель у новім гнізді.
Калиновий присмерк вітру.
І плач Богоматері на Суді,
Й Христос, що забув молитву...

Скелети дерев, як дерева, сплять.
Відходять за обрій друзі.
Немає ні хлопа, ні короля
На цьому тонкому крузі.

Немає дитинства. І скучно так,
Немовби вже Бога бачив.
Не знає навіщо — тече вода
По шаблях зіниць собачих.

Молитися сумно, грішити теж.
Йти в рідні поля й мовчати.
І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.

І буде своя простота небес
Дорожча америк жовтих.
Діди спочивають і ждуть тебе,
Немов журавлів у жовтні.

А ти ще горітимеш в цих льодах
Посеред хрестатих вишень,
Допоки спокійно тече вода
По шаблях очей Всевишніх.
Нью-Йорк, 1999

ТВОРЕЦЬ І ГЕТЬМАН

Думав гетьман — вибирає долю.
Сива чайка плакала в Дніпрі:
Україна продана за волю,
Україна куплена за гріш.

Думав гетьман. Лірники співали.
Так душевно вміють лиш сліпі.
На прощання в губи цілували
Поле, ліс і гори голубі.

Думав гетьман— віра в нас єдина:
Об'єдна корону й булаву...
Бог також, він трішечки людина.
Він сидів і плакав у траву.

Гетьман думав. Півні за рікою
Піють, піють сумно, як вітри.
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,

Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ — як лист турецькому султану,
І кургани — душі висоти.

Вся Земля — німа, немов руїна,
Десь для когось пада, як зоря.
Сивий гетьман Богу України
Ланцюгами сльози витирав.

* * *

...Помирають померлі.
Душа опускає планку.
Коле ноги пришельцям
Зерно, що росте з пірамід.
Той, Хто виліпив нас,
Йде до дзеркала кожного ранку
І знайомиться з богом,
Якого виліпив світ.

* * *

На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.

Вони бояться вмерти, я — чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.

Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я — онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...

Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею — то святе,
Та я б волів померти за діброву.

РОЗМОВА З ДІДОМ

"Діду, діду, а болить вмирати?"
"А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав.

Не люблю сумних дерев над серцем.
Там — живе ялина. І пташки...
Тільки би не мучитись, а вмерти,
Як вмирають трави і зірки.

"Ей, підсуньтесь. Ич, як розляглися!" —
Так сказати Лугу і Дніпру..."
Наче свічі, погасало листя
І, як сльози, падало із рук.

Листя догорало над хрестами.
І летіли птахи, наче дим.
"Діду, діду, я також із Вами
Хочу йти до Бога молодим.

Скучно вже мені на цьому світі.
Я природі голосно болю.
Та й у мене підростають діти,
Наче крила в ірій журавлю.

Є кому сходити на могилу...
Діду, я не винен. Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі".

* * *

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров'ю — то їхні вина.
Де впав, набравшись, там — батьківщина.

Ідуть з піснями, вертають — сіллю.
На три вмерлини одне весілля.

Медовий Місяць, безногий воїн.
Було нас триста, зосталось троє:

То — білий голуб, то батько сивий.
Такі самотні. Такі красиві.

Летіти вміли. Не вміли впасти,
Зламавши двері своєї пастки.

СПОВІДЬ У КОРЧМІ

Битися прийшов, а не миритися.
Я, щасливий, не боюсь образ.
Горобини вигойдана китиця
Під моїм сузір'ям догоря.

Весь такий, ласкаво не приручений,
Любить і ненавидить людей...
А у мене з космосом заручини!
А у мене з відьмою бордель!

Непутящий, травами пронизаний,
З ангелом посварений за гріх
І до біса все-таки пронизливий,
Ох, таки просвітлений для всіх.

Заздрісник мене із хати вижене,
І "путящий" не наллє вина.
Йти люблю я пеклами найвищими
І люблю, як тріскає струна.

Вірш оцей писати над суєтами,
Обійнявши змоклого кота.
Вічне щось у вічності ще є таки, —
Ну хоча б душевна пустота...

* * *

На Пегасі білому — без меча.
Аж трава до зорі дістає...
Аж волосся своє свіча
Вітру чорному віддає.

Жити швидко — бажає плоть,
А красиво — аж стогне дух.
У Пегаса горить крило.
Я із ним в зорі пропаду.

Був пастух золотих дібров.
А Пегас мій — безгніздий птах.
Хай колишня моя любов —
Прокурор на Страшних Судах.

Я із неї богів почав.
Аж трава до зорі дістає.
Аж волосся своє свіча
Вітру чорному віддає.

ЗНОВУ ВДОМА

Я знов там був душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі — небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.

Вогонь помер. В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.

Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.

Сліпа хатина. Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер — сни очеретів.
А час іде. Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, — ліс осиротів.

Але ж, почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун. І коні не іржуть.
А час пішов... Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.

Вагітних мало. Весни не солодкі.
Ніхто себе не сміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.
Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу... Ох, що через сльозу!..
Тут рейки вже. А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.

Дрімучий світ — і раптом: добре й легко...
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще — час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.

ТЕЛЕСИК

Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
На цвинтарній груші тепліє гніздо солов'я.
До світу старого належить він зараз лише тілесно,
А так, то вже гуси із ним у інших летяь краях.

Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
Безсмертник цвіте і молиться жовта м'ята.
Повільно, повільно від себе усе спішить.

У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо "правильний він мужик".
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
А явір, а явір... у ньому лежать сумні.
Втомилося серце усе на землі любити,
З усього на світі складати струнні пісні.

Каштанові косма зробились, як вітер, сиві.
З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

Гарячі внучата дзвенять. Світ гойднувся, як човен,
І небо беззахисно впало до рук ріки.
Він знає мовчання і знає пташину мову.
Усе, крім душі, у нього взяли роки.

Не тільки ж у нього. Не тільки йому немило.
Хай гріється пам'ять в крові золотої пурги.
Старенький Телесик сидить на старій могилі.
Горбатій могилі Баби Яги.

* * *

Несемось Чумацьким Шляхом.
Вже крила й чоботи стерті.
Солодке майбутнє врочать
Веселі обличчя мертвих.

А Всесвіт — таки сльозинка!
А ми в нім такі солоні.
На диханні Неба — вітрі —
Тремтять, та не дзвонять дзвони.

Випадок — псевдонім Бога —
Нас кидає під трамваї.
А далі, а далі, далі...
Ніхто ж не вернувсь...
Не знаєм.

Згортається сміх при зорях.
І струмом проймають струни.
Моргають до душ козацьких
Розп'яті Христом Перуни.

ПОЛЮВАННЯ

Полювати лебедів найлегше:
Вб'єш її, то й він з небес впаде...
О невже й пташиний бог належить
До істот, що схожі на людей?!

Продались. Душа душі не має.
А на скільки вистачить раїв?
О людино-лебедині зграї,
Що шукають в зорях Україн!

Нам дано прожити і померти,
Спільну мову втративши земну.
Лебідь — розпечатаним конвертом...
Лірник — запечатаний в тюрму.

Разом десь летіти нам належить
В ту легендну білоперу путь...
Полювати на Землі найлегше:
Вб'єш одних —
То й інші пропадуть.

ЗАКОН ЖИТТЯ

Наш дух дорожчає, здорожений.
Але не ви мені Суддя.
Я можу бути переможений
Лише законами життя.

ПРОРОК

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М'який, мов хліб, мов камінь, —безборонний.

Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: "Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо...

Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!"
Так — неба синь під корами дерев.
Так — з тіл душі летять останні вірші.

Так із літами глибшає любов...
Несправжнє — всохне, справжнє — плодоносить.
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
Пророків завжди ж згадують під осінь.

* * *

Холодно. Поріжуся об воду.
Перехопить горло горизонт.
В степ росту. Круг мене Місяць ходить, —
Мов татарин зв'язує полон.

Впізнають важкі моральні люди, —
Аж собаки виростають з рук.
Краплі крапель, мов дівочі груди,
З крил спадають —
Божаться Дніпру.

Всі слова — язичники. А жертва —
Ця Земля, закутана в політ...
Холодно. Вода очима мертва.
В небі лиш розп'яті журавлі...

* * *

А вздовж найдовшої води —
Вогні найвищі.
Стежина долі — наче дим...
Мій вітер свище.

Наскельні написи здають.
Сивіють болі.
Та підіймаються, як ртуть,
Нащадки волі.

* * *

За листопадом — снігопад, за снігопадом...
Опальний світ, опалий цвіт старого саду.

І чарка душу не бере, і шабля — тіло.
Кохання зірку принесло — і полетіло.

Уста черешні в молоці — у першім цвіті...
І діти граються. І рай в пекельнім світі.

Малюнки воском — писанки, над короваєм.
У листопад, у снігопад ми щось ховаєм.

Неначе рибки золоті над водоспадом,
Тремтять у грішності святій шахерезади.

Вони розказують казки чужого краю.
За злотопадом — сріблопад...
І так минає.

* * *

Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла. Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна.

Позаду битви, позаду ігри,
Церкви і зорі,
Гарячі ночі на шкурах тигрів,
Чуже don't worry.

Любов убита.
Війна з собою.
Пісок і лебідь.
І — порожнеча, як перед боєм,
Як перед небом,

Щоб знов почати усе від яблук,
Усе від ovo.
І по-жіночи торкати шаблю
І пити слово.

А потім, пізно,— чиєсь пришестя,
Своє причастя,
Таке глибоке, таке тривожне,
Як сльози щастя...

Чи то провалля так грішно світить?
Чи то назавжди?
Кому то треба так вміти жити,
Щоб знати правду?

* * *

Я прийшов у чорному костюмі
І приніс вина й осінніх квітів.
Хоче серце відпочити в шумі,
Щоби в білій тиші не згоріти.

Цих дівчат давно напам'ять знаю.
У руках вони — немов гітари.
Я тут, мабуть, юність залишаю,
Мов торгаш жар-птицю на базарі.

Всюди осінь — в серці і надворі.
"Ей, поет, ми хочем в Ельдорадо!
Хочемо кохання..."
Ай ем соррі.
Я волію бути, а не мати.

Юність, юність! Теж не хочу далі.
Десь я бачив спокій малогрішний,
Паперові квіти і сандалії,
Білі-білі, наче чорна тиша.

Я до всього звикну, як собака,—
До життя, до смерті і до слави.
Як згорять в моїй вітчизні маки,
Я зайду в свою останню гавань.

І прийду у чорному костюмі,
П'яний, як вино з осінніх квітів...
Не було б у світі смерті й суму,
Не було б причини веселитись.

* * *

Ні-ні, та й стисне серце у мені.
Не оглядаюсь: ти ж бо не минуле.
Стоятимеш, як Місяць,— в стороні,
Спокуснице, спокутнице, Прокуло...

Я мав тебе і я тебе не мав.
Спасибі Тому, хто колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.

* * *

Минає час. Я все ж люблю життя.
Люблю від самозречення — до неба.
Немов дитя, люблю мале дитя,
І ближнього, і дальнього, і лебедя...

На пальчиках із себе вийшла ти.
Куди себе подіти, ще не знаєм.
І мак — маленький геній доброти —
Пелюсткою цілунок прикриває.

Мовчати можем вічно про своє.
Але чого тримати урагани?
Бо ж все одно — юрба не впізнає
Ні генія,
Ні Бога,
Ні кохання.

* * *

Промінь Місяця ловить, як лінза, чистенька сльоза монашки.
Юна-юна у чорнім — як нічка, монашка в траві лежить.
Із обличчям на книжку дитячу подібним і на ромашку.
Сфокусований Місяць — лягай і з очей лижи.

Син Господній на ній. На хресті. Цілував молитву.
Ланцюжок золотий обірветься —
І він потече з грудей...
Тридцять три...
Як для Бога — то смішно,
Для хлопа — якраз вигравати битву.
Божі внуки бродитимуть між льодяних людей.

Скажуть: знову євреї, а чи комуністи винні.
І який там під Місяцем к чорту тепер загар!..
Соррі. Зорі на чорному — як перестиглі вишні.
Недаремно Христос по-нью-йоркському Супер Стар.

Супер Стар. Надстарий.
Застарий для таких печалей.
Але, врешті, хто знає душу того, кого розпинали всі?
Лиш монахиня юна.
Але вона мовчала.
Сфокусований Місяця промінь грівся в її сльозі.

* * *

Щось мені так — мов вітрильники в жилах зустрілись.
Хоч бери жили — і скалкою дзеркала ріж.
Як ми любили…
Як ми бездомно любили…
Наче не вірили в сад, що цвіте угорі.

Може, й немає нічого: ні саду, ні муки немає?
Шрами на серці, життя — старомодний біль.
Жилаві свічі аж стогнуть — так їм світає
Музика Сонця і музика у собі.

В цьому польоті ні коми, ні крапки, ні титли.
Очі — як в сарн, що поранені, чи у поліських дітей.
Замість любові — пісня.
Замість пісень — молитва.
Правильно й світло,
Але не те, не те…

Щось мені так, мов струні, —
То самотньо, то дзвінко, то рвано.
Справжні убивці, несправжні царі і псарі.
Мов на екваторі босими п'ятами станеш —
І за сльозою не бачиш зорі.

Так починається ера нова на моїй планеті.
Хоч бери жили — і скалкою дзеркала ріж.
Якось по-людськи півні співають треті,
Наче не вірять у сад, що горить угорі.

* * *

Холодні зорі. Люблячі серця.
Пропущена печаль крізь нерви-жили.
Прийшов. Напився із твого лиця
Того, що прасвіти наворожили.

Надихався вітрами із морів…
Набачився, надумав, наспівався.
Як на Купала, у тобі горів.
Скажи: горів же?
Був же — не здавався…

І проти стрілки, й проти поїздів,
І проти себе. Ти така летюча,
Мов кола на сосні чи на воді…
Чи чайка, чайка на Дніпрових кручах.

Так вічна свічка тягнеться до зір,
А степ — в музейну мертвеність Європи.
Та наша ніч — як горло чорних дір
Над осінню бурштинової проби.

Залізносива часу течія —
І раптом щось — як дух святого свята…
Вже світ чужий, а ти іще моя,
Хоча й крилата.

ВІДЬМИ

Втомився годинник.
І зорі не люблять світла,
А так — відбивають схвильованість інших зір…
Чутливі столітні дівчата крізь душу летять на мітлах —
Чи то із ясиру, чи, може, в такий ясир.

І ніч до лиця їм, і світ їх боїться і любить.
Й вони поміж іншим по-справжньому знали любов.
Танцюють собою. Партнер неважливий.
На ногу хіба наступить
Той, хто крізь душу колись уночі пройшов.

Китайсько-турецькі базари під ними мліють.
Державні будівлі махають прапуром слів.
Летять проти течії сліз.
Сльози людські міліють.
Тіні подібні на журавлів.

А потім, а потім усе це, усе це разом —
Лягає на музику, музикою стає…
І відьмочка юна —
Красива й ніжна зараза —
Даль пропонує
Сама ж її з горла мойого п'є.

CTЕП

Цикл-поема

1.

Чи ж ми іще достойні тих степів —
Важких — як море, справжніх, неколгоспних,
Куди ще жоден вікінг не ступив,
Куди ніхто не забігає поспіль:

Ні гречкосій із Місяцем-плужком,
Ані чернець зі свічкою-зорею?
Туман... туман... пташине молоко...
Я прагну в степ. З єдиною. Своєю.

Ми там заснем між вітром і дощем.
Ми там — сльоза, між предками і виссю.
Тятивно-струнний ковилевий щем —
Як не співай, куди не подивися.

Пливуть летючо привиди коней...
І стогне щось — минуле у майбутнім.
Воно згадає і її, й мене,
Коли вже нас, коли вже нас не буде...

І наші вени — тінь підземних рік —
Порвуться з болем, білим, як сніжинка...
І вічність — степ, і горе, і вгорі —
Великий Степ... і чоловік, і жінка...
Пропалено пропали в полині,
Де злий Сізіф сльозу до зірки котить
Прийде Мамай. Помістить на струні

Увесь той степ разом з душею готів.

Стрункі і струнні привиди бабів
Смикнуться каро з каменем в тумани.
Чутливі, як зіниці голубів,
Чи руки наших вітряних коханих.

Кістковобілим світом покотивсь
Туманний дим, туман солодко-димний.
І юний дощ ці трави освятив
Аж до коріння — підемо куди ми.

2.

В таких степах і Будда, й той Мамай
Насидяться, надумають по вінця
Про те, що буде і чого нема, —
В яку глибінь, в які вітри не кинься.

Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній —
Воскову нірвану.
"Не те, не те, не те то все, не те..." —
Козак всміхнувся струнами порваними. —

Життя, щоб жити — вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю...
У морі, в горах, а чи у степу —
Куди і що, кого й коли приваблює.

А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча...

Велика тиша. Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.

Що буде там?.. Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут — обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.

Співав і пив, молився і страждав.
Більш доганяв, аніж чекав, здається".
А Будда плитше у нірвану впав і запитав:
"Для того серце б'ється?".

Мамай заграв, зв'язавши сто шляхів
В одну струну, як нитку Аріадни,
З гортанним смутком вирійних птахів,
З легендним чимось.
Все було доладно:
І перший сніг, і син, останній цвіт...
Переболіло, відболіло, звогкло.
В зіницях кінських наш єдиний світ
Танцює твіст то з лебедем, то з вовком.
І зброя, й збруя поряд, і цей дуб,
Такий самотній, як Мамай... і смертний.
"Вхоплю нірвану — більше не прийду
Сюди ніколи... Ще б сліди затерти..." —
Будує Будда плани золоті:
Він княжий син, йому життя набридло...

"А я ж іще лише на півпуті, —
Затявсь Мамай. — Майбутнього не видно.
Та зараз встану й степом покочусь!
За хрест чи ідол зачеплюсь струною.

Я не Голота: золото й парч
Візьму не в турка —
В осені з рікою.

Чумацьких зір зворушливе тепло,
Серця орлів, дзвінкі й сумні, як дзвони...
Я не люблю: "Було колись, було...",
Люблю, що є. Над битвами — ворони".

3.

Парує кров. Туман кругом, туман.
Так на душі — цілуєш медовуху.
Хоч, може, й то — душі тії нема...
Пружина тільки, крила, очі, вуха.

Ото, як млин,— зупинишся — і все.
Комусь, як хліб, ти, може, й був потрібен,
Та вітер інших зерен принесе —
Й тебе забудуть, наче дощик дрібен.

Тебе забудуть... Все забудуть всі.
Сльоза із кров'ю — то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом — аж скриплять окови,

Коли свободу вріжуть по кістки —
"Тоді вже смерть миліша... тут я згоден, —
Сказав Мамай до Будди: земляки...
Земляни тобто. Спільної природи. —

А так то ні... Хай гинуть вороги,
Бо їх любить "по Біблії" не вмів я.
А чайка знов над травами "киги",
А совість — сагайдак до узголів'я. —

Мені не тре ні золота, ні влад.
Дорогу маю, дорогу, тернову.
Ні листопад, ні цвіто-снігопад
Не забере її у мене й мову,
Що коренем у степ оцей вросла —
До нафти аж, до магми аж, до хмари...
Вишневим пір'ям з білого крила
Хіба її висмикують татари".

Мої легенди... снів моїх казки...
Для мене ви не ідоли, а руки.
На те і є, можливо, козаки,
Щоб рідні міфи взяти на поруки.

А то усякі зайди норовлять встромити ніс
Чи ніж по саму пісню...
Щоби десь там, у нашій глибині,
Самим без себе нам зробилось тісно.

Оце і є релігія — любо
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя..."
"А зміст ти в нім знайшов?.."
"Знайшов — і загубив під час повстання".

4.

"Тепер шукаєш?"
"Ні. Мабуть, що ні.
Це був не мій.
А мій мені покажуть,
Надіюсь, вже в нірвані, нірванн...
Ну тобто вже від рани як поляжу
В бою кипучім, з шрамом, як Дніпро.
Тут буде Будда, і Христос, китайка...
Така стихійна, як вогонь чи ром.
Отут і стану тихою всезнайкою.

І закричу... Напевно, закричу
У тишу, повну мудрої цикути.
"Братва" з обличчям ангела свічу
Запалить, щоби душу було чути,
Яка своє у тілі відбула.
Була у ділі. Солодко стогнала.
І як димок з гарячого ствола,
Із того тіла цвітом відкружляла".

"А як гріхи?.."

"Оце ж вони і є:
Ці діти, ці дерева, ці стежини...
Свяченою водою не зап'єш
В бою за волю вбитої людини.

Я грішний гріш...
Любив і убивав.
Я грішний гріш...
Співав, спивав і плакав.
Кричав, як сич. Мовчав, немов трава.
І буду так і паки, й паки, й паки...

Чи ще прийду, чи більше не вернусь —
Не знаю я, та вірую у Діда...
Візьми-но, Буддо, і мою струну,

Зв'яжи її і бренькай до обіда.

Злови рибину, а чи попроси.
На перший раз безсилому проститься...
В бою-житті що іншим віддаси,
Те й вернеться — як серце вже не б'ється".

5.

Немає Будди.
І Мамай вже стерп.
Є вісь Землі.
Є вісь вогню і духу.
Велике Небо є.
Великий Степ...

Вони скриплять.
Живи собі і слухай.

6.

Постане Баба. Добра. Кам'яна.
Обабляться і будди, і мамаї.

А горизонт, як проклята струна…

Ніхто на ній і ноти не зіграє.
26 травня 2002 р.

* * *

Засинаєм під музику грому,
Вишиту білим шовком.
Червоний Місяць над Бугом,
Неначе усмішка вовка.

Сон наш короткий і стиглий,
Вологий, як поцілунок.
А те, що присниться, довго
Буде ставати лунами.

Вітер смуток розвіє.
І накуйовдить цвіту.
Врешті, нема ж нічого —
Тільки душа, вітер...

Ще — полинові хвилі Бугу,
Сумні їй-Богу.

Люблю тебе.

Та не зраджу річку оцю

Дорогу.

* * *

Два місяці в чаї — лимон і з неба...
Десь гойдалка плаче — з дитинства ще.
Пісні ковточок.
І більш не треба.
Нічого не треба перед дощем...
Щем...

Під Місяцем вишні киплять купально.
А свічі цвітуть і скидають лист.
Тишу порушує поїзд дальні
І серце, якому ми вірні колись були.

Чаші лежать недопиті у травах.
Вишколена печаль.

І зостається одна забава
Разом
Дивитись
У даль.

* * *

Дощ мені просто на серце йшов
І наростав на струни,
Аж розмивався забутий шов,
Шитий колись Перуном.

Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.

Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя.
Воно?.. Воно.
Кулею пролетіло.

Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу.
Покладу перед Богом

Будем до раю звикати знов —
До батьківщини щастя.
Дощ мені просто на серце йшов...
Друге моє причастя.

24 черв. ' 02.

* * *

Зима.
Горобина, мов краплі блискучої крові.
Прилетять снігурі — склюють.
Прийде жінка містична.
Скрасить мою безтолковість.
З'явиться ціль і путь.

Зліпимо з нею у лісі
Бабу смішну снігову свою —
Таку, як в степах кам'яна.

Яка з них вічніша у нашім раю?
Та, що більше сумна...

ТАМОРУС

Драматизована поема

1. Початок ХХІ століття. Свято Земного Суду. Племена і народи згадують своїх великих і судять: хто з них надається до воскресіння (клонування), а хто — ні. В українському списку (кров'ю по небу) — Богун, Маруся Чурай... Нестор-літописець... Нескурвлені владою, грішми, славою, закохані і летючі. Чисті. Суд відкритий, чорний. За вікнами гуде ракета. На Суді присутні:

Микола Миклуха-Маклай (дух)
Предки (тіні)
Нащадки по духу
Нащадки по крові
Суддя
Захисник
Прокурор
Кат
Підсудний
Лірник

Суддя (заходить до голубого, як небо, залу).

Прошу встати, панове.
Йде Суд. Не Страшний, а людський!
(Усі встають).
Укри, роси, венеди, сармати і орач-скіф...
Тут зібралися, бачу, гени, що українськими звуться,
Щоб воскресити, або спалити міф.
Кожен із нас ще носить хрест-оберіг на грудях,
В серці — церкви і капища, шлях до попів і волхвів.
Може, й не суд це, а віче, бо ж не на муку судять,
Але на вічний спокій, або на бунт у новій крові.
Можна це звати пеклом, можна — сонячним раєм,
Царством Христа чи Перуна, вітру, вогню, землі і води...
Світ сьогодні із себе насіння своє вибирає.
Франція, Англія, греки... ацтеки мають такі суди.
З космосу тіла тягнуть себе крізь Господнє Слово,
В космос над нами. Там лише вогонь і лід.
Хто з вас сьогодні про кого мати хоче розмову?

Прокурор
Тут про Миклуху-Маклая хоче повести
Древній, як дідух, дід.

Суддя
Прошу сісти, панове,
(Сідають усі)
А ви починайте, старче.
Корінь часом скоріше і краще росте як плід...

Прокурор
Діда ж давно вже немає!
Є тільки шрами інфарктні на серці,
Як напис дарчий, —
Пам'ять нащадка, вітру, вогню, води і землі.

Захисник
Що ж вже?
Слідами крові
Можна вертатись до себе...
А говорити із тінню?..
Тіні не брешуть. Хай.
А коли Сонце низенько, а коли Місяць повний на небі,
Тіні предків, здається, на чорну раду самі приходять у гай...

Прокурор
Я протестую, громадо!
Це чорний суд, а не рада.
Тінь не поставить підпису...

Суддя
Чорним — по зблідлих вас? ...
Тіні — це кров історії.
А чи не правда, кате?

Кат (не підводячись)
А мені вшистко єдно.
Аби в Тіні була голова.

У залі сміх.

Голоси із залу
Тіні, тіні, хай тіні!..

Суддя
Протест відхиляю, пане.
Адже без тіні немає
Ні світла, ні прохолод.
Отже, хай дід цей скаже,
А, якщо може, встане...
Миклуху-Маклая сьогодні попросимо
Вийти в народ.
А прапрадід його —
Миклуха Степан, —
Запорізького війська хорунжий, —
Під Очаковом бився із турком,
Відзнаки мав.
Ну а, вже дід Миклухи —
Ілля Степанович —
Був безоружним, —
Дрібнопомісна шляхта з Чернігова,
Де народився гетьман —
Іван Сулима.

Предок Степан Миклуха (запалює люльку, повагом)
Древо нашого Роду древнє, як світло й магма.
Дереворити долі різні… є цвіт, є плід,
Корінь настільки глибоким буває, що до пекла дотягне.
Але не чує зірки в пташинім своїм крилі.

Гніздб у вітах не чує,
Меча, що рубає стовбур.
А жолудь на вітер лягає —
У вирій летить.
Один до моря торкнеться,
Інших свиня з'їсть,
Сусідський бовдур.
Правнук мій — зрадник?
Та чи мені судить?..

Захисник
Чому ви, пане хорунжий, кажете "зрадник"?
Що — він продав, як Іуда? Коли? Кому?..

Предок Степан Миклуха
Він міг зостатись на вітті,
А чи в бою упасти,
Як хрест чи ратник.
Він добровільно вибрав тюрму і суму.

Йшов по вулиці міста, неначе по руслі Лети,
Де утоплений Місяць з русалками, як дитя.
Місто — місце царів, а столиця —
Сто лиць лярв, жебраків, поетів…
Кожен з них на своєму "вольно й невольно" затявсь.

Той "святий" Петербург, як магніт без добра і злоби:
Просто тягне (бо сильний) кров, заметіль, шаблі.

Захисник
Що ж ви, пращуре, з того, як воду, морщите лоба?
Запорізької Січі хорунжий,
Ви — на своїй землі...
Били турків, татарів, монголів, поляків,
Очаків брали,
Прикладаючи зілля слов'янське до сивих ран.
Від святого Миколи прізвисько мали,
Хоча й лицар шотландський — Мак Лай —
Теж пристав до Хмельницького, до Дніпра.
Де ж то зрада?..

Предок Степан Миклуха
То втеча...
Гірше.
Син від себе втікав, внук мій і правнук — теж.

Захисник
Хтось боявся втікати.
Гнив у собі. Продавався за грішний гріш ще,
Мавпував те, що куце, й те, що не має меж.
Старшина українська козацька, дворня, дворняги
На чуби парики насували: дворяни, мол...
А у жилах червоних човни —
Із греків пливли варяги.
Через Русь пливли, через Рось.
Грілась в шубах бобрових їхніх
Зла автохтонна моль.

Салом слів заростало шабельне козацьке м'ясо.
І кріпило своїх же братів кріпаками:
Окріп?
В окріп.
В української раси попів розросталися ряси.
Хто іудіший:
Розум, наприклад, в столиці,
Чи Калитка якийсь
В задушній своїй норі?

Як на мене — підпанскість страшніша, смішніша,
Ніж кровна панскість.
А Миклуха-Маклай навіть прізвище не змінив.
Він блукав по вітрах,
Був простим і прозорим наскрізь.
Дикий світ відкривав.
України ж він не закрив!

Прокурор
Не закрив, не убив...
Але ж він не боровся за неї!
Він жалів папуасів, Нову Гвінею жалів...

Захисник
Він сидів у тюрмі — Петропавлівськім мавзолеї —
За те, що був небайдужим.
Не у вітчизні генів (хто знає?),
А громадянином Землі.

Суддя
Ми вирішуєм тут — хто чистіший, мудріший, світлий,
А не хто більш француз чи китаєць, чи папуас...
Патріоти — чудово...
Гітлер теж патріот... несусвітній.
Нам потрібен не ангел, не дідько, а дух-алмаз.
А Миклуха хоч раз заперечив, що він козацький?
Перед вами листи, його мама, дружина, друг...
Він — дзвінкий пілігрим...

Захисник
Він романтик.

Нащадок
Він для всесвіту хлопець хвацький.
Рідний по духу.
Цілий космос для нього —
Наче Великий Луг.

Брат по крові
А що мав він гріхи — так, звичайно...
А хто ж не має?
Малював папуасок щасливих, як гола голь.
З Петербурзького пекла, можна сказати,
Потрапив до дикого раю —
Самоа, Ротума, острів Пасхи...
Вазою став пістоль.
Папуа — Ковіай і Гаїті, Нова Гвінея...
Океан, острови, острови... тільки Хортиць нема ніде.

Прокурор
А цікаво: як часто питав він себе "хто я?", не тільки "де я"?
За Союз Папуаський боровся.
Забувши своє, святе.

Український народ мав також незалежний Берег...
Але де він? Кому він?
Кругом вороги і сталь.
Під імперським орлом леденіли Дніпро і Терек.
А Миклуха подався туди, де простіше —
Де слава і почесті,
В непроходиму даль.

Захисник
Він сидів у тюрмі!
Він вигнанець із "альма матер" —
Як студент, як бунтар...
Петербург йому кров'ю пах.
А старенька Європа стала його фарватером.
Він не зграйна пташина,
А таки гордий і вільний птах.

Нащадок
А ми ліземо в душу йому через дупу, браття.
Куці рамки свої на великий вдягаємо дух,
Наче учим літати орла, а чи пливти — латаття,
Чи світити і падати дуже стару звізду.

Предок
Людству треба летіти.
Воно шукає посланців
До небесних світів,
Як повстанців колись юрба.
То Миклуха-Маклай якраз із таких,
Для космічних станцій...

Суддя
Ми вирішуєм тут, чи не зрадить Маклай,
Чи не зробить космос із нього раба?

Бо хто раз уже зрадив,
То зрадить, як кажуть, вдруге...
Своє плем'я, народ, і планету,
І Сонце, й світ...

Брат по духу
Але ж, пане Суддя,
Миклуха не зрадив друга!
Хіба зрадник — пташина,
Що у вирій летить,
Коли сиво уже
Від морозу чи старості
Воді і траві?

Прокурор
Хай не зрадив, то здався,
А все ж не спартанська проба:
"На щиті, зі щитом"...
Під щитом він утік від всіх.
А пошлем його в безвість,
Посланцем Землі...
Він тобі наробить!

Захисник
Невідомо, що в далечі гріх, а що є вселенський сміх!

Прокурор
Він здоров'я не мав...

Захисник
Медицина тепер — дай Боже!
Якщо з мертвих підніме, що вже хвороби їй?
Тільки дух не навчилася виворожувати
І лелек перетесувати в солов'їв.
Але дух його тут —
Боривітер, курай, зорина...
Запорозьке, бродяжне щось є у ньому,
Шабельне — і край.

Прокурор

Кругосвітня печаль і бамбукова Україна,
Астролябія, море Червоне,
Що не знає смаку Дніпра...

В час, коли Малоросія — крайня, окрайня, безкрайня хата.
Папуаський Союз для нього — мрія, закон і честь...
Навіть Берег Маклая —
Щоб під Росії протекторатом!
Не згадали ні разу гени його про плем'я
У центрі Європи,
Прабабу свою,
Що в шаблю, як в дзеркало, дивиться
Й хліб золотий пече.

Мадейра, Марокко, Йєна, Іспанія, Сінгапур...
Усе він на острові, все він, немов гієна,
З різним падлом всесвітнім змагається
І залицяється, мабуть, до напівпритомних
Русалок, німф і неяд...
Заокеанських дур.
Це ж воскресити такого і відпустити у всесвіт —
Він позабуде Землю,
Хто він таке й куди...

Нащадок (жінка)
Він золотий і добрий,
В ньому нема агресії.
Тільки залізна воля...
Ох, він такий молодий!

Суддя
А прокурорська мудрість, до речі, земна, ніби снігу брила.
Дай корабель космічний таким, як Маклай, — і гуд бай...

Захисник
Чекання — розвиток духу,
А доганяння — розвиток тіла...
Україна, Земля, Всесвіт...
Рай хіба має край?
"Таморус"(як його папуаси назвали) —
Посланець людства…

Прокурор
То ж не духа святого!
Він людство пошле кудись
Із якоїсь планети чи крилатого блюдця,
Бо ж головне для нього —
Вітру клубочок, вогню краплина
І безкрайність води.

Захисник
Любов і дорога — це ж краще, ніж гроші і влада,
Церковні корита, міщанська пропащість душ.
Калина вкраїнська долари родить...
Всі ми діти одного саду,
Хоч серед нас багато яблук, манґо, терну чи груш.

Немає різниці, врешті, ти качка, індик чи гуска.
Тільки одне важливо, здається, —
Дикий чи свійський ти...
Дикі — то вільні, а свійські...

Прокурор
Він генетично козак, а називався "русскім".
Той, хто зрадив один раз,
Зрадить і сто один...

Нащадок
Правда часом логічна й проста, як свята горілка.
То брехня лиш глобальна.
А правда у всіх своя.
Благородний Маклай...
Його часом буває стільки,
Що бери — владарюй, розділяй!

Він вкраїнець?
Аякжеж.
Москаль?
В Петербурзі ж виріс.
Папуас?
Папуас, —
Запитай острівних людей.
Якщо пташка летить у далекий заморський вирій,
То заморська вона, чи та, народилася де?..

Прокурор
Головне — де вона пташеняток своїх виводить.
Там її батьківщина, кажуть...

Нащадок
Росія — колишні ми.
Наймолодший син Мономаха — Юрій —
Плем'ям тим верховодив.
Довгі руки мав, кажуть:
Від Суздаля — до Колими...

Петербург — на костях українських, козацьких, наших.
Так що вдома Миклуха-Маклай був, якщо вже Суть.

Несуттєво і скучно це:
Нашим, вашим, ненашим...
Не украв? Не убив? Особистість?
Що суєтитись, боятись,
Наче кров розлили чи ртуть!

Брат по духу
Якщо так всіх судити,
То кращий з людей — це робот,
Хоча й він також зрадник —
Дйрева, тіла, роси...

Рідний по крові
Справді, були би німби в таких, як Маклай, над лобом,
То не ми, а Петро би, апостол, їх у Сад запросив.

Захисник
Тому й суд наш оценький, смішний, не Страшний, панове.
Він байдужим не був (Миклуха-Маклай) у житті!
Я б усіх оживляв таких.
Не для раю, звичайно,
Рай для таких — окови,
Не для пекла, звичайно,
Не для світу, не нас, а для них самих —
Грішних, рвучких, простих.

Якщо ми вже богами себе уявили,
То к чорту шрами,
Бо усмішка, панове, також — крилатий шрам.
Скільки на світі людей золотих
З неба упали, наче із серця камінь.

Предок
Мабуть, вердикт приймати уже пора.

Бо з усіх мінусів у Маклая лиш той,
Що не мав він чуба,
Який прадід носив,
Вишиваючи шаблею степ...
А ви знаєте, душу його,
Питання ставлячи руба:
"Таморус"... отже Русь.
Це глибоко, ого-го.
Там же стовбур Украйни,
Хортиця ж тільки вітка.
Дуже груба, потужна, але, не державна, бо
Там жінок не було і дітей,
А коні, хлопи і вітер —
Хоча їх любив сам Бог.

О, тому, Громадо, Суддя, Захисник і Битник*,
Не зрадник Маклай, а гордість наша. От так.

Любила його та англійка —
Робертсон Маргарита —
І два сини від неї... і мама його,
Як мами усі,
В любові своїй проста.

Суддя
Почали ми із предка,
На ньому й закінчимо нині.
Суд іде совіщатись —
Із совістю говорить.
Всі ми вийшли із моря, врешті,
Не з Пекіна, Парижа, і не з України...
Отож, до людини треба йти, як в стихію, до прірви,
Не як до гори.

Усі встають. Суд виходить.

Лірник
А за вікнами Суду сади в молоці,
Сатаніли площі.
_____________________________________________
*Битник — прокурор.

Десять років князьки-потерчата ділили власть.
За видовищем, хлібом в Америку йшли,
А в Росію — на прощу.
Надивились? Наїлися?
Не накаїлись всласть?..

Щоб на місці стояти,
Тепер треба бігти, бігти...
Щоби бігти — потрібно летіти:
Уверх чи вглиб.
Бракуватиме кальцію —
Не виростатимуть роги й нігті.
Бракуватиме пісні —
Вважай, що ми хробаками
На цій планеті були.

Істерична історія.
З Вовчого Ґроту вийшли —
І пішли у Трипілля через матріархат.
Повертали на Захід, на Схід
І на Північ, на Південь
Своє чортомлицьке, навіть державне дишло,
Берег Чорного моря греку віддавши,
А Борисфен попотопний
Ледь не випив сармат.

"Руська правда" законом була
Для князя смерда, холопа.
Печеніги, хозари і половці
Шарпали юну Русь.
Шлях Чумацький схрестився з Шовковим.
Візантія здавалась Європою,
А зі сходу монголо-татари
Із Дерева Роду згризали кору.

Розпадалось, єдналось, стогнало усе, сміялось,
Наче дихало кров'ю чудове й дурне життя.
Так навчилися пити
Велику Горілку і їсти Велике Сало,
Осідаючи в землю до пупа,
Зневажаючи всіх бродяг,
Що ходили по світу з мечем,
Із піснями, чаром —
Через нас і крізь нас,
Відкривали нові острови.
Мужики в поржавілих кольчугах
Дихали перегаром,
Не ходили в Америки, Індії,
Хіба що на Ви...

"Хто з мечем до нас прийде —
Від свого меча й загине",
Бо таке бездоріжжя —
Тільки до себе іти...
Харакірна журба.
Ворог робився глиняним,
А наївні баби кам'яні
Мечі тупили, топили,
Висвячували в хрести.

Ми — селяни-земляни-слов'яни-поляни — роси…
Ми із воску і хліба, із крові, дощу у тіні зорі.
Ми давно помирали, тому існуємо досі —
Для одних сиво-юні, для інших — мов діти старі.

Усміхнеться земля до нас ямками, ямками...
На підводнім камінні зоставить своє ім'я.
За державу образливо: душу поділить на Я і Ми.
А для неба найкраща молитва — любов чиясь.

Тільки шкода дітей переломних епох планети.
Хай неголений лірик... горілка, самотність — всім.
Страшно ніжно вітрам... Але ж дітям… Вони — моменти.
Забирайте свободу. Світло віддайте їм.

Дзеркала у вогні. І волосся важке, мов погляд.
Світ — жорстокий жебрак, непомітний, мов тінь на склі.

Хочем вмерти красиво,
Пройшовши душі медогляд,
Впавши на груди
Коханки й коханої, матері, баби —
Землі.

А за вікнами суду кохали, конали, скніли,
Тобто бились і грались — краще не скажеш ніяк.
Ще сметанно кипіли сади, а трави ржавіли —
Не від старості, а від штучності битія.

Танцювали життя.
Не пливли, де летіти треба.
Над пресвітлими Суд —
Як над сміхом дитини зло.
Танцювали себе,
Проспівали себе крізь небо,
Щоб сказали прийдешні:
А щастя колись було...

Об душевні льоди люди стерли до крові нерви.
Світ цей повен свободи,
Доки є над собою сміх...
Час любити живих:
Ціла ж вічність іще для мертвих.
Протанцюєм життя
І навіки пробачимо всіх.

Нехай Сонце співає

Простеньку пісню колиски

І лікує незнаністю
Наш дерев'яний біль.
Простягаємо руки:
Зоря, наче серце, — близько.
А секунди і метри
Покірні Божій судьбі.

Із залу суду, як із раю, виходить Миклуха-Маклай.

Миклуха-Маклай
Я себе лиш виню
В цій весняній морській зажурі.
Бо ці судді й присяжні —
Вони не такі вже, як я.
Світ цинічний, мов хрест
На стурбованих грудях фурії,
Що за пісню — чиясь,
А за золото — нічия!

Як одягнена в море —
Освітлює синє море.
Мідним подихом кіс
Заморожує серця стук.
Вивчиш мову живого…
Морські коні таке говорять,
Що різдвяна свіча
Відлітає з воскових рук!

Я собою стаю.
Магомети іскрять об мене.
Слід зорі на мені,
Слід моєї ж долі-зорі,
Що упала з очей,
Різко-скляно черкнула вени
Й наробила нових —
Безрусельно-п'яних рік.

Рвані рани степів
Залікують четверті півні.
А я плавати буду в Початок
Ще вік, а чи, може, два...
Кожній владі — дивак
І кожному серцю — рівня,
Бо дзвенів, і співав,
І вітер в кишенях рвав.
Садив його в землю дідівську
Ще й снігом обігрівав,

Доки дерево Роду,
Зоряне Роду Дерево,
Що на Вічну Калину подібне,
Не піднялося
З приспаних отарами трав.

Брат по духу
Щось пропало кругом і у нас, і у цілім світі.
Зрозумів на Суді я, що, то таке було:
Ніби в космос літаєм, чисті, комфортні, ситі,
Але немає того, що для душі — крило.

Ніби й вареники ліплять заморські машини,
Калину підживлюєм кров'ю своєю й пташиною,
Але якось немає первісної радості — України.
Якось не гордо більше зватись людиною...

Музики...
Музики!
Музики?!
Музика вмерла, мов лопнули струни і жили відразу,
Наче від сліз поржавіли шаблі: не життя, не смерть...

Точене боксом, футболом, тенісом тіло,
Може, здалека й нагодує стильну античну вазу,
Але всередині —
Дерть.

Брат по крові
Це вже проблеми тонкої кишки.
Щастя й "халява" сильних люблять і ніжних.
Ми лиш за сіллю любили ходити пішки,
А на весілля і похорон —
На кращих конях, яблунями весняними засніжених.

Це ж свіжої крові і вітру треба,
Щоб їсти і веселитися,
А ми їмо, як песята,
Мугикаєм, як воли.
І любим довго-предовго
На річку, дівку й вогонь дивитися.
Вже лежачи під хрестами,
Пити небо своє —
Полин.

Танцює й сміється над нами Велика Ведмедиця,
М'яким мерехтінням шуби
Запрошує в благодать,
Бо молодість людства, як молодість серця, —
Не вернеться.
Знаходимо мамонта в морі піщаному —
І говоримо: "Да..."

Бо ж печаль молода,
Як ікона із голосом юної відьми,
Що рве з м'ясом кохання,
А кістку ділить на двох.
Всі ми так чи інакше
Стоїмо за ворітьми —
Або зі сторони раю,
Або з тієї, де Бог.

Скрізь, буває заклинить:
Ні друзів немає, ні коренів.
Сині зуби печалі ламаються
У глибині самоти.
І пішов би від себе
На всі чотири сторони,
Та нема ні любові, ні золота, ні мети.

Із біблійним розмахом
В крові купаються зорі.
Ностальгія слов'янська
Їсть поїдом ланц золотий
І натільний хрест.
Я би світ поділив
Не на чорні і білі,
А на здорові і хворі,
На те, що модне й блискуче,
І те, що не все помре...

Дуже кручені люде,
Мобільні, мов краплі ртуті,
Й люде дуже ліниві —
Ті, що "дві матки ссуть", —
Крайності.
Сходяться ж у серцевинній суті.
Так шмарки і ртуті краплини
Подібні на не-росу.

У листах до калини
Про піраміди пишем,
Храми майя, ацтеків, —
Іскрами по воді.
А вітер бузковий очерети колише.
І мама, і тато іще молоді-молоді...

Лірник
То ж послухайте, люде, сказання про землі дикі,
Про Миклуха-Маклая такого, яким він був.

Не мовчить — благоденствує нині нашим "язиком"
Той, хто не голос крові, а золота дзенькіт чув.

Ми, українці, надіємось більше на землю,
Аніж на себе і Землю.
Він же надіявся, вірив
У зірку, блукаючу, як душа.

Запах волі дурманний манив його
В ясну, як очі красивої відьми, темінь,
Дух же простий був —
Мов козацьке лоша...

Тріскотня кулеметів та радіоефіру зовсім заглушують Лірника.

2. Острів у тумані — Нова Гвінея.

Неторкнута, первісна свіжість стихій — вітру, вогню, води, землі...

Миклуха-Маклай голосно читає "за кадром" свій "Щоденник".
Папуаси мене прийняли за пришельця із Місяця.
Серцем били в баруми^*, жували бетель^** хмільний.
Благородність природна під масками не поміститься...
Знято маски рослинні.
Голі стояли природи легкі сини.

Довгоногі дівчата, чутливі, мов термомйтри.
Наче хлібні дерева — з цицьками були жінки.
Лорі^{* * *} й кокі^{* * **} мовчали.
Ніхто не боявся вмерти.
Підходили смішно.
Торкались довірливо до руки.
Із високих (аж сумно), глибоких, як море, вогнищ
Духи древніх кенгарів^{* * * * *} летіли дивитися в даль.
Тому, мабуть, і досі хтось під зорями стогне.
І тремтить в черепах папуасів
Свячена, мов кров, вода.

Таємничих, розкішних околиць зелене свято
І пісні папуасів без масок і в масках теж.
Онім, онім^*... та ікла, і ласка...
Ласки кругом багато.
До дітей і телумів**, жінок...
І до того, що ще шукає меж.
Папуаси створили красиві, як вітер, міфи
Із кори і трави, крокодилячих шкір і гамб^{* * *}.
Океанія — сагю^{* * **} моєї душі,
Духу мого сізіфи,
Ви робилися мною потрохи
І вами ставав я сам.

Там кричали по ночах( шумніших, як дні)цикади
І незлякані пострілом птиці.
Землетрус… і дощ там буяв,
Від якого просили у мене ліків...
А я давав дітлахам шоколаду,
А хворим — опію,
Щоб забували на ніч своє "я"...
Щоби біль обманути,
Більшим зробити й ближчим,
Красивішим зробити між смертю й життям місток,
Адже слово бездонним здавалося, нижчим
Перед білим, як світ, хаосом людських кісток.

...Я скучав за сестрою, Мещерським — найкращим другом.
Ще Тургєнєв і Герцен до нас приходили в дім…
Рідний Малик, в якому помістя було, —
Батька мого заслуга.
І направду солодкий був "отєчества дим".
Але кликало щось в далину, в глибину — до губок.
Рвалась біла сорочка, вітрило моє сумне...
І боялася мама, що світ цей усіх погубить,
Але спершу сина її — мене.

Наче кремневі губки
В Червоному морі — люде.
Повні хвилями очі.
Втома від долі і щасть.
Але щось мене кликало,
Сонне, як пісня в грудях,
І струнке, як свіча.

Не від Чогось втікав я,
А йшов чи летів до Чогось.
Бачив ніжні світанки —
Як пінка на молоці.
Мабуть, вірив у Бога...
Вірив. Звичайно, вірив.
А як думав про небо —
Чумак ішов по лиці.

Папуаси боялися стригти своє волосся,
Пуповин — не боялися різати.
І не знали чужин.
Чужиною для них вже б сусіднє село здалося,
Як для пальми — полин.

Загорілась вода в їхніх жи