"Мысли чудака об украинском национальном вопросе" — так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном — перше на сторінках радикального "Народу" 1891 року, друге — у Галичині; його видав ідейний послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте "Чудацькі думки", як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки. "Чудацькі думки" разом з іншими працями Драгоманова з українського національного питання, як, наприклад, "Историческая Польща й велико-русская демократия", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Вільна спілка" та низка інших статей, надрукованих у женевській "Громаді" і інш., були у той час найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріялом з цього питання. Погляди, висловлені у "Чудацьких думках", викликали гарячі дебати і палкі суперечки. Після смерти Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі, зміцніла, розвинулася, але багато з того, що він говорив, залишилося і до наших днів повним глибокого значення і не втратило своєї ваги. Тому треба вітати українське видання цієї праці українського політичного мислителя, якого, хоч і великі його заслуги у справі національно-політичного формування свідомости українців,— мало знає українська суспільність. Нема сумніву, що праці Драгоманова, коли стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть мати великий вплив на розвиток її політичного самоусвідомлення і будуть сприяти встановленню нормальних взаємин між росіянами і українцями, бо питання цих взаємин широко і багатобічно висвітлив Драгоманов у згаданих працях. Відбилося це питання і в "Чудацьких думках".

Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові для українського суспільства і, до певної міри, не сходилися з усталеними твердженнями українського національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва книжки, що самим заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка книжки — боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців. Тон книжки — полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів "Правда", що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї. В той самий час "Правда" посилено пропагувала культ власних національних "святощів". "Правду", як орган з яскравим націоналістичним забарвленням, відзначала політична поміркованість; вона захищала льояльність і так звану "угоду" між українцями і поляками, власне кажучи, урядовими колами їх у Галичині, висловлювалася проти соціялістичних і радикальних гасел і вороже ставилася до Драгоманова, бо бачила в ньому головного оборонця їх і дис кредитувала його в очах українського суспільства обвинуваченнями в "об'єди-нительстві" і "обрусительстві". Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив з полемікою проти "Правди", надавши їй принципового характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що "сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди", що "думка про людськість вище думки про націю", що остання може навіть стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини. Драгоманов у різних місцях своєї книжки кілька разів вертається до цієї думки, доповнюючи й розгортаючи її та ілюструючи прикладами суперечносте між цією ідеєю і тогочасною українською ідеологією. Популярно написані, ці сторінки книжки Драгоманова читач сприймає з непослабним зацікавленням, вони  свідчать про широку обізнаність автора у цьому питанні. Інтерес зростає там, де автор пристрасно полемізує, обеззброюючи супротивника непереборними аргументами ерудиції, гармонійности і наукової обгрунтованости своїх поглядів. Якщо для українського читача "Чудацькі думки" цінні суттю думок, що їх розгортає автор, то для російського читача не позбавлені інтересу будуть ті сторінки праці Драгома-нова, де він говорить про ставлення українців до росіян і російської культури. Тут не зайвими будуть кілька ілюстрацій.

"Правда", обурюючися захопленням російською літературою на Заході, висловлювала думку, що література ця "не підходить до європейського духу", бо "замість того, щоб радіти з життя... росіяни все говорять про нещасних та бідних"... це "люди не нашого духу, не нашої навіть крови, в азіятської жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддистською" (ст. 10—11). Показуючи необґрунтованість критерію, до якого звернулася "Правда", оцінюючи літературні явища, Драгоманов захищає російську літературу і бачить цінні якості в тих рисах її, які осуджує "Правда". На його досить своєрідну думку, "російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тих пригодах, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне і осібне" (ст. 25). Визнаючи величезне значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи далі цю думку, Драгоманов робить висновок: "українське письменство доти не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через Петербург і Москву" (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: "подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.— С. П.), коли вона ще збунтується й проти російського письменства?" (Ibid.)

Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав досить наукового такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому українства, могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши відповідного якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частку провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і широких громадсько-наукових інтересів. Він називає "лицемірством" з боку москалененависницького українолюбства розпалення упередження проти російської літератури, бо те краще, що написане з українознавства, написане російською мовою, в той час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури вимагали, щоб українська мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого наукового знання, щоб нею створити українську науку і журналістику. Цей докір Драгоманова вченим, що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми зрозуміємо краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто скористався українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в цьому його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад .культур ного рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства, Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних і наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного, Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич і Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі критика культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє великий критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського знання, і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова — це конечність оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською наукою, літературою і політикою (ст. 56), але на даній стадії найближчий до цього шлях таки пролягає "через Москву і Петербург": "зовсім не думаючи голосити "смерти українському письменству"... а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, ¦ хто відкидає російське письменство, як буцімто нічого не варте, і тим відкидає найприступніший для нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити цю громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то ¦ц й просто мертвої, котра бучно зве себе "патріотичною" Ц українською наукою, белетристикою й т. і." (ст. 58).

Особливо цікавий читачеві IV розділ "Чудацьких думок", присвячений історичному висвітленню обрусіння на Україні. Щоб висвітлити питання, Драгоманов притягає аналогії з історії державно-національного централізму старих і середніх віків, латинської централізації у римській церкві і таких самих прагнень з практики східних церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за нових віків аж до пореволюційної Франції і Німеччини. Драгоманов небезпідставно відзначає, що "французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи французьких королів "до офранцуження окраїн". Вони конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусіння і т. д." (ст. 103). Переконаний, що обрусіння не є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности, Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання про доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському лібералізмові, Драгоманов помилився, покла-даючися на нього. Якщо він думав, що після того, як скинуть цензурні кайдани з українського слова і в Росії прийде політична свобода, "в які-небудь 5—10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними", то події, свідками яких ми були кілька місяців тому, свідчать про дещо інше: підтримка лібералів в українському питанні виявилась далеко не одностайною, при чому деяка частина їх не тільки не визнала за українцями політичних прав, а навіть почала боротися проти них, а питання про українську народню школу взяли під сумнів навіть під поглядом педагогічним.

Яскраво і сильно написаний розділ про українські "національні святощі", що проти них різко повстає Драгоманов, вбачаючи в них небезпеку для розвитку здорової національної самосвідомости. Виходячи з основної думки, що "національність є тільки фунт, форма та спосіб", він переконливо доводить потребу переглянути закорінені в українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні відмінності, як на щось варте консервування і глибокої поваги.

"Мова — не святощі, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом" (ст. 152).

"Чудацькі думки" Драгоманов висловив і розвинув ще 1891 року. Як я відзначив вище, вони суперечили тим поглядам на національне питання, що переважали серед українців. Але хоч і незвичні, і для того часу парадоксальні, вони відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю, так були перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що ідейні супротивники Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення його з української родини, як "об'єдинителя і обрусителя" (ст. 27), не могли не зважати на них і, до певної міри, не засвоювати їх. Такою є сила справжнього знання і непідкупного почуття. Ця риса зберігається за працею Драгоманова в значній частині її і дотепер, коли її вперше видано на терені російської України. Щоправда, видавництво зробило пропуски і відзначило трьома крапками ті місця, які здавалися йому кримінальними. Але і дещо пошматовані "Чудацькі думки" все ж дають можливість пізнати кращий публіцистичний твір Драгоманова українською мовою. Велика провина видавництва — неохайність видання: велика кількість друкарських і коректурних помилок. Бракує ознак редакторської праці: нема ані пояснень до імен, ані приміток, хоч вони і потрібні читачеві.

Наприкінці не можна не побажати, щоб слідом за "Чудацькими думками" надрукували і інші твори Драгоманова, написані українською мовою. Неувага до пам'яті і науково-публіцистичної спадщини визначного українського ідеолога — сором для українців. Багато з того, що Драгоманов написав з українського національного питання, тепер бібліографічна рідкість, і потреба перевидати ці твори на російській Україні є справді пекуча.. Чим швидше це буде зроблено, тим краще для розвитку політичної думки на Україні, бо спадщина Драгоманова і до цього часу не втратила свого значення, і, ставши приступною ширшим колам читачів, вона сприяла б увічненню пам'яті свого творця, який так прислужився і російському, і українському суспільствам у пробудженні серед них інтересу до питань політичного життя.