Мова

Як мати воду дощову
збирала в дні далекоплинні –
цілющу, рідну, ледь живу,
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
блукають тіні по оселі...
І я в думках побіля них –
слова їх сльозні та веселі,
пісні їх, розпачі та сум
вбираю спраглими вустами –
їх мелодійність і красу –
невже, як сніг, вона розтане
і зникне? Дайте хоч ковток
живої мови – вгамувати
жагу пекучу. Зник місток:
джерельце всохло біля хати.
– Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..

Саме відлуння, як колись,
мою довершує промову...

 
Допливи

присвячується Даші В.

Я підраховую роки:
чи стане їх тобі, дитино,
з цієї вибратись ріки,
що невблаганно й безупинно
тобі домішує у кров
свою отруйну чорну воду...
І – ні човна ніде, ні броду –
лиш десь очікує Харон,
до всього звиклий, незворушний...

А пам’ятаєш:
квітли груші,
вітрець розносив аромат...
Духмяні, теплі, дерев’яні –
із ганку – сходинки у сад,
а там – джмелі, від сонця п’яні,
синиць настирних метушня...
Химерні, майже нездоланні
кордони гумового дня.
Ти – мов кульбабка серед зграйки
пухнастих кульок у траві...
Травневі скрипки, смійтесь, грайте –
поки щасливі ми й живі!
Поки попереду світанки,
і вдосталь сонця і тепла...

Та ось – запилені фіранки,
і в серці – муторна імла...
Мов ті шприци або пігулки,
я підраховую роки...
Ця річка – темна, мертва, мулка –
уже далась тобі взнаки...

А все ж лишається надія
хоч як її ти не назви...
Роки минають, серце мліє...
Дитино, Мавко, допливи!

 
Самота

Н. Аліфановій

«...Раз голос тебе, поэт,
Дан – остальное взято...»
М. Цвєтаєва

Ми складаєм цей світ з найбуденніших літер,
що ввібрали і співи і стогін осики –
і свавілля і волю, і простір і вітер,
смуги сонця на ганку, травневі музики,

і далеке дитинство, рожеве та босе,
що торкалось нас подихом ледве помітним –
полудневе, суничне і простоволосе –
що довіку продовжує в слові бриніти...

Самота не чигає за тими дверима,
чи за цими, щоб раптом застати зненацька,
поки ти, ідучи, підшуковуєш рими
на своїй, на пташиній...
Вона, чудернацька,

із тобою пліч-о-пліч роками крокує.
Це дарунок тобі – то ж приймай і не ремствуй,
що тепла й розуміння, мов кисню, бракує...
Маєш голос, поете – відібрано решту

 
Весняна ніч

Гойдається колиска ночі,
хитають небо чорні віти,
до ранку збуджено бурмоче
про щось вогкий ледачий вітер.

Зима ганебно покидає
цю незвойовану країну,
і цвіт рожевого мигдалю
іде брудним снігам на зміну.

Земля змете їх, мов ганчір’я,
від ран загоєних відкине,
і буде в сутінках вечірніх
палать пелюстками легкими.

І ти збагнеш тоді до болю:
того багаття жар пекучий
довіку буде із тобою,
бо й ти землі тієї кущик.

 
Спільна мова

Шукати спільну? Де вона?
Є рідна, вже напівзабута
(мов амнезійного вина
віками діяла отрута) –
і та, що, начебто, могла
нас поєднати до загину,
що обіцяла два крила –
чи не хрестом лягла на спину?

А що співцеві? Залюбки –
про що завгодно – хоч якою –
аби не купчились думки,
що не дають, бува, покою.
Кого шукать? Чи взагалі –
близькі по духу, не по крові –
ви є на лагідній Землі?
Уже і сніг упав на скроні...

І лиш дитинства дивній джміль –
гуде – про що – і сам не знає.
Та пісня лине звідусіль –
і знов у куряву пірнає.
І давнім шляхом навпростець,
крізь полини й білоголовник
іду – сама собі митець,
суддя, і Бог, і співрозмовник.

 
Туман

Тьмяне сяйво придорожних ліхтарів –
у тумані місто – наче у воді.
І машини – зграйка дивних пічкурів –
пропливають то червоні, то руді.

Пропливаю у автобусі і я –
відриваюсь від земної суєти –
по дорозі, що зникає по краях
чи в тумані, чи за товщею води.

Переплутались, стомившись, день і ніч,
віртуальність із реальністю сплелись.
Плинуть сни і перехрестя – пліч-о-пліч,
і не віриться, що винирну колись.

Десь на березі, аби я допливла
крізь мінливий та недобрий океан,
дім старенький мій сигнали посила,
відчайдушно світить вікнами в туман.

 
Холод

«Но фон чудесный холодно далек»
Евгений Уран

В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд...
Така довчасна ненавмисно,
напевно, доля і моя.

Ця стужа зимна ще у квітні
таїлась в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску.

В холодний морок оповиті
ті давні вірші і листи...
Не дивно, що цієї миті –
нараз відчув його і ти.

 
Слово

Не тисяча сердець – нехай одне здригнеться
у відповідь мені, коли я донесу
покладені в чіткі рядки, малі тенетця –
жагу мою й любов, і радощі, і сум.

Навіщо говорю я мовою твоєю –
і плачу знов і знов?
Кажу собі: «Затям,
не вернеш до життя засушену лілею,
не чути слів німих на відстані життя...»

 
Що

– Як непотрібен – я піду?
Що я на це сказати мушу?
Що усмішка, як на біду,
вже розтопила змерзлу душу?
Що півгодини цих мені
вже півжиття не вистачало?
На тлі байдужості й брехні
так щиро бесіда звучала!..
Що спільна мова – то є дар,
який єднає і лікує?
...А ми вже стомлені від свар,
і нам усім давно бракує
порозуміння і тепла,
а, може, й трішечки любові...
А в нас – проблеми і діла,
та ще й біда напоготові...
(І де береться, навісна?
На скроні тіпнеться прожилка...)

– Ідіть.
...Буяє вже весна...
Я не така вже й сильна жінка...

 
Зимова облога

Тримає в облозі зима –
дарма, що ні сили, ні хисту,
ні часу не має. Дарма!
Іде щонеділі на приступ.

Хмарини шматує в друзки
і пір’ям жбурляє під ноги,
А сонце, мов той смолоскип,
чадить і благає підмоги.

Заковані в крицю крихку,
невільні струмки край дороги
несуть свою варту гірку,
плекаючи мить перемоги.

Чого ти, коханий, сумний?
Послухай, це ж казка, їй богу!
Ти ж бачиш: три дні – до весни,
вже квітень іде на підмогу.

 
Кольоровий ранок

Крізь вікна маршрутки скануючи
вулиць
ранкове безладдя, впиваюсь очима
в рожеве гілля, що нарешті позбулось
колапсу –
і гнізда гойдає грачині.

В зелені газони насипались бризки
яскравих кульбабок. Мов кадмій із пензля
зронив їх, виходячи з творчої кризи,
свавільний митець...
Смітники затрапезні –

майданчики зльотні поліетиленних
прозоро-зелених і блідо-червоних
папуг навіжених, що шабаш шалений
здіймають нахабно (таке вже їство їх)...

Повз шурхіт асфальту і несмак реклами,
крізь місто байдуже – неначе крізь стіну –
я, наче за щастям
своїм безталанним,
на крильцях прозорих задумливо лину...