пошук:  

>> Пузiй Володимир: Повернення

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  puziy

 

 

Даний художній твір розповсюджується в електронній формі з відома та згоди власника авторських прав на некомерційній основі за умов збереження цілісності та незмінності тексту, включаючи і збереження цього повідомлення. Будь-яке комерційне використання даного тексту без відома та прямої згоди власника авторських прав ЗАБОРОНЕНО

З питань комерційного використання даного твору звертайтеся до власника авторських прав за адресою:
Internet: puziy@faust.kiev.ua
Тел. (044)-440-54-95


Володимир Пузій, 1998

Повернення

Коли старого затягли до камери, він вже не чинив опору, тільки дивився на вартових примруженими підсліпуватими очима. Неправильно так дивився. Неначе ображена дитина, яка все зробила, як батько звелів, а той замість медового пряника взяв та й висік.

Вартові буквально на руках внесли сухорляве тіло та кинули полоненого на підлогу. Він упав і в тій хвилі ж відчув у роті солоноватий присмак.

Десь позаду, за завісою в`язкого туману, провернувся в замковій щілині ключ. Один з вартових, той, що тримав полоненого за праве плече, - товстий, з обгорілою, облупленою шкірою на щоках, - гучно видихнув:

- Послав же Бог божевільного!

Другий промовчав - чіпляв на пояс ключ. За хвилину обидва пішли геть, гуркочучи підкованими каблуками чоботищ.

Старий до цього часу прийшов до тями, підтягнув під худе, переламане тіло руки і почав потроху підводитись. Туман перед очима вже розвіявся - можна було побачити брудну, підлогу, усю в рудому шматті соломи, оберемок тої ж таки соломи в дальному кутку, дві спальні полиці на протилежних стінах, маленьке віконце вгорі. З правої полиці звішувалася чиясь нога. Вона метилялась у широкій латаній штанині, неначе язичок у дзвоні. Короткий чобіт поважно відкинув донизу краєчок відірваної підошви.

Старий підвівся і відразу ж сів, не втримавшись на ногах. ...Били сильно. Та гірше за все було, коли кидали каміння... Від одного лише спогаду він задихнувся і закашлявся, здригаючись усім тілом. Довга закудлана борода розхитувалась дивовижним маятником.

Коли приступ минув, до першої ноги на полиці приєдналася друга. Затим обидві зістрибнули на підлогу і відійшли вбік. Почулося жерстяне дзвякання - і несподівано близько перед обличчям старого опинились дві руки в подертих рукавицях. Руки простягали кварту.

Старий нахилився усім тілом вперед, потягнувся до подряпаного краю губами; вода тоненьким прохолодним струмком зволожила рот, поступово набираючи все того ж таки солоноватого присмаку.

Напившись, він вдячно кивнув, потім знову спробував встати. Власник рваних рукавиць повернув кварту на попередне місце та підтримав старого за плечі. Удвох вони дісталися оберемка соломи, сяк-так співкамерник посадовив старого, притулив до стіни.

Затим знову заліз на полицю і вже звідти запитав лінивим тягучим голосом:

- За що посадили?

Це, цілком резонне питання викликало в старого бурю почуттів. Він спробував піднятися - не вийшло, і полонений знову завалився на солому, скажено мотиляючи головою, і тихенько загарчав, наче звір у клітці, що побачив своїх добувачів.

- Добре, добре, - заспокійливо мовила людина на полиці. - Відпочинь трохи, потім розповіси.

Він позіхнув, ноги у діравих чоботах зникли з поля зору, і незабаром з полиці долинуло хропіння.

Старий заплющив очі й спробував заспокоїтись. Врешті-решт, не гоже йому - йому! - поводити себе, наче якийсь простолюдин. Та він знав, що це слаба втіха, до того ж - дужа далека від дійсності. Тому що зараз, опісля всього, він був саме простолюдином - і нічим більше. А до речі, ще й самозванцем!

Перед очима самі собою постали брудні обличчя, перекошені чи то від злості, чи то від страху, і в повітря злетіло каміння, і криком хляснуло по вухах: "Самозванець! Погляньте лишень, великий Мерлін повернувся! Ну ж бо, зачаруй нас, перетвори на гидотних жаб! Не можеш? Дивіться, він не може. Камінням його, камінням - нехай знає, як ганьбити велике ім`я!"

І так було майже всюди. Майже на всьому шляху до столиці. І лише тут, у місті, за спиною несподівано виникли вартові, заломили руки: "У холодну його! У холодну!"

Він міг би удати з себе жебрака, та після того першого разу, коли над ним сміялись, щось клацнуло всередині, відчутно і голосно, і він уже був не здатен пересилити власну гордість. Мабуть, причиною цьому був ущіпливий крик у спину: "Якщо ти жебрак, то й будь жебраком, а не сунься у Мерліни! Інакше станеш, як і Мерлін, - мертвим!"...

Солоний присмак у роті не зникав. Старий знову спробував підвестися - цього разу вдалося. Тримаючись за стіну, він підійшов до пустуючої полиці, на яку власник подертих чобіт поставив кварту. Як, взагалі-то, і сподівався старий, там, окрім кварти, лежав іще й глиноподібний шматок хліба. Він простягнув руку, вчепився пальцями у м`якоть і видер трохи.

Смаком це скидалося на мох. Так, йому доводилось куштувати мох. І багато чого іншого також. Та потрібно було ж якось дійти до столиці! А чи треба було?..

Старий проковтнув глевкий шматок, який намагався застряти в горлі, і повернувся на оберемок соломи. Замислився.

Натовп... Тай самий натовп - були часи - дивився на нього із захопленням та переляком. Чи був день похмурий, чи ясний, варто було йому з`витися - чи то поряд з Артуром, чи самому - натовп зітхав єдиною людиною, здригався та всіма своїми очима утикався в нього - великого чаклуна Мерліна. Були часи: вітер розвівав барвисті знамена, виблискували та брязчали обладунками лицарі, Артур вихоплював із піхов Ескалібур та здіймав до неба. І починав говорити, але натовп - о, цей підступний зажерливий звір на ймення Натовп! - він дивився на нього, Мерліна, а не на свого короля. І навіть біля Круглого Столу - звичайно, чаклун сидів окремо - навіть тоді, приймаючи якісь рішення, ні-ні та й поглянуть на нього: як Мерлін ставиться до того, що відбувається. А потім приходив Артур і радився - не завжди, з кожним роком усе рідше та рідше, проте приходив. Він міг потім чинити зовсім інакше, та вислуховував чаклуна уважно, мовчав і лише зрідка запитував. Були часи...

Та все змінюється. Лише натовп залишається одним і тим самим - хижою істотою, яка ладна зжерти тебе, варто лише виказати слабину.

Він виказав. Вірніше, слабина сама вилізла назовні: так вилазить із розірваного тулупа шмат вати... Тому що, як з`ясувалося, Сили у старого не було. Він повернувся у світ безпорадним, отож, до певної міри, мали рацію ті, хто вважав його просто нахабою-старцюгою.

Власне, частково він сам винний у тому, що трапилось. Останніми роками перед тим, як опинився у Пагорбі, він дуже турбувався за свою магічну силу і не винайшов нічого кращого, аніж вкласти майже всю її у єдину річ, таке собі вмістилище, яким ніхто б не міг скористатися - ніхто, крім нього. А потім він опинився у Пагорбі, а амулет - назовні. Ех, знайти б його зараз, знайти б!... і все відразу стане на своє місце. Він знову стоятиме опліч короля, хто б ним зараз не був, він знову незримо вестиме по життю правителя, отримуючи все необхідне для власного життя. Він...

Старий не помітив, як заснув, а прокинувшись, виявив, що у камері вже темно. Зрештою, це не заважало йому - навпаки. З певного часу яскраве світло дратувало очі, вони безперервно сльозилися. А темрява заспокоювала. Ніч - час чаклунства, час сили, яка більшості недоступна.

/З певного часу - тобі також/.

- Ага, - промовив знайомий тягучий голос. - Доброго ранку, вірніше, доброї ночі. Відпочив?

Старий кивнув, потім подумав, що співкамерник може не побачити:

- Так.

- Ось і добре, - сказав власник подертих рукавиць. - Бо я вже помираю від цікавості. Так чи же ти не догодив місцевій владі?

Старий піднявся з соломи, долонею пройшовся по волоссю, скривився, коли палець застряв у спутаному пасмі. Співкамерник терпляче очікував.

- Вони вважають мене самозванцем, - зізнався старий.

- Та ну?! І за кого ж ти мав необережність себе видавати?

- Я ні за кого себе не видаю! - огризнувся старий. - Я і є - він.

- Хто "він"? - позіхнув сокамерник.

- Мерлін.

- Великий та жахливий? - власник подертих рукавиць розсміявся гавкучим сміхом.

Потім похитав головою:

- А чому ж ти тут опинився, якщо Мерлін? Треба було їх усіх - у жаб! Ну ж бо! - чоловік зістрибнув з полиці та запалив невідомо звідки видобутий недопалок свічки. Кресало заховав у кишені, а недопалок в низенькому підсвічнику з широкою ручкою та товстим шаром топленого воску тикнув ледь не під самий ніс старому. Той поморщився і рукою відштовхнув підсвічник. Тепер він міг нарешті роздивитися співкамерника. Це був чоловік середніх літ, з густою чорною бородою і таким же чорним волоссям, в брудному ношеному одязі, з яким ніяк не в`язалася яскраво-червона троянда, продягнута в дірку на куртці. Дірка ця була прокручена (або ж утворена іншим чином) навпроти серця, отож здалека навіть могло здатися, що власник тягучого голосу поранений і кров виплеснулась назовні - настільки багряною була ця троянда.

Чоловік відвів у бік підсвічник, в повній мірі надивившись на брата по нещастю, похитав головою і пробурмотів:

- Подібний.

- Що значить "подібний"? - обурився старий, бризкаючи слиною. - Я і є Мерлін!

- Так? - іронічно підняв ліву брову співкамерник. - Тоді чому ж ти тут? Зрештою, здається, я повторююсь - пробач. Пробач-те. Та мені цікаво, будь вже такий ласкавий, задовольни дурненького - чому?

- Тому що, - пробурчав старий. - Тому що не можу. Розгубив силу.

- А-а, - ліниво протягнув чоловік, поправляючи червону троянду. - Тоді зрозуміло. Тоді - так. А що робити збираєшся?

- Іти до короля, - відповів старий, чекаючи на сміх у відповідь.

Сміху не було, і він запитав:

- Хто ж нині за короля?

- Ти що ж, за час подорожі так і не дізнався? - щиро здивувався співкамерник.

- Не до того було, - відмахнувся старий.

- Розумію, - погодився власник подертих рукавиць. - Ну так короля теперішнього звуть (як, до речі, і мене) просто - Генріх. Легко запам`ятати, еге ж?

Старий кивнув і опустив голову, заглибившись у свої думки.

- А я, - сказав Генріх, похитуючи у повітрі чоботом, що хижо роззявив пащу, - а я ось гадаю: виходить, правда все, що люди казали.

Його слухач розсіяно підвів голову, знизав плечима і знову поринув у безодню спогадів.

- Гадаю, - провадив далі власник подертих рукавиць, ані трохи не зніяковівши від такої явної зневаги, - гадаю, таки мабуть, не даремно люди казали, що недавно у Пагорб влучила блискавка і розколола його надвоє. Але ж багато хто не вірить.

Він вичікувально уп`явся очима у старого.

Той роздратовано почухав під бородою і кивнув:

- А як же, хай не вірять! Я їм всім докажу!

- Та ж ось у чому весь фокус... - захопленно продовжував Генріх, але стукіт чобіт у коридорі перервав його роздуми.

Двері прочинилися. Товстий вартовий зітхнув і, колихаючи щоками, несподівано віддав честь:

- Ваша величність, завтра прибуде посол. Коли зволієте прийняти?

Король зістрибнув із тюремного лежака та махнув рукою:

- Завтра, нехай його запросять на обід. І, - додав він, коли вартовий вже зібрався піти, - будь тут де-небудь поблизу. А краще, залиш мені ключа.

Товстун так і зробив; вклонився та покрокував геть. Генріх закрив двері зсередини і знову всівся на полицю.

- Минуло багато років, - сказав він вже іншим голосом, спокійним та владним. - Минуло багато років з того часу, як Артур помер, а ти був приспаний у Пагорбі. Про тебе забули, але твій образ, що склався у думках народу, давно вже не відповідає дійсності. Тому й каміння. Їх лякає одна лише думка про те, що навіть великий Мерлін, чаклун та провидець, може постаріти. Вони ладні вбити тебе, аби лише залишився твій образ. І якщо дати їм таку можливість, вони так і вчинять.

Старий підвів на Генріха погляд і потряс у повітрі руками:

- Але ж чому? Адже ж ти знаєш, що мою могутність іще можна повернути. Ти, королю, ти напевне знаєш - справа лише у моєму амулетові. Ним не може скористатися будь-хто інший, окрім мене, він має зберігатися де-небудь у Камелоті. Троянда, яскраво-червона троянда, що ніколи не в`яне і ніколи...

Несподівано його погляд впав на квітку, що стирчала з дірки в куртці Генріха.

- Камелота більше немає, - жорстоко відказав король. - А амулет - ось він, зі мною. Але за ці роки він уже втратив усі свої магічні властивості. А ми дуже давно відмовилися від послуг магів. Це надто втратно та ненадійно. Я намагаюсь пояснити тобі те, у що ти не бажаєш повірити - ти нікому тут не потрібен. Світ живе інакше, не так, як це було за Артура й тебе. Так, ви обидва, і ти, і він, потрібні людям - але тільки як символ. І народ бажає вірити в те, що ви коли-небудь повернетеся - але разом з тим не допустить, аби ви повернулись насправді. Ви добре слугуєте як казка. Як дійсність ви нікому не потрібні.

- Дай! - очі старого блищали, він тягнув свої висохлі зморшкуваті руки живої мумії, і вони тремтіли. - Дай! Дай мені її! Дай!

- Повторюю, вона вже втратила усю свою силу, - сказав король.

- Втім, - додав він, трохи поміркувавши, - я дам її тобі. Бери.

Він витяг троянду з дірки, вколовся шпичаком і роздратовано поклав скривавлений палець до рота. Іншою рукою Генріх передав троянду старому, і той обережно, наче немовля, прийняв її.

Король зачудовано спостерігав за тим, як старий намагається щось вдіяти. Генріх не знав, що саме, та й не бажав втручатися у справи чаклунів. Втім, теперішні чаклуни і в порівняння не йшли із цим.

Старий вовтузився з квіткою довго, близько години. Весь цей час король змушений був чекати. Він чекав. До обіду з послом було ще далеченько. А у нього залишалась тут незавершена справа.

За годину старий змушений був здатись. Він недовірливо похитав головою, але факти є фактами. Сила пішла. Схоже, вже назавжди.

- Не можу, - прошепотів він, повертаючи троянду Генріхові. Той засунув її на попереднє місце і присів біля старого.

- Ну і що тепер? - запитав король. - Що робитимеш тепер? Адже померти ти можеш лише за власним бажанням. Отож попереду іще багато років. Де ти думаєш їх провести?

Старий помовчав, дивлячись перед себе спустошеним поглядом. Потім підвів очі до Генріха:

- Ніде. Ти ж можеш принести мені мотузку та стелець, адже так?

Король скривився:

- Навіщо? Життя прекрасне, навіть без чаклунства.

- Ти не розумієш, - похитав головою старий. - Той, хто колись був Мерліном, не зможе жити простим торботрясом.

- Чому торботрясом? Радником короля, наприклад.

- Той, хто колись був Мерліном, не зможе жити простим торботрясом, - повторив старий. - І простим радником короля - також.

- Гаразд, - зітхнув Генріх. - Але чому мотузка? Чи не простіше трунок?

- Не подіє, - криво посміхнувся старий. - Я знаю.

Генріх мовчки кивнув та піднявся.

- Може, іще чогось? - запитав він наостанок.

- Більше нічого, - відповів старий. - Більше нічого.

Король вийшов з камери і закрив за собою двері на ключ, що залишив йому вартовий. У сторожці він віддав відповідні розпорядження й пішов у кімнатку, де лежав його одяг, щоб перевдягнутися.

"Все ж таки, люди не брехали", - думав Генріх, крокуючи довгим тюремним коридором. "Це насправді був він. І, дякувати Богу, я врятував державу від цієї небезпеки. Усе вийшло навіть легше, аніж я розраховував. І дякувати Богу".

Він витяг із дірки в куртці троянду, знову вколовся, вилаявся і жбурнув квітку на підлогу. Потім наступив ногою, розтерши ніжні пелюстки в яскраво-червону пляму. І пішов далі, думаючи про іншу троянду - ту, в забороненій башті, ту троянду, що вже кілька століть зберігалася під ковпаком, свіжа, як і в давні часи, які перетворилися тепер лише на красиві легенди. Красиві легенди про короля Артура, про лицарів Круглого Столу і могутнього чаклуна Мерліна.

В далекій камері гепнувся на кам`яну підлогу кривоногий стілець і худорляве старече тіло захиталося у мотузяному зашморгу.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...