пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Книга

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Ми вже втомилися так, що валимося з ніг, а
палац знай собі виблискує золотом бані, вабить химерними,
ніби в повітрі завислими, контурами. Темні безодні вщерть
повні туману. А в тому молочному шумовинні щербатими
піками скель чигає смерть ..

Просуваємося по карнизах боком, спиною притиснув-
шись до шорсткого та колючого каміння. Іноді карнизи бу-
ли такими вузенькими, що носки черевиків час від часу по-
висали над проваллям, і тоді мимоволі зринала підступна
думка: а може, цей крок останній?

Фіолетово-оранжеве світило рухалось по небосхилу, про-
мені відбивалися, зламувалися на гранях каміння, спала-
хували, ніби в осколках дзеркала, і стрибали в сідловину
гори, мов сонячні зайчики. Здавалося, що там починає ро-
сти вогняна куля, хтось невидимий надимає її, вона з трі-
ском лускає, і вогняні бризки розлітаються в усі боки,
запалюючи скелі. Небо, мов розмита синя акварель, під-
свічується зсередини, починає вигравати веселковими
барвами, і ось уже все воно—сотні перехрещених весе-
лок.

— Поглянь, як красиво! —вигукує Сергій, показуючи на
велетенське мозаїчне панно, що несподівано спалахнуло на
прямовисній скелі.

— Дивись краще під ноги, не впади,— бурмочу я, ди-
вуючись і водночас заздрячи стажерові, могутньому хлоп-
цеві з круглим інфантильним обличчям і шапкою кучеря-
вого волосся на голові.

Я з тривогою думаю про вулканічну активність на цій
зеленій планеті, де нам треба спорудити станцію спосте-
реження.

На гірських плато в кількох місцях ми виявили сліди
зниклої цивілізації: руїни фортець, залишки брукованих
доріг... Цивілізація, мабуть, загинула від природного ка-
таклізму — виверження вулканів і сильного землетрусу,
внаслідок якого море атакувало сушу, змиваючи залишки
міст.

Одного разу в печері ми знайшли металеві скрині, а в
них—сувої з цупкого матеріалу, що заміняв аборигенам
папір. Сувої були густо поцяцьковані знаками. Довелося
прикласти багато зусиль, поки нам пощастило розшифру-
вати і прочитати літописи. В них ішлося про історію наро-
дів цієї планети: з нескінченними виснажливими війнами
і короткими перепочинками. Кілька разів і в різних ва-
ріантах переповідалася легенда про прибульців, і всюди
згадувався споруджений ними палац, куди аборигени ви-
рушали на поклоніння, як мусульмани в Мекку, а іудеї й
християни — в Ієрусалим.

В одній із легенд говорилося, що прибульці збудували
палац високо в північних горах, біля входу в печеру. Ле-
генда закінчувалася плачем: "О, горе нам! Ми не виконали
ЗАПОВІТУ пришельців! І ось зникають міста, вода зно-
сить греблі, дичавіє худоба. Гинуть чоловіки й жінки, діти
й старі, хворі й здорові, багаті й бідні, з усім, що створено:
з будівлями високими, з машинами швидкими. Вся наша
міць виявилася мізернішою за слабку билинку під поривом
урагану... А спасіння було близько. Та проклята гординя
засліпила очі наші! Чи не це горе справжнє, неминуче,
невблаганне?"

Подібні плачі займали багато місця, проте містили об-
маль інформації. В них було більше емоційної оцінки того,
що сталося, хоч Сергій, запевняв, що вони "наводять на
думку".

— Мій мозок створений за принципом старовинного па-
тефона, як ти одного разу слушно зауважив,— усміхаючись,
казав він.— І пружина у нього справді емоційна.

Сергій умів з виключною доброзичливістю зреагувати
на який завгодно з моїх жартів і робив це так, що й обра-
зитися на нього не можна було. Колеги стверджували, що
в нас повна сумісність, і то така, коли іноді шия крутить
головою. Ось і тепер я піддався на вмовляння Патефона
відвідати палац, хоча й бурмотів, що нема нічого гіршого
від легковажного дослідження.

Ми здолали ще один стрімчак і через вузьку ущелину
вийшли на невеличке плато. Палац був мов на долоні —
кругла будівля без прикрас, із виблискуючим куполом. Две-
рей ми не помітили, можливо, вони знаходяться з іншого
боку.

Сорочка моя геть змокріла, доводилося ворушити ло-
патками, щоб відклеїти її від спини, і я вичавив:

— Ти обрав невдалий час для мандрів. Сейсмограф не-
спокійний. Якщо почнеться землетрус...

— Ввімкнеться аварійна програма,—закінчив мою дум-
ку Сергій, одразу збагнувши, що мене непокоїть доля робо-
тів, які будують станцію.— 3 корабля пришлють до нас
рятівника. Я періодично посилаю пеленг, і вони тримають
нас на прив'язі.

Ну й Сергій! Усе передбачив!

— Я тривожуся не за нас,— суворіше, ніж хотілося, за-
уважив йому.

— Але ти ж сам казав: аварійна програма зробить усе,
що зробили б ми,— знову повторив він мої слова.

— І все ж таки мені хотілося б у небезпечну хвилину
бути там, а не тут. Прискоримо нашу мандрівку, щоб встиг-
нути повернутися "до того як...".

— Згода. Але ти поглянь туди! — не вгавав Сергій.—
Хіба не казка?

Вітер на якусь мить розігнав густий туман, і ми поба-
чили зморшкувату, схожу на людське чоло плиту. Бурхли-
вий потік, наче блискучий серп, розтинав її навпіл. Ми
там ще побуваємо... Скелі всюди нависали так круто, а
ущелина була така вузенька, що на літальні апарати надії
мало.

Я мимоволі зіщулився, згадавши про зворотний шлях,
і глянув на сейсмограф.

— Поглянь же туди!

Ні, цей Патефон просто-таки невиправний! Я подбав,
щоб мій голос був по-наставницькому твердий:

— Даремно марнуємо час...

І осікся. Не варто зайвий раз повторювати мій коронний
вислів, що давно вже став приводом до жартів.

Та стажер скористався з моєї необережності й виголо-
сив мою думку до кінця:

— Втрачений час — втрачені можливості. Іноді з них
складається все життя...

Я швиденько відвернувся, ніби й не розчув його слів,
дістав апарат зв'язку і клацнув тумблером. На екрані
з'явилася далека перспектива. Роботи вже закінчували
фундамент і добудовували підсобні вежі. Двоє з них мудру-
вали над цоколем основної будівлі. Треба встигнути по-
вернутись! Будь-що встигнути!

Я сховав апарат до сумки і без зайвих слів рвонув
з місця вгору. Стажер з радістю прийняв мій темп. Він
стрибав, мов гірський козел, через розколини й тріщи-
ни, хоч і важив разом із спорядженням не менше ста кі-
лограмів. Та вже через п'ятнадцять хвилин Патефон попро-
сив:

— Пам'ятай про тих, хто поряд.
І трохи згодом:

— Третя заповідь: дбай про слабших...

Довелося уповільнити темп. Я думав, що ж зв'язує нас
обох невидимою ниточкою, яка міцніша, ніж канат спелео-
логів? Що примушує його ловажати мене, виконувати мої
вказівки? Чи розуміє стажер те, про що я інколи промовчу,
чи правильно оцінює й тоді мої вольові рішення, а чи про-
сто довіряє моєму досвіду? Вірить інтуїтивно? Тож чи мож-
на стверджувати, що головне в характері стажера — до-
вір'я? Але в такому разі ми б, мабуть, не подружилися.
А може, нас зближує наша несхожість?..

Цілях нам перетнула звивиста розколина. Я легко пере-
скочив би її, але ж Патефон... Доведеться шукати місце,
де розколина вужча.

^Нарешті ледь помітна стежина між густою травою ви-
вела нас на майданчик перед палацом, встелений різноко-
лірними плитами. Вони окільцьовували палац рівномірни-
ми, звуженими до центра квадратами. Сергій ступив на
зелену плиту найближчого до палацу сегмента, і раптом
частина стіни, яка здавалася нам монолітною, пішла вниз,
утворивши широкі двері.

Ми з побоюванням увійшли в перший зал-коридор. Він
розходився ліворуч і праворуч і був абсолютно порожній.
Ні розписів, ні картин! Лише подекуди темні плями на
стінах, де, мабуть, колись висіли картини.

Мороз пішов поза шкірою, коли частина стіни, що слу-
жила нам за двері, без шуму опустилася. Пастка? Я гля-
нув на стажера — він зіщулився, ніби став меншим.

Ми розійшлися врізнобіч і переконалися, що коридор —
замкнене коло, яке охоплює внутрішні приміщення. Зане-
покоьння зростало. А тут іще раптом перед нами кудись
провалилася частина стіни, і ми потрапили в інший коло-
подібний зал. Він виявився копією першого. Так само освіт-
лювався вмурованими в стіни світильниками. І знову якийсь
час ми не могли знайти дверей.

— Вивчають нас під мікроскопом?—вголос подумав
Сергій і почав уважно оглядати стіни, підлогу, стелю, шу-
каючи замасковані виходи приладів.

Замість відповіді я мовчки дістав радіометр. Прилад по-
казав високий рівень ультрафіолетового випромінювання.

— Нас дезинфікують на шляху до святая святих,— ви-
словив я припущення.

— Отже, нас ведуть туди, де зберігається найцінніше! —
з дитячою безпосередністю вигукнув Сергій.

— Не обов'язково...— Я підійшов до стіни і вказав на
темну прямокутну пляму. Певно, раніше тут стояла статуя
або якийсь прилад.— Ми не знайдемо тут нічого. Досвід
єгипетських пірамід тобі щось говорить?

— Гадаєш, жадібність була сильнішою від страху?

— З усього видно, звідси забрали все, що тільки можна
було...

Усе нові й нові двері відчинялись і зачинялися за нами.
Мені це не дуже подобалося. Скільки стін лишилося за
нами? Скільки років цьому палацу? А якщо автоматика не
спрацює і якісь двері не відчиняться? Тоді-
Подібні думки роїлися, очевидно, і в голові мого товари-
ша, бо він раз у раз поглядав на свій радіометр, щопр,авда,
намагався робити це так, щоб я не помітив.

За моїми підрахунками, ми наближалися до святая свя-
тих. Що нас там чекає? Якщо вірити легендам, ЗАПОВІТ
прибульців. Чи є в ньому відомості про найважливіші від-
криття іншопланетної науки — про нові матеріали, нові ви-
ди енергії?..

Останній зал! Я збагнув це, бо він не був схожий на
всі попередні — круглий, просторий, а в центрі його, на
підвищенні, під прозорим ковпаком лежав товстий фоліант.
До нього вели похилі сходи.

Коли ми ступили на останню сходинку, щось зашелесті-
ло і на стінах та стелі затанцювали відблиски — то почав
поволі відкидатися прозорий ковпак. Сторінки фоліанта
були з цупкого матеріалу, схожого на пластик. Сергій на-
хилився над сторінкою, пильно вдивляючись у знаки письма.
Це були вже знайомі нам знаки, які ми бачили на сувоях
у печерах. Одне з двох — або ж прибульці свідомо вико-
ристали азбуку аборигенів, або ж ті навчилися грамоти
у прибульців. Цікаво було б це встановити. Проте зараз
мені кортіло якнайшвидше прочитати послання. Сергій уже
прикипів очима до незвичайної книги.

— Гарно!..—ледь ворухнув він губами.

Ні, я не даремно охрестив його Патефоном. Те, що
привело стажера в захоплення, виявилося... примітивними
білими віршами з малозрозумілою символікою:

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору,
Де в пітьмі вирує швидкий потік,—
Ви знайдете порятунок!
Коли скелі довкіл танцювати почнуть,
Коли скелі почнуть промовляти до вас,
Коли стане нестерпним їхній голос гучний,
Коли море почує поклики їхні,
Коли море до вас і до них прибіжить,—
Згадайте тоді ЗАПОВІТ наш:

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору,
Де в пітьмі вирує швидкий потік,—
Шукайте собі порятунок..

Я перегорнув сторінку. І там були вірші, не менш див-
ні, не більш досконалі:

Прозора пара — це життя,
Пара, що бореться з вітром долин,
Легка, мов дихання немовлят,—
Це ваша найбільша святиня
"Ніколи!" — хурделиці ви скажіть
І намірам злісним скажіть- "Ні!"—
І легка пара, чиста роса
Надією вашою стане.

Якщо ж скелі довкіл танцювати почнуть,
Якщо скелі почнуть промовляти до вас—
То скоріше згадайте ви про Палац,
Про Книгу, про ЗАПОВІТ наш.

На третій сторінці йшлося про якийсь багатошаровий
пиріг, що його до певного часу ніхто не повинен куштува-
ти. Перераховувалися й детально описувалися шари пиро-
га, кожному давалася окрема дивна назва і розповідалося
про його властивість. Четверта—поспіль списана магічни-
ми цифрами. На п'ятій давалися поради будувати міста на
гірських плато, там, де "скелі ростуть вершинами донизу,
де скелі ростуть вершинами вгору".

На передостанній сторінці була зображена карта місце-
вості, знову ж таки з віршованими поясненнями. Сергій ста-
ранно перезняв її фотокопіром. Прочитавши останню сто-
рінку з повторенням уже знайомих віршів про скелі, я
сказав:

— Можемо тепер сміливо вступати у товариство книго-
любів.

Раптом Сергій скипів:

— А ти що хотів знайти тут? Вони будували палац і
писали книгу не для нас!

— І до того ж їхні наміри невідомі.

— Відомі!

— Даруй, я забув, що поети — особливий народ. Де вже
їх збагнути простому космонавтові?

— Можливо, вони такі ж поети, як ти. Справа тут в
іншому. Як ти не розумієш! Вони спілкуються з аборигена-
ми доступною їм образною системою. Пригадай, зрештою,
наші літописи!

— Так, так, а тут вони знайшли народ, де кожен —
поет. Прості люди завжди говорили віршами...

Почулося тихе шелестіння. Прозорий ковпак опустився
на книгу. В ту ж хвилину у протилежній стіні утворилися
двері.

— Все ясно,— усміхнувся я.— Час відвідин закінчився,
і нас запрошують відкланятись.

Ображено сопучи й не дивлячись на мене, Патефон пір-
нув у двері.

Даремно я хвилювався — автоматика працювала без-
доганно. Як тільки ми проходили в наступний зал, у
протилежній стіні відразу ж виникали двері. Логічно —
адже тепер не треба було витрачати час на дезинфек-
цію.

Невдовзі ми опинилися на майданчику біля палацу. Па-
тефон узяв свій блокнот і почав вивчати карту місцевості.

Поки ми подорожували в палаці, природу мов підмі-
нили. Над скелями з'явилася густа димова завіса. У ній
погрозливо спалахували різноколірні полиски. Не сподоба-
лися вони мені. Темні свинцеві хмари нерухомо зависли над
нами.

— Не будемо гаяти часу! — рішуче мовив я.
Стажер глянув на свій радіометр і спохмурнів. Тоді я
не надав цьому належного значення.

— Ще б півгодинки,— благальне мовив він,— Це зовсім
поряд...

Він тицяв пальцем у карту.

— Що поряд?

— Те місце...

Я прекрасно розумів, про що йдеться, але вирішив по-
дратувати його:

— Яке місце?

Сергій розлючено глипнув своїми великими зеленими
очиськами. Він зараз був зворушливо кумедний — цей роз-
лючений акселерат, що вперше за час нашої спільної робо--
ти таємно здійснював якийсь свій задум.

Я всміхнувся;

— Гаразд. Але не більше години. Встигнемо?
Він скоса глянув на мене й кивнув. Не сподобався мені
цей погляд. І його настирливість не сподобалася. Як пра-
вило, він зрештою погоджувався зі мною, в крайньому ра-
зі — просто скорявся. А сьогодні він сам не свій. Мене щось
тривожило. І цьому "щось" я не знаходив назви...

Патефон дуже швидко знайшов русло пересохлого
струмка, яке було зазначене на карті. Відхиляючи зарості
якихось колючок, він несподівано махнув рукою, показуючи
на ущелину:

— Там!

Серце моє зайшлося. Щоб приховати тривогу, я дістав і
увімкнув радіометр. Стрілка затанцювала по всій шкалі.

— Повертаємося на базу! — вигукнув я.

— Не встигнемо.— З-під Сергієвих вій знову блиснув зе-
лений вогник. Уперше стажер не послухався моєї команди.

Мені вистачило кілька секунд, щоб врозуміти: Сергій
має слушність. Спуститися в долину до землетрусу ми не
встигнемо. А якщо він застане нас на гірських вершинах...

Здалека долинув якийсь дивний шум, і грунт під ногами
несподівано загойдався. Стажер, відчувши мій стан, що-
духу помчав до ущелини. Я — за ним, нічого іншого мені
не лишалося.

Підземні поштовхи ставали чимраз відчутнішими, з гір
з гуркотом зривалися лавини...

Незабаром ми побачили і входи в якісь печери. Сергій,
увімкнувши прожектор, звірився з картою і впевнено ру-
шив до одного з них. Морок розвіявся, спалахуючи срібни-
ми іскрами. Чим далі ми заглиблювалися в печеру, тим
слабшими ставали підземні поштовхи. Запахло сирістю і
пліснявою. Почулося дзюркотіння води.

Ми вийшли до підземної річки й рушили її кам'янистим
берегом. Весь час доводилося нагинатися, щоб не розбити
собі лоба, а в деяких місцях перестрибувати з каменя на
камінь. Сергій раз у раз поглядав на карту.

Промінь прожектора вихопив із пітьми велетенські стов-
пи. Скульптури? Але що за форми! Ще дивовижніші за ті,
які ми бачили в горах. Кам'яні риби, що здибились на хво-
сти, гострі списи, горбаті спини верблюдів, чудовиська з
широко роззявленими пащеками... Сталактити й сталагміти
тягнулись назустріч один одному...

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,
Там, де скелі ростуть вершинами вгору...

продекламував Сергій.

Печери дедалі ширшали. Мертву тишу порушувало тіль-
ки наше уривчасте дихання і лункі удари водяних крапель.
Підземні поштовхи тут не відчувались, проте радіометр
свідчив, що землетрус іще триває.

Сергій зупинився, втомлено опустився на камінь.

— Посидимо? — запитав я.

— Перепочинемо трохи,— всміхнувся він.

— Печери Сіндбада. Бракує лише скарбів, чи не так?

— Єй скарби...

— Красиві печери. Сюди б туристів водити,— ніби не
розчувши його останньої фрази, мовив я.
Він зрозумів мою недомовку і спитав:

— Хіба врятоване життя — не найбільший скарб?

"Там, де скелі ростуть вершинами донизу, там, де скелі
ростуть вершинами вгору, ви знайдете порятунок",— при-
гадав я. Як він міг знати, що означають ці символи? Інту-
їція? Цим словом часто прикривають незнання, невміння
визначити, вирахувати. Чому він так легко зрозумів те, чого
не могли збагнути аборигени цієї планети і, власне, тому
й загинули?

Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі
руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особ-
ливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись
у незнайомій обстановці... Як же він зумів розгадати вір-
шований ребус прибульців?

Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, ви-
тягнув радіометр і заклацав тумблерами, його лице за-
сяяло.

— Можемо повертатися? — запитав я.

— Ніби так. Глянь сам.— Сергій подав мені прилад.
Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний
приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж,
біля них валялися понівечені роботи.

— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — роз-
пачливо вигукнув я.

Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але
землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив
останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформни-
ми купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають
скелі, й кам'яний град сиплеться на голови нещасних. Роз-
колюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкрива-
ються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними рі-
ками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у ви-
гляді храмів, палаців, людей, тварин... Вибігають з осель
очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки...

А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить
у ньому книга з дивними віршами...

Я зв'язався з кораблем, і Сергій запитав:

— Викличеш "човник" з новими роботами?

— Так,— я обняв стажера за плечі.— Тепер ми знаємо,
де будувати станцію спостереження!

Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве
обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужні-
шим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді
мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що
аж пашіли рум'янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось
і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні по-
чувся голос командира корабля...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...