пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Гість

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Повість

КОЛИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНЕ

Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували червоним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка.

Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, що енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з'явилося неприємне відчуття; вдалося, ніби за спиною хтось стоїть.

За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чутно через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом.

Він різко озирнувся. Нікого... І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий погляд втупився в потилицю.

Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабораторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри...

Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і повернувся до енцефальсра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був порожній. Цього не могло бути — але це таки було.

Усвідомлюючи, безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спочатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенівського апарата, прийшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні суперники — претенденти на посади вищі, затяті суперечники і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони виглядали на екрані його пам'яті контурними, з безліччю розмитих обрисів, із білими й сірими плямами.

По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлювати про випадок і втягувати у розслідування інших людей.

Олександр Миколайович роздратовано думав про наступні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього, Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торкнувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно повернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього.

Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось інший із працівників не міг би так з'єднати проводи, підключивши центрифуги до термостатів, термостати до мікротомів. Здавалося, їх з'єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли...

Вчений зупинив думку на нівдорозі, згадавши, що один а роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енпефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було.

Припущення, що Льодин чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належало перевірити і таке припущення.

Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції користування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий ученим розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було.

"Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: "Не картайся, любий, бережи здоров'я", Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене ЇЇ слова. аджф при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров'ям. Нічого іншого не залишається... Зоя... І вибори в академії... Чому я об'єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилюють? Однаково?.."

Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було.

"Значить, невідомий захопив обох роботів,— думав учений.— Навіщо?" Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочинець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало.

"І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде". Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. "Саме так — "безглузде": тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам'яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія.... А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини..." Він іще раз розгорнув інструкцію. "Чи могли Льодин та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?"

Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічкупам'ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М'яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: "Приготувати на дев'яту нульнуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три"; "Закінчити ремонт холодильної камери"; "Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка". Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: "Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу й опечатати". Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов'язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати.

Олександр Миколайович пересунув важілець на "контроль" і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що роботи бездоганно виконували завдання. Не була виконана лише одна умова про рештки білка, передбачена правилами техніки безпеки.

Вчений прослухав й інші стрічки-пам'ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії.

"А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помилитися?" Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і знову прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену машинально своїм заступником по лабораторії: "Приготувати живлення!" Замість відповіді "Завдання зрозумів" пролунало запитання Льодика: "Від мережі чи від акумуляторів?" — "Я мав на увазі живильну суміш".— "За якою програмою?"

В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. "Льодик неправильно зрозумів слово "живлення",— думав він. Робот запитав: "Од мережі чи від акумуляторів?" У іншому контексті слово "живлення" треба спеціально пояснювати для роботів, особливо для роботів-лаборантів. І поправку "живильна суміш" Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринав в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все "те, що стоїть за річчю". І яким же упертим — тишко! — вмів бути, коли хоче наполягти на свовму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. "Живильна суміш!" Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологічних розчинів, а як одночасне живлення від мережі й акумуляторів. Такі випадки описано в першому томі "Психоробіки". Там є спеціальний розділ із роз'ясненнями...

Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам'ять і він може надіятися лише на пам'ять логічну. Для того щоб згадати розділ "Психоробіки", потрібно було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, згадати попередні розділи, розставити логічні орієнтири.

Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам'ять видала першу фразу з "Психоробіки": "Він вмирав з голоду, він знесилювався". Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програм ми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебував там, де в багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося мого знайомити з будовою людського організму.

"Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш,— розмірковував Олександр Миколайович,— то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів..."

І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг... Увагу привернув об'єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.

Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася... Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об'єктив телекамери "прилип" до нього. Смикнув замок "блискавки" на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об'єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальєра, де, як це добре пам'ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.

"Таке враження, наче тут експериментував божевільний,— думав учений.— Переплутані проводи, підключена телекамера... Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї в мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.

Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп'ютера .."

У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною?

Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі лови чи злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням "Кому це вигідно?" "Кому це вигідно?" — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. "А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії... У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування,— відповів собі Олександр Миколайович.— Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою... У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима..."

Він запитався: "Чи дуже б я здивувався, дізнавшйся, що це витівки Михайла Дмитровича?" Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: "Що слід негайно вчинити?" Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери...

ПЕРЕШКОДА

Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на Дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, а іншого боку, ведійський талон попереджень Резанова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну "без занесення" він уже давво зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіденого кохання,— коли тільки зичливість автоінспектора, що був "у курсі", порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора.

Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба та гулом двигуна розбереш? Олексій кидав погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.

Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. "Можна й відпочити",— думає водій.

Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.

Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Мангану заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив'язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить,— бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого...

...Коли автоінспектор і карета "швидкої допомоги" водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витятли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.

Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.

Шалено завиваючи, від'їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх нетлями, вбили в них гаки підйомного крана.

— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор звову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.

Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло гордо, замість слів а рота виривалися безтямні звуки. Жестами вів попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні...

Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.

Невдовзі на місце події дрибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом "Міліція". Це була пересувна криміналістична лабораторія. 3 неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, паче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок яа його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один в її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.

По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:

— Отут!

Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті, їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків.

Сліди вели на автостраду, їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього — близько метра вісімдесяти сантиметрів.

Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради, їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку.

Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм'ятину на крилі з відбитком п'ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з'ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу... Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування...

Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:

— Перевір. Може, я щось плутаю... Минуло кілька хвилин... Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.

— Ти все підрахував правильно,— пробурмотів він.

— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.

Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла.

— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор. З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до ЗО кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою...

КЛОПІТ ПОЛКОВНИКА ТАРНОВА

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати.

Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про те, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об'єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала.

Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.

Полковник поставив кілька обов'язкових запитань, згодом спитав:

— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?

— Ні,— дещо нерішуче відказав інженер.— Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її. А коли я не в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.

Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади, Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. "Мовить невимушене, вмів приховати хвилювання",— подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт"

— Ви одружені?

— Ні,— відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину.

— Це ваше перше місце роботи після інституту?

— Так,— губи в інженера здригнулися.

— Мені дали про вас чудову характеристику,— підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в Інституті обрали для себе спеціалізацію?

— Тема моєї дипломної роботи сигналізація.

— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?

— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати.

— Може, пошкодження?

— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.

— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?

— Виходить, так.

— І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації?

Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.

— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.

— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.

—Коли опечатали книгосховище?

— О двадцять першій. Все там було в порядку.

— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?

— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора...— Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки...

— Вона знайома з будовою сигналізації?

— В загальних рисах.

Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушене:

— Ви книголюб? Колекціонер?

Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли в голови.

— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.

Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність.

— Не треба хвилюватися,— мовив Тарнов.— Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища.

— Мене це мучить не менше, ніж вас,— проговорив інженер.— Та й не тільки мене.

— До побачення,— сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.

Інжепер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з "кваліфікацією", яка дозволяв безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, вменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг... Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить...

"Значить, я йду по фальшивому сліду,— подумав полковник.— Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції".

Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.

— Товаришу полковник,— доповів лейтенант Марченко,— дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев'ять — пограбування.

...Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізиоманітнило інститутське життя.

Лабораторія номер дев'ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем'язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.

Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонне розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і зробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:

— Коли це сталося?

— Після обідньої перерви.

— Хто залишався під час перерви в лабораторії?

— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.

Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з'ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі сховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з "кваліфікацією", яка дозволяв безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, вменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг... Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить...

"Значить, я йду по фальшивому сліду,— подумав полковник.— Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції".

Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.

— Товаришу полковник,— доповів лейтенант Марчепко,— дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев'ять — пограбування.

...Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя.

Лабораторія номер дев'ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем'язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.

Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонне розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і вробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:

— Коли це сталося?

— Після обідньої перерви.

— Хто залишався під час перерви в лабораторії?

— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.

Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з'ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається ждати і не робити передчасних висновків...

— Товаришу полковник, ось професор, керівник лабораторії.

Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й довгими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвівся па задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивилися добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську.

— У вас траплялося що-небудь схоже? — запитав полковник.

— Та що ви?! — здивувався професор і відмахнувся своїм лаписьком.

— Зниклі пробірки небезпечні?

— Надзвичайної Одної з них досить, аби інфікувати все місто. А протиотрута в тільки тут, у нас, та й у невеликих про... я хотів сказати — в недостатній кількості.

— Розкажіть докладніше про те, чим займається лабораторія,— попрохав полковник.

— Для нас мікроби й віруси — експериментальні моделі. Па них ми з'ясовуємо деякі деталі спадкового коду. Ми викликаємо у наших моделей спрямовані мутації і таким чином створюємо нові штами мікробів. Проте наслідок мутації не завжди можна передбачити. Іноді отримуються небезпечні штами. Наприклад, украдений штам паратифозної палички 617С викликає так званий лихоманковий паратиф. Ми одержали антиштам і створили препарат, котрий ліквідує звичайний паратиф за кілька годин, лихоманковий — за дватри дні. Однак цей предмет е поки що тільки в нас. Культура вірусу в украденій пробірці ще небезпечніша. Пробачте, але про неї я можу розповісти лише з дозволу керівництва інституту.

Тарнов ніяк не реагував па останні слова професора, наче й не чув їх. Він запитав:

— Ці пробірки лежали на видноті чи їх треба було розшукувати?

— Скоріше, мабуть, як ви висловилися, на видноті. Адже ми зараз працюємо з ними.

В цей час лейтенант Марченко покликав полковника до телефону. Тарнов пройшов у кабінет керівника лабораторії, підняв трубку, що лежала на столі.

— Слухаю. Полковник Тарнов.

— Семене Антоновичу, з книгосховища нічого не пропало,— доповів його помічник, який залишався в бібліотеці.

— Зовсім нічого? Жодної книжки? — перепитав полковник таким тоном, немов, йому дуже. було потрібно, аби там щось пропало, і додав: — Перевірте ще раз. — Перевіряли декілька разів, Семене Антоновичу,— струмився голос помічника.— Всі книжки на місці.

— Спасибі, можете йти додому обідати. Коли Тарпов повернувся до лабораторії, там уже з'явилися експерти. Полковник ввернувся до професора:

— Дозвольте нашим співробітникам оглянути лабораторію.

Професор мовив "будь ласка", повів усю групу за собою. Лейтенант Марченко, позбувшися цікавих, приєднався до Тарнова та експертів.

Огляд зайняв небагато часу. Було знято відбитки пальців з електронного замка, з посуду і приладів, переглянуто все сміття, кожний клаптик паперу. Професор скоса позирав на полковника. Вузьке обличчя Тарнова з чітко окресленими губами робилося дедалі смутнішим і похмурішим, наче йому хотілося спати.

Прощаючись, він сказав професорові:

— Залишаю номер домашнього телефону. Прошу вас викликати всіх співробітників і ще раз ретельно оглянути лабораторію, всі шафи й термостати. Можливо, пробірки просто не туди поставили.

— Ми вже...— почав професор, одначе полковник був наполегливим:

— Будь ласка, виконайте моє прохання.

Професор подзвонив полковникові через три з гаком години. Його голос лунав глухо й нерішуче, ніби він збирався вибачитися. Полковник стрепенувся:

— Знайшли?

Голос професора змінився, тепер у ньому з'явилося здивування:

— Ми оглянули все, але пробірок, на жаль, немає... Полковник ще деякий час потримав трубку біля вуха, роздумуючи, потім повільно, начебто знехотя, поклав її на важелі.

На початку робочого дня полковникові Тарнову принесли акт дактилоскопічного дослідження. На електронному замку було виявлено відбитки пальців, серед яких — абсолютно незвичайні. По-перше, сліди були дуже слабкі, подруге, характерного дактилоскопічного малюнка не було взагалі. При багаторазовому збільшенні на фотознімках можна було розібрати схрещені лінії, .схожі, на знаки множення.

Полковник допитливо подивився на довготелесого начальника лабораторії, який приніс матеріали.

— У вас є коментарі, Леве Іллічу?

Одна брова Льва Ілліча багатозначно підстрибнула, друга залишалася на місці. Це означало: так.

Полковник знав слабинку начальника лабораторії, вдавано зітхнув:

— Без вас, як без очей. Леве Іллічу.

Задоволена посмішка з'явилася на губах Льва Ілліча, проте він одразу ж злизнув її кінчиком язика і скептично похитав головою:

— Смійтеся, смійтеся над старою людиною... Одначе всупереч словам голос його був благодушним.

— Є коментар, Семене Антоновичу. Відбитки вийшли слабкими не випадково. У того, хто залишив сліди, цілком імовірно патологічна шкіра. Майже немає жировиділення та потовиділення.

Полковник подався наперед:

— Леве Іллічу, а ви, як справжній мудрець, можете визначити хворобу?

— Таке явище можливе, приміром, при високій температурі. Але, як я розумію, навряд чи буде людина з сорокаградусною температурою походжати по лабораторії...

Він хитро блиснув очима до полковника. Той негайно кивнув, висловлюючи всім виглядом посилену увагу і схвалення...

— Порушується потовиділення і при зобній хворобі, Семене Антоновичу. Та ми з вами знаємо, що тоді відбитки були б усе ж таки виразніші...— Він інтригуюче помовчав і багатозначно додав: — Колись я бачив точнісінько такі відбитки. Це була знаменита справа Биркасова. Два роки злочинця не могли виявити. Врешті-решт відбитки його пальців показали одному старому криміналістові...

— І зовсім ви не старий. Леве Іллічу. Мужчина у розквіті сил.

— Ну й майстер же ви полестити, Семене Антоновичу. Інший на моєму місці вам повірив би й розімлів. Але мене це вже не обходить.

Та як не робив суворе обличчя начальник лабораторії, як не стримував усмішку задоволення, вона таки проклюнулася... І він поквапливо заговорив:

— Смішно згадати, скільки вони морочилися з цим. Гм... так от, я подивився на відбитки і тихо, зауважте собі, дуже тихо, аби, не дай боже, не нав'язати свою думку і щоб почув тільки той, хто хоче почути, сказав: здається мені, у вашого "мокрушника" хвороба шкіри. І правильно було б називати його не "мокрушником", за яким рахується шість убивств, і не "ведмежатником", що зламав вісім банківських сейфів, а звичайним "іхтіозавром". Бо він, видно, хворий на іхтіоз, і шкіра в нього схожа на риб'ячу луску. Вона груба й потовщена. А обличчя в нього має бути відповідно малорухливим, маскоподібним. Записали вони, таким чином, з моїх слів уявний словесний портрет. А коли нарешті за допомогою того ж, завважте собі, уявного портрета спіймали злочинця і порівняли з моїм описом, усі деталі зійшлися як викапані. А то ще....

— Даруйте, Леве Іллічу,— м'яко урвав полковник. Він знав, що криміналіст може годинами згадувати випадки із своєї практики.— Я хочу показати вам ще одні відбитки.

Він дістав із шухляди кілька фотознімків. На них теж були збільшені відбитки пальців, зняті із вм'ятини на крилі автомобіля, в якому загинув Олексій Резанов, У вічі впадав характерний малюнок ліній, схожий на знаки множення.

Лев Ілліч тонкими довгими пальцями вийняв з кишені лупу й трафаретку, кілька секунд вивчав і порівнював знімки, потім рішуче сказав:

— Цілковита ідентичність, уявіть собі.

— Значить, і там і тут можна припускати присутність однієї особи, "іхтіозавра", як ви його влучно назвали?

— Ну, робити висновки — це вже ваша справа, Семене Антоновичу. А втім, на вашому місці я зробив би їх і склав би уявний словесний портрет.

— Ми знаємо дещо і про його костюм,— сказав полковник.— Ось акт хімічного аналізу: "Шерсть із двадцятипроцентним додатком лавсану, колір темно-синій в білу цятку, артикул сімдесят чотири, склад матеріалу — сорок вісім, сорт — перший. Випущений Чернігівським комбінатом, поставлений на швейні фабрики імені Смирнова-Ласточкіна в Києві та Клари Цеткін у Дніпропетровську..." Потових плям на клаптику матерії, на жаль, не виявлено...

— Ну що ж, Семене Антоновичу, загальний баланс і так непоганий — ви маєте деталі уявного словесного портрета і опис одягу.

— Ваші слова для мене закон, Леве Іллічу,— поспішив вапевнити полковник.— І лише тому я дозволю собі ще трошечки затримати вас. Продивіться, будь ласка, деякі розрахунки...

Лев Ілліч мигцем глянув на папери.

— Зі мною вже радились, і я перевірив розрахунки. Тут усе правильно.

— Але тоді виходить...

— Маєте рацію. Виходить дурниця. Одначе розрахунки вірні. А коли ви його впіймаєте, в чому я анітрохи не сумніваюся, ми подивимось, чи справедливі мої припущення та словесний портрет.

Лев Ілліч велично простягнув руку полковникові. Тарнов потиснув її, пробурмотівши:

— Дякую... До побачення...

Він промовив іще декілька вдячних слів на взірець "ви нам дуже допомогли", проте робив усе це машинально, бо його думки були зайняті незбагненним фактом. Коли розрахунки були вірними, то виходило, що загальмований двадцятитонний ваговоз з вивернутим кермом за всіма незаперечними законами природи мусило занести мінімум на два метри вперед. Але чоловік у темно-синьому костюмі, із шкірою, як риб'яча луска, та обличчям-маскою, викинувши руку вперед, зупинив його, сам лишившись при цьому неушкодженим...

НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ АЛІНИ ІВАНІВНИ

Після дощу галька була вологою, шатро неба здавалося випраним, а смуга моря біля берега потемнішала.

Відпочиваючі не поспішали на пляж, лежаки під дашком були вільні. Аля сіла на один з них. Алин знайомий поїхав учора, а її путівка закінчувалася через тиждень.

— Нудьгуєте?

Вона повернула голову.

Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було "середнім" — обличчя і постать. Тільки усмішка якась дивна — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в нього часто і майже невловиме змінювалися. То вони були поважними, то веселими, а часом у них з'являвся смуток.

— Я випадково прийшов сюди — через дощ,— мовив чоловік.— Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі туди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви.

— Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна вачіска?

— А ви мені не випадково зустрілися,— відповів чоловік.— Я це точно знаю. І здається, що ви лікар.

— А я й справді лікар,— розгублено мовила Аля.

— Значить — доля. "Світло дальньої зорі і світло долі — у моїм вікні".

Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знае її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля запитала:

— А якби я не була лікарем?

— В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому житті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі.

Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, наче хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі.

— Я теж з Орла,— мовила машинально.

— Тому я й кажу: доля,— анітрохи не здивувавшись такому збігові, сказав чоловік 1 підвівся.— Ходімо в море.

Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував:

— Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася...

Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхопилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у відкрите море.

— Досить! — закричала вона.— Повертайте!

Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м'язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфія.

Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне проміння, у неї виникло відчуття чогось незвичайного.

їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Разом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Влітку подорожували річкою на байдарці, декілька разів вирушали в далекі туристські поїздки.

Чоловікові добре велося на службі, але згодом у нього з'явилися нові друзі, він дедалі частіше став залишати її саму, ходити по компаніях, пиячити. Вона відчувала, що він віддаляється від неї, а втримати його не могла. Почалися чвари. Він робився осоружним, вона помічала в ньому нові неприємні риси, заново "відкривала" його. Спробувала впливати на нього, та незабаром пересвідчилась, що це марна справа. Тоді вона зважилася на крайній захід — розлучення. Гадала, він злякається, схаменеться. І, коли він уже пішов з дому, все ждала, надіялася, що повернеться у каятті. А він оженився на іншій. Вона вирішила, що це зроблено на зло, що це ненадовго. Та минув рік, і якось, зустрівши його, вона відчула, що вони зробилися чужими.

Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчилася вадовольвятися малими радощами. Міркувала: більше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов равлик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка.

І ось сьогодні...

Юрій немовби підслухав її думки:

— Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічав казку, вже не вірить, що ще вона.

— Не вірить,— мов луна, відгукнулась Аля.

— Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно.

— Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля.

— І я так не думаю....

Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки. Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала:

— А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом,— вона зітхнула.— А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки...

Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати.

— А хіба в книжках не бував того ж, що і в житті?

— Ви так вірите книжкам?

— Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь. Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив:

— Іноді мені здається, що я проковтнув забагато внижок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушаться в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями... Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані...

"Наївний,— подумала Аля.— Але милий, романтичний".

— А яка у вас професія?

— Фізіолог.

— Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік.

— Найбільше про життя я анаю з книжок.

Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж щось у його тоні насторожувало. Аля запитувала себе: "А можливо, вся справа в тему, що я не зустрічала таких?"

До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відповідала небагатослівне, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесену Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звернула увагу, що він перегортав сторінку за сторінкою, не пропускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди.

Аля дістала з пляжної торби записник, олівець 1 кількома штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив, їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. Тоді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло непогано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простягла йому записник.

— Впізнаєте?

— Та це ж я! —втішився він.—Схожий і несхожий. Як це вам удалося?

В його очах з'явився захват, і Алі стало приємво, що її малюнок справив враження.

Юра, уважно розглядаючи його, сказав:

— В одному місці схоже, в іншому — несхоже. Дуже несхоже. Але загалом — схоже,— він повертав аркушик, дивлячись на малюнок і так і сяк, потім вигукнув, наче зробив відкриття: — Ви намагаєтеся випнути й обіграти якусь рису!

— Авжеж,— знизала плечима Аля.— У цьому й полягає шаржування.

— Шаржування...— він так вимовив це слово, ніби чув його вперше.— Цікавий метод...

Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися гори — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно пливла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним...

Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку відпочинку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у море на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочитаний фантастичний роман, де діяла штучна людина — сигом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зустрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися ліани в зелені арки.

Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тільки до її від'їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях.

Аля вискочила на доріжку, закричала, кинулася до Юри.

Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце ка латало шалено, а дихання було шумним і уривчастим.

— Це мій особистий робот-слуга,— сказав Юрій. Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися

Два яскравих ока. Робот уклонився.

Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накипув їй иа плечі піджак.

— Ви що, боїтесь його? — запитав.

— Трішки,— зізналася вона.

Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне коліно, всередині у нього,— вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку,— засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мелодія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспівав:

— Колись закохався робот У жінку земну, звичайну. Історія ця банальна. Та їй освідчився він:

— Я — робот, могутній, сталевий. Як хочеш — зруйную місто, Як хочеш — збудую замок, Для тебе одної все...— А жінка йому сказала:

— Твій голос луна, мов сирена, Із сталі і руки, і серце, Смертельні обійми твої, Нащо мені місто і замок? Я хочу палкого кохання. Ти спробуй людиною стати, Тоді й покохаю тебе.— Тривоакпо, мов сполох закличний, У робота стукало серце, Од пристрасті плавились блоки І плоттю ставали вони. До милої знову прийшовши, Він вигукнув:

— Сталося дивої Живий я, такий, як і люди, Тепер ти полюбиш мене. Я місто уже не зруйную.

Я замок уже не збудую. Та анаю я відчай і сумнів. І тугу земну, і сум.— А жінка йому відказала, А жінка отак говорила:

— Я бачу, що сталося диво:

Ти просто мужчиною став. Ти місто уже не зруйнуєш, Ти замок уже не вбудуєш, А знаєш лиш біль та страждання... То за що тебе кохать?

Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь наказав роботу розучити її.

Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній плай, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а па передньому плані був Юрій. її трохи зобідило, що вів не пожертвував туристською поїздкою заради неї, Алі, і вони не були разом цілих два дні, з іншого боку, зачепило самолюбність і розпалило її.

Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збагнув й оцінив цю "випадковість".

А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рейсових автобусів.

— Ходімо на стоянку таксі,— сказала вона. Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж подивилася туди і побачила робота.

— Зараз я відвезу вас,— мовив Юрій.

Він наказав роботу лягти, переставив йому ноги, вигвинтив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю.

Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам'яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гадала, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив своєю долонею її руку.

— Я відвезу вас додому.

— Чи варто? Пропустите кращі години купання.

— Байдуже.

Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилііся білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку.

— Знижуюся,— попередив робот.— По карті до Орла залишилося шістдесят кілометрів.

Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок.

— Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — несміливо запропонувала Аля.

—Даруйте, поспішаю.

В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м'яко він закінчив:

— Я обов'язково прилечу до вас. А ви чекайте, ї вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити.

Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Аля довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не вірити в його обіцянки...

СУСІД ПО НОМЕРУ

Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готелях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакуватимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригінали, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Василь, коли йому пропонували окремі номери, завжди просив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч.

От і цим разом адміністраторка сказала Василеві:

— Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Номер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво...

— Гаразд. Поговоримо а сусідом,— мрійно мовив Василь.

— Ну, говорити, либонь, будете в основному ви,— попередила адміністраторка.— Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мовчить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах.

— А він не глухонімий? — уточнив Василь.

— Виключено,— запевнила дама.— Сама з ним розмовляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився дивно? "Благодатний людський матеріал..."

— Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Василя.

— Ну, сусіди. Тая говорять учені — "людський матеріал".

— А він теє... не письменник? — сполошився Василь.— А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш.

— Щодо цього не тривожтеся,— поспішила заспокоїти його адміністраторка.— Він біолог, вдається, фізіолог, можна зараз уточнити...

— Біолог мене влаштовує,— підбадьорився Василь, думаючи: "І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?"

Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб'язно повела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене:

— Ввійдіть.

Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи.

Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з першого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Василя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичливо, білозубе, очі дивилися уважно і дружньо, немов говорили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він уже десь бачив цього чоловіка, але де саме — згадати не міг.

— Давайте знайомитися,— запропонував Василь, простягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію.

— Дуже приємно,— відповів сусід.— Мене звуть Юрісм. Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся.

— А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь.— Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або в Калуги.

— З Орла,— відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше.— Ви майже вгадали.

— Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Василь.— Ото було б здорово, якби в Об'єднаний медичний центр.

— Чому "здорово"? — поцікавився сусід.

— Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки. Новітньої...

Він загадково підморгнув і іїймовчав кілька секунд у надії почути запитання. Прождавши даремно, додав:

— Про неї ще й в газетах не було...

Ще через секунду:

— Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур...

Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив:

— А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні.

Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав.

Через п'ятнадцять хвилин він узнав не тільки найменуй вання апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочатку вмитися.

Василь виконав його пораду по-своєму: він приймав дупі 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт водит, розповідав далі

Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не марнував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родинні стосунки, перейшов із ним "на ти" і вже викладав деякі подробиці.

— Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворушно-мудра,— мовив він, акуратно промокаючи мохнатим рушником крапельки вологи на худих плечах.— Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч замовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точно примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні зауваження і дефекти постараємось усунути,— і тут же до-давай: зате ж бо апаратура "серце — легені" вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, "серце — легені" збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні...

— Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється,— докинув сусід так, що Василь миттю підняв голову, сподіваючись побачити глузливу посмішку на обличчі Юрія.

Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уважним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові:

— Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно.

Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролунало:

— А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на вісім?

— Так,— розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції.— Та хіба справа в ньому? Я про хворих кажу.

— Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони розуміють значення науки для людства.

Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лінію. В очах світилися глибокі роздуми. "Ото грає! Справжній артист!" — захоплено подумав Василь і підхопив:

— Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: "Візьміть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби..."

— Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього й варто було чекати, люди змінюються, з'являються нові риси характеру. Недарма сказано: "Людина—це звучить гордо!"

Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: "Божевільний? І я з ним тут наодинці".

Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. "А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовірно й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: "Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує". Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справдиться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А поки що вдавати, що нічого не запідозрив.

Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив у тон.

— Ці якості в людей довго виховували...

— І виховали нарешті!

Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася посередині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня.

"Він жартує, розігрує",— з полегкістю подумав Василь і сказав:

— Здорово це у тебе виходить!

— Що?

— Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш.

— Блазень біжить подереду кородя, жартв — попереду істини.

— Розігруєш?

— А ти як думаєш?

Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду.

— Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це...

— Не буду,— погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив:

— А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав.

— І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві.— Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови в лікарями. Та й сам, коли захворієш... А ти часто хворів?

Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам'яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку.

— Стараюся не хворіти,— відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування.

"Напевно, викликав у нього неприємні спогади,— подумав Василь.— Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув..." Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав:

— Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини...

Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся:

— Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось.

— Коли? — зрадів Василь.

— Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника.

— Гаразд! — вигукнув Василь.— Мені якраз треба в хірургічний відділ!

...На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні.

Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень групами, жваво перемовляючися. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступав здивування. Він навіть промовив, не дивлячись на Василя:

— Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами. Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся:

— У кого що болить, той про те і гомонить.

— Це ти придумав?

— Дивак. Старовинне прислів'я.

— Що значить старовинне? Скільки йому років? Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома:

— П'ять тисяч вісімсот сорок один. Досить?

— Виходить, за п'ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися?

— А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь.— Адже ти сам говорив: "Людина — це звучить гордо!"

— Так. Але тільки людською мовою.

— Що ти хочеш цим сказати?

— І "амеба" звучало б гордо амебною мовою. Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився:

— А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити?

— Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів... Особливо — про потоки ліо.

— Ніколи не чув про такі потоки,— сказав до крам спантеличений Василь.

— Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій.

— Що ж це за потоки?

— Вони утворюються внаслідок взаємодії людини а вдиним полем.

— Про них уже було в пресі?

— Ні.

— То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають?

— Адже вони хочуть вилікуватися.

"Все-таки він божевільний,— сполошився Василь.— Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається "нестійкість психіки". Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять".

У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло.

Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: "Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота... Навіть повірити важко..."

І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій:

— Обидві вони однаково мертві. Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось:

— Чому?

Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: "Не встрявай у суперечку!"

— Пусі і життя.

Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися привявати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив:

— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля. Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє і вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:

— А ось іде жива людина, зовсім жива!

По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні проводи від маніпуляторів крісла.

Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув рукуі

— Здрастуй!

— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рукаманіпулятор обережно потиснула руку Юрія.

— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.

— Вірю в це.

— Чого ти хочеш більше за все? "Ну, це ясно навіть божевільному",— подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:

— Завершити почате дослідження.

— В якій галузі?

— Походження життя.

— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?

"Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь,— Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний... Просто-таки ходяча енциклопедія..."

— І перше, і друге, і третє,— відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.

— І якщо ти його завершиш...— мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу. Пролунала відповідь:

— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це...

Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань.

— Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій.

— Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До

того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі. Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові

пальці-захвати і побажав хворому:

— Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному.

— До зустрічі.

Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевільний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком?

Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо?

Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю.

— Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все одно без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот,— уголос міркував він, щадячи співрозмовника.— Коли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш...

Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі їй знав у своєму житті?

— Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь.— Витратимо багато часу...— Проте, боячись, що йому не дадуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві захоплювався футболом... І домагався, між іншим, деяких успіхів!

— Ти й зараз в гарній спортивній формі,— сказав Юрій.— Ти — ого-го! Тілом і душею молодий.

— По-друге, в мене закохалася чудова дівчина,— бадьоро продовжував Василь.— Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало... Взагалі по службі я просувався швидко...

— А чому ти називаєш роботу службою? Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він помітив, які у нього очі.

— Тобі смішно?

— Трішечки,— відповів Юрій,— я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам'ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід.

— Це й називається ціною пам'яті? — з викликом запитав Василь.

— Вірніше, ціною життя,— Юрій вже не посміхався.— Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт.

— Все це також необхідно для щастя,— вперто хитнув головою Василь.

— Ти мені розповідав про свою тещу... Чи погодився б жити так, як вона?

— Вона — дурна міщанка,— відрубав Василь.— Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори...

— Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотливо запитав Юрій.— А хіба кожен не бажав жити з принципу: не гірше за інших?

— А що в цьому поганого? — відказав Василь.— Врешті-решт усі люди рівнії

— Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одягатися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнав те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду?

— Правду,— знехотя проказав Василь і роздратовано нагадав.— Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об'єктивне явище природи доступні всім?

— Либонь, ні,— заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя.— Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці.

— В іншому місці? Де ж саме?

Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрилися гусячою шкірою. "Здається, я розкусив його,— подумав він.— Пришелець! Це багато чого з'ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформація про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкодно уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають планету для переселення..."

Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз'ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому полягає його обов'язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того...

Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов високий кісглявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, петляв коридором, притискуючися до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благальне глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним пацієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і поманив його до себе.

— Стережіться, вони стежать за мною,— зашепотів хворий, підходячи впритул до них.

Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалахнули в голові.

— Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому.

— Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника.

— Цілком,— запевнив його Юрій.— Ми знищимо їх назавжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда.

Хворий захоплено і віддано подивився на нього і повідомив:

— Вони вже давно стежать за мною. Відтоді, як Оріон перемісгився до Південного Хреста.

— Знаю,— на повному серйозі відказав Юрій.

— Вони летять на кораблі, кружляють,— продовжував хворий.— Хочуть захопити Землю. Тільки я один знаю про них. Вони змовились мене знищити.

Його обличчям пройшли корчі. Він ухопив Юрія за вилогу халата:

— Чекайте тут. А я вигляну...

Він повернувся, зробив кілька поквапливих кроків і .завмер, утупившись у стелю.

— Ходімо звідси,— прошепотів Василь Юрію.— Хіба ти не зрозумів, що він ненормальний?

— А що таке норма? — так само пошепки відповів йому Юрій.— Коли мозок захищається від хвороби, він намагається надолужити втрату в одній якості перевагою в іншій...

Хворий знову підійшов до них, підвівшись навшпиньки. Він нахилився до Юрія, майже припав до нього і почав розповідати, як уперше виявив, що за щім стежать.

— Коли ти почув їхні голоси? — зацікавився Юрій.

— Ввечері, ввечері, коли звірі йдуть на водопій,— відповів хворий, переступаючи з ноги на ногу.

— І довго це триває?

— Не зрозумів.

— Скільки часу минуло від того вечора?

— Кожна хвилина — мука,— простогнав хворий.

— Знаю. Але скільки хвилин пройшло? — наполягав Юрій.

— Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок,— швидко промовив ненормальний.— Другий рік. Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок хвилин, п'ятсот сімдесят одна доба. Ще сімнадцять діб — і мені кінець.

— Полічи, скільки це хвилин,— запропонував Юрій.

— Двадцять чотири тисячі чотириста вісімдесят,— одразу ж відгукнувся хворий, виструнчившись.

Юрій скоса багатозначно зиркнув на Василя і попрохав хворого:

— Витягни квадратний корінь з названого тобою числа. Відповідь пролунала негайно:

— Сто п'ятдесят шість цілих і багато тисячних. Перерахувати їх усі?

— Не треба. Скажи краще, де це тебе так швидко навчили рахувати?

— Ніде,— хворий змінив позу, заклав руки за спину.

— Як же це тобі вдається? — Юрій тихенько ліктем штовхнув у бік Василя.

— Не знаю. Ти запитуєш — я відповідаю. Ти — великий, сильний. Ти добрий... Зможеш їх перемогти?

— Звичайно. Я ж обіцяв тобі,— впевнено промовив Юрій.

Хворий несміливо усміхнувся:

— Вірю тобі.

Десь відчинили двері кухні чи їдальні, і запахи бульйонів та тушкованої капусти розійшлися по коридору.

— Іди в Їдальню, обідай,— сказав Юрій.— Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла.

Хворий випростався, випнув худі груди, зробив "під козирок" і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі.

— Він обчислює, як машина,— збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому.

— У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти,— відказав Юрій без тіні посмішки.— Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх викривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вмів розшифрувати побачене, боїться його. Появляються галюцинації. Та він вилікується від них, у цьому я допоможу йому...

Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у настінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жирафи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дівчинка років п'яти з заплаканим личком. Юрій швидко підійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у злякані оченята і сказав:

— А тут показують мультфільми про Гошу й капусту. Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд.

— Поверхом вище, в кінозалі,— вів далі Юрій.— Ти зможеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконуватиме. Сама побачиш.

— А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю ви— Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою.

— Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам?

— Можливо.

"Та що він робить, самозванець! — обурився Василь.— Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі людини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?"

— Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який нічого не запідозрив.

— Ходімте.

Юрій повів старика з онучкою до ліфта. Приголомшений отаким нахабством, Василь закляк на місці. Все, що він зараз міг зробити, це спопелити Юрія поглядом. А коли він опам'ятався і рушив услід за ними до ліфта, перед його носом зачинилися двері...

У КАБІНЕТІ No 143

Ліфт опустив Юрія та його супутників на кілька поверхів нижче. Вони пройшли до круглого вестибюля, від якого радіусами розходилися коридори. Кілька секунд Юрій стояв у нерішучості, перш ніж обрати один з коридорів.

"Недавно тут чи ж неуважливий?" — подумав старик, слідкуючи крадькома за "професором", як він подумки називав Юрія.

"Професор" заглянув в один кабінет, другий... І в першому, і в другому були люди, і Юрій повів супутників далі. Старик здивувався: "Невже він не пам'ятав свого кабінету?" Та він ні про що не питав, звикнувши довіряти лікарям. Вільним виявився тільки п'ятий по черзі кабінет. Юрій впустив туди своїх супутників, потім увійшов сам і зачинив двері. Зняв а вішалки чийсь халат. Він виявився йому малим, і це не сховалося від очей старика.

— Давно вона хворів? — запитав Юрій, кладучи руку на голову дівчинки.

— Давно, дуже давно, можна сказати, від дня народження. Ми не могли зрозуміти, чому вона так погано засинав, чому багато плаче, скаржиться на постійні головні болі. А згодом вона почала накульгувати на праву ногу... Півроку внучка лежала в генетичному центрі, її опромінювали, вона випила дев'ять флаконів ампи — нічого не допомогло. Кажуть, необхідна комбінована операція. Та ризик великий. Я цікавився статистикою. Лише у двадцяти семи із ста хворих настав стійке одужання.

— Хто вам це сказав? — недобре спитав Юрій. Його рука обережно пестила голівку дівчинки, пальці ледь здригалися, вивчаючи волосся й шкіру. Дівчинка стояла від усього відчужена, заворожена його дотиками, її очі потьмяніли, вії опустилися, мов крильцята втомленого метелика.

— Ви б зажадали її картку,— прохально сказав старик.— Там усі результати аналізів.

— Мені вони не потрібні,— відказав Юрій.— Відповідайте на мої запитання,

— Будь ласка, будь ласка,— з готовністю промовив збентежений старик.

— Ви її дід?

— Прадід. Дід...

— Не треба нічого розповідати. Відповідайте "так", "ні". Ясно?

— Так.

— У дитинстві захоплювалась малюванням?

— ІІе... не пам'ятаю.

— Музикою?

— ІІе тільки в дитинстві.

— Я ж попередив: лише "так" або "ні".

— Пробачте...

— Числа запам'ятовувала погано?

— Так.

Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання "професора".

— Ви її прадід по материнській лінії? — це було напіввапитанпя-напівствердження.

— Так.

— Ім'я її матері починається на літеру "о"?

— Так.

— Батько — геолог?

— Так.

"Звідки він усе це знає?" — думав старик.

— У вашій родині більше гуманітаріїв?

— Так.

— У родині батька — представники точних наук?

— Так.

Юрій не давав старикові передихнути.

— Ви художник?

— Так.

— Малювати почали в юності? Раптово, мовби з натхнення?

— Так.

— Схильність до кубічних форм?

— Так.

— Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрений трикутник?

— Так.

— Ви кохали без взаємності?

У старика було таке відчуття, наче його роздягають догола. Він навіть щільніше запнув куртку.

— Так. Але...

— Без "але". Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі?

— Так.

— І вона теж?

— Мабуть, так.

— Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція "Океан-300?"

— Я не думав про це...

— Так чи ні?

— Якщо експедицію добре підготували...

— Так чи ні?

— Так.

— А тепер мовчіть.

Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову.

— У тебе багато подруг? — запитав він.

— Так. Оля, Ліна, Тося...— почала перераховувати дівчинка.

— Ти не любиш цукерок?

— Еге ж,— сказала дівчинка,— не люблю.

— А любиш грати в м'яч?

— Ще б пак! Тільки мені не можна довго.

— Можна.

— Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш?

— Вона швидко втомлюється...— пояснив прадід.

— Зараз я запитаю її,— мовив Юрій тоном, що виключав заперечення.— Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею?

— А хто ж іще?

— А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова?

— Іноді, коли не зайнятий.

— Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче?

— Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з'явилися сльози.

— Пробачте, професоре,— занепокоєно втрутився старик.— її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що...

— Мене не цікавить її картка,— відказав Юрій, і раптом на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула задоволена усмішка.— Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть "так", аніж "ні", і що приступи в неї починаються зненацька. Так?

— Так,— старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами.

— А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто виявляється слабкішим?

— Але яке це має відношення?

— Мені краще знати.

Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів:

— Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все...

Його слова не справили жодного враження на "професора". Юрій запитував далі.

— Ви не любите риби?

— Так, не люблю.

— А ти,— до дівчинки,— любиш чай більше, ніж молоко?

— Молока я взагалі не люблю.

Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, кварцу, до магнітних барабанів,— і почав з'єднувати їх по-свосму, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дівчинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй петлю на голову.

Дівчинка судорожне відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла...

ВТЕЧА САМОЗВАНЦЯ

Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опинитися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про одне: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним полковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками.

І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух завмирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони іїою та нестерпно заздритимуть.

Щойно машини в'їхали на територію медцентру, полковник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником увійшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки треє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до кабінету директора.

Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, стіни якої суціль складалися з телевізійних екранів. Худий чоловік із стомленим обличчям підвівся назустріч їм з-за стола-пульта. Він нагадував кволого засмиканого хлопчика, котрому не дають перепочити. Широким помахом руки, що видавав у ньому директора, він запросив їх сідати.

— Я вже поінформований, товариші, і зараз ми звідси будемо стежити за перебігом операції. Він звернувся до полковника:

— Присувайтесь, будь ласка, ближче, надіньте ось цей шолом, і ви зможете керувати діями своїх колег у будьякому куточку будинку.

Василь напружено спостерігав за екранами телевізорів. Він бачив, як оперативники та медперсонал прочісували будинок, оглядаючи палати, кабінети, коридори.

— Ось він! — тріумфуюче вигукнув Василь, показуючи на екран.

Він побачив, як Юрій без помітних зусиль розкидав навсібіч оперативників і кинувся до дверей. Тут дорогу йому заступив дебелий санітар. Юрій простягнув руку, торкнувся його плеча, і той почав осідати, намагався за щось ухопитися і впав.

На другому екрані було видно коридор. Ось з'явився Юрій, пробіг кілька метрів, підвів голову, побачив угорі вузьке вікно, схоже на бійницю старовинної фортеці. Підстрибнув, потім, звиваючись усім тілом, ніби ящірка, проповз по стіні, вповз у вікно і щез.

— Туди! — гукнув полковник, скидаючи шолом.

— Це на вісімнадцятому, я вас проведу!

Директор кинувся до дверей першим, за ним — решта. Василь старався не відставати.

Коли ліфт привіз їх на вісімнадцятий поверх, там уже перебувало понад десяток оперативників. До стіни була приставлена вузька драбинка. По ній до вікна спритно спинався лейтенант.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник.

— Він зник,— розгублено відповів лейтенант, виглядаючи у вікно.

Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж виліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільтра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоному прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мовби мечі прожекторів, висвітлювало обрій.

Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому виступом стіни.

— Який він був, цей апарат? — спитав Тарнов.

— Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відокремився від стіни, у нього з'явилися невеликі крила. Мені вдалося, що від нього від'єдналася якась деталь і впала на землю.

Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з отворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з'ясувати, на якому апараті могла застосовуватися така деталь.

У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лікував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий переляк, старик тримався з гідністю.

— Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полковник.

— Дивним — це ще м'яко сказано,— долаючи задишку, промовив старик.

"А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він замахав руками, стараючись звернути на себе увагу полковника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. "Якби не я... — думав він.— А подяка? І так завжди..."

— У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник.

— У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг.

Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав:

— І дуже добре, що не встиг,— вів далі старик.— Адже найдивніше в тому, що він вилікував її.

— Чому ви так гадаєте?

— У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає...

До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних директором. Вони забрали дівчинку з собою.

— Піднімемося до мене,— запропонував директор.— Скоро нам стануть відомі результати його лікування.— Він скептично похитав головою.— Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію?

В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору квапив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками:

— Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели генетичний аналіз, порівняли з генокартами...

У нього були широко розплющені, вражені очі. і — Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам складав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Пі, це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дівчинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі...

Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водночас підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь.

У кабінеті No 143 на них чекали лікарі та інженери. Деякі з них оглядали прилади і про щось перемовлялися, їхньої уваги не відвернула навіть поява директора й полковника міліції. Директорові навіть довелося нагадати, що він жде висновку. Та люди в білих халатах знову й знову поверталися до апаратів та переплетіння проводів.

— Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор.

Високий кістлявий чоловік про щось напружено міркував. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямившися, видатися ще ширшими.

— Таке враження, що апарати сполучав божевільний...

СИЛУЕТ ЗЛОЧИНЦЯ

У кабінеті посутеніло. Штори на вікнах — напівзапнуті. Нечутно працювали кондиціонери, і лише інколи в апаратах, розташованих у стінах, щось тихо клацало.

Полковник поглядав то на вогники, що спалахували на електрифікованій карті району, то на чоловіка, який сидів перед ним, і намагався погодити щойно отримані відомості з тими, які нагромаджувалися протягом останнього місяця. Переполох у бібліотеці, викрадення пробірок, автомобільна аварія, лікар-самозванець... Чи існує між усім цим зв'язок? А чи спорідненість дивних фактів лише позірна? Можливо, їх пов'язує лише позірна незвичайність?

Він провів найретельніший аналіз, на нього протягом двох днів працював шостий відділ міського обчислювального центру. І все ж полковник не прийшов до твердого висновку. Забагато було сумнівів. Він закликав на допомогу класичні запитання слідчих: кому це потрібно? Кому це вигідно? — і заплутувався дедалі більше. Бо коли щось, крім незвичайності, і об'єднувало факти, то це повна безглуздість того, що відбувалося.

Олександр Миколайович тихенько кашлянув, аби привернути увагу полковника. Тарнов підвів на нього погляд, тріпнув головою, зганяючи оціпеніння, повертаючись із мандрівок своєї думки.

— Отже, ви гадаєте, що роботами хтось керував? — запитав полковник.

— Майже певен цього,— відповів Олександр Миколайович.— А хіба ті факти, з якими ви мене познайомили, не стверджують те ж саме?

— Ну що ж, у такому разі спробуємо змалювати бодай силует злочинця,— запропонував полковник.— Чим характерні його дії? По-перше, він виніс із енцефальєра вирощуваний вами штучний супермозок. По-друге, захопив лабораторних роботів. По-третє, він у найнезвичайніший спосіб сполучив проводи приладів і таким же чином підключив телекамеру, щоб стежити за вами. Навіщо йому знадобився супермозок і роботи? Він дослідник? Зауважимо, що вже на даному етапі уловлюється один істотний штрих — приєднання телекамери вказує на оригінальне інженерне мислення. А от щодо моральних норм...

— А вилікування дівчинки...— почав Олександр Миколайович, та полковник урвав його:

— Отож-бо й воно, вилікування дівчинки. Що це — порив гуманіста чи допитливість експериментатора?

— Цікава думка. А чи не вивчає він...— Олександр Миколайович замислився.

Тарнов дивився на його моложаве обличчя — майже без зморщок, з квадратним підборіддям боксера, і думав, що такі старішають одразу, в один день. Він так і не діждався, поки Олександр Миколайович закінчить фразу, і делікатно нагадав:

— Ви хотіли висловити припущення, що він вивчав...

— Кого, а не що... Людину...— пробурмотів учений і знову заглибився в свої думки.

Полковник підвищив голос настільки, щоб увірватися в роздуми Олександра Миколайовича.

— Отже, ми підійшли до вельми важливого моменту. Швейцар інституту еспериментальної генетики стверджує, ніби в день викрадення бачив мужчину, чиї прикмети збігаються з прикметами такого собі Юрія Юрійовича Степанова, про котрого нас повідомив громадянин Фокін. Навіщо злочинцю знадобилися культури мікробів? Що він може зробити з ними? Які експерименти провести? І наскільки вони можуть бути небезпечні?

— І навіть жахливі,— промовив Олександр Миколайович.

— Ви запідозрили кого-небудь?

— У книгах пишуть: "Сяйнула думка". Одначе настільки неймовірна, що в неї важко повірити. Але ж білкова завись та всі заготовки амінокислот виявилися використаними...— бубонів Олександр Миколайович.

Очі вченого втупилися кудись поза спину полковника. Тарнов мимохіть озирнувся, побачив стіну з рядами сигнальних віконець і подумки посміявся з себе.

Різко, аж обидва здригнулися, пролунав телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку. Вислухавши повідомлення, в полегкістю зітхнув. Піднявся, обсмикнув піджак і сказав ученому:

— Виявлено незвичайний літальний апарат. У мене в підстави підозрювати, що це саме той, на якому відлетів з медцентру вже згаданий мною Юрій Юрійович, лікар-самовванець. Апарат оточений міліцейськими вертольотами. Його змусили приземлитися. Якщо не заперечуєте, Їдьмо зі мною.

Олександр Миколайович відгукнувся на запрошення з таким запалом, що полковник зупинив його вже біля самих дверей.

— Заждіть!

Він дістав із сейфа пластмасову пластинку і простягнув ученому

— Чи не знайома вам ця деталь?

Олександр Миколайович оглянув пластинку: поряд а виразною цифрою 8 виднілися напівзітерті рештки літер. Учений упевнено сказав:

— Це частина нагрудного щитка лабораторного робота. Звідки вона у вас?

— Упала з літального апарата, на якому Юрій Юрійович утік з медцентру.

СПОВІДЬ РОБОТА

Апарат лежав на узліссі. Віяло свіжістю від річки. Клапті туману, розігнаного вітром, пливли в повітрі і зависали прозорими серпанковими хустками на заростях вільшини. З безмовною скаргою молоде деревце простягало вгору зламані гілки, мовби обрубки рук.

Темний пластмасовий ящик апарата добре видно було здалеку. В одній з його стінок зяяв отвір із оплавленими краями. Сюди влучила боєголовка ракети, випущеної одним з винищувачів-перехоплювачів, їх викликали, коли, незважаючи на вимогу міліції, апарат не приземлився, а навпаки — спробував вийти з оточення.

В кущах біля апарата метушилося не менше двох десятків людей. Тут були люди в авіаційній формі, співробітники міліції та кілька чоловік у цивільному. Щойно полковник Тарнов і Олександр Миколайович вийшли з машини, до них підбіг офіцер і доповів:

— Кабіна порожня.

— Прочесати ліс! — наказав полковник. Олександр Миколайович із здивуванням спостерігав, як Тарнов буквально на очах змінювався, як стала пружною

і прискорилася його хода, витягнулися, загострилися риси обличчя, вирізнились надбрівні дуги, затріпотіли крила носа. Він стрімко підійшов до невисокого повного чоловіка, підстриженого "під їжачок". У короткому волоссі густо сріблилася сивина. З того, як вітався Тарнов із цим чоловіком, було видно, що той хоч і не пряме начальство, але полковник ладен виконувати його розпорядження.

Олександр Миколайович розчув декілька фраз із їхньої короткої розмови.

Полковник запитав:

— Візьмете цю справу у нас, Ельборе Георгійовичу?

— Поки що ні,— відповів сивий.— Будемо вести її паралельно. Пошукаємо ниточку і куди вона тягнеться. Зв'язок з вами буде через комісара...

Полковник швидко пішов далі, до апарата. Тепер учений ледве встигав за ним, з усіх сил стараючись не відставати. Перед очима маячила широка напружена спина, і Олександр Миколайович уявляв, як там зараз стислися, натяглися, наче тятива лука, м'язи. Так вони підійшли до апарата.

— Що встигли встановити? — запитав полковник експертів, які копирсалися в механізмах.

— Автомат невідомої конструкції,— відказав один із них.

— Поки що ми не можемо судити про принципи його роботи,— зізнався другий.— Незрозуміле, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з'єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діставати його ракетою...

Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата.

— Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома,— застеріг його полковник.

— Кому невідома, а кому, здається, відома,— буркнув учений, роздивляючись деталі.

— Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище?

Олександр Миколайович не звернув на його слова жодної уваги і промовив, звертаючись до полковника:

— Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі в штамп ЧІС-8, а на другій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані частини обох роботів. Пам'ятаєте, я вам розповідав: саме таких роботів украли з нашої лабораторії.

Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження:

— Викличте спеціаліста-робототехніка.

Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольотів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув двигуни, і машина як оком мигну ги стала ледве видною цяткою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександра Миколайовича.

Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то загострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У одній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулював. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свате пасажира, і без переходу переключився на полковника, як тільки той опинився в зоні чутності.

— Наш завод випускав лабораторних роботів ЧІС,— гот ворив "дятел", звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича.— І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте?

— Напевно, тому,— погодився полковник, і тоді "дятел" відрекомендувався:

— Моє прізвище Дятлов.

Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не приснути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували розрядки. Усмішка з'явилася на обличчях міліціонерів, експертів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запропонував:

— Стверджують, що в цьому апараті використані деталі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку.

Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жестикулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з'єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екранами та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаханий бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення. Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екранами, і за виразом облич присутніх.

— Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміле,—примовляв він багатозначно.— Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво!

Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавістю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище.

— Так, тут справді використані деталі роботів ЧГС-8 та ЧІС-9,— говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продовжуючи огляд.— Деякі блоки сполучено безграмотно, по-варварському. Той, хто це робив, нічого не розумів в електроніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати!

— Однак він працював,— спокійно заперечив сивий чоловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік.

— Літав? Чи був керований?

— І одне і, природно, друге,— докинув Олександр Миколайович.

— Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути,— відмахнувся Дятлов.— Але при цьому не бути керованим.

— І все ж, як це не дивно,— останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора,— він дуже майстерно уникав переслідування.

— Ви хочете сказати, що він виконував команди? — запитав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливе дивлячися на сивого.

— Вочевидь...

— Можемо перевірити,— недовірливо мовив конструктор.— Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них.

— Пам'ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.

— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.

Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:

— Спробуйте,— Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.

Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.

— Зараз, зараз,— примовляв він.— Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п'єзоелектричні мікрофони.

Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив:

— Слухаю. Готовий до виконання.

— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор.— Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося?

— Ні, не почулося,— запевнив його полковник.— І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені,— він знову оглянувся на сивого,— дещо запитати в апарата.

Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він потягнувся до мікрофонів введення команд.

— Ти пам'ятаєш, що з тобою було?

— Коли? — запитав апарат.

— З моменту твого створення.

— Ні, ще раніше,— втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковника.— Ти пам'ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він закрив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте.

— Ім'я Льодик мені знайоме,— відповів апарат.— Частина мене називається...

Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер. ,

— Продовжуй! — наказав полковник.

— Далі не пам'ятаю. Запис уривається.

Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і прийшов на допомогу до Олександра Миколайовича, Він сказав у мікрофон:

— Переглянь свою пам'ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам'ятаєш. Майже одночасно пролунало:

— Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофтор-гуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п'ятдесяти градусів і сполучити з...

Близько півгодини апарат перераховував реакції та маневри, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Миколайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим запитанням:

— Ти пам'ятаєш, що знаходилось у великому еицефальєрі?

— Пам'ятаю,— відповів апарат.

Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив:

— У великому енцефальєрі знаходився вирощуваний нами щтучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив?

— Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто,— відказав апарат.— Ті, що живуть у мені, виконали його волю

— Я ж казав,— тріумфально почав Дятлов, але Олечеандр Миколайович так подивився на нього, що той вмогає.

Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав:

— Який вигляд мав Великий Хазяїн?

— Він був прекрасний. — Опиши його докладно.

Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет.

— Це був Великий Хазяїн.

Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання.

— Розкажи, що запам'яталося тобі більше за все із тодішніх подій.

— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.

Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну...

— От і жінка з'явилася, мов у класичній криміналістиці,— пожартував полковник.

Од пристрасті плавились блоки...

Пісня урвалася. Пролунав зумер.

— Чому з'явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.

— Великий Хазяїн.

— Він — людина?

— Він — Великий Хазяїн.

Але вигляд він мав, як людина?

— Він був прекрасний.

Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник

— Великий Хазяїн.

— Пісню ти склав для нього?

— Для жінки.

— Ти бачив її?

— Так.

— Вона була з Великим Хазяїном?

— Так.

— Що ти знаєш про неї?

— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.

— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?

— Він був великий, і всі його накази належало викопувати,

— Який вигляд мала жінка?

— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.

— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?

— Вона хороша.

— Він не запам'ятовував того, що вас цікавить,— майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон:

— Ти служив лабораторним роботом?

— Деякі мої частини,— вточнив апарат.

— Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям.

— Великий Хазяїн скасував ці правила.

— Він скасував усі правила роботехніки?

— Всі. Правилами були його накази. Олександр Миколайович винувато подивився на полковника:

— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити...

— Правила роботехніки зітерти із пам'яті робота неможливо,— безапеляційно заявив Дятлов.

— Одначе факт перед нами,— кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата:

— Перелічи накази Великого Хазяїна.

— Заборонено.

— Великий Хазяїн іще покличе тебе?

— Не знаю.

Олександр Миколайович замовк, думаючи: "Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?

Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:

— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?

— Заборонено.

— У Великого Хазяїна є ім'я та прізвище?

— Заборонено.

— Ти міг би його знайти?

— Заборонено.

Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:

— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.

— Я старався,— відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.

— У ній є фраза "Як хочеш — зруйную місто". Ти склав пісню в місті?

— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.

— Ти склав її в саду?

— В парку.

Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.

— Парк був великий?

— Не більше гектара.

— І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?

— Ні, над морем.

Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.

— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?

— Так.

Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:

— Гори були далеко від тебе?

— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.

А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.

— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.

— Правильно.

— І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його появленні?

— Так...— почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.

— Заборонено, заборонено, заборонено,— забубонів апарат.

Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися.

— Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся па допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає.

— Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку.

— Обережно! — попередив Олександр Миколайович.

— Без вас знаю,— огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок.

— Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора.

— Я сказав лише про те, що твердо знаю,— буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником.

— А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича.

— Ваш здогад може виявитися правильним,— відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший.

— Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його,— міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути?

Крокуючи й далі, вчений промовив:

— Він не всемогутній. Інакше...

Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З'явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги.

— Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо,— відповідав полковникові далі Олександр Миколайович.— До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу...

ГІСТЬ

Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі.

— Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос.

— Добрий день! — відповіла вона.— А я вже заждалася

твого дзвінка. Подумала — забув.

— "Не забудеш того, що забути не в змозі",

У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні...

— Я приїду.

— Коли? — в її голосі забринів переляк.

— Ти не хочеш?

— Я боюсь.

— Чого?

— Не знаю. Ти зупинишся в готелі?

— Ні. В тебе.

— Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу...

— Чому?

— Не знаю. А ти не лякай мене...

— Хочеш мене бачити?

— Хочу.

— То в чому справа?

— Не можу пояснити. А ти сам не розумієш?

— Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд. У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала:

— Коли?

— За кілька днів.

Мовчання... Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос:

— Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий...

Це був домашній код — лише для своїх.

І потяглися гумові томливі дні. "Хоча б скоріше!" — думала Аля і згадувала... І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо.

У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий.

Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумио, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. "Не здогадався квітів купити",— подумала вона.

Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з'явився букет червоних гвоздик.

— Спасибі,— сказала вона й подумала: "Молодець, не забув". Тривога забилася кудись у куток, затаїлася.

Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік, їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший.

— Будемо вечеряти,— сказала Аля.— Зараз приготую.

— Я вечеряв, давай краще вип'ємо за зустріч.

Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі наморочилась голова, і все ж вопа помітила, що він нічого не їсть.

— Чому ти не їси?

Невинне запитання викликало в нього замішання,

— Що сталося? — запитала вона. Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе.

— Тобі нездужається? Він з полегкістю зітхнув:

— Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться.

Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила...

...Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгих пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею.

Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши на своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом:

— їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати.

— Ну звичайно. Спи.

Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб.

На роботі сестри й лікарі помітили її стан.

— Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості,— сказала з ноткою заздрості подруга.— Що сталося?

— Потім, потім,— відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку.

Їй хотілося подзонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі не відповідає,— звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звично сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю.

Аля стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам'ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він.

— Кинула мене самого,— сказав.— А раптом тут сірий вовк прийде?

— Ти сам сірий вовк,— відбулася жартом.— Сам кого завгодно з'їси.

— Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він.

— Я люблю тебе, сірий вовче,— поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що в кого заспокоювати. В її голосі почали з'являтися поблажливі нотки.

Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня.

— Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають,— багатозначно сказала медсестра.

Ще одну приємність почула від співробітниці свого колишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні:

— Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колишньому — знепритомніє.

Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовляти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна рука, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвіяна самота.

Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здається, що він ревнує, їй приємні його ревнощі. Юра мовить:

— Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати.

— Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку.

— Іноді — дуже,— каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку?

Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блискучі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір'їнку.

— Який же ти дужий! — захоплюється вона.— Просто неприродно могутній!

Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі.

Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вечерю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продукти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холодильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не поменшало. Що я; Юра їв цілісінький день? Можливо, він серйозно хворий?

Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухилитися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона почала вмовляти його показатися лікарям.

— Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою.

Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон.

— Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо невеликий консиліум,— сказала вона поважно й наполегливо.

— Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він.— Пам'ятаєш, Гален казав: "Лікарю, вилікуй себе самого". Для початку хоча б.

Аля сказала невблаганно:

— Завтра разом підемо в лікарню. Він замислився:

— Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає менше за мене?

Аля розсердилась і надумала підштрикнути його:

— Мало знати, треба могти. А що ти можеш?

— Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її іншим.

— Ти йог?

Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. Потім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав:

— Так, йог.

— Тоді продемонструй своє вміння.

Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався.

— А зараз?

З'явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає рахувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються.

Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зовсім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чутливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислухаються,— пульсу немає.

Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільнилось...

— Божевільний, припини це,— каже вона,— припини негайно ж!

Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чого не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає.

— Припини,— благає вона.— Мені страшно...

— Гаразд,— погоджується він.— Ти ж сама просила продемонструвати вміння.

Юра спостерігав, як змінюється її обличчя, як зникав западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор'ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в круговерть...

Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що через них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З'являлася така ясність думки, що Аля раптом почала розуміти те, чого вчора не могла збагнути.

Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він перетворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так невимушено, що Аля втрачала почуття реальності.

Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка заросла кістяним мозолем.

— Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошкодження,— впевнено сказала вона й посміхнулася.

Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів.

Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу.

— Гей, товаришу,— сказав один з них,— облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо.

— Будь ласка,— відповів Юрій і відійшов убік.— Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду.

Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася.

— Е, ні, їй це не до вподоби,— мовив Юра і відсторонив молодика.

Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю.

— Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючися.— Вони ж не намагалися тебе звалити.

Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і короткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й захоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до будинку, він запитав:

— Ти не образилася на мене?

— Ну що ти,— прошепотіла вона.— Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших.

— На кого це?

Вона не відчула зміни в його настрої.

— Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони...

І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду.

Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить.

А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спальні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля.

Вона почула: "Юро, ти не такий, як усі".

Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, думаючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер, їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов...

Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих. Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жартувала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутне підійшла до Юри і обняла його за шию.

— Не хочеш допомогти мені?

Він нахилив голову і потерся щокою об її руку.

— Слухаю і підкоряюсь, господине. Зруйнувати місто чи побудувати замок?

— Дещо важче. Сходи в магазин за сметаною і молоком.

Коли він уже був біля дверей, Аля гукнула йому:

— І ще купи на котлети маленький шматочок свинини. Грамів триста...

Магазин був у їхньому будинку, і коли після того, як Юрій вийшов, минуло двадцять хвилин, Аля почала нервувати. Минуло ще десять хвилин. Аля нашвидку вимила руки, зменшила вогонь у плиті і зовсім було зібралася рушити на розшуки, як з'явився Юра.

Пакунок у його руці аж роздимався. Юра задоволено всміхався.

Аля витягла з пакунка шість пляшок: молоко звичайне, молоко шестипроцентне, молоко пряжене, "сніжок", вершки, кефір і чотири банки: сметана, згущене молоко, какао та кофе на згущеному молоці.

"Мужчину не можна посилати до магазину без чіткої інструкції",— згадала Аля бабусину пораду і, закусивши нижню губу, аби не розсміятися, вдячно кивнула Юрі і знову запустила руку в пакунок — по м'ясо. Проте його там не виявилось.

Усе ще боячись розтулити губи, Аля підвела голову і глянула на Юру сміхотливими здивованими очима. Та їй одразу перехотілося сміятися, коли вона побачила його застигле суворе обличчя і чи то ображено, чи то винувато опущені куточки губ. Юрин запитальний погляд був спрямований повз неї.

— Пробач. Я не міг купити м'яса.

— Немає свинини? — здивувалася Аля.

Він кілька разів заперечно хитнув головою, втупившись в одну точку десь нижче її голови. Вона спробувала навіть визначити за напрямом погляду, на що саме він дивиться, однак нічого примітного не зауважила. Куток шафи, шпалера...

— Там, у магазині, висіла на гаку туша,— сказав Юрій.

— Ну такий маленький шматок продавець не став би рубати від туші,— вона ладна була знову заусміхатися.— Але у вітрині, безперечно, були й окремі шматки.

— Я дивився на тушу,— монотонне тягнув Юрій.— Мені здалося... Мені здалося...

— Що тобі здалося, любий? — Аля встала навшпиньки, поклала йому руки на плечі і заглянула в очі близько-близько. їй не слід було робити цього зараз. Його очі були заволочені каламутною плівкою, і весь він був як неживий. Камінна статуя. Слова зірвалися з його уст і впали важко, мов каміння у провалля.

— Мені здалося, що це людина... Аля не знала, як реагувати на цю фразу, і спробувала пожартувати:

— Для голодного верблюда міражі в магазині. Проте жарту не вийшло. Юра стояв мовчки відчужений і дивився в куток заціпенілим поглядом.

Слюсар-профілактик із контори газового господарства прийшов, коли Алі не було вдома. Рум'яний, товстощокий молодик, схильний до грубуватих жартів і розігрувань, запитав у Юри:

— Газом потроху отруюєтесь?

— Газом? — здивувався Юра.

— Авжеж. Хіба не чуєте запаху газу в кухні?

— Не принюхувався,— відказав Юра, і слюсар вирішив, що він приймає правила гри і вступає в неї.

— Принюхуйтесь, не принюхуйтесь — витікання газу все одно відбувається. Практично його немає, а теоретично...

— А чим же це нам загрожує? — спитав Юра, думаючи про Алю.

Слюсар уважно вдивився у стривожене Юрине обличчя. "Еге, а він не в жарт",—утішився, задоволене крякнув од несподіваної удачі, випростався на весь свій невисокий зріст, одставив ногу і багатозначно підняв короткий товстий палець із обгризеним нігтем

— По-перше, при певній концентрації газу може статися вибух. Усю квартиру розтрощить разом із господарями, — пообіцяв він.— При меншій, але значній концентрації газ витіснить повітря — і ви просто вмрете від ядухи. Заснете і не встанете. Ось так! А при незначній концентрації все одно настає по-віль-не, по-ступо-ве отруєння організму, непомітне для його власника.

Слюсар недарма протягом кількох років брав участь у гуртку художньої самодіяльності і вмів надавати своєму голосові зловісних відтінків.

— Терплять легені й печінка, змінюється склад крові. Відбувається передчасне старіння та ослаблення організму.

Він повернувся до Юри впівоберта і тепер звертався вже не лише до нього, але й до уявної аудиторії:

— Тому ми й ходимо, швендяємо з поверху па поверх, взуття б'ємо, мозолі натираємо на ногах та на язиці, розтлумачуючи людям правила користування опалювальними газовими приладами.

— Які ж це правила? — поцікавився Юра, тим самим демонструючи добровільному лекторові, що ефекту досягнуто. Слюсар немов роздувся від свідомості своєї значущості.

— Запам'ятайте! — проголосив він, махаючи пальцем, наче жезлом.— При появі запаху газу негайно перекрийте газові крани і провітріть приміщення. Не запалюйте вогню, не вмикайте і не вимикайте електроламп, викличіть аварійну службу по телефону нуль чотири. Запам'ятали?

Юра приголомшено кивнув.

А що більше набундючитися було вже неможливо, слюсар непомітно для себе перейшов на гекзаметр:

— Перш ніж прилад вмикати, провітрить приміщення треба, краники пильно огляньте — чи всі перекриті вони, поглядом звірте уважним положення риски на пробці...

Він би ще довго декламував, але тут погляд його ненароком упав на годинник, і він згадав про те, що умовився з новою знайомою Люсею на пів на четверту в кіно. А ще ж треба заскочити в їдальню перекусити. Тяжкенько зітхнувши, слюсар сказав із жалем:

— А втім, на мене ще чекає багато пожильців. Треба поспішати. А ви, громадянине, самі прочитайте, вивчіть усе, що сказано в цій малій, але необхідній у побуті книжечці "Правила експлуатації газових приладів", у якій після кожної перевірки залишаю свій автограф. Повірте мені,— він поклав руку на груди,— це необхідно вам для довгого та безпечального життя. Якщо не дбаєте про себе, подумайте бодай про своїх рідних та близьких.

Він уже намірявся велично розпрощатися і піти від вдячного слухача. Однак, захопившись настановами, елюсар не помітив, що Юрині ніздрі роздимаються, з силою втягуючи повітря, а очі набувають відсутнього виразу. Тим більше слюсар не міг припустити, що провіщає це для нього особисто, для Люсі та їхніх планів.

Та коли він узявся за ручку дверей, Юра благальним жестом зупинив його.

— Чую запах газу,— сказав він і тицьнув пальцем у з'єднання труб.— Звідси.

Слюсар принюхався, знизав плечима, швидко дістав із валізки щітку та баночку з мильною рідиною, вмочив у неї щітку і декілька разів провів по трубах у місці їх з'єднання.

— Бачте, бульбашок немає — значить, витік газу не відбувається. Можете спати спокійно.

— Бульбашок ви не бачите, а газ іде,— категорично заперечив Юрій.

— Саме звідси?

— І звідси теж.

Слюсар кинув на Юрія прицільний підозріливий погляд, знову зничав плечима, дістав другу баночку і наклав густий шар фарби, Юрій тим часом прочитав інструкцію, про яку говорив слюсар, моментально й міцно запам'ятав правила.

— Тепер задоволені? — закінчивши роботу, запитав слюсар з виразним відтінком роздратування, бо вже визначив, що перекусити не встигне.

— Ви просто перебили запах газу запахом фарби,— строго зауважив Юрій.— Але газ усе одно витікає. Слюсар стривожено зиркнув на годинника.

— Я ж вам сказав, що мені треба ще й до інших пожильців.

— А ми, виходить, можемо труїтися?

— Чим?

— Газом,— з крижаним спокоєм промовив Юрій.— Ви ж самі спочатку говорили...

— Та ви що, жартів не розумієте? — скипів слюсар.

— Нічогісінькі жарти,— твердив своє Юрій.— В інструкції ясно сказано: "При появі запаху газу..." Значить, будь-якої концентрації газу, навіть найменшої. До речі, як ви самі сказали. А я чую запах газу.

— Може, у вас нюх особливий, як у доберман-пінчера,— пробурчав слюсар.— У місці кожного з'єднання труб теоретично відбувається витікання. Проте воно виявляється в таких нікчемних дозах, що практично жодного значення не має!

— А от цього в інструкції якраз і немає. Там не сказано, в яких дозах витікання нешкідливе. Навпаки, мається на увазі найменше витікання,— рішуче заперечив Юрій, узявши на себе роль істинного тлумача інструкції.

— Ну де там сказано "найменше"? — слюсар із жахом думав, що Люся, не дочекавшись його, піде в кращому разі одна, а її телефону він не знає.

— Не сказано, так розуміється,— вточнив Юрій.

— Громадянине, відпустіть мене,— запросився слюсар.— Не можна ж розуміти правила так буквально. Я ручуся, жодної, абсолютно жодної небезпеки для вас немає!

— Для мене немає. А для інших?

...Коли Аля прийшла з роботи, то виявила біля свого під'їзду машину з жовтою смугою, яка належала аварійній службі газового господарства, а вдома — трьох знесилених слюсарів.

На кухонному столі стояло кілька приладів-індикаторів, що сигналізували про найменшу наявність газу. В кутку громадився зварювальний агрегат. Підлогу було завалено обрізками труб, клоччям, заляпано фарбою. Юрій вдивлявся в градуйовану шкалу одного з індикаторів, але миттю повернувся на Алин здивований оклик.

— Що тут відбувається? — Аля кинулася до Юрія, обняла його, обмацувала, гладила плечі, руки.— Господи, що сталося? Ти хоч цілий, не потерпів?

Вигляд у Юрія був зніяковілий і досить красномовний.

— Усе в порядку, хазяйко. Чоловік у вас надто помисливий,— поспішливо мовив один із слюсарів. Його великі натруджені руки важко лежали на колінах.

— Я хотів, щоб ти більше не труїлася газом,— почав виправдовуватись Юрій.

— І твоє бажання увінчалося успіхом?

— На жаль, не зовсім... через недосконалість зварювальних апаратів та будови газових краників...— Він кинув докірливий погляд на збентежених слюсарів.— Але зате я взнав дещо нове й важливе...

— Що ж саме? — поцікавилась Аля. Переляк у неї змінився на іронію. Однак Юрій не помітив її тону і замислено мовив:

— Розумієш, виявляється, навіть у дрібницях "теоретично" і "практично" — це не те саме...

ЛІКАР-ЗЦІЛИТЕЛЬ

— Він краще за твого колишнього,— стверджувала одна з подруг Алі.

— Ніякого порівняння,— вторувала їй інша. Аля й сама це знає. Вона вже не порівнює його ні з ким із своїх знайомих, її це і тішить, і лякає, що він ні на кого не схожий, їй хочеться збагнути, хто ж він такий, бо його словам про себе самого вона не довіряє.

Аля не раз запитувала себе: "Невже така людина кохає мене?" їй дуже хотілося в це вірити, і вона вже почала думати про свою винятковість.

З деякого часу їй не хочеться ходити в кіно — з Юрою цікавіше. Вона розповідає йому про своїх хворих, а він радить, як їх лікувати.

Одного разу вона розповіла про хворого хлопчика, перерахувала симптоми хвороби, Юра запитав:

— Що ти думаєш робити?

— Спробую лікувати його в модульованому магнітному полі. Якщо пе допоможе, призначу на операцію.

— Не треба ні того, ні другого,— впевнено сказав він. Аля здивовано подивилася на нього, підперла кулачком підборіддя й запитала:

— Чому?

— Цього літа часто йдуть дощі, і зірки після них здаються більшими.

Аля насупилася. Чи він глузує з неї? Потім з його обличчя побачила: не жартує, і насупилася ще більше.

— Я тебе дуже прошу,— мовила вона, опустивши очі,— коли вже ти надумав говорити шарадами, то пояснюй їх, аби хоч дещо можна було зрозуміти.

З кухні линув протяжливий свист: це сигналив забутий па вогні чайник. Вони не звернули жодної уваги на його "заклики".

— Пробач, я не знаю, як пояснити дохідливе. Намагаюсь, а виходять шаради. Може, я невдатний масовик-витівник,— додав він винувато.— А можливо, справа у тому, що у світі все взаємопов'язане набагато більше, ніж це відомо людям: дощі й зірки, трави й течія річок...

Його очі спалахнули, дивлячись на неї,— Юрію спало на думку щось нове.

— Ти не помічала, хворий поводить головою ось так? Юра зробив рух, точно імітуючи поведінку хворого.

— Так,— відповіла Аля.

— Тоді запитай його, чи любить він книжки про всілякі жахи. Коли так, то припиши йому кілька сеансів масажу ультразвуком на плече й шию, от сюди, і на ділянки вздовж хребта, я покажу які.

— Але ж я казала: у нього вражена нирка... Юра різко смикнув головою, мовби ухиляючися від чогось.

— Зроби так, як я сказав. Тільки якомога точніше запам'ятай області для масажу.

Коли б сказав це будь-хто інший, вона посміялася б чи обурилася — в залежності від настрою. А зараз попрохала:

— Невдатний фокуснику, займися самовикриттям. Поясни мені, дурній, свої фокуси.

— Це ще не кінець вистави. Треба не пояснювати, а складати карту іннервацій. Нефрит — наслідок. Якщо впливати на два центри іннервації водночас, ми доможемося одужання хворого. Дивись, я креслитиму карту...

Аля нічого не втямила ані в карті, ані в його поясненнях. Більше того, з професійної точки зору вони були вкрай наївні. Вона спробувала заперечити:

— Це неістотно.

— А ти точно знаєш, що істотно і що неістотно? — іронічно примружився він.

— Але ж тут органічний, а не функціональний розлад.

— Пам'ятається, хтось говорив те ж саме, коли я лікував чиюсь руку. Може, я помилився?

— 1ІІ, ти не помилився,— примхливо всміхнулася вона, думаючи про те, що він може розсердитися.

Вона завважила, що Юра не любив сперечатися. Іноді він дозволяв собі терпляче вислухати заперечення до кінця, не перериваючи, але на його обличчі з'явилася гримаса, мов од зубного болю.

Аля була переконана, що здійснення Юриної пропозиції допоможе хворому, як бабі припарки. Проте оскільки "припарки" зашкодити не могли, вона зробила так, як радив Юра.

Вже потім вона запитувала себе: чому з таким хвилюванням очікувала вона на результати лікування? Чи то надто повірила в його своєрідність, непохибність, чи то задля того, аби згодом він не закинув їй непослух.

Результат був уражаюче неймовірним. Щойно Аля відчинила двері в палату, її зустріли три біснуваті постаті, з ніг до голови загорнуті в простирадла. Одна зразу ж забігла за її спину, перетинаючи шлях до виходу. Дві інші почали дикунський танок. Вони кружляли й присідали, звивалися й підстрибували. Танок супроводжувався войовничими вигуками й зойками. А потім одна з них скинула з себе простирадло і простягнула Алі великий букет лугових квітів.

— Я сам їх зібрав для вас над річкою,— сказав хлопчик, який ще декілька днів перед цим ледве ходив.

Танок білих постатей пояснювався дуже просто. Виявлося, що це був "танок привидів". Адже хлопчик за час хвороби прочитав багато найрізноманітніших книжок, серед них й дуже "страшних".

Подальші аналізи ствердили стійке одужання. Від хвороби не зосталося жодних слідів, немовби хлопчик ніколи й не хворів.

Увечері вдома Аля запитала в Юри:

— Скажи-но, чарівнику, втіхо богів, як міг ти таке передбачити?

Він засміявся і розвів руками:

— Все дуже просто, ніяких таємниць. Варто лише подумати як слід. Пам'ятаєш, ми читали: "Тільки думка здатна за мить осягнути Всесвіт".

— Я згодна бути твоєю смиренною послідовницею, о невдатний фокуснику! Навчи й мене думати як слід.

Юрине обличчя зробилося відчуженим. Він дивився у вікно. Там, за каламутною слізливою шибкою, пружні струмені дощу дочиста вишмагували брук. На Юриному лобі з'явилися якісь лінії, наче там зараз мали от-от прорізатися зморшки, але так і не прорізалися до кінця. Він похитав головою:

— Та й загадку ти мені задала, послідовнице. Адже для того, щоб виконати твоє прохання, мені спочатку треба усвідомити, як я думаю і чому тільки на перший погляд видаюся ідіотом. А справді, чому?

— Так, чому? — підхопила Аля.

— Один чоловік вважав, що я думаю за законами геометрії Лобачевського. Інший вважав, ніби вся справа в тому, що я оперую з цілими, нерозділеними полями інформації...

Аля запідозрила, що він хоче ухилитися од відповіді, і суворо запитала:

— А насправді?

Він підійшов до неї, ласкаво розкуйовдив м'яке пухнасте волосся, зітхнув:

— Треба розібратися в алгоритмах, проаналізувати їх...

— Ну то що ж? Адже мозок у нас однаковий? Його пальці перестали куйовдити її волосся, завмерли,

наче злякалися. Вона вивільнила голову і заглянула йому

в очі. Вони були непорушні, осклілі...

Чутка про чудесного лікаря-зцілителя пройшла містом, і до Алі юрбами посунули хворі. Вона опинилася у вельми скрутному становищі. Вислухавши її нарікання, Юра несподівано запропонував:

— Влаштуй мене до вас на роботу. Я допоможу тобі наприйомі.

— Але ж ти не лікар, а фізіолог.

— Не має значення. Хіба ти не переконалась?

Вона поквапно відвела очі.

— Але диплом...

— Диплом? — Він намагався щось пригадати. Затим повторив так, неначе не знав значення самого слова:

— Диплом...

— О недійшлий фокуснику! Це далеко не кращий твій жарт. Ну звичайний диплом, що його має кожен спеціаліст...

— А ти маєш?

— Певна річ. Хто б допустив мене до лікування хворих без диплома?

— Покажи.

Аня слухняно дістала диплом і тицьнула його Юрі. Він розкрив, уважно прочитав і засміявся:

— А тебе, виявляється, здорово можна розіграти! "Значить, розігрував? І так правдоподібно?" Вона ладна була повірити йому, але тривога не зникала. Юрій якимсь чином відчув Алин стан.

— Гаразд, мала, відкрию тобі ще одну таємницю. Не дери носа, у мене в такий самий диплом.

— Диплом лікаря? У тебе два дипломи — лікаря і фізіолога?

— Здогадлива...

— Диплом тут, із тобою?

— Звичайно.

Аля не наважилася попросити його показати свій диплом, хоча їй дуже кортіло. Вона знайшла інший хід.

— У такому разі я завтра ж переговорю з директором, а післязавтра ми разом підемо в лікарню, і тебе оформлять.

— У помічники до тебе.

— Нічого собі помічник-чарівник.

— Інакше я не згоден.

Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулилася: "Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дякувати..."

Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.

— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то намучитеся потім,— заохотливо підморгнув їй директор, щиросердний товстун з модними пшеничними вусами, що звисали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового "нареченого" лікарки.

— Та вже придивилася,— відповіла Аля, зашарівшись. Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:

— Давайте ваш диплом, колего.

Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялечка, диплом.

— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився пальцем.— Ну й конспіратори!

Лля підвела нерозуміючий погляд.

— Добре, добро, ось запишу я вас обох у наш драмгурток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка па весь рот була рекламно-сліпучою.— В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збігається. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!

Лля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: "Хто ж він? Хто він?"

Недобре передчуття проймало її, не даючи дихати. Слід було негайно з'ясувати бодай частку істини. Вона не відповідала на директорові жарти і насилу діждалася, поки вони з Юрою вийшли з кабінету. Потягла Юру на сходову площадку між поверхами. Тут їм ніхто не заважав. Алі здавалося, що вона кричить, хоч насправді вона шепотіла:

— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.

— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Що б там не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не віриш?

— Я просто не знаю, що сказати,— мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похитнулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?

— Ти підробив диплом?

— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?

— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я тоді тебе зовсім не помічала.

— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з'ясували,— він підтримав гру.

— "Все" буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диилом.— Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає під свого щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.

— Там узяв, де й ти.

— В інституті? Значить, там зробили підробку.

— Я не знав, що це називається підробкою,— сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.

— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, цросто переплутали рік закінчення?

— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице,— кумедно зітхнув він.— Ставлю вам за кмітливість трійку.

— А в якому році ти насправді закінчив інститут? Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.

— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?

— Навіщо ж у такому разі...

— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось наплутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?

Аля помітила блискавки в його очах. "Догралася, ослице? — подумала вона.— Втратила якогось лахмітника і зустріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допомогти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!"

В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках...

Він узяв її за руку, пригорнув до себе:

— Дурненька...

І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з'явилася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розумна, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки несподівані, оригінальні, хоча не завжди зрозумілі для неї. Можливо, саме через це нерозуміння виникає тривога. Але радість од спілкування з ним, схиляння перед ним — дужчі. Для шепоче:

— Ти залишишся зі мною? Назавжди?

Його очі тьмяніють. Він запитує, дивлячись убік:

— Чому людям обов'язково хочеться зберегти, га ще й "назавжди", те, що зберегти неможливо?

У неї з'явилося попереднє відчуття: зосталася сама па безконечному пероні, її голос здригнувся:

— Ти збираєшся виїхати?

— Я ж мовив узагалі...

— А я — про нас.

— Що з тобою, маленька?

— Ти не відповів...

— А ти хочеш, аби я був з тобою назавжди?

— Хіба про це треба питати?

— Коли хтось хоче зберегти людину, почуття, мить, він завжди це може зробити.

— Як?

Юра встав, підійшов до вікна. Його силует чітко вирізнявся на тлі хмар. Здавалося, він летить, легко розштовхуючи хмари. Затим він повернувся до неї, зручно вмостився в кріслі — улюбленому кріслі її чоловіка. З його обличчя Аля вгадувала: він не з нею, він — далеко.

— У людини є дивовижна властивість,— промовив Юра.— Вона дозволяє знову пережити минуле.

— Пережити? Ти не помилився? Повернути минуле? Його очі миттю змінюють колір.

— Більше, ніж просто повернути. Ця властивість дозволяє поліпшити минуле, повернути його таким, яким забажаєш...

Він простягнув до неї руку. Алі здалося: щоб приголубити, і вона потягнулася назустріч. Юра ледь відхилився і здивовано глянув на неї. Аля зрозуміла: він лише зараз повернувся із своїх далеких думок і помітив її. Але одразу ж забув про неї і далі розмірковував уголос:

— Либонь, це не подарунок людині від природи. Вона сама виховала в собі цю властивість...

— Знову заговорив загадками? — докорила вона.

— Я говорю про людську пам'ять. Про її здатність видавати й комбінувати те, що людина хоче.

— І те, чого вона не хоче.

— Пам'яттю можна керувати.

— Не знаю, як це тобі вдається. Мені — далеко не завжди. І, крім того, пам'ять — це мало.

— Це більше, ніж дійсність,— упевнено каже він.— Бо для людини це і є "назавжди". Єдино можливе. Тінь пробігає його обличчям, і він додає:

— Якщо, певна річ, під словом "назавжди" розуміти одне життя.

— І мало, і неповторно,— уперто відказує Аля.

— Неповторно — це вже не мало,— відповідає він і раптом дивиться на неї, тільки на неї, повертаючись із мандрівок думки, поспішаючи до неї.

Присмеркові тіні ковзають на стінах, обступають їх звідусіль і відгороджують од світу. Аля забуває, про що вони говорили, всі слова відступають, стають неістотними. Їх заміняють відчуття, кожне з них існує і в окремішності, і в нерозривному ланцюзі з інтими.

Через верхній правий кут вікна в кімнату злодійкувато зазирає жовте око місяця. Хмари то закривають його, і о відкривають, і Алі видається, ніби воно підморгує їй. З пітьми випливають різні предмети. Стіл ніби великий фрегат стає на рейді...

Зненацька Юра виразно каже:

— Може, неповторність більше ніж вічність?

"Господи, значить, він увесь час міркував про те й саме,— з відчаєм подумала Аля.— Його ніщо не може відвернути... Ніщо... Сухар!.. Та, можливо, дуже розумна і сильна людина повинна бути сухарем? Повинна? Розум у ньому завжди керує почуттям, і внаслідок... Завжди? Тоді це нудно..."

Місяць більше не підморгує Алі. Він надокучливо висить у вікні — не романтичний, неживий. Супутник, на який суворо за розкладом відходять вантажні і вантажно-пасажирські ракети.

Аля піднімається на лікті і зверху вниз дивиться на Юру.

— Дивна ти все-таки людина,— з досадою мовить вона. Він незворушно мовчить, зайнятий своїми думками. Алі здається, що він не розчув її слів. Однак по кількох секундах Юра несподівано відгукується:

— Хотілося б знати, чого варті недивні люди?

...На роботу вони йшли разом, супроводжувані схвальними поглядами сусідів, їх зустрічали дорогою знайомі люди, шанобливо віталися. Декілька вилікуваних ними хворих, що вважалися раніше "безнадійними", швидко створили їм славу, яка явно обтяжувала Юру. Скрізь, де їх ушановували, він старанно висував Алю на передній план, а сам волів залишатися в тіні.

— Я тільки асистент,— говорив він.— Дякуйте лікарю.

Аля отримувала премії та дипломи, її призначили завідувачкою відділом. Кілька разів вона збиралася щиросердно поговорити з Юрою про його надмірну скромнісгь і про своє непевне становище, але він відбувався жартами.

Втім, йому не завжди вдавалося триматися "в тіні". Хтось із лікарів якось звернувся до нього за порадою. Порада виявилась корисною. Лікар розповів колегам про те, як допоміг асистент Аліни. Іванівни. Юрі стали дошкуляти проханнями. Загомоніли про блискучого діагноста.

— Що мені робити? — запитав Юра в Алі.— Вони напосідають на мене з проханнями.

— Теж проблема,— засміялась Аля, знизуючи круглими плечима.— Ну й допомагай їм.

— Так, але...

— Боїшся виявити справжній стан речей? — пожартувала вона.— А я не боюсь.

Ще через кілька днів він сказав їй збентежено!

— Здається, у мене з'явилися вороги.

— Хто ж вони? Ті, кому ти відмовився допомогти? Його довгі вії злетіли, випустивши, наче птаха, здивований погляд.

— ІІі, ті, кому я допомагав... Лікар Назаров помилився в діагнозі, я вказав йому на помилку. І от...

Вона поблажливо й лагіднно посміхнулася, думаючи:

"Все-таки він — велика дитина". Сказала, трохи кокетуючи, продовжуючи перервану з дитинства гру в "дочки-матері":

— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Нікому не хочеться бути гіршим за інших.

— Таж вони самі просять мене допомогти. Вона погладила його по плечу.

— Будь вибачливий до слабостей. Пам'ятай, кожен мав право на помилку.

— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоєно запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим людцям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з товаришем...

— Упевнена,— твердо відказала Аля. Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:

— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А тепер, здається, надумав, як замиритися з колегами.

— От і добре,— втішилася Аля.

Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця окулярів.

— Біда, Аліно Іванівно,— сказав він.— Надійшла скарга на вашого помічника. Він поставив неправильний діагноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.

Лля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порожнього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.

— Навіщо ти це зробив?

— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися...

— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа? Не піднімаючи очей, він зізнався:

— Хотів замиритися з ними.

— Кращого способу не вигадав? Юра мовчав. Аля вела далі:

— А про хворого ти не подумав?

— Подумав,— неквапно відповів Юра.— Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше задоволення дістав лікар ІІазаров. Тепер ми з ним будемо друзями.

— Ой навряд,— заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість "відігратися".— Ти хоча б зі мною спочатку порадився.

— Але ж ти сама говорила: "Нікому не хочеться бути гіршим за інших". І ще: "Кожний має право на помилку". Я хотів бути таким, як усі.

Аля зітхнула:

— Либонь, у тебе нічого не вийде. Юра відвів погляд і пробурмотів:

— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця па Землі. Може, вона мав рацію?

— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах.— Не звертай на них уваги, бідолашний гіганте. Я зумію захистити тебе.

Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.

— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з'явився я. Пробач. Я не думав...

— Це входить у "тягар слави",— повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець.— Його треба нести терпляче.

У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він довго і нудно розпитував Алю про "методи зцілення", потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної палати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушував усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему "мук популярності". Кореспондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об'єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.

Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на засіиглу гіпсову маску.

— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.

— Точно не скажу. Можу й затриматись.

Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якогось відсутньою, до чогось прислухалася.

— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від'їжджаю назавжди,— сказав він.

А в пам'яті Алі невідступне бриніли слова з якоїсь пісні: "От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня..."

...Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючися не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.

— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.

— На роботі,— відповів він.

Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.

— В чому справа? Я щось не так сказала? Він посміхнувся поблажливо-глузливо.

— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?

— Бувало,— з подивом відказала Аля.

— Операція порятунку вдавалася зразу? "Гість" з подякою відлітав?

— Не зразу... Він же не розумів, що його рятують, і намагався втекти від мене... Але чому ти заговорив про це?

— Дії людей часто нагадують дії отакого "гостя". Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.

— Це стосується мене?

— Не тільки тебе.

Він помітив її переляк і додав:

— І вже зовсім не стосується даного випадку. ...Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов'язково повернеться, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його поведінці: і те, що він майже нічого не їсть, і те, що не дозволяє проводжати, його небажання пояснити свої вчинки, розповідати про себе....

Сон не йшов до неї, вона довго лежала з розплющеними очима, слухала кроки на вулиці. І раптом подумала, що, мабуть, не вирізнила б з-поміж інших його кроки. Вона б узнала його дотик, його голос, усмішку, дихання, але не впізнала б кроків. З однієї простої причини — вона їх ніколи виразно не чула...

ПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІД

У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл куроротного фотографа. На ньому громадилися пачки фотокарток і художніх листівок з краєвидами курортного узбережжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно госортував, перев'язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з краєридами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря.

Відомості від помічників надходили скупі й невтішні. На курортному узбережжі була сила-силенна місць, схожих на те, про яке розказував робот. Не допомагала й згадка про те, що найближча гора знаходилась од парку на відстані в чотири кілометри сто шістедесят метрів.

У полковника не було підстав нарікати на помічників. Вони виявляли і кмітливість, і наполегливість у пошуках, вони враховували різні допуски, котрі могли бути у визначенні відстані. Майор Сьомій, наділений особливо розвинутою уявою, визначив понад десяток варіантів, у котрих фраза робота про відстань могла виявитися вірною, в тому числі й варіант, який передбачав, що робот знав про відстань зі слів людини. Майор на вертольоті пролетів над усім узбережжям. Він по приладах визначив різні точки, які могли б співпасти з шуканою. Він робив заміри, повисаючи на розгойданій драбинці над морем, досліджував скелі, навіть віддалено схожі на вершини гір, ризикуючи "познайомитися" з ними надто близько, приземлявся в селищах, накопичив сотні мислимих і немислимих запитань і відповідей, і все — марно.

Серед помічників полковника Тарнова, посланих на узбережжя, був ветеран міліції, який у п'ятдесят років дослужився до капітана. Всі дивувалися, чому Тарнов його включив у пошукову групу. Капітана Улобова називали позаочі "параграфом", і це прізвисько цілковито відповідало його вдачі. Він був геть-чисто позбавлений уяви. У відношенні до нього в Тарнова був особливий розрахунок, і він майже не здивувався, коли саме від капітана Улобова надійшло повідомлення, на яке він так чекав.

Капітан, котрий шукав лише місць, од яких "найближча гора була віддалена на 4 кілометри 160 метрів округлено", став перевіряти й селища поза курортною зоною. І він виявив, що в селищі Кам'янка віддаль од вершини гори до центральної алеї парку по прямій дорівнює 4 кілометри 160 і 4 десятих метра. Та оскільки це було 4, а не 6 десятих, і оскільки в інструкції було слово "округлено", капітан Улобов зацікавився, чи немає там здравниць. Віп установив, іцо в селищі цього року відкрився заводський будинок відпочинку, ще не занесений у довідники.

— Вісь "робот — капітан Улобов" спрацювала,— сказав Тарнов, цілуючи на прощання дружину. Він негайно вилетів у Кам'янку.

Одначе найротельніший опит усіх, хто міг би бачити людину, чиї прикмети відповідали б прикметам Великого Хазяїна, нічого не дав.

Через те, що селище було невелике і присутність у ньому людини з роботом-слугою не могла лишитися непоміченою, доводилося робити висновок: сталася помилка.

Тим часом словесний портрет розшукуваного було розіслано в усі відділення міліції узбережжя.

Відповідь прийшла з Ялти. Рятувальна служба якось помітила в морі плавця. Його окликали по радіо, та він не побажав завернути до берега. Довелося висилати катер. Суденце круто розвернулося перед самим носом упертюха, хлюпнувши на нього валом води і перетнувши дорогу в море. Рятувальники не дуже чемно запропонували йому зійти на борт. У відповідь плавець різко повернув і зник. Пошуки його були марними, і він попав у розряд утоплеників, через що, природно, в начальника служби та у двох рятувальників, які перебували тоді на катері, були поважні неприємності. Остання обставина допомогла їм згадати, що прикмети упертюха збігалися із словесним портретом.

В Ялті полковника Тарнова зустріли працівники міськвідділу міліції і доповіли про те, що встигли зробити. Опит у будинках відпочинку, санаторіях і готелях нічого не дав.

— Де б він не мешкав, хоч просто неба, він має харчуватися,— сказав полковник.— Опитайте офіціантів, роздавальників, слюсарів кухонь-автоматів.

Та офіціанти в один голос відповіли: такої людини не бачили. Нічого не дав і опит продавців продовольчих магазинів і всіх численних працівників курортної служби харчування. І лише тоді, коли полковник уже було зібрався їхати з Ялти, до нього привели офіціанта з маленького приморського ресторану. Він повідомив, що нібито бачив чоловіка, котрим цікавиться міліція. Той приходив одного разу в ресторан разом із жінкою.

— Вони взяли два наших фірмових біфштекси,— мовив офіціант і багатозначно стулив губи.— Так от,— віп витримав невелику паузу,— по тому, як вони пішли, я виявив, що один фірмовий біфштекс, акуратно розрізаний на німа і очки, валявся під столом.

— Звідки ви знаєте, що там був увесь біфштекс, коли ви бачили тільки шматочки? — поцікавився полковник. .

— Двадцять років працюю на одній посаді, товаришу начальник. Я склав би його з тих шматків докупи, як із кубиків карту.

— Хто ж із двох, по-вашому, не їв?

— Він.

— Упевнені?

Губи стулилися ще дужче, затим випнулися, наче чоловік зібрався пити чай із блюдечка.

— Упевнений. Я, звичайно, не міг спостерігати їх увесь час. Уже потім, коли я знайшов це під столом,— офіціантові очі гнівно блиснули,— я згадав, що мужчина, як тільки жінка відвернулася, зробив отакий рух.

Він повів рукою, наче змахуючи щось зі столу. Маленькі колючі очі так і вп'ялися в полковника.

— Спочатку я подумав, що мені привиділося. Фірмові страви у нас завжди приготовані чудово. (Полковник згадав, що в ресторані кухарює офіціантова жінка, і обурення його стало зрозумілим). Можливо, подумав я, він хворий і приховує це. А як ви гадасте, товаришу начальник?

— Усе може бути,— прорік сакраментальну фразу полковник — улюблену фразу свого недруга.— А що за жінка?

Офіціант розповів, що жінка молода, років на двадцять п'ять, середня на зріст, середньої повноти. їсть небагато, воліє молочне перед м'ясом, солодке — перед кислим, правильно користується столовим прибором, граційно відставляючи при цьому мізинець. Обличчя приємне, довгасте. Волосся кольору кукурудзяних зерен. Постать божественна. Одягнена в барвисту сукню або сарафан. Подробиць туалету він не запам'ятав, і полковник пожалкував, що офіціантом у ресторані — мужчина.

І все-таки свідчення офіціанта давали Тарнову зачіпку для пошуків чоловіка і жінки. По-перше, саме місцезнаходження ресторану — не першорозрядного, на далекій околиці Ялти. Так що жінка, певне, мешкала десь поблизу. По-друге, виразний, хоча й дещо "гастрономічний" портрет дозволяв провести наочне розпізнання. І, нарешті, незвичайний ужиток біфштекса чоловіком, що можна було б витлумачити як ознаку шлункової хвороби,— ще одна додаткова прикмета.

У відповідності із своїми висновками полковник наказав провести опит в усіх сусідніх санаторіях певного профілю. Водночас почав пошуки жінки. Окрім того, на нараді опергрупи він намітив ще один напрям пошуку.

— У кожної людини є рідні, друзі. Напевно, є вони і в розшукуваного нами Юрія Юрійовича Степанова. "А цілком можнас припустити, що він і так званий Великий Хазяїн — та ж сама особа".— Другу фразу полковник мовив про себе і для себе.— У поведінці родичів та близьких е одна характерна і вельми цікава для нас риса. А саме: вони пишуть листи і особливо на курорти, дзвонять по телефону. Нам необхідно перевірити й ці канали.

Полковник Тарнов, як і багато людей його професії, здавна виробив для себе особливі форми роботи. Не тільки до, але й після напружених нарад у лихоманці діяльності він улаштовував обов'язкові п'ятнадцятихвилинні "вікна" — наради з самим собою. На них він підводив підсумки, згадував, чи не полишив чого поза увагою. І цим разом, порадившися сам з собою, Тарнов прийшов до висновку, що йому слід знову і якомога швидше зустрітися з Олександром Миколайовичем. Тоді він ще не в змозі був визначити всієї важливості цього рішення. А саме ж Олександр Миколайович міг передбачати, що останні заходи полковника по розшуку близьких та рідних Юрія Юрійовича нічого не дадуть з одної простої причини...

Повертаючись увечері до готелю, полковник зайшов у кафе повечеряти. Після свіжого повітря набережної в кафе було задушно, пахнуло шашликами й цибулею.

Полковник за старою звичкою влаштувався в дальньому кутку, з якого було добре видно всю залу і двері. Він замовив офіціантові шашлик, каву і став чекати.

Із свого затишного куточка Тарнов спостерігав за відвідувачами, роздивлявся одяг, химерні комбінації кольорів і візерунків, зачіски, вирази облич відвідувачів кафе. Ось увалився гурт молодиків. Послужлива пам'ять ніби ненароком проявила два-три фото, які він бачив колись на афішах, і Тарнов пригадав, що ці хлопці — артисти з відомого ансамблю.

На маленькій естраді заграв джаз, випурхнула кокетлива немолода співачка у блискучій сукні. Хлопці з ансамблю обмінялися кількома фразами. Тарнов зрозумів: говорять про місцевий джаз, хвалять. Джаз справді грав непогано, у співачки виявився досить приємний голос.

До кафе завітало ще кілька відвідувачів. Один із них був уже напідпитку. Він плюхнувся на стілець, закинув ногу на ногу так недбало, ніби це були ноги ганчіркової ляльки. Але в його руці, якою він обійняв свого товариша за плечі, вгадувалася сила. І цей його рух, і ця рука з короткими, товстими пальцями, темними обводами нігтів і витатуйованим якорем видалися Тарнову знайомими.

...Це трапилося в молодості. Семен Тарнов після закінчення школи міліції прийшов працювати в карний розшук. Кілька успішних поїздок у складі опергрупи створили йому авторитет перспективного працівника. Потім він заочно закінчив юридичний факультет університету і почав працювати слідчим. Скоро почали говорити, що йому таланить. І ще говорили: "прискіпливий". Його наставник якось запитав: "Навіщо тобі знати про дитинство розшукуваного злодія? Доказів у його справі задосить. А ти копирсаєшся, нби матеріал для роману збираєш. Тобі не слідчим, а письменником бути..."

З того часу поважне прізвисько "письменник" міцно приклеїлося до нього. Цікавість до незнайомих людей, яка звичайно з часом минає, у Тарнова з роками міцніла. Ця якість завдавала йому більше неприємностей, ніж втіхи. Він намагався перебороти себе, та марно.

Ось і того пам'ятного вечора зайшов до кафе "Мрія". Кілька тижнів опергрупа намагалася натрапити на слід бандита на прізвисько Грошин. Тарнов не випадково завітав до "Мрії". Він прямував в інше місце, та, коли проходив повз двері кафе, його, як інколи говорять, "ніби щось штурхнуло". Він послухався внутрішнього поклику, навіть не намагався аналізувати, відшукувати в пам'яті випадкову інформацію про місце юнацьких зустрічей Грошика з другом дитинства. Це він зробив значно пізніше...

Коли Тарнов побачив у кафе гурт юнаків напідпитку і серед них хлопця з "ватяними" ногами, сірою шпаристою шкірою і наколкою на короткопалій руці, що владно лежала на чужому плечі, він шостим чуттям впізнав розшукуваного.

— Ша, фраєр,— говорив Грошик незнайомому громадянину,— цю дівчину буду танцювати я!

Тоді Тарнов підійшов до бандита і, дивлячись в його нахабні очі, мовив:

— Дівчина зайнята, зрозуміло?

В маленькому тісному дворику, куди вони вийшли на хвилинку "з'ясувати стосунки", тривожно смикнулося серце бандита, коли "студент не здрейфив" і не "рвонув кігті". Грошик побачив за парканом кількох людей і все зрозумів. Він спробував пробитися до воріт, та шлях йому заступив той самий "студент". Грошик замахнувся. В останню мить Тарнов, який класично зробив підсічну, вгадав в його короткопалій руці ніж. Та було запізно, і бандитський ніж до самої набірної рукоятки увійшов у бік свого хазяїна.

Працівники карного розшуку ніяк не могли збагнути, чому Сомон Антонович ледь не плаче, стоячи над важко пораненим бандитом. Вони ж бо нічого не знали про важке дитинство цього хлопця, про успадковану від батька-алкоголіка хворобу, про те, як одного разу він все ж таки спробував вирватись із кола, "зав'язати" з своїм минулим. Та черствість адміністратора, до якого Грошик прийшов улаштуватись на роботу, відкинула його назад на хибний шлях.

І ось сьогодні тут, у кафе, на набережній курортного міста, інтуїція знову підказала Тарнову: щось має трапитися. І хоча він уже закінчив вечерю і міг би піти, проте все сидів, дивлячись то на людей у залі, то на естраду, терпляче чекав.

До мікрофона знову наблизилася та ж сама співачка. Оплески публіки були рідкими, та вона не зважала, махнула рукою — і миттю в залі згасло світло, зосталися лише матові вогники бокових світильників. На естраді спалахнули о'іі металевої маски робота, пролунала мелодія електронних інструментів, артистка простягла руки до маски і заспівала:

Колись закохався робот
У жінку земпу, звичайну...

Полк вник напружився, він одразу згадав, де і коли чув цю пісню.

Я — робот, могутній, сталевий...
Як хочеш — збудую замок,
Для тебе одної все...

На темній естраді яскраво спалахували в такт мелодії очі маски.

Тарнов упіймав за лікоть метрдотеля, коли той проходив повз його столик.

— Приємна пісня,— сказав полковник.— Чому не оголошують ім'я автора?

— Ми тут ні при чому,— метрдотель знизав плечима.— Автор пісні невідомий.

— Звідки ж узяли пісню ваші музиканти? Метрдотель зніяковів, кинув на співбесідника пильний погляд:

— Даруйте, з ким маю честь?..

Через кілька хвилин керівник джазу, сорокарічний сухорлявий чорнявець, і молоденький музикант з обличчям херувима вже сиділи в маленькій артистичній вбиральні навпроти полковника Тарпова.

— Ми переписали пісню з його мага,— чорнявець кивнув на "херувима".— Вона користується у наших відвідувачів неабияким успіхом. Ми зверталися у ВААП, щоб узнати ім'я автора, та пісня там не зареєстрована. Ви не подумайте чого, якщо автор з'явиться, ми готові сплатити належний гонорар...

— Як вам вдалося записати пісню на магнітофон?

— Це було там,— музикант тицьнув у вікно довгим тонким пальцем.— В санаторному парку е стара алея. Я люблю інколи на її лавках прослуховувати нові записи. Одного разу я випадково почув, як невідома мені людина навчала робота цій пісні, сказала йому: "Запам'ятай, заспіваєш її потім жінці..."

— Ви зустрічали ще колись цю людину? — ледь стримуючи хвилювання, запитав Тарнов.

— Ні.

Полковник дістав з кишені фото.

— Схожий?

Довгі пальці музиканта схопили фото, покрутили його на всі боки. Затим музикант непевно похитав головою, відкидаючи з чола довгі пасма волосся.

— Ніби схожий. Та боюся помилитися...

Він глянув у засмучені очі Тарнова і теж засмутився:

— Здається, саме його я бачив з однією жінкою, її звуть Ллею. Приїхала вона сюди чи то з Білгорода, чи то з Орла. Я кілька разів розмовляв з нею на пляжі. Хочете, спробую зобразити її. Я трохи малюю.

Він узяв аркушик паперу і олівець. Зробив кілька штрихів, та враз зупинився, приголомшений несподіваною здогадкою. Спідлоба поглянув на полковника і невпевнено промовив:

— Вибачте, можливо, автор цієї пісні — ви?

ЮРІЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Дні йшли за днями, від Юрія не було вістей, і Аля втомилася ждати. Вона твердила собі подумки: "Сама винна, повірила в незбутнє. Він не міг залишитися з тобою, дурна гуско. Людина, якій нічого не варто вилікувати безнадійно хворого; чиї думки тобі незрозумілі, не може залишатися з тобою все життя. Ну що в тобі особливого? Рядова жінка..."

їй хотілося взивати себе образливими словами, звикнутися з ними, щоб згасити нестерпну виснажливу тугу чекання, щоб повернути сон і не бігти стрімголов на кожен дзвоник.

На роботі стало важко, її вважали зцілителькою, в неї вірили не тільки хворі, а й лікарі. Непосильна відповідальність загрожувала зламати її. Аля кріпилася з останніх сил. Пригадувала Юрині слова і мимоволі наслідувала його. Найдивніше — це їй удавалось. Аля раптом виявила, що за короткий час знайомства з Юрієм навчилася і в думках наслідувати його. Самі собою з'являлися несподівані висновки із звичайних фактів — всупереч усьому — вони підтверджувалися на практиці.

"Здається, він навчив мене думати по-своєму. Хіба вже за саме це я не повинна бути йому вдячною?" Невдовзі вона переконалася, що справа не лише в наслідуванні...

Якось зустрілася з випадком прогресивної м'язової дистрофії, міопатії. Ця хвороба, пов'язана із порушенням обміну речовин у м'язах, успадковувалася з покоління в покоління і вважалася невигойною. Згодом з нею навчилися боротися і навіть іноді відновлювати рухові функції. І от перед Алею юнак, уражений через десятиріччя хворобою діда. Його лікували в столичних клініках і не вилікували. Клінічна картина змінилася, та аналізи, як і раніше, були загрозливі, переконливо засвідчували, що після ремісії настане погіршення. Вона добре уявляла собі, як його обличчя знову робитиметься млявим, скам'яніло-неживим, розпливчастим, як згасатимуть очі...

Аля багато разів читала історію хвороби, знайомилася з методами лікування і марно намагалася винайти щось нове.

У повній знемозі вона куняла вдома у кріслі перед телевізором. Передавали ревю з Франції. Це було те саме крісло, в якому полюбляв сидіти Юра. Зненацька в її заволочені дрімотою думки ввірвався знайомий голос: "Дивися на екран!" У центрі екрана серед танцівниць утворилася світла пляма, її межі почали швидко розширюватися. Затим у плямі виникли контури головного та спинного мозку. Ось вони проступили виразніше, забарвилися, заповнилися цифрами, символами. Деякі з них пульсували, укладалися в комбінації, графіки. Вона збагнула, що їй показують ділянки організму хворого і підказують способи лікування.

"Ясно?" — запитав той самий голос. і — Це ти, Юро? — вигукнула вона.

"Заспокойся, маленька. Дивися на екран. Препарат в організмі хворого спричинився до перебудови роботи залоз. А первинну хворобу давно вилікувано. Ти застосуєш прилад Сидорякіна, але вібратор з'єднаєш ось так..."

— Я не Запам'ятаю, Юро! — кричала вона, розмазуючи по обличчі сльози. "Запам'ятаєш".

— Коли ти приїдеш? Я не можу більше!

"Зажди ще трохи. Зовсім трішки".

Голос щез, а пляма на екрані ще деякий час зоставалася. Потім стала розмиватись, обриси її розпливалися, крізь них проступили танцюючі дівчата.

Вона не все зрозуміла з того, що бачила, одначе зробила, як він звелів. Юнак почав швидко одужувати, свідомість поверталася, вже на другий день після першого сеансу лікування припинилися корчі.

А на четвертий день пізно ввечері приїхав Юра. Три дзвінки — два довгих і один короткий — підняли Алю з постелі: Вона накинула халатик і, поспішаючи до дверей, наштовхувалася на меблі, її кидало то в жар, то в холод. Вона ще довго потім боялася, що його приїзд їй наснився, і так міцно обіймала його, аж сама не могла дихати.

— Ти чому мовчиш? — питала Аля.— Ти все ще там, далеко? Що сталося?

їй довелося довго повторювати свої запитання, ковтаючи сльози. Він мовчав. З'явилася нова підозра.

— У тебе є сім'я? Ти одружений, скажи? Ти про них думаєш?

Він хитнув головою, струшуючи оціпеніння.

— Ось воно як буває, виявляється...— І замовк. Вона торсала його за плечі:

— Що буває? Не муч мене, говори... Що сталося?

— Здається, я закохався в тебе, маленька. На синій хвилі грали сонячні полиски. Синя хвиля піднесла її на гребені, закружляла в шаленій радості.

— Це правда? Правда?

— Правда. Щось дивне зі мною коїться. Я не можу керувати собою, стежити за собою збоку.

— Ти й не повинен залишатися спостерігачем. Це буває з кожною людиною. Це мусить бути!

— З людиною...— протягнув він.

Дивним був його голос, таким дивним, що навіть зараз Аля це відчула. Вона відчула, що з цим словом пов'язане щось таке, про що йому краще не нагадувати в ці хвилини. Самі собою знайшлися потрібні слова:

— Ти перша справжня людина, котру я зустріла,— прошепотіла вона.

Знову і знову твердила вона одне й те саме, ті самі слова, підказані почуттям. У них поєднались ніжність і страх утрати, дитяча безпорадність і материнська прозірлива турбота.

І він зашепотів у відповідь, здивований:

— Ось ти яка!

Вони блукали глупої ночі спорожнілими вулицями. Листя дерев ледь ворушилось од вітру; і просто під ноги сипалися пригорщі срібних монет, породжених місячним сяйвом. У Алі в голові безупинно видзвонював рядок: "Поряд із щастям". Чи то рядок із пісні, чи то назва книжки...

"Поряд із щастям, поряд із щастям..."

Вона вдавалася до різних приводів, аби тісніше пригорнутися до нього: то їй ставало холодно, то боязко, то вона просто спотикалася...

"Поряд із щастям, поряд із щастям..."

Ця фраза збуджувала її, настроюючи то на мрійливий, то на пустотливий лад.

"Поряд із щастям..."

"А чому поряд? Це не про мене. Просто — із щастям. Щаслива. Я—щаслива!" Вона тихенько засміялась. Юра погладив її по плечу, і у неї запаморочилося в голові...

— Сигарети не знайдеться?

Темна постать відокремилася від стіни будинку. З-за рогу вийшло ще троє. Зовсім юні хлопці, підлітки. Юра зупинився, не відпускаючи Алине плече, з цікавістю подивився на хлопчину і запитав:

— А батьки дозволяють палити?

— Батькам належить не менше тридцяти разів на день говорити "заборонено". От вони й тренуються на нас, беззахисних.

— Магазини зачинено,— жалібно мовив другий.— А палити жах як хочеться.

— Таким юним палити не можна,— повчально прорік Юрій.— Палити — шкідливо.

Аля тихенько штовхнула його, зробила гримасу: мовляв, не зв'язуйся.

— Це нам з ранку в школі товкмачать. А зараз ніч, учителі спати мусять,— буркнув підліток, одвертаючись, і звернувся до товаришів: — Пішли, тут не розживешся!

— Заждіть! — зупинив їх Юра.— Ви що, не зпаєте про шкідливість нікотину? Є спеціальна постанова комісії ЮНЕСКО.

Він пустив Алю і перепинив дорогу підліткам. Один із хлопців спробував одштовхнути Юру. Нічого не вийшло — Юра стояв, мов скеля.

— Дядечку, та відчепіться ви від нас,— запросився третій.

— Юро, ходімо додому,— попрохала Аля.

— Зачекай,— сказав Юра.— Невже я не зможу їх переконати, що це шкідливо для них самих? Невже людину не можна ні в чому переконати? Навіть у тому, що зберігає їй здоров'я?

Його обличчя було зацікавленим і непохитним.

"Коли в ньому прокидається експериментатор, сперечатися марно,— подумала Аля.— Він експериментує на всіх навколишніх, вивчає нас, наче сам не такий, як ми". Скориставшася з того, що Юра на секунду відвернувся, підлітки кинулися врозтіч. Юра двома стрибками наздогнав одного, сунув — хоч той барахтався — під руку, стрибнув за другим на брук. У запалі суперечки ні Аля, ні Юра, ні тим паче підлітки не розчули тонкого гудіння, не помітили проміння фар.

Подолавши крутий підйом, автомобіль поїхав провулком, наближаючись до перехрестя. Тіні побігли вдалину, переломлюючись на частоколі кущів, виростаючи до розмірів велетів.

— Юро! — застережливо гукнула Аля.

Він повернув голову, і світло фар осліпило його. Аля закричала, передчуваючи неминучу біду. Проте Юра навіть не злякався. Гримаса досади викривила його обличчя, він простягнув руку назустріч машині.

Почувся удар. Скрегіт сплющуваного металу і тріск пластмаси. Потім другий удар — важче, але глухіше.

Відкинутий Юриною рукою автомобіль одлетів і вдарився об дерево. Юра випустив очманілого з переляку підлітка, і той, як лантух, гепнувся на асфальт. Водій автомашини насилу відчинив перехняблені дверцята і вибрався з кабіни. Він відбувся кількома саднами. Водій був переконаний, що наїзд відвернуло його уміння, і справедливо гнівався на порушника.

— Встиг-таки вивернути кермо! — гордо мовив він, невідомо до кого звертаючись, і накинувся на Юру: — А ви чому по бруку розгулюєте? Зараз же поїдете зі мною в міліцію!

— Нікуди я не поїду,— сказав Юра і попрямував до Алі. Він узяв її під руку, наміряючись якомога швидше піти в нею геть, але зупинив водій.

— Е ні, спочатку протокол у міліції складемо! — тріумфуюче закричав він.— Хлопці, допоможіть!

Та юні прихильники нікотину, петляючи, мов зайці, розбігалися по дворах. Навіть хлопчина, впущений Юрою на брук, схопився на ноги і дременув навтьоки. Здоровенний водій повис на Юрі усім своїм дев'яностокілограмовим тягарем. Юра відпустив Алю легко зняв з себе водія, поставив його на ноги і підштовхнув до машини. Той чомусь підкорився і, похитуючись, наче п'яний, поплентав до понівеченого автомобіля.

Юра повів Алю додому. Всю дорогу він жартував, старався відвернути її увагу від події, і це йому вдалося. Більше того, Аля згодом ніяк не могла пригадати, чи сталася ця подія з автомобілем насправді, чи їй просто примарилось. ЇЇ стан нагадував провали пам'яті після струсу мозку.

Вночі Аля прокинулась од відчуття гострої тривоги. Юри поруч не було. Вона почула тихий шерех, що долинав із сусідньої кімнати. Двері туди були зачинені, з-під них пробивалася смужка світла. Аля встала і тихенько прочинила двері рівно настільки, аби заглянути в щілину. Юра сидів біля вікна за письмовим столом. Поруч на стільці стояла його відкрита валізка, в якій виднілися сірі паперові аркуші. Вся підлога була встелена такими ж аркушами.

Спочатку Алі здалося, що аркуші чисті, але потім вона розібрала, що вони вкриті дрібними-дрібними, буквально бісерними значками, і гому видаються сірими. Час від часу Юра напружено й неприродно повертав голову, іноді на сто вісімдесят градусів, кидав погляд на якийсь аркуш, наче міг па такій віддалі щось прочитати, і писав.

От він відірвав погляд од чергового аркуша, підняв голову. Його обличчя викривилося. Воно віддзеркалювало багаго різноманітних почуттів — і поривання, і муку розчарування, і знесилену надію, і ще щось, для чого Аля не знала вати. Юра заскреготів зубами, почувся здавлений стогін.

Аля відчинила двері.

— Обережно, не наступай на папір! — попередив він.

— У тебе щось болить? — Вона кинулася до нього, обняла, притислася всім теплим з постелі тілом.

Його обличчя незвичайно мляво, як при сповільненій зйомці, змінювало вираз. Розгладжувалися страдницькі складки, куточки губ здивовано піднялися.

— Болить?

— Тоді в чому ж справа? Що тебе мучить? Вона подивилася на аркуші і побачила, що не помилилась: вони були густо вкриті цифрами.

— Чим ти займаєшся? Нічна розрядка?

— Майже. Намагаюся вияснити масу і заряд нашого Всесвіту.

— Ото й усе?

Він не був схильний жартувати.

— Виходить занадто довге рівняння.

— Введи його до обчислювальної машини. Можеш це

зробити і вночі за посередництвом радіовводу. Машина не образиться, їй все одно.

Він посміхнувся зневажливо:

— Машини не справляться.

— Он як? Машини? Навіть багато?

— Навіть усі,— відказав він запальне, але чомусь похопився: — Ніхто не дасть у моє розпорядження стільки машин.

Обдурювати Юра не вмів, і вона побачила, що він мовить неправду: певно, його успіх не залежав од кількості машин. Аля заглянула йому у вічі. Там клубочився зоряний туман Всесвіту, величезний світ, нескінченний, байдужий до розуму, що пізнавав його. Вона подумала: як страшно йти у такий світ самому і вважати, що так воно й треба.

Вони не знали, що думають про одне й те саме.

Юра пригадував стан, який іноді його охоплював, коли він залишався сам на сам із Всесвітом. Чорне безгоміння навалювалося на нього, стискало. Не було ані голосів, ані миготіння тіней. Ні доброти, ні ворожнечі. Тільки байдужість. Морок, холод, безгоміння. Він був зовсім один, оголений, без шкіри, яку зірвали з нього, наче з пухнастого звірятка. Він ледве усвідомлював сам себе, з останніх сил намагаючись не впустити морок у свої порожні орбіти очей, не торкнутися своїм оголеним кровоточивим єством чогось невидимого і шорсткого. Він не чув навіть власних думок. Безгоміння текло, мов пісок, мов дрібно розтерті чорні захололі грудки землі. Кожна крупинка гасила часточку його свідомості. Крупинки сипалися безперервно, неквапно, наче десь нагорі ліниві могильники повільно ворушили лопатами.

"Як живий у могилі,— думав він,— як живий у могилі, іншого порівняння не добереш".

Та він умів мислити і в могилі, він силкувався знайти відповіді на свої запитання. І чим ближче був до відповідей, тим важче йому ставало.

А сьогодні, коли він уявив себе у вигляді тонкого черв'ячка розжареної плазми, закутого в капсулу потрійного поля і пробиваючого Горловину Всесвіту, йому стало несила. Що жде на нього там, за межами Всесвіту? Чи впорається його розум із тим, що узрить? Чи самотність у вищому своєму прояві стане непосильною платою, розум вибухне, навіть не дізнавшись, що це і є найвища заборона на пізнання істини?

Але ці милі, довірливі очі, звичайні людські зірки, що заглядають у його мозок, у його Всесвіт... Вони дотяглися до його свідомості й зігріли її. В капсулі, котра пробиває Горловину, він уже не сам — Їх стало двоє. Заборона впала, розум не вибухнув.

Юрине обличчя потроху теплішало. Він сказав, одводячи погляд від Алі і дивлячись крізь вікно на зірки:

— Бачиш, аби збагнути якийсь світ, треба глянути на нього збоку. В цьому вся справа. Побачити не лише зсередини, але іззовні, обов'язково — іззовні.

— Ти говориш про наш світ, про Землю?

— Про наш світ і про все, що його породило і з чим він пов'язаний. Я говорю про Всесвіт.

— Подивитися на Всесвіт іззовні? Неможливо! — зітхнула вона, звільнюючись від тривоги.

"Це в нього мине,— думала Аля.— Неможливе залишається неможливим, з цим доводиться рахуватися. Чи варто так переживати? Задля чого?"

— І це єдина причина твоїх переживань? — запитала з підозрою.

Він не зразу збагнув підкладку її запитання. Потім поблажливо посміхнувся, показав на аркуші, що встеляли підлогу:

— Це елементи рівняння. Якщо я складу й розв'яжу його, то знатиму масу й заряд Всесвіту. А згодом вирахую взаємодію потоків у Горловині, через яку наш Всесвіт зв'язаний з інтими світами. Так я намічу варіанти капсули переходу...

"Один мучиться через те, що не може ввійти до свого спорожнілого дому, інший через те, що не вдається вийти із Всесвіту,— подумалось Алі.— А насправді і той, і інший мучаються через самоту, тільки називають цей стан різними словами. Та що ж заважає Їм прийти на допомогу один одному?.."

Випадком вилікування паралітика зацікавилися в Академії медичних наук. Звідти приїхала авторитетна комісія, очолювана академіком Ільїним, вельми доскіпливим та ехидиим суб'єктом, відомим скептиком і зубоскалом. Академік був невисокий на зріст, м'язистий і рухливий, він запустив на своєму обличчі борідку клинцем і, коли хвилювався, мав звичай бгати її в кулаці.

Юра подібно до восьминога випустив камуфлюючу хмарину і сховався в тінь, віддавши Алю на поталу авторитетній комісії. Академік Ільїн зажив слави ще й дамського догідника. Він своїми компліментами збентежив Алю до сліз, а затим загнав її в глухий кут запитаннями про методи лікування.

Ніхто б па місці Алі не витримав вражаючих наповал запитань Ільїна. Не витримала й Аля. її чесність і скромність взяли гору. Вона прохопилася:

— Я лише слухала порад асистента. Себто того, хто воліє називатись асистентом.

їй одразу полегшало, мовби після важкого сходження на гору вона сперлася на камінь великим рюкзаком.

— Він дуже любить вас? — запитав академік, бгаючи в руці клинець борідки і ревниво дивлячись кудись у куток. ІІотім похопився і, дивлячись усе туди ж, аби не бачити, як палають її щоки, суворо поцікавився:

— А де ж він сам, цей невизнаний геній?

Гострий біль пройняв Алину голову від скроні до скроні. "Юра просив, забороняв..." — згадала вона. її охопив розпач: "Він не пробачить мені цього, не пробачить".

— Даруйте, я пожартувала,— мовила вона пригаслим голосом, водночас намагаючись безтурботно усміхнутися.

З ким-ким, але з академіком Ільїним не слід було так жартувати.

— У будь-якому разі познайомте мене а вашим геніальним асистентом,— невинно попрохав він, свердлячи її очима-буравчиками. В академії стверджували, що його погляд пробиває панцерні плити.

— Ходімо,— приречено сказала Аля і пішла до свого кабінету.

Академік бадьорим кроком рушив за нею. Та в кабінеті Юри не виявилось, ані будь-де в лікарні взагалі. Аля помчала додому. Відчиняючи двері, вона подивилася на вішалку, де мав висіти його плащ. Вішалка була порожньою.

— Наразі це все, що нам відомо про нього,— сказав полковник Тарнов, закінчуючи розповідь.

Олександр Миколайович уважно слухав його. Іноді він кивав головою, та це скоріше означало підтвердження власних думок, аніж згоду із словами полковника. Тарнов здогадався про це по напружених зморшках біля очей ученого, котрі з'являлися перед черговим кивком. Полковник зауважив змарнілі, загострені риси обличчя вченого, наче після перенесеної тяжкої хворобїі. "Він знає більше, ніж каже,— подумав Тарнов.— Можливо, здогадується про щось. І ця здогадка неприємна для нього. Мабуть, болісно неприємна".

Віп помовчав, дозволив собі трохи перепочити і дав своєму співрозмовникові тайм-аут, щоб зібратися з думками, а затим спитав:

— У вас уже є здогадка?

Запитання наче підхльоснуло вченого, вивело із стану розмірковування.

— Це він! — вигукнув Олександр Миколайович і знову поринув у вир власних думок.

Полковник терпляче очікував, поки він вибереться з нього.

— Ваша логіка бездоганна, полковнику,— мовив Олександр Миколайович, струснувши головою, наче й справді щойно побував у чорториї.— І все ж ви самі переконались, у даному випадку вона не допомогла.

— Можливо, ще допоможе,— посміхнувся Тарнов.

— Ні, не допоможе,— переконливо відказав учений.— Ви шукаєте його сліди в ресторанах та продовольчих магазинах тому, що кожен відпочиваючий мусить бодай нерегулярно харчуватися. Ви шукаєте його в готелях, бо кожному треба маги дах над головою. Ви перевіряєте засоби зв'язку, бо в кожної людини є родичі й знайомі, котрі небайдужі до її долі. Ви шукаєте сліди, які залишає кожна людина — хоч яка б вона обережна та передбачлива не була — в місцях свого перебування. Проте в цьому випадку ви їх не знайдете.

— Чому? — зірвалося в полковника. Але Олександр Миколайович, не почувши його запитання, самозабутньо вів далі, відповідаючи своїм думкам:

— Ви намагаєтеся визначити його цілі й засоби, користуючись звичайними людськими мірками. Та будь ви найкращим слідчим планети, вам їх не визначити.

— Ви вже достатньо мене подивували, і я вже запитував — чому? — нагадав полковник, побоюючись, що запас красномовства вченого не скоро вичерпається.

Олександр Миколайович утягнув голову в плечі, весь зіщулився, мовби хотів стати непомітним. І звідти, із свого кутка глухо, але рішуче вимовив:

— А тому, що він зовсім не людина. Тому що основа цієї істоти, котра нині називається Юрієм Юрійовичем,— штучний супермозок, який ми вирощували в лабораторії.

Він зацьковано глянув на полковника, відзначив його подив і з гіркотою похитав головою. Затим, зібравшись із силами, почав докладно пояснювати:

— Вам знайомий напрям наших пошуків, який ми називаємо еволюційним моделюванням? — риторично запитав він і вів далі: — Ним займаються спільно з кібернетиками біоніки, нейрофізіологи, геноінженери, білсинтезатори, франвілістори. За початок для цього напряму послужила думка про те, що еволюція природи, створюючи людський мозок могла б піти іншим шляхом або ж набагато далі мозку гомо сапієнса, якби людина не стала "царем природи" і не перепинила еволюції шлях. Кібернетики першими припустили, що треба моделювати не мозок, а сам процес еволюції живої матерії, котрий привів до виникнення людського мозку, але не перекривати русло еволюції. Так, не перекривати русло, а дати еволюції розвиватися далі і, що дуже важливо, різнобічне.

Він кашлянув, прикривши рота долонею, і заговорив знову:

— Коли розвивалася генна інженерія та було налагоджено синтез білка, до праць кібернетиків підключилися представники інших наук. Отоді-то і виникла ідея створення супермозку — мозку з новими якостями. Ми гадали, що його створення й підключення у вигляді центрального керуючого органа до системи обчислювальних машин допоможе розв'язати завдання, з якими звичайному людському мозкові впоратися несила.

— А тисячі мозків? — запитав полковник, дістаючи коробочку із м'ятними льодяниками.

— Ні тисячі, ні мільйону, ні мільярду. Є завдання, для розв'язання яких потрібне не збільшення кількості мислення, навіть не збільшення його потужності, а зовсім інші якості, досі не відомі науці. Від розв'язання цих завдань залежить відкриття нових видів енергії, польоти до далеких світів, вивчення людського організму і лікування хвороб...

Він знову кашлянув і потягнувся за льодяниками. Полковник підсунув їх ближче до нього. Олександр Миколайович узяв льодяник, покрутив його в пальцях, але в рот покласти забув.

— Такий супермозок ми і створювали в лабораторії з цілком визначеною метою. Поблизу від сузір'я Близнят астрономами було виявлено такий собі "Великий зоряний каньйон". Це місце, що поглинає проміння подібно до пресловутої чорної дірки. Та на відміну од таких дірок "Великий зоряний каньйон" весь час змінює обриси, гравітаційні характеристики. Найрізноманітніші прилади не можуть зареєструвати жодної постійної характеристики. Припускаюсь, що зникає матерія Всесвіту. Одним словом, існує гіпотеза, що саме там знаходиться Горловина, через яку наш Всесвіт сполучається з іншими світами.

Він усе ще тримав двома пальцями льодяник і дивився кудись повз полковника.

— Зрозуміло, що ніякий корабель з людьми туди не дістанеться. Автоматична станція не зможе виконати такого незвичайного завдання. Для його виконання потрібні й засоби незвичайні. От ми й створювали супермозок, аби згодом помістити його у спеціальну капсулу-корабель та послати до сузір'я Близнят. Коли супермозок зник, одразу ж виникло найбільш імовірне припущення — мозок викрали. Але тепер я гадаю, що сталося інше...

Нарешті він поклав-таки в рот льодяник, трішки посмоктав його, перш ніж перейти до найнеприємнішої частини розповіді.

— Мозок визрівав, ми його вже почали програмувати, певна річ, залишаючи широкий простір для свободи волевиявлення. Ви розумієте, що, створюючи таку систему і ставлячи перед нею такі завдання, не могло бути мови про жорстке програмування. І ми не помітили...— Він швидко глянув па полковника,— пробачте, слід сказати — я не помітив, що дитя... е... е... як би точніше висловитися... занадто швидко росте... Втім, краще сказати — занадто швидко дорослішає...

— Занадто — це завжди погано,— зауважив полковник, меланхолійно посмоктуючи льодяник. Він здавався цілком спокійним, та його рука мимовільно вмикала і вимикала сигнал виклику на пульті.

— Мозок почав самопрограмуватись і на якомусь етапі навчився застосовувати — як виконавчі — органи роботів, котрі його обслуговували. Тепер ми можемо тільки здогадуватися, яким чином він повністю підкорив їх собі,— бадьоро мовив Олександр Миколайович, уведений в оману зовнішнім спокоєм Тарнова.— Можливо, навіть, що він відкрив якесь невідоме нам поле і за його посередництвом посилав їм сигнали-накази...

Двері полковникового кабінету прочинилися, в них просунулась акуратно зачесана на проділ голова. Певне, той, кому вина належала, добре знав полковника, бо кинув оком — і щез.

— Або використав складну апаратуру, яка живила його...

Голова знову з'явилася в кабінеті.

— Я ж попереджав, щоб нам не заважали! — гаркнув Тарнов.

— Але сигнал...— промимрила голова і сховалась. Полковник глянув на свою руку і швидко прибрав її подалі від пульта.

— Пробачте,— сказав він зачиненим дверям. Повернувся до вченого: — І ви пробачте. Продовжуйте, будь ласка.

— Один з наших співробітників припустився грубої... можна сказати, фатальної помилки. Він порушив правила техніки безпеки, забув сховати до термошафи і опечатати рештки синтезованого білка. З цього скористався супермозок. Він наказав роботам створити з цього матеріалу організм, який зовні не відрізнити від організму людини. А що він створив саме такий організм, дозволяє припустити наступне: він збирався вивчати людей, жити серед нас. І тепер він діє, а його цілей ми не знаємо...

— Бачу, вас дуже непокоїть ваше дітище. Похвально,— сказав полковник і майже нечутно, майже про себе додав: — От так молодці-вчені!

Щока Олександра Миколайовича спалахнула, наче йому вперіщили ляпаса. Та полковник був невблаганний.

— А дітище-бо в обличчя не пізнати,— промовив він і тільки тепер зглянувся і перейшов на діловий тон: — Мозок

знав завдання, заради яких його створювали?

— Часгково. Вважалося, що він іще не досить визрів для самостійного функціонування.

— Вважалося?

Олександр Миколайович похилив голову.

— Ми постійно...— хрипко почав він і не пізнав свого голосу: — Ми постійно тримали його під контролем, замірювали всі параметри...— Він зрозумів, що говорить не те, і зумів перебудуватися: — Ми тільки почали по-справжньому програмувати його. Програму безпеки людини задано йому в зачатковому стані. Це мас викликати найбільші побоювання.

— Ви припускаєте, що він буде довго знайомитися з навколишнім середовищем?

— Він знав про зовнішній світ дуже мало. Людина для нього — лише один з об'єктів середовища проживання.

Олександр Миколайович нарешті зумів підвести погляд па полковника. Сумніваючись, чи достатньо той збагнув небезпеку, додав:

— Як мурашки, черв'яки, дерева, мікроби...

— А розум людини? Хіба він не зважить на нього?

— Можливо, він уже виділив людину як найбільш цікавий об'єкт. Одначе його мислення істотно відмінне од нашого. І він може рахуватися з нами не більше, ніж ми б рахувалися з людиноподібними мавпами, від яких походимо. Уявляєте, що було б з ними, якби вони існували одночасно з нами? Можна сподіватися будь-яких його дій. Навряд чи він буде ворожий до нас. Скоріше за все, він настільки ж зацікавлений і настільки ж байдужий по відношенню до нас, як ми самі до експериментальних об'єктів.

— Наприклад, до мікробів у пробірці? Але ж він уже чимало знає про нас.

— Ви маєте на увазі його подорожі? Чи то, як він украв пробірки з мікробами?

Полковникові почувся у словах ученого виклик, і він насмішкувато подивився йому у вічі. Переконавшись у своїй помилці, швидко сховав погляд, мовби вклав меч у піхви. Спокійно мовив:

— І це теж. Анатомію, фізіологію, психологію безпосереднього спілкування. Та найбільше інформації він міг почерпнути в іншому місці. Узагальненої інформації.

— Бібліотека?

— Він залишався в ній близько трьох годин. Як ви гадаєте, скільки він устиг прочитати і запам'ятати за цей час?

— Не скажу точно, але, мабуть, дуже багато. До того ж ми мало знаємо про його вибірні здатності у відсіюванні інформації, у методах відсіювання.

— Інформація бібліотеки призначалася для людей...— задумливо сказав полковник.

Олександр Миколайович ждав, що настане по цих словам, проте Тарнов мовчав.

— Ви хочете сказати,— почав учений, і тоді, немов пркинувшіїся, полковник швидко промовив:

— Саме так. Ви не помилилися. Коли б знали письменники й учені, що Їхні твори потраплять до рук інших істот, вони б писали .по-іншому.

— Так, либонь, вони б менше оголювали виразки й пороки,— погодився Олександр Миколайович.

— У всякому разі, це були б інші книги. Вони замовкли, думаючи про одне й те саме. Олександр Миколайович висловив свої думки вголос:

— Які ж книжки він устиг прочитати, про які епохи, про яких людей? І яке враження у нього залишилося? Багато я дав би, аби дізнатися про це...

— Ми можемо висловити тисячі припущень, і жодне з них не буде правильним,— полковник вирішив, що час міркувань минув.— І коли вже ви так багато даєте,— в його очах спалахнули лукаві вогники,— то нам зостається єдине...

Олександр Миколайович стрепенувся і з надією глянув на нього. Вони почули, як хтось відчинив зовнішні двері і ввійшов у тамбур. Його зупинив голос: "До полковника зараз не можна".

Тарнов підвівся; попрямував до сейфа і на ходу закінчив фразу:

— Скоріше б знайти його.

Олександр Миколайович зрозумів, що його трохи розіграли, і визнав за найкраще підтримати жарт:

— Тим паче що в його руках зараз непоганий зоокуточок.

— Мікробокуточок, навіть вірусокуточок,— виправив ученого Тарнов крижаним тоном.

Полковник Тарнов і Олександр Миколайович летіли в Орел. Разом із ними в кабіні літака перебувало ще кілька чоловік: співробітники полковника й заступник Олександра Миколайовича по лабораторії, Михайло Дмитрович, невисокий, чорнявий, з лагідними, трохи сумними очима. Отримане полковником Тарновим повідомлення з Орла про випадок з підлітками та водієм автомашини змусило поспішати. Були вжиті запобіжні заходи: до будинку, де мешкала Аліна Іванівна, стягнули підрозділи міліції, через вулицю, в будинку навпроти, біля вікон чергували снайпери...

Коли надзвуковий літак уже приземлився в Орлі, Михайло Дмитрович, який мовчав усю дорогу, нахилився до Олександра Миколайовича і тихо мовив:

— Щось не подобається мені це полювання.

— Не дивно. Надто вже "звір" незвичайний,— з погано прихованим роздратуванням відповів Олександр Миколайович, згадуючи — вкотре! — що не хто інший, як сам Михайло Дмитрович, був запеклим прихильником найбільшої свободи волі супермозку.

— Полювала лисиця на вовка, а вовк — на ведмедя,— пожувавши губами, відказав Михайло Дмитрович.

— Облиште недоречні зауваження. Це ми з вами випустили його з клітки,— сказав Олександр Миколайович і не стримався: — Отепер-то вже він здобув повну свободу волі. Так що краще не втручатися в дії міліції, коли вони виправляють ваші помилки.

— Найголовніше — при виправленні помилок не наробити нових.

— А я й не знав, що мій заступник — дотепник і філософ.

Михайло Дмитрович нашорошився в кріслі і замовк. Його настрій ставав усе більш похмурим у міру наближення їх до будинку, де мав перебувати супермозок. Михайло Дмитрович бачив людей у формі міліції, в армійській формі, в цивільному, котрі затаїлися за кожним рогом. Десятки металевих бабок висіли в повітрі, їхні тіні повільно пересувалися по землі, по стінах будинків.

Полковник, а за ним і вчені підійшли до групи людей, що стояли біля будинку. Олександр Миколайович одразу впізнав у одному з них коротко стриженого "під їжачок" чоловіка, з яким колись на узліссі розмовляв Тарнов, називаючи його Ельбором Георгійовичем.

— Наспіли вчасно,— сказав Ельбор Георгійович і повів поглядом по вчених.— Вони допоможуть при пізнанні?

— Можливо,— похмуро відповів полковник Тарнов і запитав: — Підемо разом із вашими людьми?

Ельбор Георгійович кивнув і знаком показав кільком чоловікам, котрі стояли напоготові біля дверей, що можна починати. Нечутно, мов тіні, ці люди піднімалися сходами поперед полковника і вчених. В останній момент до них приєднався Ельбор Георгійович.

Гнучкий, кремезний оперативник натиснув кнопку дзвінка і зразу ж сахнувся вбік. Його колеги стояли напоготові.

Пройшло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися і з'явилася струнка сіроока жінка з тонкою шиєю та високою гладенькою зачіскою.

Олександр Миколайович розчув, як Михайло Дмитрович пробурмотів:

— Клітка порожня.

Жінку відтіснили в бік од дверей, і декілька оперативників увійшло до помешкання.

— Що сталося? — злякано запитала жінка. Раніш ніж їй встигли відповісти, з квартири вискочив низенький жвавий оперативник і доповів Ельборові Георгійовичу:

— В квартирі його немає.

— Де ваш пожилець? — запитав Ельбор Георгійович у Алі.

— Не знаю. Він зник учора,— сказала Аля, і її очі наповнилися слізьми. Вона вже зрозуміла, що передчуття не обманули.

Ельбор Георгійович подивився на Тарнова, і той без слів зрозумів його.

— Пройдемо в квартиру? — попросив Тарнов жінку. Аля кивнула, поспішливо ввійшла до кімнати і сіла в

крісло, де вчора сидів Юра. Вона зробила це навмисне, аби

в нього не сів ніхто сторонній.

Полковник озирнувся на Ельбора Георгійовича, про щось

запитав його поглядом і звернувся до жінки:

— Ви сказали: зник. Пішов, поїхав?

— Не знаю. Я хотіла познайомити Юру з академіком. Та па роботі його не виявилося. І вдома теж...

Вона глянула на порожню вішалку і затулила обличчя руками, її плечі здригалися.

— Заспокойтесь.

Вона слухняно взяла подану їй склянку з водою. Схлипуючи все рідше, Аля почала розповідати. Обличчя полковника було зичливо-співчутливим, інколи він вставляв "так", "звичайно", "невже", "жахливо" — нескладний набір слів, що заохочує висловитися до кінця. Олександр Миколайович пригадав, що зовсім недавно він бачив полковника іншим.

Коли Аля в своїй розповіді перескакувала від події до події, Тарнов уміло повертав її до того, що його цікавило. Все зіпсував Олександр Миколайович. Його вивів із рівноваги Михайло Дмитрович, до того ж він не зносив жіночих сліз. І коли Аля сказала про Юрія: "Розумієте, я вперше зустріла справжню людину", він дуже виразно гмикнув. Аля негайно замовкла, з нерозумінням подивилася на полковника і запитала:

— А, власне кажучи, чому я вам розповідаю все це?

— На моє прохання,— м'яко відказав Тарнов.

— А яке ви маєте право питати? — Алині очі зробилися злими.

— Бачте, нам необхідно розшукати Юру.

— Хто ви?

— Полковник міліції. Це мої співробітники, а це — вчені.

— Один вчений уже втрутився. І лише на шкоду. Слово "вчений" в Алиних устах пролунало саркастично,

1 Олександр Миколайович вибухнув. Перш ніж полковник

устиг йому перешкодити, він випалив:

— Ми розшукуємо власність нашої лабораторії — штучний мозок. Він може називатись Юрою — це суті не змінює!

Сльози на жіночому обличчі миттю випарувалися, залишивши дві темні доріжки. Аля повернулася до Олександра Миколайовича, її пополотнілі губи тремтіли:

— Ви... ви самі — штучний мозок!

Вона не тямила себе з гніву та образи. Ще мить — і вона б уліпила йому ляпаса.

Олександр Миколайович відступив, знизуючи плечима. І тоді втрутився Михайло Дмитрович. Він дивився на Алю із щирим співчуттям, яке не могло залишити її байдужою.

— Не сумуйте. Те, що сказав мій колега, не має для вас жодного значення,— сказав він.

— Значить, це правда?

На Алю боляче було дивитися. Плечі безпорадно опустились, і через це шия здавалася ще тоншою і довшою, на нижній закушеній губі проступили крапельки крові.

Розчулився навіть Олександр Миколайович. З-за спини Михайла Дмитровича він мовив:

— Не варто через нього так переживати. Він же несправжній.

Олександр Миколайович погано знав жінок.

— Он як? Несправжній? — із люттю промовила Аля.— А ви — справжній? Ви в цьому впевнені? Та ви, либонь, і його створили, аби відчути себе справжнім. Сподівалися, що він буде напівлюдиною-напівмашиною? Хотіли покрасуватися на його тлі? От і втрапили у власну пастку! Це він гарно виглядає на вашому тлі!

Михайло Дмитрович підійшов до неї ще ближче, і вона, спершись на нього, зашепотіла.

— Куди він зник? Він повернеться?

— Він не хотів вас скривдити,— впевнено сказав Михайло Дмитрович. Аля одразу ж відгукнулася:

— Він кохав мене. Він говорив: "От, виявляється, як не буває, коли покохаєш..."

"Ще одна якість, необхідна вченому,— жіночий розрадник",— гнівно подумав Олександр Миколайович, дивлячися на свого заступника, і різко мовив до Алі:

— Та зрозумійте ж, супермозок експериментує. Він зробив чимало злочинів.

— Яких саме? — з одвертою недовірою запитала Аля.

— Через нього в автомобільній аварії загинула людина.

— Мушу зауважити,— втрутився Михайло Дмитрович,— що хоч він і винен у загибелі шофера, але не більше, ніж хлопчисько-школяр, який перебігає вулицю перед автомобілем. Скоріше за все, він і гадки не має про те, що сталося.

Аля уважно подивилася на несподіваного союзника, та йому вже відповів Олександр Миколайович:

— Тим гірше.

— Для нас із вами,— запальне заперечив Михайло Дмитрович.— Це ми недопрограмували його!

— І тому він виніс із лабораторії пробірки з мікробами...

— І навряд, щоб він їх виніс, аби розводити на дозвіллі кроликів,— меланхолійно докинув полковник.

— Він не зробить нічого поганого,— сказала Аля.

— Ви гадаєте?

— Знаю. Він зовсім не такий, як ви собі уявляєте. Світло з вікна струмувало широкою смугою. У нього попало пасмо Алиного волосся і спалахнуло золотими лелітками. Кремезний оперативник, який стояв біля дверей, переминаючись із ноги на ногу, захоплено подивився на молоду жінку. Можливо, він згадав про ту, яка жде його вдома.

— Але зрозумійте й нас. Про будь-яку істоту судять за її поведінкою. А поведінка супермозку була небезпечного. І коли ще згадати про його можливості...

Аля заперечливо похитала головою, і ще одне пасмо її волосся зазолотіло.

— Ні, ні, він не здатний завдати зла.

— З його точки зору це зовсім не зло,— знову втрутився Олександр Миколайович.— Експеримент — і все. Наприклад, прищеплення людям хвороб, отруєння водоймищ. А потім можна з цікавістю спостерігати, як поширюються мікроби і як людський організм бореться з ними.

— Я його знаю краще.

— Дурниці! — переконливо відрізав Олександр Миколайович.— Ви не можете його знати. Ви навіть не знали, хто він насправді.

— Це не мало для мене значення.

Вона навіть не помітила, що повторила слова Михайла Дмитровича, а він багатозначно глянув на Олександра Миколайовича і мовив:

— Можливо, варто запам'ятати її слова...

— Навіщо? Це допоможе нам розшукати його? — іронічно спитав Олександр Миколайович.

— Я не здивувався б. Якось запитав заєць у робота... Полковник Тарнов зрозумів, що настав час припинити їхню суперечку, і звернувся до Алі:

— Якби ви допомогли нам розшукати й затримати його, було б краще для всіх.

— А ви гадаєте, він сам цього прагне? — запитала жінка згаслим голосом, її гнів ущух, та разом з тим танули сили.

— Ні, він цього не прагне,— сказав полковник.— Але ви мусите розуміти, що задля безпеки людей ми не зупинимось і перед крайніми заходами.

— Що це означає?

— Якщо він вчинить опір, у нього можуть бути неприємності.

— Не розумію.

Михайло Дмитрович нахилився до неї:

— Погоджуйтесь.

Аля недовірливо зиркнула на нього.

— Ви ще не сказали, нащо він вам.

Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він.

— Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини.

Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича.

Жінка знайшла інше рішення:

— Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це. Кремезний оперативник з повагою подивився на неї.

— Але до того його можуть поранити,— проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович.

— Міліція не порушуватиме закону.

— Закони стосуються людей,— нагадав полковник. Лля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм:

— Я ж навіть не уявляю, де він може бути. Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити:

— Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас?

— Ніколи.

Раптом вона зробилася наче вищою на зріст.

— Ви не посмієте стріляти в нього!

— Звичайно... якщо він залишить нам інший вихід...

— Дайте йому час більше пізнати людей.

"Навіть устами жінок іноді глаголить істина,— подумав Михайло Дмитрович.— Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі..."

В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдиввиж м'яким і трохи сумним, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх:

— Ви так кохаєте його, що навіть заздрісне,— усмішка, ледь з'явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами.— Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні "іграшки".

— Він їх не застосує на шкоду людям.

— Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів.

Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли.

— Чим же я можу вам допомогти?

— А це ми зараз усі разом спробуємо з'ясувати,— сказав Ельбор Георгійович.— Для початку розкажіть нам якнайдокладніше про його звички, про найдрібніші деталі його поведінки...

У місті спалахнула епідемія. Скрізь пахло дезавактом і карболкою; навіть на бульварі Пушкіна, де було дуже багато квіткових клумб, до духмяних пахощів квітів примішувався ядучий і пронизливий запах. Перехожі кривилися і затискували носи, а люди з чутливими нюхом закладали ніздрі спеціальними тампонами, придбаними в аптеках. Вода теж пахла дезавактом, а також хліб, фаянсовий посуд. Тільки пластмасові тарілочки і склянки та їжа, котра продавалась у кафе-автоматах, нічим не відгонила. Втім, знавці, без яких не обходиться жодна подія в світі, стверджували, що й ті пахнуть, але запах так приглушений, що споживач його не розрізняв.

Вулиці здавалися зловісними. Вони були виповнені миготінням білих кіл з червоними хрестами — це мчали із увімкнутими сиренами машини "швидкої допомоги".

Особливо загрозливих розмірів набула епідемія в трьох районах міста. Хвороба, схожа на черевний тиф, протікала в гострій формі. Температура сягала сорока і навіть сорок одного градуса. Ліки не могли знищити або хоча б на якийсь час притлумити розмноження збудника і лише трохи гальмували розвиток захворювання. Троє хворих померло. На місце епідемії одна за одною приїздили медичні та урядові комісії. Пройшло вже чимало часу від дня реєстрації першого випадку захворювання, а ефективних методів лікування ще не знайшли.

Олександр Миколайович та Михайло Дмитрович кілька днів перебували в інституті експериментальної генетики. Регулярно сюди наїздив полковник Тарнов. У лабораторіях інституту терміново готували антибіотики проти тих культур мікробів, які зникли в горезвісний день. Однак антибіотики, які одразу ж вражали ці культури мікробів, виявилися безсилими проти збудників, які викликали епідемію.

Директор інституту привів полковника до великого, на півстіни термостата, відчинив дверцята. На полицях, розташованих одна над одною, громадилися пласкі круглі чашки Нетрі. Директор вийняв декілька чашок, зняв з однієї щільно припасовану кришку. На шматочку забарвленого желе вирізнялися світлі вкраплення.

— Ми виконали декілька десятків пересівів,— сказав директор,— і розділили бактерії по типах, забарвлюючи кожну культуру за Граммом. У цих чашках розвиваються культури збудника епідемії. Вони дають чітку клінічну картину захворювання на експериментальних тваринах. Ось вам дві чашки. В одній — культури збудника, в другій — ідентичні тим, котрі в пробірці викрали з нашої лабораторії. Бачите, які схожі колонії, навіть коли дивитися простим оком; обриси колоній, візерунок, величина зумовлені інтенсивністю розмноження мікробів. А ось ті самі культури,— він відкрив інші чашки,— але з додатком у живильне середовище ністовелеміцину. Як бачите, в цій чашці колонія повністю загинула, чого і слід було чекати. Тепер подивіться в оцю чашку, де міститься збудник епідемії. Для цієї культури ністовелеміцин виявився не страшний, її наш антибіотик не вбиває, бо він стріляє в одну мішень — у певний фермент, а, як показали хімічні аналізи, збудник засвоює азот за допомогою іншого ферменту.

— Ви хочете довести нам, що збудник епідемії тільки схожий на ті культури, які викрадено у вас?

— Так, так, дуже схожий, але ністовелеміцин на нього не діє.

Директор кинув на полковника важкий погляд спідлоба:

що то думає Тарнов? Чи не звинувачує вчених у спробах уникнути відповідальності? Йому здалося, що він знає навіть слова, які подумки промовляв полковник. Прагнучи випередити їх, директор каже:

— А втім, це можуть бути ті ж самі штами, але видозмінені Самр про це говорять результати експериментів.— Директор подав полковнику паперову стрічку з формулами та їх розшифровкою.— Ось судіть самі...

Тарнов прочитав, хвилину постояв мовчки, напівзаплющивши очі і згорбивши плечі. Затим випростався, знову підніс до очей стрічку і почав її вивчати. Він думав: "Вони шукають, хто допоміг би їм розв'язати задачу, якої вони самі розв'язати не можуть, хоча і є спеціалістами. Ні, не так. Не розв'язати, а поставити останню крапку. Тому що за кожною крапкою з'являються нові і перетворюють її на багато крапок. Той, хто зараз допоможе їм, візьме на себе все — і їхні похибки, і правоту..."

Тим часом Олександр Миколайович упівголоса запитав свого заступника:

— Вже точно встановлено, що збудник не має нічого спільного з культурами, котрі були в пробірках?

— Я цього не стверджую,— розгубився Михайло Дмитрович.

— Не стверджуєте чи не знаєте?

— І те, і друге... А ви хочете, щоб я узнав те, чого поки що не знають самі мікроби? Так би мовити, подивитися з дерева на пустелю...

— Тільки без цих афоризмів,— попросив Олександр Миколайович.— Отже, ви не стверджуєте і не знаєте. Але говорите.

— Ми забули про одну істотну деталь,— сказав полковник, перериваючи їхню розмову.— Дійсно, результати аналізів, з якими я щойно познайомився, підтверджують — штами різні. Проте один з них міг же стати вихідним матеріалом для другого. І зовсім не в лабораторії природи. Є ще одна ланка, котра виступав посереднім доказом...

На ньому зразу зосередилася загальна напружена увага.

— Треба з'ясувати, де перебуває той, кого ми шукаємо. І якщо він все-таки переховується в цьому місті, то ми віддамо перевагу другій гіпотезі.

"Він має рацію,— подумав Олександр Миколайович.— Супермозок захоче сам стежити за перебігом досліду. На цьому можна впіймати".

Полковник по телефону віддав додаткові розпорядження. Разом з Олександром Миколайовичем та Михайлом Дмитровичем він поспішив до управління.

У пошуки по місту включилися всі пости, опергрупи, дружинники. Минула безсонна ніч. Уранці полковникові доповіли, що чоловіка, чиї прикмети збігаються із словесним портретом, помічено добровольцями на розі бульвару Пушкіна та Чекінської вулиці біля каналізаційного люка. Він зсунув кришку і опускав у люк на тонкому тросі якийсь предмет. Помітивши добровольців, зумів зникнути.

— Можна вважати встановленою його причетність до виникнення епідемії,— глухо сказав Олександр Миколайович, побіжно глянувши на свого заступника.

Тарнов теж кивнув головою, погоджуючись. Один Михайло Дмитрович із страдницьким виразом промовив:

— Та зрозумійте ж, ми судимо про нього, як горобці про папугу. Нам же нічого не відомо про його наміри. І я вірю цій жінці...

Олександр Миколайович уже не міг сердитись на свого помічника. Він думав: "Хороша людина Михайло Дмитрович. Усерозуміючий Михайло Дмитрович. Розгонисте мислить, ерудований. Лагідний, глибоко людяний. Співчуваючий. Це знають усі. І так само усім відомо, що я суворий і вимогливий. Владолюбець, умію приймати круті рішення і впроваджувати їх у життя. Нечулий. Що ж, комусь треба бути таким. Коли зараз усі будуть добрими і лагідними, як Михайло Дмитрович, то можуть загинути тисячі таких же добрих і лагідних..."

Він уже не думав про вибори в академію. Він знав: тепер, після епідемії, його забалотують. І правильно зроблять.

ІІа їхньому місці він зробив би так само. Ніхто не вточнюватиме, що в лабораторії добрий Михайло Дмитрович обстоював найбільшу свободу волі для супермозку, а він, Олександр Миколайович,— обмеження, котрі гарантували безпеку людей. У це ніхто не стане заглиблюватись — і це теж правильно. Бо Михайло Дмитрович мав право відстоювати свої сміливі гіпотези, а на ньому, на Олександрові Миколайовичу, і нині тяжіє відповідальність за те, що він не був достатньо владолюбним, не прийняв достатньо крутого рішення, не наполіг па жорстких обмеженнях.

Він думав про Ніну, про свою молоду дружину. "Навіщо молодій красивій жінці дурний і старий чоловік? Ще й до того досить нечулий? Ще й до того невдаха? Коли вже дурний, то краще молодий..."

— Хороше вірити жінці,— мовив полковник Михайлові Дмитровичу, відповідаючи тому, проте Олександру Миколайовичу здалося, що Тарнов відповідав на його думки.— Мудро вірити жінці. Але як бути з фактами?

— Факти ще треба витлумачити.

— Як же ви витлумачите останнє повідомлення? — тихо, дуже тихо й покірно спитав у свого заступника Олександр Миколайович, а потім звернувся до полковника, ніби без слів перепитуючи: еге ж, як він витлумачить його, оте повідомлення? Цікаво все ж таки знати, як іще можна витлумачити його, яким чином довести, що чорне — це біле, а злочинець — благодійник?

— Наприклад, він, як і ми, шукав засоби боротьби проти епідемії — бере проби,— відказав Михайло Дмитрович, не дивлячись на опонентів.— Одного разу ворона запідозрила лисицю, що...

На стіні кабінету серед танцюючих різнокольорових цяток яскраво спалахнула одна і заблимала. Полковника Тарнова викликав пост номер сім. Пост сповіщав:

— Злочинця виявлено в нашому квадраті й оточено.

— Накажіть не застосовувати зброї! — гукнув полковнику Михайло Дмитрович.

Полковник не звернув уваги на його вигук, кинув у мікрофон "Виїжджаю!" і жестом показав ученим, що вони можуть їхати з ним.

— Дозвольте мені діяти самостійно,— попросив Михайло Дмитрович.

Обурення Олександра Миколайовича ладне було вилитися в найрізкішій формі. Та полковник випередив його і сказав Михайлу Дмитровичу:

— Зараз ніколи сперечатися. Поїхали.

Квадрат номер сім було оточено так, аби з нього ніхто не міг вибратися непоміченим. Спецкоманди чергували біля пересувних установок стеження, патрульні вертольоти літали хмарою. Живе кільце пульсувало і стискалося.

— Ось він! — Полковник показав на темну цятку в кутку радіолокаційного екрана, вмонтованого у панель керування автомобіля.

Цятка почала збільшуватись. Автоматично ввімкнувся телеекран. На ньому було виразно видно людську постать.

— Зараз його візьмуть,— прошепотів Тарнов, підводячись на сидінні.

Чоловік на екрані швидко йшов вулицею, завернув за ріг, вийшов на набережну каналу. Там уздовж квіткових клумб походжали бабусі, на дитячих майданчиках між макетів ракет, кораблів, полярних таборів гралися діти. Над самим каналом стояли й сиділи люди з вудками в руках.

Не менше десятка оперативників рухалися кільцем разом із злочинцем. Але взяти його на набережній вони не могли — заважали люди. Переслідуваний збіг східцями до каналу, зігнувся для стрибка і... щез.

— Він стрибнув у канал! — вигукнув полковник, висунув чашечку мікрофона і скомандував: — Перекрити шлюзи!

Мікрофон на гнучкому стрижні розхитувався перед ним, ніби квітка. Полковник почув праворуч себе тихий шепіт. Він скосив погляд і побачив нижню частину обличчя Олександра Миколайовича — з тонкими, чітко окресленими губами і важким квадратним підборіддям. Губи ворушилися, шепотіли, мов закляття:

— Він не втече, цим разом не втече...

Полковник поглянув на Михайла Дмитровича. Той теж трохи прицмокував губами, а втім, Тарнов уже давно запримітив за ним цю дитячу звичку. Відчувши на собі погляд полковника, вчений глянув йому в очі. Він погано приховував свої почуття. В його очах виразно читався скептицизм. "Він зарані впевнений у нашій невдачі,— подумав полковник.— Либонь, він сказав би так: пастка на вовка не стримає тигра. Або інакше: полював заєць на вовка... Цікава людина, треба до нього придивитися пильніше...

Тарнов зауважив спалах виклику на пульті і негайно відповів. Передавали оперативники з берега каналу: переслідуваного виявити не вдалося. Він зник. Щез, мовби у воді розчинився.

За кілька хвилин такі ж повідомлення надійшли від усіх груп переслідування, з пунктів спостереження, з постів біля шлюзів. Юрій Юрійович не залишив слідів.

Полковник запитально дивився на Олександра Миколайовича, а той робив вигляд, що не розуміє його погляду. Та й чим він міг зараз зарадити? Розповідати знову про здогадні, але не вивчені можливості супермозку? Про те, які експерименти може робити супермозок з людьми чи навіть із людством у цілому? Про те, що він створював організм із невідомого матеріалу, схожого на людську плоть, але з прихованими від людей можливостями?

Вони сиділи в автомобілі, відкинувшись на бильця сидінь, і навіть не підозрювали, як вони зараз схожі одне на одного — з утомлено опущеними плечима, з невеселими обличчями.

Полковник шукав порятунку в діяльності. Він натиснув кілька кнопок на пульті, порадився з комісаром і з тими, хто провадив слідство паралельно, віддав розпорядження постам.

— Найкращий засіб на розчарування — не зачаровуватися,— зненацька і вельми недоречно прорік Михайло Дмитрович.

Полковникові нестерпно схотілося гепнути кулаком бодай по бильцю сидіння, він уже навіть заніс руку, та в останню мить зміркував, що, вдаривши, натисне пружину, сидіння відхилиться і він опиниться у кумедному становищі. А перед цим запеклим скептиком йому цього зовсім не хотілося. Вже через кілька секунд Тарнов зрозумів, що піддається роздратуванню, що стає упередженим, і зразу викликав сам себе позмагатися силою. Поклавши на лопатки дратівливого Тарнова, полковник Тарнов подумав: "Я вже відзначив, що він — цікава людина. Логік і антилогік в одній особі. Враховуючи його характеристику блискучого вченого, можна припустити, що він — незвичайна людина. Отже, поєднання логіки та антилогіки, які створюють незвичайність. А що створює незвичайність у поведінці супермозку? Чи не те ж саме?"

Розвиваючи надалі свою думку, він запитав Михайла Дмитровича:

— Ви, пам'ятається, хотіли отримати можливість діяти самостійно?

Олександр Миколайович зробив застережливий рух, та полковник не зважав на нього. Тоді Олександр Миколайович сказав:

— На жаль, Михайло Дмитрович у своїх вчинках не завжди керується логікою.

— А чим він керується? — поцікавився полковник, і з його тону можна було вгадати, який у нього настрій.

— Він називає це інтуїцією,— відповів Олександр Миколайович.— На мою думку, вона складається в основному а невловимих мотивів, таких, наприклад, як зміна настроїв,— він зробив вигляд, наче намагається вхопити повітря пальцями, демонструючи невловимість.— Логіка майже відсутня.

— Якщо я правильно пам'ятаю,— зауважив полковник,— інтуіція інколи приходить на допомогу в умовах неповної поінформованості?

— Так. Але...

— Ви самі, Олександре Миколайовичу, стверджували, що в даному разі логіка нам не допомогла,— сухо мовив полковник і заохотливо глянув на Михайла Дмитровича.

— Дійте самостійно.

— Заждіть хвилинку,— попросив Олександр Миколайович, коли вони вийшли з автомобіля і лишилися самі на вулиці. Крізь засмагу його обличчя проступала нездорова жовтизна, темні кола збільшували очі, надаючи поглядові невластиву йому відчуженість.

Михайло Дмитрович відчув болючий укол жалощів: з цією людиною він пропрацював пліч-о-пліч десять років і завжди бачив її впевненою в собі, бадьорою, енергійною, іноді — майже величною. Він, Олександр Миколайович, умів приймати круті рішення та брати на себе відповідальність там, де інші б не наважились, умів оцінити заперечення опонента і погодитися з ними, навіть коли вони суперечили його власній, щоправда, невстояній думці. Тільки подумати, як він змінився! І голос його звучить інакше:

— Вам не спадає на думку, чому він увесь час тікає від нас? — Жовна опукло перекочувалися на вилицях.

Михайло Дмитрович дивився на свого начальника, випнувши губу.

— Ви насправді не знаєте відповіді?

Олександр Миколайович кивнув.

"Він просто боїться цієї думки, правди. Вона рівнозначна ще одному визнанню вини. Та навіть зараз він хоче грати безпристрасного керівника — роль, котру він виконує все життя. Не така вже й погана роль. І все ж раніше я йому дозволяв робити це, а тепер не дозволю. Надто дорогу ціну довелося заплатити".

Стоячи до свого начальника впівоберта, виставивши праве плече вперед, як на дуелі, Михайло Дмитрович запитав, даючи противнику останню змогу відступити від фатального бар'єра.

— Хочете, аби я вам сказав?

Олександр Миколайович кивнув удруге. Виклик було прийнято.

— Хіба ви не пам'ятаєте, скільки разів ми сперечалися до хрипоти в лабораторії, чи можна його прилаштувати для роботи на Землі, серед людей? І ви завжди мовили рішуче "ні". Ви боялися, що він уже самим своїм існуванням принижуватиме людей. Одного разу ви навіть сказали, що воліли б знищити його, аніж мати своїм колегою в науці. Якщо пам'ятаєте, я просив вас не говорити цього при ньому. Та ви відповіли, що він чує не краще за шафу, бо не мас вух.

— І ви гадаєте...

"Невиправний! Він і зараз вдає, наче не розуміє. Ну то маєш!" — Михайло Дмитрович облизав губи і вистрелив:

— Так. Переконаний, що він чув нас. Не знаю, яким чином,— може, у вигляді електромагнітних хвиль,— але він сприйняв цю інформацію. А в тому, що він не бажає бути знищеним, немає нічого дивного. Як і в тому, що він хоче вивчити своїх творців, тільки вони цього не помічають.

Обличчя Олександра Миколайовича викривилось і скам'яніло, мов маска, та вже через кілька секунд він оволодів собою. Губи його на мить розтулились і стиснулись у тверду владну лінію. Маска змінилася на звичайну, щоденну. З її прорізів дивилися суворі, упевнені в собі очі.

— Він може прийти до невтішних для нас висновків,— прорік Олександр Миколайович.

"Дарма я його жалів, не варто було",— подумав Михайло Дмитрович і махнув рукою, рубонувши повітря ребром долоні.

— У тисячний раз нагадую вам ту ж саму формулу гуманістів: розум і добро неподільні. Втім, глухий теж має вуха, проте зостається глухим...

Алі страшно було самій залишатися вдома. Вона не могла позбутися враження, ніби хтось за нею підглядає. Іноді здавалося, що за вікном мигає тінь, і вона прожогом кидалася до вікна. Примарювалися шерехи, і вона блукала кімнатами, заглядаючи в усі кутки. Разом із нею кімнатами блукали тіні.

То їй хотілося, щоб Юра приїхав, а то вона починала боятися цієї години. Боялася, що доведеться виконувати обіцянку, дану полковникові. Вона старалася абстрагуватися від цього, однак не могла не думати про те, що розшукують Юру, що над ним кружляють зграї вертольотів, що на нього чатують озброєні оперативники. Вона подумки благала його, заклинала: "Іди, рідний, іди швидше і якнайдалі — туди, де тебе не дістануть". Аля дивувалася собі: "Як же це я йду проти всіх? Як смію? Адже полковник сказав, що розшукати Юру необхідно "в інтересах людства". Полковник — статечний, умудрений, правдивий. От і виходить, що я — проти людства? Ні, не проти. Просто людство — якесь загальне для мене поняття, абстракція. А Юра — конкретний, близький. Можливо, треба поміняти їх місцями за ступенем абстракції. Адже людство — це люди, такі ж, як я. А він..."

Однак перед її думками виростала стіна, глухий мур, частокіл спогадів. Вона не могла думати про Юру як про штучну істоту з ворожими намірами. Вона згадувала його обійми, його подих на своїй шкірі, його захват: "От, виявляється, як це буває..."

Аля забувалася тільки на роботі і старалася не залишати собі часу для відпочинку та сторонніх роздумів. Коли допікали запитаннями про Юру, вона ставала злою і дратівливою, і їй давали спокій навіть доскіпливі й нетямовиті. Вона не могла збагнути, що з нею коїться, по-різному називала свої почуття і не зносила, коли хтось при ній заговорював про чекання.

Аля навмисне блукала вечорами найбільш відлюдними вулицями, зупинялася у найтемніших алеях парку, аби Юра, якщо він усе-таки ховається в місті, міг підійти до неї, не ризикуючи.

Кілька разів їй наснилося, що він повернувся, і потім вона довго лежала, переживаючи сон. її навідували подруги та знайомі, розповідали про свої жалі й радощі. Вона давала їм цілком розумні, слушні поради, її колега, Маргарита Петрівна, дивувалася: "Алько, та ти, їй-бо, зробилася мудрою!"

Одного разу їй наснився Юра дуже ясно — він увійшов до кімнати, висунув із ніші письмовий стіл, розклав його і почав щось писати. Вона пам'ятала, що тінь од стола сягала її постелі, падала на подушку.

"Юро!" — гукнула вона.

Він повернув до неї змучене обличчя.

"Коли ти повернешся?"

"Я весь час поряд з тобою",— відповів він.

"Хочу, аби ти повернувся назавжди".

"Не вимовляй цього слова. Назавжди — страшне поняття. Чорно-фіолетова порожнеча, де не чути ні кроків, ні стукоту годинника".

Вона заклично простягла до нього руки, та в цю мить пролунав дзвоник у двері. Вискочила в передпокій, одімкнула замок.

У двері бочком просунувся Михайло Дмитрович. Підніс капелюха, вклонився.

— Доброго ранку,— привітався.— Даруйте за ранній візит,— і ще раз підніс капелюха, відкриваючи лисіючу голову.— Мені необхідно з вами поговорити.

— А де ваш грізний начальник? — спитала Аля, придивляючися до відвідувача.

— Кого ви маєте на увазі? — Михайло Дмитрович вирішив, що вона вважав його за співробітника міліції.

— Тепер, здається, на мене черга вибачатися,— задоволене відказала Аля.

Михайло Дмитрович засміявся. Він умів сміятись, як дитина,— заливчасте і невтримно. У сміхові брало участь усе тіло: стрибали повні губи, тряслися плечі, розмахували руки. Аля теж усміхнулася. Крига скресла.

Та вже наступної миті Аля спохмурніла і запитала:

— Хочете говорити про нього?

— І про вас,— відповів Михайло Дмитрович, витираючи хусточкою спочатку піт з лоба, затим — сльози.

— А що про мене говорити? Зі мною все ясно.

— Все, та не все. Як у коханні: і місяць світить, і гори високі.

І, щоб Аля не встигла кинути вже наготовлене:

"А це стосується лише мене", Михайло Дмитрович швидко Додав:

— Юра гідний кохання. Це я вам кажу цілком об'єктивно, як один із його батьків.

Він і тут не міг стриматися від жарту. На щастя, Аля не помітила цього, її зацікавило в його словах зовсім інше:

"Він знає про Юру багато".

— Він — оригінальна людина,— вів далі вчений, зовсім невимушене і природно вимовивши слово "людина".— Могутня, мудра. І, як усяка мудра людина, він не може бути злим. Розум і зло несумісні, бо зло завжди нерозумне.

— Ви їм це казали?

— Звичайно.

— І що ж вони?

— Хто не хоче почути, той не почує,

— Вони й мені не повірили. А він же любить мене посправжньому.

У словах Алі вчувався прихований виклик, і Михайло Дмитрович поквапливо підтвердив:

— Він цілком здатний на глибокі почуття. На значно глибші, ніж...

Михайло Дмитрович хотів сказати "ніж деякі люди", але спохопився і став жувати губами, підшукуючи відповідно слово. Аля знайшла швидше:

— Ніж багато хто. За це можу ручитися.

Вона навіть притупнула ногою задля більшої переконливості.

Співрозмовник збуджено засопів. Потім сопіння перейшло у задоволене муркотіння.

— Саме це я й хотів сказати.

Аля, як і в першу їхню зустріч, перейнялася до нього довірою і запитала про те, що давно мучило її.

— Може, мені не слід було говорити академіку про Юру?

— Е... е...

— Я дурепа.

Повні губи Михайла Дмитровича то розтягувалися, наче він хотів усміхнутися, то випиналися. Нарешті вони розтулилися, пропускаючи потік слів:

— Е-е, не потерпайте. Вистачало інших фактів, аби його виявити. Кита в карася не впхнеш. Дуже-бо незвичні були Юрині дії та вчинки. Він не такий, як усі, та й до того ж тільки розпочинав знайомитися із світом людей і зовсім не знав мистецтва камуфляжу. Я дуже боюся, щоб це знайомство не затьмарилося чимось непоправним...

— Він добрий.

— Знаю. Та коли слон іде до водопою, він може не помітити на дорозі мурашок.

Аля примружилася, подивилася пильно на співрозмовника, затим запитала:

— Таке співвідношення?

Михайло Дмитрович проникливе усміхнувся:

— А вам би хотілося такого? Мушу вас розчарувати. Ні, звичайно. Я перебільшив. А втім, не беруся точно визначити різницю у мисленні. І не в розмірах справа, як мовив одного разу кравець, виявивши, що пошитий ним костюм — із гнилої тканини. Різниця є, а значить, нам важко передбачити наслідки.

— Тому ви теж хочете, аби він якнайшвидше повернувся?

Михайло Дмитрович поглянув на неї мовби з-над окулярів, хоч окулярів не носив.

— І тому, і цьому, тому і цьому,— примовляв він.— А коли відверто, то я ставлюся до нього, як до своєї дитини, розумієте?

Аля кивнула, довірливо поклала руку йому на плече, по-змовницькому запитала:

— А хіба можна якось прискорити його повернення?

— Бумеранг повертається, коли його кидають. Як перший крок я рекомендував полковникові та своєму шефові поверутися на вихідні позиції — припинити всякі пошуки Юри.

— Повністю згодна з вами.

— Однак вони не погодилися. Тітка зебра боїться, що один полічить її смуги, а інший з'їсть, не займаючись ліком. Їх теж треба зрозуміти.

— Що ж робити?

— Гай-гай, друже мій, зізнаюся з усією відвертістю, як старий інтелігент,— не знаю. Одна з наших непорушних істин проголошує: розмірковувати легше, ніж діяти. А у вас немає ніяких контактів з Юрою?

Аля відсахнулася. На обличчі з'явився вираз обуреного подиву.

— Невже ви все ще підозрюєте...

Михайло Дмитрович навіть руками замахав:

— Що ви?! Що ви?! Я зовсім не те мав на увазі. Я запитую про неусвідомлені контакти; Наприклад, ви могли бачити його вві сні...

Аля залилася краскою. Брови Михайла Дмитровича здивовано полізли вгору.

— Це було не раз. Але ж я весь час думаю про нього,— пробурмотіла вона.

— Розкажіть про ваші сни.

Нікому б іншому не могла Аля цього розказати. Хіба що мамі, якби мама була жива. А цьому чоловікові чомусь змогла. І від його мовчазного співчуття, від його доброї зацікавленості їй ставало спокійніше, з'являлася впевненість, що жодної біди не станеться.

Вони попрощалися друзями.

Михайло Дмитрович старанно відводив погляд від чочоловіка, який сидів навпроти. Він знав, що по його очах той зразу все зрозуміє. "А правда нам зараз не потрібна,— думав учений.— Правда зараз для нас — сліпуча вершина, а сходження ми відклали на потім. Нас влаштовує нестійка рівновага — ані брехні, ані правди. В даний момент важливо лише те, з чим він прийшов: ліки і рецепт їх виготовлення. Але чи знімає це з нього підозру в причетності до епідемії? Чи його прихід з ліками до мене — бажання спокутувати провину? І ще одне запитання: чи знає він взагалі, чи здогадується про те, в чому підозрюють його? Чи він єдиний вовк серед коней, якому приписують з'їдення вівса, чи єдиний кінь серед вовків, який буцімто їв м'ясо? І що він у такому разі думає про людські підозри?"

Прямий ніс, тверді опуклі губи, швидка гра лицевих м'язів, яка різко змінює вираз обличчя — ніби маски надіває. І лише крізь його очі, які змінюються ще швидше, можна впіймати момент, заглянути в глиб його єства, торкнутися того, що колись було сірою з різнокольоровими прожилками речовиною, котра росла в колбі, мов дріжджі,— тоді в'є безпорадною, беззахисною, але вже з прихованою страшною вибуховою силою.

"Батько вдивляється в дітище,— подумав Михайло Дмитрович про себе в третій особі.— В дітище, котре перестав розуміти. Назовсім? Чи розуміння можливе?"

Він залишився незадоволений своїми думками: "Якщо ми не зрозуміємо його, то на який контакт з розумними інопланетними істотами можна сподіватися? Він — дитя людського розуму, син людський".

Почувся протяжливий негучний гул, приглушений подвійною пластмасою вікна. В синьому небі залишилася тануча смуга. Це з малого ракетодрому відлетів корабель на Місяць.

Михайлові Дмитровичу прийшла в голову шалена думка. Він не знав, що подібна думка виникла і в його гостя.

— Дуже шкодую, що ви не можете назвати автора цих ліків,— сказав учений, думаючи: "Чи зблизимося ми хоч трішки після його візиту? Чи правильно він витлумачить мою поведінку? А може, вирішить, що я не збагнув, хто переді мною? Це дуже важливо. Адже, йдучи до мене, він мусив припустити, що я спробую затримати його".

— Не уповноважений,— відповів гість і різко підвівся в крісла. Здавалося, крісло вистрелило ним.

Підвівся й Михайло Дмитрович. Тепер він дозволив собі заглянути у вічі гостю. І зразу перестав сумніватися:

"Він усе розуміє. Можливо, навіть більше, аніж я припускаю. В усякому разі він знає, що я вдаю, наче не впізнав його. Та чи зрозуміє він і те, чому я так роблю?"

І зразу ж Михайло Дмитрович засоромився власних сумнівів: "Виходить, я не вірю в нього? В сина, котрого створив таким могутнім, щоб зумів доконати недоступне для мене? І коли намір удався, я злякався... Його? Себе?.."

Він повільно простягнув руку, і Юра обережно потиснув її.

Тінь Михайла Дмитровича лежала поміж ними, як обриси прірви, і рука здавалася мостом...

Вийшовши з будинку, Юра сів на лаву в скверику. З вікон квартири Михайлові Дмитровичу було добре його видно. Він просидів непорушне понад годину. За цей час учений міг викликати сюди полковника Тарнова і його помічників.

Юрій діждався, поки повз лаву пройшов Михайло Дмитрович, бережливо несучи пузатий портфель. Учений не дигився в його бік, удаючи, що нічого не помічає. Юрина тінь кипросталась, виросла, накрила тінь Михайла Дмитровича. Вчений зупинився, очікувально дивлячись на Юру.

— Мені здалося, що ви весь час хотіли мене про щось запитати, але не наважилися,— сказав Юрій.

Його очі зробилися лукаво-веселими, наче він дізнався про співрозмовника щось дуже смішне і готувався розповісти йому про це. Михайла Дмитровича образив його погляд, і він, не даючи волі почуттям, швидко відповів:

— Ви маєте рацію. Мені хотілося взнати про те, як ви думаєте, які алгоритми лежать в основі вашого мислення. Яким чином ви приходите до несподіваних висновків?

Юрин погляд змінився. У ньому з'явилася задума.

— Я вже намагався сформулювати це на папері. Та поки що формулювання виходять погано. Чи то я не досить знаю мову, чи то в ній не вистачає слів. Усе зводиться до того, що я стараюсь якомога менше виосібнювати, вичленяти. Силкуюся відчувати навколишній світ як нерозривну цілісність. Адже він і є таким.

— Відчувати — це не значить мислити,— заперечив Михайло Дмитрович.

— Кожна істота відчуває світ через органи почуттів, а вони цілком певні,— відказав Юрій.— Таким чином, уже на цьому етапі істота не може відчути світ цілісним, а виосібпює в ньому частини. Коли ж людина міркує, роздумує, вона виосібнює ще більше: спочатку ділянку, над якою замислилася, далі — елементи для роздумів.

— Дозвольте, я перекладу ваші слова на професійну мову,— усміхнувся Михайло Дмитрович.— Мозок вибирає інформацію, необхідну для розв'язання даної проблеми, і відкидає несуттєву.

— А коли серед "несуттєвої" інформації міститься та, під якої залежить істинне розв'язання проблем?

— Еге ж, так може бути,— погодився Михайло Дмитрович.— Але ж наш мозок здатний переробити лише певну кількість інформації. І тут нічого не вдієш.

— Ви хотіли дізнатися про головну відмінність між нами,— мовив Юрій.— Про відмінність, яку самі створили, аби подолати те, з чим "нічого не вдієш". Так от, по-перше, ця відмінність вимірюється кількістю інформації, котру істота спроможна сприйняти і переробити за одиницю часу.

— А по-друге?

— Друге — алгоритм. Але я не можу сформулювати словами відмінність. Бачу суттєве в тому, що вам видається несуттєвим. Даруйте, я не можу викласти проблему зрозуміліше. Не знаю, як це зробити. З моєї точки зору, людина сприймає речі і явища через когось. Іноді "хтось" — вона сама, інколи, аби сприйняти, їй треба перетворитися на когось. Іноді "хтось" — її свідомість...

Юра замовк, на його обличчі змінювали одне одного вирази досади, здивування, приреченості. Михайло Дмитрович співчутливо дивився на нього, беззвучно ворушачи губами, наче пробував щось підказати. Затим заговорив:

— Одного разу заєць запитав у робота: "Ти вмієш бігати, як я? Значить, ти такий самий, як я. То дай відповідь на три "чому": чому ти не їси моркви? Чому ти такий твердий? Чому ти нікого не боїшся?" "Одне з трьох "чому" відповідає на решту два",—відповів робот. "Усе зрозумів!" — вигукнув заєць і... перестав їсти моркву.

— Бідний заєць! — з полегкістю розсміявся Юрій.— А вам величезне спасибі. Ви підказали мені шлях. І якщо коли-небудь мені пощастить сформулювати алгоритми мого мислення достатньо зрозуміло й однозначно, ви будете першим, хто дізнається про це. А поки що побажайте мені успіху.

"Ні, він не причетний до виникнення епідемії,— подумав учений.— Збіг у часі з викраденням пробірок — випадковість. Але зате він причетний до припинення епідемії..."

— Евалде Антоновичу, ви не пізнаєте мене? Худий, з виступаючими лопатками і гострими ліктями чоловік уважно глянув на гостя. Біля очей зібралися і розбіглися зморшки. Він усміхнувся:

— Це ви мусили не впізнати мене! Ви ж бачили мене тільки хворим, у кріслі!

Справді, нелегко було пізнати в цьому жвавому, як ртуть, рухливому чоловікові того безпорадного паралітика в кріслі з маніпуляторами, якого колись зустрів Юрій у коридорі медцентру.

— У мене був орієнтир — ваша адреса,— привітно мовив Юрій.— І стимул — ваше запрошення. А ще — ваша обіцянка...

— Пам'ятаю: розповісти про наші роботи. Я виконаю її.

— Зараз?

— Можна й зараз. Ходімо.

Вони довго ходили по лабораторіях — з поверху на поверх. Евалд Антонович показував Юрі гіґантські тришийкові колби, в які поміщали суміш різноманітних елементів і, пропускаючи крізь них електричні розряди, отримували амінокислоти. Автоматичні мішалки із страшним шумом перемішували вміст. На панелях витяжних шаф загорялися й гасли контрольні лампочки, у ректифікаційних колонках з тихим шерехом струмилися потоки рідин. Тремтіли стрілки мілівольтметрів, манометрів, мановакуумуляторів. Часом лунало комарине дзижчання суперцентрифуг. Евалд Антонович знайомив гостя з результатами аналізів первісних організмів та проторганізмів; демонстрував з явним задоволенням, як із коацерватів утворюються складні сполуки.

В одній з лабораторій він показав Юрі колекції "метеоритного життя", розповів про гіпотези його космічного зародження.

— Вдумайтеся хоча б у такі факти,— говорив він, запально розмахуючи довгими руками.— Шістдесят три проценти всіх атомів людського тіла — водневі. А в космосі найпоширеніший елемент — водень. За ним ідуть, коли не враховувати інертних елементів, кисень, вуглець, азот. І в нашому тілі ті ж чотири "кити": водень, кисень, вуглець, азот. Органічні сполуки постійно мандрують на метеоритах у космічному просторі. Там є мурашиний альдегід, ціанацстилен, деревний спирт, мурашина кислота, метанімін... Розумієте, що це означає? Адже це основи амінокислот! Хіба все це не нагадує стрілку компаса, яка показує напрям?

Він тріумфуюче дивився на гостя. А той цілком спокійно і дещо поблажливо відказав:

— Ви маєте рацію. Це набагато ближче до істини, ніж попередні гіпотези, з котрими ви мене знайомили.

— Ви говорите так, немовби давно прозирнули в таємницю зародження життя,— не приховуючи іронії, зауважив Евалд Антонович.— Одначе космічна мікробіологія, хоч і нагромадила чимало вже спостережень, а все ж таки ще не відповіла на питання питань.

— Не покладайтесь на досягнення космобіології.

— А на що покладатись?

Юрій мовчки знизав плечима. Евалд Антонович анітрохи не збентежився- і зайшов з іншого боку:

— Ви маєте факти, не відомі науці?

— Не так факти, як висновки,— посміхнувся Юрій, і його посмішка не сподобалась Евалдові Антоновичу, як не подобалася вона часом і іншим людям, які бачили її.

— Що ви маєте на думці?

— Мої висновки несуттєві, бо спираються не на факти. В усякому разі не на ті факти, які спостерігаються багатьма.

— І ніхто до вас не помічав їх? Чому?

— Все залежигь від кута зору. Якщо спостерігані людське життя зблизька, воно мав сенс навіть у деталях: у вчинках, рухах, жестал. Але якщо на літальному апараті підніматися вгору, продовжуючи спостерігати життя, ми спочатку втратимо сенс, а потім знову побачимо його, але на іншому, узагальненому рівні.

Евалд Антонович подумав, що Юрій ухиляється од відповіді на його запитання, і з жалем сказав:

— Ми краще розуміли один одного, коли я був хворим.

— Тоді ми більше міркували.

— В науці заведено спочатку нагромаджувати факти, а вже згодом роздумувати над ними.

Та ж посмішка, наче хто приклеїв, з'явилася на Юрісвому обличчі.

— Хіба природа не нагромадила досить фактів? Вона ставить мільярди експериментів щосекунди. 6 над чим поміркувати, чи не так?

— Це демагогія! — вигукнув Евалд Антонович. Юрій зігнав посмішку з обличчя і примирливо торкнувся руки співрозмовника.

— Уявіть собі будь-який замкнутий світ і його мешканців: мікробів у краплі води або в пробірці, людей у ракеті, на Землі, у зоряній системі — все одно де, але в замкнутому просторі. Чи можуть мікроби взнати про себе щось істотне, якщо не вийдуть за межі краплі або пробірки?

Він замовк, затим уже зовсім іншим тоном попрохав:

— Дозвольте мені днинку попрацювати в одній з ваших лабораторій...

Завідуючий лабораторією Кустович, з яким познайомив Юрія Евалд Антонович, очікуюче дивився на гостя. Гість зрозумів запрошення висловитись і заговорив без околясів:

— Мені треба випробувати новий вид замінника живої тканини. Він необхідний для протезування внутрішніх органів. Мені потрібно кілька днів попрацювати у вашій лабораторії.

— Формула тканини? — запитав Кустович. Гість простелив поверх паперів на столі Кустовича довгу стрічку, помережану значками. Кустович довго її вивчав.

— Не можу уявити, навіщо тут бензольне кільце, а тут — закис заліза,— пробурчав він.— А вся ліва половина, даруйте, це вже суцільна абракадабра. Нащо даремно завантажувати людей і апарати? Давайте програємо вашу формулу на обчислювальній машині — і самі переконаєтеся. Така тканина немислима. Вона зразу розпадеться.— Він глянув на гостя і загнувся.— Втім, якщо хочете, працюйте без помічників. Або своїх беріть. Нагадайте, як вас звуть.

— Юрій Юрійович. Значить, дозволяєте? Кустович знизав могутніми плечима, що означало: я вже все сказав. Юрій круто змінив тему.

— А що показала перевірка вашої гіпотези? Я знаю про неї. Пам'ятається, вона була досить цікавою.

— Перші досліди пройшли успішно,— подобрішав Кустович.— Бромо-фтористі сполуки роблять пластбілок більш стійким. Якщо вас цікавить, можу й докладніше.

— Цікавить.

— То ходімо в лабораторію.

Кустович не лише розповідав, але й показував зразки синтезованих білків, пояснюючи етапи їхнього синтезу.

— Ось тут і вибрали б зразки для ваших замінників,— мимохіть сказав він і одразу ж густо побуряковів.

— Вони надто близькі до природних,— заперечив Юрій, не помічаючи його збентеженості.

— Так це ж добре.

— Не зовсім. Тканина має водночас служити стимулятором і самого органа, і систем, що з ним взаємодіють.

— Я погано вас розумію,— признався Кустович.— Але ви б могли замовити білок із заданими якостями. Ми виконуємо роботу на замовлення. Переставляємо амінокислоти, мов кубики. Змінюємо їхній склад...

— І все-таки ви виробляєте штучні тканини на природній основі. Навіть коли хочете зробити їх кращими, ніж природні.

Кустович здивувався:

— А як же інакше?

— У такому разі зміни будуть незначними і неістотними. Спробуйте збудувати будиночки з піску або електромобілі з глини. Удосконалюйте їх скільки завгодно, як завгодно, змінюйте конструкцію — це будуть іграшки. Ви доможетесь успіху тільки тоді, коли зміните саму основу, самий матеріал.

— Ми робимо те, що можливе,— відказав Кустович і зразу зробився схожим на хлопчака-переростка.— Та коли ви хочете попрацювати за своїми рецептами, будь ласка. А я подивлюся, що у вас вийде.

Йому хотілося стати "руки в боки" і притупнути ногою.

Юрій увімкнув установку для радіоактивного аналізу та рефрактометр. Припав до окуляра, покрутив ручку настройки. Знизу, з голубого туману, випливли колонки цифр. Його задовольнили результати дослідження. Підняв кінець шланга, що зміївся від ректифікаційної колонки, і опустив його в порожню банку, знявши з неї металеву фольгу. Срібляста, ніби ртуть, в'язка рідина повільно наповнювала судину. Юрій присунув до себе іншу банку з наготовленим завчасу рожевувато-білим розчином і занурив у нього руку. Трохи скривився од болю, та швидко опанував себе. Другою рукою надів на голову шолом, густо заплетений проводами.

За кілька хвилин він уже спокійно дивився, як танули в розчині фаланги пальців, як з'являлися і лопалися бульбашки повітря. Коли від пальців залишилися самі кістки, він вийняв руку, промив її і, не скидаючи шолома, пішов до кабіни синтезатора. Декількома обертами верньєрів задав синтезатору модуляцію. Здоровою рукою взяв банку із сріблястою рідиною і вилив її в одне з відділень синтезатора. Лише після того він увімкнув ванну синтезатора і перевірив по спалахах індикаторів її роботу. Бережно занурив кісточки пальців у рідину. Вони негайно вкрилися набрякаючою плівкою. Плівка потовщувалася, по краях її утворювалася бахрома. Юрій заворожено стежив, як випинаються у вируючому розчині нитки бахроми, відокремлюються, мечуться, наче живі істоти, від стінки до стінки...

Коли він витягнув руку, пальці на ній були такі ж, як і раніше, хіба що шкіра на них ледь-ледь виблискувала сріблясто-голубим. Юрій простягнув другу руку до зовнішньої стінки синтезатора, намацав спочатку панель, далі — верньєри, вимкнув синтезатор.

Він довго шукав у шафах, перш ніж знайшов спиртівку. Запалив її і встромив щойно синтезовані пальці у вогонь. Полум'я відхилилося. В тій же шафі він знайшов товсту металеву підставку. Поставивши її на підлогу, з силою натиснув на неї пальцями руки. Пальці пройшли підставку наскрізь і навіть трохи заглибилися у підлогу.

— Ось так! — сказав Юрій і заспівав: — Ось так, ось так, ось так...

Старанно розкладаючи на підлозі кінці проводів і шлангів, він почав готувати ванну синтезатора.

НА КОСМОДРОМІ

На екрані сторожового пульта, на поділці, що означала сьомий квадрат космодрому, замиготів синій вогник індикатора. Черговий незлобиво вилаявся на адресу юних шибеників, яким не сидиться вдома. Він не сумнівався, що це знову колобродять "зайці" — хлопчаки й дівчатка, їм, бачте, хочеться космічних подвигів, і вони не знати якими шляхами пробираються через два кордони.

Черговий викликав по селектору охорону сьомого квадрата і наказав виявити "зайців", нам'яти їм за давнім звичаєм вуха і відпровадити в школу з усіма почестями. Одначе через півгодини начальник охорони квадрата доповів черговому, що "зайців" не виявлено, і несміливо запитав, чи не могла статися помилка.

— А що — подейкують, ніби в мене з очима негаразд? — вкрадливо поцікавився черговий.

— Та що ви, нічого такого нема,— почав виправдовуватись начальник охорони.

Не слухаючи його, черговий вів далі:

— А якби й так, то вам належить знати, що ЦСЕ — вентральний спостережний екран — ніколи не помиляється.

— Так я ж зовсім не в тому плані,— жалібно сказав начальник охорони.— Ви ж могли й пожартувати...

— Що-о-о?! — ревнув черговий розсердженим биком.—

Та за такі жарти...

Начальник охорони хутенько відключився від селектора. Пройшло не менше сорока хвилин, доки він наважився

повторно доповісти, що нікого із сторонніх у квадраті не

виявлено.

— Примусьте своїх підлеглих тричі прочесати квадрат! Нехай попрацюють всі водночас! — бушував черговий.— Ми ще подивимось, у кого очі на місці!

— Я так і зробив. Два відділення тричі прочесали квадрат,— пролунав рапорт.

— Зараз я особисто прибуду до вас,— пообіцяв черговий голосом, який не віщував нічого хорошого.

Він прибув на "газику" за кілька хвилин. Глянувши на електронні "шукачі" в руках солдатів охорони, зневажливо примружився і махнув рукою:

— Це не допоможе. "Зайці" тепер хвостаті, сліди замітають. Екрануються металом, "шукачі" не розрізняють їх.

— У такому разі і ваш ЦСЕ не побачив би їх,— наважився нагадати начальник охорони.

— А ви таки маєте рацію,— дещо здивовано і заохотливо мовив черговий,

— Нагадую вам також,— осмілів начальник охорони,— що в обох попередніх випадках "зайцями" були хлопці із школи юних космонавтів. І проникали вони через сусідній квадрат. Так їм зручніше.

— І знову ви маєте рацію,— подобрішав черговий. Він навіть облишив начальницький тон і почав думати вголос:

— Невже пустує хтось із школи юних космонавтів? Випробовують свої сили і наш терпець?

Начальник охорони вирішив, що йому слід сказати щось для пристойності. Та потрібних слів не знайшлось, і він бовкнув перше-ліпше, що спало на думку:

— Як знайдемо, так і взнаємо.

Він одразу ж пожалкував цих слів, бо черговий негайно перемінив тон з дружнього на поблажливий:

— А поспішати не треба, дружечку. Поспішливість, казали стародавні одесити, потрібна лише при ловінні бліх. їм вторували стародавні римляни: "Festina Lente".

Начальник охорони, котрий латині не знав, промовив щось малозрозуміле, але весь його вигляд красномовно свідчив, що він повністю згоден з начальником.

— А в даному разі,— правив своєї черговий,— якщо мій висновок правильний і "заєць" хоче політати самостійно, то з цього виходить...— Він допитливо подивився на начальника охорони, одначе той старанно удавав, ніби не розумів начальникового погляду, і черговому довелося запитати: — Як ви гадаєте?

Той зацьковано покрутив головою, мов кінь, котрий хоче скинути хомут. Черговий змилостивився і повчально мовив:

— Гаразд, слухайте і запам'ятовуйте. Шукати його треба лише в тих кораблях, які заправлено пальним. А такихбо зовсім небагато.

Обличчя начальника охорони відбивало зрозуміння і захоплення.

— Такий корабель зараз у нас лише один — "Стрімкий". Вони перезирнулися і, не змовляючися, щодуху помчали до корабля. Його гострий ніс, націлений у небо, було видно здалеку. Од нього відокремилась і полетіла вгору кільцеподібна хмаринка. За нею друга, третя...

— Він готується до старту! — вигукнув черговий, рвонув мікропередавач з грудей, увімкнув його і скомандував:

— Старт "Стрімкому" заборонено! Опустити площадку, зачинити люк! Усім стежити за кораблем!

Ніс "Стрімкого" почав опускатися, його затулили інші кораблі. Це означало, що команда чергового була виконана — диспетчер опустив стартову площадку разом із кораблем на нижній ярус космодрому.

— Є ще в нас розторопні працівники,— задоволене сказав черговий, не дивлячись на похнюплене обличчя начальника охорони.

Коли вони вийшли з ліфта на нижньому ярусі, біля корабля вже зібралося не менше двох десятків охоронників. Один з них доповів черговому:

— Двигуни включено, в кабіні — нікого.

— Значить, устиг вискочити, коли корабель почав опускатися,— майже спокійно резюмував черговий.— Нічого, далеко не втече. Всю охорону піднято на ноги. Невдовзі познайомимося з цим шибайголовою.

Він був цілковито впевнений, що шибайголову спіймають протягом лічених хвилин. Екрануватися від "шукачів" він не зможе, коли вже локатори засікли його. А в тому, що справа виглядає саме так, черговий не мав сумніву — його команда автоматично перемкнула всі спостережні екрани космодрому на "Стрімкий".

Упевненість чергового похитнулася через десять хвилин, через двадцять хвилин — дала тріщину. За півгодини, коли обшукали всі кораблі, що були у сьомому квадраті, від неї не зосталося навіть приємних спогадів. Тільки безмежний, майже містичний подив перед неймовірним. А через годину...

Через годину всі, кому належало знати про подію на космодромі, у тому числі й полковник Тарнов, були оповіщені. Полковник прибув на космодром разом із помічниками та Олександром Миколайовичем перш, ніж прибули представники інших відомств, їм вдалося побачити і сфотографувати сліди, які залишилися на підлозі кабіни корабля, зняти відбитки пальців з приладів.

Кращі дактилоскопісти сперечалися між собою до знемоги. Один запевняв, що на руках зловмисника були тонюсінькі рукавички з невідомої фосфоресціюючої тканини. Але тоді відбитків не зосталося б зовсім,— заперечували йому інші. Звичайного пальцевого малюнка не було. Замість нього — фосфоресціююча поверхня та кілька схрещених ліній;

схожих на знаки множення.

Сліди розглядали з натіненням і без натінення, піддали їх рефракційному аналізу, вивчали в пучках прискорених протонів.

Насилу полковникові Тарнову вдалося припинити суперечку, яка спалахнула і погрожувала перейти в теоретичну дискусію. Ще з більшими труднощами Тарнов ухилився від пояснень та відповідей на запитання типу: "А що ви гадаєте з цього приводу?"

Залишившись наодинці з Олександром Миколайовичем, він витер тильною стороною долоні піт з лоба й важко сів у крісло. На кілька хвилин полковник дозволив собі розслабитись. Олександр Миколайович не турбував його. Вони обидва мовчали, добре пам'ятаючи, що в цей час у їхніх кабінетах розриваються дзвоном телефони і суворі начальники прагнуть узнати, "чи скоро заженуть джина назад у пляшку?".

Полковник навскоси через стіл присунув до вченого декілька фотоаркушів з відбитками, схожими на знаки множення, мляво сказав:

— Порівняйте. Малюнок змінився, але дещо залишилося. Оці знаки, наприклад.

— Це він! — без будь-якого сумніву відгукнувся Олександр Миколайович.

У цей час до кабінету ввійшли комісар міліції та Ельбор Георгійович. Полковник Тарнов підхопився.

— Сидіть, сидіть,— махнув рукою комісар.— Як я розумію, це пустує все той же ваш підопічний? Відбитки індеитифіковано?

— Відбитки змінилися, незмінними лишилися тільки деякі елементи малюнка,— відповів Тарнов.— Однак хімічні та фізичні аналізи показують, що групи елементів, незвичні для виділень людської шкіри і за складом, і за випромінванням енергії,— ті ж самі. Різниця непринципова. Я схильний стверджувати, що це наслідив старий знайомець.

— Якщо йому пощастить заволодіти кораблем і вийти в космос...— почав Ельбор Георгійович і замовк.

У кабінеті запала тиша. Всі присутні думали про одне й те ж: про пробірки з мікробами, викрадені з лабораторії, про те, що за цей час міг іще накоїти супермозок. Вони уявляли, як з космічної орбіти дивиться на землю істота, для котрої і вони, і всі люди — лише об'єкти для дослідів, мікроби в краплі води, порошинки на шматочку тверді...

"Ні, не всі,— подумав Ельбор Георгійович, згадавши про жінку з тонкою шиєю та високою зачіскою, жінку, яка так палко захищала свого коханого.— Та чи має це для нього значення?"

— Не можна дозволити йому відлетіти з Землі,— сказав Олександр Миколайович.— У будь-якому разі його не можна випускати з-під контролю.

Ельбор Георгійович недобре посміхнувся.

— Дякую за рекомендації. Можна подумати, що він тут у нас під контролем.— І продовжував з наростаючим роздратуванням.— Ваш заступник, наприклад, вважає, що супермозкові треба надати повну свободу. Ви ж рекомендуєте не випускати його з-під контролю. Добре, ми прислухаємося до ваших рекомендацій. Але який кордон здатний затримати його? Що б, наприклад, порадили ви? Подвоїти, потроїти, подесятерити охорону? Включити до неї наших працівників розшуку? Проте із збільшенням числа людей зростуть і шанси супермозку загубитися серед них. Звичайно, ми застосуємо засоби безпеки. Опрацюємо на певний час іншу систему забезпечення старту космічних кораблів. Будемо випускати з нижніх ярусів на стартові площадки по одному кораблю. Але де ж гарантія, що цей супер не придумає контрзаходів? Та чи є, чорти забирай, у нього ахіллесова п'ята?

Вираз "чорти забирай" свідчив про те, що Ельбор Георгійович дійшов до кондиції. Та зовні він був абсолютно спокійний, і його подальші слова пролунали для полковника Тарнова цілковитою несподіванкою:

— Є рекомендація, аби операцією, як і раніше, керував полковник Тарнов.

Комісар підтвердив це рішення кивком голови. Потім сказав, звертаючись до полковника:

— До речі, ви й знайомі з ним більше за інших. А його "батьки", за рішенням академії, й надалі допомагатимуть вам.

Олександр Миколайович хотів щось сказати. Комісар рвучко повернувся до нього.

— Це буде справедливо,— промовив він, стримуючи рокітливий бас.— Ви його породили — вам і належить його урезонювати. Кому ж, як не "батькам"...

Олександр Миколайович ладен був не на жарт образитись, тим паче що слова комісара не були позбавлені справедливості. Але тут йому сяйнула рятівна думка, і він поспішив її висловити:

— Є і в нього ахіллесова п'ята! З огляду на свою складність супермозок має одну істотну слабкість.

Ельбор Георгійович підняв на нього погляд, що гостро спалахнув:

— Яку?

— Коли вже в нього виникає почуття, воно став дуже складним і глибоким...

Він замовк на мить, насолоджуючись зацікавленістю співрозмовника, і продовжив:

— А судячи з розповіді тієї жінки, Аліни Іванівни, почуття в нього виникло.

— І ви пропонуєте?..

— Так! Включити її в охорону космодрому. Він не наважиться завдати їй шкоди. А вже вона найбільше з-поміж усіх зацікавлена в тому, щоб він нікуди не відлітав.

— Я далеко не впевнений у доцільності таких дій,— сказав Ельбор Георгійович,— але вирішувати Тарнову. Він головний виконавець операції.

Полковник раптом зауважив про себе, що підборіддя в Олександра Миколайовича не тільки квадратне, але й важке, уперте, розділене глибокою западиною, а ніс у нього короткий і владний.

— Це антилюдяно! — обурився Михайло Дмитрович, дізнавшись про їхнє рішення.— Антилюдяно і недозволено! Я опротестую вашу рекомендацію в академії, Олександре Миколайовичу.

Він старався говорити якомога категоричніше. Та жоден з його опонентів не збентежився.

— Ми виклали їй наші міркування, і вона сама згодилася,— мовив полковник.

Голос його був м'яким, а це, як добре засвоїв Михайло Дмитрович, означало, що сперечатися з ним марна річ.

І все ж він спробував:

— Я говорю не про неї, а про нього. Голос полковника зробився ще м'якшим, оксамитнішим, у ньому почулися воркітливі нотки:

— Ви ж самі розуміє ге, що не можна дозволити йому забиратися в космос.

— Він — не людина, і ми застосовуємо до нього відповідні методи,— відрізав Олександр Миколайович. Михайло Дмитрович готовий був благати:

— Але ж він не бажав людям нічого лихого. Згадайте про ліки.

Олександр Миколайович зневажливо махнув рукою.

— Димова завіса, запізніле каяття. А смерть шофера? Це, на вашу думку, благодіяння?

— Він не знав, що станеться аварія. Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевнено додав:

— Я ж бо вже казав про ліки, які створив він.

— А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в експерименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі.—Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому.

Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайович наміру не має.

І полковник поквапився йому на допомогу. Суворо дивлячись на Михайла Дмитровича, він мовив:

— Впізнавши його, ви зобов'язані були негайно повідомити нас і допомогти його затримати.

Від полковникової м'якості не залишилося й сліду. Та Михайло Дмитрович не злякався. Він труснув ріденькою зачіскою і задирливим півнячим голосом нагадав:

— Ви самі дозволили мені діяти на свій розсуд. Напруження мусило прорватися. Навіть нерви Тарнова напнулися до краю. І він вліпив мов ляпас:

— Ну то цей дозвіл я відтепер скасовую.

Він трохи почервонів, але не від злості, а з сорому. Він думав: "Я припустився несправедливості по відношенню до нього". Це зрозумів і Олександр Миколайович. Аби загладити враження від спалаху полковника, промовив:

— Та зрозумійте ж, ніхто з нас не може точно передбачити, що йому спаде на думку. Хто ми для нього?

— "Батьки",— без тіні посмішки відказав Михайло Дмитрович, і його довге обличчя посвітлішало.— Він завжди це пам'ятає.

— Він особисто говорив вам?

— Ні, але...

— Навіть й цього не було? Самі здогадки?

— Та ви ж не говорили з ним, не бачили його. Повірте, найкраще — це не ганятися за ним. Він сам прийде до нас. Якщо гора не йде до Магомета... Треба тільки почекати.

— Ми не маємо права ризикувати,— переконано заперечив полковник-

— Ми нічим не ризикуємо. Він уже немало знає про нас. Такий могутній розум не може бути спрямований на зло.

— Чому ж він уникає зустрічей з нами?

— Цього я не знаю. Очевидно, ще не настав час? Час розкидати каміння і час збирати каміння...

— Безвідповідальна демагогія,— резюмував Олександр Миколайович.

Канал підходив до лівого крила космодрому. Здалеку було видно ящіркоподібні витягнуті шиї щогл і ферм, бовваніли башти обслуговування та кабель-заправочні вежі, будинки підстанцій та радіолокаційних систем наведення.

Закутий у бетон берег був прямовисним і неприступним. Ліниво обмивала вода слизьке, вкрите мохом каміння.

Але і в цьому, раніше пустельному місці, тепер перебував патруль. Він складався з одного чоловіка та двох роботів із заблокованою програмою людської безпеки. Роботи відповідали за безпеку тільки однієї людини — патрульного і беззаперечно виконували його накази. Якби він наказав убити людину, роботи виконали б його наказ. Один з них, приземкуватий, легкий, з віялом антени локатора на голові, був марки "ПІ" — шукач; другий, могутній, озброєний бойовим лазером, з довгими витягнутими клішнями,— марки "ВО" — воєнізована охорона.

Зненацька робот-шукач засвітив сигнал "бачу". Патрульний подивився туди, куди показував робот. У ту ж мить сигнал згас.

Із зеленкуватої води вистромилася людська голова. Вона повернулася з боку на бік, занурилася, зникла. Потім з'явилася знову. Крізь прозору воду згідно із законами оптики мусило б просвічуватися й тіло, руки, ноги. Однак їх не було видно. Лише голова та шия.

Нерви в патрульного досить міцні, він був не схильний до містики. Переконавшись, що таке саме зображення з'явилося на контрольному екрані робота, патрульний подумав:

"Непогане маскування. Чи то розпорошення якоїсь речовини у воді, чи маскувальний костюм".

Він би, звичайно, здивувався, якби дізнався, що спостерігає властивість істоти набувати забарвлення середовища:

на зразок того, як це робить восьминіг або хамелеон, тільки більш досконало. Патрульний би здивувався, але не розгубився, як не розгубився він і зараз. Вказівним пальцем лівої руки намацав клавішу кишенькової рації, натиснув на неї, посилаючи на центральний диспетчерський пункт сигнал тривоги. Одночасно він пошепки наказав роботам залягти і сам сховався за них, надалі спостерігаючи за "гостем".

Голова вистромилась із води біля самого берега. Шия витягнулася. З'явилися руки. Вони торкнулися слизького бетону і мовби приклеїлися до нього. Наче ящірка, звиваючись, "гість" поповз по прямовисному берегу...

Патрульний не розгубився і цим разом. Скоряючись його командам, роботи відрізали "гостю" шлях до води. Тим часом наспіли інші патрульні зі своїми роботами.

Юрій не встиг зробити й кількох кроків по берегу, як його оточили. Вісім роботів і четверо людей, кожний з яких перебував у зоні своїх роботів, зімкнули кільце навколо нього.

Від будівлі, де містилася служба радіонаведення, спішило кілька чоловік.

Юрію Юрійовичу, зупиніться! Нам необхідно поговорити! — гукнув через мегафон полковник Тарнов.

Одначе Юрій мовби й не чув його слів. Він ішов просто на роботів-охоронників, ішов так, наче перед ним нікого не було.

Роботи накинулися на нього, замахали клішнями, намагалися приловчитися і схопити його, сповити в жорстких обіймах. Та щойно маніпулятор робота наближався досить близько до мети, як його відкидала незнана сила, замало не вириваючи з суглоба.

Це було дивне видовище. Юрій ішов уперед, не зменшуючи швидкості, а роботи задкували й молотили маніпуляторами повітря, як вітряки. Лунав скрегіт і тріск — не витримавши навантаження, лопалися зчленення маніпуляторів.

— Зупиніться, Юрію Юрійовичу, інакше вас знищать! — попередив полковник Тарнов.

І знову Юрій ніяк не відреагував на його слова. Він ішов напролом, наче танк, в одному напрямі — до корабля. Надривно завила сирена. Люди кинулись у бункери.

Найближчий до Юрія робот-охоронник повів плечем і простягнув уперед правий верхній маніпулятор. Решта роботів, мовби тільки на це й чекали, теж повели плечима, простягнувши вперед свої маніпулятори із затиснутими в них лазерами. Юрій ішов далі, ніби не помічаючи їх. Та коли до нього простяглися рубінові спопеляючі нитки, на їхньому шляху вже виникло захисне поле. Воно було невидимим, лише повітря навколо Юрія мовби загусло й почало вібрувати.

Спалахнув огонь, пролунав гуркіт. Падали зрізані променем щогли, телеперископи, антени, руйнувалися балки. Захисне поле відштовхнуло лазерні променів відбило їх, наче дзеркало — сонячне світло. І вони вдарили в зворотному напрямі. На щастя, для людей спрацювала автоматична система безпеки космодрому, і палаючі бункери опустилися на нижній ярус.

...Полковник Тарнов опритомнів на шпитальному ліжку. В палаті лежало ще декілька чоловік, які дістали опіки. У цих "дідах Морозах" насилу можна було впізнати Олександра Миколайовича та Михайла Дмитровича.

До палати ввійшов лікар. Він подивився на показання датчиків, умонтованих: в ліжка, торкнувся прохолодною рукою полковникового лоба і сказав йому:

— З вами хочуть поговорити.

— Жду,—відказав Тарнов. Розпухлі губи погано рухалися його.

Зайшов черговий но космодрому. Зустрівши запитальний погляд полковника, мовив:

— Він не відлетів. Корабель було пошкоджено вогнем.

— Він прийде знову,— прошепелявив полковник.

Тепер запитальним зробився погляд чергового.

"Він вирішив будь-що полетіти,—думав Тарнов.—Що йому потрібно в космосі, ми не знаємо. Безсумнівно, він прихопить із собою зброю, якою відбивався на космодромі. Але що це за зброя? Схоже на лазер — такий самий, як лазери роботів. Подумати лише, він устиг увімкнути його на частки секунди раніше, ніж вони відкрили вогонь! Значить, готувався заздалегідь. Та чому в такому разі він не відкрив огонь зразу, як тільки ми оточили його? Мені б легше було відповісти на свої запитання, якби я знав, чого він хоче. Захопити нашу планету і влаштувати на ній випробний полігон? Учені, його творці, кажуть, що його створення призначалося для цілком певної мети. Проте він міг поставити перед собою інші цілі. І, може бути, нині йому потрібна вся Земля як гігантський людський мурашник для дослідів? Можливо, найстрашніший злочинець — учений, для якого експеримент над усе?"

Полковникові раптом здалося, що він бачить тисячі облич. Він розрізняв з-поміж них обличчя своїх дітей, дружини, обличчя рідних та знайомих, яких він покликаний оберігати. Вони дивилися на нього з надією... А для отого, званого супермозком, ці обличчя були нічим, загальним тлом, матеріалом для дослідів...

Тарнов не раз спіткався із смертю, як говорили його співробітники, "ніс у ніс". Колись, ще замолоду, вів один затримав трьох злочинців. Поранений, спливаючи кров'ю, він доставив їх у відділення міліції і на порозі знепритомнів. А вже по трьох тижнях, які довелося пролежати в лікарні, зголосився добровольцем в опергрупу, що відбувала на-пошуки вкрай небезпечного бандита. Він і тепер не любив "прокисати в кабінеті" і нерідко, незважаючи на розноси від начальства, особисто очолював опергрупи.

Та, побачивши, як супермозок пер напролом крізь кордон роботів, полковник відчув справжній страх. Він боявся, що ані ціною власного життя, ані навіть сотень життів своїх товаришів не зможе зупинити цей всезмагаючий "танк" з незнаної плоті, не аможе врятувати тих, хто довірився йому .

Рішення прийшло саме по собі. Полковник трвшки підвівся, сперся на бильце ліжка. Його погляд знову був твердим і гострим, як лезо меча. Він відповів черговому:

— Ми посилимо охорону сьомого квадрата. Але на посту номер один залиште тільки жінку-лікаря, котра там перебуває. У підготовлений до старту корабель помістіть устрій, який вам передасть мій помічник.

Полковник зачекав, поки черговий піде, і тільки потому дозволив собі відкинутися на подушки. Великі краплі поту стікали його обличчям. Він розумів, що поспішив із наказом. Треба ще порадитись з Ельбором Георгійовичем...

Темне небо піднімалося дедалі вище, поступово відшаровуючись од землі, і між ним та землею з'явилися рожеві смуги. Проступали з темряви гігантські гідродомкрати, стріли із захватами та вітровими кріпленнями, платформи, щогли. Світанок зливав рожеві смуги в одну, наповнював їх кров'ю й вогнем. Десь оподалік кричала птиця, переміщаючись усе далі до обрію.

Юрій минув смугу загорджень і патрульні пости, прямуючи до сьомого квадрата. Він проходив повз людей і роботів так близько, що міг їх торкнутися рукою. Він навіть не знав, що серед людей є самбісти й дзюдоїсти, кращі працівники розшуку. Багато з них не побоялися б сам на сам вийти на затримання цілої групи. Але зараз ці люди ніяк не реагували на його появу. Він відбивався у сітківці їхніх очей, але сигнали гасилися фільтрами мозку, не відбиваючись у свідомості. Якби людям сказали, що хтось іде повз них, вони б не повірили. Мозки роботів було заблоковано за тим же принципом.

Юрій ішов упевнено, відкрито. Він знав, що цим разом ніхто не зуміє зупинити або хоча б затримати його. Ввійшов у сьомий квадрат і подивувався силі-силенній постових. Потім почалася безлюдна зона. "Що вони ще замислили?" — подумав він з деяким неспокоєм, але не сповільнив руху.

Він думав:

1. "...Не можна сказати, що я починаю експеримент найкращим чином. За логікою мені слід було спокійно ждати, поки люди створять організм-корабель і запустять мене на орбіту. Вони б передбачили в кораблі кожен гвинтик, вони б щедро поділилися зі мною всіма знаннями, які, на їхню думку, потрібні мені для виконання завдання. Вони не хотіли дати мені лише одного — свого єства, бо гадали, що це для мене необов'язкова якість, зайва розкіш. Вони б нізащо не повірили, що без цієї "необов'язкової якості" я не міг би виконати те завдання, для якого мене було створено..."

2. "...Люди створили мене не тільки для того, щоб я проникнув у Горловину Всесвіту, але й для того, щоб я, дослідивши будову світу, відповів на питання питань, на котре вони самі не змогли відповісти. Вони тисячі разів запитували себе: для чого ми мучилися, любили, ненавиділи, народжувались і вмирали? Для чого? Я можу відмахнутися від цього запитання. Але тоді я не взнаю: для чого я? Чи є в усьому цьому який-небудь сенс, чи мені належить його придумати? А чи те, про що я думав раніше,— це переддвер'я єдиної відповіді і не треба шукати іншої? А можливо, я силкуюся знайти щось у хаосі, котрий в відповіддю сам по собі, і якщо я виділю в нім щось, то виділю це тільки для себе, і лише для мене це буде вірним? Чи можна знайти провідний промінь у спалаху вибуху, що складається з проміння оскаженілих молекул та атомів? Хто зумів відшукати головну поту в галактичному шумі? Може, навіть мої пошуки виявляться неоригінальними і неможливими до вирізнення нотами в загальному шумі, в хаосі, який складається із суцільного пошуку?

А втім, я впадаю в іншу крайність. Адже в шумі морських глибин існує головна повторювана нота. Певні причини породжують вибух, і вибух у свою чергу щось породжує. Хіба я не переконувався багато разів, що навіть за дуже складними вчинками людей, котрі здавалися випадковими і незбагненними, стоять цілком певні спонукальні мотиви? їх виявлялося не так уже й багато, в усякому разі не набагато більше, ніж літер в абетці, з яких люди складають безконечну кількість слів,— іноді, аби приховати, іноді, аби викрити ці самі мотиви.

Можливо, так і у Всесвіті, якщо досліджувати його не тільки зсередини, але і ззовні, пощастить відшукати декілька головних причин розвитку, головних стимулів і, тримаючись за них, мов за провідні нитки в лабіринті, прийти до єдиної відповіді? Або ж нічого не вийде, і, смикаючи за ці нитки, я уподібнюсь мусі і ще більше заплутаюсь у павутинні сумнівів?"

Юрій зупинився. Він не міг і кроку ступити, не міг руху зробити, настільки безглуздою здалася йому вся його витівка. Він увімкнув усі свої органи і побачив світ доокола себе грімкотливим і виблискуючим у музиці радіації. Світ звивався в радіохвилях, вивергав потоки часток, зіштовхугвався, спалахував зеленими та оранжевими звуками. Він був розкладений у колонки цифр, зібраний у пучки формул, у пилоподібні та синусоідальні запахи, відбивався в кривих дзеркалах своїх агинів, у плинній і студеніючій теплоті, що виконувала танок смерті.

. Та скільки він не вслуховувався в зелені шарпані звуки, в мелодію вогню та сліпучих завихрень, скільки не сприймав ласкавих і колючих, загрозливих хвиль, скільки не вдивлявся в танок трикутників і зрізаних конусів, у ревучі водоспади цифр, не було не тільки відповіді, але й підказки. Світ навколо нього вибухав і гримів, зміївся і кусав сам себе за хвіст, утиканий зірками, мов реп'яхами, народжував і вбивав себе, воскресав і розцвітав суцвіттям, але не розкривався. Світ був байдужий до нього, сигома.

Тоді він зібрав воєдино всю міць своєї далекобійної уяви, сполучаючи її з найточнішими і найбезстороннішими аналізами, об'єктивними, мов холод вічної ночі, і спробував побачити світ таким, яким він буде там, куди він мав устромитися. На нього навалилося крижане обпалююче безгоміння, байдужість якого він добре уявляв. Страх заморозив йому душу — він уперше злякався, що й там не знайде відповіді.

І коли він уже опустився, вже розчарувався, вже впав у відчай, уже хотів замкнутися, ніби у коконі, в малій людській сутності, якої ледве встиг набути, сама собою виникла в нам'яті одна в найкоротших фраз, одна з найнепомильніших істин, подарованих йому людством: "зупинка — смерть".

І він знову рушив уперед.

Починався коридор між вежами, що вів до стартового майданчика. В кінці коридора знаходився пост No. Юрій помітив здалеку маленьку жіночу постать. Неясне почуття виникло у нього. В цьому почутті були й тривога, і жаль, і — що явилося, як удар грому,— чекання радості. Все це промайнуло, зникло, бо в наступну мить нам'ять проявила і співставила зображення із зразками, які знаходились у ній,— і Юрій упізнав Алю. Він мав би у відповідності із своїми намірами просто навести поле, ласкаво оновити ним її і зробити те ж саме, що зробив з патрульними.

Він подумав:

1. "...Я не повинен затримуватись ані на мілісекунду. Адже все розраховано без допусків. Я ввійду у підпростір у момент Великого протистояння. Лише тоді я зможу виявити Горловину..."

2. "...Для неї краще не зустрічатися зараз зі мною, не прощатися. Вона плакатиме і говоритиме непотрібні й безпорадні слова. Аля ма" рацію: для неї важливіший її всесвіт.Він спорожніє. Мабуть, немає нічого страшного за спорожнілий всесвіт..."

3. "...Що зі мною коїться? Як розшифрувати мій стан? Одночасне включення різних програм, у тому числі протилежних і суперечливих? Схоже на те, що я пережив отоді вночі..."

"Висновок: найрозумніше — навести поле". Так він подумав, проте не навів поля, і Аля впізнала його. Вона не кинулася назустріч, не зраділа. Тяжко зітхнула і випросталась, опустивши руки.

"От і розплата за мою нерішучість",— подумав він і запитав:

— Вони тобі сказали про мене, пояснили, хто я такий? Не чекаючи на її відповідь, підтвердив:

— Вони мовили правду.

Аля подивилася на нього з жалем, як мати дивиться на нерозумного сина.

— Це не має значення.

— А що мав значення?

— Не треба говорити про це,— її губи тремтіли, а очі раптом усміхнулися таємним думкам.

Юрій відчув, як його охоплює і підносить хвиля божевільної радості від того, що він бачить Алю, бачить, .як тремтять її уста й усміхаються очі. "Безліч протилежних і суперечливих програм,— майнула думка.— І я — тріска, в їхньому вирі..."

Він нічого не робив, аби виборсатися з виру. Стояв і дивився на неї зверху вниз, бачив пасмо, що впало на чоло, зморщечку на носі, западинку на нижній губі...

Тиша була крихкою, як весняний льодок. Дуже далеко, аж під обрієм кричав птах.

— Що ти робив увесь цей час?

— Пізнавав людей. Удосконалював себе. Ставав сигомом.

— Ти не змінив своїх намірів?

Він поклав їй руку на плече, і Аля пригадала її гарячу ласкаву вагу.

— Я не міг змінити своїх намірів. Я створений для них. Він відчував, як навальне минає час — час, розрахований ним із такою старанністю, час, необхідний для здійснення задуманого. Та замість того, щоб скоріше розпрощатися з нею, він сказав:

— Я зрозумів одну важливу істину, яку знають усі люди. Наш спільний знайомий Михайло Дмитрович мовив би, що нове — це добре забуте старе.— При цьому Юрій пожував губами і справді нагадав чимось Михайла Дмитровича.— Виявляється, ще вчені старожитності розуміли: людина — не тільки син Землі, але й дитя космосу, її, як і все на Землі, як і саму Землю, породив космос, і, значить, її здоров'я і життя нерозривно пов'язані з космосом. Однак цю істину почали занадто звеличувати, її вбрали в золочені шати, підрум'янили і прикрасили, словом, перетворили на свою протилежність — догму. Забувши про те, що людина в усьому залежить од Землі, від її магнітного поля, від складу атмосфери, забувши, що людина живе в суспільстві і підлягає його законам,— усю поведінку людини, її долю почали пов'язувати з розташуванням та рухом світил. Так істина, що стала догмою, почала слугувати шарлатанам.

— Гороскопи? — запитала Аля.

— І це теж. Вони передбачали те, чого не можна було передбачити без урахування земних умов. А щоб опрацювати колосальні масштаби інформації, не було потрібного пристрою. Накопичувалися помилки. В гороскопи перестали вірити. І заразом з водою, як це часто бувало, вихлюпнули й дитину. Тепер життя і долю людини пов'язували тільки з Землею, із земними умовами. Спливло багато часу, люди мусили вийти в космос, аби заново відкрити стару істину, що вони — діти космосу, що без урахування випромінення зірок не можна ефективно лікувати хвороби, що з сонячною активністю зв'язана мінливість мікробів та вірусів, що потоки космічних часток впливають на всі біологічні процеси. А загалом — те, що заповітна казкова скринька, де сховано таємницю живої води, таємницю походження та безсмертя, знаходиться за межами Землі, Сонячної системи...

— За межами Всесвіту? Він посміхнувся.

— Ти вже випереджаєш мене, маленька. Пам'ятаєш, я говорив тобі про пташку, про метелика, яких треба випустити з кімнати, щоб урятувати?

— Ти збираєшся це зробити з людьми? Слід би все ж таки запитати і в них.

— Ти занадто забігаєш уперед, маленька. Я нікого не збираюся поки що випускати, крім себе. Але я хочу вийти за межі замкненого світу, аби більше дізнатися про нього. Зараз я стартую із Землі на кораблі, а на зовнішній орбіті створю з нього новий корабель і спробую крізь підпростір вийти до Горловини Всесвіту, за його межі. Якщо це мені вдасться, я зможу взнати про Всесвіт дещо істотне.

— І про мене?

Його погляд згаснув, самозаглибився. Він знерухомів, уражений думками, викликаними її запитанням:

1. "Адже я вже прийшов до висновку, що головна цінність людини полягає не в її моці. Головне в тому, що вона може вчинити наперекір і своїй моці, і своєму безсиллю. Головне не те, що вона здатна підкоряти природу навколо себе, а те, що завдяки цьому вона підкоряє її в самій собі. Так вона здобуває, виховує в собі головну цінність — людяність. Ось чому вчить мене ця жінка своїми наївними запитаннями і своїм коханням".

2. "Людина повинна розуміти себе і знати, звідки береться її сила та її безсилля. Тоді вона прийде до несподіваних висновків, наприклад, до думки, яка мучить мене давно і на яку я досі не знайду відповіді. Можливо, найважливіше за все стати звичайною людиною і зробити щасливою хоч би оцю жінку? Чи тоді виявиться правдивою пісня робота?"

Вона ждала відповіді на своє запитання. І тоді він поліз у кишеню і дістав звідти складений учетверо аркушик паперу.

— Розгорни,— попросив.

Це був малюнок — шаржований портрет Алі у профіль. Декілька ліній, проте в них безпомилково впізнавався оригінал, аж до характерного виразу обличчя.

— Ти дечому навчився.

— Дечому,— відгукнувся він.

Час, розрахований ним до мілісекунд, мчав повз нього, мов дикий табун, протікав крізь пальці, як вода, а він усе ще не міг зібратися на силі і стиснути пальці докупи, в кулак.

— Тобі, напевно, пора,— мовила Аля.

— Я повернусь.

Аля знала, що він не повернеться, в усякому разі — за її життя.

— Я чекатиму,— сказала вона.— Коли повернешся, подзвони біля дверей три рази.

— Два довгих і один короткий.

— Все-таки запам'ятав. І на тому спасибі.— І мовби ненароком кинула: — У кораблі встановлено якийсь додатковий пристрій. Він може виявитися небезпечним для тебе.

— Дякую.— Він кивнув.— Мені буде неважко його знешкодити.

— А що тобі важко? — Вона задирливо відкинула голову, марнуючи сили, яких і так було на денці.

Він згадав її слова "це не має значення". Так, у її всесвіті його походження не мало значення. Там мало значення лише те, що було між ними, їхнє почуття, яке одного разу вразило його своєю силою, здатною зблизити навіть такі різні істоти, як вони. Він думав про головну цінність людства, яка містилася і в цій знайомій і незнайомій йому жінці. Десятки варіантів відповідей на її запитання закружляло в його голові. Але він сказав тільки:

— Те, що тобі легко.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Аля пила чай із сливовим варенням і дивилася телепе-редачу. Вона підклала під блюдко нейлонову серветку, аби не капнути варенням на скатертину. На тарілці сочився бдідою сльозою тонко нарізаний ніздрюватий сир, лежали підсмажені хрумкі шматочки хліба. Тривала передача "У світі живого". Обличчя диктора було трохи перекошеним, і Аля підозрювала, що справа тут не у його поганому самопочутті, а в недавно заміненому блоці автоматичної настройки.

"Знову доведеться сидіти вдома і ждати майстра",— тоскно подумала вона і зачерпнула ложечкою варення — підсолодити трошки гіркоту.

Застережливо дзенькнув і залився треллю телефон. Дзвонила Таня, подруга, колишня однокласниця.

— Пам'ятаєш, що завтра наша група відзначав десятиріччя?

— Я не зможу піти,— винувато відповіла Аля.— Мені треба буде телемайстра ждати.

— Це ти облиш! — незаперечним тоном ошелешила її Таня.— Знаю я цих телемайстрів. Теж мені затворниця знайшлася, сучасна Сольвейг. Усе чекаєш на нього? І спробуйно сказати неправду!

— Чекаю,— мов луна, відгукнулась Аля.

— Ну й дурна! Адже не місяці минули — роки!

— Роки...

— Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік.. А твій? На Марсі? Далі? Дуже далеко?

— Дуже,— відказала Аля.— Таню, я тобі вдячна за співчуття. Знаю, що ти від щирого серця...

— Добре вже, хоч знаєш,— задоволене буркнула Таня.— Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоловік Ти хоч пам'ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі в інші мужчини?

Є, звичайно,— погодилась Аля.

І то добре. Отже, завтра о дев'ятнадцятій нуль-нуль.

Розвіємо тугу, згадаємо "хвостатий" чає. Вітю, ти що, "не чуєш? — гукнула вона чоловікові.— Ввімкни плиту! — І конфіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі,— тон її зробився змовницьким,— скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергеев Пам'ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує.

— Він завжди був інтересним. І зовні теж,— погодилась Аля.

— От і гаразді Значить, домовилися! — вигукнула Таня.— Зразу ж дзвоню Володьці.

— Не треба дзвонити, Я не зможу прийти

— Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися.

— Може,— сказала Аля.— Цілком.

— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.

— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді Перекажи йому мої вітання.

— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять... Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.

— Ждатиму,— пообіцяла Аля, кладучи трубку. Чай, звичайно, прохолов, і довелося ного підігрівати. По

телевізору закінчилася передача "У світі живого", почалась

"Загадки астрономії".

— Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сигнали з сузір'я Близнят,— мовив диктор.— Дозвольте мені коротко нагадати суть... Отже, характеристика сузір'я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко вирізняється на північному небі...

За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це ганяв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шестикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настійне прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклініці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадав його мама, яка займається сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідування перукарень та салонів... Диктор бубонів далі:

— ...видима зоряна величина — одна і дві десятих, паралакс...

Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чашкою.

— ...дев'яносто дев'ять тисячних... Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути програму. В цей час диктор сказав.

— ...імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім настала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пульсарів .

Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. "Я стаю дратівливою,— подумала вона.— Старію, чи що? Вона підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало.

—...попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу ...

Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Академік розгортає карту зоряного неба.

Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснився Юра Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися,— два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла піднятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. "Він піде,—з відчаєм думала Аля—Піде назавжди". Прокинулася в холодному поті.

— ... можливо, ще не вивчене нами природне явище,— говорив академік — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу два довгих і один короткий...

Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин подарунок — льняній скатертині

— "Що він каже? — думала Аля.— Цього не може бути, не може бути..."

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...