пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Волосинка

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Оповідання

Віктор прокинувся від якогось неприємного відчуття. Ліг на спину, перевернувся на другий бік. Відчуття дискомфорту не зникло, навпаки — посилилося. Розплющив очі, й погляд, ковзнувши по важкому багету, втупився у портрет білявого чоловіка у військовому. Ніс із ледь помітною горбинкою, гордо підведене енергійне підборіддя з ямочкою. Світлі очі дивилися дружньо й немов питали: що сталося, навіщо мене потурбували?

Дати відповідь на це питання Віктор поки що не міг. Погляд перебігав добре знайомими, дорогими серцю речами, які діяли заспокійливо: портрет, кортик із срібним руків'ям, мисливська рушниця, дві гравюри в тонких металевих рамках, етажерка з книгами. У цій старовинній кімнаті й речі було дібрано відповідно: кожна — сімейна реліквія, з кожною пов'язані сімейні легенди.

Чоловік у військовому — прапрадід Віктора, полковник, загинув під час війни, "захищаючи батьківщину до останньої краплі крові",— так казала мати. Поряд — портрет прапрабабусі, смаглявої красуні з видовженими обличчям та шиєю, з маленькими вередливими вустами; далі — фото прадіда й прабабусі, дідуся та бабусі, які зараз відпочивають па узбережжі. Звичайно, найбільшою реліквією був портрет полковника. Під ним висів медальйон, всередині якого містилися маленьке фото та пасмо білявого волосся.

У цій кімнаті Віктор бував безліч разів, але ночував уперше. Йому випало на зорельоті типу "Стар-3" проникнути крізь нуль-простір у сузір'я Coma Verenices — Волосся Нероніки — до планетної системи. Крім нього, новенького, и екіпажі зорельота були й ветерани переходу крізь нульлростір, а командир здійснював його вже увосьме. Однак і Віктор, і його рідні, з якими він приїхав попрощатися, хвилювалися. Мати умовляла його взяти з собою прапрадідів медальйон.

"Сучасна жінка,— думає, посміхаючися, Віктор,— але десь у закапелках пам'яті залишилася від предків віра в амулети..." Йому приємно, що мати хвилюється за нього.

Це вона наполягала, щоб ніч перед польотом він провів у домашньому музеї — кімнаті прапрадіда, і він вперше спав на його вузькому ліжку воїна й аскета, на його жорсткому матраці. Й сновидіння були незвичні, навдивовиж виразні:

якась жінка простягала до нього руки, благала щось повернути, загрожувала вічними карами.

Віктор намагається згадати, чим його так стривожила ця жінка. На її оголеному тілі темніли синці, запеклася кров, й, однак, воно лякало своєю привабливістю. "Ні, навіть не це так вразило мене,— згадує Віктор.— Щось інше, зовсім інше..."

Беззвучно відлічує час годинник, секунди спалахують й згасають на циферблаті різнобарвними квадратами. Він починає розминати пальці, зрештою остаточно прокидається й відчуває, як щось поштрикує його в правий бік. Намацує щось тонке, схоже на дротинку. "Ось що мені муляло". Витягнув з матраца дротинку—довгу, темну, ледь хвилясту і дуже міцну волосину. Таке саме волосся, що пройшло випробування на міцність і гігроскопічність, використовувалось у перемикачеві його персональної капсули. За якоюсь дивною аналогією він згадує, що його вразило у тій жінці — вона була геть обстрижена, її голова видавалася непропорційно маленька, а очі, що благали й загрожували,— аж надто великі. "Волосся, моє волосся!"—вигукувала вона і простягала білі руки в темних синцях. Здається, і цю жінку він колись бачив. Але коли, де?

Від напруження болить голова. Однак йому вдається пригадати кадри з якогось фільму, які він побачив крізь прочинені двері, коли в дитинстві йому забороняли дивитися оте.

Підхоплюється з постелі, автоматично ступає в капці й поспіхом іде, майже біжить, до інформа, надсилає запит... І ось через кілька хвилин на екрані пливуть рядки давньої історії — тридцяті, сорокові роки двадцятого століття: Німеччина, до влади прийшли фашисти, війна, концтабори, винищення мільйонів людей. Колись про це розповідали у школі, та нині інформації більше, вона докладніша, ґрунтовніша, жахливіша.

Він вводить в інформ додатковий запит, і на екрані з'являються кадри документальної кінохроніки, відбиті байдужим об'єктивом апарата. Колючий дріт, вартові з собаками, вщерть заповнені трупами рови, газові камери, душогубки, тисячі пар дитячих черевичків, окулярів, гори штучних щелепів, тонни волосся... Стоп! — палець натискав відповідну клавішу.

Віктор одвертається од екрана, йому слід перепочити хоча б кілька хвилин, потім він знову й знову вдивляється в зображення. Волосся... Руде, чорне, золотаве, сиве, пряме й курчаче... За задумом дбайливих і економних "батьків нації" воно не повинно було пропасти марно, задарма, йому знайшли застосування. Можливо, і цей матрац у кімнаті прапрадіда був набитий волоссям ЗВІДТИ...

Людське волосся... Воно тільки здається простим і примітивним, а насправді у кожній волосинці укладені в пакети ниті білків, ороговілі клітини, є там і м'язи, що піднімають і опускають волосся, порожнини й сумки, серцевини й коріння. Волосся захищає нас від механічних уражень, від холоду та перегрівання, реагує на тиск, світло, вологість, й через те його використовують у найточніших приладах, навіть у таких, як механізм перемикання капсули космонавта в момент переходу крізь нуль-простір. Але ж знайшлися такі нелюди, що понабивали волоссям своїх жертв матраци й спокійнісінько спали на них, не відчуваючи уколів... Волосся з концтаборів, волосся з перемикача капсули, сузір'я Волосся Вероніки — чому зараз усе сплуталося в його голові в такий неймовірний клубок? І чого він так хвилюється? Хіба він не знав про концтабори раніше, хіба на уроках історії вчителі не розповідали про фашизм? Та зараз він чомусь ніяк не може заспокоїтися, зуби цокотять, й утримати тремтіння над його сили... В чому річ? Здається, він починає розуміти, здогадуватись...

Палець натискує клавішу зворотного перемотування, сгоп, пуск — знову пливуть ті самі кадри. Ось воно... Стоп! Так, у охоронців на петлицях такі самі блискавки і літери, що були на мундирі його прапрадіда. Цей мундир — ще одна з реліквій — зберігається десь у шафі. "Знайти, переконатися!.." Він відчиняє дверцята шафи, порпається там і вловлює, як за спиною рипнули двері. Це — мати.

— Що з тобою, Вікторе? Ти білий, немов крейда. Що сталося, синку?

— Мамо, в яких військах служив наш прапра? її стривожений погляд ковзнув по екрану інформа, по застиглих постатях офіцерів у чорних мундирах.

— А-а, ось воно що... То були жахливі часи. Люди змушені були робити те, чого вони не хотіли. Та заспокойся:

полковник фон Люндорф служив не у гестапо, а в польових військах. Деякі розпізнавальні знаки були спільні...

— Однак я не візьму з собою медальйона, мамо.

— Чому?

Він стенув плечима. Хіба міг він, космонавт першого класу, офіцер космічного флоту XXII сторіччя розповідати про сон, про незрозумілі передчуття, про свій страх перед дивним (чи фатальним?) збігом назв і понять? Волосся з концтабору — сузір'я Волосся Вероніки... Який зв'язок побачить в них людина в буденній ситуації? Та він і сам не розрізнив би тонких, незримих нитей, якби не цей збіг: ніч перед польотом, матрац, набитий волоссям, і майбутній стрибок крізь нуль-простір до сузір'я, в якому розташований північний полюс галактики.

Нічого не відповівши, вийшов з дому й поглянув на досвітнє небо. Вже згасали зірки, та він відшукав спершу Геркулеса, Північну Корону та Змію, а між Гончими Псами та Дівою світилася в чотири цілих й чотири десятих візуальної зоряної величини найяскравіша зірка у сузір'ї Волосся Вероніки. Й одразу ж, ніби тільки на те й чекали, наринули й закружляли нещодавні сумніви, випливла з небуття жінка з очима, що благали, колючий дріт таборів, люди в чорних мундирах, зміїлося волосся, вибиваючися з матраца, й дзвеніла натягнутою тятивою волосинка в перемикачеві капсули... Чому ж усе це сплелося у зашморг і душить, не дає дихати йому, космонавтові Віктору Люндорфу?

Раптом, ніби його осяяло, подумав: "Ось переді мною нічне небо: темінь і зорі. А ми, люди, для зручності поділили його на сектори, на зірки й планети, ми виокремили у ньому сузір'я й дали їм назви. Це ми чітко розмежували світ і все, що нас оточує,— своє волосся і чуже розділили, як зовсім сторонні явища, краплини дощу та сонячні промені, вірші й математичні рівняння, землю та небо, світло й пітьму, біль і радість. А світ — то неподільне ціле і тому все в ньому взаємопов'язане. Й жодна волосина не впаде з голови сама по собі, не порушивши перебігу подій, не зрушивши нині чи потім другої волосини... І як мені зараз незатишно в цьому світі, як не дає спокою страх перед майбутнім, то як моторошно було тим людям, чиїм волоссям набито матраци? Чи існує спокута і в чому вона полягає?.."

Мати нечутно підійшла ззаду і поклала руки на плечі, пригорнулася до нього. Стало тепліше й затишніше. Вона нічого не казала, ні про що не просила, не умовляла, та її сумна покірливість діяла дужче за будь-які умовляння.

— Гаразд, мамо, медальйон буде зі мною...

Зореліт вийшов із нуль-простору в заданій точці сузір'я Волосся Вероніки. Космонавти пробуджувалися після анабіозу в своїх капсулах... Усі, крім Віктора Люндорфа. Медальйон з пасмом білявого волосся, що висів на його шиї, був цілий. Та в перемикачеві його капсули не витримала навантаження перемичка з людського волосся...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...