пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Що таке людина!

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Стенограма уроків філософії
у початковій школі XXII століття,
виконана класною обчислювальною машиною

Урок перший

ОДЕРЖИМИЙ

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облеті-
ло повідомлення про те, що в сузір'ї Великої Ведмедиці
спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої
порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком.
За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона
почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал —
потрійне повторення літери "О".

* * *

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь,— промовив Учитель.
Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя—на
них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони
ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що
в нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої
Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з Їхніх облич
цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість по-
лягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де,
здається, вже нічим не зарадиш.

— Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бенте-
жить,— запропонував він.
Діти пожвавішали.

— Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську те-
му "Що таке людина?". Чи не так? — запитав Учитель.

— Так,— відповіла Нетерпляча дівчинка.— Але ж ви
щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що
нас хвилює.

— Правильно,— відповів Учитель.

— Тему "Що таке людина?" ми почнемо із загадки Ве-
ликої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого
всі знають, його прізвисько — Одержимий. Він заслужив
його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному ка-
бінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не
спатиме, поки не з'ясує природу гравітаційного поля.

— А що з цього вийшло? — запитала Нетерпляча дів-
чинка.

— Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо
він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через
це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два
місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив по-
чекати.

— Я б так зробив,— мовив Упертий хлопчик.— Адже
головне—досягти мети.

Учитель схвально кивнув головою і вів далі:

— Усі ми колись та замислюємось над тим, чому на-
роджуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але
одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться
згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть ду-
мати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя пробле-
му не розв'язати, а те, що буде після них, їх не хвилює.
Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку —
кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного
життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт
для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий,
адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможли-
вого — отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого
життя.

Він став філософом-експериментатором і засипав Акаде-
мію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один
проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий
відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для до-
слідження простору-часу. І хоч йому не дозволили прово-
дити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на
півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам.
Один із дослідів став для нього фатальним,— із камери
Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку,
що зберігалася в спеціальному футлярі: "На випадок смерті
прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота".

Учитель обвів поглядом дітей і запитав:

— Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот,
який мав мозок Одержимого?

— Він поставив дослід,— одночасно відповіли Нетерп-
ляча дівчинка і Упертий хлопчик.

— Так, той самий дослід, що коштував йому життя,—
підтвердив Учитель.— Тепер він уже не боявся ні високого
тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей до-
слід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся
до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі
з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів.
Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все
ж він допустився помилки, його корабель упав на
зірку...

— Він загинув, не досягнувши мети? — схвильовано за-
питав Упертий хлопчик.

— Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив
магнітний знімок свого мозку. Вся пам'ять і набуті методи
роботи були закодовані й записані електромагнітними ім-
пульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув
удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили но-
вий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку
збереглись пам'ять і специфіка мислення Одержимого, що
були основою його особистості. Так Одержимий вдруге
переступив через свою смерть і став людиною синтезова-
ною — сигомом.

До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, вра-
хувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на
пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і
відкриття він повідомляв Академію наук. Його радіодопові-
ді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді —
й через кілька років.

— І він знайшов відповідь? — запитала Нетерпляча дів-
чинка.

— Ні. Все ще ні,—відповів Учитель.—Але на шляху до
зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цьо-
го мало?

— І все-таки відповіді ще немає,— насупився Упертий
хлопчик.— Для чого ж ви розповідали про Одержимого?

— І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої
Ведмедиці,— нагадала Нетерпляча дівчинка.

— Я й розповів про неї,— мовив Учитель.— Власне ка-
жучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли
телескопи прийняли три "О". Адже це позивні Одержимо-
го. Можливо, він запалив нову зірку, а може, сам став зір-
кою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це
з його повідомлень...

Урок другий

ЗАПОВІТ

Довідка. Епідемія "Perpetuum mobile" заполонила світ.
На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники,
генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні
неуки.

Кожен намагався створити вічний двигун.

Саме тоді й з'явився Великий Скептик.

Старший брат Великого Скептика, талановитий Май-
стер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив
роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що
стала сенсом його життя.

Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ре-
мінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав
брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:

— Бачиш?

Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися
щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, зна-
ючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата,
він не знав, і його губи прошепотіли:

— Бачу. Але що це за апарат?

— Вічний двигун! — вигукнув Майстер.— Пам'ятаєш, ти
твердив, що створити його неможливо?

— Тверджу,— упівголоса поправив брата Скептик.

— Як? І зараз — коли він перед тобою? — здивувався
Майстер.

— Це двигун, та не вічний. Тертя з'їдає частину енергії,
і її доведеться поповнювати.

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки
й сказав:

— Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і
нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

— Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і
зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й
застерігають від фатальних кроків.

— Дай спокій зі своїми повчаннями!—заволав Май-
стер.— Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром
не став, а залишився підмайстром.

— Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним
шляхом.

— Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я
вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й
зав'язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигук-
нув: — А тепер — геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс
його у міську ратушу на суд учених мужів...

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруїв-
ся. Залишив записку: "Вибач мені, брате. Ти мав слуш-
ність". його поховали на цвинтарі під простим грубим ка-
менем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет,
щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на над-
гробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до уні-
верситету. Він повернувся в рідне місто відомим математи-
ком. Скептик викупив будинок, який колись належав його
братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над
розрахунками. Так минали роки...

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю:

"Чому неможливо створити вічний двигун". Він довів, що
частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неми-
нуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він
Довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

його праця порятувала не тільки роки виснажливих по-
шуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя.
Скептик нікому не казав, що це пам'ятник братові, котрий
наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поста-
вити собі нерукотворний пам'ятник, і зробив він це своїм
заповітом ..

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає
хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку за-
був, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

— У його заповіті було тільки три слова,— сказав Учи-
тель.— Ось вони...

Він ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав:

"Перевірте мої розрахунки".

— Запам'ятайте ці слова,— вів далі Учитель.— Адже са-
ме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного
двигуна...

Урок третій

ПЛАНЕТУ НАЗВАЛИ БЛАГОДАТНОЮ

Замість довідки.

— Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву,— по-
чав свою нову оповідь Учитель.— Але вона народилася
одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами,
в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких
гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було ці-
люще, і люди зовсім не почували втоми...

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки
підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями круж-
ляли навколо планети.

— Передаю наші позивні,— сказав Командир. Космо-
лінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля
полетіли сигнали...

Відповіді не було...

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то
наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли
фрагменти радіо- і телепередач. Космолі-нгвісту не важко
було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася
близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові
програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

— Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні
їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст.

— А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався
Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі
на земні, чітку мережу доріг...

Мещканці Благодатної працювали собі й веселились,
але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від по-
селень і посадили корабель. П'ять чоловік сіли у всюдихід
і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами
машини пропливали ліси—не дуже рідкі, але й не густі,.
зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком.
Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало
золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі
якийсь рухливий об'єкт, Командир наказав зупинитись. Не
виходячи з усюдихода, земляни стежили за об'єктом. Кі-
бернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-
спрямований пошук. Апарат аналізував дії об'єкта, порів-
нюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам'яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформа-
цію: "Автомат типу культиватора для обробки злаків".

Не гаючи часу на подальші спостереження за автома-
том, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора
з'явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з три-
вогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з'їхав
на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хви-
лин, і повз земну машину промчало на великій швидкості
щось обтічне й сліпучо-яскраве.

— Схоже на автомобіль,— мовив Водій, що відзначався
миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

— Вони не могли не помітити нас, проте не зупинили-
ся,— замислено сказав Командир.

— Це міг бути автомат без розумних істот,— підказав
Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спа-
лахнула відповідь: "Колісний апарат для пересування. В
ньому — біологічні істоти".

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба ви-
рішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма —
відображення машини й кивнув Водієві:

— Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від зем-
ного. Тільки будинки були одноманітніші,— кілька типів,
без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до
круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до
нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істо-
ти. їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба
що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами,
подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим
вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Ко-
мандир.

— Що в цьому будинку?—поцікавився Командир в од-
ного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали
ще перед тим, як вирушити в експедицію.

— Це відомо всім,— відповів благодатець і, не зупи-
няючись, пішов геть.

— Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена.
Благодатець вклонився у відповідь:

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

— Даруйте,— квапливо сказав Філософ, бачачи, що й
цей не хоче затримуватися,— зупиніться, будь ласка, на
хвилинку.

— Прошу,— одказав благодатець, привітно усміхаю-
чись.— Але пам'ятайте, що з хвилин складаються години і
що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї
планети.

— Наша розмова, безперечно, послугує благу планети,—
запевнив Філософ.— Адже ми прилетіли з іншої зіркової
системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започатку-
вати дружбу.

— Найголовніше — заповіді,— врочисто мовив благода-
тець.

— А нова інформація? — спитав Кібернетик.

— Пам'ять не безконечна, її не можна перевантажувати.

Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою.
Це — перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але
він швидко опанував себе:

— Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

— Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте.
До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, по-
тім повернувся до Кібернетика й попросив:

— Налаштуй аналізатор на дії благодатців.
Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян
пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько
поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його елек-
тронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід
під'їхав до будинку, що споруджувався і де працювало
кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців,
Філософ поставив аналізатору навідне запитання.

— Оціни головну різницю в роботі розумних істот і
машин.

На екрані аналізатора спалахнув нуль.
Філософ поставив нове запитання.

— А чи живі це істоти?

На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили,
що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалах-
нув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали
лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з'явилася
схема організму благодатця. Час від часу апарат повідом-
ляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:

"Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч
вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх
ознак".

— Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу,—звер-
нувся Філософ до Командира.— Я поставлю кілька запи-
тань мешканцям Благодатної і повернуся:

— Не заходь далеко,— попередив Командир.
Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до
будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким
кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша,
Філософ сказав:

— Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і
музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє
минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику
епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епо-
ха, Великий імпульс.

Водій розвернув машину і повів її до майдану.

Разом з безперервним потоком благодатців космонавти
увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний,
як і сам будинок. На. всіх стінах висіли численні портрети
одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і
застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи:

"Великий Імпульсатор", "Велике Світило", "Великий Ря-
тівник". А нижче від написів висіли таблички з цитатами,
і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора,
який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок,
що його він запровадив...

Командир уважно вдивлявся в портрет.

— Місцевий фюрер,— сказав він товаришам.

— Зверніть увагу на цю цитату.— Філософ, ставши
яавшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Во-
на повчала: "Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не за-
йшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти
шукаєш попереду?"

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: "До
музею історії".

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими сті-
нами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благода-
тець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники,
він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої
планети.

— Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого
Імпульсатора,— мовив Командир.

— Прошу,— сказав екскурсовод і натиснув на педаль
біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед земля-
нами з'явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч
благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький
благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись,
земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого
щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не під-
мальованого пензлем маляра.

— Великий день настав! — горлав Імпульсатор.— Ми
досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч
благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять
деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно
розшифрували код спадковості й навчилися змінювати
спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне
застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох
відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення.
Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах.
Кожен одержить їх так само, як і інстинкти,— через спад-
ковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба
буде сушити собі голову над вибором професії й місця в
житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений.
А наша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі
просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх
товаришів, закричав:

— Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хоче-
те загинути. Пам'ять не безмежна. Через кілька поколінь
вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання.
Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це —
смерть!..

— Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор.—
Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю
зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

— Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув
Імпульсатор.

Натовп мовчав...
Філософ сказав Командирові:

— Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми
прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

— Ось до чого довів Великий імпульс,— мовив Коман-
дир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із
благодатцем.

— Прощавай, хлопче,— розчаровано сказав йому зем-
лянин.

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим,— привітно
усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув
його за руку.

— Ходімо.

...Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За пла-
ном ми повинні були відвідати ще дві планети сузір'я, але
команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися до-
дому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмов-
ляли один з одним. Усі згодилися на подвійне переванта-
ження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній
орбіті.

Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі
вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько
згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихо-
да — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і
непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів,
вони—мобви частина мене самого: щезни вони зараз—
і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для
них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.
Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із ро-
зумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Соняч-
ної системи, зупиняю кадр:

— Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній
орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називаєть-
ся Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя...

...Вчитель замовк.

— Значить, вони так і не врятували мешканців Благо-
датної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча
дівчинка.

— Чому вони не сповістили космічні рятувальні стан-
ції? — здивувався Розсудливий хлопчик.— Адже навіть
після вибуху в сузір'ї Кассіопеї не всі Співдружності ро-
зумних загинули. Ви й самі не раз казали...

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, во-
ни добре запам'ятали все, чого він їх навчав. І він
мовив:

— Я казав правду: розум може перемогти будь-яку
небезпеку...— Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще
запам'ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він
своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити...

Урок четвертий

ЩО Ж ТАКЕ ЛЮДИНА?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини
Академії наук)

— Людина — істота. В граматиці вона стосовно до се-
бе ставить питання "хто", не "що"? Тим-то питання постав-
лено мені неправильно. Треба сказати не "що таке люди-
на?", а "хто така людина?"

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч
скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й
добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані
вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнуто-
му. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що
невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона на-
зиває це різними словами, але врешті-решт вона прагне до
єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне лю-
дяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність
од людини, бо воїстину нема меж її могуті.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...