пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Втрачена ланка

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Крізь примружені повіки я побачив таке непри-
родне і жахливе видовище, що поспішив визнати його не-
реальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: "Не
дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке прима-
риться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже
фіасол давно скінчився..."

Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та
силне вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались,
система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вці-
лів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в
моєму організмі?

Ліву ногу пронизує різкий біль — значить вона ще жи-
ва, а от права оніміла і, можливо; перетворилася в непо-
трібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями
рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається.
Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої
ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти
по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося
в кораблі. Он він—височить непотрібним громаддям за
якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам'ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби
рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та черво-
ними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки
вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул,
вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого
вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось ли-
ше хвилина-друга, як опам'ятався. Але як же тоді мені
вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного
крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і
добрався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді
сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова
йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти.
Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам'ять. По-
чинає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається,
ще одне зусилля — і череп лусне.

Знову ж таки переді мною — "Омега". Безпомічна, як
і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не
просто здається — аварія таки сталася!

...В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Ро-
ланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова
звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в'язкі
краплини...

Пам'ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в
Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна си-
ла відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегород-
ку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки,
метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Але
й тоді — пам'ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі
цього разу не було другого бортінженера — Гліба. Відтоді
як він почав літати на "Омезі", вперше не потрапив зі мною
в екіпаж.

Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий его-
їзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто?
Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже
не буде...

Але чому я думаю про нього в минулому?

І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоп-
люе мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть
друзів напевно ж мені привиділися. Єдина незаперечна
реальність — це корабель... Якщо очі не зраджують...

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не
довіряю власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони
ж не можуть марити...

Стиснувши кулаки, кажу собі: "Сталася аварія... Ти,
Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого кла-
і су, перебуваєш поряд з "Омегою", в якій залишився увесь
екіпаж. Крім тебе, решта мертві".
Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки
для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене ли-
хоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я
одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу
передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому
глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить по-
вітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що по-
тім? Потім я лишуся' сам на сам із неосяжним крижаним
космосом. Він розчавить мене й не помітить...

Подібні безпорадність і відчай я пережив у дитинстві,
коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного
Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним,
немов кошеня, бив по ній руками й ногами,-відштовхував
ЇЇ від себе, пробував ухопитися за плоске днище, кричав.
Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі,
просто знайомі. Знав і те, що води, якої проти волі напився,
можна позбутися, а течію перебороти... Як я мріяв тоді
швидше вирости, стати дорослим і нічого не боятися...

А тепер, коли став досвідченим, зустрівся з обстанов-
кою, де почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі ко-
лючі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі
на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що
їм до мене? Та здається, промені однієї витягуються. Ми-
моволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе
дотягтися до мене.

Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-чер-
воними багрянцями—сходить світило. Прилади корабля
показували: його корпускулярне випромінювання в сім ра-
зів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я
знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову обо-
лонку скафандра. Години через три-чотири воно досягне
вбивчої сили...

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в
ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається
вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине
злива. Але я опам'ятався: який дощ, хіба він проб'є пласт-
масу шолома? Це піт — рясний, солонуватий...

Підтягую ліву ногу і намагаюсь відштовхнутися від
горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, схо-
вався б у її затінку від палючих променів, які почали
стрибати по камінцях довгими багряно-синіми язиками.
Скеля тут же змінила колір — була чорною, стала синьою,
ба навіть набрала дещо іншого відтінку. Сусідня скеля та-
кож набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і
їх форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до
одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на сві-
танку. Зовсім недавно небо було чорним, а тепер — наче
розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на части-
ни, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це
реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що
з усього екіпажу "Омеги" лишився живим тільки я. На-
одинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис
утішав мене: "Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому
одразу віддячить тобі одним великим виграшем". І ось
маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів ви-
лізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тіль-
ки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті
не давалося легко. І з вигляду був негарним — приземкува-
тим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя,
товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом,
такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам'ять. За постій-
ний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли ме-
не "їжачком". Я мусив завжди і в усьому самоутверджува-
тися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому
добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіа-
дах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не ви-
стачало, та в десяток найсильніших математиків школи по-
трапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного
спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного ін-
ституту, робота на космодромі, училище космонавтів,
знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польо-
ти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивили-
ся на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одру-
жився на Олі — симпатичній, Стрункій і швидкій, мов бли-
скавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То
були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимча-
сово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси,
та я утримувався. Лише через чотири роки здався — поле-
тів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не
впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпиту-
вав мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й
затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побою-
вання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не
знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небез-
пекою, випробування мужності й волі...

...Щонайменший порух відгукується пекучим болем в
тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усві-
домлював єдності життя й болю. Пересуваюсь, як черепаха,
і і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спе-
ченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається
тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим
серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в
скафандрі, яка повзе, скрегочучи зубами від болю. А в цей
час по її тілу повільно повзе оніміння. Там, де воно за-
хоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна
зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак
треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як "рятів-
ного" оніміння.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля — зовсім бли-
зенько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона
вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі ки-
даю в той бік погляд, хоч намагався туди не дивитися.
У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотво-
рене людське обличчя! Невже це моє відображення? Пере-
кошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома,
без скафандра, тому й здається таким неприродним і страш-
ним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно
виникло-
Стараюсь думати про інше. Пригадую, як одного дня
бродили з сином — уже семикласником — засніженим пар-
ком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг... Я прокручую в уяві
ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось
на що здатна уява. Та вона здатна й на інше... Наприклад,
створити й те обличчя...

Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він роз-
повідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, на-
писав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляєть-
ся, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля
нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і
той похвалив його.

Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам при-
гадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав
на космодром і запросив мене виступити в Палаці піоне-
рів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і
моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко переоціни-
ти власного сина, і виправдував свою упередженість.

Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він
підтвердив: мій син зайнятий "перспективною розробкою".
Він так і сказав "перспективною розробкою" — і, певно, ди-
вувався, чого це я нахмурив брови. А я ж ледве стримував-
ся, щоб не видати своєї втіхи.

Ще не раз довелося супити брови, коли Гліба навпере-
бій запрошували однокласниці на дні народження, вечори
танців. Зовні він удався в Ольгу — стрункий, чорнобровий,
з красивою круглою головою, чітко окресленими повнува-
тими губами, майже класичним носом і широким підбо-
ріддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені
вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям.

У дев'ятому класі син заробив першого болісного щиг-
ля — на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме
місце. Мене найдужче засмутило те, що він шукав для себе
виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості од-
ного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та
й не дивно. Польоти, польоти... А син тим часом ріс. Я не
зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на
його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження
вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає
газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям...

Шурхіт почувся знову, затим — надсадне гудіння. Ме-
рехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона
встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби
арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний кора-
бель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається
обличчя людини?

В очах потьмарилося. Таке зі мною уже було, коли ще
юнаком на планері попав в аварію. "Легкий струс моз-
ку",— діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося
пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло на-
зустріч під кутом у сорок п'ять градусів, хрускіт дюралю,
удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався
язиком спухлої губи, і мені здавалося, що падіння просто
привиділося.

Тепер замість розбитої губи — "Омега", незаперечний
факт того, що сталося. Чому ж знову з'явилися сумніви?
їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно
промелькнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють
на мозок промені? Уява здатна й не на таке...

Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його
існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про
інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії.
Але як це зробити?

Прагну зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю
біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу во-
лі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі
мені міжпланетні коди.

Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зни-
кає.

Багрово-синє світло розпухає, стає схоже на потворного
спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світи-
тися, температура підвищується, навіть фільтри шолома
пропускають сморід горілої пластмаси...

Задихаюсь. Губи пошерхли. Все! Кисню вистачить ще
хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не
думати. Про щось інше...

...Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми
щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шести-
річному Глібові, чому. в мене обгоріли волосся й брови.
А він усе перепитував: "Ти більше не полетиш туди?.."
"Так, сину, тато залишиться з нами",— сказала дружина,
аби заспокоїти його. Золотисті іскорки в її очах пригасли,
вона притисла сина до себе, ніби захищала його від мене
й моєї справи у безмежжі...

Мої спогади обриваються. Здається, марево раптом
змінилось і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого мо-
же дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої споми-
ни, хіба ж вони можуть його якось розворушити?

І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок...
Так, Ольжині очі із золотистими іскорками, коли вона
сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї
завжди усміхнені очі. Усміхалась вона навіть тоді, коли
Гліб зажадав: "Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-
небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю
на них святе право". Він усміхнувся і одразу ж міцно сту-
лив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно
стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі
вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися...

— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігатор-
ський,— сказав він.

— Ми про це вже говорили...

— Ти мене не переконав. Сам Борис Миколайович вва-
жає, що я можу думати швидше, ніж...

— Не переоцінюй себе, сину,— мовив я.— Замолоду ча-
сто важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє ду-
мати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає
утверджуватися. Тому виникає небезпека переоцінки. А мрія
малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою
роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно
пам'ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші.
Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям...

Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити про-
стіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг вилізти із
складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись,
що слухач виявиться тямущим.

Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя,
на якому пробивалося ріденьке волоссячко.

— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім...
У нього ледве не прохопилося: "Я здатен на більше".
Так, професія інженера-космонавта його не влаштувала.
Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — коман-
дира "Омеги", не хотілося грати другорядні ролі, як мені.

І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд
дві партії в шахи, сказати: "Ти вмієш мислити швидше,
ніж я". Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримав-
ся б, напевно...

— А як з геометрією?

Гліб скочив із стільця, його очі звузились, голос став
хрипким:

— Дрібниці! Подумаєш — геометрія!

Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову —
не доводити розмови з сином до точки кипіння.

Я замовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під
себе праву ногу і прийняв ту задерикувату позу, яка так
сердила мене. Його обличчя зблідло від хвилювання:

— Ні, ти не переконав мене, і я зроблю по-своєму!
Гліб домігся свого — вступив на астронавігаторський.
Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електроме-
ханічний, хоч і тут не обійшлося без "хвостів". Поступово
він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу зна-
ходив причину своїх невдач. А потім привів додому високу
худорляву дівчину.

— Знайомтесь. Це — Ірина.

Її ім'я він вимовив так, щоб ми відразу зрозуміли: це
не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулась, але за мить вираз її облич-
чя змінився: усмішка залишилась, привітність зникла.
Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобіт-
ки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром Ольга на-
пружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядуючи
хутро.

— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.
Я добре знаю Ольгу і одразу вловив у її голосі насторо-
женість. Дівчина теж це відчула Відповідаючи, вона диви-
лася не на Ольгу, а на мене:

— Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з помітним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з
кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одяга-
ти натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й кра-
сивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради
моди? Таких варварів лишилося небагато
і Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не
: справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною
справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже
веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька міся-
ців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в
наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астро-
пілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим.
Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

— Батьку, істини теж старіють,— сказав він мені, ви-
тягуючи губи трубочкою.— Те, що було добре для твого
часу, не підходить для мого. Крім того — не вимірюй моє
життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він пере-
йде до іншою екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий
папїрець.

— На, читай...

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки
безпеки.

— Виходить, ти знав, що готується наказ? Знав і мов-
чав?..

— Поговоримо, коли заспокоїшся.

— Ні, зараз! Негайно!..

— Що ж, будь ласка... Правила техніки безпеки одна-
кові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.

— Казенні фрази!

— Одначе вони точні, сину.

— А ти... Ти підтримуєш цей... цю підлість? Найменша
провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані
прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають
винятки.

"Було таке,—подумалось.—Я робив це для тебе, син-
ку. То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не ду-
мав про наслідки... Я пробачав тобі те, чого інші не про-
щають.."

— Скажу тобі відверто, тату,—суть не в правилах. Ти
боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви
ж, батьки, такі сміливі... Синові зрадити легше...

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб зали-
шався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був на-
друкований наказ, накрутив його на палець, зробив сви-
стульку. І коли я сказав: "Зрозумієш, сину, тільки пізні-
ше", швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глуз-
ливо свиснув.

Заклавши руки за спину, я мовчки стояв перед ним.
Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити
суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім
сирий, недозрілий, рано йому відлучатися од батька. "Ра-
но,— думав я, стискаючи пальці,— рано".

А в його очах уже блищали докір, злість, майже не-
нависть. У цю хвилину він був дуже схожий на Ольгу!

...І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це
тому, що світило зависло у розплавленому олов'яному небі.
Звиваються й тремтять язики синього полум'я. Пече ска-
фандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і
волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості
борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо
щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би:

"Вітер"; якби пісок—подумав би: "Пісок". Але на цій
планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної
тверді, крім пекельної спекоти і... марева. Ось воно покидає
скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на
камінні якісь частинки, що світяться...

Воно все ближче й ближче. Враз зникають корабель,
скелі, язики полум'я... Ні, вони не зникають, а віддаляють-
ся. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у
голові, ногах. Натомість по тілу розливається приємна
млість. Я відчував ноги...

Якесь шосте відчугтя підказує: той, хто врятував мене,—
поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє ме-
не, і я промовляю:

— Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь, навіть не споді-
ваюся, що він зрозуміє мене Але тільки я це сказав, десь
поблизу, а може, в мені пролунало...

Я вже давно помітив його Маленька скарлючена
фігурка біля "Омеги". Шкода корабля. Дев'ять систем зв'яз-
ку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено
стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім деся-
тих секунди — гора металевого і пластмасового брухту. Де-
які блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді
корабель має переваги перед людьми, їх загинуло троє.
Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній,
четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до
скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві го-
дини...

Він теж бачить мене. Пробує з'ясувати, хто я такий.
Спостерігаю його чотири секунди. Достатньо Пора бра-
тися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Вод-
ночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свід-
чить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен
для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав
би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в
блоках моєї пам'яті, збуджують асоціативні ділянки, пору-
шують плавний потік думок. Треба переглянути блоки
пам'яті, стерти все зайве..цхо відволікає. Доведеться ще раз
перебудувати механізм спомину.

У грунті планети виявились титанова й цинкова руди.
Отже, в мене буде сплав, із якого можна одержати кри-
стали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сиг-
нали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усві-
домив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоч вона
розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли
вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словар-
ного й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі —
набагато менші, ніж у мене.

Мої приймачі прекрасно настроєні. Блоком 3В сприймаю
її психічний стан. Вона читає свою пам'ять. Чи є там і для
мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину—свою
копію. У них це називається "син".

Звичайно, в пам'яті слід зберігати безліч різних даних, бо
важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності
ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба
лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добу-
вання їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і
вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з
проходження нуль-простору. Інакше не зміг би навіть пі-
дійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я
створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилася не
зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок ви-
сокої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася,
поля переміщались, вгиналися всередину і починали розчи-
няти саме ядерце А цим ядерцем був я, моя особистість,
мій розум, який пробує розгадати секрети всесвіту, таємни-
ці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку ма-
терії.

"У критичній ситуації,— наставляв мій творець і вчи-
тель,—орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він
зберігатиметься під шифром "А". Якщо потрібно, зосередь
всю увагу на ньому".

І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки
рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв,
відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю ва-
гу моєї праці. Порівняно з тим що зроблено, залишилося
не так уже й багато. Але для того, щоб нарешті скласти
повне рівняння, необхідно знайти одну загублену ланку. На
початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свід-
чать прогалини в пам'яті, в символах, якими кодую закін-
чення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших ета-
пах. Можливо, якимось чином я стер її з пам'яті, коли
переробляв себе перед входом у Горловину...

Щось заважав мені спокійно аналізувати.

Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною,
яка прагне врятуватися од випромінювання. Мене все біль-
ше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона
згадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо ко-
хає її... КОХАЄ...

Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу
в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан,
і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує! Тем-
пература оточуючого середовища підвищується. Доведеть-
ся все ж таки допомогти істоті, відтягнути її смерть, хоча
б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що
раптово виникло...

Моя цікавість не знає меж...

— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не
сподіваючись почути відповідь.
Але чує:

— Я — сигом.

— Сигом? Повтори, будь ласка,— шепоче людина і
боїться, що це слухова галюцинація.— Тебе створили люди,
на Зумлі?

— Так, в інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте
людина того не помічає. Примарна надія на порятунок і
радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що во-
на довго не може опам'ятатися... Нарешті минула самот-
ність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятуваль-
ної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична,
людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом—поро-
іження людського розуму, помічник і продовжувач. Він зда-
тен працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про
існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно.
Неймовірна зустріч! Один, шанс на мільйон, на міль-
ярд...

"Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовір-
ною? — міркує космонавт, сп'янілий від радощів.— Адже
ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати кос-
мос і в разі небезпеки рятували нас".

Він каже ситому:

— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впі-
знати.

— Форма залежить від мети існування. Я проходив Гор-
ловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змі-
нити не лише форму, а й матеріал.

Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли по-
ряд сигом, можна почуватися впевнено.

— Ти корабель оглянув?—спитав він.

— його дуже важко ремонтувати.—І, вгадавши наступ-
не запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо,
їхні клітини мозку загинули.

— Необхідно терміново закапсулювати трупи й налаго-
дити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремон-
туємо системи руху і навігації.

— Корабель відновити нелегко,—терпляче повторює си-
гом.— На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу
одночасно продовжувати свої обчислення.

Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього
з'являється відчуття небезпеки, і він запитує:

— Що ж пропонуєш ти?

Замість відповіді сигом заговорив про інше:

— Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні,
я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з'ясу-
валося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можли-
во, вона стерлася з пам'яті, коли я перебудовувався перед
стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підка-
зує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й
повернувся у вашу галактику...

У його словах приховувалось запитання, ніби людина
могла підказати, де шукати втрачене.

Космонавт різко питає:

— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?

— Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива
справа?

— Важлива,— визнає космонавт і замислюється.— На-
віщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромі-
нювання.

— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх
думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого
блоку...

Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто
болісний.

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налаго-
дити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в
крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала бо-
літи голова. В ній шуміло, немов там працював вентиля-
тор, провітрюючи мозок.

Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий
пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілі-
затора. Відблиски світла вигравали на пластмасових дета-
лях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.

А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть
коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швид-
ко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути ділови-
тішим і впевненішим.

Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в
потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років
дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або
просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть по-
вернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості.
Нахилившись над приладами, почав заміряти напругу на
вході й виході стабілізатора.

Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хви-
лини. І коли запрацював лічильник, він сказав:

— Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закрі-
пити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує
шкала...

Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубу-
ватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно по-
мітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати
свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього
моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?

— Дай-но викрутку, допоможу...
Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по при-
ладах, але він устиг підхопити її.

— Ну от, зараз наведемо повний порядок,— говорив
він задоволене, ніби між нами нічого не трапилось.— Па-
м'ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розте-
лепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє...

Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він
побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мо-
вив примхливо, як у шкільні роки:

— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а ме-
ні — ні?

Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після
чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що
й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощав-
ся б, якби не він...

— Дякую, синку, за допомогу,— мовив стиха, намага-
ючись говорити так, щоб голос не тремтів.— Очі молоді —
все помітили.

Він по-своєму зрозумів мене:

— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто
нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про
це. Ти стаєш дратівливим.

Я мовчав, а син вів далі:

— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені
перейти до Кравчука.

"Рано,— подумав я,— ще рано".

— Вибач, синку, я дуже стомився,— раптом мій голос
став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе.—
Розумієш... мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спо-
кійніше...

Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати
сина біля себе і Бориса...

Людина каже сигому:

— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий.
Адже ми створили тебе дужим і досконалим.

Слово "ми" він викрикує з останніх сил, щоб підкрес-
лити для сигома — "ми, люди"... Та сигом ніби й не реагує
на його інтонацію.

— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів
переробляв свої структури і системи... Створив собі орга-
нізм не з речовини, а з лунтри.

— Що таке "лунтра"?

— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речо-
виною й енергією. Мені так краще змінюватися в залеж-
ності від умов...

Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що
брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала
вершина гори.

— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі,—
резюмує сигом.

— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи,
куди той хилить.

— Хіба ж така потужна система по опрацюванню ін-
формації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це
не суперечить елементарній логіці?

— Суперечить,— підтверджує людина і думає: "Осно-
ви елементарної логіки дали сигому ми".

Про "Еволютор" я читав раніше. Дуже давно в Інсти-
туті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам'яті
обчислювальної машини створили умовні острівки і посели-
ли на них умовні істоти. З кожного острівка можна було
переселитися на два сусідніх—ліворуч і праворуч. Острів-
ки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки
одна істота.

Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з
істот, які пізнають закони природи — зможуть якнайдовше
протриматися в екстремальних умовах.

Отже, в пам'яті машини було змодельовано еволюцію
життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які
з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до
вимирання. Зокрема вдалися і до гуманного закону—бо-
ротися за острів можна лише з дорослими мешканцями.

Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотри-
мувалися цього закону... З математичною точністю кіберне-
тики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.

Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосо-
вувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в
тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких
предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш доско-
налим системам — розумна норма поведінки. Невже ж си-
гом, переробляючи себе, стер із пам'яті цей найважливі-
ший закон?

Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував ме-
не покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав ви-
бухнути. його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але
мій друг...

Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин
після того, як ми встигли відповзти в ущелину.

А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кіло-
метр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: "Облиш, усе
одно мені кінець".

Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка
за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бори-
са була інша людина. Це теж суперечило елементарній ло-
гіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої по-
ведінки визначає саме існування людства...

"...Він помиляється. У тому, про що він згадує, є логіка.
Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі
допомогли,—допоможи сам комусь. Однак слід зауважити:
допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.

То чому ж він цього не збагне? До нього підступила
смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони
програми — жадоба до життя, страх перед смертю — вияви-
лися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це
надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь
положення програми, на розрахунки, а особливо на вольо-
ві зусилля я витрачаю багато енергії...

Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує біль-
шим. Слід поміркувати над цією загадкою..."

Сигом викликав з. пам'яті інформацію про організм лю-
дини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так
і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.

"...Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось
важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не за-
буваю елементарних правил: "Є частини організму, особли-
во мозку, що нерозривно пов'язані з головними відмінними
рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї
інформації на нові частини і ретельної перевірки нових за-
писів". Інакше кажучи, "легко повернути мить, якщо вона
зафіксована в пам'яті, але перестане існувати й минула
епоха, якщо про неї забути". Я пам'ятав усі правила і діяв
згідно з ними А те, що забув, було, певно, неістотним..."

— Ти помиляєшся,— каже сигом людині. Нічого істот-
ного я забути не міг. Однак є прислів'я: "Час дорогоцін-
ний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя".

— Навіщо тобі економити час?

— Аби зробити те, для чого мене створили. Дізнатися,
чи е ритм і закономірність народження та загибелі галак-
тик, всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв'я-
зати його.

— Для кого?

— Для себе. Хочу знати.

"Бідолаха,—думає людина.—Сильний, а бідолаха. Хо-
ча ще стародавні застерігали: "Хочемо дітей не добрих, а
сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким
батькам?"

...Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізви-
ще, і почав прислухатися,

— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести
його в екіпаж "Титанії",— прозвучав голос Рибакова —
вимогливого, завжди суворого заступника начальника
управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: як-
що екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна
бути спокійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. І тоді я
подумав: "Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б
пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках мо-
же й переважити молоді сили!"

— Усе-таки останнім часом він почав вдавати,— засум-
нівався інший голос, здається, начальника відділу комплек-
тації.— Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за
шістдесят.

— Та я не про старшого Подільського! Про сина! —
підвищив голос Рибаков.— До речі, він згодився. Лише ска-
зав: "Якщо батько не заперечуватиме". Треба зі старшим
поговорити...

Я притулився до стіни. На чолі виступили краплини
поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила
Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній само-
вдоволеній усмішці. Виходить, не даремними виявилися мої
наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки свого
добився. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціа-
лістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені
приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його
зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій
характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба
віддати йому належне — я ніколи не мав такої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив.
Але я попросив добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій
бік, усміхнувшись:

— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розпо-
відай — премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не кліпаючи, дивився на мене. Він уже
знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам
повідомити.

— Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екі-
паж "Титанії"!

Сказав і загнувся. Дружина зблідла, опустила руки на
плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небез-
пеки.

— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд.— Гліб потерся
щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що
світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже
давно я мріяв в нього викликати.— Правда, тату? — І він
по-змовницькому мені підморгнув...

"...Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу ви-
значити, зафіксувати, обчислити,— що саме. Можливо, син,
про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитин-
ство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо
проаналізувати неупереджено, дитинство і юність це: 1. Не-
досвідченість, яку соромляться назвати дурістю, вважаючи
за краще слово "наївність". 2. Невміння передбачати на-
слідки своїх вчинків. 3. А звідси—поспішність або, як її
ще інколи називають, рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у
дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків
за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літе-
ратуру, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов
висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути.
Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися
себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста.
Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не
розчинитись у внутрішньому світі, зберегти себе й для цьо-
го обирає оптимальну лінію поведінки, їй постійно дово-
диться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззов-
ні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так
би мовити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середо-
вище, проходячи через людину, стає складнішим, набуває
нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто при-
пустив: може, саме тому всесвіт врешті-решт і винайшов
та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як
тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує.
Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, зава-
жають завершити його прогалини в пам'яті. Шкода, якщо
я стер цю інформацію про людину..."

Сигом продовжує аналізувати, за секунду здійснює
мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини
в пам'яті пов'язані із загубленою ланкою, тому необхідно
встановити, як вони з'явилися. В цьому може допомогти
контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонав-
том. З іншого боку, не менш істотним вчасно подолати свої
сумніви, вміти не зациклитись на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одер-
жав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна вста-
новити помилки на пройденому шляху, виправити їх і до-
сягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хво-
робу, що розкладає розум...

— Доведеться тобі дещо пояснити,— каже сигом.— Мо-
же, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш
необхідність моїх учинків. З дня мого створення світ для
мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднан-
ням елементів, їхнім рухом, перестановками. Я вирішив
вивести для всесвіту закон рулетки, зрозуміти спрямуван-
ня розвитку матерії...

— Непосильне завдання навіть для тебе,— каже люди-
на, і їй на хвилинку стає моторошно, ніби повіяло холодом
з нескінченних глибин всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш мою задачу. Знай: з
самого початку я шукав спільне між такими різними ство-
ріннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й
мавпи...

— У живих створінь багато спільних параметрів,— чи
то погоджується, чи то заперечує людина.

— Мені необхідно було виділити головні, об'єднуючі,
описати і включити їх у рівняння...

— І який параметр ти вважаєш головним? — запитує
людина.

— Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне ство-
ріння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза,
відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає
свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли на-
повнюють медом стільники...

— І ти вирішив одразу поласувати медозбором з усіх
стільників?

— Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у
можливості сигома, тому що не можеш уявити їх. Але ж
ви, люди, створили мене, як інструмент для пізнання світу.
Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істо-
тами...

Щось важливе недоговорив сигом. Людина зрозуміла:
він свідомо обірвав фразу.

— Іноді мені здається, що загублену ланку слід шука-
ти в неживій природі, а іноді, що я втратив важливий
параметр, який об'єднує всі живі істоти всесвіту. Якщо
пощастить відновити цей параметр, мені вдасться віднови-
ти й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до
завершення моєї головної праці. Я побудую повне рівнян-
ня і зможу розв'язати його. Тоді я знатиму про світ не
тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому.
Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варте твоє
життя порівняно з цим? То ж чи маю я право гаяти час,
щоб рятувати тебе?

— Не маєш,— скорботно й суворо погоджується людина.

— Не повинен,— розмірковує сигом, водночас дивую-
чись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще
розбалакує з людиною, непродуктивне гає час.

А космонавт міркує: "Здається, в ньому лишилося щось
людське. Можливо, він не просто машина для пізнання
світу, не позбавив себе пам'яті про минуле? Тоді в нього
пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації
пам'яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось "учора",
буде й "завтра". Він зуміє з машини знову стати сиго-
мом — сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути
мети, то хоча б підійти до неї ближче..."

Космонавтові шкода сигома, який жорстоко каратиметь-
ся, коли врешті усвідомить, що залишив людину напризво-
ляще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її
навіть у свого рідного сина...

— Спробую сам відремонтувати корабель,— каже він.—
Я вже трохи перепочив...

Він пробує навіть підвестись, але сили покидають його.
Єдине, що вдалося,— у всякому разі він так думає,— це
приховати від сигома свою немічність...

 

"...Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чу-
жого. Але думає не як про чужого. Він турбується про ме-
не. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність
його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його орга-
нізму..."

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять зі
швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом незадо-
волений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї ін-
формації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій ро-
боті своєї пам'яті. Щось втрачено, щось загублено, але що?
І він не відходить від людини, яка вже не благає зарадити
їй, навіть погодилася з його висновками...

"...Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його
біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі
мені..."

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці дум-
ки. йому вже не хочеться підраховувати логічність і відпо-
відність цього почуття, йому вже не самітно на цій бай-
дужій негостинній планеті, а в пам'яті неначе самі по собі
розкриваються дальні запасники-комірки — і сигом раптом
згадує іншу, схожу на цю людину. Колись давно на Землі
сигом називав ту людину батьком.

"...Він очолював інститут, а я знав його як Головного
конструктора сигомів. його звали Михайло Дмитрович...
Так, Михайло Дмитрович Костирський... Як же я міг за-
бути про нього?.."

Нараз мов живий зринає в пам'яті його образ — неви-
сокий, повновидий, із сором'язливою усмішкою. Перш ніж
щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував
слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

"Як тобі там? Не важко? Не страшно?"

"Важко й страшно",— відповідає сигом.

"Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за
батька. Для цього ми й готували тебе".

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спо-
мину про людину ситому стає приємно. Він думає, що, ма-
буть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над
ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв'язують його з
людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам'яті...

Сигом запитує:

— Ти зна'йомий з академіком Костирським?

— З ким? — людина не одразу розуміє, морщить лоба,
згадуючи, а сигом чекає.

— Костирський? Директор Інституту еволющйного мо-
делювання? Той, кого називали Головним конструктором
сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського —
сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно
вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдан-
ня. Для цього сигом створив собі людську зовнішність.
Тривалий час подорожував по різних містах, навіть під
вигаданим іменем працював в одному з інститутів Акаде-
мії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка...

"...Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть
схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?.."

І в ту ж мить сигом збагнув, що саме розхвилювало
його...

 

"...Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоко-
вані шлюзи глибинної пам'яті. Бачу жінку з тремтливими
пухнастими віями, м'якими, наче стиглі вишні, губами, ви-
сокою зачіскою...

Пригадую наше знайомство: мокрий після дощу пляж,
злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив
плавати. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала:

"Мені здається, що ви не людина, а дельфін". Я запевняв
її, що треба вірити в казку — і вона неодмінно збудеться.

Тоді на Землі я нічим не відрізнявся од людей, для ме-
не так було зручніше. Коли ж знайома дізналася, хто я
насправді,— напрочуд спокійно сказала: "Це для мене не
має ніякого значення..." Вона не жаліла мене й не схиля-
лася переді мною, не боялася моєї сили і слабкості. Я про-
сто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам'я-
таю: вона приймала мене таким, який я є, без будь-якого
упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я
збагнув: найвища цінність людини — не в її силі, а в тому,
що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму
ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати
й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона під-
коряє її в самій собі. Так виховується неповторне—людя-
ність, в якій і полягає одна з найголовніших істин..."

 

— Жінку, яку ви згадали, звати Галина Іванівна, а
Костирського — Михайло Дмитрович,— допомагає сигом
людині, йому приємно називати ці імена, хоч він і не спо-
дівається почути про них щось нове.

Проте людина відказує:

— Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік
Костирський, та й Галина Іванівна, гадаю...

Він замовкає, відчуваючи недоречність своїх слів.
Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби
знову опинився в чорній дірці нуль-простору, тільки за нею
не було й промінця, а в нього — жодної надії. Вже нічого
не можна повернути, нічого... Він — безсмертний і могут-
ній — не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє
найдорожчих для нього людей на нього вже не чекають, і
він з ними ніколи не зустрінеться. Бо там, у сузір'ї Близ-
нят, він лише на мить забув про них. Забути на мить —
втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам'яті? Ні,
сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим,
що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він
каже людині, ніби та заперечує йому:

— Вони померли для тебе, але не для мене. Вони жи-
вуть — у мені.

— Так, так, звичайно,— зрозумівши його стан, пого-
джується людина.—Дорогі серцю люди не помирають, а
залишаються жити у нашій пам'яті. Хіба це не найбільше
диво, яким ми володіємо?

"Він хоче втішити мене,— думає сигом.— Жаліє мене,
вболіває Помиляюсь,— не вболіває. Колись я знав назву
цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності
й глибині, його місткості... Як же багато знань сховав я у
найдальші чарунки своєї пам'яті, яку велику частину свого
єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!.."

Думка блиснула й обірвала всі інші думки. Вона вра-
зила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що
йшло за нею, що готово було — він відчував це — ось-ось
народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко
уявив собі складність буття для всіх істот, народжених
природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спала-
хами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять
у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед
неминучістю. Але він бачить — силою уяви — єдиний щит,
яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить
у собі цей щит,— це почуття, як відшкодування страждань
і надію на порятунок.

"...Людина спитала мене: що є спільним і обов'язковим
для всіх живих істот? Я відповів: "Прагнення пізнати світ,
у якому вони живуть". Та, можливо, є щось важливіше.
Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об'єд-
нувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергій-
ні й мляві... Воно — невід'ємна якість людини, в ній воно
проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради лю-
дей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим —
пройти через Горловину".

В уяві постав Михайло Дмитрович з його лагідною
усмішкою. Сигом знову почув його слова: "У нас немає
вибору. Ми повинні дізнатись, що лежить за бар'єром не-
відомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його
належить здійснити тобі".

Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком.
Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, мучать-
ся, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову кинувся до Горловини, знову опинився в її
полі, що буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з
останніх сил і майже досяг отвору, в якому з'єднувались і
зникали спіралі світла, його підхопила стихія і робила з
ним усе, на що була здатна. Він ніби став часткою неживої
природи, скручений у пекучий клубок, напівпритомний і
безвладний.

Із пекельних хвиль болю, які накочувались на нього,
випливла Галина — так ясно, що він відчув її теплий по-
дих. "Любий,— сказала вона,— який же ти змучений", її
руки ніби пестили його голову, ніжно торкалися волосся.
"Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо
в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите
право розпорядитися власним життям. Хай же воно буде
вічним. Тікай з цього страшного місця. Я не докорятиму
тобі. Живи!"

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється,
там, на Землі, вона живе його болями, сприймає його муки.
Це і є співчуття—воно притаманне всім людям, не-
залежно від їхньої вдачі. І тоді в нього з новою силою
спалахнуло відповідне почуття до неї, до всіх землян, які
створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схо-
жий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, на-
був форму ракети і кинувся на останній штурм у страшну
вирву, де зникали світло, простір і час...

 

"..Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця
людина: "А для кого ти пірнав у Горловину, добував
істину?"

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим
самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував
свого сина. І не заради жалю, а заради с п і в ч у т т я...

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так
багато сказати цій людині, а водночас і тим, котрі лиши-
лися жити тільки в його пам'яті. Він каже космонавтові:

— Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на
планету, і відповідає:

— Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонав-
тів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з
собою, а на кораблі лишимо записку.

— Навіщо? Для кого? — дивується сигом.

— Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й на-
трапить на корабель, йому знадобиться моє послання.

— Але ж ти про все розповіси на Землі й люди дові-
даються, що тут сталося.

— А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни,
не люди?

Сигом піднімає людину і несе до "Омеги". Він думає:

"Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не
може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб
він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі
мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхід-
но, щоб поруч була слабка істота — лише тоді він відчуває
свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не
міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно.
Можливо, зрозумів це і його син..."

Людина щось говорить, але сигом її не чує: локатори
зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму
якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

"Невже- нарешті знайшлася втрачена ланка?" — питає
себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з'ясува-
ти, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає:

його джерело — не в космосі. Воно ближче, набагато ближ-
че... Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Сигом знову й знову перевіряє, йому здається, що зі-
псувалися прилади. Він вмикає Систему вищого контролю
і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все
ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання —
в ньому самому і в цій врятованій ним людині...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...