пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Дзеркало пам'яті

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Повість
1

Людина змахнула рухами, повторюючи свої
сигнали... Арнольд ніяк не міг визначити відстань до неї.
її силует чомусь розпливався на тлі дерев, а іноді й
зовсім зливався з ними. Арнольдові здавалося, ніби
він дивиться крізь шибку, в яку весь час періщить дощ.
Та він добре знав, що ніякої шибки перед його очима не-
має.

Нарешті йому вдалося на кілька секунд утримати в полі
зору обличчя сигнальника. Воно було звичайне, хіба що
дуже маленьке, із ледве помітним ротом. Очі сумні й
розгублені. Мабуть, людина хотіла щось сказати, але не
могла.

Чорні тіні від рук сигнальника нараз заметались у такт
рухам, розмазалися й оточили його суцільною хиткою пля-
мою. Певно, змінилось освітлення — і людина щезла в тем-
ній плямі. Та незабаром на тому самому місці виринула
постать велетня. Він знявся в повітря й поплив до Арноль-
да. Було вже добре видно його обличчя з величезними
банькатими очима. Арнольд мимоволі схопився за автомат,
але велетень тієї де миті розчинився в повітрі. "Галюцина-
ція?" — подумав Арнольд й глянув на дружину.

Тамара так міцно притиснулася до нього, що він бачив
тільки її золотисте волосся та кінчик носа. Арнольд пере-
вів погляд на товаришів.

На це видиво вони реагували кожен по-своєму. Кругле
простодушне обличчя Павла з приплюснутим носом І на-
півзаплющеними сонними очима було незворушне. Марко
яавпаки, залишався у вільній позі, але на обличчі в нього
застигла цікавість. Скільки Арнольд не вдивлявся в густ
хащі, скільки не прислухався, нічого підозрілого не помі
чав. Щоб розвіяти свої сумніви, він спитав Тамару:

— Ти чогось злякалась?

— Я бачила маленьку людину. Вона видалася мені
надто вже мініатюрною. Потім до неї звідусіль кинулис-
.страшні чорні п'явки. Вони присмокталися, набубняві-
ли...—Очі її втратили блиск, мабуть, вона пригадала
щось із своєї медичної практики.— Людина теж почаля
збільшуватись і перетворилася на велетня. А потім зник
ла...

— А тебе що стривожило? — звернувся Арнольд до
Павла.

Він повільно повернув голову й ніби знехотя відка-
зав:

— Я теж бачив людину, хирляву на вигляд і тендітну,
мов дитина. Але ніяких п'явок і близько не було. В неї ле-
тіло каміння, схоже на метеорити. Я бачив його так чітко,
наче на телеекрані. Здавалося, воно ось-ось влучить у ме-
не.— На обличчі в нього з'явився той самий вираз, з яким
він вмикав автомати в хвилини найбільшої метеоритної не-
безпеки.— А потім, коли каміння вбило цю людину, з'явив-
ся велетень. Він рушив до нас, і мені здалося, що з воро-
жими намірами...

Павло замовк, не докінчивши своєї думки. Він робив
це завжди, коли не був упевнений у своїх здогадах або
вважав, що співрозмовники й так усе зрозуміють.

— А тепер ти, Марку, розкажи, що бачив,— попросив
Арнольд.

— Так, там справді хтось був, схожий на людину,—
озвався Марко. У його голосі бриніли нотки сумніву.—
Він щось приставляв до свого тіла. Можливо, якісь прила-
ди...— вів далі Марко. Потім з'явився велетень. Він справді
рушив до нас. Але чому ти вирішив,— звернувся він до
Павла,— що з ворожими намірами?

— Вирішив — не те слово... Йдеться про загальне вра-
ження,— відказав Павло.

— Нам легко помилитися в своїх симпатіях та антипа-
тіях,— мовив Марко.— Адже маленька людина була подіб-
на до нас, а велетень — ні.

"Так уже влаштовано людину, що симпатії завжди на
боці подібних до неї,— подумав Арнольд і згадав одне з
правил для космонавтів: "Коли зіткнешся із загадковим,
стережися емоційного забарвлення".— Отже, там була лю-
дина і ще якісь предмети — каміння, прилади чи якісь
створіння — п'явки абощо. Скажімо, тіні рук, як мені ви-
далося,— міркував він.— Потім з'явився велетень, що пря-
мував до нас і десь щез. Це не галюцинація, бо цю кар-
тину бачили всі. Міраж?

Він висловив своє припущення уголос, і Марк відразу
ж зауважив:

— А що як вони передавали інформацію і ми її прийня-
ли? Тільки вона раптово урвалася?

Ці слова наштовхнули Арнольда на нове припущення.
Воно здалося йому'переконливим, в усякому разі, могло
пояснити, чому передача урвалася.

Можливо, на цій планеті Їм загрожувала небезпека, і
сигнальник, схожий на землянина, хотів попередити їх,
ввімкнувши передавач. І саме в цю мить у нього й полеті-
ли невідомі предмети.

"Це був міраж, міраж, міраж! Міраж! Міраж! Міраж!
Міраж!"

Слово це вдерлося в його мозок і звучало на всі лади:
пищало, вищало, гриміло, скреготало, дзвеніло. Арнольд
намагався зберегти спокій і зрозуміти, звідки взялося це
настирливе слово. Він побачив, що Павло хитає головою,
немов щось відганяє від себе. Тамара затикає пальцями
вуха. Значить, вона теж чує це слово? "Ще тоді, коли авто-
мікроскопи не виявили хвороботворних бактерій, коли
прилади показали склад повітря, я відчув, що тут щось не-
гаразд, — думав Арнольд .— Надто вже добре все склада-
лось. І температура в тіні двадцять три градуси за Цель-
сієм. Немов на замовлення. Може, це простий збіг? Чи
можливо це у всесвіті?.. Однак якщо це не збіг, то що ж
тоді? Ілюзія? Але, крім неї, не було жодних інших даних.
І ми вхопилися за неї, мов за соломинку. А тепер з'явився
невідомий сигнальник..."

"Це був міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!.."

Звучання цього слова набрало нових відтінків: дзвін
наростав, піднімався до високих, майже нерозбірливих зву-
ків, а потім різко знижувався, вібрував. Людина так не
могла б вимовляти це слово

"Не піддавайся!"—наказував собі Арнольд, силку-
ючись хоча б на мить зосередитись і придумати, що ска-
чати товаришам. Він ні на хвилину не забував, що на
ньому, командирові екіпажу, лежить відповідальність. Ра-
ніше свідомість цього допомагала йому в найтяжчі хви-
лини. Невже вона не допоможе зараз? "Міраж! Міраж!
Міраж! Міраж! Міраж!" Слово свердлило мозок, витісня-
ючи всі інші думки

Це схоже було на грубу пропаганду, яка методичними
ударами молотка забивала думки, немов цвяхи. І Арнольд
з тривогою згадав прислів'я: "Якщо брехню повторити сто
разів, то вона сприйматиметься як правда". Пастка! —
ось що я повинен їм сказати!

"Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!.."

Арнольд глянув на товаришів і впевнено сказав:

— Це був міраж.

— Увага,— прошепотів Павло, показуючи рукою на га-
лявину. Із заростів вибігло двоє якихось звірів. Важко
сказати, чи вони не помічали людей, чи просто не звертали
на них уваг", хоч були зовсім близько. Одна тварина —
довговуха, з невеликим горбиком на спині,— очевидно, бу-
ла травоїдна. Друга—величезна, мов ведмідь, з лютою
мордою й довгими білими іклами, судячи з усього, була
хижаком.

Довговухий звір не боявся ікластого, а навпаки, гнав-
ся за ним. Ось хижак зупинився і повернув грізну морду до
настирливого переслідувача

Та довговухий і тепер не злякався, а наблизився до
хижака, підлесливо крутячи хвостом. Ікластий обнюхав
його й відвернувся. Тоді довговухий забіг з другого боку
і лизнув хижака у вухо. Той подобрішав. Штовхнув довго-
вухого мордою, і той одразу ж ліг на траву. А хижак, не-
мов велетенське цуценя, припав до його набряклих сосків.
"Ідилія",— подумав Арнольд і скривився.

Коли звірі щезли, Павло сказав:

— Це без сумніву, різні види. Тоді чому ж?..
Йому ніхто не відповів. Усі здивовано мовчали, бо не
могли пояснити загадкову поведінку мешканців лісу. Марк
почав пригадувати: він десь уже бачив щось подібне.
В пам'яті постали малюнки з підручників ,. Співжиття во-
доростей і найпростіших тварин... Актинії на хатці рака-
самітника. Вони захищають його від ворогів, а рак пере-
возить їх з місця на місце. "Чи це закономірно, що в світі
боротьби й ворожнечі, де загибель одного виду вивільняє
простір для розмноження іншого, є і зовсім протилежна
лінія розвитку? — подумав він.— Один організм допомагає
вижити іншому, зміцнення одного виду призводить до
зміцнення іншого. Може, це потрібно для симетрії, для
стійкості нашого хиткого світу? Якщо це так, то чому ця
лінія так рідко знаходить свій вияв на практиці?"

Арнольд, очевидно, теж подумав про це саме, бо спи-
тав, ні до кого не звертаючись-

— Чи можливий світ, побудований виключно на симбіо-
зі?

— Ти прекрасно думаєш про природу. Вона ніколи не
була доброю. Скоріше навпаки...— зауважив Павло.

— Це не так,—втрутилася в суперечку Тамара.—При-
рода ніколи не ставить заборон. Хіба це не добро?

— Там, де йдеться про вдосконалення, наші уявлення
про добро й зло безсилі щось пояснити,— спокійно сказав
Марко.

Здавалося, от-от вибухне суперечка, але Арнольд пе-
ревів мову на інше:

— Вже сутеніє. Будемо влаштовуватися на ніч. Ставте
намети.

— Розкладемо на всяк випадок багаття,— мовив Пав-
ло.— Бо хто знає...

Довгі тіні причаїлись у траві, шелест листя скидався на
шепіт змовників. У темному небі спалахнули зірки, немов
за великим полотнищем засвітило світло, і воно вдарило
крізь отвори гострим промінням.

Полум'я багаття відвойовувало в темряві світлі доріж-
ки, і люди тільки тепер згадали, що кожен проблиск вог-
ню — часточка сонця. Вони сиділи біля саморобних наме-
тів на квадратному майданчику, обкладеному з чотирьох
боків сухим гіллям. Ця вогняна фортеця відгороджувала
їх від лісу та його мешканців

Зброї в землян майже не було, якщо не брати до уваги
мисливських автоматів та пістолетів їхня ракета летіла на
Марс, щоб доставити продукти для експедиції. Та несподі-
вана ланцюгова реакція палива закинула її на величезну
відстань. Коли б не запаси харчів, то за два роки польоту
весь екіпаж загинув би голодною смертю.

Нараз Тамара відчула тепло, що розлилося по тілу
Глянувши на руку, вона побачила велику комаху, яка си-
діла біля ліктя. Тамара скрикнула й стріпнула рукою Ко-
маха щезла. На місці укусу з'явилася червона пляма. Во-
на не свербіла, навпаки, відчуття було приємне, неначе Та-
мара опустила руку в теплу воду. Але її охопила тривога,
а що коли комаха отруйна?

Вона намагалася приховати тривогу, та Арнольд помі-
тив це і занепокоївся. Тамара ловила його погляди і всмі-
халася приємно, коли за тебе хвилюються.

У темряві почулося гарчання Павло миттю повернувся
в той бік і побачив два зелених світлячки. Марк високо під-
няв палаючу гілку до вогню—підкрадалася довга плями-
ста потвора

Павло звів автомат, спокійно, немов у тирі, прицілив-
ся і плавно натиснув на спусковий гачок Гримнув постріл,
і тієї ж миті космонавт похитнувся від удару в груди. Ко-
ли він отямився, звір уже зник. Тільки з темряви ще чуло-
ся його гарчання. Звір був цілий і неушкоджений, але Пав-
ло міг заприсягтися, що не схибив.

Він оглянув свій автомат. Пластмасове ложе було роз-
колоте, в ньому застрягла куля. Марк допоміг витягти її.
Уважно оглянувши кулю, зробили висновок, що її випуще-
но з нарізної зброї такого ж калібру, як мисливський авто-
мат. Стріляли здалеку, тому куля втратила свою убивчу
силу Арнольд не зміг приховати своєї розгубленості.

— Зброя . такого самого калібру на іншій планеті...
небачений збіг Неймовірно..

Зовні Павло був спокійний. Але він так стиснув авто-
мат, що кінчики пальців побіліли. На мить він уявив собі,
яка чудова мішень — четверо людей, освітлених полум'ям
багаття.

Навкруги лежала ніч — підступна ніч чужої планети —
й відповідала кулею на кулю...

Рожеве небо розквітло на верхівках дерев. Райдужні
іскри спалахували на краплинах роси, їхні відблиски ков-
зали по обличчям людей. Тільки в гущавині лісу під дере-
вами все ще лежали тіні, але й вони з чорних робилися
синіми, бузковими й поступово блякли, ставали голубими.
Птахи найрізноманітніших кольорів — від сизо-сталевих і
голубовато-сірих до жовтогарячих і яскраво-червоних з
хвостами-віялами, з крилами всіх можливих геометричних
форм виповнювали ліс піснями. І здавалося, що ліс з йо-
го шерхотом, шепотінням, шелестом, співом пташви й лю
бовним воркуванням — величезний орган, створений при-
родою для власного вихваляння. У звуках, видобутих з
нього, були ноти всіх тонів і відтінків, і серед них — жод-
ної фальшивої.

А звідкілясь здалеку долинала інша музика — спокійна
й пестлива, в якій чулися врочисті ноти. Ліс прислухався
до неї й завмирав...

Земляни вже прокинулись і намагалися визначити,
звідки долинає ця музика.

— Якщо на цій планеті є розумні...— сказав Павло.
"Заповітна мрія людини — зустріти подібних до себе,—
подумав Арнольд.— Якби не куля у відповідь і не відпо-
відальність, покладена на мене..."

— Ми з Павлом підемо оглянемо ліс у радіусі двох-
трьох кілометрів. Будьте обережні,— сказав він.

Тамара дивилася на чоловіка закоханими очима, милу-
валася його гарною статурою. Він іноді здавався їй героєм
книг, добрим принцом, що прийшов у життя, аби бути
взірцем для людей.

Арнольд і Павло вийшли з табору й зникли в зелено-
му шумовинні. Дерева й кущі росли густо, але йти лісом
чомусь було легко. Раптом Павло зупинився і повернувся
до Арнольда:

— Уважно стеж за тим, як реагуватиме дерево на моє
наближення.

— Дерево,— здивувався Арнольд.

— Авжеж,— нетерпляче кинув Павло й рушив просто
на велетенське гіллясте дерево. Вони обидва побачили, як
грубезний, у три обхвати стовбур зігнувся, щоб пропусти-
ти людину.

Павло повторив це кілька разів — результат був той
самий. Гілля і кущі розхилялися, а стовбури вигинались у
формі знаків запитання, даючи йому дорогу.

— Зачарований ліс,— засміявся Павло.— Наче в казці..

— Тепер зрозуміло, чому так легко пробиратися цими
заростями,— повільно мовив Арнольд, думаючи про незбаг-
ненну гру природи. І він знову запитав себе: "Чи можли-
вий світ симбіозу? Чи поступливість цих дерев настільки
велика, що вони можуть добровільно вмирати, коли тре-
ба дати місце молодим? Боротьба навпаки? Ідеал доброти
в природі? А чому б і ні? Головна мета — вдосконалення,
а воно можливе й при такому різновиду розвитку. Зрештою
природа може записати будь-яку програму, а її створіння
все одно виконуватимуть те, що в них закладено! — І він,
керівник експедиції, подумав із захопленням: — Ось де
ідеал беззастережної дисципліни, встановленої раз і на-
завжди!"

— Ходімо! — сказав Павло.

Вони пройшли кільканадцять метрів, і стіна дерев по-
рідшала, за нею блиснула стрічка шосе.

Обережно, скрадаючись за деревами, вони підійшли
ближче. Перед ними лежало шосе, вкрите якоюсь пласт-
масою, рівне, мов прорубане одним ударом сокири. Вони
пройшли вздовж нього лісом і незабаром побачили пере-
хрестя Тут обабіч шосе виднілися невисокі будівлі.

"Треба їх оглянути",— подумав Арнольд.

Він кивнув Павлові:

— Залишайся тут.

А сам рішуче, принаймні так йому здавалося, рушив
із зеленого сховища до будівлі. На кожному кроці його
насторожений погляд помічав якусь нову деталь: поліро-
вану дошку з накресленими на ній позначками, овальну
блискучу платівку. Платівка безперервно хиталася.

Підійшовши ближче, Арнольд зрозумів, що це екран, і
відсахнувся, сподіваючись, що не встиг відбитися в ньому.

В глибині екрана з'явилася блакитна світла плямка.
Звідкись випливло обличчя істоти, трохи схоже на люд-
ське: з двома булькатими очима, мов у бабки, без рота,
але з великим лобом і рівним носом. Над очима замість
брів виднілися два вузьких прорізи.

Екран повернувся до Арнольда, очі істоти глянули на
нього, і Арнольд завмер від дивної суміші відчуттів. Тут
було і враження приголомшливої краси цих очей, їхньої
глибини й виразності, і німий заклик, і радість. Був і страх
перед невідомим, і якась туга за знайомим і звичним.
Арнольд змусив себе відірвати очі від екрана.

"Ні, час для зустрічі ще не настав,— подумав він.—
Ми майже нічого про них не знаємо. Технічний рівень —
це ще не все. Якби не куля у відповідь..."

Він швидко повернувся до Павла й розповів йому про
те, що бачив. Не приховав і своєї тривоги.

Вони повернулися до табору. Марк не погодився з їхні-
ми висновками й рішеннями.

— Що, поняття базису й Надбудови вже відхилені? А
якщо ні, то високий економічний рівень призводить до ви-
сокого морального рівня. Можливі відставання, але тіль-
ки на певних етапах. Вам відома формула розвитку науки?

— Марко сів на свого коника,— глузливо зауважила
Тамара.— Але життя, високовчений наш друже, не вкла-
дається у формули.

Вона чомусь не могла ставитися до Марка серйозно.
А він у запалі суперечки не звернув уваги на її слова й
сказав Арнольдові:

— Але ж ти філософ і повинен пам'ятати...

Арнольд дивився на нього й думав:

"Ми ровесники, але я чомусь завжди відчуваю себе
старшим за Марка... І за решту членів екіпажу... Втім,
інакше мене б не призначили керівником... Адже важливо
знати не тільки те, що треба сказати, але й коли і як ска-
зати. Мало відкрити істину — треба вчасно подати її лю-
дям. Це називається почуттям актуальності. Воно прихо-
дить разом з досвідом або зовсім не приходить...

І він відповів Маркові:

— До всього я ще й командир екіпажу. Турбота про
безпеку експедиції — мій обов'язок. Придивимося до них,
а потім вирішимо.

Вони просувалися вздовж шосе, ховаючись у лісі. Шо-
се повинно дати відповіді на питання, які тривожили їх.
Але воно чомусь було чисте, як аркуш паперу.

Тільки надвечір сталася тривожна подія. Пухнасте зві-
рятко хотіло перебігти через шось. Воно добігло до середи-
ни — завмерло, немов паралізоване струмом. Потім побіг-
ло просто по шосе, все швидше й швидше. Бідолашне, оче-
видно, не хотіло бігти в цьому напрямку: воно жалібно
вило, щосили впиралося, його тоненькі ніжки тремтіли від
напруження, але невідома сила тягла його вперед.

— Навіювання з допомогою якихось хвиль! — захопле-
но мовив Марк.

"Добре, що я зразу відсахнувся од екрана,— подумав
Арнольд.— Може, вони не встигли роздивитися на мене й
тепер сушать собі голови".

Земляни пройшли ще трохи, піднялися на пагорб і мет-
рів за п'ятдесят попереду побачили невеликий майданчик.
За ним здіймалася напівсферична споруда, біля якої зібра-
лися істоти двох видів. Одні — велетні триметрової висоти,
без ротів, з пукатими очима, в блискучому вбранні. Дру-
гі — подібні до землян, хоч і нижчі на зріст, з тонкими
осиними таліями й великими головами. Тамара відразу ж
охрестила їх "пуголовками"

їй здалося, що вона вже десь їх бачила. Але де, коли?
Вона марно напружувала пам'ять і вже вирішила, що по-
милилась, як раптом Марко вигукнув

— Це ж ті самі істоти' Арнольде, пам'ятаєш, ти на-
звав іх міражем?

— Значить, тут живуть дві раси розумних істот,— ска-
зав Арнольд.— І навряд чи вони рівноправні.

— "Велетні" могли прилетіти сюди з іншої планети. В
усякому разі, сила явно на їхньому боці,— мовив Павло
Тамара знизала плечима:

— Але "пуголовки" симпатичніші.

— На наш погляд,— відповів їй Марко.— І взагалі все,
що ми зараз бачимо, ми бачимо нашими очима і з нашої
точки зору. Забувати про це не можна

— Що ти хочеш цим сказати? — обернувся до нього
Арнольд.

— Тільки те, що робити висновки ще рано.

— А ми їх і не робимо. Ми тільки спостерігаємо й
припускаємо.

— Від припущень до висновків недалеко.
Арнольд замовк і відвернувся, показуючи всім своїм
виглядом, що не хоче продовжувати цю непотрібну супе-
речку.

Незабаром земляни звернули увагу на цікаві деталі.
Серед "пуголовків" були чоловіки, жінки й діти, вбра-
ні в барвистий одяг, причому багато з них тримали в ру-
ках різні сумки й рюкзаки. Час від часу "велетні" заво-
дили дорослих і дітей у бічні двері. Перш ніж зайти до
будинку, і діти, й дорослі піднімали над головами руки,
неначе молилися або прощалися з рештою. Батьки обні-
мали дітей, іноді чулися протяжні крики. Сумки й рюкза-
ки "пуголовки" залишали біля входу до будинку, ставили
іх на візочки.

За дві години в будинок зайшло вісім "велетнів" —
сімнадцять "пуголовків", а вийшло дванадцять "велетнів")
Жоден із "пуголовків" назад не повернувся. Двоє "велет-
нів" вийшли не з будинку, а з прозорого павільйончика,
що стояв віддалік. Досі павільйончик здавався зовсім по-
рожнім.

— Розподілимо об'єкти спостереження,— сказав Ар-
нольд.— Тамарі — павільон, Маркові — будинок, а ме-
ні й Павлові —істоти.

За кілька хвилин Тамара вигукнула:

— Вони з'являються в павільйоні з-під землі. Виходять
крізь відчинений люк.

— Може, будинок — тільки горішня частина якогось
підприємства. Решта — внизу,— сказав Арнольд.

— Я спробую пробратися ближче до будинку,— проше-
потів Павло.— Он кущі й висока трава. Вони не помітять.

Арнольд згадав про звірятко на шосе. Що коли таке
станеться і з Павлом? йому стало моторошно. Але без
цього не обійтися, якщо вони хочуть довідатися щось про
господарів планети.

— Будь обережний,— попросив він, передаючи Павло-
ві пістолет.

Він бачив товариша, коли той перебігав від дерева до
дерева, а потім загубив його з поля зору. Та ось Павлова
постать промайнула вже біля самої будівлі. Він ховався
за кущем.

Арнольдові здавалося, що він чує, як у його скронях
стугонить кров. Він до болю в очах вдивлявся в кущі біля
будівлі, сподіваючись хоч на мить побачити товариша.

— Дивись на великий кущ у центрі,— прошепотів Мар-
ко—За кілька метрів праворуч—дерево. Бачиш?

— Так,— відказав Арнольд.

— Він там, біля дерева, лізе по стіні.

Тепер і Арнольд побачив Павла. Той дерся східцями,
яких звідси не було видно, на стіну, ризикуючи, що його
помітять "велетні".

— Він щось роздивляється,— прошепотіла біля самі-
сінького вуха Арнольда Тамара.

Раптом Павло швидко спустився вниз і щез. Коли він
нарешті виринув з лісу, його широке, кругле, завжди
добродушне обличчя спотворювала гримаса огиди й нена-
висті.

— Мерзотники,— мовив він хрипким від хвилювання
голосом.— Вони катують їх, а потім знищують.

— Нічого не розумію,— сказав Марко.

Тамара докірливо подивилася на нього. Але різкий
Марків голос заспокійливо вплинув на Павла. Він глибоко
зітхнув і почав розповідати:

— Будинок складається з прозорих і непрозорих ви-
гнутих блоків. Прозорі розташовані нагорі, до них ведуть
східці. Я наважився вилізти нагору й зазирнув в один із
блоків. За ним у якійсь камері чи лабораторії було підві-
шено до стелі на поясах кілька тих, кого Тамара назвала
"пуголовками". Вони повільно крутилися разом із стелею.
А внизу походжали "велетні" й прикладали до ніг "пуго-
ловків" якісь прилади, від чого жертви починали смика-
тись і кричати. Потім стеля зупинялася, "велетні" знімали
свої жертви й отпускали їх у басейн, наповнений газом. Це
було жахливо. Таке я бачив тільки в давніх фільмах про
Освенцім і Майданек!

У пам'яті землян постали довгі шеренги людей у сму-
гастих халатах, сіро-зелені мундири катів з автоматами,
вищирені пащі гостромордих собак

Рука Арнольда потяглася до зброї...

— Ти не помилився? — спитав Марко

Павло похитав головою Та Марко і сам знав, що Пав-
ло не належить до фантазерів.

"Дві раси — убивці й жертви,— думав Арнольд.—
Схоже на те, що вбивці завоювали цю планету. Надто вже
вони відрізняються від "пуголовків".

Він відчув на собі погляд дружини.

Вона вимогливо дивилася на нього, ніби чекаючи від-
повіді, яку ждали всі. У "них закінчилися харчі, а до гос-
подарів планети вийти не можна.

— У лісі дичини багато,— сказав Павло.— Спробувати
б іще раз...

"Куля у відповідь,— думає Арнольд,— куля у відповідь .."

— їжу можна добути іншим шляхом,— лунає твердий
голос Марка.— їжа є в рюкзаках і сумках, які залишають
"пуголовки".

— Чому ти так гадаєш? — питає Арнольд.

— Бачив, як вони їли. "Пуголовки" беруть із собою
запас харчів. Мабуть, це все, що їм потрібно до того, я
зайти в будинок.

— Потім їм уже нічого не треба,— похмуро мовив Пав-
ло.

— Цього ми не знаємо,— сказав Марко.— Але в усяко
му разі в сумках—їжа.

"Кожен чогось боїться,— подумав Арнольд.— Марко
боїться помилитися".

— Візки стоять під кущами. Кілька сумок поцупити
дуже просто,— сказав Павло.— Якщо вони не помітили
мене кілька хвилин тому...

— Можливо, вони не охороняють будинок,— з викли-
ком сказав Марко.

— Гаразд,— погодився Арнольд.— Підете разом.
Вони вийшли на узлісся, і Павло прошепотів:

— Спочатку побіжимо, а потім поповземо в траві до
самих кущів...

Марко кивнув головою і рушив слідом за ним. Він
повз, інстинктивно притискаючись до теплого грунту, а
вперті думки не давали спокою: "Чому ми впевнені, що
правильно витлумачили те, що помітили?"

Вони підкралися поза кущами до візків. Павло зняв
чотири важких сумки. Дві з них передав Маркові й усміх-
нувся, немов кажучи: "Ну, ось і все" Та раптом усмішка
зникла з його обличчя, і він зробив застережливий жест,
завмерши на місці, мов заєць, який опинився у смузі світ-
ла автомобільних фар. Марко побачив, що в їхній бік
простує один з "велетнів"...

Метрів за вісім-десять від них "велетень" зупинився.
Погляд його булькатих очей ковзнув по кущах, за якими
ховалися земля-ни. Він трохи постояв і повернув назад.

— Пронесло,— шепнув Павло

Від хвилювання Маркові стиснуло груди. Він був май-
же певен, що "велетень" помітив їх. Пощадив чи пішов
готувати пастку?..

— Швидше,— квапив його Павло.

Вони щасливо добралися до лісу, і тільки коли Марко
побачив Арнольда й Тамару, трохи заспокоївся. Відкрили
сумки. В них був одяг, схожий на жилети, тюбики з якоюсь
пастою й плитки з оранжевої маси, загорнутої в прозору
плівку.

— Що тут їдять — плівку чи плитки? — пожартувала
Тамара, але ніхто не засміявся.

"На кому перевіримо їжу? — подумав Арнольд? — Ад-
же вона може виявитися для нас отруйною, як ціанистий
калій".

І раптом зрозумів, що це мусить зробити лікар експе-
диції, а лікар — Тамара. Його рука потягнулася до тюби-
ка: єдиний вихід устигнути раніше за Тамару. Але зразу
ж відсмикнув руку: чи має він право ризикувати? Коман-
дир мусить залишатися на посту до кінця.

Арнольд з ненавистю подивився на Марка: дідько з
ним, нехай думає, що хоче, і благально — на Павла. Але
той відвів очі.

"Надто легко все тобі давалося,— думав Павло.—
Швидка кар'єра, найвродливіша жінка. Ти народився в
сорочці, і тобі все просто падає з неба. Навіть тут єдина
жінка—твоя дружина. Ти так часто говорив про обов'яз-
ки..."

Погляд Арнольда заметушився, мов загнане звірятко.
Ну що ж, доведеться ризикувати...

Та не встиг він і оком змигнути, як Марко спокійно
взяв тюбик, витиснув з нього на долоню кілька густих
крапель і злизав їх язиком.

— Смачно,— мовив він, показуючи на інші тюбики,
мовляв, покуштуйте.

— Дякую,— сказав Арнольд, і всі зрозуміли, що він
дякує не за це запрошення.

— Нічого небезпечного,—мовив Марко.—Мінімальний
ризик. Якщо повітря й вода на цій планеті не отруйні для
нас, то чому має бути отруйною їжа? Майже розрахунок...

— Ти сухар, Марку,— з жалем сказала Тамара й повто-
рила: — Ох, який ти сухарі Усі математики — сухарі, вони
все розраховують! Тому й ніколи не бувають щасливі

Павло всміхнувся, співчутливо й водночас трохи глуз-
ливо дивлячись на Арнольда. Арнольд насторожився.

Очі Марка злегка затуманилися, стали ласкаві, зморш-
ки розбіглися віялом. Великі вуха заворушилися. Він ска-
зав, вимовляючи з притиском кожне слово, як це робила
Тамара:

— Між іншим, щоб зробити людину щасливою, треба
розрахувати її до атомів.

Все сталося випадково Тамара помітила великі золоти
сті ягоди на гілці й простягла до них руку. Гілка нахили-
лася й зронила їй просто в долоні кілька ягід.

Тамара засміялась і, перш ніж подумала про небезпе-
ку, поклала одну ягоду в рот і розкусила. Вона виявила-
ся дуже смачною, запашною. Тамара з'їла ще кілька ягід
і відчула, що вгамувала голод.

"Прекрасні ягоди на незвичайній планеті",— подумала
вона. їй навіть видалося дивним, що їм доводиться тут ко-
гось боятися, що в таборах смерті "велетні" знищують
симпатичних "пуголовків" Захлинаючись від надміру по
чуттів, над головою щебетали птахи, шелестіли дерева і
кущі, що дарували ягоди, тепле проміння пестило шкіру
Тамара непомітно відійшла досить далеко від табору.

"Треба швидше повернутись і розповісти хлопцям про
ягоди. Ото зрадіють, їм не доведеться більше красти сум-
ки",— подумала вона. її охопив пустотливий настрій У
такі хвилини вона могла дозволяти собі те, про що потім
шкодувала.

Першим Тамара побачила Марка. Він сидів осторонь
від товаришів під деревом на траві і щось зосереджено пи
сав. Вона знала, що він не любить, коли йому заважают
працювати, але зараз пустотливе звірятко, Що прокинуло-
ся в ній, шукало виходу.

Тамара нечутно підкралася до Марка, вихопила з його
рук аркуш паперу й відскочила вбік.

— Перевіримо розрахунки математика! — вигукнула
вона.

На аркуші паперу були не розрахунки, а... вірші. Ста-
ранним дитячим почерком Марко вивів рядки:

Усяке е скло на світі,
Але бережися дзеркального:

Як часто крізь нього ми дивимось
На світ, а бачим — себе .

Вона подивилася на Марка широко розкритими від
здивування очима й крізь сміх повторила:

— Так ти, виявляється, поет?

А він, збентежений, злий, отямившись, просичав:

— Тихше...

— На, бери свої віршики!—безтурботно засміялася
Тамара.—А я ось знайшла ягоди! Ніколи в житті не їла
таких смачних! — Вона подала кілька ягід йому, розказу-
ючи, як гілка сама нахилилася до неї, скинула просто в
руки ягоди і які вони добрі.

— Марку, ти ж розумник!—не вгавала Тамара—Чи
закономірно це, щоб жорстока природа виховувала добрих
людей, а добра, багата, як тут, лихих? Тільки тому, що
перші співчувають один одному, а другим усе в руки да-
ється і їх ніщо не тішить?

— Ні,— сказав він,— люди можуть перемогти в собі
жорстокість, закладену в них природою. Ти зрозумій: ад-
же це не просто жорстокість — її передано нам у спадко-
вість, записано в нашому мозку як програму-необхідність:
забери в іншого, щоб насититися самому. В нас із самого
початку всього для всіх не вистачало. Тварини змушені
були боротися за їжу, притулок, їм доводилося вбивати
тих, хто міг бути для них поживою, і захищатися від мис-
ливців. Так удосконалювалися види. і нас, людей, чекала
така ж доля. В нас були закладені такі ж тваринні про-
грами. Коли хтось запевняє, що люди гірші за звірів, що
ми стаємо гіршими, ніж нас створила природа,— мені хо-
четься зареготати. Якщо в нас з'явилися високі ідеали й
радощі, то цим ми зобов'язані тільки собі! Всупереч при-
роді!

Це ми, люди, із статевого інстинкту зробили любов, із
тимчасового союзу з такими, як ми,— братерство рас і на-
родів. Розумієш? Навіть у світі, де всього не вистачало,
ми замінили ненависть і лють на любов і повагу. І нам
було дуже важко саме через жорстокість природи, через
її кляті програми, записані в підкірці нашого мозку, в най-
давніших її шарах. Доводилося боротися проти себе, а це
нелегка боротьба. А тепер уяви собі, що було б, якби ми
відразу потрапили в світ достатку? Ти розумієш, що я маю
на увазі?

Тамара кивнула головою і подумала:

"А він стає цікавий, коли говорить з такою пристрас-
тю. Арнольд ніколи так не захоплюється" Вона торкну-
лася його руки, і він здригнувся, немов прокинувшись зі
сну.

— Ходімо до наших,— сказала Тамара.— Я розповім
про ягоди.

Цього разу всі покуштували ягід, забувши про обереж-
ність.

"Як думки залежать од відчуттів,—подумав Арнольд.—
Нам хочеться їсти — і думка спрямовується в певному на-
прямку, як би ми не спрямовували її на щось інше; стає
холодно — і думка вже шукає нове русло Що ж таке на-
ша логіка й наскільки їй можна вірити? Ми кажемо: "Ло-
гіка — це компас", але чи наше бажання не править за
магніт для його стрілки? Про яку ж тоді об'єктивність мо-
же йти мова?" ,

— Давайте поєднувати корисне з приємним,—запропо-
нувала Тамара.— Пошукаємо нові види їстівних ягід. Пе-
реможцем буде той, хто знайде найсмачніші і найпожив-
ніші ягоди.

— Шукаємо в радіусі не більше двохсот метрів,— по-
передив Арнольд. Він добре пам'ятав про звірятко на
шосе, про будинок у лісі...

За півтори години вони знайшли кілька видів ягід і
плодів. Проблему харчування було розв'язано.

— Ми не можемо весь час ховатися в лісі,— раптом
сказав Марко.— Нам потрібна інформація.

— У мене є план,— озвався Арнольд. Його, мабуть,
гнітила бездіяльність.— У війну це називалося "дістати
язика".

— "Велетня"? — недовірливо запитав Павло.

— Ні, "пуголовка".

— Тоді це називається зовсім інакше,— зауважив
Марко.

— Як же ти любиш точність,— сказав Арнольд і по-
блажливо усміхнувся.— А взагалі ти маєш рацію. Ми ви-
зволимо одного або кількох "пуголовків" і спробуємо до-
відатися від них про становище на цій планеті.

З тих позицій, що їх зайняли земляни, добре було вид-
но напівсферичну будівлю в лісі й майданчик навколо неї.
Насамперед треба дізнатися, якою дорогою "велетні" же-
нуть сюди свої жергви, щоб, вибравши момент, урятувати
хоча б одного з "пуголовків" і забрати з собою. Та вияви-
лося, що це можна зробити набагато простіше. "Велетні"
майже не стежили за "пуголовками", дозволяли їм заглиб-
люватися в ліс. Можливо, вони так залякали своїх бран-
ців, що були абсолютно впевнені в них.

Примруживши очі, немов прицілюючись, Арнольд пиль-
но оглянув майданчик і сказав Павлові:

— Ходімо.

В руці він тримав ліхтарик.

— Навіщо він тобі? — спитав Павло.
Арнольд нічого не відповів, але наддав ходи. Павло
ледве встигав за ним.

— А тепер дивися,— шепнув Арнольд, розгортаючи
листя кущів.

Він увімкнув ліхтарик, і сильний вузький промінь за-
стрибав перед одним із "пуголовків", що стояв осторонь
групи своїх одноплемінників. Овальна пляма світла затан-
цювала по одежі, перебігла на руку, на ногу, ковзнула по
обличчю. Нарешті "пуголовок" помітив її і спробував на-
крити рукою. Промінь поповз по траві, і "пуголовок" ру-
шив за ним.

— Або він зрозумів, що хтось подає сигнал, або про-
сто з цікавості...— прошепотів Арнольд.— Як тільки він
зайде у ліс, ми схопимо його і кляп у рота.

"Ну що ж,— подумав Павло,—в історії Землі є чимало
прикладів, коли доводилося так робити".

"Пуголовок" не чинив ніякого опору й не пробував на-
віть кричати. Він спокійно й з цікавістю розглядав людей.
Побачивши Марка й Тамару, щось вигукнув і вклонився
Тамарі. Тепер земляни могли впевнитися, що не помили-
лися: "пуголовок" майже нічим не відрізнявся від них,
крім розмірів голови. В нього були маленькі руки й ноги,
похилі плечі, тонкий стан, виразне обличчя. Він щось ско-
ромовкою заговорив по-своєму, але, переконавшись, що йо-
го не розуміють, показав на себе й промовив:

— Тамутраулікуу.— Потім на дерево: — Аазі.— На тра-
ву: — Са.

Він назвав ще кілька предметів і запитливо подивився
на землян. Потім повторив за ними їхні імена, незнайомі
слова, і видно було, що він одразу запам'ятовує їх. Прути-
ком накреслив на грунті систему зірок, показав на одну
з планет:

— Птеемм.—І підняв обидві руки, немов хотів обня-
ти ліс, небо...

Земляни зрозуміли: Птеемм — назва планети, на яку
вони потрапили.

Потім птеемманин показав на себе, на кілька точок
навколо планети на схемі, на сусідні планети, вимовив із
десяток слів. Він, певно, говорив про те, що птееммани за-
селили й інші планети та штучні супутники.

Арнольд нетерпляче слухав.

"Коли ж він перейде до основного? Коли розповість
про вторгнення "велетнів", про боротьбу з ними?"—ду-
мав він.

Як тільки птеемманин замовк, Арнольд жестами зобра-
зив "велетня" й запитав, звідки такі взялися на Птееммі?

— Куаплафр,— мовив "пуголовок", називаючи "велет-
нів" по-своєму, й показав на якусь точку на схемі побли-
зу Птеемма.

"Мій здогад правильний! Вони з іншої планети",—зра-
дів Арнольд, хоч, якби його спитали, чого він радіє, не
зміг би на це відповісти.

Павло не витерпів: тицьнувши пальцем у птеемманина,
він показав у бік будівлі й спитав:

— Що там діється? Чого ви там чекаєте?

"Там я перестану існувати",— пояснив він жестами.

Арнольд переможно глянув на Марка: "Ну, чия правда?"

— І ти не боїшся? — запитав Марк, не приховуючи
свого здивування.

Птеемманин нічого не відповів. Потім, подумавши, про-
мовив:

— Куаплафр.

Арнольд зрозумів. Птееммани безсилі перед куаплафра
ми.

— Але чому ви не боретесь проти куаплафрів?—ви
гукнув він.

Обличчя птеемманина скривилося. На ньому відбиве
переляк.

"Психологія раба,— подумав Арнольд.— Він змирився
зі своєю приреченістю, і боротьба жахає його".

— Вони бачать усе не так, як ми,— мовив птеемма-
нин.— Більше, ніж ми. І так, як ми, і крізь предмети — те,
що є всередині.

— Ми допоможемо вам боротися проти куаплафрів! —
вигукнув Арнольд, звертаючись до птеемманина.

Вони довго вагалися, перш ніж пройшли під аркою.

— Може, це прикордонна зона, а далі починаються се-
лища птеемманів? — сказав Арнольд, запитально глянув-
ши на Марка.— Не завадило б з ними зустрітися.

Марк мовчав і думав:

"В усякому разі чим більше інформації, тим краще".

Ліс розкинувся, мов зелений кудлатий звір, і ніхто не
знав, коли й кого він схоче з'їсти.

Земляни пройшли кілька десятків метрів і побачили
великий майданчик, вимощений різнокольоровими плитка-
ми.

— Очевидно, для ігор,—зауважив Арнольд, простуючи
до майданчика.

Решта рушила слідом за ним. Плитки на майданчику
утворювали доріжки, що вели увсебіч. Арнольд пішов
жовтою, Тамара — голубувато-сірою.

Зненацька кілька міцних рук схопили Арнольда. Перш
ніж він устиг отямитись, його підняли, посадили на якийсь
предмет і понесли. Ніздрі лоскотав дим факелів.

Арнольд бачив сотні голів, засмаглі плечі. Деякі голо-
ви були в химерних уборах з листя й пір'я. Птееммани спі-
вали нескінченну тужливу пісню, слова якої повторюва-
лися.

Іноді вона скидалася на виття.

Поступово Арнольд почав освоюватися. Визначив, що
його несуть на твердому пружному предметі, вкритому
шкурою звіра й схожому на щит. Руки і ноги не зв'язані —
значить, можна не боятися ворожих дій.

Його пронесли повз кілька рядів хатин і обережно
опустили біля найбільшої з них, складеної з тонких довгих
жердин, укритих звіриними шкурами. Птееммани вкляк-
ли. З великої хати вийшов згорблений, стомлений дід. Він
шанобливо глянув на Арнольда, низько вклонився й звер-
нувся до нього з довгою промовою, в якій часто повторю-
валося слово "юхе". Арнольд здогадався, що це слово,
очевидно, означає "володар" і Птееммани пропонують йо-
му стати їхнім володарем.

"Вони перебувають на рівні племінного ладу,— поду-
мав він—Мені, космонавтові, пропонують стати чимось на
зразок вождя. Сміх, та й годі.— Але ж я пам'ятаю того
"язика", який напевно розповів своїм одноплемінникам про
нас, про мене, як керівника групи. І вони вирішили ви-
красти мене, щоб я організував їх на боротьбу"

Це вже пе було смішним

Натовп вив, славословлячи Арнольда.

"Я поведу їх проти велетнів-куаплафрів,— вирішив Ар-
нольд.— Мп знищимо вбивць і створимо справедливе сус-
пільство. Хіба це не благородна місія і хіба там, па Землі,
не вітатимуть мій намір?"

Старий, що був верховним жерцем, за кілька днів на-
вчив Арнольда нескладної мови птеемман. Арнольд майже
не помилився у своїх здогадах: його викрали для того,
щоб зробити своїм володарем — юхе. Але про "язика", яко-
го земляни врятували од куаплафрів, тут нічого не знали.
Не знали також ні про куаплафрів, ні про табори смерті.
За цим незнанням ховалося щось лиховісне.

Незабаром відбулася церемонія посвяти. На галявині
жерці накреслили коло, забили кілька рядів кілочків.
У першому ряду повісили черепи ворогів—відганяти все
лихе. У другому й третьому — черепи священних тварин —
символи процвітання і благочестя.

Воїни з дрючками й списами оточили галявину. Четверо
жерців тримали напоготові білу шкуру священного
мхрау—тварини, схожої на чемного бика. На цій шкурі
вони збиралися підняти юхе

Удари у великий барабан сповістили про початок цере-
монії.

У центрі майдану розклали багаття.

Верховний жрець показав Арнольдові на вогонь:

— Це початок. Ти маєш перестрибнути через нього,
очиститися від лихих думок.— І крикнув: — Нехай думки
юхе будуть чисті! Нехай сам він буде спритний і швидкий!
Нехай він не боїться вогню! і

Арнольд був одним з кращих інститутських легкоатле-
тів. Він стрибнув через вогонь, майже не розганяючись.
Почулися захоплені вигуки.

— І нехай юхе буде сильний та хитрий! Нехай здолає
всякого ворога! — Верховний жрець простяг Арнольдові
спис і дрючок: — Покажи, як ти вмієш битися.

На галявину вийшло троє воїнів. Серед птеемман вони
здавалися здорованями, але поруч землянина були схожі
на підлітків. Наготувавши списи, воїни рушили на Арноль-
да. Кількох хвилин вистачило йому для того, щоб покласти
всіх трьох на землю з допомогою нехитрих прийомів.

Арнольдові довелося ще перепливти озеро, видертися
на дерево, розв'язати головоломку.

Нарешті верховний жрець радісно вигукнув:

— Так, це він! Той, на кого мені показали уві сні боги!
Він дав знак жерцям, і вони підняли Арнольда на білій
шкурі. Барабани вмовкли. В тиші, що запала, урочисто
пролунав голос верховного:

— Нехай не заплямує шкуру той, кого на ній підно-
сять. Нехай він завжди швидко приймає рішення і ніколи
не спотикається, виконуючи їх. Нехай він буде обережний,
нехай виношує всі свої задуми, мов оплодотворена мхрау,
яка оберігає свій плід. І нехай свято шанує всі наші зви-
чаї!

Свято тривало до пізнього вечора. Вночі до хатини
Арнольда ввійшов верховний жрець. Шанобливо вклонив-
ся і сказав:

— Тепер я можу відповісти на запитання, чому ми ви-
крали тебе. Помер старий юхе. А тих, хто хотів би зайняти
його місце, надто багато. Ти ще познайомишся з ними.—
Він пильно глянув на Арнольда й вів далі:— Бог чвар уже
розділив плем'я на кілька частин, уже кинув іскри, й тра-
ва почала тліти. Та в цей час один із жерців побачив те-
бе. Ти більший і дужчий за будь-кого з наших воїнів. Під
час перевірки ти довів, що володієш і хитрістю.

Арнольд усміхнувся: "Хитрістю. Одначе цей жрець над-
то самовпевнений".

Він глянув у вічі старому й запитав:

— Про що ти хочеш мене попередити?

— Хочу попередити тебе, щоб ти стерігся. Суперники
готують тобі пастку. Напади перший...

Арнольд усміхнувся в думці: "Отакої! Стану я боятися
дикунів. Не вистачає мені тільки укладати союз із служи-
телем культу..."

— Якщо ти все сказав, то дай мені поспати,— мовив
він, позіхаючи.

Старий похитав головою і вийшов, щось бурмочучи.
Арнольд ліг на своє тверде ложе й відразу заснув.

Прокинувся він від густого неприємного запаху. Ар-
нольд блиснув кишеньковим ліхтариком, і волосся на го-
лові в нього стало сторч. За метр від нього, засліплене
світлом, застигло чудовисько з тулубом крокодила й го-
ловою носорога, його розкрита паща була втикана гост-
рими зубами, з неї висовувався зелений роздвоєний язик.

Чудовисько вийшло із заціпеніння, завило й миттю
щезло. І відразу ж за стінами хатини почувся відчайдуш-
ний крик.

Арнольд схопився, взяв пістолет і вибіг із хатини. Вже
світало, і в примарному молочно-бузковому світлі постаті
дикунів здавалися розпливчастими, нереальними. Троє з
воїнів схилилися над людиною, що лежала на землі. По-
бачивши Арнольда, вони низько вклонилися. Один з воїнів
сказав:

— Його вкусив танч. Зарадити вже не можна нічим.
Прибіг захеканий верховний жрець. Оглянув Арнольда
й, немов не вірячи власним очам, обмацав його. Потім
підняв з долівки половину плода, який страшенно смердів.

— Улюблена їжа танча. Це вони підкинули. Виманили
танча з болота. Певна смерть. Боги бережуть тебе. Я не
помилився. Одна краплина отрути танча — і нам потрібен
був би новий юхе. Він підняв руку: — Я казав — стере-
жися.

— Гаразд,— сказав Арнольд.— Та я все ж таки хочу
виспатися.

Старий вклонився і вийшов. Арнольд чув, як він щось
наказував воїнам.

Вранці жрець розбудив Арнольда.

— О незрівнянний юхе! — голосно сказав він.— Настав
час вирішувати справи! — І прошепотів:

— Не бійся. Я буду поруч. І дам потрібну пораду.
Невиспаний і лихий, Арнольд пішов разом з верховним
жерцем.

На галявині вже зібралося все плем'я. Знатні воїни не-
терпляче переступали з ноги на ногу. Побачивши Арноль-
да, вони закричали:

— Юхе! Юхе! Живи, юхе!..

Багато хто з них уже знав про нічну пригоду.

Арнольд пройшов на почесне місце, оточене жерцями.;

Від натовпу відділилося кілька чоловік.

— Вони чекають суду,— сказав верховний жрець.
Він подав знак одному з воїнів, що уночі охороняв ха-
тинуАрнольда.
Той підійшов ближче й заговорив:

— Мудрий юхе, я щоразу ставлю пастки на звіриних
стежках. Але невідомий злодій псує їх і забирає здобич.
Я цілими ночами підстерігаю його, але марно. Благаю—
порадь, як знайти цього негідника!

"Не мала баба клопоту,—усміхаючись, подумав Ар-
нольд.— Космонавт у ролі царя Соломона. І то де—серед
дикунів".

Жрець тим часом шепотів:

— Не обіцяй нічого певного. Скажи, що подумаєш.

— Якщо злодій тут, ми його зараз побачимо,—сказав
Арнольд.

Гомін здивування прокотився по натовпу. Верховний
жрець намагався бути незворушним. Арнольд вийняв ліх-
тарик. Голос його звучав упевнено й грізно:

— Я вимовлятиму чарівні слова. Коли скажу головне,
з цього амулета,— він показав на ліхтарик,— ударить про-
мінь. І в злодія віднімуться руки! —1 почав лічити: —
Один... Два... Три...

Натовп застиг, з жахом дивлячись то на губи Арноль-
да, то на ліхтарик у його руці.

— Дванадцять... Тринадцять...

Хтось схлипнув, не витримуючи напруження, хтось тяж-
ко зітхнув.

— Двадцять!

Арнольд натиснув кнопку — промінь світла ковзнув по
натовпу. Тієї ж миті тишу розірвав пронизливий зойк. Це
кричав один з молодших жерців. Він трусив руками, неначе
щось скидав із них. Очі його вилазили з орбіт від страху.

Жрець упав до Арнольдових ніг і крикнув:

— Змилуйся!

— Гаразд,— сказав Арнольд, вимикаючи ліхтарик.—
Але ти все повинен віддати господареві.

Натовп був в екстазі. Десятки рук простяглися до зем-
лянина:

— О великий юхе! Син божества!

Арнольдові стало соромно.

"Кого я обдурив?—подумав він.—Вони ж мов малень-
кі діти. Я ж збирався навчити їх благородства й чесності,
розбудити в них сміливість, необхідну для боротьби з куап-
лафрами, а замість цього налякав мало не до смерті".

Верховний жрець махнув рукою — і вдарили барабани,
заглушаючи крики.

Почувся різкий свист, і тієї ж миті ліву Арнольдову
руку пронизав біль. У ній застрягла маленька неоперена
стріла. Він обережно витяг її. Жолобок на кістяному на-
конечнику був наповнений кров'ю.

"Стріла отруєна!—подумав Арнольд і здригнувся.—
Треба негайно прийняти нейтралізатори, але чи допомо-
жуть вони?.. Жрець попереджав, щоб я не йшов до лісу
без охорони! Треба швидше бігти до нього, можливо, він
знає якісь ліки проти цієї отрути".

Верховний жрець оглянув стрілу, понюхав її.

— Отрута танча,— впевнено сказав він.— Я знаю, хто
стріляв у тебе. Зараз ми їх зв'яжемо й кинемо у вогонь.
Трбе понесуть на ношах дивитися на страту. Нехай це ви-
довище полегшить твій біль. Для юхе нема нічого приємні-
шого, як бачити смерть свого ворога.

Жрець вийшов. Незабаром з'явилися воїни з ношами.
Верховний жрець став поруч з Арнольдом.
Воїни принесли до вогнища двох зв'язаних птеемман,
які голосно кричали й пручалися. Арнольд повернувся до
верховного жерця:

— Припини страту. Досить того, що я знаю, хто стрі-
ляв у мене.

— Мудрі кажуть: отруйне дерево треба виривати з ко-
рінням,— лиховісне усміхнувся жрець.— Чи ти хочеш ді-
стати другу стрілу?

Іскри з багаття впали на поранену Арнольдову руку, а
може, це йому тільки здалося. Шкіра горіла, немов розпе-
чена гарячим залізом. Хвороблива уява намалювала при-
чаєну за деревом темну постать, яка пускає отруєну стрі-
лу. Арнольд повернувся лицем до вогнища...

На світанку його розбудили крики воїнів:

— Юхе! Мбанги напали!

Арнольд вибіг з хатини. Лементували жінки, діти, чувся
різноголосий рев, стогін. Трава була поплямована черво-
ним, і Арнольд не міг зрозуміти, чи це ранкове сонце ки-
дає такі криваві відблиски, чи траву залила людська кров.

— Там, там, там,— жрець показував у різні боки.
Арнольд навмання обрав напрямок і повів воїнів. З-за
хатини вискочило кілька людей із списами. Воїни закри-
чали:

— Смерть мбангам!

І кинулися до них. Поруч з Арнольдом лишився тільки
верховний жрець.
Землянин стояв розгублений, тримаючи в руці пістолет.

— Ось їхній вождь!—вигукнув верховний жрець, по-

казуючи на одного з птеемманів. Арнольд схопив жерця за
руку й потяг за собою:

— Показуй!

— Ось він! Ось!..— кричав той.

Арнольд вистрелив — вождь упав.

Перед очима у Арнольда попливли криваві кола. Він
гнався за кимось, стріляв, а потім вихопив у когось дрю-
чок і молотив, забувши про хвору руку, вже не розбираючи,
де свої, а де чужі.

Барабани розсипали бадьорий дріб, весело висвисту-
вали зігнуті дудки, могутнім ревом сповнювали повітря
довгі сурми, радісно співали жерці. Арнольд стояв на по-
мості слави, височіючи над збудженим натовпом. Він ба-
чив голови й плечі птеемман, помічав захоплені, радісні,
улесливі погляди. Поодаль навколішках чекали своєї долі
полонені мбанги.

Жерці співали:

— Ти, що перевертаєш гори! Ти, що затьмарюєш сон-
це! Наш юхе, до імені якого ми додаємо — славний! До
імені твого, наш юхе, ми додаємо — всемогутній! Ким би
ми були без тебе? Як вийшли б із темряви? Поклади руки
на наші голови й дай їм хитрість того, що вислизає з паст-
ки. Поведи нас шляхом перемог—і всі племена стануть
нашими рабами.

Жінки піднімали дітей, благали:

— Доторкнися до них, наш юхе, дай їм силу. Нехай
вони ростуть, наслідуючи тебе в усьому!

"Так, заради таких хвилин можна багато чим ризикну-
ти,—думав землянин-юхе.—Я відроджу плем'я. Якщо не
можна об'єднати племена мирним шляхом, треба об'єдна-
ти їх силою, щоб повести проти куаплафрів. І я це зроб-
лю!"

Юхе всміхався, як йому здавалося, зворушено й розчу-
лено, насправді ж його обличчя спотворила гримаса пиха-
того володаря.

Військо лаштувалося в похід на численне плем'я арма-
дуків. Юхе не сумнівався у швидкій перемозі. Що, крім
списів і дрючків, могли протиставити дикуни-армадуки
його воїнам? Юхе показав птеемманам, як робити пращі й
луки, організував загони лучників. Схиляння перед вели-
ким юхе і віра в нього зростали день у день. І сам юхе
більше не дивувався, коли його вихваляли, називаючи сон-
цем і божеством.

"Хіба це не природно, що я для них божество? — мір-
кував він.— Віра звеличує. Навіщо ж її відбирати?"

Юхе був самотній, тому він частенько приходив до лі-
сового озера й, дивлячись на своє відображення, розмов-
ляв із собою. Так він втамовував докори сумління й боліс-
ні сумніви. Один юхе міг легко переконати іншого, що діє
він справедливо й благородно.

Напередодні походу він востаннє прийшов до озера.
З води на нього дивився гарний чоловік з рішучим погля-
дом і масивним підборіддям — обличчя великого юхе.

Та раптом він помітив щось незвичне. На обличчі про-
ступали великі плями. Може, привиділося?

Юхе спробував заспокоїтися. Походив навколо озера,
намагаючись ні про що не думати, вслухався в шум лісу,
дивився на хмари. Ліс шепотів- "Могутній... Могутній..."

Юхе знову підійшов до озера. Ні, плями не зникли.

Він повільно пішов назад до хатини, заклопотаний дум-
ками про наступний похід. Вірні охоронці, що чекали не-
подалік, ішли за ним безшумно, щоб не заважати думати
великому юхе.

Біля стійбища він зустрів верховного жерця. Низько
вклонившись, той сказав:

— Нехай твій шлях завжди буде всипаний перемогами!
Пильно подивившись на його лице, жрець квапливо від-
вів очі.

— У чім річ? — запитав юхе.

Верховний жрець подивився на нього круглими від
страху очима:

— О великий юхе! Якщо тебе не вбила отрута танча,
то для тебе, можливо, не страшна і скрамія. Але для нас
заразитися скрамією — певна й страшна смерть.

— Якою скрамією? — спитав юхе, згадавши про плями
на обличчі й намагаючись не виказати свого хвилювання.

— У тебе страшна хвороба. Від неї немає рятунку ні
для людини, ні для тварини. Гниють кістки, і за два дні
хворий у муках відходить у Долину Мовчання, проклина-
ючи годину свого народження. Тому пробач нам, великий
юхе. Ти—син божества, а ми тільки комашки біля твоїх
ніг. Пробач нам...

Липкий піт зросив тіло юхе: якщо підозра жреця має
під собою грунт, то він захворів чимось схожим на про-
казу.

Вночі він не міг заснути навіть на хвилинку—ломило
суглоби, набрякли ноги. На світанку він вийшов з хатини
й поплентав до лісу. Воїни-вартові кидалися врозтіч, коли
він наближався до них.

"Ось вона — відданість володареві,— думав юхе.— Ціна
відданості... А хіба у всі часи вона була не такою?.."

Він проминув хатину верховного жерця і встиг поміти-
ти за опущеним пологом злякане обличчя й вістря списа.
Пригадалося: "О коханий юхе! Я віддам за тебе життя".

Ось і озеро. З води на нього дивилося розпухле, спотво-
рене обличчя зі сльозавими очима. "Що зі мною скоїло-
ся? — подумав він.— Невже це я був якимсь юхе і хотів
стати володарем Птеемми? Навіщо?—Він докірливо по-
хитав головою, і відображення в озері відповіло йому тим
же.— Володар Птеемми... Жалюгідні плани... Як я міг
дійти до цього?.."

Тепер перед лицем смертельної небезпеки він знову став,
сам собою, знову подумав про нещасних дикунів, безсилих
перед хворобами, голодом і холодом, спекою і спрагою

"...Я все одно здійсню свій задум. Я не можу врятувати
їх від ворожої їм природи, але я захищу їх хоча б від
куаплафрів. Як сказав жрець: "Від скрамії немає рятунку
ні для птеемманина, ні для тварини". Отже, для куаплаф-
рів його не буде теж! Я принесу їм цю хворобу!"

Тепер Арнольд думав тільки про одне: як знайти велет-
нів-убивць? Оскільки жоден з птеемман нічого не знав про
них, то їх поблизу немає. А в нього залишилося так мало
сил. Велику відстань він не зможе подолати.

На світанку Арнольд виповз із печери, куди його за-
гнала гроза. Кусаючи від болю губи, ледве звівся на ноги.
Біль не тільки гриз тіло — він висотував із нього силу.
Перемагаючи слабість, Арнольд ступив кілька кроків. Пра-
воруч захрускотіло галуззя. Арнольд наготував пістолет.
Він не хотів умирати в пазурах звіра — перед смертю він
мусить здійснити свій задум. Але це був не звір. До Ар-
нольда прямував один із тих, кого він шукав,— куаплафр.

Зустріч була несподіваною. Арнольд інстинктивно під-
няв руку з пістолетом і натиснув на пусковий гачок.

Тієї ж миті вогняна голка впилася йому в живіт, і
землянин упав, з жахом дивлячись на куаплафра. Той був
цілий і неушкоджений. В руках у нього не було ніякої
зброї. "Зброя в мене всередині",—почув Арнольд куаплаф-
рові слова й спробував відповзти убік. Але тіло вже не
слухалося його. Він побачив, як куаплафр схилився над
ним, поклав йому на груди руку. Слова куаплафра лунали
спокійно й навіть лагідно: "Ти помреш — і це для тебе
велике щастя. Ти відродишся вже зовсім іншим, без недуг,
які шматують твоє тіло й душу".

Арнольд майже не слухав його. Він і сам знав, що
помре.

І раптом він побачив Марка...

Місто розкинулося на дев'яти горбах, милуючись своїм
біло-рожевим відображенням у навколишніх річках та озе-
рах. Вгору здіймалися круглі, схожі на аеростати, будин-
ки. Стрімко пролягли вулиці, які, здавалося, були зіткані
з невловного руху тіні й світла.

Павло повертався з роботи, як звичайно, пішки, щоб
помилуватися містом, що росте день у день. Це птеем-
манське місто стало для нього другою батьківщиною. Тут
він зустрів революцію, бився на барикадах, потім разом з
тисячами птеемман захищав місто від загарбників.

Вдома на нього чекають дружина й двоє дітей. Він
одружився недавно — і діти в нього ще маленькі, старшо-
му—три роки.

"Що ж мене тривожить?—думає він.—Відчуття таке,
наче от-от має скоїтися щось лихе".

Раптом Павло відчув легкий поштовх під ногами.

"Мабуть, здалося?"

Ще кілька поштовхів, потім один — сильний, від якого
він мало не впав. Почулися розпачливі крики, дитячий
плач.

Він кинувся бігти, але сильний поштовх звалив його з
ніг. Почувся лиховісний тріск, і величезна розколина пере-
тнула всю вулицю. Захиталися будинки, в усі боки полеті-
ли шматки цегли, брязнуло скло.

"Пізно. Нема куди поспішати. Якщо Асунда з дітьми
не сховалася..."

Твердий грунт під ногами став схожий на рідину: він
здіймався хвилями, які напливали одна на одну й розхо-
дились, утворюючи прірви. В них падали стіни будинків,
автомашини, люди. Краї прірв змикалися...

"Нема куди поспішати. Нічим уже не можна заради-
ти",— подумав Павло, випльовуючи червону од крові сли-
ну, але спробував іти далі. Він мало не плакав від безпо-
радності й відчаю.

— Нехай ти будеш проклята! — крикнув Павло й під-
ніс руки, стиснуті в кулаки.— Нехай ти будеш тричі про-
клята!

Ненависть спалила в його свідомості всі інші думки,
залишивши тільки одну. За кілька секунд він склав страш-
ний рахунок, який усі живі істоти могли б пред'явити при-
роді. Він сказав би їй: "Я звинувачую тебе за жорстокість
хижака й беззахисність травоїдного, за жахливий егоїзм,
що його ти заклала в кожну живу істоту, за все погане й
підле, що є в нас, за те, що ти намагаєшся не дати нам
стати іншими, за те, що нам так важко видряпатися з твоєї
темної утроби".

І раптом він побачив Марка...

Тамара залюбки ходила по крамницях. А тут іще від-
крили нову дванадцятиповерхову спеціалізовану "Все для
жінок".

Ескалатор підняв Тамару на п'ятий поверх у відділ го-
ловних уборів. Від безлічі капелюшків різних фасонів роз-
бігалися очі. Примірюючи один з них, вона побачила в
дзеркалі чоловіче обличчя.

— Цей капелюшок вам дуже пасує,—сказав незнайо-
мець.

Голос його був густий, слова він вимовляв чітко й го-
лосно.

— Дуже вдячна вам. Ви допоможете мені вибрати?

— Ну, звичайної

Він простяг руку, щоб узяти її сумочку, їхні долоні на
мить зустрілись, і по Тамариній руці ніби пробіг струм.

— Як вас звати?

— Епронтіс.

— А мене Тамара.

— Гарне ім'я,— співуче мовив він.

— Ви вмієте говорити компліменти.

— Це не моя заслуга,—відповів Епронтіс якось аж
надто серйозно.

Тамарі здалося, що вона знає Епронтіса давно, знає,
як він усміхнеться, як ніжно й схвильовано забринить його
голос, як він покладе руки їй на плечі...

"Ця банальна історія називається коханням з першого
погляду",— подумала вона іронічно, їй хотілося вгамува-
ти, стримати своє почуття, але зробити це було важко.

— Ви купите цей капелюшок? — спитав Епронтіс, по-
даючи їй сумочку.

В його словах Тамарі вчувся підтекст: "На пам'ять про
зустріч. І ви завжди надіватимете його для мене, сотні й
тисячі разів".

— Так, так,— сказала вона, беручи сумочку.
І знову від дотику його руки її вдарив струм.
Вона заплатила за капелюшок і попростувала до ви-
ходу. Епронтіс провів її до ескалатора й зупинився. Тама-
ра скоса стежила за його обличчям. Помітивши, що він ва-
гається, вона здогадувалася, про що він хоче попросити.

Але Епронтіс мовчав, тільки невідривне дивився на неї,
ніби намагався назавжди запам'ятати кожну рису її об-
личчя.

Тамара побачила, що до них простує низенький згорб-
лений птеемманин.

— Ви не проведете мене? — квапливо спитала вона
Епронтіса.

Відповідь здивувала її:

— Проведу, якщо директор дозволить...
Птеемманин підійшов до них і, почувши останню фра-
зу, поштиво вклонився Тамарі:

— Якщо ви так бажаєте.— Він повернувся до Епрон-
тіса: — Візьми покупки й проведи.

Він торкнувся рукою Епронтісового плеча, немов під-
штовхуючи його, і тут же відсмикнув її.

— Вибачте,— сказав директор Тамарі,— але він не зов-
сім справний. Десь замкнувся контакт, і пробиває струм.
Я пошлю з вами іншого робота.

— Робота...— прошепотіла Тамара, ще не збагнувши до
кінця страшного змісту його слів. -

— Так, робота,— по-своєму витлумачивши її здивуван-
ня, сказав директор.— Правда, вони дуже схожі на птеем-
ман? Виготовлені спеціально на наше замовлення з особли-
вих пластмас і синтетичних білків...

Тамара ступила на ескалатор, і гнучкі сходи понесли
її вниз, до виходу. Вона дивилася перед собою застиглим
поглядом і мимоволі згадувала цю безглузду зустріч. Усе
навколо потьмяніло, злилося в одну сіру барву. Що ска-
зав би Марко?

"Витівки пам'яті чи витівки природи?" Іронічний Мар-
ко, який любив усе розбирати до дрібничок. Чому вона так
часто думає про нього?

Серце її тривожно калатало, наморочилося в голові.
Тамара намагалася переконати себе: те, що з нею стало-
ся,— просто кумедна історія, та й годі. Але стримати сльо-
зи вона вже не могла. Вони бігли по щоках, а вона силку-
валась усміхатися.

Раптом Тамара побачила Марка...

На екранах спалахували й звивалися сині змійки. На
одному з них видно було все тіло Пілнекла, чоловіка, що
лежав на операційному столі, на другому — його шлунок,
на третьому — серце, на четвертому, п'ятому, шостому —
ділянки його мозку. Обчислювачі зводили всі дані й пода-
вали їх на центральний екран. Там же світився графік.
ритму серії Л-43 при змінних потужностях поля.

Марко узяв один з лабораторних журналів. Ось запис
про попередній дослід—формула й кілька слів: "При рит-
мі Л-42 активність м'язів знижується". Для того, щоб
з'явився цей запис, потрібно було півроку роботи. Життям
поплатилися сотні тварин, а Сімейр понад місяць проле-
жав у клініці, щоб відновити нормальну реакцію м'язів.

Колись у центральних газетах Птеемми з'явилося кіль-
ка статей про їхню роботу: "Ритми життя", "Ритми, що
змінюють обмін речовин", "Керування енергетичним обмі-
ном організму". У них ішлося про те, що в змінному енер-
гетичному полі треба відрізняти ритм від частоти й що са-
ме ритм лежить в основі життя. Тому з його допомогою
можна керувати організмом.

Відтоді було проведено тисячі дослідів — з'явилися де-
сятки записів у лабораторних журналах. Але до керуван-
ня процесами обміну енергії в організмі так само далеко,
як і раніше. Марк знову глянув на центральний екран, зі-
ставив дані й насторожився: зникло дихання?

Спалахнула оранжева лампочка — сигнал тривоги, і
центральний екран погас — апарат автоматично вимкнувся.

Сімейр підійшов до Марка, брови його насупилися:

— Я не раз казав тобі, що ми намагаємося з темної
хатини зробити палац. Чи не простіше зруйнувати хатину
й закласти на цьому місці підмурівок палацу?

Маркові не хотілося дискутувати. Але цей йанатик Сі-
мейр не відчепиться. У чомусь він схожий на Павла — та-
кий же сильний, наполегливий, упертий, із тих, що, вми-
раючи, роблять крок уперед. Він нещадний і до себе й до
інших.

Марко запитав:

— Ти маєш на увазі людський організм?

— Так. Він принципово не відрізняється від організму
першої-ліпшої тварини чи комахи. Природа створювала
його з тією ж метою. А ми поставили перед собою зовсім
інші цілі й тепер намагаємося пристосувати до них свої
організми, доповнити їх, добудувати. Чи не краще створи-
ти їх на новій основі?

Його думки збігалися з думками Марка. Але земляни-
нові здавалося, що Сімейр надто поспішає.

— Рано,—заперечив він.—Ми ще погано знаємо те,
що нам подарувала природа.

— Але принципи відомі. І перш ніж вивчати всі деталі
хатини, може, краще розпочати будівництво палацу?

— На жаль, це поки що неможливо,— сказав Марко і
подумав про те, що Сімейр іще дуже молодий.

— Завтра розпочнемо підготовку до наступної серії —
Л-44.

Готуйте апарати.

— Ти дозволиш мені?..— спитав Сімейр, і хоч він не
докінчив, Марко зрозумів, що він має на увазі.

— Поки що перевіримо на тваринах,— відказав він тро-
хи різкіше, ніж звичайно, й подумав: "Хоче випередити ме-
не. Але наступна серія — моя".

Повернувшись до лабораторії No 7, Марко розгорнув
журнал. На початку сторінки під назвою "Л-43" було за-
писано характеристику ритму і його можливого впливу на
людський організм. Марко акуратно дописав: "При по-
тужності поля понад 40 ЕНВ дихальні центри перестають
працювати".

Марко відчинив двері лабораторії...

...Кілька хвилин Марко згадує, де це він, чому навколо
шумить ліс, а поруч стоять у напружених позах Арнольд,
Павло, Тамара, вражено дивлячись то на нього, то одне
на одного. У них такий вигляд, ніби вони щойно прокину-
лися.

— Що з нами було? — питає Арнольд.

— Якщо хтось і може відповісти на твоє запитання...—
починає Павло.

— Я поясню вам,— каже Марко.— Ходімо до арки, яку
ми бачили перед входом на цю ділянку лісу й на цей
майданчик.

Вони слухняно йдуть за ним.

— Читайте,— каже Марко, показуючи на арку з якимсь
написом, і задумливо додає:—Тепер ми знаємо їхню мову.

Кілька хвилин минають у мовчанні. Кожен намагається
осмислити прочитане.

— Якщо вірити написаному, то ми потрапили в музей
історії,— каже Арнольд.— Але що означають заключні сло-
ва: "Пройдеш із століття в століття, щоб остаточно пізна-
ти себе"?

— Виходить, усе, що ми пережили там, схоже на сон? —
питає Тамара, з полегкістю зітхаючи.— Гіпнотичний сон на
майданчику з різнокольорових плиток?

— Це схоже на навчання під час сну,—здогадується
Павло.— Ми діставали інформацію під час сну...

— І в  уяві діяли згідно з цією інформацією та своєю
вдачею,— підхоплює Марко.— Це історичний музей-шко-
ла.— Ми потрапляли в епохи й ситуації відповідно до своїх,
інколи неусвідомлених прагнень...

Арнольд: "Людина часто бачить уві сні те, що живе в
її підсвідомості, здійснює те, на що в реальному житті ні-
коли не наважилася б. А в цьому штучно викликаному
напівсні я цілком розкрився і побачив такі риси, які майже
не виявлялись, але жили в мені в зародковому стані. Тепер
я знаю, чого треба позбуватися".

Павло: "Отже, насправді не було ні Асунди, ні дітей, ні
землетрусу. Але тепер я розумію, що людству не загрожує
спокій і бездіяльність. Я знаю про боротьбу, якій немає
кінця..."

— Цікаво було б довідатися, як влаштовано цей музей-
школу,— каже Марко.

— Як же ти довідаєшся?—питає Арнольд.

— Ми підемо до того будинку в лісі.

— Знову до куаплафрів? —лячно дивні ься на нього Та-
мара.

— Так,— ствердно киває головою Марко.

Земляни йшли лісом, розповідаючи одне одному про те,
що побачили й пережили в музеї. Кожен хотів, щоб його
вислухав Марко.

"Чому після музею Марко став нашим ватажком? —
думав Павло.— І ніхто не суперечив, навіть Арнольд. Чому
на цій планеті він став найголовнішим і найнеобхіднішим
з усіх нас? А на Землі? Мабуть, там теж... Такі, як він..."

— Дивіться! — крикнула Тамара, показуючи вгору.
Високо над ними кружляв величезний птах. Він почав
знижуватися.

— Це куаплафр,— сказав Павло.

"Велетень" опустився й привітав землян символічним
жестом. Він обвів руками навколо себе, неначе обіймаючи
ліс, небо, гори, а потім торкнувся своєї голови. Земляни
почули його слова й зрозуміли, що означає цей жест:

"Планета — в мені. Тільки в моїй свідомості світ на-
буває сенсу".

Марк голосно сказав:

— Тепер ми знаємо, що слово "куаплафр" означає —
той, хто створює себе!

Земляни почули відповідь:

"Ви теж куаплафри!"

"Мабуть, він має рацію,—подумав Павло.—Ми теж—
куаплафри".

"Зараз у нас на планеті відбувається Велика Револю-
ція — докорінна перебудова людського організму,— почули
земляни слова куаплафра.— Я — один із перших, хто від-
творив себе в досконалішій формі. Цей процес триватиме
вічно..."

Тамара згадала про "язика", якого вони "рятували".
"Так ось чому він так спокійно говорив про своє зникнен-
ня в будинку, який вони вважали табором смерті. Вихо-
дить, він щезав, щоб знову воскреснути? Чи так воно на-
справді?"

Павло уважно слухав куаплафра. Щось у його інтонації
здавалося йому дуже знайомим. Він напружував свою
пам'ять, силкуючись згадати. Потім помітив, що й Арнольд,
і Марко теж перебувають у такому ж стані.

"Чи згодні ви піти до Палацу перевтілення?" — запитав
куаплафр.

"Він міг би наказати або примусити, однак питає в
нас згоди,—подумав Арнольд.—Та, мабуть, це закономір-
но для таких істот, як вони".

Біля входу до напівпрозорої будівлі, як і раніше, стояли
"пуголовки". Вони вітали землян тими ж символічними же-
стами, що й куаплафр.

Марк не втримався:

— І це їх ми збиралися підняти на боротьбу. А вони,
очевидно, набагато розумніші від нас...

Земляни зупинилися на порозі лабораторії. Крізь огля-
дові віконця можна було зазирнути всередину. В одній з
лабораторій бурхали енергетичні смерчі, спалахували бли-
скавки.

"Організми обробляються ритмами енергетичних полів
та хімічними препаратами,— розповідав куаплафр.— Отже,
змінюється порядок чергування окремих ланок спадкового
малюнка, структура живої тканини. Знищуються шлунок і
кишечник—цей малопродуктивний апарат. Замість нього
в сусідній лабораторії ставлять батареї Сімейра, які допо-
магають засвоювати величезну кількість енергії безпосе-
редньо з навколишнього середовища..."

Тамара скривилася. Все це нагадувало їй складальний
цех. Але тут складали людей. Думка ця глибоко вразила
її, весь процес видався їй блюзнірським. Вона здивувалася,
побачивши незворушне обличчя Марка і майже спокійне —
Павлове. Тієї ж миті куаплафр звернувся до неї.

"Коли людину створює природа, причому не завжди
досконало,— це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе
обупює те, що людина сама створює себе?"

Куаплафр вів землян з однієї кімнати до іншої. Він
показував лабораторії, де людина-ембріон обростала но-
вими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсаль-
ними макро- і мікроскопічним зором, хімічними аналізато-
рами, різними енергетичними лічильниками, приймачами
якнайтонших коливань. Куаплафр показав ділянки, де до-
будовувалася нервова система й мозок, створювалися нові
сигнальні системи. Так "пуголовок" ставав куаплафром.
Він міг вбирати в себе величезні порції енергії і потім ви-
користовувати її для роботи, для перебудови навколиш-
нього світу. Його світосприймання розширювалося в мі-
льйони разів, і в стільки ж разів розширювався внутрішній
світ, ставав незмірне багатший і різноманітніший.

"Різниця більша, ніж між людиною і мурашкою,—ду-
мав Марко.— Я б хотів на секунду зазнати тих радощів,
що доступні куаплафрам. Але яким жалюгідним видалося
б усе моє попереднє життя! Я вже не міг би повернутися до
нього... Ембріон..."

Із задуми Марка вивело запитання куаплафра: "Чи здо-
гадалися ви нарешті, що сталося з вашим "язиком", де
його треба шукати?"

Слова ще гриміли у вухах, мов грім після блискавки.
Але в пам'яті Марка вона сяйнула вдруге, і він усе зро-
зумів. Ступнувши вперед, сказав, нітрохи не сумніваючись:

— Це ви?

Земляни почули слова й водночас побачили сонце, що
сходило над морем.

"Так, це я. Я — ембріон, такий, яким зробила мене при-
рода,— тепер створив сам себе".

Голос куаплафра весь час мінявся. Він звучав так, не-
наче слова переходили в мелодію. І ця мелодія супроводжу-
валася кольорами. Барви змінювались у такт словам; то
спалахували веселкою, то м'якшали й блякли.

"Я кажу "сам створив себе" тому, що колись на Птеем-
мі жили тільки "пуголовки". Куаплафрів не було. їх не
було ніде. Та настав такий момент в історії Птеемми, ко-
ли "пуголовки" зрозуміли благодатну істину: розумна істо-
та стане по-справжньому великою тільки тоді, коли, усві-
домивши свою недосконалість, почне сама себе будувати.
Цей шлях був дуже важкий і складний. Іноді доводилося
боротися проти самих себе: проти власної зарозумілості й
наївних помилок, вихованих протягом тисяч років, проти
фальшивого розуміння краси, проти інертності традицій і
нелогічності розуму. Ми не відразу стали такими, якими
є. Перші куаплафри були примітивні в порівнянні з нами.
Ми виявимося примітивними в порівнянні з тими, якими
станемо. Але це єдино правильний шлях. Шлях до ліквіда-
ції болісних протиріч. Шлях, де все залежить від нас
самих. Шлях, який веде вперед... 1 емблема нашої плане-
ти—людина, яка створює сама себе. її посилають у кос-
мос на початку кожної передачі космобачення. Ви теж по-
бачили її, але зрозуміли по-своєму: відразу ж злякалися й
ладні були зненавидіти нас. Тоді ми переконали вас, що
це — міраж..."

До землян підійшло ще двоє куаплафрів.

"Запрошуємо вас у світ, який ми створили",—сказали
вони. Марків здогад змінився впевненістю: "Ні, цей світ,
збудований на симбіозі, не гра природи, а втручання розу-
му. Вони змінили не тільки себе, але й обличчя своєї пла-
нети, світ живого, саму програму—лінію еволюції, замі-
нивши боротьбу видів симбіозом. Але як же тут удоскона-
люються види?"

Він почув відповідь:

"Твоя правда. Ми навчилися читати й змінювати спад-
кову інформацію організмів. Вивели нові види із заданими
властивостями. А боротьба тривала. Але це боротьба за
те, щоб приносити найбільшу користь іншому".

Куаплафри повели землян до виходу. Ескалатор підняв
їх у сферичний будинок, а звідти рухлива доріжка винесла
у ліс.

"Якщо хочете, можете зайти ще сюди",— запропонував
один із куаплафрів, показуючи на присадкувату будівлю.
Над самою травою виднілися двоє маленьких віконець з
грубими ґратами.

Неначе у відповідь на запрошення куаплафра над вхо-
дом до будівлі спалахнули вогники, і двері з протяжним
стогоном попливли вниз. На обличчі в Тамари й Арнольда
відбилися страх і розгубленість. Навіть Павло напружив-
ся, немов збирався з кимось боротися. Грати на вікнах на-
гадували багато чого з історії Землі, і спогади ці були не
з найприємніших.

Павло отямився перший. Подивився на глузливо скрив-
лений Марків рот, і йому стало соромно.

"І це після всього, що ми пережили тут! — подумав
він.— Значить, нам тільки здавалося, що ми повинні змі-
нитися, що ми вже не зможемо думати так, як думали,
робити так, як робили. Насправді давня пам'ять — немов
той горб. Вона виявилася сильнішою за уроки, які ми ді-
стали в музеї. Не можна втекти від минулого. Воно міцно,
мов коріння, тримає тебе. Воно сковує твій крок, наче гирі
на ногах..."

Павло подивився на Марка і запитав:

— Що в цьому будинку? І чому на вікнах грати?

"Це не грати, а плетиво оптичних трубок та проводів,—
відповів куаплафр.—Звідти, з будинку, ви можете бачити,
що діється в різних кінцях планети".

"Куаплафри бачать зараз усі наші вади,— подумав
Арнольд.—Але поводяться з нами, ніби з братами, рівни-
ми за духом і розумом".

А Павло думав про криваві закони природи. Йому зда-
валося, що нарешті він зрозумів велику істину: все погане
закладено в людину природою так само, як у вовка, козу,
блоху, але помножено на людську кмітливість. "Хіба вовк
зупинився б перед убивством усіх ворожих вовчих зграй,
якби міг? Або коза, маючи зброю, не знищила б усіх кіз,
щоб уся трава дісіалася тільки їй? Ми помиляємося, коли
кажемо, що людина гірша за вовка. Людина не гірша, а ро-
зумніша..."

Павло почув відповідь куаплафрів:

"Природа не лиха й не добра. У ній немає понять "по-
гане" й "добре". Це все вигадала людина, щоб знати, про-
ти чого й за що боротися. З точки зору людини природу
треба назвати доброю, бо вона не забороняє ні пізнавати,
ні переробляти себе.

Десь пролунав протяжний гудок. Він ставав дедалі тон-
ший і наргшті урвався...

І земляни побачили на тлі дерев знайомий силует "сиг-
нальника".

— Емблема планети,—тихо промовив Павло, неначе
боявся, що видиво раптово зникне.—Зараз "сигнальник"
перетвориться на "велетня"...

— Він стане всемогутнім! — сказав Арнольд, розпро-
ставши плечі, і став ніби ще вищий на зріст.

— Він буде безсмертний,— прошепотіла Тамара й обер-
нулася до Марка:—А ти тоді мав рацію. Це не п'явки й
не каміння.

Марко мовчав. Він думав про Землю...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...