пошук:  

>> Росоховатський Ігор: Вчитель

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  rosohvatsky

 

 

Оповідання

— Іди, дурню!

— А ще хто?

Пролунали два удари. Плач. Вигук.

— Ти знаєш, хто ти?

— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!

Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.

— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?

На когось сипався град сильних ударів.

Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки...

Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:

— Пустіть...

Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.

Він обм'як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.

— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!

Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.

— Хай не дражниться. Бо я їй покажу... який я... каліка...

Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він "перевиховав" мене — перетворив на неврастеніка.

Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози... Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім'я біблійного красеня: Йосип. Його вирвала з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька орерацій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: "Смачно".

І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім'я вихователя, який збожеволів.

— Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку. Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову.

— У спецінтернат! — гримнув я.— 3 мене досить!

— Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся.— Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом.

Вихованець, що дивився на нас зацікавлено, трохи занепав духом. Його обличчя, яке пожвавлювала тільки лють, стало тупе і жалюгідне.

2

Цієї ночі мені було не до сну. Ганьба, прикрість, сумніви не давали спокою. Подушка ставала гарячою, і я весь час перевертав її. Зрештою я почав розпізнавати в темряві предмети і виявив, що авторучка, яку я марно шукав ось уже три дні, виблискувала за кріслом, наче таємниче око.

Я зрозумів, що вже не засну, тому, надівши халат і різко клацнувши вимикачем, пішов у свою майстерню. Гіпсові зліпки підозріливе втупилися в мене порожніми очними ямками, з полотна дивилися різноколірні обличчя. Тут були сотні ескізів, сотні лиць і виразів, намальованих на папері, на полотні, виліплених з глини, пластмаси, вирізаних з каменю. Я прагнув створити те єдине обличчя вчителя, якому діти, тільки глянувши на нього, вірили б.

Але у мене те обличчя виходило або потворне, або надзвичайно гарне, що, зрештою, не так уже й далеко одне від

 

 

одного. Іноді мені здавалося, що нарешті диво сталося: цей ніс — його ніс, це чоло — його чоло. Та тільки-но я з'єднував їх на портреті, мої сподівання розлітались, як пожовкле листя. Я твердив: не будь віслюком, ти поставив собі завдання, яке може здійснити тільки великий майстер... Не помагало. Тоді я вдавався до хитрощів: бідолаха, як ти не розумієш, що завдання взагалі нездійсненне, такого лиця не може бути. Але я хитрував із самим собою, тож одразу й відповідав: це обличчя виникає в моїй уяві. Чому ж я не можу відтворити його в матеріалі?

Я глянув на останній ескіз, який ще вчора здавався мені вдалим: частина обличчя, губи, підборіддя... Та сьогодні я не міг не спитати себе: а чи повірить Йосип цим губам?..

Світанок настав, наче рятунок. Одягаючись, я вирішив, що вчора зробив правильно, що, зрештою, і не міг зробити інакше, що жодна людина не терпітиме Йосипа. Однак, прямуючи вузенькою стежкою через сад до будинку канцелярії, я з жалем думав про паскудного хлопчину. Знав, що в спецінтернаті Йосипові буде непогано. Просто йому не буде з кого знущатися. Там нема неслухів, точніше — вони стають слухняні. Йосип попаде до вяхователя, якого не зможе роздратувати. Проти нього будуть нелюдські нерви і нелюдське терпіння. Адже його вихователь — істота, що матиме вісім або десять сигнальних систем, органи найвищого контролю. Я ніколи не належав до тих, хто ненавидів чи боявся сигомів, цих надлюдей, яких створили в лабораторіях. Я бачив їх,— і не тільки по телевізору,— велетнів і геніїв з "чудовими, вольовими, виразними обличчями героїв", якисали в газетах. Надто чудовими, надто вольовими, надто виразними!

Недаремно на них працювала вся планета, всі ми: фізіологи і хіміки, генетики й лікарі, математики й інженери, найкращі художники і скульптори, які створювали форми носа, губів, вилиць, надбрів'я, лобів, плечей... Природа ніколи так не працювала для нас. Що ж, усе правильно. Нехай сигоми тепер дякують своїм творцям, нехай попрацюють для нас. Вони можуть освоювати інші планети, зоряні системи, збагачувати наші знання, посилати на Землю сировину й енергію. Вони можуть навіть лікувати нас і оперувати — їхня колосальна пам'ять, швидкість мислення і реакцій, могутні руки дадуть можливість зробити це якнайкраще.

Але довіряти їм виховання наших дітей? І яких — найважчих, вразливих, калік... Так, сигом може, як і звичайна людина, прочитати "Сліпого музику". Він може жахнутися від страждання нещасного. Прочитає, жахнеться, поспівчуває — і забуде... Чуже горе лишиться чужим горем, чужий біль — чужим болем. Так буває навіть із звичайними людьми. А сигом? Істота, яка безболісно добудовує і перебудовує свій організм? Адже це найголовніша якість, якою ми наділили сигомів на відміну від матері-природи, котра не наділила цим нас. Саме вона і не дає їм відчути всієї глибини людської безпорадності...

Йосип і директор уже чекали на мене, але не на посадочній площадці, а в кабінеті. Я намагався уникати погляду директора, який ніби питав: "Невже ми самі не впораємося з ним?"

— Ну що ж, коли ви вирішили остаточно...— мовив він.

— Остаточно,— сказав я, ніби розрубав колоду. Директор натиснув кнопку виклику гравіплана... Ми пішли на посадочну площадку. Йосип схлипував і щось жалісно мурмотів. Але тільки-но він зрозумів, що вороття нема, мурмотіння вже не було жалісне. Я почув його найулюбленіше слівце: "Гади!"

З

За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням,— два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі.

— Учитель зараз на першому спортивному майданчику,— сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.

— Мене звуть Родик,— коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут не було. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:

— Перестань. Тут чого тільки не робили... По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого...

Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгав.

Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисте, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.

На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в'язку кілків.

— Здрастуйте,— привітався з ним Родин.

— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа. Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:

— Ні пуху ні пера!

Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів... Через канали лягли веселкою перекидні містки.

Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.

— А ось і вчитель,— мовив Родик.

Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця,— але мені здалося... так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух... Банальні слова ринули на мою бідну голову: "чудово", "дивовижно", "прекрасно"...

Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?

Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:

— А я коли-небудь зможу так стрибнути?

— Звичайно,— відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.

Мені тут більше нічого було робити...

Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти...

— Уже впорались?

Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?

— Вчитель,— відповів я. Усмішка зникла з його обличчя.

— Нічого не вдієш,— промовив він дещо визивно.— Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу? "Це не лісник",— подумав я і спитав:

— Хто ви?

— Моє прізвище Штаден.

— Той самий?

Він знизав плечима.

— Так.

Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і новино бути!

— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.

— Так,— з погано прихованою гордістю відповів Штаден.

Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.

— Бачите, у мене в тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте... Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?

Він трохи помовчав.

— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. "Кажуть, що він зелений,— мовив хлопчик,— а я знаю тільки, як він розмовляв. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє". Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста... Я питав у паралітиків, у виродків... У кожного була своя мрія...

— Розумію! — вихопилося в мене.— І ви створили його за дитячими мріями.

Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:

— Це було б дуже просто... Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей...

Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:

— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе...

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...