пошук:  

>> Є Євген: Гра на роздягання (роман, уривки)

У розділах: [Проза: добірка з бібліотеки Vesna.org.ua]

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

 

Розділ 1

Суддя був старий і приглухуватий, проте день у день сумлінно висидів за своєю кафедрою ті півроку, що тривав процес наді мною. І коли нарешті виступили усі свідки, державні обвинувачі й адвокати, він відкашлявся, темно-коричневий різьблений молоточок у його кволій руці завмер у повітрі і з оглушливим грюкотом опустився на лаковану стільницю.

-- Довічно...

Засовавши стільцями, почали підводитися присутні. У ложі преси угадьки ділили між собою виграні в заклад гроші. Мій адвокат складав у теку тепер уже непотрібні [4] йому папірці. Один з конвоїрів відчинив клітку і заклацнув наручники у мене на зап'ястках.

Кілька фотографів з місцевих газет, протиснувшись крізь гурт роззяв, заходилися сліпити мене спалахами своїх камер.

-- А тепер ви, -- попросив хтось із них, і мій адвокат обійняв мене як близького друга, ошкірився голлівудською посмішкою і сказав, картинно виставивши вперед праву ніжку:

-- Як я й обіцяв, мій підзахисний дістав найменший за такий злочин термін.

А суддя, що проходив повз нас, кинув через плече заголовок для завтрашніх газет:

-- П'ять років тому я присудив би його до страти, і за кілька місяців він би теліпався у зашморгу.

Хтось тицьнув мені під носа поролонову кульку мікрофона і запитав:

-- Ваша реакція на рішення суду?

-- Я невинний, -- сказав я у дві тисячі п'ятсот шістдесят трете. -- Мене обвинуватили за злочин, який я не скоїв.

Це був ще один заголовок і прекрасний [5] анонс для якої-небудь білякримінальної телепередачі:

"Стрілець із Пшиштова заявляє, що він невинний, навіть після рішення суду".

Так, вони називали мене "пшиштовським стрільцем".

-- Мовчіть, -- попросив мене захисник. -- Нам ще подавати апеляцію. Не настроюйте проти себе...

-- Я невинний, -- казав я, схилившись до мікрофона з написом RTL-7.

-- Але ви вбили одинадцять чоловік, --нагадала мені якась кобіта у вузьких окулярах.

-- Це фатальність.

-- Чия?

-- Вперед, -- сказав мені охоронець, і я пішов геть від них усіх, так і не встигнувши сказати:

-- Так сталося...

Божественне Різдво

Я вів машину по припорошеній снігом нічній дорозі. Ляля спала, підібгавши [6] ніжки, які стали непомітними під складками шуби. Музика з приймача не заважала їй, а я курив, посміхаючись ідилії, що проносилася мимо. Іноді низка тополь уздовж шляху обривалася, і вигулькував маленький хутірець, яких так багато по всій Польщі. Малюсіньке виметене подвір'ячко, сніг на черепичних дахах та охайно підстрижених деревах, світло у вікнах і святкові різдвяні гірлянди. А подекуди і ялинка при вході в будинок мерехтить міріадами кольорових вогнів.

Була різдвяна ніч.

Ляля чекала подарунків, і в багажнику, в одній із двох наших сумок, у мене було заховано кілька перев'язаних кольоровими стрічечками пакетів, які я дістану, коли ми нарешті приїдемо куди-небудь та, найнявши номер у готелі, відкоркуємо пляшку вина.

Єдине, що бентежило мене, це гроші, яких у нас не було і які в нас були не дуже давно. Ми вирішили пообідати в маленькому ресторані в маленькому містечку. Нам подали відмінне м'ясо та пунш, і усмішлива [7] офіціантка одержала від нас на чай. Ледь хмільна і дуже привітна, вона запропонувала нам вибрати що-небудь на десерт, і Ляля, яка читала по губах, показала, що хоче чого-небудь великого і з кремом.

Підкотивши візок з тістечками, офіціантка запрбпонувала їй самій вибрати, а побачивши, що я обмежився тільки філіжанкою кави, сказала:

-- У нас на другому поверсі казино, рулетка і карти. Якщо пан хоче, то отими сходами нагору.

Я знизав плечима, але, побачивши захоплені очі Лялі, яка навіть відсунула від себе тарілку з десертом, подякував офіціантці, і ми пішли міняти наші гроші на фішки.

1

Але гроші -- який чудовий був час! -- не становили для нас ані найменшої проблеми, і я не сумнівався, що вже завтра я наповню не тільки гаманець та ящик для рукавичок, але й схованку за заднім сидінням, аби ми знову могли їздити з Лялею з міста в місто, а може, й податися куди-небудь [8] туди, де тубільці видиратимуться на пальми, щоб зірвати кокоси і напоїти нас соком навпіл із пекучим ромом.

Я мусив зробити це, і тепер ми мандрували у пошуках підхожого місця, залишивши нашу краківську квартирку. Але я не думав, що мені доведеться працювати в ніч католицького Різдва...

Ми під'їжджали до якогось містечка. Дерева обабіч зникли, і на пагорбі попереду забовванів чорний шпиль костьолу. Мимо, сяючи вогнями, промайнула заправка, і я побачив табличку з написом "Пшиштов". А ще за якихось тридцять метрів зачмихав мотор, машина сіпнулась і завмерла.

-- Навіть не думай, -- застеріг я і, вимкнувши приймач, спробував її завести.

Ляля прокинулася, торкнулася мого рукава і запитально кивнула.

-- Не знаю, -- відповів я і знову натиснув на газ.

Мотор не реагував. Стрілка бензину ще не опустилася до нуля, але я все-таки сподівався, що річ саме в тім, що в нас закінчилося пальне.

[9] -- У тебе залишилися якісь гроші? Перегнувшись, Ляля дістала з заднього сидіння сумочку і заходилася вибирати з неї купюри. На бензин мало вистачити, на сякий-такий ремонт -- теж.

Витягнувши з багажника каністру, я попрямував до заправки, що лишилася позаду.

2

Хазяїн сидів за касою в переустаткованій під магазин кімнаті з полицями, заваленими лійками, запчастинами, іграшками, консервованим хлібом і банками з пивом.

-- Зі святом, -- сказав я, побачивши малесеньку целулоїдну ялинку на столі перед ним.

-- І вас також. -- Він уже був добряче напідпитку.

-- Десять літрів, -- попросив я. Каністра стояла біля колонки, і бензин уже цідився через шланг.

-- У нас різдвяні знижки, -- повідомив мені хазяїн і натиснув кілька кнопок на пульті. Перерахувавши гроші, він сунув їх у піддон каси і висипав переді мною жменьку [10] дрібняків. -- Бажаєте що-небудь купити?

-- Ні.

Усе потрібне для роботи у мене вже було.

-- Ну як хочете. Я й сам думаю, що даремно затіяв усе це. Краще було зробити закусочну. Нічого складного: кава, гарячі бутерброди, пироги, може, ще піца, для дітей -- солодка вода і молочні коктейлі. Але ж я один, а тут потрібна жінка, яка б готувала...

-- У мене зламалася машина, -- сказав я.

Чоловік замовк, витягнув шию, намагаючись розгледіти її на темній дорозі.

-- А куди ви їдете? -- запитав він.

-- У Пшиштов. -- А куди ще я міг тепер їхати?

-- То ви вже приїхали, -- повідомив він. --Радив би вам викликати таксі.

-- А машина? -- нагадав я.

-- Найближчі три дні вам її ніхто не полагодить. Свято. Тож краще замовляйте таксі. -- Він поклав переді мною телефонний довідник. -- А вашу машину я трохи пізніше відбуксирую сюди, і коли скінчаться свята, ви зможете її забрати.

[11] Я набрав службу замовлення таксі й за допомогою хазяїна заправки пояснив, де перебуваю, а заразом постарався запам'ятати адресу єдиного в Пшиштові банку.

У готель ми заходили вже без грошей. Портьє взяв у нас паспорти, поклав їх на полицю за своєю спиною і простягнув нам ключ від номера.

-- Веселих свят, -- сказав він, і ми піднялися на третій поверх.

3

У нас не було ні ялинки, ні вина. Ми сиділи за столом у крихітній кімнатці з бузковими шпалерами, шаруділи обгортковим папером і цілувалися після кожного подарунка.

За вікном гримнув феєрверк, і сніг на сусідніх дахах забарвився відблисками вогнів. Ляля побігла до вікна, замахала руками, підкликаючи мене.

Але я більше не міг продовжувати це романтичне сирітство і, витягши з-під ліжка сумку, дістав з Неї рюкзак із усіма необхідними інструментами.

[12] Ляля скривилася, мовляв, може, не треба, але я сказав:

-- Це недовго.

Вона накинула шубку, збираючись іти разом зі мною. Я дочекався, коли вона вийде в коридор, і замкнув двері.

4

Наближаючись до центру містечка, я чув музику і сміх. На центральній площі навколо величезної сяючої ялинки веселився люд. Стрибали діти, ловлячи сніжинки і радуючи своїх батьків. Дорослі обмінювалися пляшками, обіймалися із Санта Клаусами і раз у раз поривалися співати псалми, перекрикуючи оркестрик з бубна, акордеона і двох гітар.

Побачивши все це, Ляля навіть підвелася навшпиньки і, глянувши на мене --"можна?" -- побігла до юрби.

Проходячи мимо, я бачив, як, підбігши до товстого Санта Клауса, вона схопила його за руки і вони поцілувалися; як хтось простягнув їй пластиковий стаканчик[??? - Sk.] з вином і вона, усміхаючись, кивала, вдаючи, [13] ніби слухає і чує тост. Знаючи її, я не сумнівався, що вона знайшла собі заняття до ранку.

Роззирнувшись навколо, я побачив на протилежному боці площі чотириповерховий темно-сірий будинок із золоченими літерами над входом; "БАНК".

Я послизнувся і ледь не впав. Мене підхопила якась гладуха років сорока, у в'язаній шапочці, збитій набакир. Вона усміхнулась і, дивлячись на мене короткозорими очима, запитала:

-- Усе нормально?

-- Дякую...

-- Потанцюємо?

Тепер навколо ялинки кружляв танок. Я поклав руку на талію своїй рятівниці, і ми опинилися в гущині танцювальників. Вона щось щебетала мені, і я лише неуважно кивав. Мене цікавило тільки те, що відбувається на тому боці площі, а тому, коли я вкотре збився з такту, жінка взялася за мене міцніше і стала вести.

Праворуч банку з'явилася патрульна машина. Я спочатку її навіть не завважив. [14] З приглушеними блимавками вона постояла кілька хвилин, потім розвернулася і рушила геть.

Я глянув на годинник.

-- Ви поспішаєте? -- запитала в мене жінка

-- Ні.

-- Я знаю, чому ви такий сумний. Вам треба випити.

Зненацька поруч з нами виникла Ляля. Поплескавши в долоні перед обличчям гладухи, вона кумедно скривилася і тицьнула пальчиком собі в груди.

Жінка сказала:,

-- Звичайно, -- і, відразу підхоплена колишнім партнером Лялі, плавно повальсувала від нас.

Ляля запитально підняла підборіддя.

-- Усе нормально.

Вона не чула музики, а тому я сповільнив темп, і наступні кілька хвилин ми танцювали з нею просто біля сходинок банку. Броньовані жалюзі на вікнах було піднято, і мені було видно темний хол, сходи на другий поверх за матовими шибками над столами [15] операторів, конторки і штучні квіти.

Я підняв голову: балкон на третьому поверсі, ´рати на вікнах четвертого і плоский дах.

Ляля штовхнула мене і вказала в бік найближчої вулички. Я побачив патрульну машину і глянув на годинник. Якщо вона і далі з'являтиметься тут кожні двадцять хвилин, то в мене буде достатньо часу, аби проникнути в банк. Якщо вдасться.

До півночі залишалося сорок хвилин. Я поцілував Лялю:

-- Почекай.

Вона усміхнулася, ще раз пригорнулася до мене, а вже за мить, поплескавши долоньками перед обличчям якоїсь жінки, розбила пару і закружляла з новим кавалером.

Просто ще один банк

Я вийшов на бічну вуличку. Тут було тихо і темно. Лише в декількох вікнах сяяли ялиинки, а в одному мерехтіло блакитне око телевізора.

До банку прилягав житловий будинок, з крамничками на першому поверсі. Не знайшовши на стіні ні пожежних сходів, ні громовідводу, я повернувся на площу і почав обходити банк з другого боку. Тут мені пощастило більше: через два будинки я знайшов відчинений під'їзд.

Я піднявся сходами на горище, а звідтіля через слухове вікно на дах. Там виявилося багато снігу, і завтра, коли вони вирішуватимуть, яким чином мені вдалося обчистити банк, у їхньому розпорядженні буде сила-силенна моїх глибоких і дуже чітких слідів.

Незабаром я був біля тильної стіни банку. Вона виявилася метра на' півтора вища, ніж дах, що примикає до неї, тому без будь-яких зусиль я підтягнувся й опинився над банком.

Підійшовши до краю, я подивився на ялинку, що виявилась не такою великою, і людей, що веселилися навколо неї. Потім, розстебнувши пальто, ліг животом на карниз і звісив ноги над чотириповерховою прірвою.

[17] Вчепившись у нерівний край карниза, вже через секунду я висів під ним. А ще за мить розтиснув пальці і вдало приземлився на балконі третього поверху. Швидко присівши, я перевів подих. Тут мене вже ніхто не міг побачити.

Знявши рюкзак, я поставив його між собою і балконними дверима.

Це були чудові двері: дерев'яні, з механічним замком і шибками у верхній половині, вони обіцяли мені удачу, і я визнав їх за добру ознаку, наївно вирішивши, що це буде просто ще один банк.

Я витяг з рюкзака рулон скотчу, обклеїв шибку біля клямки і, дочекавшись, коли оркестрик внизу ушкварить щось бадьоре, вдарив по склу кулаком. Скло тріснуло і провисло всередину розірваним міхуром. Видаливши його разом із клейкою стрічкою, я просунув руку в отвір і -- знову талан -- намацав ключ, вставлений у балконні двері.

1

У кімнаті було темно, але, судячи з масивного столу і м'яких шкіряних меблів, на [18] які я раз у раз натикався, я опинився в кабінеті директора банку чи, як мінімум, начальника служби його безпеки.

Увімкнувши ліхтарик, я висвітив на столі фотографію усміхненої сім'ї, теки на полицях шафи і мазанину в пастельних тонах на стіні. Побачивши двері, я вимкнув ліхтарик і підійшов до них. Вони виявилися незамкненими і відчинялися всередину. Обережно прочинивши їх, я виглянув у яскраво освітлений коридор.

Під стелею сигаретним вогнем світилися датчики руху. Було їх усього два на весь довжелезний коридор, і тільки один з них --на моєму шляху. Встановлені років п'ять тому, вони мали всі достоїнства, перераховані в буклеті, що додавався до них, крім одного -- не реагували на предмети, які вивищувалися менше ніж на півметра над підлогою. Тож мені було потрібно тільки лягти на спину і не поспішаючи проповзти до сходів, мимохідь зібравши пил з килима, що застеляв підлогу.

Потім я зробив паузу, закурив і далі поповз уже з сигаретою, зупинившись за метр [19] від сходів. Набравши повні легені диму, я випустив його у бік верхньої сходинки. Заклубившись, дим зробив видимим червоний промінчик лазера, саме на рівні кісточок.

Переступивши через неї, я спустився на другий поверх. Тут лазер було встановлено на рівні грудей, і мені довелося нагнутися. Ну а в холі та на першому поверсі ніяких датчиків не було, бо інакше довелося б здіймати тривогу щораз, як охоронці з нічної зміни йшли в туалет.

Але для початку я прислухався, щоб зрозуміти, скільки чоловік знаходиться в будівлі банку, крім мене.

2

Унизу працювало радіо. Розібрати хоч щось неможливо, та головне, щоб там було не більше трьох чоловік.

Спустившись на перший поверх, я опинився між столами клерків. Попереду розташовувався хол і блищала вогнями площа, а по обидва боки від мене розходилося два коридори. Музика долинала з правого.

Я не поспішаючи рушив уздовж дверей [20] з номерами і написами. Кімната охорони, номер три. Саме звідси лине музика, і саме тут я мушу почати другу дію -- пограбування банку.

Відступивши від дверей і притулившись до стіни, я витяг з рюкзака молоток і шпурнув його у бік операційного залу. Молоток упав на килим і не наробив очікуваного шуму. Тоді я підняв його, знову став за дверима і знову кинув, цього разу влучивши просто у плафон денного освітлення.

З тріском розлетівся пластиковий ковпак, вибухнула лампа, і в повітрі закрутило хмарину білої куряви. Двері відчинилися, і в коридор вийшов охоронець у чорній формі та з кобурою на стегні. Він зняв кашкет і провів рукою по потилиці.

Чолов'яга стояв до мене спиною, вирішуючи, як йому діяти: оголосити тривогу і заслужити подяку керівництва чи залишити лампу, якій заманулося вибухнути саме в його чергування, електрикам і продовжити святкувати.

Швидше за все, він схилився б до другого, але я тицьнув пальцем йому в спину і сказав:

[21] -- Тихо.

Він відразу ж підняв руки угору.

-- Ти один?

Він закивав.

-- Ходім.

У нього в кімнаті світилося декілька сигнальних табло, чотири монітори, на яких було видно площу перед банком, стояло кілька телефонів.

-- А тепер, тільки обережно, розстібай ремінь.

Його пальці взялися за пряжку, і ремінь з пістолетом та кобурою впав до моїх ніг. Дочекавшись, коли він зведе руки за спиною, я зв'язав їх тим-таки скотчем і тільки після цього дозволив йому сісти.

Охоронцеві було років тридцять, не більше. Вигляд він зараз мав досить кепський.

-- Не журися, -- сказав я. -- Чого тільки не буває у житті.

Його можна було зрозуміти. На столі, за яким він так затишно сидів ще кілька хвилин тому, було розкладено їжу, стояла пляшка вина, а на антені приймача колихалася вирізана з зеленої серветки ялинка.

[21] -- Якщо не будеш рипатися і вдавати з себе героя...

-- Не буду, -- перебив мене охоронець. -- Пан може робити усе, що завгодно. Я поводитимусь тихо. -- І, немов намагаючись виправдатися, додав: -- У мене діти.

-- Двоє?

-- Четверо, -- сказав він.

-- Тоді покажи мені, де у вас сховище. Але спершу я повимикав усе, що могло б перешкодити мені на шляху туди.

3

Звичайні на вигляд двері у протилежному крилі першого поверху виявилися входом у сховище. Штучна шкіра ховала сорок сантиметрів броні та чотири замки. Можна було б, звичайно, пробитися крізь стіну, але в мене не було гарантії, що за товщею цегли я не натраплю на сталеве пруття.

Тому, поставивши охоронця на коліна обличчям у підлогу, я зайнявся першим з чотирьох замків. Добувши балончик, я заповнив рідким пластиком замкову шпарину і відразу, поки він не встиг затверднути, [23] застромив невелику залізну пластинку, так, щоб вона наполовину стирчала назовні. За дві хвилини у мене був готовий прекрасний ключ. А хвилин через п'ятнадцять я вже висвітлював сходи до святая святих -- круглих дверей головного сейфа банку.

Тепер мені лишалося тільки відкрити багатошарову броньовану кришку кімнати-сейфа, вмонтованого просто у фундамент будинку. Прикрашена заклепками з легованих металів і кодованим замком у центрі, вона виглядала більш ніж переконливо і була призначена не стільки для захисту грошей, скільки для того, щоб викликати довіру в допущених до неї клієнтів.

Мені вже не раз доводилося стикатися з подібними шухлядами, єдиною перевагою яких була їх неймовірна вага, тож був упевнений, що її вміст перестане бути для мене загадкою вже через якихось півгодини.

Судячи з дев'яти віконечок електронного замка, мені доведеться перебрати близько мільярда комбінацій, починаючи з 000 000 001. До того ж потрібно ще три ключі [24] для замків по периметру сейфа. Але саме з ними у мене було найменше проблем, а щодо коду, то я вирішив повернутися в операційний зал і пошукати там.

4

Про охоронця я згадав, тільки-но вийшов у коридор, -- його там просто не виявилось. Я кинувся по коридору, сподіваючись знайти його у кімнаті охорони.

Він справді був там. Зігнувшись над столом, зубами стягнув слухавку і тепер носом намагався набрати номер комісаріату поліції. Побачивши мене, охоронець зітхнув і, підігнувши коліна, тикнувся головою в підлогу.

Цього разу я вже не був з ним таким добрим. Ударивши ногою по ребрах, я повалив охоронця на бік. Потім натиснув йому коліном на груди, підхопив пістолет, що валявся поруч, і підніс ствол до його пересохлих губ.

-- Ти ж казав, що в тебе діти.

-- Але... -- прохрипів він.

-- Забезпечити їх сирітською пенсією?

[25] -- Не тре...

-- Я можу.

Він повірив мені. Це читалося в його очах. Усе ще розлючений, я схопив кінець краватки охоронця і заткнув йому рота.

-- Ходім.

5

Намагаючись уже не випускати охоронця з уваги, я вийшов у хол.

Приймач заграв гімн, надворі ударили дзвони -- на годиннику була дванадцята. На площі радісно закричала юрба, акордеоніст ударив по клавішах, і всі заспівали. Я зайнявся детальним вивченням стін, столів клерків і малюнка вигадливо сплетених ´рат псевдокаміна у правому кутку операційного залу.

Написів, що підходили мені, виявилося усього три:

"Наш банк засновано у червні 1874 року" -- на стіні, якраз навпроти головного входу.

"Поль-Януш Цуккерман -- перший президент банку. 1836-1905" -- підпис під портретом у масивній позолоченій рамі,

.....................

[192]

Розділ 3

Знову за роботу

1

Думки про штурм чи нічний візит ми відкинули, тільки-но побачили будинок, у якому оселився Чарний. Це була триповерхова коробка з глухим першим поверхом: тільки двері, гаражні ворота і кілька замаскованих під віддушини бійниць. Узявшись під ручку, Гюнтер і Шульц кілька разів обійшли будинок, тож ми знали і про освітлені стежини, і про охоронців із собаками, що гуляють по них усю ніч.

Тоді, збільшивши свою грудь [??? - Sk.] ледве не до шостого розміру, Гюнтер вирушив у приватне розшукове бюро, відрекомендувався дружиною Чарного і пожалівся, що чоловік зраджує, от тільки не знати з ким. Через кілька тижнів детективи розвіяли всі побоювання пані Чарної: вони простежили за її чоловіком і жодного разу не бачили його в товаристві інших жінок.

-- Я не вірю вам, -- сказав Гюнтер.

-- Даремно, пані, -- відповіли йому. -- Якщо ви захочете одержати повний звіт, то...

Гюнтер простягнув гроші, і йому вручили два десятки надрукованих на комп'ютері аркушів з повним переліком того, що робив і де бував Чарний за тих кілька тижнів.

Ми вивчали їх усі разом.

Виявилося, що продукти Чарний замовляє просто додому, розплачуючись готівкою, по неділях ходить у костьол, завжди в супроводі двох охоронців, один раз відвідав дантиста.

-- Ми б могли поставити і прослуховування його телефон, -- сказали в детективному бюро, -- але...

Гюнтер подякував і відмовився. Грошей у нас і так залишилося небагато.

А ще Чарний двічі заходив у невеликий банк і проводив там хвилин по п'ятнадцять.

-- Є сене почати звідси, -- сказав я.

-- Наліт? -- запитав Шульц.

-- Пограбування? -- запитав Яків.

"Ти підеш туди сам?" -- запитала в мене Ляля.

¯м усім я відповів:

-- Ні. Ми зробимо інакше.

Ляля взяла трохи грошей, сходила в банк і відкрила там рахунок на своє ім'я. Я знайшов у довіднику адресу невеликої фірми, що займалася продажем програмного забезпечення, і, позичивши в Шульца бандаж, побував там.

Програміст, а заразом директор і власник фірми, зустрів мене у своїй захаращеній комп'ютерним причандаллям квартирі.

-- Ви мені дзвонили? -- уточнив він.

-- Дзвонив, -- сказав я.

-- І вам потрібний хакерський набір програм? -- Перед цим він запропонував мені кави, але я відмовився. -- Що ви хочете відкривати?

-- Комп'ютер.

-- Де? -- запитав він, а потім похопився: -- У серйозній фірмі?

Я згадав двоповерховий будинок банку:

-- Не дуже.

-- Тобто свого програміста в них немає?

-- Гадаю, ні.

Він зробив' для мене компакт-диск, змусивши докладно записати комбінації клавіш на той чи інший випадок, з яким мені доведеться зіткнутися.

2

-- Я не розумію, навіщо такі складності? -- дивувався Гюнтер.

А Шульц посміхався:

-- Забобони.

Може, і так. Але коли від номера на моїй тюремній куртці ще пахло фарбою, я давав Богу обітницю: якщо він допоможе мені здобути волю, більше ніколи не візьму чужого. Він виконав свою частину домовленості, то чому я повинен був не виконувати свою?

-- Візьмемо тільки те, що належить нам.

-- Яка різниця? -- сказав Яків. -- Він зберігає гроші в банку. Взяв він у тебе одинадцять мільйонів, ми розкриємо сейф і візьмемо стільки ж, а потім, коли усе вщухне, банкіри підрахують нестачу, звірять з рахунками і втямлять, що до чого. "Я б не зрозуміла", -- сказала Ляля.

-- Я б теж, -- сказав я. -- Зробимо так,

3

Підготовка не забрала в нас багато часу: я не збирався розкривати сейф, тож мені потрібний був тільки десяток відмичок та кілька універсальних ключів.

Щоб потрапити в банк, ми просто розібрали черепичний дах, забравшись на нього із сусіднього будинку.

-- Піти з тобою? -- запитав Шульц.

-- Давай, -- хоча до цього ми вирішили, що я піду сам.

Шульц зістрибнув униз, і, балансуючи по запилюженій балці, ми пішли до виходу з горища, що виднівся попереду.

Ми вийшли у звичайнісінький коридор -- не було навіть відеокамер попід стелею. Відчинивши перші двері, ми ввійшли в кімнату на три столи, з комп'ютером на кожному з них. Судячи з дротів, що тяглися під килимом, вони були зібрані в єдину мережу, а раз так, то нам підходив будь-який. Я вибрав найближчий.

Розвернувши монітор зручніше, я ввімкнув комп'ютер і, коли на екрані з'явився напис "введіть пароль", згадав те, що казав мені програміст. Я витяг з кишені диск, вставив його в дисковод і перевантажив комп'ютер.

Після цього дисковод загудів, став з неймовірною швидкістю зчитувати інформацію з диска, по екрану промчала нескінченна низка написів, незабаром вони зникли, і перед нами висвітилося головне меню.

-- Тьху-тьху-тьху... -- Шульц постукав зігнутим пальцем по краю столу.

Поблукавши по різних папках, я нарешті вибрався до розділу "рахунки".

-- Пан Чарний, -- направив я квадратик курсора на рядок з його прізвищем. -- Сім тисяч двісті.

[198] -- Що?І -- не повірив Шульц.

-- Дивись.

Це справді було так.

-- А де решта?

-- У Швейцарії, перетворені на діаманти та нерухомість, або в сейфах Четвертого транснаціонального у Варшаві. -- Варіантів могло бути скільки завгодно. -- Не знаю.

Я не тямився з люті. Адже ми були так упевнені, що гроші лежать тут, на рахунку Чарного, і все, що нам буде потрібно, -- це перевести їх на Лялин рахунок.

-- Візьми хоча б ці.

-- Ти думаєш, Чарний не здогадається, що це зробили ми?

-- Плювати, -- сказав Шульц. -- Візьми. Натомість я знайшов рахунок Лялі з убогими "25,00" і, перетворивши кому на крапку, додав ще один нуль.

Вибралися ми тим самим шляхом, яким і прийшли. Гюнтер швидко заклав діру черепицею, і ми повернулися додому.

Наступного ранку Ляля сходила в банк, анулювала рахунок і принесла нам двадцять п'ять тисяч.

Добре-добре

1

-- Припустімо, -- говорив Шульц, -- він тримає всі гроші у будинку.

-- А над дверима в нього оголошення "вибачте, покаявся, можете забрати їх собі"?

-- Я серйозно.

-- Ну припустімо.

-- І ми знаємо, що харчі йому привозять додому. Ми захоплюємо фургон, переодягаємося на обслугу і під'їжджаємо. Броколі та сир замовляли? Я скручую йому в'язи, і ми беремо гроші.

-- Може, він не їсть сиру і в нього алергія на броколі, чи посильний залишає коробки на ´анку, а потім їх забирають дресировані собаки, чи Чарний встигне вистрілити першим? -- Я б міг навести ще з півтисячі подібних "чи", але все-таки погодився на план Шульца, хоча б тому, що не міг придумати нічого кращого.

............

[298] Мене потягли надвір.

Під'їхала машина швидкої допомоги. Ноші зі мною закинули в неї, і санітари стрибнули слідом.

-- Скоріше! -- крикнув один з них водію. -- Він умирає! Ми втрачаємо його!

Увімкнувши сирену, машина вилетіла з площі.

9

Я лежав із заплющеними очима, зображаючи непритомність, кому і післяшоковий ступор.

Замовкла сирена, і хтось із санітарів поплескав мене по щоці.

Я розплющив очі й підморгнув одягненому в білий халат Шульцу.

-- Це пограбування, -- сказав він, намагаючись відібрати в мене сумку. -- Руки вгору або стрілятиму.

Додому

1

Спочатку ми рахували, а потім ділили гроші. Шульц пропонував напитися, але я сказав:

-- Ні, ми їдемо додому.

-- Може, спочатку до нас? Погуляємо, розважимося.

-- Годі. Ти й так набрид мені.

-- А ти мені ні. -- Він узяв зі столу кілька пачок і підійшов до наших бранців. -- Чарний, -- вимовив Шульц, розминаючи в руках пачки, що посипалися грошовим дощем, -- поздоров нас, ми пограбували банк.

Чарний, якому того дня через зайнятість ми навіть не встигли дати напитися, був лихим, а тому обмежився одним запитанням:

-- Четвертий транснаціональний?

-- Його, -- посміхався Шульц. -- І знаєш, скільки ми взяли? Більше ста мільйонів! --Це була брехня, але Шульц міг дозволити собі збрехати. Тим більше Чарному. -- Але ж ти міг бути нашим другом і одержати шосту чартину. Ну а так у тебе нічого не лишилося.

-- Чому ж, -- заперечив я. -- У нього залишилося кілька будинків, автомобіль і солярій. Але я думаю, їх відберуть, коли ми напишемо в податкову службу. Адже ми напишемо?

-- Обов'язково, -- відповів Шульц. -- Я особисто відправлю декілька листів, щойно приїду додому.

Чарний заскреготав зубами і з розмаху вдарився головою об підвіконня. З першого удару тріснула шкіра, і шпалера забруднилася його кров'ю. Щоб він не убив себе, Гюнтеру і Шульцу довелося повалити його на спину, а мені викликати швидку допомогу.

-- Вони грабіжники! -- кричав закривавлений Чарний, сіпаючись поміж двох мовчазних санітарів. -- Вони пограбували банк! Вони викрали нас!

Але матрац ми перед тим прибрали, Анджея і його дружину сховали в туалеті, а Чарний з мішками п'яниці під очима й у піджаку, що перетворився на дрантя, був такий навіжений, що лікар швидкої не мав жодних сумнівів.

-- І давно це в нього? -- запитав він.

-- Чотири тижні, -- відповів я. - Відколи залишився без роботи.

-- Він теж іноземець? -- запитав лікар, занотовуючи ш;ось у м'ятий блокнот.

-- Теж, -- зізнався я. -- І якщо сказати чесно -- нелегальний. Але ви його вилікуєте?

-- Неодмінно, -- пообіцяв лікар і велів санітарам вести Чарного до машини.

2

Після цього ми випустили з туалету Анджея, і Шульц посадив його за стіл, щоб поговорити. Він розповів йому, що я улаштував від його імені в банку, відтак підсунув до нього купу грошей, мільйона півтора, не менше, і сказав:

-- Вам найкраще купити собі будиночок де-небудь в Альпах і жити там, чекаючи старості. Але ви можете вчинити як громадянин, піти в поліцію, сказати, що вас викрали, і пред'явити на доказ ці гроші. Я думаю, вам не повірять, але ви можете зробити так.

Тільки-но Анджей розтулив рота, ми зрозуміли, що він вибрав долю патріота.

-- Там залишилися його відбитки, -- він указав на мене. -- Вони будуть доказом того, що я невинний.

-- Як хочете, -- сказав Шульц. -- Але це вам за невигоди останніх днів.

Ми не стали приковувати бранців назад до труби, але попередили, що вони можуть вийти тільки після того, як ми підемо і вони дорахують до трьох тисяч трьохсот п'ятдесяти п'яти.

Зібравши упаковані сумки, ми вийшли з будинку і простилися біля під'їзду.

-- Шкода, -- сказав Шульц.

-- Ми б-б-будемо писати вам, -- пообіцяв Гюнтер.

Ляля розцілувала їх усіх, і тільки Яків сказав мені:

-- Дякую.

3

На фотографії, вклеєній у паспорт, я був в окулярах, з довгим волоссям і величезною родимою плямою на щоці. Так я й виглядав, сидячи за кермом машини, що неслася геть від Варшави.

Усе навколо було засипано снігом, і села, що проносились повз нас, виглядали вирізаними із серветок іграшками. Ляля посміхалася, поглядаючи на мене, а я курив, навіть не думаючи про те, що чекає мене попереду.

Попереду...

Попереду, на узбіччі, стояв старий і махав рукою.

Пригальмувавши біля нього, я відчинив задні дверцята і, кивнувши на його подяку, поїхав далі.

-- Гарна у вас машина, -- сказав старий. Я знову кивнув.

-- Далеко їдете?

-- Додому.

-- І я додому, -- відповів великий фахівець з утеч Арон Мойсейович. -- У в'язницю. Я живу там уже сорок років і працюю фахівцем з утеч, -- про всяк випадок нагадав він, хоча і вдавав, ніби не впізнає мене, а я вдавав, ніби не впізнаю його.

-- От ми й приїхали. -- Я пригальмував біля з'їзду з дороги, що веде до майже не розрізнюваної в сніжному мареві в'язниці.

-- Дякую. -- Але він не зрушив з місця.

-- Лялю, -- попросив я.

Вона відкрила ящик для рукавичок і витягла перев'язаний мотузкою пакет. Я передав його Арону.

-- Як і домовлялися, тут рівно сто.

-- Тисяч? -- прошепотів він.

-- ¯х.

-- Якщо коли-небудь ви знову потрапите до нас, і якщо вам набридне, і ви знову захочете втекти, то я завжди допоможу вам!

-- Навряд чи, -- відповів я.

-- Ви думаєте, я відмовлюся?

-- Я думаю, що більше ми вже ніколи не зустрінемося. Прощайте.

-- Прощайте, -- сказав він, вибираючись із машини.

Ляля помахала йому, він -- їй, і ми поїхали далі.

Під заднім сидінням у нас було заховано чотирнадцять мільйонів, попереду нас чекав кордон, але я чомусь був більш ніж упевнений, що нам удасться перебратися через нього.

P. S. Від Шульца я одержав єдину звістку разом із фотографіями з їхнього з Гюнтером весілля. Але це було вже після того, як у Німеччині дозволили одностатеві шлюби.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...