пошук:  

>> Шеляженко Юрій: Разом!

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  sheliazhenko

 

 

Пригодницька повість

Присвячується людям,
які прагнуть дихати вільно
і обирають майбутнє власноруч...

1.

Стіни печери світилися, усипані сузір'ями вогненних крапель. Славко ніколи не бачив нічного неба, та й денного також, але в його світі зоряна темрява все життя оточувала людину. Протискаючись крізь вузьку щілину між двома каменями, він схопився за шерехатий виступ, і кілька "зірок" злетіли зі своїх місць у повітря, щоб за секунду прилипнути до іншого каменю. Світляки не любили ворушитися. Навіть шукаючи порятунку від незграбності перехожих, вони швидко заспокоювались і сідали десь поблизу.

Видершись нагору, Славко подав руку приятелю. Зі щілини доносився гомін, звідти стріляли цікавими поглядами. Загін добровольців із селища Утроба долав останні кілометри на шляху до місця призначення. Три десятки юнаків зупиняться в просторій каверні на другому кінці цього широкого тунелю. Це буде ще один пост охорони від вторгнення ідолопоклонників.

"Тут чисте повітря",- сказав Ігор, вдивляючись у глибину тунелю. Там світляки, мов пісок над пасткою невідомого хижака, розташувалися у химерній спіралі. А Славко промовчав, хоч дихалося у тунелі справді чудово. Свіжого повітря вже не вистачало у глибинах печери, де вони народилися. Мати Ігоря вмерла від задухи, батько Славка рятувався лише щоденними прогулянками до верхніх ярусів. Хлопці визвалися сторожити печеру, бо від цього залежало виживання їхнього народу. Та кожен питав себе, чи залишиться хтось живий вдома, коли вони повернуться.

2.

Перед оголошенням мобілізації, один період сну тому, Славко ловив рибу в Моховитому струмку. Він зосереджено поводив у воді сіткою, яку плели для мисливців місцеві дівчата. Батько підійшов тихо та торкнувся Славкиного плеча. Від несподіванки юнак смикнув рукою, наразився на електричного угря, що борсався в тенетах. Удар току - і риба попливла своїм шляхом, тягнучи за собою рибальське знаряддя.

"Сину, вождь збирав старійшин сьогодні зранку, і ми тепер побачили мету перед собою",- прохрипів він. Славко відкотив від стінки печери валун і, змахуючи світляків, попросив батька сісти.

"Твоя сила потрібна для захисту селища. Ми оголосили мобілізацію воїнів, бо суперечка з ідолопоклонниками стає війною. Вони хочуть вкрасти наше повітря і наші життя. Перший загін добровольців збирається біля келії вождя зараз. Ти можеш встигнути виступити в похід ще до наступного сну. Це велика честь для нашої родини." - батько карбував кожне слово і дивився в очі синові, а коли згадав про честь, його спина та шия розпрямилися. Стало видно, як дрижить комок шкіри на сухому горлі.

"Батьку, я піду, куди ти скажеш",- рішуче сказав Славко, присідаючи біля валуна, на якому вмостився старий. Батько торкнувся чола сина, подивився, не мигаючи, у його широко відкриті очі, в темні зіниці, що ясніли відблиском зоряного сяйва світляків. Бліді впалі щоки Славка раптом почали червоніти, ямка біля підборіддя стала глибшою, але жодним словом він не виказав, як несподівано знітило його батьківське поривання.

"Благословляю тебе, і біжи мерщій, залиш мене самого, бо повітря на двох в цій печері не вистачить",- розсміявся батько, вже навздогін синові, що при перших словах помчав у селище.

Не бережучи від гострих каменів на шляху босі ноги, він щодуху пролітав між кавернами і галереями, перестрибував численні ями, навіть стукнувся лобом об випадковий сталактит, що одразу відколовся та полетів кудись вбік. Славко не скидав темпу. І от стіни стали потертими, тут і там траплялися келії, біля яких гойдалися на мотузках кульки жиру, щільно обліплені світляками; з темряви в тунель виглядали спотворені горем і задухою, сірі та бліді обличчя. Іноді були чутні короткі і гучні дитячі скрики - вже багато періодів сну тому в печері діти не верещали, бо не вистачало повітря. Легені забив сморід.

Посеред головної галереї у великому залі, де вода лилася з отвору на стелі у нешироку, але бездонної глибини ущелину, дві дюжини юнаків сиділи навпочіпки. Їхні погляди були спрямовані на вождя Сурму, що, затуляючи огрядною постаттю вхід до своєї келії, рахував щось на пальцях. Коли Славко приєднався до гурту, вождь глянув на нього з досадою і, розжавши загнуті пальці, почав рахувати знову. Тут з іншого боку галереї, наче наввипередки, вибігли ватагою кілька хлопців. Серед них був Ігор, що одразу сів поряд з приятелем. "Дід Сурма ще довго задомуруватиме вхід до келії? Його дружині та дітям нічим дихати" - голосно прошепотів цей дотепник. Славко мало не розсміявся, на обличчях сусідів теж майнули посмішки. Вождь зовсім спохмурнів і заплутався у своїх пальцях.

"Ну досить, молоді люди, перший загін зібрано",- нарешті, кинувши арифметичні вправи, сказав вождь,- "Я звертаюся до вас не тільки як вождь селища Утроба, але й від імені всього людського народу, волю якого мені передав старійшина Хміль із міста Підзавалля. Ваші батьки хворі та безсилі, їм не вистачає повітря. Багато з них, я гадаю, симулянти, бо на зборі старійшин мені казали: бояться люди бути обманутими, не довіряють вождю, і старійшинам не довіряють." - при цих словах Сурма зупинився, щоб витерти сльозу-зрадницю.

"Вся надія на вас, хлопці, бо ви сильні та зможете зрозуміти правду і повірити істинній розповіді про бунт ідолопоклонників." - продовжував вождь - "Мода на ідолів з'явилася у великих містах, на верхніх ярусах, де занадто багато повітря і кисень декому забиває памороки. Отакі божевільні видралися в одну із каверн на краю печери і знайшли собі ідола - велику каменюку. Вони звідусіль приходять вклонятися ідолу, обступають його, труться об нього, демонструючи свою збочену любов, та всіма іншими непристойними способами молять його ожити. У старійшини Хміля було видіння, що ідол поступився їх нечестивим молитвам і ожив; така велика каменюка як зробила перший свій вдих, так половина повітря з нашої печери зникла. Задихнулися і старі і діти в селищах, в містах почалася колотнеча: кожен душить сусіда, щоб собі повітря зберегти. І в цю лиху годину почнуть ходити по печері слуги ідола, демони, які зжеруть все повітря та стануть підданими його поганського царства, збудованого на наших кістках. Отаким було видіння старійшини Хміля із міста Підзавалля, і він переконав інших старійшин почати війну з ідолопоклонниками. А поки наше праведне військо не зібране, треба не дозволити ідолопоклонникам поповнювати свою банду. Вам, молодим, випадає честь стати на підступах до лігва ідолопоклонників і знищувати всіх, хто захоче до них приєднатися."

3.

Коли загін добровольців із селища Утроба дістався великого залу, де сходилося одинадцять тунелів, на них вже чекав старійшина Хміль. Це був старий лисий горбань з рідкою бородою і гладким обличчям, правильні риси якого порушував лише великий прищ над губою. На правиці у нього не вистачало великого пальця.

"Діти мої, ви нарешті прийшли на захист свого народу! Давно на вас чекаю!" - крикнув він фальцетом, замість привітання. Хлопці обступили старійшину.

"Ви бачили видіння, що ми прийдемо?" - трохи скептично поцікавився Ігор. Всю добродушність Хміля як корова язиком злизала.

"Не приховуватиму, у вашому віці мені відрубали палець за звинуваченням у лжепророцтві, але тепер нахабство ідолопоклонників примусило старійшин визнати мій сон за правду і тому я зараз виправданий від усіх звинувачень. Вони нарешті визнали, що я мученик та провидець." - ледве стримуючи лють, процідив дідок крізь зуби, буравлячи поглядом жартівника - "Пальця це не повернуло. От вам урок, яку ціну треба платити за правду!" - тут старійшина підняв вказівний палець, сухий і тонкий, наче хрін, і погрозив ним Ігореві - "Бачите, інші мої пальці цілі, бо з того часу я тримаю свої видіння при собі. І жарти теж. Не шуткуйте з видіннями. Ви повинні стати в цій каверні на сторожі самого життя людей печери. Бо я на власні очі бачив застереження. Демони оточували мене, зажимали ніс та стискали горло, а коли я прокинувся, то не міг навіть вдихнути, поки дружина не зробила мені штучне дихання!"

Юнаки стояли навколо нього, налякані. Хтось закрив обличчя руками, наче теж побачив видіння. У тиші було чутно, як краплі води десь поблизу відмірюють секунди до вічності. Ігор схилив голову і дивився собі під ноги.

"Ми шануємо вас. Просимо вибачити нашого товариша. Він добрий хлопець і звик розважати нас жартами, але на цей раз почуття гумору зрадило Ігоря" - тихо сказав Славко.

"Досить розмов, пора до справи!" - різко обірвав його старійшина Хміль - "Ставайте біля входів і чатуйте. Кожен, хто прийде сюди, не повинен залишити цей зал живим без мого дозволу. А я піду на розвідку."

"Багато шляхів веде до ідола?" - спитав Славко.

"Чимало. Ви не одні несете варту. Ще сотня таких загонів розташовано поблизу, а коли ми знайдемо таємний вхід до лігва ідолопоклонників, армія збереться в один кулак. Рано чи пізно ви зможете битися зі злом, і перемога буде нашою" - з цими словами старійшина обернувся і вже зробив кілька кроків до одного з виходів із залу. Його зупинило питання Славка:

"Чи не буде ваша ласка сказати, де знаходяться інші загони? Хотілося б познайомитися з новими людьми. Або можна з вами на розвідку?"

Все ще показуючи спину, Хміль гримнув:

"Не залишай свого посту, шмаркач! Ти хочеш прогавити ворога?"

4.

Юнаки вартували виходи з печери по черзі, а у вільний час спали, добували собі їжу і сперечалися, який тунель веде до ідола.

"Третій праворуч від сталактита, де сидів кажан, якого я зловив нам на обід." - казав маленький товстун, син троюрідного брата вождя Сурми. - "Звідти іноді чутно якісь зітхання. Напевне, ідол оживає."

"Брехня, нема ніякого ідола, просто Хміль плете свою брудну політику в містах." - відповідав йому Ігор. - "Не треба було вірити байкам Сурми і зголошуватися добровольцем. Хай би він сам сюди прийшов. А то навіть своїх дітей не посилає."

"Хлопці, що за дурниці ви кажете. Краще - пропоную гру. Хто вгадає, з якого тунелю на цей раз вискочить лисий Хміль?" - мирив їх Славко. І про це було більше суперечок, ніж про дорогу до злого ідола.

Лисий старійшина часто ходив повз них, прислухаючись до розмов. Скоро всі помітили, що питати щось у нього - марна справа. Він казав тільки те, що вважав за потрібне.

За три періоди сну до печери вбіг кремезний чолов'яга. Юнаки заступили йому дорогу.

"Пропустіть мене, там потрібна моя допомога!" - кричав він, намагаючись вирватись. Його очі з жаданням дивилися на тунель, де вічна крапельниця продовжувала відмірювати секунди гучним плескотом. Але звідти, неначе на його зов, вийшов старійшина Хміль.

"Вбийте ідолопоклонника" - сказав він. Хлопці міцно тримали пришельця, але наказ сприйняли нерішуче. І тоді товстий мисливець на кажанів раптом схопив з підлоги камінь і вдарив незнайомця по голові. Ідолопоклонник перестав пручатися. Тоді руки, що тримали його, розтиснулися, і кілька хлопців почали бити його ногами.

"Досить!" - гукнув старійшина. - "Несіть його за мною. А ти",- він показав на Славка,- "залишишся тут, бо дуже любиш совати носа туди, куди не треба."

Багато крапель впало у тиші, поки хлопці повернулися і розповіли про далеку каверну, посеред якої складено гору трупів. Хміль сказав їм, що перед кожним періодом сну туди приїздить повозка і забирає тіла вбитих ворогів, щоб скинути їх у глибоку ущелину двома ярусами нижче. Потім він дав кожному з них золотий, а мисливцю на кажанів - десять золотих, пояснюючи, що це нагорода за сміливість.

Коли Славко ляг спати, йому наснилося, що ідолопоклонник знову вийшов з тунелю і стоїть перед ним, а у вухах вібрував гучний до зубного болю наказ лисого: "Вбий!". Він б'є каменем ворога. Той незворушно стоїть перед ним і дивиться у бік входу до капища ідола. Він б'є ще раз і ще та душить, аж раптом відчуває несподіваний доторк до плеча і батьківський хрип: "Ти вбиваєш мене"... Коли прокинувся, голова боліла, як від удару, хоча густе волосся слугувало доброю подушкою на жорсткому кам'яному ложі.

Сон покинув його. Свіжість повітря вже не тішила. Славко довго тинявся по печері, а потім сказав черговим на варті:

"Піду прогуляюся!" - і з цими словами вийшов у найближчу галерею.

5.

Спочатку Славко ішов, підбиваючи вперед ногою камінці, що траплялися під ногами. Гуркіт подобався, бо луна здалеку приносила глухі звуки, схожі скоріше не на гуркіт каміння, а на тупіт казкових тварин. Потім забажалося швидкості, і Славко понісся вперед. Повертав у бокові тунелі, не замислюючись. Він не боявся заблукати. Печерні люди роками звикали до темряви і вогких лабіринтів свого тісного всесвіту. Загострена інтуїція, що без найменшого втручання свідомості відмічає характерні прикмети, завжди дозволяла їм повернутися на початок пройденого шляху - якщо виникне таке бажання.

Навколо нього, як завжди, було зоряне небо, хоч він не знав, що це таке. Аж раптом вдалині, у центрі галактики, виникла світла пляма і стала наближатися. Повіяло незнайомими, приємними пахощами. Славко побачив струнку дівчину. Їй вдавалося мчати щодуху так безшелесно, що, здавалося, вона летить назустріч йому. Вона тримала пишну жовтогарячу квітку, що світилася, як тисяча світляків.

"За мною погоня!" - гукнула вона, наближаючись. Славко заступив їй дорогу.

"Ти ідолопоклонниця?" - спитав він.

"Пропусти!" - вона зупинилася перед ним і з викликом махнула рукою, ніби сподіваючись відігнати зі свого шляху, як настирливого світляка.

"Я вартовий. Іди назад, не хочу тебе вбивати."

"Я не ідолопоклонниця, а гонець доброї волі", - пояснила дівчина, - "Показую цю квітку людям і міняю їх погляди на світ."

"Твоя квітка добре пахне і світиться. Ніколи раніше не бачив таких. Де ти її зірвала?"

"Нагорі."

"Ярусом вище?"

"На найвищому ярусі, за стінами цієї печери, на зеленому лузі під синім небом. Луг - це багато зелених рослин, які звуться травою, це як мох, тільки більш пухнастий і світлий. Серед трави іноді ростуть такі квіти."

"За стінами цієї печери живуть тільки демони, які зжеруть наше повітря, як тільки ви оживите свого ідола" - заявив Славко, дивлячись дівчині у очі. Вони були зелені і теж трішки світилися.

"Ви звете ідолом камінь, який загороджує вихід з печери!" - вигукнула вона. - "Ми намагаємося зсунути його, але поки він стоїть на місці. Є лише маленька щілина, через яку може вилізти назовні мале дитя. Так ми отримали квітки, одну з яких я тобі дарую зараз, щоб ти мене пропустив." - дівчина вклала квітку до руки Славка і своїми пальцями закрила його долоню.

"Мені казали, що ви поклоняєтесь каменеві, як ідолу" - невпевнено повідомив він.

"Це брехня старійшин, які хочуть нас знищити."

Славко довіряв старійшинам, і сумніви повернулися до нього.

"Дівчина..."

"Мене звуть Світлана!"

"Навіщо вам, Світлана, пересовувати цей камінь? Хіба ми не вміємо робити світильники з комків жиру та світляків, щоб були потрібні світильники-квітки?! Навіщо ви стали ворогами старійшин?!"

"За цим каменем - багато повітря. Наші міста і селища помирають від задухи, бо через дрібну щілину в печеру входить дуже мало свіжого повітря. Коли ми відсунемо камінь, печерні люди зможуть дихати вільно. Крім того, за каменем багато світла і новий чудовий світ. Там краще жити. Нам всім треба переселитися під світле сонце, що палає за стінами нашої печери над головою і приємно зігріває все тіло."

"В печері жили наші предки, тут будемо жити і ми, бо це наш дім. Я боюся змін, бо нікому не відомо, на краще вони чи на гірше." - вперто сказав юнак і поклав руку на плече Світлани. - "Дівчина, забирайся геть в своє місто!"

"Ти такий як всі, бо не хочеш змін і заважаєш мені відкрити для тебе чисте повітря." - з ледве вловимим сумнівом промовила дівчина - "Ти так, як всі, слухаєш старійшин, які бояться змін більше за інших людей, тому що бояться втратити владу. Я не маю часу тебе переконувати..." - вона перехопила здивований погляд Славка, ступила ближче, потім рішуче поцілувала його в губи. Це був наче доторк до електричного угря. Секунда - і він стоїть в коридорі один, дивлячись на вогненну квітку в руках та з невідомої причини посміхаючись. А здалеку раптом лунає зойк дівчини і волання лисого Хміля: "Ідолопоклонниця, ти повинна вмерти!".

Славко побіг на крик, але не знайшов в печерному лабіринті ні дівчини, ні мученика-провидця.

6.

Він побачив старійшину лише після того, як повернувся до товаришів на сторожовий пост. Вартові з подивом витріщилися на квітку і почали гучно розпитувати Славка, звідки він взяв таке чудо. Тут у печері з'явився старійшина Хміль, і хлопець мимоволі сховав подарунок Світлани за спиною.

"Галасуєте?!" - з підозрою гримнув лисий дідуган.

"Старійшина, навіщо треба було вбивати дівчину, яка вірить у багато повітря за стінками печери? Вона каже, що не ідолопоклонниця!" - заявив Славко. У тиші Хміль хмуро пробурчав:

"Синку, навіщо ти зводиш наклеп? Я не вбив жодну жінку."

Ігор раптом помітив, що борода старійшини вся злиплася, і мовчки показав пальцем на неї. Важка темна крапля впала на підлогу.

"Дорогою сюди на мене напав ідолопоклонник" - пояснив Хміль.

"Слабка дівчина не могла напасти на вас! Вона подарувала мені цю квітку перед тим, як її вбили!" - закричав Славко, показуючи жовтогаряче чудо. Ігор недовірливо простягнув до квітки руку.

"Хлопчику, ти став жертвою чар." - прошипів старійшина. - "Ідолопоклонник наслав на тебе видіння. Ця так звана квітка - лише марево, яке затьмарює твою свідомість. Ти робиш зло, бо твої друзі теж піддаються жовтогарячому чаклунству. Віддай квітку мені, ти ніколи не побачиш більше подібного чаклунства і згадаєш нарешті мудрі слова свого батька та вождя Сурми про підступність ідолопоклонників."

"Я вірю своїм очам. Я вірю в те, що можу помацати!" - гукнув Славко, обережно вкладаючи квітку до рук Ігоря. - "Також я вірю своїм легеням. Чим вище ярус, тим свіжіше повітря. Скажете, теж чаклунство? Чи не там, де за вашими розповідями знаходиться ідол, насправді - джерело свіжого повітря?" - не здавався Славко.

"Ну досить. Ваш приятель став ідолопоклонником. Вбийте його!" - вигукнув старійшина.

Ніхто не рушив з місця.

"Прокляття паде на ваше селище, молоді люди, якщо ви не підкорятиметеся волі старійшини!" - дзвінко і зловісно проголосив лисий Хміль. Він струснув бородою, плямуючи добровольців з селища Утроба краплями крові.

"Може, рада старійшин, коли збереться у повному складі, буде іншої думки про цей випадок? Всяке буває" - ввічливо сказав Ігор.

"Сто золотих тому, хто вб'є ідолопоклонника!" - майже по слогах мовив старійшина. Товстун, мисливець на кажанів, перезирнувся з сусідами і взяв камінь з-під ніг. Погляди інших були приковані до очей Хміля, застрягли у павутинні червоних прожилок.

Славко побіг до тунелю, що вів до "ідола". Його переслідував тупіт, вигуки, незрозумілі та злі, мов погрози п'яного. Тунель був без відгалуджень і обривався ямою, в глибині якої блищала вода. Стрибок. Серце на мить зупинилося від холоду. Він опинився наче у глибокому колодязі, з якого не було виходу. Переслідувачі зупинилися високо над його головою.

"Ми вбили його! Він тоне!" - кричав нагорі односельчанин. Почувся тихий шепіт старійшини і дзенькіт золотих монет. Поряд з головою Славка впав здоровезний валун. Згори пролунало жадібне:

"Ще!"

Камені градом посипалися в колодязь. Гострий уламок царапнув плече. Рятуючись від камнепаду, Славко глибоко вдихнув і пірнув під воду.

Чіпляючись за виступи на стінках природного колодязя, він пірнав все глибше, поки не потрапив раптом у вузький тунель. Славко сміливо поплив ним. Повітря у легенях закінчувалося і виникало ірраціональне бажання вдихнути хоч би водою.

Підводний тунель скінчився. Крізь яскраво-зелену товщу води на юнака раптом впав потік такого потужного світла, якого він не бачив ще жодного разу в житті. Він поплив на світло і виринув посеред спокійного озерця у великій печері, посміхаючись від щастя. Таким було перше побачення Славка з сонячним променем.

7.

Хлопець вийшов з води і озирнувся. В печері було багато людей. Всі вони притулилися до правого боку величезного валуна. Дехто штовхав громадину всім тілом, дехто вперся у землю ногами і намагався зрушити скелю силою своїх рук. Біля вершини непорушної брили каменю, дуже високо, майже під стелею печери, сонце зазирало у підземне царство.

"Разом! Разом!" - лунало у повітрі. Голоси були гучними і рішучими, але дуже стомленими. Сила поштовху хвилею пролітала через натовп в унісон вигукам. - "Разом! Разом! Разом!" - і на голови штовхачів сипався згори пісок.

"Слухайте!" - раптом крикнув Славко - "Дівчина... Світлана, яка поцілувала мене перед тим, як її вбив старійшина, сказала, що назовні повітря. Я хочу вам допомогти. Мій батько вмирає, тому що нічим дихати."

"Рухай камінь разом з нами! Разом! Разом!" - відгукнувся стомлений голос.

Славко став у стрій і штовхнув камінь. Він не рухався. Але хлопець відчув, як всередині брили щось вібрує і ламається, коли стомлений голос знову вигукує:

"Разом! Разом! Разом! Разом!"

Дічина поряд, брудна і знесилена, прошепотіла, майже не розтуляючи зтиснутих вуст:

"Нас багато, перемога близька. Вже ти, може, зрушиш скелю!"

Славко штовхав камінь, і чим більше вібрації зсередини натякали на катастрофу, тим більш вперто він виганяв з серця страхи за те, що ця скеля може раптом обвалитися на своїх рушіїв.

"Зараз він посунеться, я чую це!" - прошепотіла брудна дівчина, струснувши довгим нечесаним волоссям. Славко озирнувся. Схоже, це чув один він.

"Разом!"

Він штовхнув камінь та відчув раптом, що, дійсно, скеля готова поворушитися. Хлопець набрав повітря в легені, як робив це, готуючись пірнути у підземне озеро, та закричав:

"Свободи вдихнув я сьогодні, цей кисень у крові для всіх нас один! Штовхаємо разом! Браття по крові! Разом! Разом! Всі разом!"

Титанічне зусилля прокотилося через юрбу штовхачів. Раптом камінь зрушився на сантиметр. Щілина посміхнулася їм небесною синявою і показала сонячного язика. Кілька сірих фігурок у печері впали на землю, виснажені. Славку здалося, що зараз скеля візьме реванш і відкотиться назад, тому треба негайно тікати, рятуючи своє життя. Він взяв себе в руки.

"Зрушили!" - натужно крикнув юнак, відчуваючи біль, втому і піднесення.

У сонячному промені з води виросла жовтогаряча квітка. Славко почув голос Ігоря:

"Я готовий віддати душу цьому світлякові, якому ви молитесь! Що б там не кричав старий Хміль, поки ми його тримали догори ногами! Начебто від поганського повітря хочеться відвертати носа - брехня! Ніби коли ідол світиться, очі людини заплющуються самі - наклеп!"

В галереї над озерцем почувся тупіт. Добровольці з селища Утроба, які відшукали менш драматичний шлях до "ідола", вже стрибали вниз, до каменя. Їх з новою силою і впевненістю підганяв гучний хор голосів:

"Рухай камінь разом з нами! Разом! Разом!"

Ігор став поряд зі Славком, сказав:

"Ми вже тут, з тобою. Давай покличемо перемогу."

"Разом!"

Україна, жовтень 2004

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...