"За що мене, як росла я, 
Люде не любили? 
За що мене, як виросла, 
Молодую вбили? 
За що вони тепер мене 
В палатах вітають, 
Царівною називають, 
Очей не спускають 
З мого цвіту? Дивуються, 
Не знають, де діти! 
Скажи мені, мій братику, 
Королевий Цвіте!" 
"Я не знаю, моя сестро". 
І Цвіт королевий 
Схилив свою головоньку 
Червоно-рожеву 
До білого пониклого 
Личенька Лілеї. 
І заплакала Лілея 
Росою-сльозою... 
Заплакала і сказала: 
"Брате мій, з тобою 
Ми давно вже кохаємось, 
А я й не сказала, 
Як була я людиною, 
Як я мордувалась. 
 
Моя мати... чого вона, 
Вона все журилась 
І на мене, на дитину, 
Дивилась, дивилась 
І плакала. Я не знаю, 
Мій брате єдиний! 
Хто їй лихо заподіяв? 
Я була дитина, 
Я гралася, забавлялась, 
А вона все в'яла 
Та нашого злого пана 
Кляла-проклинала. 
Та й умерла... А мене пан 
Взяв догодувати. 
Я виросла, викохалась 
У білих палатах. 
Я не знала, що байстря я, 
Що його дитина. 
Пан поїхав десь далеко, 
А мене покинув. 
І прокляли його люде, 
Будинок спалили... 
А мене, не знаю за що, 
Убити — не вбили, 
Тілько мої довгі коси 
Остригли, накрили 
Острижену ганчіркою. 
Та ще й реготались. 
Жиди навіть нечистії 
На мене плювали. 
Отаке-то, мій братику, 
Було мені в світі. 
Молодого, короткого 
Не дали дожити 
Люде віку. Я умерла 
Зимою під тином, 
А весною процвіла я 
Цвітом при долині, 
Цвітом білим, як сніг, білим! 
Аж гай звеселила. 
Зимою люде... боже мій! 
В хату не пустили. 
А весною, мов на диво, 
На мене дивились. 
А дівчата заквітчались 
І почали звати 
Лілеєю-снігоцвітом; 
І я процвітати 
Стала в гаї, і в теплиці, 
І в білих палатах. 
Скажи ж мені, мій братику, 
Королевий Цвіте: 
Нащо мене бог поставив 
Цвітом на сім світі? 
Щоб людей я веселила, 
Тих самих, що вбили 
Мене й матір?.. Милосердий, 
Святий боже, милий!" 
І заплакала Лілея, 
А Цвіт королевий 
Схилив свою головоньку 
Червоно-рожеву 
На білеє пониклеє 
Личенько Лілеї. 

[25 липня 1846 
Київ]