пошук:  

>> Шинкаренко Олег: Тексти

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  shynkarenko

 

 

ВЕСЬ ЧАС ХОЧЕТЬСЯ СПАТИ

- Лікарю, мені чомусь весь час хочеться спати! Чому б це? - Питаюсь. Он як! Навіть промовляючи цю фразу я солодко позіхнув. Вже нудить від цих солодощів!
- Лікарю!..
- Що?
- Мене нудить від солодощів!
- Це недобре, недобре. Від яких саме?
Я напружено згадую. Нічого. Якась глухомань. Я нічого не можу згадати. Здається, вчора щось відбувалось. Якась визначна подія. А, може, років десять тому? Я дістаю записник.
- Що ви шукаєте? Чи ви щось загубили?
- Та ні, нічого. Я взагалі нічого не пам'ятаю. Ось, знайшов!

1991

- Це що?
- Лікарю, це лише сторінка у записнику. Вона взагалі-то беззмістовна. Цього року нічого визначного не відбувалося... А! Згадав! Від мене дружина пішла. Ось запис: "Таня втекла з якимось імпресаріо до Києва, бо хоче розкрутитись".
- Ну, то як? Розкрутилась?
- Ще й досі зупинитися не може!
- І що мені писати до вашої картки, як себе почуваєте?
- Взагалі-то добре, але, лікарю, мені чомусь весь час хочеться спати... Якийсь такий стан непевний... Я не знаю...
- Ви розмовляєте українською мовою?
- Ні. Трошки так можу, але мені якось ніяково. Навіщо ви це питаєте? Це що - стосується моєї хвороби?
- Зачекайте, я піду за гризометром, - сказав лікар, і я залишився на самоті. Що то ще за гризометр? Це якесь жахливе слово! Воно викликає в мене відразу. Колись у дитинстві мені видаляли гланди, і я, крізь шпарку у захисній масці, побачив ці жахливі знаряддя хірургів. Потім я замальовував їх, показував малюнки новачкам-хробачкам. Деяким від того ставало зле. Я вигадував їм різні жахливі назви, на кшталт "гризометра", але ж то були вигадані назви, нереальні, а "гризометр" - цілком наявний, мабуть ще й хромований, інструмент, яким мене зараз почнуть... Але, де ж лікар? Якесь в нього дивне прізвище... Чи то Андрухович, чи то Андрусяк... Якесь таке смішне - жидівське, чи що?.. Але де ж він? Мені стає нуднувато, аби не заснути починаю телефонний гумор. Спочатку "03". Питаю про гризометр. Тобто, чи можливо взяти його, так би мовити, напрокат. В тимчасове користування. Мене просять повідомити адресу, куди його треба привезти. Налякано кидаю слухавку, бо не чекав відразу такої конкретики. Однак нема чого дивуватися: жебрацькі умови примушують лікарів продавати все, що завгодно. Знов "03". Кажу, що потрібен зародок у формаліні, бажано чоловічої статі з третього місяця. На тому кінці ретельно записують потреби, довго сперечаються, нарешті відповідають: лишилися найдорожчі, але можливий варіант у кредит. Чорт забирай! На все тепер є відповідь. Ні, не можу, зараз засну. Починаю несамовито терти очі. Якщо тепер засну - ото буде пасаж! Щось треба таке зробити, не знаю тільки що, аби не закуняти тут зовсім! Колись один космонавт... та ні, не космонавт!.. вчитель... аби не заснути (Але ж заснути - це так гарно!) розірвав...

Не розірвав, а відрізав!

Відрізав добрячий шматок! Чьогось такого. Шматок пирога.

Україна повинна отримати і свій шматок того пирога!

Ось і дід Панас каже: "Надобраніч, діти!" Це він мене приспав! То було навіювання. Тепер я розумію. Чомусь увечері нічого не хочеться робити. Ось я беру до рук всілякі знаряддя, які раніше були дуже важливі для мене, але тепер бачу, що все це дурниці. О котрій годині пристойно засинати? Де той клятий лікар?!

Починаю ходити по кімнаті, поглядаючи на двері, за якими він зник. Що він там робить? Може той гризометр перед початком роботи потребує особливо тривалого лаштування? Я уявив собі, як лікар дістає важку валізу, чи то, може, викочує щось на зразок труни на коліщатах, розкриває її і починає монтувати шматуратор. Дістає великі сяючі леза, гострить їх, дезінфікує, дивиться в якісь окуляри, підкручує лінзи. За статистикою тільки вісім з десяти пацієнтів одужують після обстеження шматуратором. В розвинених країнах його вже давно заборонено, а президент Кучма цілий рік сперечається з Верховною Радою, аби, відповідно до вимог Європейської Спільноти, нарешті звільнити відчизняні лікарні від цього коновальського засобу. У Німеччині, каже один прокучмівський депутат, товариство з охорони тварин заборонило шматуратор як засіб діагностики хвороб сільськогосподарських корів та коней. Комуністи та аграрії, як завжди протестують. Кажуть, що за ці гроші краще підвищити пенсію. Ні, я таки заснув. Примариться ж таке! Може, постукати туди? Скільки вже можна чекати? Раптом я відчиняю двері і нікого там не бачу. Що за новина? Де він подівся? Це, мабуть, аферист. Озираюся на всі боки. Нікого. Аж ось нарешті чую дивний звук. Як вітер. За ширмою щось дме. Підкрадаюся нишком. Зазираю. Ось він де! Спить.

 
ЗІРКА

- Петро Іванович, ви наче якийсь фантом підкрались! Тю на вас!
- Образливо чути від вас такі слова, Василь Федорович! Я ж стукав!
- Та де там ви стукали! Я коли читаю газету, то ви не думайте, я прислухаюся! Я все чую! Так нащо ви прийшли? Ви котра година знаєте?
- Зараз подивлюсь...
- Она, маєш! Він ще й знущається! Вже ніч давно на дворі! Я ж вам казав: вночі до мене не приходьте! Мені потрібен спокій!
- Але ж...
- Ні, я зараз в нього чимсь кину! Отакий приперся вночі, та ще щось там мимрить! Дайте мені щось важке!
- Ось вам прес-пап'є.
- Ну годі вже, сідайте. Чого потрібно?
- Василь Федорович, я вже людина старенька, ви це знаєте, вночі сплю погано, а коли сон не йде, то я й сам йду до нього, скрізь його розшукую, гукаю...
- Коротше, швендяєте, немов лунатик!
- Щось на зразок.
Кімната була геть вся темна. Василь Федорович запалив свічку, але від цього якось зробилося ще темніше. На світлі була лише газета і здавалося, що вона сама себе читає. Ще верзлися руки, але як щось стороннє, як симетричні павуки, що міцно ухопили брудного неохайного метелика.
- То ви до мене прийшли, аби я вас приспав?
- Ні, ви мене не так зрозуміли. Мене взагалі-то жінка вигнала.
- Як це так? За що?
- Та ні за що, просто вона мене боїться. Каже: я сплю, а ти ні. Не спиш всю ніч, незнамо що робиш. Я їй кажу: може тобі перелік написати? А вона: нащо мені твій перелік! Як подумаю, що ти на мене уві сні сидиш і дивишся, то аж моторошно стає. Якщо нема сну, то йди вже нагулюй!
- От здуріла стара зовсім! Де вже вона ту клепку загубила?
- Та й не кажіть! Але ж вона наче й не стара: навесні двадцять років виповнилося!
- А нащо ви, Петро Іванович, із такою молодицею побралися? Вона ж вас з'їсть! Їм аби тільки танці подавай, а якщо танців нема, то в ліжку потребують особливого гупання. У вашому віці вже гупати змоги нема, чи не правду кажу, Петро Іванович?
- Так, маєте рацію, Василь Федорович! Де вже мені гупати? Можна я до вас тут прилягу? Осьдечки...
- Ні! Ні-і-і!!! Петро Іванович, заклинаю вас, ви такий холодний!
- Та я погріюсь...
- Ви й самі не нагрієтесь, та ще й мене застудите! Ви що! Ой, ноги які! Наче в трупа! Приберіть ноги негайно, я кажу! Ви чуєте, що я кажу?! І руками своїми мене не торкайтесь, будь ласка! Бр-р-р! Окуляри впали! Шукайте окуляри! Ви ж їх розчавите своєю тушею!
- Василь Федорович, у темряві вседно нічого не видно, навіщо вам ті окуляри?
- Я буду читати!
- Ні, не будете. Ось дайте цю газету. Мені так холодно. Я змерз. Я її спалю, аби зігрітися.
- Що ви робите?!
Петро Іванович тримав у руках палаючу газету. Нарешті стало видно, який він кремезний і страшний. Біла постать у полум'яному оздобленні. На мить з'явилась жалюгідна кімната Василя Федоровича, але ревматичні шафи та пошарпані зморшкуваті крісла набули якогось величного вигляду. Наче нещодавно на них сиділи королі, та вийшли лише на мить, на чиєсь палке запрошення. Ой, я знаю, де ці королі! Вони вже серед нас. Лише мить тому вони були серед нас і кудись пішли, бо їх весь час запрошують!
- Все згоріло. Вся газета... Петро Іванович, ви якийсь монстр! Що ви наробили? Ви мені мало хату не спалили! Ото ви й дружині своїй таке витворяєте? Після цього я не дивуюся, що вона вас боїться!
Раптом спалахнуло світло.
- А чого ви тут у темряві сидите? Від кого ховаєтесь?
- Мотре, то ти? - гукнув геть засліплений Василь Федорович.
- Ото вже мені зібрались два діда опісля обіда!.. А ти, Василь, хоч би пригостив чимсь гостя... Ф-фу! Звідки той сморід? Чи ви щось тут палили, чи що?
- Та годі вже, годі! Розкукурікалась, мов та квочка! Неси горілочку! Ми зараз з Петром Івановичем вип'ємо. Чуєте, Петро Іванович, така наша доля: як тільки щось справжнє починається - завжди ті жінки влізуть. Недарма ж їх на Січ не пускали, як ви гадаєте?
- Шабля та воля - козацькая доля!
- А мене дідом кличе! Який же я дід? Он кожух на мені - я ще в ньому парубкував, - як новенький! А якщо кожух новенький, то я ще - ого-го! А ну, каже, діду, дай-но розчешу твої сиві вуса, бо вже реп'яхів назбиралося. Отаке придумає! Тю! Дурна баба! А що, може, попарубкуємо ще?
- Та я вже напарубкувався... - опустив голову Петро Іванович.
- Як це?.. Що? Зовсім?.. Бідолаха! Але ж, кажуть, тепер є засоби...
- Та я не про те. Галя!
- А що з нею?
- Та ви ж бачили мій ставок? Гарний такий, розлогий!
- Бачив. А що? Що в тому ставці? Риби бракує?
- Ви б, Василь Федорович, посоромились таке казати! Чи не я вас упіймав минулого літа, коли ви без дозволу коропів з мого ставка витягали?!
- Було таке діло, - насумрився Василь Федорович. - Ох, і добряче ви мене тоді батогом по шиї протягнули!
- Так то ж вночі було. Я не бачив хто. А якщо б побачив, то, між нами, зовсім вбив би!
- Так що ж із ставком трапилось?
- Бодай би з вами таке трапилось, як із моїм ставком! Гарний, кажу, він дуже, та розлогий. Ви мені краще скажіть, чи бачили ви мій млинок?
- Та ось, коли ваша ласка, навіть зараз бачу у вікно. Ліхтар гойдається і тьм'яно все майно висвітлює. Дуже мені сіножаточка ваша подобається!
- А як вам наливка моя?
- Ой, гарна наливка! У вашому садку завжди так вишня рясно родить, тож і наливочка добряча! Але до чого ви це все мені розповідаєте?
- Галя вередує. Каже, пусти мене старий діду на вулицю погулять! А як же я її пущу? Там же ж самі парубки! Вони ж мою ясочку!.. Я їй кажу, кохана моя, дай я тебе приголублю, поцілую! А вона мені: ах ти ж, старий, каже, дідуган, ізігнувся, каже, як дуга! Очі б, каже, мої тебе не бачили!
Раптом увійшла Мотря, несучі горілку, огірки, та ковбасу.
- То що? - Питає. - Так ваша жінка до вас? То треба їй добряче всипати! Бачили очі, що брали, - тепер їжте, хоч повилазьте!
- От бачите, - проказав Василь Федорович, - а в газетах пишуть: фемінізм, фемінізм...
- А ще кажуть, - вставила Мотря, ріжучи огірочки, - якийсь онанізм та постмодернізм з'явився! Ото вже понапридумують якихось капостей, а потім питають, чого народжуваність падає? Баба Параска казала, що в неї від того постмодернізму Рябко здох, а кішка, чуєш, влізла на дерево, та як завиє, як завиє, мало не ізнявчалась! Ой, лишенько! А ну піду до неї, провідаю.
- Бачу, випити вже час! Петро Іванович, кажіть, чого прийшли, бо не наллю!
- Ніяковію.
- То давайте хильнемо задля хоробрості! Ось послухайте, був у мене такий випадок, коли ще в армії служив. Там скрізь були самі ці... як їх?.. буряти! Такі самі маленькі, а макитри - великі. Ну, чисто, як прибульці якісь. От піймали ми якось одну бурятку, та потягли до сараю. Всі ж хлопці, розумієте, молоді, зголоднілі. Вона кричить: "Ясанець! Ясанець!" Опирається. Ми їй кажемо: не кричи, ми тобі заплатимо. А тоді - дивимось: то не бурятка, а бурят! А ще було: їде бурятка на коні, а мені приятель і каже: ану, гукни їй "гада гада барди"!.. А! А коні в них були такі, знаєте, маленькі, такі хирляві!..
- Та навіщо мені ті коні! Що ви - налили, а не п'єте?
- Ну, то вже давайте! Ваше здоров'я! То я тост хотів сказати, але ж в мене завжди так: як почну розповідати, то й забуду за що. Якось все так одне за одне чіпляється. Отак і життя моє. Ніякої в ньому нема кульмінації! От слухайте, я оповідання вчора написав. Називається "Про дівчаток".
Пішли дівчатка до школи, бо вони там у другому класі навчались. Йдуть, йдуть, коли бачать - інші дівчатка теж йдуть. Такі дорослі: в штанах, волосся довге, на ногах кросівки одягнені. Мов дами якісь! Так ці дами почали над нашими першими дівчатками знущатись. Кажуть, куди ви до школи зібрались? Вам ще в дітсадок треба! От наші подумали, подумали, та й пішли в дітсадок. У дітсадку вони сховали у кущах ранці, та пішли до старшої групи хулахуп крутити. Дорослі дівчатка теж подумали: навіщо ми до школи йдемо? Ми краще кудись заробляти підемо, та пішли до якоїсь корчми келихи мити. Позаяк всі келихи перебили, то їх газда на вулицю вигнав. Ось вони йдуть, плачуть. Раптом їм назустріч оті наші перші дівчатка. Їх діти роздивились, піску в очі накидали, та ще й побили. Тож і вони плачуть. От, кажуть, ми дурні, що вас послухались! А ті їм: якщо б ви нас не послухались, то і ми б собі пішли, куди треба! Чорти нас понесли до тої корчми! А маленькі тоді питають: що ж тепер ви скажете нам робити? А великі кажуть: йдіть знову у дітсадок, а ми до корчми, будемо слізно проситися, може, назад візьмуть!..
- Ви не ображайтесь, Василь Федорович, але оповідання у вас якесь дурне!
- Давайте ще по одній хильнемо, а ви мені розповісте, чому це воно дурне? Уммм! Яка ж гарна горілочка!
- Василь Федорович, це ж ви якусь казку написали, чи що?
- Так, саме так. Маєте рацію.
- То деж там у вас добрі злих перемагають?
- Ет чого захотіли! То вони десь ТАМ перемагають...
- Де?
- Чи ви не знаєте, що мене питаєте? Десь ТАМ вони, може, й перемагають, а в нашому селі ще й досі не знають, куди їм приткнутися! Чвалають, поневіряються...
- А далі що там було?
- Коли я далі буду писати - паперу не вистачить!
- Так я купую!
- Та у вас грошей не стане!
- Так я позичу!
- От! А кажете, що в мене оповідання дурне! Петро Іванович, скажіть мені, будь ласка, де ви ті гроші берете?
- Заробляю, а що є - накопичую. Якщо б ви, Василь Федорович, на дивані не лежали, казки безглузді не вигадували, а краще б пішли у поле та трошки помантулили, ото б і у вас гроші з'явились би!
- Із тим ви вже можете зав'язати.
- Із чим?
- Із мантуленням.
- Це ж чому?
- Єдна тварина, що не дивиться у небо, то свиня, бо в неї шия не вигинається, а щоб не уподібнюватися до неї, людині хоч іноді потрібно робити таку гімнастику за допомогою ось цього прилада.
Василь Федорович дістав звідкись телескоп, та подивився у нього на Петра Івановича.
- Це все мені нагадує трошки поверхню Місяця... - замисленно проказав він.
- Щось он навіть поїхало таке дивне, місяцехід, чи що? Петро Іванович, вас досліджують прибульці! Подивіться краще он туди!
Василь Федорович змонтував телескоп на штативі, підкрутив коліщата, та відкрив хвіртку.
- Запрошую!
- А що там таке?
- Дивіться!
- Якісь цяточки...
- Дивіться уважно! Гаму Цирцеї бачите?
- Ота, що збоку?
- Саме так. Ота зірка із шаленою швидкістю несеться на зустріч до нашої. Вже досить давно, - ще й мавп не було, самі лише ящериці, - а вона вже мчала, як куля... Та яка там куля! Значно швидше! Це відбувається тому, що зіштовхуються дві Галактики - наша та Андромеди. За моїми розрахунками ми поцілуємося із Гамою Цирцеї десь наступного року, тому сіяти я вам не раджу - все одно збирати не доведеться!
Петро Іванович сидів, немов пришиблений. Піт великими краплями стікав йому з обличчя.
- Куме, віддайте мені двадцять карбованців!
- Не віддам. Навіщо вони вам? Ви що, не чули - гроші відміняються!
- Як це - відміняються?
- Повністю: називні, родові, давальні, знахідні, орудні, місцеві... Всі геть відміняються. Ось тільки клична форма залишилась: гукайте їх, якщо в змозі!
- Ой, лихо, куме! Ой, лихо! Я ж биків спродав учора на ярмарку! Що ж тепер робити? Як повернути? Ой, мої бики! Ой, бики! Ой, мої бики! Ой, бики!
Підхопився, тай побіг світ за очі. А тут і Мотря повернулась.
- Що це з його биками трапилось?
- Каже, в карти програв.
- От дурепа!
- Мотре, ти мій скафандр зашила?
- А що таке?
- Завтра відлітаємо до іншої Галактики. Племінник запрошення прислав. Пише, гарненька там є одна планета. Ще не знає, як називається, не придумав. Небо, пише, там жовте-жовте, а по ланах рясно-рясно блакитне жито колоситься!

 
* * *

Повстали скрізь кремезні кучугури
і архітектор спокій загубив:
які б ще тут побудувати мури,
ці купи нутрощів землі аби
не кидались у вічі так нахабно, та зранку
примари гір не лізли у вікно?
Ось тут, мабуть, поставить треба
маленький кишеньковий хмарочос, а біля ганку
базар чималий купол повінчає...
Ось повінчав, дивись, а все одно
верхівка з понад нього визирає -
якийсь бридкий неголений начос!
То що - дерева? Прапором негайно
жовто-блакитним цей закриєм чуб!
Ось так державність знов перемагає
хаос і безлад...

 
* * *

Ось я сиджу собі й не знаю, що б такого написати. У мене порожня голова і взагалі немає думок. Отже, все подальше - наслідок зусилля вполювати абищо у порожнечі. Декому це вдається, та не мені. Порожнеча не взагалі навколо, а тільки лише в моїй голові. У моїй голові порожньо і нічого немає. Не варто туди заглядати: все одно нічого не знайдете! Але якщо у вас є бажання побачити саму порожнечу, тоді - будь ласка, ласкаво просимо! Ба, не встиг я це сказати, як одразу з'явилася купа бажаючих. Як на те, ви можете цілком безкоштовно заглядати мені в очі, в уха, у рот, у ніс - різниці ніякої. Зусібіч відкривається та сама картина. У моїй голові дівчина сидить, піджавши під себе праву ногу, і читає дамський роман англійською мовою. Вона бере телефон і пише: "hotchu prygornutysia do tvogo sercia". Повідомлення вилітає крізь дірки в моїй голові і губиться в навколишнім просторі. Моя голова стукотить колісьми, дівчина засинає, але відразу здригається від телефонного дзвоника: "Ty de?" - "Nezabarom bude Ternopil" - відповідає вона. Моя голова часто зупиняється на дрібних станціях, дівчина нервує, гортає роман, і букви розпливаються в неї перед очима. Нарешті, моя голова, добряче дзявкнувши щелепою, упирається у тупик. У дівчини квиток саме до цього місця. Вона виходить, і моя голова знову порожня. Якийсь хлопець відкриває двері і заходить у мою голову, як у будинок. Він сідає на стілець і нудьгує. У нього така робота. Шість разів на тиждень з дев'яти до семи він продає компакт-диски всім, хто наважиться увійти до моєї голови, але жоден не зважується. Хлопець досить швидко розуміє, що багато не заробить. Він повертається додому і телефонує дівчині. "Слухай, Марино! - Говорить він їй. - Сьогодні знову нікого не було. У холодильнику самі кістки та півпачки маргарину. Принеси мені що-небудь до вечері!" - "Ба ні! - Відповідає Марина. - Сьогодні я йду з Віктором у боулінг-клуб. Чи то пак, їду. В нього є чорний Бумер!" - "Не ходь, не ходь, не ходь з Віктором до боулінг-клубу, - благає хлопець, - там порожньо, "хоть шаром покати!"" - "Я вільна жінка! - відповідає Марина, - Куда хачу - туда и качу! А про кістки ти даремно сказав: вони тепер будуть ще довго переслідувати мене в сновидіннях." Марина з Віктором приїжджають у боулінг-клуб на великому чорному собаці по кличці Бумер. По команді собака зупиняється біля самих дверей клуба, і Віктор, на превелику силу, тримаючись за довгі жмути вовни, опускається з нього на землю, після чого, надовго ся задумавши, дивиться на Марину. Поки він думає, Марина сама зістрибує із собаки, і вони удвох входять до боулінг-клубу, що знаходиться, як ви вже здогадалися, у моїй голові. "Ну і що? - Запитує Марина. - Де все? Де все поділося? Де кеглі?" - "Де - що?" - Не розуміє Віктор. - "Кеглі! Кеглі! Так і знала, що ти мене обдуриш!" - "Офіціант!" - Кричить Віктор. "Який ще офіціант? - Дивується Марина. - Тут навіть меню немає! Мене треба по-перше - нагодувати, по-друге - розважити, по-третє - вразити мою уяву! Я в шоці! Який жах! Яка в мене альтернатива на сьогоднішній вечір: кістки та півпачки маргарину? Гарненька страва! "Марина спробуй маргарину" - це мене тепер так будуть називати на роботі, тому що я вже не знаю, я вже зовсім заплуталася!" Після чого Марина залишає мою голову, а Віктор все сидить і сидить і користі від нього не більше, ніж від грудки вушної сірки. З великим задоволенням я дістав би його відтіля, але шкода хлопця. Від нема чого робити він перегортає дамський роман, забутий однією безтурботною і мрійливою дівчиною. "Ну, що за дурна книга!" - думає він. Раптом на останній сторінці Віктор помічає номер і набирає його. "Алло, Машенька? Машенька, ну де ж ти? Я тебе чекаю, чекаю... У тебе все до ладу? Чому ти мовчиш? Маша, мені набридли ці ігри, ти розумієш? Ми з тобою вже знайомі два місяці, а ти все граєш. Тобі тільки здається, що ти зі мною граєш, насправді ти із собою граєш! Я не розумію, чому ти ображаєшся?.." І так далі й на те подібне. Віктор вже не знає, що робити з цією розмовою. Він дивиться на телефон, як на змію, і, нарешті, все обривається. Одночасно мені в голову приходить слюсар. Він влаштований дуже просто, тому в нього все добре виходить. Припустимо, в слюсаря є гайкові ключі всіх розмірів, але якщо гайка не відкручується, тоді в нього є спеціальна труба, що подовжує плече, отчого зростає момент, що крутить. Крім звичайних ключів у нього є обміднені - для роботи в газонебезпечних умовах: мідне покриття при ударі не іскрить, воно безпечне для життя. Слюсар заходить і озирається на всі боки. Звичайно ж, він нічого не бачить. Він не бачить навіть Віктора, тому що Віктор уже випарувався. Слюсаря кличуть Олександр Федорович, йому 54 роки, він єврей, у нього є син - дуже слухняний хлопчик, але надто вгодований, - його дружина лежить у щелепно-лицьовому відділенні: через невдало вилучений зуб у неї почалося нагноєння гайморової пазухи, але операція пройшла успішно. Олександр Федорович розуміє, що тут нема чого ловити і хоче піти, але сумнівається. Він сумнівається, що треба йти, і сумнівається, що треба залишитись, і розуміє, що незабаром його сумніви стануть помітні, а це соромно, тому він вирішує просто вийти покурити, залишивши усередині інструменти. Таким чином у мене тепер є книга, набір гайкових ключів і маленький кораловий браслет, який Віктор хотів подарувати Марині, але нічого не вийшло, - адже вона передчасно зникла . Книга виникла з радості, ключі - від сорому і сумніву, а браслет - від засмучення, але всі ці речі насправді не існують. Вони є в навколишньому світі - за межами моєї голови, поза нею, - а в голові, як і раніше, - страшенна порожнеча. Вітер завиває, як голодний триногий собака, розпечені зірки стукають зубами в зледенілому мороці безповітряного простору, десь на окраїні міста повільно чвалає бабуся. Її кличуть Марія Володимирівна, їй 73 роки, вона змерзла і дуже втомилася від того, що йти їй, власне кажучи, нема куди. Вона сідає на ослін біля автобусної зупинки і дивиться на дерево, тому що лише воно вихоплено з темряви тьмяним ліхтарем і дивитися їй більше нема на що. Вона думає про сина, про те, що даремно він п'є, згадує як тридцять років тому їздила на курорт у жовтні, і погода була погана, море штормило, вона цілий день читала роман- газету, іноді гуляла з чоловіком по місту, а одного разу, прокинувшись рано- вранці, раптом згадала, що тридцять років тому вона прокинулася рано-вранці чомусь дуже щаслива і навіть не від чогось, а просто так - без якихось причин. Причини з'явилися потім, і вона вже могла сказати, чого їй добре - чого погано, а тоді вона ще не знала. Марія Володимирівна дивилася на дерево, дивилася і зовсім непомітно вмерла. Якщо нічого не приймати близько до серця, то швидкість руху світу неухильно збільшується. Фрагменти не збираються в конструкцію. Від квітів залишаються пелюстки, а від дерев - листя. Все засихає, скулюється і раптово, залишаючи за собою сліди замерзлих калюж, приходить довга холодна зима.

 
* * *

Як гарно побудований цей дім
і дуже добре буде жити в нім!
Здається то велика буква "Д",
кремезна і міцна: тож - не впаде!
Ти дивишся на двір крізь отвір "О"
Гадаеш, ніби це - скляне вікно.
А я кажу: "Яка вона дурна!
Всі ж бачать, що нема в неї вікна!
Невже біднесенька не знає,
що навіть меблі жодної не має!
На чому там вона сидить? На "Аш"?
Та певно, що стілець якийсь не наш!
А спробуй-но хоч раз заснути в "Н"!
То вже не ліжко, навіть не човен!.."
--------------------------------------------
Ось чоловік її увечері приходить,
на "Г" чіпляє макінтош, вмикає "Б"
і дивиться якесь дурне телевізійне шоу
на кшталт "За шклом". Життя минає,
немов газета щотижнева: від анонсів
до анекдотів несмішних.

 
* * *

- А ще що Василь казав? - питаю я в Наталки.
- Він мене розважав, як було нудно.
- Як це?
- Ну, не завжди ж трахатись! Треба ж хоч у кіно іноді разом сходити!
- То ви ходили разом до кіна?
- Ні. Навпаки.
- Як це?
- То кіно ходило до нас.
- Ви що, курили?
- Та ні. Василь одного разу приніс таку книгу, з якої все відбувалося. От він її розкриває, а я читаю: "Молодята йшли по темному лісу", - і ми одразу опинялись у лісі.
- Що ти верзеш? Ви вже тоді побралися?
- Ні - це була єдина неправда. Це йому того хотілося. Я гадаю, що він задля того ту книгу й написав.
- То вона була рукописна?
- Та ні. Це була звичайна книга. Тобто вона виглядала, як звичайна. Я не знаю, як він це зробив, та, порівняно з іншими її властивостями, - ця була найзвичайнісінька.
- Тож ви опинилися у лісі...
- Так. Це було жахливо. Вночі. Та ще у таку холоднечу. Вовки виють чи завірюха - не розбереш! От ми йдемо по лісу, я тримаю цю книгу, притискаю її до грудей - завжди так роблю, - аби зігрітися...
- Тобто це була велика книга?
- Так, досить велика. Як ото, знаєш, чийсь епос.
- Що?
- Ну, як епоси видають, знаєш, калевалу, там, якусь, чи що... В мене така вдома є. Але ж не в тім справа. А в тім, що ми, здається, ще й на іншій планеті опинились, бо у небі два місяця було. Василь кричить: швидше читай далі! А я не можу, бо дихати важко. Якесь повітря таке: ніби є, а ніби й нема! Та я все одно відкриваю ту кляту книжку, а там англійською - нічого не зрозуміло, але я чомусь запам'ятала. Щось таке типу: "Булітс вістл ебовдехед".
- Це вже, вибачай, якась чухня! Як це ти мови не знаєш, а запам'ятала?
- Я нічого не запам'ятала. То було справді жахливо. Жжахливо! Ми опинились на війні. Їхали в якійсь машині, а по нас весь час стріляли. Все вже скло було побито, у даху - дірки. Я вже чекала, що ті дірки незабаром будуть і в нас, коли одна куля влучила у книгу. Я швиденько відкрила її і читаю: "Сама-однісінька з дитинкою малою, а чоловік загинув на війні..."
- То ти від того епосу те... завагітніла?
- Я ніколи не була вагітною. Дитинка з'явилась одразу. Взагалі-то дуже важко тоді жилося. Василь десь подівся, разом із книжкою. Я три роки жила у якійсь країні сама. Жебракувати хотіла, але сусіди запропонували роботу на пошті: я там на листи марки наклеювала. Всі казали, ніби я вдова. Я знаю, що ніяка я не вдова, але вдома на стіні над ліжком висіла наша з Василем весільна фотографія. Тут вже, як кажуть, проти правди не попреш! А листи він мені які писав з фронту! Тоді я зрозуміла, що він дуже кохав мене. Як ото в книжках пишуть. Але він загинув, і я залишилась сама. До мене якось одноногий майор залицявся, та ще якийсь товстун - керівник продовольчим відділом: ковбасу приносив, цукерки. Часи були важкі, голодні, але я не далася. Чекала Василя.
- Так він же ж загинув!
- А я не вірила! Листи його відкрию - й ніби голос Василя чується, на фото гляну - й ніби знову ми разом, як колись. Дитину його я колисала, хоч то й не моя дитина була, а його, - все одно: як його дитина поряд - то ніби й він теж. А одного разу він і справді прийшов! Я у місті не кожного дня була, бо все мені здавалося, ніби погано одягнена, але, коли вільна хвилинка, - одразу до вікна: виглядаю його. А ще любила по книжках заглядати: ну як знайду ту саму?
- А що в неї на обкладинці було? Хто автор?
- Хіба я знаю? Василь її у газету завернув, аби не псувалася. Я не знаю, хто написав ту книжку. Здається, то був якийсь роман... Ні! Зовсім нічого не пам'ятаю! Пригадую, що в газеті тій була стаття "Поштарка Василенко отримала від сільради допомогу". Оце вже чистісінька правда! Коли треба було дах відремонтувати, то від майстерні робітників прислали, дуже гарно та швидко все зробили. Дякую!
- То там була твоя фотографія?
- Здається - ні. А що? Жінка якась на мене начебто схожа, але... Я не пригадую. Обставини дуже дивні. Я ніколи не жила в селі, не працювала на пошті, тому мені було дуже дивно уявляти себе в тих умовах. Розумієш? Якщо це неможливо, то ніякі знімки не доведуть протилежного. Ти, власне, впізнав би себе в образі дивної, далекої від твого життя людини? Уяви, що все змінилося, надовго, але не назавжди. Схоже на ув'язнення. Потім ти повернешся у своє життя, а може й ні. Таке в мене було відчуття кожної днини.
- То ти була налякана?
- Спершу - так, але згодом з'явилась упевненність, що я повернуся, і, навіть, шкода, що все зникне! Тож був не туман, як ти, можливо гадаєш, а цілком справжнє життя: все було справжнє. В мене була спокуса сприймати те життя, немов туман, тобто покинути все - й чекати, але я не знала, як довго доведеться чекати. Раптом - до кінця? Тоді я вирішила жити так, мовби все навколо справжнє!
- То насправді воно було не справжнє?
- Я тоді не знала, хто справжніший: я, чи мої сусіди? Судячи з того, як вони поводилися, а як я, то вони, звісно, були справжнішими. В них були власні діти, яким вони вигадали імена. Я ж не знала як звуть мого хлопчика, то кликала його Василем. В мене там не було нічого власного - все хтось приніс, подарував, то хто ж був справжнішим?
- Все, що ти кажеш, Наталко, якось дивно. Я не можу повірити! Він що, з'явився аж через три роки? Де він вештався стільки?
- Якось вранці я прокинулася, бо почула, як з вулиці хтось гукає: "Молоко-о-о! Молоко-о-о!"
- Та хіба ж в селі гукають "Молоко!"?
- То ж бо й воно! Я одразу впізнала голос Василя. Він йшов вулицею до мене. Він знав, де моя хата. Знав про мене все, всі мої думки, всі події. Знав про майора, знав про ковбасника. Тому я нічого йому не розповідала. Ми сиділи у кімнаті та дивились одне на одного мовчки. Василь сказав, що дуже скучив за мною та за сином. Потім він дістав ту книгу, дивлячись на мене так, немов бачить останнього разу.
- Судячи зі всього, - то був саме останній раз?
- Так. Більше я його не бачила. Ніколи.
- А що ти прочитала?


 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...