пошук:  

>> Соболь Валентина: З глибини віків (посібник для вчителя з вивчення давньої української літератри у школі)

У розділах: [Лiтературознавство]

Авторська сторінка
Опублікував:  sobolv

 

 

Рекомендовано Головним управлінням загальної середньої освіти Міністерства освіти України

Київ
“Зодіак-ЕКО”
2000
ББК 74.261.8 С54

Цей навчальний посібник визнано одним з кращих серед поданих на конкурс, організований Міністерством Освіти України та Міжнародним Фондом “Відродження” в рамках Програми “Трансформація гуманітарної освіти в Україні”.

Головне завдання програми полягає в сприянні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підручників і навчальних посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, притаманні сучасним суспільствам демократичного типу.

Міжнародний Фонд “Відродження”, який репрезентує всесвітню мережу фондів, заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджсм Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в навчальних аудиторіях. Без оголошення

р 4306010400-019 1995
ISВN 5-7707-6675-1
© В. О. Соболь, 1995 ©.


ПЕРЕДМОВА


День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.

Суспільні зрушення, що відбулися у світі, на Україні, несумісні з незадовільним станом вивчення літератури давнини в школі і вузі, значною мірою зумовлено тим, що тривалий час літературу класичну і сучасну сприймали у відриві від її праоснови. Пам’ятаймо ж, що наша література сформована геніальними творами не тільки Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а й Нестора-літописця, Іларіона Київського, Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, письменників-полемістів, мандрівних дяків, давньоукраїнських поетів і драматургів, яким належить зайняти своє місце в історико-літературному процесі. “Ми не повинні забувати, — застерігав свого часу І.Франко, — що й перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх осягнення”.*

Вчитаймось пильніше в рядки творів, що з’явилися в сиву давнину, і ми віднайдемо зародки сюжетів, образи та мотиви, що перемандрували в літературу класичну та сучасну. Іще в найдавніші часи, вважають вчені, формується знакова система вітчизняної словесної культури, основні елементи якої зумовлюють національну специфіку українського письменства.

Але література давнини важлива для нас не лише як передісторія літературного процесу, а й насамперед як самостійне художнє явище, що, розширюючи сферу людських зацікавлень і уподобань, знайомить із незвичними, нетривіальними формами художнього мислення, збагачує нас духовно, робить чулішими, уважнішими до скарбів людської мудрості. Показовим щодо цього є зізнання відомого письменника, активного дослідника давнього українського письменства Валерія Шевчука: “...нам, митцям сучасним, митцям із великого, шумливого, повного машин та пульсуючого ритму міста, треба завжди мати місце, де б ми позичали тепло для себе, не ущерблюючи нашого добродавця. Такими добродавцями і є вони, ті, що були до нас, великі, просто талановиті чи й другорядні, — всі вони нам потрібні у нашому квапливому сьогоденні, бо, як казав Іван Франко: “Тільки маючи відомості про якнайбільше число діячів, ми можемо сягнути в глибінь народного організму. І великі, й малі наші попередники вводять нас у дім духу свого, де ми можемо взяти для своїх сердець вогню для натхнення”.*

Знання та розуміння пам’яток старовини, залучення їх до активу нашого духовного життя є не просто бажаним, а першочергово необхідним, обов’язковим, щоб неможливим стало повторення гірких помилок та прорахунків, що призвели до забуття своїх першовитоків, кризи в науці, культурі, моралі, освіті. Здобутки давнього українського письменства потребують нового осмислення, глибинного осягнення. Прагнення до відновлення і збагачення знань про вітчизняну культуру, літературу, мистецтво минулого зумовило активізацію пошуків у сфері змісту, форм та методів навчання і виховання в школі. Найважливіші завдання нині — відновлення історичної пам’яті, виховання національної самосвідомості, утвердження національної гідності юних громадян незалежної України — реалізувати неможливо без наполегливого і систематичного вивчення пам’яток давнини — основного джерела знань про минуле нашого народу.

Останнім часом у школах України діють кілька варіантів навчальних програм з української літератури, які націлюють учителя-словесника на багатогранніше і повніше висвітлення історико-літературного процесу. Позитивним зрушенням у цій важливій справі є збільшення годин на вивчення давньої літератури. Справжньою подією в культурному житті України стало видання хрестоматії “Давня українська література” (К., 1991) за редакцією Миколи Сулими, та хрестоматії з коментарями “Українська література ХІ–ХVІІІ ст.” (Чернівці, 1997), упорядкованої Євгенію Карпонівською та Людмилою Тарновецькою, куди вперше увійшли уривки Біблії, багатьох творів давніх авторів різних жанрів у сучасних перекладах, доступ до яких нещодавно був утрудненим, а то й просто неможливим. Помічницею у роботі словесника та його вихованців стала й “Дніпрова хвиля” (К., 1989; 1991) — хрестоматія нововведених до шкільних програм творів, куди увійшли (хоч далеко не в повному обсязі) й твори давнини. Прислужились учителю і навчально-методичні посібники Федора Поліщука “Вивчення давньої літератури у 8 класі” (К., 1984), Степана Пінчука “Слово о полку Ігоревім” (К., 1990), “Український фольклор. Давня українська література. Практичні заняття” (К., 1991), Бориса Степанишина “Давня українська література в школі” (К., 2000), видання давньоукраїнських художніх текстів сучасною українською мовою. Передусім це книги, які вийшли друком у серії “Українська література у 80 томах”. Бібліографічною рідкістю стали вже видання творів Климентія Зінов’єва “Вірші. Приповісті посполиті” (К., 1971), “Поетика” Митрофана Довгалевського (К., 1973), “Твори” Івана Величковського (К., 1972), філософські твори в трьох томах Феофана Прокоповича, три видання сучасною українською мовою “Саду пісень” Григорія Сковороди, повне зібрання його творів у двох томах. Двічі (у 1971 і 1973) видавався літопис Самовидця, вперше побачив світ у перекладі сучасною українською мовою і наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст. “Літопис” Самійла Величка. До послуг словесника та його вихованців — видання творів Івана Вишенського у перекладі Валерія Шевчука (К., 1986) і репринтне видання однієї із найдревніших пам’яток української культури — Києво-Печерський патерик (К., 1991) із вступним словом Дмитра Абрамовича та післямовою Володимира Крекотня. Нещодавно побачив світ переклад Києво-печерського патерика на сучасну українську мову, здійснений Іриною Жиленко (молодшою) Духовна Біблія українського народу — “Історія Русів” — видрукувана і репринтним способом (видання 1846 р.), і в перекладі Івана Драча (К., 1991).

Видатною подією в науковому, літературному житті України і всього слов’янського світу став вихід у світ “Літопису руського” (К., 1989) — цієї своєрідної енциклопедії Київської Русі від найдавніших часів до кінця XIII ст. Подвижницька багаторічна праця Леоніда Махновця, який здійснив переклад українською мовою, відзначена Шевченківською премією. Над перекладами творів давнини плідно працюють і письменники, і науковці: Валерій Шевчук, Іван Драч, Василь Яременко, Володимир Крекотень, Микола Сулима, Ростислав Радишевський, Віталій Маслюк, Юрій Шкробинець та ін. Подані в доступній для учнів формі, твори красного письменства віддалених віків не лише розповідають про сиву давнину, зацікавлюють юних, переконують у мудрості й далекоглядності наших предків, а й збуджують творчий інтерес, закликають у дорогу самостійних пошуків. І, можливо, найбільш допитливих чекають блискучі знахідки та відкриття, такі, скажімо, які випали на долю учнів СПТУ  14 селища Івано-Франкове на Львівщині Олега Колодки та Ігоря Шила. День 26 липня 1988 р. відкрив фактично ще одну нову сторінку у вивченні історії колишньої Південно-Західної Русі: юнаки, працюючи на розкопках північно-східного передмістя давньоруського Звенигорода, знайшли три фрагменти першої в Україні берестяної грамоти.* Дослідження особливостей тексту Звенигородських грамот переконало фахівців у тому, що віднайдено перший в Україні документ (датований проміжком часу між 1110 і 1137 рр.) розмовної давньоруської мови з елементами південного діалекту, що лягли з основу формування української мови, яка почала складатися на початку XII ст., а можливо, й значно раніше.*

Активнішою, ніж досі, стала допомога, яку надають учителеві журнали “Дивослово”, “Урок української”, “Українська література в загальноосвітніх закладах”, “Слово і час”, “Вітчизна”, “Київ”, “Дзвін”, “Україна”, “Березіль”, газети “Наша дитина”, “Літературна Україна”. І все ж цього вкрай недостатньо для того, щоб підняти на якісно новий щабель вивчення давнього письменства в середній і вищій школі, розв’язати назрілу проблему історичної грамотності, яка стоїть сьогодні надзвичайно гостро. Головна вага справедливо переноситься на видання, вивчення і популяризацію творів давнини. Учителеві цього недостатньо, оскільки він має вільно орієнтуватись у історичних працях, теоретичних дослідженнях з проблем давньої української літератури. Так, йому належить опрацювати історію України за Михайлом Грушевським, Миколою Аркасом, Дмитром Яворницьким, Іваном Крип’якевичем, Орестом Субтельним, а знання з давнього письменства постійно поновлювати, не обходячи увагою історико-літературних досліджень Олександра Білецького, Леоніда Махновця, Олекси Мишанича, Володимира Крекотня, Василя Яременка, Петра Яременка, Леоніда Ушкалова, Юрія Пелипенка, Віри Сулими, Юрія Ісіченка, Миколи Корпанюка, Ганни Павленко та ін.

Українське літературознавство сьогодні має вагомі здобутки у вивченні давнього письменства, які дають змогу говорити про якісно новий етап розвитку літературознавчої науки. Зріс науковий рівень публікацій, розширився тематичний діапазон досліджень. Головним центром вивчення пам’яток давнини став відділ давньої української літератури НАН України, при якому видаються збірники праць. Інтерес до наших стародруків зріс не лише в нашій державі, а й за кордоном. Так, вчені Гарвардського інституту українознавчих студій при Гарвардському університеті у США розпочали видання 150-томної “Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства” за такими серіями: І. Тексти. II. Українські переклади. III. Англійські переклади. Видання охопить все давнє письменство України від часів Київської Русі до “Історії русів” і творів Сковороди. “Якнайповніше, — зазначає член редколегії цього видання Олекса Мишанич, — будуть зібрані давня українська силабічна поезія, шкільна драматургія, зразки філософської і наукової літератури, щоденники і подорожні записи (поетики, риторики, граматики, філософські трактати, передмови і післямови до видань, “Странствованія” Василя Григоровича-Барського, “Діаріуші” Пилипа Орлика і Миколи Ханенка, “Щоденник” Якова Маркевича)... Окремими томами вийдуть літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, “Історія Русів”, обласні літописи”.* Розпочато гідну подиву роботу: видання понад трьох тисяч аркушів текстів. Українознавчі студії в Гарварді уже набули міжнародного резонансу. Активізують свою роботу і сучасні славістичні центри Західної Європи, що яскраво засвідчив І Конгрес Міжнародної асоціації україністів, міжнародна конференція “Україна і Росія”, що відбулись У грудні 1990 р. під егідою І Конгресу Республіканської асоціації українознавців.

Відрадно, що друга серія “Гарвардського проекту” (українські переклади) має готуватися в Україні, хоч цей факт вступає в драматичне протиріччя з реальністю: відсутність в Україні належної поліграфічної бази, необхідної кількості фахівців-давників, спроможних здійснити подібне видання. Причини, що породили таке становище, сьогодні загальновідомі, і важливо не на них зосереджувати увагу, а на тому, як вийти з кризи, підготувати талановиту зміну. У цій державної ваги справі першочергова роль належить словеснику, одержимому в любові до вихованців і літератури. Саме на такого Наставника, Учителя-любомудра і розрахований пропонований посібник. Мета його — допомогти глибше прочитати як твори давновідомі, так і ті, що вперше вивчаються (наприклад, Біблія, “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського, твори латиномовних та польськомовних поетів та письменників, козацькі літописи), багатоплановіше осмислити не лише їх зміст, а й естетичну вагу, осягти ту складну еволюцію, яку пройшла давня література в художньому відтворенні основних віх історичного розвитку і національно-визвольної боротьби українського народу. Поставлене завдання непросте, тому ми прагнули максимально урізноманітнити форми подачі нового матеріалу, разом з тим віддаючи перевагу подорожі, яка, на нашу думку, сприятиме найтіснішому контакту вчителя та учнів, розбудить у вихованців прагнення до пошуку, співтворчості.

Не претендуючи на обов’язковість методичних рекомендацій, сподіваємося, що кожен педагог сам зорієнтується в тому, як саме, творчо використавши поданий у посібнику матеріал, побудувати й провести той чи інший урок. Читач може з чимось не погодитись, якісь теми тлумачити дещо по-іншому, використавши найновіші дослідження, публікації, які нині щедро з’являються. Сподіваємося, що словесник прагнутиме надати подорожам у країну давньої літератури евристичного характеру, зуміє подарувати своїм вихованцям радість пізнання нового, використавши рекомендовані науково-популярні та художні видання як наочний матеріал для книжкових виставок. Отже, подані тут 14 подорожей пропонуємо розглядати як інформацію до роздумів і стимул до самостійних дерзань і пошуку нових форм донесення знань до учнів. Тут подаються уривки з художніх творів в оригіналі (коли вважаємо за необхідне, щоб учитель та учні відчули особливий аромат давніх образів) та в перекладах сучасною українською мовою з метою зорієнтувати словесника на джерела, якими він може скористатися при підготовці до уроку, в гуртковій роботі з вихованцями, на факультативних заняттях, оскільки пропонованих програмою годин вкрай недостатньо для повноцінного засвоєння досить складного матеріалу. Тому орієнтуємо словесника не тільки на хрестоматію “Давня українська література” за редакцією Миколи Сулими, а й на цілу низку видань художніх творів, які наводяться в кінці тексту кожної подорожі.

Очевидно, найбільші труднощі спіткають учителя при підготовці до уроків, присвячених письменству Київської Русі. І це не випадково, оскільки у вивченні літератури цього періоду поки ще помітним є деяке відставання літературознавства, історії. Разом з тим є й позитивні зрушення: сьогодні вже немає сумніву в тому, що для української літератури базовою була давньоруська культура і що остання ніколи не випадала із загальноєвропейського літературного процесу, бо ж середньовічний період має місце не лише на Заході, а й на Русі. Вчені сьогодні намагаються також простежити витоки української культури, літератури у періоди, що передували формуванню давньоруської держави, тобто задовго до створення Київської Русі у IX ст. на базі низки племен. Державотворчий процес східних слов’ян, як встановили українські археологи, має власні глибинні традиції. У межах території України вони, на думку вчених, сягають VI — V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави Північного Причорномор’я і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі.

Звичайно, не можна беззастережно говорити про генетичну спадковість між двома різночасовими політичними структурами (хоч є й чимало прихильників такого підходу), але й заперечувати будь-який зв’язок між ними несправедливо. Отже, особливої ваги набуває нині проблема становлення історико-культурної спадщини в Україні. Якщо зовсім недавно українським вченим було просто небезпечно говорити, що навіть якісь “українські” риси могли виникнути в глибині століть, і ми починали свою історію від часу формування української народності (а ним традиційно вважали XІII — XIV ст.), то сьогодні історики визнають: “Насправді ж робили велику помилку. А наші брати росіяни, без огляду на все, твердили, що Київська Русь — це їх попередниця, і свою історію починали з її витоків. Більше того, росіяни всі історичні пам’ятки часів Київської Русі беруть на свій рахунок. Ми ж якось соромилися, а радше — цуралися це робити. Я гадаю, сьогодні вже інший час, і нам треба на повен голос сказати: Київська Русь — це наша історія; і коли казати про український історико-культурний процес, то принаймні її з нього вилучати ніяк не можна. Насправді ж коріння української культури сягає значно глибше”.*

Тож нам видається своєчасною нова періодизація літературного процесу давнини, розроблена Юрієм Ісіченком та Василем Яременком і запропонована як основа вузівської програми до курсу української давньої літератури. Такий підхід вимагає переглянути традиційні критерії застарілої періодизації* і визначитися в хронологічних межах власне української літератури. Так, літературу середньовіччя (кінець Х — середина XV ст.) умовно розподілено на три підперіоди: Раннє Середньовіччя, Зріле Середньовіччя (кінець Х — початок XIII ст.), Пізнє Середньовіччя (середина XІІІ — середина XV ст.). Наступний, четвертий період у розвитку давнього письменства — література Ренесансу (друга половина XV — кінець XVI ст.). У межах останнього, п’ятого періоду — літературного бароко (кінець XVI — кінець XVІI ст.) — умовно визначено такі півперіоди як Раннє Бароко (кінець XVI — 20-ті рр. XVII ст.), Зріле Бароко (30-ті рр. XVII — 10-ті рр. XVIII ст.), Пізнє Бароко (20–90-ті рр. XVIII ст.).*

Автор пропонованого посібника є прихильником нової періодизації, за основу якої взято літературознавчі критерії, а не соціально-політичні. Для зручності ми подаємо матеріал за темами і питаннями програми з розрахунку, що теми вкладаються в певну кількість годин. Ми прагнули врахувати особливості всіх шкільних програм з української літератури, та за основу взято одну — розроблену НДІ педагогіки України. Обсяг книжки не дав змоги детальніше зупинитися на окремих творах-житіях, “Слові...” Кирила Туровського, “Слові про погибель Руської землі” тощо, тож у цих випадках подаємо лише рекомендації щодо опрацювання згаданих творів. З огляду на ряд чинників, які за умов економічної кризи ускладнюють роботу словесника (скорочення тиражів книг, незабезпечення більшості шкіл літературознавчими матеріалами, методичними посібниками, хрестоматіями, виданнями нових творів, довідковими джерелами), прагнемо не обминати увагою хоча б найцікавіші наукові розвідки, зорієнтуватись у яких шкільному вчителеві інколи бракує часу і можливостей. Ймовірно, окремі поради та настанови видадуться вчителеві дещо ускладненими: справді, часом непросто віднайти потрібний текст чи монографію, а ще важче захопити ідеєю творчого пошуку своїх вихованців. Але ж світ завжди тримався на творцях і подвижниках. Адресуємо цю книжку вчителю-словеснику, який є поетом у душі і слідом за поетом може повторити:

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед пахучі та п’янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки...

(Михайло Драй-Хмара)

Хай же ця любов і надихає викладача-філолога в його “сродній”, як вимріював великий Сковорода, праці, допомагає перебороти всі труднощі і перешкоди.

УКРАЇНСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ЛІТЕРАТУРА

ПОДОРОЖ ПЕРША

Давньоруська література

У часи ті Бог великий

Не ховавсь в небесній млі,

А усі боги родились

І вмирали на землі.

Рано вдосвіта на сході

Прокидавсь ясний Дажбог

І ходив-блукав до ночі

Синім степом без дорог.

По зелених пишних луках

Волос пас овець гладких,

Грів їх вовною м’якою,

Одганяв вовків від них.

Над дрімучими лісами

По пустелі степовій

Бог Стрибог літав на крилах,

Грав на кобзі золотій.

Бог Перун на чорних хмарах

Вічно землю об’їздив,

Часом плакав, як дитина,

Часом сурмами будив...

А в річках жили русалки,

Хапуни-водяники,

Лісовик свистів у лісі,

І сміялися мавки...*

З цими поетичними рядками Олександра Олеся можна вирушити в першу подорож у найдавніший період української літератури, що увійшов в історію як давньоруський. “Хто правильно витлумачить назву Русі, знайде ключ до розгадки першопочаткової історії”, — ці рядки польського славіста, історика культури Олександра Брюкнера особливо актуальні сьогодні, коли підвищився інтерес до першовитоків української культури, літератури, історії. Київська Русь привертає увагу вчених різних галузей — істориків, етнографів, фольклористів, лінгвістів, літературознавців — в Європі й Америці, Японії та Китаї. Деякі наукові видання вчитель демонструє старшокласникам, підготувавши книжкову виставку.* Після ознайомлення з нею учням пропонується записати в зошити питання, які будуть розглянуті на уроці: “Створення давньоруської феодальної держави — Київської Русі. Розвиток культури, зокрема усної народної творчості, в дохристиянський період. Слов’янська міфологія. Запровадження християнства на Русі (988–989), його значення для розвитку освіти і мистецтва (містобудування, образотворчого мистецтва, художніх ремесел, красномовства, поетичної та музичної творчості). Давньоруська і церковнослов’янська мови та сфери їх застосування. Становлення і розвиток давньоруської літератури”.

Словесник, сподіваємося, зважить на те, що більшості старшокласників притаманні прагнення до серйозних наукових пошуків. Тому лекційний виклад можна час від часу поєднувати з живим обміном думок, який може перерости в дискусію.

Ще зовсім недавно вчені не наважувались відносити Київську Русь до українського історико-літературного процесу. Ще складніше було вести мову про праслов’янські періоди: дослідник, який наважувався шукати корені української культури в обрядах та віруваннях давніх слов’ян, отримував ярлик націоналіста, ризикував втратити волю. Сьогодні до нас повертаються праці М.Грушевського, Д.Яворницького, І.Крип’якевича, Д.Багалія, Д.Дорошенка, М.Возняка, О.Єфименко, М.Аркаса, А.Лотоцького, Г.Хоткевича, археологічні та писемні джерела, які засвідчують, що українці споконвіку жили на слов’янській землі. Серед населення Геродотової Скіфії (VI–IV ст. до н.е.) дослідники виділяють групу праслов’янських племен: неври, будини, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби тощо. Сьогодні ми можемо ознайомитись з повним перекладом з давньогрецької на українську четвертої книги Геродотової “Історії” в дев’яти книгах*. У “Скіфії” Геродот переказує записану ним з уст місцевого оповідача цікаву легенду про те, як з’явилися племена скіфів-борисфенітів, скіфів-орачів чи скіфів-хліборобів. “Всі разом, — зазначає Геродот, — вони мають ім’я сколоти за ім’ям їхнього царя. Скіфами ж їх назвали елліни (“греки”)*. Самоназва скіфів-землеробів “сколоти” і має бути в центрі уваги дослідників державності слов’ян, переконаний академік Рибаков*. Він вважає, що основну увагу вчені повинні зосередити на пошукові коренів тривалого історичного процесу визрівання державності “з урахуванням суттєвих відмінностей київського Півдня і новгородської Півночі як у географічних умовах, так і в історико-культурному оточенні названих регіонів”*. Землеробство на Півдні виникає на три-чотири тисячоліття раніше, ніж на Півночі, тож коли Північ взагалі не знала експортного землеробства. Південь годував своїм хлібом Давню Грецію та Римську імперію ще в VI–V ст. до н.е. До того ж Південь завжди значно випереджав Північ, зберігаючи першість навіть у часи натиску кочівників.

Далі словесник нагадає учням про ті основні історичні етапи, які пройшли в своєму розвитку праслов’яни. Так, слов’янське населення лісостепової смуги Східної Європи з II ст. до н.е. по II ст. н.е. представлено пам’ятками так званої Зарубинецької культури. На III–V ст. припадає наступний важливий період історичного розвитку ранньослов’янських племен — період незрівнянно вищої, на думку Рибакова, Черняхівської культури, створеної на старій сколотській території та південніше — в межиріччі Дніпра і Дністра, де жили анти, як твердить готський історик Іордан. Південніше берегів Дністра і верхів’я Вісли проживали склавіни. Про антів і склавінів стародавні автори пишуть як про найдавніші військово-політичні спілки V–VII ст., часто вважаючи антів і склавінів одним народом*. Назву союзу антів, які займали південно-західний край слов’янського світу, вчені схильні виводити від давньоіндійського anta, що означає “кінець”, “край”. Хто знає, може, саме звідси постала назва “Україна”? Вперше ця назва зустрічається, як ми згодом побачимо, на сторінках літопису у запису за рік 1187. Літопис цей увійшов в історію під назвою “Повість минулих літ”. У ті далекі часи назва “Україна” вживалася рідко, а з’явилася вона, як вважають дослідники, раніше за літописну і стосувалася в першу чергу середньодніпровського краю — Переяславщини і Київщини. У державному діловодстві вживався інший термін — “Київська Русь”. Зауважимо, що термін “Русь” зберігся в назві нашої прабатьківщини і до XVII ст. — ми можемо знайти його в офіційних паперах гетьманської канцелярії Богдана Хмельницького.

Сьогодні з’являються нові концепції нашої державності, обнародуються й створені раніше, та не відомі широкому загалу. Так, написана ще в середині XIX ст. робота російських вчених Єгора Классена та Олександра Черткова про велику українську наддержаву Венедію, яка передувала Римській імперії, про Трою, яку заснували трояни, тобто кияни, про укрів на Лабі (Ельбі) і про украйнів на березі Дунаю*. Дослідження це потребує ще ретельного доопрацювання, уточнення, так само як і видрукована 1880 р. в Одесі праця сходознавця Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, автор якої прийшов до висновку, що українська мова не лише старша за всі слов’янські мови, не виключаючи й так званої старослов’янської, але й санскритської, грецької, латинської та інших арійських*. Названі праці не можна сприймати за істину в останній інстанції, але ознайомитись з ними можна, звернувшись до часописів “Державність”, “Індоєвропа”, до газети “Літературна Україна”, де друкувались хай і гіпотетичні, але цікаві розвідки*.

Певний інтерес на уроці може викликати і повідомлення краєзнавчого характеру: уже в III–II тисячоліттях до н.е. на території сучасного Донбасу добували мідну руду і виплавляли мідь, яку продавали у великих протомістах над Дніпром. На території заводу “Азовсталь” у Маріуполі археологи знайшли зразки керамічних виробів, у Донбасі — крем’яні знаряддя найдавнішого часу. Це засвідчує, що Донецька земля з давніх-давен належала племенам, які жили обабіч Дніпра. Над дослідженням цієї проблеми активно працює наш земляк Петро Лаврів, із новою працею якого — “Історія Південно-східної України” (Львів, 1992) — ми теж можемо ознайомитись. А чи знає хто із вас, що саме київський князь Святослав Ігорович, розгромивши хозар, заклав місто Білгород, яке згодом татари перейменували на Білосарай, а наші сучасники — на Маріуполь? І чи знаєте ви, що пізніше, в часи Запорозької Січі, сучасні Донецька та Луганська області були землями вольностей запорозьких козаків, які жили над Сіверським Дінцем, Кальміусом та Міусом? Права запорожців на ці землі підтвердив сам Хмельницький своїм універсалом від 15 січня 1656 р., в якому вперше згадуються козацькі зимівники на наших землях. До цього можна додати, що саме на землі Донбасу збереглося найбільше пам’яток козацької старовини...

Але повернемось у більш віддалені часи, до витоків нашої державності. Академік Рибаков датує їх VIII—IX ст., створенням “союзу племен”, до якого увійшли поляни, сіверяни, нащадки сколотів, зарубинців, антів-черняхівців*. Нам сьогодні особливо цікаво знати, як жили далекі русичі, в що вірили і що любили, яку пам’ять залишили по собі у світі, як захищали свої землі від постійних нападників? Гадаємо, старшокласники пригадають відомий уже їм героїчний епос про захисників землі Руської, написаний переважно за часів Київської Русі, і назвуть “богатирські” билини так званого київського циклу або Володимирового (від імені князя Володимира): про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича, Ставра Годиновича; пригадають і славетні художні полотна В. Васнецова “Три богатирі”, “Витязь на розпутті” або ж В.Верещагіна “Ілля Муромець на пиру у князя Володимира”. Добре було б влаштувати виставку названих репродукцій і репродукцій інших полотен, що відбивають звичаї та обряди праслов’ян. Це може бути “Спалення князя у древніх слов’ян” Г.Семирадського, “Поминки в Малоросії” та “Знахарка” І.Шамоти, “На весілля” та “Ворожіння” І.Їжакевича. “Килим-літак” або ж “Три царівни підземного царства” В.Васнецова. Знайомство з художніми полотнами допоможе образніше уявити юнакам та дівчатам ті далекі часи, в які східні слов’янські племена витворили (задовго до прийняття християнства) дивної краси і багатства міфологію, закорінену в народні вірування анімістично-магічного характеру. Звернімося до “Словника античної міфології” (К., 1989) або ж до двотомної енциклопедії “Міфи народів світу” (М., 1991), щоб уточнити: слово mythos — міф — грецького походження, досить багатозначне, має приблизні українські відповідники: промова, вказівка, суть обговорення, задум, вислів, прислів’я, звістка, розповідь, переказ, казка, байка, сюжет, фабула. Первісне ж значення поняття “міф” — це вигадане оповідання, в якому явища природи або історичні події зображуються й з’ясовуються в персоніфікованій формі. Найпоширенішими були космогонічні міфи — міфи про виникнення та еволюцію світу, зірок, Місяця, Сонця, та антропогонічні — міфи про появу людини, походження тварин. Сподіваюсь, нікого не залишили байдужими міфи Давньої Греції, які стали в Європі основою літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва. Показово, що схожі міфи є у різних племен і народів, і справа тут не лише в запозиченні, а й у первісній спорідненості, у спільному походженні багатьох народів. Міфи всіх народів світу об’єднує те, що домінує у них фантазія, якій непідвладні час і простір. Скажімо, образ Прометея приваблював античних авторів (драма Есхіла “Прикутий Прометей”), пізніше ним надихалися Кальдерон, Вольтер, Шеллі, Гете, Байрон, Рилєєв. Образ цього титана надихнув Тараса Шевченка на написання поеми “Кавказ”, Лесю Українку — драми “Іфігенія в Тавриді”, Андрія Малишка — поеми “Прометей”. Міфам Давньої Греції пощастило в плані популяризації набагато більше, ніж слов’янській міфології. Адже зацікавленість минулим народовір’ям у літературі та мистецтві довго придушувалась церковною цензурою, яка визнавала його як “поганство”, “прокляте відьомство”, “нечестиве бісівство”.

Сьогодні ми переживаємо щасливий час відродження інтересу до слов’янської міфології загалом і до української зокрема, пильніше вчитуємось у найдавніші твори, в першу чергу в літописи, які є першоджерелами для вивчення народознавства. Цінні свідчення знаходимо й у візантійських джерелах (у творах Прокопія, патріарха Фотія, Костянтина Порфирородного, Льва Диякона), у географічних описах середньовічних арабських та європейських авторів. Ознайомитись з ними детальніше можна за книжкою “Чужинці про Україну” В. Січинського.

Повернулась до нас і одна з перших спроб нарису української міфології — праця І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”, яка є безцінним першоджерелом духовності українців. Вперше видрукована у Львові 1876 р., праця на довгий час була забута і тільки зараз знову побачила світ у видавництві “Обереги”. І.Нечуй-Левицький є автором не лише романів “Єремія Вишневецький” та “Іван Виговський”, а й історичних популяризацій, які, віриться, нам згодом пощастить прочитати: “Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки”, “Татари і Литва на Україні”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, “Українські гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький” та ін.

Активнішими, ніж донедавна, стали сьогодні й пошуки науковців у галузі української міфології. Так, у щойно видрукуваній праці “Світогляд давніх киян” Я. Боровський, посилаючись на київського книжника XII ст., говорить про періодизацію слов’янського язичества, зазнаючи, що спочатку давні шанували берегинь та упирів. Упирі (або ще вампіри) уособлювали злий дух, берегині ж були рятівницями від нечистої сили, оберігали родинне вогнище від усякого лиха, стояли мовби на сторожі добра, миру та злагоди. Погортаймо книжку В.Скуратівського “Берегиня”. Ще й досі, зауважує автор, літні люди на Поліссі називають своє житло й вогнище Берегинею: “Усе, що в ній (оселі. — В. С.) є, що ми нажили, що приберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятились — хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою чи суперечкою, добрим словом, спогадом у цій хаті — все це, щоб ти знав, і є берегиня...”*.

Добрий знак Берегині — і в рушниках українських з оберегами й древом життя. Ці два найосновніші символи теж прийшли до нас з язичеських часів, обидва вони рівнозначно утверджують найсвященніше: охорону і продовження родинного вогнища. Пошанування священного дерева дожило і до наших днів. Цікаво подумати — чи не звідси й символ древа життя? Ще недавно в Україні на Зелену неділю влаштовували свято “Сухого дуба”. Священними вважалися навіть діброви, що заселені були, на думку наших предків, духами та божествами. Наприклад, у Густинському літопису є згадка про жертвоприношення діброві, а в Іпатіївському — про моління перед кущем. Все це, пояснює Борис Рибаков, може осмислюватись як дуалістичний анімізм далекої первісності, коли давні вірили в духів і душі, гадали, що божество у предметах та явищах з’являється у вигляді духів, а тварини, рослини мають безсмертну душу. Пізніше ж запанував культ Рода і рожаниць — вони, на думку вченого, відповідно означали давне землеробське божество Всесвіту, а також достатку і родючості. Род — верховне божество Неба і Землі — керував і такими стихіями, як сонце, дощ, грози, води, блискавки, підземний вогонь. “Род дає життя всьому живому, а звідси цілий ряд понять, пов’язаних з життям: народ, природа, родина, родити, народжувати, рожаниці”, — підкреслює Я.Боровський*. Культ Рода, вважають дослідники, панував досить довго, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна, а пізніше — і християнства. Заміна одних богів іншими (приміром, Рода і Сварога — Перуном у слов’ян, Урана — Кроносом, а потім Зевсом у греків) була характерна для багатьох народів.

Отож, головним богом всієї Руської землі за Володимира Святославовича став Перун, сила грізна, але й творяща, яка, за словами академіка Грушевського, “оживляє і дає нові сили природі своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі життю елементи задухи, смерті”*. Саме слово, гадав Грушевський, походить від “пърати” — що означає бити, і серед ідолів, поставлених Володимиром на горі Київській, він — на першому плані. Поряд з Перуном Володимир поставив інших богів, яких літопис згадує в такому порядку: Перун, Хоре, Даждьбог, Стрибог, Симаргл і Мокоша. Дослідники гадають, що це могли бути боги різних племен і місцевостей Давньої Русі. Імена їх, крім “Повісті минулих літ”, згадуються ще й у таких давніх творах, як “Житіє князя Володимира”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про те, як погани поклонялись ідолам”. Про пантеон язичницьких богів князя Володимира можна сьогодні прочитати й своїм молодшим братам та сестричкам у настільному календарі “Дванадцять місяців. 1992”. Зачарує їх і оповідання “Собор богів князя Володимира”, і “Розповідь про Макушу” — добру матір-богиню, символом якої є макова квітка: “...Спочатку краса її розкривається, як ніжні і тонкі пелюстки, а потім, коли вже одцвіте вона, з’являються зернятка-діти і турботи, турботи”*. Згадується богиня Макош і в “Синопсису”, з яким можна ознайомитись за хрестоматією М.Сулими. Автор-християнин з осудом говорить про язичницьких ідолів, все ж із його розповіді проступають краса й принадність народних обрядів, наприклад Купала, коли, зібравшись увечері, “молодь чоловічої, дівочої й жіночої статі сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опоясуються ними”*. Поетичне свято Івана Купала мовби озивається до нас голосом віддалених століть, коли споглядаєш картину М.Котляревського “Ворожіння вінками напередодні Івана Купала”, полотна художника І.Соколова “Ворожіння на вінках”, “Ніч на Івана Купала”, полотна закоханого в слов’янську міфологію Миколи Реріха, який, чудово знаючи індійську міфологію, проводив паралелі з слов’янською і прирівнював Леля до Крішни Ліла, а Купала — до Гопі.

Надзвичайно багата і розмаїта в українців і “нижча” міфологія. Щоб переконатись у цьому, прочитаймо подані у нашій хрестоматії легенди (С. 142–154), погортаймо збірник “Легенди та перекази” (К., 1985). Маємо прекрасну нагоду не тільки ознайомитись із найцікавішими з них (переказами про стародавній Київ, Київську Русь, легендами “Дівчина-відьма”, “Лісова панна” тощо), а й збагнути відмінність між переказами та легендами. Запам’ятаймо, що перекази відзначаються більшою фактичною достовірністю, у них відсутній надприродний елемент, а минуле передається правдоподібно. Важливо також звернути увагу на те, що моральні сентенції в переказах висловлюються прямо, без алегоричності — останнє властиве саме легендам. У легендах досить значною є питома вага неймовірного, фантастичного, казковими часто є події та їхні учасники. Зауважимо, що і так звана “нижча” міфологія якнайтісніше пов’язана з природою, з міфологічним простором від дому до поля, лісу чи річки. Це добрі, хоч і небезпечні, домовики, водяники, русалки, лісовики, віли. Це і злі створіння, пов’язані з нечистою силою: чорти, відьми, упирі, вовкулаки. Давайте пригадаємо, в яких відомих вам творах ви зустрічали їх.

Учні згадають овіяний повір’ями, міфами гуцулів твір М.Коцюбинського “Тіні забутих предків” (а одночасно і фільм С.Параджанова), повість О.Кобилянської “В неділю рано зілля копала”, драму-феєрію Лесі Українки “Лісова пісня”. Словесник доповнить відповіді, підкресливши, що в “Лісовій пісні” Леся Українка щедро використала фольклорні багатства краю свого дитинства — Волині, свідомо трансформувала елементи міфологічної образності у нових художніх формах і, як вважають дослідники*, створила авторський міф про Мавку. Мавка — один із найпоетичніших образів світової літератури. І хоч основні джерела цього прекрасного образу міфологічні, має він і літературні традиції: епізодично зустрічається в творах І.Котляревського, Є.Гребінки, Л.Глібова, Марка Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, М.Кропивницького та ін. Вдома учні самостійно з’ясують назви творів згаданих щойно авторів, прочитають хоча б один із них і пересвідчаться у живущості народної демонології, що залишається невичерпним джерелом образності, філософічності художніх творів.

Міфологія давніх українців, ця найдавніша універсальна форма пізнання світу, культурна, мистецька, художня спадщина, відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні такого феномена, яким є культура, мистецтво, література Київської Русі. Християнству не вдалось остаточно знищити багатющу язичеську міфологію, народні традиції та обряди. Успіхи християнства, відзначав М.Грушевський, “були чисто зовнішніми, бо ж під зовнішністю християн і навіть “христолюбців” жило язичество, запанувало двовір’я, коли старі поняття пристосовувались до нових... на християнські свята переносились язичеські обряди, на християнські обряди — язичеські уявлення”*. Народ ще довго поклонявся старим богам, найперше Перуну. За переказами, новопохрещені новгородці скинули Перуна в річку: за наказом Володимира — хрестителя Русі — старих богів палили, рубали, кидали у воду. Розгніваний “новгородський” Перун нібито замахнувся на людей палицею, закинув її на міст і гукнув їм: “Згадуйте мене і бийтесь, божевільні, на мосту цім”*. Саме з цим новгородці пов’язували причину частих сутичок на мосту, про який пам’ять людська і зберегла переказ. Об’єднання багато в чому суперечливих обрядів можна побачити на іконах, на мініатюрах до Радзівіллівського літопису*, на малюнку біля азбуки Софійського собору, на яких образ змія уособлює все язичництво, переможене християнством. Особливо вражає двобій між християнством і язичництвом, зображений на одній з ілюстрацій до Апокаліпсиса* та на іконах XIV і XV ст. “Чудо св. Георгія про змія”*. Як бачимо, образ змія (колись був культ змія-дракона, змія-ящера) християнством вживається для розвінчання язичеських богів, усього язичества. Болісний і складний процес утвердження нової віри відображено і в художніх творах, таких, наприклад, як романи “Диво” П.Загребельного чи “Володимир” С.Скляренка. Пригадаймо ті натхненні сторінки роману “Диво”, де панує вільний дух життєствердної поганської міфології, або ж напівкомічний епізод із роману “Володимир”: обурений єпископ докоряє князю-хрестителю живучістю свят Купала й Коляди, колядок та щедрівок, але... з апетитом їсть кутю, узвар та ситу, не знаючи, що то древня язичницька їжа.

Отже, культура, мистецтво, словесна творчість попередніх віків підготували той життєдайний грунт, на якому виросла Київська Русь і зайняла чільне місце серед держав Європи. Запровадження у 988 р. християнства пожвавило розвиток культури, торгівлі, ремесел, військової справи, зовнішньої політики. Іноземні купці та мандрівники називають Київську Русь “країною міст”. До IX–Х ст. літописи згадують 24 руських міста, в XI ст. — вже 88 міст. У XII ст. літописи називають ще 119 нових міст, а в XIII ст., до Батиєвого нашестя, тобто за одну лише третину століття, ще 32 міста*. Всього ж наші давні літописи нараховують у Київській Русі більше трьохсот міст*, і це без численної групи безіменних давньоруських фортець, замків, укріплень, які відкрили і відкривають археологи. Міста були не лише адміністративними центрами, а й визначними осередками культурного, політичного життя, в них розвивалися ремесла, торгівля: близько сотні ремісничих спеціальностей відомо вже в той час, а майстерність київських іконописців, ювелірів, зброярів, кожум’як, гончарів, Ковалів та інших майстрів знав світ.

Особливого злету в Київській Русі досягли народна дерев’яна, а згодом і кам’яна архітектура, будівництво золотоверхих церков, соборів, декоративне мистецтво, живопис. Церквою чудовою, якій подібної немає “на всій півночі земній від Сходу до Заходу”, назвав Софійський собор у Києві давньоруський мислитель Іларіон Київський. Серед архітектурних шедеврів на першому плані й Десятинна церква, Михайлівський собор. Золоті ворота у Києві, Спаський собор у Чернігові, Успенський (Юр’євський) собор у Каневі*. Багато неповторних споруд з’явилося і в Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку та інших містах. І по сьогоднішній день продовжують працювати дослідники над секретами давньоруських будівничих, майстрів фрескового розпису, мозаїки, іконопису.

Давні русичі любили пісню, танок, музику, свідченням чого є календарно-обрядові, героїчні пісні тих часів, а також літописні згадки про те, що при дружинах князів були оркестри із бубнів, сурм, литавр. Володіли в Київській Русі і такими інструментами, як лютня, арфа, гобой, флейта, гуслі, тарілки.

Ще в давні часи існувала в Київській Русі писемність. Дійшло до нас свідчення болгарського монаха Чорноризця Храбра (стаття “О письменах”), що русичі задовго до прийняття християнства “чъртами й ръзами чьтъху”. Маємо свідчення і арабських письменників про те, що руси писали по дереву (можливо, на корі берестовій), вирізуючи на ньому літери. Ймовірно, саме цей спосіб письма бачив свого часу Чорноризець Храбр. Дослідники вважають, що до прийняття християнства давні українці користувалися азбукою, що мала назву глаголиця. Згодом з’явилась і кирилиця, походження якої повною мірою досі не з’ясовано. Одні вчені вважають, що в основу кирилиці покладено глаголицю. Інші дослідники твердять, що це вчений монах Костянтин-Кирило винайшов слов’янську азбуку, опростивши і пристосувавши грецькі літери до звукових особливостей своєї (староболгарської) мови. Цікаво, що в Паннонськім житії Костянтина-Кирила знаходимо згадку, що він близько 860 р. був у Херсонесі і бачив там Євангеліє та Псалтир, написані руськими літерами.

Нині, у час, щедрий на різні гіпотези і знахідки, маємо ще одну цікаву версію. Автор її — письменник Сергій Плачинда — вважає, що важкою кирилицею князь Володимир замінив легку й красиву, можливо, найдосконалішу в світі українську абетку, так звану Буквицю, якою володів чи не кожний селянин*. Останнє, щоправда, викликає деякий сумнів, хоч ми і знаємо сьогодні точно, що Ярослав Мудрий ще в 1037 р. відкрив першу бібліотеку при Софійському соборі, а ще раніше Володимир Святославович запровадив перші школи для дітей знаті. Велика книгозбірня була також і при Києво-Печерському монастирі. Крім Києва, існували бібліотеки і в ряді інших міст, були на Русі й приватні книгозбірні. Книги в ті сиві часи багато і високохудожньо орнаментувались геометричним, рослинним або тваринним орнаментом, кольоровими заставками, мініатюрами. Для оправи використовували дерев’яні дощечки, обтягнуті пергаментом (спеціально обробленою телячою шкірою), дорогою тканиною, прикрашеною іноді сріблом та золотом. Такі дорогоцінні книги ми можемо побачити в Музеї книги, що знаходиться на території Києво-Печерської лаври. Більшість давніх книг, що дійшли до нас, написана кирилицею, яка стала основою багатьох слов’янських алфавітів. Найдавнішими рукописними кириличними пам’ятками є яскраво орнаментовані Остромирове євангеліє (1056–1057), Реймське євангеліє (перша частина з XI ст.), що його вивезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Анна, Ізборники Святослава (1073 і 1076), Новгородська мінея (1095—1097), Мстиславове євангеліє (1115), знамениті написи на стінах Софійського собору в Києві, численні новгородські, смоленські, тверські берестяні грамоти. Знайдено нещодавно і три фрагменти першої в Україні берестяної грамоти, здійснили це відкриття ваші ровесники — учні із селища Івано-Франкове на Львівщині*. В історію вони увійшли під назвою “Звенигородські грамоти”, бо знайдено їх на розкопках північно-східного передмістя давньоруського Звенигорода.

Форма тогочасного письма була різко відмінною від сучасної. Спочатку книги писалися уставом. Літери мали майже квадратну форму, кожна з них була ніби вписана в квадрат і писалася окремо від іншої. Слова не розділялися. Переконайтесь у цьому особисто, ознайомившись із фотовідбитком “Остромирового євангелія” (див.: Історію укр. літератури: У 8 т. — Т. 1. — С. 32–33). Зверніть увагу і на високий рівень та досконалість художнього оформлення книги. Букви писалися чорним залізистим чорнилом, а заглавні літери, заставки, кінцівки виводились спеціальним червоним чорнилом — кіновар’ю (звідси й походить назва “красная строка”). Пізніше, приблизно в другій половині XIV ст., набирає поширення півустав — напівокругле похиле письмо, в якому букви (з метою прискорення самого процесу написання та економії матеріалу) витягуються вгору, лінії з прямих стають ламаними. Паралельно з півуставом розвивається і скоропис, в якому літери набувають овальної форми. Основою для письма в Київській Русі був дорогий пергамент. А основою літературної або писемної мови — жива давньоруська мова, що сформувалася, як вважають вчені, із праслов’янської мови спершу в усному, а згодом, ще задовго до прийняття християнства, у писемному варіантах. Нею писали ділові папери (приміром, договори руських з греками), складали уснопоетичні твори і твори нецерковної літератури, цією мовою користувалися люди у спілкуванні. Із введенням християнства на Русь прийшла церковнослов’янська (або ще книжно-слов’янська, староболгарська) мова, яка наприкінці Х ст. була близькою до давньослов’янської. Церковнослов’янська була мовою церкви і школи, застосовувалася не тільки в церковних книгах, а й частково у світській літературі (літописах, повчаннях тощо). Аж до XVIII ст. церковнослов’янська мова була засобом міжслов’янського літературного спілкування. У взаємодії обох мовно-літературних типів (староруської, або давньоруської, з одного боку, та церковнослов’янської — з іншого) творилося письменство Київської Русі, яке за два з половиною століття (кінець Х — середина XIII, до поневолення монголо-татарами) досягло високого розвитку. Чи не найзагадковішим твором нашої давнини є так звана “Велесова книга” — пам’ятка дохристиянської стародавньої культури, що розповідає про передісторію слов’ян, про їхню боротьбу з ворогами, захищає віру предків-язичників. Але загадку “Велесової книги” все ще не розгадано, вчені продовжують дискутувати і вести пошуки, які мають остаточно переконати: “Велесова книга” — майстерна підробка під старовину чи одна із найдревніших літературних пам’яток наших пращурів?

Перекладна література Київської Русі складалася з церковних творів та світських. Світська перекладна література була представлена багатьма цікавими пам’ятками. Ви ознайомитесь (с. 403) із вибраними афоризмами, що увійшли до збірки “Бджола”. Уклав її чернець Антоній, зібравши докупи дотепні й мудрі висловлювання з біблійних книг, творів “отців церкви”, античних письменників та вчених. Афоризми були згруповані тематично: “Слово про доброчинність і злобу”, “Слово про мудрість” та ін. Твори природничо-наукового характеру представлені шестидневами, фізіологами, топографіями. Найбільш популярним і авторитетним був “Шестиднев” Іоанна Екзарха, де розповідалося про створення Богом світу за шість днів, викладалися роздуми автора про світ і людину*. Фізіологи подавали відомості про властивості як реальних, так і вигаданих тварин (наприклад, фенікса, єдинорога (с. 402), кентавра), про каміння, дерева, рослини різних країн. Своєрідною географічною енциклопедією була “Християнська топографія Козми Індикоплава”. Цікаво, що автор її — александрійський купець — мандрував по Єгипту, Ефіопії, Аравії, але в Індії, незважаючи на прізвисько, не бував і описав її з чужих слів. Епізоди всесвітньої історії викладали хронографи, серед яких особливе захоплення викликала хроніка Георгія Амартола. Улюбленою лектурою давньоруських читачів були перекладні історичні повісті: “О разорєнії Ієрусалима” (або ще інші назви: “Історія Іудейської війни”, “Іудейська війна”), про Троянську війну, про Варлаама та Йоасафа, про Дігеніса Акріта, про Александра Македонського. Ідеалізований образ Александра Македонського у повісті “Александрія” (с. 400–401) відповідав запитам давньоруських читачів, актуальною на той час була і наявна в повісті думка про перевагу еллінської культури над “варварською”.

Під впливом перекладної літератури у Київській Русі на основі власної усної творчості розвиваються оригінальне літописання, проповідництво, оригінальна агіографія (або житійна література), паломницьке письменство. Ми коротко зупинимося на таких жанрових різновидах, як агіографічна та паломницька література. “Золотою книгою українського письменного люду” назвав М.Грушевський “Києво-Печерський патерик” — про подвижництво ченців, боріння їхніх пристрастей, які часто персоніфікувалися в образах бісів та ангелів, самовіддане служіння вірі. Назва твору походить від грецького слова “патер”, тобто отець, застосовуваного до християнських подвижників, аскетів-відлюдників, шанованих у народі. В основу збірника лягло листування києво-печерських ченців Симона і Полікарпа. Житійні оповідання літописця Нестора, перекази та послання Симона й Полікарпа склали первісну редакцію “Києво-Печерського патерика”, який згодом доповнювався, редагувався, набув неабиякої популярності. Легендами про київських чудотворців захоплювався О.Пушкін, відзначаючи притаманну їм “прелесть простоты и вымысла”, радячи їх читати В.Жуковському. М.Грушевський ставив “Києво-Печерський патерик” в один ряд із “Кобзарем” Т.Шевченка. “Гуманною та доброчинною” книгою називав твір І.Франко, передбачаючи інтерес, який викличе він з боку письменників і науковців. Нині ми можемо ознайомитись із “Києво-Печерським патериком” за репринтним виданням з передмовою Д. Абрамовича (К., 1991), з інтересом прочитаємо й роман Валерія Шевчука “На полі смиренному” (К., 1989), написаний за мотивами давнього твору, а найменші читачі — настільну книгу-календар “Дванадцять місяців. 1993” (К., 1992). Останнє видання захоплює також розповіддю про “Житіє Феодосія Печорського” (с. 28–29), історією народження “Житія Михайла Чернігівського” (с. 43–45), яке створила його донька, та багатьма іншими творами давнини. Доречним на уроці буде і знайомство з циклом гравюр Леонтія Тарасевича* до видань “Києво-Печерського патерика”, які стали етапними віхами в розвитку української графіки.

Найвидатнішим твором давньоруської паломницької літератури є “Житье и хоженье Данила, русьскыя земли игумена”, створене внаслідок тривалої мандрівки ігумена Данила в Палестину. Паломник докладно описав Єрусалим, Віфлеєм, Йордан, Галілею, Самарію, твір його відзначається конкретністю і точністю опису того, що бачив мандрівник. Поряд із реальними спостереженнями в творі ігумена Данила знаходимо багато легендарного і апокрифічного матеріалу. “Хоженье” користувалося величезною популярністю і дійшло до нас у багатьох списках. Твір мав чималу наукову вагу, тому відразу був перекладений німецькою, грецькою і французькою мовами і став цінним довідником для географів, археологів, істориків. “Житье й хоженье Данила, русьскыя земли игумена” (у пізніших списках — “Паломник Даниила мниха”) поклало початок давньоруській паломницькій літературі і вплинуло на всі наступні східнослов’янські твори цього жанру. На жаль, біографічних відомостей про ігумена Данила не маємо, знаємо лише, що родом він із Чернігівщини, що був справжнім патріотом рідної землі, бажав миру і добра своєму народу, що засвідчує твір. Коли чужоземний можновладець запитав паломника: “Чого хочеш?”, Данило відповів, що благає Божої ласки для землі своєї. Для закріплення матеріалу учитель пропонує учням запитання та завдання:

1. Що означає поняття “міф”? Назвіть його українські відповідники. 2. Чим, на вашу думку, зумовлений високий злет культури, мистецтва, літератури Київської Русі? 3. Скільки міст було на Русі? Назвіть деякі з них. 4. Коли була заснована бібліотека Ярослава Мудрого? 5. Які дві мови співіснували на Русі після прийняття християнства? 6. На чому писали книжки в давнину? 7. Які твори оригінальної та перекладної літератур ви знаєте? 8. Назвіть найвидатніший твір паломницької літератури. Що ви знаєте про його автора? 9. Який твір давнини академік М.Грушевський назвав “золотою книгою українського письменного люду”?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

1. Наукова та науково-популярна література

Аркас М. Історія України-Русі — К., 1990.

Боровський Я. Світогляд давних киян. — К., 1992.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах та віруваннях. — К., 1992.

Брайчевський М. Походження слов’янської письменності. — К., 1998.

Висоцький С. Київська писемна школа Х–ХІІ ст. — Львів–Київ–Нью-Йорк, 1998.

Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V ст. перед Христом. — К., 1992.

Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1.

Дзюба О., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х–серед. ХVІІ ст.). — К., 1998

Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. — К., 1991.

Костомаров М. Слов’янська міфологія — К., 1994.

Костомаров М. Книга буття українського народу. — К., 1994.

Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990.

Лаврів П. Історія південно-східної України. — Львів, 1992.

Лотоцький А. Історія України. — Львів, 1990.

Лотощький А. Княжа слава. — Львів, 1991.

Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — К., 1992.

Огієнко І. Українська культура. — К., 1991.

Півторак Г. Міфи і правда про трьох братів зі спільної колиски. — К., 1998.

Ричка В. За літописним рядком. — К., 1991.

Рыбаков Б. Язичество древних славян. — М., 1981.

Рыбаков Б. Язичество Древней Руси. — М., 1988.

Січинський В. Чужинці про Україну. — К., 1992.

Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо. — К., 1993.

Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1991.

Українська ікона XI–XVI ст. Комплект репродукцій. Автор-упор. Л. Міляєва. — К., 1991.

Хоткевич Г. Історія України. — К., 1992.

2. Художні твори

Білик І. Меч Арея. — К., 1972.

Білик І. Похорон богів. — К., 1986.

Білик І. Дикі білі коні, — К., 1991.

Босович В. Володимир, син Святослава. — К., 1989.

Владко В. Нащадки скіфів. — К., 1962.

Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія. Укладач Я.Головацький. — К., 1991.

Горлач Л. Ніч у Вишгороді. — К., 1982.

Гриневичева К. Шестикрилець. Шоломи в сонці. — К., 1990.

Дерево пам’яті. Книга укр. іст. оповідання. — К., 1990. — Вил. 1.

Забіла Н. Троянові діти, — К., 1982.

Загребельний П. Диво. — К., 1968.

Загребельний П. Євпраксія. — К., 1987.

Іванченко Р. Гнів Перуна. — К., 1986.

Іванченко Р. Золоті стремена. — К., 1984.

Іваиченко Р. Зрада, або Як стати володарем. — К., 1988.

Кленович С. Роксоланія. — К., 1987.

Королева Н. Легенди старокиївські //Королева Н. Предок. — К., 1991.

Костенко Л. Сад нетанучих скульптур. — К., 1987.

Легенди та перекази. — К., 1985.

Лепкий Б. Вадим //Лепкий Б. Твори: У 2 т. — К., 1991. — Т. 1.

Міщенко Д. Синьоока Тивер. — К., 1983.

Олесь Олександр. Княжа Україна. — К., 1991.

Павличко Д. Князь //Павличко Д. Твори: У3 т. — К., 1989. — Т. 2.

Пушик С. Галицька брама. — Ужгород, 1989.

Скляренко С. Святослав //Скляренко С. Твори: У 3 т. — К., 1981. — Т. 2.

Скляренко С. Володимир. — К., 1991.

Франко І. Сон князя Святослава //Зібр. творів: У 50 т. — Т. 24.

Хорунжий Ю., Жмир В. Гонитва до мосту //Приключения-79. — М., 1979.

Чалий Б., Пархоменко О. Дума про Київ та його витязів. — К., 1981.

Чемерис В. Ольвія. — К., 1983.

Шевчук Вас. Велесич. — К., 1985.

Шевчук Вал. На полі смиренному. — К., 1989.


ПОДОРОЖ ДРУГА

Біблія — визначна пам’ятка світової літератури

Подорож може розпочатись коротким повторенням засвоєного на попередньому занятті матеріалу. Із введенням християнства, пригадують учні, на Русі виникає потреба в богослужбових книгах: євангеліях, псалтирях, апостолах, збірниках піснеспівів та ін. Попит на християнську церковну літературу зростає і в зв’язку з поширенням шкільної освіти. Уже в першій половині XI ст. русичі самостійно перекладають з грецької мови не тільки церковні, а й світські твори. Процес засвоєння візантійської та староболгарської літератури на давньоруському грунті вчені називають трансплантацією, підкреслюючи, що це не механічне перенесення творів, а продовження їхнього життя на новому історичному грунті.

Нинішня подорож присвячується головному творові перекладної літератури — Біблії. Готуючись до уроку, вчитель має змогу ознайомитись із порадами та рекомендаціями щодо вивчення Біблії в школі Вал. Шевчука, М.Яценка, Я.Гояна, а також підготувати при активній допомозі й зацікавленості вихованців книжкову виставку, що ознайомить учнів як із виданнями Біблії, так і з художніми творами, в яких знайшли розвиток біблійні мотиви. Заняття буде змістовнішим і жвавішим, якщо за завданням учителя учні попередньо ознайомляться із уривками з Біблії за хрестоматією, а також із найбільш поширеними біблійними легендами (див. ж. “Укр. мова і літ. в шк.” — 1990. —  6, 7). Попередньому знайомству з Біблією сприяє насамперед “Біблія для дітей” (К., 1992), з ілюстраціями Постава Доре, передмовою Вал. Шевчука, примітками та коментарями А. Нікули; “Библейские легенды” (М., 1992) щорічник “Дванадцять місяців” — ці та інші книги, хочеться вірити, є сьогодні чи не в кожній сім’ї. Учитель може звернутися за довідковим матеріалом до “УЛЕ”, до “Історії української літератури” (Т. 1. — С. 13–14), до “Словаря книжников й книжности Древней Руси” (М., 1987. — С. 68–83), до газети “Наша дитина” (1989, серпень) та інших видань. Заняття радимо провести у формі лекції з елементами бесіди, зосередивши увагу на висвітленні пропонованих програмою питань: “Біблія — визначна пам’ятка світової культури, її зміст і структура; використання біблійних сюжетів та образів у літературі й мистецтві”.

Учитель. Біблія, як відомо, є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства. Своє Святе Письмо має не лише християнство, а й інші великі світові релігії. Давайте разом подумаємо, які саме?

Учень. В ісламі, наприклад, ним є Коран. Його широко цитує П.Загребельний у романі “Роксолана”, який я щойно прочитав.

Учитель. А в індуїзмі священним писанням є Веди, в буддизмі — Трипітака, в релігії Стародавнього Риму — “Сивіл-лині книги”. Ми ж сьогодні поведемо розмову про Біблію, яку зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина. Досить тривалий час (з 1926 по 1956 р.) у колишньому Радянському Союзі Біблія була забороненою. Лише починаючи з 1968 року, право видавати Біблію дістала Московська Патріархія. За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50. Книги ці виникли в різний час і відрізняються одна від одної. Творили їх представники шістдесяти поколінь. Автори Біблії, а було їх більше сорока, займали різне соціальне становище. Так, Мойсей був вихований у знатній єгипетській сім’ї. Петро був рибалкою, Соломон — царем, Матвій — митником, Павло — рабином. А нещодавно з’явилась версія, що частина Старого Завіту написана жінкою — 40-літньою аристократкою, що була придворною дамою царя Соломона*.

Учениця. А де ж писалися книги Біблії? Учитель. Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії! Мойсей писав перші п’ять книг (так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в’язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.

Учень. Давайте уточнимо, що значить — ери?

Учитель. Саме слово походить від латинського aera, що буквально означає початкове число. В хронології це поняття означає початковий момент літочислення, а також саму систему літочислення, наприклад, християнська, або нова ера (наша ера). Християни, за біблійною традицією, ведуть літочислення від початку світу і від народження Ісуса Христа. Щоб визначити дату від початку світу, треба до нинішнього року додати цифру 5508.

Учениця. Я вже гортала “Літопис Руський” (с. 157–162) і звернула увагу на те, що літописець наводить відразу два літочислення: спершу від початку світу, а в дужках — від народження Ісуса Христа.

Учитель. І на “Літопис Руський”, як і на багато інших творів літератури світової і вітчизняної, мала вплив Біблія, що виникла як результат мудрості багатьох поколінь. Біблія донесла до нас моральні основи буття людського, високу життєву філософію, цілий звід законів духовного буття, без яких немислима і наша нинішня цивілізація. Першу її частину написано в дохристиянські часи давньоєврейською мовою. Новий Завіт писали християни давньогрецькою мовою.

Учень. А в чому суть поділу книг на Старий та Новий Завіти?

Учитель. В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п’яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу. Другу частину Старого Завіту становлять історичні книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддів; Книги Рут, дві Самуїлові Книги, дві Книги царів, дві Книги хронік. Книги Ездри, Неемії та Естер. У цих історичних книгах знайшла продовження розповідь про історичні долі єврейського народу. Третя частина Старого Завіту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмів (Псалтиря), Приповістей Соломонових, Екклезіястової. Пісні над піснями. Останню частину Старого Завіту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророків (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та Книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії). У книгах Старого Завіту багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образо-творчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рем-брандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка “Притча про блудного сина”, картини “Явлення Христа народу” С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді... Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю “возлюбленою невъстою”, підкресливши, що саме в духовному “шлюбі” з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: “Шануй батька свого і матір свою — довго житимеш на землі”, “Не вбивай!”, “Не кради!”, “Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!” та ін.

Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги “Дії святих апостолів”; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”. Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

Напевне, ви чули, що Чорнобильську катастрофу пов’язують із пророцтвом Апокаліпсиса, основним змістом якого є опис пророцтв і видінь, які відкрилися апостолу Іоанну Богослову. Пророк передвіщав кінець світу, який мав статися через занепад віри, падіння моралі. Після аварії в Чорнобилі людям пригадалися рядки з останньої книги новозавітних писань: “І засурмив третій Ангел*, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона...”

Учень. А що означають слова “І засурмив третій Ангел...”?

Учитель. Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з’являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з’являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: “Марія з полином у кінці століття” В.Яворівського, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою “Крематорій нації”, приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля*. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романі В.Барки “Жовтий князь” образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття Її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу, а з часом, як справедливо зазначив Валерій Шевчук1, — книгою, начебто написаною самими українцями.

Учениця. А коли ж саме прийшла Біблія на українську землю?

Учитель. Було це ще до Київської Русі. Відомо, що слов’янський просвітитель Кирило бачив у Криму в одного русина книгу, перекладену руською мовою. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. Незабаром ми матимемо нагоду ознайомитись із факсимільним виданням нашої Першокниги, прочитавши точну копію Пересопницького євангелія. Саме його вважають українці своєю Першокнигою: у 1561 році у місті Пересопниця (у літописах воно згадується з XII ст., а знаходилось поблизу міста Рівне) архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову, і українці, отже, здобули можливість читати і спілкуватися з біблійною книгою своєю рідною мовою. Ознайомте з нашою Першокнигою і своїх молодших братів та сестричок, прочитавши їм оповідання про неї О.Єфімова у збірнику “Дванадцять місяців. 1992” (К., 1991). Повне видання Біблії українською мовою здійснив видатний мовознавець, історик церкви, митрополит Іван Огієнко. Перекладена ним на українську мову Біблія вперше вийшла за межами України в 1962 р. і з того часу неодноразово перевидавалася.

Учень. Отже, Іван Огієнко першим переклав Біблію українською мовою?

Учитель. Ні. Перший переклад повної Біблії власне українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй. Книга вийшла у 1903 р. у Відні. Як ви гадаєте, чому саме там?

Учениця. Бо ж російський царизм жорстоко придушував українське слово. Із 22 заборон української мови, про які я нещодавно прочитала, в пам’яті зринають кілька з кінця XIX ст.: Валуєвський циркуляр про заборону книгодрукування українською мовою і українського театру в Східній Україні від 1863 р.; Емський акт від 1876 р. про заборону ввезення українських книжок з-за кордону та друкування нот українською мовою; указ від 1881 р. про дозвіл друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом. На місцеву владу при цьому покладалися обов’язки контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою. Найбільше ж мене вразив ганебний указ від 1888 р. про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. А у. році 1895-му забороняються навіть українські книги для дітей...

Учитель. За таких умов не могли з’явитися на рідній землі перекладачів їхні праці. Але й раніше, задовго до XIX ст., українці брали участь у виданні повного тексту Біблії у Москві у 1663 р. У 1758 р. у друкарні Києво-Печерської лаври також вийшов повний текст Біблії. Знаменита “Острозька Біблія” вийшла на Україні в 1581 р., створили її члени Острозького вченого гуртка, очолюваного Г.Смотрицьким. Ще раніше — XI ст. — датуються найдавніші списки Псалтиря — улюбленої старозавітної книги, за якою в Україні вчилися грамоти (за Псалтирем навчився грамоти і Т.Шевченко), яку читали над хворими, за якою гадали. Так, з XI ст. відомі списки так званого Гадательного Псалтиря.

Учень. Саме Псалтир читає над померлою панночкою Хома Брут — герой повісті “Вій” М.Гоголя. Значить, український переклад Псалтиря здійснено було десь у XVII–XVIII ст.?

Учитель Ні, приплив української мови у текст Псалтиря помітний ще на переломі XV–XVI ст. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І.Федорович при сприянні Г.Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. Сама назва Псалтир походить від слова псалма (або пісня) — Псалтир і складається із 150 (а в грецькій та слов’янській Біблії — із 151) пісень, або псалмів. Псалми співалися з музичним супроводом, і на це є вказівки в самому Псалтирі. Автором Псалтиря вважають біблійного царя Давида. До певних місць у Псалтирі є позначки, що це псалом Давидів. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 р. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом — 1680 р. — видав свою “Римотворну Псалтирю” Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра “Римотворну Псалтирю” було покладено на ноти. А на церковнім співанні українців — і це визнано в світі — відбились народні українські пісні. “...Прислухайтесь до Лаврського співу, — писав І.Огієнко, — і ви там розпізнаєте мотиви і наших народних пісень, і наших старих козачих дум. От чому співи в наших церквах ще за давні віки завше тягли до себе чужинців”*. Той же С.Полоцький розповідав про те, як у Росії, в самому граді царському Москві полюбили наше “сладкое й согласное пъніе”, тому й запозичили там наші співи, запросили до себе українців-співаків, які й навчали росіян цього “сладкого пънія”. А згодом Самовидець у своєму літопису напише, що цар Федір Олексійович велику любов до народу нашого мав, тож і “нашим напъвом по церквах й по монастырахъ отправовати приказалъ”*. Тож українське церковне співання дуже швидко розповсюдилося по всій Росії. Українських співаків часто кличуть до царського та патріаршого хору, до придворних капел, та й просто значні люди московські запрошують до себе на службу українців-музикантів, щоб вони навчали їх музиці та співам. Співаком при дворі в Петрограді був і юний Григорій Сковорода. Пісні ж бо наші — це “тихий рай, це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними”*. Всьому світові відомі й українські “старі думи козачі”, як називає їх І.Огієнко, вказуючи, що вони справили й справляють величезне враження на чужинців: “Не дурно ж ними зацікавилась навіть церква і спів старих дум перенесла й до свого співу”. На жаль, ми небагато знаємо сьогодні про тих багатьох освічених українців, які щиро віддавали сусідам свої знання та вміння. На церковнім, науковім, літературнім грунті українці завжди були першими в Москві. Протягом XVII ст., яке позначене розквітом української культури, науки, мистецтва, книгодрукування, освіти, саме українці, як справедливо зауважує І. Огієнко, підготували грунт для реформ Петра І. У XVIII ст. українцями була закладена в Москві слов’яно-греко-латинська академія на зразок Київської. На всіх вищих духовних посадах — митрополитами, архієпископами, єпископами та ігуменами — були по всій Росії теж українці; в працях дослідника М. Петрова наводяться довгі їх списки. А 1747 р. цариця Лизавета запросила для роботи київських професорів Варлаама Лащевського та Гедеона Слонимського, бо лише вони налагодили справу видання нової Біблії, яку цариця — не без допомоги українських вчених — прагнула видати без помилок. Відомо, що в московських церковних книгах була сила-силенна помилок. Тож наші земляки звіряли ці тексти з українськими зразками і правили, — читаємо у Івана Огієнка. Білоруси Ф.Скорина та С.Будний послідовно відстоювали ідею, що Святе Письмо має бути доступним і зрозумілим простому народові. Для широкої пропаганди Біблії Ф.Скорина активно використовував передмови, якими супроводжував кожне своє видання, вважаючи, що цю універсальну книгу повинні знати навіть ті, хто “коханнє имаши” у військовій справі”*.

Сьогодні, після тривалої неуваги до Біблії, негативного до неї ставлення, якими позначався ще вчора атеїстичний напрям нашої освіти, пильніше, уважніше маємо вчитатися в Книгу Книг і ми з вами. Адже у долі нашого народу, в історії його культури, літератури, освіти Біблія займає особливе місце. Недарма ж “зоряною, біблійною й пишною” величав землю рідну поет Богдан-Ігор Антонич. Від найдавніших часів мистецтво, живопис, скульптура, графіка, література черпають із Святого Письма теми, сюжети, мотиви, образи, переробляючи їх, переосмислюючи відповідно до животрепетних проблем свого часу. З давніх-давен біблійна міфологія зрослася з міфологією слов’янською: легенди та міфи про перших людей, про мудрого Соломона, про євангелійних героїв (у першу чергу про Ісуса Христа та Богородицю, про апостолів Петра та Павла) увійшли в народну свідомість. Щоб пересвідчитись у цьому, погортаймо уважно збірники “Легенди та перекази” (К., 1985), “Прислів’я та приказки” (К., 1989, 1990, 1991) або хоч ті, що увійшли до хрестоматії (с. 142–157). Переконаємося, що особи, які в Святому Письмі діяли цілком природно, у народній фантазії набули міфологічних рис. Так, творять чудеса апостоли Петро і Павло, перемагає змія святий Георгій. Образ Богородиці, як підкреслює Валерій Шевчук, походить від міфологічних образів Богині-землі й Богині-матері.

У різні віки ставлення митців до Святого Письма змінювалось. Так, в середні віки Біблія була непорушним каноном, у творах літератури використовувалась як джерело не лише образів, а й історичних відомостей. У “Повісті минулих літ” знайшли відголоски біблійні легенди, наприклад, легенда про Самсона: княгиня Ольга палить місто Іскоростень так само, як спалив поле філістимлян Самсон. Особливого значення для християнської міфології набуває культ святих, виникає житійна література, яка розповідає про життя святих, їх подвижництво, аскетизм і поширюється у формі окремих біографічних оповідань або у складі спеціальних збірників, таких, як “Четьї Мінеї”*, “Прологи”*, “Патерики”*. За хрестоматією або збірником “Дерево пам’яті” (К., 1990. — Т. 1) ви ознайомитесь із анонімними “Житієм Ольги” та “Оповіданням про святих князів Бориса та Гліба”, з “Житієм Володимира” Димитрія Туптала. Святе Письмо позначилося й на творах ораторсько-проповідницької прози. Українські письменники-полемісти спиралися на Біблію, відстоюючи переваги віри православної. Так, знайомлячись на наступних заняттях із посланнями Івана Вишенського — першого “публіциста у великім стилі”, за словами Івана Франка, — ми знайдемо сотні цитувань Святого Письма, зокрема Нового Завіту і послань апостола Павла. Та й самі послання Вишенського за стилем нагадують послання апостола Павла. Біблія була для Вишенського непорушним, незаперечним авторитетом, він ставив Її вище за праці мислителів античності Арістотеля та Платона, в той час як сучасники Вишенського зверталися до їх філософських трактатів все частіше й частіше. Бо ж і тоді вже помічено було чимало логічних суперечностей у багатьох біблійних положеннях — сьогодні їх, наприклад, американський пастор Сендерленд нараховує близько 10 тисяч*. Поступово образи Святого Письма починають трактуватися в літературі не буквально, а алегорично. Григорій Сковорода, в творчості якого Біблія посідає найповажніше місце, першим розмірковує про символічне, а не буквальне розуміння її образів, мотивів, тлумачень. Український мислитель вважав, що в Біблії є чимало суперечностей, тому недоцільно сприймати її догматично. Глибше знайомлячись із творчістю Сковороди, звернімо увагу на його неоднозначний погляд на Книгу Книг, яка для нього є плоттю і духом, божевіллям і мудрістю, морем і гаванню. Висміюючи “історіальний вздор” її, український Сократ разом з тим спонукає бачити у Біблії багатющий світ символів, за допомогою вдумливого осмислення яких людина спроможна глибше пізнати і навколишній світ, і саму себе в цьому світі. На біблійній символіці побудована переважна більшість прозових, драматичних і поетичних творів давнього письменства. В останніх традиція цитування біблійного тексту отримала назву “візерунки”. Сьогодні завдяки ряду нових видань давньої української поезії маємо змогу простежити багатство і розмаїття переосмислення мотивів Святого Письма у віршах Г.Сковороди, І.Величковського, Л.Барановича, І.Максимовича, С.Климовського та багатьох інших. Звернімо увагу на те, що біблійною образністю багата не тільки духовна лірика, а й історичні вірші, світські, панегіричні.

Важливим естетичним, моральним, етичним стимулом стало Святе Письмо й у розвитку літератури наступних періодів. У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, “Авірон” Г.Хоткевича), драматичних (“Ціна крові” С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних (“Перебудова Вавилонської вежі” Є.Сверстюка*, “Молитва до мови” К.Мотрич* або ж “Вавилонська вежа і змішання мов” М.Трубецького)*. За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення. Звичним, наприклад, став вираз “бути записаним на скрижалі історії”, що означає здобути безсмертя, добру пам’ять нащадків. Рядок “високих дум святі скрижалі” з вірша М.Вороного, присвяченого І.Франку, ми не відразу співвідносимо з біблійною першоосновою. За легендою, на кам’яних плитах-скрижалях були написані заповіді, які Бог дав Мойсееві на горі Сінай. Не відразу, можливо, пригадується біблійний сюжет, коли чуємо вираз “за часів Адама”, що означає сиву давнину. Знаменитий Шевченків вислів: “Усі на сім світі — і царята, і старчата — Адамові діти”, нагадуючи про спільний корінь роду людського, проголошує рівність усіх людей. Мотив гріхопадіння, вигнання перших людей з раю — один із найпопулярніших у мистецтві різних часів і народів. Давайте бодай пунктирне простежимо його динаміку в українській поезії і побачимо, як по-різному, відповідно до злободенних суспільних, національних, моральних проблем, інтерпретовано його різними авторами, кожен із яких зумів через загальновідоме сказати водночас і щось нове, привернувши увагу читача до гармонійних чи драматичних, комічних або й трагічних вимірів давно зужитої, здавалось би, теми.

Учень. У збірнику народних приказок та прислів’їв я прочитав невеличку, жартівливу історію.

“Чому Бог не сотворив Єви з ноги Адама?” — “Щоб жінка по корчмах не бігала!” — “Чому не з руки?” — “Щоб жінка за лоб не дерла!” — “Чому не з голови?” — “Щоб не була розумніша за мужа. Але з ребра, щоб його шанувала і йому вірно служила!”*

Учитель. Зауважимо життєствердний, притаманний народному світобаченню гумор, яким відзначається цей діалогічний каламбур. Та й ім’я Єва означає життя, жива. Звучить він і в цілому ряді апокрифічних творів про те, як Бог створив Адама та Єву, про їхні пригоди. Так, в одному із офольклоризованих апокрифів розповідалось про те, як Бог, виганяючи Адама та Єву з раю, дав Адамові дерев’яну лопату і звелів йому копати землю і сіяти хліб, а Єві дав кужіль і веретено, щоб пряла. Давньоукраїнські автори, творці гумористичних та пародійних віршів зводять поважне, канонізоване церквою до рівня буденного, комічного. Так, у бурлескному творі XVIII ст. — “Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года” про Єву та Адама говориться так:

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку, —

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку.

За нею ж там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив,

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив...

Тут ми бачимо сміливе, іронічно-приземлене трактування канонізованого церквою сюжету із Книги Книг, яке було абсолютно неможливим раніше, скажімо, в часи появи знаменитого твору XII ст. — “Слова Данила Заточника”, писаного до князя Ярослава Володимировича. Ви, певно, вже ознайомились із незвичайною історією народження цього твору, читаючи “Дванадцять місяців”. 1993. Це був відомий на Русі твір. Данило Заточник звертався до біблійних сюжетів як до джерела духовної істини, а відштовхуючись від слів апостола Павла (“Хрест — голова церкві, а муж — жоні своїй”), розвинув думку про згубний вплив злих жінок, серед них і Єви, з вини якої “прадід наш Адам з раю вигнаний був”*. Загалом же цей мотив виведення родоводу жіночого зла від першої грішниці Єви не став традицією. Вже у XII ст. в “Поученні” дітям своїм Володимир Мономах мудро зауважив: власті жінці над собою не давайте, але любіть її і шануйте. Ця двоєдина позиція афористично звучить у вірші І.Франка, де поет назвав Єву першою вчителькою, бо ж “в доброму порівно, як і в злому, жона для мужа вчителька була”*. Кожна епоха народжує свій мотив, і пройдуть віки, перш ніж пролунає утвердження радощів, “народжених з проклять”, — через заперечення біблійних істин, як то ми бачимо у вірші В.Симоненка “Покара”:

Адам ходив насуплений, мов хмара,

У розпачі кривила Єва рот.

Бо ще не зжала ця наївна пара,

Що та жорстока помста і покара

Дорожча всіх утрачених щедрот*.

У поемі “Казка про любов” у шкільному театрі І.Драч мовби розвиває основну думку поезії В.Симоненка, в деталях розробляючи конфлікт Адама та Єви з Богом. Як і В.Симоненко, І.Драч інтерпретує покару перших людей на землі як несподіване, непередбачене Богом щастя — давати життя, вирощувати урожай, радіти красі земній. Бог не просто карає людей вигнанням із раю, а й мстить їм за те, що вони не хочуть навчити Всемогутнього любові: відбирає в людей молодість, силу, а потім і життя. Та сила Божа, образно розвиває цю думку в поемі І.Драч, мізерніє перед красою людини в її натхненній любові, вірності і пам’яті серця. Тричі відвідує Бог Адама та Єву, аби переконатись у слабкості людській, у скороминущості любові, не підозрюючи, що “ще могутніша і вже неосягненна краса людська” в любові помножується, стає непідвладною навіть Йому:

Найбільше диво світу — це Любов!

Схопився Бог за голову руками

І геть пішов з землі на небо.

З тих пір людина стала Богом на землі*.

Як бачимо, біблійний сюжет у мажорній поезії 60–70-х рр. трактується крізь призму актуальних гуманістичних проблем того часу, коли підкорений атом, освоєний космос вселяли віру в неперевершені людські можливості. Діалогічне відштовхування від Біблії ми знаходимо і в поезії наступних періодів, але помічаємо, що сили в ній набирають уже драматичні та трагічні обертони, особливо ж у творах так званого чорнобильського циклу. Ось як докорінно переосмислюється поняття раю, що став від смертоносної чорнобильської радіації пеклом, у вірші О.Пахльовської “Сучасне дерево пізнання”:

...Тут по траві не пройдеш босоніж.

І Єва плаче — яблука достигли ж!

А Змій стурбований шипить:

— Не їж-ж-ж!

Бо істину пізнати вже не встигиеш-ш-ш...*

Навіть побіжний погляд на еволюцію найпоширенішого біблійного сюжету засвідчує багатство і неоднозначність різних інтерпретацій, у світлі яких виразніше проступає суспільна оцінка ролі жінки, матері на різних етапах історичного розвитку, за якою можна судити про духовний статус, моральне здоров’я і рівень культури суспільства. Біблійні мотиви, як ми можемо пересвідчитись, звернувшись і до інших сюжетів та їх художніх трактувань, не лише збагачують образність, поглиблюють підтекст творів, а й постають морально-етичним стимулом для осмислення найболючіших проблем. Значної еволюції зазнав і образ райського саду, який віддавна став поетичною алегорією. Смислове навантаження цього образу теж неоднозначне. Щоб переконатись у цьому, звернімось до поетичної збірки Григорія Сковороди “Сад божественних пісень” та вчитаймось у сторінки роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Побачимо багатство і глибину відмінних від первісного значення переосмислень поняття раю, яке в перекладі з грецької означає “Закритий сад”. Розміщувався він на землі, в країні Едем. Едем — означає: приємний, ніжний, делікатний.

Учениця. Прочитавши “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі, “Загублений рай” і “Повернений рай” Джона Мільтона, “Звільнений Єрусалим” Торквато Тассо, я була переконана, що рай на небі.

Учитель. Так, є і небесний рай — місце, де поселяються душі праведників та святих після того, як їхнє земне життя закінчилося. Поняття небесного раю як міфологічна категорія з’являється тільки в Новому Завіті, а про Адама та Єву ми читали в Книзі Буття Старого Завіту. А ось щойно названий твір “Звільнений Єрусалим” Т.Тассо*, створений за біблійними мотивами, відіграв особливу роль в історії нашої літератури, бо ж за мотивами четвертої пісні поеми італійського поета козацький літописець Самійло Васильович Величко створив новелу про сатира — одну із найцікавіших за змістом, одну із найяскравіших у плані барокової поетики. Прочитаймо новелу (с. 492–496) і подивуймось силі патріотичного почуття автора, який творчо скористався відомим в Україні польським перекладом поеми Т.Тассо, вніс до свого твору нові мотиви, теми, образи, пов’язавши його з долею рідної землі. Запозичені мотиви С.Величко зливає з фольклорним оповіданням про подільський ліс Недобір, де, за народними переказами, збиралася нечиста сила на чолі з Люципером і розмірковувала, як з допомогою турків звести з лиця землі сміливий і нескорений український народ. Новелу про сатира Самійло Величко вводить до 17 розділу тому другого свого фундаментального — найбільшого в українській історіографії — чотиритомного літопису, починаючи з опису “злопригод і крайнього через турків спустошення та розорення Чигирина й усіх решток тогобічної козацької України”. Розповідає автор ніби для забави “ласкавого читальника”, який має втішитися, перш ніж приступить до читання про реальну чигиринську трагедію 1676–1678 рр. Новела про сатира вражає незвичним поєднанням планів реального і фантастичного, яке увиразнює головну думку, не раз повторювану літописцем: причини постійних трагічних катаклізмів української історії — не лише зовнішні (постійні зазіхання ворогів на райський куточок землі, який поляки назвали золотим яблуком), а й внутрішні (у “схильному до внутрішньої незгоди поміж себе” народі, що дозволив Нужді та Біді споїти себе “пагубними лікерами”)*. Народ цей, “справжній, простодушний і добросердний”, “народ мужній та лицарський” тяжко потерпає від “цього напоєння”, а ще більше, наголошує автор, від примноження “богогнівливого беззаконня”, бо забулось у народі, “висякло в ньому (по мові Господній) люби багатьох...” Символічна форма донесення ідеї через похвалу “князя тьми”, “старшого сатани” Люципера, на адресу нечистої сили, що погубила українців незліченну кількість “чварними війнами і сум’яттям” (II, 208), а також багатоступеневу градацію, у формі якої подається стратегічний план Люципера по винищенню українців, що набридли йому своїм лицарством та благочестям. Люципер навчає “всіляких спритів і хитрості”, що їх мають застосувати його вірні слуги, аби винищити “затверділий хазаро-руський народ”: “Нехай одні волочаться по світу, як заблукалі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами — хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому не станеться, що в пам’яті хазарів не останеться!” (II, 209). Збагнути і яскраво уявити зміст твору читачеві допомагають вдалі порівняння, епітети, контрастні зіставлення незвичайного, біблійні алюзії, ускладнені метафори, антропоморфізм у змалюванні пройнятої жахом природи, яка, мов жива істота, реагує на зібрання нечистої сили на чолі з Люципером. Ми вже зазначали, що твір написаний у стилі бароко (італ. — дивний, химерний), характерною особливістю якого є прагнення вразити читача, “оволодіти його почуттям і свідомістю”*, подивувати, а значить, і активізувати його думку, емоції. Досягненню цієї мети і сприяють всі перелічені засоби художності, будучи неодмінною прикметою творів барокового стилю. Біблійні алюзії (натяки) та образи поряд з античною символікою відіграють у цьому значну роль. С.Величко створює гротескову картину зібрання різних відьом, демонів та бридких лярв і надзвичайно впливає на уяву читача через накопиченая натуралістичних деталей в опису відразливої зовнішності чортів. Ось, скажімо, “сатанинські прикмети” Люципера, який був “дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні — довгі, пом’яті, бороду — криву, густу, покошлану, що покривала й косматі груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, — випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги”. Багате на найрізноманітніші емоційні відтінки словесне зображення “різної постави і страшних гатунків” демонів, бридких лярв з ногами верблюжими, курячими та козиними, з вужами та зміями замість волосся і всілякими іншими “змішаними злими дивовиськами”. Автор досягає співпереживання побаченого сатиром з боку читача, неодноразово підключаючи всі органи чуття, викликаючи зорові, слухові, нюхові, дотикові асоціації, які допомагають образно уявити кольорову картину і пережити потрясіння від “страшного видіння та грюкоту, холоду й смороду”, якого не витримав і втік у незнайому пустелю сатир. На цьому, щоправда, і вичерпується найдоступніший пласт інформації, в якій реалізується демократичний аспект установки на читача. Водночас для новели про сатира як для барокового твору характерна установка і на читача освіченого, підготовленого, спроможного зорієнтуватись у підтексті змови багаторогого Люципера та демонів. Один ріг Люципера не випадково зламаний був об Іорданську скелю, коли йшов хреститися “християнський Бог Христос” (це, певно, був початок поразок нечистої сили), в цей ріг трубить “бридко гаркітливим голосом” сатана, перш ніж почати свою промову, спричинену тим, що міцніє віра людей у Христа, що люд цієї віри “поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії і в Палестині!” Князь тьми згадує у промові події (перший хрестовий похід, взяття християнами Єрусалима у 1099 р. і вчинену в ньому страшну різню мусульман), відомі читачеві компетентному, який зрозуміє мову ускладнених метафор, алюзій; збагне, чому непохитні у своїй вірі русо-хазари (як називає сатана українців), чому в їхній землі множиться слава Христа.

Ми детально проаналізували новелу про сатира, бо її патріотичний пафос, емоційний заряд, формально-стилістичні особливості позначились на творчості Т.Шевченка, зокрема на поемі-містерії “Великий льох”. Шевченка не міг не вразити стратегічний план Люципера по винищенню українців — подібними підступними способами у поемі Кобзаря планують знищити український народ алегоричні ворони. І Самійло Величко, і Тарас Шевченко розробляють біблійні мотиви в тісному зв’язку з національними, суспільно-політичними проблемами свого часу, до того ж Кобзар переосмислює біблійні сюжети і в поезії, і в живопису. Маємо на увазі живописну серію “Притча про блудного сина” (до нас дійшло вісім малюнків із задуманих дванадцяти), у якій художник майстерно передав тугу вигнанця. Образ блудного сина в серії малюнків Т.Шевченка не автобіографічний, бо зовсім не схожий на митця. Водночас здається, що автор присутній десь поряд і співчуває безталанності свого героя, а не осуджує його.

Учениця. Біблійний сюжет про блудного сина користувався величезною популярністю і серед художників голландської школи живопису. Прикладом може бути репродукція картини Рембрандта “Повернення блудного сина”, представлена на нашій виставці.

Учитель. А якщо уважніше придивитися і до робіт італійського художника Сальвадора Роза, і до праці Рембрандта, і до серії картин Т.Шевченка, помітимо відступ від первісного змісту притчі про блудного сина*. Ця притча потрапила на нашу землю ще в часи Київської Русі у складі Євангелія від Луки у рукописних списках. Протягом ряду століть відбувалася складна трансформація канонічного сюжету. Це простежив письменник Валерій Шевчук, виявивши у ряді творів чимало глибоко індивідуальних розробок теми життя людини, яка, вирвавшись із дому, живе безтурботно, весело, та згодом, зазнавши страждань та скрути, туги за рідним краєм, повертається до батька і старшого брата*. Традиційною була подача незмінного тексту цієї притчі, а нового змісту художньому творові надавало оригінальне авторське тлумачення. Образи притчі уже тоді сприймалися символічно: батьком вважалася церква, а блудним сином — відщепенець від неї. Поети та письменники XVI–XVII ст. не тільки по-новому тлумачать притчу про блудного сина, а й створюють на її основі нові твори. Наприклад, Іван Вишенський у своєму “Позорищі мисленному” зображує блудного сина позитивним героєм, а брата-домочадця — негативним. Письменник-полеміст, сам вигнанець, не приховує свого співчуття до блудного сина. Він наділяє його місією заступника рідної землі перед Богом — тут ми угадуємо автобіографічний мотив, який пов’язує долю героя з долею самого автора. Повернення блудного сина до рідної домівки Вишенський взагалі опускає. Тільки один мотив з притчі розробляє і письменник-проповідник Антоній Ради-виловський у творі “Огородок Марії-Богородиці”, створюючи історію, відмінну від канонічної. А Симеон Полоцький у п’єсі “Історія, чи Дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685” не тільки докладно розробляє біблійну тему, а й супроводжує свій твір циклом гравюр. Від імені блудного сина веде розповідь поет XVII ст. Ілля Бачин-ський у “Пісні світовій”. На основі притчі про блудного сина в ній народжується сирітська тема, надзвичайно популярна у давній поезії, згодом — у творах Т.Шевченка.

Історією про блудного сина цікавився і Г.Сковорода, який сам провів своє життя в мандрах. Звернімося хоча б до його байки “Про безногого і сліпого” із “Розмови п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, щоб переконатись, наскільки оригінальною є переробка первісного сюжету: в мандри вирушає не один, а два сини. Тяжко покалічені життєвими пригодами, вони рятують один одного: сліпий бере на плечі безногого і обидва сини повертаються в обійми свого батька. Найбільшу ж кількість розробок цього сюжету в українській літературі залишив Т.Шевченко, у якого тема відходу з рідного краю і повернення до нього, тема пригод на чужині блукальця, тема каяття й повернення — одна з наскрізних у поезії*. Мотиви життя людини, що силою різних обставин була викинута з рідного краю, з отчого дому, розробляються Шевченком у певній залежності від поворотів його власної долі. Так, вони стають домінуючими у ранній творчості поета, посідають значне місце і в час важкої для Шевченка осені 1845 р., і в час ув’язнення та роки заслання. З гіркотою і болем говорить поет про свою самотність у вірші “Вітре буйний, вітре буйний”, у творі “На вічну пам’ять Котляревському”, у відомій поезії, яку ви знаєте з дитинства як пісню “Думи мої, думи мої”, у заспіві до “Мар’яни-черниці”, що вражає образом перекотиполя, з яким асоціюється доля вигнанця:

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: “Нехай спочиває,

Тілько його й долі, що рано заснув”*.

Особливо своєрідно тема блукальця розвинута в поемі “Тризна”, написаній російською мовою. Перечитайте цей прекрасний твір, і ви дізнаєтесь, якої “страшної, святої” драми зазнає її герой, бажаючи стати для рідного краю пророком, прагнучи допомогти рідній землі і гинучи далеко від неї, в муках і каятті, яке приходить до нього, як і до блудного сина з євангельської притчі. Самостійно ви опрацюєте і названі твори, і умовно визначену групу наступних творів (“Сон”, “Кавказ”, “Саул”, “Не нарікаю я на Бога”), у яких Кобзар звертається до іншої євангелійної притчі — про сіяча (Євангелія за Матвієм, за Лукою). Ця притча користується великою популярністю в українських письменників, що пояснюється просвітительським призначенням красного письменства, прагненням митців слова показати своєму народові його життя в усій повноті й протиріччях, пробудити свідомість народу, як це бачимо у творах Ю.Федьковича (“Нива”, “Дикі думи”, “Думи мої, діти мої”), М.Старицького (“На Новий рік”, “Нива”), В.Самійленка (“Ой добрий я сіяч, нівроку!..”), І.Франка (“Гріє сонечко!..”, “Ходить туча по голій горі”) тощо. “Сівачем зерен плодючих” називає Іван Франко Михайла Павлика у вірші “На смерть М.Павлика. Дня 26 січня 1915 р.”, змальовуючи в алегоричному образі сіяча відомого просвітителя, науковця, гуманіста. Ремінісценцію притчі про сіяча знаходимо й у творах Лесі Українки, зокрема в її драмі “Адвокат Мартіан”. Ставлення Лесі Українки до Біблії було неоднозначним, та поетеса (за свідченням її чоловіка) ніколи з Святим Письмом не розлучалась. Загалом же їй належить більше п’ятдесяти творів*, у яких вона звертається до Старого і Нового Завітів, трансформуючи біблійні сюжети у зв’язку з болючими національними та загальнолюдськими проблемами. “Вавилонський полон” Лесі Українки вважають вершиною художнього переосмислення біблійних мотивів, ставлячи його поряд із поемою “Мойсей” І.Франка, творами “Марія”, “Давидові псалми”, “Пророк”, “Неофіти”, “Саул” Т.Шевченка.

На всіх етапах розвитку літератури митці слова постійно зверталися до Книги Книг. До XIX ст. біблійна фразеологія була обов’язковим елементом розвитку художнього образу, сама ж Біблія — джерелом істини, авторитетним суддею, духовним Всесвітом.

Матеріал сьогоднішньої розмови, а також представлена на книжковій виставці література допоможуть вам дати відповіді на запитання:

1. Що означає слово Біблія?

2. Коли вперше з’явилося Святе Письмо на українській землі?

3. Коли і ким вперше було укладено повну Біблію церковнослов’янською мовою?

4. Кому належить перший переклад Біблії українською мовою?

5. Чому Біблію називають Книгою Книг?

6. Яке видання називаємо нашою Першокнигою? Що Ви знаєте про неї?

7. Назвіть найдавніші Євангелія, що з’явились на Русі в XI–XII ст.

8. Назвіть найдавніші Апостоли.

9. Коли і ким було надруковане повне зібрання біблійних книг для українців?

Якщо ці запитання ляжуть в основу вікторини, то наприкінці її вчитель запропонує звернути увагу на підготовлену разом із юними книголюбами виставку “Біблійні образи в літературі та мистецтві” і назвати якомога більшу кількість прочитаних і відомих дітям творів, автори яких зверталися до біблійних мотивів. Переможцем буде той, хто не тільки назве автора, а й спробує охарактеризувати його твір з точки зору своєрідності трансформації в ньому Святого Письма.

Відповіді на запитання

1. Слово Біблія у перекладі з грецької означає книга. У стародавньому фінікійському місті Бібліосі уперше в історії нашої цивілізації навчилися із стебел папірусу виготовляти матеріал, на якому можна було писати. Написане на кількох папірусах зшивалося — так власне і з’явився прообраз сучасної книги.

2. У IX ст., у часи раннього християнства.

3. У 1499 р. новгородським архімандритом Гевнадієм.

4. Перший переклад повної Біблії українською мовою здійснили П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Пулюй у 1903 р.

5. Не тільки тому, що Біблія є збірником древніх текстів, а й тому, що це священне писання найпоширенішої релігії сучасності, яке називають також Словом Божим, Одкровенням, Книгою Спасіння. Наприклад, поет М.Дорізо називає Біблію духовним Всесвітом, Сонячною системою.

6. Пересопницьке Євангеліє (1556–1561), яке є зразком мистецтва рукописної книги.

7. Архангельське, Мстиславове, Турівське, Галицьке Євангелія.

8. Найдавніші Апостоли датуються 1195 і 1220 рр.

9. У 1517–1519 рр. Ф.Скорина надрукував біблійні книги, а на основі Біблії Ф.Скорини Лука з Тернополя створив свій біблійний кодекс (1569). У 1581 р. в Україні виходить Острозька Біблія завдяки роботі Острозького вченого гуртка, очолюваного Герасимом Смотрицьким.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Библейские легенды. — М., 1992.

Біблія (переклад І.Огієнка). — К., 1991.

Біблія для дітей. — К., 1992.

Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ століття. — Зелена Гура — Київ, 1999.

Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. —

1991. —  3.

Вісім біблійних легенд //Укр. мова і літ. в шк. — 1990. —  6, 7.

Герасимчук Л. Реставрація витоків //Вітчизна. — 1990. —  3.

Гече Г. Библейские истории. — М., 1989.

Дронов М. О Библии в библейском учений //Лит. в шк. — 1990. —  2.

Косідовський 3. Біблійні оповіді. — К., 1978.

Косідовський 3. Оповіді євангелістів. — К., 1985.

Крывелев И. Библия: историко-критический авализ. — М., 1982.

Кирик Д. Світ символів Г.С.Сковороди //Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972.

Ласло-Куцюк М. Апофеоз світла у творчості Григорія Сковороди //Словоі час. — 1990. —  3.

Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.

Таксиль Л. Забавная библия. — Минск, 1988.

Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.

Фрезер Д. Библейские сказаная. — М., 1931.

Шевчук Вал. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі // Слово і час. — 1991. —  1.

Япенко М. Міфологія, релігія, мистецтво //Укр. мова і літ. в шк. — 1990. — . 6.


ПОДОРОЖ ТРЕТЯ

Оригінальна давньоруська література

Перш ніж розпочати розмову про оригінальну давньоруську літературу, вчитель перевірить, як засвоїли його вихованці перекладні літературні пам’ятки Київської Русі, релігійні та світські: біблійні книги, апокрифи, житійні повісті та оповідання, патерики, хронографи, повісті про Троянську війну, про Александра Македонського (“Александрія”), про Варлаама і Йоасафа тощо. Відповіді дітей учитель підсумує, зауваживши, що названі ними перекладні літературні пам’ятки були спільними для східних слов’ян, болгар, сербів, молдаван, румунів та візантійців. Для всього православного півдня й сходу Європи єдиними були біблійна, богослужбова, проповідницька, агіографічна, церковно-історична, природничо-наукова та частково світська історіографічна й повістева літератури, зокрема такі популярні збірники, як прологи, пчоли, фізіологи, шестидневи.

Разом з тим характер давньоруської літератури визначали не переклади, а оригінальні твори, що виникли під впливом перекладної літератури на грунті реального життя та на основі власної усної словесності. Жанри та роди оригінальної літератури Київської Русі також надзвичайно різноманітні. У Київській Русі розвиваються літописання, ораторсько-повчальна література, паломницьке письменство. Літературне життя не тільки Києва, а й усієї Русі активізується завдяки заходам князя Ярослава Мудрого, за часів якого при Софійському соборі в Києві було засновано бібліотеку, де велося літописання, перекладалися та переписувалися грецькі книги, складалися оригінальні твори давньоруських книжників; можливо, саме там, вважають дослідники, було укладено перший кодекс руського права, так звану “Руську правду”. Трохи пізніше книжники працювали у Києво-Печерському та Видубицькому монастирях, складаючи твори, які утверджували церковну рівноправність Русі з Візантією, звеличували Давньоруську державу.

Ярослав Мудрий домагається заснування у Києві руської митрополії (1039 р.), очоленої спочатку греком, а з 1051 р. — першим руським митрополитом, видатним письменником і проповідником Іларіоном.

З найдавнішого київського літописання можна виділити три основні твори: Початковий літопис (1093), “Повість минулих літ” та Київський літопис (1200).

Але перш ніж з’ясовувати питання про шляхи формування літописного жанру, причини його появи, вчитель запропонує учням дати визначення самому поняттю “літопис”, апелюючи до тих найдопитливіших, хто вже прочитав “Літопис руський” хоча б за хрестоматією, звертався до словничка літературознавчих термінів чи гортав “УЛЕ”.

Учень. Літопис — це твір, в якому розповідь ведеться за роками, літами. Очевидно, звідси й назва “літопис”, “літописець”.

Учитель. Абсолютно правильно. Необхідно лише наголосити ось на чому. Літопис належить до творів історичних. Літописи, підкреслював акад. М.Грушевський, це “цілий архів нашої історіографії”. Але разом з тим наші давні літописи мають надзвичайну цінність не тільки як твори історичні, а й літературні. Літописи — це справжні збірки літературних творів різних авторів і навіть різних часів, результат колективної праці багатьох людей або й поколінь.

Учениця. “Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця — велетенська історична епопея. Події в ній починаються з пралегендарного “сотворіння світу” і закінчуються 6800 (1292) роком, розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім’я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землю, золото й рабів.

Книга ця — першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. У ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає”*, — ось з якими проникливими словами в передмові звертається до нас перекладач “Літопису руського” Леонід Махновець.

Учитель. 37 років життя віддали учений та його однодумці-помічники сподвижницькій праці над перекладом “Літопису руського”, що є своєрідною енциклопедією Русі від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Погортаймо це видання. Воно містить вісім родовідних таблиць, 570 документів-ілюстрацій, докладний науковий апарат, який допомагає розкрити енциклопедичність цієї монументальної книги.

Перед нами — переклад рукопису “Літописець руский”, знайденого в Іпатському монастирі біля міста Костроми. Цей літопис відомий як Іпатський, або Іпатіївський — від назви Іпатського списку “Літопису руського”, складеного з різних літописних зводів на початку XIV ст. Отже, літописи дійшли до нас не в оригіналах, а в списках пізнішого походження. З-поміж списків XIV–XVIII ст. найдавніші Лаврентіївський та Іпатіївський.

“Літопис руський” прийнято ділити на три частини, які в науці дістали назви: “Повість минулих літ”. Київський літопис, Галицько-волинський літопис. Питання про те, як саме і коли постала кожна з частин літописного зведення, є надзвичайно складним. На нашій книжковій виставці представлена лише незначна частина величезного масиву наукових розвідок, але й вони яскраво свідчать про те, що пошук триває, продовжуються дискусії і дослідження. В основу історії розвитку давньоруського літописання лягла схема акад. О.О.Шахматова, який вважав, що в часи князювання Ярослава Мудрого у 1039 р. було складене найдавніше Київське зведення подій до 1037 року. В 1050 р. з’явилося Давнє Новгородське зведення, в 1073 р. — Перше Києво-Печерське зведення, складене ігуменом Никоном — монахом Києво-Печерської лаври. У 1095 р. літописний звід Никона був теж перероблений і ввійшов в історію як Початковий звід. Києво-Печерське зведення 1095 р. лягло в основу “Повісті минулих літ”.

“Се повъсти временныхъ, лът, Откуда есть пошла Руськая земля, кто въ Киевъ нача первъе княжити й откуда Руська земля стала есть”, — ці відомі слова належать монахові Києво-Печерського монастиря Нестору, який доповнив Початковий звід літопису, склав початок літопису, а далі вів хроніку подій 860—1111 р.

Новий київський князь Володимир Мономах доручив продовжити літопис ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Роботу свою Сильвестр закінчив у 1116 р., у 1118–1119 рр. над літописом працював уже інший укладач, який зробив деякі доповнення і продовжив розповідь до кінця 1117 року. Є гіпотеза, що в роботі над цією третьою редакцією брав участь син Володимира Мономаха Мстислав*. Третя редакція “Повісті минулих літ” і дійшла до нас у Іпатському та Хлебниковському* списках, де збереглося ім’я Нестора-літописця.

Учениця. На нашій книжковій виставці, крім “Літопису руського”, представлені й інші видання “Повісті минулих літ”: “Повість врем’яних літ” у перекладі В.Яременка, в якому паралельно подано текст оригіналу і текст перекладу; віршований переклад епічних уривків із “Повісті минулих літ”, здійснений Валерієм Шевчуком (зб. “Марсове поле”. Т. 1);

“Повість минулих літ” у перекладі Віктора Близнеця, адресована дітям. Останнє видання чудово проілюстроване художником Георгієм Якутовичем; на обкладинці — зображення літописця Нестора та ігумена Сильвестра. То хто ж все-таки автор нашого найвидатнішого літопису?

Учитель. Питання ще й досі залишається відкритим, хоча вчені давно працюють над ним. Літературна традиція приписує авторство “Повісті минулих літ” Нестору, який надав творові ідейно-художньої довершеності. Є свідчення відомого історика В.Татіщева, що йому відомі ще три літописи, на титулі яких стояло ім’я Нестора. На жаль, літописи, згадані Татіщевим, не збереглись (а ще 1848 року Петербурзька археологічна комісія мала 108 літописних списків!*). Крім того, аж двічі згадується літописець Нестор як автор “Повісті минулих літ” у Києво-Печерському патерику.

Учень. Я читав, що першим назвав Нестора автором “Повісті” німецький дослідник Август-Людовік Шлецер, який видав ще на початку XIX ст. велику працю “Нестор”. Слово “нестор” у перекладі з грецької означає найдосвідченіший. Ім’я Нестор носив, як відомо, син Нелея, цар Пілоса — найстарший учасник Троянської війни. А яким же був наш київський Нестор?

Учитель. Перед вами фото скульптурного зображення літописця Нестора у виконанні М.А.Антокольського* і гравюра Л.Тарасевича “Нестор-літописець”*. Придивіться пильніше до постаті нашого далекого співвітчизника, чиє ім’я — “одне із найсвітліших та найбільших в історії східнослов’янських літератур” (Валерій Шевчук). Справді ж бо, всі вони виходять із безсмертної “Повісті минулих літ”. Українські письменники в усі часи відчували, усвідомлювали свою генетичну залежність і від найзначнішого в своєму часі твору, і від культури Київської Русі загалом.

У монастирській бібліотеці вченими виявлено опис зовнішності Нестора, який “подобием сед, брада не раздвоилась, на плечах клобук, в правой руке перо, а в левой — четки...”

Учениця. Мені здається, найбільшою мірою саме гравюра Л.Тарасовича відповідає знайденому вченими опису. Автор гравюри, очевидно, був добре знайомий з тим, що зберігає монастирська бібліотека.

Учитель. Можливо. Встановити такі факти зараз непросто, як і уточнити, скажімо, коли саме народився майбутній літописець. Дослідники вважають, що це сталося між 1040 і 1056 рр., походив Нестор, очевидно, з родини багатої, бо мав змогу здобути гарну освіту. Коли юнакові було 17 років, його прийняли в Печорський монастир — на той час один із найбільших культурно-освітніх і політичних центрів Київської Русі. Тут перекладали й переписували книги, писали житія святих, і цілком ймовірно, що Нестор став монахом, щоб віддатись улюбленій справі.

“Повість минулих літ” була й залишається невичерпним джерелом творчості митців слова. Під її впливом були створені романи С.Скляренка “Святослав” (порівняймо, приміром, зображення Святослава в “Повісті” і в романі) і “Володимир”, романи П.Загребельного про Київську Русь (“Диво”, “Євпраксія”, “Смерть у Києві”, “Первоміст”), певною мірою роман Валерія Шевчука “На полі смиренному”, що є своєрідною психологічною травестією такої пам’ятки Київської Русі, як Києво-Печерський патерик. У томі першому “Марсового поля” ми знайдемо віршовані переспіви Валерія Шевчука та Василя Яременка епічних уривків “Повісті минулих літ”, за мотивами її написана й поема “Княжа Україна” Олександра Олеся, історичні оповідання Наталени Королевої, Сергія Плачинди, Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, що увійшли до першого тому “Дерева пам’яті”. Про “Повість минулих літ” та літописця Нестора написано сотні наукових розвідок багатьма мовами світу: давайте лише відкриємо перший том “Словника книжників та книжності Древньої Русі” (М., 1987) на с. 277–278, 342–343, 406–408, щоб ознайомитись бодай із окремими назвами праць. Роман Р.Іванченко “Гнів Перуна” — перша в українській літературі спроба створення художнього портрета великого літописця.

Перед нами постає патріот своєї землі, переконаний, що Україна-Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Автори літопису, підкреслював Д.Чижевський, “подають першу, хоч і примітивну концепцію історичного розвитку Русі”*. Вчений порівнює її з освітленням візантійської історіографії, що “вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу”. Літопис починається з оповідання про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя та виникнення різних народів, а серед них і слов’ян від племені Іафета. У “Повісті минулих літ” йдеться про історію слов’ян — полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в’ятичів, які розселилися по землі і стали називатися залежно від обраного для проживання місця. В такий спосіб історія місцева поєднується із всесвітньою, а наші далекі предки постають законними нащадками людської цивілізації. Нестор та інші літописці, слушно зауважує Валерій Шевчук, були політичними діячами свого часу, всю відповідальність за біди своєї землі вони покладали на князів. Адже політична обстановка в часи, коли писався “Літопис руський”, була надзвичайно складною. Відкриймо в “Повісті” запис під роком 1097, де розповідається про осліплення Василька Теребовльського. Подія ця призвела до тривалої міжусобної війни, в яку було втягнуто чимало інших руських князів, і це в той час, коли половці не давали спокою Русі, доходячи до самого Києва, знищуючи все на своєму шляху. Літописець прагне викрити злочинців — київського князя Святослава Ізяславича і волинського князя Давида Ігоровича: “Володимир же Всеволодович, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся і заплакав вельми, і сказав: “Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла”. І тоді він одразу відрядив послів до Давида і до Олега Свя-тославичів, говорячи: “Підіть обидва до Городця, та поправимо се зло, яке скоїлося в Руській землі і в нас, брати, бо кинув він у нас ножа. Бо якщо сьогодні ми не поправимо” — більше зло стане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руськая, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руськую” (С. 150)*.

У дослідницьких працях, підручниках ми зустрінемо неодноразово й одностайні думки про те, що метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель. Слушне доповнення до цього твердження вносить Ф.Поліщук2, зауважуючи, що центром згуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а церкву, яка має допомогти вивести землю Руську з кризи, до якої призвела її правляча централізація. Нестор, підкреслював Ф.Поліщук, постає послідовним противником світського єдинодержавства — підтвердженням цього є і ставлення до канонізації руських святих. Як відомо, Ярослав Мудрий хотів канонізувати свого батька Володимира Святославича, але церква постала проти цього і канонізувала “боголюбивих” Бориса і Гліба. Ідея братолюбності князів та їхньої покори старшому в роді, відзначає Валерій Шевчук*, стає центральною ідеєю Нестора, але, постаючи за єдність руської землі, літописець покладається не на ідеал самодержавства, а на братство і співробітництво між князями, котрі повинні шанувати принципи феодальної ієрархії (підлягання молодших князів старшим). Існування уділів, які мають свого законного володаря, повинно обмежити права найстаршого (київського) князя і стримувати міжусобиці.

Таким чином, завдання “Повісті минулих літ” полягало не тільки в тому, щоб з’ясувати походження русичів, а й у тому, щоб визначити принципи мирного співжиття давньоруської держави з іншими та запоруку благополуччя в ній самій. Всі дослідники одностайно підкреслюють високий мислительний потенціал нашого першолітопису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі і осмислювався людьми, яким притаманні були широкий історичний світогляд, ерудиція. Вчитаймось у проникливі рядки, під впливом яких пригадується біблійне: “Споконвіку було слово, і слово було з Богом, і Богом було слово...” Наші древні книжки теж проповідували культ слова, книги, освіти: “Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: “Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать”. Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або із святими мужами” (89).

Учень. Справді, слова ці звучать гімном книзі, мудрості людській. У хрестоматії (с. 316) я читав вірш поета XVII ст. Кирила Транквіліона-Ставровецького “Про премудрість”, в якому майже дослівно повторено похвалу Соломонову мудрості.

Учитель. Кирило Транквіліон-Ставровецький взагалі широко користувався образами Біблії, свого часу він завіршував псалми, а в цитованому творі — завіршовані приповісті Соломонові, вміщені у Біблії (VIII, 12–21). У “Повісті минулих літ” літописець цитує Соломонові притчі (VIII, 12–17), постаючи не лише історіографом, а й художником слова. Отже, “Повість минулих літ” — твір не тільки історіографічний, науковий, а й художній. За тематичним змістом він поділяється на дві частини.

У першій частині “Повісті” домінують народнопоетичні сюжети та мотиви. Пригадаємо основні з них.

Учениця. Це поетична легенда про засновників Києва — трьох братів Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь.

Учитель. І до сьогодні живуть назви — Київ, гори Щекавиця та Хоревиця, річка Либідь, які підтверджують ймовірність цього прадавнього народнопоетичного переказу. А ще цікаво знати, що легенду цю зафіксували іноземні хроністи, наприклад, ще в VII ст. її переказав вірменський літописець Зеноб Глак. Крім переказів про походження та розселення слов’ян і заснування Києва, в літопису “Повість минулих літ” використано і обрядову поезію. Відгук її ми можемо знайти в знайомих нам оповіданнях про сутички віщого Олега з греками, про смерть Олега від свого коня. Відомий історик М.Карамзін виявляв особливий інтерес до нашого літопису і склав навіть спеціальний перелік тих місць, до яких привертав увагу письменників, поетів. Одним із перших, мабуть, почув цю пораду Олександр Пушкін, для якого легенда з “Повісті минулих літ” послужила сюжетом для славетної “Пісні про віщого Олега”.

Учень. А хто не знає народної легенди про походження назви Переяслав* або ж казки про Кожум’яку? У “Повісті минулих літ” ми читаємо цей запис за 993 р., який бере за основу письменник Сергій Плачинда і створює історичне оповідання “Кожум’яки”. А запис 968 р. белетризований письменником в історичне оповідання “Хлопець з обротькою”, відома легенда про білгородський кисіль (у “Повісті” це запис 997 р.) лягла в основу цікавого оповідання “Богатирська застава”*.

Учитель. Літописна оповідь про білгородський кисіль послужила основою оповідання “Сторінка літопису” А. Григорука*, максимально наближеного до “Повісті минулих літ”, у той час як оповідання С. Плачинди є, як нам видається, вдалою спробою за допомогою історично віддалених подій актуалізувати проблеми непроминальні. Або ж пригадаймо, як у знаменитій “Повісті полум’яних літ” О.Довженка (зверніть увагу на перегук назв!) гостро сучасно звучить розповідь вчительки про князя Святослава, який, ідучи війною в інші країни, попереджав; “Хочу на вас іти!” Образ відважного Святослава змальовано в літопису в дусі дружинного епосу, з героїкою дружинної поезії пов’язані і згадані вже перекази про двобій русича кожум’яки з печеніжином, про хлопця з обротькою, про білгородський кисіль.

У другій частині “Повісті минулих літ”, що охоплює час від середини XI до початку XII ст., епізоди фольклорного походження трапляються рідше, в той же час тут ширше використані писемні джерела, вводяться відомості, записані з уст очевидців або ж засвідчені самими літописцями, розповіді старих дружинників, зокрема новгородця Яна Вишатича і його батька. Серед уривків, які мають історико-літературне значення, дослідники виділяють оповідання про братів-мучеників Бориса і Гліба (запис у “Повісті минулих літ” 1015 р.), повість про битву Мстислава із Святополком (запис 1019 р.), монастирське сказання “Чего ради прозвася Печерьский манастырь” (запис 1051 р.), три Несторових оповідання — про перенесення мощів Феодосія (запис 1091 р.), про напад половців на Печерський монастир (запис 1096 р.), про похід руських князів проти половців (запис 1107 р.); оповідь про князівський з’їзд у Любечі (1097 р.), на якому Володимир Мономах домігся миру між князями, оповідання про осліплення Василька Теребовльського одразу після з’їзду; “Повчання ігумена Феодосія” (1074 р.), а також “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Названі оповідання чергуються із короткими порічними записами — ці два різні типи розповіді і визначають особливості стилю, мови “Повісті минулих літ”. У літопису є стислі інформативні повідомлення про минулі події і навіть фіксація поодиноких фактів. “Порічні записи, — відзначав акад. Д.Чижевський, — тільки зовнішня форма літописів, яка, до того ж, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може і зміст літописів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора, була певна літописна стилістична традиція”*. Цю традицію Д.Чижевський називає стилістичною “монументальністю”, Д.Лихачов — “стилем монументального історизму”, який пронизує всю культуру Київської Русі. У літописному жанрі основні риси цього стилю відбилися найвиразніше.

Звернімо увагу на те, що в “Повісті минулих літ” короткі довідки фактичного плану чергуються з яскравими описами подій, які максимально наближають літописну оповідь до художньої. Ось як, приміром, розповідає літописець у запису 1024 р. про битву між Ярославом та Мстиславом: “І пішов Мстислав, а Ярослав — насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і трудилися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна. Коли спалахувала блискавка, то виблискувало оружжя, і була гроза велика, і січа сильна і страшна” (86). А запис 1093 р. свідчить про муки полонених половцями русичів: “Половці ж, узявши город, запалили його вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: “Я був із сього города”, а другий: “Я із сього села” (136). Про страшну руїну на рідній землі літописець оповідає з болем і тугою, і нам передаються його почуття: “Ми согрішили — карані єсмо; як ото накоїли, так і страждаємо: і городи всі, і села опустіли; а перейдемо поля, де ото паслися стада коней, і вівці, і воли, — усе це нині бачимо пустим; ниви, порісши, стоять, житвом для звірів стали” (135). Ось як описується в літопису руїна на землі руській після того, як помер 1093 року “благовірний” князь Всеволод, який “змалку любив правду”, “дбав про убогих”, “здержувався од п’янства і похоті” (131), а на руську землю “прийшло половців багато”. Звернімо увагу на те, якими рисами наділяє літописець благочестивого київського князя Всеволода, водночас засуджуючи Володимира та Святополка, які затіяли “межи собою чвари та свари... а половці пустошили по землі. І сказали їм обом мужі розважливі: “Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую. Потім помиритесь оба, а нині підете супроти них — або з миром, або війною”. І Володимир хотів миру, а Святополк хотів піти війною” (133). Ми ще пригадаємо цитовані нині уривки “Повісті минулих літ” про руїну, коли пізніше звернемось до історіографії XVII–XVIII ст., зокрема до Літопису Самійла Величка, який теж проникливо описав руїну на землі українській після смерті Богдана Хмельницького. А зараз зауважимо, що подібні вислови або короткі розмови двох чи більше осіб — явище в літописі часто вживане: подібні речення, як помітив ще акад. Д.Чижевський, або починають описи політичних подій, або підбивають підсумки подіям. Так, під час з’їзду 1097 року в Любечі, куди князі — Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Давид Ігоревич, Василько Ростиславич, Давид Святославич і брат його Олег — зібралися, “щоб уладнати мир”, і “один одному кажучи: “Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю...” (146)

У літопису чимало дотепних афоризмів, що іноді поширюються до цілих промов, улюблених мальовничих порівнянь: військо стоїть, “як ліси”, стріли летять, “як дощ”, князь Святослав “ходив легко, як пардус” (барс), Боня, з трьох боків напавши на угорців, “збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки”. Д.Чижевський зазначає ще одну рису літопису, яка наближає його до епосу всіх часів та народів, — любов до сталих формул при змалюванні певних ситуацій. Наприклад, початок битви передано поняттями: “поставити стяг” та “зломити спис”, битва сама, як ми вже переконались з попередніх уривків, буває “люта”, вбитих після неї — “без числа”. Воїни, спочиваючи після битви, “втирають пота”, а сумуючи за загиблими друзями, “втирають сліз”. “Повість минулих літ” переткана зворотами з живої народної мови, афористичними висловами, приказками: “коли вовк повадиться до овець, то виносить усю отару”, “смерть спільна всім”, “не передавивши бджіл, меду не їсти”, “мертві сорому не мають”, “поки камінь почне плавати, а хміль тонути”.

Мова твору неоднорідна, літописці користувалися і старослов’янськими формами, і народною розмовною мовою. Загалом же мова “Повісті минулих літ” жива, образна, поетична. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972 р. “уложене віршами, які з літописного тексту можна реконструювати”*. Про виразну літературну форму “Повісті”, високу її поетичність говорив і Олександр Потебня. На нашій книжковій виставці представлений переклад літопису, здійснений Василем Яременком, який є, як засвідчує сам перекладач, заявкою на продовження Франкових студій. В. Яременко приймає думку І.Франка про те, що літописні оповідання — це віршовані твори, які є, власне, найстарішою книжною поезією українського народу, і робить нові цікаві спостереження. Відкриймо “Повість врем’яних літ” у перекладі В.Яременка (К., 1990) на с. 122–123 і звернімо увагу на одне із них: сполучник “ї” (в окремих випадках замість нього в оригіналі вживається “ї”) перекладач бере за одиницю організації поетичної фрази, що й дає йому підстави говорити про ритмічність мови, її музичний розмір, в інтонаціях якого вчувається ритмомелодика українських народних дум. В літо 6483 (977)...

... І була битва між військами,

І переміг Ярополк Олега.

І побіг Олег Із вояки своїми в город Вручий,

І був міст через греблю до воріт городських,

І в тісняві, спихаючи один другого, зіпхнули

Олега із мосту в рів.

І падало багато людей з мосту,

І душилися і коні, і люди.

Учениця. Іван Франко переспівав віршами і літописну легенду про євшан-зілля, назвавши її половецькою історичною сагою:

Справді, краще в ріднім краю

Хоч і кості положить,

Ніж в чужині в супокою,

Хоч би і в достатку жить*.

Учитель. Так, до прекрасної легенди про євшан-зілля, яку ви прочитали в “Літопису руському”, звертався не тільки великий Франко, який працював над літописами до кінця життя. Широковідомі поетичні переспіви цієї легенди: “Половці і отрок” Олександра Олеся, “Євшан-зілля” Миколи Вороного, історичні оповідання “Отрок” М.Обачного, “Євшан-зілля” Л.Мосендза, відлуння її знайдемо і в багатьох творах великої форми, наприклад, у романі В.Кулаковського “Володимир Мономах”. Але ж сама легенда про євшан-зілля є складовою частиною Галицько-волинського літопису, який відзначається “надзвичайно поетичним колоритом, пластикою, майстерними описами й портретами, виробленим стилем, що знов же показує наслідки високої літературної школи”*. Звернімо увагу на те, якими промовистими епітетами наділяє літописець князя Романа-Бориса Мстиславича, який “одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих [...] Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...” (368). Показово, що запоруку такої казкової сили великого князя літописець вбачає в тому, що він “ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав [хана їхнього] Отрока в Обези за Залізнії ворота, а [хан] Сирчан зостався на Дону, рибою живлячись” (368).

Учениця. Що ж за князь був Мономах, якщо про нього говориться не тільки у “Повісті минулих літ”, а й у Галицько-Волинському літопису?

Учитель. М.Костомаров зауважує, що навколо імені цього великого київського князя “обертаються майже всі важні події руської історії в другій половині XI і в першій четвертині XII ст.”*. М.Грушевський називає Володимира Мономаха “идеалом князя-нарядника, который сам входил во все, не полагаясь на отроков й тиунов, который тщательно заботился, чтобы населеніе не терпело обид от его помощников; при дурной славе, которой пользовались последніе, ато в князе было большим достоинством. С населением Мономах обращался радушно й приветливо; наконец, в проти воположность корьгстолюбивому Святополку, он отличался большою щедростью: ато била черга тоже очень симпатичная населенію й особенно дружине”*. Про Володимира Мономаха (1053–19.У.1125) — князя, що уславився і як хоробрий воїн, і як далекоглядний політичний діяч, і як законодавець, і як мудрий вихователь, і як “єдиний старий письменник, від якого залишилася збірка творів” (Д.Чижевський) — написано чимало наукових досліджень, історичних розвідок, художніх творів. М.Костомаров робив припущення, що, можливо, народні епічні пісні про часи київського князя Володимира “Красноє Солнишко”, так звані билини Володимирового циклу, відносяться не лише до Володимира Святого, а й до Мономаха, так що в поетичній пам’яті народу сі дві особи злилися в одну. Та чи й міг народ не любити такого князя, який жив чесно, носив простий одяг, більше на сирій землі спав, ніж дома, задовольнявся скромною їжею і все робив своїми руками? Це про нього влучно сказано дослідником, що життя його пройшло “на коні й на килимі”. “На коні” — у походах та на полюванні (Мономах був мужнім воїном і гарним мисливцем). “На килимі” — в нарадах з дружиною та князями (за стародавнім звичаєм, учасники наради мали сидіти з князем на одному килимі). Таким і постає Володимир Мономах у віршах про нього Олександра Олеся, Павла Филиповича, в оповіданні для дітей “Переможець половців”*. Детально про реальні події з життя та політичної діяльності князя пише в своїх історичних оповіданнях А.Лотоцький (звернімось до його “Княжої слави” та “Історії України”), а мотиви знаменитого твору Володимира Мономаха, адресованого дітям своїм, — “Поучення”, відчуваємо, читаючи романи П.Загребельного “Первоміст”, “Смерть у Києві”.

Учень. А я знаю віршований твір “Повчання Володимира Мономаха”:

...Діти мої, та й інші, хто це прочитає,

Нагодуйте убогих, захищайте вдову й сиротину.

Хворих відвідуйте щедро, щедро гостей вітайте,

Не допускайте, щоб сильні губили людину.

Від безпечності гине воїн у полі ратному.

Гинуть душа і тіло від брехні, пияцтва та блуду.

Лінощі — перший початок всьому поганому,

Щоб життя своє виправдать, хай дві ваші довгими будуть.

Так починається віршований переспів твору Володимира Мономаха, здійснений Тетяною Майданович і адресований молодшим школярам. Має вірш і підназву: “За мотивами давньоруського літопису”. Виходить, що “Поучення” Володимира Мономаха є складовою частиною “Літопису руського”?

Учитель. Так, відкривши “Літопис руський” на с. 455, побачимо копію початку “Поучення” з Лаврентіївського літопису 1377 р. “Поучення” Мономаха разом з іншими його творами були штучно вставлені в текст Лаврентіївського літопису, де розповідається про навалу половців, і тим самим було розірвано послідовність викладу подій. В.Яременко у своєму перекладі “Повість врем’яних літ” подає “Поучення” Володимира Мономаха там, де воно міститься в Лаврентіївському списку літопису. Віктор Близнець подає твір Мономаха наприкінці свого перекладу. В “Літопису руському”, перекладеному Л.Махновцем, ми знаходимо окремий розділ “Володимир Мономах. Твори”, до якого входять “Поучення”, “Грамотка до Олега Святославича” і молитва. Із повчаннями Мономаха можна ознайомитись і за хрестоматією (с. 163–166). Після прочитання твору учні аналізують його самостійно, виписують в зошити афористично точні і влучні вислови.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

1. Література наукова та науково-популярна

Висоцький С. Київська писемна шкла Х–ХІІ ст. — Львів–Київ–Нью-Йорк, 1998.

Висоцький С. Княгиня Ольга і Авиа Ярославна — славні жінки Київської Русі. — К., 1991.

Грушевський М. Ілюстрована Історія України. Репринтне відтворення видання 1913 року. — К., 1990.

Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст. Репринтне відтворення видання 1891 р. — К., 1991. Костомаров М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. Репринтне відтворення видання 1918 року. — К., 1991.

Котляр Й. Древняя Русь й Киев в летописньїх преданиях й легендах. — К., 1986.

Котляр Й., Смолий В. История в жизнеописониях. — К., 1990. Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990. Лихачев Д. Русские летописи й их культурно-историческое значение. — М. — Л., 1947.

Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. — М., 1979.

Львов А. Лексика “Повести временних лет”. — М., 1976.

Словарь киижников й книжности Древней Руси. XI — первая половина XIV в. — Л., 1987.

Толочко П. Нестор-літописець Київської Русі //Укр. істор. журнал. — 1981. —  12.

Толочко П. Древняя Русь. — К., 1987.

Шевчук Вал. Збережено навіки (Про “Повість врем’яних літ” та її авторів) //Дорога в тисячу років. — К., 1990.

2. Художні твори

Бажай М. Данило Галицький //М.Бажав. Твори: В 4 т. — К., 1984. — Т. 1. Вороний М. Євшан-зілля //Дніпрова хвиля. — К., 1991. Історія Русів. Переклад І.Драча. — К., 1991.

Кочерга І. Ярослав Мудрий //Кочерга І. Драм. твори. — К., 1989.

Літопис руський. — К., 1989.

Мосендз Л. Євшая-зілля //Дерево пам’яті. — К., 1990.

Марсове поле. Книжка перша. Героїчна поезія на Україні Х — першої половини XVII століть. — К., 1988.

Малик В. Черлені щити. — Харків, 1986.

Майданович Т. Повчання Володимира Мономаха //Дванадцять місяців. 1990. — К., 1991.

Опільський Ю. Упирі: Повість. — Львів, 1965.

Опільський Ю. Іду на вас; Ідоли падуть; Сумерки. — Львів, 1958.

Повість минулих літ. Переказ В.Близведя. — К., 1989.

Повість врем’яних літ. Переклад, післяслово та коментарі В.Яременка. — К., 1990.

Федорів Р. Отчий світильник. — Львів, 1978.

Филипович П. Володимир Мономах //Филипович П. Поезії. — К., 1991.

Франко І. Ор і Сирчан //Франко І. Зібр. творів: У 50 т., — Т. 5.

Хижняк А. Данило Галицький. — К., 1970.

ПОДОРОЖ ЧЕТВЕРТА

Іларіон Київський. “Слово про закон і благодать”

Проведенню вікторини, якою пропонуємо продовжити вивчення теми “Оригінальна світська література”, має передувати копітка підготовка до неї під час гурткових занять, індивідуальної роботи з тими учнями, для яких література є улюбленим предметом і становить особливий інтерес. Найбільшу ж користь матиме самостійна робота вихованців над рекомендованою учителем літературою, до якої спонукає вміння наставника зацікавити об’єктом вивчення, його особистий приклад, спільна — учителя та учнів — пошукова робота над організацією книжкових виставок.

Запитання до вікторини

1. У скількох списках дійшов до нас літописний звід “Повість минулих літ”? Назвіть найголовніші.

2. “Поучення” Володимира Мономаха збереглося в єдиному із цих списків. У якому саме?

3. Хто є автором скульптурного зображення літописця Нестора і де зберігається ця скульптура зараз?

4. Назвіть автора давньоукраїнської гравюри “Нестор-літописець”.

5. Кому належать переклади “Повісті минулих літ” українською мовою?

6. Назвіть складові частини “Літопису руського” у перекладі Л.Махновця.

7. Що означає слово “нестор” у перекладі з грецької мови?

8. Відколи земля наших предків почала називатися руською? Знайдіть цю дату в “Повісті минулих літ”.

9. Коли і в якому літопису вперше зафіксована назва “Україна”?

10. Про кого Володимир Мономах говорить: “Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов, — а за се почесть єсть од інших країв”?

11. Які твори Володимира Мономаха, крім “Поучених”, ви знаєте?

12. У якому зі своїх творів і кого саме Мономах порівнює з горлицею?

13. Як називається твір XIII ст., анонімний автор якого, оцінюючи діяльність Володимира Мономаха, говорить, що ним “половці дітей своїх лякали в колисці, а литва із болота на світ не виникала, а угри кріпили кам’яні городи залізними воротами, аби на них великий Володимир не наїхав. А німці раділи, далеко будучи за синім морем...”?

14. Прокоментуйте такі рядки з “Поучення” Мономаха: “На войну вишедъ, не лънитеся, не зрите на воєводи; ни питью, ни ъденью не лагодите, ни спанью; й сторожъ сами наряживайте, й ночь, отвсюду нарядивше около вои тоже лязите, а рано встаніте; а оружья не снимайте с себя вборзъ, не розгляавше лінощами, внезапу бо чоловікъ погыбаеть. Лжъ. блюдися й пьяньства й блуда, в томъ бо душа погыбаетъ й тъло”*. У якому з романів і про кого П.Загребельний говорить: “Забув слова Мономаха: “На питтю, на їді нічого не лагодіть, а оружжя не знімайте з себе”. Забув, що жодну перемогу ніколи не можна вважати остаточною. Забув, що, маючи в руках таку велику землю, треба бути хіба що Богом, щоб її втримати. Забув, що минуле завжди наявне і наявне грізно. Тому вельми зручно з’єднати з ним чи своє горе, чи злість, чи невдачу, а чи й радість; знехтувати ж ним не дано нікому. Забув, що минуле мовчить лиш доти, доки його пригнічує байдужість або небезпечність, нездатна турбуватися”?

15. Назвіть художні твори (поетичні та прозові), в яких знайшли відображення мотиви та образи літописів (“Повісті временних літ”. Київського, Галицько-Волинського), “Поучення” Мономаха.

16. Назвіть оповідання українського письменника, в якому відображено події Любенького з’їзду 1097 року та осліплення Василька Теребовльського.

Відповіді на запитання вікторини

1. Лаврентіївський, Іпатський, Хлєбниківський.

2. У Лаврентіївському списку під 1096 р.

3. М.Антокольський. Зберігається у Київському музеї російського мистецтва.

4. Л.Тарасович. Гравюра “Нестор-літописець”. Патерик. (К., 1702).

5. В.Близнецю (Повість минулих літ. — К., 1982), Л.Махновцю (Літописруський. — К., 1989), В.Яременку (Повість врем’яних літ. — К., 1990).

6. Повість минулих літ, Київський літопис, Гвлицько-Волияський літопис; Твори Володимира Мономаха додаються окремо.

7. Слово “нестор” у перекладі з грецької означає найдосвідченіший. Його (це ім’я) носив син Нелея, цар Пілоса, найстарший учасник Троянської війни, а також наш літописець Нестор.

8. Від 852 року.

9. У Київському літопису під 1185 і 1189 роками.

10. Про свого батька Всеволода (1030–1093).

11. Грамотка до Олега Святославнча; Молитва.

12. У 1096–1097 р. Володимир Мономах укладає “Грамотку” до чернігівського князя Олега Святославича (Гориславича). Приводом до написання твору стало вбивство в князівській міжусобиці сина Мономаха — Ізяслава. Мономах просить прислати, відпустивши з полону, свою невістку, щоб з нею разом оплакати її мужа: “Тож, Бога ради, пусти її до мене вборзі з першим послом. Нехай, з нею покінчивши сльози, дам я притулок (їй) У себе, і сяде вона, як та горлиця, на сухім дереві, горюючи, а я втішусь у Бозі. (Літопис руський. — С. 463). (Підкреслення наше, — В. С.).

13. “Слово про погибель Руської землі”.

14. У романі “Смерть у Києві” про Юрія Долгорукого.

15. Історичні романи С.Скляренка “Святослав” і “Володимир”, П.Загребельного “Диво”, “Смерть у Києві”, “Первоміст”, “Євпраксія”, Р.Іванченко “Гнів Перуна”, “Золоті стремена”, А.Хижняка “Данило Галицький”, Василя Шевчука “Велесич” та ін. Оповідання Валерія Шевчука, Р.Іванченко, Л.Мосендза, М.Обачного, С.Плачинди, Наталени Королевої та ін. Поетичні твори І.Франка, Олександра Олеся, М.Вороного, П.Фили-повича, Т.Майдадович, С.Сапеляка та ін.

16. Історичне оповідання Антона Лотоцького “Ніж між князями” у його книзі, адресованій дітям середнього шкільного віку “Княжа слава” (Львів, 1991).

Вікторину можна побудувати й по-іншому, якщо попередньо провести конкурс на краще запитання. Клас ділиться на дві команди, кожна з яких готує запитання для іншої. Учителі з великим досвідом роботи засвідчують: уроки-конкурси, уроки-вікторини треба проводити якомога частіше. На такому уроці кожен вихованець має одержати оцінку, причому не нижчу, ніж четвірка (якщо з якихось причин учень не підготувався, досвідчені педагоги радять надати йому право взяти участь в іншому цікавому й посильному для нього різновиді творчої роботи). Вогник допитливості, якщо його вдасться учителеві запалити на уроці-конкурсі, треба підтримувати постійно, продумуючи творчі завдання, які змусили б школярів звернутись до довідкової літератури, наукових досліджень, дискусійних праць.

Після завершення вікторини, підведення підсумків (журі обирається самими учнями) учитель продовжить розмову про світську оригінальну літературу Київської Русі знайомством із найяскравішим твором ораторсько-учительської прози — “Словом про закон і благодать” першого руського митрополита Іларіона. На дошці записано план розповіді вчителя:

1. Іларіон Київський — великий давньоруський філософ, письменник, історик.

2. Композиційні особливості “Слова про закон і благодать” Іларіона Київського.

3. Художні особливості твору.

4. Традиції давньоукраїнської ораторсько-проповідницької літератури.

На книжковій виставці, підготовленій до уроку спільно вчителем та юними книголюбами, представлено текст твору Іларіона у перекладі В.Крекотня українською мовою, наукові розвідки, а також фото окремих сторінок оригіналу твору Іларіона (див. кн.: Молдован А. “Слово о законе и благодати” Илариона. — К., 1984. — С. 6–7, 15).

Учитель. “Поучення” дітям Володимира Мономаха, яке ви читали та аналізували вдома і на уроці, — твір моралізаторсько-повчальної літератури, що зрозуміло вже із назви твору, написаного князем на схилі життя як заповіт, як настанова. Сьогодні ж ми говоритимемо про “Слово про закон і благодать” — твір проповідницько-учительної літератури, потреба в якій на Русі зросла в зв’язку з прийняттям та поширенням християнства. Про автора “Слова про закон і благодать” ми знаємо, на жаль, набагато менше, ніж про Мономаха, хоча роль Іларіона — філософа, історика, письменника, зачинателя давньоруської філософської мислительної традиції — визначна. Ім’я Іларіона двічі згадується в “Повісті минулих літ”. “Києво-Печерський патерик” доніс до нас відомості про те, що Іларіона постриг у ченці засновник монастиря Антоній. Оскільки Іларіон був “мужь благочестив, божественним писанием разумен й постник”, Ярослав Мудрий робить його пресвітером у своїй заміській резиденції — Берестові. У 1051 році з волі Ярослава Мудрого собор єпископів настановляє Іларіона київським митрополитом — це був перший митрополит-русич, Іларіон був однодумцем великого князя, після смерті якого у 1055 році перший руський митрополит, очевидно, змушений був поступитись місцем греку Єфрему — ставленику Візантії.

На думку М.Присєлкова, Іларіон прийняв схиму і переховувався під іменем Никона у Києво-Печерському монастирі, де його називали Никоном Великим. Ще на початку XX ст. вченими була виявлена стилістична та ідейна спорідненість між літописним зведенням 1073 р. та “Словом про закон і благодать”, звідси й наукова гіпотеза, що одним із упорядників давнього літописного зведення міг бути Іларіон. Про це ви можете прочитати у розділі “Светильники разума (Иларион, Никон, Нестор)”, представленої на нашій виставці книги І.Котляра, В.Смолія “История в жизнеописаниях” (К., 1990) або в спеціальній науково-популярній розвідці “Іларіон Київський” із книги М.Котляра “Історія України в особаз: Давньоруська держава” (К., 1996), а ми ж звернемось до твору художнього, який є першою спробою відтворити ту особливу атмосферу, коли в стінах Софійського собору в Києві звучало вже відоме світові “Слово про закон і благодать”. У оповіданні “Ярославни” Р.Іванченко силою уяви відтворює той день, коли київським митрополитом вперше став русич Іларіон: “Рокоче оксамитовий бас отця Іларіона. Здригаються і відлунюють стіни, мерехтить золото й срібло вівтаря, ніби прагне увібрати в себе й заховати для нащадків цю гордість і цю величаву осанку, що живим птахом б’ється в кожному слові проповіді.

Та отець Іларіон точно нічого не помічав. Ніби звертав до прийдешніх поколінь своє величне “Слово о законі і благодаті”. Воно й справді дійшло до них, пройняте гордістю за діяння великі на Руській землі”*. Французьким послам, що присутні на проповіді, не зовсім зрозумілий стиль проповідника — “надто піднесений і пишний”, а в проповіді Іларіона він не випадковий: славлячи землю рідну, її красу, велич та силу її людей, промовець разом з тим утверджує рівність між всіма народами на землі; відстоюючи інтереси Русі в її протистоянні ідеологічному впливові Візантії, Іларіон проголошує культурну, церковну, політичну повноправність своєї батьківщини у колі християнських країн.

На урочистій проповіді присутні іноземні гості, знатні люди, родина Ярослава Мудрого. Цю високу мить збережуть в серці Анна Ярославна, що стане королевою Франції, і Єлизавета — майбутня королева Данії, і Анастасія — майбутня королева Угорщини. Доньки Ярослава Мудрого, виховані в атмосфері загального підйому давньоруської культури, коли відкривалися все нові школи, переписувалися і перекладалися книжки з іноземних мов, звучало знамените Іларіонове “Слово”, понесуть в чужі землі любов до науки і знань, до книги. Як встановили сьогодні дослідники, Анна Ярославна не тільки любила читати книжки, а й, вірогідно, займалася їх переписуванням — про це засвідчують добре вироблений начерк підпису, енергійне накреслення літер, що видає руку досвідченого писаря*.

Отже, “Слово про закон і благодать” Іларіона — один із тих великих творів, що формував духовний світ наших далеких співвітчизників, виховував естетичні смаки і вподобання, любов до красного письменства, формував почуття власної гідності. Проповідь Іларіона, як уже відзначалось, є урочистою, розрахованою на високоосвіченого, підготовленого читача, слухача. Такого, який спромігся зрозуміти, що важливість події, якою стало для Русі прийняття християнства. Іларіон наголошує, що з прийняттям християнства Русь прилучається до Благодаті і входить до числа найрозвинутіших країн світу. Іларіон, за оцінкою М.Брайчевського, висунув оригінальну концепцію світової історії як поступового руху від рабства до свободи. Ця концепція ставила Русь над пересічним рівнем більшості середньовічних країн, а Волдимира Святославовича — урівень з візантійським імператором Костянтином Великим. Крім Іларіона, урочисті проповіді писали Климент Смолятич і Кирило Туровський. Твір останнього — “Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...” ви прочитаєте за хрестоматією (с. 182–191).

Учень. А я знайомий з віршованим твором Кирила Туровського “Слово в неділю по Великодні”, який увійшов до першого тому “Антології української поезії”. Це два різні твори одного автора?

Учитель. Ні. Зверніть увагу на уривки оригіналу проповіді Кирила Туровського, подані у хрестоматії давньої української літератури за ред. акад. О.І.Білецького (К.,1952. — С. 40–41). Як бачимо, це прозовий твір, написаний давньоруською мовою. Перекладач Володимир Крекотень максимально наблизив свій переклад до оригіналу, а Валерій Шевчук, взявши до уваги ритмічність мови проповіді Туровського, змодернізував її і передав зміст у формі віршованій. До того ж “Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню” — не єдиний його твір, а один з численних слів, повчань, молитов, послань майстра ораторського письменства, якого сучасники характеризували як другого Іоанна Златоуста, “паче всъх воссъявшего на Русі”*.

Учениця. А “Слово про закон і благодать” — єдиний твір Іларіона?

Учитель. Теж ні. Іларіону традиція приписує ще кілька творів: “Исповъданіе въры”, невелике повчання священикам, “Посланіе к брату столпнику”. Твори його, як і проповіді Туровського, адресовані були освіченим слухачам або читачам. Для слухачів непідготовлених призначались повчальні проповіді. До цієї групи ораторсько-учительної прози, простої за змістом і за літературним оформленням, належать проповіді Луки Жидяти (Жиряти), Георгія Зарубського, Григорія Філософа, засновника Києво-Печерського монастиря Феодосія Печорського. “Слово про закон і благодать” Іларіона — перший відомий нам твір урочистого красномовства давнини — за обсягом удвоє більший, ніж, приміром, усі п’ять проповідей Феодосія до ченців. Він, на думку дослідників, переріс жанрові рамки урочисто-панегіричної проповіді і сприймається як церковно-політичний трактат. “Слово про закон і благодать” написане було між 1037 і 1050 роками, у період воєнних сутичок Русі з Візантією, напружених стосунків між руською та візантійською церквами, коли Константинополь чинив упертий опір намаганню руської церкви канонізувати хрестителя Русі — князя Володимира — і тим самим заявити світові про рівноправність Русі у новій вірі.

Слушною видається теза С.Висоцького про те, що “головна ідея “Слова” — рівноправність народів у духовному житті незалежно від часу їх крещення”*.

Є різні думки про те, коли ж саме було вперше проголошено знамените “Слово про закон і благодать”. І.Франко вважає, що вперше ця подія сталась близько 1040 року, коли Іларіон ще не був митрополитом. В.Микитась вважає, що проповідь Іларіона виголошена була з приводу завершення оборонних споруд у Києві, тобто у 1049 р. О.Мишанич висловлює гіпотезу про час написання і виголошення “Слова про закон і благодать” між 1037 і 1050 роками. Вважають, що першими слухачами твору Іларіона був Ярослав Мудрий та його сім’я. До сьогоднішнього дня “Слово про закон і благодать” дійшло більш ніж у 50 списках, що засвідчує неабияку його популярність і в час появи, і пізніше.

Чому ж цей твір став таким знаним і потрібним? Перш за все тому, що утверджував ідею рівності Русі, русичів з усіма іншими християнськими державами і народами, Іларіон доводив, що Русь, прийнявши християнство, не потребує нічиєї опіки: “Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла” (с. 172). Продовжуючи благородну справу великих слов’янських просвітників Кирила та Мефодія, давньоруський оратор “виступав проти теорій вселенської імперії або вселенської церкви, що обґрунтовували претензії візантійського імператора чи римського папи на всесвітню зверхність. Цим теоріям він протиставляв концепцію рівноправності всіх християнських країн і народів”*.

Іларіонова проповідь переростає в палку патріотичну промову, яка відстоює інтереси Київської Русі, її політичну, культурну, церковну рівноправність.

Усі художні засоби твору підпорядковані цій головній думці, в тому числі й композиція. “Слово про закон і благодать” розпадається на три окремі частини, що відбито вже в заголовку: “Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш народ руський. І похвала кагану нашому Володимиру, що ним охрещені ми були. І молитва до Бога од усієї землі нашої. Господи, благослови, Отче!”

У першій частині Іларіон у символічних біблійних образах зіставляє Старий і Новий Завіти: Старий Завіт — це закон, за яким жили люди до приходу Христа, а Новий Завіт — благодать, під якою живе визволене Христом людство; Старий Завіт призначений для іудеїв, а Новий вільно обирають всі народи, він має всесвітнє значення і тому є благодаттю. Отже, Іларіон тлумачить поняття благодаті як основу віри християнської, яка відкрита не для одного, а для всіх народів.

Проповідь Іларіона відзначається багатством порівнянь, образів-символів, витонченою біблійною символікою. Прочитаймо уважно і подумаймо, якими саме художніми засобами користується автор, зображуючи переваги благодаті над законом: “І прогнані були іудеї і розсіяні по всіх усюдах. І діти благодаті, християни, наслідниками стали Богу і Отцю. Блякне бо світло місяця перед сяйвом сонячним. Так і закон перед благодаттю. І холод нічний минає, як сонячна теплота землю зігріває. І вже не горбиться в законі людство, а в благодаті випростано ходить” (168).

Учень. Християн Іларіон називає “дітьми благодаті”, закон порівнює з місячним сяйвом, а благодать — із сонячним.

Учитель. А ще проповідник образно порівнює закон, утверджений Мойсеєм, із холодом нічним, який минає, а благодать, заповідану Ісусом Христом, — із сонячною теплотою, що зігріває землю, показуючи тим самим поширення благодаті як сяйва сонячного до найвіддаленіших куточків на землі. Благодаттю для людства, твердить Іларіон, є християнство, що, розповсюдившись по всій землі, дійшло і до Русі. Зверніть увагу на те, що основою для таких яскравих порівнянь є мистецьки збудовані протиставлення. “Коротко намічено протиставлення-антитезу, а потім розвинено на порівняннях: Старий Завіт — місяць. Новий — сонце. Старий — тінь. Новий — світло. Старий — нічний холод. Новий — сонячне тепло”1,— так характеризував цю особливість стилю “Слова про закон і благодать” Д.Чижевський, зазначаючи далі, що такі порівняння наближаються вже до тієї символіки, яка властива проповідям наступного століття*.

Застосовує Іларіон і такий прийом, як уособлення абстрактних понять: Старий Завіт утверджує рабство в образі рабині Агарі, а Новий Завіт — в образі вільної Сари — символізує свободу і благодать. “Христова благодать усю землю обняла і, як вода морська, покрила її (169), — підкреслює проповідник, порівнюючи християнство з “росою благодатною”, “дощем благодатним”, а іудейство — з “ідольською облудою”.

Закінчується перша частина проповіді теж протиставленням: “Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося. Се ж бо й ми з усіма християнами славимо Святу Трійцю. А Іудея мовчить. Христос прославляється, а іудеї проклинаються. Народи навернені, а іудеї одвергнуті” (172). Звернемось до пояснення Д.Чижевського, який зазначав, що Іларіон розбиває свої протиставлення “на старозавітних прикладах, сенс яких — “рабство” людей під владою старозавітного закону і “синівство” їх під владою “благодаті”. Таке протиставлення для тих часів, коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя, — надзвичайно вразливе”*.

Часто вживаними у проповіді є і повтори, риторичні звертання, запитання, оклики, безліч біблійних цитат і натяків на біблійні мотиви. При всьому цьому, як слушно зазначає С.Єфремов*, щирість тону й почуття не дає творові Іларіона перейти в порожню буфонаду і ставить його в ряд визначних зразків ораторського письменства.

Особливою експресивністю, емоційною наснаженістю відзначається друга, центральна частина проповіді, в якій Іларіон прославляє хрестителя Русі — Володимира, ставлячи його в один ряд з апостолами, які навертали народи до християнства:

“Хвалить же похвальними голосами Римська сторона Петра і Павла, бо од них увірувала в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія й Ефес, і Патм — Іоанна Богословця, Індія — Тому, Єгипет — Марка. Всі краї, і городи, і народи починають і славлять кожний свого учителя, того, що навчив їх православній вірі. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі” (174).

Учениця. Справді, сказано переконливо і сильно, та й слухачеві треба бути сильним у знаннях світової історії, культури, щоб зрозуміти силу-силенну нових понять: географічних, біблійннх, історичних...

Учитель. Не треба губитись. На допомогу нам призначені коментарі перекладача (536–538). Уточнюємо: Ефес — місто на Егейському узбережжі Малої Азії; Патм — острів у Егейському морі; Тома (Фома) — апостол, який (за євангельською легендою) не хотів повірити у воскресіння Ісуса Христа, поки той не дав помацати свої рани. Апостол Тома проповідував у Палестині, Парфії, Індії, Персії. Іоанн Богословець, або Богослов, — за християнською легендою, апостол, улюбленець Ісуса Христа, автор “Євангелія від Іоанна”, трьох послань і “Апокаліпсиса”. А вже про діда Володимира — старого Ігоря — ви, певно, знаєте з “Повісті минулих літ”.

Учень. Так, Ігор був великим князем київським з 912 р. Року 945-го, як записано в “Повісті минулих літ”, вбили древляни Ігоря, кажучи: “Якщо вовк унадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб’ють його. Так і цей: як не вб’ємо його, то всіх нас погубить...”

Учитель. Але в “Слові про закон і благодать” про Ігоря говориться у протилежному значенні, аби показати, що хреститель Володимир — славного роду, він є “рівноумним” і “рівнохристолюбцем” римському імператорові Костянтину. Отож Володимир гідний канонізації, тобто проголошення його “руським святим”. Зважмо на ту обставину, що Іларіон проголошував хвалу не тільки апостолові-хрестителю, що “славним од славних народився”, “благородним од благородних”, а й рідній землі. Патріотичний пафос промови досягав апогею, коли Іларіон закликав Володимира встати з могили, подивитись на землю рідну, на результати зробленого.

А тепер відкриймо хрестоматію на с. 177 і спробуймо визначити характерну рису даного тексту, починаючи від заклику “Встань, о чесная голово, з гробу твойого, встань! Струси сон! Не вмер бо єси, а спиш до спільного всім устання...” і закінчуючи словами: “...Тим бо радуйся і веселися, що насіння віри твоєї, посіяне тобою, не висушилося спекою невір’я, а дощем Божої помочі зволожилося і рясно розбуялось”.

Учениця. Впадає відразу в око ритмічність закликів.

Учитель. Так, особливою ритмомелодикою позначена вся проповідь “Слова про закон і благодать” Іларіона. Цей уривок цитує Р.Іванченко у своєму оповіданні, графічно передаючи його ритмічність, наближену до вірша:

...Встань, о чесна главо,

З гробу твого встань, прожени соні

Глянь на град, величністю сяючий,

Глянь на церкви квітучі,

Глянь на християнство ростуще,

Глянь на град, іконами святих освіщаємі*.

У формі віршованій подає цей уривок і акад. Д.Чижевський, зауважуючи, що ритміка мови, яка в певних місцях завдяки паралелізмові сусідніх речень стає ще виразнішою, — основна стилістична ознака “Слова про закон і благодать”. Звернімо особливу увагу на високостильну церковнослов’янську мову оригіналу, її глибинну образність, насиченість риторичними питаннями, звертаннями, окликами, повторами. Можна визначити в промові Іларіона декілька різновидів повторів, від звукових до рефренів. Наприклад, такий повтор, як “возрадуйся і возвеселися” відіграє значну роль, оскільки увиразнює думку про рівність землі Руської, народу, що її заселяє, серед інших народів, які прийняли християнство, Іларіон вживає і символічні зіставлення, за допомогою яких славить красу і багатство батьківщини, де насіння віри християнської, посіяне Володимиром, розрослося-“розбуялось”: “...насіння віри твоєї, посіяне тобою, не висушилося спекою невір’я, а дощем Божої помочі зволожилося і рясно розбуялось”.

Вражає в проповіді і багатство метонімій різних типів: “І Христова благодать усю землю обняла і, як вода морська, покрила її. І все старе, зістаріле заздрістю іудейською, одхиливши, нове держить” (169).

У третій частині проповіді — молитві — Іларіон звертається до Бога від імені батьківщини, просить його утвердити мир на землі, послати мудрість заздрісним боярам, добро — людям чесним: “Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів наших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву Твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй, радість творячи їй, і тілесну і душевну, молитвами Пречистої Твоєї Матері, і святих небесних сил, і предтечі Твойого хрестителя Іоанна, апостолів, пророків, мучеників, преподобних, і всіх святих молитвами, умилосердься над нами і помилуй нас!” (180).

Характерно, що ця прекрасна в своїй мудрості, патріотичній піднесеності, гуманістичній наснаженості молитва Іларіона з благанням до Бога зберегти незалежність рідної землі повторювалась у найгрізніші часи ворожих навал, у найкритичніші моменти історії східнослов’янських народів. І сьогодні не втратив сили гуманістичний її пафос, утвердження в ній загальнолюдських ідеалів — добра, милосердя, любові і згоди між людьми. Цілком слушно М.Слабошпицький називає її “Молитвою Іларіона за народ”, подаючи уривок у своїй книзі “З голосу нашої Кліо” (К., 1993). Звернімо увагу на те, що художні засоби розкриття вказаних проблем мовби змагаються між собою у витонченості і вишуканості: повтори, паралелізми, символічні зіставлення, уособлення абстрактних понять, контрасти, риторичні звертання, запитання, оклики.

Мав рацію Д.Чижевський, наголошуючи, що ця пам’ятка відзначається “Винятково численими для ХІ-го століття прикрасами”*. Подумайте, чому вчений вказує на винятковість? Чим саме піднесена промова вирізняється на тлі “одностайної монументальності творінь ХІ-го століття”?

Завершуючи подорож-знайомство з ораторсько-проповідницькою літературою Київської Русі, можна запропонувати учням взяти участь у конкурсі на кращого юного філолога. Безумовно, яким би короткочасним не був конкурс, йому має передувати копітка робота. Заздалегідь треба виготовити роздатковий матеріал: 4-6 карток із уривками з тексту “Слова про закон і благодать”.

Картка  1

“Образ же закову і благодаті — Агар і Сарра, спершу — рабиня, а дотік — вільна. Аби зрозумів той, хто читатиме, як Авраам бо в юності своїй Сарру мав за жону собі, вільну, а не рабиню (Буття 16, 1–16), так і Бог з передвіку зводив і умислив Сина Свойого у світ послати і там у благодаті Себе явити.

Сарра ж не народжувала, бо була неплідна, власне, була не неплідна, а замкнута Божим помислом, щоб на старість розродитись.

Безвісною ж бо до часу і затаєною премудрість Божа була од ангелів і людей, не як неіснуюча, а як прихована, щоб виявитись на прикінці віку.

Картка  2

“Тоді почав морок ідольський од вас одходити, і зорі благовір’я з’явилися; тоді пітьма бісослугування погибла, і слово євангельське землю нашу осіяло.

Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з’являлися, біси розбігалися, хрест городи освячував.

Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безскверву возносячи”.

Картка  З

“Друже правді, розмислу вмістилище, милосердя гніздо! Як ти увірував, як розгорнулась у тобі любов до Христа? Як вселився у тебе розум, вищий од розуму земних мудреців, щоб невидимого возлюбити і до небес подвигнутися?

Як знайшов ти Христа? Як передався Йому? Повідай нам, рабам твоїм, повідай вам, учителю наші Звідки ти пройнявся пахощами Святого Духа? Як випив ти пам’яті майбутнього життя солодку чашу? Як розпізнав ти і побачив, що благий Госдодь?”

Картка  4

“Радуйся, між владиками апостоле! Не мертві тіла ти воскрешав, а нас, душею мертвих, умерлих од хвороби ідолослужінвя, воскресив. Тобою ж бо обожилися і життя Христове пізнали, будучи скорчені од бісівської облуди. Тобою ми випрямлені і на путь життя виведені, сліпі бувши од бісівської облуди. І завдяки тобі сердечними очима, осліплені невіданням, прозріли на світло трисонячвого Божества. Німі були, а завдяки тобі розговорились, і нині вже, малі й великі, славимо єдиносущну Трійцю. Радуйся, учителю наш, і наставниче у благовір’ї! Ти правдою був наділений, міццю припоясаний, істиною взутий, смислом увінчаний і милостинею, як гривною і шатою золотими прикрашений”.

Картка  5

“Не допускай до нас скорботи і голоду, і наглих смертей, вогню, потопу! Хай не одпадуть од віри нетверді вірою! Скупо покарай, а щедро помилуй! Легко врази, а милостиво зціли! Трохи опечаль, та зразу і звесели! Бо не терпить наше єство довго зносити гнів твій, як сухе бадилля вогонь!

Отож стримайся, змилосердься! Бо ж властиво тобі милувати і спасати. Продовж милість твою до людей твоїх! Раті проганяючи, мир утверди, сусідів смири, голоди вгамуй, володарів ваших зроби грізними для сусідів, боярів умудри, городи розсели, церкву твою зрости, добро своє збережи, мужів і жон і немовлят спаси, сущих в рабстві, в полоні, в путах, в дорозі, в плаванні, в темницях, в голоді й спразі, в злиднях — усіх помилуй, усіх потіш, усіх обрадуй...”

На дошці записано вимога до учасників конкурсу:

а) виразно прочитати і прокоментувати текст;

б) пояснити, з якої частини твору взято уривок;

в) охарактеризувати художні особливості;

г) відповісти на запитання опонентів.

Учитель може допомогти порадами учасникам конкурсу, рекомендує їм звернутись до коментарів (с. 536–538), словничка літературознавчих термінів. Важливо охопити роботою весь клас: обране й очолене вчителем журі уважно слухатиме відповіді учасників, запитання опонентів, доповнення та поправки учнів. Кожна відповідь має бути оцінена, чи то розлоге пояснення, чи просто суттєва поправка. Для полегшення цієї роботи можна використати жетони трьох типів із цифрами 1, 2, 3. За 15 хвилин до кінця уроку журі підведе підсумки конкурсу і визначить за найбільшою кількістю набраних жетонів (а отже, балів) переможця конкурсу — найкращого знавця давньої літератури.

На закінчення можна запропонувати учням поміркувати над питанням розвитку традицій давньоукраїнської ораторсько-проповідницької прози в класичній та сучасній літературі. Відзначивши найсміливіші спроби у з’ясуванні цього питання, учитель підсумує урок коротким виступом. Орієнтовно він може бути таким.

“Слово про закон і благодать” Іларіона є найвищим досягненням ораторського письменства не тільки в літературі Київської Русі, а й у всіх середньовічних слов’янських літературах. Аналізуючи твір, ми відчули, наскільки вишуканою і складною є образна система проповіді: тут чимало блискучих антитез, символічних паралелізмів, уособлень, абстрактних понять, повторів, безліч посилань на Біблію, витончена біблійна символіка. За формою — це типова церковна проповідь, за змістом же — це натхненна, патріотично наснажена державна декларація, що утверджує силу і велич Київської Русі, її рівність серед інших і незалежність. І над усім традиційним, тим, що притаманне церковній проповіді, височить творча індивідуальність Іларіона Київського, який зумів все перейняте з візантійського досвіду поставити на службу інтересам рідної землі.

У творах літописців, оповідачів житій святих, поетів, ораторів різних слов’янських народів відлунював і продовжує відлунювати цей глибоко патріотичний твір. Чи не в першу чергу тут назвемо Кирила Туровськото, його “Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню”: “Нині сонце, красуючись, на висоту сходить і, радіючи, землю огріває, — сходить бо нам од гробу праведне сонце Христос і всіх, хто вірить у нього, спасає. Нині місяць, з вишнього зіступивши шабля, більшому світилу честь воздає; вже бо Старий Закон, як каже Святе Письмо, із суботами бути перестає і пророки Христовому закону честь воздають. Нині зима гріховна покаянням припинилася і лід недовір’я богопізнанням розтопився...” (с. 183). У “Повісті минулих літ” поняття благодать виступає синонімом мудрості, а в Галицько-Волинському літописі похвала Володимирові та Мстиславові Васильовичам висловлена на зразок того, як подана похвала Іларіона Київського князеві Володимиру Святославичу. Початок тієї ж похвали вчувається у “Віршах на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного Касіяна Саковича (це вже твір XVII ст, до якого ми згодом звернемось), Іларіона Київського наслідували не лише українські митці — Климентій Смолятич, Димитрій Туптало, Касіян Сакович. Так, Касіян Сакович у “Віршах на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного” переспівав початок похвали Іларіона. Провіддю Іларіона користувалася і автор “Пересторош”.

Д.Чижевський, говорячи про вплив Іларіонового твору на московську та новгородську літературу, називає “житъя кн. Дмитра Івановича Ростовського, Костянтина Муромського, Прокопія Устюзького, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського...”*.

На північноруських землях традиції літератури Київської Русі розвинув Серапіон Володимирський, у Сербії — еромонах Доментіян. Широко цитує “Слово про закон і благодать” сучасний проповідник Олексій — митрополит Санкт-Петербурзький і Новгородський, відстоюючи думку про необхідність зробити доступними праці тих філософів, хто так чи інакше пов’язаний із християнською традицією*. А славетний український вчений А.Кримський, як відомо, звернувся до витонченої образності “Слова про закон і благодать” Іларіона Київського, виступаючи на могилі Великого Каменяра.

Окремі вирази, порівняння цього знаменитого твору давно стали афористичними. Прочитаймо, наприклад, вперше ви-друковану в Україні працю М.Шлемкевича “Загублена українська людина”, яка допоможе нам краще зрозуміти себе самих. Асоціативне співзвучні з Іларіоновими образами рядки:

“Джерелом моралі може бути замість любови — співчуття, блідий відблиск любови, срібне сяйво місяця, коли сонце заходить”*. “Раніш закон, а потім благодать”, — ці слова часто повторює Ярослав Мудрий (герой історичної драми І.Кочерги “Ярослав Мудрий”), Прагнучи створити могутню державу, князь київський найперше дбає про мир, що його часом доводиться здобувати мечем, — таким постає Ярослав Мудрий у п’єсі українського драматурга. Як ми вже знаємо, Ярослав Мудрий добре знав Іларіонове “Слово про закон і благодать”. Прочитаймо ж і ми — допитливо, проникливе і уважно — один із найдавніших творів оригінальної давньоруської літератури, звіряючи з голосом віддалених віків сучасне і майбутнє.

На закінчення розмови про видатний твір Іларіона можна запропонувати кілька запитань, відповіді на які легко знайти в самому тексті подорожі:

1. Що знаєте ви про автора “Слова про закон і благодать”?

2. Які ще твори традиція приписує Іларіону?

3З’ясуйте композиційні особливості твору.

4. Як називається оповідання сучасної письменниці, в якому відтворено той знаменний день, коли Іларіон став першим митрополитом із русичів?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Висоцький С. Київська писемна школа Х–ХІІ ст. — Львів–Київ–Нью-Йорк, 1998.

Іванченко Р. Ярославни //Дерево пам’яті. — К., 1990.

Идейно-философское наследие Илариона Киевского. — М., 1986. — Ч. 2.

Іларіон Київський. Слово про заков і благодать. Переклад із давньоруської В.Крекотня //Київ, — 1988. —  8.

Іларіон Київський. Про заков і благодать. Переклад С.Ярмуся //Київська

старовина. 1992. —  1.

Громов М., Козлов Н. Русская философская мисль X–XVIII веков. — М., 1990.

Жилекко І. “Муж благ, киижен...” //Київ, — 1988. —  1.

Котляр М., СмолийВ. История в жизнеописаниях, — К., 1990.

Котляр М. Історія України в особах: Давньоруська держава. — К., 1996.

Коживов В. Творчество Илариона й историческая реальность его эпохи //Вопроси литературы. — 1988. —  12.

Мишанич О. Голос давніх віків //Київ. — 1988. —  8.

Молдован А. “Слово о законе и благодати” Илариона. — К., 1984.

Слабршпицький М. З голосу нашої Кліо. — К., 1993.

Щурат В. Слово Іларіона //Хрестоматія з укр. літератури для шкіл і курсів українознавства. — Нью-Йорк, 1962.


ПОДОРОЖ П’ЯТА

“Слово о полку Ігоревім”

Заняття, присвячені “Слову о полку Ігоревім”, важливо якомога більше урізноманітнити. Підготовку до вивчення шедевра світової літератури, яким є “Слово”, треба розпочати заздалегідь. Доцільно провести конкурс на кращу книжкову виставку. Учасники змагання повинні не тільки підібрати найцікавіший матеріал, а й уміти прокоментувати його. На допомогу юним дослідникам прийдуть бібліотекарі, словесники, учителі історії, малювання, музики. Частина учнів (приблизно третина класу) готуватиме виставку різних видань “Слово о полку Ігоревім”, його перекладів та переспівів. Учитель порадить особливу увагу звернути на ювілейні видання твору, що з’явились у 1985 р., коли світ відзначав 800-ліття пам’ятки. Друга група школярів готуватиме виставку “Слово о полку Ігоревім” у живопису та музиці. Не менш корисною роботою буде охоплена і третя група вихованців, що працюватиме над виставкою “Мотиви та образи “Слова о полку Ігоревім” у художній літературі”. Виставку “Слово о полку Ігоревім” в живопису та музиці” зможуть представити музично й художньо обдаровані діти: один із них прокоментує присвячені “Слову” картини Г.Маковської (комплект їх разом із методичними рекомендаціями випущено у 1986 р. видавництвом “Рад. школа”) або ж ілюстрації Г.Якутовича, гравюри В.Лопати, В.Фаворського, репродукції картин М.Реріха, В.Васнецова, Г.Нарбута. Інший відшукає і ознайомиться з літературою про оперу О.Бородіна “Князь Ігор” чи про музичну композицію М.Лисенка “Плач Ярославни”, підготує розповідь про оперу, використає платівки, ілюструючи свій виступ музичними фрагментами в грамзапису — аріями князя Ігоря, Ярославни.

Основою сучасного уроку є спільна діяльність учителя та його вихованців, і саме такими є уроки учителів-майстрів*. Щоб активізувати роботу учнів на уроці, наставник диференціює завдання і заздалегідь рекомендує своїм вихованцям, які захоплюються історією, прочитати і осмислити уривки з Іпатського та Лаврентіївського літописів про похід Ігоря Святославича 1185 року (за виданням “Літописні оповіді про похід князя Ігоря” — К., 1988; “Слово о полку Ігоревім”. — К., 1986; Літопис руський. — К., 1989). Юні історики намагаються зіставити різні оповіді і допомогти учителю на уроці у висвітленні питання про спільне і відмінне між літописним оповіданням про похід князя Ігоря на половців у 1185 році і поемою “Слово о полку Ігоревім”.

Старшокласникам, які мріють стати військовими, учитель може запропонувати уважно попрацювати з картою походу князя Ігоря і району бойових дій (за “Літописом руським” або за книгою М.Гетьманця “Тайна реки Каялы” — К., 1989) і накреслити схему розташування військ половців і русичів у першій і другій битвах, а також виготовити збільшену копію карти, яка знадобиться під час занять у класі.

Зрештою, свої роботи уже на першому уроці можуть представити і юні художники, їх бачення образів “Слова о полку Ігоревім” зацікавить однокласників під час розмови про образи “Слова”.

Три програми, рекомендовані вчителю на вибір, пропонують досить широкий набір питань, для розгляду яких двох годин недостатньо. Тому окремі з них учитель може винести на самостійне опрацювання, на факультативне заняття, яке можна провести й у вигляді загальношкільної наукової конференції. Кращі виступи обов’язково треба відзначити врученням грамот або ж присвоєнням почесного звання юних дослідників “Слова о полку Ігоревім”.

На першому уроці важливо з’ясувати такі питання:

1. Історична основа “Слова о полку Ігоревім”. 2. Поема і літописне оповідання про похід Ігоря на половців. 3. Образ Руської землі. 4. Образи воїнів, Ігоря, Ярославни, Святослава Київського, “віщого Бонна”. 5. Автор поеми. 6. Жанр, ритміка. Зображувально-виражальні засоби “Слова”.

Учитель пропонує учням активно висвітлювати намічені проблеми, прагне постійно поєднувати лекційний матеріал з елементами бесіди, апелює до попередньо набутих вихованцями знань.

Учитель. На попередніх заняттях ми захоплювались безсмертними рядками “Повісті минулих літ”, яка наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян. Безпосереднім її продовженням в Іпатіївському південноруському списку є Київський літопис. Охоплює він події від 1111 і до 1200 року, а починаючи з 70-х років. Київський літопис подає цілий ряд звісток про половецькі напади на землі наших пращурів, про боротьбу князів-русичів проти половців. Поступово Київська Русь втрачає свою колишню могутність, роздрібнюючись на окремі князівства. Ослаблювали Русь не тільки вороги, а й незгоди між князями, їхні безперервні міжусобиці. Ярослав Мудрий, помираючи, звернувся до синів зі словами: “Якщо ж будете в ненависті жити, в чварах і суперечках, то загинете самі і занапастите землю батьків своїх і дідів своїх, яку здобули вони трудом своїм великим; але живіть у згоді, слухаючи брат брата”*. На жаль, не послухали сини батьківського заповіту, і кочівники-половці, не отримуючи часом належного опору, нападали на руські землі. “У рік 1184. Прийшов був окаянний, і безбожний, і триклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем”, — читаємо в Київському літопису. Запекла боротьба Русі з “диким полем” — з половцями — тривала близько півтора століття, за які половці здійснили на Русь близько 50 великих походів. Відомо ж, що набагато більшою була кількість малих нападів. Чи ж могли древні русичі порятувати свою землю, зарадити лихові?

Учень. Чудеса мужності, героїзму русичів у боротьбі з кочівниками донесли до нас “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Слово про погибель Руської землі” та інші твори. Як відомо, душею переможних походів на половців у 1103–1111 рр. був князь Володимир Мономах, якому на деякий час вдалося припинити процес розпаду давньоруської держави. Недарма ж оповідання для дітей про Володимира Мономаха так і називається: “Переможець половців”.

Учитель. Кілька блискучих походів наприкінці XII ст. організував проти половців київський князь Святослав Всеволодович. Так, літом 1184 року воєнний похід проти половців закінчився успішно: половці були розбиті, близько 700 потрапили у полон, серед них і хан Кобяк. Ігор не брав участі в переможних походах 1183 і 1184 рр., перемоги Святослава, очевидно, спонукали його виступити проти половців власними невеликими силами.

Учениця. Якими ж силами керував князь Ігор?

Учитель. Князь новгород-сіверський Ігор мав нечисленне (6–8 тисяч) військо, в якому переважали вершники. Ігор хотів використати переваги несподіваного нападу на половців, інакше не ризикнув би вирушати в далекий похід з такими незначними силами. Власне, це був і не похід. Військову операцію князя Ігоря доцільно вважати набігом. Найближчими соратниками князя Ігоря були його рідний брат — курський і трубчевський князь Всеволод Святославич, молодший племінник Ігоря — Святослав Ольгович з Рильська та двоє Ігоревих синів — Володимир і десятирічний Олег. 23 квітня 1185 року, у вівторок, вирушило військо Ігоря з Новгород-Сіверська. Були з ним, як засвідчує літописне оповідання, загони молодших князів і прислані чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем ковуї на чолі з воєводою Ольстином Олексичем.

Учень. Слово “ковуї” — певно, синонім слова воїни?

Учитель. Ковуями в той час називали осілих кочівників, відданих руським князям. Вслухаймось у літописне оповідання і звернімо увагу на особливість, властиву не лише конкретно взятому уривку, а й усій літературі періоду Київської Русі: це відчуття значимості того, що відбувається: “У рік 1185. У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода-Сіверського місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з города Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з города Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава Всеволодовича випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, ковуями чернігівськими.

І отож ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць*. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: “Ви бачите? Що се є за знамення?” А вони, поглянувши, побачили це всі і поникли головами, і сказали мужі: “Княже! Се є не на добро знамення осе”. Але Ігор сказав: “Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець — Бог. А нам що вчинить Бог, — чи на добро, чи на наше лихо, — то се нам і побачити”. І, це сказавши, він перебрів Донець”*. А тепер давайте віднайдемо суголосний уривок із “Слова о полку Ігоревім”, де мова теж іде про затемнення сонця, прочитаємо його і порівняємо з літописним.

Учитель. У літописному оповіданні і поемі помітні значні відмінності. Давайте уточнимо, які ж саме?

Учень. Літописне оповідання детально подає всі подробиці походу і поразки князя Ігоря. Є в ньому і епізоди, відсутні в “Слові”, наприклад, опис зустрічі з розвідниками біля річки Сальниці. Літописне оповідання написане прозовою мовою, а “Слово о полку Ігоревім — ритмічною. Своєрідна наспівність відчувається вже у вступі, де автор “Слова” розмірковує над тим, як саме йому повести мову про похід князя Ігоря. Такий заспів відсутній у літописному уривку.

Учитель. І цей перелік збігів та відмінностей можна продовжити, якщо скласти план обох творів за зразком, який подає Ф.Поліщук*, і чітко простежити спільне і відмінне у творах. Плідність такого порівняльного аналізу літописної оповіді і поеми передбачав Іван Франко: “Інтересне оповідання про відомий похід Ігоря на половців з р. 1185, інтересне для порівняння зі змістом поеми, як також для того, що тут Ігор, узятий половцями в неволю, кається своїх гріхів, подібно як Олексій Попович у звісній думі...”*.

Зачитаймо згаданий Франком уривок із Київського літопису, починаючи від слів: “Сказав же тоді Ігор: “Спом’янув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств і кровопролиття вчинив я в землі християнській...” і закінчуючи рядками: “Але, Владико, Господи Боже мій, “не одвергни мене до кінця”, а коли воля Твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам Твоїм”*. Звернімо увагу на такі особливості літописного уривка, як нагнітання риторичних питань, біблійних цитат, інверсій, звернення до Бога з молитвою. Відзначимо, що в тексті наявна своєрідна “промова” князя Ігоря, розмовляють між собою й інші “дійові особи” літописних оповідань. Про діалогічну форму, в яку влита велика частина літописних оповідань, Д.Чижевський говорить як про найяскравішу стилістичну рису Київського літопису, підкреслюючи, що в ньому “говорять” і дружина, і населення, і вороги... Розмови впроваджуються такими словами, як “мовив”, “мовили” (рекоша, нача молвити, начаша повъдати і т.п.). На одній сторінці літопису іноді 4–6 таких речень!”*

А як у “Слові” зображено взяття князя Ігоря в полон?

Учениця.

Ту Игорь князь высълъ изъ съдла злата

а в съдло кощиево.

Уныша бо градомъ забрали,

а веселие пониче (24)

Учитель. Як бачимо, автор “Слова”, на відміну від літописного оповідання, уникає розлогої характеристики обставин, за яких потрапив у полон князь Ігор, нічого не говорить він і про те, як поводився у полоні князь. Автор поеми за допомогою метафоричного перифраза “Ігор-князь висів із сідла злотого та в сідло невольниче” досягає емоційності, образності думки про те, що князь Ігор став половецьким невільником. Разом з тим вчені відзначають подібність стилю літописної оповіді про похід 1185 року за Іпатіївським списком і “Словом о полку Ігоревім”. Причини таких збігів пояснюють по-різному. Докладніше про це можна дізнатися із книги “Літописні оповіді про похід князя Ігоря” (К., 1988). Тільки в “Слові” і літописній оповіді називається річка Каяла. Великий київський князь Святослав, дізнавшись про поразку Ігоря, “изрони злато слово с слъзами смъвшено”. У літописному оповіданні “Святославі же, то слышавъ и велми вздохнувъ”, утеръ слезъ своихъ й рече...” І в літописній оповіді, і в “Слові о полку Ігоревім” використано спільне джерело — до такого висновку прийшли дослідники на основі стилістичного зіставлення творів*.

Учень. Цікаво, що ж то за спільне джерело?

Учитель. Акад. Д.С.Лихачов, говорячи про нього, висловив таке припущення: “І літопис, і “Слово” — обидва залежать від чуток про події, від слави про них. Події “упорядковувалися” в чутках про них і через ці чутки відбилися й тут, і там. У цих чутках відбилися, можливо, й якісь уривки фольклору — половецького або східнослов’янського”*. Зауважимо, що про близькість поетичних засобів “Слова” з поетикою українських і російських пісень, билин, дум першим висловився український вчений М.Максимович, попередньо провівши ґрунтовне дослідження. На думку вченого, “Слово о полку Ігоревім” співзвучне за змістом російським билинам, але в стилі, в характері художніх засобів має більше спільного якраз із українським фольклором. Про південноруське походження пам’ятки висловився і В.Бєлінський, зауваживши, що поетичний світ твору, характер міжлюдських стосунків у ньому суголосні українській народній творчості, гуманним, високоморальним в суті своїй рисам сімейного побуту українців: “Цей твір має відбиток поетичного і людяного духу Південої Русі, яка ще не знала варварського ярма татарщини, грубості і дикості Півничної Русі”*. “Сила слів, — підкреслював М.Драгоманов, — і досі вживаних в Україні: година, туга, оксамити, Днъпре Славутицю і т.п., чимало форм мови, вирази, міра і декуди ритма ті ж самісінькі, що в українських думах, нарешті, характер і дух — усе те не полишає ніякого сумніву, що ми маємо діло з думою XII ст.”*. Для підтвердження близькості “Слова” до української народної поезії М.Драгоманов порівнює зображення поля битви русичів з половцями у поемі (“Чръна земля подъ копыты костьми была посъяна, а кровию польяна: тугою взыдоша по Рускои земли”) з співзвучними рядками української пісні (“Чорна земля зорана і кулями посіяна, білим тілом зволочена, а кров’ю сполочена”); змалювання війська, що наступає (“...чръныя тучя сь моря йдуть, хотять прикритии 4 солнца а в нихъ трепещуть синии млънии. Бити грому великомуі”) вчений зіставляє з українською народною думою: (“Із-за гори хмара виступає, — виступає, вихожає, до Чигирина громом вигримляє, на українську землю блискавицею блискає”), “...Своїми рисами Русь Володимира, Нестора та автора “Слова о полку Игоревъ”, — наголошував М.Драгоманов, — була та ж південно-західна Русь, що в злегка відмінній формі жила і живе й тепер під іменем Малоросії, і коли в ній раніше почався розвиток цивілізації, то се повинно ж проявлятися і в теперішньому стані тамошнього народу; коли так швидко після прийняття християнства Київська Русь дала Нестора, Мономаха, “Волинський літопис”; “Слово о полку Игоревъ”, — то ж повинен же був у всьому тому взяти участь і характер народу, що заселяв і заселяє ту сторону, а не сама тілько відносна близота до Візантії і південно-західної Європи взагалі, хоч і вона, своєю чергою, не могла не вплисти на чуткість народу до цивілізації”*. Автор “Слова” охоплює зором своїм і думками не тільки південну Русь, а й увесь простір Київської Русі, всю територію давньоруської народності. Йому притаманне своєрідне, “ландшафтне бачення” (Д.Лихачов) рідної землі, найвіддаленіших її куточків. “Слову о полку Ігоревім”, як і літописам, житіям святих, історичним повістям, творам Володимира Мономаха, проповідям К.Туровського, “Слову про закон і благодать” Іларіона, притаманні ознаки стилю монументального історизму: тяжіння до мислення широкими масштабами, погляд на зображуване явище мовби з великих відстаней (просторових, часових, ієрархічних), постійне перенесення дії з одного пункту в інший. Це стиль, зазначає Д.Лихачов, “у межах якого все найбільш красиве уявляється великим, монументальним, величним”*. Ознаки стилю динамічного монументалізму (або його ще називають історичним монументалізмом) знайшов розвиток і в живопису, і в давньоруській архітектурі, і в політичній думці. Передати їх прагнули і художники, наші сучасники: звернімо увагу, як зображено землю Руську майстром книжкової графіки В.Лопатою (комплект його ілюстрацій виданий альбомом з методичними вказівками Г.Глухової. — К., 1986; ілюстрації В.Лопати див. і в книзі “Слово о полку Ігоревім”. — К., 1986) або ж Г.Маковською (серію її картин на теми і сюжети “Слова” видано у 1986 р.).

Учениця. Особливу увагу привертають ілюстрації серії, що складаються з 20 картин: “Затемнення сонця”, “Ігор у полоні”, “Плач Ярославни”, “Втеча Ігоря”. Перш ніж розпочати роботу над ілюстраціями за мотивами “Слова”, Г.Маковська вивчала праці істориків, археологів, медієвістів.

Учитель. Звернімо увагу на кольори ілюстрацій. Відчувається, що художниця прагнула передати у своїх картинах багатство кольорів, які в самому творі відіграють дуже важливу роль. Наприклад, синій колір у поемі зустрічається 8 раз, червлений — 6, чорний — 4, сірий — 3 рази, зелений теж. З, білий — 2 рази, багряний — 1 раз*. Кольори у “Слові” найперше відбивають багатство Руської землі, красу і силу природних явищ — моря, Дону, землі, хмар. 20 раз вживається в поемі вираз “Руська земля”. Як слушно підкреслюють дослідники, Руська земля для автора “Слова” — не тільки земля у прямому значенні, не тільки давньоруська природа, а й народ, що населяє землю Руську. У поемі постає образ народу-ратая, народу-воїна, народу-захисника. Багато горя русичам приносили міжкнязівські чвари. У символічно-міфологічних образах змальовується горе Руської землі: піднялася Діва-обида і пішла по Русі...

Учень. Образ цей прекрасно відтворений художником В.Лопатою*: сплеснула Діва-обида лебединими крильми біля синього моря, і втекли геть із землі Руської часи злагоди, миру, достатку. Князі стали на себе крамолу кувати, на мале велике говорити. А вороги тим часом нівечили землю Руську, завдавали їй невиліковних ран. Автор осуджує князів-русичів, причому критиці він піддає не окремих князів, а всю родову політику давньоруських князів — від Володимира до Ігоря. Вся історія за півтораста років, слушно підкреслюють дослідники*, — під судом “Слова”. Сміливість незвичайна, навряд чи є аналоги їй у світовій літературі. Крім того, у світовій літературі Середньовіччя важко знайти твір, подібний до “Слова”, в якому діяли б такі великі маси людей на величезних територіях. Дія розгортається від Білого до Чорного моря, від Карпат до Волги. Читаючи “Слово”, зустрічаємо назви міст: Київ, Чернігів, Курськ, Путивль, Галич, Полоцьк, Переяслав, Білгород, Римів, Корсунь, Тмуторокань та ін. Події розгортаються у різних місцях одночасно. Щоб змалювати бурхливе життя русичів, автор вдається до гіперболізації. Руська земля подана автором “Слова” у широкій часовій перспективі: наприклад, коли військо князя Ігоря вирушає в похід, за Сулою іржуть коні, в Києві дзвенить слава, в Новгороді труби трублять, а в Путивлі стяги стоять. Величний образ землі Руської займає у “Слові” центральне місце, несучи основне ідейно-смислове навантаження, адже доля рідного краю є предметом тривожних роздумів, гірких уболівань автора, який закликає князів припинити чвари, об’єднатися перед битвою з зовнішнім ворогом. Саме цій головній думці підпорядковані і вся система образів поеми, її композиція, художні особливості. Ознаки помітної ідеалізації відмічаємо, говорячи про князя Святослава, що зображений у “Слові” грізним, величним, авторитетним для інших руських князів. Святослав постає борцем за єдність між князями, в той час як насправді (про це свідчать історичні джерела) він далеко не завжди ставив інтереси Руської землі вище за власні й часом діяв корисливо. Святослав боляче переживає поразку Ігоря, яка принесла багато лиха всій Руській землі. Не випадково його “слово” автор називає “золотим”. Чому, як ви вважаєте, слово те “зі сльозами змішане”?

Учениця. Святослав страждає від нерозважливості, легковажності молодших князів, думки його тільки про те, як помститися ворогам рідної землі, як принести їй полегшення. Саме таким зображений князь і на картині В. Лопати “Золоте слово” князя Святослава, де він постає на тлі Софійського собору — святині Київської Русі, видатної пам’ятки культури.

Учитель. Мудрим і величним, як Софія Київська, є звернення Святослава до братів Ігоря та Всеволода, яким він докоряє за неузгодження їхніх вчинків з іншими князями, за прагнення до слави особистої і забуття інтересів народних. Водночас ставлення київського князя до нерозсудливих братів співчутливе, по-батьківськи любляче.

З великою любов’ю і симпатією зображений у “Слові” князь Ігор. З любов’ю і повагою ставляться до Ігоря інші князі — наприклад, Всеволод називає його єдиним братом, світлим світом. Разом з тим автор не тільки милується хоробрістю Ігоря, його спритністю, відвагою, а й засуджує князя за егоїзм, марнославство, нерозважливість, бо ж той виступив у похід, не погодивши дій з іншими. П.Охріменко називає князя Ігоря героїчною і трагічною фігурою нашої історії, зауважуючи, що з історико-літературного погляду поєднання позитивних і негативних рис в образі Ігоря — незвичайне явище для літератури раннього середньовіччя*. Зображуючи невдалий, непогоджений усіма руськими князями похід Ігоря проти половців, автор підводить нас до ідеї єднання, активно втручається в хід подій, який стає реальною загрозою існуванню його рідної землі.

Всеволода автор зображує спрощено, однопланове, називає буй-туром, підкреслюючи його військову майстерність, сміливість, хоробрість, надзвичайну фізичну силу. На відміну від Ігоря, слушно зауважує С.Пінчук, він показаний не як військовий діяч, а як воїн-рубака*.

Учень. А в Київському літопису за Іпатіївським списком говориться ще й про те, що Всеволод “любовь имъяше ко всим”.

Учитель. Про доброту Всеволода, його сердечність, яка виявляється у ставленні до старілого брата Ігоря, говориться і в “Слові”, і в Київському літопису. Літописець створив образ воїна, який “всих удалъе, рожаемь, й воспитаемь й возростом, й всею добротою й мужественою доблестью...”* Всеволод — це воїн-силач, який водночас має добре серце, відвагою у битві на Каялі він нагадує билинного героя; його дружинникам-курянам також немає рівних у силі. Інші князі охарактеризовані в поемі досить стисло, але “кожен в аспекті тієї користі, яку можуть вони принести Русі в боротьбі за її незалежність і єдність”*. Дослідники звертають увагу на те, що сучасні авторові “Слова” князі змальовані переважно позитивно, хоча виразно вчуваються й докірливі інтонації за недалекоглядність правителів Руської землі.

Учень. Цього не скажеш про великого князя Володимира Святославича, що жив у Х–XI ст. і княжив у 979–1015 рр., задовго до зображених у “Слові” подій. Автор “Слова” згадує його з пошаною як найвидатнішого старокиївського князя, що мудро правив землею Руською.

Учениця. На мою ж думку, з найбільшою теплотою в “Слові” мовиться про руських жінок, особливо про дружину Ігореву — Ярославну. Я знаю напам’ять плач Ярославни у переспіві Т.Шевченка і хотіла б його прочитати.

Учитель. Настав час звернутись і до образу Ярославни — одного із найпривабливіших жіночих образів у світовій літературі. У літературі ж східнослов’янській, за одностайним твердженням учених, він є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Бажаючі зараз можуть взяти участь у невеличкому конкурсі на краще прочитання плачу Ярославни. Основні умови конкурсу: виразно прочитати та прокоментувати плач Ярославни у переспіві Т.Шевченка, дати відповіді на запитання слухачів. А своєрідним камертоном нашого конкурсу хай будуть слова М.Драгоманова: “Славний плач Ярославни — се не що інше, як пісня української дівчини...”*.

Після завершення конкурсу, підведення підсумків розглядаємо питання про авторство поеми. Маємо десятки гіпотез і велику літературу (як наукову, так і художні твори), де порушується проблема автора “Слова”. Так, однією з найбільш відомих є гіпотеза акад. В. Рибакова про те, що ним був знатний дружинник, вхожий до княжого середовища, боярин Петро Бориславич. З доказами вченого бажаючі можуть ознайомитись, звернувшись до його праць: “Русские летописцм й автор “Слова о полку Игореве” (М., 1972), “Петр Бориславич:

Поиск автора “Слова о полку Игореве” (М., 1991). Думку В. Рибакова поділяє і дослідниця В. Франчук. Письменник В. Малик у романі “Черлені щити” подає художній образ співця, що створив безсмертну пам’ятку давніх слов’ян — боярина Славути. Учені називали й інші прізвища: Рагуїл Добринич (В. Федоров, С. Пінчук), Тимофій Рагуїлович (І.Новиков), співець Митуса (О.Югов), Ольстин Олексич (М.Сокол), Біловолод Просович (К.Бугайчук). Нові версії з’явились і за останні роки, особливо ж зріс інтерес до проблеми авторства у зв’язку з відзначенням у 1985 р. 800-літнього ювілею “Слова”. Так, М.Шарлемань, І.Кобзєв, В.Чивіліхін називають автором головного героя поеми — князя Ігоря; О.Знойко, В.Грабовський — Святослава Ольговича, князя рильського. Деякі дослідники вважали авторкою і Ярославну, і навіть Володимира Ігоровича, сина князя Ігоря, якому у 1185 році було всього лише15 років.

Найбільш ймовірною гіпотезою, найпереконливішою на нинішньому етапі вивчення “Слова” О.Мишанич називає концепцію Л.Махновця*. Л.Махновець, працюючи багато років над перекладом “Літопису руського” за Іпатським списком, а також над виданнями самої поеми, проаналізувавши і ґрунтовно вивчивши родовід руських князів (всього 299 чоловік), прийшов до висновку, що автором “Слова” міг бути Володимир Ярославич — старший син галицького князя Ярослава Осмомисла, онук Юрія Долгорукого, рідний брат Ярославни, зять великого київського князя Святослава Всеволодовича. Цыкаво, що до такого ж висновку дыйшов (незалежно выд Л.Махновця) ы Богдан Лепкий. Аби пересвыдчитися, прочитайте його оповыдання “Кояла”! На нашій виставці представлена монографія Л.Махновця “Про автора “Слова о полку Ігоревім” (К., 1989), в якій дослідник доводить, що Володимир Ярославич не брав участі у поході проти половців у 1185 р., а після втечі Ігоря з полону прибув із ним до Києва, де на честь щасливого повернення новгород-сіверського князя було влаштовано урочистий прийом, що відбувся, як вважає Л.Махновець, 15 серпня — в день Успіння Пресвятої Богородиці, в день храмового свята у церкві Богородиці Пирогощі. Тоді ж Володимир Ярославич і виголосив-проспівав “Слово о полку Ігоревім” у княжому теремі, і була це, твердить вчений, певною мірою імпровізація, яку записав якийсь книжник.

Л. Махновець відзначає енциклопедичність історичних, державних, політичних, природничих знань, якими володів автор “Слова”, — інтелектуал, інтелігент XII ст., що стояв на висоті передових, всенародних по суті своїй поглядів свого часу*. Автор “усовіщає” князів припинити чвари і спільно виступити проти половців “за землю Руську, за рани Ігореві, смілого Святославича”, народ і народні інтереси перебувають в центрі його уваги, хоч і не завжди є предметом зображення.

До особистості автора не слабнуть увага та інтерес не тільки науковців, письменників, просто любителів “Слова”, а й художників, скульпторів. Звернімо увагу, приміром, на картини  1 та  20 Г.Маковської — перша і остання із серії її картин присвячені автору. Таке своєрідне обрамлення видається не випадковим, воно ще раз підкреслює провідну роль образу автора в ідейному змісті “Слова”. Передати це прагнуть і скульптори — в місті Трубчевську відкрито пам’ятник автору поеми.

У згаданій праці Л.Махновець доводить також, що автором “Слова” і автором літописної повісті про похід князя Ігоря на половців є одна особа. Володимир Ярославич, вважає дослідник, написав цю повість у Києві за відомостями, одержаними від Ігоря Святославича і Святослава Всеволодовича — київського князя.

Учень. Я читав газетну статтю краєзнавця В.Суховєєва*, де автором “Слова” і водночас автором літописного запису названий літописець і боярин, полководець Петро Бориславич. Автор гіпотези посилається на зроблені під час розкопок двору Петра Бориславича інтригуючі знахідки: срібний наконечник ножен бойового меча із зображенням сокола та камертон. А в заспіві до поеми, згадуючи співця Бояна, автор говорить:

Помняшетъ. бо, речь, първихъ временъ усобиць —

тогда пущеть 10 соколовь на стадо лебедъй...

Учитель. Що ж, можемо порадіти факту появи ще однієї версії, яка промовисто свідчить про негаснучий інтерес до давньої пам’ятки. Водночас розділяємо тривогу О.Мишанича з приводу того, що зростання числа праць викликає збільшення кількості домислів, очистити від яких “Слово” є важливим завданням учених-медієвістів*. Отож давайте звернемося у першу чергу до тексту “Слова о полку Ігоревім” і, пильно вчитуючись, спробуємо написати невелику творчу роботу на одну із тем: “Жіночі образи “Слова о полку Ігоревім”; “Плач Ярославни” — один з шедеврів світової літератури”; “Образ Руської землі у “Слові”; “Яким я уявляю собі автора поеми”; “Образи “Слова” в образотворчому мистецтві”, “Вплив “Слова” на розвиток сучасної літератури”; “Образ Бояна у “Слові о полку Ігоревім”.

Таким чином, знання і розуміння поеми є першочерговим, але не остаточним. Попереду ще й опрацювання спеціальної літератури, яка допоможе глибше осягнути обрану вами тему, зацікавить, а можливо, й спонукає до самостійної наукової роботи.

ПОДОРОЖ ШОСТА

“Слово о полку Ігоревім”

(продовження)

Продовжуючи вивчення “Слова”, розглянемо такі питання:

1. Жанр, ритміка, зображувально-виражальні засоби “Слова”. Природа в поемі. Відповідність жанру, композиції, художніх засобів “Слова” його ідейному змістові.

2. Використання традицій та зображуввльио-виражальних засобів світської літератури. Вплив народної творчості.

3. Зв’язок “Слова” з героїчним епосом у світовій літературі.

4. Прогресивне значення “Слова” як твору, що закликав до єдності князівств і спільної оборони батьківщини від навали загарбників-половців. Засудження міжкнязівських усобиць. Високий патріотизм “Слова”.

5. Художні переклади й переспіви поеми.

6. “Слово о полку Ігоревім” — літературна пам’ятка світового значення.

У ході занять необхідно зупинитись і на таких теоретичних поняттях, як: “Колективний герой. Єдність форми і змісту художнього твору. Автор у творі. Ритмічна проза”. Учитель може скористатись і посібником О.Бандури “Вивчення елементів теорії літератури у 9–11 класах” (К., 1989), в якому на матеріалі “Слова” розглянуто відмінність термінів “тема” та “ідея” в аспекті їх організуючої ролі в художньому творі. Доцільно скористатись вивченим уже матеріалом з курсу давньої української літератури і, пояснивши дітям відмінність термінів “тема” та “ідея”, “тема” та “тематика”, “зміст” та “форма”, поставити їм ряд запитань:

1. Яка основна тема “Слова о полку Ігоревім”? Назвіть допоміжні теми “Слова”. Як називається сукупність усіх тем?

2. З’ясуйте відмінність формулювань: тематика “Слова” і тематика оригінальної літератури Київської Русі. Що становить собою зміст художнього твору? У чому полягає особливість змісту “Слова о полку Ігоревім”? Що становить собою форма художнього твору?

Відповіді учнів учитель доповнить, поглибить. Разом з учнями учитель поставить проблему багатства змісту “Слова” і наголосить на тому, що виявилось воно чи не найповніше у складній поліфонічній композиційній побудові твору. Композиція “Слова” з усіма її елементами (лірично-поетичннй вступ, або три основні частини, зачин, завершення твору хвалою князям руським та дружиш), жанр твору, вся система образів і поетичних засобів — все це підпорядковується головній ідеї і попередженню про половецьку небезпеку, заклику князів руських до об’єднання, до припинення чвар і ворожнечі. Автор поставив вагому суспільну мету, яка зумовила композиційну структуру “Слова”, його образну цілісність. Побудова поеми чітка, струнка, всі її частини взаємопов’язані, усі компоненти — і жанр, і ритмізована мова, і художні засоби — підпорядковані завданню розкриття ідеї поеми.

У єдності змісту і форми художнього твору провідна роль належить змістові. Але разом з тим форма — спосіб виразу і прояву змісту — не є інертною, оскільки сприяє виразнішій і чіткішій реалізації змісту. Цінність “Слова о полку Ігоревім” визначається двома найважливішими чинниками: багатством ідейно-емоційного змісту і досконалістю художньої форми.

Приступаючи до розгляду названих вище питань, вчитель може скористатися, готуючись до уроку, науково-методичними посібниками: “Слово о полку Ігоревім” С.Пінчука (К., 1990), “Український фольклор. Давня українська література: Практичні заняття” (К., 1991), “Вивчення давньої літератури у 8 класі” (К., 1984). Ми ж обмежимося найважливішими доповненнями, зауваженнями та посиланнями на джерела, в яких словесник знайде ґрунтовнішу розробку того чи іншого питання.

Так, при висвітленні питання про жанрову форму “Слова” учитель зазначить, що ця проблема є однією із спірних у вивченні пам’ятки. Ряд вчених і сьогодні вважає, що з’ясувати жанрову форму “Слова о полку Ігоревім” неможливо, оскільки у творі складно переплетені ознаки відразу кількох жанрів.

Учитель. Звернімось до тексту “Слова” і віднайдімо в ньому, як сам автор називає свій твір.

Учень. У тексті “Слова” сам твір названо і “словом”, і “піснею”, і “повістю”.

Учитель. Отже, в “Слові о полку Ігоревім” знаходимо ознаки кількох жанрів: ораторського твору, воїнської історичної повісті і героїчної пісні. Наприклад, І.Єрьомін доводив, що “Слово о полку Ігоревім” — це зразок ораторського мистецтва, тобто твір, звернений до читача, слухача*. Ф.Поліщук називає твір ще й воїнською повістю, що має свій особливий стиль*. С. Пінчук, щоб точніше визначити- жанр “Слова”, радить розглядати твір у системі жанрів світової літератури, бо ж він має не лише національне, а й світове значення*. Помилка дослідників, вважає С.Пінчук, полягає в тому, що вони намагаються визначити жанр “Слова о полку Ігоревім” шляхом зіставлення з жанрами, які були в давньоруській літературі. А “Слово”, підкреслює дослідник, хоч і виросло на грунті літературної традиції Київської Русі, є твором наскрізь оригінальним як за змістом, так і за формою і в жанровому відношенні відрізняється від усіх відомих нам творів Київської Русі. Переважна більшість словознавців, говорячи про жанрову форму “Слова о полку Ігоревім”, називає його героїчною, ліро-епічною поемою, в якій фольклорні елементи тісно переплітаються з книжними. Як інформацію до подальших роздумів варто сприйняти і міркування Ю.Лотмана про “Слово” як типове “діяння”. “Не дивлячись на те, що дійовими особами є персонажі “історичного” плану, все витлумачення смислу подій повернуто до витоків. Звідси, основна концепція “Слова”: похід Ігоря — “поновлення” походів Олега Гориславича, який трактується як “зачинатель” міжусобиць на Русі”*. Як аксіому сприймаємо положення про генетичну близькість поеми до українських героїчних пісень і, як підкреслював М.Драгоманов, до українських народних дум, переказів. Разом з тим “Слово” як героїчна поема має і свої специфічні особливості. Дослідниками давно помічено, що “Слову о полку Ігоревім” більше, ніж іншим героїчним поемам, творам епічного роду, властивий ліризм. “Хоч композиційним каркасом в його найзагальніших обрисах ця тема епічна, однак важко сказати, що має більше значення для розкриття змісту твору — чи лаконічна епічна розповідь, чи глибоколіричне авторське висвітлення подій, ліричні відступи, роздуми. Хвилюючий ліризм — це риса староруського героїчного епосу, яким є “Слово о полку Ігоревім”, — справедливо відзначає С.Пінчук*.

Д.Лихачов* висловлює думку про маятниковий рух теми у “Слові”, вказуючи на те, що услід за розповіддю про один географічний пункт в дію вводиться географічний пункт на протилежному кінці Русі, за загальним роздумом іде конкретний факт і навпаки; услід за подією — ліричне зітхання і услід за сучасною автору дійсністю — звернення до історії. Цікавою є і гіпотеза вченого: чи не розраховане “Слово о полку Ігоревім” на двох виконавців? Адже в поемі постійно відчувається своєрідний ритм — його Д.Лихачов умовно називає бінарним, виокремлюючи чергування ударів — смислових, фразових, логічних: мовби своєрідне запитання і відповідь, мовби факт і узагальнення, мовби узагальнення і факт. І тільки у кінці поеми, розвиває свою гіпотезу вчений, ці два удари зливаються в один сильний. Бажаючі можуть детальніше ознайомитись із висновком дослідника “Слова”, звернувшись до праць, присвячених проблемі ритмічної організації мови поеми. Довкола цієї проблеми від часу видання поеми і до сьогоднішнього дня не стихають суперечки. С.Пінчук наводить цікаві факти про те, як дослідники намагались підігнати “Слово” під звичні літературні віршовані розміри: німецький перекладач, приміром, твердив, що поема написана хореями і амфібрахіями, інший дослідник говорив про те, що “Слово” складено гекзаметрами тощо. М.Максимович, О.Пушкін, М.Драгоманов вказували на спорідненість пам’ятки з українськими народними думами. О.Потебня писав, що він не знає іншого давньоруського твору, до такої міри пройнятого народнопоетичними стихіями*. Крім того, О.Потебня підкреслював, що “Слово о полку Ігоревім” є твором глибоко національним, фольклорним і за змістом, і за формою. Вчений також відзначав дивовижну цілісність поеми, порівнюючи її з шедеврами народної поезії. О.Потебня переконливіше і раніше за інших вчених зумів виявити зв’язки “Слова” з фольклорною поетикою, а Ф.Колесса своєрідно поглибив положення попередника. Досліджуючи походження народних дум, Ф.Колесса довів, що виникли вони на основі народних голосінь, які побутували ще з доісторичних часів. Таким чином, ритміка “Слова” подібна до народних голосінь, які є, на думку Ф.Колесси, проміжною ланкою, що зв’язує “Слово” з думами і вказує на спільність їхнього походження.

Сучасні дослідники “Слова о полку Ігоревім” погоджуються, що поема близька до голосіння своїм загальним сумним тоном, а плач Ярославни, і в першу чергу жінок руських за вбитими воїнами, — це використаний автором зразок давніх голосінь. Відгомін голосінь вчувається і в плачі Ярославни — пригадаймо, що М.Драгоманов називав його піснею української дівчини.

Музичну силу “Слова”, його ритміку, що підтримується багатою алітерацією, докладно проаналізував і Д.Чижевський, зауважуючи, що “Слово” свого часу могло бути піснею “типу речитативу з музичним супроводом”*. Говорячи, що мова “Слова” сильно ритмізована, Дмитро Чижевський разом з тим наголошує, що “усі спроби знайти в “Слові” хоч би рештки якоїсь віршованої ритміки не вдалося”. І все ж пошуки в цьому напрямі продовжуються, в чому переконує спроба московського словознавця В.Стеллецького* вилучити 260 рядків поеми (із загальної кількості 504) і характеризувати їх як віршові. Близько 170 рядків тексту “Слова” дослідник відносить до ритмізованої прози, якій властива особлива наспівна інтонація. Така категоричність вимагає глибших доказів, як і твердження дослідника, що ритмічна проза організована абсолютно за тим же принципом, що й вірші. Коли ж учений говорить про відмінність ритмічної прози від віршового тексту, спостереження його видаються слушними. Так, для ритмічної прози характерні звертання, окличні речення, риторичні питання, менша упорядкованість складів, наголосів: ритмічна проза розчленовується на ритміко-синтаксичні одиниці, що не відрізняє, а єднає ритмічну прозу і вірш.

Учителю важливо не нав’язувати своїм вихованцям чужої точки зору, а дати їм можливість зробити самостійні спостереження, заставивши уривок із “Слова о полку Ігоревім” з літописним: це можуть бути уривки, в яких зображено один і той же момент — розпал бою між половцями і русичами. У даному випадку мова йтиме про відмінності між мовою прозовою, притаманною літопису, і мовою ритмічної прози, характерною для поеми.

Учні — хай не без допомоги наставника — відзначать, що мова уривка із “Слова” більш піднесена, урочиста, у ній більше поетичних слів, більш упорядкованим є чергування наголошених і ненаголошених складів. Разом з тим мова ритмічної прози відмінна від мови вірша. Учитель наголосить на двох суттєвих відмінностях (у ритмічній прозі вільніше, ніж у вірші, розміщені наголоси і майже повністю відсутня рима*) і разом з учнями зробить висновок, що ритмічна проза стоїть між мовою прозовою і віршованою.

Для закріплення цього цікавого матеріалу можна запропонувати учням самостійно обміркувати питання:

1. Якими засобами досягнуто ритмічності “Слова о полку Ігоревім”?

2. Наведіть зразки різного ритму в “Слові”: тривожного, бадьорого, енергійного або ж розлогого. Чим у кожному випадку зумовлюється такий ритм?

Доповнюючи відповіді учнів, учитель зазначить, що ритмічна будова “Слова о полку Ігоревім” (асонанси, алітерації, своєрідна ритмічність, членування тексту) тісно пов’язана із середньовічною літературною школою. Митці Київської Русі були обізнані і з найважливішими поетичними засобами, уміли їх застосовувати у своїх творах. Так, вчені довели, що Іларіон Київський, Нестор, Кирило Туровський, Данило Заточник і автор “Слова о полку Ігоревім” були знайомі з положеннями класичної поетики, висунутими у риторичному трактаті відомого християнського граматика IV ст. Георгія Херобоска “О образъх”. Слов’янський переклад цього трактату дійшов до наших далеких предків у “Изборнике 1073 р.”, що був переписаний для чернігівського князя Святослава. Поради візантійського письменника використовувались багатьма книжниками Київської Русі, але не бездумно і не абсолютно в плані наслідування, бо ж, як зазначає Г. Нудьга, в тих художніх засобах, які рекомендував Херобоск, було багато такого, що ріднило їх з поетикою фольклору, а більшість образів була відома майже всім європейським народам і вживалася як у поетичній, так і в розмовній мові*. У невеликому теоретичному викладі Херобоска наші давні автори віднайшли майже всі поетичні тропи і фігури, якими і сьогодні користуються сучасні поети, письменники, літературознавці. Як підкреслює Г.Нудьга, давні наші літератори вміли розрізняти багато різновидів кожної поетичної фігури: метафори, гіперболи, алегорії, метонімії, порівняння, персоніфікації, іронії та ін. Твір Херобоска, хоч і не був широко розповсюдженим, все ж мав вплив на вироблення тогочасного літературного стилю загалом і на “Слово о полку Ігоревім” зокрема. Автор “Слова” застосовує в своєму творі майже всі поетичні тропи та фігури, рекомендовані Георгієм Херобоском у його праці “О образъх”. Найхарактернішою рисою поеми є її складний символізм, стверджує Дмитро Чижевський, зауважуючи, що поряд з розповіддю про реальний хід подій “зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише в символах”*. У першу чергу вчений виділяє такі образи-символи, як “криваве вино” (кров), “пир” (битва), “сонця”, або “кармазинові стопи” (князі), зазначаючи, що вживання символів у “Слові” нагадує “почасти техніку скандинавської поезії”, наприклад, “молоді місяці” — молоді князі, “сідло кощеєво” (рабське) — полон тощо.

Апелюючи до думки Д.Чижевського про те, що дійсність майже цілком зникає для нас під серпанком символіки, вчитель наголосить на тому, що більшістю образів-символів “Слово” перегукується з усною народною творчістю. Як у народній українській пісні, так і в поемі похилене дерево є символом смутку, образ лебедя символізує зажуру, печаль. У “Слові”, пригадають учні, саме лебединими крилами плеснула Діва-обида, проганяючи часи благополуччя (тут можна розглянути ілюстрацію Г.Маковської чи В.Лопати). Фольклорну основу мають у “Слові” і сни, передчування, зловісні віщування майбутнього. Так, зловісні чорні ворони — це передвісники нещастя, а героїчні соколи та кречети — символи “хоробрих русичів”. Величний птах орел сприймається як символ поетичного натхнення або як вісник перемоги. Фольклорне коріння має і сон князя Святослава, насичений язичницькою символікою, обрядовою поетикою. Вражає така деталь: коли князя покривали чорним покривалом, він лежав на тисовому ліжку. Деталь ця, підкреслює С.Пінчук, не випадкова, вона підсилює тривожне звучання сну, бо тисове ліжко асоціюється з труною*. П.Толочко уточнює, що звичай ховати померлих на ліжках (або “одрах”) типово християнський, більше того — візантійський звичай, і ця малопомітна деталь ще раз засвідчує синкретизм мислення древніх русичів, наводить на думку, що народна культура домонгольського часу була складнішою, ніж просто християнською, і багатомірнішою, ніж двовір’я*.

Характером зображення природи поема теж споріднена з усною народною творчістю. Явища природи динамічні, пейзаж постійно змінюється, більше того — персоніфікується, набуваючи людських якостей. Коли Ігор втікає з полону, йому допомагають і вітер, і море, і очерети, і різноманітні птахи. Природа в поемі то співчуває і сприяє діям героїв, то стає на перешкоді, попереджаючи про невдачу, поразку (від затемнення на небі затьмарилось сонце, тривожна ніч будить птаство). Тим, хто любить природу, учитель може запропонувати назвати і охарактеризувати звірів та птахів, які беруть участь у зображених подіях, довести точність описів (сороки в поемі “строскоташа”, зегзиця “кичет”, галки “говоряхуть”, ворони “гра-яхуть”, дятли “тектом путь кажут”, орли “клекотом зовуть”, а соловей “ущекотал” тощо).

Назви птахів зустрічаються в “Слові” 54 рази, назви рік — 23 рази, до того ж ріки сприймаються автором як живі істоти. Трави і дерева теж співчувають героям поеми.

Учень. Я помітив, що трави і дерева двічі в “Слові” никнуть від жалю, схиляються до самої землі з тугою. Перший раз — коли автор описує поразку русичів у битві з половцями, другий — при згадці про загибель молодого князя Ростислава Всеволодовича.

Учитель. Дослідники “Слова о полку Ігоревім” давно помітили, що в деяких образах поеми стирається грань між світом людини та природи, і вони, займаючи проміжне місце, виступають як міфічні постаті. Давайте разом уточнимо, що це за міфічні образи.

Учениця. Напевно, це Діва-обида, про яку ми вже говорили сьогодні.

Учитель. Не тільки вона. Це ще і язичницькі боги Хорос, Велес, Даждьбог, це і птиця Див. Слухотворення природи в “Слові” має поетичний характер, який значною мірою зумовлює виняткову художньо-поетичну силу твору. Зображення природи надає цінності поемі як унікальному краєзнавчому джерелу, за допомогою якого можна отримати інформацію про фауну та флору Київської Русі.

Цікаві міркування про роль природи як дійової особи “Слова”, про безпосередній зв’язок її з українською народною творчістю можна прочитати в працях О.Білецького*, М.Гудзія*, Г.Сумарокова*.

Чимало ґрунтовних розвідок присвячено й проблемі поетики “Слова”, зображувально-виражальним засобам поеми. Основні з них учитель уже згадував, рекомендував своїм вихованцям. Можна й практично попрацювати під час уроку з текстом “Слова”, провести невеликий конкурс на кращого знавця першої в історії української літератури поеми. Кожен, хто відповість на запитання, отримає жетон з відповідною кількістю балів, у кінці конкурсу переможець визначається за найбільшою кількістю набраних балів.

1. Відшукайте і прокоментуйте слова церковно-релігійного вжитку. Яка, на вашу думку, їх питома вага в “Слові”?

2. Наведіть зразки лексики, що функціонує і в сучасній українській мові.

3. Джерелом яких крилатих слів є поема?

4. У яких художніх творах вам траплялися вислови із “Слова”?

5. Що таке символ? Які образи-символи ви зустрічали в поемі?

6. Які метафори із твору вам найбільше запам’яталися?

7. Наведіть приклади гіпербол.

8. Назвіть найяскравіші порівняння зі “Слова”.

9. Прокоментуйте значеннєву роль образу сонця у творі.

10. Розкрийте функції риторичних звертань у “Слові” (звертання до Бояна, до чорного ворона, до поганого половчина, до Руської землі, до князя Всеволода).

11. Наведіть постійні епітети до слів: “ворон”, “сонце”, “земля”, “поля”, “половці”, “русичі”.

12. Які художні твори про “Слово о полку Ігоревім” ви знаєте?

13. Назвіть найбільш відомих авторів художніх перекладів та переспівів “Слова”.

Таким чином, конкурс-гра логічно підведе до висвітлення такого важливого питання, як художні переклади та переспіви поеми. Якщо на уроці буде представлене видання твору, упорядковане О.Мишаничем (К., 1986), куди увійшли поетичні переклади Т.Шевченка, С.Руданського, Ю.Федьковича, І.Франка, Панаса Мирного, М.Чернявського, В.Щурата, М.Рильського, Н.Забіли, Вас. Шевчука та ін., то учням нескладно буде зорієнтуватись в останньому питанні. Учитель додасть, що сьогодні коло перекладачів значно розширилось, оскільки в літературний обіг повертається творчість письменників, донедавна несправедливо замовчуваних, не поцінованих належно. Так, автором кращого перекладу поеми польською мовою є Богдан Лепкий, працю якого високо оцінив І.Франко. Споріднена зі “Словом о полку Ігоревім” і поема О.Турянського “Поза межами бою”, написана теж ритмізованою прозою, позначена високою образністю і деякою спільністю ситуацій (автор створив свою поему під час італійського полону на острові Ельба). “Діва-Обида” — так називається віршований твір Є.Маланюка, пройнятий почуттям болю і тривоги за долю України, надією на її відродження:

Повстань, як древлє! Панцир з міді

Замінить лахи й ганчірки —

І знов дівоча стать Обиди

Звитяжно гляне у віки*.

Від часу відкриття “Слова” з’явилося вже близько 100 його перекладів та переспівів. Більше п’ятдесяти із них — російськомовні, найцікавіші інтерпретації В.Жуковського, А.Майнова, М.Заболоцького, Л.Тимофеєва, М.Гудзія, Д.Лихачова, М.Рилєнкова, В.Стеллецького. Білоруською мовою “Слово” переклали М.Богданович і Я.Купала, грузинською — С.Чіковані, абхазькою — Д.Гуліа, вірменською — В.Вагулі. Відомі переклади поеми і китайською, норвезькою, болгарською, англійською мовами.

Мотиви, образи “Слова” відчутні як у давній, так і в новій літературі. Вчені знаходять сліди “Слова” в “Апостолі” 1307 року, у “Повісті про Акіра Премудрого”, у “Слові про Лазареве воскресіння”. Якщо ж говорити про ознаки прямого наслідування поеми, то в першу чергу необхідно назвати пам’ятку російської прози кінця XIV ст. — “Задонщину”. Складним і багатогранним є вплив “Слова” на літературу нового часу. Дослідники говорять про різні рівні цього впливу: не лише через переклади та переспіви, а й через використання мотивів та образів “Слова” в художніх творах цілого ряду письменників. С.Пінчук доказово простежує нове життя образів та ремінісценцій поеми в історичній прозі та п’єсах сучасних письменників. Дослідник доводить вплив “Слова” на галузь художніх традицій сучасної літератури, тобто йдеться про сприйняття і розвиток новою літературою тих принципів словесної образотворчості, на яких виростає неповторна поетика “Слова”*. С.Пінчук вбачає вплив поеми на саму культуру естетичного мислення української новітньої літератури, зокрема на твори, що представляють своєрідну стильову течію в прозі, ознаками якої називають романтичну піднесеність, гіперболічність зображення, складну метафоричність, високу поетичність мови, розмаїту образність. Це твори Олександра Довженка, Юрія Яновського, Григорія Косинки, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, багатьох інших митців, у творчість яких “Слово” увійшло як органічний компонент.

Давньоруська поема надихає майстрів живопису, скульптури, музики, майстрів різця. Крім згаданих уже нами гравюр В.Лопати, ілюстрацій Г.Маковської, назвемо відомі роботи В.Васнецова, М.Реріха, В.Фаворського, А.Петрицького, Г.Нарбута, О.Кульчицької. На попередньому занятті ми детальніше говорили і про музичні твори — оперу О.Бородіна “Князь Ігор”, музичну композицію М.Лисенка “Плач Ярославни”.

“Слово о полку Ігоревім” є гордістю не лише української, а й світової літератури, займаючи почесне місце поряд із такими шедеврами середньовічного епосу, як іспанська “Пісня про мого Сіда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, французька “Пісня про Роланда”, грузинська поема “Витязь у тигровій шкурі”. Д.Чижевський писав, що найближчими до “Слова” є староанглійський епос VIII ст. “Беовульф”, французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос, останній, зокрема, своїми численними алітераціями. Відзначив учений деяку співзвучність “Слова” зі скандинавськими сагами, але зіставлення зі скандинавським епосом ще більш увиразнили думку про неперевершені художні достоїнства давньоруської поеми: “Стилістичні засоби “Слова” — повторення, ніби рефрени, гра натяками, недомовлення, алітерації, хоч і знаходять певні нечисленні паралелі в скандинавських сагах, але сполучені з такими важливими різницями, що “Слово” й досі залишається усамітненим твором не лише в староруській, а й в європейській літературі”*. Завершити розмову про твір, що є “супутником життя цілих поколінь” (С.Пінчук), можна цікавим завданням, яке формуватиме в учнів навички самостійної пошукової роботи, закріпить інтерес до безсмертної пам’ятки східнослов’янського епосу. Маємо на увазі невеличку вікторину:

1. Кому з дослідників належать рядки: “...Своїми рисами Русь Володимира, Нестора та автора “Слова о полку Игоревъ” була та ж південно-західна Русь, що в злегка відмінній формі жила і живе й тепер під іменем Малоросії, і коли в вій раніше почався розвиток цивілізації, то се повинно ж проявлятися і в теперішньому стані тамошнього народу”?

2. Хто є автором першого перекладу “Слова” в Україні? Що ви про нього знаєте?

3. Які поетичні твори про Ярославну ви знаєте?

4. Хто є автором роману “Не десять соколів”, присвяченого “Слову”?

5. Як називається пов’язаний з поемою роман Василя Шевчука, в якому автор подає і свій переклад пам’ятки?

6. З якого роману, присвяченого походу князя Ігоря на половців, ці слова: “Славута! Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкрив нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!”?

Хто автор цього твору?

Відповіді на запитання вікторини

1. Драгоманову.

2. О.Палицин. Жив у XVIII–XIX ст. в с. Залізняку недалеко від м. Суми. Уже тричі на батьківщині О. Палицина проводили “Палицинські читання”.

3. Поетичні твори Ярославні присвятили Т.Шевченко, М.Рильський, П.Тичина, А.Малишко, Д.Павличко, Олександр Олесь, В.Колодій (див. “Дванадцять місяців”. 1992).

4Авторкою роману “Не десять соколів” (К., 1989) є київська письменниця Віра Сулима.

5. Роман Василя Шевчука “Велесич” (К., 1980).

6. З роману Володимира Малика Черлені щити” (К., 1989).

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Автор “Слова о полку Игореве” //Словарь книжников й книжности Древвей Руси. XI–XIV в. — Л., 1987.

Булахов М. “Слово о полку Игореве” в литературе, искусстве, науке. Крат. энцикл. словарь (под ред. Л.А.Дмитриева). — Минск, 1989. Білецький О. “Слово о полку Ігоревім” та українська література XIX–XX ст. /Зібр. праць; У 5 т. — К., 1965. — Т. 1.

Гординський С. Слово про Ігорів похід. Переспів //Гординський С. І переливи барв, і динамічність ліній... — Львів, 1990. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — К., 1988. Историзм й обстоятельства возникновения “Слова о полку Игореве” //Тезисы докладов й сообщений второй научной кокференции участников семинара по изучению “Слова”. — Суми, 1990.

Лихачев Д. Слово о полку Игореве: Пособие для учителя. — М., 1982. Махновець Л. У віках безсмертне //“Слово о полку Игоревъ” та його поетичні переклади та переспіви. — К., 1967. Махновець Л. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. — К., 1989. Мишаяич О. Нове про автора “Слова о полку Ігоревім” //Слово і час. — 1990. —  6.

Осетров Е. Мир Игоревой песни. — М., 1977.

Охріменко П. Так хто ж автор “Слова о полку Ігоревім”? //Прапор. — 1989. —  4.

Охріменко П. Чи знаємо ми по імені автора “Слова о полку Ігоревім”? //Укр. мова і літ. в шк. — 1990. —  11.

Пінчук С. Чарівне зерно поезії. — К., 1986.

Пінчук С. Слово о полку Ігоревім: Посібник для вчителя. — К., 1990.

Писемність Київської Русі і становлення української літератури. — К., 1988.

Поліщук Ф. Література Київської Русі і сучасність //Укр. мова і літ. в шк. — 1982. —  5.

Рыбаков Б. “Слово о полку Игореве” й его современники. — М., 1971.

Рыбаков Б. Петр Бориславич. Поиск автора “Слова о полку Игореве”. — М., 1991.

Результаты и перспективы исследования “Слова о полку Игореве” (по материалам, появившимся в связи с 800-летием) //Тезисы докладов... участников семииара по изучению “Слова”. — Сумы, 1988. Слово о полку Ігоревім: Серія із 20 картин-ілюстрацій Г.Маковської та методичні рекомендації Є.Ломонос до використання в школі комплекту картин. — К., 1986.

Ткач М. Стежками нашої історії: До тлумачення міфологічних образів “Слова о полку Ігоревім” //Літ. Україна. — 1988. —  43. Твори фольклору, давньоруської і давньої української літератури: Альбом ілюстрацій (художник В.Лопата) та методичні вказівки Г.Глухової. — К., 1986.

Часові непідвладно. — К., 1987.

Шевчук Вал. Мисленне дерево: Роман-есе про давній Київ. — К., 1989.

Яременко В. На замовлення вічності //Повість врем’яних літ. — К., 1990.

ЛІТЕРАТУРА РЕНЕСАНСУ І БАРОКО

ПОДОРОЖ СЬОМА

Іван Вишенський

Урюк, присвячений видатному українському полемістові XVI—XVII ст., “письменникові з Божого покликання”1 Івану Вишенському, можна розпочати маловідомим донедавна віршем Івана Драча “Пам’яті Івана Вишенського”:

Ви пузані, пикаті, тлусті-Хабарники, набиті лоєм, Що кланяєтеся лангусті І ходите ва збори строєм,

Ви крикуни, ченці без віри,

Ви спекулянти слизькохвості, І

Ви барабани товстошкірі,

Напнуті на ідейні кості. Вам батогаї Лопату вам биі Тоді б поменшало пикатих, Коли б за ваші дифірамби По трудодню на день писати.

Та, як в середньому колгоспі,

Сипнути кілограм пшениді

Та ще — копійок тридцять...

Досить!

— О куроїди, вічні й ниці!

Учні відзначають викривальний пафос вірша Івана Драча. Учитель наголошує на тому, що саме протестом проти соціальної несправедливості, прагненням викрити тих, хто живе за чужий рахунок, дбаючи лише про власне збагачення і благополуччя, поезія І. Драча суголосна полум’яним посланням І. Вишенського, який, за блискучим визначенням С. Єфремова, *звів богословську полеміку з нетрів схоластичної теології в широку сферу моральних вимог”2.

Палку вдачу українського полеміста прагнуть передати й художники в уявних портретах І. Вишенського, оскільки справжніх не збереглося. Звернімо увагу на гострий і пильний погляд І. Вишенського (портрет полеміста див. на обкладинці ж. “Укр. мова і літ. в шк — 1987 —  7 та в “УЛЕ” (К.. 1988 — Т. 1 — С. 312), його одухотворене обличчя- Під цим портретом можна було б написати рядки видатного вченого А. Кримського: “Вишенський — це людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити і сильно ненавидіти (слова Франка), людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка...”1

Саме таким — рішучим, нескореним, непохитним і в любові, і в гніві — постає Іван Вишенський зі сторінок нового роману Василя Шевчука “Сім зваб ченця Івана з Вишні”. “Мислячому давно немає щастя на Україні! Та й місця теж. Немисліє — ось те, до чого прагнуть нас призвичаїти на рідній, нашій-таки землі”2,— так гірко розмірковує Іван-мніх аж на самому краю землі, яким для цього є чернеча столиця Афон. “Зрада його погнала з дому в чужі краї, як моровиця люта жене людей, жадаючих собі рятунку. Пошесть пішла, пішла по Україні — зраджувати. Народ свій, віру дідів і прадідів, солодку рідну мову”.

Що ж ми знаємо сьогодні про Івана Вишенського, крім того загальновідомого факту, що близько 40 років свого життя Іван Вишенський прожив у Греції на горі Афон, куди переселився у розквіті духовних і фізичних сил? Було це приблизно у 1580 р., коли йому виповнилось ЗО—35 років. Час народження І. Вишенського датують 1545—1550 рр. Не знаємо ми і точної дати смерті: остання згадка про живого письменника — 1621 р. Іоанн — це чернече ім’я, світське ж ім’я Вишенського, можливо, було Ілля3. Прізвище Вишенський — від назви рідного містечка Судова Вишня біля Перемишля, хоч цілком можливо, що в Судовій Вишні, де народився письменник, мешкала родина Вишенських.

Про рідне місто Вишенського треба сказати окремо, оскільки в той час воно було одним із основних центрів політичного життя краю. Більша частина України входила тоді до складу Польщі, і саме в Судовій Вишні відбувалися окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні справи, і Вишенський мав змогу пильно придивитися до поводження панства, що збиралося до його містечка з усієї Галичини.

У Судовій Вишні, гадають дослідники, мала бути одна або й кілька шкіл, які тоді засновувалися при монастирях та церквах. Отже, в рідному містечку здобув майбутній полеміст освіту, але, як сам про себе засвідчував, “граматичного дро-б’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, нічого філософського високозаносного не чув”. Можемо зробити висновок, що Іван Вишенський не вивчав граматики, риторики, філософії — такі класи були в колегіумі, а Вишенський отримав лише початкову освіту. Однак вчені відзначили чудове знання юнаком тогочасної польської літератури, високого рівня латино-польську освіченість, глибоке знання життя всіх верств та прошарків суспільства. “Іоан мніх з Вишні”, як називав себе полеміст, всебічно знав життя не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й мирську владу, польсько-шляхетських і українських гнобителів. Та чи не найкраще знав він стражденне життя “упослідженої черні”, на захист якої Вишенський став, нищівно тавруючи, висміюючи “кро-воїдів, сластоїдів, шафранолюбців, куроїдів”, що наживались на народному горі.

Нині важливо не тільки сприйняти твори І. Вишенського в контексті того часу, в який вони створювалися, в який жив і творив полеміст, захищаючи віру православну як тогочасну оборонницю національних інтересів, а й усвідомити непроми-нальність тих високих загальнолюдських цінностей, які в релігійно-моралізаторській формі проголошував полеміст.

Об’єктом розмови обираємо аналіз пропонованих програмою питань, які вчитель записує на дошці.

1 Суперечності у світогляді, громадянській позиції, творчості письменника (борець проти поневолювачів народних — чернець, представник релігійно-аскетичного світогляду); історична зумовленість цих супертавмтей.

2. Огляд творчості. Захист людської гідності й громадянських прав трудівників міста й села; позитивні образи дрібних ремісників із покрідачених селян (“Послання до єпископів”).

3. Пристрасне викриття в посланні злодіянь проти народу, святенництва, розбещеності панства, єзуїтів, католицького та уніатського духовенства. Засоби творення комічиого. І. фравко про Івана Вишенського.

4. Всеслов’янське і світове значення творчості І. Вишенського.

На занятті ми звернемось і до з’ясування таких теоретичних понять, як послання, пафос, поетика, полемічна література.

Питання “Іван Вишенський — видатний полеміст-сатирик давньої української літератури, культурний і громадський діяч. Біографічні відомості” ми коротко розглянули. Більш ґрунтовні знання можна отримати, звернувшись до науково-критичних праць О. Білецького, М. Возняка, Л. Махновця, С. Пін-чука, П. Яременка, П. Загайка, В. Микитася, В. Колосової, Ф. Шолома та ін. Але для розуміння драматичної епохи, в яку жив Вишенський, його складного внутрішнього світу багато можуть дати і художні твори про видатного полеміста. Які з них вам відомі?

Учень. Мене схвилював вірш П. Мовчана “Слово Івана Вишенського”.

Учениця. А мені запам’ятався епізод із роману Р. Іваничука “Манускрипт з вулиці Руської”, в якому розповідається про той період у житті Вишенського, коли в 1604—1605 рр. він приїздив до Львова, відвідав Уневський монастир та Маняв-ський скит, заснований на Прикарпатті його другом Іовом Княгиницьким. Шкода, що образ полеміста в романі епізодичний.

Учитель. Епізодичним є образ Івана Вишенського і в історичній повісті Ю. Хорунжого “Чернець і князь”. А ось філософська поема І. Франка “Іван Вишенський” є і нині чи не найдосконалішим поетичним твором про українського полеміста.

Учениця. І, певно, єдиним?

Учитель. Ні. Ми вже згадували щойно вірш “Слово Івана Вишенськото” П. Мовчана. Поетичні твори палкому борцеві з неправдою присвятили М. Чхан, І. Нижник, І. Драч. Поема І. Франка допомагає зрозуміти витоки суперечностей у світогляді, громадянській позиції і в самій творчості Івана Вишенського, висвітлюючи душевну боротьбу схимника між даною Богу обітницею відречення від світу і синівським переживанням за долю України, болем за неї і глибокою тугою. І. Франко відтворив найтрагічніші дні ченця Івана з Вишні, коли той живцем поховав себе у печері, здійснивши тим самим аскетичний подвиг зречення мирського життя заради служіння Богу, якому шле молитви і за рідну землю...

А чи знаєте ви, що, крім філософської поеми, І. Франку належать і наукові дослідження творчості великого попередника, в тому числі й монографія “Іван Вишенський і його твори”? Що саме життєвий і творчий шлях видатного полеміста хотів обрати Каменяр темою своєї докторської дисертації? Франко писав про Вишенського як про “публіциста у великім стилі”, довівши, що протиріччя в світогляді полеміста були зумовлені конкретно-історичними умовами, соціально-економічними процесами та політичними обставинами, які в XV— XVII ст. зумовили зрушення в духовному житті України, дали початок культурно-національному відродженню.

В Україні знаходять сприятливий грунт ідеї доби Відродження та Реформації, вони поклали початок ранньому Просвітництву, суттю якого була боротьба за світський характер громадського життя, вивільнення науки з-під влади церкви, критичне ставлення до Біблії, відродження різних національних мов, розповсюдження знань, освіти. В останній чверті XVI — на початку XVII ст. в Україні значно посилюється культурне піднесення, спричинене найперше появою братств, навколо яких згрупувалось міське православне населення: вчені, митці, вчителі, письменники, ремісники, купці, дрібне й середнє духівництво. І саме в той час, як майже всі магнати, як світські, так і духовні, прийняли унію, братства стають на захист національних, культурних, релігійних інтересів та прав українського народу. Братства засновували друкарні, відкривали школи, захищали майнові та соціальні інтереси українського населення на власній землі, що була тоді під владою Польщі.

Учень. Цікаво, а коли ж з’явилась перша друкарня в Україні?

Учитель. Першу друкарню в 1573 р. заснував у Львові Іван Федоров. Саме там вийшла перша друкована книга “Апостол” (1574).

Згодом князь Василь-Костянтин Острозький запрошує Івана Федорова до міста Острога, де в 1581 р. побачила світ “Острозька біблія” — перше повне видання Біблії слов’янською мовою, яке швидко поширилось не лише в Україні, Білорусії й Росії, а й за кордоном. Братські друкарні, що діяли у Львові, Києві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Чернігові, Дер-мані, видрукували ряд навчальних посібників, оскільки в той час в Україні з’явилося багато шкіл. Назвемо тут найперше “Граматику словенську” Лаврентія Зизанія (1596) та “Граматику словенську” Мелетія Смотрицького (1619), які стали найбільш вживаними в країнах слов’яномовного світу. Услід за “Апостолом” Іван Федоров видає у Львові “Буквар” (1574, перевидання — 1975), адресований дітям з метою навчання “слов’янської грамоти, читанню й початкам граматики”. В Острозі Федоров видає посібник для паралельного навчання слов’янської та грецької мов під заголовком “Начало ученія д-Ьтемь, хотящим разум’вти писаніє” (1587)1. -Букварі Івана Федорова багато разів перевидавались у різних варіантах і доповненнях у друкарнях України й Білорусії. Основні принципи букварів Івана Федорова лягли і в основу першого московського “Букваря”, виданого в 1634 р. Саме з України у Москву запрошують вчителів, учених, письменників С. Полоцького, С. Яворського (Данила Туптала), Ф. Прокоповича. “Ще більше за людей,— пише І. Огієнко,— посунули на Москву українські книжки. Своїм змістом вони були на Москві великою новиною і тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки для читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори — все сунуло на Москву із України”2. Іноземців, які бували в Україні, вражав високий рівень освіти серед простого люду. Так, сірійського мандрівника Павла Алеппського, який відвідав землю нашу в 1654 р., здивувало те, що “всі, за небагатьма винятками, і навіть більшість їхніх жінок і дочок уміють читати”3. Діти в українських містах, писав іноземець, “численніші від трави”, і всі уміють читати, навіть сироти. Це не викличе подиву, якщо пригадаємо, що майже в кожному селі були школи, в яких священики вчили дітей грамоті. Організації шкільного навчання в Україні приділялося дедалі більше уваги, школи забезпечувалися книжками: “У нас були в старі віки поважні курси зо всіх боків науки, і науку цю в школах проказували тоді рідною мовою”*.

Разом із збільшенням кількості друкарень (а в XVI ст., крім основних стаціонарних, виникають ще й пересувні) зростає і чисельність книг та їх тиражів, що досягли 600—1200, а підручників — 6000 примірників. Тематика цих видань надзвичайно різноманітна — умовно дослідники виділяють книги навчальні, історичні, філософські, богослужебні, полемічні. Книги світської тематики рясніють цитатами з античних авторів, іменами грецьких, римських богів та героїв, учених, філософів, істориків, поетів. І яку б книгу наші друкарні не видавали, вони дбали про її мистецьке оздоблення. Погортаймо представлену на нашій книжковій виставці книгу Г. Логвина “З глибин* і помилуймося неповторними гравюрами українських стародруків XVI—XVIII ст., зокрема зображенням друкарського герба Івана Федорова, гравюрами з “Євангелія учительного” (1637), сторінкою “Апостола” Івана Федорова, титульною сторінкою знаменитої “Острозької біблії”, “Букваря” тощо.

Особливе місце серед українських видань посіла література полемічна, що виникла у 80-х рр. XVI ст. в умовах нестерпних соціальних, національних та ідеологічних утисків українського народу з боку польської шляхти. Витоки української полемічної літератури сягають середини XI ст., коли стався офіційний розкол на західну латинську (католицьку) церкву з центром у Римі та східну грецьку (православну) з центром у Константинополі.

Люблінська унія 1569 р. юридичне узаконила панування польської шляхти на українських землях. Брестська унія 1596 р. об’єднала православну церкву з католицькою. Водночас зросла і сила народного опору: на початку XVI ст. в значну військову і політичну силу перетворилася Запорозька Січ, Україна стала подібною до вулкана, що потрясла польсько-шляхетську державу. Зі свого середовища народ висунув військових діячів, політиків, просвітителів, “які боролися хто шаблею і мушкетом, а хто пензлем, проповіддю чи пером, а інколи — тим і другим водночас”2. Міцніли зв’язки братського руху з козаками, значення яких важко переоцінити. У Київське братство, що є знаменним фактом, записалося усе Військо Запорозьке разом з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, а значна грошова сума, яку “славної пам’яті Сагайдачний” заповів братчикам, мала велике значення для підтримки української школи у Львові. На базі Київської братської школи утворюється Києво-Могилянська колегія, відома всьому культурному світові як Києво-Могилянська академія — перша вища школа східного слов’янства, що майже 200 років була освітнім, науковим, мистецьким центром, осередком духовності українського народу і всієї Європи. З ім’ям її фундатора —

Петра Могили — пов’язаний новий етап у розвитку полемічної літератури.

Зусилля найяскравіших полемістів — Герасима і Мелетія Смотрицьких, Василя Суразького, Христофора Філарета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Стефана та Лаврентія Зи-заніїв. Клірика Острозького, Івана Галятовського — були спрямовані на захист православної церкви та віри, що в тих умовах означало і захист національної гідності, прав народу на політичну і соціальну незалежність.

Творчість Івана Вишенського — вершина полемічної літератури кінця XVI— поч. XVII ст — хронологічно ділиться на два періоди: послання, написані до Брестської унії-4596 року та після неї. Відомо 17 творів І. Вишенського: 16 із них дійшли до нас в рукописних копіях, один лише твір — послання “Од святої Афонської гори скитствуючих” — був надрукований анонімно в 1598 р. в колективній острозькій “Книжці”. Послання це, на думку дослідників, справляє враження попереднього начерку одного із найвидатніших творів полеміста “Послання до єпископів*.

На межі XVII ст. 10 своїх творів Іван Вишенський об’єднав (разом із трьома передмовами) у збірці під назвою “Книжка”, яку мав намір видати в Острозькій друкарні. На жаль, “Книжка” не була видрукувана, а ім’я Вишенського майже на 250 років забулося, і тільки у 1865 р. М. Костомаров опублікував 4 твори полеміста. Це дало поштовх до подальших пошуків, досліджень творчості. Сьогодні ми можемо читати “Книжку” Івана Вишенського в перекладі сучасною українською мовою, здійсненому письменником Валерієм Шевчуком. Наша виставка ознайомить вас із різними виданнями творів полеміста, із найсучаснішими розвідками в царині його творчості, які ставлять доробок полеміста з загальноєвропейський контекст, визначають всеслов’янське і світове значення його творчості. Адже очисний пафос послань Вишенського, їх гуманістичне начало суголосне і дню сьогоднішньому, і, певно, ще не одне покоління віднаходитиме для себе глибокий зміст в його геніальних творах.

Твори ці написані були на чужині, тому й мають форму послань, адресованих народові або окремим особам. Зачинателем жанру послань вважають римського поета І ст. до н. е. Горація, автора “Послання до Пізонів”, у якому були викладені погляди на художню творчість та правила мистецтва. Іван Вишенський пише свої послання прозою, та їм притаманне почуття особливого піднесення, яке ми називаємо пафосом. Твори Вишенського сповнені співчуття до покривджених, твердого переконання в тому, що всі люди рівні від природи і перед Богом, гнівного обурення вчинками тих, хто не хоче жити по правді. Ось як він картає духовних магнатів: “Як же ви духовними, та не тільки духовними, але й вірними зватися можете, коли брата свого, з єдиної купелі хрещення — вірою і від однієї матері,— який народився з тієї ж таки, що й ви, благодаті, робите гіршим за себе, принижуєте і ставите його за ніщо, хлопом на огуду прозиваючи, кожум’якою, сідельником, шевцем! Добре, хай буде хлоп, кожум’яка, сідельник та швець, але згадайте, що він брат ваш, рівний із вами в усьому”1. Це рядки із знаменитого “Послання до єпископів” — найгострішого за соціальним викриттям і найдосконалішого з художнього боку антикатолицького послання І. Вишенського. Гадаємо, має рацію Д. Чижевський, заперечуючи проти того, щоб трактувати твори Вишенського найперше з точки зору вираження в них соціального протесту. Дослідник підкреслює, що дуже високим у творах Вишенського е християнський ідеал, ідея християнського братерства всіх людей: “Це найліпше показує нам його ставлення до ближнього”2.

Написане було “Послання до єпископів” після прийняття Брестської унії. Власне, унія та уніатсько-католицькі писання на її захист стали причинами появи твору, в якому Іван Вишенський зумів підсумувати все сказане ним раніше в попередніх своїх творах і показав тяжке життя уярмлених трударів. Цінним є і те, що полеміст змалював правдиві картини тогочасного життя народу на конкретних прикладах, вивів конкретні образи єпископів-зрадників. Учень. А хто ж такі єпископи? Учитель. Це представники вищого духовенства, які, проголосивши унію, стали по суті винуватцями тяжкого становища народних мас, що потрапили під потрійний гніт: соціальний, національний і релігійний. Єпископи опривласнили собі великі церковні доходи, домоглися від польської влади, як пише автор, “ласки, дару блаженства і святості”. Оперуючи разючими фактами, І. Вишенський показав, що для єпископів-зрадників об’єднання церков було не духовною потребою, а меркантильною, задля вигоди, збагачення, ситого нечестивого життя “владики безбожні” проголосили унію.

“Послання до єпископів” було своєрідною відповіддю Вишенського на анонімний трактат єпископа Іпатія Потія “Оборона згоди з латинським костьолом та вірою, що Риму служить”. Про це писання Вишенський сказав, що воно “грубо збите від руського народу вами, старателями й будівничими тієї згаданої згоди*. Звернімо увагу, читаючи це послання, що Вишенський полюбляє повтори окремих слів і цілих абзаців, подумаймо, яку роль відіграють такі повтори у творі.

Учениця. Уже в перших рядках твору слово “згода” повторюється двічі.

Учитель. У “Посланні до єпископів” слово “згода” повторюється аж 17 разів і сприймається воно уже як синонім слова “зрада*.

Учень. Тільки на десяти найбільш напружених сторінках твору (62—72) слово це й справді повторене аж 16 раз, і щоразу повтор цей підсилює основну думку письменника про те, що така антинародна згода (тобто унія) є зрадою народу.

Учениця. А на сторінках 73—75 аж 18 раз повторює полеміст слово “істина* і 7 раз повторюється рядок “ви, котрі згоду в’яжете*.

Учитель. Полишимо підраховувати кількість повторів окремих слів та речень і звернемо увагу на ту обставину, що весь текст побудований на своєрідних смислових повторах. Умовно “Послання до єпископів* можна поділити на частини, які співвідносяться між собою: щоразу Вишенський прагне ще більш точно, більш влучно і доказово сказати те, що тільки-но вже було сказано, але таке повторення не набридає, а інтригує, своєрідно нагнітає енергію, яка вибухне в кінці твору: “Вільно людині, й самовладу вона має, захотіти спастися чи загинути, померти чи живою бути. Сином Божим чи сином диявольським стати — це у волі людській лежить. А від православних, яких призначено до вічного життя, східної церкви слухняних синів, цього не сподівайтеся, папи римські, кардинали, арцибіскупи, біскупи і всіляке неправедне священство латинського почту! Не сподівайтеся, владо мирська, королі, і всіляке начальство, і кожен послушник римського папи, бо з вами православні не хочуть ні в чому погоджуватися і папі поклонитися не забажають. Не сподівайтеся й позавтра, в прийдешні часи і вовіки віків. Амінь” (107—108).

“Послання до єпископів* багате на різноманітні мовностилістичні засоби сатиричного викриття паразитизму духовних панів. Полеміст уміє, як бачимо, збудити думку читача (а точніше, слухача, бо ж саме на слухачів у першу чергу орієнтувався автор) цілою зливою запитань, повторів, синонімічних сполучень, неологізмів, майстерними контрастами, атакою прямих звинувачень єпископів-визискувачів: з поту своїх підданих “мішки повно напихаєте грішми золотими, талярами, півталярами, ортами, четвертаками, потрійними суми докладаєте, шукаєте в шкатулках місця, де б котрій особі з тих згаданих грошей гідно було б спочивати, а тії бідолахи шеляга, за що солі купити, не мають* (67). Цими рядками можна було б озвучити ілюстрацію В. Лопати “Івав Вишенський”, на якій полеміст зображений в оточенні сцен з цього натхненного “Послання до єпископів”. Твір побудований на контрастних картинах нужденного життя “бідних підданих* і ситого, безтурботного існування владик, і це добре передано художником, який, відчувається, пильно вчитався в текст послань, пережив їх серцем.

Учениця. А мене схвилював портрет Івана Вишенського на першому плані ілюстрації В. Лопати. Я б підписала його такими рядками з поеми Івана Франка:

О розп’ятий! Ти ж лишив вам

Заповіт отой найвищий:

свого ближнього любити,

за рідню життя віддатьі

О розп’ятий! Глянь на мене!

О, не дай мені пропасти

У безодні мук, розпуки,. У зневір’я глибині! / Дай мені братів любити 1 і для них життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

на свій любий, рідний край!..

Учитель. Так, Іван Вишенський палко любив свій народ, свою Україну і ненавидів тих, хто завдавав їй лиха. Таким є і один із найголовніших діячів унії Іпатій Потій — воло-димирський і брестський єпископ: “Спершу його милість каштелян Патей, хоч і досяг каштелянського титулу, але тільки чотирьох слуг за собою волочив, в одежі барви, які тільки міг, уживав, а тепер, коли став біскупом, то має слуг більше десяти, а барви має піною дорожчі й пишніші* (68—69).

Подібними рисами охарактеризований і митрополит Михайло Рогоза, який, коли був “простим Рогозиною”, ледве чи й двох слуг міг утримати, а нині їх у нього вже більше десяти, “а барвами однаковий з першим*. Найдошкульніше висміює Вишенський єпископа Кирила Терлецького: як був той простим попом, то тільки дячка за собою “волочив”, якому “платив пирогами з храмового свята”, а тепер, коли біскупом став, то “і слугами, й барвами* наздогнав Іпатія Потія та Михайла Рогозу. Яким же є принцип зображення кожного з “миро-

славн’ьйших”?

Учень. Це, певно, принцип контрастного зображення: спершу, як бачимо, Вишенський показує, як поводилися, ким були єпископи до прийняття унії, а потім характеризує їх після здобуття ними — ціною зради — високого духовного сану.

Учитель. Цілком слушне судження. А за рахунок чого, на вашу думку, письменнику вдається досягти виразності характеристик єпископів, зокрема Кирила Терлецького, образ якого є найбільш переконливим художньо?

Учениця. Уважно перечитавши характеристику письменником єпископів, я помітила: Потій та Рогоза подані епізодично, їх письменник, хоч дошкульно, згадує лише один раз. Кирила Терлецького автор змальовує влучними портретними деталями:

“Пошкреби тільки свою лису голівку, ксьондзе, біскупе луцький, скільки ти за свого священства живих мертвими до Бога послав, одних січеною, других водотопною, третіх вогнепальною смертю вигнав із цього життя? Я думаю, що пам’ятаєш, ваша милість, усіх тих, якщо захочеш покаянну правду на сповіді виригнути? Згадай-но Пилипа, маляра багатогрошового! Куди ті рум’яні золоті після його невільної смерті подівалися, в чиєму сині сидять ув’язнені?” (67).

Учитель. Створити довершений образ авторові допомагають не тільки риси зовнішності, а й конкретні вчинки Терлецького, які свідчать про нього як про людину винятково жорстоку, підлу, що звикла діяти за принципом вседозволеності. На совісті цього грабіжника не одне вбивство, причому все, про що говорить Вишенський, відповідає реальним фактам.

Полеміст зриває ореол святості з духовних владик, розвінчує їх як ставлеників самого диявола. Вражаючим прийомом постає в посланні і самовихваляння єпископів: сміючись над “хлопами простими”, які з однієї мисочки юшку або борщик “хлебчуть”, владики хизуються своїми багатими наїдками. На адресу тих, що “до слави й багатства дорвалися”, звучить гнівне звинувачення-інвектива: “...товщаєте, годуєте, харчуєте, насичуєте черево розкішними наїдками, улещуєте горлянку смачнішими кусами, усолоджуєте, смакуєте, мажете, собі пригоджаєте і в усьому виконуєте похітливу волю...”

Простежимо у цьому уривочку одну із найхарактерніших рис індивідуального стилю І. Вишенського: вживання таких стилістичних фігур, які утворюються нагромадженням однотипних одиниць. Так, нагнітання “синонімів та синонімічних сполучень, слів та груп слів, близьких між собою за значенням”1, підвищує емоційність та експресивність думки, особливо ж у тих випадках, де вона працює на викриття паразитизму, розбещеності, гіпертрофованого “чревоугодія” панів та попів:

“...ти ще кровоїд, худобоїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд; ще ти периноспал, м’якоспал, по-душкоспал, ще ти тілоугодник, ще ти тілолюбитель, ще ти кровопрагнитель, ще ти перцьолюбець, шафранолюбець, імби-ролюбець, гвоздиколюбець, тминолюбець, цукролюбець та іншої бридні гірко- і солодколюбець. Ще ти конфетолюбець, ще ти черевобісник, ще ти гортанобішеник, ще ти гортанограч, ще ти гортаномудрець, ще ти дитина, ще ти маля, ще ти молокопивця — як же ти хочеш розсудити біду войовника, того, що б’ється й бореться, коли сидиш удома біля материної цицьки?” (51).

Учениця. Сильно і вражаюче! А ще, виявляється, “Послання до єпископів” наштовхнуло Івана Драча на створення того гнівного вірша, який звучав на початку нашого заняття.

Учитель. Поза всяким сумнівом, поет знав “Послання до єпископів”. Але щойно звучав уривок з іншого твору Вишенського — “Порада”, і новотвір “куроїд”, що так вразило І. Драча, як бачимо, далеко не єдиний неологізм навіть у цьому уривку. Можна було б навести довгий ряд слів — новотворів Вишенського. Скажімо, Петра Скаргу — відомого єзуїта, захисника унії, полеміст називає “кликучим” (глашатаєм) “ісусоругателем блюзнячим”, висміює його глас “папіжського невір’я”, справляє по ньому велелюдний похорон, застосовуючи народні голосіння-примовляння, які подає в сатиричному комедійному плані. ‘Папу римського Вишенський називає “бідним і мізерним чоловіком”, “одушевленним ідолом”, а прихильників унії — “машкарниками”, “куревниками”, “вшетечниками”.

Учень/ А для мене ці яскраві новотвори видаються сучасними, адже вони адресовані всім, хто прагне збагачення будь-яким способом.

Учитель. Актуально звучить і такий афоризм Вишенського:

хто “про себе високо мудрує, не може й помріяти про духовний розум”. Народних образних виразів, прислів’їв, приказок можна знайти в письменника чимало — вдома кожен із вас випише їх у зошити, опрацювавши самостійно одне із послань на вибір. Пригадаймо оцінку І. Вишенського І. Франком, який назвав полеміста “першим ковачем слів” в українській мові, відзначивши хист до конструювання несподіваних словосполучень, словоутворень та близькість авторської мови до народнорозмовної стихії.

Не втратили своєї ваги і такі метафорично-алегоричні знахідки полеміста, як: єпископи “клеять смердячую згоду”, “ножем єресі і безбожія”, уніати пишуть “чорнилом хитрості”, “відвалити камінь надмогильний спогадів” та ін. Метафоричність є характерною рисою стилю, нею пройняті всі твори Івана Вишенського. Термін “унія” письменник дотепно витлумачив як “юная”: унія, мовби та жінка юная, зрадлива та легковажна, котрої треба остерігатись. Іван Вишенський, вважають дослідники, був одним із перших письменників, у чиїх творах присутні ознаки барокового стилю. Характерними рисами барокових творів є “динамізм образів і композицій, тяжіння до різких контрастів, формальних і смислових, складна метафоричність як основна риса стилю, алегоризм, емблематичність, прагнення вразити читача, оволодіти його почуттям і свідомістю, а звідти — схильність до пишного й барвистого декору, до риторичних оздоб викладу”1.

Учень. Деякі із зазначених щойно особливостей барокового стилю ми сьогодні аналізували, читаючи “Послання до єпископів*, “Пораду” та інші твори. Це метафори та алегорії, нагромадження повторів, риторичних питань.

Учениця. А ще Вишенському вдається відразу заволодіти увагою, настроєм того, хто заглиблюється в його послання.

Учитель. Дослідники відзначають ще й наявність у творах полеміста таких рис барокового стилю, як довгі періоди, нагромадження паралелізмів, оригінальні антитези, цікаві накопичення формальних прикрас, незвичайні зіставлення, образи. Д. Чижевський звертає увагу на майже неймовірне накопичення прикрас, які у “цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту”1.

І все ж таки вчені продовжують дискутувати навколо питання про належність Івана Вишенського до представників літератури українського бароко. Ця обставина зайвий раз засвідчує, що творчість полеміста не втратила свого науково-пізнавального значення. Цікавий факт підмічає І. Франко, вказуючи, що М. Костомаров, російський історик С. Соловйов користувалися творами І. Вишенського як цінним історичним джерелом.

До Івана Вишенського ніхто в українській літературі не зважився сказати таку жорстоку правду про життя покріпа-ченого народу, ніхто так повно і сміливо не розвінчав розбещене життя феодалів-кріпосників у церковних сутанах. Прогресивні традиції великого полеміста знайшли продовження у творах Михайла Андрелли, в українських сатиричних віршах XVIII ст. Сатира Івана Вишенського може бути трактована і як далека, але пряма попередниця вогненних революційних послань-звинувачень Тараса Шевченка.

Сьогодні ми по праву говоримо про всеслов’янське і світове значення творчості Івана Вишенського. Вона органічно пов’язана не тільки із слов’янською писемністю як попередніх, так і пізніших часів, а й з кращими демократичними здобутками світової культури, в першу чергу, з творчістю “князя гуманістів” — Еразма Роттердамського2.

Однією з провідних ідей Вишенського є ідея соціальної рівності, і саме наполегливий пошук шляхів її здійснення, співчуття бідарям, гостре бичування морального розкладу суспільства, біль за людину — все це ставить українського полеміста в один ряд з такими мислителями, як Томас Мюнцер, Томас Мор, Еразм Роттердамський.

Завершити заняття можна такими запитаннями:

1. Якими, на вашу думку, були характер і світогляд І. Вишенського? Знайдіть підтвердження своїм судженням у творах полеміста.

2. Що являла собою “Книжка” Івана Вишенського? Які твори увійшли туди?

3. Проти кого спрямований сатиричний твір “Послання до єпископів”?

4. Як ви розумієте жанр послання?

6. Чим “Послання до єпископів” відрізняється від інших творів полеміста? в. Які біблійні образи вводить І. Вишеиський в арсенал сатири?

7. Яку гуманістичну думку підносить полеміст у “Посланні до єпископів”?

8. Розкрийте значення творчості Івана Вишенського для української літератури.

9. Хто, на вашу думку, продовжив традиції видатного письменника давнини в українській класичній та сучасній літературі?

Сприятиме глибшому пізнанню творчості Івана Вишенського, а також епохи, в яку він жив, і невелика вікторина, над запитаннями якої юним дослідникам необхідно буде попрацювати самостійно, консультуючись з учителем про джерела, які допоможуть уточнити завдання, з’ясувати відповіді. Провести вікторину можна пізніше — на факультативному занятті чи засіданні літературного гуртка.

1. Коли і як була заснована Київська братська школа, з якої почалися витоки вищої освіти в Україні?

2. Де, коли і ким була заснована перша друкарня на українській землі?

3. Назвіть перший східнослов’янський друкований підручник.

4. Який навчальний посібник, створений українським вченим-мовознавцем, М. Ломоносов називав “вратамв ученості”?

5. Коли зароджується полемічва література в Україні? Назвіть найяскравіших полемістів доби полемічної літератури.

6. Хто е автором скульптурної роботи “Портрет Івана Вишенського”?

7. Коли вперше з’являється ім’я І. Вишенського в науково-популярній літературі?

8. З якого твору Івана Вишенського наведені рядки: “Коли хочеш бути біскупом, впади, поклонися мені — я тобі дам. Коли хочеш врпибіскупом бути, впади, поклонися мені — і я тобі дам. Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені — я тобі дам...”? Про що йде мова у цьому творі?

9. Хто назвав знамените “Послання до єпископів” “могучим маніфестом талановитої, незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу”? Як ви розумієте ці слова?

10. Назвіть автора і назву філософського вірша про видатного полеміста, в якому е рядки:

Стільки світла довкола — аж чорно в очах, і згортається сніг, мов зотлілий папір, і скріпляє чорнозем підошви печать, і жадливо вбирає очищений зір:

висоту — широчінь, світлу радість — печаль, неминучість єства, промииальиість земну;

і слова, що ти в звоях снігів прочитав, за водою течуть з глибини в глибину.

Відповіді на запитання вікторини

1. 16 жовтня 1616 р — день заснування Київської братської школи. 15 жовтня 1615 р. урочисто, при численних свідках Галшка Гулевичівна передала свою спадкову землю в Києві у власність братства “...на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міським” (див. про це детальніше: Хижвяк 3. Квєво-Могилянська академія — К., 1991).

2. На українській землі першою стала друкарня, заснована в 1673 р. у Львові Іваном Федоровим. Тут було видано славнозвісний “Апостол” (1574).

3. Перши— східнослов’янським друкованим підручником, що започаткував розвиток навчальної літературо, вважається виданий Іваном Федоровим “Буквар” (1574) у Львові (див.: Ісаевич Я. Літературна спадщина Івана Федорова — Львів, 1989 — С. 104—ІІВ).

4. “Братами ученості” Ломоносов називав “Граматику” Мелетіа Смотриць-кого, видану 1619 р.

6. Полемічна література в Україні зароджується у сиву давнину — в середині XI ст., коли стався офіційний розкол християнства. У 80-ті рр. XVI ст. полемічна література стає полем ідеологічної боротьби українського народу проти католицизму 1 польської шляхти. Першим відомим українським письменником-полемістом був Герасим Смотрицький. Найяскравіші представники полемічної літератури: Василь Суразький, Клірик Острозький, Хркстофор Філарет, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Стефан Зизаній, Захарія Копистевський, Іоаникій Галятовський.

6. Автором скульптурної роботи “Портрет Івана Вишенського” е Д. Кривяч.

7. Ім’я Івана Вишенського вперше з’являється в науковій літературі у 1848 р — одночасно в Києві і в Москві. У Києві, наприклад, був видрукований перший том “Памятников, взданких комнссией для разбора древких актов”, де було вміщене “Совітування про благочестя”, в якому і згадується полеміст.

8. Рядки взяті з твору Вишенського “Обличеяіе диавола-мвродержца”.

9. Іван Франко (див.: Зібр. творів: V 60 т,— Т. ЗО — С. 104). 10. Павло Мовчан. Вірш називається “Слово Івана Вишенського” (див: Мов-чан П. Календар. Поезія — К., 1986 — С. 94).

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Грицай М. Майстерність Івана Вишенського // Укр. мова і літ. в шк — 1969 —  8.

Єрьомів І. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність // Вишеяськвй І. Творе — К., 19Б9.

Ісаеввч Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI— XVII ст — К., 1966.

Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і вввиквення друкарства на Україні — Львів, 1983.

Кононенко Л. Епоха Відродження і сучасність // В пошуках суті — К., 1981. Махновець Л. Сатира і гумор української прози XVI—XVIII ст — К., 1964. Микитась В. Українська література XIV—XVI ст. // Укр. література XIV— XVI ст — К., 1988.

Наливайко Д., Крекотень В. Українська література XVI—XVIII ст. у слов’янському і європейському контексті // IX Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янські літератури — К., 1983.

Паславськяй І. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст — К., 1984. Пашук А. Суспільний ідеал Івана Вишенського // Від Вишенського до Сковороди — К., 1982.

Пашук А. Іван Вишенський — письменник і борець — Львів, 1990. Франко І. Іван Вишевський, його час і письмевська діяльність // Зібр. творів; У 50 т — К., 1980 — Т. 28.

Харитовов В. Іван Вишенський і розвиток ідей європейського гуманізму // Літ. спадщина Київської Русі і укр. література XVI—XVIII ст — К., 1981. Шевчук Вал. Іван Вишенський та його послання // Вишенський І. Твори,— К., 1986. Яременко П. Іван Вишенський — К., 1982.

Образ Івана Вишенського в художній літературі

Іваничук Р. Манускрипт з вулиці Руської // Жовтень — 1978 —  11, 12.

Книш Г. Магнітний кристал — К., 1989.

Ільиицький М. Шлях до себе // Жовтень — 1979 —  5.

Мовчав П. Слово Івааа Вишевського /,’ Календар. Поезії — К., 1985-Нвжник І. Іван Вишенський // Живиця. Поезії — Львів, 1967. Драч І- Пам’яті І. Вишенського // Слово і час — 1992 —  1. Фравко І. Іван Вишенський // Фрввко І. Вибрані твори; У 3 т — К.,

1973 — Т. 1.

Хорунжий Ю. Чернець і князь // Коли промовляють фальконети — К., 1988.

Чхаа М. Івав з Вишні // Ярило, Поезії — К., 1970.

Шевчук Вас. Сім зваб ченця Івана з Випіві // Вітчизна — 1991 —  5, 6.

ПОДОРОЖ ВОСЬМA

Вивчення давньої української поезії XIV—початку XVII ст.

(Уро" композиція)

Уперше один з проектів програми пропонує дев’ятикласникам ознайомитися з українським літературним ренесансом, з творчістю письменників-українців, що писали латинською мовою. Однак недостатньо, на нашу думку, говорячи про ренесансні прояви в українському письменстві, розглядати тільки латино- і польськомовний прошарок нашої поезії на першому етапі її розвитку (XVI — поч. XVII ст.). Щоб уявлення про давню українську лірику було повнішим, пропонуємо проаналізувати кілька найвидатніших творів української та українсько-білоруської поезії початку XVII ст.

Учитель має сказати, що давня українська поезія пройшла три важливі етапи свого розвитку: перший — XVI — поч. XVII ст.; другий — середина XVII — поч. XVIII ст.; третій — XVIII ст. Поетичні здобутки на кожному з цих умовно визначених періодів мають свою виразну специфіку.

Розглянемо перший етап. Складний і цікавий літературний матеріал, створений поетами XVI — поч. XVII ст., доцільно подати на двох спарених уроках у формі композиції. Цьому має передувати тривала й копітка підготовка вчителя та учнів. Треба визначити, хто виступатиме в ролі головних дійових осіб (з ними проводитиметься індивідуальна робота), виготовити відповідні костюми, проконсультувавшись з учителем історії чи з працівниками історичного музею. Слід також подбати про відповідне оформлення класу, зробити виставку, на якій були б представлені такі видання:

Антологія української поезії: У 6 т. — К., 1984. — Т. 1.

Антопович В. Петро Сагайдачний //Гетьмани України. — К., 1991.

Андрущенко М. Парнас віршотворний. — К., 1999.

Аполлонова лютня. — К., 1982.

Загірия М. Гетьман Петро Сагайдачний. — К., 1991.

Ісаєвич Я. Юрій з Дрогобича //Аксіоми для нащадків. — Львів  1992.

Кльовович С. Роксоланія: Поема. — К., 1987.

Корогодський Р. Їхав козак за Дунай... (До історії побутування пісні) //Жовтень. — 1984. —  2.

Марсове поле. — К., 1988–1989. — Кн. 1–2.

Наливайко Д. Станислав Оріховський як український латиномовний письменник Відродження //Українська література. — К., 1984.

Нудьга Г. Перші майстри і доктори //Не бійся смерті. — К., 1991.

Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI–поч. XIX ст. — К., 1984.

Савчук О. Поет-гуманіст Павло Русин з Кросна //Європейське Відродження та українська література ХІV–ХVІІІ ст. — К., 1993.

Смолій В. Петро Сагайдачний: воїн, політик, людина //Вітчизна. — 1990. —  1.

Чайковський А. Сагайдачний. Роман. — К., 1989.

Шевчук Вал. Один із зачинателів //Вітчизна. — 1984. — 9.

Слов’янська ліра. — К., 1983.

Українська поезія (кінець XVI — початок XVII ст.). — К., 1978.

Українська поезія XVI століття. — К., 1987.

Українська поезія XVII століття — К., 1988.

Українська поезія. Середина XVII ст — К., 1992.

Українська література XIV–XVI ст — К., 1988.

Українська література XVII ст — К., 1987.

Українська література ХІ– XVIIІ ст. Хрестоматія з коментарями. — Чернівці, 1997.

Циганюк О. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві ХVІ–ХVІІІ ст. — К., 1999.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ІVIII століття. — К., 1997. — c. 87–90.

У композиції беруть участь Учитель, Критик, Читач, Поети та Поетеси української давнини. За Критика і Читача виступають кілька спеціально підготовлених учнів та бажаючі. Урок розпочинається вступним словом учителя.

Учитель. З часів свого становлення у XIV ст. і до кінця XVIII ст. українська література була багатомовною. Письменники творили старослов’янською, українською, латинською, польською, російською, а іноді й грецькою мовами. Тривалий час їхній латино- і польськомовний доробок, вважаючи чужорідним і навіть ворожим, відсікали від українського літературного процесу. Національну приналежність митців, крім мовних ознак, визначали також за ознаками конфесійними (релігійними): усе “неправославне” — католицьке чи протестантське — вважалося польським. Твори, написані латинською чи польською мовою (хай і українськими письменниками), вважались католицькими, а отже, ворожими православ’ю, хоч були серед них і твори відверто православного спрямування. Такий підхід завдав величезної шкоди давній українській літературі — одній з найдревніших і найбагатших у слов’янському світі. Про те, що найбагатшій, свідчить хоча б вихід 150-томного видання українських стародруків у трьох серіях, що здійснюється Гарвардським інститутом українознавчих студій (США). У нас же тільки останнім часом у читацький обіг починають входити в перекладах сучасною українською мовою деякі вірші, а також прозові твори латиномовних і польськомовних письменників.

Критик. Отже, ознайомлюючись сьогодні з літературою XIV–XVI ст., ми говоримо не про занепад, а про інтенсивне відродження культури і літератури після татаро-монгольського нашестя в XIII ст. З 1440 року книга стає друкованою. А хто знає автора-українця першої друкованої книги, що з’явилася в 1483 році?

Читач. Це був Юрій Дрогобич. Я зацікавився його життям та діяльністю. Юрій Котермак (справжнє ім’я), син убогого ремісника Михайла Котермака з Дрогобича, став ученим з європейським іменем, одним з перших українських докторів мистецтв і докторів медицини. Вчився він у Краківському (Польща) і Болонському (Італія) університетах, якийсь час був навіть ректором останнього. Та наприкінці свого життя повернувся до Краківського університету. Там одним з його учнів став майбутній всесвітньовідомий астроном Микола Коперник. Юрій Дрогобич був ще й поетом, творцем “вченолатинської поезії”. Нині маємо лише один його поетичний твір — віршову посвяту папі римському до книжки “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету”.

Учитель. Це перша з відомих нам сьогодні друкованих книг, автором якої є українець (на честь рідного міста він прибрав псевдонім Дрогобич). Про те, чим цікавий поетичний твір Юрія Дрогобича, розповість один з критиків.

Критик. На світанку книгодрукування, захищаючи цю велику і благородну справу, Юрій Дрогобич осуджував тих, хто використовував її для здобуття власної слави й прибутків. Перед нами, власне, “перша своєрідна декларація завдань і ролі літератури, науки, письменника і вченого”*.

Юрій Дрогобич

Більшість тепер виставля напоказ свої праці, святотче,

Дбаючи щовайпильніш про честолюбство та зиск.

Я ж мої книги у світ випускаю з єдиним бажанням:

Хай буде користь від них роду людському в житті.

Ні, не даремні вони й не для реготу писані мною:

Виплід Мінерви цей труд, родом з надхмарних країв.

Обшири неба для наших очей незбагненне великі:

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть*.

Критик. Мінерва — богиня мудрості. Уведення в текст античних образів є однією з тенденцій ренесансної української літератури. Адже й сам термін “ренесанс” виник у зв’язку з відродженням античної спадщини, в якій митці черпали натхнення, стверджували людське право на земне щастя. Література Відродження започаткована в Італії, попередником її був Данте.

У творах іншого ренесансного українського поета Павла Русина з Кросна виразно виявляється й така характерна риса творчості гуманістів, як автобіографічність. Мірилом усіх цінностей проголошується людина, особистість. Павло Русин пише для свого учня Севастяна Маді вірш, яким той має привітати рідну землю, і ми розуміємо, що це почуття самого поета, який сумує за рідною Лемківщиною.

Павло Русин

Здрастуй, мій краю!Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Ти самостійно, без інших земель, можеш жити прицільно,

Знов же без тебе прожить жодна не зможе земля.

Завжди я прагнув побачить тебе, дорогу свою матір,

Завжди про долю твою вдень і вночі турбувавсь.

Зараз спішу, годувальнице мила, до тебе вернутись,

Довго не бачив тебе, о найдорожча моя!*

Учитель. Павло Русин народився близько 1470 р. в містечку Кросно на Лемківщині. Любов до української землі проніс через усе життя. Освіту здобув у Грейфсвальдському університеті в Померанії, працював у Краківському та Віденському університетах. Латиномовна збірка поезій “Пісні Павла Русина з Кросна” вміщує близько чотирьох тисяч віршованих рядків. Є серед них і поезії Юрія Дрогобича, наприклад вірш “Промовляє книга, яку добуто із сховища і якій повернено давній полиск”:

Ось на світло дня виринаю, рада,

Знов яснію вся в білосніжній шаті,

Знов у всій красі, променисточола,

Нині пишаюсь.

Блиском цим Павло мене знов осяяв,

Він мене й зцілив, той, кого Русином

Весь тямущий гурт залюбки йменує

Словом солодким*.

Критик. Роксоланом, тобто русином, постійно називає себе і знаний у всьому світі видатний український письменник Станіслав Оріховський (1513–1566). Його ще іменували “русинським Демосфеном” та “сучасним Ціцероном”. У своїх творах він виступав патріотом України, палко закликав Польське королівство до боротьби проти турецької загрози, різко критикував шляхту, яка не захищала український народ і підвладні їй українські землі, а прагнула лише до власного збагачення. Боротьба проти турків — не єдина тема творчості Оріховського-Роксолана. Памфлет “Розбрат з Римом”, написаний у 1551 році, дослідники вважають одним з кращих антипапських сатиричних творів європейської ренесансної літератури. У ньому він заявляв: “Я русин, і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький (тобто православний — В.С.) рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс...”*.

Учитель. Українські інтелігенти XV–XVI ст. гордо називали себе русинами, рутенцями, роксоланами. Роксоланією називали Україну, прекрасних жінок її — роксоланками. Усі ми знаємо про українку Настю Лісовську, що стала султаншею Османської імперії. Про неї існує багато легенд, написані художні твори. Однак вона не перша жінка-русинка, відома світові. Хто ж була першою? Згадаймо історію.

Читач. У моїх руках безсмертна “Повість минулих літ”. Читаємо: “У рік 955. Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. І побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй:

“Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами”*. У 1618 р. український поет киянин Іван Домбровський звернувся до цієї події в латиномовній поемі “Дніпрові камени”* (її віднайдено нещодавно). Автор розвиває ідею рівності народів і, бажаючи своєму народові, що потерпав від турків, татар, польської шляхти, добра і волі, звертається думкою до героїчного минулого, славить руських князів і княгиню Ольгу, одну із семи уславлених жінок світу.

Іван Домбровський

Згодом до арголідського цесаря рушила Ольга

Гостею на кораблях і в священній ріці охрестилась.

Та небуденний свій розум жіночий і там проявила, ‘

Бо, коли цар захотів одружитися з нею негайно,

Спершу просила її охрестити, а потім сказала:

Хресниця батьку хрещеному жінкою бути не може.

Грекам страшна була Ольжина мудрість, і світ це

Згодом пізнав. Христа ж шанувала княгиня до скону,

Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто

Подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки*.

Критик. Минуло кілька століть, перш ніж змінилися погляди на жінку й утвердилося шанобливе ставлення до неї, а в поезію увійшла тема кохання, яка стала однією з провідних для літератури Відродження, зокрема й української. З любов’ю до жінки поєднувалась і любов до землі, що її зростила. Так, українсько-польський поет Себастьян Кленович (близько 1545–1602 рр.) створив у 1584 р. латинською мовою поему “Роксоланія” — маніфест палкої любові до України. Він славить її неосяжні простори, щедроти, красу, змальовує жінок-українок, душу і серце яких розгадати не так легко.

Себастьян Кленович

Зілля росте чудодійне повсюди на землях русинів,

Різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі.

Бачив і я, як старі чарівниці вночі вилітали

І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.

Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба

Нам присилали дощі, — сам я те видів, клянусь!

Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,

Градом толочуть хліба,— ось яка сила тих слів!*

Учитель. Багатомовна поезія України — це своєрідне явище, яке слід розглядати в контексті як української, так і польської літератур. Але звернемося до суто україномовних поетів. Передусім згадується легендарна піснярка XVII ст. Маруся Чурай. Та вона була не єдиною жінкою-поетесою. Погортаймо “Пісні Купідона” — збірку любовної поезії в Україні XVI — початку XIX ст. Скільки там щирих схвильованих рядків, авторство яких найчастіше невідоме, але часом його вдається встановити — воно закодоване в акровіршах. Це — Анна Лібовичівна, Анна Бесчасная, Маруся та ін. Визначний сучасний письменник і дослідник давньої української літератури Валерій Шевчук в одній з акровіршевих пісень рукописного збірника XVIII ст. прочитав ще одне ім’я поетеси — Анисія. Переконані, що попереду на дослідників чекає багато справжніх знахідок. А зараз послухаймо уважно ці акровірші (на дошці або на стіні закріплено попередньо переписані у збільшеному вигляді чи спроектовані через кодоскоп тексти). Це “Пісня світова” Анни Лібовичівни та “Ах, зле безчасся, чого зневажаєш...” Анни Бесчасної за збіркою “Пісні Купідона” (с. 253–254).

Анна Лібовичівна

ПІСНЯ СВІТОВА

Ах, мій милий, зла недоля чому нас розлучила?

Десь там б’єшся з татарвою, а тут вудиться мила.

Над моєю головою небо — камінь нависає.

Літо, милий, проминуло, тебе все немає.

Ніхто мене не розрадить, веселість не поверне,

Квіти в саду повсихали, не сохне тільки терня.

Ах, ті квіти повсихали, бо їх слізьми поливала.

Мій миленький, повернися, щоб я також не пропала.

Либонь, туга нещадима, ніде серце притулити,

Якби ж мені такі крила, щоб до тебе полетіти

І у тому Дикім полі, де є серця половина.

Хоч одне ласкаве слово взяти в тебе я повинна.

Боже, вводи мою волю, бо у смутку трачу силу,

Не дай милому заснути, доки не згадає милу.

Очі мої, вуста мої хай не забуває,

Хай покине воювати, швидше повертає!

Вийми серце, святий Отче, силу твою видно,

Серце без твойого ока житиме безплідне,

І те серце моє вірне в Дике поле зволь послати,

Щоби милого недолю із моєю поєднати.

Чи то тії татарове, що Подолля воювали

Мого милого в неволю у далекий Крим послали?

І тепер вів у кайданах гіркі сльози проливає.

Боже, зглянься! На колінах з молитвою благаю —

Воріженьків хай розвіє вітер, як полову,

Не дай милому зложити під шаблюку голову!

Не дай звідати полону ані рая тяжких кривавих,

А дай йому повернутись до дівчини з війни в славі.

Ах, мій Боже, листа цього я за вітром посилаю,

Хай він, милого знайшовши, добрим словом привітає.

Анна Осипівна Бесчасная

Ах, зле безчасся, чого зневажаєш,

Наносиш горе, а щастя вбиваєш?!

Нащо так нині приносиш ти злобу,

А, бідній, серцю — велику незгоду.

О, часе, часе, де ти проживаєш?

Сама не знаю, із ким ти гуляєш,

І так б’є вічно печаль превелика,

Поб’є хай завжди його навік-віки!

І розкіш кину; візьму докуки,

Веселість зникла, тож бийте, злі муки!

Нащо забави, пропав час достоту,

А нині маю незносну тяготу.

Біда! Не знаю, чи вийду з безчасся,

Ех, вже тебе я навік позбулася!

Сапфіре пишний, мені будь водитель,

Чей мені, бідній, не станеш губитель?

Ах, зла фортуна веселість забрала,

Се щастя зникло, себе я втеряла.

Надій немає ні в зимі, ні в літі,

А всі утіхи й веселість — у світі.

Я йду до саду і до винограду,

Узять чи можу веселість-одраду?

Скільки не тужиш, а радість пропала,

Велика гибіль навіки настала,

І чи у світі такі е відради,

Ті, що я, бідна, взяла б для поради?*

Учитель. Яка особливість творів, щойно почутих вами? Що здалося вам незвичним?

Читач. Початкові літери, прочитувані згори вниз, утворюють ім’я та прізвище поетес: Анна Лібовичівна, Анна Осипівна Бесчасная (у світі). Акровірш називали ще “краєграніє”. “краєстрочіє”, “акростихид”. З’явився він у давньогрецькій і римській поезії, а в українській став відомим з XVI ст.

Критик. Отже, акровірш — це поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка утворюють слово або фразу. Так, у початкових літерах рядків другого твору вкладена інформація не тільки про ім’я та прізвище авторки, а й про її тяжку долю.

А який багатогранний жіночий внутрішній світ розкривається в обох поезіях! Пригадаймо, творам періоду Київської Русі притаманні лише збірні образи “руських жінок” і “руських дів”; тема інтимних почуттів була закритою. Поезія ж XV–XVIII ст. дарує нам шедеври любовної лірики, створені, як бачимо, і жінками.

Читач. Я цікавився давньою літературою, і для мене було несподіванкою, що автором моєї улюбленої пісні “їхав козак за Дунай” був козак і поет XVII ст. Семен Климовський. То був справжній патріот і громадянин свого народу. М.Карамзін, який написав короткі життєписи для “Пантеону російських авторів” (1801 р.), ставить цього українського козака в один ряд з такими “великими мужами”, як Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Кантемир, Татищев, Крашенников, Ломоносов.

Критик. Прекрасна пісня Семена Климовського увійшла в духовне життя і культуру багатьох народів як символ мужності, душевної чистоти, краси людських почуттів. Великий Бетховен обробив її для голосу з фортепіано. Оповідають, що козак і віршотворець Семен Климовський не менше, аніж семеро грецьких мудреців, був славний і шанований між братами-козаками, яких породила, як пише Іван Домбровський у поемі “Дніпрові камени”, “безліч раз топтана доблесть”. Ренесансна історична поема Домбровського уславляє запорозьке козацтво, що вийшло на широке поле звитяжної боротьби за свою землю, за долю народу.

Учитель. Якщо в пісні С.Климовського перед нами постає збірний образ козаків, то у “Вірші на жалосний погреб козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіян Сакович змальовує конкретного національного героя — гетьмана Сагайдачного, з іменем якого пов’язані майже всі великі походи запорожців (як морські, так і сухопутні) проти султанської Туреччини і Кримського ханства в другому десятилітті XVII ст.

Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу —

Цісар туркський там зазнав немалого страху!

Чотирнадцять тисяч він ворога розбив,

Одні каторги палив, іншії топив.

Із неволі християн безліч увільнив...

читаємо у “Вірші на жалосний погреб...”

Твори К.Саковича написані давньоукраїнською мовою. У цей час християнська образність почала втрачати своє панівне значення у світі образів української поезії і поступово відтіснятися образністю, запозичуваною з античної літератури, язичницької міфології, мирської історії стародавнього світу й середньовічної Європи, з фольклору*. Так, Сакович, щоб ввести українського героя гетьмана Сагайдачного у світовий пантеон, зіставляє його подвиги з подвигами героїв античності, патріотизм гетьмана порівнює з любов’ю до рідної землі афінського царя Кодра, який, не вагаючись, пішов за вітчизну на смерть:

Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах

Полягти, щоб вітчизна лишилась спасена

За вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти...*

Автор часто вдається до аналогій з античною історією. Славного гетьмана він порівнює з античними героями Ахіллом, Гектором, Помпеєм, спартанським царем Леонідом...

Критик. Такі аналогії — одна з прикмет барокової літератури. Для неї характерними були й інші ознаки: близькість до розмовної мови, вживання яскравих епітетів, які викликають у читача бурхливі почуття. Багато епітетів автор бере з народних уст: “добре здоров’я”, “великий жаль”, “живий чоловік”, “хвороба смертна”, “напої коштовні” та ін. Використовує він і усно-книжні традиції Київської Русі. Так, патріотичний пафос віршів про Сагайдачного суголосний “Слову про закон і благодать” Іларіона Київського, яке також з’явилося у складний період, коли Київська Русь відстоювала незалежність (державну, культурну і церковну) від зазіхань Візантії. На новому витку історичного життя подібну функцію виконували й панегіричні твори, автори яких, і прославляючи та возвеличуючи гетьманів, козацьку старшину, діячів освіти, культури, церковних достойників, переконливо доводили, що в Україні чимало мудрих, діяльних, чесних людей, яким дорогі доля рідної землі, майбутнє народу.

Петро Конашевич-Сагайдачний був саме такою людиною. Він прославився як талановитий полководець та видатний культурний діяч, який піклувався про розвиток освіти, науки, захищав православну церкву від уніатів.

Читач. Відомо, що на освітньо-культурні потреби Петро Сагайдачний заповідав своє майно. Київській і Львівській братським школам подарував 1500 золотих “на науку і увічення (виховання. — В. С.) діток українських і бакалаврів учоних”*.

Учитель. Другою видатною постаттю в першій половині XVII ст. був видатний політичний, церковний і культурно-освітній діяч Петро Могила. Він відкрив лаврську школу, а в 1632 році об’єднав її з Київською братською школою. Так була створена славнозвісна в Європі Києво-Могилянська колегія, відома у світі як Академія. Петро Могила організував школи та друкарні в ряді міст України і Молдавії, реставрував Софійський собор і Києво-Печерську лавру, був автором численних полемічних і богословських творів. На його честь написано чимало панегіриків. Один з кращих — “Євхаристиріон, або Вдячність”, написаний колишнім вихованцем, а згодом ректором Києво-Могилянської колегії Софронієм Почаським. Цей пишномовний твір у стилі бароко славить Петра Могилу за любов до батьківщини та науки. Рекомендую прочитати його самостійно у прекрасному перекладі відомого знавця давньої літератури Володимира Крекотня. До творів українського ренесансу також належать: “Лабіринт” Хоми Євлевича (спільна спадщина українського і білоруського народів), “Лямент світу вбогих на жалісну смерть...” Леонтія Карповича, “Про премудрість” Кирила Транквіліона-Ставровецького тощо. Книги “Українська поезія XVI століття”, “Українська поезія ХVІІ століття” дадуть вам змогу осмислити, яким був початок українського віршування, чому література стала зброєю в боротьбі українського народу за соціальне і національне визволення. У поезії давніх авторів б’ється неспокійна думка наших далеких співвітчизників, що прагнули добра і слави рідній землі, піклувалися її майбутнім. Громадянська наснага, патріотичний пафос, ідеї національної самосвідомості, духовного відродження, притаманні віршам XVII ст., суголосні нашому сьогоденню.

ПОДОРОЖ ДЕВЯТА

Вивчення давньої української поезії другої половини XVII — початку XVIII ст.

(Урок-екскурсія)

Ми продовжуємо розмову про давню українську поезію, розпочату на попередньому занятті. Розглянемо другий, не менш важливий етап у її розвитку, який охоплює другу половину XVII — початок XVIII ст. Надзвичайно складне життя українського народу в цей час знайшло своєрідне віддзеркалення у витворах живопису, скульптури, у наукових працях, поетичних, драматичних і прозових творах як народних, так і авторських. Донедавна забуті, вони сьогодні по праву мають стати нашими здобутками, бо ненав’язливе і вчасно нагадують нам вічні істини, повертають думкою в переддень становлення державності українського народу, застерігають од повторення помилок, вселяють надію, чарують поетичними знахідками.

Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. спонукала поетів до написання героїчних і трагічних творів. Особливої сили в цей час набув києво-чернігівський осередок поетів. Чернігівська школа заснована Лазарем Барановичем, який згуртував навколо своєї друкарні видатних поетів Олександра Бучинського-Яскольда, Лаврентія Крщоновича, Івана Величковського, Івана Максимовича та ін. Чернігівські поети дали блискучі зразки філософських віршів, працювали пліч-о-пліч з київськими поетами, разом формуючи культуру українського поетичного бароко зі своїми специфічними ознаками. Їхні твори зібрані у книзі І.Максимовича “Ось блаженства євангельськії”, виданій у Чернігові 1709 р. Набула розвитку батальна, панегірична, епічна поезія.

Основним центром поетичного життя залишався Київ. де розроблялася теорія поезії, писалися поетики.

Надзвичайно строкатою була мовна мозаїка творів поетів цього часу. Наприклад, І.Орновський, О.Бучинський-Яскольд писали польською мовою; І.Величковський, А.Стаховський, Л.Баранович — польською і старослов’янською, а І.Величковський — ще й книжною українською. Лише старослов’янською творив І.Максимович, Л.Крщонович писав польською і латиною.

Звісно, осягнути такі поетичні пласти в усій повноті неможливо. Тому вчитель може вибрати героїчну поезію і козацькі літописи. Не можна також залишити поза увагою і творчість Климента Зіновіїва — найвидатнішого поета цього періоду.

Провести заняття доцільно у формі своєрідної екскурсії в історичне минуле, в якій “компасом” будуть “Історія української козаччини”, “Історія України-Руси” М.Грушевського, “Історія запорозьких козаків” Д.Яворницького, “Історія України” і “Богдан Хмельницький” І.Крип’якевича, “Історія України-Русі” М.Аркаса, козацькі літописи (Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка), безсмертна “Історія русів”, нев’янучі народні пісні, казки, перекази, легенди, думи — все, що несе нам сьогодні правдиву інформацію про зоряний і водночас трагічний час історії українського народу. Історичну епоху визначають передусім люди. Підтвердження цьому знаходимо і в фольклорі (“Від Богдана до Івана не було на Україні гетьмана”), і в офіційних джерелах: “Хмельницький і Мазепа — початок і кінець того короткого, але яскравого, мов метеор, шляху, яким промелькнула політична історія козацької України на загальному фоні історичних доль південноруського народу”*.

Гетьманів Української держави перелічує у своєму літопису Самїйло Величко. Готуючись до уроку, вчитель разом з учнями має подбати про їхні портрети: роботи Олега Островського, Адама Пасіки (Пам’ятки України — 1990 —  2), Андрія Науменка (Літ. Україна — 1990 — 23 серп.). Радимо підготувати й виставку наукових та художніх видань, присвячених цій величній і водночас трагічній епосі в історії нашого народу.

Учням буде цікаво вести пошукову роботу, знімаючи пелену забуття з епохи Гетьманщини (вона, власне, була штучно створеною “білою плямою”). Школярі підготують добірку наукових матеріалів, подбають про те, щоб представити на виставці художні твори давно написані, але досі маловідомі — такі, як “Крутіж” Б.Лепкого чи “Бояриня” Лесі Українки, розшукають зовсім нові твори (розділи нового роману Р.Іваничука “Орда” чи роману “За рікою вогні горять” С.Тельнюка).

Учитель визначить, хто на уроці виступатиме його помічниками в ролі історика, філолога, поета, краєзнавця. Добре, якщо в класі стало традицією розпочинати урок знайомством з новими письменницькими іменами. Цього разу доречно представити М.Грушевського не лише як історика, а й як письменника, стисло розповісти зміст оповідання “Предок”*. Його герой занурюється в минуле, яке дарує йому на мить зустріч з далеким предком.

Давайте й ми сьогодні помандруємо до уявного древа нашого народу, древа пам’яті. Уявімо себе очевидцями подій, що відбувалися тоді, коли, як лише автор Літопису Самовидця, “все живе піднялося в козацтво”. Самовидець тільки констатує причини козацького повстання, а інший літописець — Григорій Грабянка — пише про них образно. Послухайте його розповідь про те, чому Хмельницький повстав проти поляків: “...Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопче, дай дещицю панові. А найгірше було те, що жиди нові та й нові побори придумували, і маєтки козакові не вільно було тримати, хіба що тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялось, що козак хоч чимось провиниться, карали його карами, що й погані б придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали. Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили...

Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах і, як завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів од ляхів”.

Історик. Тяглося те від поляків творене лихо для козаків та Русі 315 років, починаючи з Казимира Великого, що завоював був Русь, і кінчаючи Владиславом Четвертим, пише у своєму літопису канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко. Відкриймо т. 2 Літопису Самійла Величка й звернемо увагу на таблицю, на якій він представляє дати життя 14 королів, що змінилися за 315 років, і дає характеристику лихим і добрим правителям. Усі вони завдали чимало лиха українській землі, однак із запорозьким козацтвом мусили рахуватися. Саме козаки, а не пишні королі, увійшли в історію, бо ж започаткували державу, рівної якій не знав світ. “У ті давні часи, — відзначав М.Аркас, — ні один ще народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним державцем), якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорозька,— це був український лицарський орден, що не має собі рівні у Європі й до наших часів”*. Я щойно прочитав книжку французького військового інженера і відомого картографа Гійома Левассера де Боплана “Опис України”. 17 років прожив у XVII ст. Боплан на нашій землі і був очевидцем того, як народжувалася демократія. Ось як, за його словами, козаки вибирали свого старшого: “Коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів”*.

Учитель. А чи звернув ти увагу, шановний історику, яку характеристику дає Боплан українським козакам? Думаю, козаками для нього були всі українці. “Окрім одягу, — пише Боплан, — у них немає нічого простацького. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски”. А я хочу нагадати призабуте, хоч і давно відоме свідчення Павла Алеппського, який улітку 1654 року супроводжував у подорожі по Україні антіохійського патріарха Макарія і, на свій подив, саме в землях, найбільш спустошених поляками і татарами, відзначив кипучу життєдіяльність народу. “...По всій землі українців, — писав Алеппський, — ми запримітили прегарну рису, що викликала в нас здивування: всі вони, з виїмкою небагатьох, навіть більшість їх жінок і доньок, уміють читати та знають порядок церковних служб Та церковні напіви...”* Далі здивований мандрівник підкреслює, що в українських містах “діти численніші від трави й усі уміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цім краї маса; їх мужів повбивано у непреривних війнах...”

Краєзнавець. Одна з могил козацьких, де поховані славні захисники України, Савур-могила, височить і в нашому Донбасі, в степу під містом Снежноє. А в центрі м. Селидове на річці Солоній стоїть пам’ятник запорозьким козакам скульптора П. Гевеке. Поглянувши на карту земель або Вольностей Війська Запорозького Низового від 1770 р., ми знайдемо Кальміуську паланку, яка розміщувалася на землі нинішнього Донбасу. Народ створив прекрасні легенди, пісні, думи про Савур-могилу, про славу козацьку... Козацький академік, як називали Дмитра Яворницького, писав, що запорожці й самі дуже любили поспівати, пограти, потанцювати. “Грали козаки на кобзах, лірах, скрипках, басах, цимбалах, сопілках. Майже всі козаки вміли грати на кобзі. Але професійними музикантами в них були кобзарі”*. Саме кобзарі або лірники й несли в народ славу козацьку.

Філолог. Крім величезної кількості анонімних віршів про визвольну війну 1648–1654 рр.” значна частина яких стала народними піснями, маємо й ряд прекрасних авторських творів на цю тему. У “Вірші про Богдана Хмельницького” латино-мовний Гнат Бузановський називає гетьмана месником і вождем, посланим народові Богом. Ця думка: Богдан — самим Богом даний — проходить у багатьох народних піснях та авторських творах, а найвиразніше звучить у словах літописця Самійла Величка: “Бог послав їм, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги людської малоросійський народ і віднайти йому сподівану свободу”*. А поет Гнат Бузановський порівнює Хмельницького з Ахіллом — мужнім воїном, героєм троянської війни:

Бога пізнати навчив він народ, що забув його, гордий,

Цей знаменитий козак, і прямодушний, простив.

Справді Хмельницький, славетний козак, до Ахілла подібний,

Наче звірюку якусь, шляхту приборкав, розбив*.

Це зразок твору барокового стилю. Які ж його ознаки? Учень. Найперше, це метафоричність мови. Цим автори прагнуть справити враження на читача, чітко виділивши основну думку: це він, Хмельницький, створив справжню Українську державу, що мала у своєму складі 21 козацький полк, а в полкових і сотенних містах, які були військовими й водночас адміністративно-територіальними одиницями, скрізь було запроваджено козацьке самоврядування... Древо пам’яті зберегло нам ці безцінні відомості.

Філолог. Нині доля щедра на відкриття. Іван Кільчевський віднайшов вірш “Сорок тисяч Богдан війська споряджаєт”*, у якому проводиться думка, у XVI–XVII ст. дуже поширена серед українських і навіть чужоземних істориків, що козаки ведуть свій рід від біблійного Яфета. Потім

З синів Владимирових Росія упала —

З Хмельницьких та Богдана на ноги повстала!

Отож Київська держава, як переконаний невідомий автор, не народилась, а відродилась з 1649 р. Образна система цього твору теж типова для барокових поезій: у ньому використані образи-символи, пишна декоративність, мова твору урочисто піднесена, багата образна система вірша: “мислію, як стрілою, в небо стріляет”, “вольність визволяет”, “з лука любові”. Прочитаємо ж уважно цей вірш (надрукований після статті).

Історик. Цей твір написаний у період гетьманування Хмельницького, пізніше поет уже не створив би його, бо Україна лежала в руїнах.

Філолог.

Вам до татар байдуже, б’єтеся з собою,

Хворістю Україна хворіє важкою,*

такими рядками поет Лазар Барановнч осудив міжусобні змагання, які точилися між гетьманами за владу. Після смерті Богдана Хмельницького настає період розбрату і смути, що увійшов в історію під назвою Руїни. Поетичні твори правдиво передають цей настрій. Наскрізним мотивом усієї поезії Барановича є тривога за долю України. Цитований вище вірш “Українцю скажеш: “Хлопе!” — відповідь почуєш: “Хоплю!” завершується такими рядками:

Кров протіка водою, човном пропливають

Люди в крові: у світі, як мухи, згибають.

Батько не вірить сину, син — батьку, буває,

Пане, згаси в Україні вогонь, що палає!

Вслухаймось у назви поетичних творів Л.Барановича, що увійшли до збірки “Аполлонова лютня” (1671 р.): “Світ стрясають грози на людськії сльози”, “Меч згори спадає, в крові потопає”, “Та ознака в Україні, що земля її в руїні”, “У світі так ведеться, що лихо сміється”. Вони афористично висловлюють драматичне світовідчуття автора, біль за розбрат між українцями і мрії про мир:

Миру без миру так важко пробути,

Миру мир хоче — у слові це чути!

Мор у цім світі — не мир бенкетує,

В світі людина людину мордує!

Мир тож — не мир вже, як миру немає:

Ходиш сьогодні, а завтра вмираєш!

Учитель. Сучасною українською мовою ці твори переклав Валерій Шевчук. Він зумів передати афористичність мови, емоційну напругу, яскраву метафоричність віршів.

Добро запали в вас, Пане!

Хай в людях гнів перестане!

Посій любов — хай зародить,

В крові ніхто хай не бродить!—

так пише автор у вірші “Щоби козацький човен на турків плинув знову”.

Історик. І козаки таки не раз показали туркам свою силу й хоробрість, коли на чолі з кошовим отаманом Сірком мстили татарам за народні кривди. 50 битв провів легендарний Сірко і жодної не програві Однак розбрат поглиблювався. “У червні 1678... знову почалася колотнеча з Юрієм, котрий мав при собі тільки турецькі та татарські сили; за його часу Правобічна Україна чисто обезлюдніла”1. Отож зрозумілим стає зміст “Відповіді Гедеона Хмельниченка (Гедеон — чернече ім’я Ю.Хмельницького — В. С.) турецькому царю”, якою починається поема козацького панегіриста Олександра Бучинського-Яскольда “Чигирин”. Збереглася вона завдяки тому, що великі фрагменти її вмістив у своєму літопису Самійло Величко:

Суне сила велика в бідну Україну,

Котра тридцять вже років плаче на Руїну,

Геть обдерта з багатства ворогами чужими,

Та найбільше у чварах між синами своїми,

Розшматована тими, що в злій ворожнечі

Хату жаром спалили із власної печі!

Боже, Боже! В ці літа люто тне щербата —

Батька син убиває, брат іде на брата2.

Як і Баранович, автор “Чигирина” переймається болями рідної землі, що страждає через нерадивих синів. Одним з них був Хмельниченко, якого султанська Туреччина хотіла використати для розгортання наступу на Київ і Лівобережну Україну. Хоч завойовники і зруйнували гетьманську резиденцію Чигирин, та під натиском очолюваних Сірком козаків відступили з України, і султанська Туреччина змушена була припинити війну.

Учитель. Козацький панегірист хоча й присвятив свій вірш гетьманові Самойловичу, однак славив він насамперед сміливих козаків:

Аспри й інші монети сипляться, як пір’я,

Козаки турків нищать — нема там довір’я,

Більше лупу з їх трупу гадають набрати,

Коли тим кінець прийде, і змовкнуть гармати...

Далі автор змальовує боягузтво ворогів перед козацькою силою:

А ті турки, що в коші сховались від бурі, Чи битими зостались, чи, немов ті кури, Що їх яструб розполохав, де враз і поділись, Котра куди утрапить, геть всі розлетілись.

Ми ознайомилися лише з однією літературною сторінкою — поезією другої пол. XVII — початку XVIII ст. Вона сповнена трагізму та величі і в день сьогоднішній прочитується з особливою увагою, бо багато в ній повчального, співзвучного нашому часові.

Яскравим феноменом поезії того періоду є творчість Климентія Зіновіїва. Серед літературних пам’яток давнини навряд чи можна назвати джерело такого пізнавального значення, як його вірші. Героєм їх уперше в історії давньої української книжної поезії став трудовий народ: ремісники, козаки, ченці, селяни, представники найрізноманітніших професій і станів. Ось уривок з вірша “Про людей православних, що військову службу справляють, а саме — про козаків”:

Всі на світі козаки трудяться багато,

виставляють у бою груди презавзято.

За вітчизну і добро ваше, християне,

щоб подужать не змогли вражі бусурмани.

Та не тільки на війні груди виставляють,

але й голови в бою часто покладають.

Дай спасіння, Господи, за таку відвагу,

грішен той, хто виявляє козакам зневагу .

Учень. Нещодавно ми аналізували послання Івана Вишенського, який теж захищав “хлопа, кожум’яку, сідельника, шевця” і доводив їхню рівність серед інших. Отже, вперше в давній літературі трударя зобразив все-таки Іван Вишенський?

Філолог. Це не так. Пригадаймо хоч би легенду про Кожум’яку з “Повісті минулих літ”. В авторській поезії був К.Зіновіїв, який зображував у своїх творах переважно життя ремісників, створив єдину у своєму роді енциклопедію тогочасних ремесел та промислів. Про це говорять уже самі назви творів: “Про гончарів: слово віршоване похвальне”, “Про шаповалів і про коновалів”, “Про теслярів, або ж Про плотників по-московському, а про деілідів по-литовському”, “Про женців”, “Про перевізників”, “Про ратаїв, або ж Про тих людей, що хліб виробляють” тощо.

Поет.

Над усі ремесла це — річ кажу відому —

Хліборобство, вигідне світові усьому. —

Бо хоч би хто срібло міг, золото робити,

а без хліба чи хотів би золото вкусити? (322)

Учень.

Але не легшим, я вважаю, є діло школярське, писарське

Діло писарське — хоча й ціпом не махати,—

гірше ціпа іноді мозком обертати.

Адже треба, пишучи, всяко міркувати

з тим, аби найліпшого сенсу добирати... (328)

Іван Вишенський виступив на захист приниженого трудівника, а Климентій Зіновіїв звеличив, уславив його у своїх численних “похвальних словах”. Скільки глибини, мудрості, гордості за умільців у його віршах!

Був найпершим гончарем, потрудившись ревно,

ваш Господь, що сотворив Адама і Єву,

котрий дав людині всі справності уміти

і премудрість не одну вчитись розуміти.

Тож ремесла гончарів можна звать святими,

позаяк Адама Бог сотворив із глини.

Й гончарам людину теж легко ізліпити,

неможливо тільки їй душу сотворити.

Але кухлі для питва вміють виробляти

і, щоб їжу готувать, різнії горнята.

Печі кахлем гончарі гарно облицюють,

різнії оздоби їм хитро примудрують...

Тому вас, о гончарі, мілко похваляю

і від Бога вам за це милості бажаю. (322)

Краєзнавець. На поч. XVIII ст. К.Зіновіїв побував у нашому краї, відвідав соляні промисли у старовинних донецьких містах Тор (нині Слов’янськ) і Бахмут, бачив каторжну працю бурлак-наймитів і написав про них співчутливий вірш “О соляниках, торяниках, бурлаках, що соли господарские варят”. Це своєрідний панегірик трударям-умільцям, нашим далеким предкам.

Філолог. Варто підкреслити, що в Зіновіїва немає жодного панегірика на честь сильних світу цього, усі його “похвальні вірші” прославляють трударів, умільців та їхню працю. І дуже шкода, що рукописна збірка віршів Зіновіїва “Приповісті посполиті” пролежала недоступно для читача й дослідника близько півтора століття. Аж у 50-х рр. XIX ст. її віднайшов письменник та етнограф О.Шишацький-Ілліч. Про поета відомо, що він надзвичайно багато читав, кохався в архітектурі, живопису, музиці, сам гарно співав, складав релігійні пісні й ноти до своїх віршів. Особливим його захопленням були прислів’я та приказки, яких він знав безліч. Зіновіїв був людиною сміливою, відважувався відстоювати інтереси трудівника перед господарем, осуджувати пияцтво, хабарництво, грошелюбство, продажних і зрадливих жінок, нерівні шлюби. Думається, Зіновіїв сам добре знав вагу свого слова і подбав, аби ім’я його не загубилося в часі, що засвідчує вірш:

ІзложитЕль віРшоВ сих МнОгих благ вам желаєт.

а НайпАче вебесяиХ добр щиро прияєт,

То ест всяКому чину бЛагостИ Христової,

Милості бозської всЕгда готової,

ВічНая бо заплаТа создання впрок віка

звлаща христолюбного ради чоловіка,

І милостям вашим зИчить то долучити,

по Земном віку радость вічну Наслідити,

А нині чтущії се спасеннО здраВствуйте

І весЕло о Христі Всі многолітствуйте,

Сего И паки всім желательствуєт

і вседневНо Христа-Спаса молебствует

І покорно за сіє просить прощенія,

зичачи Божієго благословенія*.

Учитель. Зустріччю із самобутнім поетом Климентієм Зіновіївим, який іменував себе, як бачимо, в мезовірші “Иєромонах Климентій Зіновіїв Син”, ми завершуємо нашу другу подорож у країну давньої поезії. Поет залишив нам близько 300 оригінальних віршів і першу в українській фольклористиці збірку “Приповістей посполитих”, де зібрано до 2000 народних приказок та прислів’їв, які ще чекають на своїх дослідників.

Із творчістю найяскравішого барокового поета Івана Величковського рекомендуємо вам ознайомитися самостійно. Цей поет має послідовників серед сучасних художників слова. Володимир Лучук та Микола Мірошниченко зверталися до рідкісних поетичних форм (паліндром*, мезовірш*), започаткованих І.Величковським. Найдопитливіші з вас хай спробують зіставити вірші Івана Величковського та сучасних українських поетів.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Андрущенко М. Парнас віршотворний. — К., 1999.

Антологія української поезії: У 6 т — К., 1984 — Т. 1.

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків — К., 1991.

Алолловова лютня — К., 1982.

Грушевский М. История украинского народа — К., 1990,

Загребельний П. Я — Богдан — К., 1983.

Дроба О., Павличенко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х– сер. ХVІІ ст.) — К., 1998.

Іваничук Р. Журавлиний крик — К., 1989.

Літопис Самійла Велична — К., 1991 — Т. 1, 2.

Літопис Самовидця — К., 1971.

Лепкий Б. Крутіж. //Лепкий Б. Твори: У 2 т — К., 1991 — Т. 1.

Мушкетик Ю. Яса — К., 1990.

Плачинда С. Звідки ж взялися голландські козаки? //Літ. Україна. —

1990 — 25 жовтня.

Тельнюк С. За рікою вогні горять //Літ. Україна — 1990 — 15 листоп.

Українська література XVII ст — К., 1987.

Шевчук Вал. Дорога в тисячу років — К., 1990.

Чайковський А. Сагайдачний — К., 1989.

ПОДОРОЖ ДЕСЯТА

Вивчення поезії XVIII ст.

Третій урок, присвячений давній українській поезії, доцільно провести у формі лекції з елементами бесіди. Щоб лекція носила проблемний характер, важливо в центр її поставити вагоме перспективне питання, яке стало б стрижнем і наступного заняття. Така перспективність зумовлюється постановкою теоретичних питань, передбачених двома шкільними програмами: “Поняття про силабічний вірш, бурлеск і травестію”. Доцільність розгляду цих питань безсумнівна, як і їх перспективність, оскільки вони спроектовані в нову українську літературу, якісні зміни якої підготовлені літературою давнини. В цьому плані, не принижуючи жодної з трьох пропонованих учителеві програм, кожна з яких побудована творчо, хочеться відзначити вдалу постановку питань у програмі НДІ педагогіки України, з’ясування яких має викликати інтерес учнів, якщо спробувати подати їх неординарно, апелюючи і до історичного арсеналу, і до художнього матеріалу, і до текстів творів: “Мандровані дяки, їхня літературна й культурно-просвітницька діяльність. Різдвяні та великодні вірші, їх травестійно-бурлескний характер. Викриття в них експлуататорської суті козацької старшини, висміювання паразитизму духовенства. Значення творчості мандрованих дяків для становлення силабо-тоніки та літературної мови на народній основі”. Ці питання не можуть бути вичерпані на одному чи навіть двох заняттях, до них так чи інакше учні звернуться і в процесі вивчення творчості Г.Сковороди, і при розгляді теми “Давній український гумор та сатира”, і в розмові про джерела формування нової української літератури.

Розпочати ж таке заняття варто показом загальної картини розвитку поезії XVIII ст., виділяючи основні групи віршованих творів: дидактико-моралізаторські, що розвивали ідеї християнської моралі; духовні вірші, які оспівували Христа, Богородицю, святих; ліричні вірші-пісні про соціальну нерівність, любов, розлуку; історичні вірші про боротьбу за соціальне і національне визволення (вірші про Б.Хмельницького, “Разговор Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича, гумористичні і сатиричні вірші (“Сатирична коляда”, 1764, “Плач київських монахів”, “Отець Негребецький”), Впродовж уроку розкриваємо теми: “Мандрівні дяки. Пародіювання церковної служби, молитов, зниження постатей Христа, Марії і апостолів. Викриття у сатиричних віршах козацької старшини, духовенства. Народність гумористичних і сатиричних віршів як одного з джерел формування нової української літератури”.

Ряд питань, поставлених на попередніх двох заняттях, з’ясовуються повторенням (історичні вірші, ліричні вірші про любов, соціальну нерівність). У ході обміну думками про історичну поезію вчитель зверне увагу учнів на значну частину творів, які називають “плачами”, або “ляментами”:

Ой, не сини, ой, не діти

Хочуть мене загубити!

Ляхолюбці, лихолюбці,

тії мої, тії згубці...

Прекрасні пісні “Ой біда, біда чайці-небозі” та “Всі покою щиро прагнуть” традиція приписує гетьманові Мазепі* (він володів кількома мовами, добре знав світову літературу). Що ж спричинило появу плачів? Найперше та обставина, що після катастрофи 1709 р. український народ потрапив у тяжке ярмо російського самодержавства: були знищені козацькі вольності, ліквідований гетьманат, запроваджена Малоросійська колегія з російських генералів, російські офіцери призначалися полковниками в Україні, заборонялося друкувати книги українською мовою, закривалися українські парафіяльні школи. Царизм прагнув остаточно позбавити українців власної державності, війська, школи, академії, перетворити народ на рабів. “Вже в XVIII ст., — пише І.Франко, — українці, які були ще сто років тому вчителями великорусів, мусили їх доганяти, йти за ними. Не можна, однак, забувати, що нова великоруська література, котрою нині може пишатися не тільки великоруський народ, а й все слов’янство, була в своїх печатках спільним витвором великорусів і малорусів і що власне малорусами були ті, котрі йшли в перших рядах поступових письменників, які вели літературу на нові, досі не проторені дороги. Досить згадати, що в XVIII ст. поряд з великорусами Радищевим і Новиковим бачимо українців Капніста і Каразіна, поруч з Карамзіним (серед повістярів) бачимо українців Наріжного і Погорільського; поряд з Жуковським, перекладачем “Іліади”, бачимо українця Гнідича, перекладача “Одіссеї”, поряд з геніальним Пушкіним не менш геніального українця Гоголя”*.

Але зазначені обставини все ж не були всесильними, щоб заглушити образну творчість, і саме поезія — громадсько-політична, релігійна, філософська, панегірична, лірична, бурлескно-травестійна, сатирично-гумористична — посіла панівне місце в літературному процесі XVIII ст. Авторів переважної більшості віршованих творів ми встановити не можемо, хоча вчені й продовжують пошук. Цікаво, хто ж все-таки був творцем поезії? Адже це про нього з повагою і пошаною говорив Франко, зазначаючи, що це “народ бідний, робочий, покривджений долею”*, отже — ченці та священики, вчителі та студенти, письменні селяни і мандрівні дяки, чи як ще їх називали в народі — “бакаляри”, “миркачі”, “пиворізи”, “волочащіїся ченці”. Так і зобразив їх художник В.Лопата на ілюстрації  34 в альбомі “Твори фольклору, давньоруської і давньої української літератури” (К., 1986).

Саме на творах мандрівних дяків, що по-філософськи дивилися на світ, не впадаючи у відчай в найскрутніших ситуаціях, ми зупинимось більш детально і, аналізуючи їх, ознайомимось із поняттями про силабічний вірш, бурлеск, травестію. Високі біблійні образи і сюжети мандрівні дяки перелицьовували на свій лад, релігійну тематику пристосовували до земних буденних потреб: обираючи популярні тексти зі Святого Письма, автори вкладали в їх форму новий зміст. Церковні співи на честь Христа і святих часто починалися такими словесними формулами: “Величаєм Тя, живодавче Христе, й почитаєм... Величаєм тя, апостоле Христов, й чтем болезни й труды твоя...” А в пародіях мандрівних дяків цей своєрідний зачин набував такого вигляду: “Величають вас, непреподобнії пиворізи, подобострастнии пяницы, й не почитають вас за ваше безуміє в трезвости находящієся люди”*.

Отже, як бачимо, комічний ефект досягається тим, що про буденне, не варте уваги і тим більше похвали говориться “високим штилем”, піднесено. Частіше ж у творах мандрівних дяків героїчний зміст викладається навмисне вульгарно, грубою мовою:

Христос воскрес,

Рад мир увесь,

Дождав Божой ласки.

Тепер-то всяк

Наївся всмак

Свяченої васки.

Всі гуляють,

Вихваляють

Воскресшего Бога,

Що вже тая

Всім до рая

Простерта дорога.

Злії духи,

Власяо мухи,

Всі уже послизли.

Загяав Ісус

В пекло покус,

Щоб христян не гризли...*

Так починається великодня орація “Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года”, в якій поважна тема навмисне подається у невідповідному їй мовному втіленні. Ідея великоднього свята донесена в цьому творі мовою народнорозмовною — це і є яскравий зразок бурлеску. Великдень в християнській концепції світової історії означає торжество поєднання людського і божественного начал: адже гинучи за все людство. Син Божий спокутує його гріхи. Ідея великоднього свята є амбівалентною, тобто такою, що містить у собі два протилежних начала, і в конкретному творі поєднання людського і божественного начал постає як зниження релігійної ідеї до побутового рівня. Пригадаймо вже цитовані раніше рядки:

Бідна Єва

Одну з древа

Вирвала кисличку,—

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку...

За нею там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив.

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив*.

Символічні образи Адама і Єви виступають у “Вірші...” як втілення ідеї визволення людства, зображення їх у цьому творі аналогічне до апокрифічних сюжетів на цю тему. Особливу увагу звернімо на засіб контрасту, вжитий у зображенні колишнього панування пекельних сил. Ці сили мають владу не тільки над світськими грішниками, а й над попами, ченцями, “крутопопами” (мова йде про протопопів). Це пекло нічим не відрізняється від реального життя українського народу, особливо якщо пригадати події кінця XVIII ст — позбавлення України залишків політичної самостійності, зруйнування Запорозької Січі, закріпачення українського народу.

Учитель може запропонувати дітям подумати, як “Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года” вплинула на подальшу літературу. Учні, певно, говоритимуть про традиції цього твору в “Енеїді” І.Котляревського, а вчитель запропонує їм пригадати ще й зміст “Ночі перед Різдвом” М.Гоголя.

Учені гадають, що “Вірша...” мала прямий вплив на повість М.Гоголя: поборення нечистої сили в обох творах відбувається за допомогою хреста. Учні віднаходять цей уривок у “Вірші...”:

Бо Біг з хрестом

Чорта з хвостом

Прогнав як собаку.

Словесник звертає увагу на те, що М.Гоголь у своєму творі зберігає ефект поєднання “хреста” та “хвоста”: Вакула “сотворив хрест”, стягаючи чорта “за хвіст на землю”.

Ще цікавішим є “Доповнення до великодньої вірші”, в якому райське життя представлене через цілком життєві реалії і тому сприймається як народна утопічна картина ідеального суспільства:

Зараз тая

Серед рая

Свобода засіла:

Тут тишина

Вся старшина

Не має к їм діла.

Тут сіпуга,

Війт — п’яиюга

Вже не докучає,

І в підводу

Тут ізроду

Ніхто не хапає.

Всі подубли,

Щоб їх скубли

Сільськії вахалв;

Подеречі,

Колотнечі

Всі уже пропали*.

Багатство сатиричних і гумористичних відтінків у творі досягається комічними й бурлескними елементами. З’ясувати різницю між ними допоможуть доказові судження акад. М.Возняка: “...Коли комічний письменник приневолює сміятися над тим, що смішне в дійсності, бурлескний поет викликає у нас сміх, насміхаючись над серйозними предметами. Обидва різняться тільки вибором тем і матеріалів: комік виставляє в смішній формі те, що смішне само по собі, а бурлескний письменник перемінює все поважне в смішне. Комік дає природну фотографію, а бурлескний письменник робить карикатуру з якогось поважного, високого предмета”*. Навести приклади учні зможуть і самі, полегшивши процес сприйняття нових понять: бурлеск, травестія. Учитель пояснить, що останнє поняття ширше, об’ємніше за перше: травестія (від лат — переодягати) є різновидом гумористичної поезії, коли твір з серйозним і навіть героїчним змістом і відповідною формою письменник переробляє у твір з комічними персонажами, змінюючи тим самим і зміст, і форму на жартівливий чи сатиричний лад. Звичайно ж, найяскравіший приклад — відома “Енеїда” І.Котляревського, цим твором в першу чергу аргументують пояснення травестії всі довідково-енциклопедичні видання, українські чи російські. Але ж попередницею “Енеїди” були твори мандрівних дяків про їхнє “нищенське життя”, про різні пригоди, що з ними траплялися у вічному пошуку шматка хліба. Мандрованим поетом був Климентій Зіновіїв, мандрівне життя вів Григорій Сковорода, який теж писав різдвяні та великодні вірші, маємо свідчення Іллі Турчиновського і незрівнянні вірші Петра Поповича-Гученського, якого Михайло Возияк назвав “талановитим предтечею Котляревського”. Більшість же мандрованих дяків залишилась безіменними, хоч саме з їх численних творів перед нами і постає картина “перелицьованого” світу, крізь конструкції якого просвічують реальні картини народного життя, побуту в XVII–XVIII ст. Учитель може запропонувати учням розповісти про твори Петра Поповича-Гученського.

Учень. Петро Попович-Гученський виділяється з-поміж інших особливим талантом. Шкода, що маємо лише частину його творів, бо рукопис автора дійшов до наших сучасників пошкоджений. П.Попович-Гученський завжди оригінальний: в одному творі він зворушливо пише про життя дітей-сиріт, в іншому — про злиденне життя учителів-дяків, ще в іншому подає гіперболічні сцени змагання школярів з квашею чи вошею:

... Так я кгвалту закричав, аж вищії наші

Прудко з школи вибігши і горшисько кваші

Винесши, та квашею очі їй залляли,

А другії віжками прудко вош зв’язали

І почали до школи вош тує тягнути.

Шесть нас тягло — не могли воші той двигнути.

А ваш Самсон-товариш, ухвативши вила,

Притисне вош за шию, як ізмогла сила.

А вош з-під вил так прудко барзо вискочила,

А Самсона нашого за нос ухватила

І так його вкусила своїми зубами,

Же лікарства не знайдем і межи бабами*.

Ім’я автора цих віршів прийшло до нас зовсім недавно, хоч твори його відомі були і раніше. Так, акад. М.Возняк наводить уривки з творів П.Поповича-Гученського, які в 1924 р. вважались анонімними:

Маєм тварі висхлії каждий із голоду,

А натерпіли-сьмо са звмва і холоду,

Кождого дня встаючи до церкви дзвонити.

А коли би не пошов, то дяк почвет бити.

Іди голий і босий до церкви читати.

Чи маєш ти чоботи, не будуть питати.

Учитель. Віршів про бідне життя та поневіряння мандрівних дяків, що в переважній більшості були вихідцями з бідних родин, багато, але це зовсім не означає, що поетична фантазія авторів була обмеженою. Зверніть увагу на своєрідність гротеску в розповіді-небилиці про змагання студентів з вошею — як все-таки мужньо вміють вони сміятись над собою наперекір всім негараздам. І одержимі вони були не лише мрією про ситий спокій (у їхніх творах ковбаси ростуть на деревах, з неба йде сметанний дощ, а сало само до голодного спудея “в школу приплелося”). Студенти пишалися своєю освіченістю, свою причетність до науки ставили високо, бо ж не кожен, говорили вони, може пізнати її премудрості:

Єсли ве рожден, не сунься в вауку:

Ах, многи через то в в-вчну впали муку!

Не многих мати породила к школъ...

Серед них було чимало талановитих акторів, режисерів, художників, музикантів. Дотепно висміюючи власні гріхи у віршах та піснях, що були пародіями на церковні пісні-ірмоси, тропарі, кондаки, “пиворізи” несли народу вільнолюбивий дух, дотепне слово, освіту. Але, як справедливо відзначав П.Житецький, потреба народу в освіті полягала не лише у грамотності, а й у засвоєнні смаків та навичок, естетичних і якоюсь мірою літературних. І було б грубою помилкою зводити все просвітительське значення старовинної малоросійської школи тільки до граматики. Псалтиря та Часослівця.

Учні можуть спробувати пригадати, якими ж постають мандрівні дяки на сторінках художньої літератури — у драмі Івана Карпенка-Карого “Чумаки” чи драмі “Назар Стодоля” Тараса Шевченка, у романі Ліни Костенко “Маруся Чурай” чи в романі “Три листки за вікном” Валерія Шевчука. Можна провести невеличку вікторину, запропонувавши старшокласникам не тільки назвати якомога більшу кількість художніх творів, в яких діють “пиворізи”, а й дати максимально близьку до тексту і переконливу характеристику їхніх образів. Найбільш обізнані назвуть, крім згаданих творів, “Бурсак” В.Нарєжного, “Вій” М.Гоголя, “Пан Халявський” Г.Квітки-Основ’яненка, “Борис Годунов” О.Пушкіна, “Козацькому роду нема переводу” О.Ільченка, історичні драми М.Старицького чи М.Кропивницького. Творчість мандрівних дяків специфічна, зрозуміти її не допоможе ні ідеалізоване, захоплене ставлення, ні, навпаки, сприйняття зі знаком мінус. Попри всю неоднозначність та суперечливість, діяльність мандрівних дяків являє собою, зауважує Ю.Барабаш, суттєвий і в кінцевому рахунку прогресивний просвітницький рух, який органічно поєднав дві стихії, книжну і народну, в якісно новий ідейно-етичний сплав, і залишив яскравий слід в історії української літератури та мистецтва*.

Образи мандрівних дяків оспівували не лише їхні сучасники (учитель може навести уривочок з вертепної драми, з фольклорних творів чи із четвертої інтермедії до драми М.Довгалевського “Властотворний образ”*), а й представники наступних поколінь. Можна підтвердити цю думку віршем В.Базилевського “Мандрівні дяки”:

Навчнтелі,

блазні,

кривляки,

гульвіси,

учора спудеї, а днесь пиворізи,

торбами обвішані, люд переймають

і полами ряс шляхи підмітають...

Лжемудрствують пишно не з Божої ласки,

латиною брешуть, а більше по-наськи.

Ех, вольного вітру дуда невсипуща,

травичка під боки, під голови пуща!

Є твердь під вогамв, є стріха небесна,

Не ремствуйте токмо, натруджені чресла!

Степи

несходимі

верстають

верстають

і полами ряс шляхи підмітають

від злиднів до учти, від буднів — до свята,

горбами,

лісами,

від хати — до хати,

Аж пси скаженіють услід до нестями,

вони ж відбиваються люто ціпками.

І — тьху! — сквернословлять занозисто — сласно,

ще й, кляті, в два пальці свистять громогласно.

Преловкі потішники темного люду,

плетуть словеса непотрібні повсюди,

речуть на Великдень — горласті і хтиві —

під вікнами вірші свої нечестиві.

А світ окаянний, розвісивши вуха,

безтямно регоче і все оте слуха.

А що їм — питається — треба од світу?

Чень пива коновку албо аква віту...

Бредуть волоцюги, дворів не минають

і полами, полами світ підмітають.

У класі з’ясовується ряд запитань, відповіді на які містять прослухана лекція, вірш, елементи бесіди:

1. Якою мовою віршували мандрівні дяки?

2. Як іще називали їх у народі й чому?

3. На які свята проголошували “пиворізи” свої орації та травестії?

4. Що таке бурлеск і травестія? Наведіть приклади.

5. Наведіть приклади гротеску в творах Петра Поповича-Гученського.

6. Кого з мандрівних дяків ви знаєте як відомих поетів?

7. Кому з мандрівних дяків належить написаний у 1719 р. автобіографічний твір-сповідь “В память дітям своим, й внуках, й всему потомству”?

8. У чому особливість травестії “Вірша на Різдво Христове”? (Текст написаний на дошці, хтось з учнів виразно продекламує його, щоб всі інші звернули увагу на внутрішню риму):

Мати-земля уся ґуля і, взявшись у боки,

Пісні гука, б’є гопака в підківки широкі,

На небесі янголи всі аж б’ють у долові,

З радости б’ють, пісні гудуть Якимовій доні.

Старенький Біг на стіл ізліг і Сам собі дума:

“Празник душам. Тільки Адам із Євою рюма”*.

З’ясування останнього питання потребує вчительського коментаря. Вірш із внутрішньою римою, пояснить наставник, називається леонинським. Внутрішня рима застосовувалась Вергілієм та Овідієм, в українській літературі для підсилення ритмічності її використовували у XVI–XVIII ст. автори силабічних віршів. З леонинським віршем ми вже знайомились, вивчаючи твори Івана Величковського та Лазаря Барановича. С.Єфремов, наприклад, розглядає леонинський вірш як один із різновидів курйозних віршів*. Пригадаймо поезію І.Величковського, в яку він уміщує, будучи великим шанувальником святої Діви, ім’я Марія:

МАти блага, РИза друга, Яже нас крыет,

МАлодушных, РИзонужных, Яко руно гръет.

Переконливішою видається думка, що український леонинський вірш має швидше народну, а не літературну традицію: мандрівні поети наслідували віршову манеру маленьких пісеньок, що в народі називаються “дрібушками”, “витребеньками”, “триндичками”, і саме ритміка народних жартівливих пісень стала основою ритмічного складу травестій*. Недарма ж леонинський вірш називають ще коломийковим. Внутрішні рими наближали поезію до силабо-тонічної системи віршування. Отже, поступовий перехід від силабічної системи до силабо-тонічної намітився ще в давній українській поезії, зокрема у творах мандрівних дяків. Таким чином, настав час з’ясувати особливість панівної у кінці XVI–середині XVIII ст. в українській поезії силабічної системи віршування, що має такі основні ознаки: ритм утворюється чергуванням рядків однакової довжини з постійною цезурою й обов’язковим наголосом на передостанньому складі, римування тільки паралельне, строфа дворядкова або зовсім відсутня.

У середніх класах учні вже знайомилися з особливостями силабо-тонічної системи віршування, отже, можна запропонувати Їм відповісти на запитання, в чому ж відмінність силабіки і силабо-тоніки. Учитель може скористатися рекомендаціями автора посібника “Вивчення елементів теорії літератури у 9–11 класах” О.Бандури, яка пропонує на уроці повести розмову про ритмічну прозу, про силабічну, силабо-тонічну систему віршування і про народний вірш. Зіставляючи різні системи, необхідно звернути увагу на основний елемент, що відрізняє їх — найменшу ритмічну частину: в народному вірші — ритмічну групу, в силабічному — рядок, у силабо-тонічному — стопу. Для прикладів можна дібрати уривки із сатиричних творів, які залишилися поза увагою. З повідомленням про кращі сатиричні твори XVIII ст. може виступити хтось із учнів, та й сам урок можна побудувати інакше, зосередивши увагу на сатирі фольклорного та соціально-політичного характеру. Ми ж схиляємося до думки, що саме творчість мандрівних дяків заслуговує детальнішого вивчення, оскільки їхня бурлескно-травестійна спадщина осмислюється нині як те джерело, що живило нову українську літературу. Різні етнографічно-побутові ситуації та деталі народного життя, що знайшли відбиття в ораціях та травестіях, стали основою для “Енеїди” І.Котляревського, але у вільнодумстві автори травестій XVIII ст. були сміливіші за Котляревського. В “Енеїді” травестуються, “перелицьовуються” античні, поганські боги. У травестіях “кощунм безстудньд” легковажили найсерйознішими матеріями християнських “писаній”, “Божіяго слова”. Саме від бурлескно-гумористичних і пародійно-травестійних віршів “пиворізів”, написаних на церковно-релігійні теми, відбувся перехід до сатирично-викривальної поезії, спричиненої конкретними умовами (політичними, економічними, соціальними) життя українського народу. Великий Каменяр підкреслював, що їхня спадщина — “один із найінтересніших витворів нашого віршописання XVIII в.”.

Завершити заняття можна систематизуванням знань учнів з різних сфер суспільного життя в Україні у XVIII ст.

1. Суспільно-політичні події

Малоросійська колегія, що складалася з шести російських урядовців, отримала право ділити з гетьманом владу (1722).

Скасування гетьманської влади в Україні (1764), втрата Україною незалежності.

Зруйновано Запорозьку Січ та закрито українські школи при полкових канцеляріях (1775).

Антикріпосницькі селянські повстання під проводом К.Булавіна (1707–1708), О.Пугачова (1773–1775), участь у них козацтва.

Гайдамацький рух 60–70-х рр. на Правобережній Україні.

Повстання козацької бідноти проти запорозької старшини.

Турбаївське повстання 1789–1793 рр.

2. Культура

Києво-Могилянська вища школа набула статусу академії (1701), в якій поглиблено викладання природничих дисциплін, географії, математики, введені нові предмети: архітектура, медицина, сільськогосподарська економія.

За гетьманування Мазепи (1687—1708) у Києво-Могилянській академії споруджено нові корпуси, збільшено кількість студентів до 2 тисяч. Засновано нові школи і друкарні.

Створення Ф.Прокоповичем “ученої дружини”, до якої входили сатирик А.Кавтемир, історик В.Татищев та ін.

Організація серед студентів Києво-Могилянської академії поетичних гуртків і товариств.

Царський указ про заборону української мови (1721).

Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720); Наказ царя переписати російською мовою всі державні постанови і розпорядження (1729).

Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1753); указ Синоду про вилучення українських букварів (1789).

3. Музика, живопис

Пародійний партесний концерт “Сначала днесь поутру рано” (1740).

Концерт “Не отвержи мене во время старости” М.Березовського (1746–1775) — шедевр українського хорового мистецтва.

Концерт М.Березовського для 4-х інструментів і клавесина.

Духовні композиції Д.Бортнянського (1751—1825).

Духовні концерти А.Веделя (бл.1770–1808).

Портретний живопис Д. Левицького, В.Боровиковського, О.Білявського, Ю.Хойницького.

Іконопис І.Рутковича, І.Кондзелевича, Й.Івановича, В.Рекливського.

4 Література

Козацькі літописи, драма, інтермедія, вертеп, сатирично-гумористичні твори фольклорного походження та соціально-політична сатира, лірична поезія, творчість Ф.Прокоповича, І.Некрашевича, Г.Сковороди, мандрівних дяків.

5. Архітектура

Реставрація дзвіниці Софійського собору (1744–1748).

Брама Заборовського в подвір’ї Софійського собору в Києві (1744–1748).

В.Растреллі. Андріївська церква в Києві (1747–1753).

Танок Богоявленського собору на Подолі в Києві (1730).

Іван Григорович-Барський. Покровська церква в Києві (1766).

Воздвиженській собор у Полтаві (1689–1709).

Вознесенський собор (1695–1700) і дзвіниця (XVIII ст.) в Переяславі.

Дерев’яна архітектура Церква у Мукачеві Закарпатської обл. (1777). Церква у м. Комарне Львівської обл. (1754). Церква у м. Чортків Тернопільської обл. (1738). Церква у с. Шелестяне Хмельницької обл. (1786). Церква у м. Коломия Івано-Франківської обл. (XVIII ст.). Церква у м. Короп Чернігівської обл. (XVIII ст.). Церква у с. Новий Білоус Чернігівської обл. (1717). Дзвіниця у с. Кам’янка Струмилівська Львівської обл. (XVIII ст.).

ПОДОРОЖ ОДИНАДЦЯТА

Козацькі літописи.

Літопис Самійла Величка

Подорожі в країну української історіографічної прози може передувати реальна подорож місцями козацької старовини краю, що збагатить учнів знайомством з невідомими раніше матеріалами, з новими цікавими людьми, які зберігають у пам’яті легенди, перекази, бувальщини, пісні, думи — недарма ж козацьку добу вчені називають “золотим віком української народної поезії”*. Розмову в класі про козацькі літописи XVII–XVIII ст., які найбільш повно й глибоко доносять до нас козацьку славу, радимо розпочати з огляду та коментування традиційної книжкової виставки, у центрі уваги будуть тексти літописів, наукові праці М.Грушевського, Д.Яворницького, І.Крип’якевича, М.Костомарова, О.Апанович та інших істориків. Як ілюстративний матеріал можуть бути використані художній календар на 1992 рік “Гетьмани України” (К., 1991), альбом “Запорожці” автора-упорядника Ю.Іванченка (К., 1991), карта Запорозьких земель, що додається до “Історії України-Русі” М.Аркаса (К., 1990), факсиміле підписів українських гетьманів та козацької старшини й карта України, складена в першій половині XVII ст. французьким інженером Г.Бопланом (останні два матеріали додаються до І тому літопису С.Величка у перекладі Вал. Шевчука), карта козацько-гетьманської доби, вкладена в книгу: А.Жуковський, О.Субтельний. Нарис історії України — Львів, 1991.

Готуючись до уроку, учитель використовує вузівські підручники, вступні статті Вал. Шевчука до першого тому літопису С.Величка та “Історії Русів” у перекладі І.Драча (К., 1991), Я.Дзири — до видання Літопису Самовидця (К., 1971), статті В.Крекотня “Сказання про війни козацькі та його автор” (Київ, — 1986 —  10 — С. 110–111), Вал. Шевчука “Самійло Величко та його літопис” у книзі “Дорога в тисячу років” (К., 1990 — С. 184–208). Скористається словесник і працями Д.Яворницького, М.Грушевського, О.Апанович, М.Драгоманова (зокрема, статтями “Малороссия в ее словесности” та “Про українських козаків, татар та турків” у збірнику “Вибране”, — К., 1991).

Добре, якщо темі “Козацькі літописи” передували уроки з історії, під час яких грунтовно опрацьовано питання про причини та хід національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького; або ж якщо під час гурткових занять з історії діти встигли ознайомитися з працями М.Грушевського, О.Субтельного, І.Крип’якевича, О.Апанович, М.Костомарова, які допоможуть осмислити історичні наслідки подій, описаних у козацьких літописах. Учитель ознайомить учнів із планом, за яким вестиме свою розповідь, запропонує їм, звертаючись до хрестоматійних уривків з літописів, взяти активну участь в обговоренні.

1. Поняття про козацькі літописи.

2. Літопис Самійла Величка — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХVII–XVIII століть.

3. Поняття “Україна” та “український народ” у літопису.

4. Елементи барокової поетики в творі.

Учитель. Знайомлячись з літературою Київської Русі, ми з вами відзначали, що дуже високого рівня досягло у ній літописання. Розвивається цей вид творчості й пізніше, в інших історичних умовах і обставинах. М.Драгоманов підкреслював, що літописи Київської Русі є прямими родоначальниками хронік-мемуарів, створених у козацькі часи. Разом з тим козацько-старшинські літописи, які широко розповідають про визвольну боротьбу українського народу 1648–1654 рр., — це явище унікальне, багато в чому відмінне (і за змістом, і за формою) від літописів староукраїнських.

Найповніше з-поміж тогочасних творів про Хмельниччину, про народне життя, про боротьбу за волю і незалежність розповідають літописи Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка — вони, власне, і становлять вершину українського літописання XVII–XVIII ст. Автори їх — люди бувалі й освічені, за плечима яких навчання в Києво-Могилянській академії, участь в описаних ними епохальних подіях. Видатною пам’яткою кінця XVIII ст. є і анонімна “Історія Русів”, в якій знайшли відображення історичні події від найдавніших часів до 1769 р.

Найбільший за обсягом твір Самійла Васильовича Величка — канцеляриста Війська Запорозького, завершений в селі Жуках Полтавського повіту в 1720 р. Найпомітніше саме в Літопису Самійла Величка виражене художнє начало. “Цікаво, — писав М.Драгоманов, — що певна освіченість не перешкоджала любій наївності оповідання, котрою особливо визначається “Сказаніє Самуила Величка”, що є безперечно одним із кращих творів давньої руської історіографії. Се оповідання та “История Руссов” найліпші з усіх інших творів української літератури XVIII ст.”*.

Цікаво, що й саме поняття “козацькі літописи” було введено в науковий обіг, як стверджує Микола Зеров, саме Самійлом Величком, а вже згодом підхоплене істориками XIX ст.

Учениця. Хотілось би знати, якою ж людиною був Самійло Величко? Де народився і жив, що сповідував у житті?

Учитель. Знаємо про автора небагато. Народився Самійло Величко, як гадають вчені, близько 1670 р. на Полтавщині в козацькій родині. Закінчив Києво-Могилянську колегію, знав старослов’янську, польську, латинську, німецьку мови. На службу до канцелярії Величко потрапив уже немолодим, було йому тоді років сорок, був це, як підкреслює Вал. Шевчук, “не такий вже типовий канцелярист”. Чому? А тому, що не дбав про власну вигоду, навряд чи мав маєтки та якесь багатство. А був це час дуже складний: коли в жовтні 1708 р. Іван Мазепа перейшов на бік шведів, одна частина козацтва залишилася на боці російському, інша на шведському. В липні 1708 р. стратили Величкового патрона — Василя Кочубея, а Величко потрапив до тюрми, де перебував досить довго. Ярослав Дзира припускає, що випущено було Величка з тюрми на волю аж 1715 р. завдяки клопотанню сина Кочубея. З того часу й живе літописець в с. Жуках і в с. Диканьці на Полтавщині. Як засвідчує повна назва його твору, тут, “в селі Жуках, повіту Полтавського, року 1720” і написав Самійло Величко свій фундаментальний твір. Певно, була це робота дуже копітка і виснажлива, бо ж наприкінці життя свого літописець осліп.

Перша частина літопису, вважають дослідники, написана рукою самого Величка. Відкриймо т. І літопису на с. 27, де подано факсиміле першої сторінки, вдивімось пильно в старанно виведені літери. Письмо такого типу історики називають “київським”, доводячи, що утворилося воно в Києво-Могилянській академії, що писали таким письмом усі, хто належав до вищої верстви, а також учені писарі: “Воно чепурне, круглясте, чіткі, вирисувані літери стоять кожна окремо, рівною низкою, майже без нахилу, з короткими певними розчерками — все це виказує на руку, звиклу до писання, на вмілість і на смак того, хто писав і зумів надати рукопису майже художній вигляд”*.

Учень. Це ж яка надзвичайно важка праця — переписати від руки чотири величезні томи!

Учитель. Тільки перший том з чернеток переписано рукою Величка. Друга частина рукопису відрізняється від першої, її написано різними почерками. Очевидно, зробити це був не в змозі сам автор, бо втратив зір. Далі, гадають вчені, рукопис переписували четверо учнів літописця. Почерк у них недбалий, є чимало помилок та правок. Але повернемось до сторінки, написаної рукою самого Величка. Це уривок передмови до читальника, яка не тільки відіграє важливу композиційну роль, а й чимало розповідає про автора: “Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки. Бо чи може у печалі щось швидше стати ліком, як той же книжковий, пильно й до речі вжитий, медикамент? Спізнав я те сам, коли мав скорботу; читаючи та слухаючи книжки і дізнаючися з них про всілякі людські пригоди й біди, я вчився зносити терпляче і власні злигоди; покладався-бо на приказку: в терпінні вашім знайдеться душа ваша”*. Перечитаймо уважно всю передмову за хрестоматією (с. 469–472). Що вас вразило насамперед?

Учениця. Мене схвилював гімн книзі — так я сприйняла щойно цитовані рядки, які нагадали мені відомі вже — із “Літопису руського”: “Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості”*. (Підкреслено мною — В.С.).

Учень. А мене вразив до глибини душі опис Величком руїни та запустіння в Україні. Втративши її, поляки проголошували цю землю “раєм світу”, був той край, пише літописець, перед війною Хмельницького “немов друга обітована земля, що кипіла молоком і медом”. Величко ж описує побачені на власні очі “покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера”, “...в різних місцях багато людських кісток сухих і голих — їх покривало саме тільки небо” (1, 27).

Учитель. Зважмо на те, що літописець, тяжко страждаючи від побаченого, дошукується причин багатьох явищ; розпитує старих і бувалих людей, “через кого спустошено тую нашу землю”, але з різних їхніх відповідей не може “достеменно довідатись про падіння й занепад тогобічної нашої вітчизни”. І тоді заглиблюється Величко в читання козацьких літописань, звертається і до віршованої книги польського автора Самуїла Твардовського “Війна домова”, і до праці німецького автора, історика Самуїла Пуфендорфія, і до діаріуша Самійла Зорки, писаря та секретаря Хмельницького. Джерелами Величкової праці стали не лише твори “трьох Самійлів”, а й літературні твори різних жанрів інших авторів, документи, акти, універсали, іменні реєстри, топографічні описи і власні спостереження та враження. А що автор був натурою вразливою, ми переконуємось у цьому з перших сторінок літопису.

Учениця. Цікаво, що і самого автора звати Самійло, і за джерела йому правлять твори, написані людьми на ім’я Самійло. Це випадковість?

Учитель. Можливо, збіг імен — явище цілком випадкове, але в даному творі воно лише увиразнює закономірне: барокова гра козацького літописця іменем Самійло — це тільки один із багатьох прийомів барокового стилю. Бо хоч літописець і обіцяє в передмові писати “простим стилем і нарічієм козацьким”, стиль і мова його по-бароковому строкаті, мозаїчні, збагачені алегоріями, порівняннями, епітетами, символічними зіставленнями, які своєрідно прикрашають твір. Д.Чижевський говорить про різні шари стилю Величкового літопису: “...високий стиль, що нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічається в промовах, в патетичних місцях “Літопису”; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший він там, де Величко подає описи подій”*.

Така різноманітність стилю, підкреслює вчений, нагадує старі українські літописи. Бо ж так само, як староукраїнські літописи є збірниками, навіть своєрідними енциклопедіями старої, значною мірою втраченої літератури, літопис Величка нагадує своєрідну антологію (подано в ній твори і відомих, і невідомих авторів), а швидше енциклопедію, синтез літопису і вченого трактату про події національно-визвольної війни українського народу, про часи страшної руїни після смерті гетьмана, над причинами і наслідками якої постійно роздумує літописець. Так, у передмові до тому другого Самійло Величко майстерно обігрує алегоричні образи Нужди та Біди. “Нужда з Бідою з Польщі йде,” — так називалась анонімна поетична пам’ятка, що видрукувана була близько 1624 р. польською мовою. “Куди ж іде, автор тієї книжечки не сказав, однак і про те він не сказав, про що я здогадуюся, дивлячись на тодішній стан козацько-українських малоросійських справ, не куди-інде, тільки в Україну примандрували і загостили з Польщі, приєднавши собі подібних вояків, ті дві сестри — Нужда й Біда” (II, 7). Звернемо увагу на те, що не лише на Нужду з Бідою перекладає вину за біди рідної землі літописець (вони “споїли пагубними лікерами наш козако-руський народ, справжній, простодушний і добросердний”), а й з гіркотою та сумом визнає, що причини трагедії треба шукати і в іншій сфері — в притаманній часом українцям легковажності, безпечності: народ український “мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності” (II, 7).

Як бачимо, любов до України і тривога за її долю водили пером Самійла Величка, “правдешнього Малої Росії сина та слуги”, як називає сам себе літописець у передмовах до читальника. Набагато чіткіше, як підкреслює В. Крекотень*, ніж його попередники, Самійло Величко розуміє поняття “народ”. Всіх українців тоді називали “нацією козаків”, “українською козацькою нацією”, бо ж роль козацтва в суспільному і політичному житті України була величезною. Україна для Самійла Величка — “матка наша”, “милая отчизна”, “отчизна наша Українськая”. Його боляче вражають нерозважливі вчинки її дітей, особливо незлагода серед українців. Та чи тільки вона?

Учень. Уже в передмові до тому першого відчутні тривога і гнів Величка “куцими і короткослівними реєстриками”, в яких давні “слов’яно-козацькі письменники” скупо описали “лицарську відвагу” та “богатирські подвиги” свого народу, в той час як історичні писання чужоземних письменників просторі та розлогі, і славу тих чужоземців “пояснено й не затемнено” (І, 26).

Учитель. Якраз це невдоволення і є однією з причин, що спонукали Самійла Величка взятися за перо. “...Я побачив,— зізнається він,— що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів” (І, 26).

Учениця. Сказано про лінивих козацьких літописців трохи гуманно, але привабливо.

Учитель. Це іносказання є метафорою, яка увиразнює контраст і підсилює думку: гідні наслідування діяння мають увійти в історію, стати зразком для сучасних і наступних поколінь. Різкі контрасти, розлога метафоричність мови, насичення її складними алегоріями, прагнення автора вразити читача, збудити його інтелект і емоції — всі ці ознаки барокової поетики притаманні літопису Самійла Величка в усій повноті і багатоплановості — їх важко звести до спільного знаменника, але досліджувати і цікаво, і необхідно.

Тривалий час вважалося, що стиль бароко характерний тільки для літератури та мистецтва Західної Європи. Лише останнім часом про нього почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. “Хоча поняття бароко, — відзначає І.Іваньо, — не є якоюсь чудесною відмичкою, за допомогою якої відкривається ідейно-естетичне багатство спадщини XVII–XVIII ст., але на сьогоднішній день немає більш прийнятного поняття, яке дозволяло б краще з’ясувати сутність стилю і в цілому поетики українського мистецтва цього періоду”*.

У літопису Самійла Величка відзначаємо такі барокові риси, як поєднання абстрактних роздумів і детальних натуралістичних характеристик, дивовижне переплетіння язичницьких і християнських образів. Так, з біблійним Мойсеєм порівнює літописець Богдана Хмельницького, неодноразово підкреслюючи, що має той особливий, даний від Бога, розум: “Бог послав їм (українцям — В. С.), як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ, і віднайти йому сподівану свободу” (І, 46). Протилежну характеристику — “Юдин товариш” — отримує в Літопису інший гетьман — Дорошенко. Так у листі називають його запорожці за те, що Дорошенко, аби утримати гетьманську булаву, закликав з Криму на допомогу собі орду: “Уваж і роздивися. Юдин товаришу (бо той продав жидам на вбиття свого доброго вчителя і Спасителя світу Христа, а ти почав без Його, Божого, страху продавати нас, православних і правдешніх Його, Христових, рабів, за потрібну тобі ласку), чи ж слушно чиниш і чи не є твоє злодіяння великою перепоною твоєму спасінню! “Добрий чоловік,— каже божественне Євангельське писання, — з доброго скарбу серця свого виносить добре, а лихий чоловік з лихого скарбу серця свого виносить лихе, — так чиниш і ваша милість, завжди ворогуючи з нами. Запорозьким Військом, бо від справ твоїх пізнаємо тебе за тими ж євангельськими словами: “За плодом їхнім пізнаєте їх” (II, 172). Як бачимо, весь лист (а писав Іван Сірко, кошовий отаман Запорозького Війська, “з отаманами й всім старшим та меншим товариством”) пересипаний євангельськими афоризмами...

Учень. Це ще раз підтверджує, що спостереження іноземних мандрівників (Боплана, Алеппського та ін.), які захоплювались укладом “козацької республіки”, високим рівнем культури самих козаків, виникли на реальній основі: демократизм, хоробрість, відвага козацького товариства; висока мораль, освіченість їхня захоплювали весь світ.

Учениця. А мене найбільше приваблює образ легендарного Івана Сірка, якого аж вісім разів обирала братія кошовим отаманом. Жоден кошовий отаман за всю кількасотрічну історію Запорозької Січі не зазнав такої шани та любові серед побратимів. Я багато читала про нього: і роман Юрія Мушкетика “Яса”, і нарис Олени Апанович “Славетний кошовий отаман Іван Сірко”, і народні перекази та легенди — чи не найцікавіші з них записав Дмитро Яворницький і видав збіркою “Савур-могила”.

Учитель. Увійшли вони і до представленого на нашій виставці третього тому праці “козацького академіка”, як називають Яворницького, “Історія запорозьких козаків”. Відгомін народних оцінок Сірка, який два з половиною десятиліття боронив Україну від ханських орд, відчутний і в Літопису Самійла Величка: не тільки історичні документи були джерелами літописця, а й народні легенди, перекази, приказки та прислів’я, якими пересипана мова твору. Оповідання Величка про подвиги Сірка, про козацькі походи в Крим, про татарський напад на Січ, про Хмельницького і Барабаша засвідчують неабиякий літературний хист літописця, як, до речі, і своєрідна, відмінна від канонічної, інтерпретація ним біблійних сюжетів про Каїна та Авеля, про Вавилонську вежу, про Йосипа та його братів, про царя Соломона, про Содом і Гоморру та ін. Переосмислюються біблійні мотиви здебільшого в драматичному або навіть трагічному ключі: запорожці, засуджуючи недолугого гетьмана Юрася Хмельниченка, який вдався за допомогою до орди, до поляків, не дбав про народні інтереси, пишуть йому: “Кров братів наших, пролита через твої беззаконні, Богові немилі чвари, як Авелева, волає від землі до Бога на помсту тобі” (II, 24, підкреслено мною — В.С.).

З Каїном порівнює літописець і поляків, що “безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів-савроматів, тобто на своїх же з давнини природніх братів” (І, 79), тим самим осуджуючи зазіхання одного народу, однієї держави на права іншої, осмислюючи мотив братовбивства в глобальному, загальнолюдському плані. Самійло Величко вболіває за стражденну Україну, яку шматують на частини і чужі, і свої, такі, як Іван Виговський, що, поклавшись “на марнотну бусурманську силу”, “по-іудському” зраджує своїх братів (І, 258), або ж таких, як Іван Самойлович, що разом з князем Ромодановським не подали своєчасно допомоги Каневу, Чигирину, які були вщент зруйновані підступними турками. “Хто, роздивившись на таке твоє жорстокосердя, може прихилитися до тебе з приязню і зичливістю? Коли одного праведного Авеля кров волала від землі до Бога на помсту свою Каїнову, то що гадаєш — не скаржитиметься на тебе і не проситиме справедливості у свого Творця Господа, судді праведного, пролита через тебе кров багатьох і пребагатьох братів наших, православних християн?” (II, 248) — з обуренням пише до Самойловича Сірко “з усім товариством низового Запорозького Війська” 25 вересня 1678 р.

Але з біблійною символікою пов’язаний не лише мотив кари, а й мотив милосердя, як-то ми бачимо в царській грамоті Олексія Михайловича, який, говорячи про “безприкладне милосердя Боже”, “виявлене на блудному сині”, закликає підданих шукати прощення за зраду (грамота дана монархом після смерті Івана Брюховецького). Найчастіше ж біблійні образи в Літопису постають виразниками критичного ставлення Самійла Величка до немудрих начальників та вождів, які “допустили до того, що нікчемно потьмяніли, занепали та дійшли до постійного сумного забуття і безпошанівного запустіння навіть Божі церкви та святі обителі, котрі, наче зірки в піднебессі, блищали своїм непохитним православ’ям і які завжди співали хвалу своєму Творцеві Богу. Через це сильно сказано: “Впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавилон, місто велике” (II, 78. Підкреслено мною — В.С.). Мова Літопису густо насичена біблійними висловами: “Тріску в моєму оці бачите, а в своєму не бачите колоди” (II, 143), “За плодом їхнім пізнаєте їх” (II, 172), “Хто кому зле мірить, тією ж мірою відміриться і йому” (II, 310), “Якою мірою будете міряти, відміряють і вам” (II, 375), “В усіх ділах твоїх останнє — твоє” (II, 114). Але використано в творі й власні національні джерела, релігійні і світського змісту. Причому важливим у цьому використанні є те, що своє і чуже у літопису поєднується часом у не зовсім звичних формах, в чому ми переконались, аналізуючи новелу про сатира (подорож друга). У Літопису Самійла Величка ми знайдемо чимало літературних творів різних жанрів і різних авторів. Здебільшого без вказівки на авторство літописець подає численні вірші, панегірики, надгробні надписи, різного роду “слова”, вірші й поеми. Це і власні твори, автором яких є Величко, і твори відомих письменників давнини, як Іван Величковський, Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Димитрій Туптало та інші, менш відомі українські письменники XVII–початку XVIII ст. Літописець був добре обізнаний з літописами Самовидця, Грабянки, але на противагу своїм попередникам Самовидцю та Грабянці, як підкреслював акад. О. Білецький, є прихильником риторичного стилю, і “окремі місця Величкового “Сказанія” розцвічено в нього як власним, так і запозиченим у інших письменників “красномовством”*.

Читаючи Літопис Самійла Величка, звернімо увагу на прив’язаність надзвичайно цікавого, хоч і часом важкого для розуміння матеріалу до національної основи, до занедбаного доти українського фольклору. Книжні елементи органічно поєднуються із живою народною говіркою, раз у раз автор вдається до народних виразів, приповідок, зіставлень, порівнянь:

Богдан Хмельницький ляхам “притер роги”; козаки злітаються до Хмельницького (за сім тижнів долучилося ще вісімнадцять тисяч війська) “як орли”, а до бою вони готові, “як леви готові на лови”, татарський загін, “ніби сильний дощ із хмари чи вихор у пустелі”, “несподівано сипнув” і “...поглинув увесь лядський обоз”; переможені поляки були “вельми нужденні і немов напівмертві”, вони рушають світ за очі, “підігнувши під себе хвоста, наче облізлий узимку звір”; король польський бідкається за тим, що втратив Україну, “як золоте яблуко, втратили світ очей наших”.

Уже перші дослідники літопису В.Антонович та В.Іконников наголошували на художній щирості та гуморі, якими відзначається твір Величка. Сатирично-гумористичні епітети, гротеск, порівняння за неявною ознакою, іронічно наснажені метафори, уособлення, характеристики-інвективи, парадоксальне поєднання несумісного — це далеко не повний набір формальних ознак сатиричного хисту автора. Так, перші постріли гармат Величко називає кореспонденцією або запитанням та відповіддю, а нещасливу для поляків битву на Дрижиполю називає похміллям. Польське і татарське військо, зауважує Величко, упало на здобич, “як муха на мед”, а тікає воно від козаків, “як ошпарене”. За допомогою нагнітання негативних характеристик подається портрет Калиновського (він метався у паніці, “як шалений”), Ча-плинського (це “старостка чигринський”, “нецнотливий син і брехун”, “ошуст і п’яниця”, “опіяк польський, злодій і здирця український”, “кровопивця людський”). Такі принизливі характеристики перегукуються із славнозвісним листом запорожців турецькому султану. Водночас Величко виступає послідовним гуманістом. Відтворюючи героїку національно-визвольної війни 1648–1654 рр., утверджуючи провідну роль козацтва в національній історії, звеличуючи його подвиги, автор зі “шляхетною толеранцією”, як влучно підмітив Валерій Шевчук, ставиться до інших народів, не має ненависті навіть до татар та поляків, хоч ті й завдали багато горя його народові.

Майже кожне зображуване явище, особу, предмет, подію Величко подає в складному співвідношенні різнопланових характеристик, часто антиномічних, через поєднання, здавалось би, непоєднуваного: низького і високого, комічного і трагічного, реального і божественного. З одного боку, всі персонажі (українці чи поляки, запорожці рядові чи гетьмани) сприймаються як засіб здійснення волі Бога, з іншого — кожен персонаж постає як конкретна постать, характер і доля якої відбиває суперечність тієї епохи, в яку він діє. У такому антиномічному поєднанні реального та божественного начал і полягає суть барокового принципу мислення, ширше — барокова концепція людини.

Центральною постаттю Літопису є Богдан Хмельницький — “яко вольний і значний шляхти руської син”, відомий “в чину козаків реєстрових”, прославлений “в оказіях воєнних проти басурман”. Міць козаків окріпла, коли гетьманом було проголошено Хмельницького. Автор, порівнюючи його з Мойсеєм, неодноразово підкреслює, що й після смерті продовжує жити образ “даного від Бога вождя”. Цікаво, що пізніше І.Франко теж назве Хмельницького “українським Мойсеєм”, який “громить ляхів і визначає широкі границі України, він окружений плеядою геройських полковників (Богун, Нечай, Кривоніс) та симпатією всього народу; він чоловік глибоко-мисний і мудрий і

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає-гадає,—

але лише він один знає, куди й до якої мети вести Україну з її незліченими, розбурханими силами”*.

У Літопису гетьман показаний не лише як політик, визначний ватажок, а й як звичайна людина (таким ми бачимо його в оповіданні про викрадення королівських привілеїв у Барабаша, у переказі про те, як Хмельницький розвіяв міф про неприступну фортецю ось такими словами: “...Що рука людська зробить, те й зруйнувати може”). Такими ж яскравими, виразними, часом нещадно-відвертими, різкими, зорієнтованими на те, щоб вразити читача, є образні характеристики інших українських гетьманів — Івана Виговського, Юрія Хмельниченка, Івана Самойловича, Івана Мазепи. Щодо останнього, то дослідники традиційно вказували лише на негативні характеристики, якими атестує Величко Івана Мазепу, називаючи його “хитрим лисом”, “валечним невістюхом”, “Махієвелем”. Але вчитаймось пильніше, звернімо увагу на лист до Мазепи з Січі Запорозької від 4 жовтня 1686 р., в якому запорожці порівнюють Мазепу з мудрим та прекрасним Йосипом: як у Єгипті Бог винагородив біду мудрому та прекрасному Йосипу (за біблійною легендою, після багатьох випробувань Йосип став Зверхником Єгипту, призначений фараоном, чиї сни розгадав Йосип), так Бог винагороджує за всі прикрощі Мазепу гетьманською булавою (II, 364). Валерій Шевчук припускає, що автором уїдливих політичних віршів, які літописець наводить у другому томі, може бути якраз Мазепа*. З’ясувати це, як і чимало спірних питань, ще належить дослідникам, на яких чекає не проста, але цікава робота над унікальним твором. Літопис Самійла Величка є новою для тогочасного українського письменства літературною формою, в якій поєдналися ознаки твору і публіцистичного, і історичного, і художнього з вишуканими містифікаціями, багатством документів автентичних і вмілою стилізацією під документи. Надзвичайно цінним є те, що історію свого народу літописець освітлює у зв’язках з найістотнішими подіями в навколишніх землях — Польщі, Білорусії, Росії, Угорщині, Молдавії, Валахії, Туреччині, Криму, а також Швеції, Австрії, Данії і Франції. Він прагне тлумачити її в контексті історії світової*.

У Літопису Самійла Величка можна віднайти початки жанрів — і прозового, і поетичного, а частково і драматичного. Грандіозну конструкцію Хмельниччини, “конструкцію більш літературну, аніж історичну” (підкреслено мною — В.С.), І.Франко характеризував як основну заслугу козацьких літописів, в тому числі, й Літопису Величка*, а Д.Чижевський цю думку поглибив, слушно зауваживши, що Величків твір більшою мірою, ніж, приміром, твір Грабянки, претендує на заміну оригінального українського повістярства, яке мало розвинулося в Україні в часи бароко*. Зародки історичної повісті вбачає в Літопису Величка М.Возняк*, а Валерій Шевчук наголошує, що унікальна праця канцеляриста Війська Запорозького дає матеріал для вивчення стародавнього оповідання. Аж ніяк не нехтуючи цими цінними спостереженнями, зауважимо, що твір Самійла Величка тяжіє не до оповідання чи повісті, а до роману, бо ж автор прагне до універсальності, всеохопності, характерного для барокових творів космізму. Відчувається це в усьому — і в зображенні картин природи, і в історичних оцінках, і в публіцистичних чи ліричних відступах.

У бароковому стилі віднайшов Самійло Величко можливості для відповідного художнього відображення складного і суперечливого історичного процесу, зітканого з антиномічних подій та фактів. Не менш виразно, ніж у прозі давнини, заявили про себе ознаки бароко в українській драмі XVII–XVIII ст — історичній драмі “Милість Божа...” невідомого автора, “трагедокомедії” “Володимир” Ф.Прокоповича, інтермедії та вертепній драмі. Тему “Історична драма, інтермедія, вертепна драма. Ознаки барокової поетики в ній” ми пропонуємо опрацювати (зважаючи на недостатню кількість годин, відведених на вивчення давньої літератури) на гуртковому або факультативному занятті.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Андрусяк М., Маланюк Є. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч — К., 1991.

Антонович В. Про козацькі часи на Україні — К., 1991.

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків — К., 1991.

Білецький О. Козацькі літописи //Зібр. праць: У 6 т — К., 1966 — Т. 1. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана — К., 1991.

Гетьмани України. Історичні портрети — К., 1991.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво — К., 1994.

Грушевський М. Історія української козаччини// Вітчизна — 1989 —  1–10; 1990 —  2–12.

Дзира Я. Величко та його Літопис //Історіографічні дослідження в Українській РСР — К., 1971.

Драгоманов М. Вибране — К., 1991.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України — Львів, 1991.

Запорожці. Незброшурований альбом. Автор-упорядник Іванченко Ю.О. — К., 1991.

Історія Русів. Український переклад Івана Драча — К., 1991.

История Русов. Репринтне відтворення видання 1840 року — К., 1991.

Костомаров М. Історія України в життєписах найвизначніших її діячів — К., 1991.

Крип’якевич І. Богдан Хмельницький — Львів, 1990.

Кулиняк Д. Соловецький в’язень. Останній кошовий Січі Запорозької — К., 1991.

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик — К., 1991.

Кулаковський В. Іван Сірко — К., 1992.

Літопис Самовидця — К., 1971.

Мазепа — людина й історичний діяч. (Нариси Борщака І., Луціва В., Крупницького Б.) Упор. Й.М.Чікало — К., 1991. Меріме П. Українські козаки. Богдан Хмельницький — Львів, 1990.

Письменний В. Кошовий отаман Іван Сірко //Укр. мова і літ. в шк — 1991 —  2.

Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини — К., 1990.

Соболь В. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного Бароко. — Донецьк, 1996.

Хоткевич Г. Два гетьмани — К., 1991.

Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: У 3 т — Львів, 1990.

ПОДОРОЖ ДВАНАДЦЯТА

Давньоукраїнська драма.

Інтермедія. Вертеп

Розпочати знайомство з давньою українською драматургією можна з’ясуванням учителем того, що вже знають його вихованці про давню драму, про її жанрові різновиди. Учні згадають про один із найпоширеніших звичаїв українців, починаючи з XVII ст., вертеп — веселе Різдвяне дійство з піснями, жартами, короткими виставами, котре колись влаштовували мандрівні музиканти та актори. Дехто із старшокласників називає художні твори, у яких описуються Різдвяні свята. На дошці записані питання, яким присвячені лекція та реферативні повідомлення учнів:

Становлення і розвиток драматургії в давній українській літературі. Основні її жанри. Історична драма (“Милість Божа...” невідомого автора, “Володимир” Ф.Прокоповича). Злободенні проблеми тогочасного суспільно-політичного життя в цих творах. Інтермедії соціального та побутового характеру. Вертепна драма. Значення давньоукраїнської драматургії для становлення і розвитку драматургії в новій українській літературі”.

У ході з’ясування цих питань особливу увагу слід зосередити на засвоєнні теоретичних понять про історичну драму, інтермедію та вертепну драму, своєрідність класицизму в давній українській драматургії. Готуючись до уроку, словесник використає найновіший довідковий матеріал.

Учитель. Найвищого рівня у першій половині XVIII ст. досягає шкільна драматургія, яка зародилася ще в XVII ст. у стінах Львівської братської школи. Спочатку це були найпростіші види драматичного мистецтва — декламації та діалоги. Очевидно, їх і мав на увазі Іван Вишенський, коли обурювався в посланні з Афону тим, що учні не хочуть вчитися, “а толко комедии строят й играют”. Авторами драматичних творів у давнину найчастіше були викладачі поетики, виконавцями — учні. Вистави влаштовувались як у школі, так і за її межами, часто на ярмарковій площі, перед зібранням різноманітної аудиторії. Важливо усвідомити, що драма в давній українській школі була необхідним компонентом шкільної освіти учнів, засобом розвитку їхніх ораторських та літературних нахилів. Пригадаймо “Вірші на жалосний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” К.Саковича, які виголошували студенти Києво-Могилянської академії,— вони мають форму декламацій. Декламації, як відомо, не потребували декорацій, сцени, спеціальної режисерської підготовки, великої кількості учасників, хоч, як ми знаємо, вірші про народного героя Петра Сагайдачного декламовані були аж двадцятьма спудеями. Зразком діалогу є твір С.Дівовича “Розмова Великоросії з Малоросією”, уривок з якого ви самостійно прочитаєте за хрестоматією (329–345). В.Рєзанов — відомий дослідник літератури давнини — твердив, що діалоги як різновид драми з’явилися ще в XV ст. Діалоги належать і перу такого відомого поета XVIII ст., як Іван Некрашевич. У книжці “Українська література XVIII ст.” ви знайдете сатирично-побутові діалоги Івана Некрашевича “Ісповідь 1789 года февраля дня” та “Замисл на попа”, побутовий діалог “Ярмарок”, а ось діалог філософський “Суперечка душі та тіла” до збірника не увійшов.

Шкільні діалоги та декламації були першим кроком у створенні шкільної драми. У новому європейському театрі, який прийшов на зміну середньовічному театру на Заході, довго не може встановитись термінологія: драми називаються то діалогами, то комедіями, то трагікомедіями... О.Білецький говорив так про єзуїтський театр, під впливом якого у час пожвавлення національної творчості в усіх галузях формувався і наш старовинний театр. У XVII ст. українська драма розвивалася в таких жанрових формах, як містерії (п’єси на різдвяні та великодні сюжети) і міраклі (п’єси на сюжети із життя святих). Інший жанр шкільної драми — мораліте (алегоричні п’єси морально-повчального змісту) — з’являється пізніше, у XVII ст.: це, наприклад, “Трагедокомедія” Варлаама Лащевського або ж “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського. А така п’єса з репертуару київської колегії, як “Царство Натури Людської”, має риси і міраклю й мораліте. Тоді ж, у XVIII ст., з’являються і драматичні твори на історичну тему. Це історичні драми Михайла Козачинського, Симеона Полоцького, “Володимир” Феофана Прокоповича, “Милість Божа...” невідомого автора та ін.

Шкільна драма ХVІІ-ХVIII ст. відіграла значну роль в історії не лише української літератури, а й театральної справи. Особливе її значення полягало в тому, що вона дала поштовх до розвитку такого демократичного літературного жанру, як інтермедії (або ж інтерлюдії) — невеличкі комічні сценки чи п’єси, що виконувалися між актами основної драми, переважно незалежні від її змісту. Водночас із шкільним театром в Україні існував і ляльковий різновид театрального мистецтва — вертеп, який виник у другій пол. XVII ст. у зв’язку з розвитком інтермедій. Ми детальніше ознайомимося з основними із названих жанрових різновидів давньої української драми, розпочавши з історичних драм “Володимир” Ф. Прокоповича та “Милість Божа...” невідомого автора.

Реферат, який підготував разом з учителем один із учнів, може бути побудований за планом:

1. Проблематика драми “Володимир” Феофана Прокоповича,

2. Основні принципи побудови системи образів у п’єсі.

3. Особливості композиції драми, її жанр.

4. Новаторство Ф.Прокоповича як творця історичної драми.

Юний доповідач зверне увагу на те, що в драму “Володимир”, яка загалом має серйозний зміст, автор вводить комедійні сценки. Тому й називає її Феофан Прокопович трагедо-комедією. Але не тільки в цьому полягає новаторство автора “Володимира”, він звернувся до вітчизняної історії, вклав у свій твір прогресивні ідеї. Хоча в основі сюжету трагедокомедії — прийняття християнства на Русі князем Володимиром, образи, конфлікт драми, думки її автора спроектовано в час, коли він жив і писав свій твір, захищаючи і підтримуючи реформи Петра І в ім’я прогресу, освіти, культури, славлячи не лише царя. Хор у кінці драми висловлює похвалу Івану Мазепі, митрополитові Варлааму Ясинському, Стефану Яворському та ін.

Звертаючись до Бога (“О Боже великий!”), хор просить Його:

Ти сприятливий успіх, і брань дай побідну.

І здоров’я, державу і тишу безбідну

Дай обранцю Твоєму, Петрові-цареві,

Вірноносвому також Івану-вождеві (с. 420).

У примітках до драми (с. 536) зазначається, що Петро-цар — це Петро І, а Іван-вождь — це Іван Мазепа — саме їм і присвячена трагедокомедія “Володимир”. Хорові фінали, в яких узагальнювалася ідея всього твору, загалом були поширеним явищем у шкільних драмах. Але хор апостола Андрія з ангелами, що прославляє прийняття Володимиром християнства, — це не єдина музична сцена у творі. Якщо звернутись до повного тексту драми, то віднайдемо там язичницький хоровод, з хором і навіть цікавий зразок сольної арії. Це гімн Перунові, яким відкривається дія друга. Таким чином, музика в драмі — теж важливий образотворчий засіб: хорові епізоди, які мали місце в особливо значимих ситуаціях, покликані були узагальнити смисл того, що відбувається на сцені. Тогочасні драматурги були не тільки авторами тексту, а й композиторами та режисерами.

Після появи “Володимира” Феофана Прокоповича драматичні твори почали будуватися за зразком його трагедокомедії: пролог, п’ять дій, епілог, хор. Місце алегоричних образів починають займати живі люди, історичні особи. Трагедокомедія Прокоповича викликала обурення в колах духовенства, бо ж дехто із сучасників упізнав себе в яскравих образах драми. Чи не найколоритніший із них — Жеривол, що володіє надприродною силою, але є невігласом, разом із своїми спільниками Куроядом і Пияром хоче перешкодити Володимиру, ненавидить і князя, і освіченого філософа-грека. Негативним образам автор надав імена-характеристики, які промовисто вказують на негативні звички. Цей прийом використовували автори класицистичних драм. Прокопович дотримався правила “трьох єдностей” (дії, часу, місця), що теж характерно для класицизму. Разом з тим визначальним є місце барокових елементів у творі. Тут діють напівалегоричні образи бісів світу, хули і тіла — вони прагнуть допомогти Ярополкові і Жериволу, які борються проти прийняття Володимиром християнської віри. А такі дійові особи, як дух Ярополка, демони, ангели, — персоніфіковані. Під час перебування в Римі Ф.Прокопович глибоко вивчив драми Сенеки, Плавта, Теренція. Вплив античної драми, зокрема трагедії Сенеки “Тієст” і “Агамемнон”, позначився на драмі “Володимир”. А наслідування зразків античного мистецтва є однією з ознак класицизму. Давайте уважно ознайомимось з табл.  90 на с. 34 “Дидактичних матеріалів з теорії літератури” О. Бандури, щоб переконатись: у драмі Прокоповича поєднались ознаки класицизму з бароковими елементами, отже, можна, як нам здається, говорити про бароковий класицизм.

Вершиною давньої української драми є п’єса “Милість Божа...” Автор її невідомий, хоч маємо гіпотези, що належить вона Прокоповичу або викладачам поетики і риторики у Києво-Могилянській академії Іннокентію Неруновичу чи Феофану Трофимовичу. Пропонуємо орієнтовний план, за яким можна підготувати реферативне повідомлення:

1. Час написання драми “Милість Божа...”

2. Бароковий характер твору, символічні образи, персоніфікації та алегорії у творі; двоплановість сюжету.

3. Образ України у драмі.

4. Змалювання Богдана Хмельницького у творі.

Учитель може розповісти про те, що твір “Милість Божа...” був високо оцінений дослідниками. Наприклад, П.Житецький відзначав, що це “один із найвидатніших творів драматичних XVIII ст. за реалізмом при зображенні страждань, пережитих українським народом під владою панів польських”*. Написано драму до вісімдесятиріччя початку національно-визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. Події початку цієї війни і лягли в основу змісту твору: Хмельницький, прибувши на Запорожжя, у довгому монолозі розповідає побратимам-козакам про наругу, що терпить його народ від ляхів, які

Честь і славу нашу в ніщо обертають,

І імення козацьке згубить помишляють.

Чи ж ми, ляше, від тебе такого чекали,

Чи це плата за вірність, що ми показали,

Як на морі та суші — не раз так бувало —

Ворогам твоїм роги усім притирали? (с. 420)

Процитований уривок засвідчує суголосність п’єси з козацькими літописами, зокрема з літописом Самійла Величка, де говориться, що “роги притер” ляхам гетьман Хмельницький. Виразно простежується вплив на драму “Милість Божа...” книжних віршів, народних пісень, героїчного епосу періоду визвольної війни. П’єсу цю дослідники називають і драматичною композицією*. Автору вдається утримати читача в емоційній та інтелектуальній напрузі, вразити його зображенням лиха, яке віками терпів український народ від своїх визискувачів, вселити віру в щасливе майбутнє. О.Білецький назвав драму “дорогоцінним документом, що правильно відбиває народні настрої XVIII ст.”*. У цій п’єсі глядач вперше і востаннє побачив на шкільній сцені Богдана Хмельницького. Це його біля Золотих воріт у Києві вітало все населення міста, а учні київських шкіл читали на честь гетьмана панегірики, славили героїзм, готовність боронити рідний край від чужоземців. Богдана Хмельницького зображено найповніше порівняно з іншими персонажами драми, до того ж впадають в око героїзація та ідеалізація цього образу, подібно до того, як це ми бачимо в більшості народних дум, історичних легенд, пісень.

У другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст. поряд з українською шкільною драмою розвивається жанр інтермедії. Для української літератури, як підкреслював І.Франко, значення інтермедій було більшим, ніж самих драм. Адже інтермедія була написана мовою, близькою до народної, “а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного”*!. Інтермедії — невеличкі за обсягом драматизовані сценки — користувались у глядачів надзвичайним успіхом, бо ж в основі їх лежали цікаві події з навколишнього життя, в них порушувались важливі проблеми, які гостро хвилювали народ. Саме інтермедії фактично поклали початок українському драматичному мистецтву: як відомо, у 1619 р. в Кам’янці Струмиловій вперше було поставлено дві українські інтермедії до польської п’ятиактної драми Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя. З однією з них ми ознайомимось за хрестоматією: це інтермедія про двох голодних селян, до яких у дорозі пристає третій. Знайдений пиріг за умовою їхньої суперечки має дістатися тому із них, хто побачить найкращий сон. Максимові сниться, що він у раю, де його смачно нагодували, Грицькові сниться пекло, де він мучиться серед грішників. А Денис виявляється найдотепнішим і найхитрішим: почувши про сни Максима, Грицька, розповідає, що ангел підняв його за чуба на небо, потім перемістив його до пекла, де перебував Грицько, і Гриць-ко йому нібито сказав:

Вже мене не глядаєш!

Візьми пиріг, що там маєш,

Ти з’їж, бо на вічні віки

Тут буду терпіти муки! (с. 438)

Зміст цієї чи іншої інтермедії (про Климка та Стецька) може розповісти один із учнів, а учитель запропонує ознайомитись з особливостями інтермедій, використавши табл.  81 на с. 30 “Дидактичних матеріалів з теорії літератури” О.Бандури. Учням цікаво буде дізнатись, що на сюжет інтермедії про найкращий сон існує і запис української казки, а М.Драгоманов вказував, що обидві інтермедії до драми Якуба Гаватовича мають паралелі у творах книжної літератури: це історія про Уленшпігеля для інтермедії про Климка та Стецька; повість з “Римських діянь” — для інтермедії про найкращий сон.

Першу інтермедію до драми Гаватовича часом ще називають “Кіт у мішку”, і це не випадково, бо ж в основі її сюжету лежить народна приказка “кота в мішку не купують” або ж “купив кота в мішку”. А гумористичний сюжет другої інтермедії, взятий з уст народу, в соціальному плані розробив Степан Руданський у співомовці “Пан та Іван в дорозі”. Всього збереглося близько 50 інтермедій XVII–XVIII ст., із них 9 — у так званому Дернівському збірнику. З “Інтермедією на дві персони: син з татом” ви ознайомитесь самостійно (с. 439–442) і пересвідчитесь, що драматургічне вони простіші за інтермедії до драми Я. Гаватовича. У чому ж їх відмінність від уже вам відомих? В Дернівських інтермедіях розробляються не тільки побутові сценки, а й розвиваються ситуації, викликані суспільними причинами.

Найвагоміше місце в історії української інтермедії посідають інтерлюдії (а саме такими є ще й додаткові назви цього надзвичайно цікавого явища) до двох драм Митрофана Довгалевського: “Коміческое дєйствіє” та “Властотворний образ”. Бажаючі віднайдуть ці твори в збірниках “Українські інтермедії XVII–XVIII ст.”, “Давній український гумор і сатира”, “Українська література XVIII ст.”, звернувши увагу на третю інтермедію до драми “Коміческоє дєйствіє” та п’яту інтермедію до драми “Властотворний образ”, бо ж саме в цих творах розроблені гострі соціальні конфлікти. За хрестоматією (с. 442–446) ми ознайомимось із однією з найбільш вдалих побутових інтермедій, якою є третя інтерлюдія про невдале ярмаркування до драми “Властотворний образ”, що має казкову основу. В інтермедії яриги (злодії) — це російські солдати, які говорять по-російськи і лякають хлопчика тим, що знімуть буцімто у вола роги. Звернімо увагу на реалістичну основу твору, на жвавий діалог між батьком і сином, в якому репліки не тільки римуються, а ще й нагадують прислів’я та приказки (лаконізмом, повчальністю, за якою стоять життєвий досвід і народна мудрість):

Батько. Сиди ж, синку, та й гляди: от на возі міхиі

Син. Казала іще мати, щоб продав оріхи.

Батько. Чи не казала ще чого на місті купити?

Син. К святому воскресенію чи не купити свити?

Батько. Ото іще казала шахрану на паску.

Син. То, то, татку, купи і запаску.

Батько. Добре, синочку, куплю. Ось озьму свитище.

Син. Уже ж заразом купи Солосі і днище,

Гребінь і веретено, і люльку для Яця,

Черцю, курки, галуну покрасити яйця,

А мені на чоботи, кармазину, тату,

Горщок, макітру, м’яло і солі у хату. (443)

На с. 565 подано необхідні пояснення та коментарі до цієї колоритної сцени, яка відзначається природністю і правдоподібністю, невимушеністю і жвавістю, непідробним гумором, як і інші кращі інтермедії.

Вчені чимало, але безрезультатно працювали над з’ясуванням питання авторства інтермедій. Досі не вдалося встановити, хто ж саме написав інтермедії хоча б до тих драм, автори яких давно відомі — це Я. Гаватович, О. Кониський, М. Довгалевський. Отже, ми не знаємо імен авторів інтермедій, але знаємо, що були вони здебільшого учнями українських шкіл, переважно Києво-Могилянської академії. Називали Їх, пригадаймо, ще й мандрівними дяками або ж пиворізами, уривочок надзвичайно цікавої автобіографії одного з них — Іллі Турчиновського — можемо прочитати за хрестоматією (с. 376–385). Не меншою популярністю користувалася і вертепна драма — це своєрідне явище інтермедійного характеру, яке дожило до нашого часу, зберігши свою принадність. За хрестоматією (с. 446–458) ми ознайомимось з уривочком одного з текстів вертепної драми, а погортавши розвідку “Український народний вертеп” Й.Федаса (К., 1987), переконаємось у багатоманітності текстів (вертеп з Гуцульщини, з околиць м. Львова, з м. Батурина тощо), у багатстві місцевих звичаїв. На с. 107–120 зображені ляльки з вертепних вистав та різноманітні вертепні будиночки. На верхньому поверсі такого вертепного будиночка або скриньки відбувалася біблійна частина вистави, а потім починалася інтермедія на нижньому поверсі, де в супроводі танців та співу грали комічні сценки з реального життя. Підлога такої вертепної скриньки була вислана хутром, щоб не видно було щілин, по яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. Говорив виконавець різними голосами відповідно до ролі: голосом царя Ірода, Ангела чи Пастуха, Смерті чи Воїна. За сценою перебував хор, який виконував молитви та духовні канти, а також скрипаль, під музику якого танцювали ляльки-маріонетки. Необхідним атрибутом, крім вертепної скриньки, була й багатопроменева зірка — прообраз тієї звізди, що засяяла в небі, коли народився Ісус Христос. За хрестоматією ми ознайомились із ляльковим вертепом, в якому ролі виконують ляльки, а коли ролі виконують люди і вертепна скринька не служить сценою, такий вертеп називається живим. У наш час відомі спроби поєднання гри людей і гри ляльок (навіть у професійному театрі) — тут можемо говорити про комбіновану форму. Між виділеними різновидами, звичайно, немає різкої межі. У вертепі, відзначав Олександр Білецький, “...маємо єдиний випадок злиття лялькової п’єси з церковною драмою — двох різнорідних елементів, що ніколи не змішувалися один з одним протягом всієї своєї історії аж до XVII ст., до якого, очевидно, і належить перша поява вертепу на Україні”*. Обидві частини вертепної драми — і перша, в якій розігрувався євангельський сюжет про народження Христа, про поклоніння йому пастухів 1 царів-волхвів, про Іродів наказ вирізати всіх немовлят, за що Смерть покарала його; і друга, світська, відзначаються українським колоритом. Так, наприклад, пастухи одягнуті в сіряки, із сопілками, вітаються по-народному. А найулюбленішим персонажем другої частини є запорожець: звернімо увагу на те, що навіть за розміром він більший за інших ляльок. Йому належить великий монолог, в якому висловлена історія народної боротьби проти загарбників. Знаменно, що рядки з цього монологу вписано під численними картинами козака Мамая, які широкознані й любимі в народі. Друга частина вертепного дійства багата на народні пісні, прислів’я, приказки, фразеологізми. Народне повір’я існує і про вертеп: хто не знає народних звичаїв, той вовком ходить серед людей від Юрія до Миколая. Тож давайте не забувати про Різдво Христове — одне з найбільших християнських свят, яке супроводжується театралізованим дійством з чарівними колядками. “Колядка вчила мене вірити в справедливість і показувала, що світ дуже гарний”, — пригадує Д.Павличко*, а Леся Українка, Микола Вороний, Григорій Чупринка, Микола Зеров, Максим Рильський, Богдан Лепкий присвятили Святвечору хвилюючі поетичні рядки*.

До української вертепної драми мають пряме відношення твори В.Нарєжного та М.Гоголя. Так, запорожець, дяк, шинкар, шляхтич та інші персонажі, що діють у романах В.Нарєжного “Бурсак” та “Два Івани”, близькі до однойменних образів із вертепної драми. Вчені вважають, що ідейно-художнє спрямування вертепної драми використав у поемі “Великий льох” і Т.Шевченко. Мотиви вертепної драми проступають і в творі П.Куліша “Іродова морока”. Давня шкільна драма справила значний вплив на становлення нової української драматургії, яка активно використовувала окремі теми, трактовку образів, особливості поетики давніх українських драматичних творів. Аналогічне до інтермедійних і вертепних зображення персонажів (таких, приміром, як селяни, солдат, дяк, Финтик, возний) помічаємо у п’єсах “Простак” В.Гоголя та “Москаль-чарівник” і “Наталка Полтавка” І.Котляревського. Персонажі з народу, що були героями інтермедій XVII–XVIII ст., стали героями драм І.Карпенка-Карого, М.Старицького, М.Кропивницького. Можна говорити й про деяку схожість у сюжеті, художніх засобах, трактуванні образу Богдана Хмельницького в драмі “Милість Божа...” та “Богдан Хмельницький” М.Старицького. І на закінчення, підсумовуючи розмову про давню українську драматургію, окремо можна сказати ще кілька слів про вертеп. Слово це стало багатозначеннєвим, в чому переконує, наприклад, добірка поезій із нової книги В.Базилевського*. Якщо ж говорити про український вертеп — театр, то відзначимо, що саме під його впливом утворюються російський вертеп і білоруська “бетлейка”. Видозмінюючись, український вертеп пройшов “тріумфальним ходом по всій території колишньої російської імперії, і сліди його знайдені були навіть у далекому Сибіру”*. До цього синтетичного, цікавого явища і сьогодні спрямована увага літературознавців, фольклористів, театрознавців, музикознавців, етнографів і навіть дослідників образотворчого мистецтва.

На завершення заняття учитель може запропонувати ряд запитань, пошук відповідей на які спонукає учнів звернутись до довідкової літератури.

1. Як називається перша в українській літературі історична драма? Хто її автор?

2. У чому, на вашу думку, полягають основні особливості шкільної драми на історичну тему?

3. З якої нагоди була створена історична драма “Милість Божа...”?

4. У якій українській історичній драмі вперше дійовою особою постає народ?

5. Що означає термін “інтермедія”?

6. Що означає термін “вертеп”?

7. Назвіть найдавніший текст вертепної драми.

8. Кому першому належить спроба огляду історії вертепу?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Архимович А. Вертепна драма //Архимович А. Українська класична опера. — К., 1967.

Білецький О. Зародження драматичної літератури на Україні //Матеріали до вивчення історії укр. літератури: У 5 т — К., 1959 — Т. 1.

Вертеп //УРЕ, — Т. 2.

Вертеп //УЛЕ — Т. 1.

Грицай М. Українська драматургія XVII–XVIII ст — К., 1974.

Галаґан Ж., Житепький П. Малоруський вертеп //Матеріали... Т. 1.

Гудзій М. Українські інтермедії XVII–XVIII ст. //Укр. інтермедії XVII–XVIII ст — К., 1960.

Гудзій М. Феофан Прокопович //Матеріали. — Т. 1.

Історія України в особах (Литовско-польська доба). — К., 1997.

Іваньо І. Естетична концепція і літературна творчість Ф.Прокоповича //Літ. спадщина Київської Русі і укр. література XV–XVIII ст, — К., 1981.

Корній Л. Українська шкільна драма і духовна музика XVII–першої половини XVIII ст — К., 1993.

Крекотень В. Українська література XVII ст. //Укр. література XVII ст. — К., 1987.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури — К., 1992.

Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня й напитки малороссиян //Українці. — К., 1991.

Махновець Л. Гумор і сатира наших предків //Давній укр. гумор і сатира. — К., 1957.

Мишанич О. Шкільна драма //Історія укр. літератури: У 8 т — К., 1967. —Т. 1.

Проскуряков В., Ярмаш Ю. Античні театральні традиції та український вертеп //Український вертеп (Додаток до часопису “За вільну Україну”), — 1992, грудень.

Сулима М. Сюжетні схема української шкільної драми //Слово і час. — 1994 —  1.

Франко І. До історії українського вертепу XVIII ст. //Зібр. творів: У 60 т. — Т. 36.

Франко І. Нові матеріали до історії українського вертепу //Зібр. творів: У 50 т — К., 1983 — Т. 38.

Різдвяна ніч. (Дитячий вертеп, виданий Ю.Шкрукеляком) //Українка. — 1992 —  6(16).

Софронова Л. Київських шкільний театр і проблеми українського бароко //Укр. літ. бароко — К., 1987.

Шурко Л. Різдвяне дійство //Укр. мова і літ. в шк. — 1990 —  12.

ПОДОРОЖ ТРИНАДЦЯТА

Григорій Сковорода

(Філософська та байкарська спадщина)

На першому занятті, присвяченому творчості Григорія Сковороди, передбачається з’ясувати такі основні питання:

“Огляд життя і творчості. Григорій Сковорода — видатний український письменник і філософ. Загальна характеристика поглядів Сковороди як просвітителя-демократа.

Ідея “сродної праці” у філософському трактаті “Алфавит, или Букварь мира”. Літературно-естетичні погляди Г.Сковороди.

Григорій Сковорода — перший український байкар, автор збірника “Басни Харковскія”. Теоретичні погляди його на байки та притчі в передмові до збірника. Художнє вираження філософських ідей Г.Сковороди в його байках. Утвердження ідеї “сродної праці”, осуд неробства, паразитизму (“Пчела й Шершень”). Відтворення педагогічних поглядів Г.Сковороди у байці “Кукушка й Косик”.

Сорока п’яти хвилин недостатньо для глибокого і повноцінного засвоєння всіх питань, тому окремі з них можуть з допомогою вчителя підготувати найбільш допитливі вихованці, коротенькі розповіді яких урізноманітнять заняття, зроблять його безпосереднішим. Наприклад, розповісти біографію українського філософа, письменника, поета, музиканта, композитора, знавця багатьох мов зможе юний історик*. Юний географ виготує збільшену схематичну карту подорожей та місць перебування мандрівного філософа, складену Л.Махновцем.

Юний мистецтвознавець розповість про українського Сократа, як назвав Сковороду Д.Яворницький, в інтепретації художників І.Їжакевича, В.Лопати, С.Васильківського, Т.Трохименка. Скажімо, коментар до полотна І.Їжакевича “Сковорода в дорозі” своєрідно доповнить розповідь про життєвий шлях мислителя, а знайомство з ілюстрацією В.Лопати “Філософ та імператриця” ніби оживить народну легенду, за якою Сковорода відмовився від запропонованої імператрицею Катериною II зустрічі, відповівши: “Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця”. Юний книголюб прокоментує організовану спільними зусиллями книжкову виставку, на якій будуть представлені і видання творів Г.Сковороди, і наукові розвідки про його життєвий і творчий шлях. Інший учень назве художні твори про великого філософа:

Драч І. Сковорода і Шевченко; Весняна пісня Григорія Варсави Сковороди; Молитва сліз Григорія Варсави Сковороди; Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди; Лист Михайла Ковалинського до Сковороди //Вибр. твори: У 2 т — К., 1986 — Т. 1.

Драч І., Кримський С., Попович М. Григорій Сковорода — К., 1984.

Лошиц Ю. Григорий Сковорода — М., 1972.

Ляшенко Л. Блискавиця темної ночі — К., 1972.

Мовчан П. Слово Григорія Сковороди //Мовчан П. Календар — К., 1985.

Пільгук І. Григорій Сковорода — К., 1971.

Поліщук В. Григорій Сковорода — К., 1929.

Тичина П. Сковорода — К., 1971.

Шевчук Вал. У череві апокаліптичного звіра //Книжник — 1991 —  2.

Шевчук Вас. Предтеча (Григорій Сковорода) — К., 1982.

Шевчук Вас. Осяяння //Під вічним небом — К., 1985.

Перелік художніх творів про великого філософа-гуманіста можна продовжити, і зробити це учитель (після коментування книжкової виставки) запропонує самим учням.

Учень. Хочу доповнити розповідь про перебування Сковороди в Петербурзі — я читав про це в романі Р.Іваничука “Журавлиний крик”. Духовним засланням видається чутливому до неправди Сковороді царський двір: “...там треба уподібнитись пальмі: чим міцніше стискає її камінь, тим швидше й стрімкіше здіймається вона догори”*.

Учитель. Афоризм цей належить Григорію Сковороді, як і багато інших, знаних і відомих в народі: “Пізнаєш істину — ввійде тоді у кров твою сонце”; “Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих”. Чи не тому такою притягальною залишається і сьогодні постать народного мислителя-мандрівника, що саме вічні питання про людське буття і призначення, про щастя і шляхи його досягнення завжди найбільше хвилювала мислителя?

Нині, коли ми повертаємось до першооснов духовності, джерел національної культури, філософії, літератури, по-новому сприймаємо і саму постать великого філософа, і його долю, по-новому маємо перечитати його твори, в яких він закликає до самопізнання і морального вдосконалення, надихає вірою у високе призначення людини на землі. І хоч література про геніального письменника-філософа налічує вже понад півтори тисячі назв, ще й сьогодні чимало проблем сковородознавства потребують поглибленого вивчення, бо ж Сковорода — це цілий світ, в якому кожен може знайти не просто багато корисного і цікавого, а й необхідного в природному людському прагненні до щастя. Вдумаймось тільки в суть чотирьох визначених філософом передумов нещастя людини:

“А. Входить в несродную стать.

Б. Несть должность, природъ противную.

В. Обучаться, к чему не рожден.

Г. Дружить с тъми, к коим не рожден”*.

“Син дорожки єсть родной несчастья путь”,— пише мислитель у філософському трактаті “Алфавит, или Букварь мира”.

Учениця. Але ж мова тут іде про нещастя.

Учитель. А щастя, твердить мислитель, треба шукати на протилежному полюсі — полюсі близькості до природного стану, перебуваючи в якому душа людська не відчуває насилування, наруги, дискомфорту, якщо висловлюватись сучасною термінологією. Людське щастя у розумінні і трактуванні філософа — це складний комплекс чинників; і соціальних, і особистісних, це ціла система зв’язків між природними нахилами людини і можливостями їх здійснення.

Учень. Якими ж були в той час соціальні фактори? Чи могли вони сприяти людському щастю?

Учитель. Якраз навпаки. Розквіт філософського, літературного, композиторського генія Сковороди припадає на другу половину XVIII ст., коли в Росії та Україні остаточно утверджується кріпосне право. Указом Катерини II (див.: Пам’ятки України — 1989 —  4 — С. 2–5) ліквідовано Запорозьку Січ. Трудове козацтво потрапляє в кріпацьку неволю, а українська козацька старшина для зміцнення поміщицької влади урівнюється в правах із російськими поміщиками-кріпосниками. Пригадаймо й 22 заборони української мови, аж 13 із яких припадає на XVIII століття! (Див.: Самостійна Україна — 1991.  14. — С. 6.).

Учениця. У першу чергу згадуються Валуєвський циркуляр від 1863 р. про заборону друкування книг українською мовою і заборону театру на Східній Україні та Емський указ Олександра II про заборону ввезення українських книг з-за кордону і друкування нот українською мовою 1876 р.

Учитель. Наругу над українською культурою продовжив і Олександр III, видавши 1881 р. указ про контроль за публічним виконанням українських пісень, дозволених цензурою. Дозволялось, правда, друкувати окремі сценічні твори українською мовою, але російським правописом! Через 7 років з’являється новий указ царя про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, у 1895 р. забороняються українські книги для дітей... Гірко й боляче продовжувати перелік цих указів, подивуймось краще незламності народного духу, несхитного в прагненні до незалежності й волі, який не переставав дивувати світ.

Звернімось до спогадів сирійського мандрівника П.Алеппського, до праці французького інженера Боплана “Опис України”, вчитаймось у рядки Герцена: “Украинец, даже ставши дворянином, никогда так бистро не порывает с народом, как великоросе. Он любит свою родину, свой язык, предания о казачестве й гетьманах. Дикая й воинственная, но республиканская й демократическая независимость Украйни продержалась целие века до Петра І.

Украинци, беспрестанно мучимьіе поляками, турками й москалями, втянутьіе в бесконечную войну с кримскими татарами, никогда не падали. Малая Россия, добровольно присоединившись к Великой, виговорила себе значительние права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр І, под предлогом измены Мазепы, оставил лишь одну тень от зтих привилегий, а Елизавета й Екатерина ввели в ней крепостное право. Бедная страна протестовала, но как могла она воспротивиться роковой лавине, которая катилась с севера до Черного моря й покривала все, что носило русское имя, одним й тем же саваном одного й того же леденящего порабощения. Украйна претерпевает ту же судьбу, что Новгород й Псков, но гораздо полнее, й одно только столетие крепостной зависимости не могло стереть всего, что било независимого й позтического у зтого славного народа. У него больше индивидуального развития, больше местной окраски, чем у нас; у нас злосчастньїй мундир безразлично покривает всю народную жизнь. Наш народ не знает своей истории, тогда как у каждой деревни на Украине єсть своя легенда”*.

В Україні посилюється визвольна боротьба закріпаченого селянства. Антифеодальне селянське повстання на чолі з О. Пугачовим, що спалахнуло в Росії в 1773–1775 рр., викликало сильний резонанс і в Україні, де ще жили вільнолюбиві настрої козацтва. З протестом проти самодержавства, проти насильства над людиною виступав і Г.Сковорода, який засуджував паразитизм панівних класів, пропагував рівність людей всіх класів і станів, говорив про право трудового народу на освіту. Саме досягнення “царства розуму”, поширення наукових знань, ідей, дружби, любові, взаємоповаги розглядав мислитель як можливі шляхи перебудови недосконалого суспільства. За своїми поглядами український філософ був близький до таких просвітителів XVIII ст., як Вольтер, Дідро, Руссо, Шіллер, Гете, Ломоносов, Новиков, Радищев. Він підносить і розвиває глибше висунуту давньогрецькими мислителями Сократом, Платоном гуманістичну ідею спроможності людини пізнати світ і себе в ньому, щоб краще реалізувати даровані природою здібності. Пізнання себе самої — запорука щастя людини, бо ж, тільки правильно оцінюючи свій потенціал, вона зможе обрати “сродну працю” — таку, яка відповідає природним її нахилам і вподобанням. “Багато хто, — писав Сковорода в трактаті “Разговор, назьіваемьій Алфавит, или Букварь мира”, — потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ся справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало” (с. 518) (підкреслення моє. — В.С.).

Як бачимо, пропагуючи “сродну працю”. Сковорода має на увазі гармонійну відповідність практики покликанню: кожен має прагнути до тієї праці, до якої має здібності. Зрозуміло, що такі думки мислителя об’єктивно були спрямовані проти сучасного йому суспільного устрою, проти феодального ладу, в якому панували спадкові привілеї і захищалися інтереси експлуататорських верхів, в якому бездарні люди займали державні пости і посади, в той час як, наприклад, народжений у селянській сім’ї повинен був назавжди залишатися селянином, хоч би й був обдарованим художником чи музикантом.

Трактат “Разговор, называемыи Алфавит, или Букварь мира” Сковорода написав у 1774 р., всього ж відомо близько 20 філософських трактатів українського Сократа, і в більшості з них проблема людського щастя є центральною. Філософські твори Сковороди написані образною мовою, у них рясніють афористичні висловлювання, прислів’я, приказки, будуються вони часто як розмови приятелів. У формі діалогу побудовано й “Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира”. Її учасники — Друзі Григорій, Яків, Афанасій, Лонгін, Єрмолай — солідарні в тому, що “найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: “Веселощі серця — життя для людини, і радість людська є довгоденність” (Сірах. — С. 516).

Учень. Учасник дискусії Григорій — це є, певно, сам Григорій Савич. А інші співрозмовники, очевидно, вигадані автором?

Учитель. Учені встановили, що учасники діалогів не вигадані, а реальні особи. Яків — це Яків Іванович Долгановський, художник з міста Острогозька, в діалогах він часто згадує живопис. Афанасій — це Панас Федорович Панков, теж приятель Сковороди. В трактаті він про себе говорить: “Я — законник. Цивільні закони — ось моє діло”.

Учениця. Мабуть, Панков був юристом?

Учитель. Колезьким реєстратором в Острогозьку, тому й розмова його має правово-чиновницький відтінок. Афанасій часом говорить не до ладу, його відразу ж поправляє Григорій. Григорію належить і більшість повчальних прикладів, які переконують співбесідників у тому, що “несродність” — причина всіх негараздів у людській долі, корінь зла для цілого суспільства. “Мова моя тоді спокійніша, — пише філософ, — коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою” (516).

Учень. Ми вслід за великим Сковородою могли б пригадати не один випадок, коли саме “несродність” стала основою людської драми чи й трагедії. І не лише окремої людини, а й цілого народу, якщо керманичі його беруться не за свою справу.

Учитель. У цьому трактаті чимало афористичних речень, особливо у мові Григорія. Вдома ви відшукаєте їх у тексті й запишете у зошити. У розповідь, крім образних висловлювань, часто вводяться і оповідання, легенди, притчі, анекдоти, пісні, байки. Згадаймо хоч би байку про котів. У трактаті перед читачем постає своєрідна утопія, якою є мрія філософа про гармонійне суспільство, побудоване на “сродності”. Така програма досягнення гармонії між людиною і суспільством, як слушно підкреслюють дослідники, не витримує критики і перевірки дійсністю. Цінність і значимість сковородинівської теорії “сродності” в іншому: філософські роздуми про щастя людини займатись природною, улюбленою справою е водночас і осудом кар’єризму, гонитви за славою, почестями, багатством.

У Сковороди, відзначає Ю. Барабані, смиренна моральна проповідь несподівано починає звучати як інвектива на адресу всіх, хто міняє добропорядність та чесність на несродний чин, більше того, стає різким осудом пануючих порядків: “Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймод-ніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця, утіху для серця матимете у спорідненій праці” (518).

“До Сковороди на Украине, пожалуй, у одного Йвана Вишенского, зтого украинского Аввакума, а позднее — у Тараса Шевченко обнаружим такой обжигающий социально-критический пафос, такой бескомпромиссный нравственний максимализм”*, — приходить Ю.Барабаш до висновку, з яким важко не погодитись. Дослідник зазначає ще одну суттєву грань творчої спадщини мислителя: Григорій Сковорода першим в українській літературі зумів по-новому оцінити труд, побачити в ньому не кару Божу за первородний гріх Адама і Єви і не просто засіб до існування, а джерело радості, душевного задоволення, важливу передумову щастя. Такою є “сродна” праця.

Цікавими є думки філософа про “нерівну рівність”, які сам автор ілюструє не лише яскравими прикладами, а й власним малюнком*: “Бог богатому подобен фонтану, наполняю-щему различньїе сосуди по их вмъстимости. Над фонтаном надпись сія: “Неравное всъм равенство”.

Льются из разних трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе. Менший сосуд менъе имъет, но в том равен єсть большему, что равно єсть полный. Й что глупъе, как равное равенство, котороє глупцы в мір ввесь всуе поку-шаются? Куда глупъе все то, что противно блаженной натуръ?.. Боимся голода, не помня, что горазда множайшіе умирают из пресыщенія. Глупая грусть сама не знает, чего желает. Самое пресыщеніе не от скуки ли? Лучше умеръть, нежель всю жизнь тосковать в несродностях. Несродность всякія праздности єсть тяжелъе. Й легоче не ползать, нежели лътать для черепахи. Не ползая, лишается точію сродныя забавы, а лътая стенает сверх того под несродньїм бременем” (345).

Після коментування прочитаного уривка учитель наголосить на тому, що мотив смутку, туги і нудьги постійно супроводить роздуми Сковороди про щастя. В полон нудьги неминуче потрапляє той, хто позбавлений радості “сродної” праці. Один із розділів трактату, що є по суті програмним (у ньому Сковорода висунув величезну кількість нових ідей!), так і називається: “Картина изображеннаго бъса, называемаго грусть, тоска, скука”. Розділ цей у перекладі Валерія Шевчука — “Картина, що зображує біса, званого смутком, тугою і нудьгою” — увійшов і до хрестоматії. Прочитаймо його і звернімо увагу на промовисте порівняння: душу людини, що позбавлена “сродного действия”, Григорій Сковорода уподібнює до зачиненоі в кімнаті бджоли, яку сонячний промінь, що віконце пронизує, кличе на духмяні квітучі луки. Стан, в якому перебуває людина, позбавлена природної праці (“Жити не може і вмерти не хоче”), автор називає “смертельною мукою”, а нудьгу порівнює з “духом болісним”, “думкою нечистою”, “бурею лютою”.

Сковорода надавав великого значення формальній стороні філософських творів, образи-символи набувають у них особливої ваги, як і майстерне поєднання слів, вживаних у прямому значенні, з виразами метафоричними. “Порівняно з віршами і байками, яким притаманні схематичність і сухість, — відзначає І.Іваньо, — філософські твори позначені винятковою образною емоційністю, характеризуються своєрідною “декоративністю” та живописністю, їм властиві вражаючий пафос та пристрасть. Філософ-письменник із запалом публіциста і полеміста вміє “викресати вогонь” з будь-якого образу-символу. Ці твори вражають напруженим метафоризмом та експресією — рисами, які характерні для стилю бароко”*. Чим же досягається, на вашу думку, така емоційність?

Учениця. Напевне, за допомогою широкого використання епітетів, порівнянь, повторів та інших засобів красномовства.

Учитель. Додамо сюди ще ампліфікації, антитези, антиме-таболи і зауважимо, що саме за допомогою цих та інших засобів поетики Сковорода, як підкреслює І. Іваньо, “прагнув збагнути світ людської душі, в якій борються протилежні сили”.

Учень. Засоби та прийоми красномовства ми детально аналізували, читаючи “Слово про закон і благодать” Іларіона Київського. Але про антиметаболу чую вперше. Що означає цей термін?

Учитель. Антиметабола — це різновид відомої вже вам антитези; у перекладі з грецької означає повторення слів у зворотному порядку. У творах Сковороди антиметабол чимало, і є вони афористичними: “Не чудо ли, что один в изобилии скудън, а другой в скудости доволен” або ж “Благодареніе блаженной натуръ за то, что нужное здълала нетрудньїм, а трудное ненужньїм”.

Останній афоризм — не з філософського трактату, а з відомої байки Г.Сковороди “Пчела й Шершень”, в якій автор теж виражає свої погляди на життєву необхідність працювати за природними нахилами, осуджує неробство, ледарство, паразитизм. Звернімо увагу на те, що розповідна частина байки коротка: це, власне, суцільний діалог Бджоли-трудівниці та Шершня, котрий насміхається з Бджоли, що вона працює більше для інших, ніж для себе. Ця частина байки називається фабулою, діють у ній алегоричні персонажі (в даній байці — комахи, в інших — птахи, звірі, явища природи, предмети та інші алегоричні уособлення). Лаконічно у фабулі змальовуються обставини, за яких відбувається дія: здебільшого це розмова, яка носить полемічний характер.

Після фабули йде мораль — “сила”. “Сила” витікає з фабули, часом “сила” більша за фабулу, хоч основна її частина оформлена часто у вигляді прислів’я, народної приказки чи афоризму. Скажімо, в байці “Пчела й Шершень” “сила” полягає в чітко сформульованому визначенні “Шершень єсть образ людей, живущих хищеніем чуждаго й рожденных на то одно, чтоб ъсть, пить й протч. А пчела єсть герб мудраго человъка, в сродном дълъ трудящагося”*. Далі ж автор подає цілий ряд прикладів, які повною мірою ілюструють погляди філософа на значення та роль тієї праці, що людині не лише до вподоби, а й “до лиця”, тобто праці, що відповідає здібностям людини, спроможності виконати ту працю якнайкраще.

Знання багатьох мов допомогло Григорію Савичу глибоко засвоїти твори античних письменників різних напрямів — Сократа, Платона, Епікура, Сенеки, Арістотеля. На той час сміливістю було висловлювати хвалу Епікурові, а український філософ не раз звертається до його спадщини, цитуючи цього мислителя і в поетичних творах (у пісні 28-й), і в байкарських, і в філософських. В аналізованій байці Сковорода наводить афоризм античного матеріаліста — цей афоризм, вважають дослідники, став однією з основоположних ідей етики Сковороди*. Проаналізуймо байку з точки зору стилістики і спробуймо з’ясувати питання:

1. У чому зміст життя таких людей, як Бджола?

2. Як розкривається ідея “сродної” праці в байці?

3. Які елементи драми ви помітили у байці?

4. Як називається збірник байок, до якого увійшов твір “Пчела й Шершень”? Що ви знаєте про історію його створення?

Останнє питання уточнить сам учитель, розповівши, що байки посідають визначне місце в творчості Сковороди. Задовго до появи знаменитого збірника “Басни Харковскія” він написав віршовану байку під назвою “Басня Ззопова”. Коли Сковорода вчителював у Харкові, певно, спостереження за своїми учнями й дали поштовх до створення у 1760 р. байкарського твору, суть якого полягала в тому, “что многіи от учеников, нимало к сему не рожденньї, обучалися”. Пізніше, у 1769–1774 рр., живучи “в лежащих около Харькова лъсах, полях, садах, селах, деревнях і пчельниках”, написав Сковорода 15 байок, у яких “сила” зводиться до короткого афоризму з одного-двох речень. Переконаймось у цьому, прочитавши твори “Вітер й Філософ”, “Оселка й Нож”, “Орел й Черепаха”, “Сова й Дрозд”, “Змія й Буфон”

Наступні 15 байок Сковорода написав у 1774 р. в с. Бабаях коло Харкова. У цих байках “сила” значно переважає за обсягом “фабулу” і розвивається в цілий філософський трактат, як-то ми бачили, звертаючись до байки “Пчела й Шершень” або ж “Зозуля й Дрозд” чи “Оленица й Кабан”. Так і виникла славнозвісна збірка, до якої увійшло 30 байок. Сковорода надіслав її своєму приятелю П. Панкову в подарунок разом із листом-посвятою, в якому висловив цікаві міркування про жанр байки: “Друг мой! Не презирай баснословія! Басня й притча єсть то же. Не по кошельку суди сокровище, праведен суд суди. Басня иногда бывает скверная й бабія, когда в подлой й смъшной своей шелухъ не заключает зерно истины, похожа на оръх свищ” (86). Сковорода залишається вірним собі: як і в інших творах, так і в передмові-листі чимало афористичних висловлювань, близьких за формою і змістом до народнопоетичних. Оперує філософ вільно й розкуто українськими приказками та прислів’ями. “Глупую важность, — писав Сковорода,— встръчают по виду, випроважают по смъху, а разумную шутку важний печатлъет конец. Нът смъшнее, как умний вид с пустим потрохом, й нът веселее, как смъшное лицо с утаенной дълностью. Вспомните пословицу: красна хата не углами, но пирогами” (86).

Передмова-посвята допомагає глибше зрозуміти й те, якою людиною був наш геніальний співвітчизник, які мав нахили і вподобання: “Я й сам не люблю превратной маски тъх людей й дел, о коих можно сказать малороссійскую пословицу: Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобылья мертва голова бъжит. Говорят й великороссійцы: Летала високо, а съла не-даліоко, — о тъх, что богато й красно говорят, а нечево слушать. Не люба мнъ сія пустая надменность й пишная пустошь, а люблю тое, что сверху ничто, но в серіодкъ чтось, снаружи ложь, но внутрь истина” (86).

У поглядах Сковороди на байку відзначаємо чимало подібного до шкільних поетик і риторик. Разом з тим Сковорода виступає новатором: його вчення про байку випереджає тогочасну теорію, він значно розширює її ідейно-тематичне спрямування, поглиблює можливості у сфері викриття негативних явищ дійсності. Сюжети байок Сковороди наділені українським колоритом, насичені численними приказками, прислів’ями. Звернімо увагу на ту обставину, що народну мудрість найчастіше проголошують позитивні герої, які є носіями ідей самого Сковороди, а ідеї ці, як слушно підкреслюють вчені, в основі своїй демократичні.

Учень. Отож, всі байки Григорія Сковороди присвячені темі “сродної праці”?

Учитель. Ні, далеко не всі. Понад третина байкарських творів Сковороди наснажена саме цією ідеєю. Загалом же його байки, як і філософські та поетичні твори, відзначаються ідейно-тематичним розмаїттям. Окрім байок, присвячених темі “сродної праці”, дослідники виокремлюють ще дві групи. Це група байок, де викрито такі згубні для людини пристрасті, як “славолюбіе” і “сластолюбіе”, які засліплюють людину, роблять її життя нестерпним. У байці “Жаби” Сковорода вчить, що будь-яке “ізобіліє” нетривке, тимчасове, зрадливе. Багатство протиставляється мислителем не небесним благам, а земному “честному ремеслу”. “Всякеє изобиліе, — пише Сковорода в “силі” цієї байки, — оскудъть і вьісхнуть, как озеро, может, а честное ремесло єсть не оскуд-вваюшій родник не изобилнаго, но безопаснаго пропитанія” (16).

Прагнення до багатства завжди пов’язане із зайвими клопотами і навіть небезпеками. Загроза втратити внутрішню свободу — одна із найстрашніших небезпек. Наша книжкова виставка знайомить вас, юні друзі, із раніше недоступною, унікальною монографією Дмитра Багалія “Український ман-дрований філософ Григорій Сковорода”, яку вчений сам вважав найкращим своїм науковим твором. Д. Багалій, говорячи, що Сковорода “був живою доганою проти захоплення матеріальними інтересами”*, порівнює українського митця із Львом Толстим, наголошуючи, що грунтом світогляду і Сковороди, і Толстого “була не так сила ідейної проповіди, як власне моральне удосконалення та вплив особистого прикладу життя на оточення”*.

Ця думка має безпосереднє відношення до наступної групи байок Сковороди. Байки цієї групи присвячені тлумаченню істини: цінність людини — не в красі, багатстві, походженні, титулі, посаді, а в справах та чеснотах її: працьовитості, вмілості, розумі, великодушності, цнотливості. У байці “Голова й Тулуб” Сковорода ганьбить тих людей, які честь свою заснували на одному лише “великолъпіи”. Тулуб, одягнутий в розкішний і дорогий одяг, величається перед Головою і насміхається з неї, “что на нея ни десятая доля не исходит в сравненіи его великолъпія”. На це Голова з гідністю відповідає: “Слушай, ты, дурак! Если может помъститися ум в твоем брюхъ, то разсуждай, что сіє дълается не по большему твоєму достоинству, но потому, что нельзя тебъ столь малим обойтится, как мнъ...” (4).

Учениця. Подібні думки виникли в мене при читанні байок Сковороди “Жаворонки”, “Ворона і Чиж”, “Старуха і Горшечник” та інших. Мені запам’яталось, як зневажає Сковорода тих людей, котрі оцінюють інших не за “житія плодами”, а за одягом, грошима, титулом.

Учитель. Важливо те, що всі ці думки для Сковороди — не абстрактні розумування. Вони породжені конкретними спостереженнями нашого геніального співвітчизника, досвідом його власного життя.

Учень. Я зачарований багатством тем, ідей, образів. Сковорода, без сумніву, — основоположник української байки.

Учитель. Давайте подумаємо разом. Чи є серед вас хтось, не знайомий з байкою про Лиса і Журавля? Ми знаємо фольклорні паралелі цієї байки, а вона, виявляється, має свої літературні витоки. Відкриймо книгу “Байки в українській літературі XVII–XVIII ст.” (К., 1963) і знайдімо байку про Лиса і Журавля, автором якої є видатний український проповідник Антоній Радивиловський.

Учениця. Але ж тут вміщено і цілий ряд інших цікавих байок цього автора: “Дерева і Сокира”, “Вдова і Курка”, “Пава і Ґава”.

Учень. А мені в цій книжці сподобалась байка Іоаникія Галятовського “Орел і Стріла” та цілий ряд інших, що вилучені із давніх риторик і поетик.

Учитель. Отож ви самі переконались, що байки розвивалися в давньому українському письменстві і до Григорія Сковороди. На сьогодні в науці є дві діаметрально протилежні точки зору на історію української байки. А. Ніженець вважає, що починати історію вітчизняної байки з окремих випадків уживання в досковородинівські часи перекладних жанрів неправомірно. Дослідниця розглядає випадки залучення байок до творів лише “як передісторію зародження байки на Україні”. Твори ці, твердить авторка, “готували свідомість до сприйняття саме цього літературного жанру, який був невластивий ні писаній, ні усній українській літературі”*.

В.Крекотень знаходить переконливі аргументи для спростування цього категоричного висновку. Вчений доводить, що побутування байок в українській літературі XVII–XVIII ст. є не поодинокими випадками, а “досить частим, істотним, показовим в плині літературного процесу явищем”*. Найбільш допитливі з вас хай прочитають статтю В.Крекотня “Байки в українській літературі XVII–XVIII ст.”, що більше схожа на ґрунтовне монографічне дослідження, аніж на передмову до книги, з якою ми щойно ознайомились, відкривши для себе нові імена. Зверніть увагу на хід думок вченого, який наголошує, що в давній літературі поділ творів на оригінальні і перекладні має дуже умовний характер: “оригінальна література у багатьох випадках спирається на перекладну і навпаки — перекладна література досить часто переосмислювалася і перероблялася відповідно до місцевих потреб і уподобань”*.

Загальновідомо, що байкарі всіх часів і народів черпали сюжети своїх творів зі спільної міжнародної скарбниці, тож оригінальність байки проступає “не стільки в самобутності її сюжету, скільки в особливостях його обробки і застосування”*.

Народ наш віддавна був знайомий із цим видом творчості, бо ж літературна байка прийшла в Україну-Русь ще за часів Ярослава Мудрого у складі східної повісті про Акіра. Отож сковородинівська і передсковородинівська байка поціновуються як явища одного порядку, які треба вивчати в єдиному комплексі. “Передсковородинівські українські байкарі, — приходить до висновку вчений, — пробують вже не тільки використовувати традиційні сюжети у нових функціях, для виконання нових ідейних завдань, але й відповідно до цих завдань трансформувати традиційні сюжетні схеми, що знов-таки можна розцінювати як своєрідну репетицію до оригінального сюжетотворення в байкарській практиці Сковороди. Більше того, навіть основні ідеї, висловлені Сковородою в своїх байках, і відповідні їм образи та ситуації певною мірою грунтуються на виробленій вже попередніми байкарями традиції. “Басни Харковскія” Сковороди логічно завершують собою давній період у розвитку української байки і, концентруючи в собі найжиттєздатніші її здобутки, одночасно починають новий, “гребінківсько-глібовський” період її історії, чи принаймні являють собою перехідний місток до нього”*.

Підводячи підсумки уроку, вчитель (а краще хтось із учнів) запропонує знайомство з картиною К.Трохименка “Григорій Сковорода серед народу”. На переправі багато дітей і дорослих, старих і молодих, все вирує своїм різноголосим життям. До цього багатоголосся прислухається і пильно придивляється Сковорода, щоб перелити його в свої твори, насамперед байки — жанр, здавна улюблений і популярний серед народу, зрозумілий і доступний широкому загалу. Сковорода говорив про байку, що “сей забавний й фігурнмй род писаний бьіл домашній самим лучшим древним любомудрцам”. Можна запропонувати учням дати власне визначення жанру байки, потім ознайомити зі статтею “Байка” з тому першого “УЛЕ”: байка — “алегоричне оповідання, з сюжету якого випливає моралістичний висновок”. Як зазначав О. Потебня, “байка є одним із способів пізнання житейських взаємин, характеру людини, всього, що стосується морального боку її життя”. Учитель акцентує увагу вихованців на тому, що байка — це невелике, здебільшого віршоване оповідання. Байки ж Сковороди (всі ЗО, крім першої його бпики) написані прозою, героями їх є тварини, комахи, рослини, предмети, зрідка люди.

Учениця. А я прочитала всі байки Григорія Савича разом із мамою та батьком, які дуже шанують свого великого земляка. Мені хотілося б поділитися нашими спільними спостереженнями. Перше, що відразу кидається у вічі, — це те, що персонажі байкарських творів Сковороди полярні за своїм світоглядом. У цьому неважко переконатися, прочитавши “Голову й Тулуб”, “Навоз й Алмаз”, “Жаби”, “Вовк й Журавель”, “Гора-породілля” та інші твори. А ще Сковорода має своїх улюблених, якщо можна так сказати, персонажів. Найчастіше героями його байок є птахи, рідше — тварини та комахи (кінь, олень, кріт, мавпа, свиня, кабан, щука, мурашка), і вже вкрай рідко люди.

Учитель. Надзвичайно слушні спостереження вашого “сімейного літературного гуртка”. Можемо назвати лише дві байки — “Старуха й Горшечник” та “Вітер й Філософ”, персонажами яких є люди. Але це зовсім не означає, що мислитель був неуважним до людей або ж не любив їх. Навпаки. Можливо, саме тому, що він беріг людську душу, ставився до неї як до неоціненного скарбу, він найчастіше вдавався до алегорії, натяку, алюзій, оберігаючи людське самолюбство і водночас змушуючи свого читача думати, самостійно порівнювати і робити висновки.

Байки Григорія Сковороди є визначним явищем в історії розвитку цього жанру. Вони завершили давній період прозового українського байкарства і водночас відкрили новий період у його розвитку, який представляють твори П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Л.Боровиковського, Л.Глібова. Цей ряд імен можна продовжити представниками класичної літератури, назвавши таких байкарів, як П.Свєнціцький, М.Старицький, Ю.Федькович, Т.Зіньківський, Олена Пчілка, Я.Жарко, Б.Грінченко, В.Самійленко, І.Франко. До речі, Франко вважає, що байки Сковороди в десять разів глибші і краще розказані, ніж, приміром, у Сааді. У XX ст. байки створювали Василь Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В.Ярошенко, М.Годованець, С.Воскрекасенко, П.Ключина, А.Косматенко. І.Манжара, П.Сліпчук, В.Чомерис та ін.

ПОДОРОЖ ЧОТИРНАДЦЯТА

Григорій Сковорода

(Поетична творчість)

Останнє заняття з давньої української літератури учитель прагнутиме зробити особливо пам’ятним, щоб у дітей закріпився той неповторний настрій причетності до духовних надбань давнини, до осягнення творів літератури давнини загалом і творчої спадщини Григорія Сковороди зокрема.

Перевірити якість засвоєних на попередньому занятті знань, а також настроїти вихованців на подальшу розмову вчителю допоможе невеличка вікторина:

1. Що представляє собою філософська та літературна спадщина Григорія Сковороди?

2. Які слова написані на могилі великого філософа? Прокоментуйте їх.

3. Як називається перша віршовава бабка Г.Сковороди? В чому її суть?

4. Кому Г.Сковорода присвячує збірку “Басни Харковскія”? У якому філософському творі Г.Сковорода згадує свого приятеля?

5. Який політичний ідеал просвітителя і філософа Сковороди?

6. Хто автор першого поетичного великого твору про Сковороду — поеми “Грицькс Сковорода”?

7. Назвіть перший в пожовтвевій українській історико-біографічній прозі роман про Г. Сковороду та його автора.

8. Назвіть художні твори про життєвий і творчий шлях Сковороди.

9. Назвіть авторів скульптурних робіт про Сковороду.

10. Складіть розповідь за малюнком В.Лопати “Пчела й Шершень”, використовуючи прв цьому висловлювання автора байки.

11. Хто з художників, графіків звертався до відтворення сторінок життя і діяльності великого українського філософа?

Відповіді на запитання вікторини

1. Перу Г.Сковороди належить близько 20 філософських трактатів 1 діалогів (найголовніші з них: “Начальная дверь ко христіанскому добронравію”, “Наркісс. Розглагол о том: узнай себе”, “Симфоніа, вареченная Книга Асхавь о познаніи самого себе”. “Разговор, называемый Алфавит, или Букварь мира”, “Благодарный Еродій”, “Убогій Жайворонок”, “Пря бъсу со Варсавою” та ін.), збірка поезій “Сад божественних пъсней”, ряд інших цікавих поетичних творів; збірка байок “Басии Харковскія”, кілька прозових і поетичних перекладів з античної літератури, листи.

2. На могилі Г. Сковороди як епітафія (ва його надгробку) вибиті слова: “Світ ловив мене, та не спіймав” (зробити це заповідав сам філософ). Афоризм цей символізує зневагу до чинів, титулів, багатства та багатьох інших земних “благ”, якими сильні світу цього намагались спокусити Сковороду.

3. Перша віршована байка Г.Сковороди називається “Басня Ззопова”, яка ве увійшла до збірки “Басни Харковскія”. Написав її Сковорода в 1760 р., коли вчителював у Харкові. У байці автор висміює тих учнів, що вчаться, не маючи до того природного нахилу.

4. Збірку “Басни Харковскія” Г.Сковорода присвячує своєму приятелю П.Ланкову. У філософському трактаті “Алфавит, или Букварь мира” один із учасників діалогу — Афааасій — це якраз і є Панас Панков, колезький реєстратор в Острогозьку. Реальними, а яе вигаданими особами є, як встановили вчені, й інші учасники розмов, що лежать в основі багатьох філософських творів Сковороди.

5. Політичним ідеалом Григорія Сковороди була “Горняя республика” — таке суспільство, в якому всі будуть рівними, люди житимуть у взаємній любові і дружбі, їх надихатиме чесва “сродва” праця на благо всіх.

6. Пантелеймон Куліш. Грицько Сковорода. Староруська поема. Вперше цей твір надруковано у виданні: Твори Пантелеймона Куліша — Львів, 1909. — Т. 2 — С. 285–386.

7. Роман “Григорій Сковорода” Валер’яна Поліщука, надрукований у 1929 р.

8. Поезії про Г.Сковороду створили П.Тичина, М.Рильський, А.Малишко, Б.Олійник, П.Мовчан, І.Драч, Ліва Костенко, Л.Горлач, М.Самійлевко та ін. Прозові художні твори про життєвий і творчий шлях Сковороди створили: І.Драч, С.Кримський, М.Попович, Л.Ляшенко, І.Пільгук, Вас.Шевчук, Вал.Шевчук та ін.

9. Скульптори І.Каяалерідзе, М.Гельмаа, В.Зноба.

10. На малюнку В. Лопати чітко відбита алегоричність образів байки “Пчела й Шершень”: на передньому плані — Бджола-трудівниця з коромислом, за нею — землероби, що орють, косять.

11. І.Їжакевич, К.Трохимевко, В.Касіян, Т.Яблонська, В.Лопата.

При висвітленні останнього питання буде названа і картина С.Васильківського “Народ слухає пісні Сковороди”, знайомством з якою можна розпочати розмову про Сковороду-поета.

Розмова на уроці вестиметься навколо пропонованих програмою питань:

“Поетична творчість Г.Сковороди. Збірник його віршів “Сад божественних пісень”. Сатиричне зображення панів, чиновників, купців, дворянсько-бюрократичної системи управління (“Всякому городу нрав й права”). Піднесення найвищих якостей людини: розуму, совісті, працьовитості, проповідь життя, близького до природи (“Ой ти, птичко жолтобоко”). Уславлення свободи людини як найвищої суспільної цінності. Вияв громадянської мужності поета в період посилення кріпацтва (“Де ІіЬегіа’Ье”). Мрія письменника про красу вільної творчої праці як основу чесного, справедливого, корисного людям життя, уславлення миру між народами, гнівний осуд загарбницьких воєн (“Кто сердцем чист й душею”). Переслідування творів Сковороди духовною і світською владою. Цензурні заборони- Популярність Г.Сковороди серед народу і кращої частини української та російської інтелігенції XVIII–XIX ст. Значення Г.Сковороди в історії філософії, педагогіки і літератури слов’ян та інших народів. Вшановування пам’яті Г.Сковороди світовою громадськістю”.

Художнє полотно С.Васильківського “Народ слухає пісні Сковороди” переконливо засвідчує великий вплив поетичних творів Сковороди на співвітчизників. Поетичні його твори “Ах поля, поля зелени”, “Ой ти, птичко жолтобоко”, “Стоїть явір над водою” стали народними піснями, мелодію до яких створив сам автор. Та чи не найбільшої популярності зажила в народі сатирична пісня “Всякому городу нрав й права”. Прослухаємо її у грамзапису (виконавець: бандурист Андрій Бобир, аран-жировка М.Скорика), уважно розглянемо ілюстрацію В.Лопати до твору “Всякому городу нрав й права”, зіставимо картину і вірш. Звертаючись до тексту пісні 10-ї, учні спробують охарактеризувати зображених на репродукції експлуататорів рядками вірша, обміркують, чи вдалось художнику відтворити просвітницьку діяльність Сковороди і якими засобами.

Після спільного обговорення вчитель підкреслить, що пісня 10-та зі збірника “Сад божественних пъсней, прозябшій из зерн Священнаго Писанія” — найвище досягнення сковороди-нівської поезії, вона увійшла до репертуару кобзарів і лірників, стала народною. Написав її Сковорода у 1758–1759 рр. у селі Ковраї, коли працював домашнім учителем у сім’ї поміщика Томари, мав змогу глибоко вивчити життя селян-кріпаків. Добре знав Сковорода і життя міського населення. Тому змальовані поетом персонажі постають перед нами в доказових, живих деталях, які увиразнюють думку про типовість образів панів і підпанків, злодіїв, шахраїв, розпусників. На перший погляд, перед нами строката мозаїка.

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на людний манір.

Інший гендлює, візьми перевірі (504)

Насправді ж завдяки об’єднуючій ролі особи автора, його гуманістичній традиції перед нами постає цільна картина тогочасної дійсності з пекучими протиріччями, соціальною нерівністю, вседозволеністю багатіїв та бідами покривджених. Сковорода в пісні 10-й подав картину життя настільки яскраву, промовисту, переконливу, що вона об’єктивно переросла в засудження і заперечення існуючого ладу. “Та широка критика “світу” і його мерзот, що має місце у філософських трактатах, у цій пісні зібрана немов в один фокус”, — підкреслює О.Мишанич*. Зважимо на те, що в цьому вірші кожен рядок має величезне смислове навантаження, під вогонь сатири потрапляють чиновники-бюрократи (“Петр для чинов угли панскіи трет...”), шахраї (“Федька-купец при аршин-Ь все лжет...”), стяжателі (“Тот непрестанно стягает грунта. Сей иностранний завод ит скота...”), нечесні судді (“Строит на свой тон юриста права...”), схоластична система тогочасної освіти (“С диспут студенту трещит голова...”). Перелік цей можна продовжити: Сковорода осуджує і брехню, і розпусту, і неробство... А що ж протиставляє поет недосконалому суспільству, яке піддає нищівному осміянню?

Учень. Чотири рази у вірші повторюються рядки: “Я ж у полоні нав’язливих дум: Лише одне непокоїть мій ум”, і тільки в останній строфі чітко проступає ідеал автора: “совість, як чистий кришталь”.

Учитель. Так, ясний розум, чисте сумління є морально-етичним ідеалом Сковороди, який він протиставляє світові зла, наруги, несправедливості. Контраст, як бачимо, є часто вживаним прийомом, за допомогою якого чіткіше проступають суперечності несправедливого ладу, а увага читача приковується не лише до жахливих його пороків, а й тих високих прагнень, якими живуть чесні люди. Кожна шестирядкова строфа пісні 10-ї побудована на антитезі: в перших чотирьох рядках автор таврує недоліки суспільного життя, яким у двох останніх рядках протиставляється ідеал чистої совісті, ясного розуму. Такі думки були зрозумілими і близькими простим трудівникам, тому пісня дуже швидко стала в народі надзвичайно популярною. Твір цей викликав чимало літературних наслідувань не тільки в Україні, а й за її межами. І сьогодні він приваблює народністю стилю, мови, простотою, актуальністю проблематики. Сатира ця перейшла в репертуар лірників: саме цю пісню та ще дві (“Ой пташино жовтобока” та “Гей, поля, поля зелені”) вони співали під назвою “сковородинівсь-ких веснянок”. І.Котляревський, дещо переробивши пісню 10-ту Сковороди, ввів її в знамениту “Наталку Полтавку”. Живе ця пісня й нині в опері М.Лисенка.

Учениця. Пісня й справді цікава і сучасна, а ось епіграф до неї незрозумілий: “Из сего зерна: Блажен муж, иже в премудрости умрет й иже в разумъ своем поучается святинъ (Сирах)”.

Учитель. Це рядки з Біблії, цитати з якої стоять перед кожним віршем. Сам Сковорода вказує, що його “Сад божественних пъсней” проріс із “зерн Священнаго Писанія”. Разом з тим вчені, зокрема І.Іваньо, вказують на відсутність органічної єдності між цитатами-епіграфами і віршами*. Пояснюють це тим, що саме епіграф об’єднує поезії у збірку. На думку Л.Сазонової, епіграфи “дають ключ, в якому мають читатися вірші, динамізують відповідні смислові елементи”. Дослідниця називає збірку “Сад божественних пъсней” поетичною медитацією, що пов’язана з темою життя людського духу: “В ній закономірно з’являється віддавна відоме літературі символічне уподібнення душі саду, квітів і плодів — духовним цінностям”*. Призначення епіграфів, що з’єднують окремі твори в єдиний цикл “божественних пісень”, полягає у тому, щоб спрямувати увагу читача на духовні цінності, заохотити до доброчинності. Л.Сазонова доводить, що стосовно до біблійних цитат пісні виконували функцію прикладів, ілюструючи висловлені в епіграфах філософсько-моралістичні тези. Більш слушною видається думка О.Мишанича про те, ,що, беручи за основу кожної пісні “зерно” зі Святого Письма, Сковорода лише в небагатьох творах дотримувався наперед заданого мотиву, розробляючи тему імпровізаційне, спираючись на літературну і народнопоетичну традицію*. Особливо виразно народнопоетична традиція розвинута у 18-й, одній з кращих пісень Сковороди, що стала народною і співалась на мелодію автора, — “Ой ти, птичко жолтобоко”. Написана вона в народнопісенному ключі, що засвідчують і народнопоетичні образи (наприклад, образ птаха, що звиває гніздо в небезпечному місці, явора над водою: “Буйні вітри повівають. Руки явору ламають”, і народнопісенна ритмомелодика, і поширений у пісенному фольклорі засіб психологічного паралелізму). У пісні паралеллю до явищ природи подані події людського життя:

Нащо ж думати-гадати,

Що в селі родила мати?

То у тих хай мозок рветься,

Хто високо в гору пнеться,

А я буду собі тихо

Коротати милий вік,

Так мине мені все лихо —

Щасний буду чоловік (506).

Отже, життя, близьке до природи з її мудрими законами, є, на думку Сковороди, запорукою душевного спокою, гармонії, а значить і щастя. Пошуки тих шляхів, якими людина може знайти його, — це наскрізна думка всього поетичного доробку загалом, хоч у кожній із пісень шляхи її реалізації індивідуальні. Так, у аналізованій пісні та ще, наприклад, у пісні 13-й (“Ах поля, поля зеленм”) як спосіб досягнення щастя сприймається єднання людини з природою, яка постає часом як живе єство, що співпереживає людині, її настроям і почуттям.

Пісні Сковороди ще за життя автора набули поширення не тільки в Україні, а й у Росії: російський письменник В. Капніст пізніше переспівав у вірші “Чижик” знамениту пісню “Ой ти, птичко жолтобоко”.

Вірш “Ве ІіЬегіаіе” е зразком високої патріотичної лірики і виявом громадянської мужності Григорія Сковороди в період посилення кріпацтва. У цьому вірші, як зазначають дослідники, автор “пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення трудящих. Тому ідея свободи тут, без сумніву, цілком співзвучна з вільнолюбними думками О.Радищева і декабристів, які боролися проти кріпосницького ладу і самодержавства”*.

Уважно розглянемо автограф вірша “Де ІіЬегіаіе” (на с. 131 у книзі Л.Махновця “Григорій Сковорода”). Порівняймо автограф цього вірша, скажімо, з автографом пісні 10-ї (на с. 388 у підручнику Грицая М., Микитася В., Шолома Ф. Давня українська література). Які відмінності впадають в око уже при першому погляді?

Учениця. Вірш “Ое ІіЬегіаіе” написаний мовби на одному диханні — без виправлень (порівняно з піснею “Всякому городу нрав й права”), гарним, розмашистим почерком: очевидно, поета тоді охопило особливе натхнення.

Учитель. Л.Махновець вважає, що написаний цей вірш приблизно в 1757–1758 рр., в період служби філософа у поміщика Томари, коли і сам він міг “вольности лишитись”, тобто стати кріпаком. Так що це був, очевидно, драматичний період у житті Сковороди, тож рядки

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане-герою! (507) —

це не просто набір слів, а реальне відображення тієї конкретної історично-суспільної ситуації, яку глибоко розумів, а можливо, й багато в чому передбачав Сковорода. Славити “вольності отця” Богдана Хмельницького в часи, коли всіляко принижувались права українського народу, було неабиякою мужністю. Катерина II в указі від 3 серпня 1775 року (указ був виданий аж через два місяці після підступного зруйнування царськими військами Запорозької Січі!) проголошувала: “Мы восхотъли чрез-ь сіє об’ьявить во всей НАШЕЙ Империи, къ общему извъстию НАШИМЪ всъмь върноподданымь, что Съчь Запорожская въ конець уже разрушена, со изтребленіемъ на будущее время й самого названий Запорожскихъ козаковъ, не меньше какъ за оскорбление НАШЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА чрезъ. поступки й дерзновение, оказанныя отъ сихъ козаковъ въ неповиновеніи НАШИМЪ внсочайшим повеленіям нъть теперь болъе Съчи Запорожской въ политическомъ ея уродствъ, сльдовательно же й козакові, сего имени...”* (Підкреслення моє — В.С.).

Як відомо, Григорій Сковорода з презирством ставився до “вінценосних осіб”, бо добре знав їхню лицемірну суть: сам на власні очі, перебуваючи в Петербурзі, бачив пустопорожнє життя Єлизавети, напевне знав, що Катерина II, прагнучи слави “освіченого монарха”, листувалася з Вольтером, допомагала Руссо, а над своїм і підлеглими народами чинила страшні розправи, свідченням яких є і наведений вище указ. Ставлення філософа ло владик промовисто відображено на малюнку “Філософ та імператриця” В. Лопати, а його малюнок до вірша “Ве ІіЬегіаіе” мовби своєрідно поглиблює тезу Л. Махновця про те, що в Сковороди “взагалі немає жодного слова, написаного “просто так”, як літературна вправа. Кожне слово в нього значуще, добре продумане”.

Отож два останні рядки теж не випадкові, більше того — пророчі, і в трагічний для українського народу час покріпа-чення, ліквідації “козацької республіки” вони набували нового змісту — більш закличного і значущого.

Мотиви “вольності”, свободи проймають і ряд інших пісень Г.Сковороди: пісню 9-ту, 12-ту і 20-ту. У пісні 20-й “Кто сердцем чист й душею” Сковорода сміливо висловлює свої антимонархічні погляди. Трагедія в тому, що люди не знають нічого про царів, про їхнє огидне єство, їхні злочинні дії і наміри, їхні жорстокість і тупість, — і тому надіються на них, як на опору, “брег” свого життя. Народ переконаний, що володарі говорять правду про все, що роблять, але насправді все це — обман:

О міре! Мір безсовътный!

Надежда твоя в царях!

Мииш, что сей брег безнавътный!

Вихрь сльїшь развъет сей прах (507).

Учень. А що означають характеристики: “безнавътный, безсовътный”?

Учитель. Поняття “безсовътный” Л.Махновець коментує як “необізнаний, незнаючий”; у газеті “Наша дитина” (1989, серпень) знаходимо дещо інше трактування: “нерозумний”. Слово “безнавътный” пояснюється як “небрехливий”.

Учениця. Цікаво, а коли був написаний цей вірш, який видається мені ще сміливішим за попередній?

Учитель. Поезія “Кто сердцем чист й душею” була написана у 80-ті рр., коли країна була знекровлена чотирирічною війною з Туреччиною (1787–1791). Сковорода був свідком страждань трудового народу, на плечі якого лягли і воєнні’ податки, і призов у діючу армію, і зростання цін. Ворожій народові війні, прагненням до загарбання чужих територій гуманіст Сковорода протиставляє моральні чесноти. Знайти їх можна тільки серед тих, “кто сердцем чист й душею”, а не в царських палатах:

Чистий можеш буть собою,

То нащо тобі броня

І шолом вад головою?

Не потрібна і війна.

Непорочність — ось тобі броня,

А невинність — крем’яна стіна.

Щит, меч і шолом — буде тобі Бог (506).

Після уважного прочитання всього твору учитель запропонує учням звернути увагу на традиційний у передовому мистецтві символ боротьби, яким у пісні 20-й постає образ “вихря”, і зіставити відповідну строфу вірша Г.Сковороди з такими рядками оди “Вольность” О.Радищева:

Внезапну вихри восшумели,

Прервав спокойство тихих вод,

Свободи гласи так сгремели,

На вече весь течет народ,

Престол чугунний разрушает...

Учень. А яке навантаження несуть у творі Сковороди біблійні образи?

Учитель. Сковорода трактує біблійні образи не буквально, а алегорично: у епіграфі до 20-ї пісні він подає уривок з біблійної легенди про Лота. Як для біблійного Лота моавітське місто Сігор під час содомської катастрофи стало єдиним пристанищем, так захистом від наруги в світі для людини є моральна чистота, віра в добро, уміння робити його іншим. Місто Сігор, як бачимо, стає у Сковороди символом моральних чеснот, одним із засобів донесення ідеалу морально цільної особистості, якій “несродним” є стан войовничий, недружелюбний, більше того, яка неспроможна зло “воздати” навіть ворогам. Тим самим Сковорода підтримує, як вважають дослідники, євангельську ідею любові до ворогів:

Ворогів там навіть люблять,

Їм віддружують тепло,

Силу для чужого гублять

І не відають про зло.

Де ж такий чудовий, пишний град?

Сам ти град, коли в душі є сад,

Святому духу храм і град (607).

В останніх рядках вірша сконцентровано цілий комплекс гуманістичних ідей, окрилених вірою філософа в людину, в те, що кожен у змозі подолати шлях морального очищення, духовного поступу. Тут прочитується і дума Сковороди про милосердя людське, всепрощенство, доброту, брак якої нині призвів до глибокої моральної кризи. Отож і цей твір Григорія Сковороди сьогодні живе новим життям, варто лише вчитатися і вдуматися в безсмертні рядки. Важливо осмислити суть ідеалу українського Сократа, для якого щастя полягало не в чинах, не в почестях та славі, а в “сродній” праці, в єднанні з природою, у здатності відчувати її і жити за її мудрими законами у щирій дружбі. Міцна і вірна дружба єднала Сковороду та його учня Ковалинського. Вам цікаво буде знати, що у Сковороди був такий саме друг та учень Михайло Ковалинський, як у Льва Толстого — Чертков. Ковалинський написав життєпис свого вчителя та епітафію, яка, за спостереженням Багалія, “вірно малює духовну особу українського філософа та те, який він схожий до Л.М. Толстого”*.

Ревнитель истины, духовний Богочтец

Й словом, й умом, й жизнию мудрец,

Любитель простоти, й от суєт свободи

Без лести друг простой, доволен всем всегда,

Достиг наверх наук, постигши дух природи,

Достойний для сердец пример Сковорода*.

Учениця. А які твори Сковороди називаємо педагогічними?

Учитель. Народна мудрість, народна педагогіка позначились на всіх творах Сковороди, адже ми знаємо, що філософ, мандруючи по Україні, перебуваючи серед трударів, заслужив у них і славу народного вчителя. Головна є педагогічна ідея, яка зводиться до думки про те, що основою виховання є праця за покликанням, найповніше реалізована у притчах “Вдячний Еродій” та “Убогий Жайворонок”, у яких Сковорода виступає прихильником освіти для всіх станів суспільства, протестує проти схоластики у навчанні.

Учень. А мені пригадалась байка “Зозуля й Дрозд”: в останньому реченні другої репліки Косика теж звучить здорова педагогічна ідея Сковороди. Докоряючи Зозулі за те, що та підкидає в чужі гнізда свої яйця, чорний Дроздик говорить:

“А я сам годую, бережу і вчу своїх дітей, а працю свою полегшую співом” (509). Сковорода, отже, вважає, що дітей мають виховувати самі батьки.

Учитель. Абсолютно правильне розуміння байки. Але повернімось до поетичного доробку і переконаймось, що Сковорода-поет був реформатором у системі віршування. Дотримуючись в основному силабічної системи віршування, він поступово починає переходити до силабо-тонічної системи. “У цьому переході, — відзначає О.Мишанич, — великий вплив на нього зробило народне тонічне і силабо-тонічне віршування”*. (Тут на уроці можуть знадобитись виготовлені гуртків-цями таблиці “Системи віршування”, тоді повторення основ силабічної і силабо-тонічної систем займе небагато часу, і учні легко визначать, що, наприклад, знаменита пісня 10-та написана дактилем, а у вірші “Де ІіЬегіаtе” можна зустріти ознаки анапеста).

Валерій Шевчук називає збірку поезій Г.Сковороди своєрідною антологією віршованих розмірів (див.: Дорога в тисячу років, — К., 1990 — С. 338).

Завершуючи розмову про Сковороду-поета, важливо усвідомити, що в поезії, так само як і в прозових творах, він утверджує гуманістичні ідеали. Порівняно з попередниками, поетична спадщина Григорія Сковороди виділяється силою думки, глибиною філософських роздумів, широтою проблематики творів. Саме українському Сократу судилось продовжити своєрідну традицію створення поетичних збірок-садів, яку в російській літературі започаткував збіркою поезій “Вертоград многоцветний” Симеон Полоцький. Живучою ця традиція виявилась і пізніше, в XX столітті, що засвідчують збірка “Зелений вертоград” Костянтина Бальмонта, поетичний цикл “О благодаті вертограде” Степана Сапеляка, у прозі — “Сад Гетсиманський” Івана Багряного. Вчені підкреслюють, що своєю збіркою “Сад божественних пъсней” Г. Сковорода завершує барокову традицію східнослов’янських вертоградів.

Г.Сковорода — один із перших в українській літературі співців рідної природи. Творам його притаманні афористичність, образність, багатство тропів, які відзначаються близькістю до народнопоетичних. Про фольклоризм Г.Сковороди дослідники говорять як про одну з найхарактерніших рис його творчого доробку. “Народне образне слово, — підкреслює О.Мишанич, — користувалося у нього високим авторитетом насамперед у доказовій функції, як підтвердження його власних думок і поглядів”*. Народні приказки, прислів’я, образні порівняння Сковорода, за його власним свідченням, брав з усного побутування, інколи посилаючись навіть на район, на населений пункт, в якому йому пощастило збагатитись цікавим виразом: “В селъ Ровенках прекрасную слихал я пословицу сію: “Не ъвши — легче, поевши — лучше”*.

Улюбленим афоризмом, своєрідним девізом мудреця стали слова, що потрібне — нетрудне, з трудне — непотрібне. Думка ця в творах Сковороди повторюється не раз — Сковорода, як відомо, щедро використовував у своїх творах не лише український, російський, польський фольклор, фольклор східних народів, а й досягнення античної культури, філософії, літератури.

Своєю поетичною спадщиною Сковорода започаткував силабо-тонічне віршування, один з перших в українській поезії широко запровадив чоловічі рими (скажімо, у пісні 10-й вжито лише чоловічі рими: права — голова, косо — волосов), звернувся до рим неточних (воззвавьій — славы, звъря — мъра). Це був значний відступ від силабізму, понад двохсотрічний шлях розвитку якого в українській поезії Сковорода завершив своєю творчістю.

У житті, в стосунках з народом Григорій Сковорода, як засвідчили ще його сучасники, вживав розмовну українську лексику. У творах же його, як ми переконались, він користувався традиційною книжною мовою, яка на той час представляла собою суміш українських, російських, старослов’янських та інших мовних елементів. За життя автора твори його були відомі досить обмеженому колу читачів, бо ж залишались у рукописах та списках. Щоправда, ряд пісень увійшов до репертуару лірників, а численні списки його творів ходили не тільки по Україні, а й по Румунії, Чехії, Словаччині, Росії. Лише в 1894 р. Д. Багалій здійснив перше наукове видання творчого доробку Г. Сковороди. Царизм забороняв твори українського Сократа, тривалою була неувага до них і в пізніші часи: у 1912 р. один том із запланованого двотомника видав В.Бонч-Бруєвич і аж у 1961 р. було здійснене наукове видання творів у двох томах.

Творчість народного любомудра сприяла створенню передумов для початку нового етапу в історії українського письменства. Ним захоплювався Т.Шевченко, І.Франко вказував на “життєрадісну гуманність” його творів. Життєвому і творчому шляху Сковороди присвячено чимало поетичних, прозових та драматичних творів сучасних українських письменників, серед яких і великі епічні полотна, і короткі оповідання, як, приміром, “У череві апокаліптичного звіра” Валерія Шевчука, де відтворено процес народження пісні 19-ї “Ах ты, тоска проклята”. Твори, які сьогодні повернулись до нас із забуття, теж засвідчують, наскільки значним був на їх авторів вплив особистості Сковороди і його поетики. Так, про Василя Барку, автора роману про великий голодомор 1933 р. “Жовтий князь”, дослідники пишуть як про “народного філософа когорти послідовників Григорія Сковороди, який свідомо усамітнився від цивілізації, щоб творити, мислити, пізнавати цей динамічний і таємничий світ”*. Ремінісценції із Сковороди констатуємо, читаючи повість “Остап Шаптала” Валер’яна Підмогильного: автор використовує поетику притчі, яку так полюбляв Сковорода. Улюблені мотиви філософа проходять і крізь творчість Миколи Філянського, який “саме базуючись на темах і мотивах творчості Г. Сковороди, будує свою цікаву і поки що зовсім не вивчену поетичну систему”*.

І сьогодні актуальна проблема зв’язку філософської, літературної творчості Григорія Сковороди з російською культурою і літературою, впливу його спадщини на творчість В.Капніста, В.Нарежного. Недослідженим повною мірою є і питання впливу українського Сократа на таких цінувачів його генія, як Максим Горький, М.Лєсков, Л.Толстой, на таких видатних вчених, як Ф.Буслаєв, І.Срезневський, О.Шахматов та ін.

І сьогодні творча спадщина Сковороди хвилює наших сучасників, хвилюватиме й наступні покоління пошуками відповіді на запитання, що лягло в основу назви пісні 21-ї: “Щастіе, гдъ ты живеш?”

Гуманістичні, волелюбні ідеї філософа знайшли подальший розвиток і збагачення в літературі, культурі наступних етапів розвитку. У 1972 році за рішенням ЮНЕСКО в світовому масштабі широко відзначалося 250-річчя від дня народження геніального мислителя, просвітителя, письменника Григорія Сковороди. У 1973 р. твори його вдруге побачили світ у повному академічному виданні (перше таке видання здійснене у 1961 р.) — з ними ознайомить нас наша книжкова виставка. В переддень 270-річчя від дня народження Сковороди Республіканська асоціація українознавців установила іменну премію імені Г.С.Сковороди в галузі філософії, соціології, політології, педагогіки та права.

ЛІТЕРАТУРА ДО КНИЖКОВОЇ ВИСТАВКИ

Багалій Д. Український філософ Григорій Савич Сковорода //Історія Слобідської України — К., 1990.

Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода — К., 1992.

Барабаш Ю. “Знаю человека...”: Григорий Сковорода. Поззия. философия. Жизнь — М., 1989. Барабаш Ю. Григорий Сковорода й традидия мандров //Вопр. литературы. — 1988 —  3.

Біледький О. Г.С.Сковорода //Зібр. праць: У 5 т — К., 1965 — Т. 1.

Грицай М. Давня українська поезія — К., 1972.

Дігтяр С. Етичний ідеал в ліриці Г.Сковороди //Рад. літературознавство. — 1989 —  3.

Іваньо І. Філософсько-етичне вчення Сковороди //Філософія Григорія Сковороди — К., 1972.

Іваньо І. Григорій Сковорода //Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи — К., 1983.

Крекотень В. Байки в українській літературі XVII–XVIII ст — К., 1983. Коидратюк А. Григорій Сковорода і туркменський поет Махтумкулі //Слово і час — 1991 —  8.

Красуцкая И. Счастье — в самом человеке //рус. язык й лит. в средних учебн. заведеннях Украйни — 1992 —  2.

Лавриненко Ю. Монолог Сковороди //Сучасність — 1980 —  3 (231).

Ласло-Куцюк М. Апофеоз світла у творчості Григорія Сковороди //Слово і час — 1990 —  3.

Махновець Л. Григорій Сковорода — К., 1972. Мишанич О. Григорій Сковорода і усна народна творчість — К., 1976.

Мишанич О. Українська література XVIII ст. //Укр. література XVIII ст — К., 1983.

Назарук М. Джерело чистої душі //Укр. мова і літ. в шк — 1987 —  9.

Ніжевець А. На зламі двох світів — Харків, 1970.

Попов П. Григорій Савич Сковорода — К., 1969.

Поліщук Ф. Григорій Сковорода — К., 1978.

Сивачевко М. До історії української паремісграфії: Г.С.Сковорода //Сиваченко М. Літ. та фольклористичні розвідки — К., 1974.

Тези доповідей республіканської наукової конференції, присвяченої 250-річчю від дня народження Г.С.Сковороди — Харків, 1972.

Філософія Григорія Сковороди — К., 1972.

Ушкалов Л. З історії української літератури XVII–XVIII століть. — Харків, 1999.

Ушкалов Л. Григорій Сковорода /антична культура. — Харків, 1997.

Ушкалов Л., Марченко О. Нариси з філософії Григорія Сковороди. — Харків, 1993.

Шевчук Вал. У чому полягала поетична реформа Григорія Сковороди //Україна. Наука і культура. Вип. 24 — К., 1990.

Шевчук Вал. Григорій Сковорода — людина, мислитель, митець //Дорога в тисячу років — К., 1990.

Шевчук Вал. Сковорода — Філянський і явище українського веобароко // Дорога в тисячу років — К., 1990.

Шерех Ю. Пролегомена до вивчення мови та стилю Григорія Сковороди //Шерех Юрій. Поза книжками із книжок. — К., 1998.

ПОДОРОЖ П’ЯТНАДЦЯТА

ЦЯ КНИЖКА ДЛЯ ТОГО, ЩОБ МИ СТРЕПЕНУЛИСЬ

Вивчення “Історії Русів” на уроках української літератури в 9 класі супроводжується чималими труднощами, спричиненими як складністю самого тексту, так і необхідністю усвідомлення тернистого шляху нашої “отреченної книги” до свого читача. Невипадково робимо наголос на словосполученні “до свого читача”, вкладаючи в нього особливий зміст, рівноцінний надзвичайній силі впливу нашої пам’ятки на того, хто, виявивши мужність і сміливість, зуміє не лише пройнятися її пафосом, а й осягнути в усій повноті та глибині адресований у віки мисленнєвий та почуттєво-патріотичний потенціал, хто не побоїться вступити в крижану річку правди і вийти з неї відсвіженим і водночас стражденним. Бо ж не лише радість очищення, а й гіркоту пізнання дарувала “Історія Русів” Т.Шевченкові і О.Пушкіну, А.Метлинському і М.Костомарову, М.Гоголю і М.Драгоманову, П.Кулішеві і С.Руданському, І.Срезневському і Є.Гребінці.

Тому наголошуємо на нагальній потребі дуже пильної, вдумливої та копіткої підготовки вчителя до уроків, присвячених нашій унікальній пам’ятці... Це ж бо від нього, а ні від кого іншого, залежить, чи віднайде “Історія Русів” сьогодні і серед тих, кому суджено в ХХІ столітті взяти на свої плечі працю державо- і культуротворення, самою можливістю якої марив і невідомий автор пам’ятки, і всі ті, хто потрапляв до її силового поля.

Лекційному викладові вчителя на уроці має передувати спільна з учнями організація книжкової виставки, на якій бажано було б представити як повний текст оригіналу пам’ятки (репринтне видання 1991 року), так і переклади “Історії Русів” Вячеслава Давиденка (по можливості) та Івана Драча ; наукові праці про “Історію Русів” (див. список рекомендованої літератури в нашій роботі), ілюстративний матеріал.

Програма Інституту педагогіки АПН України (див.: Програми для середньої загальноосвітньої школи з українською і російською мовами навчання. — К., 1998. — С.192–193) пропонує побудувати вивчення “Історії Русів” за таким планом: “Історія Русів” — найвизначніша пам’ятка української політичної думки кінця ХVІІІ ст., своєрідний трактат про історичний розвиток України від давнини до другої половини ХVІІІ ст. Обстоювання думки про те, що історія південно-східних слов’ян починається від часів Яфета (сина біблійного Ноя), родоначальника цих племен, а Київська Русь-першодержава тільки українського народу. Центральні події літопису — національно- визвольна війна 1648–1654 років.”

Зважаючи на те, що текстуально вивчаються два уривки (“Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля” та “Прокламація гетьмана Мазепи”), доцільно подбати про організацію бодай найцікавіших матералів, присвячених життю, діяльності Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Назвімо тут принаймні “Першу конституцію України гетьмана Пилипа Орлика” (К., 1994) в прекрасному художньому оформленні Олексія Штанька, “Історію України в особах: Литовсько- польська доба” (К., 1997), збірник “Запорожці” (К., 1993), серед ілюстрацій якого (між сторінками 160 та 161) є й репродукція картини, мов би написаної за сторінками 286–289 “Історії Русів”. Це картина В.Волкова “Петро 1 відвідує Павла Полуботка у казематі Петропавлівської фортеці”. Під час аналізу такого уривка пам’ятки, як “Прокламація гетьмана Мазепи”, учителеві та його найдопитливішим вихованцям прислужиться перекладений зі словацької і щойно виданий “Подорожній щоденник (Itinerarium 1708–1709)” Даніела Крмана (К., 1999) з передмовою академіка Івана Дзюби. Добре, якщо на виставці буде представлена праця А.Єнсена “Мазепа” (К.,1992), документальна повість І.Борщака–Р.Мартеля “Мазепа” (К., 1991) та поеми про видатного українського гетьмана, написані Д.Байроном, В.Гюго, В.Сосюрою.

Не вдаючись до надмірної патетики, все ж таки не зайвим буде наголосити (попри всю складність та драматизм) на унікальності нашого часу, коли врешті стали доступними ще зовсім недавно втаємничені й заборонені твори, документи, архівні матеріали, свідчення очевидців, давно знані в широкому світі і лише зараз оприлюднені в Україні. Знайомство з ними дає ще й унікальну нагоду учителеві поміркувати разом з учнями над рядками ( вони можуть стати тематичним ядром книжкової виставки) щоденникових записів Олександра Довженка: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема” (Дніпро. — 1988. —  10).

Створення відповідного настроєвого тла має не просто полегшити засвоєння учнями складного матеріалу, а й підготувати благодатний грунт для особливого (рівноцінного “Історії Русів”) сприйняття мовленого далі Учителем:

“Історію Русів”, найвизначнішу пам’ятку української політичної думки кінця ХVІІІ століття, історико- літературні курси та найновіші наукові розвідки характеризують як своєрідний трактат про історичний розвиток України від давнини до другої половини ХVIII століття. Трактат, в якому обстоюється думка про те, що історія південно-східних слов’ян починається від сина біблійного Ноя — Яфета, а Київська Русь — першодержава тільки українського народу. Аж ніяк не нехтуючи виваженими академічними оцінками пам’ятки, запропонуймо старшокласникам вслухатися (а головне, замислитися!) над тим, як прозірливо означив її неординарну місію поет: “Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись”. Так звернувся до всіх нас Іван Драч, даруючи в 1991 році український переклад “Історії Русів”. Рік появи перекладу пам’ятки українською мовою — знаменний час в історії України. Звернімо увагу старшокласників на книжкову виставку та акцентуємо їх увагу ще на кількох важливих датах, які так само спонукають сьогодні пильніше вчитатися в рядки нашої “отреченної книги”:

До 110-ї річниці від часу першого видання “Історії Русів” (1846) Вячеслав Давиденко подарував перший український переклад, який був видрукуваний у 1956 році у Нью-Йорку. Згаданий уже переклад пам’ятки, здійснений Іваном Драчем, побачив світ у 1991-му: це співпало із 145-ю річницею від часу першого видрукування “Ісорії Русів”.

Понад 160 років тому, в 1839-му, переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти “Історії Русів” видатний історик Олександр Мацейовський (том 1, Петербург — Ліпськ, 1839). Наголосимо, що сталася ця подія на цілих 7 років раніше від видрукування пам’ятки Олександром Бодянським у 1846 році в Москві.

До свого читача шлях “Історії Русів”, котру читати дуже нелегко, був і залишається непростим, позначеним заборонами, замовчуванням, а що особливо прикро — просто неувагою, лінивим непомічанням. Бо ж на прочитання такої книжки, а тим паче на прийняття її в саме серце треба мати неабияке доров’я, аби те небайдуже серце витримало. Ми ж є “тверді, пругкі, відчайдушні, сентиментальні і романтичні”, але (і тут має рацію Іван Драч) “надзвичайно безалаберні люди” (29).

І до сьогодні “Історія Русів” оповита щільною мережею таємниць. Перша серед них, якщо послуговуватися класифікацією Валерія Шевчука, це сам факт виявлення пам’ятки та введення її в суспільний ужиток. Історія майже детективна і чимось нагадує пропоновану дослідниками* історію віднайдення в маєтку Великий Бурлук на Харківщині напівлегендарної “Велесової книги”. “Велесову книгу”, як завіряють нас дослідники, виявлено в 1919 році. А “Історію Русів” було віднайдено майже на сто років раніше. Сталося це близько 1828 року. Але, як і в пригоді з “Велесовою книгою”, місцем дорогоцінної знахідки стала бібліотека. Описувачі бібліотеки, члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія знайшли пам’ятку в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії.

Як невідомою є доля оригіналу “Велесової книги”, так само й до сьогодні залишається таємницею місцеперебування рукопису “Історії Русів”. Відомо лише, що успадкував його разом із бібліотекою князь Голіцин, а сам твір був поширений в копіях. І це вже були копії, зроблені із найпершої копії, котра належала родичеві Олександра Безбородька — губерніальному маршалкові С.Ширяєву.

Але нині дослідники володіють ще й такими цінними фактами, які свідчать: “Історія Русів” мала поширення і переписування вже за десять років до її офіційного, так би мовити, відкриття.

Найраніша згадка про “Історію Русів” датується ще 1809 роком: принаймні, якраз цим роком позначений водяний знак на тому папері, що на ньому був переписаний текст пам’ятки. Була то копія “Історії Русів” яку Олександр Кониський, письменник та вчений, бачив на власні очі в заможного чоловіка Іскри на Золотонощині.

Коли ж була написана “Історія Русів”? Це запитання окреслює другу таємницю стражденної книги. Наведені вище факти свідчать про те, що сталося це ймовірно в двадцятих роках Х1Х століття. Знаменно: через 100 років після того, як завершив свій фундаментальний Літопис Самійло Величко. Але це, так би мовити, крайня межа, найпізніша. А в тексті самого твору є ще одна крайня межа: рік 1769.

“На початку року 1769-го рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з Турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає”,-так завершується “Історія Русів”. Може, й справді твір був подарований світові в тому ж таки 1769-му? Але ж більшість дослідників солідарні в тому, що зазначена дата є конспіративною: авторові було небезпечно оприлюднювати своє ім’я, отже, він міг вказати рік, орієнтація на який мала б ще більше ускладнити пошуки того, хто написав крамольну книгу.

Який це був час? А такий, коли світ ще не забув про існування українців як окремого народу, що має свою мову, свої традиції, свою історію. Ту історію, яка, за словами відомого французького політика К.Делямара, відмінна і від історії Польщі, і від історії Московщини. “Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руськими або русинами і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той нарід, який ми нині звемо руським, звався московинами, а їх земля — Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”, — наводячи ці слова К.Делямара, В.Січинський, щоправда, змушений з гіркотою констатувати: “був це останній шляхетний голос Західної Європи другої половини Х1Х століття про українську справу, останнє нагадування про українців! Пізніше прийшла найтемніша сторінка “віку гуманізму”, коли Європа почала забувати про нас”*.

Отже, поява твору, який бив на сполох, була дуже своєчасною: це воістину, як наголошував Іван Драч, книжка для того, “щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора”*.

Найбільша таємниця “Історії Русів”

Яка ж вона, ця найбільша таємниця пам’ятки, що й сама була таємницею? Розгадана вона буде тоді, коли буде встановлене ім’я автора пам’ятки.

“Особа автора,  писав О.Оглоблин у передмові до першого перекладу “Історії Русів”, — була так добре законспірована, а ідеологія його така властива цілому українському національно- визвольному рухові тої доби, що навіть сучасники не могли вгадати, хто саме він був. Ще тяжче було зробити це пізнішим поколінням” (Історія Русів. — Нью-Йорк, 1956. — С.УП).

Не один поважний дослідник брався за вирішення цієї проблеми. Доведено, що сам текст “Історії Русів” не дає підстав вважати автором Георгія Кониського.Авторство Кониського було свого часу поставлене не автором, а переписувачами пам’ятки. Чи не першим авторство Г.Кониського авторитетно заперечив М.Максимович у своїй статті “Про козаків придніпровських”.

Та цього разу перед нами не барокова маска, не лицедійство доби Бароко. Давно минули ті часи, коли автори не дбали, аби нащадки достеменно знали, хто ж створив для них вірш чи пісню, інтермедію чи драму. “Історія Русів” народилася в часи такі несприятливі, коли чесна вказівка автора на своє ім’я могла коштувати йому життя…

І до сьогодні тривають дискусії навколо проблеми, хто ж саме — серед причетних до цієї унікальної пам’ятки: Г.Кониський, Г.Полетика, В.Полетика, О.Безбородько, А.Худорба — був її автором? Дискусія триває і сьогодні. Ми не будемо тут вдаватися до відтворення основних етапів її перебігу, а запропонуймо учням самостійно познайомитися з останньою за часом появи гіпотезою Ярослава Дзири, який доводить, що написав “Історію Русів” Григорій Полетика*.

З певністю сьогодні твердимо лише той незаперечний факт, що автор, написавши цю стражденну книгу, звершив подвиг. “Серце шляхтича б’ється в ньому під чернечою рясою”*, — відзначав О.Пушкін. А.М.Гоголь, який, як відомо, негативно ставився до українських літописів (щоправда, не вказував, до яких саме), про автора “Історії Русів” зауважив, що той “знав, що він пише”.

Дійсно, автор знав те, про що писав. Але не просто знав, а перестраждав: надто обтяжливим для людського серця було усвідомлення кричущої несправедливості по відношенню до України з боку агресивного московського сусіда, царя Московії Петра І, який українців “гнітить і озлобляє безсоромно”. Чорна слава про російського монарха–тирана ширилася далеко за межі Росії, відгукуючись у в творах європейських мислителів. Так, сарказмом і водночас трагічним смутком, сповненим співчуття до долі пригноблених народів, відлунила вона, наприклад, в поемі Адама Міцкевича “Поминки”:

…О царю, у твоїм сумлінні

В твоїй душі зчорнілій, як смола,

Диявол вкаже імена нетлінні,

Що ти їх кидав під копита кінні,

Гадаючи, що знищив їх до тла*

Чому ж так довго і вперто забороняли створену невідомим автором “мисленну картину історії” України ?

Бо ж автор сміливо й переконливо заперечив силоміць насаджувану думку, ніби Україна з’явилась аж у ХІV–ХVI століттях. В який спосіб він це зробив? Нагадавши і від себе особисто, і від імені героїв свого твору, що Київська Русь є державним утворенням українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо тільки Новгородська земля входила до Русі.

Історія українська береться “од князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новородського князя Рюрика, і триває до навали Татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедиміном і зовсім вона в Російській Історії замовчана” (33).

Невідомий автор “Історії Русів” не перший і не єдиний, хто мислить Московію як окрему державу, яка запозичила в українців ім’я.

“Плем’я те — русів ім’я від прадідів мало далеких,

Тож і нащадки його і прийняли, й визнають.

Отже, оці племена, а не інші, коханий читачу,

Звичай батьків нам велить русами теж називать”*,

писав Себастян Кльонович у своїй “Роксоланії”, так само вводячи до Русі тільки Новгородщину.

Звідки ж ведуть свій родовід Руси? Від часів Яфета, сина біблійного Ноя, родоначальника південно-східних слов’ян. Щоб обгрунтувати свої думки, автор “Історії Русів” звертається до “преподобного Нестора Печерського”, вибудовуючи оригінальну концепцію української школи від найдавніших, мало не біблійних часів. За“Історією Русів”, не лише Нестор, а і всі його попередники та наступники — всі вони були членами вищої школи (або ж академії), яку заснував у Києві відразу після хрещення Кирило-філософ. Історія ця сягає ще отих святих біблійних книг, які зберігалися в київській книгозбірні. Вона загинула під час татаро-монгольської навали, і лише за сприянням гетьмана Сагайдачного та митрополита Петра Могили було відновлено давню київську академію.

Свого часу там навчався і майбутній автор “Історії Русів”. Ймовірно, в той саме час і народився задум повернути історичну пам’ять в середовище освіченого українського громадянства.

Із вищезазначеними обставинами в прямому й безпосередньому зв’язку перебуває і найбільша таємниця цієї найвизначнішої пам’ятки української політичної думки кінця ХVIII століття. Але з’ясувати її можна, лише прочитавши сам твір, в кожному слові якого присутній його автор — носій виразно гуманістичного світорозуміння, патріот, який до глибини душі пройнявся трагічною долею свого народу, думками про можливість її поліпшення. Головна засада твору — “натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно- політичний розвиток,а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги”*.

Отже, достеменно сьогодні знаємо лише те, що твір написаний людиною великого серця, патріотом, який прагнув відновити історичну справедливість, історичну правду, сплюндровану тривалим пануванням чужинців в українській землі.

Жанр “Історії Русів”

Лише тричі був видрукуваний повний текст “Історії Русів”. Вперше — заходами Осипа Бодянського в Москві — був виданий оригінал пам’ятки (1846). Перший український переклад, здійснений Вячеславом Давиденком у США, вийшов у Нью-Йорку в 1956 році. І лише в 1991-му стало можливим і репринтне відтворення оригіналу 1846 року, і видання перекладу на сучасну українську мову, яке подарував світові Іван Драч.

Але твір весь цей довгий час таємно поширювався в списках, за які платили несосвітенні гроші. Бо що є дорожчим за правду? І хоча увійшло в наукову царину визначення жанру пам’ятки як “політичного памфлету” (Г.Карпов, В.Іконников, Д.Дорошенко та ін.), все ж за змістом, за пафосом- це твір настільки глибокий, неодновимірний, багатоаспектний, що визначення жанрових меж як памфлетних є виправданим тільки в площині поцінування однієї з домінант твору, а саме:

“Історія Русів” — це історично справедливий погляд на наше минуле. Це жостока правда, дарована українству, точніше нагадана йому в один із найтрагічніших відрізків його історичного шляху із благородною метою. Із метою вилікувати його від колоніально- психологічної хвороби меншовартості, випростатися.

Ось чому М.Драгоманов побачив в “Історії Русів” предтечу шевченкового “Кобзаря”. Додамо: можливо, саме під впливом “Історії Русів” зміцніло шевченківське переконання в тому, що доля народу українського трагічна не менше, а може й більше, аніж народу єврейського. І в цьому сенсі особливої ваги набуває порівняння Хмельницького з Мойсеєм в одному з козацьких літописів — Величковому.

Але повернімося до оцінок перших дослідників пам’ятки. “В сутності “Історія”, — писав В.Іконников,-має характер історичного памфлету, автор чи автори не були особливо точні при виборі джерел, її виклад нагадує манеру древніх з твореними промовами історичних осіб”*.

Г.Карпов наголошує на рисах твору, які є типовими для романтичної історіографії (як одну з таких він вирізняє те, що “прості звичайні події прикрашуються фантазією”). Але для нього, як і для Д.Дорошенка, “Історія Русів”- це політичний памфлет. Ця пам’ятка, наголошує Д.Дорошенко, — “вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла ураїнська політична думка в кінці ХVIII ст., в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р”*.

Сергій Єфремов сприйняв “Історію Русів” як пророкування про близьке національне відродження України”*.

М.Возняку вдалося не просто побачити невідповідність зображеного в “Історії Русів” та документів, а й наголосити, що “в іншому світлі змалював автор “Історії Русів” низку подій, ніж урядові документи; це твердження доводить зайвий раз, що маємо тут діло з літературним твором, все одно, яку йому дадуть назву: політичного памфлету, чи якусь іншу”*.

Отже, мав рацію О.Пушкін, коли говорив про автора “Історії Русів” не лише як про “великого історика Малоросії”,а й “великого живописця”*. І.Борщак хоча й приєднувався до думки, що перед нами- політичний трактат, втілений в історичну форму, але водночас сприймав твір як “історичну легенду”.

Підсумуємо сказане: перед нами — насамперед історичний твір. Але й художня сила його не поступається перед силою історизму. І саме в поєднанні цих факторів — секрет магнетичної притягальності, дивовижної сугестивної потуги. Аж такої, яка й сьогодні викликає острах у наших недоброзичливців. А серед тих, хто переймається болями України, живучи за її межами? Звернімося до оцінки Юрія Луцького: “Сам цей твір належить більше до красного письменства, ніж до історіографії. По- суті спрямовано його на те, щоб збудити почуття українського читача покликами на славне романтичне минуле України. Страшенно вільний у ставленні до деталей, він наділений своєрідною поетичною енергією і його, подібно до “Слова о полку Ігоревім”, можна розглядати як вправно написаний політичний памфлет”*.

Наголосимо на тому, що просторово-часовий діапазон охоплених пам’яткою подій — надзвичайно широкий: від найдавніших, добіблійних часів до другої половини ХVIII століття. Головна ж увага автора зосереджена на тій події, яка стала епохальною в українській історії — національно-визвольній війні 1648–1654 рр. Головними її героями були козаки на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.

Завершити перше заняття, присвячене “Історії Русів”, можна знайомством з підбіркою репродукцій: С.Васильківського “Тип запорожця”, М.Пимоненка “У похід”, Ф.Красицького “Гість із Запоріжжя”, І.Рєпіна “Запорожці пишуть листа до турецького султана”, Л.Жемчужникова “Кобзар на шляху”, Д.Безпечого “Бандурист” та ін. (див. Репродукції цих та інших творів між сторінками 160–161, 320–321 зб. “Запорожці”. — К., 1993). Доречною видається й перевірка засвоєного матеріалу за допомогою запитань та завдань.

Наша, на жаль коротенька подорож до країни давнього українського письменництва підійшла до кінця, але лише на сторінках цієї книжки. Насправді ж, ця подорож всерйоз має лише розпочатись, оскільки вона не повинна обмежитись названими подіями,творами, іменами їхніх авторів. Перед нами промайнуло лише кілька візерунків грандіозного — багатопланового, з яскравими кольорами, їхніми тонами і відтінками — літературного панно, яке витворюють поетичні, драматичні, прозові твори давнини. Вони лише не вивчені в достатній мірі, а й  — щоособливо прикро — недоступні широкому загалу.

Тож хай не згасне в серцях наших іскорка, запалена високим вогнем життя і думання далеких пращуріві, що незмінно викрешує біль, і радість, подив і шанобливе схиляння, віру в безсмертя українського слова і бажання йти до його висот.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Коли був здійснений український переклад “Історії Русів” Іваном Драчем? Чим саме знаменний цей рік в історії України?

2. Де, ким, коли і як саме була знайдена “Історія Русів”?

3. Хто є автором найпершого перекладу пам”ятки на українську мову? Коли і де саме “Історія Русів “ була видрукувана українською мовою?

4. Яким роком датується найраніша згадка про “Історію Русів”?

5. Наведіть факти, які свідчать про те, що “Історія Русів” мала поширення до її відкриття в 1828 році.

6. Прокоментуйте слова Івана Драча: “Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись”. Як ви розумієте їх?

7. Хто є автором українського перекладу цитованих вище поетичних рядків Адама Міцкевича з поеми “Поминки” (розділ “Перегляд війська”), в якій блискуче відтворено політику поневолювача України Петра I, тиранію російських монархів у ставленні до України?

8. Прокоментуйте рядки Адама Міцкевича, які мають безпосереднє відношення до відтворених в “Історії Русів” подій:

О бідний чоловіче! Слов’янине,

Так жаль мені тебе, аж серце гине,

Сльоза тяжка з мойого ока плине.

Народе бідний! Жаль твоєї долі,

Твій героїзм — то героїзм неволі”*

Що ви знаєте про автора “Історії Русів”? Прокоментуйте вираз П.Куліша, який характеризував автора як “українського Тіта Лівія”.

Висловіть власні судження про жанр пам’ятки. Як ви розумієте рядки Ю.Луцького про “своєрідну поетичну енергію”, якою наділена ця пам’ятка?

Прокоментуйте, розширте, підтвердіть рядками тексту пам’ятки оцінку її Сергієм Єфремовим, який сприйняв “Історію Русів” як “пророкування про близьке національне відродження України”.

Енергія якої саме авторської думки в “Історії Русів” є всеоб’єднуючою?

Урок другий.

Наступне заняття доречно присвятити детальному текстологічному вивченню рекомендованого програмою уривка “Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля.” Пропонований програмою план викладу матеріалу (“Оповідь про жорстокі утиски й нещадне пограбування українського народу польською шляхтою та військом. Рескрипт короля. Зрадницькі дії Барабаша. Хмельницький — вірний син свого народу”) може бути взятим за основу. Учитель як людина творча може дещо переорієнтуватись у послідовності подачі знань, апелюючи до знань, уже набутих учнями на уроках з історії України. Одним із таких варіантів нам бачиться акцент на характеристиці образу Богдана Хмельницького в “Історії Русів”. Добре, якщо вчитель не обмежиться організацією книжкової виставки, для якої сьогодні достатньо свіжих, раніше не доступних джерел, а й подбає разом з колегами про перегляд учнями напередодні заняття — фільма “Вогнем і мечем” Єжи Гофмана (за романом Г.Сенкевича); по можливості познайомить своїх вихованців із унікальними, зовсім недавно оприлюдненими документами “ Relacie wojenne z pierwszych lat polsko — kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu “Ogniem i Mieczem” (1648–1651) під редакцією Мирослава Нагельського (Варшава, 1999), які супроводжені картами та ілюстраціями; доречним було б і попереднє прочитання роману Ліни Костенко “Берестечко”, в якому відтворено складний внутрішній світ великого гетьмана: поетичні рядки Ліни Костенко можуть стати своєрідним камертоном розмови про унікальність концепції образу Хмельницького в “Історії Русів”.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ В “ІСТОРІЇ РУСІВ”

Концепція образу Богдана Хмельницького, гетьмана-державотворця, в “Історії Русів” є унікальною.

Саме в “Історії Русів” найповніше, у порівнянні з літописами Самовидця, Григорія Грабянки та Самійла Величка, подається родовід майбутнього гетьмана. Першим серед славного роду Хмельницьких згадано в творі діда Богданового- Венжика Хмельницького:

“По скону Гетьмана Князя Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького” (57).

Згодом, розпочинаючи розповідь про Богдана Хмельницького, автор “Історії Русів” ще раз уточнює, що молодий Зіновій є “нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого Гетьмана Малоросійського” (89), що батько його — Сотник Черкаського полку Михайло Хмельницький загинув у битві з турками під Цецорою, а Зіновій Богдан тоді ж потрапив до турецького полону. Автор пам’ятки акцентує На шляхетному походженні Зіновія, мати котрого була теж шляхетного роду — “донька Гетьмана Богдана Анастасія” (90).

Але в пам’ятці паралельно подано ще один, значно глибший родовід Зіновія Богдана.

Звернімо увагу на те, як саме сказано не стільки про освіту майбутнього гетьмана (єдиний син “всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних”), скільки про природжену гостроту розуму, обдарованість, які виправдали всі турботи батьківські та вчительські. “Окрім інших його знань, особливо вправний він був у найперших Європейських мовах,а особливо в Латинській та Грецькій, за що вельми любили його та шанували Римське Духовенство і Польські Вельможі; та й сам Король Сигізмунд особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників”(90), — ось саме цими рядками сказано про Богдана Хмельницького як про прямого нащадка давньоукраїнськиїх князів. Володимир Мономах заслужено пишався батьком своїм Всеволодом Ярославичем (улюбленим сином Ярослава Мудрого). Князь Всеволод Ярославич,”удома сидячи, він зумів знати п’ять мов,- а за се почесть єсть од інших країв”*.

Юний Богдан Хмельницький вдома не сидів: навпаки, був відданий на навчання до Варшави, де й отримав освіту та виховання “піклуванням прямобатьківським і на коштах вельможних” (90).

То ж і набув сей муж, як сказано далі в “Історії Русів”, “ великого розуму і кмітливості”, яку ілюструють діяння Хмельницького. Так, року 1647-го Богдан Хмельницький “ намовив і спонукав Наказного Гетьмана Барабаша представити подання” від імені всієї України на ім’я короля Владислава Четвертого, який був тоді в землі українській верховним начальником, а “значить і опікуном народним”, “відомим Руським патріотом”. Що ж це було за подання? Важливо наголосити, що йшлося в ньому про творені народові українському “од Польських військ та начальників нестерпні переслідування, насильства та надмірне його уярмлення і руйнацію”(100).

Ось як зображено невідомим автором початки державотворних діянь Богдана Хмельницького.

Звернімо особливу увагу на їх першопричини: не егоїстичні, особистісні, як то згодом намагатимуться закидати гетьманові опоненти, а високопатріотичні, загальнонародні, що силу та правдивість їх відчув сам король. Він у відповідь на те подання написав до Наказного Гетьмана та війська такі слова, які названі в “Історії Русів” вікопомними:

“Поневаж ви воїни єсте і імаєте у себе мушкети та шаблі, то що вам забороняє стати за себе і за свою свободу? Бо ж видно талан ваш такий, щоб мати все від меча, і навіть саму свободу; а я допомагати вам не в змозі, поборюваний будучи партіями та їхніми фракціями” (100).

Далі розгортається одне із найцікавіших історичних оповідань про Хмельницького, Барабаша і рескрипт короля. Аналізуючи його, доцільно активізувати увагу до фольклорних творів, зіставивши народну думу про Хмельницького та Барабаша із поданим в “Історії Русів” історичним оповіданням.

Хмельницький, Барабаш і рескрипт короля

Наведений вище рескрипт короля польського Владислава Четвертого, якого автор називає “відомим Руським патріотом”, отримав Наказний Гетьман Барабаш. Богдан Хмельницький, що був тоді генеральним писарем, дізнався про документ тільки завдяки посаді, яку обіймав. Барабаш познайомив його з рескриптом, але і то “з необхідності, яко Канцлера нації, а від інших старшин зовсім його затаїв, тримаючись сторони Поляків, котрими був багато обдарований і мав з ними зумисну дружбу. Хмельницький багато разів умовляв Барабаша оголосити Королівську волю урядникам, народові та війську, аби їх підбадьорити прихильністю до них такого справедливого й милостивого Монарха і дати знати з-під руки Полякам, щоб вони відали думки Королівські, підпомічні невинності народній, гвалтованій свавільством, і лякалися б захисту, дозволеного самим Монархом” (100-101).

Як бачимо, наміри Хмельницького позначені альтруїстичністю та благородством, кривда людська пекла йому душу. Але співпереживання та добрі наміри мало важили самі по собі, без “великої вмілості”, яку довелося вжити Богданові Хмельницькому, аби таки дістати у Барабаша рескрипт, що його він дуже пильно втаємничив, від усіх заховавши.

Головне ж — Хмельницький доніс зміст королівського документа до широкого загалу, оголосивши старшинам та війську. Водночас Барабаш навмисне його замовчував, будучи “упоєний дарами Польськими і приспаний їхніми улещуваннями” (101). Автор пам’ятки згодом кваліфікує його як “знаного зрадника і запроданця отчизняного, що контрактує потаємно і явно з Поляками на погубу народну” (102).

Розповідь про те, як сприятлива нагода допомогла Хмельницькому дістати надані королем привілеї, є гостросюжетною, динамічною, але передана в “Історії Русів” досить стисло:

“Для новонародженого немовляти в родині Хмельницького треба було мати хрещеного батька; для того запрошений був Хмельницьким Барабаш, і він зі всією свитою своєю виїхав з Чигирина до родинного дому Хмельницького в містечку Суботів; а тамо по завершенню над немовлям таїнства хрещення почалися звичайні в таких випадках банкетування, на яких частували Барабаша і штат його з умисним догоджанням. Хмельницький, знявши у сонного Барабаша з руки перстень і забравши пірнача та шапку з кокардою, що титул Барабашів визначали, рушив з ними серед ночі до Чигирина і, з’явившись до дружини Барабашевої, показав їй знаки чоловікові, вимагаючи у неї видачі важливих листів з кабінету Барабашевого, начебто йому, Барабашеві, для найпильніших справ потрібних. Дружина Барабашева, побачивши чоловікові знаки і відаючи про обов’язки Писаря Генерального, до котрого справи письмові особливо приналежні, відчинила Хмельницькому кабінет чоловіків, і він знайшов у ньому відомий рескрипт Королівський та інші важливі акти, до народу Руського та його прав стосовні, забрав їх і вирушив з Чигирина прямо на Запорозьку Січ і прибув туди 7-го серпня року1647-го”.

На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї Козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах рибних та звіриних..До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових Козаків, котрі лишилися були від командування Гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п’ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську як дозвіл на оборону вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти Поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії, не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність свою на всі його заміри на користь вітчизни, і тоді ж прикрили Хмельницького шапками своїми на знак вибору його в Гетьмани...” (101–102).

Отже, перед нами — інтригуюче оповідання, майже детективна фабула якого спрямована на розкриття такого обдарування Богдана Хмельницького, як уміння стратегічно мислити, знаходити вихід у найскрутніших ситуаціях, а головне ж — його здатність приймати історичні рішення. В даному випадку йдеться про доленосне для України рішення українського Мойсея- Богдана Хмельницького, за яким послідували блискавичні дії.

Мало вказати на фольклорне походження цього оповідання, згадавши, що існує велике множество народних переказів і кілька варіантів думи про Хмельницького й Барабаша.

З думою “Хмельницький і Барабаш” та із детальним її аналізом учні вже ознайомлені. Добрим помічником їм стала інтерпретація тексту, здійснена І.Руснак*. Отже, читаючи “Історію Русів”, учні зможуть зіставити й проаналізувати спільне і відмінне, що єднає і відрізняє текст думи й літературної пам’ятки. Порівняльно-зіставне прочитання думи (орієнтуймось на текст думи, записаний Пантелеймоном Кулішем у 50-х роках Х1Х століття, якраз він і наведений у книжці І.Руснак) та оповідання з “Історії Русів” може бути здійснене приблизно за таким планом:

Місце, де відбуваються події ( в думі і в “Історії Рцсів”)

Роль діалогів у думі та промови Богдана Хмельницького в “Історії Русів”

Значення поетичного вимислу в думі (сцена розправи над Барабашем) та історичної фактографічності в пам’ятці в пам’ятці.

Співвідношення ліричних та публіцистичних елементів.

Важливо наголосити, що не лише фольклорних а й суто літературних версій оповідання про Хмельницького та Барабаша є, крім наведеної вище, кілька. І Самовидець, і Григорій Грабянка, і Самійло Величко не обійшли увагою тих обставин, за яких Богдан Хмельницький вперше відчув себе відповідальним уже не за добробут власного хутора в Суботові, а за долю свого скривдженого народу. Ось, наприклад, у найбільшому з козацьких літописів — Літописі Самійла Величка, оповідання про Хмельницького й Барабаша є більш багатослівним, мають місце також відмінності в деталях: не сам Хмельницький їде за привілеями до дружини Барабаша, а його посланець; не 7 серпня (як в “Історії Русів”), а 11 грудня прибуває Хмельницький на Низ, до Запорозької Січі.

Величкова розповідь про те, як все відбувалося, позбавлена напруги, динаміки. Натомість її своєрідно вінчає блискуча авторська характеристика, яка стосується і Хмельницького, і того народу,кривди якого йому болять. Вочевидь, то є гідний народ, якщо сам Бог послав йому, “як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ, і віднайти йому сподівану свободу”*.

Характерно, що описане вище в Літописі Величка, повторно мов би віддзеркалено в листі Богдана Хмельницького до Барабаша:

“Тішуся відтак,- пише новообраний Гетьман,- що Господь Бог, бачачи, як таємно стогнуть людські серця, ба й увесь народ наш, дав, зважаючи на моє бажання, слушний спосіб, як визволити із вашої грубої неволі ті королівські привілеї і привезти їх на пожадану свободудо Запорозького війська”*.

Це, до речі, часто вживаний у бароковій літературі прийом дзеркального відображення, за допомогою якого наочніше передається масштабність відображених подій і водночас фокусується увага на особливо важливих. В даному разі йдеться — і в народних переказах, і в думах, і в козацьких літописах — про велику мить самоусвідомлення козаками на чолі із Хмельницьким своєї визвольної і державотворчої місії. Ту мить, яка започаткувала справу життя Хмельницького: відродження держави. Чому відродження? Бо ж українці вже мали її в часи Київської Русі, про це нам монументально засвідчили і “Повість временних літ”, і Київський та Галицько-Волинський літописи, й Іларінове “Слово про закон і благодать”, і Мономахове “Поученіє”, і багато інших пам’яток... Тому таким органічним є в “Історії Русів” не лише екскурс у часи славетної Київської Русі, а й той епічний, притаманний старокиївській літературі стиль, сама манера розповіді про епохальні події.

Богдан Хмельницький — центральна постать козацького літописання загалом, “Історії Русів” — зокрема. Він показаний у творі насамперед через рішучі державотворчі рішення і вчинки. Невипадково ж, на що звернув увагу ще Михайло Возняк, на історію України передтатарської доби автор відвів всього кілька сторінок, Хмельниччина ж обіймає в межах всієї “Історії Русів”, як спостеріг ще М.Возняк, простору “понад два рази більше, ніж історія України післятатарської доби до Хмельниччини”*. То ж автор прагне до максимальної вичерпності в характеристиці як доби, так і її представника. Належне місце в “Історії Русів” відводиться і безпосередьому відображенню історичних подій, і, як уже зазаначалося, своєрідному їх віддзеркаленню в угодах, універсалах, листах, промовах. Всього цього в пам’ятці чимало. Часто саме ті події, які, ймовірно, є витвором уяви самого автора, відіграють не менш важливу роль,ніж історично підтверджені й задокументовані факти.

Так, вкладена в уста Богдана Хмельницького промова до тих козаків реєстрових, які припливли на флотилії разом з Барабашем і були налаштовані до битви з ним, має особливу вагу, в ній чи не найвиразніше розкривається мудрість, мужність, дальновидність гетьмана:

“Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми й потребами вашими. Ми підняли брою не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?”(104)

Ця палка й пристрасна промова Хмельницького переконала підбурюваних Барабашем козаків у правоті дій гетьмана, який не силою, а розумом забрав у Барабаша королівські привілеї, що давали право цілому народові на відстоювання своєї незалежності. При цьому Богдан Хмельницький висуває, як бачимо, незаперчні аргументи, наголошує на споконвічній українській вільнолюбності :

“Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, або Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власною своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші й предків наших, сподіяні Полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі Поляки хроніками своїми очевидно теє доводять. Але пролита за них кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїв наших нагороджуються од Поляків самим презирством, гвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством” (104–105).

Ця промова має найбезпосередніше відношення до наведеного в “Історії Русів” оповідання про Хмельницького, Барабаша та рескрипт короля. В контексті всього твору як змістова, так і формотворча її роль є першорядною.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. В “Історії Русів” (С. 106) називається день, коли Богдан Хмельницький був проголошений і затверджений Гетьманом. Коли це сталося?

2. З’ясуйте родовід Богдана Хмельницького, яким подав його автор пам’ятки. Чим саме він нагадує вам житіє святих страстотерпців Бориса та Гліба?

3. Яку освіту і де саме отримав Богдан Хмельницький? Як про це сказано в “Історії Русів”?

4. Які традиції давньоруської літератури проступають у витворенні концепції образу Богдана Хмельницького в “Історії Русів”?

5. Що означає: Хмельницький зібрав “реєстрових “ козаків?

6. У яких творах ХVII–ХVIII століть наведно оповідання про Хмельницького та Барабаша? Спробуйте порівняти, з’ясувавши при цьому спільне і відмінне.

7. У якому із відомих вам козацьких літописів українського гетьмана порівняно з Мойсеєм?

8. За якими ознаками “Історію Русів” поставлено в один ряд із “Словом о полку Ігоревім”? Хто є автором такого порівняння?

9. Як ви розумієте прийом дзеркального відображення? Проілюструйте свої знання прикладами.

10. Як ви розумієте висловлювання М.Драгоманова, який назвав “Історію Русів” предтечею “Кобзаря”?

ІВАН МАЗЕПА В “ІСТОРІЇ РУСІВ” ТА ЙОГО ПРОКЛАМАЦІЯ

Всі попередники автора “Історії Русів” — Самовидець, Грабянка, Величко вдавалися до розгорнутих характеристик історичних персонажів, творців нової доби в українській історії. Не є винятком і “Історія Русів”.

“Гетьман Мазепа був природним Поляком з фамілій Литовських.

Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин, а прийнято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до Малоросійських реєстрових Козаків у Переяславський полк. І що тії Козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з Поляками, то з Татарами й Турками, а Мазепа щоразу відзначався в них хоробрістю, заповзятливістю та всією військовою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, піднісся, нарешті, за сімнадцять років своєї служби, з поміччю притому і Гетьмана Самойловича, до рангу Осавула Генерального” (237).

Як бачимо, шлях Мазепи до визнання, до влади — якнайпряміший: його власні чесноти. Наголосимо, що автор пам’ятки вказує на розмаїття та загальне визнання “цнот” українського гетьмана в широкому світі. При цьому він посилається на європейські авторитети, цитуючи славнозвісного філософа і письменника Вольтера, який вказує, що Мазепа “був породи польської і вихований у тій країні Єзуїтами, через те що знав він декілька красних по-тодішньому наук” (237). І хоч як сильно не заволоділа б увагою читача подальша інформація про ті суто особисті причини, які спонукали Мазепу до втечі (буцім-то за любовні інтриги з жінками він був переслідуваний одним знатним вельможею, що хотів його погубити), все ж авторський акцент — і то неодноразово- ставиться саме на тих рисах характеру Мазепи, за які він був шанований і знаний і в світах, і серед запорозців. “Сродним” для Мазепи був не столичний світ, а таки товариство козаків. Бо ж коли втікав Мазепа від гніву вельможі, сам кінь заніс його на батьківшину, у селище козаків. Козаки ж, “народ вільний і хоробрий”, який повсякчас готовий боронити “вольность свою зброєю” прийняли Мазепу “до свого товариства за видатні військові заслуги” (237).

Сказано про це в “Історії Русів” не голослівно, бо тут же наступне повідомлення про Мазепу наочно ілюструє його військовий талант:

“Як вступив Мазепа в правління Гетьманське, найпершою його справою було перевести надійні приготування до походу на Крим. І для того через увесь 1688-й рік декілька тисяч Малоросійських лопатників під прикриттям великого числа Козаків будували місто Самар у гирлі ріки Самари, назване опісля Богородичною кріпостю, де влаштовано великий магазин і наповнено його численним провіантом та всякими запасами. Татари, зайняті торішнім походом Російським на Крим і сьогорічними до нього приготуваннями, не могли в тії роки відлучатися з Криму і допомагати Туркам супроти Цісаря, і тому Цісар, користаючи з тої диверсії Російської, мав великі успіхи проти Турків.”(238).

Збудована за розпорядженням Мазепи кріпость, як стає зрозуміло з подальшої розповіді, набуває особливого стратегічного значення. Саме звідси на початку 1689-го року було розпочато новий похід на Крим, в якому взяли участь 75 тисяч російського війська і 50 тисяч — українського. Звернімо увагу на те, яку роль відведено було гетьманові Мазепі в цій військовій операції:

“За головного начальника призначила Царівна того ж таки князя Голіцина, а під ним гетьмана Мазепу і бояр: Долгорукова, Шереметєва, Шеїна,, Шепелєва. Похід той підготовлено за планами й порадами Гетьмана Мазепи, як досконалого знавця військової справи, а особливо супроти військ Азіатських, і тому відбувся він щасливо” (238).

Отже, на першому плані — військовий хист, вправність та умілість Мазепи, відзначувана скрізь, завжди і всіма, визнавана і друзями, і ворогами. Водночас Мазепа показаний в “Історії Русів” як людина своєї доби, як натура складна, неодновимірна Зрозуміти людей такого складу здавна прагнули мислителі. І прийшли вони, врешті, до не дуже втішних висновків щодо потенційно злочинної природи пасіонаріїв: “виявляється, що люди, яким властивий підвищений рівень соціальної активності, є водночас джерелом реальної небезпеки для суспільства. Воно їх потребує, але від них же найбільше і терпить”*.

Автор пам’ятки не прагне дати пояснення виключно всім діям Мазепи, але не оминає увагою жодного із відомих йому фактів. Так, після розповіді про успіхи Мазепи під час походу на Крим знаходимо досить відверту і критичну в суті своїй характеристику обачливості гатьмана, який, боячись помсти за погублених Самойловичів, заснував навіть свою особисту гвардію з людей, що були, як сказано в “Історії Русів”, його “янголами- хранителями і духами” і робили вони все на помах Мазепи. “…І горе людині, що впала в їхні руки!” — гірко підсумовує автор, не дивуючись, а саме співпереживаючи тим нещасним, що потрапляли до тих нещадних рук. Тут відчувається гіркий особистий досвід самого автора, який, з усього судячи, прекрасно знав ситуацію. Виявляється, що всю охорону Мазепа формував з бажаючих, а особливо “ із Задніпровців і всякої наволочі” (240).

Наповненою драматичним протиріччям є й інша лінія: Мазепа — Палій. Про величезний авторитет Семена Палія свідчить описаний в “Історії Русів” факт, коли козаки зуміли визволити його навіть із Магдебурзької фортеці, куди на довічне ув’язнення заточили його “ вельможі Польськії, тії міністри правління народного, що захитували завше владу Королівську, злостячись на Палія за партизанство його з Королем, небезпечне для їхньої могутності” (242). Ця пригода мала трагічне продовження, детально описане в “Історії Русів”. Виявляється, в пориві помсти козаки пограбували багатьох із тих вельможних поляків, які брали участь в ув’язненні Палія. В свою чергу вельможі польські заходилися помститися Палієві. Але Палій і тут виявляє спритність і військову вдачу, зумівши ударити на ворога зненацька та ще й з двох боків, отже “розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв як здобич” (243). Протистояння наростало. Поляки швидко оговталися і зібрали ще більший корпус військ, щоб розправитися з Палієм. Той же, остерігаючись переважаючих сил противника, подумав про збільшення сил власних. Без відома наказного гетьмана Самуся Палій запросив до себе полковників Абазу та Іскру з їхніми полками і розбив ущент поляків!

Яке ж відношення до всього цього мав гетьман Мазепа? Виходить, найбезпосередніше. Автором сказано про це так само без прикрас: як козаками керувала сліпа помста, так Мазепою — антигуманні закони політики. Гетьман небезпідставно вважав, що ці військові сутички “є образливі для обопільних мирових трактатів Польського і Руського, а може, й обидва ті двори такими їх уважали”(244). Та відразу карати Палія Мазепа не зважується. І тут автор “Історії Русів” знаходить вірогідне пояснення, чому найпершим був покараний невинний Самусь, а Палієві таємно й підступно готувалася страта. Мазепа, знаючи “непоступливий дух Паліїв і страшний характер його, склав усю вину на Наказного Гетьмана Самуся, як на головного того краю начальника, і через те покликав його на одвіт” (244).

Але й на Палія незабаром упала важка рука Мазепи. Нібито для військових розпоряджень викликав гетьман Палія, заарештував його і засудив на вічне заслання до Сибіру. Як бачимо, кара цілком у російському дусі. Аж п’ятнадцять років довелося Палієві відбути в тяжкій неволі, але потім ніби сама доля змилосердилася над ним: цар звільнив Палія і у відомій Полтавській битві той проявив “чудеса хоробрості й відваги, забитий був, врешті, гарматним ядром” (244).

Таку ж нещадну боротьбу веде Мазепа і з Петриком, Петром Іваненком, старшим писарем своєї канцелярії. 1692 року Петрик, утікши з Батурина на Січ, проголосив себе гетьманом України і підняв повстання проти Москви. Метою Петра Іваненка, як він сам писав про те в листі до кошового Гусака, було “одобрання от московской власти милой отчизни своей України”. Ніби за іронією долі згодом Мазепа повторить шлях Петра Іваненка, так само виявивши свої істинні плани у формі прокламації. Ось як це дивне протистояння- єднання відтворено Дмитром Павличком у поемі “Петрик”. Із уст Петрика на допиті чує Мазепа страшну правду...

Жахнувсь Мазепа. Він крамоли

Такої ще не чув ніколи.

Спеклись заціпені уста,

А серце, з лютості схололе,

Гримить у грудях. Срамота

Пече його, як ніж, крута.

Він знає — то правдива мова,

То совість, що її в собі

Він душить- слухає однова,

То діамантова й тернова

Корона на його судьбі*

Про перипетії Мазепи з Петриком автор “Історії Русів” говорить досить стримано, на відміну, наприклад, від Самійла Величка. Натомість детально і піднесено — про походи з метою завоювання турецького міста Азов у 1695-му та 1696-му роках. Автор не забуває при цьому наголосити, що походи на турків, очолювані гетьманом Мазепою та боярином Шереметєвим, “супроводилися великими успіхами” (247), а цар дякував Мазепу за військові успіхи (248).

Закономірно постає питання: як в таких, здавалось би, сприятливих для Мазепи умовах міг визріти його таємний задум? В “Історії Русів про це написано не лише докладно, але й різнопланово, по принципу зіткнення різних точок зору на одну й ту ж подію. Написано саме так, щоб стежачи за розгортанням авторської думки, читач спромігся на самостійні висновки, в яких властиво й утверджується думка про закономірність постання історичної прокламації гетьмана Мазепи. Розповідаючи про події, які передували її появі, автор пам’ятки апелює до вдумливого читача, сподіваючись на його спроможність відділити звичайні плітки про Мазепу від часом непривабливої, але правди.

Поданий у тексті пам’ятки матеріал досить часто постає як зашифроване запитання, над яким самотужки має поміркувати читач. Наприклад, одне з таких запитань підтекстово таїть зображений автором переддень прийняття Мазепою вікопомного рішення: чи не тому сучасники намагалися звести причини Мазепиного вчинку до особстої образи, аби виправдати власну неспроможність зрозуміти всю велич і трагізм його місії? Принаймні, такий висновок можна зробити з наведеного в “Історії Русів”народного переказу, узятого, як наголошує автор, “од наближених до Мазепи осіб”.

Розповідає той переказ, що “в недавньому від того часі був Мазепа на одному бенкеті з Государем у Князя Меншикова, і за те, що суперечив у розмовах, ударив Государ Мазепу по щоці, і хоч скоро після того й замирився з ним, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в серці своїм” (254–255). А ось як про ту ж саму подію — наведене поряд і відоме в широкому світі свідчення Вольтера:

“Государ, мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на теє відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є Малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спроквола і час од часу, то Государ, розгнівавшись за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства” (255).

Наведені поряд дві контрастні оцінки однієї події нагадують про сумну для нашої ментальності істину: чужинці часом більше спроможні зробити для української історії, української слави, аніж ми самі. Принаймні, Вольтерове свідчення є більш об’єктивним, бо саме воно якнайточніше розставляє акценти: грабіжницька політика московського самодержавства по відношенню до України, утискування народу, презирливе до нього ставлення — ось ті чинники, які зіграли вирішальну роль у тому, що в Мазепи визрів “замір відстати від Государя і піддатися його ворогові, і теє відбувалося так потаємно, що аж до дня події ніхто проникнути не міг” (254).

Коли ж таємне стало явним, байдужими не залишилися вчорашні недруги. Психологічно доказово відтворено Дмитром Павличком у поемі “Петрик” і ту мить, коли Петро Іваненко дізнається про повстання Мазепи проти царя:

Повстав Мазепа! Грім небесний

І сонце з темного вікна!

Війна з москвинами! Війна!

І защеміла давня рана,

І Петрик з подиву закляк:

“Таки піднявся на тирана

Старий батуринський хитрак!

Повстав! Повстав! Уже не буде

Годити рабськи москалю!

Мій гетьмане й неправий суде,

Мій кате, я тебе люблю,

Бо встав ти понад людську тлю!

Бо ти піднявся над собою,

Над ницістю і над ганьбою

Своєю! Брате, не схитнись,

Поклич мене до того ж бою,

Що кликав я тебе колись”!

А як же в такому разі розцінити оцінку дій Мазепи автором “Історії Русів”, який пише, що “Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою і помстою, а ніяк не національними інтересами, які, природно, мали б у такому випадку подвигнути війська і народ до його утримання, але, замість того, народ всіляко винищував Шведів, як своїх ворогів, що прийшли по-неприятельськи на його землі” (255). Ймовірно, тут має місце нерозуміння автором складності його характеру, до розкриття його він лише інколи наближаєтья, як тоді, коли порівнює “глибоку мудрість” Мазепи із “палкою простотою” Кочубея та Іскри (256).

Очевидно, велике, величне дійсно може бути побаченим здалеку: Вольтер окреслив ті аргументи, які в розмові з Петром І навів Мазепа, захищаючи свій народ. І все ж як у наведеному переказі “од наближених” та у Вольтеровому свідченні, так і в одноплощинному авторському коментарі не знаходять відбиття істинні мотиви й наміри Мазепи. На всю силу й потужність вони зазвучали в його прокламації.

ПРОКЛАМАЦІЯ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ

Цей історичний документ проголошено було в часи лихі, криваві і непевні, коли відкрилася “нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом” (257). Так пише автор про “страшні й безугавні” пересування військ російських по стражденній українській землі, про нестерпну наругу, яку чинили українцям найближчі сусіди, про “зневагу у землі своїй од народу, нічим од них (українців. В.С.) не кращого, але нахабного й готового на всякі кривди, грабунки та дошкульні дорікання” (260). Ось тоді й виголосив Мазепа до війська і всього народу свою прокламацію:

“Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець” (257), — такими полум’яними словами звернувся Мазепа “до всіх урядників, тут зібраних”.

Мазепа володів напевне не лише даром оратора і письменника, а й ясновидця, тому так образно і вражаюче зобразив він кожне з тих проваль, в яке може впасти його Україна. “Коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо неключимі, і доля наша останння буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє”(258), — так розмірковує Мазепа про першу небезпеку, нагадування про яку ще дійсно було свіжою раною в пам"яті кожного українця.

Але не менш небезпечним для України бачиться гетьманові й інше провалля — перемога царя російського. Як ми знаємо, передчуття Мазепи справдилися, а його передбачення обернулися для народу страшним злом. Нині ж, сказано в прокламації, маючи необмежену владу, цар “карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській” (258).

До гніву загальнонародного додається й особиста образа, про яку говорилося вище в народному переказі і в свідченні Вольтера. Але в устах самого Мазепи вона набуває зовсім інших вимірів, іншого звучання, оскільки вочевидь йдеться вже властиво не про особисте приниження однієї людини іншою (“... вибито мене по щоках, як безчесну блудницю”), а про приниження Петром І особи, яка презентує націю. Цар же, як пише автор “Історії Русів”, “вважає членів її за худобу нетямущу і свій послід” (258).

Як талановитий оратор Мазепа не кидає голослівних звинувачень та викликів, а для прикладів, якими він ілюструє свої судження, відібрано факти найбільш ваговиті і вражаючі. Так, народного депутата Войнаровського, який був посланий до царя зі скаргою на чинені військами московськими жахливі звірства, самодержець російський прийняв “поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею” (258).

Поодинокі факти складають повну драматичної напруги картину безвиході. Прокламація Мазепи має за мету не нагнітання жахливих фактів, а пошук виходу зі скрути: “Отже,зостається нам, Братіє,з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили”. Яким же бачить Мазепа цей вихід? У союзі зі шведами. Союзі, який Пилип Орлик у маніфесті до європйських держав від 1712 року поцінує як наслідування Мазепою дій Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький теж свого часу “уклав із найяснішим королем шведським Карлом угоду та військовий союз заради визволення Вітчизни від польського ярма”*.

У прокламації Івана Мазепи, виголошеній значно раніше, у 1708-му, про цей союз сказано як про акт надзвичайної ваги та юридичної сили: “Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство” (259).

Чому ж так злісно спотворив ці обставини Петро І, вдавшись до безсоромної брехні та наклепів на гетьмана? Наклепи дезорієнтували багатьох. Бо ж перш ніж Мазепа оповістив український народ про свій намір, Петро І встиг оголосити, що Мазепа буцімто “збирається віддати Україну у володіння польської шляхти, що він був прихованим католиком і тепер буде викорчовувати православну віру християнську, скрізь насаджуватиме унію. Петро ж обіцяв усім, хто його підтримає в боротьбі зі шведами, мало не рай небесний”*. Коли ж перемогу над шведами було здобуто, Петро 1 нагородив та обдарував навіть вчорашніх ворогів, котрим було повернено шпаги і виявлено великі милості, “самі лише малоросіяни та їхні війська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки “ (275).

Чому ж не втішила здобута перемога царя аж настільки, щоб не лишилося місця самим навіть думкам про помсту, переслідування?

Відповідь на поставлене вище запитання теж знаходимо у прокламації. Петро боявся відновлення української держави, про існування якої в найдавніщих часах нагадує своїм співвітчизникам Мазепа: “Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них — яко притча во язиціях!” (259) .

Отже, прокламація Мазепи — унікальний документ, один із смислових центрів твору, розрахованого на діалог — зустріч із читачем тогочасним, теперішнім і майбутнім, діалог, який покликаний збагатити читача, закріпити знання особливої ваги та значення. А що це саме такі знання, підтверджує промовисте спостереження вчених: виявляється, для романтиків (як українських, так і польських) історія України — це майже винятково історія козаччини*. При повсюдній та глибокій ідентифікації України з козаччиною по суті не враховується період Київської Русі.

“Історія Русів” (а вона була видрукувана в 1846-му, в часи романтизму), цитованими вище рядками не лише нагадує про прадавнє коріння української державності, а й проливає світло на цілий ряд проблем: із чиєї вини так сталося? Хто витруював у нащадків пам’ять про державу Ольги та Ярослава Мудрого? Чому безкарними залишаються дії російського царя, який українців “гнітить і озлобляє безсоромно”? Чому так довго над іменем Мазепи висів обряд прокляття, здійснений ще 12 листопада 1708 року?

Опісля вислуховування промови Мазепи події розгортаються трагічно. Їх перебіг автор “Історії Русів” прагне подати на перший погляд безсторонньо, ніби аж остерігаючись виявити своє власне ставлення до розколу серед козаків, частина яких доповіла Петру І “про лукавство Мазепине”; до того факту, що Меншиков був посланий знищити резиденцію гетьманську Батурин “як сховище великих запасів і арсеналів національних”. Але крізь маску зовнішньої об’єктивності раз у раз проступає гнів, біль і скорбота автора. Він прагне максимально достовірно і повно зафіксувати чергову гірку сторінку української історії, послуговуючись визначенням Пушкіна, скажемо, що це якраз одна із картин, “намальованих пензлем великого маляра”.

Певно, має рацію Валерій Шевчук:* варто назвати ім’я істинного зрадника, з вини якого Меншиковим було взято Батурин. Це полковник Іван Ніс. “Історія Русів” подає детально обставини віроломства прилуцького полковника Носа, при допомозі якого Меншиков увійшов до Батурина на світанку “з усією тихістю”, напав на сонних, “без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя”, “…вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят” (262). З його вини в Батурині було знищено всіх без розбору, перетворено на попіл і гетьманський палац, і двори старшини та козаків. Звичайною карою Меншикова було “живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?” (262).

Автор невипадково ставить таке питання, образно відповісти на яке йому допомагають знання не лише історії, а й літератури свого народу. Так, в силу вступають ремінісценції знаменитого послання Івана Вишенського, коли автор нашкіцовує портрет Меншикова в динаміці: “Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж надто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства” (262). До всього додається яскрава зорова картина величезної пожежі, в якій не знищено хіба те, що награбував Меншиков, ставши “обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними”: “Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і сві публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище”.

Гірка пам’ять про ті страшні часи і сьогодні стукає в кожне українське серце, озивається в поетичних рядках Ліни Костенко:

І голосом дивним, похмурим,

Як давній надтріснутий дзвін:

Батурин, Батурин, Батурин! —

лунає мені навздогін…

Батурин став і символом гіркої посмертної долі Мазепи. У світі немає більше жодного національного героя, проти якого було б розгорнуто таку негаційну кампанію, як проти Мазепи, — приходить до висновку Валерій Шевчук. Задумаймося над цим сумним парадоксом… Чому століттями огуджували, приписуючи всі людські злодіяння, кляли — проклинали, утоптували в бруд якраз того, хто так палко хотів добра своїй землі, хто так багато зробив для православ’я, науки, культури, освіти? Хай буде благословенним інший парадокс: чим більше осуджували Мазепу російські та українські ідеологи та історики, тим гучнішою ставала слава Мазепи в широкому світі.

“Було б запереченням самим у собі уважати уважати майже сімдесятилітнього, бездітного гетьмана за безхарактерного авантурника чи зрадника. Коли б йому залежало на особистих користях, то він не потребував би виставляти себе на небезпеку…”* — утверджує німецький історик Отто Гайнц, автор відомої монографії про Карла ХІІ. Американський історик Роберт К.Массі висловлює глибоке переконання в тому, що “мрією Мазепи була мрія його народу — самостійність України”*.

Прокламація гетьмана в “Історії Русів” розкриває істинну грандіозну постать Мазепи, величну у своїх планах і діях. “Нинішні договори наші з Швецією-, наголошував у своїй промові Мазепа,- суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним”(260).

Мазепа довів, що його народ вартий кращої долі, що з правами його народу готовий не на слові, а на ділі рахуватися світ. На жаль, не зберігся оригінал укладеної в жовтні 1708 року в Бахмачі шведсько — української угоди. Але можемо скористатися його переказом, поданим М.Брайчевським, або ж написаним Пилипом Орликом “Виводом прав України”. Варіанти договору, як спостеріг Валерій Шевчук, є взаємодоповнюючими, розходження між ними незначне. Головне ж — угода гарантувала Україні (не лише Лівобережжю, але обох боків Дніпра) волю від усякого чужоземного володіння на вічні часи*.

Відкрити співвітчизникам очі на істинний стан речей, пробудити почуття національної пам’яті і національної гідності — в цьому полягає громадянський подвиг гетьмана. Але як то часто буває, належне поцінування народом чеснот свого лицаря приходить згодом…

Образ гетьмана Мазепи виписаний в “Історії Русів” найповніше у порівнянні з іншими історичними постатями. Автор витворив своєрідне “житіє” діяча складної барокової доби, по-бароковому різнопланово охарактеризувавши його чесноти. Мазепу показано і як мудреця (“між сліпими одноокий король”, 236), і як хороброго ватажка козаків, і як вправного вояка, і як доброчесного християнина, глибоко побожного, який “побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування” (272). Мазепа в “Історії Русів” показаний в динаміці. Найпильнішою є увага автора до Мазепи як в його найвеличнішу годину (проголошення прокламації), так і в найтрагічнішу: “…Мазепа того ж таки року Вересня 6 дня з туги помер, перебуваючи останні свої дні великим утішителем Королеві Шведському, що поважав його за незвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях.” (274).

Як герої давньоруських житій встигають перед загибеллю прочитати молитву, виголосити промову, так і Мазепа, спаливши папери, сказав тим, хто був поряд: “Нехай сам я буду нещасливий, а не многії такі патріоти, про яких вороги мої, може, й не гадали або й думати не сміли; але доля люта все зруйнувала на невідомий кінець!” (274). Водночас як заповіт гетьмана сприймаються не наведені передсмертні рядки, а його прокламація, яка є трагічним, бо нереалізованим державотворчим актом, в долі Мазепи — головною справою, за яку, на відміну від агіографічних героїв, він був не освячений, а проклятий. У світлі історичної перспективи те прокляття дорівнялося до розп”яття національного героя заради майбутнього вознесення -відродження України.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. За допомогою яких засобів витворюється в “Історії Русів” складний і багатоплановий образ Івана Мазепи?

2. Де знаходилася резиденція Мазепи? Хто, як і коли знищив її?

3. Прокоментуйте наведену в “Історії Русів” оцінку Вольтером дій Івана Мазепи.

4. Вдумливо прочитайте і прокоментуйте Вольтерову оцінку: “Козаки тії суть народ вільний і хоробрий, боронять вольність свою зброєю і готові її повсякчас боронити проти всіх народів, що хочуть їх поневолити. Вони за те вели недавно довгочасну й страхіттям сповнену вйну з Поляками і обернули тую розлогу, але недоладну Республіку на пустелю. Зміна їхньої протекції погрожує їм паки рабством, але дух вольності, натурально, прагне оборони своєї: “Він подобиться порохові, слабкому при волозі, а лютому при вогні” (237–238)

5. Як відомо, в російській літературі створено романтичний образ Мазепи — “злодея”. В яких творах? Хто їх автори?

6. М.Драгоманов назвав масоване огудження Івана Мазепи “школярсько-попівською лайкою”. Як саме “Історія Русів” спростовує її?

7. Хто є автором цих поетичних рядків? З якого твору вони взяті?

Так! Будував церкви Мазепа,

Церкви і школи. Просвіщав

Він свій народ. Та шкіл не треба

Царю, й він їх позакривав.

Покрилась тьмою Україна,

Засумував старий Дніпро…

І доробила Катерина,

Чого не встиг зробить Петро.

Знайдіть в “Історії Русів” (сторінки 279, 286–289 та ін. ) інформацію на підтвердження сказаного віршем.

8. Які поетичні твори Івана Мазепи ви знаєте?

9. Охарактеризуйте взаємостосунки Івана Мазепи та Петра Іваненка. Як бачить їх автор “Історії Русів”? Як осмислює їх автор поеми “Петрик”?

10. Охарактеризуйте основні етапи героїчного сходження Мазепи на Голгофу величі духу.

11. Доведіть, що прокламація гетьмана Мазепи є державотворчим планом, втіленню якого в життя перешкодила та обставина, що не Мазепа зрадив, а Мазепу зрадили.

12. У світлі твердження Д.Чижевського про те, що зв’язки “Історії Русів” із стилістикою барокової історіографії досить сильні прокоментуйте на змістовому й формальному рівнях такі рядки: Україна “…згодом випила од злоби улюбленця цього (Меншикова, В.С.).

13. Якою мовою написана “Історія Русів”?

14. Висловіть свою думку щодо такої тези Г.Грабовича: “В певних жанрах української дітератури того часу — від “Історії Русів” до Шевченкового “Журналу” — російська мова була природним засобом, і ці твори традиційно вважалися — за винятком, певна річ совєтського ревізіонізму — частиною української літератури” (Грабович Г. До історії української літератури. — С. 215).

15. Із якими рядками “Історії Русів” близько перегукуються таке судження німецького вченого Самійла Пуфендорфа із його праці “Вступ до історії європейських держав: “Зазорны же русские и невоздержательны суть, свирепы и кровежаждущи человецы, в вещах благополучных безчинно и нестерпимою гордостью возносятся; в противных же вещах низложеннаго ума и сокрушеннаго; ко прибыли и лихве, хитростью собираемой, никакой же народ паче удобен есть. Рабский народ рабски смиряется, и жестокостью власти воздержатисмя в повинновении любят, и якоже все игры, в боях и ранах у них состоятся, тако бичев и плетей у них частое употребеление” (цит. За кн.: Огієнко І.Українська культура. — К., 1991. — С. 132).

16. Які твори Т.Шевченка народилися під впливом “Історії Русів”?

17. Хрестоматії для шкіл (Хрестоматія з української літератури. Книга І. Укладачі І.І.Жебка, М.В.Жебка. — К., 1997; Джерела пружно б’ють. Укл. Б.Степанишин. — К., 1998; Хрестоматія з давньої української літератури за редакцією М.Сулими. — К., 1995) подають дуже стислі уривки з “Історії Русів”. Тому вважаємо за необхідне подати найбільш важливі літописні оповідання, без яких розуміння пам’ятки буде неповним і неточним. Чи не в першу чергу учні мають познайомитися з розповіддю автора “Історії Русів” про Павла Полуботка, а також із критичними матеріалами. Комплексне знайомство із літописним оповіданням та інтерпретацією його автором першого монографічного дослідження про “Історію русів” — Я.Мишаничем — суттєво полегшить сприйняття складного матеріалу, прояснить силу впливу, яку свого часу мала пам’ятка на Т.Шевченка.

Уривки з “Історії Русів”

Гетьман Скоропадський з урядниками своїми, повернувшись року 1722-го з Москви у Малоросію, дістав через Міністра Петра Андрійовича Толстого новий од імператора іменний указ, що був для нього громовим ударом. В тому указі звелів Імператор бути в Молоросії Колегії на чолі з Бригадиром Степаном Вельяміновим і десятки при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов’язок їм приписано встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів Малоросійських і з усього їхнього набутку, не минаючи нічого й нікого, а в Колегії вершити діла по апеляціях, що входять до неї на ревізію від усіх урядів Малоросійських; вони були там вирішені на підставі малоросійських прав, у Статуті записаних, а Колегія звіряла його зі своїм статутом, тут же приявним, і тим самим справи тії кінчала. Гетьман, прибувши до Глухова того року, Червня 3-го дня помер, і поховали його в Гамаліївському мурованому монастирі, над річкою Шосткою, од Гетьманші Настасії Марковичевої побудованому, По смерті його зараз заснували Колегію прибулий для того Бригадир Вельямінов і залогові офіцери, поміж яких були розміщені Генеральні Старшини і Полковник Чернігівський Павло Полуботок, призначений указом Сенаторським виконувати уряд Гетьманський. Слідом за тис встановлено податки з усіх мешкань, засівів, худоби, пасік і промислу, не зваживши при тому на жодні стани та привілеї.

Імператор того ж року вирушив у подорож річками, що впадають у Волгу, до міста Астрахані. Армія його йшла туди суходолом, і було в ній Малоросійських Козаків 12000 …

У відсутності Імператора Генеральні Малоросійські Старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені Бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та Козаків Малоросійських, без уваги на їхній стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з Гетьманом Богданом Хмельницьким укладеним. Сенат на теє подання присланим до Колегії указом звільнив був усіх Старшин і Козаків од усіх податків, зваживши на їхню службу, своїм коштом і у власному озброєнню виконувану, що незмірно більше варта, як ті податки. Одначе Государ, вернувшись з Дербентського походу, на донос Вельямінова, знову звелів податки тії стягати, не поминаючи нікого і не зважаючи ні на що, а Старшин Генеральних і Полуботка, які зверталися з проханням, потягнути на одповідь до Петербурга через особливого кур’єра. Після того у Червні місяці року 1723-го туди од Колегії відправлено: Полковника Полуботка, Суддю Генерального Черниша, Писаря Генерального Семена Савича і Бунчукових Товаришів: Івана Корецького зі Стародуба, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними Канцеляристів Військових: Володьковського, Ханенка і Романовича. Урядники иії, прибувши до Петербурга і ставши перед Государя свого навколішки, просили його якнайпереконливіше помилувати отчизну їхню, погноблену вкрай податками і всякого роду утисками од Бригадира Вельямінова та його Колезьких урядників, і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими Царськими гармотами потверджені, і щоб згідно з ними дозволено їм вибрати собі Гетьмана вільними голосами. Государ, з намови давнього і єдиного гонителя Малоросійського Меншикова, що завше переслідував Малоросіян з незвичайною злобою і мстивістю, назвавши їх зрадниками та віроломцями, звелів узяти їх на тортури і судити Тайній Канцелярії, а квартиру їхню на Троїцькій пристані, біля кав"ярні, обняти кріпкою сторожею. Тайна Канцелярія не схожа була на жодні цивільні та духовні судилища з їхніми правами та обрядами, а була вона єдиною в своєму роді і в цілому світі і тільки подобилася дещо Святій Римській Інквізиції. У ній не приймали доказів і оправдань ні письмових, ні свідкових, ні совісних, себто під присягою, але вивідували й доправлялися в ній власного зізнання у поставлених обвинуваченнях або підозрах…

Перевівши Тайна Канцелярія у дознаннях своїх більше як чотири місяці, 10 Листопада засудила урядників Малоросійських на дожитт.ве ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниці. І коли оголосили їм учинений нею про те вирок, то Полковник Полуботок присутньому при тому Государеві імператорові сказав: “Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув Ти злість тую, що не властива серцю Твоєму і не пристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх Монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало Царям і Володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язненя, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до суду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і возвеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламцтних часів і майже мізерії. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість щведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше. Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу”.

Государ, вислухавши терпляче промову Полуботкову, не зробив, одначе, жодної йому і товаришам його полегші, але потягли їх зараз до нової Петропавловської фортеці і там перекували й замкнули у в’язниці. Майно, що було в них, до останньої дрібниці, одібрано в них і роздано, як дарунок всяким урядникам та сторожам в’язничним, а решту переведено на гроші і причислено до скарбу Государевого, рівно ж і малоросійські їхні маєтності, рухомі та нерухомі, та й самі житлові будинки з наказу Государевого сконфісковано од Колегії на Государя ; а родини в’язнів вигнано з них, і поневірялись вони по всяких чужих домах, живлячись з ласкавої милостині, як тії жебраки. Слідом за тими в’язнями випроваджено з Малоросії решту урядників Колегії: Осавула Генерального Василя Жураковського, Бунчужного Генерального Якова Лизогуба, Полковників: Миргородського Апостола і Гадяцького Милорадовича, котрих також забито в кайдани і запроторено у в’язниці в Петербурзі, а майно їхнє усе до останку сконфісковано і забрано на Государя. А ще слідом за тим забрано усіх, що керували полками та сотнями Малоросійськими, і завдано до в’язниці при Колегії в Глухові, а майно їхнє за тим самим планом одібрано на Государя і причислено до його скарбу. І так тими трьома наворотами уражено всю верхівку урядів Малоросійських, а на їхні місця призначено урядників Великоросійських, і між ними Полковників: до Стародуба Леонтія Кокошкіна, до Чернігова Михайла Богданова і до Ніжина Петра Толстого. Провина в’язнів тих оголошена була від Государя іменним його указом, у Малоросії опублікованим, що “з недоброзичливости їх до нього, Государя, і Царства його, не тільки не розвели вони, але зле зберегли ті вівці й барани, котрих він виписав дорогою ціною з Шлезії і роздав був на утримання та годівлю в Малоросії, де вони гинули не з недуг своїх, а через недбальство та лихі заміри урядників, що мислили тільки про Сейми свої та шкідливі вибори”. Ув’язнені таким чином урядники томилися у в’язницях своїх більше як рік, і через звичайні в них утиски, а особливо через вогкість фортечних будівель, року 1724-го померли в них у кайданах: Полковники Полуботок і Карпіка, Писар Савич і Канцелярист Володьковський, а інші зогнили та перекалічились.

Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам’ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в’язничих приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати Государеві, то Государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: “Я неприязні до Тебе ніколи не мав і не маю і з тим помираю, яко християнин. Вірю несумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного Судді нашого, Всемогутнього Бога, і скоро перед Нього обидва станемо, і Петро з Павлом там розсудяться.” І справді, государ незабаром після того, а саме Січня 28-го року 1725, помер.

Царювання по ньому перебрала дружина його, Імператриця Катерина І, коронована од нього в Москві року 1724-го Травня в 7 день. Перший од неї вийшов указ звільнити ще живих в’язнів Малоросійських од їх ув’язнення та тюрем і повернути їм усі їхні маєтки й попередні ранги й титули, знехтувавши й пустивни в непам’ять усі стягувані на них наклепи й підозри, про які вона добре знала, що вони суть діло злоби й найлукавішої помсти владолюбного Меншикова, що майже чарівливо володів Государем своїм і його нахилами (286–289).

Критичні матеріали до аналізу образу Павла Полублтка в “Історії Русів”

“Легендою, яка значною мірою зазнала аторської обробки, є розповідь про Павла Полуботка та його розмову з Петром І в Петропавлівській фортеці. Полуботок не був народним героєм, його ім’я пов’язують більше із козацьким скарбами, ніж із доброчинною діяльністю та героїчною боротьбою з ворогами. Однак він був досвідченим політиком і захищав інтереси народу. Цей момент зумів підкреслити автор “Історії русів”. Відомо, що наказний гетьман Павло Полуботок домагався ліквідації Малоросійської колегії і відновлення гетьманства, а це суперечило планам Петра І…

Промова Павла Полуботка перед царем — одне з найпоетичніших місць в “Історії русів” — він розповідає про ті біди, що почалися в Україні з приходом російського війська, і про наслідки царської політики, згубні для запорожців: “Ты, о Государь! Поставляя себя выше законов, терзаешь нас единою властыю своею и повергаешь на въчное заключеные, присвоив в казну имъные наше…” (С. 229). Якби образ Павла Полуботка був трохи більше пов’язаний із фольклором, йому довелося б, наприклад, битися з бусурманами, з ним могла трапитися якась цікава, можливо, навіть кумедна подія ( це не обов’язково, але ймовірно). Народний герой рідко буває політиком. В “Історії русів” затінені особисті якості гетьмана й підкреслена інша його риса — тонке розуміння згубного впливу Росії на Україну. Промова Павла Полуботка виголошена дуже емоційно. Над автором “Історії русів” тяжіла традиція позитивізму щодо монархії — будь який цар чи король по суті був людиною незлобивою і добродушною, на різні жорстокості його штовхали наближені особи. У промові Полуботка таким “злим ангелом” є друг Петра І Меншиков, який намовляв царя проти України і козаків, сам чинив усілякі жорстокості над мирними людьми: “Понимаю, из какого источника почерпнул ты злость тую, которая не сродна сердцу Твоему и неприлична характеру Помазанника Божія…” (229). Тут же гетьман пригадує, що російський народ у боргу перед Україною, яка допомогла йому вибратися з ями неосвіченості і язичництва: “Народ наш, бывши единоплеменен и единовърен Твоему народу, усилил его и возвеличил царство Твое добровольным соединеніем своим в такое время, когда еще в нем все младенчествовало и выходило из хаоса смутных времен и почти из самого ничтожества” (229). Україна передала Росії власну культуру і найосвіченіших людей. Крім того, союз з Україною значно підсилив Російську імперію, хоча й ослабив саму Україну. Вважалося, що від моменту приєднання України до Росії єдиним захисником і гарантом прав українського народу став російський цар. Така наївність автора “Історії русів” пояснюється довірою, з якою українці ставилися до “єдиновірного” та “єдиноплемінного” російського народу. Відповідати за скоєні злочини проти України, за “Історією русів”, Петро І буде тільки перед Богом. Цікаво, що ніде в оповіданні Полуботок не виступає проти російського царя, тут немає жодного негативного епітету, лише нарікання на сваволю напівграмотних московських чиновників, котрі захопили українську землю і поневолили людей, які там живуть: “Владычествующіе над нами чиновники Московскіе, не знающіе прав и обычаев наших и почти безграмотные, знают только одно то, что они властны дълать нам все, не касаяся одних душ наших” (229). Автор пам’ятки ніде прямо не говорить про провину російського царя, навіть називає його “покровителем” і “споручителем” за добробут народу, але все оповідання в цілому є докором самодержавству, гірким наріканням на імперську колонізаторську політику Петра І” (Мишанич Ярослав. “Історія русів”: історіографія, проблематика, поетика. — К., 1999. — С. 158–160).

Література для книжкової виставки

Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. — К., 1991.

Апанович О. Іван Мазепа-зиждитель храмів і скарбів духовних //Людина і світ. — 1994.  8.

Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50-70 рр. ХVП ст. — К., 1966

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994.

Апанович О. Столиціі української гетьманської держави //Неопалима купина. — 1995. —  7–8.

Білецький О. В мастерской художника слова //Білецький О.Зібрання праць у 5-ти т. — К., 1966.

Буянкіна О. “Історія Русів” під проекцією культурологічних поглядів Є.Маланюка //Євген Маланюк. Література. Історіософія. Культурологія. Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Євгена Маланюка. — Кіровоград, 1997.

Возняк М. Історія української літератури.У двох книгах. — Львів., 1992–1994.

Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-полетика. — Л., К., 1939

Грабовський С.Українська мрія //Наука і суспільство. — 1993. —  11–12.

Грушевський М.Об украинской историографии ХVІІІ века //Известия Академии наук СССР. — VІІ серия. — 1934. —  3.

Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVІ–ХVІІ ст //Сучасність. — 1992. —  3.

Дзира Я. Українська історіографія другої половини ХVІІ–поч. ХVІІІ ст та перекази про Богдана Хмельниуького //Історіографічні дослідження в Украінській РСР. — К., 1968.

Иконников В.Опыт русской историографии. — К., 1908. — Т. 2. — Кн. 2.

Исторія Русовъ или Малой Россіи. — М., 1846.

Історія Русів. Український переклад Івана Драча. — К., 1991.

Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні. Східна традиція і західні впливи //Україна ХVII ст. Між заходом та сходом Європи. Матеріали І-го Українсько-італійського симпозіуму. — Київ-Венеція, 1994.

Карпов Г. Начало историографической деятельности Богдана Хмельницкого. — М., 1873.

Килимник С. Доба Мазепи //Самостійна Украіна. — 1952. — Ч. 1.

Kozak Stefan. U zrodel romantyzmu i nowozytnej mysli spolecznej na Ukraine.–Wroclaw–Warszawa–Krarow–Gdansk, 1978.

Ковальский М., Мицик Ю. Украинские летописи //Вопросы истории. 1985. — 10.

Костомаров М.Малороссійський гетьман зіновій-Богдан Хмельницький //Костомаров М. Галерея портретів.-К., 1993.

Костомаров Н.И. Мазепа. — М., 1992.

Лихачев Д. Русские летописи и их культурно-историческое значение. — М., Л., 1947.

Луценко Ю.Літопис Григорія Грабянки як твір барокової історіографічної прози //Рад. Літературознавство.-1989. —  9.

Макаров А. Козацтво і бароко //Запорожці. — К., 1993.

Макаров А. Людина і бароко //Запорожці. — К., 1993.

Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

Марченко М. Українська історіографія. — К., 1959.

Мишанич О. Українська література другої половини ХVІІІ століття і усна народна творчість. — К., 1980.

Мишанич Я. Історія Русів”: історіографія, проблематика, поетика. — К., 1999.

Наливайко Д.Искусство: направления, течения, стили. — К., 1981.

Наливайко Д. Українське бароко //Дніпро — 1991. —  2.

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. — К., 1992.

Наливайко Д. Спільність і своєрідність. — К., 1972.

Оглоблин О. До питання авторства “Історії Русів” //Київська — старовина.-1997.-6 ; 1998.-1.

Пінчук С. Розвиток жанру — еволюція образу /Богдан Хмельницький в українській історико-літературній прозі //Проблеми. Жанри. Майстерність. 6 випуск. — К., 1981.

Попович П. З історії поетики на Україні (XVІІ–ХVІІІ ст.) //Матеріали до вивчення історії української літератури. — К., 1959. — Т. 1.

Прокопович Ф. Філософські твори; В 3-х т. — К., 1979. — Т. 1.

Путро О. Українське козацьке військо //Київська старовина. — 1997. —  6; 1998. —  1.

Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа і розвиток українського мистецтва //Київська старовина. — 1995. —  1

Січинський В. Чужинці про україну. — К., 1992.

Сивокінь Г.Давні українські поетики. — Харків, 1960.

Соболь В. Історіософський дискурс “Історії Русів” //Схід. —1999. —  6–7.

Софронова Л., Липатов А. Барокко и проблемы истории славянских литератур и искусств //Барокко в славянских литературах. — М., 1982.

Ушкалов Л.Світ українского барокко. — Харків, 1994.

Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1997.

Шевчук В. Козацька держава. — К., 1995.

Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або історія козаків- запорожців та козаків України, або Малоросії. — К., 1994.

Яковлів А. До питання про автора “Історії Русів” //ЗНТШ. — Львів, 1937. — Т. 154.

Kozak S. U zrodel romantyzmu i nowozytnei mysli spolecznei na Ukrainie–Wroclaw–Warszawa–Krakow–Gdansk, 1978.



ЗМІСТ

ПОДОРОЖ ПЕРША

УКРАЇНСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ЛІТЕРАТУРА

ПОДОРОЖ ДРУГА

Біблія — визначна пам’ятка світової літератури

ПОДОРОЖ ТРЕТЯ

Оригінальна давньоруська література

ПОДОРОЖ ЧЕТВЕРТА

Іларіон Київський. “Слово про закон і благодать”

ПОДОРОЖ П’ЯТА

“Слово о полку Ігоревім”

ПОДОРОЖ ШОСТА

“Слово о полку Ігоревім”

(продовження)

ПОДОРОЖ СЬОМА

ЛІТЕРАТУРА РЕНЕСАНСУ І БАРОКО

ПОДОРОЖ ВОСЬМA

Вивчення давньої української поезії XIV—початку XVII ст.

ПОДОРОЖ ДЕВ’ЯТА

Вивчення давньої української поезії другої половини XVII — початку XVIII ст.

ПОДОРОЖ ДЕСЯТА

Вивчення поезії XVIII ст.

ПОДОРОЖ ОДИНАДЦЯТА

Козацькі літописи.

ПОДОРОЖ ДВАНАДЦЯТА

Давньоукраїнська драма.

Інтермедія. Вертеп

ПОДОРОЖ ТРИНАДЦЯТА

Григорій Сковорода

(Філософська та байкарська спадщина)

ПОДОРОЖ ЧОТИРНАДЦЯТА

Григорій Сковорода

(Поетична творчість)

ПОДОРОЖ П’ЯТНАДЦЯТА

ЦЯ КНИЖКА ДЛЯ ТОГО, ЩОБ МИ СТРЕПЕНУЛИСЬ

ДОДАТКИ


Навчальне видання

СОБОЛЬ Валентина Олександрівна З ГЛИБИНИ ВІКІВ

Вивчення давньої української літератури в школі Посібник для вчителя

Редактор С.С.Литвин. Художник обкладинки В.Б.Волков. Художній редактор В.Б.Лопарев. Технічний редактор Н.М.Юшина Коректор К.С.Коваленко.

Здано до набору 20.08.95. Підписано до друку 29.09.95. формат в0х90 Уїв. Папір офсет.  Гарнітура шкільна. Друк офсетний. Умов. друк. арк, 12. Обл.-вид. арк. 13,8. Вид. N. 019. Зим.  І-І1ЇЗ

МП “Зодіак-ЕКО”. 252004, Київ, вул. Басейна, 1/2. Набір та верстка СМП “АВЕРС”. 254214, Київ, пр. Оболонський. Зв. Київська нотна фабрика. 252155, Київ, вул- фрунзе, 51-а.

Соболь В. О. С 54 3 глибини віків: Вивчення давньої укр. літ. в школі:

Посібник для вчителя — К: Зодіак-ЕКО, 1995 — 192 с.

У посібнику в формі подорожей до країни давнього українського письменства подано науково-методичні розробки творчих занять з літератури, поради, які сприятимуть поглибленому ознайомленню із творами давнини, що традиційно вивчались у школі, та з нововведеними до програми.

Для вчителів шкіл, гімназій та ліцеїв, студентів-філологів, викладачів вузів.

4306010400-019 _ С —

Без оголошення ББК 74.261.8

Для заміток

Для заміток




ДОДАТКИ




ОРАТОРСЬКА ПРОЗА

ІЛАРІОН

Іларіона, першого митрополита київського з руських, а не в греків, вважають автором одної з перших (відомих нам) пам'яток літератури Київської Русі, церковної промови: “Слово о законъ и благодати”, складеної, мабуть, у 30–50 роках XI ст.

В досконалій ораторській формі “Слово” підносить християнську віру (“благодать”), протиставляючи її “закону”, тобто “Старому (ветхому) завіту” — староєврейській релігії (“закон Мойсея”). Використовуючи біблійну розповідь про жінку Авраама Сару та його ж рабиню Агар, автор доводить вищість християнства від Мойсейового “закону”.

Інтерес промови для нас не в цій догматичній частині, а в заключній, де автор уславлює князя Володимира, що переніс християнство в Руську землю, а разом і сина його Георгія — Ярослава Мудрого, який побудував у Києві храм Софії — “премудрості божої”. В цій похвалі Іларіон з гордістю говорить про Русь як про країну, що “відома і чутна по всіх кінцях землі”, побічно виступаючи проти зазіхань Візантії на церковну-державну гегемонію над Руссю.

Подаємо уривки за рукописом ХVІ ст., опублікованим А.В.Горським у вид. 1844 р. (“Памятники духовной литературы времен великого князя Ярослава I”).

СЛОВО

О ЗАКОНЪ, МОИСЕОМ ДАННЪЕМЬ И О БЛАГОДАТИ И ИСТИНЪ, ІИСУС ХРИСТОМЪ БЫВШІИХ, И КАКО ЗАКОН ОТЬИДЪ, БЛАГОДАТЬ ЖЕ И ИСТИНА ВСЮ ЗЕМЛЮ ИСПОЛНИ И ВЪРА СО ВСЯ ЯЗЫКЫ ПРОСТРЕСЯ И ДО НАШЕГО ЯЗЫКА РУССКАГО; И ПОХВАЛА КАГАНУ* НАШЕМУ ВЛАДИМІРУ, ОТ НЕГО ЖЕ КРЕЩЕНИ БЫХОМ, И МОЛИТВА К БОГУ ОТ ВСЕЙ ЗЕМЛИ НАШЕЯ.

Благословен господь бог Ізраилев, бог христіянеск, яко посъти и сътвори избавленіе людям своим, яко не презръ твари своея до конца идольским мраком одержим быти и бъсовськиим служеніим, но опраиди прежде племя Авраамле скрижальми и законом, послъжде сыном своим вся языки спасе Евангеліем и крещешем и вводя в обновлеше пакыбытіа* в жизнь въчную...

Закон бо предтечя бъ и слута благодати и истинъ; истина же и благодать слуга будущему въку, жизни нетлъннъй. Яко закон иривождааше в законеныа к благодатному крешешю: крещеніе же препущает сыны своя на въчную жизнь. Моисій бо и пророцы о Христовъ пришествіи повъдаху. Христос же и апостоли его о воскресеши и о будущем въцъ.

А еже поминати в писаши семь и пророческая проповъданя о Христъ и апостольская ученія о будущем въцъ, то излиха есть и на тщеславіе склоняся. Еже бо в инъх книгах писано и вам въдомо, то здъ положити, то дрьзости образ есть и славохотію.

Не к невъдущшм бо пишем, но преизлиха насыщшемся сладости книжныя; не к врагам божіим иновърныим, но самъм сыном его: не к странныим, но к наслъдником небеснааго парствія. Но о законъ, Моисеомь даннъемь, и о благодати и истинъ Іисус Христомь бывшіих повъсть си есть.

И что успъ закон? что-ли благодать? Прежде закон, потом благодати: прежде стънь*, ти потомь истина. Образ же закону и блаюдати — Агари Сарра, работнаа Агар и свободнаа Сарра: работнаа прежде, ти потом свободнаа. И да разумъет, иже чтет. Яко Авраам убо от уности своея Сарру имъ жену си, свободну, а не рабу: и бог убо прежде вък изволи и умысли сына своего в мір по-слати, и тъм благодати явитися. Сарра же не рождаше, понеже бъ неплоды; не бъ неплоды, но заключена бъ божіим промыслом на старость родити: безвъстная же и утаенаа мудрости божіа утаена бяху ангел и человък, не яко не явима, но утаена и на конец въка хотящеся явитися. Сарра же глагола к Аврааму: “се заключи* мя господь бог не раждати; вниди убо к рабъ моей Агари и родиши оть нея”. Благодать же глагола к богу: “аще нъсть времене снити ми на землю и спасти мір, сниди на гору Синай и закон положи”. Слушая Авраам ръчи Саррины и вниде к рабъ ея Агари. Послуша и бог яже от благодати словес и сниде на Синай. — Роди же Агарь раба от Авраама рабочищ*, и нарече Авраам имя ему: Измаил. И снесе Моисеи от Синайскыя горы закон, а не благодать, стънь, а не истину. — По сих же уже стару сущу Аврааму и Сарръ, явися бог Аврааму, съдящу ему предь дверьми куща своеа, в полудне, у дуба Мамврійскаго; Авраам же тече в срътеніе ему и поклонися ему до землъ и пріат и в кущу свою. Въку же сему к концу приближающугя, посъти господь человъчьскаго рода и сниде с небесе, в утробу дъвицы въходя; пріят же и дъвица с покланяшем в кущу плотяную* не болъвши, глаголющи к ангелу: “се раба господня, буди мнъ по глаголу твоему”. — Тогда убо отключи бог ложесна Саррина, и заченши роди Иссака, свободнаа свободнаго. Присътившу богу человъчьска естества, явишася уже безвъстная и утаеная, и родися благодать и истина, а не закон; сын, а не раб. — Яко отдоися* отроча Исаакъ и укръпъ, и сътвори Авраам гостивству велику, егда отдоися Исаак, сын его. Егда бъ Христос на земли, и еще благодать не укръпла бъаше, но дояшеся еще, за тридесять лът, в няжя Христос таяшеся; егда же отдоися и укръпъ, явися благодать божіа спасеннаа человъком в Іерданстъй ръцъ; сътвори бор гостивству велику и пир велик тельцем упитанным от въка, въозлюбленныим сыном своим Ісус Христомь, съзвовав на едино веселіе небесныа и земленыа, съвъкупив въ едино ангелы и человъки...

Въра бо благодатная и по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законьное озеро пресыше*, евангельский же источник наводнився, и всю землю покрыв, и до нас проліявся. Се бо уже и мы съ всъми христіанами славим Святую Троицу, а іюдея млъчит...

Хвалит же похвальными гласы Римьская страна Петра и Павла, имиже въроваша в Ісуса Христа сына божіа; Асіа, и Ефес, и Патм — Іоанна Богослова; Индъя — Фому, Египет — Марка; вся страны, и грады, и людіе чтут и славят коегождо их учителя, иже научиша православной въръ. Похвалим же и мы, по силъ нашей, малыми похвалами великаа и дивнаа сътворъшаго нашего учителя и наставника, великаго Кагана нашеа земля Владимера, внука старого Игоря, сына же славного Святослава, иже, в своа лъта владычьствующа, мужством же и храбьрьством прослушя* в странах многах, и побъдами и кръпостію поминаются нынъ и словут. Не в худъ бо и не в неведоми земли владычьтсвовашя, но вь Русской, яже въдома и слышима есть всъми концы землы...

Добрь послух* благовъріо твоему, о блаженниче, святаа церкви святыа богородица Маріа*, юже създа на правовърнъй основъ, идеже и мужьственое твое тъло нынъ лежит, ожыдаа трубы архангеловы. Добр же зъло и верен послух сын твой Георгій*, егож отвори господь намъстника по тебъ твоему владычеству, не рушаща твоих устав, но утвержающа, ни умаляюща твоему благовърію положені, но паче прилагающа, не казяща, но учиняюща иже недоконьчаннаа твоа доконча, акы Соломон Давыдова, иже дом божій великый святый его премудрости създа на святость и освящеше граду твоему, юже с всякою красотою украси златом и среблом, и камешем драгыим, и съсуды честныими, яже церкви дивна и славна всъмь окружныимь странамь, якоже ина не обрящется въ всем пслунощи земнъм, от встока до запада, и славный град твой Кыев величеством, яко вънцем, обложил, предал люди твоя и град святъй всеславнъй, скоръй на помощь христіаном, святъй богородици, ей же и церковь на велпкыих вратъх създа во имя первааго господскаго праздника святааго благовъщеніа...

Встани, о честнаа главо, от гроба твоего, встани, отряси сон. Нъси бо умерл, но спиши до общаго всъм встаніа. Встани, нъси умерл, нъсть бо ти лъпо умръти, въровавшу в Христа, живота всему міру. Отряси сон, взведи очи, да видиши, какоя тя чьсти господь тамо сподобив, и на земли не безпамятна оставил сыном твоим. Встани, виждь чадо свое Георгіа, виждь утробу свою, виждь милааго своего, виждь, егоже господь изведе от чресл твоих; виждь красящааго стол земля твоей, и возрадуйся, възвеселися. К сему же виждь и благовърную сноху твою Ерину*, виждь вънуки твоа и правнуки, како живут, како храними суть господем, како благовъріе держат по предашю твоему, како в святыа церкви чястят, како славят Христа, како поклоняются имени его. Виждь и град величьством сіяющ, виждь церкви цвтущи, виждь христіанство растуще, виждь град иконами святыих освещаем блистающеся, и тиміаном объухаем*и хвалами и божественами пъніи святыими оглашаем. И си вся видъв, възрадуйся, и взвеселися, и похвали благого бога, всъм сим строителя.

КИРИЛ ТУРОВСЬКИЙ

Кирил, егпскоп Туровський, — відомий письменник-проповвдник 60–80-х років XII ст. Вважаеться встановлсним, що в1н написав дев’ять “слов-проповідей” теми різних свят, три поучения ченцям і деяга інщі твори. “Слова” Кирила Туровського, одного а найосвченіших представнигав літератури XII ст., з їх урочистою риторичною формою, алегоричним тлумаченням явищ природи і образів біблії, з драмативацією біблійних подій, з численними афоризмами і притчами, свідчать, що автор добре знав тодішню літературу й мав великий ораторський талант.

Наведені уривки з “Слова в новую недълю по Пасцъ” 1 з “Слова на Воанесеніе господне” подаємо за виданням К.Ф. Калайдович, “Памятники российской словесности XII века”, М., 1821.

СЛОВО В НОВУЮ НЕДЪЛЮ ПО ПАСЦЪ

...Ныня солнце красуяся к высотъ въсходить и радуяся землю огръваеть, възиде бо нам от гроба праведное солнце Христос и вся върующая ему спасаеть. Ныня луна с вышьняго съступивъши степени, болшему свътилу честь подаваеть; уже ветхый закон, по писанію, с суботами преста и пророкы Христову закону с недълею честь подаеть. Ныня зима гръховная покаяніемь престала есть и лед неврія богорозуміемь растаяся; зима убо язычьскаго кумирослуженія апостольским ученіемь и Христовою вірою престала есть, лед же Фомина невърія показаніемь Христов ребр растаяся. Днесь весна красуеться, оживляющи земное естьство; бурши вътри, тихо повъвающе, плоды гобьзують и земля семена питающе зеленую траву ражаеть. Весна убо красная въра есть Христова, яже крещеніемь поражаеть человъчьское покыестьство; бурніи же вътри гръхотвороній помысли, иже покаяніемь претворшеся на добродътель душеполезныя плоды гобьзують: земля же естьства нашего, акы съмя слово божіе пріимши, и страхомь его присно болящи, дух спасешя ражаеть.

Ныня новоражаеміи агньци и унци, быстро путь перуще, скачють, и скоро к матером възвращающеся веселяться, да и пастыри свиряюще веселіемь Христа хвалять. Агнеца, глаголю, кроткыя от язык люди, а унна кумирослужителя невърных стран, иже Христовомь въчеловъченіемь и апостольскымь ученіемь и чюдесы, скоро по закон емъшеся, к святъй церкви възвратившеся, млеко ученія ссуть; да и учители Христова стада о всъх молящеся, Христа бога славять, вся волкы и агньца в едино стадо собравшаго. Ныня древа лъторасли испущають, и цвъти благоуханія процвитають, и се уже огради сладъкую подавають воню, и дълатели с надежею тружающеся плододавеца Христа призывають. Бъхом бо преже акы древа дубравная, не имуще плода, ныняже присадися Христова въра в нашемь невърьи, и уже держащеся корене Іосъева, яко цвъты добродътели пущающе, райскаго пакыбытья о Христъ ожидають; да святители о церкви тружающеся от Христа мьзды ожидають. Ныня ратай слова, словесвыя уньца к духовному ярму приводяще, и крестьное рало в мысленых браздах погружающе, и бразду покаашя почертающе, съмя духовное въсыпающе, надежами будущих благ веселяться. Днесь ветхая конець. пріяша, и се быша вся нова, въскресешя ради. Ныня ръкы апостольскыя наводняються, и язычныя рыбы плод пущають, и рыбари, глубину божія въчеловъченія испытавъше, полну церковьную мрежю ловитвы обрътають: ръками бо, рече пророк, расядеться земля, узрять и разболяться нечестивш людіе. Ныня мнишьскаго образа трудолюбивая бчела, свою мудрость показающи,. вся удивляеть; якоже бо они в пустынях самокърміемь живуще, ангелы в человъкы удивляють, и си на цвъты излетающи, медвеныя сты стваряеть, да человъком сладость и церкви потребная подасть. Ныня вся доброгласныя птица церковьных ликов гнъздящеся веселяться: и птица бо, рече пророк, .обръте гнъздо себе, олтаря твоя, и свою каяжьдо поющи пъснь, славить бога гласы немолчьными...

СЛОВО НА ВЪЗНЕСЕНИЕ ГОСПОДНЕ

...Пойдем же и нынъ, братіе, на гору Елеоньскую умомь, и узрим мысльно вся преславьная, створивъшаяся на ней; на ту бо гору сам Христос бог нашь днесь пришел есть, и всъх святых чинове тамо събрашася: праотечьстш събори патріаршьское множьство, пророчьстіи пълци, апостольстіи ликове, и върных тълпы, с седмьдесятьными Христовы ученикы, о них же рече Павел... Нъ си оставльше, о възнесеніи Христовъ побесъдуим, и яже быша на горъ Елеоньстей. Тамо бо ангельскыя силы и архангельская воиньства: ови облакы крилы вътрьними приносять на възятіе от земля Христа бога нашего, друзш же престол херовимьскый готовять; бог отець жидеть*, его же преже имъ в ядръх, с собою, дух же святый велить всъм ангелом его; възмъте врата небесная, да вънидеть царь славы. Небеса веселяться, своя украшающе свътила, да благословяться от своего творца, с плътію сквозъ тъх врата на облацъх възносима; земля радуеться видящи на себе бога явьствено ходяща, и вся тварь, красуеться, от Елеоньскыя горы просвъщаема, яко на той ангели с святыми апостолы, по повелънію бога отца съвъкупишася, ожидающе сыновьня пришествія. Тъм сій праздьник паче инъх честьнъй бысть нам, и си гора святъйши есть Синайскыя горы. На ону бо невидимо съниде, а на сей явьствьно ся показа, на Синайскую бо съшьд, вся устрашаше, зане гора вся горяше огньмь, молнія же и громи приступающая к горъ умьрщвяху, тъчью с единъм Моисъемь бог бесъдоваше; а на Елеоньскую с тьмами святых въшьд Христос, вся освящаеть, и вся утъшаеть. Свьтить бо ся Елеои яко солнце, святых чины с Христосъмь на собъ имъя, и за оны громы и мълнія пророчьстіи слышатся гласи, яже радостьно ликъствують глаголюще: възпесися силою твоею, боже, поем и въспоем силы твоя. Ангели вся поущають глаголюще: въскликнъте богу вся земля, пойте же имени его; патріарси начинають пъснь: се бог нашь възноситься, смирив обоя в едино, и съвъкупив земныя с небесными; преподобніи възглашають: възносися на небеса, боже, по всей земли слава твоя; праведнипи велегласують. възнесися судяй земли, да и мы в свътъ лица твоего, господи, пойдем; Давыд же акы старъйшина ликов, уяшняя пъснепые гласы, глаголеть: вси языци въсплешъте руками, въскликнъте богу гласомь радости, да възидеть бог в въскликновеши и господь в гласъ трубьнъ; всъх же глас оконьчеваеть Павьл, глаголя: кто възиде на небеса, Христа съвести? Кто ли сълезе в бездьну, Христа съзвести? Нъ тъ есть съшедый, и пакы въшедый, превыше всъх небес. Туже бъ и язычьская церквы, уневътивъшіяся Христу, и того ныня възносима на небеса зрящи скърбить, и стоиющи от сердца с Соломономь въпіеть уязвена есмь аз любовію твоею, женише небесный, не трудихъся в слъ тебе, и дни человъка не възлюбих. И акы проводящи любимаго въпіеть: да цълуеть мя от лъбъзанія уст его; с нею же и апостольский лик, зряще на своего учителя и господа, акы чада церковьная, жалостьно глаголаху: Владыко! не остаии нас сир, их же волею възлюбил еси яко милостив, нъ посъли, яко же объщал еси нам, твой пресвятый дух. К ним же отвъща Ісус, милостію утъшая: сядете в Іерусалимъ, аз бо въсхожю к отцу моему и богу вашему и посълю, яко объщах вам, иного параклита, духа моего и отча. И въздвиг руцъ, благослови я. И се рек възношашеся на небо, и ти поклонишася ему, и облак свътьл подъят и от очію их: възиде бо, рече, на херовим, и летъ на крилу вътрьнюю. Имъяшеть же с собою господь и душа человъческы, яже възнесе на небеса в дар своему отцю, их же в горнимь градъ усели... Предиже течаху ангельскыя силы, страхомь и радостію, отвръсти хотяще врата небесная; нъ вышьши вратьници възбрапяху, въпіюще: си врата господня, да никтоже земных суду проходить, нам бо положи бог яже не мимо идуть; пыняже дивимъся, зряще человъка на херовимьстъмь престолъ съдяща, и преже серафим тъщащася врата си проити. Ангели же пов здаху сына божія силу и сан, человъчьскымь обложена тълесемь, и не пререковати божіи воли, вся мудростію творящему: съниде бо, ръша, на землю, никомуже не чювъшю, и се рабій нося образ въсходить; ониже ръша: не будем покори, аще не услышим слова божш. Тъгда възгласи Христос: отвьрзъзте мнъ врата правьды, и въшьд в ня възвъщю отцю моему, яже на земли съдъях и пострадах. И познавъше глас господень вся силы небесныя падъше поклонишася, глаголюще: аще не видъхом, владыко, тебе сходяща, се покланяемътися въсходящю в славъ. И дух святый на срътеніе ишьд, пъводить равьна собъ сына божія, и почесть творя глаголеть: и да поклоняться ему вси ангелы божіи. Сам же бог отець възгласи к грядущему в плъти. Сын мой еси ты, сяди одесную мене, се престол твой, боже, в въкы въку; твоя суть небеса и твоя есть земля, и конець ея ты основа. И посадив отець сына на престолъ, и своею вънча его десницею, въспъвающем сице серафимом: положил еси на главъ его вънець от каменш драгаго, славою и честью вънчал еси его, славу и вельлъпоту възложил еси нань. Посемь съвьршаеть помазашем божія сущьства, яко же Давыд послушьствуеть: сего ради помаза тя, боже, бог твой олъемь радости паче причастьник твоих. Да поистинъ сій праздник пълн есть радости и веселія: радость на небесъх възносъшюся Христу к отцю, и на земли веселіе всей твари обновльшися от истьлънія. Тъмже и мы, братіе, придъте въздрадуимъся господеви, въшьдъшему на небо небесное на въстокы, съдящему одесную отца поклонимъся, пріимъшему всяку власть на небеси и на земли помолимъся, царьствующому с отцемь принесем въру яко дары, не явимъся пред нимь тъщи в день праздьника, да пріемем божію благодать. Днесь бо своя Христос всъм раздаваеть дары: даеть отцю принесеную имь в жертву плъть, посылаеть апостолом святый дух, въводить душа святых пророк в небесное царство, раздъляеть своим угодником горняго града обители, отверзаеть праведником рай, вънчаеть страдавъшая зань мученикы, посылаеть страстотерпцем чюдес благодать, даеть святителем душеполезная прошешя, отпущаеть гръшником прегръшенія, милуеть вся творящая волю его и хранящая заповъди его, посылаеть благовърным князем нашим съдравіе тълесем и душам спасніе и врагом одоленіе, утвьржаеть церкви, обогащаеть церковьникы, честьны творить служащая ему іерея и діяконы, освящаеть монастыръ, прославляеть игумены, укръпляеть на тьрпъніе мнихы, благословляеть вся крестьяны: малыя с великыми, нищая с богатыми, рабы с свободными, старьцъ с уношами, и женимыя с дъвицями, матери с младенци, сироты с вдовицами. Придем и мы, братіе, в святую церковь; взвеличим Христа бога нашего, давъшаго ны живот; прославим и по сих объщавъшаго небесное царство; възнесем имя его въкупъ, да послеть и нам пресвятый свой дух; того бо есмы раби, и тому славу, чьсть и покланяше въсылаем, с отцем и с пресвятымь, благыимь и животворящимь духомь, ныня и присно и в въки въком, аминь.

*Франко Іван. Апокрифи і легенди з українських літописів. — Львів, 1986. —Т. 1. —С. 1.

*Шевчук Валерій. Дорога в тисячу років. —К., 1990. — С. 14.

* Відомий мовознавець Юрій Шевельов вважає, що до VII ст. відшукати ознаки української мови неможливо (Вісник МАУ. — 1991.  2. — С. 15).

* Див.: Свєшников Ігор. Звенигородські грамоти на бересті //Дзвін. — 1990.  6. — С. 127–131.

* Мишанич Олекса. Гарвардський проект //Літ. Україна. —1989. — 23 листоп.

* Толочко Петро. Історії України — нове висвітлення //Україна. — 1989. —  41. — С. 5.

* Історія української літератури Х–ХVIII століть. Методичні матеріали. — Харків, 1989. — С. 3–29.

* Див.: Історія давньої української літератури — нове висвітлення //Україна. — 1972. — С. 4.

* Олесь Олександр. Княжа Україна. — К., 1991. — С. 13–14.

* Список рекомендованих для виставки наукових і художніх видань додається.

* Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом.— К., 1992.

* Іванченко Михайло. Дивосвіт прадавніх слов'ян. — К., 1991. — С. 14–15.

* Див.: Рибаков Борис. Нова концепція нашої державності //Наука і суспільство. — 1990. —  7. — С. 12–14.

* Там же. — С. 13.

* Див.: Ричка Володимир. За літописним рядком. — К. 1991. — С. 28–29.

* Див.: Державність. —1991. —  1. —С. 5.

* Красуский Михайло. Древность малороссийского языка /Индо-європа. — 1990. —  1.

* Плачинда Сергій. Звідки ж взялися голландські козаки //Літ. Україна. — 1990. — 25 жовт.

* Рибаков Борис. Нова концепія нашої державності. — С. 14.

* Скуратівський Василь. Берегиня. — К., 1987. — С. 21.

* Боровський Ярослав. Світогляд давніх киян. — К., 1992. — С. 33.

* Грушевський Михайло. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1. — С. 319.

* Дванадцять місяців. — К., 1991. — С. 153.

* Давня українська література. Хрестоматія. — К., 1991. — С. 155–156. Далі на це видання посилаємось у тексті, вказуючи в дужках сторінку.

* Борисюк Тамара. Фольклор та міфологія в “Лісовій пісні” Лесі Українки //Народна творчість та етнографія. — 1991. —  2.

* Грушевський Михайло. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття. — К., 1991. — С.408.

* Боровський Ярослав. Світогляд давніх слов’ян. — С. 22.

* Див.: Там же. — С. 35, 36, 37, 38.

* Див.:Там же. — С. 38.

* Див.: комплект кольорових репродукцій “Українська ікона XI–XVI ст.” — К., 1991.

* Лихачев Дмитрий. Заметки о русском. — М., 1984. — С. 44.

* Ричка Володимир. За літописним рядком. — С. 189.

* Ілюстративний матеріал учитель знайде у кн.: Бочаров Генрих. Древнерусское искусство. — М., 1961. Бочаров Генрих. Художественинй металл Древней Руси. — М., 1984; Мистецтво Київської Русі. — К., 1989; Степовик Дмитро. Скарби України. — К., 1991; Асєєв Юрій. Мистецтво Стародавньої Русі. — К., 1963.

* Плачинда Сергій. Що буде? //Літ. Україна. — 1991. — 31 жовт.

* Див.: Свєшников Ігор. Звенигородські грамоти на бересті //Дзвін. — 1990. —  6. — С. 127–131.

* Див.: Словарь книжников й книжности Древней Руси. — Вып. 1. — М., 1987. — С, 461, 467, 478.

* Див.: Логвин Григорій. З глибин. Гравюри українських стародруків XV–XVIII ст. — К., 1990 (ілюстрації  81, 82, 264, 265, 266, 267, 268).

* Див: Відродження, — 1993. —  1. — С. 36.

* Ангел — у перекладі з грецької означає “вісник, посланець”.

* Шевчук Валерій. Одна з найдавніших книг людства //Біблія для дітей. — К., 1992. — С. 7.

* Шевчук Валерій. Як би я викладав уроки Біблії в середній школі //Слово і час. — 1991. —  1. — С. 78.

* Огієнко Іван. Українська культура. — К., 1991. — С. 6

* Лътопись Самовидца. — К., 1878. — С. 152.

* Огієнко Іван. Українська культура. — С. 5.

* Нудьга Григорій. На літературних шляхах. — К, 1990. — С. 52.

* Четьї Мінеі (гр. — “щомісячні читання”) — збірник розташованих у календарному порядку житій святих.

* Пролог (гр. — prologos — передмова) — давньоруський перекладач сприйняв це слово за назву книга.

* Патерик (гр. pater — батько) — збірних оповідань про життя монахів (“отців”) якоїсь країни чи монастиря.

* Пилявець Леонід. Джерела вільнодумства східних слов’ян. — К., 1991. — С. 20.

* Сверстюк Євген. Перебудова Вавилонської вежі //К., 1991. —  2, 3.

* Мотрич Катерина. Молитва до мови //Літ. Україна. — 1991. — 9 травн.

* Извествя АН СССР. Серия лит. й язьгка. — 1990. —  2.

* Прислів’я та приказки. Взаємини між людьми, — К., 1991. — С. 377.

* Антологія української поезії: У в т. — К., 1984. Т. 1. — С. 33–34.

* Франко Іван. Зібр. творів: У 60 т. — К., 1978. — Т. 2. — С. 377.

* Симоненко Василь. Лебеді материнства.— Дніпропетровськ, 1989.— С. 106.

* Драч Іван. Київське небо, — К., 1976. — С. 139.

* Пахльовська Оксана. Долина храмів. — К., 1988. — С. 55.

* Див.: Дзиря Ярослав. Італійські джерела в поемі “Великий льох” //Всесвіт. — 1964 —  5.

* Величко Самійло. Літопис. — К., 1991. — Т. ІІ. — С. 8. Далі посилаємось на це видання, позначаючи том і сторінку в дужках.

* Наливайко Дмитро. Бароко //УЛЕ. — К., 1988. — Т. 1. — С. 131–132.

* Учні знайомляться з притчею за Євангелієм від Луки (Вітчизна. — 1990. —  7) або ж читають біблійну легенду (Укр. мова і літ. в шк. — 1990. —  7).

* Шевчук Валерій. Притча про блудного сина. Кілька думок до історії теми //Дорога в тисячу років. — С. 248–261.

* Шевчук Валерій. Притча про блудного сина... С. 257.

* Шевченко Тарас. Повне зібр. тв.: У 12 т. — К., 1989. — Т. 1. — С. 28–29.

* Бетко Ірина. Біблія як джерело ідей у творах Лесі Українки // Слово і час. — 1991. —  3.

* Махновець Леонід. Від перекладача //Літопис руський. — К., 1989. — С. V.

* Махновець Леонід. Від перекладача //Літопис руський.— С. VII.

* Список колись належав коломежському купцю Хлебникову.

* Шевчук Валерій. Дорога в тисячу років. — С. 17.

* Див.: Толочко Петро. Історичні портрети. — К., 1990. — С. 64– 65. Сама скульптура вині знаходиться у Київському музеї російського мистецтва.

* Див.: Логвин Григорій. З глибини. Гравюра українських стародруків XVI–XVIII ст. — К., 1990.— С. 88. Фрагмент гравюри використано також в оформленні Києво-Печерського патерика. Ревринтяе видання. — К., 1991.

* Чижевський Д. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1956. — С. 121.

* Літовис руський. — К., 1989. — С. 150. Далі посилаємося ва це видання, зазначаючи після цитат сторінку в дужках.

* Шевчук Валерій. Дорога в тисячу років. — С. 21.

* Див.: З живого джерела. — К., 1990. — С. 39–41 та Дванадцять місяців. 1992.— С. 47—48.

* Плачинда Сергій. Кожум’яки. Хлопець з обротькою. Богатирська застава. //Дерево пам’яті. — К., 1990.

* Григорук Анатолій. Сторінка літопису. //Дванадцять місяців. 1992. — К., 1991.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 113.

* Франко Іван. Ор і Сирчан //Зібр. творів: Т. 6.— С. 310.

* Франко Іван. Ор і Сирчап //Зібр. творів: У 50 т. — Т. 5. — С. 310.

* Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Мюнхен, 1989. — Т. 1. — С. 96.

* Костомаров Микола. Історія України в життєписах визначніших її діячів, — Львів, 1918. — С. 40.

* Грушевський Михайло. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. — Репринтве видання. — К., 1991. — С. 131.

* Дванадцять місяців. 1992. — К., 1991. — С. 64–65.

* Повість врем’яних літ. — К., 1990 — С. 362.

* Дерево пам’яті. — С. 241.

* Висоцький Сергій. Княгиня Ольга і Анна Ярославна — славні жінки Київської Русі. — К., 1991. — С. 87.

* Історія української літератури: У 2 т. — Т. 1. — С. 31.

* Висоцький С. Київська писемна школа Х–ХІІ ст. — Львів–Київ–Нью-Йорк, 1998. — С. 92.

* Мишанич Олекса. Голос давніх віків //Київ. — 1988. —  8. — С. 124.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури.— С.78.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури.— С.75.

* Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Мюнхен, 1989. — Т. 1. — С. 85.

* Дерево пам’яті. — С. 241.

* Чижевський Дмітро. Історія української літератури. — С. 134.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994. —С. 82.

* Див.: Писатель и время. — М., 1989. — С. 270–286.

* Шлемкевич Микола. Загублена українська людина. — К., 1992. — С. 64.

* Див.: Укр. мова і літ. в шк. — 1989. —  4. — С. 74–77; Гуревич Семен. В лаборатории учителя. — М., 1975. — С. 26–27.

* Художественная проза Киевской Руси XI–XVII вв. — М., 1957. — С. 82.

* У районі Дінця затемнення сонця відбулося 1 травня 1185 р. о 16 годині і. 65 хв.

* Літопис руський. — С. 336.

* Поліщук Федір. Український фольклор. Давня українська література: Практичні заняття. — К., 1991. — С. 107.

* Франко Іван. Зібр. творів: У 60 т. — Т. 40. — С. 92.

* Літопис руський. — С. 339–340.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 164.

* Див.: Літописні оповіді про похід князя Ігоря. — С. 36–37.

* Лихвчев Дмитрий. “Слово о полку Ігореве” й культура его времени. — Л., 1978. — С. 125.

* Див.: Белинський В. Повне зібрання творів. — М., 1954. — Т. 5. —С. 332–333, С. 348–349

* Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 6.

* Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 2–3.

* Лихачев Дмитрий. Начало русской литературы /Повести Древней Руси. — Л., 1983. — С. 7.

* Слово о полку Игореве: Комплекснне исследования, — М., 1988. — С. 84.

* Див.: “Слово о полку Ігоревім”. — К., 1986. — С. 42–43 або ж ілюстрації  23, 28 комплекту “Твори фольклору, давньоруської і давньої української літератури”. — К., 1986.

* Лихачев Дмитрпй. — “О Русская земля...” // Лит. газета. — 1986. — 24 сент.

* Охріменко Павло. Ігор Святославич як герой “Слова о полку Ігоревім” 1 як історична особа // Укр. мова 1 літ. в шк. — 1985. —  8. — С. 18.

* Пінчук Степан. “Слово о полку Ігоревім”. — К., 1990. — С. 76.

* Хрестоматія давньої української літератури / Упор. О. Білещький. — К., 1952. — С. 37.

* Пінчук Степан. “Слово о полку Ігоревім”. — С. 76.

* Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність. — Т. 1. — С. 7.

* Мишанич Олекса. Нове про автора “Слова о полку Ігоревім” // Слово і час. — 1990. —  б. — С. 54–55.

* Махновець Леонід. Про автора “Слово о полку Ігоревім”. — К., 1989. — С. 239–240.

* Див.: Кто же он, автор “Слова о полку Игореве”? // Народная армия. — 1992. — 24 березня.

* Див.: Мишанич О. Нове про автора “Слова о полку Ігоревім” // Слово і час. — 1990. —  6.

* Ерекин Игорь. Литература Древвей Руси. — М. — Л., 1968. — С. 144.

* Поліщук Федір. Вивчення давньої літератури у 8 класі. — К., 1984. — С. 36.

* Пінчук Степан. Слово о полку Ігоревім: Посібник для вчителя. — К., 1990. — С. 95.

* Лотман Юрій. Внутри мыслящих миров. — М., 1996. — С. 337.

* Там же. — С. 95.

* Лихачев Дмитрий. Предположения о диалогическом строєний “Слова” // Исследования “Слова о полку Ігореве”. — Л., 1986. — С. 9–10.

* Потебвя Александр. Слово о полку Игореве. Текст й примечания. — Харьков, 1914. — С. 2.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 190.

* Див.: Русское стихосложение: Традидии й проблемьі развития, — М., 1985. — С. 189 — 208.

* Бандура Олександра. Вивчення елементів теорії літератури у 9—11 класах. — С. 41—42.

* Нудьга Григорій. На літературних шляхах. — К., 1990. — С. 32–34. 2 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 183—184.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 183–184.

* Пінчук Степан. Слово о полку Ігоревім: Посібник для вчителя. — С. 137.

* Толочко Петро. Тіло без голови: До розуміння тексту “Слова о полку Ігоревім” // Слово і час. — 1990. —  12. — С. 63–66.

* Білецький Олександр. Зібр. праць: У б т. — К., 1965.-С. 194–216.

* Гудзий Николай. Литература Киевской Руси й украинско-русское литературное единение XVII–XVIII веков. — К., 1989. — С. 136–279.

* Сумароков Георгий. Кто єсть кто в “Слове о полку Игореве”. — М., 1983.

* Маланюк Євген. Діва-Обида // Укр. мова і літ. в шк. — 1991. —  1. — С. 64–66.

* Пінчук Степан. Чарівне зерно поезії. — К., 1986. — С. 172–317.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 196.

* Яременко Василь. Українська поезія ХVІ століття //Укр. поезія ХVІ ст. — К., 1987. — С. 14.

* Українська поезія ХVІ століття. — К., 1987. — С. 39.

* Там же. К., 1987. — С. 39.

* Українська поезія ХVІ століття. — С. 54

* Українська література ХVІ–ХVІІІ ст. та інші слов’янські літератури. — К., 1984. — С. 170.

* Літопис руський. — С. 35.

* Камена — у давньоримській мифології — одна з нимф, наділена даром пророцтва. Пізніше стала однією з богинь, покровительок мистецтва, і ототожнювалась з музою. У даному випадку камени — музи.

* Українська поезія ХVІІ століття. — К., 1987. — С. 39.

* Див.: Українська поезія ХVІІ ст.; Кленович С. Роксоланія. — К., 1992.

* Пісні Купідона. — С. 253–254.

* Див.: Крекотень Володимир. Українська книжна поезія ХVІ — почакту ХVІІ ст. //Українська поезія. Кінець ХVІ — поч. ХVІІ ст. — С. 5–24.

* Українська поезія ХVІІ століття. — С. 172–173.

* Див.: Друг читача. — 1989. — 1 черв.

* Єфіменко Олександра. Історія українського народу. — К., 1990. — С. 268.

* Грушевський михайло. Предок. — К., 1990.

* Аракс Микола. Історія України-Русі. — К., 1990. C. 203.

* Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Москви до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способами життя і ведення воєн. — К., 1990. — С. 69.

* Цит. за: Возняк Михайло. Історія української літератури — Львів, 1924 — Т. III (част. 2) — С. 19.

* Нашим дітям — про ваше минуле // Укр. мова і літ. в шк — 1990 —  9 — С. 49.

* Величко Самійло. Літопис — К., 1991 — Т. 1 — С. 46.

* Марсове поле — С. 244.

* Дзира Ярослав. Диктант для цілого народу // Україна — 1990 —  З, 4, б. Див.: Українська поезія середини XVII ст, — К., 1992 — С. 101, 393.

* Марсове поле — С. 34.

* Українська література XVII ст — С. 361.

* Паліндроми — вірші, що прочитуються однаково справа наліво і зліва направо.

* Мезовірші — вірші, в тексті яких зашифроване ім’я або псевдонім автора.

* Борщак Ілько. Іван Мазепа — К., 1991 — С. 22–23.

* Франко Іван. Зібр. творів: У 60 т — Т. 41.

* Там же, — Т. 28 — С. 16.

* Див.: Нудьга Григорій. Пародія в українській літературі — К., 1961.

* Українська література XVIII ст — С. 168.

* Там же. — С. 170.

* Українська література XVIII ст — С. 177.

* Возняк Михайло. Історія української літератури — Львів, 1924. — Т. III. Ч. 2.

* Українська література XVIII ст — С. 332 — 333. 133

* Барабаш Юрий. Григорий Сковорода й традиция мандров // Вопросьі литературм — 1988 —  3 — С. 94.

* Див.: Українська література XVIII ст — С. 369 – 372.

* Українська література XVIII ст — С. 166.

* Єфремов Сергій. Історія українського письменства — С. 226.

* Грицай Михайло, Микитась Василь, Шолом Федір. Давня українська література — К., 1989 — С. 338.

* Колесса Філарет. Українська народна словесність (Загальний огляд і вибір творів.) — Львів, 1938 — С. 9.

* Розвідки Михайла Драгоманова про україиську народну словесність і письменство — Львів, 1899 — Т. 1 — С. 22.

* Шевчук Валерій. Самійло Величко та його Літопис — С. 9.

* Величко Самійло. Літопис: У 2 т.: Переклад Вал. Шевчука — К., 1991 — Т. 1 — С. 2в. Далі посилаємось на це видання, позначаючи том і сторінку в дужках.

* Літопис Руський — К„ 1989 — С. 89.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури — С. 303.

* Крекотень Володимир. Сказання про війни козацькі та його автор // Київ, — 1986.--  10 — С. 110–111.

* Іваньо Іван. Про українське літературне бароко // Укр. літ. бароко.-С, 4.

* Білецький Олександр. Козацькі літописи // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т — К., 1966 — Т. 1 — С. 366.

* Фравко Іван. Історія української літератури // Зібр. тв.: У 60 т.-Т. 40 — С. 331.

* Шевчук Валерій. Самійло Величко та його Літопис — С. 20.

* Крекотень Володимир. Сказання про війни козацькі та його автор // Київ — 1986 —  10 — С. 110–111.

* Франко Іван. Зібр. творів: У 50 т — Т. 40 — С.331–333.

* Чижевський Дмитро. Історія української літератури — С. 304.

* Возняк Михайло. Історія українського письменства — Львів, 1924 — Т. 3 — Ч. 2 — С. 348.

* Житепкий Павел. “Знеида” Котляревского й древненший список ее в связи с обзором малороссийской литературьі XVIII века — К., 1990 — С. 22.

* Мишанич Олекса. Українська література XVIII ст. // Українська література XVIII ст — С. 18.

* Білецький Олександр. Зародження драматичної літератури на Україні // Від давнини до сучасності — К., 1960 — Т. 1 — С. 328.

* Франко Іван. Русько-український театр // Зібр. творів: У 50 т — Т. 29 — С. 305.

* Білецький Олександр. Українська драматургія XVII—XVIII ст. // Матеріали до вивч. історії укр. літератури: У 5 т — К., 1959 — Т. 1 — С. 481.

* Див.: Павличко Дмитро. Передмова // Ой радуйся, земле! Колядки та щедрівки — К., 1990.

* Літ. Україна — 1991 — З січ.

* Базилевський Володимир. Вертеп // Літ. Україна — 1989 — 2 ли-стоп — С. 4.

* Білецький Олександр. Українська драматургія XVII — XVIII ст — С. 484.

* Див.: Цікаві бувальщини — К., 1974 — С. 28—30; Шевчук Валерій. Із вершин та низин — К., 1990 — С. 168–175; 299.

* Іваничук Роман- Журавлиний крик // Жовтень — 1988 —  1 — С. 48.

* Сковорода Грирорій. Разговор, вазьіваемьій Алфавит, или Букварь мира // Твори: У 2 т — К., 1961.- Т. 1 — С. 322.

* Герцен Александр. О розвитий революционньїх идей в России // Сочиневия: В 9 т — М.. 1956 — Т. 3. - С. 474–475

* Барабаш Юрий. “Знаю человека...” Григорий Сковорода. Поззия. Фи-лософия. Жизнь — М., 1989 — С. 218.

* Малюнок див.: Сковорода Григорій. Твори: В 2 т — К., 1961 — Т. 1 — С. 347; Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи — К., 1983 — С. 224; малюнок е і на титулі книги: Махновець Леонід. Григорій Сковорода — К., 1972.

* Іваньо Іван. Григорій Сковорода // Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи — С. 29.

* Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги.. — С. 106. Далі посилаємось на це видання, позначаючи сторінку в дужках.

* Історія української літератури: У 8 т — Т. 2 — С. 115.

* Багалій Дмитро. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. — К., 1992 — С. 408.

* Там же — С. 409.

* Ніжеаець Анастасія. До проблеми розвитку байки в українській літературі // Тези доповідей та повідомлень III республіканської славістичної конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження О. Потебні, “О. О. Потебня і деякі питання сучасної стилістики” — Харків, 1960 — С. 111.

* Крекотень Володимир. Байки з українській літературі XVII — XVIII ст — С. 8.

* Крекотень Володимир. Байки в українській літературі XVII-XVIII ст — К., 1963. — С. 8.

* Там же — С. 9.

* Там же — С. 74.

* Мишанич Олекса. Григорій Сковорода і усна народна творчість — К., 1976 — С. 125.

* Іваньо Іван. Філософія і стиль мислення Григорія Сковороди — К., 1983 — С. 121.

* Сазонова Л. І. Жанр “вертиградів” у східнослов’янському літературному бароко // Укр. літ. бароко — К., 1987 — С. 102.

* Мишанич Олекса. Григорій Сковорода і усна народна творчість — С. 121.

* Поліщук Федір. Григорій Сковорода — К., 1978 — С. 109.

* Див.: Пам’ятки України — 1989 —  4 — С. 2–5.

* Багалій Дмитро. Український мандрований філософ Григорій Сковорода — К., 1992 — С. 409.

* Цитую за виданням: Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992 — С. 202.

* Мишанич Олекса. Григорій Сковорода і усна народна творчість.-К., 1976 — С. 119.

* Мишанич Олекса. Григорій Сковорода і українська народна творчість — С. 150.

* Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі.. — С. 323.

* Жулинський Микола. У світлі віри // Барка Василь. Жовтий князь — К., 1991 — С. 16.

* Шевчук Валерій. Сковорода — філянський і явище українського необароко // Дорога в тисячу років — К., 1990 — С. 338.

* Див.: Ребіндер Б. Велесова книга: життя та релігія слов’ян. — К., 1993; Білодід О., Киревич В. З історії “Велесової книги” //Дніпро.  — 1990.  —  4; Лозко Г. “Велесова книга” як пам’ятка праукраїнської культури //Дивослово.  — 1999.  —  11; Федоренко Д. “Велесова книга”. Найдавніший літопис України.  — К., 1999 та ін.

* Січинський В. Чужинці про Україну.-К., 1992.-С.220-221.

* Драч І. Кілька слів перекладача // Історія Русів. Переклад Івана Драча.- К.,1991.-С. 29.

* Дзира Я. Паспорт української нації Б.Хмельницького та І.Виговського (До 350- річчя складання козацького реєстру 1649 року) // Альманах Українського Народного Союзу.-Нью-Йорк, 1999.-С.36.

* Современник.-1836.-Т.1.- С.85- 110.

* Міцкевич А. Поминки. Переклад Д.Павличка // Літературна Україна, 11 лютого 1999 року.

* Кльонович С. Роксоланія. –К.,1987.-С.17.

* Шевчук Валерій. Нерозгадані таємниці “Історії Русів” //Історія Русів.  — К., 1991.  — С. 18.

* Иконников В. Опыт русской историографии.  — К., Кн.2.  — Т.2.  — 1908.  — С. 1638.

* Дорошенко Д. Огляд українької історіографії.-Прага, 1923.  — С. 49; Хліборобська Україна.  — 1921.  — 3.  — С. 189.

* Єфремов С. Історія українського письменства.  — К., 1995.  — С. 117.

* Возняк М. Історія української літератури.  — Львів, 1994.  — Кн.друга.  — С. 393.

* Пушкин А. Полное собрание сочинений. — М.,1935.  — Т.ХVІІІ.  — С. 145.

* Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком.-К., 1998.-С.28.

* Міцкевич А. Поминки. Переклад з польської Д.Павличка // Літературна Україна, 11 лютого 1999 року.

* Мономах Володимир. Повчання дітям // Літопис Руський.- К., 1989.-С.458.

* Руснак Ірина. Думи та історичні пісні. Тексти та їх інтерпретація. –Кіровоград, 1999.-С.33-37; 54—61.

* Величко Самійло. Літопис. Переклад з книжної української Валерія Шевчука.-К..1991.-С.46.

* Там же.-С.47.

* Возняк М. Історія української літератури. У 2-х книгах.- Львів, 1994.-Кн.2.-С. 388.

* Макаров А. Уроки Бароко// Літературна Україна, 1993, 25 листопада.

* Повличко Дмитро. Петрик.-К.,1984.-С.14.

* Шевчук Валерій. Козацька держава.  — К., 1995.  — С.202.

* Слабошпицький Михайло. З голосу нашої Кліо.  — К., 1993.  — С.174.

* Грабович Георгій. До історії украінської літератури.  — К., 1997.  — С. 172. Як виняток, який підтверджує закономірність, дослідник наводить твір Заборовського або Костомарова чи Шашкевича.

* Шевчук Валерій. Козацька держава.  — С. 190.

* Цитую за виданням: Мицьків Теодор. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687- 1709.-Київ- Полтава, 1995.-С.187.

* Там же.-С. 187.

* Вивід прав України. — Нью-Йорк, 1964.-С.88- 89 ; Брайчевський Михайло. Іван Мазепа. Правда і кривда.-К.,1992.-С. 84-85.

* Кагару — мабуть, хозарське слово — князь, цар.

* Другого битія, відродження.

* тінь

* замкнув

* раба

* тілесну

* вигодувався, зріс

* висохло

* уславилося

* свідок

* Святаа церкви святыа богорсщица Маріа — так звана “Десятинна” церква у Киеві, побудована Володимиром 996 р., поновлена Ярославом 1039 р., зруйнована татарами 1240 р.

* ім’я князя Ярослава Мудрого, яке він дістав при хрещенні.

* Ірина, або Інгігерда, жінка Ярослава Мудрого.

* запашний

* зам. “ждеть”

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...